Все те незриме світло

Розділ 5 Січень 1941 року

Комендант виголошує промову про доброчесність, родину й символічний вогонь, який хлопці з Шульпфорти завжди носять із собою — чашу чистого полум’я, що підтримує огнище нації, фюрер те, фюрер се, його слова знайомо ллються Вернерові у вуха. Один із найзухваліших хлопців потім бурчить:

— А я то думав, що це мені так пече…

У спальні Фредерік перехиляється через поручень свого ліжка. Лице наче помальоване жовто-червоним.

— Їдьмо разом у Берлін! Батько буде на роботі, але ти зможеш познайомитися з мамою.

Два тижні Фредерік шкутильгав, побитий, повільний і спухлий, і жодного разу в його звертаннях до Вернера не звучало нічого, крім завсідної неуважливої доброти. Жодного разу не звинуватив він Вернера у зраді, хоча Вернер і пальцем не поворухнув, доки Фредеріка били, й відтоді теж нічого не зробив: не цькував Рьоделя, не наставив гвинтівку на Бастіана й не гупав обурено у двері до кабінету доктора Гауптмана, вимагаючи справедливості. Так, наче Фредерік уже зрозумів, що кожен із них відтепер іде своєю дорогою, з якої їм не звернути.

— Я не маю… — відповідає Вернер.

— Мама купить тобі квитка. — Фредерік відхиляється і втуплюється в стелю. — Це дрібниця.

Поїздка в потязі — сонна шестигодинна епопея, щогодини їхній труський вагон відтягують на запасні колії, щоб пропустити повні солдат ешелони, які мчать повз них на фронт. Нарешті Вернер і Фредерік виходять на тьмяній темно-сірій станції й піднімаються багатьма сходовими маршами, де на кожній сходинці написаний той самий лозунг: «Берлін курить “Юно!”» — і виходять на вулиці міста, більшого за яке Вернер в житті не бачив.

Берлін! Одна назва дзвенить переможним дзвоном. Столиця науки, місце роботи фюрера, колиска Айнштайна, Штаудінґера, Байєра. Десь на цих вулицях був винайдений пластик, були відкриті рентгенівські промені, був визначений континентальний дрейф. Якими дивами наука займається тут тепер? «Солдатами-надлюдьми, — каже доктор Гауптман, — машинами, що роблять погоду, й ракетами, якими людина зможе керувати на відстані тисячі кілометрів».

Із неба тягнуться срібні нитки сльоти. Ряди сірих будинків, що туляться один до одного наче для тепла, сходяться на горизонті. Хлопці проходять повз магазини, повні м’яса, повз якогось п’яничку з розбитою мандоліною на колінах, повз трійко повій під навісом, що свистять услід, побачивши їхні уніформи.

Фредерік заводить Вернера в п’ятиповерховий будинок за квартал від гарної вулиці під назвою Кнісбекштрассе. Він натискає кнопку з номером два, усередині лунає дзвінок, і двері відмикаються. Вони заходять у тьмяне фойє й стають перед двома однаковими дверима. Фредерік натискає кнопку, десь високо в будинку щось гуркотить, і Вернер шепоче:

— У вас є ліфт?

Фредерік усміхається. Наближається брязкіт машинерії, кабіна ліфта опускається на місце. Фредерік штовхає дерев’яні дверцята всередину. Вернер зачудовано дивиться, як повз них пропливає інтер’єр будинку. Коли вони приїжджають на другий поверх, він питає:

— А можна ще раз з’їздити?

Фредерік сміється. Вони спускаються. Піднімаються. Униз, угору, тоді вчетверте — униз, і Вернер вглядається в кабелі й ваги над кабінкою, намагаючись збагнути, як працює цей механізм, коли мініатюрна жінка заходить у будинок і струшує парасолю. В іншій руці в неї паперова торбинка, вона швидко окидає оком уніформи хлопців, білизнý Вернерового волосся й багряні синці у Фредеріка під очима. На лацкані її пальта — зірка, охайно вишита гірчично-жовтим. Ідеально рівно — один промінь униз, інший — угору. Краплі сипляться з кінчика парасолі, мов насіння.

— Добридень, фрау Шварценберґер, — вітається Фредерік. Він притискається спиною до задньої стіни ліфта й жестом запрошує її увійти.

Вона протискається в ліфт, а Вернер ступає за нею. З її торбинки звисає жмуток прив’ялої зелені. Її комір, бачить він, почав відриватися від пальта — протерлися нитки. Якщо вона обернеться, їхні очі опиняться на відстані долоні.

Фредерік натискає кнопку два, а тоді п’ять. Ніхто більше не каже й слова. Літня жінка потирає брову тремтячим кінчиком вказівного пальця. Ліфт зі стукотом піднімається на один поверх. Фредерік прочиняє клітку, Вернер виходить за ним. Сірі черевики старої пропливають угору перед його носом. Двері з номером два вже відчинені, і вбрана у фартух жінка з обвислою шкірою на руках і пухким обличчям виходить й обіймає Фредеріка. Вона цілує його в обидві щоки, а тоді торкається його синяків великими пальцями.

— Це пусте, Фанні, хлопчачі пустощі.

Квартира охайна й світла, підлога вкрита м’якими килимами, що поглинають шум. Із великих дальніх вікон видно чотири безлисті липи. Надворі й досі сльота.

— Мами ще нема. — Фанні обома руками пригладжує фартух. Вона не зводить із Фредеріка очей. — Ти певний, що все гаразд?

— Звісно, — відповідає Фредерік, і вони з Вернером нечутною ходою простують у спальню, де тепло й пахне чистотою. Фредерік відчиняє шухляду, а коли обертається, то на ньому окуляри з чорною оправою. Він сором’язливо дивиться на Вернера.

— Ой, годі, хіба ти не здогадався?

«В окулярах Фредерікове обличчя має спокійніший вираз; отаке воно природніше, оце, — думає Вернер, — справжній Фредерік. Окулярник із ніжною шкірою, карамельним волоссям й тонесенькою тінню вусів над губою. Любитель пташок. Хлопець із грошима».

— Та я заледве влучав у цілі на заняттях. Ти що, справді не здогадався?

— Може, й ні, — відказує Вернер. — А може, й здогадався. Як тобі вдалося пройти медогляд?

— Завчив таблицю.

— Вона ж не одна.

— Я завчив усі чотири. Батько дістав їх наперед. Мама мені допомогла.

— А бінокль?

— Відкалібрований спеціально для моїх очей. Це забрало цілу вічність.

Вони сидять у великій кухні за столом із мармуровою стільницею. Служниця на ім’я Фанні з’являється з темною хлібиною і кружалом сиру. Кладучи їх, вона всміхається до Фредеріка. Розмовляють про Різдво й про те, як шкода Фредерікові було його пропустити; служниця заходить за двері й повертається з двома білими тарілками, такими делікатними, що вона дзвенять, коли вона ставить їх на стіл.

У Вернера паморочиться в голові. Ліфт! Єврейка! Служниця! Берлін! Вони йдуть у Фредерікову кімнату, заставлену олов’яними солдатиками, моделями літаків і дерев’яними ящиками, повними коміксів. Лежать на животах, гортають комікси, насолоджуючись тим, що вони не в школі, зиркаючи час від часу один на одного, наче намагаючись зрозуміти, чи їхня дружба й далі триватиме деінде.

— Я йду! — гукає Фанні.

І, щойно за нею зачиняються двері, Фредерік веде Вернера за руку у вітальню, залізає по драбинці, приставленій до високих дерев’яних шаф, відтягує вбік великого плетеного кошика і дістає з-позад нього два томи в золотавих коробках, кожен завбільшки з дитячий матрац.

— Дивися, — радість у голосі, радість в очах. — Ось що я хотів тобі показати.

Усередині — яскраві кольорові малюнки пташок. Два білих соколи з роззявленими дзьобами нападають один на одного. Криваво-червоний фламінго підносить дзьоба з чорним кінчиком до нерухомої води. Лискучі гуси стоять на мисі й вглядаються в похмуре небо. Фредерік перегортає сторінки обома руками. Віялохвоста мухоловка. Довгоносий крохаль. Кокардовий дятел. Багато з них на малюнках більші, ніж насправді.

— Одюбон був американцем, — розповідає Фредерік. — Роками бродив болотами й лісами, ще тоді, коли вся їхня країна була вкрита болотами й лісами. Цілісінькими днями він спостерігав за однією пташкою, а тоді впольовував її, ставив на підпорки й малював. Напевно, він знав більше за будь-якого птахолова до й після нього. Більшість пташок він, намалювавши, з’їдав. Можеш собі уявити? — Фредеріків голос дрижить від запалу. Він підводить погляд. — Прозора імла, рушниця на плечі й здорові очі.

Вернер намагається уявити те, що уявляє Фредерік: часи до виникнення фотографії, до бінокля. І навіть тоді знайшлася людина, готова йти в дикі ліси, що кишать невідомим, і повертатися з малюнками. Ця книжка не так про пташок, як про скороминущість, про синьокрилі, дзвінкі загадки лісів і боліт.

Він думає про радіопередачу того француза, про «Принципи механіки» Герца — хіба ж у Фредеріковому голосі він чує не таке саме збудження?

— Моїй сестрі це страшенно сподобалося б.

— Батько каже, що краще нам було б не тримати книжки´ вдома. Що ми мусимо ховати їх отам нагорі, за кошиком, бо вони американські й надруковані в Шотландії. Але це ж просто пташки!

Відчиняються вхідні двері й у коридорі лунають кроки. Фредерік поспіхом повертає книжки в коробки, гукає:

— Мамо, це ти?

І жінка, вбрана в зелений лижний костюм із білими смугами на штанинах, заходить, вигукуючи:

— Фредде! Фредде!

Вона обіймає свого сина, потім трохи відступає, не забираючи витягнутих рук, а тоді проводить пальцем по рані вздовж його лоба, що вже майже повністю зажила. Фредерік зиркає з-над її плеча трохи стривожено. Він боїться, що матір побачить, що він розглядав заборонену книжку? Чи що вона розсердиться через його синці? Вона нічого не каже, а просто дивиться на сина, заглиблена в думки, які Вернер не може розгадати. Потім раптом опам’ятовується.

— А ти, напевно, Вернер? — на її обличчя повертається усмішка. — Фредерік багато про тебе писав! Яке в тебе волосся! Ох, ми обожнюємо гостей.

Вона піднімається драбиною і повертає важкі томи Одюбона на їхню полицю по одному, наче ховаючи щось, що її дратує. Усі троє сідають за широкий дубовий стіл, Вернер дякує їй за квитка на потяг, вона розповідає про чоловіка, з яким вона «от щойно зіштовхнулась, неймовірно, оце так», він, вочевидь, відомий тенісист. Час від часу вона простягає руку й стискає Фредерікове передпліччя.

— Ти був би страшенно вражений, — повторює вона не раз, і Вернер вглядається в другове обличчя, намагаючись збагнути, чи справді це його вразило б.

Повертається Фанні, щоб виставити вино і ще копченого сиру, й на годину Вернер забуває про Шульпфорту, про Бастіана й чорний гумовий кийок, і про єврейку нагорі. Які речі є в цих людей! Скрипка на підставці в кутку, елегантні меблі з хромованої сталі, мідний телескоп, набір шахів зі срібла за склом і цей чудовий сир, що на смак, мов дим, змішаний із маслом.

Вино сонно гріє Вернерові живіт, а з лип скрапує сльота. Фредерікова матір оголошує, що вони йдуть гуляти.

— Відновиш старі зв’язки, гаразд?

Вона запудрює Фредерікові синці, й вони прямують до бістро, до такого кафе, куди Вернер і мріяти не міг увійти, і хлопець у білому піджаку, заледве старший за нього, приносить ще вина.

Інші відвідувачі кафе безперервним потоком підходять до їхнього столика, потискають руки Вернерові й Фредерікові й тихими улесливими голосами питають Фредерікову матір про свіже службове підвищення її чоловіка. Вернер помічає дівчину в кутку, що, осяйна, танцює сама, закидаючи голову. Із заплющеними очима. Їжа смачна, й час від часу Фредерікова матір сміється, друг неуважливо торкається макіяжу на своєму обличчі, а його матір у цей час каже:

— Ну, Фредде має все найкраще в тій школі, усе найкраще.

І наче щохвилини з’являється чиєсь нове обличчя, хтось цілує Фредерікову матір в обидві щоки й шепоче їй на вухо. Вернер випадково чує, як Фредерікова матір каже якійсь жінці:

— Ой, цієї старої карги Шварценберґер до кінця року вже не буде, й тоді ми собі матимемо горішній поверх, du wirst schon sehen.[38]

Він зиркає на Фредеріка, чиї замацані окуляри тьмяно блищать при світлі свічок, а пудра тепер має дивний і непристойний вигляд, наче не приховала синці, а, навпаки, підкреслила їх, і сильне відчуття тривоги переповнює його. Він чує свист, із яким Рьодель махає кийком, ляскіт, із яким той опускається на Фредерікові підняті руки. Він чує голоси хлопців зі свого братства, ще в Цольферайні, які співали: «Живи чесно, борися мужньо й помри сміючись».[39] Кафе переповнене; усі надто швидко рухають губами; від жінки, що говорить із Фредеріковою матір’ю, нудотно відгонить парфумами; і у водянистому світлі раптово здається, що шарф, який звисає з шиї дівчини-танцівниці, — це насправді зашморг.

— Усе гаразд? — питає Фредерік.

— Усе чудово, — але Вернер відчуває, як усередині нього щось стискається сильніше й сильніше.

Дорогою додому Фредерік і його матір крокують попереду. Вона бере його під руку й стишено до нього говорить. Фредде це, Фредде те. Вулиця безлюдна, у вікнах темно, електричні вивіски вимкнені. Стільки магазинів, навколо них — стільки квартир, однак чого так порожньо? Недалеко від будинку якась жінка в сукні, прихилившись до стіни, нагинається й блює на тротуар.

Удома Фредерік перевдягається в піжаму з яскраво-зеленого шовку, залишає складені окуляри на нічному столику і босий залізає на своє дитяче мідне ліжко. Вернер лягає на розкладачку, за яку Фредерікова матір перепросила тричі, хоча її матрац зручніший за всі, на яких він коли-небудь спав.

У будинку стає тихо. Моделі автомобілів виблискують на Фредерікових полицях.

— Тобі коли-небудь хотілося, — шепоче Вернер — щоб не треба було повертатися в школу?

— Батькові потрібно, щоб я вчився в Шульпфорті. І мамі теж. Моє бажання не має значення.

— Авжеж, має. Я хочу стати інженером. А ти хочеш вивчати пташок. Бути, як той американський художник у болотах. Нащо тоді це все, якщо не для того, щоб ми стали тими, ким хочемо?

У кімнаті стоїть тиша. Надворі, за Фредеріковим вікном, ліхтар світиться якимось неземним світлом.

— Твоя біда, Вернере, — каже Фредерік, — у тому, що ти й досі віриш, ніби твоє життя належить тобі.

Коли Вернер прокидається, сонце вже високо. У нього болить голова, а очі важкі, мов гирі. Фредерік уже вбраний у штани, попрасовану сорочку й краватку і стоїть на колінах перед вікном, притиснувши носа до скла.

— Гірська трясогузка.

Він показує пальцем. Вернерів погляд ковзає повз нього на голі липи.

— На вигляд непоказна, правда? — питає Фредерік. — Якихось кількадесят грамів пір’я й кісток. Але ця пташка може долетіти до Африки й назад. Живлячись жуками, хробаками й силою бажання.

Трясогузка перескакує з гілки на гілку. Вернер тре свої болящі очі. Це ж лише пташка.

— Десять тисяч років тому, — розповідає Фредерік, — вони прилітали сюди мільйонами. Коли тут був сад, один нескінченний сад від краю до краю.

