Все те незриме світло

Розділ 8 9 серпня 1944 року

На третій день після початку облоги Сен-Мало пополудні обстріл стихає, мовби артилеристи раптово поснули біля своїх гармат. Горять дерева, горять машини, горять будинки. Німецькі солдати в укриттях п’ють вино. Священик у шкільному підвалі кропить стіни святою водою. Двоє коней, збожеволілі від страху, вибивають двері гаражу, у якому їх зачинили, і мчать галопом між недогорілими будинками по Ґранд-рю.

Близько четвертої години хибно націлена американська польова гаубиця за три кілометри від міста вистрелює один набій. Він перелітає через міські мури й вибухає, влучивши в північний парапет форту Насьональ, де трьохсот вісімдесятьох французів тримають проти їхньої волі, не надавши достатнього захисту. Дев’ять помирають на місці. В одного з них при цьому в долоні затиснуті карти, якими він щойно грав у бридж.

Усі чотири роки, які Марі-Лор провела в Сен-Мало, дзвони на соборі святого Вікентія били щогодини. Однак тепер вони мовчать. Вона не знає, скільки часу провела в пастці горища, й навіть день зараз чи ніч. Час — штука порска: дай йому вислизнути раз, і вже ніколи не вдасться знову вхопити його за хвіст.

Спрага така гостра, що вона роздумує над тим, чи не вкусити себе за руку, аби напитися рідин, які там курсують.

Вона дістає бляшанки з їжею із кишень дідового пальта й припадає губами до краєчків. Обидві мають смак жерсті. Їхній вміст — лише за міліметр.

— Не ризикуй, — каже голос її батька. — Не ризикуй шуміти.

— Лише одну, Papa. Другу я залишу. Німець пішов. Майже напевно пішов.

— Тоді чому не спрацював натяжний дріт?

— Бо він його перерізав. Або я проспала дзенькіт. Хіба мало причин?

— Навіщо йому йти, коли те, що він шукає, тут?

— Хто знає, що він шукає?

— Ти знаєш.

— Я така голодна, Papa.

— Старайся думати про щось інше.

— Про бурхливі потоки чистої, холодної води.

— Ти вцілієш, ma chérie.

— Звідки тобі знати?

— Через діамант, що у твоїй кишені. Бо я залишив його тут, щоб він тебе захищав.

— Він лише наразив мене на більшу небезпеку.

— Тоді чому в будинок не влучили? Чому він не загорівся?

— Це просто камінь, Papa. Галька. Буває лише випадок, щасливий і нещасливий. Випадок і закони фізики. Пам’ятаєш?

— Ти жива.

— Я жива лише тому, що ще не померла.

— Не відкривай бляшанки. Він тебе почує. Він уб’є тебе без вагань.

— Як він може мене вбити, якщо я не можу померти?

Колами, колами крутяться питання; розум Марі-Лор ось-ось закипить. Щойно вона видерлася на стільчик від піаніно в кінці горища й обмацує Етьєнів передавач, намагаючись упізнати його перемикачі й котушки: ось фонограф, ось мікрофон, ось один із чотирьох дротів, під’єднаний до пари батарейок, — як чує якийсь звук, що долинає знизу.

Голос.

Він просто під нею. Мочиться в туалеті на шостому поверсі. Випускає з себе кволу уривчасту цівку й стогне так, наче йому боляче. Перериваючись на стогін, він гукає:

— Das Häuschen fehlt, wo bist du Häuschen?[56] — Щось із ним негаразд. — Das Häuschen fehlt, wo bist du Häuschen?

Відповіді немає. До кого він говорить?

Звідкись здалеку чутно глухі звуки пострілів міномета й зловісний свист набоїв, що пролітають над будинком. Вона слухає, як німець виходить з туалету і йде в бік її спальні. Так само шкутильгаючи. Бурмочучи. Схиблений. Häuschen — що це означає?

