Вершник без голови

Розділ XIX ВІСКІ З ВОДОЮ

У селищі, яке виникло під прапором форту Індж, цьому зародку майбутнього міста, найвизначнішою будівлею був заїзд, або ж «готель». А загалом, це прикмета, спільна для всіх техаських міст, як нових, так і заснованих сорок років тому, — давніших там і немає, окрім кількох — старих міст іспано-мексиканського походження, де головними будівлями були фортеці та монастирі, що їх тепер теж подекуди перетворено на заїзди.

Хоч «готель» форту Індж був найбільшим будинком у селищі, проте ні справді великими розмірами, ні виглядом своїм він не вирізнявся, та й навряд чи претендував на якийсь архітектурний стиль. То була дерев'яна споруда у формі літери «Т», збита з обтесаних колод. У поздовжній її частині містилися кімнати для приїжджих та їдальня, а поперечна являла собою одне велике приміщення бару, або ж, як його ще називають в Америці, салу ну, — де відвідувачі пили, курили й залюбки плювали на підлогу.

Біля дверей, на стовбурі дуба із спиляною верхівкою красувалася вивіска, де з обох боків кожен міг побачити зображення славнозвісного героя тих країв, генерала Захарі Тейлора,[41] а під ним — єдино можливу назву: «Напоготові».

До цього слід додати, що хоч зовні будинок той не дуже вабив око, зате всередині, особливо як зайти через бар, вас і справді були напоготові зустріти чи то склянкою «м'ятного», чи «шеррі-коблеру», чи джину з сиропом, чи будь-якого іншого мішаного напою, відомого на захід від Міссісіпі, — звісно, за умови, що ви так само напоготові заплатити за все те готівкою.

Якщо ви коли-небудь подорожували південними чи південно-західними штатами Америки, вам не треба змальовувати той бар, бо ніщо не зітре у вашій пам'яті спогаду про такий самий бар готелю, в якому ви, собі на лихо, зупинялися. Ви уявите також довгий прилавок, що тягнеться через усе приміщення попід поздовжньою стіною, де на полицях вишикувались рядами пляшки та карафки з напоями не тільки всіх кольорів веселки, а й усіх їх можливих відтінків; і дженджуристого молодика, що снує між полицями й прилавком, так званого бармена, — тільки не назвіть його буфетником, бо можете дістати пляшкою по зубах, — цей молодий джентльмен у блакитній бавовняній блузі, чи в білій полотняній куртці, чи, може, в батистовій сорочці з мереживними рюшами далеко не першої свіжості, змішуючи для вас «шеррі-коблер», дивиться вам просто у вічі й розмовляє з вами про останні політичні події, а тим часом вино, лід і вода, переливаючись із склянки в склянку, аж наче променяться й відсвічують над його напомадженою головою райдужним сяйвом.

Ви, що подорожували південними штатами, певно ж, не забули його? То мої слова нагадають вам і його самого, і все, що його оточує: бар з полицями й різнобарвними пляшками, де він почуває себе повновладним господарем, довгий прилавок, посипану білим піском підлогу з недокурками сигар і темними плямами тютюнової жуйки, дух м'яти, полинової настоянки й лимонної шкурки, серед якого в'ються рої мух та кусючих москітів. Усе те не могло не закарбуватись у вашій пам'яті.

Хоч готель «Напоготові» — його ще часом називали й таверною — мало чим різнився від інших подібних закладів Техасу, проте мав і деякі особливі прикмети. Його власником був не заповзятливий янкі, а німець, чиї співвітчизники не тільки в Америці, а й по всьому світі славляться як найкращі ресторатори. Він сам порядкував у своєму барі, і, коли ви заходили туди, вам змішував напої не дженджуристий молодик з напахченою чуприною і в сорочці з рюшами, а статечний германець, що мав такий тверезий вигляд, наче ніколи не куштував — хоч і чимала була спокуса нижчої, оптової ціни — тих чудових трунків, якими пригощав своїх клієнтів. Прізвище власника, ще з батьківщини, було Обердоффер, але місцевий люд перехрестив його на «старого Доффера».

