Все те незриме світло

Розділ 3 Червень 1940 року

Через два дні після втечі з Парижа Марі-Лор і її батько приходять до міста Евре. Ресторани або позабивані, або переповнені людьми. На сходах собору сидять двоє жінок у вечірніх сукнях, притулившись одна до одної. Між ринкових наметів якийсь чоловік лежить долілиць непритомний, якщо не гірше.

Пошта не працює. Телеграфні дроти обірвані. Найсвіжіша газета датована позавчорашнім днем. Черга по талони на бензин зміїться від дверей префектури аж за ріг.

У перших двох готелях вільних кімнат немає. У третьому їм не відчиняють. Час від часу замкар ловить себе на тому, що зиркає через плече.

— Papa, — збентежено бурмоче Марі-Лор. — У мене болять ноги.

Він закурює сигарету: залишається три.

— Уже недалеко, Марі.

На західному краю Евре дорога безлюдніє й починається передмістя. Замкар знову й знову перевіряє адресу, яку йому дав директор: мосьє Франсуа Жано, будинок дев’ять по рю Сен-Ніколя. Однак коли вони підходять до будинку мосьє Жано, той виявляється охопленим пожежею. У безвітряних сутінках крізь дерева підіймаються в небо лиховісні клуби диму. Чиєсь авто врізалося в кут сторожки й зірвало ворота із завіс. Будинок — чи те, що від нього лишилося, — величний: двадцять французьких вікон на фасаді, великі свіжопофарбовані віконниці, доглянутий живопліт біля входу. Un château.[23]

— Papa, пахне димом.

Він підводить Марі-Лор до будинку гравійною доріжкою. Його наплічник — чи це, напевно, камінь, захований глибоко всередині — наче важчає з кожним кроком. Не видно ні блиску калюж серед гравію, ні натовпу пожежників біля входу. Дві однакові вази лежать перекинуті. Вхідні сходи всипані уламками люстри.

— Що це горить, Papa?

Із димних сутінків до них виходить хлопець, не старший за Марі-Лор, вимащений попелом, штовхаючи поперед себе по гравію обідній возик на коліщатах. Срібні щипці й ложки, що висять на возику, дзвенять і брязкають, а коліщата гримлять і грузнуть. Із кожного із чотирьох кутів возика всміхаються блискучі херувими.

— Це будинок Франсуа Жано? — питає замкар.

Хлопець, не зважаючи на нього, проходить повз.

— Ти не знаєш, що сталося з…

Дзенькання возика віддаляється.

Марі-Лор смикає його за поли пальта.

— Papa, ну скажи, будь ласка.

Він ще ніколи не бачив її такою блідою, як тоді, у тому пальті, на тлі чорних дерев. Чи не забагато він від неї вимагає?

— Будинок горить, Марі. Люди його грабують.

— Який будинок?

— Той, до якого ми так довго йшли.

Поверх її голови він бачить, як, тліючи, залишок одвірку розгорається й блякне, задутий вітром. Крізь діру в даху видно все темніше небо.

Із диму виринають ще два хлопці, несучи картину в позолоченій рамі, вдвічі вищій за них, — портрет якогось давно померлого прапрадіда, що сердито дивиться в ніч. Замкар простягає вперед руки, намагаючись їх затримати.

— Це вас бомбили?

— Там усередині ще багато різного, — кидає один.

Полотно на картині рябить.

— Ви знаєте, де тепер мосьє Жано?

— Та втік учора. Разом із іншими. У Лондон, — пояснює другий.

— Нічого йому не розказуй, — втручається перший.

Хлопці підтюпцем спускаються під’їзною алеєю, і їх проковтує темрява.

— У Лондон? — шепоче Марі-Лор. — Директорів друг у Лондоні?

Біля її ніг пролітають аркуші обгорілого паперу. В деревах перешіптуються тіні. На алеї валяється тріснута диня, схожа на відрубану голову. Замкареві більше несила на це дивитися. Увесь день, долаючи кілометр за кілометром, він тішив себе думкою, що їх зустрінуть і пригостять. Маленькі картоплини, гарячі всередині, на які вони з Марі-Лор кластимуть масло. Пір’я цибулі, гриби, круто зварені яйця й бешамель. Кава й сигарети. Він вручив би каменя мосьє Жано, і той витягнув би з нагрудної кишені мідний лорнет, підніс би його до своїх спокійних очей і сказав би йому, справжній камінь чи ні. А тоді Жано закопав би діамант у садку чи заховав за секретною панеллю десь у стіні, і на цьому все закінчилося б. Його обов’язок був би виконаний. Je ne m’en occupe plus.[24] Їм дали б окрему кімнату, вони б скупалися; може, хтось виправ би їхній одяг. Мосьє Жано, напевно, розказував би жартівливі історії про свого друга-директора музею, а зранку співали б пташки й у свіжій газеті було б оголошення про кінець окупації й досягнення розумного компромісу. Він повернувся б до своїх ключів, проводив би вечори, встановлюючи крихітні розсувні віконечка в маленькі дерев’яні будиночки. Bonjour, bonjour. Усе було б як раніше.

Однак усе зовсім не так, як раніше. Дерева димлять, будинок тліє, сонце майже сіло. Замкар стоїть на гравійній алеї і стривожено думає: «А що, як хтось по нас прийде? А що, як хтось знає, що в мене в наплічнику?»

Він бігцем веде Марі-Лор назад на дорогу.

— Papa, мої ноги.

Він перевішує наплічника наперед, закидає її руки собі на плечі й несе її на спині. Вони проминають рознесену сторожку і розбите авто й звертають не на схід, до центру Евре, а на захід. Повз них на велосипедах проїжджають люди. На їхніх змучених обличчях мелькає коли підозра, коли страх, а коли — і те, й те. Напевно, і в нього теж злякані очі.

— Не так швидко, — благає Марі-Лор.

Вони відпочивають у бур’янах за двадцять кроків від дороги. Сутінки тільки опускаються, на деревах ухкають сови, над придорожньою канавою кажани ловлять комах. «Діамант, — нагадує собі замкар, — це лише шматок вуглецю, що пролежав у надрах землі мільярди й мільярди років і піднявся на поверхню жерлом вулкана. Хтось його огранив, хтось його відшліфував. Він здатен таїти прокляття не більше за якийсь листок, дзеркало чи істоту. В цьому світі буває лише випадковість, випадковість і закони фізики».

Хай там як, а в наплічнику всього лише шматок скла. Обманка для відволікання уваги.

У нього за спиною, у небі над Евре, стіна хмар освітлюється раз, потім удруге. Блискавка? Попереду видніється луг нескошеного сіна і м’які обриси темних фермерських будівель — будинку й сараю. Людей не видно.

— Марі, я бачу готель.

— Ти ж казав, що вони всі зайняті.

— Цей на вигляд привітний. Ходімо. Він недалеко.

Він знову несе її на спині. Ще майже кілометр. Коли вони наближаються, у вікнах не з’являється світло. Сарай — за сто метрів позаду будинку. Замкар намагається розчути ще щось, крім гулу крові у вухах. Ні гавкоту собак, ні полум’я смолоскипів. Напевно, ці люди теж утекли. Він садить Марі-Лор біля вхідних дверей стайні, м’яко стукає, чекає і стукає знову.

Навісний замóк — новісінький «Бурже» з однією защіпкою; з його-то інструментами відімкнути такий — за іграшку. Всередині овес, відра, сонно кружляють ґедзі, але коней немає. Він відчиняє стійло, садить Марі-Лор у кутку й роззуває її.

— Voilà,[25] — каже він. — Один із гостей щойно завів у вестибюль своїх коней, тож якийсь час тут може смердіти. Але швейцар уже його вигнав. Он він пішов. Бувай, конику! Йди спи до стайні, будь ласка!

Вираз її обличчя відсторонений. Байдужий.

За домом городик. У сутінках йому вдається роздивитися троянди, цибулю, листя салату. Полуницю, переважно ще нестиглу. Незрілу білу моркву, обліплену землею. Нічого не ворушиться, фермер із гвинтівкою не з’являється у вікні. Замкар приносить повну пелену овочів, наповнює бляшане відро водою з крана, зачиняє двері в стайню і в темряві годує доньку. А тоді він кладе їй під голову своє пальто й витирає її лице своєю сорочкою.

Залишається дві сигарети. Вдих. Видих.

«Подумай логічно. На кожен наслідок знайдеться причина, на кожну проблему — спосіб її розв’язання. До кожного замкá є ключ. Можна повернутися в Париж, можна лишитися тут, а можна піти далі».

Знадвору долинає м’яке ухкання сов. Віддалений гуркіт грому чи артилерії, а може, й обох.

— Цей готель дуже дешевий, ma chérie. Його власник за стійкою сказав, що кімната коштує сорок франків за ніч, якщо ми самі подбаємо про постіль. — Він прислухається, як вона дихає. — Тож я відповів: «Звісно, ми так і зробимо». А він: «Гаразд, я принесу вам дошки й гвіздки».

Марі-Лор усе одно не всміхається.

— Тепер ми підемо шукати дідуся Етьєна?

— Так, Марі.

— Того, який на сімдесят шість відсотків божевільний?

— Він був із твоїм дідом — його братом, — коли той загинув. На війні. Йому трохи бракує олії в голові — так раніше любили казати. Після цього він став бачити щось дивне.

— Що саме?

Тепер скрипливий гуркіт грому звучить ближче. Стайня злегка тремтить.

— Щось, чого насправді не було.

Між балками павуки тчуть свої павутини. Нічні метелики б’ються крильцями об віконне скло. Починається дощ.

Вступні іспити до націонал-політичних навчальних закладів проводять в Ессені, що за тридцять кілометрів на південь від Цольферайна, у душному танцювальному залі, де працюють три величезні обігрівачі. Один з них брязкає і випускає пар цілісінький день, попри численні спроби його вимкнути. Під стелею висять прапори воєнного міністерства, кожен завбільшки з танк.

Відібраних сотня, лише хлопці. Представник школи в чорному однострої вишиковує їх у шеренгу по чотири. Медалі в нього на грудях дзенькають у такт кроків.

— Ви, — оголошує він, — намагаєтеся вступити до найелітнішої школи у світі. Іспити триватимуть вісім днів. Ми візьмемо тільки найчистіших, тільки найсильніших.

Другий представник школи роздає уніформи: білі сорочки, білі шорти, білі шкарпетки. Хлопці перевдягаються просто на місці.

Вернер нараховує двадцять шість своїх однолітків. Усі, крім двох, вищі за нього. Усі, крім трьох, світловолосі. Жоден не носить окулярів.

Увесь перший ранок у нових уніформах хлопці проводять, заповнюючи анкети на планшетах. У залі чутно лише шкрябання олівців, кроки екзаменаторів і брязкіт величезного обігрівача.

Де народився твій дід? Якого кольору очі у твого батька? Твоя мати коли-небудь працювала на відомчій посаді? Зі ста десяти питань про його походження Вернер може точно відповісти лише на шістнадцять. Щодо інших — лише здогадується.

Звідки твоя мати?

Усі питання лише в теперішньому часі. Він пише: з Німеччини.

Звідки твій батько? — З Німеччини.

Якою мовою розмовляє твоя мати? — Німецькою.

Він згадує фрау Елену того дня рано-вранці, що, стоячи в самій нічній сорочці біля лампи в коридорі, клопоталася над його валізою, доки решта дітей спали. Вона здавалася розгубленою, приголомшеною, наче не могла усвідомити, як швидко все навколо неї змінюється. Вона сказала, що пишається ним. Сказала, що Вернер має докласти всіх зусиль.

— Ти хлопець розумний. Тобі все вдасться.

Вона все поправляла й поправляла його комірець.

— Я ж їду лише на тиждень, — відповів він, і її очі повільно налилися слізьми, наче великий їх потік потроху наповнював її зсередини.

По обіді абітурієнти займаються бігом. Проповзають під перешкодами, віджимаються від землі, видряпуються вгору по канатах, що звисають зі стелі, і спускаються почергово — сотня дітей у білих уніформах проходять перед очима екзаменаторів, як худоба. У човниковому бігові Вернер приходить дев’ятий. У лазінні по канату він передостанній. Йому ніколи не стати таким, як їм треба.

Увечері хлопці висипають у вестибюль, деяких забирають на авто горді батьки, інші цілеспрямовано виходять на вулицю по двоє, по троє: здається, усі знають, куди йти. Вернер сам повертається до свого спартанського гуртожитку за шість кварталів від школи, де винаймає ліжко за дві марки за ніч, і лежить, слухаючи інших подорожніх, вуркотіння голубів, дзвони і гул автомобілів. Це він уперше в житті ночує не в Цольферайні і не може не думати про Юту, яка не розмовляла з ним відтоді, як виявила, що він розбив їхнє радіо. Яка дивилася на нього з таким докором, що йому доводилося відводити погляд. Її очі казали: ти зрадив мене, але хіба ж він її не захищав?

Наступного ранку — перевірка расової чистоти. Від Вернера треба небагато, крім як здійняти руки чи не моргати, доки інспектор світить йому в очі ліхтариком. Він пітніє й совається. У нього бухкає серце. Лаборант у білому халаті, подих якого відгонить цибулею, виміряє відстань між Вернеровими скронями, обхват його голови, товщину й форму його губ. За допомогою циркуля обміряють його ступні, довжину пальців, відстань між очима й пупом. Міряють його пеніс. Кут нахилу його носа визначають дерев’яним транспортиром.

Другий лаборант визначає колір Вернерових очей за допомогою хроматичної шкали, на якій представлено десь із шістдесят відтінків блакитного. У Вернера очі кольору під назвою himmelblau — небесно-блакитні. Щоб оцінити колір його волосся, чоловік відрізає пасмо й порівнює із тридцятьма іншими пасмами, прикріпленими до дощечки, — від темнішого до світлішого.

— Schnee, — бубонить чоловік і робить запис. Сніг. Вернерове волосся світліше за найсвітліший колір на дощечці.

Вони перевіряють його зір, беруть у нього кров, знімають відбитки пальців. Під полудень йому здається, що в ньому вже виміряне все.

Далі — усні іспити. Скільки в нашій країні націонал-політичних навчальних закладів? Двадцять. Хто наші найвидатніші олімпійці? Він не знає. Коли іменини в нашого фюрера? Двадцятого квітня. Хто наш найвидатніший письменник, що таке Версальський договір, який німецький літак найшвидший?

На третій день знову біг, знову лазіння, знову стрибки. Засікають усе. Лаборанти, представники школи й екзаменатори — усі в уніформах трохи різних відтінків — шкрябають у блокнотах із розлініяним папером й один за одним кладуть аркуші в шкіряні теки із золотою блискавкою на обкладинці.

Хлопці висувають здогади, нетерпляче перешіптуючись.

— Я чув, що в школах є яхти, соколи для полювання і тир.

— Я чув, що вони беруть лише сімох із кожної вікової групи.

— А я чув, що лише чотирьох.

Вони говорять про школу з надією й бравадою: кожен усім серцем хоче, щоб його взяли. Вернер каже собі: «І я теж. І я теж».

Однак, попри його амбіції, часом йому паморочиться в голові; він згадує Юту зі шматками розбитого радіо в руках і відчуває, як у його душу прокрадається сумнів.

Абітурієнти видираються на перешкоди; раз за разом бігають спринт. На п’ятий день троє кидають боротьбу. На шостий здаються ще четверо. Щогодини в танцювальній залі, здається, стає гарячіше й гарячіше, тож на восьмий день і повітря, і стіни, і підлога просочуються гарячим, сильним хлопчачим духом. Щоб пройти останнє випробування, кожен із чотирнадцятирічних хлопців має залізти вгору по драбині, абияк прибитій до стіни. Нагорі, за вісім метрів від землі, дістаючи головою до балок, вони мають ступити на крихітну платформу, заплющити очі й стрибнути на прапор, який унизу тримають дванадцять абітурієнтів.

Найпершому лізти опасистому сільському хлопцеві з Герне. Він досить швидко залізає по драбині, але, щойно ступає на платформу й дивиться на всіх згори вниз, полотніє, а його коліна починають зрадливо дрижати.

— Боягуз, — чується віддалік.

Хлопець поряд із Вернером шепоче:

— Боїться висоти.

Екзаменатор байдуже спостерігає. Хлопець на платформі заглядає за край, наче дивиться в прірву, і заплющується. Його хитає туди-сюди. Тягнуться нескінченні секунди. Екзаменатор вглядається в секундомір. Вернер стискає свій край прапора.

Незабаром на хлопця вже майже ніхто не дивиться, навіть абітурієнти з інших вікових груп. Він ще двічі похитується, перш ніж стає ясно, що ось-ось знепритомніє. І навіть тоді ніхто й пальцем не ворушить, щоб йому допомогти.

Коли він летить перевертом, то відхиляється вбік. Унизу хлопці встигають вчасно повернути прапор, але через свою вагу він вириває полотно в них із рук і падає на підлогу, підігнувши під себе руки, з таким звуком, наче хтось переламав через коліно в’язку трісок.

Хлопець підводиться. Один погляд на його неприродно вигнуті зап’ястки викликає нудоту. Якусь мить він із цікавістю на них дивиться, наче шукаючи у своїй пам’яті підказку, як він тут опинився.

А тоді починає кричати. Вернер відводить погляд. Чотирьом хлопцям наказують винести травмованого геть.

Один за одним решта чотирнадцятиліток залізають по драбині нагору, тремтять і стрибають. Один робить це схлипуючи. Інший, приземлившись, розтягує щиколотку. Ще один, перш ніж стрибнути, збирається на силі щонайменше дві хвилини. П’ятнадцятий хлопець озирає танцювальну залу так, наче вглядається в бурхливе, холодне море, а тоді спускається назад драбиною.

Вернер спостерігає зі свого місця, тримаючи прапор. «Коли настане його черга, — каже він собі, — йому не можна буде вагатися». Заплющивши очі, він бачить індустріальну мапу Цольферайна, вогнедишні заводи, шахтарів, що висипають із ліфтової шахти, мов мурахи, вхід до дев’ятої шахти, з якої не повернувся їхній батько. Юту у вікні загальної кімнати, за завісою дощу, що дивиться, як він іде за єфрейтором додому до гера Зідлера. Згадує смак збитих вершків і цукрової пудри, гладенькі литки Зідлерової дружини.