Марі-Лор прокидається й думає, що чує човгання батькових черевиків, дзенькіт його ключів. Четвертий поверх, п’ятий, шостий. Його пальці гладять дверну ручку. Його тіло випромінює слабке, але відчутне тепло в кріслі поруч неї. Його маленькі інструменти стукають по дереву. Він пахне клеєм, шмерґелевим папером і синіми «Ґолуаз».

Але це лише стогне будинок. Море кидає піну на камені. Її розум потішається над нею.

На двадцятий ранок без звістки від батька Марі-Лор не підводиться з ліжка. Їй тепер байдуже, що двічі її двоюрідний дідусь начіпляв старезну краватку й стояв біля вхідних дверей і наспівував собі дивні пісеньки: «À la pomme de terre, je suis par terre; au haricot, je suis dans l’eau»,[40] — силкуючись, але так і не знаходячи в собі мужності вийти надвір. Вона більше не вмовляє мадам Манек повести її на вокзал, написати ще одного листа і згаяти ще одне пообіддя в префектурі, намагаючись подати прохання до окупаційної влади знайти її батька. Вона стає недосяжна, замкнута. Вона не купається, не гріється біля вогню на кухні, більше не проситься піти надвір. Майже нічого не їсть.

— Із музею відповіли, що шукають його, дитино, — шепоче мадам Манек, але, коли вона пробує поцілувати Марі-Лор у лоба, дівчина сахається, наче від опіку.

Музей відповідає на Етьєнові звернення. Звідти повідомляють, що батько Марі-Лор не приїжджав.

— Не приїжджав? — перепитує Етьєн уголос.

Саме це питання і гризе Марі-Лор. Чому він не доїхав до Парижа? Чому тоді не повернувся в Сен-Мало?

Я ніколи тебе не покину, навіть за мільйон років.

Їй тільки й хочеться, що повернутися додому, стати у їхній чотирикімнатній квартирі й слухати, як за її вікном шелестить каштан, слухати, як продавець сиру розгортає тент над магазином, відчувати батькову долоню на своїй.

Якби ж вона вмовила його не їхати!

Тепер у будинку все її лякає: скрипливі сходи, зачинені віконниці, порожні кімнати. Мотлох і тиша. Етьєн намагається проводити безглузді експерименти, щоб її розважити: вулкан з оцту, торнадо в пляшці.

— Чуєш, Марі? Чуєш, як воно там крутиться?

Вона не виказує зацікавлення. Мадам Манек приносить їй омлети, касуле, брошетки з риби, вигадуючи дива з продуктових талонів і вмісту своїх шухляд, але Марі-Лор відмовляється їсти.

— Мов той равлик, — випадково чує вона слова Етьєна за своїми дверима. — Скрутилася у своїй черепашці.

Але вона злиться. На Етьєна за те, що так мало робить, на мадам Манек за те, що робить так багато, на свого батька за те, що його тут немає і їй немає кому допомогти зрозуміти причини його відсутності. На свої очі за те, що вони не бачать. На все й на всіх. Хто знав, що любов може вбити? Вона проводить години самотою на шостому поверсі, стоячи навколішки біля відчиненого вікна. З моря дме льодяний вітер; її пальці, якими вона торкається моделі Сен-Мало, поволі німіють. На південь — до Дінанських воріт. На захід — до Пляжу дю Моль. Назад — на рю Воборель. Щосекунди Етьєнів будинок стає холодніший; щосекунди здається, наче її батько все віддаляється й віддаляється.

Одного лютневого ранку кадетів піднімають із ліжок о другій ночі й виганяють на засніжений плац. У центрі горять смолоскипи. Череватий Бастіан виходить перевальцем, з-під мундира видніються голі ноги.

Із темряви з’являється Франк Фолькгаймер, волочачи обірваного й худезного чоловіка в різних черевиках. Фолькгаймер кидає його на землю поряд із комендантом, де зі снігу стирчить стовп. Він старанно прив’язує чоловіка до стовпа.

У них над головами висять зірки; над двориком повільно, як у нічних жахіттях, піднімається хмара пари, яку видихають кадети.

Фолькгаймер відходить; наближається комендант.

— Хлопці, ви не повірите, що це за істота. Що за смердюча тварина, гібрид, унтерменш.[41]

Усі витягують шиї. У полоненого закуті щиколотки, а руки зв’язані від зап’ясть до передпліч. Його тонка сорочка розійшлася по швах, і він вглядається кудись закляклим від холоду поглядом. Він схожий на поляка. Може, росіянина. Навіть прив’язаний до стовпа, він хитається з боку в бік.

— Цей чоловік утік із трудового табору. Намагався залізти на ферму й украсти літр свіжого молока. Але його зупинили, перш ніж він зміг вчинити щось іще мерзенніше, — комендант непевно вказує на стіну. — Цей варвар, якщо йому дозволити, за секунду порозриває вам горлянки.

Від тієї мандрівки до Берліна у Вернерових грудях розцвів великий страх. Він зростав поступово, яскравішаючи, мов сонце над горизонтом, але тепер Вернер розуміє, що, пишучи листи до Юти, мусить приховувати правду, мусить запевняти її, що все гаразд, хоч так не почувається. Він занурюється в сни, у яких Фредерікова матір перетворюється на вузькоротого демона зі зловісною посмішкою, що б’є його по голові трикутниками доктора Гауптмана.

Тисяча змерзлих зірок стежить за хлопцями. Холод немилосердно пробирає до кісток, не дає думати.

— Бачите його погляд? — каже Бастіан і змахує своєю пухкою рукою. — Бачите, до чого він себе довів? Німецький солдат ніколи до цього не опуститься. Це називається «довго не протягне».

Хлопці стараються не дрижати. Полонений дивиться на цю сцену, наче звідкись із висоти. Фолькгаймер повертається, гримлячи відрами; ще двоє старшокласників тягнуть через двір пожежний шланг. Бастіан пояснює: спочатку вчителі. Далі старшокласники. Кожен пройде в колоні й виллє на полоненого відро води. Кожнісінька людина в цій школі.

Вони починають. Один за одним, кожен учитель бере у Фолькгаймера повне відро й виливає його вміст на полоненого, прив’язаного за кілька метрів. У крижану ніч лунають схвальні вигуки.

Після перших двох чи трьох обливань полонений оживає, хитаючись на п’ятах. У нього між бровами з’являються вертикальні складки; він наче намагається згадати щось важливе.

Серед учителів у темних плащах проходить і доктор Гауптман, притримуючи комір навколо горла пальцями в рукавичках. Гауптман бере своє відро, вихлюпує воду й не затримується подивитися, як та обіллє полоненого.

Вода ллється і ллється. Обличчя в’язня стає відсторонене. Він опускається на мотузки, що його тримають, і його тулуб сповзає; і час від часу Фолькгаймер виходить із тіней, здаючись фантастично великим, і тоді він знову випростується.

Старшокласники зникають за дверима замку. Замерзлі відра, наповнюючись, приглушено дзвенять. Шістнадцятирічні закінчили. П’ятнадцятирічні закінчили. Вигуки звучать уже без запалу, й Вернера переповнює виразне бажання тікати. Бігти. Бігти.

Троє хлопців перед ним. Двоє. Вернер намагається щось уявляти перед собою, але виходить геть зле: буксир над дев’ятою шахтою, згорблені шахтарі, що йдуть так, наче тягнуть за собою важезні ланцюги. Хлопець зі вступних іспитів, що тремтить перед падінням. Кожен прив’язаний до своєї ролі: сироти, кадети, Фредерік, Фолькгаймер, стара єврейка, що живе нагорі. Навіть Юта.

Коли настає його черга, Вернер виливає воду, як і решта, поціляє полоненому в груди; звучить машинальне схвалення. Він приєднується до кадетів, які чекають, щоб їх відпустили. Мокрі чоботи, мокрі манжети; його руки так заніміли, що здаються чужими.

Після п’ятьох хлопців настає черга Фредеріка. Фредеріка, що явно без окулярів погано бачить. Який не кричав радісно щоразу, коли вода з відра досягала цілі. Який осудливо дивиться на полоненого, наче розуміє, що щось не так.

Вернер знає, що Фредерік збирається зробити.

Наступному хлопцеві доводиться підштовхувати Фредеріка вперед. Старшокласник вручає йому відро, й Фредерік виливає його на землю.

Бастіан робить крок уперед. Його обличчя яскраво червоніє на холоді.

— Дай йому ще відро.

І знову Фредерік вихлюпує воду собі під ноги. Він каже тихо й тоненько:

— Йому вже досить, пане комендант.

Старшокласник протягує третє повне відро.

— Вилий на нього! — велить Бастіан.

Парує ніч, горять зірки, полонений гойдається, хлопці дивляться, комендант нахиляє голову. Фредерік вихлюпує воду на землю.

— Не виллю.

Батько Марі-Лор зник безвісти двадцять дев’ять днів тому. Вона прокидається від стукоту великих черевиків мадам Манек, що піднімається на третій поверх, на четвертий, на п’ятий.

Етьєнів голос у коридорі за дверима кабінету:

— Не треба.

— Він не дізнається.

— Я за неї відповідаю.

У голосі мадам Манек неочікувано дзвенить криця.

— Я більше не можу залишатися осторонь!

Вона піднімається на останній поверх. Зі скрипом відчиняються двері в кімнату Марі-Лор; літня жінка робить кілька кроків і прикладає важку долоню до лоба дівчинки.

— Ти не спиш?

Марі-Лор відкочується в кут і відповідає з-під ковдри:

— Ні, мадам.

— Я поведу тебе надвір. Бери ціпок.

Марі-Лор вбирається; мадам Манек зустрічає її внизу біля сходів з окрайцем хліба. Вона обв’язує голову Марі-Лор шарфом, застібає її пальто на всі ґудзики аж до коміра й відчиняє вхідні двері. Кінець лютого. Стоїть ранок, повітря пахне спокоєм і дощем.

Марі-Лор вагається, прислухаючись. Серце робить два удари, чотири, шість, вісім.

— Надворі ще майже нікого немає, любонько, — заспокоює мадам Манек. — І ми не робимо нічого поганого.

Скриплять ворота.

— Одна сходинка вниз, а тепер прямо, ось і все.

Черевики Марі-Лор час від часу зачіпаються об виступи вуличної бруківки, кінчик її ціпка щось намацує, вібрує, знову намацує. Дрібний дощ накрапає на дахи, стікає риштаками, прикрашає краплями її шарф. Звук відлунює від високих будинків; вона почувається так само, як і в першу годину, проведену тут — наче зайшла в лабіринт.

Високо над ними хтось трусить ганчірку з вікна. Нявкає кіт. Які жахіття тут скреготять зубами? Від чого її батько так палко хотів її захистити? Вони повертають один раз, тоді вдруге, а потім мадам Манек веде її ліворуч, куди Марі-Лор не очікувала звернути, туди, де міські стіни, вкриті мохом, тягнулися суцільною стіною, а тепер виявилися ворота.

— Мадам?

Вони виходять за місто.

— Сходи тут, пильнуй, одна, дві, ось ми й прийшли, дуже просто…

Океан. Океан! Просто перед нею! Увесь цей час він був так близько. Він затягує, шумить, бризкається й гуркоче; він відходить, він шириться, одна хвиля накриває іншу. Лабіринт Сен-Мало привів її до простору, більшого за який вона в житті не чула. Він більший за Ботанічний сад, за Сену, більший за найбільшу з музейних зал. Вона не уявляла його як належить, вона не розуміла його великості.

Звівши обличчя до неба, вона відчуває, як тисяча крихітних гострих крапель розтає на її щоках, на її лобі. Чує хрипке дихання мадам Манек і глибокий звук моря серед каменів, і як чиїсь вигуки десь далі пляжем відлунюють від високих стін. У своїй уяві вона чує, як її батько натирає замки. Як доктор Жефар ходить уздовж рядів своїх шаф. Чому вони їй не говорили, що воно отаке?

— Це мосьє Радóм кличе свого собаку, — пояснює мадам Манек. — Не звертай уваги. Ось моя рука. Сядь і роззуйся. Закоти рукави пальта.

Марі-Лор робить, як їй радять.

— Вони дивляться?

— Боші? То й що, якщо так? На стару жінку з дівчинкою? Я скажу їм, що ми викопуємо молюсків. Що вони можуть зробити?

— Дідусь вважає, що вони закопали на пляжах бомби.

— Не переймайся цим. Він і мурахи боїться.

— Він каже, що Місяць відтягує океан назад.

— Місяць?

— Іноді Сонце теж відтягує. А навколо островів припливи утворюють такі коловерті, що можуть проковтнути цілий корабель.

— Ми дуже далеко від таких місць, люба. Ми на звичайному пляжі.

Марі-Лор розв’язує шарф, і мадам Манек його забирає. Солоне повітря із запахом водоростей кольору олова прослизає їй за комір.

— Мадам?

— Так.

— Що мені робити?

— Просто ходи.

Вона ходить. Ось у неї під ногами холодні круглі камінці. Ось хрусткі водорості. Ось щось м’якше — вологий, гладенький пісок. Вона нагинається й розчепірює пальці. Наче холодний шовк. Холодний, розкішний шовк, на якому море розклало дари: камінчики, мушлі, скойки. Крихітні уламки розбитих суден. Її пальці перебирають пісок, краплі дощу падають їй на потилицю, на руки. Пісок холодить її пальці, її ступні.

Вузол, який уже місяць скручувався в Марі-Лор усередині, починає ослаблятися. Вона йде вздовж лінії припливу, спочатку майже поповзом, й уявляє, як пляж простирається по обидва боки, оточуючи виступи, обіймаючи острови, весь філігранний візерунок бретанського узбережжя з його безлюдними мисами, щілинистими скелями й обплетеними лозою руїнами. Уявляє місто-фортецю позаду себе, височезні мури, лабіринт вулиць. Раптом усе це стає таке маленьке, як модель, що зробив її батько. Але те, що оточує модель, — до цього батько не підготував; те, що оточує модель, — оце найцікавіше.

Над її головою кричить зграя чайок. Кожна зі ста тисяч піщинок у її кулаці треться об свою сусідку. Вона відчуває, як батько підіймає її і тричі крутить колом.

Їх не арештовує німецький солдат, до них навіть ніхто не звертається. За три години занімілі пальці Марі-Лор знаходять безпомічну медузу, оброслий черепашками поплавець, тисячу гладеньких камінців. Вона зайшла у воду по коліна й замочила поділ сукні. Коли мадам Манек нарешті веде її — мокру й вражену — назад на рю Воборель, Марі-Лор підіймається на п’ятий поверх, стукає у двері Етьєнового кабінету й стає перед ним. У неї на обличчі пісок.

— Вас довго не було, — у його голосі бринить хвилювання.

— Ось, діду, — вона дістає з кишень мушлі. Скойки, каврі, тринадцять шматків кварцу, обліплених піском. — Я принесла тобі оце. Й оце, й оце, й оце.

За три місяці штабс-фельдфебель фон Румпель з’їздив до Берліна й Штутгарта, оцінив вартість десь із сотні конфіскованих каблучок, десятки діамантових браслетів, латвійської цигарниці, у якій виблискував ромб із блакитного топаза. Тепер, повернувшись до Парижа, він тиждень ночував у «Ґранд Готелі» і розсилав запити, мов поштових голубів. Щоночі він згадував ту мить, коли затиснув діамант у формі груші, збільшений лінзою лупи, між великим і вказівним пальцями, і думав, що тримає «Море полум’я» вагою сто тридцять три карати.

Він вглядався у світло-блакитну глибину каменя, де крихітні гірські пасма, здавалося, відбивали вогонь, багрянець, коралові й бузкові барви, кольорові багатокутники полискували й миготіли, коли він його крутив, і він майже переконав себе в тому, що легенди кажуть правду, що кілька століть тому султанів син носив корону, яка засліплювала підданих, що власник каменя діставав безсмертя, що казковий камінь обминув усі перешкоди минулого й упав йому на долоню.

У тому моменті була втіха, був тріумф. Але з ним змішався й неочікуваний страх — камінь на вигляд був мов чарівний, не призначений для людських очей. Схожий на річ, яку, раз побачивши, уже не можеш забути.