Скриплять пружини її матраца; вона цей звук упізнає будь-де. Він увесь цей час спав на її ліжку? Шість віддалених вибухів лунають один за одним, тихіші за постріли зеніток, дальші. Корабельна артилерія. А тоді починаються барабанні дрібушки, б’ють тарілки, б’ють дзвони вибухів, утворюючи над дахом вогняну сітку. Закінчилося затишшя.

У животі — прірва, у горлі — пустеля. Марі-Лор дістає з кишені одну з бляшанок. Цеглина й ніж у неї під рукою.

— Не треба.

— Якщо я й далі слухатимусь тебе, Papa, то помру від голоду з їжею в руках.

У її спальні внизу стоїть тиша. Набої пролітають невтомно, кожен заряд просвистує з передбачуваним інтервалом, малюючи над дахом довгу червону параболу. Вона користується їхнім шумом, щоб відкрити бляшанку. І-І-І-І-І-І-І-І-І-І, — свистить набій, «дзинь», — дзвякає цеглина об ніж, а ніж об банку. Глухий жахливий вибух десь далеко. Набій із різким звуком розколює стіни десятка будинків.

І-І-І-І-І-І-І-І-І-І, дзинь. І-І-І-І-І-І-І-І-І-І, дзинь. За кожним ударом — молитва. Не дай йому почути!

П’ять змахів, і з бляшанки тече рідина. Після шостого їй вдається розсікти по колу чверть кришки й відігнути її лезом ножа.

Вона піднімає бляшанку і п’є. Холодне, солоне — це квасоля. Консервована варена зелена квасоля. Розсіл надзвичайно смачний; здається, його вбирає кожна клітина її тіла. Вона спорожнює бляшанку. Батьків голос у її голові змовк.

Вернер проводить антену крізь понівечену стелю й торкається нею до скрученої труби. Тиша. Рачкуючи, протягує дріт уздовж підвалу, наче прив’язуючи Фолькгаймера до золотавого стільця. Тиша. Вимикає напівживого ліхтаря, притискає навушник до здорового вуха, заплющуючи очі, й умикає полагоджений приймач, проводить голкою по котушці налаштування, конденсуючи всі свої відчуття в одне.

Статика, статика, статика.

Може, вони надто глибоко. Може, руїни готелю створюють електромагнітний екран. Може, у радіо зламалося щось істотне, чого Вернер не визначив. Або ж, може, фюрерові супернауковці сконструювали зброю над усіма зброями й перетворили цей закуток Європи на шматок брухту, де лишилися живі тільки Вернер із Фолькгаймером.

Він знімає навушники й вимикає зв’язок. Пайки давно з’їдені, фляжки порожні, а мул на дні відра, повного щіток для фарбування, неможливо пити. Вони з Фолькгаймером обидва зробили кілька натужних ковтків, але Вернер точно знає, що більше не зможе проковтнути й краплі.

Батарейка в радіо майже розряджена. Коли вона сяде, у них залишиться ще велика американська, на одинадцять вольт, із зображенням чорного кота та боці. А далі що?

Скільки кисню дихальна система людини перетворює на вуглекислий газ щогодини? Були часи, коли Вернер із задоволенням розгадав би цю загадку. А тепер він сидить, тримаючи на колінах дві Фолькгаймерові ручні гранати, відчуваючи, як у його душі згасає останній вогник світла.

Повернути ручку однієї, а тоді другої. Він згоден зірвати їхні чеки, тільки щоб освітити підвал, тільки щоб знову хоч щось побачити.

Фолькгаймерові полюбилося вмикати свій польовий ліхтар і направляти його слабкий промінь у дальній куток, де на двох полицях стоять вісім чи дев’ять гіпсових голів, кілька — з надбитими краями. Вони схожі на голови манекенів, тільки майстерніше зроблені: три — з вусами, дві — голомозі, на одній — солдатський картуз. Навіть при вимкненому ліхтарі голови наче випромінюють у темряві дивне світло: чисто-біле, не зовсім видне, але й не невидне, воно відбивається на Вернеровій сітківці, майже світіння серед чорноти.