Їм потрібні виняткові хлопці.

Ми візьмемо тільки найчистіших, тільки найсильніших.

Єдине місце, куди піде твій брат, дівчинко, — це в шахту.

Вернер лізе по драбині. Дерево на щаблинках погано обстружене, тож він на кожній заганяє собі в долоні скалки. Згори червоний прапор із білим колом і чорним хрестом здається неочікувано маленьким. На нього дивляться бліді обличчя. Тут, нагорі, навіть спекотніше, душно, і від запаху поту в нього паморочиться в голові.

Без вагань Вернер стає на край платформи, заплющується й стрибає. Він падає на прапор точно в центрі, й хлопці, що його тримають, охають в один голос.

Він скочується й підводиться, цілісінький. Екзаменатор клацає секундоміром, щось шкрябає в блокноті й підводить погляд. Вони з Вернером ззираються на півсекунди. Може, менше. А тоді чоловік повертається до своїх нотаток.

— Гайль Гітлер! — викрикує Вернер.

Наступний хлопець починає лізти по драбині.

Зранку їх підбирає старезний меблевий фургон. Батько допомагає Марі-Лор залізти всередину, де під навоскованим брезентовим тентом примостилося ще з десятеро людей. Двигун реве й ляскає; фургон рідко переганяє пішохода.

Жінка з нормандським акцентом проказує молитву; хтось ділиться з усіма pâté[26]; усе пахне дощем. Над ними не пролітають юнкерси й не обстрілюють їх із кулеметів. Серед пасажирів фургона ніхто і в очі не бачив німця. Півранку Марі-Лор намагається переконати себе в тому, що попередній день був складним випробуванням, вигаданим її батьком, що фургон їде не від Парижа, а в Париж, що ввечері вони повернуться додому. Модель стоятиме на верстаку в кутку, цукорниця — на своєму місці посеред кухонного столу, з прихиленою ложечкою. За прочиненими вікнами продавець сиру на рю де Патріарш замкне двері своєї ароматної крамниці, як робить щовечора, відколи вона себе пам’ятає, і листя на каштані шумітиме й шепотітиме, і її батько запарить каву, набере для неї гарячу ванну і скаже: «Ти добре впоралася, Марі-Лор. Я пишаюся тобою».

Фургон зіскакує з шосе на путівець, а тоді — на ґрунтову дорогу. Його боки шкрябає висока трава. Далеко за північ на заході від Канкаля, у них закінчується бензин.

— Уже близько, — обіцяє їй батько.

Марі-Лор волочить ноги в напівсні. Дорога здається не набагато ширшою за стежку. Повітря пахне сирим зерном і свіжопідрізаним живоплотом; у паузах між звуками їхніх кроків вона чує глибокий, мало не дозвуковий рев. Вона смикає батька, щоб той зупинився.

— Там війська.

— Це океан.

Вона схиляє голову набік.

— Це океан, Марі. Чесне слово.

Він несе її на спині. Пронизливо кричать чайки. Чути запах мокрого каміння, пташиного посліду, солі, однак вона й не знала, що сіль пахне. Море промовляє якоюсь своєю мовою, що відбивається від каменів, повітря й неба. Як там казав капітан Немо? Море не підвладне тиранам.

— Ми зараз заходимо в Сен-Мало, — каже її батько, — у ту його частину, яку називають містом усередині фортеці.

Він описує все, що бачить: опускні ґратки, захисні стіни, їх називають фортечними, гранітні будинки, шпиль над дахами. Луна їхніх кроків відбивається від високих будинків і повертається до них; він насилу йде, несучи її на спині, й вона вже досить доросла і розуміє, що все, змальоване ним як вигадливе й привітне, може насправді виявитися жахливим і дивним.

У них над головами здавлено кричать пташки. Її батько звертає то ліворуч, то праворуч. Марі-Лор здається, що ці останні два дні вони з батьком прямували до центру якогось заплутаного лабіринту і тепер вони крадуться повз сторожу до останньої, центральної кімнати. У якій може дрімати страшний звір.

— Рю Воборель, — вимовляє її батько, важко дихаючи. — Тут, здається. Чи тут?

Він обертається, йде по своїх слідах, виходить вулицею нагору, а тоді обертається знову.

— Може, у когось спитати?

— Ніде й вогника не горить, Марі. Усі або сплять, або прикидаються, що сплять.

Нарешті вони доходять до воріт, він садить її на бордюр і натискає на кнопку. Чути, як усередині дзеленчить дзвоник. Тиша. Він тисне знову. Знову тиша. Він тисне втретє.

— Це точно будинок твого дядька?

— Точно.

— Він нас не знає, — зауважує вона.

— Він спить. Чого б він нас чекав?

Вони сидять, притулившись спинами до холодних залізних воріт. Просто за ними — важкі дерев’яні двері. Вона кладе голову батькові на плече; він її роззуває. Здається, що світ злегка хитається туди-сюди, наче місто кудись потроху відпливає. Немов там, на суші, усе, що залишається решті французів, — це кусати нігті, тікати, спотикатися й плакати; прокидаючись, бачити закляклий, сірий ранок і не вірити своїм очам. Кому тепер належать дороги? А поля? А дерева?

Її батько виймає з кишені останню сигарету й запалює її.

Десь із глибини будинку, що в них за спинами, чуються кроки.

Щойно її батько називає своє ім’я, з іншого боку дверей чується зітхання. Скрипить ґратка, двері за нею відчиняються.

— Матір Божа! — вигукує жіночий голос. — Ви були таким маленьким…

— Це моя донька, мадам. Марі-Лор, познайомся з мадам Манек.

Марі-Лор намагається зробити реверанс. Її беруть за щоки дві сильні долоні: долоні геолога чи садівника.

— Боже мій, гора з горою не сходиться, а людина з людиною зійдеться. Любонько, які в тебе подрані панчохи! А п’яти! Це ж ти, напевно, голодна як вовк.

Вони заходять у вузенький коридор. Марі-Лор чує, як клацають ворота, а тоді жінка замикає за ними двері. Два засуви, ланцюжок. Їх приводять у кімнату, де пахне травами й сирим тістом, — на кухню. Батько розстібає її пальто, допомагає їй сісти.

— Ми щиро вам вдячні, я розумію, що вже дуже пізно, — каже він.

Літня жінка — мадам Манек — спритна й жвава, і, вочевидь, уже залишила позаду своє здивування. Вона відмахується від слів подяки і підсовує стілець Марі-Лор ближче до столу. Чиркає сірник, вода ллється в чайник, відчиняються й зачиняються дверцята холодильника. Гуде газ, і, нагріваючись, стукає метал. За мить Марі-Лор відчуває на лиці дотик теплого рушника. Перед нею — кухоль холодної, чистої води. Вона радіє кожному ковткові.

— Ох, місто набите до краю, — повідомляє мадам Манек, доки клопочеться на кухні, розтягуючи слова, мов казковий персонаж. Здається, вона невисока і взута у великі, важкі черевики. Голос у неї низький, трохи хрипливий, як у моряка або курця. — Дехто може собі дозволити жити в готелі чи орендувати житло, але багато людей ночують на складах, на соломі, майже не мають їжі. Я узяла б когось сюди, але твій дядько, ти ж знаєш, може засмутитися. Немає ні бензину, ні гасу. Британські кораблі давно відпливли. Нічого не лишили, спалили все. Спочатку я ніяк не могла в це повірити, але Етьєн, це його радіо просто не вимикається…

Розбивається яєчна шкарлупа. На гарячій сковорідці сичить масло. Її батько коротко розповідає про їхню втечу: вокзали, страшенні натовпи, оминає їхню зупинку в Евре, але скоро Марі-Лор відволікається на запахи, що буяють навколо неї: яєчні, шпинату, розплавленого сиру.

Перед нею з’являється омлет. Вона нахиляє обличчя над парою.

— Можна мені виделку, будь ласка?

Мадам Манек сміється, і її сміх зігріває серце Марі-Лор. За мить виделка вже в неї в долоні.

Омлет пишний, мов хмарка. Смачний, мов рідке золото.

Мадам Манек зауважує:

— Здається, їй смакує, — і знову сміється.

Невдовзі з’являється тарілка з другим омлетом, який з апетитом з’їдає її батько.

— Хочеш персиків, люба? — тихо питає мадам Манек, і Марі-Лор чує, як відкривається банка й у миску ллється сік. За кілька секунд вона їсть вологі скибочки, що на смак, мов світло.

— Марі, — зупиняє її батько, — де твої манери?

— Але ж вони…

— Їж-їж, дитино, у нас їх багато. Я їх консервую щороку.

Коли Марі-Лор з’їдає дві банки персиків, мадам Манек витирає її ноги ганчіркою, знімає з неї пальто, складає тарілки в мийку й питає:

— Сигарету?

На що її батько відповідає вдячним стогоном. Чиркає сірник, дорослі затягуються димом.

Відчиняються двері або вікно, й Марі-Лор чує заворожливий голос моря.

— А як Етьєн? — цікавиться її батько.

— То замикається у своїй кімнаті й не виходить, то їсть, мов той альбатрос.

— Він і досі не…

— Та вже двадцять років як.

Мабуть, дорослі спілкуються ще й жестами. Напевно, Марі-Лор варто більше цікавитися її двоюрідним дідом, який бачить те, чого нема, і долею всіх і всього, що вона коли-небудь знала. Однак її шлунок повний, у її жилах теплим золотом тече кров, а там, у розчахнутому вікні, за стінами, розбиваються океанські хвилі, і її від них відділяє лише якась кам’яна стіна — краєчок Бретані, найдальше підвіконня Франції. Може, німці й наближаються невблаганно, мов лава, але Марі-Лор провалюється в щось, схоже на сон або ж спогад про нього: їй шість чи сім років, вона недавно осліпла, батько сидить на стільці біля її ліжка, обстругуючи якийсь крихітний шматочок дерева, димлячи сигаретою, і на сотні тисяч дахів і димарів Парижа опускається вечір. Стіни навколо неї зникають, і стеля теж, усе місто зникає в тумані, й нарешті сон накриває її, мов тінь.

Усім дітям хочеться послухати Вернерові розповіді. Як проходили іспити, що вам доводилося робити, розкажи нам усе. Наймолодші діти смикають його за рукави, найстарші — ставляться з повагою. Цей біловолосий мрійник зумів вибратися із сажі.

— Сказали, що візьмуть лише двох із моєї вікової групи. Ну, може, трьох.

Він відчуває, з якою напруженою увагою його слухає Юта за дальнім кінцем столу. За решту тих грошей, що йому заплатив гер Зідлер, він купив «народний радіоприймач» за тридцять чотири марки вісімдесят: дволампове, малопотужне радіо, навіть дешевше за державні приймачі, які він ремонтував у сусідських будинках. Він ловить тільки довгохвильові загальнонімецькі передачі. Більше нічого. Нічого іноземного.

Зраділі, діти пищать, коли він його показує. Юта не виявляє зацікавлення.

Мартін Саксе цікавиться:

— З математики багато питали?

— А сир давали? А торт?

— А вам дозволяли постріляти з гвинтівок?

— Ви каталися в танках? Закладаюся, що каталися.

— Я не міг відповісти на половину запитань, — каже Вернер. — Мене точно не візьмуть.

Однак його беруть. Через п’ять днів після його повернення з Ессена поштар приносить у сиротинець листа для нього. На хрусткому конверті — орел і хрест. Без марки. Наче послання від Бога.

Фрау Елена займається пранням. Менші хлопчики тісняться навколо нового радіо — слухають півгодинну передачу під назвою «Дитячий клуб». Юта й Клодія Фостер повели трьох молодших дівчаток подивитися лялькову виставу на ринку; відтоді, як Вернер повернувся, Юта перекинулася з ним лиш кількома словами.

У листі написано: «Тебе призивають». Вернер має з’явитися до націонал-політичного навчального закладу номер шість у Шульпфорті. Він стоїть у залі сиротинцю, намагаючись це усвідомити. Потріскані стіни, обвисла стеля, дві лавки, на яких змінялися покоління сиріт, скільки шахти плодили безбатченків. А він знайшов звідси вихід.

Шульпфорта. Крихітна крапочка на мапі біля Наумбурга, у Саксонії. За триста з гаком кілометрів на схід. Лише в найсміливіших мріях він дозволяв собі сподіватися, що колись поїде так далеко. Він зачудовано несе аркуш паперу на вулицю, де фрау Елена виварює простирадла серед клубів пари.

Вона перечитує листа кілька разів.

— У нас немає чим платити.

— Так нам і не треба.

— Далеко?

— П’ять годин потягом. Квиток уже куплений.

— Коли?

— За два тижні.

Фрау Елена: пасма волосся прилипли до щік, під очима — червоні кола, на ніздрях — рожеві обідки. Тоненький хрестик на мокрій шиї. Чи пишається вона ним? Вона тре очі й неуважливо киває.

— Вони радітимуть.

Вона віддає йому листа й звертає погляд на вулицю з густими рядами мотузок для випраного й відер із вугіллям.

— Хто, фрау?

— Усі. Сусіди. — Вона сміється неочікувано різким сміхом. — Такі люди, як той віце-міністр. Той, що забрав у тебе книжку.

— Але не Юта.

— Ні, не Юта.

Вернер подумки проказує аргументи, які викладе своїй сестрі. «Pflicht. Це означає «обов’язок». Повинність. Кожен німець має виконувати своє призначення. Узувай чоботи і йди на роботу. Ein Volk, ein Reich, ein Führer.[27] У нас у всіх свої ролі, сестричко». Але перш ніж дівчата повертаються, новина про те, що його взяли, шириться кварталом. Один за одним приходять сусіди, захоплено вигукують і кивають. Дружини шахтарів приносять свинячі ніжки й сир; гості передають один одному Вернерів лист; ті, хто вміють читати, читають його вголос тим, хто не вміє, і, повернувшись додому, Юта виявляє в сиротинці веселий натовп. Близнята — Ганна й Сусанна Герліц — бігають навколо дивана, переповнені радістю, шестирічний Рольф Гупфаєр співає:

— Підведіться! Підведіться! Славте Батьківщину!

І до нього приєднуються ще кілька дітей. Вернер не бачить, як фрау Елена говорить із Ютою в кутку кімнати, не бачить, як Юта біжить нагору.

Вона не спускається вечеряти після дзвінка. Фрау Елена просить Ганну Герліц проказати молитву й обіцяє Вернерові, що поговорить із Ютою, що він має залишатися тут, унизу, бо всі ці люди прийшли заради нього. Щокілька подихів у нього в голові спалахують слова: «Тебе призивають». Із кожною хвилиною спливає час, що залишається йому в цьому домі. У цьому житті.

Після вечері малий Зіґфрід Фішер, якому щонайбільше п’ять, обходить стіл, смикає Вернера за рукав і дає йому фотографію, вирвану з газети. На ній шість бомбардувальників пливуть над кряжем із хмар. Відблиски сонця завмерли на фюзеляжах. Вітер відкидає назад хвости шарфів на шиях у пілотів.

— Ти їм там покажеш, правда?

Його обличчя палає вірою; здається, він підводить риску під усім тим часом, який Вернер провів у сиротинці, сподіваючись на щось більше.

— Покажу, — відповідає Вернер. Погляд кожної дитини прикутий до нього. — Обов’язково покажу.

Марі-Лор будить церковний передзвін: два, три, чотири, п’ять. Слабкий запах плісняви. Старезні пухові подушки, зовсім продавлені. Шовкові шпалери на стіні за горбкуватим ліжком, на якому вона сидить. Розкинувши обидві руки, вона, ще трохи, й торкнеться стін кімнати.

Затихає луна від дзвонів. Вона проспала майже увесь день. Що це за стишений гул? Натовп? Чи це й досі море?

Вона торкається ногами підлоги. Мозолі на її п’ятах пульсують. Де її ціпок? Вона човгає, щоб ненароком не забити об щось гомілку. За шторами — вікно, зависоко для неї. Навпроти вікна вона знаходить шафу, шухляди якої відчиняються лише наполовину, а далі упираються в ліжко.

Яка тут погода! Її відчуваєш на дотик.

Вона напомацки виходить у двері. Куди? У коридор? Тут гул слабшає, стає легеньким журкотом.

— Агов!

Тихо. А тоді, поспішаючи з самого низу, у важких черевиках мадам Манек піднімається вузькими, звивистими сходами, її хрипке дихання все ближче, третій поверх, четвертий — скільки ж їх у цьому будинку?

— Мадемуазель? — Мадам бере її за руку, веде назад у спальню, в якій вона прокинулася, й садить на краєчок ліжка. — Тобі треба в туалет? Напевно, треба, а тоді скупаєшся. Ти чудово спала, твій батько в місті, пішов спробувати надіслати телеграму, однак я його запевнила, що це таке ж плідне заняття, як вибирати пір’я з патоки. Ти голодна?

Мадам Манек спушує подушки, змахує ковдрою. Марі-Лор намагається зосередитися на чомусь невеликому, на чомусь конкретному. На моделі, що залишилася в Парижі. На мушлі в лабораторії доктора Жефара.

— Увесь цей дім належить моєму двоюрідному дідові Етьєну?

— Кожна кімната.

— А як він за нього платить?

Мадам Манек сміється.

— А ти не ходиш околяса! Твій двоюрідний дід успадкував цей будинок від свого батька, твого прапрадіда. Він був успішний чоловік і дуже заможний.

— Ви його знали?

— Я працюю тут, відколи мосьє Етьєн був ще хлопчиком.

— І мій дідусь теж? Ви його знали?

— Знала.

— Я сьогодні познайомлюся з дідусем Етьєном?

Мадам Манек вагається.

— Напевне, ні.

— Але він тут?

— Так, дитино. Він завжди тут.

— Завжди?