Бар при готелі «Напоготові» мав ще одну особливу прикмету, хоч, може, й не варто називати її особливою, бо вона властива й іншим барам у тих краях. Як уже згадувалося, бар містився в поперечній частині будинку готелю, спорудженого у формі літери «Т». Прилавок там тягся вподовж прилеглої до готелю стіни, а з обох кінців були двері, що виходили на головну площу майбутнього міста. Завдяки такому розташуванню дверей повітря в приміщенні ніколи не застоювалось, а це багато важить у місцевості, де термометр половину року показує більш як тридцять градусів у затінку.

Техаські готелі, та, можна сказати, й усі готелі в Сполучених Штатах, водночас правлять і за біржу, й за клуб. Справді-бо, дешевшого й зручнішого приміщення годі й шукати, і, мабуть, саме через те клубів в Америці зовсім обмаль.

Навіть у великих містах Атлантичного узбережжя немає ніякої потреби в так званих клубах. Помірні ціни в готелях, чудова кухня, вишукана обстановка — усе це обмежує розвиток клубів, які в Америці, мабуть, завжди будуть зайвими й чужорідними.

Та все ж таки це зауваження стосується передусім південних і південно-західних міст, де готельні бари та салуни стали улюбленими місцями відпочинку й зустрічей. Там і товариство збирається більш різномасте, ніж деінде. Гордий плантатор не гребує, та й не смів погребувати, пити в одному приміщенні з «білою потолоччю», бідняками, часто не менш гордими за нього.

Так само й у барі готелю «Напоготові» часто можна було побачити вкупі представників усіх верств і професій, які тільки траплялися в навколишніх селищах. Не бувало там лише селян, бо селян як таких в Америці, а тим паче в Техасі, просто немає.

Мабуть, відколи старий Доффер почепив перед готелем свою вивіску, його бар ще не бачив такого великого гурту людей, а сам він, стоячи за прилавком, не обслужив стількох клієнтів, як того вечора, коли учасники сніданку в прерії повернулися до форту Індж.

Майже всі, хто їздив у прерію, за винятком лише дам, відчули потребу на півгодинки заглянути до «Напоготові» й перехилити склянку на сон грядущий, і, коли голландський годинник, що здавався трохи недоречним серед барвистих пляшок, показав одинадцяту, до бару один за одним посунули відвідувачі: офіцери з форту, плантатори з навколишніх маєтків, маркітанти, інтендантські підрядчики, картярі-професіонали й люди без певного діла. Зайшовши, кожен простував до прилавка, замовляв улюблений напій, а тоді приєднувався до котрогось із гуртків, що вже зібрались довкола.

Один гурток привертав особливу увагу. Там було з десятеро чоловіків, половина — у військових мундиpax. Серед них і три вже знайомі нам офіцери: піхотний каштан Слоумен та два лейтенанти — драгун Генкок і кінний стрілець Кросмен. З ними був ще один військовий, найстарший літами і "найвищий чином — він носив майорські відзнаки і, як найстарший у форті офіцер, командував тамтешнім гарнізоном.

Вони розмовляли жваво й невимушено, так наче всі були молодшими офіцерами одного чину. Розмова точилася навколо подій минулого дня.

— Скажіть, майоре, ви, певно, знаєте, — спитав Генкок, — де все-таки була та панночка?

— Звідки мені знати? — відказав майор. — Спитайте її кузена, містера Кассія Колхауна.

— Ми його вже питали, але нічого певного не почули. Схоже на те, що він знає не більше за нас. Він зустрів їх уже тоді, як вони їхали назад, недалеко від нашого привалу. Їх не було дуже довго, і, судячи з того, як спітніли їхні коні, вони добре попоганяли. За цей час можна було з'їздити на Ріо-Гранде або й далі.

— А ви помітили, який повернувся Колхаун? — спитав піхотний капітан. — Аж чорний з обличчя, ніби щось гризло йому душу.

— Атож, він був таки похмурий, — погодився майор. — Та невже ви гадаєте, капітане Слоумене, що причина того…

— Ревнощі, авжеж, і не що інше.

— Що? До Моріса-мустангера? Та ні, не може бути! В усякому разі, це дуже й дуже сумнівно.

