Все те незриме світло

Розділ 10 12 серпня 1944 року

Вона знову читає: «Хто міг сказати заздалегідь, скільки тоді знадобиться часу для нашого звільнення? Чи не задихнемося ми раніше, ніж «Наутилус» зможе вибратися на поверхню моря? Чи не призначено йому з усім його вмістом бути похованим у цій крижаній могилі? Небезпека здавалася грізною. Але всі дивилися просто їй в очі, й усі вирішили виконувати свій обов’язок до кінця…»

Вернер слухає. Команда продовбує собі вихід крізь айсберги, які затисли субмарину «Наутилус». Вона прямує на північ уздовж узбережжя Південної Америки, повз гирло Амазонки, щоб відразу ж потому в Атлантичному океані за ними погнався гігантський кальмар. Пропелер зупиняється; капітан Немо показується зі своєї каюти вперше за кілька тижнів, його обличчя похмуре.

Вернер примушує себе підвестися, несучи в одній руці радіо, а другою тягнучи акумулятор. Він дістається до Фолькгаймера в золотавому кріслі. Ставить акумулятор і проводить долонею по руці здорованя до плеча. Намацує величезну голову. Вдягає на неї навушники.

— Чуєш її? — питає Вернер. — Це дивна й прекрасна історія. От якби ти розумів французьку! Щелепи велетенського кальмара потрапили в лопаті субмарини, і тепер капітан каже, що вони мають піднятися й битися з чудовиськом урукопаш.

Фолькгаймер повільно вдихає. Він не ворушиться.

— Вона користується тим передавачем, який ми мали б знайти. Я його знайшов. Кілька тижнів тому. Казали, що то була мережа учасників руху Опору, але насправді — лише старий і дівчина.

Фолькгаймер не відповідає.

— Тобі це було відомо від початку, правда? Що я знав?

Напевно, Фолькгаймерові не чути Вернера крізь навушники.

— Вона все повторює: «Поможіть мені». Вона кличе свого батька, свого діда. Вона каже: «Він тут. Він уб’є мене».

Зруйнована будівля над ними здригається, і в темряві Вернерові здається, що він на глибині двадцяти метрів ув’язнений на «Наутилусі», по корпусу якого шмагають мацаки десятка розлютованих морських чудовиськ. Він знає, що передавач має бути близько до даху. Близько до вибухів.

— Я врятував її, тільки щоб почути, як вона загине.

Фолькгаймер ніяк не виявляє того, що зрозумів Вернера. Покинув цей світ чи вирішив покинути: хіба велика тут різниця? Вернер забирає навушники й сидить серед пилу біля батареї.

«Його помічник, — читає вона далі, — люто бився з іншими чудовиськами, що виповзали збоку «Наутилуса». Екіпаж люто боровся з ними, пустивши в хід сокири. Канадець, Консель і я всаджували нашу зброю в м’ясисту масу спрутів. Сильний запах мускусу наповнив повітря».

Етьєн благав наглядачів, сторожа форту, десятки інших в’язнів. «Моя онука, моя двоюрідна онука, вона сліпа, вона сама…» Він запевняв, що йому шістдесят три, а не шістдесят, що його документи конфіскували незаконно, що він не учасник руху Опору; на ватяних ногах став він перед черговим фельдфебелем і, затинаючись, вимовляв кілька насилу стулених докупи фраз німецькою: «Sie müssen mich helfen!», «Meine Nichte ist herein dort!»,[65] але фельдфебель знизав плечима, як і решта, й оглянувся на місто, що горіло на протилежному березі, наче кажучи: «Що тут можна вдіяти?»

Коли ж заблукалий американський набій поцілив у форт і в приміщенні для боєприпасів застогнали знесені туди поранені, а мертвих поховали під камінням трохи вище від лінії припливу, Етьєн перестав розмовляти.

Приплив то накочується, то відступає. Останні сили Етьєн витрачає на те, щоб приборкати у своїй голові шум. Іноді йому майже вдається переконати себе в тому, що крізь задимлені кістяки будинків уздовж узбережжя він бачить дах свого дому. Йому майже вдається переконати себе, що той стоїть. Але потім той знову зникає, затягнутий димом.

Ні подушки, ні ковдри. Нужник — як у жахіттях. Годують із перебоями — їжу приносить дружина наглядача з цитаделі під час відпливу через чотиристаметрову кам’яну доріжку, тимчасом як у неї за спиною в місті вибухають бомби. Харчів завжди мало. Етьєн відволікає себе фантазіями про втечу. Перелізти через стіну, пропливти кількадесят сотень метрів, подолати прибережні хвилі. Щодуху пробігти через замінований пляж до котрихось із замкнених воріт. Нісенітниця.

Тут, у форті, в’язні бачать вибухи раніше, ніж чують їх гуркіт. У попередню війну Етьєн знав артилеристів, які могли подивитися в бінокль і визначити, куди поцілила бомба за кольором викинутого в повітря фонтану. Сірий означав камінь. Брунатний — землю. Рожевий — людей.

Він заплющує очі. Згадує години в книгарні мосьє Ебрара під світлом від лампи, де він уперше в житті слухав радіо. Як вилізав на крилас в соборі, щоб послухати голос Анрі, який злітав до стелі. Згадує тісні ресторанчики з вітражними вікнами й обшитими льоном стінами, куди батьки водили їх вечеряти; вілли корсарів із різьбленими поясками, доричними колонами й золотими монетами, умурованими в стіни; фасади зброярень і корабелень, міняйлів та господарів постоялих дворів, напис, який Анрі любив видряпувати на каменях фортечних мурів: «Швидше б звідси поїхати, ненавиджу це місце». Він згадує будинок Лебланів, свій дім! Високий і вузький, із гвинтовими сходами, схожими на закручену мушлю, де крізь стіни час від часу прослизав привид його брата, де жила й померла мадам Манек, де не так давно вони з Марі-Лор умощувалися на тахті й удавали, що летять над гавайськими вулканами, над захмареними лісами Перу, де лише тиждень тому вона сиділа на підлозі, схрестивши ноги, й читала йому про добування перлин біля узбережжя Цейлону, про капітана Немо й Аронакса у водолазних костюмах, про імпульсивного канадця Неда Ленда, що збирався увіткнути гарпуна в акулячий бік… Тепер усе це охоплене полум’ям. Усе, що зберігає його спогади.

Над фортом Насьональ розквітає убивчо яскравий світанок. Розтає Чумацький Шлях. Етьєн дивиться на пожежу й думає: «Скільки у світі палива».

До полудня дванадцятого серпня Марі-Лор прочитала в мікрофон сім із дев’яти останніх розділів. Капітан Немо звільнив свою субмарину від гігантського спрута й відразу ж потрапив в іншу халепу. Через кілька сторінок він налетів на військовий корабель, повний солдатів, пройшовши крізь його корпус, пише Верн, мов голка вітрильного майстра крізь полотно. Тепер капітан грає жалобу, жаску, скорботну мелодію на своєму оргáні, доки «Наутилус» спить у морських глибинах. Залишилося три сторінки. Чи втішила хоч когось Марі-Лор, передаючи цю історію по радіо, чи її двоюрідний дід, скорчений у якомусь вогкому підвалі із сотнею інших людей, зловив її хвилю, чи якась трійка американців, що лежали вночі в полі, чистячи зброю, приєдналися до її мандрівки темними трапами «Наутилуса», вона не знає.

Але їй приємно бути так близько до кінця.

Унизу німець спересердя двічі крикнув, а тоді змовк. «Чому б, — думає вона, — не прослизнути у двері гардероба та не вручити йому будиночок? Може, він її пожаліє?

Спочатку вона дочитає. А тоді вирішить».

Знову вона відчиняє будиночок і витрушує камінь собі на долоню. Що станеться, якщо богиня зніме прокляття? Чи згаснуть пожежі, чи зцілиться земля, чи голуби повернуться на підвіконня? Чи приїде додому Papa?