Мадам Манек бере її долоні у свої — великі, масивні.

— Подбаймо про ванну. Батько тобі пояснить, коли повернеться.

— Papa нічого не пояснює. Він тільки каже, що Етьєн був на війні разом із моїм дідусем.

— Правильно. Але твій двоюрідний дідусь повернувся додому… — мадам Манек добирає правильних слів, — не таким, як раніше.

— Ви маєте на увазі — став більше всього боятися?

— Став збентежений. Як миша в пастці. Він бачив, як померлі проходили крізь стіни. Жахи на перехрестях. Тепер він не виходить надвір.

— Що, взагалі?

— Уже багато років. Але Етьєн — диво, ось побачиш. Він знає все на світі.

Марі-Лор слухає скрипіння балок у будинку, крики чайок і м’який гуркіт за вікном.

— Тут високо над землею, мадам?

— Ми на шостому поверсі. Зручне ліжко, так? Я вирішила, що ви з батьком добре тут відпочинете.

— А вікно відчиняється?

— Відчиняється, люба. Але, напевно, краще залишити його зачиненим, доки…

Проте Марі-Лор уже на ліжку, проводить долонями по стіні.

— Звідси видно море?

— Нам наказано тримати віконниці зачиненими. Але хай уже, на хвилинку.

Мадам Манек повертає ручку, прочиняє вікно й розчахує віконниці. Вітер: швидкий, свіжий, солодкий, солоний, ясний. Гуркіт наростає і спадає.

— А там є молюски, мадам?

— Молюски? В океані? — Знову цей її сміх. — Та повно. Ти цікавишся ними?

— Так, так, так. Я знаходила деревних слимаків і садових равликів. Але морських молюсків — ще ніколи.

— Що ж, — підсумовує мадам Манек, — ти опинилася в правильному місці.

Вона набирає теплу ванну та третьому поверсі. Сидячи у воді, Марі-Лор чує, як мадам зачиняє двері. Тісна ванна кімната стогне під вагою води, а стіни скриплять, наче це каюта в «Наутилусі» капітана Немо. Біль у її п’ятах ущухає.

Вона занурює голову. Ніколи не ходити надвір! Роками й роками ховатися в цьому дивному, вузькому домі!

Перед вечерею її вбирають у накрохмалену сукню, якій хтозна-скільки десятиліть. Вони сидять за квадратним кухонним столом, її батько й мадам Манек — одне напроти одного, упираючись коліньми. Вікна щільно зачинені. Радіо уривчасто бубонить імена міністрів: де Ґолль у Лондоні, Петен обіймає посаду Рейно. Вони їдять рибу, тушковану з зеленими помідорами. Її батько розповідає, що листи не привозять і не надсилають уже три дні. Телеграфні лінії не працюють. Найсвіжіша газета вийшла шість днів тому. На радіо диктор зачитує приватні повідомлення.

Мосьє Шеміну, що втік в Оранж, шукає своїх трьох дітей, залишених разом із багажем в Іврі-сюр-Сен.

Франсіс у Женеві шукає інформацію про Марі-Жанну, яку востаннє бачили в Жантії.

Матір переказує, що молиться за Люка й Альберта, хай де вони є.

Л. Раб’є шукає новин про свою дружину, яку востаннє бачили на вокзалі д’Орсе.

А. Коттер переказує свої мамі, що безпечно дістався Лаваля.

Мадам Мейзьо шукає шістьох дочок, відправлених потягом до Редона.

— У всіх хтось загубився, — бурмоче мадам Манек.

Батько Марі-Лор вимикає радіо; клацають, вистигаючи, лампи. Нагорі, ледь чутно, той самий голос і далі читає імена. Чи ж це їй здається? Вона чує, як мадам Манек підводиться й збирає тарілки, а її батько видихає сигаретний дим так, наче він тисне йому на легені і йому приємно того диму позбутися.

Того вечора вони з батьком піднімаються звивистими сходами й разом лягають у те саме горбкувате ліжко в тій самій кімнаті на шостому поверсі з обтріпаними шовковими шпалерами. Її батько клопочеться над своїм наплічником, над дверним замкóм, над своїми сірниками. Досить скоро чути знайомий запах його сигарет: сині «Ґолуаз». Вона чує, як зі стуком і стогоном відчиняються стулки вікна, а тоді — приємний шелест вітру або ж вітру і хвиль — її вуха не здатні їх розділити. З ним чуються запахи солі, сіна, рибних ринків і далеких боліт, але нічогісінько не пахне їй війною.

— Можна буде завтра піти до океану, Papa?

— Напевне, не завтра.

— А де дідусь Етьєн?

— Думаю, у своїй кімнаті на п’ятому поверсі.

— І бачить те, чого немає?

— Нам пощастило, що він у нас є, Марі.

— І що є мадам Манек. Вона чудово куховарить, правда, Papa? Мабуть, трішечки краще за тебе.

— Так, трішечки краще.

Марі-Лор рада почути усмішку в його голосі. Але вона відчуває, що за усмішкою його думки б’ються, мов спіймані пташки.

— Що це означає, Papa, що вони нас окупують?

— Це означає, що вони понаставляють вантажівок на площах.

— Вони примушуватимуть нас говорити їхньою мовою?

— Може, примусять перевести годинники на годину вперед.

Скрипить будинок. Кричать чайки. Він запалює ще одну сигарету.

— А що таке «окупація», Papa?

— Це щось на кшталт військового контролю. Досить уже на сьогодні питань.

Вона мовчить. Двадцять ударів серця. Тридцять.

— Як одна країна може примусити іншу перевести годинники? А що як усі відмовляться?

— Тоді багато людей поприходять рано. Або запізняться.

— Пам’ятаєш нашу квартиру, Papa? Мої книжки, модель міста, шишки на підвіконні?

— Звісно.

— Я розкладала шишки за розміром, від найбільшої до найменшої.

— Вони й досі там.

— Ти так думаєш?

— Я точно знаю.

— Ти не можеш цього знати.

— Добре, не знаю. Але я в це вірю.

— А німецькі солдати зараз лягають у наші ліжка, Papa?

— Ні.

Марі-Лор намагається лежати й не ворушитися. Їй майже чути, як у батьковій голові крутяться коліщатка його думок.

— Усе буде гаразд, — шепоче вона і стискає його руку. — Ми побудемо тут якийсь час, а тоді повернемося у квартиру й шишки будуть там, де ми їх залишили, і «Двадцять тисяч льє під водою» лежатимуть у шафі для ключів, і ніхто не спатиме в наших ліжках.

Віддалений гомін моря. Стукіт чиїхось підборів по бруківці далеко внизу. Їй так хочеться почути батькове: «Так, звісно, ma chérie», — але він мовчить.

Йому не вдається зосередитися ні на домашніх завданнях, ні на простих розмовах, ні на дорученнях від фрау Елени. Щоразу, заплющивши очі, він уявляє Шульпфорту: багряні прапори, м’язисті коні, блискучі лабораторії. Найкращі хлопці Німеччини. Іноді він вважає себе уособленням можливостей, на яке всі звертають погляди. Однак іншим разом згадує того опасистого хлопця зі вступного іспиту, згадує, як він бліднів, стоячи високо над танцювальною залою. Як він упав. Як ніхто й не поворухнувся, щоб йому допомогти.

Чому Юта не може за нього порадіти? Чому, навіть у такі моменти, коли він втікає від дійсності, якесь незрозуміле попередження має до нього промовляти з далеких закутків свідомості?

— Розкажи нам ще раз про ручні гранати! — просить Мартін Саксе.

— І про соколине полювання! — додає Зіґфрід Фішер.

Тричі він намагається щось пояснити Юті, й тричі Юта повертається спиною і йде геть. Година за годиною вона допомагає фрау Елені з молодшими дітьми, ходить на ринок чи знаходить інший привід бути корисною, бути зайнятою, бути не вдома.

— Вона не хоче слухати, — скаржиться Вернер фрау Елені.

— Усе одно не опускай рук.

Він і незчувся, коли до від’їзду залишається день. Вернер прокидається до світанку і заходить до Юти в дівчачу спальню. Вона спить, обхопивши руками голову, тіло закутане у вовняну ковдру, а подушка впала в діру між матрацом і стіною — навіть уві сні вона відкидає порядок. Над ліжком висять її фантазійні малюнки олівцем: село, де народилася фрау Елена, Париж із вихорами пташиних зграй над тисячею білих башт.

Він кличе її на ім’я.

Вона тугіше закутується в ковдру.

— Пройдешся зі мною?

На його здивування, вона підводиться. Вони виходять надвір, доки в будинку ще всі сплять. Він іде мовчки. Вони перелазять через один паркан, через другий. За Ютиними черевиками волочаться незав’язані шнурівки. Чортополох дряпає їм коліна. Досвітнє сонце яскравою крапкою світиться на горизонті.

Вони зупиняються на краю зрошувального каналу. В минулі зими Вернер мав звичку привозити її на возику саме на це місце, де вони дивилися, як люди на ковзанах ганяли замерзлим каналом — селяни в чоботах із прив’язаними ковзанами, і вкритими інеєм бородами, групами по п’ять чи шість, пліч-о-пліч, на дистанції у дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів. Очі в ковзанярів були такі ж, як у коней, що пробігли не один кілометр. Вернера завжди захоплювало на них дивитися, відчувати збурений ними вітер, чути, як у такт стукають їхні ковзани, як цей звук стихає. Йому здавалося, що, якби могла, його душа відірвалася б від тіла й помчала з ними. Але щойно вони завертали за ріг і залишали після себе лише білі сліди від ковзанів на кризі, його захват минав, і він віз Юту назад у сиротинець, почуваючись ще самотнішим, покинутішим і замкнутішим у своєму житті, ніж раніше.

— Минулої зими тут не було ковзанярів, — зауважує він.

Його сестра вдивляється в канал. Її очі лавандової барви, волосся сплутане, неслухняне і, можливо, навіть світліше, ніж у нього. Schnee.

Вона відповідає:

— І цієї теж не буде.

Шахти простягаються в неї за спиною димливим чорним хребтом. Навіть звідси Вернерові чути віддалений машинний барабанний дріб: перша зміна спускається під землю, а нічна підіймається — усі ці хлопці зівтомленими очима й чорними від сажі обличчями виходять назустріч сонцю, — і на мить він відчуває щось велике й страшне десь зовсім близько.

— Я знаю, що ти злишся…

— Ти станеш такий, як Ганс і Геріберт.

— Не стану.

— Проведеш досить часу серед таких хлопців і станеш.

— Тож ти хочеш, щоб я залишився? Щоб пішов працювати в шахту?

Вони спостерігають за велосипедистом на дорозі вдалині. Юта ховає долоні під пахви.

— Ти знаєш, що я слухала на нашому радіо? Перш ніж ти його розбив?

— Тихше, Юто, будь ласка.

— Передачі з Парижа. Вони казали протилежне тому, що передає «Радіо Німеччини». Вони називали нас чудовиськами. Казали, що ми чинимо звірства. Ти знаєш, що означає звірства?

— Будь ласка, Юто.

— Невже це правильно, — веде далі Юта, — робити щось лише тому, що решта так роблять?

Сумніви. Вони прослизають, мов вугрі. Вернер їх відганяє. Юті ще немає й дванадцяти, вона ще дитина.

— Я писатиму тобі листи щотижня. Двічі на тиждень, якщо зможу. Ти не маєш показувати їх фрау Елені, якщо не хочеш.

Юта заплющує очі.

— Це не назавжди, Юто. Може, років на два. Половина хлопців не довчаються до випуску. Але, може, я чогось таки навчуся? Може, я вивчуся й стану справжнім інженером? Може, я зможу навчитися водити літак, як каже малий Зіґфрід. Не хитай головою, нам же завжди хотілося побувати в літаку, правда? Ми полетимо на захід, ти і я, і фрау Елену візьмемо, якщо вона захоче. Або поїдемо потягом. Їхатимемо через ліси, через villages de montagnes,[29] про які розповідала фрау Елена, коли ми були малі. А може, доїдемо аж до Парижа.

Розцвітає світанок. М’яко шелестить трава. Юта розплющує очі, але на нього не дивиться.

— Годі брехати, Вернере. Можеш розповідати казки собі, але мені не бреши.

За десять годин він уже в потязі.

За всі три дні, проведені в будинку, Марі-Лор не трапляється нагоди познайомитися зі своїм двоюрідним дідом. А тоді, на четвертий ранок, навпомацки йдучи в туалет, вона наступає на щось маленьке та тверде, нагинається і щось знаходить.

Воно закручене й гладеньке. Загострена спіраль із рельєфними вертикальними складками. Широкий овальний отвір.

— Черевоніг, — шепоче вона.

Попереду, за крок від першої мушлі, вона знаходить ще одну. А тоді третю й четверту. Доріжка з мушель огинає ванну кімнату й веде її на п’ятий поверх, до зачинених дверей, як вона вже знає, його кімнати, з-за яких долинає ладний шепіт кількох піаніно.

— Заходь, — каже голос.

Вона очікує на задуху, затхлий старечий сморід, але в кімнаті стоїть ледь чутний запах мила, книжок і сухих водоростей. Майже як у лабораторії доктора Жефара.

— Етьєне?

— Марі-Лор.

Його голос тихий і м’який, мов шовкова стрічка, яку тримають у шухляді й виймають лише зрідка, просто щоб провести по ній пальцями. Вона навмання простягає руку і відчуває дотик його холодної й кістлявої долоні. Він каже, що вже почувається краще.

— Мені шкода, що не міг познайомитися з тобою раніше.

Піаніно м’яко вторують одне одному; здається, їх грає з десяток водночас, так, наче звуки долинають із кожної сторони світу.

— Скільки в тебе приймачів, діду?

— Давай покажу, — він підводить її до полиці за руку. — Оцей — стереофонічний. Гетеродин. Я сам його зібрав.

Вона уявляє крихітного піаніста, вбраного у фрак, що грає всередині цього пристрою. Далі Етьєн кладе її долоні на велике корпусне радіо, а тоді на третє, не більше за тостер.

— Разом одинадцять приймачів, — розповідає він із хлопчачою гордістю в голосі. — Можу слухати перемовини кораблів у морі. Мадрид. Бразилію. Лондон. Одного разу чув Індію. Тут, на краєчку міста, та ще й так високо над землею, сигнал ловиться чудово.

Він дозволяє їй покопирсатися в коробці з запобіжниками і в іншій — з перемикачами. Далі підводить її до книжкових полиць: оправи сотень книжок, пташина клітка, жуки в сірникових коробках, електрична пастка на мишей, скляне прес-пап’є, усередині якого, за його словами, поховано скорпіона, бляшанки з різноманітними роз’ємами, сотні інших речей, які їй не вдається впізнати.

Він один займає весь п’ятий поверх — окрім сходового майданчика — одну велику кімнату. Троє вікон на фасаді виходять на рю Воборель, ще троє на задній стороні — у провулок. У кімнаті — маленьке старезне ліжко з гладеньким і туго натягнутим покривалом. Охайний письмовий стіл, тахта.

— Оце й уся екскурсія, — каже він майже пошепки. Її двоюрідний дід здається добрим, допитливим і цілком сповна розуму. Непорушність — ось що він випромінює більше за все. Непорушність дерева. Непорушність миші, що причаїлася в темряві.

Мадам Манек приносить бутерброди. В Етьєна немає нічого авторства Жуля Верна, але є Дарвін, і він читає їй уривки з «Подорожі на “Біглі”», перекладаючи французькою з англійської на ходу: «…Кількість видів стрибучих павуків здається майже нескінченною…» Із приймачів лине музика, і це так чудово — дрімати на тахті, бути ситою і в теплі й відчувати, як слова піднімають її і відносять кудись у далечінь.

За шість кварталів від будинку, на телеграфній станції, батько Марі-Лор притискається лицем до вікна, щоб подивитися, як два німецькі мотоцикли з колясками ревучи проїжджають через порт Сен-Вінсент. По всьому місту віконниці зачинені, але тисячі очей зиркають у щілини. За мотоциклами плавно їдуть дві вантажівки, а за ними — чорний «Мерседес». Сонячне світло виблискує на прикрасах на даху та хромованій оздобі. Ця невелика процесія зупиняється на під’їзній дорозі перед укритими лишайником, високими стінами Шато де Сен-Мало. Літній, неприродньо засмаглий чоловік — мер (пояснює хтось) — чекає, тримаючи у великій, як у матроса, руці білу хусточку. Його рука ледь помітно труситься.

Німці — їх понад десяток — спішуються. Їхні чоботи вилискують на сонці, а однострої вирізняються охайністю. Двоє тримають гвоздики; один тягне за собою бігля з мотузкою на шиї. Декілька з роззявленими ротами вирячуються на фасад шато.

Низенький чоловік у польовому капітанському однострої підводиться із заднього сидіння «Мерседеса» і змітає з рукава невидиму пилинку. Він перекидається кількома словами з худим ад’ютантом, який перекладає мерові. Мер киває. Після цього коротун зникає у величезних дверях. За кілька хвилин ад’ютант прочиняє віконниці на горішніх вікнах і на хвилю окидає оком дахи, перш ніж розгорнути над цеглою багряний прапор і закріпити його на підвіконні.

Будівля школи схожа на казковий зáмок: вісім чи дев’ять кам’яниць туляться до пагорба, дахи кольору іржі, вузькі вікна, шпилі та башточки, між черепицею пробиваються бур’янини. Через спортивні майданчики звивається гарненька річечка. У Цольферайні навіть у найяснішу годину найяснішого дня Вернер не дихав таким чистим, незапиленим повітрям.

Однорукий вихователь швидким злим голосом перераховує правила.