Але врешті розсудливість узяла гору. Стики граней були не такі гострі, як слід. Поясок-рундист надто гладенький. Загалом, камінь видало те, що на ньому не було крихітних тріщинок, загострень, хоч якихось вкраплень. «Справжній діамант, — любив повторювати його батько, — не може бути зовсім без вкраплень. Справжній діамант не буває ідеальний».

Чи очікував він, що цей камінь справжній? Що його тримали саме там, де хотілося фон Румпелеві? Здобути таку перемогу за один день?

Звісно, ні.

Можна подумати, що фон Румпель мав би опустити руки, але він не збирався. Навпаки, він сповнений надії. Музей ніколи не замовив би таку високоякісну фальшивку, якби не ховав десь справжній камінь. За останні кілька тижнів у Парижі, між іншими завданнями він скоротив список із сімох гранувальників до трьох, а тоді до одного — напівалжирця з прізвищем Дюпон, який ще з підліткового віку гранував опали. Судячи з усього, до війни Дюпон заробляв гроші, перетворюючи шпінелі на фальшиві діаманти на замовлення знатних літніх удів і баронес. А також музеїв.

Якось у лютому серед ночі фон Румпель заходить до Дюпонового симпатичного магазинчика неподалік від базиліки Сакре-Кер. Він оглядає примірник «Самоцвітів та мінералів» Стрітера, креслення граней, тригонометричні таблиці, якими користуються гранувальники. Знайшовши кілька старанно зроблених форм такого ж самого розміру та грушоподібного обрису, як і камінь у музейному сейфі, він знає, що натрапив на потрібного чоловіка.

За вказівкою фон Румпеля Дюпон отримав сфальшовані продовольчі талони. Тепер фон Румпель чекає. Питання вже готові: ви робили інші копії? Скільки саме? Знаєте, у кого вони?

В останній день лютого 1941 року добре вбраний дрібний чоловік із гестапо приносить йому новини про те, що Дюпон, який ні про що не підозрював, спробував використати свої сфальшовані талони. Його арештували. Kinderleicht — дитяча гра.

Приємний, вологий зимовий вечір; залишки снігу обрамляють площу Згоди; місто здається химерним, його вікна виблискують дощовими краплями. Коротко пострижений капрал перевіряє ідентифікаційну картку фон Румпеля й вказує йому дорогу не в камеру, а в кабінет із високою стелею на третьому поверсі, де за столом сидить друкарка. На стіні за нею намальована в’ється фіолетова лоза в модерністських бризках, й від погляду на неї фон Румпелеві стає неприємно.

Дюпон прикутий кайданками до дешевого дерев’яного стільця посеред кімнати. Його обличчя має колір і полиск тропічного дерева. Фон Румпель очікував побачити на його обличчі суміш страху, обурення й голоду, але той сидить прямо. Одна з лінз його окулярів уже має тріщину, але, окрім цього, вигляд у нього досить добрий.

Друкарка гасить недопалок у попільниці, на ньому залишається яскравий червоний відбиток помади. Попільниця повна: у ній роздавлено з п’ятдесят недопалків, покалічених, якихось закривавлених.

— Можете йти, — дозволяє фон Румпель, киваючи їй, і переводить погляд на гранувальника.

— Він не говорить німецькою, пане фельдфебель.

— Ми впораємося, — відповідає Райнгольд французькою. — Зачиніть, будь ласка, двері.

Дюпон підводить погляд, якась залоза в його тілі насичує його кров сміливістю. Фон Румпелеві не доводиться примушувати себе всміхнутися; усмішка з’являється сама. Він сподівається на імена, але все, що йому треба, — це кількість.

Весь наступний тиждень мертвий полонений так і висить прив’язаний до стовпа у дворі, змерзлий, аж сірий. Хлопці зупиняються й питають у нього дорогу; хтось надягає на нього кулеметний пояс і каску. За кілька днів двійко ворон внадилися сідати йому на плечі і довбати його дзьобами. Урешті прийшли сторож із двома старшокласниками й ломом вирубали трупові ступні з льоду, поклали його на возика й відвезли геть.

Тричі за дев’ять днів на польових заняттях Фредеріка вибирають найслабшим. Бастіан заходить далі, ніж завжди, й рахує швидше, ніж завжди, тож Фредерікові доводиться пробігати триста з гаком метрів, часто в глибокому снігу, а хлопці женуться за ним так, наче від цього залежить їхнє життя. Щоразу його ловлять, щоразу його лупцюють кийком під наглядом Бастіана, щоразу Вернер нічого не робить, аби це зупинити.

Фредерік витримує сім ударів, перш ніж упасти. Потім шість. Потім три. Він не плаче, не проситься піти зі школи, й саме це, здається, змушує коменданта труситися в убивчому гніві. Фредерікова замріяність, його інакшість — він це випромінює, мов запах, і всі цей запах чують.

Вернер шукає забуття в роботі в лабораторії доктора Гауптмана. Він зібрав прототип приймача-передавача й тепер перевіряє запобіжники, клапани, навушники й вилки, але навіть у ці пізні години йому здається, що небо тьмянішає й школа стає похмурішою і зловіснішою. Його непокоїть шлунок. Він страждає від діареї. Прокидається пізно вночі й бачить Фредеріка у його спальні, в окулярах і краватці, що випускає спійманих пташок зі сторінок величезної книжки.

«Ти хлопець розумний. Тобі все вдасться».

Одного вечора, коли Гауптман пішов до себе в кабінет, Вернер окидає оком могутнього сонного Фолькгаймера в кутку й каже:

— Той полонений…

Фолькгаймер моргає — оживає камінь.

— Вони роблять це щороку, — він знімає картуза і проводить долонею по густому короткому волоссю. — Кажуть, що це поляк, комуніст чи козак. Що він украв алкоголь, бензин або гроші. Щороку те саме.

Щогодини хлопці в цій школі борються з десятками різних труднощів. Чотириста дітей проповзають по краю прірви.

— І завжди та сама фраза, — додає Фолькгаймер. — «Довго не протягне».

— Але ж хіба це людяно — залишати його отак? Навіть мертвого?

— Людяність для них не важлива.

Наближаються дзвінкі звуки Гауптманових кроків, і Фолькгаймер знову відкидається назад, його очні ямки знову заповнює тінь, й у Вернера немає змоги запитати його, кого він мав на увазі під «ними».

Хлопці залишають на Фредерікових чоботах мертвих мишей. Вони називають його шмарклею, гомиком, незліченними іншими підлітковими прізвиськами. Двічі якийсь старшокласник забирає Фредеріків бінокль і вимазує його екскрементами.

Вернер переконує себе, що робить усе можливе. Щовечора він натирає Фредерікові чоботи, аж доки ті починають сліпити своїм блиском, — на одну причину менше причепитися до нього завідувачеві гуртожитку, Бастіанові чи старшокласникові. Недільними ранками у їдальні вони тихо сидять у сонячному світлі й Вернер допомагає йому з домашніми завданнями. Одного разу він піднімає олівця і вглядається в нікуди, й каже:

— Малий строкатий дятел.

І Вернер чує, як десь здалеку пташиний спів лине через галявини й стіни.

На заняттях із технічних наук доктор Гауптман знайомить їх із законами термодинаміки.

— Ентропія. Хто може сказати, що це таке?

Хлопці нахиляються над партами. Ніхто не піднімає руку. Гауптман урочисто йде між рядами. Вернер намагається не поворухнути й м’язом.

— Пфенніг.

— Ентропія — це міра випадковості чи безладу в системі, докторе.

На якусь мить він ззирається з Вернером, його погляд водночас і теплий, і крижаний.

— Безлад. Ви чули це слово від коменданта. Ви чули це від вихователя. Лад необхідний. Життя — це хаос, панове. Наша місія — упорядкування хаосу. Навіть щодо генів. Ми впорядковуємо еволюцію видів. Відсіюючи другосортних, непокірних, покидьків. Це — найбільший план райху, найвеличніший план за всю історію людства.

Гауптман пише на шкільній дошці. Кадети переписують його слова у свої зошити. «Ентропія закритої системи ніколи не зменшується. За законом кожен процес має згаснути».

Хоча Етьєн і далі висловлює незгоду, мадам Манек водить Марі-Лор на пляж щоранку. Дівчинка сама зашнуровує черевики, навпомацки спускається сходами й чекає у фойє, затиснувши в кулаці ціпок, доки мадам Манек закінчує свої справи на кухні.

— Я сама знайду дорогу, — каже Марі-Лор на п’ятий ранок, коли вони виходять надвір. — Вам не обов’язково мене вести.

Двадцять два кроки до перехрестя з рю д’Естре. Ще сорок — до арки в стіні. Дев’ять сходинок униз — і вона на піску, й двадцять тисяч звуків океану поглинають її.

Вона збирає шишки, принесені хвилями з невідомих далей. Товсті шматки канату. Гладенькі кульки викинутих на берег поліпів. Одного разу — утопленого горобчика. Найбільша її втіха — пройтися до північного краю берега за відпливу й сісти навпочіпки біля острова, який мадам Манек називає Ґранд-Бе, й нишпорити в залишених морем калюжках. Лише тоді, як вона вмочає ступні й долоні в холодну воду, батько зовсім покидає її думки, лише тоді вона вже не ставить собі питання, скільки у його листі правди, коли він напише знову, й чому він ув’язнений. Вона просто слухає, чує, дихає.

Її спальня наповнюється камінцями, шматками скла, мушлями: сорок морських гребінців уздовж підвіконня, шістдесят один черевоніг на гардеробі. Коли має нагоду, вона розкладає їх за видами, а тоді за розміром. Найменші ліворуч, найбільші праворуч. Вона наповнює глечики, відра, таці; кімната пахне морем.

Майже щоранку, повернувшись із пляжу, вона робить обхід разом із мадам Манек. Ідуть на овочевий ринок, зрідка — до м’ясника, а потім несуть їжу котромусь із сусідів, кому, за рішенням мадам Манек, наразі найсутужніше. Вони піднімаються лункими сходами, стукають у двері, літня жінка запрошує їх увійти, питає про новини, умовляє випити по ковтку хересу. Енергійність мадам Манек, відкриває Марі-Лор, неймовірна. Вона заводить знайомства, збирає врожай, прокидається рано, працює допізна, випікає печиво без краплі сметани, хліб зі жмені борошна. Вони вдвох важко ступають вузькими вуличками, Марі-Лор тримається ззаду за її фартух, йде за пахощами її страв і пирогів. У такі моменти мадам здається великою рухливою стіною з трояндових кущів, колючих, запашних й обліплених бджолами.

Ще теплий хліб — старенькій вдові на ім’я мадам Бланшар. Суп — мосьє Саже. Потроху в голові Марі-Лор складається тривимірна мапа, на якій світяться позначки: товсте платанове дерево на площі оз’Ербе; дев’ять фігурно підстрижених кущів у горщиках біля готелю «Континенталь», шість сходинок угору мостиком, що називається рю дю Конетабль.

Кілька днів на тиждень мадам Манек приносить їжу божевільному Уберові Базену, ветеранові Першої світової війни, який у будь-яку погоду ночує в альтанці за бібліотекою. Який втратив носа, ліве вухо й око під час артобстрілу. Який носить емальовану мідну маску, що закриває половину обличчя.

Убер Базен любить поговорити про мури, чорнокнижників та піратів Сен-Мало. «Кілька століть, — розказує він Марі-Лор, — мури захищали місто від кровожерливих мародерів, римлян, кельтів, вікингів. Подейкують, що й від морських чудовиськ. Тринадцять сотень років, — каже він, — ці стіни боронили місто від кровожерливих англійських моряків, які кидали якорі біля берега й пускали підпалені набої на будинки, які намагалися спалити все й усіх зморити голодом, які ні перед чим не зупинилися б, щоб повбивати їх усіх».

— Матері з Сен-Мало, — вів далі він, — любили повторювати своїм дітям: «Сиди прямо. Будь чемний. Інакше вночі прийде англієць і переріже тобі горло».

— Убере, годі, — зупиняє його мадам Манек. — Ти її налякаєш.

У березні Етьєнові виповнюється шістдесят і з цього приводу мадам Манек готує тушкованих маленьких молюсків із цибулею й подає їх із грибами та четвертинками двох круто зварених яєць — єдиних яєць, повідомляє вона, які їй удалося роздобути в місті. Етьєн своїм тихим голосом говорить про виверження Кракатау, про те, як у всіх його дитячих спогадах попіл з Ост-Індії зафарбовував сонячні заграви над Сен-Мало в криваво-червоний колір, як великі жили багрянцю щовечора палали над морем. Марі-Лор, у якої повні кишені піску й обвітрене обличчя, на якусь мить окупація здається такою далекою. Вона сумує за батьком, за Парижем, за доктором Жефаром, садом, своїми книжками, своїми шишками — у її житті стільки всього бракує. Але за ці останні кілька тижнів воно стало стерпним. Принаймні там, на пляжі, її негаразди й страхи стирає вітер, колір і світло.

Мало не щодня по обіді, повернувшись з обходу разом із мадам, Марі-Лор сідає на ліжко біля відчиненого вікна й проводить пальцями по батьковій моделі міста. Вона проминає кораблебудівну верф на рю де Шартре, пекарню мадам Руель на рю Робер С’юркуф. У своїй уяві вона чує, як пекарі ходять туди-сюди по вкритій борошном підлозі, рухаючись так, як рухаються, на її думку, ковзанярі, випікаючи хліб у тій самій печі, якою користувався прапрапрадід мосьє Руель. Її пальці намацують соборні сходи — ось літній чоловік підрізає троянди в садку; ось, за бібліотекою, божевільний Убер Базен бурмоче сам до себе, заглядаючи в горло порожньої пляшки з-під вина; ось монастир; ось ресторан «У Шуше» за рибним ринком; ось будинок номер чотири по рю Воборель, із дверима в ніші, де внизу мадам Манек боса стоїть на колінах біля свого ліжка, крізь її пальці прослизають намистини чоток — молитви за майже кожну душу в цьому місті. Тут, у кімнаті на п’ятому поверсі, Етьєн проходить біля порожніх полиць, проводячи пальцями там, де колись стояли його приймачі. І десь за краями моделі, за краєм Франції, там, куди її пальці не можуть дістати, у камері сидить її батько; на підвіконні стоїть із десяток його вирізаних ножем моделей; у його бік, їй так сильно хочеться в це вірити, крокує охоронець і несе йому розкішний обід: куріпки, качки й тушкована кролятина. Курячі ноги з картоплею, засмаженою з беконом, й пироги з абрикосами — десятки таць, десятки тарілок, стільки, скільки він подужає з’їсти.

Північ. Хорти доктора Гауптмана ганяють замерзлими полями, що лежать за школою, з-під їхніх лап летять бризки снігу. За ними йде Гауптман у хутряній шапці, роблячи дрібні кроки, наче вираховує якусь відстань. Позаду них тягнеться Вернер, несучи два приймачі-передавачі, які вони з Гауптманом випробовували місяцями.

— Гауптман обертається, його обличчя світиться радістю.

— Отут хороше місце, буде добре видно, став їх, Пфеннігу. Я послав нашого друга Фолькгаймера вперед. Він десь за пагорбом.

Вернерові не видно слідів, лиш у місячному світлі виблискує галявина і вдалині біліє ліс.

— У нього передавач КХ у коробці з-під боєприпасів, — пояснює Гауптман. — Він має сховатися й безперервно транслювати сигнал, доки або ми його знайдемо, або в нього сяде батарея. Навіть я не знаю, де він. — Він плескає долонями в рукавичках, і собаки починають скакати біля нього, випускаючи з пащек хмарки пари. — Десять квадратних кілометрів. Знайди передавач, знайди нашого друга.

Вернер кидає погляд на десять тисяч укритих снігом дерев.

— Десь там, пане доктор?

