Вершник без голови

Розділ LXXII ЗЕБ СТАМП НАТРАПЛЯЄ НА СЛІД

Виїхавши за межі Каса-дель-Корво, старий мисливець погнав свою «худобину» прибережною дорогою в напрямі форту. За чверть години їзди швидким клусом він був уже там і, залишивши кобилу відсапуватись на плаці, пішов до коменданта.

Для Зеба Стампа не становило ніяких труднощів побачитися з головним офіцером гарнізону форту Індж. Усі там вважали старого мисливця своєю людиною, і він міг вільно заходити, коли хотів, без пароля та інших формальностей, обов'язкових для всіх сторонніх. Вартові пропустили його без жодного слова, коли не рахувати вітання, яким обмінявся з ним черговий офіцер, а ад'ютант одразу ж доповів про нього майорові.

Уже з перших слів, з якими той звернувся до мисливця, було зрозуміло, що його тут чекали.

— А, містер Стамп! Радий знову бачити вас. Ну як, чи пощастило вам щось з'ясувати в тій темній справі? Судячи з того, як скоро ви повернулися, я майже певен, що це так. Сподіваюсь, ви привезли якісь докази на користь нашого бідолашного в'язня. Хоч багато що й свідчить проти нього, я все-таки лишаюся при своїй думці — що він не винен. Ну, а про що дізналися ви?

— Та ні, майоре, — відказав Зеб без особливих церемоній, хіба тільки з чемності скинувши капелюха, — не дуже багато я дізнався і хоча й не думав сюди вертатись, поки не поникаю по прерії, одначе заїхав на часинку. Мені треба побалакати з вами,

— Зробіть ласку. Я вас слухаю.

— Чи не могли б ви якось відтягти початок суду, наскільки це дозволять обставини? Я знаю, що на вас тиснуть збоку, але знаю й те, що ви маєте владу, а головне, майоре, — добру волю.

— Так. Щодо волі, ви не помиляєтесь, містере Стампе. А от щодо влади, то хоч я її й маю, але тільки до певної міри. Ви ж знаєте, що в нашій країні військова влада завжди підлягає цивільній, і навпаки буває лише за воєнного стану, від якого борони нас Боже, навіть тут, у Техасі. Я можу стати на заваді будь-якому порушенню закону, але йти проти самого закону не маю права.

— Та ні, вам і не треба йти проти закону, майоре. Я й на думці такого не мав. Тільки проти тих, що хочуть прибрати його до рук і повернути собі на користь. А такі в селищі є, і як не взяти їх у шори, то вони доскочать свого. Особливо запеклий один із них, і я знаю, хто це, чи майже напевне здогадуюсь.

— Хто ж він?

— Це нікуди далі не піде, майоре? Хоч я певен, що ні.

— Містере Стампе, наша розмова залишиться між нами. Можете говорити все, що думаєте.

— Ну, то ось що я думаю: це вбивство вчинив не Моріс-мустангер.

— Та я й сам такої думки, ви ж знаєте. А більш нічого ви мені не можете сказати?

— Бачте, майоре, я міг би сказати й більше, якби ви наполягали. Та, мабуть, ще зарано — це ж поки що тільки мої здогади, а я можу й помилятись. Отож дозвольте мені тим часом лишити їх при собі, поки я не з'їжджу на Нуесес. А тоді я з охотою розповім вам про все, що знаю тепер і, може, ще дізнаюся в прерії.

— Ну що ж, я згоден почекати, доки ви повернетесь, тим більше, що ви дієте в інтересах правосуддя. Але що маю зробити я?

— Відтягти початок суду, майоре, ото й тільки. Все інше хай вас не турбує.

— На скільки? Ви ж знаєте, судочинство має йти своїм звичаєм, відповідно до закону. Я не владний над окружним суддею, хоч, гадаю, він трохи зважить і на мою думку. Але на нього можуть вплинути ті, що галасують про помсту.

— Я знаю, про кого ви говорите. Знаю і їхнього верховоду, і, може, ще й не скінчиться суд, як він сам стане підсудним.

— Як? То ви вважаєте, що це не оті четверо мексиканців?..

— Я ще не можу сказати, майоре, вони це чи не вони. Певен тільки, що вони до цього діла причетні, але не думаю, щоб котрийсь із них був призвідником. А от його я й хочу витягти на світ… Ви можете пообіцяти мені три дні?

— Три дні? Як це розуміти?

— Відтягти на три дні початок суду.

— А-а… Ну що ж, гадаю, це буде не так важко. Мустангер ув'язнений військовою владою. Навіть якби окружний суддя зажадав, щоб його передали цивільному судові, я міг би знайти причини й трохи затримати його на гауптвахті. І я обіцяю вам це зробити.

— Як мати справу з вами, майоре, то, їй-Богу, краще б у нас був воєнний стан. Часом він таки не завадив би, хоч ми, вільні громадяни, не дуже його полюбляємо. А я можу сказати вам одне: якщо ви затримаєте суд днів на три, то, може, перед ним стане зовсім не той, що сидить оце тепер у вас на гауптвахті, а хтось інший, хоч він сам і гадки не має, що його запідозрили. Не питайте мене, хто він. Скажіть тільки, чи матиму я ці три дні?