— Ось ваша парадна уніформа, ось — польова, а ось — уніформа для спортзалу. Шлейки мають бути перехрещені на спині, паралельні спереду. Рукави підкочені до ліктів. Кожен повинен носити із собою ніж у піхвах на правому боці ременя. Як захочете висловитися, піднімайте праву руку. Завжди шикуйтесь по десятеро. Ніяких книжок, ніяких сигарет, ніякої їжі, ніяких особистих речей, у ваших шафах не має бути нічого, крім уніформ, чобіт, ножа й крему для взуття. Ніяких розмов після відбою. Листи додому будуть надсилатися в середу. Ви позбудетеся своєї слабкості, свого боягузтва, своїх вагань. Ви станете як водоспад, як залп куль — мчатимете в одному напрямку, з однаковою швидкістю, заради однієї мети. Ви забудете про зручність і житимете самим обов’язком. Ви матимете країну за матір, а народ — за батька. Усі зрозуміли?

Хлопці кричать, що так. Їх тут чотириста, плюс тридцять викладачів і ще п’ятдесят осіб персоналу: вихователів і кухарів, єгерів та конюхів. Деяким кадетам лише по дев’ять років. Найстаршим — сімнадцять. Готичні обличчя, тонкі носи, гострі підборіддя. І в усіх — блакитні очі.

Вернер ділить крихітну кімнатку із сімома чотирнадцятирічними хлопцями. Койка над ним належить Фредеріку, високому й худому, мов тріска, зі шкірою кольору сметани. Фредерік теж новенький. Він із Берліна. Його батько працює помічником якогось посла. Коли Фредерік розмовляє, то підводить погляд, наче шукає щось у небі.

Вони з Вернером, вбрані в накрохмалені білі уніформи, вперше снідають за довгим дерев’яним столом у їдальні. Деякі хлопці говорять пошепки, деякі сидять самі, деякі глитають свої порції так, наче днями не бачили їжі. Через троє аркових вікон світанок сипле освячені золоті промені.

Фредерік перебирає в повітрі пальцями й питає:

— Тобі подобаються пташки?

— Звісно.

— Знаєш про сірих ворон?

Вернер хитає головою.

— Сірі ворони розумніші за більшість ссавців. Навіть за мавп. Я бачив, як вони клали горіхи, яких не могли розлущити, на дорогу й чекали, доки їх переїде авто, щоб дістати ядерце. Вернере, ми з тобою станемо добрими друзями, я в цьому впевнений.

Портрет фюрера дивиться зі стіни в кожному класі. Вони вчаться, сидячи на лавах без спинок, за дерев’яними столами, покарбованими нудьгою незчисленних хлопців, що були тут до них, — дворян, монахів, рекрутів, кадетів. У перший день Вернер проходить повз напіввідчинені двері науково-технічної лабораторії й зиркає в кімнату завбільшки з аптеку в Цольферайні з рядами новісіньких раковин уздовж стін і заскленими шафами, всередині яких чекають блискучі мірні склянки, градуйовані циліндри, ваги й жарівки. Фредерікові доводиться примушувати його звідти піти.

На другий день перед усіма виступає з презентацією зморшкуватий френолог.[30] У їдальні приглушують світло, гуде проектор, і на дальній стіні з’являється схема з безліччю кіл. Старий стоїть поряд з екраном проектора і кінчиком кия вказує на схеми.

— Білі кола означають чисту німецьку кров. Кола з чорним позначають пропорцію чужої крові. Зверніть увагу на групу два, номер п’ять, — він стукає по екрану києм, і по ньому йдуть брижі. — Шлюб між чистокровними німцями і євреями на одну чверть ще допустимий, бачите?

За півгодини Вернер і Фредерік читають Ґете на занятті з поезії. А потім вони намагнічують голки на польових заняттях. Завідувач гуртожитку зачитує розклад візантійської складності: у понеділки — механіка, історія, расові науки; у вівторки — мистецтво їзди верхи, спортивне орієнтування, воєнна історія. Кожного, навіть дев’ятирічних, навчать чистити, розбирати й користуватися маузером.

По обіді вони обв’язують себе патронними поясами й бігають. Біжать до кювета, біжать до прапора, біжать до верхівки схилу. Біжать, несучи товариша на спині, біжать, тримаючи гвинтівки над головою. Біжать, повзуть, пливуть. А тоді знову біжать.

Зоряні ночі, росяні ранки, тихі амбулаторії, вимушений аскетизм — Вернер ще ніколи не відчував такого єднання з іншими. Ще ніколи не відчував він такого палкого бажання бути своїм. Тут є хлопці, що розказують про гірські лижі, дуелі, джазові клуби, гувернанток і полювання на вепрів; хлопці, що вживають лайку з віртуозною майстерністю, та хлопці, що говорять про сигарети, названі на честь зірок кінематографу; хлопці, що згадують про «телефонну розмову з полковником», та хлопці, які мають за матерів баронес. Серед учнів є такі, кого прийняли не завдяки успіхам у чомусь, а тому, що їхні батьки обслуговують міністрів. А як вони розмовляють! «Як можна чекати фіґи від будяків?», «Та я б відразу її обробив, слинько ти!», «Вище хвости і вперед, хлопці!» Є серед них і такі, хто все робить зразково: їхня постава — бездоганна, стрілецька майстерність — відмінна, а чоботи начищені так ідеально, що в них відбиваються хмари. Є кадети, у яких сніжно-біла шкіра, очі, мов сапфіри, а руки з внутрішнього боку помережані тонесенькими синіми венами. Однак поки що, під батогом адміністрації, вони всі однакові, всі вони — jungmänner.[31] Вони разом проштовхуються крізь ворота, разом жують яєчню, маршують через внутрішній двір, проводять переклик, салютують прапору, стріляють із гвинтівок, бігають, купаються і страждають разом. Кожен із них — кусень глини, і гончар — опасистий комендант із лискучим обличчям — ліпить чотириста однаковісіньких глечиків.

«Молоді ми, — співають вони — ми незламні, ми на поступки не йшли, чекають нас ще безліч перемог».

Вернер почувається то виснаженим, то збентеженим, то захопленим. Йому не віриться, що його життя повернуло в зовсім іншому напрямку. Він приборкує сумніви, вивчаючи напам’ять слова пісень чи маршрути до класних кімнат, а ще — утримуючи перед очима образ науково-технічної лабораторії: дев’ять столів, тридцять стільців; котушки, різноманітні конденсатори, підсилювачі, батареї, лютувальники, замкнені за заскленими дверцятами шаф.

У нього над головою, стоячи на койці на колінах, Фредерік вдивляється у відчинене вікно через свій старезний бінокль і відмітиною позначає на бильці ліжка побачену пташку. Одна зарубка під сірощокою пірникозою, водоплавною птахою. Шість зарубок під солов’єм звичайним. За вікном група десятирічних хлопців несуть до річки смолоскипи та прапори зі свастикою. Процесія зупиняється, порив вітру нахиляє полум’я. Коли вони знову рушають, їхня пісня вихором лине у вікно, мов яскрава, пульсуюча хмара.

Штабс-фельдфебелеві Райнгольду фон Румпелю сорок один — ще не надто старий, щоб забути про підвищення. У нього вологі червоні губи, бліді, майже прозорі щоки, схожі на рибне філе, і вроджене уміння скористатися моментом, що рідко його підводить. Він має дружину, яка без нарікань зносить його відсутність, розставляючи порцелянових кошенят за кольором, від найсвітлішого до найтемнішого, на двох полицях у вітальні їхнього будинку в Штутгарті. Також має двох доньок, яких він не бачив уже дев’ять місяців. Старша, Вероніка, страшенно ідейна дитина. У її листах до нього трапляються вирази на кшталт: «священна готовність», «небачені досягнення» та «безпрецедентний випадок в історії».

Фон Румпель наділений талантом — талантом до діамантів: він уміє гранувати й шліфувати камені незгірш за арійських ювелірів у Європі й часто впізнає підробки з першого погляду. Він вивчав кристалографію в Мюнхені, стажувався у шліфувальника в Антверпені й навіть одного прекрасного дня на Чартергауз-стрит у Лондоні відвідав ювелірну крамницю без вивіски, де його попросили вивернути кишені, повели на третій поверх через троє замкнених дверей і посадили за стіл, за яким чоловік із гострими, мов ніж, навоскованими вусами дозволив йому оглянути необроблений діамант із Південної Африки вагою дев’яносто два карати.

До війни Райнгольдові фон Румпелю жилося досить добре: він був гемологом, фахівцем із коштовного каміння, оцінював самоцвіти у своїй крамничці на другому поверсі, за Старою канцелярією Штутгарта. Клієнти приносили камені, а він називав їм вартість. Іноді він переграновував діаманти чи надавав консультації щодо складних гранувальних робіт. Якщо він іноді ошукував клієнта, то переконував себе, що це — частина гри.

Через війну його обов’язки розширилися. Тепер штабс-фельдфебель Райнгольд фон Румпель має змогу зробити те, чого ніхто не робив упродовж століть — жодного разу від часів Монгольської імперії, жодного разу від часів, коли ще були хани. А може, й за всю історію людства. Франція капітулювала лише кілька тижнів тому, а він уже бачив те, чого і не мріяв побачити й за шість життів. Глобус сімнадцятого століття завбільшки з невеликий автомобіль, із рубінами замість вулканів, сапфірами на полюсах і діамантами на місці столиць світу. Він тримав у руках — тримав у руках! — руків’я кинджала, якому щонайменше чотириста років, зроблене з білого нефриту й інкрустоване смарагдами. Ось лише напередодні, дорогою до Відня, він забрав порцеляновий сервіз із п’ятисот сімдесяти предметів, із діамантом гранування «маркіза» на обідку кожнісінького з них. Звідки поліція конфіскувала ці скарби і в кого, він не питає. Райнгольд особисто вже спакував їх у ящик, забив його наглухо, написав на ньому номер білою фарбою й прослідкував, щоб його завантажили у вагон потяга, супроводжуваний цілодобовою охороною.

Тепер вагон чекає відправлення вищому командуванню. Чекає на поповнення вантажу.

Цього літнього пообіддя в запилюженій геологічній бібліотеці у Відні штабс-фельдфебель фон Румпель петляє поміж стелажів із періодичними виданнями за худющою секретаркою в брунатних черевиках, брунатних панчохах, брунатній спідниці й брунатній сорочці. Секретарка розкладає стілець-драбинку, піднімається по ньому, простягає руку.

«Подорожі Індією» Таверньє, 1676 рік.

«Подорожі південними провінціями Російської імперії» П. С. Палласа, 1793 рік.

«Самоцвіти й мінерали» Стрітера, 1898 рік.

Подейкують, що фюрер складає список коштовних речей з усієї Європи та Росії, які хотів би мати. Кажуть, що він має намір зробити з австрійського Лінца неземне місто, культурну столицю світу. З широким променадом, мавзолеєм, акрополем, планетарієм, бібліотекою, оперним театром — і все це побудоване з мармуру й граніту й дивовижно чисте. У центрі міста фюрер планує облаштувати музей завдовжки кілометр — скарбницю з найбільшими досягненнями людської культури.

Цей список є, так переказували фон Румпелю. Чотириста сторінок.

Він сідає за стіл у книгосховищі. Намагається покласти ногу на ногу, але сьогодні його непокоїть невеликий набряк у пасі — дивний, однак не болючий. Боязка секретарка приносить книжки. Він повільно гортає Таверньє, Стрітера, «Замальовки з Персії» Мюррея. Читає статті про діамант «Орлов» із Москви вагою триста каратів, про «Нур-аль-Айн», про зелений Дрезденський діамант на сорок вісім із половиною каратів. Ближче до вечора він її знаходить — розповідь про принца, якого було неможливо вбити, про священика, що попереджав про прокляття богині, про французького прелата, який був певний, що купив саме цей камінь кілька століть потому.

«Море полум’я». Сірувато-блакитне з червоним у центрі. Згідно з записами — сто тридцять три карати. Або загублене, або відписане королю Франції 1738 року з умовою, що камінь має перебувати під замком упродовж двохсот років.

Він підводить очі. Підвісні лампи, ряди золотавих запилених книжкових оправ. Європа всіяна коштовностями, а він збирається знайти один камінчик, схований у її складках.

Батько каже, що їхня зброя блищить так, наче з неї ще не стріляли. Що в них чисті чоботи й бездоганні уніформи, що вигляд у них такий, ніби вони щойно вийшли з провітрюваних вагонів потяга.

Містянки, які по одній та по двоє заходять на хвилинку й зупиняються біля дверей на кухні в мадам Манек, розповідають, що німці (вони їх називають бошами) скупили всі поштові листівки в кожній аптеці, солом’яних ляльок, зацукровані абрикоси й зачерствілі пироги з вітрини цукерні. Що боші купують сорочки у мосьє Вердьє й жіночу білизну в мосьє Морвана; боші вимагають абсурдно багато масла й сиру; боші вихлестали все шампанське, яке змогли купити у винарні, до останньої пляшки.

Гітлер, шепочуть жінки, об’їжджає паризькі монументи.

Запроваджено комендантську годину. Заборонено музику, яку чути знадвору, танці на вулицях.

— Країна в жалобі, й ми маємо поводитися відповідно, — оголошує мер. Однак неясно, які в нього залишилися повноваження.

Коли Марі-Лор недалеко від батька, вона постійно чує чиркання сірника, яким він запалює чергову сигарету. Він увесь час обмацує своєї кишені. Ранками він або на кухні в мадам Манек, або в магазині тютюну, або на пошті, у нескінченній черзі до телефону. По обіді він зазвичай щось ремонтує в будинку: розхитані двері шафи, скрипливу сходинку. Він питає мадам Манек, чи їхні сусіди — надійні люди. Він знову й знову клацає замком на своєму футлярі з інструментами, аж доки Марі-Лор просить його більше так не робити.

Якогось дня Етьєн запрошує Марі-Лор до себе і читає їй своїм м’яким голосом, наступного — страждає буцімто від головного болю й замикається у себе в кабінеті. Мадам Манек потай частує Марі-Лор шоколадками й куснями торта. Цього ранку вони витискали сік із лимонів у цукровану воду і вона дозволила Марі-Лор пити лимонаду донесхочу.

— Скільки він там пробуде, мадам?

— Часом виходить за день чи два, — відповідає мадам Манек. — Часом — пізніше.

Один тиждень у Сен-Мало плавно перетікає в другий. Марі відчуває, ніби її життя, мов «Двадцять тисяч льє під водою», розділилося на дві частини. Був перший том, у якому Марі-Лор та її батько жили в Парижі й він ходив на роботу, а тепер почався другий, де німці їздять на мотоциклах цими дивними, вузькими вуличками, а її дідусь ховається у власному домі.

— Papa, коли ми звідси поїдемо?

— Щойно отримаємо звістку з Парижа.

— Чому ми маємо спати в цій крихітній кімнатці?

— Я певний, що ми могли б улаштуватися й у кімнаті внизу, якщо ти так хочеш.

— А чому не в тій, яка навпроти нашої?

— Ми з Етьєном домовилися нею не користуватися.

— Чому?

— Ця кімната належала твоєму дідові.

— Коли мені можна буде піти на море?

— Не сьогодні, Марі.

— Хіба ми не можемо піти прогулятися округою?

— Це надто небезпечно.

Їй хочеться верещати. Ну які там можуть бути небезпеки? Відчинивши вікно у спальні, вона не чує ні лементів, ні вибухів, лише крики пташок, яких її двоюрідний дідусь називає бакланами, і море, а також рідкісні вібрації літака, коли той пролітає над головою.

Вона годинами вивчає будинок. Перший поверх належить мадам Манек: тут чисто, всюди лад і завжди повно гостей, які заходять через кухонні двері обмінятися плітками. Тут їдальня, фойє, у коридорі — буфет, повний антикварного посуду, який дрижить щоразу, коли хтось проходить повз нього. У кухні — двері в кімнату мадам: ліжко, раковина, нічний горщик.

Одинадцять гвинтових сходинок ведуть на другий поверх, де пахне зів’ялою розкішшю: стара швацька кімната, колишня кімната служниці. «Просто тут, на сходовому майданчику, — розказує мадам Манек, — чоловіки впустили труну з двоюрідною бабусею Етьєна».

— Труна перевернулася, і небіжчиця з’їхала аж до низу. Вони всі страшенно перелякалися, але їй взагалі нічого не зробилося!

Та третьому поверсі теж мотлох: коробки з бляшанками, металеві диски, ржаві пилки; відра з якимись речами, напевне, електротехнічними деталями; стоси технічних довідників навколо туалету. До четвертого поверху речі вже займають увесь простір — у кімнатах, коридорах і на сходах: відра з якимись деталями машин, коробки з-під взуття, повні шурупів, старезних лялькових будинків, зроблених її двоюрідним дідом. Велетенська Етьєнова кімната займає цілий п’ятий поверх, то дуже тихий, то повний голосів, музики чи радіоперешкод.

А далі — шостий поверх: охайна спальня її дідуся зліва, прямо попереду — туалет, праворуч — маленька кімната, у якій сплять вони з батьком. Коли дме вітер, а значить, майже завжди, стогнуть стіни і стукають віконниці, будинок, із його переповненими кімнатами і гвинтовими сходами всередині, здається фізичним втіленням внутрішнього світу його власника: відособлений, але повний обплетених павутиною дивовиж.

На кухні подруги мадам Манек захоплюються волоссям і веснянками Марі-Лор. У Парижі, кажуть жінки, люди по п’ять годин стоять у чергах по хліб. Парижани їдять своїх хатніх улюбленців, забивають каменями голубів на суп. Немає ні свинини, ні кролятини, ні цвітної капусти. Автомобільні фари пофарбовані в синій, розповідають вони, а ночами в місті тихо, мов на цвинтарі: ні автобусів, ні потягів. Купити бензин майже неможливо. Марі-Лор сидить за квадратним столом поряд із тарілкою печива й уявляє цих літніх жінок: жилаві руки, мутні очі, величезні вуха. З вікна на кухні долинає фіть-фіть-фіть сільської ластівки, звуки кроків по фортечних мурах, стукіт мотузок об щогли, скрип петель і ланцюгів у порту. Привиди. Німці. Молюски.

Щуплявий рожевощокий викладач технічних наук доктор Гауптман знімає із себе пальто з латунними ґудзиками і вішає його на спинку стільця. Він наказує кадетам із Вернерового класу взяти відкидні металеві коробочки із замкнутої шафи в глибині лабораторії.