Мовчазні, уважні, спокійні.

Обман зору.

Відверніться, обличчя.

У чорноті він повзе у бік Фолькгаймера — близькість велетенського коліна його друга в темряві заспокоює Вернера. Поряд із ним — гвинтівка. Десь далі — тіло Бернда.

— Ти коли-небудь чув, що про тебе розказували? — питає Вернер.

— Хто?

— Хлопці в Шульпфорті.

— Дещо чув.

— Тобі це подобалося — бути Велетнем? Знати, що всі тебе бояться?

— Не так і приємно, коли весь час питають, якого ти зросту.

Десь над землею вибухає набій. Десь там, нагорі, горить місто, вирує море, рачки ворушать тонкими вусиками.

— То якого ти зросту? — Фолькгаймер пирхає один раз, його сміх різкий, схожий на гавкіт. — Думаєш, Бернд слушно казав про гранати?

— Ні, — відповідає Фолькгаймер, у його голосі з’являється тривога. — Вони нас уб’ють.

— Навіть якщо зробити барикаду?

— Нас розчавить.

Вернер намагається роздивитися голови в темряві з протилежного боку підвалу. Якщо не гранати, тоді що? Невже справді Фолькгаймер вірить у те, що хтось прийде і врятує їх? Що вони заслуговують порятунку?

— То що, ми просто чекатимемо?

Фолькгаймер мовчить.

— Скільки ще?

Коли зовсім сяде акумулятор, американська одинадцятивольтна батарейка в приймачі-передавачі має протриматися один день. Або можна її вставити у Фолькгаймерів ліхтар. Батарейка дасть їм ще один день статики. Або ще один день світла. Але щоб вистрілити з гвинтівки, світла їм не треба.

У фон Румпеля перед очима багряна бахрома. Напевне, щось не так із дозою морфію, мабуть, він ужив його забагато. Або ж хвороба прогресує й вплинула на зір.

Крізь вікно залітає попіл, мов сніг. Уже світанок? Чи це світіння пожежі? Простирадла просочені потом, уніформа така мокра, наче він плавав, доки спав. На язиці — присмак крові.

Фон Румпель підповзає до краю ліжка й дивиться на модель. Він обшукав кожен її сантиметр. Розтрощив один край на друзки товстим кінцем пляшки з-під вина. Будівлі на ній переважно порожні — шато, собор, ринок, але нащо розбивати їх усі, якщо бракує лише одного, саме того будинку, який йому потрібен?

Там, у цьому покинутому місті, здається, усе горить і розвалюються, але тут, перед ним, у мініатюрному світі все навпаки — місто ціле, але будинку, у якому він тепер, нема.

Могла дівчина забрати його із собою, коли тікала? Могла. У діда його не було, коли того відправили до форту Насьональ. Старого добре обшукали; у нього із собою не було нічого, крім документів, — Райнгольд у цьому впевнився.

Десь стіна розсипається на шматки — на землю падає тонна цегляної кладки.

Те, що цей будинок стоїть, тоді як стільки інших знищено, — це вже доказ. Камінь точно всередині. Фон Румпелеві лише треба його знайти, доки ще є час. Притиснути його до серця й чекати, коли богиня простягне свою вогненну руку й зцілить від недуги. Пропалить Райнгольдові шлях із цієї цитаделі, з цієї облоги, з цієї хвороби. Він урятується. Треба лише примусити себе підвестись із ліжка й продовжувати пошук. Шукати старанніше. Стільки часу, скільки треба. Розпотрошити цей будинок. Почати з кухні. Ще один раз.

Марі-Лор чує, як стогнуть пружини її ліжка. Чує, як німець шкандибає геть із її кімнати й спускається сходами. Це він іде? Здається?

Починається дощ. Тисячі крихітних крапель стукаються об дах. Марі-Лор стає на пальчики й притискає вухо до стелі. Слухає, як стікають краплі. Як там у цій молитві? У тій, що її мадам Манек читала собі під ніс, коли Етьєн її особливо засмучував?