Наповнюються легені. Б’ється серце. Вона тримає ножа поряд себе. Її пальці лежать на рядках роману. Канадський гарпунер Нед Ленд знайшов спосіб утекти. «Море бурхливе, — каже він професорові Аронаксу, — вітер міцний…

— Я буду з вами, Неде.

— А якщо мене застануть, — додав Нед, — я буду захищатися, поки мене не вб’ють.

— Ми вмремо разом, Неде».

Марі-Лор умикає передавача. Вона думає про молюсків у псарні Убера Базена, де їх десять тисяч; про те, як вони прилипають до поверхні, як вони скручуються у своїх мушлях; про те, що, коли вони ховаються у тому гроті, чайкам нема як їх схопити, піднести в небо й розбити об каміння.

Фон Румпель п’є видхле вино з пляшки, яку знайшов на кухні. Чотири дні в цьому домі — а скільки помилок він зробив! «Море полум’я» могло увесь цей час бути в паризькому музеї, а той манірний мінералог і заступник директора могли сміятися, коли він звідти пішов, обморочений, обдурений, заманений. Або парфумер його зрадив, забрав діамант у дівчини, відвів її геть. Або Левіт міг вивести її просто за місто, й вона пронесла самоцвіт у своєму потріпаному наплічнику. Або старий запхнув його собі в пряму кишку й просто зараз витискає із себе — двадцять мільйонів франків у купі лайна.

Або справжнього каменя взагалі не існувало. Може, це все брехня, байка.

Він був такий певний. Певний, що знайшов сховок, розгадав загадку. Певний, що камінь його врятує. Дівчина не знає, старого прибрали з дороги — усе було облаштовано ідеально. А в чому він тепер може бути певний? Лише в смертельній квітці, що розпустилася у його тілі, що вбиває його, отруює кожну клітину. Він чує голос свого батька: «Це лише випробування».

Хтось гукає до нього німецькою:

— Ist da wer?[66]

Батько?

— Гей, там!

Фон Румпель прислухається. Звуки все наближаються крізь дим. Він підповзає до вікна. Вдягає на голову каску. Перехиляється через розбите підвіконня.

Капрал німецької піхоти прижмурено дивиться на нього з вулиці.

— Ой, пане фельдфебелю… Я й не думав… Будинок порожній?

— Порожній. Куди ви йдете, капрале?

— До форту Ла Сіте, пане. Ми евакуюємося. Усе залишаємо. Утримуємо лише шато й Бастьйон д’ля Олянд. Усім іншим наказано відступати.

Фон Румпель кладе підборіддя на підвіконня, почуваючись так, наче його голова може відділитися від шиї, упасти й вибухнути на вулиці.

— Усе місто опиниться на лінії вогню, — додає капрал.

— Надовго?

— Завтра буде перемир’я. Кажуть, що опівдні. Щоб вивести цивільних. А тоді вони продовжать штурм.

— Ми здаємо місто? — питає фон Румпель.

Десь не дуже далеко вибухає набій, луна від вибухової хвилі прокочується між зруйнованими будинками. Капрал на вулиці притримує каску рукою. Шматки каміння летять бруківкою.

— Із якого ви загону, фельдфебелю?

— Займайтеся своїм ділом, капрале. Я тут майже закінчив.

Фолькгаймер не ворушиться. Рідина на дні відра для фарбування, хай яка токсична, закінчилася. Уже скільки Вернер ні на якій частотінічого не чув від дівчини? Годину? Більше? Вона читала про те, як «Наутилус» затягнуло у вир, у якому хвилі були вищі за будинки, й субмарина стояла сторчма, й тріщали її крицеві ребра, а тоді прочитала, за Вернеровим припущенням, останній рядок книжки: «Уже шість тисяч років тому Екклезіаст ставив таке питання: «Хто міг коли-небудь виміряти глибини безодні?» Але дати йому відповідь із усіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я».

Потім передавач вимкнувся і Вернера поглинула цілковита темрява. Ці останні кілька днів — скільки їх минуло? — його не полишало відчуття, що голод — це рука, що всередині нього дряпає груди, дістаючи аж до лопаток, а тоді до живота. Шкрябає кістки. Однак сьогодні вдень — чи вночі? — голод зник, наче полум’я, на яке не лишилося палива. Урешті виявилося, що між порожнечею й наповненістю немає різниці.

Вернер блимає і бачить, як віденська дівчинка в плащику опускається крізь стелю, наче крізь тінь. Тримаючи в руках паперову торбинку, повну потріпаної зелені, вона сідає серед завалів. Навколо неї кружляють бджоли.

Цілковита темрява, але її він бачить.

Вона рахує на пальцях. «За те, що спіткнулась у колоні, — каже вона. — За те, що працювала надто повільно. За сварку через хліб. За те, що надовго затрималася в табірному туалеті. За схлипування. За те, що не склала речі згідно з наказом».

Безсумнівно, це нісенітниця, проте щось у ній є, якась істина, яку він не дозволяє собі збагнути. Дівчинка старішає на очах, волосся сивіє, комірець обтріпується; вона стає літньою жінкою; й у Венера вже прокльовується розуміння, хто вона насправді.

«За скарги на головний біль.

За спів.

За нічні розмови в бараці.

За те, що забула свій день народження під час вечірньої переклички.

За надто повільне розвантажування вагона.

За те, що не здала ключі.

За те, що не донесла охоронцеві.

За те, що надто пізно підвелася з ліжка».

Фрау Шварценберґер — ось хто вона. Єврейка з Фредерікового ліфта.

Їй бракує пальців для підрахунку.

«За те, що заплющила очі, коли до неї зверталися.

За те, що збирала хлібні скоринки.

За спробу зайти в парк.

За запалення на долонях.

За те, що просила сигарету.

За нестачу уяви».

І в темряві Вернерові здається, що від дістав до дна, наче увесь цей час кружляв, опускаючись щораз нижче, як «Наутилус», якого затягує чорторий, як його батько, що спускався в шахту: із Цольферайна в Шульпфорту, через жахи Росії й України, через Відень, повз матір і доньку, через сором, на який перетворилися його амбіції, сюди, у цей підвал на краю континенту, де мара верзе нісенітницю; фрау Шварценберґер іде у його бік, дорогою перетворюючись зі старої на дитину, — її волосся знову стає руде, зморшки розгладжується, й ось уже семирічна дівчинка наближає до нього обличчя, і в центрі її чола він бачить діру, чорнішу за чорноту навколо нього, вглибині якої кишить темне місто, повне душ: десять тисяч, п’ятсот тисяч, усі дивляться на нього з алей, з вікон, із задимлених парків, і тут він чує грім.

Блискавку.

Артилерію.

Дівчинка зникає.

Стрясається земля. Здригаються його нутрощі. Стогнуть балки. Він чує, як повільно сиплеться пил і слабке, приречене дихання Фолькгаймера за метр від нього.

Десь за північ, 13 серпня, пробувши на горищі п’ять днів, Марі-Лор бере платівку в ліву руку, а пальцями правої обережно проводить по її канавках, відтворюючи в пам’яті всю мелодію. Кожен її злет і падіння. Потім опускає платівку на штир Етьєнового електричного грамофона.

Вона не пила півтора дні. Не їла два. На горищі стоїть запах спеки, пилу, затхлості та її власної сечі з миски для гоління в кутку.

«Ми вмремо разом, Неде».

Здається, штурм ніколи не закінчиться. На вулиці сиплеться розбита цегла; місто розпадається на шматки; однак цей будинок і досі не впав.

Марі-Лор виймає цілу бляшанку з кишені пальта свого двоюрідного діда й ставить її на підлогу посеред горища. Вона так довго її берегла. Може, щоб мати якийсь останній зв’язок із мадам Манек. Може, щоб не вмерти від гіркоти втрати, якщо консерви виявляться зіпсованими.