Усередині кожної — трибки, лінзи, запобіжники, пружини, скоби, резистори. Ось груба котушка мідного дроту, ось крихітний апаратурний молоточок і двополюсний акумулятор завбільшки з черевик — Вернер ще ніколи не тримав у руках такого якісного обладнання. Викладач-коротун стоїть біля дошки й малює схему з’єднань простого приладу для передавання коду Морзе. Він кладе крейду, зводить граційні пальці й просить хлопців зібрати схему з того, що міститься у їхніх наборах.

— У вас є година.

Більшість хлопців бліднуть. Висипають усе на столи й перебирають боязко, наче це подарунки з майбутнього. Фредерік вибирає зі своєї коробки випадкові деталі й підносить їх до світла.

На якусь мить Вернер повертається у свою кімнату в сиротинці, де у його голові аж роїться від питань: «Що таке блискавка? Як високо можна підстрибнути, стоячи на Марсі? У чому різниця між двічі по п’ятдесят та двічі по п’ять плюс двадцять?» А тоді він бере зі своєї коробочки батарею, дві металеві пластини, кілька гвіздочків й молоток. Менш ніж за хвилину він робить осцилятор, такий як на схемі.

Коротун супиться. Він перевіряє контур. Той працює.

— Гаразд, — він стоїть перед Вернеровим столом, зчепивши руки за спиною. — Тепер візьміть із коробки дисковий магніт, дріт, шуруп і батарейку. — Хоча його вказівки наче й призначаються всьому класові, дивиться він лише на Вернера. — Можна використовувати тільки це. Хто може зробити простий мотор?

Деякі хлопці абияк вибирають із коробочок деталі. Більшість просто спостерігають.

Вернер відчуває на собі увагу доктора Гауптмана, мов промінь прожектора. Він прикладає шуруп голівкою до магніту, а кінчиком — до позитивного клемника батареї. Потім підводить дріт одним кінцем до негативного клемника батареї, а іншим — до магніту. І шуруп, і магніт починають обертатися. Усе це не забирає в нього й п’ятнадцяти секунд.

Доктор Гауптман трохи роззявляє рота. Збуджене, його обличчя паленіє.

— Як твоє прізвище, кадете?

— Пфенніг, пане вчителю.

— Що ще ти можеш зробити?

Вернер оглядає деталі, розсипані на столі.

— Дверного дзвоника, пане викладач? Або радіомаяк. Або омметр.

Інші хлопці витягують шиї. Губи доктора Гауптмана рожеві, повіки неймовірно тонкі. Наче він стежить за Вернером, навіть коли моргає.

— Зроби всі три, — каже він.

На ринку, на стовбурах дерев на площі Шатобріан, з’являються оголошення. Добровільна здача вогнепальної зброї. За відмову — розстріл. Опівдні наступного дня бретонці починають зносити свою зброю, здалеку приїжджають фермери на чотириколісних возах, запряжених мулами, слабкі старі моряки здають антикварні пістолі, кілька мисливців із гнівом в очах залишають свої гвинтівки, втупивши погляд у підлогу.

Урешті-решт назбирується жалюгідна купка — заледве триста одиниць, половина з яких іржаві. Двоє молодих жандармів складають їх у глибині вантажівки й відвозять вузькими вуличками, через перешийок і геть із міста. Без промов, без пояснень.

— Papa, можна мені на вулицю?

— Пізніше, голубонько.

Але він неуважний, він курить стільки, наче намагається себе спопелити. Останнім часом він став засиджуватися допізна, гарячково працюючи над моделлю Сен-Мало, що, як він стверджує, призначена для неї, додаючи щодня по кілька будиночків, виставляючи фортечні мури, позначаючи вулиці, щоб вона могла вивчити місто так само, як вивчила їхній паризький район. Дерево, клей, гвіздочки, шмерґелевий папір. Замість того щоб її заспокоювати, шуми й запахи цієї божевільної роботи тільки загострюють її тривогу. Нащо їй вивчати вулиці Сен-Мало? Скільки ще вони тут пробудуть?

У кімнаті на п’ятому поверсі Етьєн читає Марі-Лор сторінку за сторінкою «Подорожі на “Біглі”». Дарвін полював на страусів нанду в Патагонії, вивчав сов в околицях Буенос-Айреса і піднімався по водоспаду на острові Таїті. Він звертає увагу на рабів, камені, блискавку, в’юрків і церемонію притискання носами в Новій Зеландії. Їй особливо подобається слухати про темні узбережжя Південної Африки з їхніми непрохідними лісними гущавинами, морськими бризами, повними смороду гнилих водоростей і криків морських котиків. Вона любить уявляти Дарвіна вночі, як він спирається на поруччя корабля й удивляється у фосфоричні хвилі, посмуговані вогненно-зеленими слідами пінгвінів.

— Bonsoir,[33] — вітається вона до Етьєна, стоячи на тахті у його кабінеті. — Мені лише дванадцять, та я смілива французька дослідниця й прийшла, щоб разом із вами вирушити на пошуки пригод.

В Етьєна з’являється британський акцент.

— Добривечір, мадемуазель, чому б вам не поїхати зі мною в джунглі й не покуштувати цих метеликів, вони завбільшки з тарілку і, можливо, навіть не отруйні, хтозна?

— Я із задоволенням скуштую ваших метеликів, мосьє Дарвін, але спочатку покінчу з цим печивом.

Іноді вечорами вони грають у «Летючу канапу». Залазять на тахту з ногами, сідають поряд, й Етьєн питає:

— Куди сьогодні летимо, мадемуазель?

— У джунглі! — Або: — На острів Таїті! — Або: — У Мозамбік!

— Ох, цього разу далеко доведеться летіти, — промовляє Етьєн зовсім іншим голосом, плавним, оксамитним, повільним, як у провідника в потязі. — Далеко внизу — Атлантичний океан, он він сяє у світлі місяця, чуєш його запах? Відчуваєш, як тут, нагорі, холодно? Відчуваєш вітер у волоссі?

— А де ми зараз, дідусю?

— Ми над Борнео, хіба не впізнаєш? Зачіпаємо верхівки дерев, під нами виблискує велике листя, а отам ростуть кавові дерева, відчуваєш запах?

Марі-Лор і справді відчуває якийсь запах. Їй не хочеться вирішувати, чи через те, що її дідусь підносить їй до носа кавові зерна, чи через те, що вони справді пролітають над кавовими деревами в Борнео.

Вони відвідують Шотландію, Нью-Йорк, Сантьяго. Не раз вони вбирають зимові пальта й літають на Місяць.

— Відчуваєш, які ми легкі, Марі? Тут можна пересуватися, заледве поворухнувши пальцем! — він садить її на свого стільця на коліщатах і важко дихає, возячи її колами, доки їй уже стає боляче сміятися.

— Ось, покуштуй свіжого місячного ґрунту, — він кладе їй до рота щось, за смаком дуже схоже на сир. У кінці вони завжди знову сідають рядочком і поправляють диванні подушки, й кімната навколо них повільно набуває колишніх обрисів.

— Ох! — зітхає він, тихіше, з усе менш помітним акцентом, повертаючи собі ледь чутну нотку боязливості в голосі. — Ось ми й повернулися. Ми вдома.

Вернера викликають у кабінет викладача технічних наук. Коли він заходить, навколо нього починають крутитися троє пещених довгоногих хортів. Кімнату освітлюють дві настільні лампи під зеленими плафонами, у їхніх тінях Вернерові видно полиці, заставлені енциклопедіями, моделями вітряків, мініатюрними телескопами й призмами. Доктор Гауптман стоїть за своїм великим столом, вбраний у китель із латунними ґудзиками, ніби й він теж тільки щойно увійшов. Бліде чоло обрамляють тугі світлі кучері. Він знімає шкіряні рукавички, смикаючи почергово за кожен палець.

— Кинь ще одну колоду у вогонь, будь ласка.

Вернер проходить через кімнату й розворушує полум’я. У кутку, усвідомлює він, сидить хтось третій — масивна постать сонно розмістилася в кріслі, розрахованому для куди меншого чоловіка. Це Франк Фолькгаймер, старшокласник, сімнадцятирічний велетенський хлопець із якогось села на півночі, про якого серед молодших кадетів ходять легенди. Подейкують, що Фолькгаймер переніс трьох першокласників через річку, тримаючи їх над головою; підняв комендантів автомобіль так високо, що під задню вісь підставили домкрат. Пліткують, що він голими руками задушив комуніста. А ще, що схопив якусь вуличного собаку і виколов йому очі, просто щоб привчитися завдавати страждань іншим істотам.

Вони називають його Велетнем. Навіть у тьмяному, мерехтливому світлі Вернерові видно вени на руках у Фолькгаймера, що обвивають їх, мов виноградна лоза.

— Жодному студентові ще не вдавалося зробити мотор, — кидає Гауптман, боком повернувшись до Фолькгаймера. — Принаймні, без сторонньої допомоги.

Вернер не знає, що відповісти, тому мовчить. Він востаннє помішує вогонь, іскри летять у димохід.

— Ти знайомий із тригонометрією, кадете?

— Тільки з тим, що міг вивчити сам, пане викладач.

Гауптман дістає аркуш паперу з шухляди й щось на ньому пише.

— Знаєш, що це?

Вернер примружується.

l = (d/ tg α) + (d/ tg β)

— Формула, пане.

— Розумієш, для чого вона?

— Напевно, щоб, маючи дві відомі точки, знайти третю, невідому.

Блакитні Гауптманові очі блищать, наче він натрапив на щось дуже цінне, що було просто в нього під носом.

— Якщо я дам тобі дві відомі точки й відстань між ними, ти зможеш розв’язати задачу, кадете? Зможеш накреслити трикутник?

— Напевне, так.

— Сідай за мій стіл, Пфеннігу. Сюди, у моє крісло. Ось олівець.

Коли Вернер сідає в крісло за письмовим столом, його ноги не дістають до підлоги. Від вогню в кімнаті тепло. Забути про велетня Франка Фолькгаймера з його гігантськими чоботами і підборіддям завбільшки з цеглину. Забути про маленького аристократичного викладача, що ходить туди-сюди перед комином, забути про пізню годину, собак і полиці, заставлені цікавинками. Є лише це.

tg α = sin α / cos α

sin (α + β) = sin α cos β + sin β cos α

Тепер d можна перенести в ліву частину.

d = (l sin α sin β)/(sin (α + β))

Вернер підставляє числа, які дав Гауптман. Уявляє, як двоє спостерігачів у полі кроками міряють відстань між своїми позиціями, а тоді вдивляються в далекий орієнтир: вітрильне судно чи димову трубу. Коли Вернер просить логарифмічну лінійку, викладач кладе її в ту ж мить — він чекав на це прохання. Вернер бере її, не підводячи погляду, й починає вираховувати синуси.

Фолькгаймер спостерігає. Учитель-коротун міряє кроками кімнату, зчепивши руки за спиною. Потріскує вогонь. Чути лише, як дихають собаки й клацає логарифмічна лінійка.

Урешті Вернер видає результат:

— Шістнадцять і сорок три, пане докторе.

Він креслить трикутник, позначає розміри кожної сторони і повертає аркуш викладачеві. Гауптман щось звіряє з книжкою в шкіряній оправі. Фолькгаймер ворушиться в кріслі, він дивиться водночас зацікавлено й ліниво. Викладач притискає розкриту долоню до столу й читає, неуважливо хмурячись, так, наче додумує якусь ідею. Раптом Вернера охоплює лихе передчуття, але, коли Гауптман переводить на нього погляд, це відчуття минає.

— У твоїй заяві на вступ сказано, що після закінчення навчання тут ти хотів би вивчати електротехніку в Берліні. І ти — сирота, так?

Вернер кидає погляд на Фолькгаймера. Киває.

— Моя сестра…

— Роботу науковця, кадете, визначають два чинники. Його зацікавлення й зацікавлення його епохи. Ти це розумієш?

— Здається, так.

— Ми живемо у виняткові часи, кадете.

Вернерове серце охоплює трепет. Освітлені полум’ям кімнати, повні книжок, — ось де стаються важливі події.

— Приходитимеш працювати в лабораторії після вечері. Щодня. Навіть у неділі.

— Так, пане викладач.

— Почнеш завтра.

— Так, пане викладач.

— Фолькгаймер наглядатиме за тобою. Ось, візьми печива, — викладач дістає бляшанку, перев’язану бантом. — І — дихай, Пфеннігу. Не тамувати ж тобі подих щоразу, як приходитимеш до моєї лабораторії.

— Так, пане викладач.

Холодний протяг зі свистом гуляє коридорами. Повітря таке чисте, що Вернерові паморочиться. Троє нічних метеликів літають під стелею у його спальні. Він у темряві розшнуровує чоботи, складає штани і ставить поверх них бляшанку з печивом. Фредерік виглядає з-за краю свого ліжка.

— Куди ти ходив?

— Я приніс печиво, — шепоче Вернер.

— Я сьогодні чув пугача.

— Цитьте, — шикає хлопець за дві койки від них.

Вернер простягає печиво.

— Ти знаєш пугачів? — питає Фредерік. — Вони дуже рідкісні. Великі, мов планери. Напевно, це був молодий пугач, що шукає нову територію. Він сидів на тополі за плацом.

— Нічого собі! — вигукує Вернер. У нього перед очима мелькають грецькі літери: рівнобедрені трикутники, бети, синусоїди. Він бачить себе в білому халаті серед механізмів.

Може, він колись здобуде велику премію.

Дешифрування, ракетні двигуни, усе найсучасніше.

Ми живемо у виняткові часи.

Із коридору долинає брязкання вихователевих чобіт. Фредерік влягається на своє ліжко.

— Я його не бачив, але чув чудово.

— Стули пельку! — цитькає інший хлопець. — Через тебе нам усім перепаде.

Фредерік змовкає. Вернер припиняє жувати. Звуки кроків завідувача стихають: він або пішов, або зупинився перед їхніми дверима. Надворі хтось коле дрова, й Вернер слухає дзвін колуна і часте, налякане дихання хлопців навколо нього.

Читаючи Марі-Лор щось із Дарвіна, Етьєн раптом замовкає на півслові.

— Дідусю?

Він нервово дихає, стуливши губи, так, наче дме на ложку з гарячим супом.

— Тут хтось є, — шепоче він.

Марі-Лор нічого не чути. Ні кроків, ні стуків. Мадам Манек махає мітлою на шостому поверсі з іншого боку коридору. Етьєн протягує їй книжку. Вона чує, як він висмикує з розетки радіоприймач, а тоді заплутується у його шнурі.

— Дідусю? — повторює вона.

Але Етьєн уже вийшов і кинувся бігти вниз — невже вони в небезпеці? — вона поспішає за ним до кухні, де чує, як він із зусиллям відсуває кухонний стіл зі свого шляху.

Він смикає за кільце в центрі підлоги. Під люком — квадратна діра, з якої чути вологий, лячний запах.

— Спускайся, хутко.

Це що, погріб? Що побачив її дідусь? Вона ставить одну ступню на горішню щаблинку драбини, коли в кухні чуються важкі кроки мадам Манек.

— Їй-богу, мосьє Етьєн, годі вам!

— Я щось почув. Когось, — чується знизу голос Етьєна.

— Ви її лякаєте. Усе гаразд, Марі-Лор. Вилізай.

Марі-Лор робить крок назад. Під нею її двоюрідний дідусь наспівує собі дитячі пісеньки.

— Я можу недовго з ним посидіти, мадам. Може, ще трохи почитаємо мою книжку, дідусю?

Підвал, наскільки вона розуміє, це сира яма в землі. Вони якийсь час сидять на згорнутому килимі, не зачиняючи люка, й слухають, як мадам Манек мугикає, заварюючи чай на кухні над ними. Етьєн поряд із нею злегка тремтить.

— А ти знаєш, — питає Марі-Лор, — що ймовірність дістати удар блискавкою — один до мільйона? Це мені доктор Жефар сказав.

— За рік чи за все життя?

— Точно не знаю.

— Треба було спитати.

Він знову швидко й уривчасто видихає. Так, наче все тіло підштовхує його втікати.

— Що станеться, якщо ти вийдеш на вулицю?

— Мені стане тривожно.

Його голос заледве чути.

— Через що?

— Через те, що я надворі.

— А чому?

— Відкритий простір.

— Але ж не скрізь просторо. Вулиці тут не такі вже й широкі, хіба ні?

— Не такі, як ті, до яких ти звикла.

— Ти любиш яйця й фіґи. І помідори. Ми їли їх на обід. Вони всі ростуть десь там.

Він м’яко сміється.

— Звісно.

— Хіба ти не сумуєш за світом?

Він мовчить, тому й вона теж. Обидва поринають у спогади.

— Світ у мене отут, — зізнається він і постукує кінчиками пальців по обкладинці Дарвіна. — А також у радіоприймачах. Просто під рукою.

Етьєн чимось схожий на дитину — скромний у своїх потребах і цілком вільний від будь-яких часових зобов’язань. Однак вона розуміє, що до нього приходять жахи такі сильні, такі численні, що вона майже відчуває, як цей жах пульсує у нього всередині. Так, наче за вікном своєї свідомості він бачить якогось звіра.

— Почитай мені ще трохи, будь ласка, — просить вона.

Етьєн розгортає книжку й шепоче:

— «Захват — це заслабке означення почуттів біолога, який уперше сам забрідає в бразильський ліс…»

Послухавши кілька абзаців, Марі-Лор без вступу каже:

— Розкажи мені про ту спальню нагорі. Яка навпроти моєї. — Він замовкає. Знову дихає швидко, знервовано. — У її глибині є маленькі двері, але вони замкнуті, — править своєї вона. — Що там?

Він так довго нічого не відповідає, що вона непокоїться, чи не образила його. Але потім він підводиться, його коліна тріщать, мов гілки.

— У тебе знову болить голова?

— Ходи зі мною.

