Вершник без голови

Розділ LVII СИГНАЛ ТРИВОГИ

Фелімове чатування тривало недовго. Не минуло й десяти хвилин, як до нього долинуло тупотіння кінських копит, сповіщаючи, що хтось їде берегом річки до хатини.

Серце його шалено закалатало в грудях.

Густі дерева заважали Фелімові побачити вершника, і він не міг знати, що за гість наближається до хакале. Але з тупотіння копит було чути, що скаче один кінь, і оце й збудило в ірландцеві страх. Він злякався б куди менше, якби почув, що їде цілий загін. І хоч добре знав, що це не може бути його господар, проте не мав ніякої охоти знову зустрітися з вершником, що так скидався на нього всім, окрім голови.

Спершу в Феліма майнула думка перебігти галявину й вчинити так, як звелів йому Зеб Стамп. Але зі страху він завагався й лишився на місці, аж поки побачив, що боятись нема чого: незнайомий вершник був з головою.

— Авжеж, онде вона, голова, — мовив собі Фелім, коли вершник виїхав з-за дерев і спинився на краю галявини.— І голова, і обличчя, та ще й доволі гарне. Тільки от невеселе, наче він сьогодні поховав свою бабусю. Дивний якийсь хлопчина, їй-право. А ніжки які маленькі!.. Милий Боже, та це ж бо жінка!

Поки ірландець отак міркував — то вголос, то мовчки, — людина на коні проїхала ще зо два кроки й знову стала.

Придивившись до неї ближче, Фелім побачив, що не помилився, хоч і те, як вона сиділа в сідлі, і ледь помітні вусики, і чоловічий капелюх та серапе могли ввести в оману й проникливішого спостерігача, ніж наш ірландець.

То справді була жінка. То була Ісідора.

Фелім уперше побачив молоду мексиканку, так само як і вона його. Вони ніколи доти не зустрічалися.

Він слушно зауважив, що обличчя незнайомки було не дуже веселе. Навпаки, воно було засмучене, а краще сказати — геть сумне.

Коли вершниця виїхала із затінку дерев, очі її дивилися насторожено. Не проясніло її обличчя й тоді, коли вона опинилася на відкритій місцині, — хіба тільки в погляді майнули подив і розчарування.

Вигляд самої хатини не міг збудити в ній таких почуттів. Молода мексиканка знала, що тут має бути хакале, й саме до нього їхала. Як видно, здивувала й розчарувала її кумедна постать на порозі. Це був не той, кого вона сподівалася побачити.

Ісідора нерішуче під'їхала ближче й звернулася до нього.

— Чи я зробила помилку? — спитала вона найкращою, якою тільки могла, «американською мовою». — Пробачте мені, але я… я думала, що тут живе дон Морісіо.

— Дон Моррішо, кажете? Ні, такого тут немає. Дон Моррішо… Колись я знав чоловіка на прізвище Морріш, він жив недалеко від Баллібаллаха. Я добре його запам'ятав, бо одного разу він обшахрував мене на кінних торгах. Тільки його звали не Дон, а Пат. Пат Морріш, бодай його чорти взяли, того шахрая!

— Дон Морісіо… Moріс… Моріс…

— А, Моріс! То, може, ви говорите про мого хазяїна, містера Джеральда?

— Так-так! Сеньйор Ж'еральд.

— Ну, коли так, то містер Джеральд справді тут живе, в цій-от хатині, але тільки тоді, коли полює на диких коней. Це в нього, бачте, тимчасове, мисливське пристановище. А рідний дім його в Ірландії. 0, якби ви побачили його величезний замок і ту красуню, що вже мало не виплакала свої голубі очі, дожидаючи його там! Якби ви тільки побачили її!

Незважаючи на чудернацьку вимову ірландця, Ісідора добре зрозуміла його. Ревнощі не потребують перекладача. І коли Фелім вимовив оте коротеньке слово «її», з грудей молодої мексиканки вихопилося щось ніби зітхання.

