Все те незриме світло

Розділ 6 8 серпня 1944 року

Присутність, подих. Марі-Лор спрямовує всі свої відчуття вниз, до входу. Ґратка зі скрипом зачиняється, а за нею й вхідні двері.

Вона чує уявний батьків голос:

— Спочатку ґратка, а тоді двері. А це означає, що хай хто там, він зайшов. Він усередині.

Волосся на потилиці стає сторч.

— Етьєн знає, що, увійшовши, зачепить дзвінок, Марі-Лор. Етьєн уже гукав би тебе.

Чоботи в холі. Уламки тарілок хрустять під ногами.

— Це не Етьєн.

Відчуття небезпеки таке гостре, майже нестерпне. Вона намагається заспокоїти розум, уявити свічку, що горить у її грудях, равлика, що загорнувся в черепашку, але її серце бухкає під ребрами й насичує кров страхом, і раптом вона сумнівається, чи зряча людина справді не може звести погляд і побачити її крізь вигини сходів. Вона згадує, як її двоюрідний дід казав, що їм доведеться остерігатися мародерів, повітря збурюють фантомні тіні й шарудіння. Марі-Лор уявляє, як біжить у вкриту павутиною кімнату для шиття на цьому ж, третьому поверсі, й кидається з вікна.

Звуки кроків у коридорі. Шкрябає підлогу відкинута ногою тарілка. Пожежник, сусіда, якийсь німецький солдат, що шукає їжі?

— Рятівник гукав би, чи є хто живий, ma chérie. Ти маєш рухатися. Маєш сховатися.

Звуки кроків рухаються до кімнати мадам Манек. Кроки повільні, мабуть, зараз темно. Уже може бути ніч?

Минають чотири, п’ять, шість чи мільйон ударів серця. У неї є ціпок, Етьєнове пальто, дві бляшанки, ніж і цеглина. Модель будиночка в кишені сукні. Усередині нього — камінь. Вода у ванній у кінці коридору.

Підводься. Тікай.

Каструля чи горщик, що, вочевидь, злетів із гачка під час бомбардування, крутиться на кахляній кухонній підлозі. Він виходить із кухні. Повертається у хол.

— Підводься, ma chérie. Підводься цієї ж миті.

Вона підводиться. Правицею намацує перила. Він стоїть біля підніжжя сходів. Вона заледве стримує зойк. Але потім розуміє — щойно він ставить ногу на першу сходинку, — що в нього неритмічна хода. Раз-пауза-два, раз-пауза-два. Вона цю ходу вже чула. Це шкандибання німецького штабс-фельдфебеля з мертвим голосом.

— Не стій.

Марі-Лор щоразу ступає так повільно, як може. Тепер вона рада, що не знайшла туфлі. Її серце так гучно б’ється об ребра, що вона впевнена, що чоловік унизу його почує.

Четвертий поверх. Вона ступає ледь чутно. П’ятий. Біля сходів на шостому поверсі дівчина завмирає під люстрою й прислухається. Вона чує, як німець піднімається ще на три-чотири сходинки й зупиняється віддихатися. Далі знову піднімається. Дерев’яна сходинка скиглить під його вагою, цей звук схожий на писк розчавленої тваринки.

Він зупиняється на, як їй здається, третьому поверсі. Там, де вона щойно сиділа. Де її тепло ще відчувається на дерев’яній підлозі біля телефонного столика, де в повітрі ще висить її дихання.

Куди їй тікати?

— Ховайся.

Ліворуч чекає колишня кімната її діда. Праворуч — її маленька спальня з вибитою шибкою. Навпроти — туалет. Досі відчувається слабкий запах диму.

Чути, як він проминув сходовий майданчик. Раз-пауза-два. Раз-пауза-два. Відсапується. Знову вгору.

«Якщо він мене торкнеться, — думає вона, — я видеру йому очі».

Вона відчиняє двері в колишню спальню свого діда й завмирає. Унизу чоловік зупиняється знову. Чи почув він її? Чи ступає тихіше? За стінами будинку стільки схованок: сади, сповнені ясним зеленим вітром, королівства живоплоту, глибокі печери лісових тіней, куди залітають лише метелики, шукаючи нектар. І до жодного їй не дістатися.