Вони піднімаються сходами нагору. На шостому поверсі звертають ліворуч, й Етьєн широко розчиняє двері кімнати, що колись належала її дідові. Вона вже не раз усе в ній обмацала: дерев’яне весло, прибите до стіни, вікно з довгими фіранками. Односпальне ліжко. Модель корабля на полиці. Біля задньої стіни стоїть гардероб, такий великий, що вона не може ні дістати до його верхівки, ні розкинути руки й торкнутися до обох боків одночасно.

— Це його речі?

Етьєн відмикає дверцята поруч із гардеробом.

— Заходь.

Марі-Лор навпомацки заходить. Сухе, застояне тепле повітря. Розбігаються миші. Вона намацує драбину.

— Вона веде на горище. Тут невисоко.

Сім щаблин. Нагорі вона випростується; за її відчуттями, це довге приміщення з пологими стінами, притиснуте гребенем даху. Навіть у найвищому місці стеля лише трохи вища за неї.

Етьєн піднімається слідом і бере її за руку. Під ногами в неї якісь шнури. Вони з дідусем петляють поміж запилених коробок, завалюють будівельного козла; він веде її через нетрі до наче оббитої лавки для піаніно й допомагає сісти.

— Ми на горищі. Перед нами — димар. Поклади руки на стіл. Отак.

Поверхню столу вкривають металеві коробки з трубками, котушками, перемикачами, шкалами. Щонайменше один грамофон. Уся ця частина горища, усвідомлює вона, — це якийсь механізм. Сонце гріє черепицю в них над головами. Етьєн вдягає на Марі-Лор навушники. Крізь них вона чує, як він повертає ручку, щось вмикає, а тоді, так, наче просто в неї в голові, піаніно починає грати приємну, просту мелодію.

Музика затихає, лунає однотонний голос: «Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас вдома. Бачите її, діти? Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що жив мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, чи сто мільйонів років тому…»

За якийсь час голос знову поступається піаніно. Дідусь знімає з неї навушники.

— У дитинстві мій брат був талановитий в усьому, але найбільше люди захоплювалися його голосом. Монашки із собору святого Вікентія хотіли зібрати хор, щоб він у ньому був солістом. Ми з Анрі мали мрію — записувати й продавати платівки. Він мав голос, а я — мізки, а в ті часи платівки були в моді. І майже ніхто не записував передачі для дітей. Отож я звернувся до паризької звукозаписної студії, вони виявили зацікавлення. Я написав десять різних сценаріїв про науку, Анрі кілька разів їх перечитав, і нарешті ми приступили до запису. Твій батько був ще малий, але весь час приходив і слухав. То були одні з найщасливіших днів мого життя.

— А тоді почалася війна.

— Ми стали зв’язківцями. Наша з твоїм дідусем робота полягала в прокладанні телеграфних дротів від заданих координат у тилу до офіцерів на фронті. Мало не щоночі вороги стріляли над окопами парашутними сигнальними ракетами — короткими жмутами зірок, що злітали в повітря, аби освітити цілі для снайперів. Доки вони горіли, кожен солдат у радіусі їхньої дії завмирав. Іноді за годину вибухали десь вісімдесят чи дев’яносто таких ракет, одна за одною, і ніч ставала дивно світлою. Ставало так тихо, було чути лише шипіння ракет, а потім — свистіння кулі, випущеної снайпером, що мелькала в темряві і вгрузала в багнюку. Ми старалися триматися якомога ближче один до одного. Але іноді на мене наче нападав параліч — я нічим не міг поворушити, навіть пальцями. Не міг розплющити очі. Анрі лежав поруч зі мною й нашіптував ті тексти, ті, що ми записували. Іноді й цілу ніч. Знову й знову. Наче витворював навколо нас якийсь захисний щит. До самого ранку.

— Але він загинув.

— А я — ні.

Оце, розуміє вона, основа його страху, всіх страхів. Думка, що світло, яке ти не в змозі зупинити, зупиниться на тобі й наведе кулю.

— Хто це все зробив, дідусю? Цей механізм.

— Я. Після війни. Збирав його роками.

— А як він працює?

— Це радіопередавач. Оцей перемикач, — він підносить до нього її руку, — вмикає мікрофон, а цей — фонограф. Отут підсилювач премодуляції, оце — лампи, а це — котушки. Антена простягається вздовж димаря. Дванадцять метрів. Відчуваєш цей важіль? Уяви, що енергія — це хвилі, а передавач посилає ці хвилі рівними колами. Твій голос їх деформує…

Вона перестає слухати. Це все запорошене, заплутане й заворожливе водночас. Скільки ж цьому обладнанню років? Десять? Двадцять?

— А що ти передаєш?

— Записи свого брата. Паризька студія втратила інтерес, але щоночі я програвав усі десять наших платівок, доки більшість із них зовсім стерлися. І цю мелодію.

— Це піаніно?

— «Місячне світло» Дебюссі, — він торкається металевого циліндра із кулькою згори. — Я просто вставляю мікрофон у грамофонну трубу — і voilà!

Вона нахиляється над мікрофоном і каже:

— Привіт усім. — Він сміється своїм легким сміхом. — А діти коли-небудь це слухали?

— Не знаю.

— Далеко долинає сигнал?

— Далеко.

— До Англії?

— Легко.

— До Парижа?

— Так. Але я не намагався дістати до Англії. Чи до Парижа. Я думав, що як сигнал буде досить потужний, брат мене почує. Що це принесе йому спокій, захистить його так, як він завжди захищав мене.

— То ти грав своєму братові його власний голос? Коли його вже не було серед живих?

— І Дебюссі.

— Він коли-небудь відповідав?

Горище поскрипує. Що за привиди зараз літають уздовж стін, намагаючись їх підслухати? Вона майже відчуває в повітрі запах Етьєнового страху.

— Ні, — відказує він. — Ніколи.

Його звати Клод Левіт, але всі його кличуть Великим Клодом. Ось уже десять років він тримає парфумерну на рю Воборель. Ведеться йому нелегко — процвітає торгівля тільки в ту пору, коли солять тріску і навіть стіни самого міста починають смердіти.

Однак з’явилися нові можливості, а Великий Клод не з тих, хто їх проминає. Він купує у селян в Канкалі забитих ягнят і кроликів, складає м’ясо в однакові дерматинові валізки своєї дружини і відвозить їх потягом у Париж. Це неважко — у деякі тижні йому вдається заробити аж п’ятсот франків. Попит і пропозиція. Звісно, треба марудитися з паперами; один чиновник збагнув, що й до чого, і хоче відсоток. Але з таким розумом, як у Клода, можна оминути складнощі цього бізнесу.

Сьогодні йому жарко; піт стікає по спині й по боках. У Сен-Мало пече як у пеклі. Уже жовтень, з океану мали б дути рвучкі холодні вітри, вулицями мало б котитися листя. Але вітер залетів і полетів геть, наче вирішив, що йому не подобаються тутешні зміни.

Усеньке пообіддя Клод ховається у своєму магазині над вітриною із сотнями кольорових пляшечок із квітковими, східними й фужерними ароматами, але покупців немає. Хиткий електричний вентилятор обдуває його обличчя з лівого боку, а тоді з правого. Він нічого не читає й майже не ворушиться, хіба що час від часу опускає руку під стілець, дістає з круглої бляшанки жменю печива й запихає до рота.

Десь о четвертій по рю Воборель проходять німецькі солдати. Вони стрункі, рожевошкірі й поважні, у них серйозні очі, гвинтівки висять на плечах цівками донизу, мов кларнети. Вони сміються один до одного, і їхні обличчя аж наче осяває золотий відблиск.

Клод розуміє, що мав би їх зневажати, але він захоплюється їхньою виправкою, вмінням поводитися й вправністю їхніх рухів. Здається, що вони завжди знають, куди йдуть, і не сумніваються, що саме туди їм і треба. Цього бракує його краянам.

Солдати звертають на рю Сен-Філіп і зникають з очей. Клод пальцями малює овали на кришці вітрини. Нагорі його дружина наводить лад пилосмоком — він чує, як той кружляє й кружляє підлогою. Його хилить на сон, він уже дрімає, коли бачить, як парижанин, що гостює в будинку Етьєна Леблана, його сусіди, виходить на вулицю. Худий, горбоносий чоловік, що вічно стоїть у черзі в телеграфну контору, обстругуючи маленькі дерев’яні коробочки.

Парижанин іде в тому ж напрямку, що й німецькі солдати, ставлячи п’яту однієї ступні строго поряд із пальцями іншої. Він доходить до кінця вулиці, щось шкрябає в блокноті, обертається на сто вісімдесят градусів і йде назад. Дійшовши до кінця кварталу, він піднімає очі на будинок пана Рібу й робить ще кілька записів. Дивиться вгору, дивиться вниз. Вимірює. Покусує гумку на кінці олівця, наче нервує.

Великий Клод підходить до вікна. Це теж може стати можливістю. Окупаційна влада, напевно, зацікавиться, чого це якийсь зайда вимірює відстані й замальовує будинки. Захоче знати, який він із себе, хто спонсорує цю діяльність. Хто дав на неї дозвіл.

Це добре. Просто чудово.

Вони й далі не повертаються в Париж. Їй і далі не можна виходити надвір. Марі-Лор подумки рахує кожен день, проведений під замком в Етьєновому домі. Сто двадцять. Сто двадцять один. Вона думає про передавач на горищі, про те, як із нього голос її дідуся линув аж через море: «Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас вдома…», подорожуючи, мов Дарвін, від Плімута до Кабо-Верде, до Патагонії, до Фолклендських островів, через хвилі, через кордони.

— Коли ти закінчиш модель, — питає вона в батька, — мені можна буде вийти надвір?

Його шмерґелевий папір не змовкає.

Вісті, які гості мадам Манек приносять на кухню, лячні й неймовірні. Кузини з Парижа, про яких десятиліттями ніхто не чув, тепер закидають листами з благаннями надіслати каплунів, шинку, курей. Дантист продає вино поштою. Парфумер забиває ягнят і возить їх потягом у Париж, де збуває м’ясо з великим зиском.

У Сен-Мало людей штрафують за те, що вони замикають двері, тримають голубів чи запасаються м’ясом. Зникають трюфелі. Зникає шампанське. В очі не дивитися. Не базікати у дверях. Не засмагати, не співати, не прогулюватися, узявшись за руки, фортечними валами ввечері — ці правила не писані, проте виконуються добре. З Атлантики проносяться крижані вітри, й Етьєн барикадується в старій кімнаті свого брата, а Марі-Лор перебуває повільні години, проводячи пальцями по мушлях у його кімнаті, упорядковуючи їх за розміром, за видом, за морфологією, знову й знову перевіряючи їх порядок, з усіх сил стараючись не пропустити й жодної з них.

Хіба їй не можна вийти надвір хоч на півгодини? З батьком під руку? Однак щоразу, як батько їй відмовляє, з її пам’яті відлунює:

Певно, вони спочатку заберуть сліпих дівчат, а вже потім калік.

І примусять їх робити різні речі.

За міськими стінами курсують кілька військових човнів, кужіль в’яжуть і відвантажують, плетуть із нього канати, троси чи парашутні мотузки; чайки в польоті впускають устриць, мідій чи молюсків, і раптовий стукіт по даху змушує Марі-Лор різко сідати в ліжку. Мер оголошує впровадження нового податку, і деякі подруги мадам Манек шепочуть, що він їх продав, що їм треба un homme à poigne,[34] але інші питають, що мерові залишається робити. Цей час починають називати часом страусової політики.

— Це в нас голови встромлені в пісок, мадам? Чи в них?

— Напевне, в усіх, — бурмоче мадам.

Мадам Манек стала засинати за столом поряд із Марі-Лор. Доки несе Етьєнові їжу на п’ятий поверх, вона йде повільно, важко дихаючи всю дорогу. Мало не щоранку, доки всі сплять, мадам Манек уже щось пече; ближче до обіду вона йде в місто, із сигаретою в роті, розносити пироги або горщики з рагу хворим чи нужденним. Нагорі батько Марі-Лор працює над моделлю, поліруючи, забиваючи гвіздочки, відпилюючи, виміряючи, кожного дня працюючи все гарячковіше, наче намагаючись устигнути до якогось відомого лише йому строку.

Польовими заняттями керує комендант на прізвище Бастіан, що виконує свою роботу з великою старанністю. Він має широку ходу, кругле черевце й пальто, на якому колишуться медалі за війну. Його лице вкрите шрамами від віспи, а плечі наче виліплені з м’якої глини. Щодня він носить підковані чоботи, й кадети жартують, що він ними вибивався з материнського лона.

Бастіан вимагає, щоб вони завчали карти, визначали висоту сонця, самі собі вирізали ремені з волячої шкіри. Кожного пообіддя, у будь-яку погоду, він стоїть на плацу, горланячи ідеологічні вислови: «Процвітання залежить від лютості. Ваші дорогесенькі бабусі мають чай із печивом лише завдяки вашим кулакам!»

У нього на поясі висить старомодний пістолет. Найзавзятіші кадети дивляться на нього з блиском в очах. Вернерові він здається здатним на жорстоке й систематичне насилля.

— Армія — це тіло, — пояснює він, крутячи гумову палицю так, що її кінчик просвистує за кілька сантиметрів від хлопчачих носів. — Таке, як у живої людини. Ви маєте позбутися слабкості у своєму тілі, так само, як ніякої слабкості не має бути в армії.

Одного жовтневого дня Бастіан викликає з шеренги клишоногого хлопця.

— Ти будеш перший. Як твоє прізвище?

— Бекер, пане комендант.

— Бекер. Скажи нам, Бекере, хто в цій групі найслабший?

Вернер торопіє. Він найменший серед своїх однолітків. Він намагається виставити вперед груди, виструнчитися якомога більше. Бекерів погляд бродить шеренгою.

— Він, пане комендант?

Вернер видихає — Бекер вибрав якогось хлопця по праву руку від Вернера, одного з темноволосих. Ернста Якось-там. Досить добрий вибір — Ернст і справді повільно бігає. Він іще погано натренований і незграбний.

Бастіан викликає Ернста вперед. Коли той повертається лицем до групи, його нижня губа дрижить.

— Сльози тут не допоможуть, — каже Бастіан і махає рукою кудись на дальній край поля, де лісосмуга перетинає зарості трави. — У тебе буде десять секунд фори. Добіжи до мене, перш ніж вони тебе наздоженуть. Ясно?

Ернст і не киває ствердно, і не хитає головою. Бастіан дивиться незадоволено.

— Коли я підніму ліву руку — біжи. Коли я підніму праву руку — біжіть ви, блазні.

Бастіан перевалюється з ноги на ногу, в нього на шиї бовтається гумовий кийок, а об стегно б’ється пістолет.

Шістдесят хлопців чекають, шумно дихаючи. Вернер думає про Юту з її молочно-білим волоссям, жвавими очима й різкою поведінкою — її ніколи не назвали б найслабшою. Ернст Якось-там уже тремтить усім тілом — від зап’ясть до щиколоток. Відійшовши метрів на двісті, Бастіан обертається й піднімає ліву руку.

Ернст біжить. Кроки широкі, руки мало не притиснені до тулуба. Бастіан веде зворотний відлік.

— Три, — здалеку лунає його голос. — Два. Один.

Через секунду його правиця піднімається і натовп зривається з місця. Темноволосий Ернст перегнав їх метрів на п’ятдесят, але вони відразу починають скорочувати дистанцію.

Поспішаючи, несучись, біжучи щодуху п’ятдесят дев’ять чотирнадцятирічних підлітків женуть одного. Вернер тримається в центрі групи. Його серце б’ється в похмурому сум’ятті, він думає про те, де Фредерік, чому вони доганяють цього хлопця і що вони мають робити, коли доженуть.

Ось тільки якимось атавістичним чуттям він точно знає, що робитиме.

Кілька винятково швидких бігунів уже майже наздогнали самотню постать. Ернст навіжено працює кінцівками, але він явно не звик до бігу на швидкість і втрачає темп. Колишеться трава, крізь гілля ллється сонячне світло, зграя наближається, і Вернер відчуває роздратування: чому Ернст бігає так повільно? Чому він не тренувався? Як йому вдалося скласти вступні іспити?

Найшвидший кадет кидається схопити хлопця за сорочку й майже ловить. Темноволосого Ернста спіймають, і Вернерові здається, що йому аж наче цього хочеться. Однак Ернст добігає до коменданта за мить до того, як повз нього, важко гупаючи, пробігають інші.

Марі-Лор доводиться тричі просити батька, перш ніж той погоджується прочитати їй повідомлення вголос:

— «Населення має здати всі радіоприймачі, що перебувають у їхній власності. Прилади мають бути доставлені до завтрашнього полудня за адресою: будинок номер двадцять сім по рю де Шартр. Кожен, хто не виконає цього наказу, буде арештований за саботаж».

Якусь хвилю всі мовчать. Усередині Марі-Лор починає пробуджуватися стара тривога.

— А де?..

— У колишній кімнаті твого діда, — каже мадам Манек.

До завтрашнього полудня. «Та тут половина будинку, — думає Марі-Лор, — заставлена приймачами та запчастинами до них».

Мадам Манек стукає в кімнату Анрі й не дістає відповіді. По обіді вони спаковують обладнання із кімнати Етьєна: мадам і Papa висмикують приймачі з розеток й опускають їх у ящики, а Марі-Лор сидить на тахті й слухає, як радіо змовкають одне за одним: стара «Радіола П’ять», «G.M.R. Титан», «G.M.R. Орфей». «Делько» — батарейний тридцятидвохвольтовий приймач, який Етьєн виписав аж із Сполучених Штатів 1922 року.

Її батько пакує найбільший приймач у картонну коробку й спускає його на старезному візку. Марі-Лор сидить, склавши руки на колінах, відчуваючи заніміння пальців, і думає про механізм на горищі, про його кабелі та перемикачі. Передавач, сконструйований, щоб розмовляти з привидами. Його вважати за радіоприймача? Варто їй про нього сказати? Чи Papa й мадам Манек знають про нього? Здається, що ні. Увечері місто поглинає туман, принісши холодний, рибний сморід. Вони їдять картоплю з морквою на кухні, й мадам Манек залишає тарілку під дверима кімнати Анрі й стукає у двері, але вони не відчиняються і їжа залишається неторканою.