Святий наш Боже, милосердя твоє — це очисний вогонь.

Вона має дисциплінувати свій розум. Увімкнути здогадливість і логіку. Як вчинив би її батько, як вчинив би великий морський біолог професор П’єр Аронакс Жуля Верна. Німець не знає про горище. Вона має камінь у кишені; вона має одну бляшанку з їжею. У цьому її перевага.

Дощ їй теж на руку — він хоч трохи загасить пожежі. Чи може вона якось зібрати дощової води й напитися? Пробити дірку в шифері? Як ще скористатися дощем? Наприклад, щоб замаскувати її кроки?

Вона точно знає, де стоять два поцинковані відра, — просто за дверима її кімнати. Вона може до них дістатися, може навіть занести одне сюди.

Ні, принести відро не вийде. Надто важко, надто шумно, у ньому ж хлюпатиметься вода. Але вона могла б до одного з них підійти й опустити в нього обличчя. Наповнити порожню бляшанку з-під квасолі.

Сама лише думка про те, що її губи припадуть до води, що кінчик її носа торкнеться водяної поверхні, викликає таку фізичну жагу, якої їй ще не доводилося відчувати; вона подумки пірнає в озеро, вода заливає їй вуха, рот, горло. Один ковток — і вона зможе думати ясніше. Вона чекає, доки батьків голос у її голові висловить незгоду, але дарма.

Від гардероба до дверей кімнати Анрі, а звідти — до дверей її спальні приблизно двадцять один крок. Вона піднімає з підлоги ніж і порожню бляшанку й кладе їх до кишень. Тихесенько спускається сімома щаблями й довго сидить, притулившись спиною до задньої стінки гардероба. Прислухається й прислухається. Маленький дерев’яний будиночок штрикає їй під ребра, коли вона нахиляється. Чи якась подоба Марі-Лор теж чекає на його крихітному горищі, прислухаючись? Чи та крихітна її копія відчуває таку саму спрагу?

Єдиний звук, який вона чує, — це барабанний стукіт дощу, що перетворює Сен-Мало на багнюку.

Але це може бути й хитрість. Може, він почув, як вона відкривала бляшанку квасолі, шумно спустився вниз, а тоді тихо піднявся назад і тепер стоїть біля гардероба, наставивши пістолета.

Святий наш Боже, милосердя твоє — це очисний вогонь.

Вона прикладає долоні до стінки й відсуває вбік панель. Сорочки зачіпають її обличчя. Вона торкається внутрішньої поверхні дверей і штовхає одну панель.

Пострілу не чути. Нічого не відбувається. Тепер за вибитим вікном дощ поливає охоплені вогнем будинки з таким звуком, наче хвилі перекочують гальку. Марі-Лор стає на підлогу колишньої спальні її діда й уявляє його — допитливого хлопця з блискучим волоссям, від якого пахне морем. Він любить ігри, тямовитий, сповнений енергії; він бере її за одну руку, а Етьєн — за іншу; будинок стає таким, яким він був п’ятдесят років тому: гарно вбрані батьки хлопчиків сміються внизу, кухарка лущить устриць на кухні; мадам Манек, молода служниця, яка щойно приїхала з передмістя, співає, стоячи на драбині й витираючи пил із люстри…

Papa, ти мав ключі від усього на світі.

Хлопці ведуть її у коридор. Вона проходить повз ванну.

У її спальні досі відчутний запах німця, схожий на запах ванілі. Коли принюхатися, то відчувається сморід гнилизни. Окрім дощу й власного пульсу, що гупає у скронях, їй більше нічого не чути. Вона опускається на коліна так безшумно, як може, й обмацує щілини між мостинами. Звук, із яким її пальці наштовхуються на відро, здається гучнішим за соборний дзвін.

Дощ дріботить об дах і стіни. Падає краплями за вікном без скла. Навколо неї розкладені її камінці й мушлі. Модель, зроблена батьком. Її клаптикова ковдра. Напевно, десь там стоять її черевики.