Вона кладе бляшанку й ніж під лавку від піаніно, де точно зможе їх знайти. Потім перевіряє, чи платівка лежить правильно. Опускає ручку й ставить голку біля зовнішнього краю. Знаходить перемикач мікрофона лівою рукою, а передавача — правою.

Вона увімкне музику якомога гучніше. Якщо німець у будинку, він її почує. Почує, як мелодію піаніно, що линутиме згори, підведе голову й кинеться на шостий поверх, мов демон із роззявленою пащекою. Рано чи пізно від прикладе вухо до дверей гардероба, звідки музика чутиметься ще гучніше.

Якими лабіринтами повниться цей світ! Гілки дерев, мереживо коренів, матриця кристалів, вулиці, які її батько відтворював у своїх моделях. Лабіринти мурексових мушель, рельєфні поверхні кленової кори, кісток орла всередині. І жоден із них, сказав би Етьєн, своєю складністю не переважає людський мозок, який, напевно, є найскладнішою річчю на світі; кілограм вологи, у якому обертаються Всесвіти.

Вона запихає мікрофон у рупор грамофона, вмикає програвач, і тарілка починає крутитися. Горище поскрипує. У своїй уяві вона йде доріжкою Ботанічного саду, повітря золотаве, вітер зелений, довгі пальці верб зачіпають її плечі. Попереду йде батько; він простягає руку, чекаючи на неї.

Піаніно починає грати.

Марі-Лор простягає руку під лавку й знаходить ножа. Повзе підлогою до драбини з сімома щаблями й сідає, звісивши ноги. У кишені в неї діамант, а в руці — ніж.

— Прийди, знайди мене, — каже вона.

Під зірками над містом усі сплять. Сплять артилеристи, сплять черниці в крипті під собором, сплять діти у старих піратських погребах на колінах у сплячих матерів. Спить лікар у підвалі «Готель-Дью». Сплять поранені німці в тунелях під фортом Ла Сіте. Спить Етьєн за стінами форту Насьональ. Усі сплять, окрім равликів, що повзають по каменях, і щурів, які метушаться серед сміття.

У ямі під руїнами «Бджолиного готелю» Вернер теж спить. Не спить лише Фолькгаймер. У нього на колінах, куди його поклав Вернер, лежить радіо, між ногами — майже розряджений акумулятор, а в навушниках шипить статика. Не тому, що сподівається щось почути, — Вернер так залишив навушники. А в нього немає сили їх скинути. Бо він переконав себе багато годин тому, що гіпсові голови уб’ють його, якщо він зрушиться з місця.

На його великий подив, статика зливається з музикою.

Фолькгаймер широко розплющує очі, які шукають у чорноті хоч один випадковий фотон. Мелодія самотнього піаніно злітає ввись, а тоді опускається. Він слухає ноти й тишу між ними, а тоді раптом розуміє, що на світанні веде коней через ліс, насилу пробираючись через сніг за прадідом, який ступає, тримаючи на своїх величезних плечах пилку. Сніг рипить під підошвами й копитами, дерева над ними шепочуть і скриплять. Вони доходять до краю замерзлого озера, де росте сосна заввишки із собор. Його дід опускається на коліна, мов покаянний грішник, пропилює заглибину в корі й починає пиляти стовбур.

Фолькгаймер підводиться. Знаходить Вернерову ногу в темряві, одягає йому на голову навушники.

— Слухай, — каже він — слухай, слухай…

Вернер пробуджується. Акорди пропливають повз нього прозорими брижами на воді. «Місячне світло». Сяйлива дівчина, зроблена зі світла.

— Під’єднай ліхтар до акумулятора.

— Нащо?

— Побачиш.

Мелодія ще грає, а Вернер від’єднує акумулятор, відгвинчує гніздо і лампу з мертвого ліхтаря, під’єднує контакти й дістає світляну кулю. У дальньому кутку підвалу Фолькгаймер витягає із завалів шматки бетону, дерева й розбиті частини стіни. Час від часу він зупиняється, стає на коліна й переводить подих. Він складає барикаду. Потім затягує за неї Вернера і висмикує чеку, запалюючи п’ятисекундний ґніт. Вернер притискає рукою каску, і Фолькгаймер кидає гранату туди, де колись були сходи.

Фон Румпелеві дочки були пухкими, вередливими немовлятами, хіба ні? Обидві безперестанку впускали свої брязкальця й соски, заплутувались у ковдрах. Нащо так репетувати, янголятка? Однак вони виросли! Попри його відсутність. І навчилися співати, особливо Вероніка. Може, вони й не стануть знаменитими, але батька тішать. Вбрані у великі валянки і ті жахливі безформні сукні, що пошила їм мати, з квітками первоцвіту й ромену, вишитими на комірцях, вони складають руки за спиною й голосно виспівують слова, які ще замалі розуміти.

Чи то в спогаді, чи уві сні фон Румпель дивиться, як Вероніка, рання пташка, сидить навколішках на підлозі в кімнаті Марі-Лор у передсвітанковій темряві й веде вулицями мініатюрного міста ляльку в білій сукні поруч іншої в сірому костюмі. Вони звертають ліворуч, потім праворуч, аж доки доходять до сходів собору, де чекає вбрана в чорне третя лялька з піднятою рукою. Це весілля чи обряд жертвування, йому важко сказати. Потім Вероніка починає співати так тихо, що він не розбирає слів, лише мелодію, менше схожу на звуки голосу, а більше на гру піаніно, і ляльки танцюють, переступаючи з ноги на ногу.

Музика змовкає, Вероніка розчиняється в повітрі. Він сідає. Модель у ногах ліжка розтікається, а потім довго вертається на місце. Десь над ним молодий чоловічий голос починає французькою розказувати про вугілля.

На якусь мить простір навколо Вернера розривається надвоє, наче з нього висмоктують останні молекули кисню. Потім повз них пролітають уламки каменю, дерева й металу, стукаючись об його каску, з шипінням ударяючись у стіну позаду них, — і Фолькгаймерова барикада розвалюється, і скрізь у темряві все сповзає й котиться, і йому немає чим дихати. Однак вибух створює тектонічний рух у завалах будівлі, й ось лунає сухий тріск, і в темряві осипається каміння. Коли Вернер припиняє кашляти й скидає уламки з грудей, він бачить, як Фолькгаймер вдивляється у єдину пробиту дірку, крізь яку ллється багряне світло.

Небо. Нічне небо.

Промінь зоряного світла розтинає пил й упирається в купу битого каменю на підлозі. Якусь мить Вернер ним дихає. А потім Фолькгаймер відштовхує його назад, а сам залізає на середину зруйнованих сходів і починає розчищати краї діри шматком арматури. Метал брязкає, його руки вкриваються подряпинами, а шестиденна борода стає білою від пилу, але Вернер бачить, що Фолькгаймер просувається вперед швидко: кружальце світла стає фіолетовим клинцем, ширшим за дві Вернерові долоні.

Ще одним ударом Фолькгаймерові вдається роздробити великий пласт уламків, що мало не всі падають йому на каску й на плечі, а далі залишається лише протиснутися й вилізти. Він протискає верхню частину тулуба в діру, його плечі шкрябаються об краї, куртка рветься, ноги смикаються, а тоді він опиняється назовні. Він нахиляється по Вернера, його наплічникі гвинтівку, і витягає їх за одним разом.

Вони стоять на колінах там, де колись був провулок. Усе залите зоряним світлом. Місяця Вернерові не видно. Фолькгаймер закидає свої закривавлені руки вгору, наче намагається упіймати повітря, щоб воно стекло з його шкіри, мов дощова вода.

Уцілів лише один кут готелю, на внутрішніх стінах висять шматки гіпсу. Далі будинки світять нутрощами просто неба. Фортечний мур за готелем стоїть, однак багато з його амбразур розбито. Море нагадує про себе заледве чутним шумом прибою з іншого боку. Навколо лише завали й тиша. Кожен зубець помальований зоряним світлом. Скільки тіл розкладаються в купах каменю, що лежать перед ними? Дев’ять. Може, й більше.