— Що вони робитимуть з усіма тими радіо? — питає Марі-Лор.

— Відправлять у Німеччину, — відказує Papa.

— Або викинуть у море, — висуває припущення мадам Манек. — Ну ж бо, дитино, пий свій чай. Це не кінець світу. Я сьогодні принесу тобі ще одну ковдру.

І зранку Етьєн не виходить із братової кімнати. Чи знає він, що відбувається в будинку, Марі-Лор важко сказати. О десятій годині її батько починає перевозити вантаж на рю де Шартр: одна ходка, дві ходки, три. Етьєн так і не показується. Марі-Лор тримає мадам Манек за руку, слухаючи, як за батьком зачиняються двері, як скрипить возик по рю Воборель, а тоді — як у будинку знову настає тиша.

Штабс-фельдфебель Райнгольд фон Румпель прокидається рано. Надягає уніформу, кладе до кишень лýпу й пінцет, надягає білі рукавички. О шостій він уже у вестибюлі готелю, готовий іти: повністю вбраний, у начищеному взутті, з пістолетом у закритій кобурі. Господар готелю приносить йому хліб і сир у кошику, зробленому з темної лози, гарно вкритому тканинною серветкою, — все як треба.

Приємно бувати в місті до схід сонця, коли ще світять вуличні ліхтарі й денний гул Парижа тільки починає звучати. Коли фон Румпель звертає з рю Кюв’є до Ботанічного саду, його зустрічають імлисті й показні дерева — парасолі, розкриті лише для нього.

Він любить приходити рано.

При вході у Велику залу заклякають два нічні охоронці. Зиркають на смужки на його нашивці та рукавах; жили в них на горлі напружуються. Сходами спускається невеличкий чоловічок у чорному фланелевому костюмі, перепрошуючи німецькою. Він називає себе заступником директора. Вони очікували побачити штабс-фельдфебеля лише за годину.

— Можемо говорити французькою, — відказує фон Румпель.

За ним дрібушить другий чоловік із блідо-жовтим обличчям, що явно страшиться дивитися гостю в очі.

— Нам буде за честь показати вам наші колекції, пане фельдфебель, — ледь чутно мовить заступник директора. — Це наш мінералог, професор Ублен.

Ублен блимає двічі. Він нагадує пійманого звіра. З кінця коридору спостерігають обидва охоронці.

— Дозвольте взяти вашого кошика.

— Мені не важко.

Зала мінералогії така довга, що фон Румпелю заледве видно її кінець. Попереду, в порожніх вітринах, видно підставки з вицвілими контурами забраних експонатів. Фон Румпель задумано бреде, несучи в руці свого кошика, поглинений тим, що бачить. Які скарби вони позалишали! Розкішний набір жовтих топазових кристалів на сірому субстраті. Великий рожевий кусень берила, схожий на кристалізований мозок. Фіолетова колона турмаліну з Мадагаскару, така яскрава, що він не може стриматися й торкається її. Бурконіт, апатит на мусковіті, природний циркон у розмаїтті кольорів, десятки інших мінералів, яких він не в змозі назвати. «Напевно, через руки цих людей, — думає він, — за тиждень проходить більше самоцвітів, ніж він бачив за все життя».

Кожен експонат внесений у величезні каталожні фоліанти, які збирали століттями. Блідий Ублен показує йому сторінки.

— Людовик XIII започаткував цю колекцію з лікувальних засобів для кабінету медицини: нефрит — для нирок, глина — для шлунка, й так далі. На 1850 рік каталог нараховував уже двісті тисяч записів — неоціненна мінералогічна спадщина…

Час від часу фон Румпель дістає блокнот і щось записує. Він не поспішає. Коли вони доходять до кінця, заступник директора сплітає пальці на пузі.

— Сподіваємося, ви вражений, пане фельдфебель? Сподобалася вам екскурсія?

— Дуже сподобалася.

Електричні лампочки розміщені далеко одна від одної, й тиша в цьому величезному приміщенні гнітюча.

— Але, — веде він далі дуже повільно, — як щодо тих колекцій, які не виставлені на публічний огляд?

Заступник директора й мінералог обмінюються поглядами.

— Ви побачили все, що ми могли вам показати, пане фельдфебель.

Фон Румпель старається говорити ввічливо. Культурно. Урешті, Париж — це не Польща. Павутину треба плести обережно. Такі речі не вийде просто конфіскувати. Як там казав його батько? «Дивися на перепони як на можливості, Райнгольде. Черпай із них натхнення».

— Ми десь можемо сісти, — питає він, — і поговорити?

Кабінет заступника директора займає запилений куток на третьому поверсі. Задушливий кабінет оббитими горіхом, прикрашеними проштрикнутими метеликами й жуками в різних рамках стінами виходить вікнами в сад. За важезним письмовим столом висить єдина картина: намальований вугільним олівцем портрет французького біолога Жана-Батиста Ламарка.

Заступник директора сідає за стіл, а фон Румпель опускається на стілець перед ним і ставить кошика собі між ногами. Мінералог залишається стояти. Довгошия секретарка приносить чай.

— Ми увесь час додаємо нові експонати. У всьому світі індустріалізація становить загрозу покладам мінералів. Ми збираємо мінерали всіх можливих видів. Для нас усі вони однаково цінні, — зауважує Ублен.

Фон Румпель сміється. Він цінує їхнє намагання грати в гру. Але хіба вони не розуміють, що переможця вже визначено? Він ставить свою чашку чаю.

— Мені хотілося б побачити ваші найзахищеніші екземпляри. Особливо мене цікавить один камінь, що, як мені відомо, лише нещодавно дістали зі сховища.

Заступник директора проводить лівою рукою по волоссю, й із нього сиплеться лупá.

— Пане фельдфебель, ті мінерали, які ви побачили, сприяли відкриттям в електрохімії, у фундаментальних законах математичної кристалографії. Роль національного музею полягає в тому, щоб стояти вище за примхи й побажання колекціонерів, щоб зберігати для наступних поколінь…

Фон Румпель посміхається.

— Я почекаю.

— Ви хибно нас зрозуміли, мосьє. Ми вже показали все, що змогли.

— Я чекатиму, доки не побачу те, що ви не можете мені показати.

Заступник директора вглядається в чашку з чаєм. Мінералог переступає з ноги на ногу; здається, він намагається придушити в собі лють.

— Мені досить добре вдається чекати, — додає фон Румпель французькою. — Я чудово розвинув цю навичку. Я ніколи не мав особливих успіхів ні в спорті, ні в математиці, зате з дитинства наділений винятковою терплячістю. Я чекав на свою матір, доки вона була в перукарні. Сідав на стільця і чекав годинами, без журналів, без іграшок, навіть не бовтав ногами. На інших матерів це справляло враження.

Обидва французи нервово соваються. Чиї там вуха слухають за дверима кабінету?

— Будь ласка, сідайте, якщо хочете, — звертається фон Румпель до Ублена й ляпає по сусідньому кріслу.

Ублен не сідає. Минає час. Фон Румпель допиває чай і дуже обачно ставить чашку на краєчок столу заступника директора. Десь починає крутитися електричний вентилятор, гуде якийсь час, а тоді вимикається.

Ублен каже:

— Не зовсім ясно, чого ви чекаєте, пане фельдфебель.

— Я чекаю, доки ви почнете говорити правду.

— З вашого дозволу…

— Сядьте тут, — дозволяє фон Румпель. — Я певний, що варто вам промовити вказівки, мадемуазель, яка схожа на жирафу, почує вас, правда?

Заступник директора схрещує то одну, то другу ногу. Вже завернуло з полудня.

— Може, ви хочете побачити скелети? — питає заступник директора. — Зала розвитку людини досить видовищна. А зоологічна колекція переважає…

— Мені хотілося б побачити мінерали, які ви не виставляєте на огляд. Особливо один із них.

Убленове горло береться рожевими плямами. Він так і не сідає. Заступник директора ніби змиряється зі своїм безнадійним становищем, дістає з шухляди грубий, ідеально прошитий стос паперу й починає читати. Ублен наче поривається піти, але фон Румпель зупиняє його:

— Будь ласка, залиштеся, доки ми з цим не розберемося.

«Вичікування, — думає фон Румпель, — це різновид війни. Треба просто сказати собі, що не маєш права на поразку». Дзвонить телефон заступника директора, й він тягнеться підняти слухавку, але фон Румпель піднімає руку й телефон дзвонить ще десять чи одинадцять разів, а тоді змовкає. Минає з півгодини, Ублен розглядає свої шнурівки, заступник директора час від часу робить позначки в рукописі срібною ручкою, фон Румпель сидить зовсім нерухомо. Лунає віддалений стук у двері.

— Панове? — лунає голос.

— У нас усе гаразд, спасибі, — гукає фон Румпель.

— У мене є інші справи, пане фельдфебель, — каже заступник директора.

Фон Румпель не підвищує голосу:

— Ви чекатимете тут. Обидва. Ви чекатимете тут зі мною, аж доки я побачу те, що я прийшов побачити. А тоді ми всі повернемося до своїх важливих справ.

У мінералога дрижить підборіддя. Вентилятор знову вмикається, гудить, змовкає. П’ятихвилинний таймер, здогадується фон Румпель. Він чекає, доки той запрацює й вимкнеться ще раз. А тоді ставить кошик собі на коліна. Райнгольд вказує на крісло.

— Сідайте, професоре. Вам так буде зручніше, — його голос звучить лагідно.

Ублен не сідає. Друга година, на сотні церков б’ють дзвони. Доріжками прогулюються люди. На землю опадає останнє осіннє листя.

Фон Румпель розгортає на колінах серветку, витягає сир. Повільно розламує хліб, рясно посипавши серветку крихтами. Жуючи, він майже чує, як бурчить у них в животах. Він нічого їм не пропонує. Доївши, витирає кутики рота серветкою.

— Ви неправильно мене розумієте, мосьє. Я не звір. Я не збираюся грабувати вашу колекцію. Вона належить усій Європі, усьому людству, хіба ні? Я прийшов по одну дрібничку. Меншу за ваші колінні чашечки.

Кажучи це, він дивиться на мінералога. Той відводить погляд, паленіючи.

— Це безглуздо, пане фельдфебель, — озивається заступник директора.

Фон Румпель згортає серветку й кладе її назад у кошик, а тоді ставить кошика на підлогу. Він наслинює кінчик пальця і по одній збирає крихти з кителя. А тоді підводить погляд просто на заступника директора.

— Ліцей Шарлемань, правильно? На рю Шарлемань?

Шкіра навколо очей заступника директора натягується.

— Це там вчиться ваша донька? — фон Румпель повертається на стільці. — І коледж Станіслава, так, докторе Ублен? Там вчаться ваші сини-близнята? На рю Нотр-Дам де Шамп? Хіба ж ці гарненькі хлопчики саме зараз не збираються йти додому?

Ублен хапається за спинку порожнього стільця. Кісточки на його долонях біліють.

— Один зі скрипкою, а другий з альтом, я правильно кажу? Переходять стільки людних вулиць. Для десятирічних хлопчиків це далеченько ходити.

Заступник директора сидить так, наче аршин проковтнув. Фон Румпель веде своєї:

— Я знаю, що він не тут, мосьє. Навіть останній прибиральник не проявив би таких чудес дурості й не залишив би діаманта тут. Однак мені хочеться подивитися, де ви його тримаєте. Мені хочеться знати, яке сховище ви вважаєте достатньо безпечним.

Обидва французи нічого не відповідають. Заступник директора й далі дивиться у свій рукопис, однак фон Румпелю ясно, що він уже не читає. О четвертій секретарка стукає у двері, й знову фон Румпель відсилає її геть. Він старається зосередитися лише на морганні. Пульс у нього на шиї. Стук, стук, стук, стук.«Інші, — думає він, — справилися б із цим не так тактовно. Застосували б детектор брехні, вибухівку, цівки пістолетів, кулаки». Фон Румпель використовує лише найдешевший матеріал: хвилини, години.

Дзвони б’ють п’ять разів. У саду за вікном з’являються тіні.

— Прошу вас, пане фельдфебель, — заступник директора кладе обидві долоні на стіл. Райнгольд підводить погляд. — Уже дуже пізно. Мені треба облегшитися.

— То вперед, — фон Румпель махає рукою на металеве відро для сміття позаду столу.

Мінералог морщиться. Знову дзвонить телефон. Ублен обкусує шкірку навколо нігтів. На обличчі заступника директора відбивається біль. Гудить вентилятор. Там, у саду, темнішає гілля, а фон Румпель і досі чекає.

— Ваш колега, — звертається він до мінералога, — раціональна людина, правда? Він не вірить байкам. Але ви, ви здаєтеся запальнішим. Ви не хочете вірити, переконуєте себе не вірити. Але вірите попри все, — він хитає головою. — Ви тримали діамант. Відчували його силу.

— Це смішно, — пирхає Ублен. Він закочує очі, мов налякане лоша. — Ви поводитеся нецивілізовано. Наші діти в безпеці? Я вимагаю, щоб ви дозволили нам дізнатися, чи наші діти в безпеці.

— Ви науковець, а все одно вірите міфам. Вірите в силу розуму, але також і в казки. У богинь і прокляття.

Заступник директора різко вдихає.

— Годі, годі!

У фон Румпеля пришвидшується пульс: що, вже? Так легко? Він міг би чекати ще два дні, три, своєю витримкою зламувати волю супротивника.

— Нашим дітям нічого не загрожує, пане фельдфебель?

— А це від вас залежить.

— Можна мені зателефонувати?

Фон Румпель киває. Заступник директора тягнеться по слухавку, каже: «Сильві», слухає якийсь час, а тоді кладе її. Заходить жінка зі зв’язкою ключів. Із шухляди в столі заступника директора вона дістає інший ключ на ланцюжку. Простий, елегантний, із довгою ручкою.

Маленькі замкнені двері в кінці коридору на першому поверсі. Вони відмикаються двома ключами, й заступник директора, здається, ще ніколи не мав справи з цим замком. Двері ведуть фон Румпеля гвинтовими кам’яними сходами; унизу заступник директора відмикає ще одні двері. Вони проходять лабіринтом коридорів, повз охоронця, що впускає газету й витягується. У непоказній комірчині, повній ганчір’я, піддонів і ящиків, мінералог забирає лист фанери й показує сейф із простою комбінацією, який заступник директора відмикає досить легко.

Сигналізації немає. Лише один охоронець.

У сейфі ящик, куди цікавіший. Такий важкий, що заступникові директора й мінералогу доводиться піднімати його вдвох.

Елегантний, стиків не видно. Ні назви виробника, ні кодового замка. На здогад, він порожній, але на ньому не видно ні завіс, ні гвіздків, ні кріплення. На вигляд — суцільний куб із добре відполірованого дерева. Зроблено на замовлення.

Мінералог вставляє ключ у крихітну, майже невидиму шпарину на дні; коли він його повертає, з протилежної сторони відкриваються ще дві крихітні замкові щілини. Заступник директора вставляє в них два однакових ключі, напевно, там п’ять різних пластин-сувальд.

Три взаємопов’яні циліндричні замки`.

— Геніально, — шепоче фон Румпель.

Ящик плавно розпадається на частини.

Усередині лежить маленький фетровий мішечок.

— Відкрийте його, — наказує фон Румпель.

Мінералог дивиться на заступника директора. Той бере мішечок, розв’язує його й висипає собі на долоню щось, загорнуте в тканину. Пальцем розправляє складки. Усередині лежить блакитний камінь завбільшки з голубине яйце.

Містянам, що вмикають світло, коли не мали б, виписують штраф або викликають на допит, хоча мадам Манек каже, що в «Готель-Дью» світиться всю ніч і німецькі офіцери виходять звідти в будь-який час, зашпортуючись, заправляючи сорочки й поправляючи штани. Марі-Лор намагається не засинати, чекаючи, чи не почує дідуся. Нарешті відчиняються двері з іншого боку коридору, босі ноги ляпають по підлозі. Вона уявляє, як казкова миша виглядає з нірки.

Вона злізає з ліжка, стараючись не розбудити батька, й переходить через коридор.

— Дідусю, — шепоче вона. — Не лякайся.

— Це ти, Марі-Лор? — Лише його запах нагадує їй про близьку зиму, склеп і в’язку млявість часу.

— Як ти?

— Уже краще.

Вони стоять на сходовому майданчику.

— Було одне повідомлення, — каже Марі-Лор. — Мадам залишила його на твоєму столі.

— Яке повідомлення?

— Щодо твоїх радіо.

Він спускається на п’ятий поверх. Вона чує, як він щось мугикає. Як проводить пальцями по недавно спорожнілих полицях. Старі друзі зникли. Вона чекає розгніваних криків, але натомість вчуває дитячі пісеньки, перемежовані частим диханням: «…à la salade je suis malade au céleri je suis guéri…»[35]

Вона бере його за лікоть, підводить до тахти. Він і досі мимрить собі під ніс, намагаючись словами відтягнути себе від краю прірви; і вона відчуває, як від нього пашіє страхом — отруйним, токсичним, схожим на випари, що здіймаються над банками з формаліном у відділі зоології.

Дощ стукає у вікна. Етьєнів голос долинає звідкись здалеку:

— Усі до одного?

— Те, що на горищі, — на місці. Я про нього не згадала. Мадам Манек про нього знає?

— Ми про це не говорили.

— Воно заховане, дідусю? Його могли б знайти під час обшуку?

— Хто стане обшукувати наш дім?

Стоїть тиша.

— Ми ще можемо його здати, — виправдовується Етьєн. — Скажемо, що забули про нього.

— Термін був до вчорашнього полудня.

— Може, вони поставляться з розумінням.

— Дідусю, невже ти справді думаєш, ніби вони поставляться з розумінням, що ти забув про передавач, який може дістати до Англії?

Знову чути схвильоване дихання. Ніч котиться вперед на безшумних колесах.

— Поможи мені, — просить він.