— Десь там. — Гауптман дістає з кишені фляжку й відкручує кришку, не дивлячись на неї. — Ми дійшли до цікавого етапу, Пфеннігу.

Гауптман витоптує місце в снігу, й Вернер облаштовує перший приймач-передавач, вимірювальною стрічкою відміряє двісті метрів, ставить другий. Розкручує дроти заземлення, піднімає антени, вмикає прилади. Його пальці вже заніміли.

— Шукай на вісімдесяти метрах, Пфеннігу. Зазвичай польові команди не знають, у якому діапазоні шукати. Але сьогодні, під час першого випробування, ми трохи змахлюємо.

Вернер надягає навушники, і його вуха наповнює статика. Він знову налаштовує підсилювач і фільтр. Невдовзі він уже зловив Фолькгаймерів сигнал обома приладами.

— Я знайшов його, пане доктор.

Гауптман щиро всміхається. Собаки скачуть і пирхають від збудження. З кишені мундира він дістає воскового олівця.

— Пиши просто на радіо. У команди не завжди буде папір серед чистого поля.

Вернер пише рівняння на металевій обшивці приймача і починає підставляти цифри. Гауптман дає йому логаритмічну лінійку. За дві хвилини Вернер вираховує напрям і відстань: два з половиною кілометри.

— А на мапі?

Гауптманове дрібне аристократичне обличчя світиться втіхою.

За допомогою транспортира й компаса Вернер малює лінії.

— Веди, Пфеннігу.

Вернер складає мапу й ховає її в кишеню пальта, спаковує прилади й несе їх по одному в кожній руці, мов однакові валізи. Скоро школа та прибудови стають схожі на іграшки на білому тлі. Напівзаплющене око місяця опускається нижче, собаки тримаються близько до господаря, дихаючи парою, а Вернер упріває.

Вони спускаються в яр і піднімаються з нього. Один кілометр. Два.

— Велика мить, — Гауптман відсапується, — ти знаєш, що це таке, Пфеннігу? — Він трохи напідпитку, жвавий, майже говірливий. Вернер ще ніколи його таким не бачив. — Це мить, коли одне от-от має перетворитися на щось інше. День — на ніч, гусінь — на метелика. Оленятко — на оленя. Експеримент — на результат. Хлопець — на чоловіка.

Дійшовши до третього підйому, Вернер розгортає мапу й ще раз перевіряє свої координати компасом. Навколо них блищать мовчазні дерева. Він ніде не бачить рятівних слідів. Школи за ними вже не видно.

— Може, я ще раз увімкну приймачі, пане доктор?

Гауптман прикладає пальці до губ.

Вернер знову проводить тріангуляцію і бачить, як близько вони підійшли до точки, яку він спочатку позначив на мапі, — нема й півкілометра. Він наново спаковує прилади й відновлює темп, тепер уже полюючи; усі три пси це теж відчувають; і Вернер думає: «Я зміг, я зрозумів: числа стають реальністю». Дерева струшують сніг, собаки завмирають і смикають носами, ловлячи запах, стають у стійку, ніби на фазана; Гауптман піднімає долоню; і нарешті Вернер, проходячи між деревами, натужно тягнучи великі ящики, бачить обриси людини, що лежить горілиць у снігу: передавач стоїть біля її ніг, антена видніється серед низьких кущів.

Велетень.

Хорти тремтять у стійках. Гауптман не опускає долоні. Іншою рукою він розчохляє свій пістолет.

— Підійшовши так близько, Пфеннігу, не можна вагатися.

Фолькгаймер повернутий до них лівим боком. Вернерові видно, як пара від його дихання підіймається й розчиняється в повітрі. Гауптман наставляє свого пістолета просто на Фолькгаймера, і якусь довгу й жаску мить Вернер певний, що вчитель ось-ось застрелить хлопця, що вони — кожнісінький кадет — у смертельній небезпеці; й він мимоволі чує слова Юти, які та сказала, стоячи біля каналу: «Невже це правильно — робити щось лише тому, що решта так роблять?» Щось у Вернеровій душі опускає лускаті повіки, й дрібний викладач піднімає пістолет і вистрілює в небо.

Фолькгаймер миттю сідає навпочіпки й опам’ятовується, доки хорти, зірвавшись із місця, мчать у його бік; і Вернер почувається так, наче його серце розлетілося на друзки.

Фолькгаймер простягає руки, коли пси нападають на нього, але вони його впізнають, вони стрибають на нього, граючись, гавкаючи й відбігаючи; і Вернер споглядає, як цей дебелий хлопець змітає із себе собак, наче кошенят. Доктор Гауптман сміється. Цівка його пістолета димить; він робить великий ковток зі своєї фляжки й передає її Вернерові — Вернер прикладає її до губ. Зрештою, він таки порадував свого вчителя — прилади працюють; він стоїть у ясній, зоряній ночі, відчуваючи, як пекуче тепло бренді ллється йому всередину.

— Ось, — підсумовує доктор Гауптман, — що ми робили з трикутниками.

Хорти кружляють і казяться. Гауптман облегшується між деревами. Фолькгаймер волочиться в бік Вернера, тягнучи великого передавача КХ; він стає навіть дебеліший; він кладе масивну долоню в рукавичці на Вернерову шапку.

— Це лише числа, — каже він так тихо, щоб не почув Гауптман.

— Чиста математика, кадете, — додає Вернер, перекривляючи Гауптманову уривчасту вимову. Він притискає пальці однієї вбраної в рукавичку руки до пальців іншої, п’ять до п’яти. — Ти маєш привчити себе так думати.

Це вперше Вернер почув, як Фолькгаймер сміється, і зі сміхом змінюється його вираз; він стає не такий грізний, а більше схожий на доброзичливу велетенську дитину. На себе, коли слухає музику.

Увесь наступний день утіха від успіху не покидає Вернера; спогад про те, як йому здавалося, майже божественним повертатися до замку поряд із великим Фолькгаймером, іти повз замерзлі дерева, повз кімнати зі сплячими хлопцями, що лежать, мов злитки золота в сейфі. Вернер відчував майже батьківське бажання їх захистити, коли роздягався біля своєї койки, доки Фолькгаймер і далі тупцяв у бік гуртожитку для старшокласників, огр серед янголів, сторож, що вночі йде між могильних плит.

Марі-Лор сидить у своєму звичному куточку на кухні, найближчому до вогню, і слухає нарікання подруг мадам Манек на життя.

— А які ціни на макрель! — вигукує мадам Фотіню. — Наче її привозять із Японії!

— Я вже й не згадаю, — зітхає мадам Ебрар, начальниця поштового відділку, — як смакує нормальна слива.

— А ці сміхотворні талони на взуття, — скаржиться мадам Руель, дружина пекаря. — Тео в черзі три тисячі п’ятсот перший, а вони не викликали ще чотирьохсотого!

— Борделі тепер не тільки на рю Тевенар, повіям здають ще літні апартаменти.

— Великий Клод і його дружина стали ще грубіші.

— А от у проклятих бошів світло горить цілий день!

— Якщо я ще один вечір просиджу замкненою в домі зі своїм чоловіком, то збожеволію!

Вони вдев’ятьох розмістилися за квадратним столом, притискаючись одна до одної коліньми. Продуктові картки, жахливі десерти, дедалі нижча якість лаку для нігтів — ці злочини позбавляють їх душевного спокою. Чути так багато людей в одній кімнаті збентежує й збуджує Марі-Лор: вони то легковажно говорять про серйозне, то похмуро замовкають, відсміявшись після почутого жарту. Мадам Ебрар побивається, що ніде не знайти тростинового цукру. Інша жінка жаліється на те, як розсипається тютюн, і на півслові переходить до лементу з приводу феноменального розміру парфумерового заду. Від них пахне черствим хлібом, душними вітальнями, набитими темними масивними бретонськими меблями.

— Он дочка Готьє збирається заміж, — розповідає мадам Руель. — Сім’ї довелося перетопити все своє золото, щоб зробити їй обручку. Окупаційна влада обкладає золото тридцятивідсотковим податком. Робота ювеліра обкладається таким же. Після того, як вони йому заплатили, від обручки вже нічого не лишилося!

Обмінний курс знущальний, ціни на моркву — захмарні, скрізь лицемірство. Урешті мадам Манек замикає двері на засув і прокашлюється. Жінки замовкають.

— Це ж ми забезпечуємо їхній побут, — каже мадам Манек. — Ваш син, мадам Гібу, ремонтує їхнє взуття. Мадам Ебрар, ви й ваші доньки сортуєте їхню пошту. А хліб вони собі купують у вашій пекарні, мадам Руель.

Повітря наелектризоване; у Марі-Лор з’являється таке відчуття, наче вони спостерігають, як хтось ковзає по тонкій кризі або тримає долоню над полум’ям.

— І до чого ви ведете?

— Що ми маємо щось робити.

— Підкладати їм бомби в черевики?

— Додавати їм лайно в хліб?

Гіркий сміх.

— Нічого аж такого сміливого. Але ми можемо робити щось дрібне. Щось простіше.

— Наприклад?

— Спочатку я маю знати, хто згоден за це взятися.

Западає напружена тиша. Марі-Лор відчуває, як вони всі щось зважують. Коліщатка в дев’ятьох головах повільно крутяться. Вона думає про свого батька — ув’язненого за що? — і їй стає боляче.

Двоє жінок ідуть, покликаючись на зобов’язання, пов’язані з онуками. Інші розстібають кофтинки й переставляють стільці, наче в кухні стало гарячіше. Залишаються шестеро. Марі-Лор сидить серед них, міркуючи, хто піддасться, хто прохопиться, хто буде найсміливішою. Хто ляже на спину й випустить останній подих, як прокляття на голови окупантів.

— Гей, солоденька, — кричить Мартін Буркгард до Фредеріка, коли той іде через шкільний двір. — Я сьогодні до тебе прийду! — Він непристойно крутить стегнами.

Хтось залишає купу лайна на Фредеріковій койці. Вернер чує голос Фолькгаймера: «Людяність для них не важлива».

— Ти, гівнюк, — зі злістю вигукує якийсь хлопець, — ану принеси мої чоботи.

Фредерік удає, що не чує.

Вечір за вечором Вернер тікає в Гауптманову лабораторію. Уже тричі вони виходили в засніжене поле, щоб відстежувати сигнал Фолькгаймерового передавача, й щоразу знаходили його ще швидше. Під час кількох останніх польових випробувань Вернерові вдалося поставити прилади, знайти сигнал і вказати на мапі розміщення Фолькгаймера за менш ніж п’ять хвилин. Гауптман обіцяє поїздки в Берлін і розгортає креслення з якоїсь австрійської фабрики електроприладів:

— Кілька міністрів виявили зацікавленість у нашому проекті.

Вернер досягає успіху. Він демонструє вірність. Він робить те, що всі схвалюють. Однак, прокидаючись і застібаючи на ґудзики свою гімнастерку, почувається так, наче щось зраджує.

Однієї ночі вони з Фолькгаймером волочаться в замок по сльоті: Фолькгаймер тягне передавач, обидва приймачі й складену антену під рукою. Вернер іде за ним, радий залишатися у його тіні. З дерев скрапує, здається, гілки ось-ось вибухнуть цвітом. Весна. За два місяці Фолькгаймерові дадуть звання й відправлять на фронт.

Вони зупиняються на хвилинку, щоб Фолькгаймер перепочив; і Вернер нахиляється оглянути один із приладів: витягає маленьку викрутку з кишені й затягує гайки на розбовтаній пластині. Фолькгаймер опускає на нього повний ніжності погляд:

— Ким ти міг би стати.

Тієї ночі Вернер залізає на ліжко і вдивляється в дно Фредерікового матраца. Зáмок обдуває теплий вітер, десь бамкає віконниця, й тала вода стікає довгою ринвою. Так тихо, як може, він питає:

— Ти спиш?

Фредерік перехиляється через край ліжка, й на якусь мить у цілковитій темряві Вернерові задається, що вони нарешті скажуть один одному те, чого раніше не могли сказати.

— Знаєш, ти міг би поїхати додому, в Берлін. Поїхати звідси.

Фредерік мовчки кліпає.

— Твоя мама не буде проти. Вона, напевно, буде рада. І Фанні теж. Хоч на місяць. Чи на тиждень. Щойно ти поїдеш, кадети вгамуються, а до твого повернення почнуть чіплятися до когось іншого. Батькові можна буде й не казати.

Однак Фредерік відкидається назад на своє ліжко, й Вернер більше його не бачить. Його голос відлунює від стелі.

— Може, буде краще, якщо ми з тобою більше не дружитимемо, Вернере. — Надто голосно, надто небезпечно голосно. — Я знаю, який це тягар — ходити зі мною, їсти зі мною, увесь час складати мій одяг, натирати мої чоботи й допомагати із завданнями. Ти маєш думати про навчання.

Вернер міцно заплющує очі. Його переповнює спогад про свою спальню на горищі: тупотіння мишачих лапок у стінах, крапання сльоти за вікном. Скошена стеля, така низька, що він міг випростатися лише біля дверей. І відчуття, що десь, поза його полем зору, висаджені, наче глядачі на галерейці, його батько, мати й француз із радіо — усі спостерігають за ним крізь дренькотливе вікно, цікавлячись, що він робитиме.

Він бачить пригнічене Ютине обличчя, нахилене над шматками їхнього розбитого радіо. Він відчуває, як велетенська порожнеча ось-ось поглине їх усіх.

— Я не це мав на увазі, — каже Вернер під ковдрою. Але Фредерік більше нічого не відповідає, й обидва хлопці довгий час лежать нерухомо, споглядаючи, як блакитні промені місячного світла роблять кола кімнатою.

Мадам Руель, дружина пекаря, — жінка з гарним голосом, від якої зазвичай пахне дріжджами, але іноді також і цукровою пудрою або солодкими нарізаними яблуками, — прив’язала драбинку до даху чоловікового авто. На світанні вона разом із мадам Гібу поїхала на шосе де Карентан й за допомогою набору ключів переставила дорожні вказівники. П’яні й веселі, вони заходять на кухню в будинку номер чотири по рю Воборель.

— Дінан тепер за двадцять кілометрів на північ, — сміється мадам Руель.

— Просто в морі!

За три дні мадам Фонтіну випадково чує, що в німецького командира гарнізону алергія на золотарник. Мадам Карре, квітникарка, додає великі жмені золотарника до букета, що має бути доставлений у Шато.

Жінки направляють цілу партію штучного шовку за неправильною адресою. Навмисне роблять помилку в розкладі потягів. Мадам Ебрар, начальниця поштового відділку, потай запихає важливий на вигляд лист із Берліна собі під спідницю, приносить його додому й увечері розтоплює ним комин.

Вони приходять на Етьєнову кухню з радісними доповідями про те, що хтось чув, як командир гарнізону чхав, або ж що собаче лайно, залишене на сходах борделю, бездоганно виконало свою місію — опинилося на підошві німецького чобота. Мадам Манек наливає хересу, сидру чи мюскаде; когось садять чатувати біля дверей. Маленька й згорблена мадам Фонтіну хвалиться, що годину займала телефонну лінію в шато; старомодна й дебела мадам Гібу каже, що допомогла своїм онукам розмалювати вуличного собаку кольорами французького прапора й пустила його бігати по площі Шатобріан.

Жінки хихочуть від захвату.

— Що я могла б зробити? — питає старенька вдова, мадам Блашар. — Я теж хочу допомогти.

Мадам Манек просить усіх віддати мадам Бланшар їхні гроші.

— Ви отримаєте їх назад, — запевняє вона, — не хвилюйтеся. А тепер, мадам Бланшар, у вас усе життя був такий гарний почерк. Візьміть оцю ручку пана Етьєна. На кожній п’ятифранковій купюрі пишіть: «Негайно звільніть Францію». Ніхто не зможе собі дозволити знищувати гроші, так? Коли всі витратять ці купюри, наше маленьке повідомлення розійдеться по всій Бретані.

Жінки плескають у долоні. Мадам Бланшар стискає руку мадам Манек, пихкає і потішено блимає блискучими очима.