Вони йдуть до огородження фортечних мурів, хитаючись, мов п’яні. Дійшовши до стіни, Фолькгаймер зиркає на Вернера. А тоді переводить погляд у ніч. Його запорошене обличчя таке біле, що він схожий на гіганта, зробленого з пилу.

Там, за п’ять кварталів на південь, дівчина й досі програє музику на платівці?

— Візьми гвинтівку. Йди, — каже Фолькгаймер.

— А ти?

— Я по їжу.

Вернер тре очі, засліплений красою зоряного світла. Він не відчуває голоду, наче назавжди позбувся цієї набридливої звички.

— Але ж хіба ми не?..

— Іди, — повторює Фолькгаймер.

Вернер дивиться на нього востаннє: порвана куртка, квадратове підборіддя. Лагідні великі руки. «Ким ти міг би стати».

Він знав? Увесь цей час?

Вернер пересувається від укриття до укриття. Наплічник у лівій руці, гвинтівка — у правій. Залишилося п’ять набоїв. У голові звучить шепіт дівчини: «Він тут. Він мене уб’є». Він іде на захід, спускається каньйоном завалів, продираючись через цеглу, дроти і шматки шиферу, чимало з яких іще гарячі, через покинуті, на вигляд, вулиці, хоча, може, чиїсь очі стежать за ним із-за розбитого скла: німців, французів, американців чи британців, він не знає. Можливо, приціл якогось снайпера зупиняється на ньому саме в цю секунду.

Ось один черевик із товстою підошвою. Ось фанерний кухар, що лежить на спині, тримаючи дошку, на якій крейдою написана назва сьогоднішнього супу. Ось великі заплутані котушки колючого дроту. І скрізь трупний сморід.

Присівши в укритті, що колись було туристичним магазином сувенірів — кілька декоративних тарілок на полицях, на обідку кожної з яких написані різні імена, виставлені за алфавітом, — Вернер намагається зрозуміти, де він. «Coiffeur Dames»[67] з протилежного боку вулиці. Глуха стіна приміщення банку. Мертвий кінь, запряжений у воза. Тут і там уцілілі будинки стоять із вибитими вікнами, з них піднімаються сліди від диму, мов залишки плюща, здертого зі стін.

Як уночі світло! А він і не знав. Денне сонце його засліпить.

Вернер звертає праворуч, наче на рю д’Естре. Будинок номер чотири по рю Воборель досі стоїть. Усі вікна на його фасаді вибиті, і стіни майже не закопчені; два дерев’яні горщики для квітів ще висять.

«Він просто піді мною».

Їм завжди казали, що необхідно мати певність. Ціль. Ясність. Той комендант Бастіан з курячими грудьми й бабською ходою казав, що виб’є з нього невпевненість.

«Ми кулі, ми ядра. Ми вістря меча».

Хто тут найслабший?

Фон Румпель вагається перед могутньою шафою. Заглядає між старим одягом, що висить усередині. Жилети, штани в смужку, поїдені міллю бавовняні сорочки з високими комірцями й комічно довгими рукавами. Старезний хлопчачий одяг.

Що це за кімната? Великі дзеркала на дверцятах гардероба вкриті віковими чорними плямами, під невеличким письмовим столом стоять старі шкіряні чоботи, а з кілочка звисає щіточка для пилу. На столі — фотографія хлопця в бриджах на вечірньому пляжі.

За розбитим вікном безвітряна ніч. У зоревому світлі кружляє попіл. Голос, що просочується крізь стелю, повторюється… «Звісно, мозок замкнутий у суцільній темряві, діти… Але все одно світ, який він конструює…», знижуючи тоні викривляючись у міру розрядження акумулятора, лекція уповільнюється, наче вчитель виснажився, а тоді зовсім змовкає.

Серце бухкає, голова гудить. Зі свічкою в одній руці й пістолетом у другій фон Румпель знову повертається до гардероба, такого великого, що можна залізти всередину. Як таку монструозну річ підняли на шостий поверх?

Він підносить свічку ближче й бачить у тіні висячих сорочок те, що недобачив під час попереднього огляду, — сліди серед пилу. Від пальців, чи колін, чи й того, й того. Цівкою свого пістолета він розсуває одяг. Яка глибина цього гардероба?

Він нахиляється всередину всім тілом і в цей час чує дзвін — двоє дзвоників дзеленчать згори й знизу. Через цей звук він сахається назад, ударяється головою об верхівку гардероба, свічка падає, а фон Румпель приземляється на спину.

Він дивиться, як котиться свічка, як її полум’я піднімається вгору. Чому? Який дивний принцип вимагає, щоб полум’я свічки завжди було спрямоване до неба?

П’ять днів у цьому будинку, а діамант так і не знайшовся, останній контрольований німцями порт у Бретані майже втрачено, а разом з ним — й Атлантичний вал. Він уже прожив більше, ніж передрікав йому лікар. А тепер цей дзвін двох крихітних дзвоників. Оце так настає смерть?

Свічка повільно котиться. У бік вікна. У бік фіранок.

Унизу вхідні двері зі скрипом відчиняються. Хтось заходить усередину.

Підлога в передпокої завалена битим посудом — увійшовши, неможливо не шуміти. У кінці коридору чекає кухня, повна завалів. Хол усіяний купами попелу. Перекинутий стілець. Попереду сходи. Якщо дівчина не втекла за ці кілька хвилин, то вона десь на горішньому поверсі будинку, біля передавача.

Із гвинтівкою в обох руках і наплічником, закинутим через плече, Вернер починає підніматися. На кожному поверсі очі йому застилає чорнота. У нього під ногами з’являються і зникають плями. Сходи всипані розкиданими книжками, документами, дротами, пляшками і чимось схожим на уламки старовинних лялькових будиночків. Другий поверх, третій, четвертий, п’ятий, і скрізь однакова розруха. Він не знає, чи дуже шумить, і чи це має хоч якесь значення.

Здається, на шостому поверсі сходи закінчуються. Майданчик із трьома напіввідчиненими дверима: ліворуч, уперед і праворуч. Він іде праворуч, піднявши гвинтівку. Він очікує побачити залпи, роззявлені пащеки демонів. Натомість світло з розбитого вікна ллється на увігнуте ліжко. У шафі висить дівчача сукня. Сотні якихось дрібничок — галька? — викладені вздовж плінтусів. У кутку стоять два напівпорожні відра, напевно, з водою.

Він запізнився? Він приставляє Фолькгаймерову гвинтівку до ліжка, піднімає відро й робить один ковток, другий. За вікном, далеко за сусіднім кварталом, за фортечними мурами, з’являється й зникає єдиний вогник — човен гойдається на хвилях.

Хтось за його за спиною каже:

— Ага.

Вернер обертається. Перед ним хитаючись стоїть німецький офіцер у польовій уніформі. П’ять смужок і три ромби — штабс-фельдфебель. Блідий і прим’ятий, такий худий, що аж світиться, він волочить ноги до ліжка. Шкіра на його шиї з правого боку дивно висить над тугим комірцем.

— Не рекомендую, — шепоче він, — змішувати морфій із божоле.

У нього на лобі злегка пульсує жилка.

— Я вас бачив, — згадує Вернер. — Перед пекарнею. З газетою в руках.

— А я — тебе, крихітка-рядовий. Я тебе бачив.

Його посмішка каже Вернові, що він вважає їх схожими, товаришами. Спільниками. Що вони прийшли в цей будинок, шукаючи одного й того ж самого.

З іншого боку коридору, за штабс-фельдфебелем, видно неможливе — вогонь. Зайнялася фіранка в кімнаті просто навпроти майданчика. Язики вогню вже облизують стелю. Штабс-фельдфебель запихає палець за комір, намагаючись його послабити. Обличчя кістляве, зуби огидно стирчать. Він сідає на ліжко. На цівці його пістолета виблискує зоряне світло.

