Все те незриме світло

Розділ 11 1945 рік

У січні 1945 року фрау Елену та останніх чотирьох дівчат із сиротинцю: близнят, Ганну й Сусанну Герліц, Клодію Фостер та п’ятнадцятирічну Юту Пфенніг перевезли з Ессена до Берліна працювати на заводі з виготовлення деталей до машин.

Десять годин на день, шість днів на тиждень вони розбирають величезні закордонні друкарські верстати й складають придатні до використання частини у ящики, які завантажують у вагони. Розкручують, розпилюють, волочать. Майже завжди фрау Елена працює поряд з дівчатами, вбрана в десь знайдену порвану лижну куртку, мимрячи собі під ніс французькою або співаючи пісень зі свого дитинства.

Вони живуть над покинутою місяць тому друкарнею. У коридорах стоять сотні ящиків із бракованими словниками, й дівчата сторінка за сторінкою топлять ними буржуйку.

Вчора Dankeswort, Dankesworte, Dankgebet, Dankopfer.

Сьогодні Frauenverband, Frauenverein, Frauenvorsteher, Frauenwahlrecht.[69]

Обідають вони перловою кашею з капустою в заводській їдальні, де ввечері тягнуться нескінченні черги по пайки. Масло нарізають крихітними порціями завбільшки з половину кубика цукру й видають тричі на тиждень. Вода для пиття — з колонки за два квартали. Матерям із немовлятами не дають ні дитячого одягу, ні возиків, тільки потроху коров’ячого молока. Деякі з них рвуть простирадла на пелюшки; кілька жінок знаходять газети, складають їх трикутником і підмощують немовлятам між ногами.

Щонайменше половина дівчат, котрі працюють на заводі, неписьменні, тож Юта читає їм листи з фронту від коханих, братів чи батьків. Іноді вона записує відповіді: «А пам’ятаєш, як ми їли фісташки, як ми їли лимонне морозиво у формі квітки? Ти тоді сказав…»

Усю весну кожнісінької ночі прилітають бомбардувальники. Здається, вони прагнуть спалити Берлін дотла. Мало не кожну ніч дівчата біжать у кінець кварталу, залізають у переповнене сховище й не можуть заснути від звуків падіння розбитої кам’яної кладки.

Іноді дорогою до заводу вони бачать трупи, чорні мумії людей, обгорілих до невпізнання. Іншим разом на мертвих не видно ран, і саме вони найбільше лякають Юту — здається, що вони ось-ось підведуться й побредуть на роботу разом із ними.

Але вони не підводяться.

Якось вона помічає трьох дітей, що лежать рядочком долілиць із портфелями на спинах. Спочатку вона думає: «Прокидайтеся, йдіть у школу». А потім: «У їхніх портфелях може бути їжа».

Клодія Фостер перестає розмовляти. Минають дні, а від неї не чути й слова. На заводі закінчується сировина. Подейкують, що вже ніхто нічим не керує, нібито мідь, цинк та іржостійку крицю, які вони так натужно збирали, завантажено у вагони, що так і стоять на запасних коліях.

Пошту не приносять. Наприкінці березня робота на заводі зупиняється, й фрау Елену з дівчатами відсилають розчищати вулиці після бомбування. Вони піднімають розбиті бетонні плити, просівають пил і бите скло крізь сито. Юта чує про шістнадцяти-сімнадцятирічних хлопців, нажаханих, згорьованих за домом, які з’являються на батьківському порозі, а за два дні їх витягають із горища й розстрілюють на вулиці за дезертирство. Вона знову згадує дитинство: як Вернер возив її на візку, як вони копирсалися в смітті, шукаючи серед бруду хоч щось цінне.

— Вернер, — шепоче вона вголос.

Восени, ще в Цольферайні, вона отримала два повідомлення про його загибель. У кожному було вказане різне місце поховання. Фресне, Шербур — раніше вона про них не чула. Міста у Франції. Іноді уві сні вона стоїть поряд із ним біля столу, укритого різноманітними деталями. «Я хочу дещо зробити, — оголошує він. — Я над цим працюю». Але більше не каже нічого.

У квітні жінки говорять тільки про росіян і про те, що вони робитимуть, про їхнє прагнення помсти. Варвари, так їх називають жінки. Татарва, русопети, дикарі, звірі. Свині вже в Штраусберзі. Чудовиська вже в передмісті.