— Я не хочу бачити її, — швидко відказала вона. — Я хочу бачити його. Чи він удома? Чи він у цій хатині?

— Чи він удома? Оце вже ми дійшли до самісінької суті. Ну, а якби я сказав вам, що він удома, то чого б ви од нього захотіли?

— Я хочу бачити його.

— Он як? А проте доведеться вам почекати. Хоч яка ви гарненька, але мій хазяїн поки що не може прийняти нікого, хіба тільки лікаря чи священика. А вам до нього не можна.

— Але я дуже хочу бачити його, сеньйоре.

— Атож, дуже хочете. Ви це вже казали. А я кажу вам, що не можна. Фелім О'Нійл не звик відмовляти красуням, а надто таким чорнооким, як оце ви, та все одно нічого не вийде. До хазяїна зараз не можна.

— Чому не можна?

— Чому? Ну, є причина, і не одна. По-перше, я вже казав вам, він не може нікого приймати, а надто даму.

— Але чому, сеньйоре? Чому?

— Тому що він не одягнений як годиться. На ньому нічого нема, крім сорочки та ще ганчір'я, яким його обмотав містер Стамп. Побий мене грім, коли з усього того ганчір'я не вийшов би йому цілий костюм — сюртук, жилетка й штани.

— Сеньйоре, я не розумію вас.

— Он як? А чого ж тут не розуміти? Я ж вам кажу, що хазяїн у ліжку.

— У ліжку? О такій порі? Хіба з ним щось…

— Негаразд, ви хотіли сказати? Авжеж, таки негаразд, ціла купа негараздів, задосить, щоб пролежати в ліжку не один тиждень.

— О сеньйоре, невже він захворів?

— А я ж вам про що кажу! Ото ж бо й є, панночко, чого вже правду ховати. Та й йому від того* що я про це сказав, ні гірше, ні краще не буде. Хоч і в очі йому це скажи, він і словом не заперечить.

— То він хворий. О сеньйоре, ви скажете мені, що з ним і від чого він захворів?

— Та певне, але сказати можу тільки про одне з того, що ви оце спитали. Хвороба його така, що він увесь побитий і подряпаний, а чи він сам так побився, чи хто інший його побив — про те лише Бог знав. В нього дуже забита нога, а шкіра так подерта, наче його зав'язали в мішок з десятком лютих котів. Живого місця на ньому немає, бодай отакісінького, як ваша долонька. А ще гірше, що він не тямить себе.

— Не тямить себе?

— Анітрішки. Верзе таке бозна-що, як ото коли хтось хильне зайвого і уявляє собі, ніби за ним ганяються з дрючком. Та як по правді, то йому б тепер і на користь трохи хильнути, якби тільки було що. Але ж ніде ні крапелиночки — ні в бутлі, ні у флязі… Стривайте, а ви не маєте при собі якоїсь маленької фляжечки? Трохи того агвардієнту — так звуть його по-вашому? Дарма, мені траплялося куштувати й гірше зілля. А я ж таки певен, що ковток того питва пішов би хазяїнові на користь. То скажіть правду, пані: чи маєте ви його при собі?

— Ні, сеньйоре, нічого такого я не маю. На жаль, не маю.

— Ет! Шкода бідолашного панича Моріса. Воно було б йому страх як корисно. Ну, та нічого не вдієш, хай потерпить.

— Але, сеньйоре, чи можна мені його побачити?

— Аж ніяк не можна. Та й навіщо воно? Він же однаково не добере, чи то ви, чи його бабуся. Кажу ж вам, він увесь побитий і не тямить себе.

— Тим більше мені треба його побачити. Може, я б чимось прислужилася… Я… я перед ним у боргу…

— А, то ви йому щось винні? І хочете віддати борг? Ну, це зовсім інша річ. Але для цього вам зовсім не треба його бачити. Я тут управитель і веду всі його справи. Хоч писати сам я не вмію, але поставлю на папірці хрестик, і то буде все одно що розписка за будь-яким законом. Атож, пані, ви можете віддати ті гроші мені, і ручуся вам, що хазяї ніколи більше їх з вас не правитиме. Як по правді, то воно й дуже до речі, бо ми скоро від'жджаємо, і гроші будуть нам потрібні. Отож, коли вони при вас, я візьму в хатині папір, перо та чорнило й зараз же дам вам розписку.