У ногах ліжка Вернерові заледве видно низенький столик, на якому маленькі дерев’яні будиночки, тулячись, збираються в місто. Це Сен-Мало? Він переводить погляд від моделі на полум’я через коридор і на Фолькгаймерову гвинтівку, приставлену до ліжка. Унтер-офіцер нахиляється вперед і нависає над мініатюрним містом, мов змучена химера.

У коридор уже заповзають вусики чорного диму.

— Фіранка горить, пане фельдфебель.

— Припинення вогню заплановане на полудень, принаймні так кажуть, — відповідає фон Румпель безбарвним голосом. — Поспішати нема куди. Ще повно часу.

Він проводить пальцями однієї руки по мініатюрній вулиці.

— Ми з тобою, рядовий, хочемо одного й того ж самого. Але лише один із нас може це мати. І лише я знаю, де воно. Що для тебе становить проблему. Воно тут, чи тут, чи тут, чи тут? — він потирає долоні, а тоді навзнак лягає на ліжко, наставляє свого пістолета на стелю. — А може, там?

У кімнаті за сходовим майданчиком обгоріла фіранка падає з карниза. «Може, вона згасне, — думає Вернер. — Може, вона згасне сама собою».

Вернер згадує людей у соняхах, а також сотню інших: кожен лежав у своїй хатині, вантажівці чи бункері з таким виразом на обличчі, наче почув мелодію знайомої пісні. Складка між очима, опущений рот. Цей вираз ніби означає: «Так рано?» Але ж хіба не з кожним це стається надто рано?

Вогонь танцює з іншого боку коридору. Не підводячись, штабс-фельдфебель береться за пістолет обома руками, а потім відчиняє і зачиняє набійник.

— Попий іще, — він вказує на відро у Вернерових руках. — Я ж бачу, що ти страждаєш від спраги. Я туди не мочився, чесне слово.

Вернер опускає відро. Штабс-фельдфебель сідає і крутить головою так, наче в нього затерпла шия. А тоді наставляє пістолета Вернерові в груди. З коридору, звідти, де горить фіранка, долинає приглушене клацання — щось ударяється об щаблі драбини й падає на підлогу, і штабс-фельдфебель повертає голову й опускає цівку пістолета.

Вернер хапає Фолькгаймерову гвинтівку. Чекаєш усе життя, і ось ця мить настає. Ти готовий?

Цеглина вдаряється об підлогу. Голоси замовкають. Їй чути звуки бійки, а потім лунає постріл, зблиск багряного світла, як виверження Кракатау. На якусь мить будинок розколюється навпіл.

Марі-Лор напівспускається-напівпадає з драбини й притискає вухо до фальшивих дверцят у задній стінці гардероба. Спочатку на майданчику, а тоді в кімнаті Анрі чуються швидкі кроки. Сплеск води, шипіння, запах диму й пари.

Тепер кроки стають невпевненими; вони не такі, як у штабс- фельдфебеля. Легші. То стукають, то зупиняються. Хтось відчиняє дверцята гардероба. Замислюється. Намагається збагнути.

Марі-Лор чує тихий звук, із яким він проводить пальцями по задній стінці гардероба. Вона міцніше стискає в руці ніж.

За три квартали на схід Франк Фолькгаймер сидить у розграбованій квартирі на куті рю дес Лор’є і рю Тевенар та їсть солодкий консервований батат, дістаючи його пальцями з бляшанки. За гирлом річки, під двометровим шаром бетону, ад’ютант тримає китель, а полковник, що керує гарнізоном, просуває руки спочатку в один, а потім у другий рукав. У ту самісіньку мить дев’ятнадцятирічний американський розвідник, що піднімається вгору схилом у бік дотів, завмирає, обертається і жестом зупиняє побратима, який іде за ним; притиснутий щокою до гранітної підлоги форту Насьональ, Етьєн Леблан каже собі: «Хай що станеться, якщо їм із Марі-Лор удасться вижити, він попросить її вибрати будь-яке місце на екваторі, й вони вирушать у мандрівку: потягом, кораблем, літаком, аж доки не опиняться в джунглях, окутані ароматом екзотичних квітів і співом пташок, яких їм іще не випадало слухати». За п’ятсот кілометрів від форту Насьональ дружина Райнгольда фон Румпеля будить дочок на ранкову месу і думає про вродливого сусіда, який повернувся з війни без ступні. Зовсім недалеко від неї Юта Пфенніг спить в ультрамариновій напівтемряві дівчачої спальні й бачить сон про світло, що розсипається полем, мов сніг; зовсім недалеко від Юти фюрер підносить до губ склянку теплого (у жодному разі не кип’яченого) молока, на столі стоїть тарілка з куснем ольденбурзького чорного хліба, а поряд із нею — яблуко, це його щоденний сніданок; у той час у яру за Києвом двоє товаришів натирають піском долоні, що стали слизькі, а тоді знову беруться за ручки на ношах, а нижче солдат із загону особливого призначення крицевим прутом ворушить багаття; у дворику в Берліні трясогузка скаче з плити на плиту, видивляючись равликів; у націонал-політичній школі в Шульпфорті сто дев’ятнадцять дванадцяти- й тринадцятирічних хлопців чекають у черзі до вантажівки, з якої їм видають десятикілограмові протитанкові міни, хлопці, яким майже точно за вісім місяців — у розпал наступу російської армії, коли вся школа стане відрізаною від світу, мов острів, — роздадуть коробку останнього в райху гіркого шоколаду і каски, зняті з убитих солдатів вермахту, а тоді пошлють їх, останні пагони німецької молоді, з шоколадом у животах і завеликими касками на голених головах, із шістдесятьма ручними гранатометами «Панцерфауст» у руках останнім надсадним зусиллям захищати міст, який більше не треба захищати, під танки Т-34 білоруського фронту, що знищать їх до ноги; у Сен-Мало благословляється на світ, і за стінкою гардероба щось ворушиться: Вернер чує, як Марі-Лор дихає, Марі-Лор чує, як Вернер шкребе по дереву нігтями, наче голка шелестить по останній канавці платівки. Вони сидять на відстані простягнутої руки.

— Es-tu là? — питає він.

Ти тут?

Він — привид. Він із якогось іншого світу. Він Papa, мадам Манек, Етьєн; у ньому нарешті повернулися всі, хто її покинув. Він гукає через фальшиву задню стінку гардероба: «Я тебе не вбиваю. Я тебе чую. По радіо. Тому й прийшов». Він змовкає, дошукуючись слів французькою. «Пісня, «Місячне світло»». Вона майже всміхається.

Усі ми народжуємося з єдиної клітини, меншої за пилинку. Набагато меншої. Ділення. Множення. Додавання й віднімання. Матерія переходить із рук у руки, атоми міняються місцями, молекули обертаються, склеюються білки, пластосоми віддають накази про окиснення; ми зароджуємося з мікроскопічного електричного рою. Легені, мозок, серце. Через сорок тижнів шість трильйонів клітин стискаються в материнських родових шляхах, і ми заходимося криком. А тоді за нас береться світ.

Марі-Лор відсовує фальшиву панель. Вернер бере її за руку й допомагає вилізти. Її ноги стають на підлогу дідової кімнати.

— Mes souliers,[68] — каже вона. — Я не змогла знайти свої туфлі.

Дівчина сидить у кутку й майже не рухається, кутаючи коліна в пальто. Як вона підігнула під себе ноги, як вона змахує руками — Вернер сподівається все це ніколи не забути.

На сході бухкають гармати: цитадель знову бомбардують, а вона відстрілюється.

Його долає виснаження. Він говорить французькою:

— Буде… як це називається… Waffenruhe. Перерва в бою. Опівдні. Щоб люди могли вийти з міста. Я можу тебе вивести.

— Ти точно знаєш, що це правда?

— Ні, — відповідає Вернер. — Точно не знаю.

Він змовкає. Оглядає свої штани, запилену куртку. Уніформа робить його спільником усього, що ця дівчина ненавидить.