Ганна, Сусанна, Клодія та Юта сплять на підлозі покотом. Чи залишилася хоч крихта добра в цій покинутій цитаделі? Лише крихта. Одного надвечір’я Юта повертається додому, укрита пилом, і виявляє, що велика Клодія Фостер знайшла паперову коробку з пекарні, перев’язану золотою стрічкою. Картон поцяткований масними плямами. Дівчата разом на неї дивляться, як на подарунок з уцілілого світу.

Усередині чекають п’ятнадцять тістечок, начинених суничним джемом, відділені одне від одного квадратиками вощеного паперу. Четверо дівчат і фрау Елена сидять під дірявим дахом, місто полоще весняний дощ, із руїн стікає розмоклий попіл, із нір між упалими цеглинами щури висувають свої писки, а вони з’їдають по три зачерствілі тістечка кожна, не залишаючи нічого на потім. Носи у них у цукровій пудрі, на зуби налипнув джем, а тілом розливається й нуртує радість.

Тихій, скам’янілій Клодії дісталося таке диво, і їй вистачило доброти розділити його з усіма.

Ті молоді жінки, що лишилися в місті, вбираються в лахміття, ховаються у підвалах. Юта чула, що бабусі вимазують онук екскрементами, зрізають їм волосся хлібними ножами, тільки щоб ті не приглянулися росіянам.

Вона чула, що матері топлять дочок.

Вона чула, що від росіян за кілометр смердить кров’ю.

— Тепер уже скоро, — повідомляє фрау Елена, прикладаючи долоні до плити, що відмовляється кип’ятити воду.

Росіяни приходять по них одного безхмарного травневого дня. Їх лише троє, і стається це лише один раз. Вони вламуються в друкарню на першому поверсі, шукаючи алкоголю, а не знайшовши, починають спересердя стріляти в стіни. Чути тріск і дрижання, кулі відскакують від старого розібраного верстата, а в кімнаті нагорі фрау Елена сидить у своїй смугастій лижній куртці зі скороченим Новий Заповітом у кишені, тримаючи дівчат за руки й безгучно проказуючи молитву.

Юта дозволяє собі вірити в те, що росіяни не підуть нагору. Вони й справді кілька хвилин топчуться внизу. А тоді починають підніматися, важко гупаючи чобітьми.

— Зберігайте спокій, — наставляє фрау Елена дівчат. Ганна, Сусанна, Клодія, Юта — їм ще не було й шістнадцяти років. Голос фрау Елени тихий і спустошений, але вона не здається зляканою. Хіба що розчарованою. — Зберігайте спокій, і вони не стануть стріляти. Я постараюся піти першою. Далі вони будуть добріші.

Юта переплітає пальці на потилиці, щоб угамувати дрож. Клодія здається глухонімою.

— І заплющуйте очі, — додає фрау Елена.

Ганна схлипує.

— Я хочу їх бачити, — відказує Юта.

— Тоді не заплющуй.

Кроки затихають на початку сходів. Росіяни відчиняють комірку, звідти долинає гупання сп’яну розкиданих швабр, потім ящики зі словниками котяться зі сходів, а тоді хтось смикає за ручку дверей. Один каже щось іншому, тріщить одвірок, і двері б’ються об стіну.

Один із них офіцер. Двом точно не більше сімнадцяти. Усі неймовірно брудні, але десь облилися жіночими парфумами. Особливо ними смердить від двох хлопців. Вони здаються, з одного боку, сором’язливими школярами, а з іншого — божевільними, що доживають останні години. У першого замість пояса мотузка, й він такий худезний, що навіть не розв’язує її, щоб спустити штани. Другий сміється дивним сторопілим сміхом, наче не може повірити, що німці прийшли у його країну, покинувши таке місто. Офіцер сидить біля дверей, простягнувши ноги, й дивиться надвір. Ганна коротко скрикує, але швидко прикладає до рота долоню.

Фрау Елена веде хлопців в іншу кімнату. Її чути лише раз — вона кашляє, наче чимось похлинулась.

Наступною йде Клодія. Вона не скрикує, тільки стогне.

Юта не дозволяє собі й звука. Усе так дивно впорядковано. Останнім заходить офіцер, пробує кожну з них по черзі, а лежачи на Юті, вимовляє кілька окремих слів, і дивиться невідь-куди. Із виразу його напруженого, стражденного обличчя не зрозуміти, це лагідні слова чи зневажливі. Одеколон не перебиває його кінського смороду.

Багато років по тому Юта згадає слова, які він сказав, — Кіріл, Павєл, Афанасій, Валєнтін — і вирішить, що це були імена вбитих солдатів. Хоча вона може й помилятися.