— Матимете, містере Стампе, обіцяю вам. Нехай би навіть це загрожувало мені відставкою, даю вам слово офіцера, що в найближчі три дні Моріс-мустангер з нашої гауптвахти не вийде. Винен він чи ні, але на цей час він буде під надійною охороною.

— Ви справжній чоловік, майоре, і хай я буду проклятий, як не доведу вам колись, що вмію таке цінувати. А тепер я все сказав і тільки прошу вас: нікому про це ані слова. Бо як оті провідають, що замислив старий Зеб Стамп, вони гори зрушать, аби лиш йому перешкодити.

— Хоч би хто вони були, містере Стампе, від мене їм допомоги не дістати. Можете цілком звіритись на моє слово.

— Я знаю, майоре, знаю. І хай віддячить вам Бог. Добре, що є в Техасі такі люди, як ви!

Сказавши це, старий мисливець вийшов на плац і попростував туди, де залишив свою «худобину». А тоді знову сів у сідло і швидко поскакав геть.

Коли селище лишилося позаду, він рушив далі тією самою дорогою, якою приїхав з Каса-дель-Корво, а діставшись туди, де починалась плантація Пойндекстера, дав остроги своїй старій конячині й повернув на крутосхил, що виходив з долини на горішню рівнину.

Піднявшись на рівнину, Зеб під'їхав до смуги заростей, що вклинились у прерію, і спинився в затінку акації. Він не злазив з коня й начебто не мав такого наміру, а сидів у сідлі і, трохи нахилившись уперед, дивився на землю неуважливим, замисленим поглядом.

— Побий мене грім! — тихо бурмотів він сам до себе. — Ота пригода з Колхауновим конем — про щось же вона говорить. Тієї ж таки ночі коня нема в стайні, а вранці він з'являється весь замилений. Що б воно мало означати? Хай мене чорти візьмуть, коли не з того боку вітер дме. Я ж бо й сам не раз про це думав, але ніяк у голові не вкладається, що він міг убити свого двоюрідного брата. Він, звісно, здатен і не на таке, коли б ішлося про власну користь. Одначе в цьому я ніякої користі для нього не бачу. Якби тому хлопцеві одходив маєток, тоді ще можна було б зрозуміти. Але ж це не так. Старому Пойндекстеру вже не належить жодного акра тієї землі й жодного негра, що працює на ній, — я ж знаю напевне. Усе прибрав до рук цей негідник. То чого б йому знадобилось позбутися двоюрідного брата? Оце те, чого я ніяк не збагну. І якогось зла між ними начебто не було, я такого не чув. Знаю, що з панночкою в нього не ладнається і це йому добряче допікає, але чим винен її брат?.. А до всього цього приплутався ще й мустангер, і ота сварка, про яку мені казала дівчина, і фальшиві індіанці, і ота мексиканська сеньйорита, і безголовий вершник, і ще казна-що! Боже правий! Та від такої плутанини в будь-якого адвоката голова піде обертом… Ну, та нема коли тут стояти й розмірковувати. Може, оця залізяка, ця зламана підкова, й наведе мене на слід, що стане ключем^ як не до всієї цієї кривавої історії, то бодай до якоїсь її частини. Та передовсім я маю вирішити: куди мені зараз податись? — І старий мисливець роззирнувся довкола, немов шукаючи когось, хто міг би відповісти на це запитання. — Шукати слідів поблизу форту чи селища — марна праця. І там, і там земля потолочена копитами незгірш як у загоні. Краще, мабуть, одразу податися ген у прерію, до дороги на Ріо-Гранде. Може, десь там і натраплю на слід, який мені потрібен. Атож, так буде найрозумніше.

Задоволений своїм рішенням, Зеб підібрав поводи, тихенько погукнув на кобилу й поїхав краєм заростей.

Проїхавши з милю в напрямі річки Нуесес, він раптом круто повернув убік, але його незворушний вигляд свідчив, що так було й задумано. Тепер Зеб правував майже просто на захід, перетинаючи всі стежки, що вели до Ріо-Гранде. Після того повороту змінилась і його поза в сідлі, і вираз обличчя. Він більш не поглядав сюди-туди, а їхав, нахилившись уперед, пильно нишпорячи очима по траві обабіч стежки.

Так він проїхав ще з милю, коли раптом, побачивши щось на стежці перед собою, аж здригнувся і рвучко напнув поводи.

«Худобина» охоче зупинилася, і ту ж мить Зеб квапливо зіскочив з сідла. Залишивши кобилу дивуватися з його химер, він ступив два кроки вперед і швидко опустивсь на коліна. А тоді витяг з кишені підкову й приклав її до відбитка копита, що чітко вирізнявся на дернику.

Підкова збіглась із слідом.

— Якраз! — радісно вигукнув старий мисливець. — Побий мене грім, коли це не вона! — Він підняв підкову й знов опустив її на той неповний відбиток. — Лягла як улита! Клянуся небом, оце він і є- слід зрадника, а може, й убивці!