Іноді Етьєн шумно сходить униз, узутий в один черевик; і тоді вся кухня затихає, доки мадам Манек заварює йому чай, ставить усе на тацю, й Етьєн несе її назад нагору. А тоді жінки знову беруться за своє, теревенячи й будуючи плани. Мадам Манек розчісує коси Марі-Лор довгими, неуважними змахами.

— Сімдесят шість років, — дивується вона, — і досі можу отак почуватися? Наче маленька дівчинка із вогниками в очах.

Військовий лікар міряє штабс-фельдфебелеві фон Румпелю температуру. Надуває манжету для вимірювання тиску. Оглядає його горло, світячи ліхтариком. Цього ж самого ранку фон Румпель проводив огляд письмового столика п’ятнадцятого століття й керував його завантаженням у вагон для речей, призначених для мисливського будиночка маршала Ґерінґа. Солдат, який привіз його фон Румпелеві, розповів, як вони розкрадали маєток, у якому взяли того столика. Він назвав це «скупилися».

Столик наштовхує фон Румпеля на думку про голландську табакерку вісімнадцятого століття, зроблену з міді й бронзи й інкрустовану крихітними діамантами, що він оглядав на початку цього тижня, і коробочка для тютюну, непохитно, мов гравітація, знову нагадує йому про «Море полум’я». У миті слабкості він уявляє, як у майбутньому ходитиме між аркадою колон у величному музеї фюрера в Лінці, підошви його черевиків елегантно стукатимуть по мармуру, сутінкове світло литиметься крізь високі вікна. Він бачить тисячу кришталевих виставкових стендів, таких прозорих, що наче аж пливуть над підлогою, у них усередині чекають мінеральні скарби світу, зібрані з кожного куточка планети: діоптаз, топаз, аметист і каліфорнійський рубеліт.

Як там кажуть: «Наче зорі, зірвані з чола архангелів».[44]

А в самому центрі зали прожектор світить зі стелі на підніжку, на ній, усередині скляного куба, виблискує невеличкий блакитний камінчик…

Лікар просить фон Румпеля опустити штани. Хоча війна не давала й дня перепочинку, уже кілька місяців фон Румпель почувався щасливим. Його обов’язки подвоїлися, виявляється, що в райху небагато арійців, які знаються на діамантах. Лише три тижні тому за крихітною, розкресленою сонцем вокзальною станцією на заході від Братислави він оглянув конверт, повний ідеально прозорих, добре гранованих камінців; за ним гриміла вантажівка, повна картин, загорнутих у папір і перекладених соломою. Охоронці перешіптувалися, що серед них було якесь полотно Рембрандта й елементи знаменитого Краківського олтаря. Усе це було відправлене до соляної печери десь глибоко під австрійським селом Альтаусзее, де тунель завдовжки з півтора кілометра переходить у сяйливу галерею з полицями заввишки три поверхи, на яких вище керівництво зберігає найкращі витвори мистецтва у Європі. Вони зберуть усе під одним неприступним дахом, у храмі людських прагнень. Відвідувачі милуватимуться ними тисячу років.

Лікар мацає його пах.

— Не боляче?

— Ні.

— А тут?

— Ні.

Звісно, не варто було сподіватися дістати імена від паризького гранувальника. Зрештою, Дюпон не знав, кому віддали копії діаманта, охоронці музею планами з ним не ділилися. Хай там як, а від Дюпона таки була користь — фон Румпелеві потрібна була кількість і він її дізнався. Три.

Лікар каже:

— Можете вдягатися, — і йде мити руки під краном.

За два місяці перед окупацією Франції Дюпон виготовив три копії для музею. Чи користувався він оригіналом? Ні, йому дали зліпки. Він ніколи не бачив справжнього діаманта. Фон Румпель йому повірив.

Три копії. Плюс справжній камінь. Десь на цій планеті серед секстильйона піщинок.

Чотири камені, один із них — у музейному підвалі, замкнутий у сейфі. Треба знайти ще три. Іноді фон Румпель відчуває, як нетерплячість піднімається в ньому, мов жовч, але він примушує себе її проковтувати. Час настане.

Він защіпає ремінь.

— Потрібно буде зробити біопсію, — висновує лікар. — Вам варто зателефонувати дружині.

Масштаби жорстокості ростуть. Чи то Бастіан улаштував вендету, чи то Фредерік таким чином шукає собі єдиний вихід, неясно. Напевно, Вернер знає лише те, що якогось квітневого ранку він прокидається й бачить, що Фредеріка немає на його койці, а надворі земля на ширину долоні вкрита талим снігом.

Фредерік не приходить ні на сніданок, ні на поетику, ні на ранкові польові заняття. Кожна почута Вернером версія містить якісь хиби чи суперечності, наче правда — це машина з невідповідними деталями. Спочатку він чує, що група хлопців витягнули Фредеріка надвір, повставляли у сніг смолоскипи й наказали йому в них стріляти, щоб довести, що він має нормальний зір. Далі Вернер чує, що хлопці принесли Фредерікові таблиці для перевірки зору й примусово заштовхали йому в рот, коли той не зміг ці таблиці прочитати.

Але яке значення тут має правда? Вернер уявляє, як двадцять хлопців оточили Фредерікове тіло, мов щури; він бачить товсте, лискуче обличчя коменданта, у якого шия не поміщається в комірі; він сидить, опершись ліктем на якомусь дубовому троні з високою спинкою, доки калюжа крові повільно розливається підлогою, піднімається йому до щиколоток, до колін…

Вернер пропускає обід і заціпеніло йде до шкільного медпункту. Він ризикує бути залишеним після занять, якщо не гірше. Сонячний ясний полудень, але його серце повільно стискають лещата; і все навколо повільне й гіпнотичне; і він споглядає, як піднімаються його руки, як він відчиняє двері, так, наче дивиться крізь кількаметровий шар води.

Єдине ліжко, заляпане кров’ю. Кров на подушці, на простирадлах і навіть на емальованому металевому каркасі. У мисці — рожеві ганчірки. На підлозі — напіврозмотаний бинт. Забігає медсестра й кривиться, побачивши Вернера. Окрім кухарок, вона в школі єдина жінка.

— Чому стільки крові? — питає він.

Вона прикладає до губ чотири пальці. Напевно, вагається, чи сказати йому, чи вдати, що не знає. Звинувачення, звільнення чи співучасть.

— Де він?

— У Ляйпцигу. На операції.

Вона торкається круглого білого ґудзика на халаті, можливо, надміру тремтячим пальцем. Окрім цього, вона поводиться дуже суворо.

— Що сталося?

— Хіба ти не мав би бути у їдальні?

Щоразу, як моргає, він бачить чоловіків зі свого дитинства: звільнених шахтарів, що волочилися темними вулицями; чоловіків, у яких за пальці — гаки, а в очах — порожнеча; він бачить Бастіана, який стоїть над укритою парами річкою, а навколо нього падає сніг. «Фюрер, народ, райх. Загартуй своє тіло, загартуй свою душу».

— Коли він повернеться?

— Ой, — виривається в неї, і вона хитає головою.

Синя мильниця на столі. Над ним — старий портрет якогось офіцера в облущеній рамі. Ще одного хлопця, якого відправили на смерть, прогнавши через цю школу.

— Кадете?

Вернерові доводиться сісти на ліжко. Обличчя медсестри наче грає одразу кілька ролей — маска поверх маски поверх маски. Що цієї миті робить Юта? Витирає носа якомусь плаксивому немовляті, збирає газети, слухає виступ армійських медсестер чи штопає ще одну шкарпетку? Молиться за нього? Вірить у нього?

Він думає: «Я ніколи не зможу їй про це розказати».

Літо. Марі-Лор сидить в альтанці за бібліотекою з мадам Манек і божевільним Убером Базеном. Крізь свою мідну маску, прожовуючи суп, Убер каже:

— Я хочу вам дещо показати.

Він веде їх, на думку дівчинки, по рю дю Боєр, хоча це може бути рю Венсан де Гурне чи рю дес От Саль. Вони доходять до міської стіни і звертають праворуч на вуличку, де Марі-Лор ще ніколи не бувала. Спускаються двома сходинками, проходять крізь завіску з висячого плюща, і мадам Манек питає:

— Убере, куди ви нас ведете?

Доріжка стає все вужча й вужча, аж доки їм доводиться йти в колосок, з обох боків закінчуються стіни, й тоді вони зупиняються. Марі-Лор відчуває, як, торкаючись їхніх плечей, угору піднімаються кам’яні брили. Здається, вони розчиняються в небі. Якщо батько додав цю вуличку до своєї моделі, вона її ще не знайшла.

Убер обшукує свої засмальцьовані штани, важко дихаючи за маскою. Там, де мав би бути мур, ліворуч, Марі-Лор чує, як відмикається замок. Зі скрипом відчиняються ворота.

— Пильнуйте голови, — застерігає він і допомагає їй пройти. Спускаються в стиснутий, вологий простір, де, без сумніву, пахне морем. — Ми під стіною. Над нами двадцять метрів граніту.

— Серйозно, Убере, тут же похмуро, мов на цвинтарі, — дорікає мадам, але Марі-Лор наважується пройти трохи далі: п’яти ковзають, підлога нахиляється, а тоді її черевики торкаються води.

— Помацай, — Убер Базен нахиляється й підносить її руку до вигнутої стіни, повністю вкритої молюсками. Сотнями молюсків. Тисячами.

— Їх так багато, — захоплюється вона.

— Я не знаю чому. Може, тут їх не чіпають чайки? Ось, торкнися, я одного переверну. — Сотні крихітних, звивних ніжок під роговим панциром — морська зірка. — Ось блакитні мідії. Ось мертвий кам’яний краб, відчуваєш клешню? А тепер пильнуй голову.

Десь неподалік плюскотить прибій; вода вихриться біля її ніг. Марі-Лор ступає вперед — дно піщане, води заледве по щиколотку. Наскільки можна зрозуміти, це низький грот, десь чотири метри завдовжки й удвічі вужчий, що за формою скидається на хлібину. У дальньому кінці — масивні ґрати, крізь які дме променистий, чистий морський вітер. Її пальці знаходять мушлі, водорості, ще тисячу молюсків.

— Що це за місце?

— Пам’ятаєш, я розказував про собак-вартових? Колись давно міські псарі тримали тут мастифів, великих, мов коні. Коли дзвін оголошував прихід ночі, собак відпускали бігати узбережжям, щоб вони розривали на шматки кожного моряка, який наважився зійти на берег. Десь під цими мідіями на камені нашкрябано рік — 1165.

— А вода?

— Навіть за найвищих припливів вона підіймається щонайбільше по пояс. Тоді, напевно, припливи були нижчі. У дитинстві ми любили тут гратися. Ми з твоїм дідом. Часом і з двоюрідним дідом теж.

Вода обливає їй ноги. Навкруги мідії клацають і зітхають. Вона думає про старих навіжених моряків, що жили в цьому місті, контрабандистів і піратів, що відпливали в темні води, ведучи свої кораблі поміж тисяч і тисяч рифів.

— Убере, нам уже варто йти, — гукає мадам Манек, і її голос відлунює від стін. — Це не місце для дівчинки.

— Усе гаразд, мадам! — озивається Марі-Лор.

Раки-самітники. Морські анемони, з яких прискає вода, коли вона тикає в них пальцем. Галактики молюсків. І в кожного своя історія життя.

Нарешті мадам Манек вдається вмовити їх звідти піти, і божевільний Убер виводить Марі-Лор назад через ворота й замикає їх. Перш ніж вони доходять до площі Бруссе, доки мадам Манек іде попереду, він стукає Марі-Лор по плечу. У її лівому вусі лунає його шепіт, його подих відгонить розчавленими комахами.

— Як думаєш, ти змогла б знайти це місце знову?

— Напевно.

Він кладе щось їй на долоню.

— Ти знаєш, що це?

Марі-Лор затискає кулак.

— Це ключ.

Щодня оголошують про ще одну перемогу, про ще один наступ. Росія стискається, мов акордеон. У жовтні кадетство збирається навколо великого бездротового радіо послухати, як фюрер оголошує про початок операції «Тайфун». Німецькі війська встановлюють прапори за якісь кілометри від Москви. Росія буде їхня.

Вернерові п’ятнадцять. На Фредеріковому ліжку спить новий хлопець. Іноді вночі Вернер бачить Фредеріка, коли його там немає. Його обличчя з’являється з-за краю горішньої койки, його обрис притискає бінокль до віконного скла. Фредерік, що не помер, але й не видужав. Зламана щелепа, розколотий череп, мозкова травма. Нікого не покарали, нікого не допитали. Блакитне авто під’їхало до школи: з нього вийшла Фредерікова матір, пішла до кабінету коменданта й дуже скоро вийшла, зігнута під вагою Фредерікового мішка для речей, дуже маленька на вигляд. Вона сіла в автомобіль і зникла.

Фолькгаймер поїхав; подейкують, що він став грізним фельдфебелем вермахту, що він повів загін штурмувати останнє місто перед Москвою, що він виривав нігті в мертвих росіян і скурював їх у люльці.

Кадети найновішого посіву шаленіють від палкого бажання себе показати. Вони бігають, кричать, перестрибують через перешкоди; на польових заняттях вони грають в ігри, у яких десять хлопців мають червоні пов’язки на руках, а десять — чорні. Гра закінчується, коли котрась із команд дістає всі двадцять.

Вернерові здається, що всі хлопці навколо нього якісь одурманені. Наче щоразу перед їжею кадети наливають собі в чашки не холодну мінеральну воду з Шульпфорти, а якийсь напій, що їх п’янить і засліплює. Наче для них це спосіб стримати величезну й неминучу лавину нудьги — заливати її лозунгами, вправами й сяйливою шкірою на чоботах. Очі найтупіших хлопців світяться рішучістю: уся увага налаштована на те, щоб винюхувати слабкість. Вони не зводять із Вернера підозріливих поглядів, коли він вертається з Гауптманової лабораторії. Йому не вірять, бо він сирота; він часто буває сам; у його акценті відчувається дрібка французької, яку він вивчив у дитинстві.

«Ми — кулі, ми — ядра, — співають кадети. — Ми — вістря меча».

Вернер увесь час думає про дім. Йому бракує того звуку дощу на цинковому даху над його вікном; невгамовної енергії інших дітей; хрипливого співу фрау Елени, коли вона заколисує дитя в кімнаті відпочинку. Запаху коксохімічного заводу, що відчувається на світанні, — найперший незмінний запах кожного дня. Найбільше йому бракує Юти: її прихильності, її впертості, того, як вона завжди розуміє, що правильно, а що ні.

Однак у Вернерові моменти найбільшої слабкості ці сестрині риси викликають у ньому гнів. Може, вона і є його вада, перешкода у його сигналі, яку відчувають задираки. Може, саме через неї він не може стати такий, як решта. Маючи вдома сестру, ти повинен думати про неї як про красуню з плаката — рожевощоку, сміливу, надійну. Саме за неї ти воюєш. Саме за неї помреш. Але Юта? Юта надсилає такі листи, які шкільний цензор майже повністю зафарбовує. Ставить такі питання, які не варто ставити. Лише Вернерові взаємини з доктором Гауптманом, його привілейоване становище вчителевого улюбленця захищають його. Якась берлінська фірма виготовляє їхній приймач-передавач, і кілька приладів уже повертаються, як каже Гауптман, «з полів», рознесені на шматки, спалені, втоплені в багнюці чи з якимось дефектом, і Вернерова робота полягає в тому, щоб їх відновити, доки Гауптман говорить по телефону, пише заявки на запасні деталі чи проводить цілі тижні поза школою.

Тижнями він не надсилає Юті листів. Нашкрябує чотири рядки, загальні фрази: «У мене все гаразд, я дуже зайнятий», — і вручає їх завідувачеві гуртожитку. Страх поглинає його.