— Там є вода. — Він іде в іншу кімнату і, не дивлячись на фон Румпелеве тіло на її ліжку, забирає звідти друге відро. У ньому зникає вся її голова, а худезні руки обіймають його з боків. — Ти дуже хоробра.

— Як тебе звати? — питає Марі-Лор і опускає відро. Після його відповіді вона продовжує: — Коли я втратила зір, Вернере, люди казали, що я хоробра. Коли мій батько поїхав, люди казали, що я хоробра. Але це не хоробрість, я просто не маю вибору. Я прокидаюся і живу своїм життям. Хіба ти робиш не так?

— Уже декілька років — ні. Але сьогодні — сьогодні, напевно, так.

Дівчина без окулярів, а без них її зіниці білі, наче молоко, але, на його подив, вони його не бентежать. Вернер згадує вислів фрау Елени: «belle laide». Красиво бридка.

— Який нині день? — питає Марі-Лор.

Хлопець роззирається навкруги. Обгорілі фіранки, закопчена стеля, картон, яким було закрите вікно, відхилився, і з-за нього ллється бліде передсвітанкове світло.

— Не знаю. Зараз ранок.

Над будинком просвистує набій. «Усе, що я хочу, — сидіти й сидіти тут із нею», — думає він. Але десь вибухає набій, будинок скрипить, і Вернер каже:

— Тут був чоловік, що користувався твоїм передавачем. Який читав лекції про науку. Коли я був малий, ми із сестрою любили їх слухати.

— То був голос мого діда. Ти його чув?

— Багато разів. Ми любили ці передачі.

У вікні світиться. Повільне жовтувате ранкове світло просочується в кімнату. Усе таке тимчасове й стражденне, невизначене. Бути тут із Марі-Лор — у цій кімнаті, високо над землею, а не в підвалі, — як бальзам на його душу.

— Я з’їла б шинки.

— Що?

— Я могла б з’їсти цілу свиню.

Вернер усміхається.

— Я міг би з’їсти цілу корову.

— Жінка, яка колись тут жила, кухарка, готувала найсмачніші омлети у світі.

— Коли я був малий, — каже він або ж сподівається, що каже саме це, — ми ходили збирати ягоди біля річки Рур. Удвох із сестрою. Іноді знаходили ягоди завбільшки з великий палець.

Дівчина заповзає в гардероб, піднімається по драбині й повертається з прим’ятою бляшанкою.

— Тобі видно, що там?

— Наклейки немає.

— Її й не було.

— Це щось їстівне?

— Відкриймо й перевіримо.

Одним ударом цеглини Вернер проколює кришку бляшанки кінчиком ножа. Він відразу ж відчуває запах — аромат такий солодкий, такий неймовірно солодкий, що він мало не зомлів. Як це називається французькою? Pêches. Les pêches.

Дівчина нахиляється вперед; здається, що, коли вона нюхає, веснянки на її щоках яскравішають.

— Ми з’їмо їх разом, — усміхається вона. — За те, що ти зробив.

Він заганяє ножа вдруге, проводить ним навколо обідка, відгинає кришку.

— Обережно, — застерігає Вернер і передає бляшанку.

Марі-Лор умочає два пальці й дістає вологу, м’яку, слизьку скибку. А потім він робить те саме. Смак у того першого персика розкішний. Сонце на язиці.

Вони їдять. Випивають сироп. Вичищають банку до останньої дрібки.

Які дива в цьому будинку! Вона показує йому передавач на горищі: подвійний акумулятор, старомодний електричний грамофон, антену з ручним керуванням, яку можна піднімати й опускати вздовж димаря за допомогою вигадливої системи важелів. Навіть платівку, на якій, за її словами, записаний голос її діда, наукові лекції для дітей. А які книжки! Нижні поверхи вкриті книжками: Беккерель, Лавуазьє, Фішер — вистачить на все життя. От би провести десять років у цьому вузькому високому будинку, відгородженому від світу, вивчати його секрети, читати його книжки й дивитися на цю дівчину.

— Як думаєш, — питає він, — капітан Немо вижив у тому чорториї?

Марі-Лор сидить на майданчику на п’ятому поверсі у своєму завеликому пальто, наче чекає потяга.

— Ні, — відказує вона. — Так. Не знаю. Напевно, так і має бути, хіба ні? Щоб ми сумнівалися. — Вона нахиляє голову. — Він був безумець, але все одно мені хочеться, щоб він вижив.

У кутку кабінету її діда, у безладній купі книжок, він знаходить примірник «Птахів Америки». Перевиданий, і близько не такий великий, як той, що він бачив у Фредеріковій вітальні, але все одно приголомшливий: чотириста тридцять п’ять гравюр. Він виносить його до сходів.

— Твій дід тобі це показував?

— Що це?

— Пташки. Пташки, пташки, пташки.

Надворі туди-сюди літають набої.

— Ми маємо спуститися нижче, — говорить вона.

Але якусь мить вони не ворушаться.

Куріпка каліфорнійська.

Баклан звичайний.

Пелікан великий.

Вернер і досі бачить Фредеріка, що стоїть на колінах біля вікна, притиснувши носа до скла. Маленька сіра пташка скаче з гілки на гілку. «На вигляд непоказна, правда?»

— Можна я візьму собі сторінку?

— Звісно. Ми скоро підемо, так? Коли стане безпечно?

— Опівдні.

— Звідки ми знатимемо, що вже час іти?

— Вони перестануть стріляти.

Небо кишить літаками. Десятки й десятки літаків. Вернера б’ють дрижаки. Марі-Лор веде його на перший поверх, де все вкрите шаром сажі й попелу завтовшки з палець. Він прибирає з дороги перекинуті меблі, відчиняє люк, і вони спускаються в погріб. Десь над ними тридцять бомбардувальників скидають свій вантаж, і Вернер із Марі-Лор відчувають, як здригається земля, відзвук вибухів долинає з іншого берега річки.

Чи міг би він якимось дивом тут залишитися? Чи могли б вони ховатися тут аж до кінця війни? Доки армії маршуватимуть туди-сюди в них над головою, доки все, що їм залишиться, — це відчинити люк, відкинути каміння й стати серед руїн, на які перетворився будинок біля моря? Доки він зможе переплести її пальці зі своїми й вивести її на сонячне світло? Заради цього він пішов би куди завгодно, витримав би будь-що. За рік, три, десять Франція й Німеччина будуть не такі, як тепер; вони зможуть покинути будинок і піти до туристичного ресторанчика, замовити простий обід на двох і з’їсти його в мовчанні, у тому затишному мовчанні, яке розділяють закохані.

— Ти знаєш, чому він сюди прийшов, — лагідно питає Марі-Лор, — той чоловік нагорі?

— Через радіо? — ще не встигши договорити, він замислюється.

— Може бути, — відказує вона. — Може, через радіо.

За хвилину вони вже сплять.

Через відчинений люк у погріб потрапляє плямисте літнє світло. Можливо, сонце вже звернуло з полудня. Гармати мовчать. Доки його серце робить кілька ударів, Вернер дивиться, як вона спить.

Далі вони кидаються поспіхом збиратися. Йому не вдається знайти туфлі, які вона просила, але він знаходить пару чоловічих черевиків у шафі й допомагає їй взутися. Поверх своєї уніформи він натягує Етьєнові твідові штани, а також сорочку із задовгими рукавами. Якщо вони наштовхнуться на німців, він говоритиме лише французькою, скаже, що допомагає їй вибратися з міста. Якщо зустрінуть американців, він назветься дезертиром.

— Десь має бути пункт збору, — припускає Вернер, — куди зводитимуть біженців, — однак він не певний, що все правильно сказав. Він знаходить білу наволочку в перекинутій шухляді й запихає їй у кишеню. — Коли настане час, підніми це якомога вище.

— Постараюся. А де мій ціпок?

— Ось.