Перш ніж піти, наймолодший двічі вистрілить зі своєї зброї, і на Юту м’яко посиплеться тиньк, і у відлунні пострілу вона чутиме, як Сусанна, що лежить на підлозі поруч неї, не схлипує, а просто дуже тихо дихає, слухаючи, як офіцер защіпає ременя. Потім усі троє росіян висипають на вулицю, а боса фрау Елена вбирає свою лижну куртку і тре ліве передпліччя правою рукою, наче намагаючись зігріти цю невеличку частину себе.

Етьєн винаймає ту саму квартиру на рю де Патріарш, де виросла Марі-Лор. Він щодня купує газети й переглядає списки звільнених полонених, і без упину слухає один із трьох радіоприймачів. Де Ґолль те, Північна Африка це. Гітлер, Рузвельт, Ґданськ, Братислава, імен повно, але її батька не згадують.

Щоранку вони йдуть до вокзалу Аустерліц і чекають. Великий годинник вистукує невмолимий біг секунд, а Марі-Лор сидить поряд із дідом і слухає втомлене човгання ніг.

Етьєн бачить солдатів із щоками впалими, наче чашки. Тридцятирічних, яким можна дати вісімдесят. Чоловіків у зношеному вбранні, які тягнуться до голови, щоб зняти капелюха, якого там немає. Марі-Лор уявляє перехожих за звуками їхніх черевиків: оці маленькі, оці важать тонну, а від цих заледве щось лишилося.

Вечорами вона читає, доки Етьєн говорить по телефону, пише петиції до служби репатріації чи листи. Вона може проспати тільки дві-три години поспіль. Її будять фантомні бомби.

— Це просто автобус, — каже Етьєн, який тепер спить на підлозі поруч неї. Або: — Це лише пташки. — Або: — Там нікого немає, Марі-Лор.

Мало не щодня ревматичний старенький фахівець із молюсків доктор Жефар приходить на вокзал Аустерліц чекати разом із ними, рівно тримаючи спину, бородатий, з краваткою-метеликом, пахнучи розмарином, м’ятою і вином. Він називає її Лореттою; він розказує їй, як сумував за нею, як думав про неї щодня, як побачити її означало для нього знову повірити, що на доброті тримається світ.

Вона сидить, притулившись плечем до Етьєнового плеча чи доктора Жефара. Papa може бути де завгодно. Голос, що просто зараз наближається, може бути його. Або оті кроки праворуч. Він може бути у в’язниці, в окопі, десь за тисячу кілометрів звідси. Або, можливо, він уже давно пішов із життя.

Вона відвідує музей, тримаючи Етьєна під руку, розмовляє з різними чиновниками, багато з яких її пам’ятають. Директор особисто розказує, що вони шукають її батька і що вони й далі допомагатимуть їй із квартплатою, з освітою. «Море полум’я» ніхто не згадує.

Розквітає весна; радіохвилі заповнюють повідомлення. Берлін капітулює, Ґерінґ капітулює; відкривають загадкові катакомби нацистів. Проводять стихійні паради. Люди, що теж чекають на вокзалі Аустерліц, шепочуть, що повернеться тільки один зі ста. Що в тих, хто повернувся, шиї можна обхопити великим і вказівним пальцем. Що коли вони задирають сорочки, видно, як під ребрами рухаються легені.

Кожен з’їдений шматок смакує мов зрада.

Навіть ті, що повернулися, знає вона, стали іншими, старшими, ніж мали б бути, наче їх тримали на іншій планеті, де час біжить швидше.

— Є ймовірність, — застерігає Етьєн, — що ми так нічого й не дізнаємося. Ми маємо бути до цього готові.

Марі-Лор чує голос мадам Манек: «Ніколи не припиняй вірити».

Усе літо вони ходять на вокзал, Етьєн завжди сидить з одного боку, а доктор Жефар — з другого. А тоді, одного серпневого полудня, Марі-Лор веде їх угору довгими сходами, виводить на сонце й питає, чи безпечно перейти вулицю. Вони запевняють, що безпечно, і вона веде їх уздовж причалу до Ботанічного саду.

Гравійними доріжками бігають шумні хлопчаки. Недалеко хтось грає на саксофоні. Вона зупиняється біля альтанки, що гуде, мов вулик. Небо здається таким високим і далеким. Десь комусь удається скинути із себе пелену горя, але не Марі-Лор. Поки що. Гірка правда в тому, що вона дівчина-інвалід, у якої немає ні дому, ні батьків.

— Що тепер, — питає Етьєн. — Пообідаємо?

— У школу, — каже вона. — Мені хочеться в школу.