— Ні, ні! Я мала на думці не гроші. Це інший борг… борг вдячності.

— Пхе! Ото й тільки? То його дуже легко віддати, і розписки не треба. Але платити такий борг зараз марно: хазяїн однаково не второпає, що ви говорите. Коли він прийде до тями, я скажу йому, що ви тут були й усе заплатили.

— А все-таки, чи можна його побачити?

— А все-таки не можна.

— Сеньйоре, мені це дуже потрібно.

— Мало що вам потрібно. Мене залишено тут вартувати й суворо наказано не пускати нікого до хатини.

— Це не може стосуватися мене. Я його друг. Я друг дона Морісіо.

— А звідки Фелімові О'Нійлу це знати? Хоч яке гарненьке у вас личко, а може статися, що ви хазяїнові не друг, а лютий ворог. Небом присягаюся, дивлюсь я оце на вас, і воно таки на те схоже.

— Мені треба побачити його! Треба! І я його побачу!

З цими словами Ісідора зіскочила з коня й рушила до дверей.

Її рішучий вигляд і не по-жіночому розгніване обличчя напоумили ірландця, що настав час виконати настанови Зеба Стампа й що він надто довго з цим зволікав. Квапливо шаснувши до хатини, він повернувся, озброєний томагавком, і вже хотів був пробігти повз мексиканку, коли раптом спинився, побачивши в її руці пістолет, націлений просто йому в голову.

— Киньте сокиру! — крикнула вона. — Негіднику, тільки замахніться на мене, і то буде останній ваш рух!

— Замахнутися на вас, пані? На вас? — пробелькотів колишній конюх, якому перед тим аж мову одібрало зі страху. — Боже мій! Та хіба ж я на те його взяв? Ніколи в житті! На чому хочете присягнуся — хоч на хресті, хоч на Біблії. Щира правда, пані, я взяв цю сокирку зовсім не проти вас!

— А навіщо ж ви її взяли? — спитала Ісідора, вже розуміючи, що помилилася, і опустила пістолет. — Для чого вам ця зброя?

— Тільки виконати наказ, який мені дано, їй же Богу! Тільки зрубати гілку з кактуса — онде він, бачите? — і застромити її під хвіст отій старій конячині. Ви ж дозволите мені це зробити?

Тепер замовкла мексиканка, вражена такою нісенітницею. Химерний чолов'яга, що стояв перед нею, навряд чи міг замишляти щось лихе. Його вигляд і поведінка були скоріш кумедні, аніж ворожі, і викликали не страх чи гнів, а посмішку.

— Мовчанка однаково що згода. Дякую, — сказав Фелім і, вже не боячись, що його підстрелять по дорозі, помчав на край лужка, де й зробив усе точнісінько так, як звелів йому Зеб Стамп.

Ісідора, що спершу замовкла з подиву, мовчала й далі, бо тепер їй просто нічого було сказати. А потім узагалі стало неможливо мовити хоч слово. Тільки-но колючки опинилися під хвостом Зебової кобили, як довкола розлігся пронизливий вереск і тупотіння копит знавіснілої з болю тварини, за нею похмуро завив собака, а із заростей ураз озвався лункий хор звірів, птахів та комах, — і за всім тим лементом можна було б почути хіба тільки громовий голос Стентора.[68]

Навіщо влаштовано це незбагненне дійство? І як його тепер спинити?

Ісідора мовчки дивувалася. Нічого іншого їй і не лишалось. Поки тривала та пекельна веремія, годі було й думати дістати якесь пояснення від дивака, який її зчинив.

А сам він тим часом повернувся до дверей хакале й знову став на порозі із вдоволеним виглядом актора, що виконав свою роль у виставі і тепер може зайняти місце серед глядачів.