Вона опускає обличчя, і її губи торкаються водяної поверхні. Кожен ковток здається таким гучним, як вибух набою. Один, три, п’ять; вона глитає, вдихає, глитає, вдихає. У відрі ціла її голова.

Дихає. Помирає. Мріє.

Це він заворушився? Він унизу? Він повертається нагору?

Дев’ять, одинадцять, тринадцять, вона напилася. Навіть забагато — живіть розтягується, булькає. Вона опускає бляшанку у відро й наповнює її. Тепер треба безшумно повернутися. Не вдарившись об стіну, об двері. Не спіткнувшись, не вихлюпнувши воду. Вона обертається й починає повзти, тримаючи в лівій руці бляшанку.

Марі-Лор доповзає до дверей своєї кімнати, а тоді чує німця. Він за три чи чотири поверхи під нею, обшукує одну з кімнат; вона чує звук, із яким наче ящик із деталями скидають на підлогу. Деталі підстрибують, висипаються, котяться.

Вона постягає праву руку й тут, просто у дверях, знаходить щось велике, квадратне, тверде й укрите тканиною. Її книжка! Роман! Лежить у неї на шляху, наче туди її для неї поклав батько. Напевно, це німець скинув її з ліжка. Вона якомога тихіше піднімає її й пригортає до грудей.

Чи вдалося б їй спуститися вниз?

Прослизнути повз нього й вийти на вулицю?

Але вода вже заповнює її капіляри, покращує кровообіг; вона вже думає зосередженіше. Їй не хочеться померти; вона вже занадто ризикує. Навіть якщо якимось дивом їй і вдасться прослизнути повз німця, ніхто не може гарантувати, що назовні їй буде безпечніше, ніж у будинку.

Вона доповзає до сходового майданчика. До порога спальні свого діда. Намацує собі шлях у гардероб, заповзає у відчинені двері й обережно зачиняє їх за собою.

Набої просвистують у них над головами, струшуючи підвал, мов прохідні вантажні потяги. Вернер уявляє американських артилеристів: коригувальників вогню з оптичними приладами, установленими на каменях, танкових гусеницях чи огорожі готелю; стрільців, що вираховують швидкість вітру, висоту підняття цівки, температуру повітря; радіоінженерів із притиснутими до вух телефонними слухавками, що називають координати цілей.

— На три градуси правіше, відстань та сама.

Спокійні, утомлені голоси скеровують вогонь. Напевно, саме таким голосом говорить Господь, коли прикликає до себе душі. Сюди, будь ласка.

Просто числа. Чиста математика. Ти маєш привчити себе так думати. У них так само.

— Мій прадід, — раптом озивається Фолькгаймер, — працював лісорубом у часи, коли ще не було пароплавів і ходили вітрильники.

У темряві точно не скажеш, але Вернерові здається, що Фолькгаймер підвівся і проводить руками вздовж однієї з трьох тріснутих балок, які тримають стелю. Він зігнув ноги в колінах, щоб пристосуватися до свого зросту. Як Атлант, що ось-ось закине на плечі небо.

— Тоді, — продовжує Фолькгаймер, — усій Європі потрібні були щогли для кораблів. Але більшість країн уже ви´різали всі високі дерéва. Англія, розказував прадід, на цілому острові не мала й тріски вартісного дéрева. Отож щогли для британських та іспанських кораблів, та й португальських також, прибували з Пруссії, з лісів, у яких я виріс. Прадід знав, де знайти найвище дерево. Щоб спиляти деякі з таких дерев, п’ятьом чоловікам доводилося працювати три дні. Спочатку клинці занурювалися в стовбур, говорив він, мов голки в слонячу шкуру. Найбільші дерева починали тріщати, тільки коли в них заганяли із сотню клинців.

Свистять набої, підвал стрясається.