— Чому, майоре?

— Любий мій Слоумене, міс Пойндекстер — аристократка, а Моріс Джеральд…

— А може, й він високого роду, хто його знає.

— Ха! — зневажливо вигукнув Кросмен. — Торговець кіньми! Майор правду каже, це неможливо, неймовірно.

— Ой панове! — мовив піхотний капітан, значливо хитаючи головою. — Ви не знаєте міс Пойндекстер так, як знаю її я. Вона дуже свавільна дівчина, і то ще м'яко кажучи. Певно, ви й самі це помітили.

— Е-е, Слоумене, — жартівливо підкусив його майор, — ви, я бачу, хочете полихословити. Мабуть, самі зітхаєте за міс Пойндекстер, дарма що прикидаєтесь байдужим до жінок. Так от, я б зрозумів, якби ви приревнували її до нашого красеня Генкока чи, скажімо, до Кросмена, коли б серце його було вільне. Але де мустангера… ні, ні… і

— Цей мустангер — ірландець, майоре, і я думаю, що він…

— Хоч би хто він був, — перебив майор, побіжно глянувши на двері, — ось він прийшов і може сам відповісти. Хлопець він щирий, і ви дізнаєтеся від нього про все, що вас так цікавить.

— Ой, навряд… — пробурмотів Слоумен, тимчасом як Генкок і ще двоє чи троє офіцерів, послухавшись майорової поради, обернулися до мустангера.

Мовчки пройшовши по притрушеній піском підлозі, мустангер став на вільному місці біля прилавка.

— Склянку віскі з водою, будь ласка, — скромно звернувся він до господаря.

— Віскі з водою… — повторив той, не дуже кваплячись прислужитися новому клієнтові. — Так, віскі з водою… Це коштувати дванадцять цент.

— Я не питав вас, скільки це коштує, — відказав мустангер, — а попросив дати мені склянку віскі з водою. Є у вас віскі?

— Так-так, — догідливо мовив німець, наляканий різкою одповіддю.— Є віскі, багато віскі з водою. Ось він.

Поки йому готували нехитрий напій, Моріс невимушено, але скромно 'відповів на привітання офіцерів. З більшістю він був знайомий, бо мав у форті ділові стосунки.

Вони вже, як радив майор, намірилися звернутись до нього із запитаннями, та їм завадила поява нового відвідувача.

То був Кассій Колхаун. Розпитувати мустангера про те, що їх цікавило, при ньому не випадало.

Із звичайним своїм зухвалим виглядом Колхаун підійшов до гурту офіцерів та цивільних і недбало кивнув головою, як ото вітаються люди, що разом перебули день і не бачилися лише якусь годину. Видно було, що відставний каштан коли й не п'яний, то добре напідпитку. Його очі збуджено блищали, обличчя було неприродно бліде, кашкет з'їхав набакир, і з-під нього на чоло вибилися скуйовджені пасма волосся. Усе те свідчило, що він випив більше, ніж дозволяв здоровий глузд.

— Ну що, панове, — голосно мовив він до гурту, в якому був майор, і ступив до прилавка, — вип'ємо так, щоб аж стіни задвигтіли? А то старий Доффер-Пфеффер скаже, що даремно переводить світло! Частую всіх! Що ви на це?

— Згода!.. Згода!.. — озвалося кілька голосів.

— А ви, майоре?

— З приємністю, каштане Колхауне.

Як було заведено, ті, що мали пити разом, ставали в ряд перед прилавком, і кожен вигукував назву напою, який був йому до смаку. Різних напоїв замовили майже стільки ж, скільки чоловік стояло в гурті.

— А мені темного! — вигукнув Колхаун і одразу ж додав: — 3 гіркою настоянкою.

— Бренді з гіркою для вас, містер Кольхаун? — перепитав господар, улесливо нахилившись через прилавок до відставного капітана, якого вважали співвласником великого маєтку.

— Та вже ж, пришелепуватий німчиську! Я й сказав — темного, хіба ні?

— Так-так, майн гер,[42] усе є так! Бренді з гіркою… бренді з гіркою… — повторював німець, кваплячись поставити карафку перед нечемним клієнтом.