Вони затримуються в передпокої, вагаючись. Ніколи не знаєш, що чекає за дверима. Він згадує душну танцювальну залу, де чотири роки тому складав іспит: драбину, прибиту до стіни, червоний прапор з білим колом і чорною свастикою, на який дивився з висоти. Нічого не залишається, крім як ступити уперед. Стрибнути.

Надворі скрізь височаться купи битого каміння. Цегла на димарях обідрана. Небом повзе дим. Він знає, що набої прилітали зі сходу, що шість днів тому американці дійшли до Параме, тож веде Марі-Лор у тому напрямку.

Будь-якої миті їх помітять — або американці, або солдати його армії — і примусять до чогось. Працювати, поповнити ряди, зізнатися, попрощатися з життям. Звідкись долинає звук пожежі — хрускіт стиснутих у кулаці сухих трояндових пелюсток. Більше не чути нічого: ні двигунів, ні літаків, ні віддалених пострілів, ні стогону поранених, ні собачого гавкоту. Він бере її за руку і веде повз купи завалів. Набої не падають, кулі не летять, а світло м’яке й у повітрі літає попіл.

«Юто, — думає він, — нарешті я до тебе прислухався».

Вони проходять два квартали й нікого не зустрічають. Може, Фолькгаймер десь їсть — от що Вернерові хотілося б уявляти: як велетенський Фолькгаймер їсть на самоті за маленьким столиком із видом на море.

— Так тихо.

«Її голос, мов яскраве, ясне вікно в небі. Лице, мов веснянкова галявина. Я не хочу тебе відпускати», — думає він.

— Вони на нас дивляться?

— Не знаю. Навряд чи.

За квартал попереду він бачить рух: троє жінок із клунками. Марі-Лор смикає його за рукав.

— Що це за вулиця?

— Рю де Лор’єр.

— Ходи, — каже вона й іде вперед, стукаючи ціпком, який тримає в правій руці.

Вони звертають ліворуч і праворуч, ідуть повз каштан, що стирчить із землі, мов гігантська обвуглена зубочистка, повз двох ворон, які клюють щось незрозуміле, аж доки доходять до фортечних мурів. Над аркою у вузенькому провулочку висять повзучі пагони плюща. Віддалік, праворуч від них, Вернер бачить жінку, вбрану в синю тафту, що намагається перетягнути величезну переповнену валізу через бордюр. За нею йде хлопчик у штанах, що йому замалі, дивній блискучій куртці й береті, зсунутому на потилицю.

— Он там цивільні кудись ідуть, мадемуазель. Гукнути їх?

— Я лише на хвилинку.

Вона веде його вглиб провулка. Солодке, вільне океанське повітря хвилями ллється крізь діру в стіні, якої йому ще не видно.

У кінці провулка вони доходять до вузьких воріт. Вона занурює руку в кишеню й дістає ключа.

— Зараз приплив?

Усе, що Вернерові видно крізь ворота, — низьке приміщення й ґратку з іншого боку.

— Там вода. Нам треба поспішити.

Але вона вже проходить через ворота й спускається в грот у своїх завеликих черевиках, рухаючись упевнено, проводячи пальцями по стінах, наче це її старі друзі й вона боялася, що більше ніколи з ними не зустрінеться. Хвильки припливу котяться водяною гладінню, обмивають їй гомілки й замочують поділ сукні. Вона витягає з кишені пальта якусь маленьку дерев’яну річ й опускає на воду. Її тихий голос відлунює від стін:

— Ти маєш мені сказати, він у воді? Він повинен бути у воді.

— Він у воді. Ми мусимо йти, мадемуазель.

— Ти певний, що він у воді?

— Так.

Вона виходить із грота, засапана. Підштовхує його вийти за ворота й зачиняє їх за собою. Вернер дає їй ціпок. Вони йдуть по провулку, її черевики чвакають. Вони виходять за завісу з плюща. Звертають ліворуч. Просто перед ними кілька людей переходять через перехрестя: жінка, дитина, двоє чоловіків несуть третього на ношах, у всіх трьох сигарети між зубів.

Чорнота знову застилає Вернерові очі. У нього паморочиться в голові й слабшають ноги. На дорозі сидить кіт, умивається й дивиться на нього. Хлопець думає про старих збіднілих шахтарів, яких він бачив у Цольферайні, що годинами непорушно сиділи на стільцях чи перевернутих ящиках, чекаючи смерті. Для таких людей час — це вода, що на їхніх очах повільно витікає з бочки. «А насправді, — думає він, — час — це сяйливе озерце, яке несеш у долонях. Треба його з усіх сил захищати, берегти, старатися не пролити й краплі».

— А тепер, — він старається говорити французькою якомога чистіше, — тримай наволочку. Проведи рукою по стіні. Відчуваєш? Коли дійдеш до перехрестя, йди прямо. Дорога більш-менш вільна. Високо тримай наволочку. Поперед себе на витягнутій руці, зрозуміла?

Вона обертається до нього й закусує нижню губу.

— Мене застрелять.

— Дівчину з білим прапором? Там попереду люди. Йди вздовж муру. — Він знову прикладає її долоню до стіни. — Поспішай. Пам’ятай про наволочку.

— А ти?

— Я піду в іншому напрямку.

Вона обертає до нього обличчя, і хоч не може його бачити, Вернер не в силі знести її погляду.

— Ти що, не підеш зі мною?

— Тобі буде краще, якщо нас не бачитимуть разом.

— Але ж як я тебе знайду?

— Не знаю.

Вона бере його за руку, кладе щось йому в долоню й стискає її у кулак.

— Прощавай, Вернере.

— Прощавай, Марі-Лор.

А тоді вона йде. Щокілька кроків кінчик її ціпка ударяється об розбитий камінь, що лежить на дорозі, і вона якийсь час шукає, як його обійти. Кілька разів ступить і зупиниться. Зробить ще кілька кроків. Ціпок стукає, колишеться мокрий поділ сукні, біла наволочка пливе в повітрі. Хлопець не відводить погляду, аж доки вона не доходить до перехрестя, проходить ще квартал і зникає з очей.

Він чекає звуків голосів. Постріли.

Їй допоможуть. Не може бути, щоб не допомогли.

Коли він розтискає кулак, у його долоні лежить маленький металевий ключик.

Того вечора мадам Руель знаходить Марі-Лор у будівлі реквізованої школи. Вона хапає її за руку й відмовляється відпускати. Представники міської адміністрації приносять конфіскований німецький шоколад у квадратових коробках, і Марі-Лор із мадам Руель з’їдають його стільки, що збиваються з ліку.

Зранку американці захоплюють шато й останню зенітну батарею і випускають в’язнів, утримуваних у форті Насьональ. Мадам Руель висмикує Етьєна з черги на запис, і він міцно обіймає Марі-Лор. Полковник у своїй підземній фортеці за річкою протримається ще три дні, а потім американський літак «Блискавка» поцілить баком із напалмом у вентиляційний отвір — шанс один на мільйон — і за п’ять хвилин з’явиться біле простирадло на жердині. Облогу Сен-Мало закінчено. Сапери забирають усі запалювальні пристрої, які їм вдається знайти, за ними в місто заходять військові фотокореспонденти зі штативами, а далі жменька містян повертається з ферм, полів та підвалів, і блукає зруйнованими вулицями. Двадцять п’ятого серпня мадам Руель дозволяють повернутися в місто й перевірити, у якому стані її пекарня, однак Етьєн та Марі-Лор вирушають в іншому напрямку, у Ренн, де винаймають кімнату в готелі під назвою «Всесвіт», у якому працює нагрівач, й обоє по дві години відмокають у ванні. Коли настає ніч, він дивиться на її відбиток у вікні, що навпомацки шукає ліжко. Вона прикладає долоні до його обличчя, а тоді опускає їх.

— Ми поїдемо в Париж, — каже він. — Я там ніколи не бував. Покажеш мені його.