— Прадід казав, що любив уявляти, як величезні дерева тягнуться за запрягами коней по всій Європі, через річки, через моря, до Британії, де з них знімуть кору, оброблять і знову піднімуть на кораблях, зробивши з них щогли, а потім, у своєму другому житті, вони переживуть десятиліття боїв, плаваючи величними океанами, аж доки нарешті впадуть і помруть удруге.

Над ними пролітає ще один набій, і Вернерові видається, що він чує, як тріщить дерево величезних балок над ними. «Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що росла мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, або ж сто мільйонів років тому. Ви можете собі уявити сто мільйонів років?»

— Там, звідки я родом, дерева викопують з-під землі. Доісторичні дерева, — зауважує Вернер.

— Мені страшенно хотілося звідти поїхати, — зітхає Фолькгаймер.

— І мені.

— А тепер?

Бернд зотліває в кутку. Юта десь бродить світом, дивлячись, як тіні виплутуються з тенет ночі, дивлячись, як на світанні шкандибають повз неї шахтарі. Цього було досить, коли Вернер був малий, хіба ні? Світу диких квітів, що проростали крізь поіржавілі викинуті деталі. Світу ягід, морквяних шкірок і казок фрау Елени. Різкого запаху дьогтю, і швидких потягів, і гудіння бджіл над квітковими горщиками. Дріт, котушка й голосіз радіо — веретено, на якому він пряв собі мрії.

Передавач чекає на столі, приставленому до димаря. Під ним — два корабельні акумулятори. Дивна машина, зроблена багато років тому, щоб говорити до привидів. Марі-Лор якомога обережніше підповзає до лавки від піаніно й залізає на неї. У когось точно має бути радіо — у пожежної бригади, якщо такі ще є, або в бійців руху Опору, або в американців, що обстрілюють місто. У німців, у їхніх підземних укріпленнях. Може, навіть в Етьєна. Вона намагається уявити, як він, згорбившись у якомусь закутку, крутить ручки уявного радіо. Може, він думає, що вона загинула. Може, все, що йому треба, — почути лише нотку надії.

Вона проводить пальцями по каменях, із яких викладений димар, аж доки знаходить важеля, якого для неї там установив дід. Натискає на нього усією своєю вагою, й антена над дахом починає підніматися вгору зі слабким скрипом.

Надто голосно.

Вона чекає. Рахує до ста. Знизу нічого не чути.

Її пальці знаходять вимикачі під столом: один від мікрофона, другий від передавача. Вона не пам’ятає, який саме з них для чого. Клацає одним, а тоді другим. Усередині великого передавача починають гудіти електронні лампи.

Це не надто голосно, Papa?

— Не голосніше за бриз. За відзвук пожеж.

Вона проводить пальцями по шнурах і знаходить мікрофон.

Заплющити очі — не означає зрозуміти, що таке сліпота. Під вашим світом небес, лиць і будівель є грубіший і старіший світ, місце, де літаки розвалюються на частини, а повітрям, мов стрічки, шугають звуки. Марі-Лор сидить на горищі високо над землею й чує, як лілії шелестять листям у болотах за три кілометри від будинку. Як американці мчать через поля, спрямовуючи свої велетенські гармати на дим із Сен-Мало. Сім’ї, що зібралися навколо гасових ламп у підвалах, ворон, що скачуть по купах цегли, мух, які сідають на трупи в канавах; вона чує, як дрижать тамаринди, тріщать сойки й горить трава на дюнах. Вона відчуває величезний гранітовий кулак, глибоко занурений у земну кору, на якому стоїть Сен-Мало, й океан, який угризається в нього з усіх чотирьох сторін, і сусідні острівці, що витримують натиск коловоротних припливів. Чує, як корови п’ють із камінних корит, як дельфіни вистрибують із зеленої води Ла-Маншу, як скелет мертвого кита колишеться у воді за п’ять льє від берега, кістковий мозок якого став столітнім джерелом їжі для безлічі створінь, що проживуть усе своє життя й не побачать і фотона сонячного світла. Як її равлики в гроті тягнуть свої тіла, переповзаючи через камені.