— У кожного з вас є розум, — виголошує Бастіан у їдальні якогось вечора, торкаючись хлопчачих спин в уніформі пальцем, доки ті схиляються над своїми тарілками. — Але розуму не можна довіряти. Розум завжди схиляється в бік невизначеності, у бік питань, а що вам справді потрібно — це певність. Ціль. Ясність. Не довіряйте своєму розумові.

Вернер сидить у лабораторії пізно вночі, знову сам, крутячи ручку «Грюндіга», якого Фолькгаймер брав із Гауптманового кабінету, шукаючи музику, шукаючи відлуння, сам не знаючи, що шукає. Він бачить, як контур розмикається й змикається знову. Бачить Фредеріка, що вглядається у свою книжку з пташками, бачить жах цольферайнських шахт — котяться вагони, гримлять замки´, їздять конвеєри, димові труби плюють у небо вдень і вночі. Бачить Юту, що розмахує смолоскипом, доки темрява підкрадається з усіх боків. Вітер б’ється в стіни лабораторії — вітер, що, як любить їм нагадувати комендант, прилітає аж із Росії, козацький вітер, вітер усеїдних варварів зі свинячими головами, здатних на все, аби напитися крові німецьких дівчат. Вітер горил, яких треба стерти з лиця землі.

Статика, статика.

Ти там?

Урешті він вимикає радіо. З тиші дзвенять голоси його наставників. Вони луною відбиваються, з одного боку, а з іншого — говорять спогади.

Розплющте свої очі і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться назавжди.

Ресторан у «Готель-Дью» великий, похмурий і повний людей, що обговорюють підводні човни біля Гібралтару, грабіжницький валютний курс і чотиритактні дизельні мотори. Мадам Манек замовляє дві миски супу з морепродуктами, які вони з Марі-Лор швидко спорожнюють. Вона не знає, що далі робити — їм і далі чекати? — тож замовляє ще дві.

Нарешті навпроти них сідає чоловік у шелесткому одязі.

— Вас точно звати мадам Вольтер?

— А вас точно звати Рене? — питає мадам Манек.

— А це хто?

— Моя спільниця. Вона безпомилково визначає брехню за голосом.

Він сміється. Вони базікають про погоду. Від чоловіка пахне морем, наче його сюди принесло штормом. Розмовляючи, він сильно жестикулює й зачіпає стіл, через що дзвенять ложки в мисках. Нарешті він зізнається:

— Ми захоплюємося вашою діяльністю, мадам.

Чоловік, що називає себе Рене, далі говорить надзвичайно тихо. Марі-Лор удається розчути тільки кілька фраз:

— Видивляйтеся особливе маркування на їхніх номерних знаках: WH — це піхота, WL — авіація, а WM — морські сили. І ви могли б занотовувати — чи знайти когось, хто міг би, — кожне судно, що заходить і виходить із гавані. Ця інформація нині дуже потрібна.

Мадам Манек мовчить. Чи сказано ще щось, чого Марі-Лор не вдалося розчути, чи вони спілкуються ще й пантомімою, передають записки, погоджують стратегеми, — вона не може сказати. Досягнуто якогось рівня згоди, й досить скоро вони з мадам Манек повертаються на кухню в будинку номер чотири по рю Воборель. Мадам Манек чимось гримить у підвалі й дістає знаряддя для консервування. Сьогодні, оголошує вона, їй удалося роздобути, напевно, останні два ящики персиків на всю Францію. Вона наспівує, допомагаючи Марі-Лор їх чистити.

— Мадам?

— Так, Марі.

— А що таке псевдонім?

— Це таке ім’я, яким користуєшся замість справжнього.

— Якби мені треба було, яке ім’я мені можна було б узяти?

— Ну, — вагається мадам Манек. Вона витягає кісточку з персика й ріже його начетверо. — Та яке завгодно. Русалка, якщо хочеш. Стокротка? Фіалка?

— А як щодо Мідії? Напевно, я б хотіла бути Мідією.

— Мідія. Чудовий псевдонім.

— А ви, мадам? Ким ви хотіли б називатися?

— Я? — ніж мадам Манек завмирає в повітрі. У підвалі співають цвіркуни. — Я хотіла би бути Лезом.

— Лезом?

— Так.

Аромат персиків збирається у ясну червонувату хмару.

— Лезом? — повторює Марі-Лор.

Обидві заливаються сміхом.

У саморобному конверті чекає Вернерів дитячий блокнот, на обкладинці якого написано його рукою: «Питання». На сторінках кишать хлопчачі креслення, винаходи: електричний нагрівач ліжка, який він хотів зробити для фрау Елени, велосипед із ланцюгами на обидва колеса. Чи впливають магніти на рідини? Чому човни тримаються на плаву? Чому в нас паморочиться від крутіння на місці?

У кінці — з десяток чистих сторінок. Напевно, записи такі дитячі, що цензор їх не зафарбував.

Навколо нього гримлять чоботи, стукають гвинтівки. Рукоятку на землю, цівку до стіни. Схопити чашку з гачка, тарілку з полиці. Стати в чергу по варену яловичину. Його накриває така велика хвиля туги за домом, що доводиться стулити повіки.

Мадам Манек заходить до Етьєнового кабінету на п’ятому поверсі. Марі-Лор слухає за дверима.

— Ви могли б допомагати, — чути голос мадам.

Хтось — напевно, вона ж — відчиняє вікно, і свіже морське повітря вривається на сходи, здмухуючи все на своєму шляху: Етьєнові фіранки, його папери, його пил, тугу Марі-Лор за батьком.

— Будь ласка, мадам, зачиніть. Вони ж карають порушників режиму!

Вікно залишається відчиненим. Марі-Лор спускається на одну сходинку.

— Як знати, кого вони покарають, Етьєне? Жінку з Ренна на дев’ять місяців кинули до в’язниці за те, що вона назвала одного зі своїх кабанів Геббельсом, ви це знали? Хіроманта з Канкаля застрелили за те, що той передбачив повернення де Ґолля навесні. Застрелили!

— Це лише чутки.

— Мадам Ебрар розповідала, що одному чоловікові з Дінара — дідусеві, Етьєне, дали два роки в’язниці за те, що він під коміром носив Лотаринзький хрест. Подейкують, що вони перетворюють усе місто на великий склад боєприпасів.

Її двоюрідний дід м’яко сміється.

— Звучить як вигадка шестикласника.

— У кожній чутці є зерно правди, Етьєне.

Усе Етьєнове доросле життя, розуміє Марі-Лор, мадам Манек зважала на його страхи. Обходила їх, згладжувала. Дівчинка спускається ще на одну сходинку.

— Ви багато знаєте, Етьєне, — продовжує мадам Манек, — про мапи, припливи, радіо.

— Усі ці жінки в моєму домі — це вже надто небезпечно. Люди не сліпі.

— Хто?

— Та хоча б парфумер.

— Клод? — вона пирхає. — Малий Клод тільки тим і зайнятий, що себе обнюхує.

— Клод уже не такий і малий. Навіть я бачу, що його сім’я має більше за інших: більше м’яса, більше електрики, більше масла. Я знаю, як такі нагороди дістаються.

— Тоді поможіть нам.

— Я не хочу заробити неприємностей, мадам.

— А хіба нічого не робити — це не заробляти неприємностей?

— Нічого не робити — це нічого не робити.

— Нічого не робити — це те саме, що й співпрацювати з ними.

Вітер дме поривами. В уяві Марі-Лор він перекочується й сяє, підносить у повітря хвою й терня. Срібний, а тоді зелений, а тоді знову срібний.

— Я знаю способи, — шепоче мадам Манек.

— Які способи? Кому ви довірилися?

— Іноді доводиться комусь довіряти.

— Якщо людина не однієї з вами крові, нічому не можна вірити. Та й навіть у цьому разі. Ви не з людиною хочете боротися, мадам Манек, а із системою. Як боротися із системою?

— Та хоч якось.

— Що я маю робити?

— Відкопати ту розвалюху на горищі. Колись ви знали про радіо більше за будь-кого в місті. За будь-кого в Бретані, напевно.

— Вони забрали всі приймачі.

— Не всі. Скрізь повно захованих речей. Вам доведеться лише читати числа, наскільки я зрозуміла, числа на смужці паперу. Хтось — я не знаю, хто, може, Убер Базен — приноситиме їх до мадам Руель, та їх збиратиме й запікатиме повідомлення в хлібинах. У хлібинах! — вона сміється. Марі-Лор здається, що її голос звучить на двадцять років молодшим.

— Убер Базен. Ви довіряєте Уберові Базену?! Ви запікаєте секретні коди в хлібові?!

— Ніби якийсь угодований німчура їстиме той жахливий хліб?! Вони забрали собі все якісне борошно. Ми приноситимемо його додому, ви передаватимете цифри, а папір ми спалимо.

— Це безглуздо. Ви поводитеся, мов діти.

— Це краще, ніж узагалі нічого не робити. Подумайте про свого племінника. Подумайте про Марі-Лор.

Колишуться фіранки, шелестять папери; двоє дорослих у кабінеті зайшли в глухий кут. Марі-Лор підійшла вже так близько до кімнати, що може торкнутися дверей.

— Хіба вам не хочеться пожити перед смертю? — питає мадам Манек.

— Марі майже чотирнадцять, мадам. Як на часи війни — не так і мало. Чотирнадцятирічні помирають так само, як і всі інші. Але я хочу, щоб у її чотирнадцять вона була юна. Я хочу…

Марі-Лор ступає назад на одну сходинку. Чи побачили вони її? Вона думає про кам’яну нору, у яку її водив божевільний Убер Базен, про величезні колонії молюсків. Вона думає про те, скільки разів батько садив її на свого велосипеда: вона балансувала на сидінні, а він ставав на педалі, й вони плавно виїжджали на який-небудь шумний паризький бульвар. Вона згинала коліна й трималася за його пояс — і вони літали між автівок, спускалися з пагорбів, проїжджали крізь різні запахи, шуми й кольори.

— Я повертаюся до своєї книжки, — закінчує розмову Етьєн. — Хіба ви не мали б зараз готувати вечерю?

У січні 1942 року Вернер заходить до кабінету доктора Гауптмана, яскраво освітленого полум’ям, удвічі теплішого за решту зáмку, й просить, щоб його відправили додому. Маленький учитель сидить за своїм великим столом, перед ним стоїть тарілка з хирлявою на вигляд смаженою пташкою. Куріпка, голуб або рябчик. Праворуч — згортки зі схемами. Хорти розтягнулися на килимі перед комином.

Вернер стоїть, тримаючи в руці картуза. Гауптман заплющує очі й проводить пальцем по брові.

— Я зароблю грошей і відшкодую вартість квитка, пане доктор.

Блакитний візерунок вен пульсує на Гауптмановому лобі. Він розплющує очі.

— Ти? — Пси підводять голови всі разом — триголова гідра. — Ти, який отримує все? Хто приходить сюди, слухає концерти, смакує шоколадом і гріється біля вогню?

До Гауптманової щоки пристав шматок смаженого пташиного м’яса. Напевно, вперше Вернер бачить у вчителевому рідкому світлому волоссі, його чорних ніздрях, його маленьких, майже ельфових вухах щось безжальне й нелюдське, якесь прагнення будь-що вижити.

— Може, ти думаєш, що став важливою персоною, га? Що ти тут хтось?

Вернер стискає картуза за спиною й старається вгамувати дрож у плечах.

— Ні, пане доктор.

Гауптман згортає серветку.

— Ти сирота, Пфеннігу, у тебе немає покровителів. Я можу зробити з тебе, що захочу. Порушника порядку, злочинця, дорослого. Я можу відправити тебе на фронт і подбати про те, щоб ти мерз у льодяному окопі, поки росіяни не відріжуть тобі руки й не примусять тебе їх з’їсти.

— Так, пане доктор.

— Тебе випустять зі школи, коли школі це буде потрібно. І не раніше. Це ми служимо райху, Пфеннігу. А не він нам.

— Так, пане доктор.

— Прийдеш сьогодні до лабораторії. Як завжди.

— Так, пане доктор.

— Більше ніякого шоколаду. Ніяких привілеїв.

У коридорі, зачинивши за собою двері, Вернер притискається лобом до стіни, й останні миті життя його батька виринають у його уяві: стискаються тунелі, опускається стеля. Підборіддя, притиснуте до підлоги. Розколюється череп. «Я не можу поїхати додому, — думає він. — І не можу лишитися».

Марі-Лор іде за ароматом приготованого мадам Манек супу через пляс оз Ерб і тримає теплу каструлю надворі, біля альтанки, доки мадам Манек стукає у двері.

— А де мосьє Базен? — питає мадам Манек.

— Напевно, перебрався кудись, — відповідає бібліотекар, однак сумнів у голосі йому не вдається приховати повністю.

— Куди міг перебратися Убер Базен?

— Я не знаю, мадам Манек. Будь ласка. Надворі холодно.

Двері зачиняються. Мадам сипле чортами. Марі-Лор думає про Уберові вигадки: печальних монстрів із морської піни, русалок із риб’ячими хвостами, романтику англійських саг.

— Він повернеться, — каже мадам Манек, так само до Марі-Лор, як і до себе.

Однак наступного ранку Убера Базена немає. Як і на третій день.

На чергові збори приходить лише половина групи.

— Вони думають, що він нам помагав? — шепоче мадам Ебрар.

— А він помагав?

— Я думала, він передавав повідомлення.

— Які саме повідомлення?

— Це стає надто небезпечно.

Мадам Манек ходить туди-сюди; Марі-Лор майже відчуває жар її відчаю з іншого боку кімнати.

— То киньте це все! — у її голосі вчуваються ледь стримувані почуття. — І йдіть геть.

— Не гарячкуйте, — заспокоює мадам Руель. — Ми зробимо перерву, на тиждень чи два. Доки все вляжеться.

Убер Базен із його мідною маскою, хлоп’ячою жвавістю і смородом розчавлених комах із рота. «Куди, — думає Марі-Лор, — вони забирають арештованих? У «готель», як і її батька? Звідки вони потім пишуть листи додому про чудову їжу й міфічні дерева? Дружина пекаря стверджує, що їх відправляють до таборів у горах. Дружина бакалійника каже, що на фабрики нейлону в Росію. Марі-Лор це здається так само ймовірним, як і те, що люди просто зникають. Солдати накидають мішок на хай там кого вони хочуть усунути, пропускають крізь нього струм, і нема людини. Вона потрапляє до якогось іншого світу.

«Місто, — думає Марі-Лор, — повільно перетворюється на модель, що стоїть нагорі. Вулиці одна за одною порожніють». Щоразу, вийшовши надвір, вона відчуває, скільки над нею вікон. Тиша жаска, неприродна. «Напевно, так почувається миша, — думає вона, — коли вилізає з нори на галявину, ніколи не знаючи, чия її може накрити тінь».

Над столами у їдальні висять нові шовкові транспаранти з блискучими буквами слоганів.

На них написано: «Упасти — це не сором. Сором — не встати».

«Будьте тонкі й стрункі, швидкі, мов хорти, міцні, мов чинена шкіра, й незламні, як криця».

Щотижня зникає ще якийсь учитель, затягнутий у машину війни. Приходять нові вчителі, літні містяни сумнівних схильностей і тверезості. Усі вони, помічає Вернер, мають якусь ваду: хтось шкутильгає, хтось сліпий на одне око, у когось обличчя, перекошене від серцевого нападу чи попередньої війни. Новим учителям кадети виказують менше поваги, а ті, у свою чергу, швидко дратуються; й незабаром Вернерові школа видається схожою на гранату з висмикнутою чекою.

З електрикою починає відбуватися щось дивне. Напруга зникає на п’ятнадцять хвилин, а тоді різко стрибає. Годинники йдуть зашвидко, лампочки яскравішають, спалахують і вибухають, і коридором розсипається тихий дощ із уламків скла. Настають темні дні, перемикачі не працюють, струму немає. У спальнях і душових стоїть страшенний холод, для освітлення сторожі користуються смолоскипами й свічками. Усе паливо відсилають на фронт, і через шкільні ворота прокочується все менше автівок; їжу привозять тим одним змученим мулом, у якого світяться ребра.