За півтора кілометра від Сен-Мало Вернера підбирають троє французьких бійців руху Опору, що об’їжджають вулиці вантажівкою. Спочатку вони думають, що врятували маленького сивого дідусика. Почувши його акцент, помітивши німецьку гімнастерку під старезною сорочкою, вирішують, що натрапили на шпигуна — який чудовий улов! Далі розуміють, що він ще дуже юний. Вони передають Вернера американському чиновникові в реквізованому готелі, перетвореному на центр роззброєння. Спочатку Вернер боїться, що його поведуть у підвал — тільки не в яму! — але його забирають на третій поверх, де вкрай втомлений перекладач, який уже місяць реєстрував німецьких полонених, записує його ім’я і звання, а також ставить кілька стандартних питань, доки якийсь чиновник обшукує Вернерів наплічник і віддає його назад.

— Дівчина, — питає Вернер французькою, — ви бачили дівчину?

Але перекладач лише посміхається й каже щось чиновникові англійською, наче всі німецькі солдати питають його про дівчат.

Його відводять у двір, обнесений колючим дротом, де восьмеро чи дев’ятеро інших німців у високих чоботях сидять, тримаючи м’яті фляжки. Один із них вбраний у жіночий одяг, у якому він, вочевидь, намагався дезертирувати. Двоє старшин, троє рядових. Фолькгаймера серед них немає.

Увечері приносять казан із супом, і він проковтує чотири порції з бляшаної кварти. За п’ять хвилин його вивертає. Зранку суп знову не надовго затримується в шлунку. Небом пливуть зграї хмар. Його ліве вухо так нічого й не чує. Він перебирає в пам’яті згадки про Марі-Лор — її руки, її волосся, — хоч і боїться, що так вони зносяться й зітруться. За день після арешту його разом із двадцятьма іншими колоною ведуть на схід і замикають на складі, у якому вже перебувають полонені. Через відчинені двері йому не видно Сен-Мало, але чути, як сотнями пролітають літаки. Над горизонтом удень і вночі висить заслона диму. Медики двічі пробують нагодувати Вернера вівсянкою, але він її вибльовує. Останнє, що йому вдалося з’їсти, були персики.

Може, повертається гарячка; може, він отруївся осадом із відра для фарбування в тому готельному підвалі. Може, його тіло відмовляється боротися. Він розуміє, що без їжі помре. Але коли їсть, то почувається так, наче смерть уже за спиною.

Зі складу їх переводять у Дінан. Більшість полонених — хлопці або немолоді чоловіки, скалічені залишки колишніх рот. Вони несуть плащі, наплічники, ящики; кілька тягнуть валізи яскравих кольорів, узяті невідь-де. Колишні побратими йдуть поряд, але більшість із них між собою не знайомі, й усі вони бачили таке, що хотіли б забути. Їх не залишає відчуття припливу за спиною, повільної, але все вищої хвилі гніву й бажання відплати.

Він іде у твідових штанях, що належали дідові Марі-Лор; несе свій наплічник з речами. Йому вісімнадцять. Усе життя його вчителі, його радіо, його вожді говорили йому про майбутнє. Але яке майбутнє чекає на нього тепер? Дорога попереду порожня, усі його думки спрямовані всередину: він бачить, як Марі-Лор зникає за рогом, мов попіл від вогнища, й відчуває, як сум стискає його серце.

Першого вересня Вернер, прокинувшись, не здужає підвестися. Двоє полонених відводять його у ванну й назад, а потім кладуть на траву. Молодий канадець у шоломі медика світить Вернерові в очі ліхтариком. Його переміщають у вантажівку, кудись везуть і заносять у намет, повний хворих при смерті. Медсестра щось коле йому в руку. Вливає якусь рідину йому в рота з ложки.

Тиждень він живе в дивному зеленкуватому світлі у великому брезентовому наметі, затиснувши в одній руці свою торбину, а в другій — маленький дерев’яний будиночок. Коли почувається на силі, то бавиться з ним. Крутить димар, відсуває панелі на даху, заглядає всередину. Яка майстерна робота!

Щодня ліворуч і праворуч від нього ще одна душа підноситься до неба, і йому здається, ніби він чує далеку музику, ніби десь за зачиненими дверима грає його старе радіо, але почути його можна, тільки притиснувшись здоровим вухом до матраца, однак музика така тиха, що часом він не впевнений, чи й справді вона грає.

Він переконаний, що має гніватися, але не знає, через що саме.

— Він не їсть, — зауважує медсестра англійською.

Пов’язка медика на рукаві.

— Гарячка?

— Так.

Кажуть щось іще. Називають числа. Уві сні він бачить ясну прозору ніч, геть замерзлі канали, світло в шахтарських будинках і фермерів, що катаються на ковзанах по річці. Він бачить субмарину, що заснула в темних глибинах Атлантичного океану; бачить Юту, яка притискається обличчям до ілюмінатора й дихає на скло. Він майже очікує побачити, як з’являється величезна рука Фолькгаймера, допомагає йому підвестися й заводить його в «Опель».

А як там Марі-Лор? Чи відчуває вона й досі його пальці між своїми, як він відчуває її?

Однієї ночі він сідає в постелі. На ліжках навколо нього десятки недужих і поранених. Теплий вересневий вітер обдуває луг і хитає намет.

Вернер злегка крутить головою. Вітер сильний і ще сильнішає, брезент надимається, мов вітрило, і в щілині видно, як розгойдуються дерева. Усюди шелест. Вернер кладе свій старий блокнот і будиночок у наплічник, чоловік позаду нього марить щось питально собі під ніс, а решта хворих спить. Йому вже навіть не хочеться пити. Він лише відчуває холодне, байдуже місячне світло, що розсіюється по намету. Там, за відчиненою заслоною, над верхівками дерев мчать хмари. У бік Німеччини, у бік дому.

Срібні й сині, сині й срібні.

Між рядами ліжок пролітають аркуші паперу, й Вернерове серце починає битися швидше. Він бачить, як фрау Елена стоїть на колінах біля печі й ворушить вугілля. Діти лежать у ліжечках. Маленька Юта спить у своїй колисці. Його батько запалює ліхтаря, заходить у ліфт і зникає.

Голос Фолькгаймера: «Ким ти міг би стати».

Здається, Вернерове тіло під ковдрою стало невагоме. За ляскотливою заслоною танцюють дерева й хмари пролітають повз швидким маршем. Вернер перекидає за край ліжка спочатку одну, а потім другу ногу.

— Ернсте, — кличе чоловік позаду нього, — Ернсте.

Але Ернста немає, ніхто не відгукується, американський солдат біля входу в намет спить. Хлопець проходить повз нього на траву.

Вітер обдуває його тіло під майкою. Він повітряний змій, надувна кулька.

Якось вони з Ютою зробили з трісочок маленький кораблик і принесли його до річки. Юта розфарбувала його яскравими фарбами, багряною й зеленою, й урочисто опустила на воду. Але кораблик упав на бік, щойно його підхопила течія. Суденце віднесло геть, куди вони не могли дістатися, і накрило чорною водою. Юта глянула на Вернера вологими очима, смикаючи розтріпані петлі на своєму вовняному светрі.

— Не страшно, — заспокоїв він. — Мало що вдається з першої спроби. Зробимо інший, кращий.

Чи зробили вони його? Вернер сподівається, що так. Він ніби пам’ятає кораблик — інший, витриваліший, — який тримався на воді. Він доплив до закруту й залишив їх позаду. Це було чи ні?

Місячне світло сяє й вихориться; шматки хмар скупчуються над деревами. Скрізь кружляє листя. Але місячне світло не колишеться від вітру, його промені повільно пронизують хмари, повітря, пригладжують нахилену траву.

Чому світло не хитається від вітру?

З іншого боку поля американець дивиться, як хлопець виходить із намету для хворих і йде в бік дерев. Він підводиться, піднімає руку.

— Стій! — кричить він. — Halt!

Однак Вернер уже перейшов за край поля. Він наступає на міну, встановлену його ж армією три місяці тому, й зникає у фонтані землі.