Вона знаходить величезний гардероб углибині кімнати, яка належала Анрі, відчиняє дверцята з дзеркалами, розсуває старі сорочки, що висять на вішалках, і відсовує вбік дверцята, які Етьєн приладнав до його задньої стінки. Протискається в крихітний коридорчик, звідки драбина веде на горище. А тоді дотягається до дверей гардероба й зачиняє їх.

«Захисти мене, каменю, якщо ти здатен».

— Тихенько, — велить голос її батька. — Не шуми.

Однією рукою вона знаходить ручку, яку Етьєн приладнав до фальшивої панелі в задній стінці гардероба. Вона зачиняє її, смикаючи по сантиметру за раз, аж доки чує, як та клацає, ставши на місце, а тоді набирає повні легені повітря й затримує його, скільки може.

Годину Бернд марив. Потім змовк, і Фолькгаймер сказав:

— Боже, змилосердься над рабом Твоїм.

Однак Бернд сів і попросив світла. Вони напувають його водою, що залишилася в одній фляжці. Тонкий струмінь тече крізь вуса, й Вернер проводжає його поглядом.

Бернд сидить у тьмяному світлі ліхтаря й переводить погляд із Фолькгаймера на Вернера.

— Торік у відпустці, — бубонить він, — я провідав свого батька. Він був старий. Він був старий усе моє життя. Але тоді він здавався ще старішим. Він цілу вічність йшов через кухню. У нього була пачка печива, маленького мигдалевого печива. Він поклав його на тарілку, просто в пачці. Ми її так і не відкрили. Він сказав: «Ти не мусиш залишатися. Я хотів би, щоб ти залишився, але ти не мусиш. Тобі, напевно, є чим зайнятися. Можеш іти гуляти з друзями, якщо хочеш». І він увесь час це повторював.

Фолькгаймер вимикає ліхтаря, і Вернер відчуває, що там, у темряві, зачаїлося щось, що завдає муки.

— І я пішов, — продовжує Бернд. — Спустився сходами й вийшов на вулицю. Мені нікуди було йти. Ні з ким було зустрічатися. У тому місті я не мав друзів. Я цілий чортів день провів у потягах, щоб із ним побачитися. Але все одно пішов, просто отак.

А тоді він змовкає. Фолькгаймер опускає його назад на підлогу й укриває Вернеровою ковдрою. Незабаром Бернд помирає.

Вернер працює над радіо. Може, він це робить заради Юти, як сказав Фолькгаймер, а може, щоб йому не треба було думати про те, що Фолькгаймер відносить Бернда в куток і кладе цеглини йому на руки, на груди, на лице. Вернер затискає ліхтаря зубами й збирає, що може: маленького молоточка, три банки шурупів, шнур із розбитої настільної лампи. Усередині розкуроченого ящика він якимсь дивом знаходить цинково-вуглецеву батарейку на одинадцять вольт із зображенням чорного кота. Американська. Її слоган обіцяє дев’ять життів. Вражений, Вернер світить на неї мерехтливим помаранчевим променем. Перевіряє її виводи. Ще є багато заряду. «Коли сяде батарейка в ліхтарі, у нас буде ця», — думає він.

Вернер повертає на місце перекинутий верстак. Ставить на нього розбитий приймач-передавач. Він і досі не вірить, що з цього хоч щось вийде, але, може, досить просто дати розумові якусь роботу, якусь проблему, що потребує розв’язання. Він поправляє Фолькгаймерів ліхтар між зубами. Намагається не думати про голод чи спрагу, про, наче заткнуте, глухе ліве вухо, Бернда в кутку, австрійців нагорі, Фредеріка, фрау Елену, Юту — ні про що.

Антена. Регулятор. Конденсатор. За роботою його розум мовчазний, майже спокійний. Він працює по пам’яті.