Не раз Вернер розрізає сосиску на своїй тарілці й бачить, як усередині звиваються рожеві черви. Уніформи в нових кадетів жорсткіші й дешевші, ніж його; на заняттях зі стрілецької майстерності справжніми патронами більше не стріляють. Вернер не здивується, якщо Бастіан почне їм роздавати палиці й каміння.

І все одно новини хороші. «Ми підступаємо до Кавказу, — проголошує Гауптманове радіо. — Ми захопили нафтові поля, ми взяли Шпіцберген. Ми рухаємося з дивовижною швидкістю. Убито п’ять тисяч сімсот росіян, втрати серед німців — сорок п’ять».

Кожен шостий чи сьомий день два ті самі бліді офіцери, відповідальні за сповіщення про загиблих, заходять до їдальні, і чотириста облич стають мертвотно-білі від зусилля не обернутися. Хлопці лише спрямовують погляди й думки, відстежуючи маршрут двох офіцерів, доки ті рухаються між столами, шукаючи того хлопця, у кого загинув батько.

Кадет, за яким вони зупиняються, часто намагається вдати, що не помічає їхньої присутності. Він підносить виделку до рота, жує, і зазвичай саме тоді вищий офіцер, старшина, кладе долоню на хлопцеве плече. Хлопець із повним ротом і розгубленим виразом на обличчі зводить на них погляд і виходить разом із ними. Великі дубові подвійні двері зі скрипом зачиняються, усі видихають і все повільно повертається на свої місця.

Батько Райнгарда Вольмана поліг у бою. Батько Карла Вастергольцера поліг у бою. Батько Мартіна Букгарда поліг у бою; і Мартін каже всім, того ж вечора, коли його постукали по плечу, що він щасливий.

— Хіба не всім нам судилося померти? — питає він. — Хто не вважав би за честь полягти в бою? Стати сходинкою на шляху до остаточної перемоги?

Вернер шукає сумнів у Мартінових очах, але не знаходить.

Самого Вернера постійно навідують сумніви. Расова чистота, політична чистота — Бастіан розказує про огидність будь-якої зіпсутості, однак глупої ночі Вернер роздумує, чи життя — це не своєрідне псування. Дитя народжується, й світ кидається його змінювати. Щось у нього забирає, щось йому насильно дає. Кожен кусень їжі, кожна часточка світла, яку бачить око, — тіло не може бути чисте. Але саме тому, наполягає комендант, саме тому райх вимірює їхні носи й визначає колір їхнього волосся.

«Ентропія закритої системи ніколи не зменшується».

Ночами Вернер дивиться на Фредерікову койку — тонкі планки, жалюгідний заплямований матрац. На ній спить інший новенький, Дітер Фердінанд, малий м’язистий хлопець з Франкфурта, який виконує все, що накажуть, із жахливою шаленістю.

Хтось кашляє, хтось стогне уві сні. Десь удалині, за озерами, лунає самотній гудок потяга. На схід, потяги завжди йдуть на схід, за пагорби, вони їдуть до велетенських проторованих окраїн поблизу фронту. Навіть коли він спить, потяги йдуть. Із гуркотом мчать катапульти історії.

Вернер зашнуровує чоботи, співає пісень і маршує в колоні, діючи не так з примусу, як зі старого бажання бути слухняним. Бастіан ходить між рядів, доки хлопці вечеряють.

— Що гірше за смерть, хлопці?

Викликає якогось бідолашного кадета.

— Боягузтво!

— Боягузтво, — погоджується Бастіан, і хлопець сідає, доки комендант важко йде вперед, задоволений, киваючи самому собі.

Останнім часом комендант говорить про фюрера все більше, а його найсвіжіші потреби — молитви, паливо, лояльність. Фюрерові потрібна стійкість, електрика, шкіра на чоботи. На зорі свого шістнадцятиріччя Вернер починає розуміти, що насправді фюрерові потрібні хлопці. Довгі ряди хлопців, які підходять до конвеєра й залазять на нього. Відмовтеся від сметани заради фюрера, від сну заради фюрера, віддайте йому алюміній. Віддайте йому Райнгардового батька, Карлового батька, Мартінового батька.

У березні 1942 року доктор Гауптман викликає Вернера до себе в кабінет. На підлозі повно напівспакованих дерев’яних ящиків. Хортів не видно. Коротун міряє кроками кімнату і зупиняється тільки тоді, коли Вернер оголошує про своє прибуття. У нього такий вигляд, наче його щось засмоктує, а він не в змозі нічого вдіяти.

— Мене викликають до Берліна. Хочуть, щоб я продовжив роботу там.

Гауптман знімає з полиці піщаного годинника і ставить його у ящик, його бліді пальці зі сріблястими пучками завмирають у повітрі.

— Усе буде, як ви мріяли, пане доктор. Найкраще обладнання, найкращі голови.

— Можеш іти, — дозволяє доктор Гауптман.

Вернер виходить у коридор. Надворі, на припорошеному снігом дворику, тридцять першокурсників бігають на місці, видихаючи струмені повітря, що швидко зникають. Повнощокий, гладко виголений, відразливий Бастіан щось кричить. Він піднімає одну коротеньку руку, й хлопці повертаються на п’ятах, піднімають гвинтівки над головами й біжать на місці ще швидше, а їхні коліна відблискують у місячному світлі.

У будинку номер чотири по рю Воборель лунає електричний дзвоник. Етьєн Леблан, мадам Манек і Марі-Лор припиняють жувати водночас із однаковою думкою: «Мене викрили». Передавач на горищі, жінки на кухні, сотні походів на пляж.

— Ви когось чекаєте? — питає Етьєн.

— Нікого, — відповідає мадам Манек.

Її подруги підійшли б до задніх дверей.

Дзвоник лунає знову.

Вони втрьох ідуть у хол, мадам Манек відчиняє двері.

Французькі поліціянти, двоє. Пояснюють, що прийшли на прохання від паризького Національного музею природничої історії. Різкий стукіт їхніх чобіт по дощаній підлозі холу такий гучний, що аж наче стрясає віконне скло. Один із них щось їсть — яблуко, вирішує Марі-Лор. Інший пахне лосьйоном після гоління. І смаженим м’ясом. Ніби вони прийшли з бенкету.

Усі п’ятеро — Етьєн, Марі-Лор, мадам Манек і двоє чоловіків — сідають на кухні за квадратний стіл. Поліціянти відмовляються від рагу. Перший прокашлюється.

— Правомірно чи ні, — починає він, — але його засудили за крадіжку і змову.

— Усіх в’язнів, політичних і неполітичних, — продовжує другий, — примушують до робіт, навіть якщо цього не було у їхньому вироку.

— Із музею писали наглядачам і начальникам в’язниць по всій Німеччині.

— Ми ще не знаємо, у якій саме він в’язниці.

— Ми думаємо, що в Брайтенау.

— Ми певні, що вони не влаштовували трибуналу.

Етьєнів голос спіраллю піднімається з-за спини Марі-Лор.

— Це хороша в’язниця? Тобто, одна з кращих?

— Боюся, не буває хороших німецьких в’язниць.

Дорогою проїжджає вантажівка. Море огортає Пляж дю Моль за п’ятдесят метрів від них. Вона думає: «Вони кажуть лише слова, а що таке слова, якщо не звуки, звуки, витворені з подиху, невагомі випари, видихнуті в повітря на кухні, де вони розчиняються й зникають». А вголос каже:

— Ви приїхали так здалеку, щоб розказати нам те, що ми вже знаємо.

Мадам Манек бере її за руку.

— Ми не знали, що в’язниця називається Брайтенау, — каже Етьєн.

Перший поліціянт зауважує:

— Ви повідомили музей, що йому вдалося таємно надіслати два листи.

Другий:

— Можна на них глянути?

По них іде Етьєн, радий думати, що хтось ними опікується; Марі-Лор теж мала б радіти, та щось викликає в неї підозру. Вона пам’ятає слова батька, які той сказав іще в Парижі, у ніч окупації, доки вони чекали на потяг: «Кожен дбає про себе».

Перший поліціянт виколупує із зубів шматок яблука. Вони дивляться на неї? Від такої їхньої близькості в неї паморочиться в голові. Етьєн повертається з обома листами, й вона чує, як чоловіки передають один одному аркуші.

— Він про щось розказував, перш ніж поїхати?

— Про які-небудь конкретні доручення чи справи, про які нам варто знати?

Вони добре говорять французькою, дуже по-паризьки, але, як знати, на чиєму вони боці? «Якщо в жилах людини не тече така сама кров, як у вас, нічому не можна вірити». Тієї миті Марі-Лор почувається незатишно й тісно, як наче їх п’ятьох опустили в мутний акваріум, переповнений рибою, і вони зачіпають одне одного плавцями.

— Мій батько не злодій, — промовляє вона.

Її руку стискає рука мадам Манек.

— Він здавався занепокоєним через свою роботу, свою доньку. Через Францію, звісно, — веде розмову Етьєн. — А хто не був би?

— Мадемуазель, — перший чоловік звертається безпосередньо до Марі-Лор. — Він нічого конкретного не згадував?

— Нічого.

— У музеї він завідував ключами.

— Він здав ключі перед від’їздом.

— Можна нам глянути на речі, які він привіз із собою?

Другий чоловік додає:

— Скажімо, на валізи?

— Він забрав свого наплічника, — відповідає Марі-Лор, — коли директор попросив його повернутися.

— Можна нам усе одно глянути?

Марі-Лор відчуває, як напружується атмосфера в кімнаті. Що вони сподіваються знайти? Вона уявляє радіообладнання, що стоїть просто над нею: мікрофон, передавач, усі ці ручки налаштування, перемикачі, кабелі.

— Можна, — погоджується Етьєн.

Вони заходять до кожної кімнати. Третій поверх, четвертий, п’ятий. На шостому, у колишній спальні її діда, вони відчиняють величезний гардероб із важкими дверима, переходять через коридор і схиляються над моделлю Сен-Мало в кімнаті Марі-Лор, перешіптуються, а тоді шумно йдуть вниз.

Вони ставлять лише одне питання про три скручені прапори «Вільної Франції»[45] у комірчині на другому поверсі. Чому Етьєн їх там тримає?

— Ви так наражаєте себе на небезпеку, — застерігає другий поліціянт.

— Ви ж не хочете, щоб органи влади вважали вас за терористів, — додає перший. — Людей і не за таке арештовували. — Послуга це чи погроза — незрозуміло. Марі-Лор думає: «Це вони мають на увазі Papa?»

Поліціянти закінчують обшук, цілком чемно бажають доброї ночі та йдуть.

Мадам Манек запалює сигарету.

Рагу на тарілці Марі-Лор холодне.

Етьєн невміло порається з ґраткою комина. Він кидає прапори один за одним у вогонь.

— Досить, досить, — друге слово він вимовляє голосніше за перше. — Не тут.

— Вони нічого не знайшли. Немає чого знаходити, — лунає голос мадам Манек.

Кімнату наповнює їдкий сморід горілої тканини.

— Ви робіть зі своїм життям, що хочете, мадам. Ви завжди підтримували мене, і я постараюся підтримувати вас. Але я вам забороняю робити те, що ви робите, у цьому домі. І забороняю залучати мою онуку.

Надалі мадам Манек поводиться цілком привітно; майже щоранку вона водить Марі-Лор на пляж, бере її на ринок. Але вона здається якоюсь відстороненою, питаючи в Марі-Лор та Етьєна, як у них справи, бажаючи їм доброго ранку, наче вони чужі. Часто вона зникає на півдня.

Для Марі-Лор пообіддя стають довші, самотніші. Якогось вечора вона сидить за кухонним столом, а її двоюрідний дід читає вголос.

— «Живучість ікри молюсків перевищує очікування. Ми спостерігали випадки, коли певні види молюсків замерзали в суцільному льоду й усе одно поновлювали активність, коли на них починало діяти тепло».

Етьєн змовкає.

— Треба приготувати вечерю. Навряд чи мадам сьогодні повернеться.

Обоє не зрушуються з місця. Він читає ще одну сторінку.

— «Їх роками тримали в контейнерах для пігулок, але все одно під дією вологи вони рухалися, на вигляд такі ж здорові, як завжди… Мушля може бути розбита й навіть без кількох шматків, і все одно через певний проміжок часу пошкоджені частини відновляться нашаруванням матерії на розбиті місця».

— Я ще не зовсім безнадійний! — сміється Етьєн.

Це нагадує Марі-Лор, що її двоюрідний дід не завжди такий боязкий, що до цієї війни, й до попередньої теж, він мав інше життя, що він теж колись був молодим, що любив світ, у якому жив, так само, як вона тепер.

Урешті мадам Манек заходить у кухонні двері, замикає їх за собою, Етьєн досить холодно бажає їй доброго вечора, і за якусь мить мадам Манек йому відповідає. Десь у місті німці завантажують зброю чи п’ють бренді, а історія перетворилася на нічний кошмар, із якого Марі-Лор відчайдушно хочеться прокинутися.

Мадам Манек бере каструлю з навісної полиці й наливає в неї води. Її ніж падає в щось, на звук схоже на картоплю, й лезо ножа б’ється об дерев’яну дошку для нарізання, що лежить під нею.

— Будь ласка, мадам, — просить Етьєн. — Дозвольте мені. Ви дуже втомилися.

Але він не підводиться, і мадам Манек і далі нарізає картоплю, а коли закінчує, Марі-Лор чує, як вона спихає шматки картоплі у воду тупою стороною ножа. Через напруження в кімнаті в Марі-Лор паморочиться в голові, наче вона відчуває, як обертається планета.

— Потопили сьогодні субмарину-другу? — мимрить Етьєн. — Висадили в повітря німецький танк?

Мадам Манек стукає дверима холодильника. Марі-Лор чує, як вона копирсається в шухляді. Загоряється сірник, запалюється сигарета. Незабаром перед Марі-Лор з’являється миска недовареної картоплі. Вона мацає стіл навколо себе, шукаючи виделку, але не знаходить.

— Етьєне, ви знаєте, що буде, — питає мадам Манек з іншого боку кухні, — якщо кинути жабу в каструлю з кип’ятком?

— Я певний, що ви нам розкажете.

— Вона вистрибне. А знаєте, що буде, коли кинути жабу в каструлю з холодною водою, а тоді повільно закип’ятити? Знаєте, що тоді буде? — Марі-Лор чекає відповіді. Картопля парує. — Жаба звариться.

Одинадцятирічний хлопчик у повному парадному однострої повідомляє Вернеру, що його викликають до кабінету коменданта. Вернер чекає на дерев’яній лавці, відчуваючи все сильнішу паніку. Напевно, вони про щось підозрюють. Може, дізналися щось про його батьків, щось таке, про що навіть він не знає, щось жахливе. Він згадує, як єфрейтор прийшов до сиротинцю й повів його до будинку гера Зідлера: упевненість у тому, що знаряддя райху бачать крізь стіни, крізь шкіру, заглядають у самісіньку душу.

Через кілька годин заступник коменданта кличе його всередину, опускає авторучку й дивиться на Вернера зі свого боку столу так, наче він — це ще одна з багатьох різноманітних дурних проблем, яку тому доведеться владнати.

— Нашу увагу привернули до того факту, що твій вік, кадете, був записаний неправильно.

— Перепрошую?

— Тобі вісімнадцять років. А не шістнадцять, як ти вказав.

Вернер украй здивований. Абсурдність цього очевидна: він і досі менший за більшість чотирнадцятирічних.

— Наш колишній викладач технічних наук, доктор Гауптман, звернув нашу увагу на цю розбіжність. Він розпорядився, щоб тебе послали до спеціальної дивізії вермахту, яка займається технічним обладнанням.

— До дивізії, пане помічник коменданта?

— Ти потрапив сюди обманом. — Його голос масний і задоволений, підборіддя в нього нема взагалі.