Я подумав, замість того щоб читати тобі вголос, може, я послухаю тебе?

Вільною рукою вона розгортає книжку в себе на колінах. Пальцями знаходить рядки. Підносить мікрофон до губ.

Зранку четвертого дня перебування в полоні під рештками «Бджолиного готелю» Вернер слухає полагоджений трансивер, крутячи ручку туди-сюди, коли просто у його здорове вухо дівчачий голос каже: «О третій годині ночі я прокинувся від якогось страшного струсу». Він думає: «Це від голоду, від гарячки, це я уявляю, це мій розум витворює зі статики слова…»

Дівчина продовжує: «Я піднявся на постелі і став прислухатися, аж раптом мене відкинуло на середину каюти».

Вона говорить тихою, добре артикульованою французькою; у неї акцент чіткіший, ніж у фрау Елени. Він притискає навушник до вуха. «Очевидно, «Наутилус» на щось наштовхнувся і дав сильний крен».

Вона чітко вимовляє «р» і розтягує «с». Здається, з кожним складом її голос просочується глибше й глибше у його мозок. Молодий, дзвінкий, заледве голосніший за шепіт. Якщо це галюцинація, хай вона не закінчується.

«Одна з таких крижаних брил перевернулася і вдарила по «Наутилусу», що стояв на місці під водою. Потім вона ковзнула по його корпусу, з нездоланною силою підняла його, витиснула догори, у менш щільний шар води, де «Наутилус» і лежить, нахилившись набік».

Він чує, як вона язиком змочує піднебіння. «Але хто знає, чи не зіштовхнемося ми до цього часу з верхньою частиною суцільної криги і чи не будемо ми затиснуті між двома величезними крижинами?» Знову виринають перешкоди, загрожуючи змити дівчачий голос, і він відчайдушно намагається з ними боротися; він хлопчик, що сидить біля вікна на горищі, чіпляється за сон, який не хоче лишати, але Юта поклала долоню йому на плече й пошепки його будить.

«Як я і говорив, ми знаходилися серед води, але обабіч, усього в десяти метрах, здіймалися крижані стіни».

Раптом вона припиняє читати й чується тріскотіння перешкод. Коли вона продовжує, її голос стає швидким шипінням: «Він тут. Він просто піді мною».

Передача переривається. Він крутить ручку, перемикає частоти — нічого. Знімає навушники й у суцільній темряві рухається туди, де сидить Фолькгаймер, і хапає, як йому здається, його за руку.

— Я дещо почув. Будь ласка…

Фолькгаймер не рухається, наче зроблений із дерева. Вернер смикає його щосили, але він замалий, заслабкий — його запал зникає, щойно з’явившись.

— Годі, — звучить Фолькгаймерів голос із темряви. — Нічого з цього не вийде.

Вернер сідає на підлогу. Десь у руїнах над ними нявчать коти. Голодні. Як і він. Як і Фолькгаймер.

Один із хлопців із Шульпфорти якось розповів Вернерові про перегони в Нюрнберзі: океан транспарантів та прапорів, казав він, натовпи хлопців під ліхтарями, і сам фюрер на престолі за кілометр від глядачів, прожектори освітлюють колони в нього за спиною, атмосфера перенасичена важливістю, злістю й правильністю. Ганс Шильцер від цього шаленіє, Геріберт Помсель від цього шаленіє, кожен хлопець у Шульпфорті від цього шаленіє, і єдиною людиною у Вернеровому житті, здатною бачити крізь всю цю театральщину, виявилася його молодша сестра. Як? Як Юті вдавалося так багато розуміти про те, як влаштований світ? Тоді як він розумів так мало.

«Але чи можна було ручатися за те, що ми зараз не наштовхнемося на верхній шар торосів і не будемо розчавлені між двома поверхнями крижаних масивів?»

«Він тут. Він просто піді мною».

Зроби щось. Врятуй її.

Але Бог — це лише біле холодне око, півмісяць, що висить над димом і блимає, блимає, тоді як місто поволі перетворюється на пил.