Коли чимала майорова компанія долучилася до тих, що вже стояли із склянками біля довгого прилавка, там не лишилось ані щілинки вільної. Чи то випадково, чи зумисне, Колхаун став з самого краю, праворуч від запрошеної ним компанії, і таким чином опинився поряд з Морісом Джеральдом, що стояв собі сам-один, спокійно пив віскі з водою і курив сигару.

Обидва дивилися в різні боки й начебто не помічали один одного.

— Маю тост! — вигукнув Колхаун, узявши з прилавка свою склянку.

— Слухаємо! — озвалося кілька голосів.

— Хай живе Америка для американців, і хай згинуть усякі зайди, а надто кляті ірландці!

Виголосивши цей зухвалий заклик, він ступив крок назад і штовхнув Моріса Джеральда, що саме підніс до рота склянку. Трохи віскі хлюпнулось із склянки просто мустангерові на сорочку.

Чи була то випадковість? Ніхто й на мить цього не припускав. Після такого тосту вчинок відставного капітана не міг здатися чимось іншим, як свідомою, наперед обміркованою образою.

Усі присутні чекали, що мустангер зараз же кинеться на свого кривдника. Та як же вони були здивовані й розчаровані, коли побачили, що той нібито й не думає нічого такого. Дехто навіть вирішив, що він мовчки проковтне образу.

— Якщо він змовчить, — прошепотів Генкок на вухо Слоуменові, — його слід би витурити звідси.

— Не турбуйтесь, — відповів піхотний каштан так само пошепки. — Він не змовчить. Як ви знаєте, я не люблю битись об заклад, але ладен поставити свою місячну платню за те, що мустангер цього не подарує. І ще одну за те, що містер Кассій Колхаун матиме в його особі неабиякого суперника, хоч зараз хлопець начебто більше заклопотаний своєю гарною сорочкою, ніж тим, що йому завдано образи. От дивак!

Поки вони шепотілися, той, про кого вони розмовляли й до кого, говорячи банальною фразою, були прикуті всі погляди, стояв собі біля прилавка. Тільки поставив свою склянку, вийняв з кишені шовкову хусточку і тепер старанно витирав вишиваний перед сорочки.

В усіх його рухах відчувався незворушний спокій, що аж ніяк не скидався на боягузтво, і ті, хто почав був сумніватися в ньому, зрозуміли, що помилились і що це ще не кінець. Усі мовчки чекали, як піде далі.

Довго чекати не довелось. Уся та пауза, поки перешіптувались офіцери, тривала не більш як двадцять секунд, а тоді знов почалася дія — чи, власне, діалог, що мав привести до неї.

— Я ірландець, — мовив мустангер, ховаючи хусточку до кишені.

Хоч якою простою могла здатися ця відповідь і хоч як вона забарилась, усі добре зрозуміли її значення. Виклик було прийнято, і це не стало б ясніше навіть тоді, коли б Моріс Джеральд підійшов і вщипнув Кассія Колхауна за ніс. Простота відповіді, зайвий раз свідчила про серйозні наміри ловця диких коней.

— Ви? — зневажливо озвався Колхаун, обернувшись до нього й узявшись руками в боки. — Ви — ірландець? Богом присягаюся, сер, ніколи б цього не подумав! Судячи з вашого одягу й вишивки на сорочці, я скоріш сказав би, що ви мексиканець.

— Не розумію, що вам до мого одягу, містере Кассію Колхауне. Та коли ви вже облили мені сорочку, то я дозволю собі змити крохмаль і з вашої!

З цими словами мустангер узяв свою склянку, і не встиг відставний капітан одвернути голову чи відступити вбік, як рештки мононгахільського віскі залили йому обличчя, і він почав несамовито чхати й кашляти, на неприховану втіху майже всіх, хто був у барі.

Та схвальне перешіптування одразу ж змовкло. Тепер було не до розмов, і після кількох схвальних вигуків запала глибока тиша. Всі розуміли, що справа зайшла надто далеко. Ця сварка неминуче мала скінчитися поєдинком, і ніяка сила вже не могла його відвернути.