Фон Румпель шкутильгає кімнатами з вицвілою білою ліпниною, старезними гасовими лампами, вишитими фіранками, дзеркалами з Прекрасної епохи,[47] кораблями в скляних пляшках і кнопковими електричними вимикачами, у яких немає струму. Усе тьмяніше сутінкове світло просочується крізь дим і планки віконниць червонуватими смугами.

Цей будинок — храм другого ампіру. На третьому поверсі ванна на три чверті повна холодної води. На четвертому кімнати забиті мотлохом. Поки що іграшкових будиночків не видно. Упріваючи, він піднімається на п’ятий поверх. Хвилюється, що все неправильно зрозумів. Гиря у його паху коливається, мов маятник. Ось велика вишукано прикрашена кімната, повна дрібничок, ящиків, книжок і запчастин. Письмовий стіл, ліжко, тахта, по три вікна з кожного боку. Моделі немає.

Шостий поверх. Ліворуч — охайна спальня з одним вікном і довгими фіранками. На стіні висить хлопчачий картуз, углибині виблискує масивний гардероб, усередині — посипані нафталіном сорочки.

Назад до сходового майданчика. Ось маленький туалет, унітаз, повний сечі. За ним — остання спальня. Мушлі викладені вздовж кожної підхожої поверхні: мушлі на підвіконнях, на шафі, банки з камінцями, обрамляють підлогу, усе викладено за якимсь незбагненним принципом, аж ось, ось! Ось, на підлозі, на низькому столику в ногах ліжка стоїть те, що він шукав, дерев’яна модель міста, виставлена, мов подарунок. Завбільшки з обідній стіл. Повна крихітних будиночків. Засипана шматками тиньку, але неушкоджена. Подоба тепер ціліша за оригінал. Розкішний витвір.

У доньчиній кімнаті. Для неї. Звісно.

Із почуттям тріумфального закінчення довгої подорожі фон Румпель сідає на краєчок ліжка, і два спалахи болю піднімаються з його паху. У нього дивне відчуття, наче він тут уже бував, жив у такій кімнаті, спав на такому горбистому ліжку, збирав вилощені камінці й отак їх викладав. Наче вся ця обстава чекала на його повернення.

Він думає про своїх дочок, про те, як їм сподобалося б місто на столі. Молодша попросила б його опуститися на коліна поряд із нею. «Уявімо, що всі люди в місті вечеряють, — вигукнула б вона. — Уявімо нас, Papa».

За розбитим вікном із зачиненими віконницями в Сен-Мало так тихо, що фон Румпель чує, як шелестіння власного серцебиття віддається у його вусі. Над дахом піднімається дим. М’яко падає попіл. Будь-якої миті знову залунають вибухи. Тепер обережно. Він десь тут. Це так схоже на замкаря — повторятися. Будиночок, він усередині будиночка.

Один кінець дроту Вернер обкручує навколо уламку труби, що навскіс стирчить із підлоги. Плюнувши, він протирає дріт і сто разів обводить його навколо низу труби, роблячи нову котушку. Інший кінець він просовує через зігнуту розпірку, затиснену в купі дерева, каміння й гіпсу, на яку перетворилася стеля.

Фолькгаймер спостерігає з тіней. Десь у місті вибухає міна, зі стелі сиплеться пил.

Вернер прилаштовує діод між вільними кінцями двох дротів і разом із виходами батарейки замикає коло. Він проводить променем Фолькгаймерового ліхтаря по механізмові. Заземлення, антена, батарейка. Урешті він затискає ліхтаря зубами й підносить до очей два дроти навушників, намотує їх на шурупи й під’єднує неізольовані кінці до діода. Невидимі електрони беззвучно течуть дротами.

Готель над ними — чи те, що від нього лишилося, — кілька разів дивно стогне. Балка тріщить, наче вся ця купа завалів хитається на краєчку. Начеварто одному метелику сісти на неї, щоб спричинити обвал, що назавжди їх поховає.

Вернер притискає навушника до правого вуха.

Радіо не працює.

Він перевертає пом’ятий корпус, углядається в нього. Струшує напівмертвий Фольгкаймерів ліхтар. Заспокой розум. Уяви, як розподіляється струм. Він заново перевіряє запобіжники, лампи, контактні штирі, клацає перемикачем, здуває з нього пил. Знову прикладає краї дротів до батареї. Знову притискає до вуха навушника.