За вікном шкільний оркестр завчає тріумфальний марш. Вернер дивиться на хлопця нордичної зовнішності, що похитується під вагою своєї труби.

— Комендант прагнув ужити дисциплінарних заходів, але доктор Гауптман припустив, що тобі не терпітиметься застосувати свої вміння на службі райхові.

Із-за крісла заступник дістає складену уніформу — шиферно-сіру, з орлом на грудях і стрічкою на комірці. Далі — зелено-чорну каску завбільшки з відерце для вугілля, явно завелику.

Оркестр трубить, а тоді змовкає. Керівник оркестру викрикує імена.

— Тобі дуже пощастило, кадете, — каже заступник коменданта. — Служити — це честь.

— Коли, пане помічник коменданта?

— Ти дістанеш вказівки впродовж двох тижнів. На цьому все.

Бретань розцвітає, на узбережжя наступає сирість. Туман над морем, туман на вулицях, туман у голові. Мадам Манек нездужає. Коли Марі-Лор прикладає долоню до грудей мадам, здається, звідти струменить тепло, наче вона зварюється всередині. На неї все накочують і накочують хвилі кашлю.

— Я наглядаю за сардинами, — марить мадам, — і за термітами, і за воронами…

Етьєн викликає лікаря, який приписує спокій, аспірин й ароматні фіалкові драже. Марі-Лор сидить біля мадам у найважчі часи, у дивні години, коли долоні літньої жінки стають холодні й вона говорить про те, що керує світом. Це вона всім керує, але про це ніхто не знає.

— Це важезний тягар, — каже вона, — відповідати за кожнісіньку дрібничку, за кожного новонародженого, за кожен листок, що впав із дерева, за кожну хвилю, що розбивається об берег, за кожну мураху, що поспішає в мурашник.

Десь глибоко в голосі мадам Марі-Лор чує воду: атоли, архіпелаги, лагуни й фіорди.

Етьєн виявляється турботливим доглядачем. Обтирання, бульйон, час від часу — сторінка з Пастера чи Руссо. Він точно пробачив їй усі проступки, теперішні й колишні. Етьєн загортає мадам у ковдри, але часом вона труситься так сильно, що він забирає з підлоги великий важкий килимок із клаптиків і накриває її.

Фон Румпелів лікар каже, що нині проводять цікаві дослідження гірчичних газів. Що досліджують антипухлинні властивості багатьох хімікатів. Прогноз покращується: в об’єктів досліджень спостерігається зменшення лімфом. Але ін’єкції роблять фон Румпеля одурманеним і слабким. У наступні дні йому заледве вдається розчісуватися чи примусити свої пальці застібнути пальто. Його розум теж викидає коники — він заходить до кімнати й забуває, чого туди йшов. Він дивиться на котрогось зі зверхників і забуває, що той щойно сказав. Звуки автівок за вікном зачіпають його напнуті нерви, мов зубці виделки.

Сьогодні ввечері він закутується в готельні ковдри, замовляє суп у номер і розмотує згорток із Відня. Боязка мишка-бібліотекарка надіслала примірники Таверньє, Стрітера та навіть — найдивовижніше — копії «Gemmarum et Lapidum Historia»[46] де Бута 1604 року, написану латиною. Усе, що вона могла знайти про «Море полум’я». Загалом дев’ять параграфів.

Йому дуже важко зосередитися на текстах. Богиня землі закохалася в бога моря. Принц видужав після смертельних ран, що правив, оточений хмарою сліпучого світла. Фон Румпель заплющує очі й бачить, як богиня з вогняним волоссям ходить тунелями Землі, розсипаючи язики полум’я. Він чує без’язикого священика: «Власник каменя житиме вічно». Він чує свого батька: «Дивися на перепони як на можливості, Райнгольде. Черпай із них натхнення».

На кілька тижнів мадам Манек ліпшає. Вона обіцяє Етьєнові пам’ятати про свій вік, не намагатися бути всім для всіх, не вести війну самотужки. Якогось дня на початку червня, майже точно через два роки після окупації Франції, вони з Марі-Лор ідуть через поле дикої моркви на сході від Сен-Мало. Мадам Манек сказала Етьєнові, що вони підуть подивитися, чи на ринку Сен-Серван продають полуниці, але Марі-Лор певна, що, коли вони дорогою туди зупинилися привітатися з якоюсь жінкою, мадам Манек впустила одного конверта, а підняла іншого.

На пропозицію мадам вони лягають полежати в траві, й Марі-Лор слухає, як працюють бджоли, й намагається уявити їхній літ так, як описав Етьєн: кожна трудівниця летить на запах, шукає ультрафіолетові візерунки на квітах, наповнює пилком відерця на задніх лапках, а тоді, важка й п’яна, шукає шлях додому.

Звідки вони знають свої обов’язки, ці маленькі бджілки?

Мадам Манек роззувається, запалює сигарету й задоволено зітхає. Дзижчать комахи: оси, шершні, пролітає бабка — Етьєн навчив Марі-Лор розрізняти їх за звуком.

— Що таке ротатор, мадам?

— Машина для виготовлення листівок.

— А як вона стосується жінки, яку ми зустріли?

— Тобі не варто цим перейматися, люба.

Іржуть коні, й вітер дме з моря ніжний, прохолодний і повний ароматів.

— Мадам, яка я на вигляд?

— У тебе тисячі веснянок.

— Papa любив повторювати, що вони як зорі на небі. Як яблука на дереві.

— Веснянки — це маленькі брунатні крапочки, дитино. Тисячі маленьких брунатних крапочок.

— Звучить огидно.

— На тобі вони дуже гарні.

— Мадам, як думаєте, ми на небесах і справді побачимо Бога лицем до лиця?

— Можливо.

— А як зі сліпими?

— Думаю, якщо Бог захоче, щоб ми щось побачили, ми це побачимо.

— Етьєн запевняє, що небеса — це як ковдра, за яку тримаються немовлята. Він каже, що люди піднімалися на літаках на десять кілометрів над землею й не знайшли там ніяких царств. Ні воріт, ні янголів.

Хвилі хрипкого кашлю, що раз у раз стрясають мадам Манек, піднімають у Марі-Лор лавину страху.

— Ти думаєш про батька, — видушує вона нарешті. — Ти маєш вірити, що він повернеться.

— А ви коли-небудь утомлюєтеся вірити, мадам? Хіба вам не хочеться доказів?

Мадам Манек опускає долоню на чоло Марі-Лор. Дебелу долоню, що спочатку була їй схожа на долоню садівника чи геолога.

— Обов’язково треба вірити. Це найважливіше.

Дика морква колишеться, бджоли продовжують свою нескінченну роботу. «Якби ж то життя було схоже на роман Жуля Верна, — думає Марі-Лор, — і можна було, коли треба, перегорнути кілька сторінок уперед і дізнатися, що станеться далі».

— Мадам?

— Що, Марі-Лор?

— Як думаєте, що їдять на небесах?

— Я не певна, що там їдять.

— Не їдять?! Вам там не сподобається, правда?

Але мадам Манек не сміється, як того очікувала Марі-Лор. Вона взагалі мовчить. Чути лише її хрипке дихання.

— Я вас образила, мадам?

— Ні, дитино.

— Ми в небезпеці?

— Не більше, ніж завжди.

Трава гойдається й хилиться до землі. Іржуть коні. Мадам Манек переходить на шепіт:

— Тепер, коли я про це подумала, мені здається, що на небесах десь як оце тут.

Вернер витрачає останні гроші на залізничний квиток. Пообіддя досить ясне, але Берлін ніби не хоче приймати сонячне світло, немов його будівлі стали похмуріші, брудніші й більше заплямовані, відколи він востаннє тут бував. Однак, напевно, це не місто змінилося, а очі, що дивилися на нього.

Замість того щоб відразу натиснути на кнопку дзвоника, Вернер тричі обходить квартал. Вікна квартир усі однаково темні: чи то неосвітлені, чи затулені, йому важко сказати. У якийсь момент під час кожного обходу він проминає вітрину, повну голих манекенів, й хоча кожного разу він знає, що це просто обман світла, вони мимоволі ввижаються йому трупами, підвішеними за дроти.

Урешті-решт він дзвонить у квартиру номер два. Ніхто йому не відповідає, і він помічає, що їхня табличка більше не під номером два. Їхнє прізвище під номером п’ять.

Він дзвонить. Ізсередини лунає дзвінок у відповідь.

Ліфт не працює, тож він підіймається пішки.

Двері відчиняються. Фанні. З пухким обличчям і висячою шкірою під руками. Вона дивиться на нього так, як одна невільна людина на іншу, а тоді з бокової кімнати виходить Фредерікова матір, вбрана в тенісний костюм.

— Ой, Вернер…

Вона відразу ціпеніє. Навколо елегантні меблі, деякі з яких загорнуті в товсті вовняні ковдри. Чи звинувачує вона його? Чи вважає частково відповідальним? Може, так і є? Але потім вона пробуджується, цілує його в обидві щоки, і її горішня губа трохи дрижить. Як наче його з’ява заважає їй відгороджуватися від того, від чого їй хочеться відсторонитися.

— Він тебе не впізнáє. Не старайся йому нагадати. Це його тільки засмутить. Але ти приїхав. Напевно, це добре. Я саме збиралася йти, перепрошую, що не можу лишитися. Проведи його, Фанні.

Служниця веде його у велику вітальню з гіпсовою ліпниною на стелі й стінами, пофарбованими в ніжно-блакитний колір. Картини ще не повісили, полиці чекають порожні, на підлозі стоять відриті картонні коробки. Фредерік сидить у глибині кімнати за столом зі скляною кришкою. І хлопець, і стіл серед безладу здаються маленькими. Його волосся зачесане на один бік, а вільна бавовняна сорочка зіжмакалася за плечима й комірець сидить косо. Він не підводить на гостя очей.

На ньому ті самі окуляри з чорною оправою. Хтось його годував — на скляній поверхні лежить ложка, а згустки каші пристали до Фредерікових вусів і серветки — вовняного рушничка із зображенням радісних рожевощоких дітей у сабо. Вернерові несилана той рушничок дивитися.

Фанні нагинається, заштовхує ще три ложки каші у Фредеріків рот, витирає його підборіддя, складає серветку і виходить кудись через обертові двері — напевно, на кухню. Вернер стоїть, схрестивши руки поперед себе.

«Рік. Навіть більше. Фредерікові тепер треба голитися, — усвідомлює Вернер. — Або ж комусь робити це за нього».

— Привіт, Фредеріку!

Фредерік закидає голову й дивиться у Вернерів бік крізь мутні лінзи, наче оглядає свій ніс.

— Я Вернер. Твоя мама сказала, що ти можеш мене не згадати. Я твій шкільний товариш.

Фредерік дивиться не так на Вернера, як крізь нього. На столі лежить стосик паперу, на горішньому аркуші важкою рукою намальована товста кривенька спіраль.

— Це ти намалював?

Вернер піднімає найперший аркуш. Під ним лежить ще один, а далі ще один — тридцять чи сорок спіралей, кожна займає цілий аркуш, усі намальовані однаково грубо. Фредерік опускає підборіддя на груди — можливо, киває на знак згоди. Вернер оглядається навколо: валіза, коробка з постільною білизною, блідо-сині стіни й насичено-біла панельна обшивка. Пізнє сонячне світло ллється крізь високі французькі вікна, й повітря пахне пастою для чищення срібла. Ця квартира на п’ятому поверсі й справді краща за ту на другому — стеля висока й прикрашена ліпленими закрутками: фрукти, квіти, листя бананових дерев.

Рот у Фредеріка трохи роззявлений, видно його верхні зуби, з підборіддя стікає слина й крапає на папір. Вернерові несила цього витримувати більше ні секунди. Він кличе служницю. Фанні виглядає з-за дверей.

— Де, — питає він, — ота книжка? З пташками, у золотій коробці?

— У нас не було такої книжки.

— Та ні, була…

Фанні лише хитає головою й опускає на фартух переплетені пальці. Вернер починає заглядати в коробки.

— Вона точно десь тут.

Фредерік почав малювати нову спіраль на чистому аркуші.

— Може, тут?

Фанні підходить до Вернера й забирає його зап’ястя з дерев’яного ящика, який той збирається відкрити.

— У нас, — повторює вона, — не було такої книжки.

У Вернера починає чухатися все тіло. За величезними вікнами колишуться липи. Світло тьмянішає. На вимкненій електричній вивісці над будівлею за два квартали написано: «Берлін курить “Юно!”»

Фанні вже пішла на кухню.

Вернер споглядає, як Фредерік малює ще одну криву спіраль, затиснувши в кулаці олівця.

— Я йду з Шульпфорти, Фредеріку. Вони змінили мій вік і відправляють мене на фронт.

Фредерік піднімає олівця, розглядає його, а тоді знову опускає.

— Менш ніж за тиждень.

Фредерік рухає щелепами, наче жує повітря.

— Ти сьогодні гарна, — каже він. Він не дивиться на Вернера, а його вимова схожа на стогін. — Ти сьогодні гарна, дуже гарна, мамо.

— Я не твоя мама, — шипить Вернер. — Годі тобі вже.

На Фредеріковому обличчі немає й сліду обману. Десь на кухні прислухається служниця. Більше не чути нічого: ні транспорту, ні літаків, ні потягів, ні радіо, ні примари фрау Шварценберґер, що стукотіла б кліткою ліфта. Ні скандування, ні пісень, ні шовкових транспарантів, ні оркестрів, ні труб, ні матері, ні батька, ні коменданта зі слизькими пальцями, що проводить ними по його спині. Місто здається зовсім завмерлим, наче всі слухають, чекаючи, доки хтось зробить промах.

Вернер кидає погляд на блакитні стіни й згадує «Птахів Америки»: жовтоголову квакву, кентуккійського маскового співуна, червоно-чорну пірангу, кожну чудову пташку за пташкою, а Фредерікові очі втуплені у якусь жахливу порожнечу; у кожному оці в нього — ставок зі стоячою водою, у який Вернер не має сили зазирнути.

Наприкінці червня 1942 року Марі-Лор, прокинувшись, уперше після хвороби мадам Манек не знаходить її на кухні. Невже вона вже пішла на ринок? Марі-Лор стукає у її двері, чекає впродовж ста ударів серця. Вона відчиняє задні двері й гукає мадам надворі. Прекрасний теплий червневий світанок. Голуби й коти. Хрипкий сміх у сусідньому вікні.

— Мадам!

У неї прискорюється серцебиття. Вона знову стукає у двері кімнати мадам Манек.

— Мадам!

Увійшовши, вона спочатку чує хрип. Наче в легенях літньої жінки слабкі хвилі перекочують камінці. З ліжка підіймається кислий сморід поту й сечі. Вона знаходить обличчя мадам. Щока старенької така гаряча, що Марі-Лор відсмикує пальці, мов обпечена. Вона видирається нагору, зашпортуючись, гукає:

— Діду! Діду!

Увесь будинок у її уяві червоніє, дах починає диміти, стіни облизує полум’я.

Етьєн присідає біля мадам на своїх хрустких колінах, кидається до телефона й каже кілька слів. Миттю вертається до ліжка. Упродовж години кухню заповнюють жінки: мадам Руель, мадам Фонтіну, мадам Ебрар. На першому поверсі стає надто тісно, Марі-Лор ходить сходами вгору-вниз, вгору-вниз, наче по верхівці якоїсь величезної мушлі. Лікар приходить і йде. Іноді котрась із жінок обіймає Марі-Лор за плечі кістлявою рукою, і точно о другій годині, коли пролунали церковні дзвони, лікар повертається з чоловіком, який не каже нічого, крім «Добридень», і має запах землі й конюшини. Він піднімає мадам Манек і виносить її на вулицю й кладе на воза, наче мішок вівса. Цокання конячих підків віддаляється, лікар знімає простирадла, Марі-Лор знаходить Етьєна на кухні в кутку, де той шепоче:

— Мадам померла, мадам померла.