І ось, ніби йому знову вісім і він сидить на підлозі в сиротинці поряд із сестрою, — статика. Голосна й рівна. Він згадує, як Юта промовляла його ім’я, а за цим спогадом хвостом приходить інший, не такий очікуваний: дві мотузки, що висять перед будинком гера Зідлера, ні напнутий на них великий гладенький транспарант, чистий, яскраво-червоний.

Вернер прочісує частоти навмання. Ні пікання, ні уривків коду Морзе, ні голосів. Статика, статика, статика. У його здоровому вусі, у радіо, у повітрі. Фолькгаймер не зводить із нього очей. Пил літає в тьмяному промені світла: десять тисяч часточок, що повільно крутяться й миготять.

Німець зачиняє двері гардероба і, шкандибаючи, йде геть. Марі-Лор залишається сидіти на найнижчому щаблі драбини, рахуючи до сорока. До шістдесяти. До ста. Серце натужно помпує насичену киснем кров, розум натужно шукає вихід. Їй пригадується речення, яке колись Етьєн прочитав уголос: «Навіть серце, яке у вищих тварин під впливом хвилювання пульсує з підвищеною енергійністю, у молюска за такого самого збудження б’ється повільніше».

Уповільнити серцебиття. Зігнути ноги. Не шуміти. Вона притискає вухо до фальшивої задньої стінки гардероба. Що це за звук? Це міль угризається в старезні халати її діда? Нічого.

Повільно, несподівано, Марі-Лор відчуває, як її хилить на сон.

Вона тягнеться до бляшанок, що лежать у кишенях. Як їх тепер відкрити, щоб не створювати шуму?

Їй залишається тільки лізти вгору. Сім щаблів — і вона в трикутному тунелі горища. Просто в неї над головою сходяться під кутом дошки даху.

Яка тут спека. Ні вікна, ні виходу. Більше нема куди тікати. Нема як вибратися, хіба повернутися назад.

Її простягнуті руки знаходять стару миску для гоління, підставку для парасолей, ящика, повного хтозна-чого. Мостини горища в неї під ногами завширшки з її долоні. Вона з досвіду знає, як голосно вони скриплять.

Нічого не перекинути.

Якщо німець знову відчинить гардероб, відсуне в бік одяг, протиснеться в дверцята й залізе на горище, що їй робити? Вдарити його по голові підставкою для парасолей? Штрикнути різаком?

Закричати.

Померти.

Papa.

Вона повзе вздовж центральної балки, з якої розходяться вузькі мостини, до димаря біля дальнього краю. Центральна балка найтовща й скрипітиме найменше. Вона сподівається, що не збилася з пантелику. Що він не стоїть за нею, прицілюючись у спину.

За слуховим вікном кажани кричать майже нечутно, й десь дуже далеко, напевно, на кораблі або аж за Параме, стріляє гармата.

Бах! Пауза. Бах! Пауза. А тоді довгий пронизливий звук летючого набою і гуркіт, із яким він вибухає на якомусь із островів.

Її серце холоне від слизького жаху, який непросто вгамувати. Він виповзає у якісь найпотаємніші двері у її серці, й вона мусить одразу ж кинутися до них, притиснути всієї своєю вагою і зачинити намертво. Вона знімає із себе пальто й розстеляє його на підлозі, не наважуючись навіть підвестися, боячись, що підлога скрипітиме в неї під коліньми. Час минає. Знизу нічого не чути. Міг він уже піти? Так скоро?

Звісно, він не пішов. Зрештою, вона знає, чому він тут.

Ліворуч від неї на підлозі звиваються кілька електричних шнурів. Просто навпроти — Етьєнова коробка зі старими платівками. Грамофон. Старий записувальний прилад. Важіль, яким він піднімає антену вздовж димаря.

Вона притискає коліна до грудей і намагається дихати крізь шкіру. Нечутно, мов равлик. У неї є дві бляшанки. Цеглина. Ніж.