Він знаходить автомобільний домкрат у кімнаті на третьому поверсі, й вони разом піднімаються на шостий, замикають двері в кімнату її діда й опускаються на коліна, не ризикнувши запалити й свічки. Він підсовує домкрат під гардероб і піднімає ліву сторону. Під ніжку гардероба він підставляє складені ганчірки, а тоді піднімає іншу сторону й робить те саме.

— А тепер, Марі-Лор, поклади долоні сюди. Штовхай.

Повна захвату, вона розуміє: вони поставлять гардероб перед маленькими дверима, що ведуть на горище.

— Що є сили. Готова? Один, два, три.

Велетенський гардероб зрушується на кілька сантиметрів. Доки він ковзає підлогою, важкі дверцята з дзеркалами злегка постукують. У неї таке відчуття, наче вони пхають будинок по кризі.

— Мій батько, — Етьєн відсапується, — любив приказувати, що сам Ісус не зміг би занести сюди цей гардероб. Що, напевне, цей будинок збудували навколо нього. Спробуймо ще раз. Готова?

Вони пхають, перепочивають, пхають, перепочивають. Урешті гардероб стає напроти маленьких дверей, і вхід на горище виявляється забарикадований. Етьєн знову піднімає кожну його ніжку домкратом, витягає ганчірки й опускається на підлогу, важко дихаючи. Марі-Лор сідає поруч нього. Перш ніж над містом загоряється світанок, вони обоє сплять.

Переклик. Сніданок. Френологія, стрілецький і муштровий вишкіл. Темноволосий Ернст кидає школу через п’ять днів після того, як його вибрали найслабшим на занятті в Бастіана. Ще двоє йдуть за тиждень. Із шістдесяти залишаються п’ятдесят сім. Щовечора Вернер працює в лабораторії доктора Гауптмана, то вставляючи числа в тригонометричні рівняння, то працюючи над проектами: Гауптман хоче, щоб він підвищив ефективність і потужність радіостанції спрямованої дії, яку сам конструює. Вона має швидше переходити до передавання на різних частотах, каже доктор-коротун, а також виміряти пеленг вхідного сигналу. Чи Вернер це зуміє?

Він переробляє схему майже повністю. Іноді вечорами Гауптман стає балакучий, дуже докладно пояснює роль соленоїда чи резистора, може навіть назвати павука, що звисає зі стелі, або захоплено розказує про збори науковців у Берліні, де, здається, майже кожна розмова, каже він, розкриває нові можливості. Теорія відносності, квантова механіка — у такі вечори він охоче говорить хай про що Вернер запитає.

Однак наступного ж вечора Гауптман поводиться навдивовижу відсторонено: він не заохочує питань і спостерігає за Вернеровою роботою мовчки. Те, що доктор Гауптман має такі впливові зв’язки, що телефон на столі пов’язує його з людьми за сотню кілометрів, які одним помахом пальця можуть послати десяток «мессершміттів» бомбити якесь місто, п’янить Вернера.

Ми живемо у виняткові часи.

Йому хочеться знати, чи Юта його пробачила. У її листах або переважно загальні фрази: «ми зайняті», «фрау Елена передає привіт», або стільки цензурованих зафарбувань, що нічого не зрозуміти. Вона тужить за ним? Чи ж вона заморозила свої почуття, вберігаючи себе, як і він вчиться робити?

Фолькгаймер, як і Гауптман, здається повним суперечностей. Інші хлопці вважають Фолькгаймера бездушним, утіленням чистої сили, однак іноді, коли Гауптман від’їжджає до Берліна, Фолькгаймер заходить до його кабінету й повертається з ламповим радіо «Грюндіг», налаштовує короткохвильову антену й наповнює лабораторію класичною музикою. Моцарта, Баха, навіть італійця Вівальді. Що сентиментальніше, то краще. Велетень відкидається на спинку крісла, аж воно скрипить під його вагою, і заплющує очі.

Чому завжди трикутники? Для чого потрібен прилад, над яким він працює? Які дві точки Гауптман знає і чому йому треба дізнатися розміщення третьої?

— Це лише числа, кадете, — каже Гауптман, це його улюблена максима. — Чиста математика. Ти маєш привчити себе так думати.

Вернер вибудовує гіпотези й ділиться ними з Фредеріком, але Фредерік живе наче в обіймах сну; його штани йому завеликі на поясі й сорочка увесь час висмикується. Очі в нього водночас напружені й неуважні; здається, він не розуміє, що не влучає в цілі на заняттях. Мало не щоночі Фредерік бурмоче собі під ніс, перш ніж заснути: читає уривки віршів, розказує про поведінку гусей, про кажанів, що шугали повз вікна.

Пташки, завжди пташки.

— …ну, так-от, полярні крячки, Вернере, вони перелітають від Південного полюса до Північного, справжні мандрівники навколо планети. Напевне, ніякі тварини стільки не кочують — сімдесят тисяч кілометрів на рік…

Металеве холодне світло розливається стайнями, виноградниками й стрільбищами; співочі птахи проносяться над пагорбами; великі розрізнені хмари горобцевих, що прямують на південь; шляхи кочівників, що пролягають просто над шпилями школи. Іноді зграя опускається на величезні липи і клекоче серед листя.

Деякі зі старших хлопців, яким по шістнадцять чи сімнадцять років, кадети, що мають вільний доступ до патронів, люблять стріляти по деревах — їм цікаво, у скільки пташок вони зможуть поцілити. Дерево здається нежилим і нерухоми, аж тут лунає постріл, і його крона розсипається навсібіч, сотня птахів зривається з місця за півсекунди, з таким пронизливим криком, наче розпалося ціле дерево.

Якогось вечора в спальні Фредерік притуляється лобом до віконного скла.

— Я їх ненавиджу. Я ненавиджу їх за це.

Лунає дзвоник на вечерю, всі кидаються в їдальню, а згорьований Фредерік плететься останній, волочачи шнурівки. Вернер миє за Фредеріка миску, ділиться відповідями на домашні завдання, кремом для взуття, солодощами від доктора Гауптмана; на польових заняттях вони завжди біжать поряд. Невагомі мідні значки причеплені до їхніх лацканів; сто чотирнадцять підкутих чобіт виблискують на доріжці на тлі бруківки. Обриси зáмкуз його башточками й зубчатими стінами вимальовуються у них під ногами, мов туманний відголосок минулої слави. Кров мчить Вернеровими жилами, він думає про приймач-передавач Гауптмана, про злютування, запобіжники, акумулятори, антени; їхні з Фредеріком підошви торкаються землі одночасно.

SSG35 A NA513 NL WUX

КОПІЯ ТЕЛЕФОНОГРАМИ

16 ЛИСТОПАДА 1940 РОКУ

МОСЬЄ ДАНІЕЛЮ ЛЕБЛАНУ

СЕН-МАЛО ФРАНЦІЯ

=ПОВЕРТАЙТЕСЯ НАПРИКІНЦІ МІСЯЦЯ = БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ =

За кілька останніх годин навіженого склеювання й шліфування батько Марі-Лор закінчує модель Сен-Мало. Вона нефарбована, недосконала, зроблена з півдесятка різних видів деревини й позбавлена деталей. Але її досить, щоб його донька могла нею користуватися в разі потреби: неправильний багатокутник острова в рамці з фортечних мурів, і кожна з восьмисот шістдесяти п’яти будівель у ньому на місці.

Він почувається змученим. Тиждень за тижнем логіка його підводить. Камінь, який йому на зберігання віддав музей, несправжній. Якби він був справжній, із музею уже хтось приїхав би по нього. Чому ж тоді, коли він прикладає до нього збільшувальне скло, то у його глибинах проглядаються крихітні язички полум’я? Чому він чує позаду себе кроки, коли там нікого немає? І чому тоді він крутить у голові дурну думку, що камінь, який він носить у полотняній торбинці у своїй кишені, приніс йому нещастя, наразив Марі-Лор на небезпеку, й, ба більше, можливо, доклався до цілої окупації Франції?

Ідіотизм. Маячня.

Він застосував кожен спосіб самостійної перевірки, що спав йому на думку.

Спробував загорнути його в повсть і вдарити по ньому молотком — він не розбився.

Спробував дряпати його половинкою шматка кварцу — на ньому не з’явилося й подряпини.

Тримав його над полум’ям свічки, занурював у воду, кип’ятив. Ховав камінь під матрацом, у своєму футлярі для інструментів, у черевикові. Однієї ночі він на кілька годин закопав його під геранню мадам Манек у квітковому горщику за вікном, а потім переконав себе, що герань стала в’янути, й викопав його.

Цього пообіддя знайоме обличчя маячить у черзі на залізничному вокзалі, за четверо чи п’ятеро людей від нього. Він уже бачив пухкенького й спітнілого чоловіка з кількома підборіддями. Вони дивляться один одному в очі, чоловік відводить погляд.

Етьєнів сусід. Парфумер.

Кілька тижнів тому, роблячи заміри для моделі, замкар бачив цього чоловіка згори на фортечних мурах — той фотографував море. «Йому не можна довіряти», — сказала мадам Манек. Але ж він просто випадковий чоловік у черзі по квитки.

Логіка. Принципи обґрунтованості. На кожен замóк є ключ.

Кілька днів у його голові відлунюють слова директорової телеграми. Такий дражливо двозначний вибір слів для тієї останньої вказівки — «будьте обережні». Це означає: привезти камінь чи залишити тут? Узяти Марі-Лор чи залишити її тут? Їхати потягом? Чи якимось іншим, теоретично, безпечнішим транспортом?

«А що, — думає замкар, — як ця телеграма прийшла не від директора?»

Питання по колу змінюють одне одного. Відстоявши чергу, він підходить до віконечка й купує один квиток на ранковий потяг до Ренна, а звідти — до Парижа, й вертається вузькими похмурими вуличками на рю Воборель. Він з’їздить туди й покінчить із цією справою. Повернеться до роботи, наповнить шафу з ключами, позамикає експонати. За тиждень він із легкою душею повернеться в Бретань забрати Марі-Лор.

На вечерю мадам Манек подає рагу й багети. Опісля замкар веде Марі-Лор хиткими сходами у ванну кімнату на третьому поверсі. Наповнює велику чавунну ванну й відвертається, коли вона починає роздягатися.

— Використовуй мила скільки хочеш, — дозволяє він. — Я купив ще.

Квиток на потяг пече його з кишені, мов зрада.

Вона дозволяє йому вимити своє волосся. Знов і знов Марі-Лор проводить руками під клубами піни, наче намагаючись визначити їхню вагу. В тому, що стосується доньки, у ньому завжди живе глибоко похований страх: страх, що він поганий батько, що все робить неправильно. Що йому так і не вдалося повністю зрозуміти правила. Усі ці паризькі матері, що штовхають поперед себе возики по Ботанічному саду чи роздивляються кофтинки в універмагах; йому здавалося, що ці жінки кивають, коли проминають одна одну, наче володіють якимсь таємним знанням, йому невідомим. Як узагалі можна бути точно впевненим у тому, що чиниш правильно?

Однак він відчуває й гордість — гордість, що все зміг сам. Що його донька така допитлива, така життєрадісна. Бути батьком такої сильної людини означає вчитися смиренності, так, наче він — це просто міст для чогось іншого, значущішого. Саме так він зараз почувається, думає він, споліскуючи доньчине волосся, — наче його любов до доньки рветься за межі його тіла. Можуть попадати стіни, може навіть розсипатися ціле місто, але яскравість цього відчуття не потьмянішає.

Стогне зливна труба; захаращений будинок обступив з усіх боків. Марі звертає до нього вологе обличчя.

— Ти їдеш, так? — У цю мить він радий, що вона його не бачить. — Мадам сказала мені про телеграму.

— Я не надовго, Марі. На тиждень. Щонайбільше на десять днів.

— Коли?

— Завтра. Ти ще спатимеш.

Вона обіймає свої коліна. Її спина довга, біла, розділена вузликами хребців. Колись вона засинала, затиснувши в кулаці його вказівний палець. Колись вона лягала з книжкою біля шафи для ключів і її руки бігали по сторінках, мов павучки.

— Я залишаюсь тут?

— З мадам. І з Етьєном.

Він простягає їй рушник, допомагає ступити на кахлі й чекає за дверима, доки вона вбирає нічну льолю. А тоді він піднімається з нею на шостий поверх у їхню маленьку кімнатку, хоча й знає, що їй не потрібен супровід, і сідає на край ліжка, а вона опускається на коліна поруч моделі й кладе три пальці на соборний шпиль.

Він знаходить гребінець, не завдаючи собі клопоту вмикати лампу.

— Десять днів, Papa?

— Щонайбільше.

Скриплять стіни, вікно чорніє між фіранок, місто готується до сну. Десь там німецькі підводні човни плавно пропливають над підводними впадинами, десятиметрові кальмари вглядаються в холодну темряву своїми велетенськими очима.

— Ми хоч одну ніч провели окремо?

— Ні.

Його погляд блукає неосвітленою кімнатою. Здається, камінь у нього в кишені пульсує. Якщо він зможе сьогодні заснути, що йому насниться?

— Мені можна виходити надвір, доки тебе не буде, Papa?

— Щойно я повернуся. Обіцяю.

Він якомога обережніше розчісує гребінцем мокрі пасма доньчиного волосся. Закінчивши з одним і переходячи до наступного, він чує, як морський бриз трусить вікно.

Долоні Марі-Лор перелітають від будинку до будинку. Вона повторює назви вулиць.

— Рю де Кордьєр, рю Жак Картьє, рю Воборель.

— За тиждень вивчиш їх усі, — запевняє він.

Пальці Марі-Лор лягають на зовнішні укріплення. Під ними море.

— Десять днів, — зітхає вона.

— Щонайбільше.

Грудень висмоктує із замку все світло. Сонце заледве показується на горизонті, перш ніж знову за нього сховатися. Сніг іде раз, другий, а тоді вкриває галявини й не тане. Чи бачив Вернер коли-небудь сніг такий білий, сніг, не забруднений попелом і вугільним пилом, щойно торкається землі? Єдині посланці з позашкільного світу — залітні співочі птахи, що сідають на липи позаду двору, заблукалі через далеку грозу, через бойові дії, або через те й те, а також два юних єфрейтори, які приходять у їдальню приблизно щотижня — завжди після молитви, завжди після того, як хлопці прожували по першому кусню своєї вечері. Вони проходять між геральдичними прикрасами, зупиняються позаду кадета й шепочуть йому на вухо, що його батько загинув у бою.

Іншими вечорами староста кричить: «Achtung!»,[36] і хлопці підводяться з лавок, і перевальцем заходить комендант Бастіан. Хлопці мовчки опускають погляди на тарілки, доки Бастіан проходить між рядами, проводячи по їхніх спинах вказівним пальцем.

— Нудьгуєте за домом? Викиньте його з голови. Фюрер — наш дім. Порівняноз ним що ще важливо?

— Нічого! — кричать хлопці.

Кожного пообіддя в будь-яку погоду комендант дме у свисток і чотирнадцятирічні хлопці вибігають на вулицю, а він висить над ними: черево обтягнуте пальтом, на грудях дзвенять медалі, крутиться гумова палиця.

— Є два види смерті, — проголошує він, видихаючи хмарки пари. — Можна боротися, мов лев. Або здатися легко, так легко, як витягнути волосину з чашки з молоком. Нікчеми, порожні місця — вони помирають легко. — Він скидає оком на шеренги, крутить палицею й театрально витріщає очі. — Якою смертю ви помрете, хлопці?

Одного вітряного дня він викликає з шеренги Гельмута Рьоделя. Гельмут — малий, нікчемний хлопець із півдня, що цілими днями тримає руки стиснутими в кулаки.

— То що, хто це, Рьоделю? На. Твою. Думку. Хто найслабший член вашої групи?

Комендант крутить палицею. Гельмут Рьодель довго не думає:

— Він, пане.

Вернер відчуває, як щось важке опускається на нього. Рьодель вказує просто на Фредеріка.

Бастіан викликає Фредеріка наперед. Якщо обличчя його друга й укрила тінь страху, Вернерові її не видно. Фредерік має неуважний вигляд. Майже філософічний. Бастіан вішає палицю собі на шию й волочить ноги через поле, крите шаром снігу заввишки до його гомілок, не поспішаючи, й зупиняється, тільки коли стає темною плямою біля дальнього краю поля. Вернер намагається ззирнутися з Фредеріком, але його погляд блукає десь далеко.

Комендант піднімає свою лівицю й репетує:

— Десять!

До хлопців долинає тільки уривок слова. Фредерік кілька разів блимає, як це часто трапляється й на заняттях, коли до нього звертаються. Чекаючи, доки внутрішнє життя наздожене зовнішнє.

— Дев’ять!

— Біжи! — шипить Вернер.

Фредерік досить швидко бігає, швидше за Вернера, але, здається, цього разу комендант рахує швидше, ніж завжди. Фредерік отримав меншу фору, сніг йому заважає, він відбігає заледве на двадцять метрів, коли Бастіан піднімає свою правицю.

Хлопці зриваються з місця в одну мить. Вернер біжить разом з іншими, намагаючись триматися серед останніх у групі. Гвинтівки ритмічно б’ються об їхні спини. Здається, найкращі бігуни біжать швидше, ніж завжди, ніби їм набридло програвати.

Фредерік біжить що є сили. Але найшвидші хлопці — хорти, зібрані з усієї країни за їхню швидкість і прагнення виконувати команди. Вернерові здається, що вони біжать пристрасніше, рішучіше, ніж раніше. Їм не терпиться дізнатися, що буде, коли когось впіймають.

Фредерікові до Бастіана залишається п’ятнадцять кроків, коли його збивають із ніг.

Натовп збирається навколо тих, хто добіг першим, доки обліплені снігом Фредерік і його переслідувачі зводяться на ноги. Підходить Бастіан. Кадети обступають свого наставника, відсапуючись, багато з них упираються руками в коліна. Хмарки пари з їхніх ротів збираються в одну й тут же розчиняються на вітрі. Фредерік стоїть у центрі, віддихуючись і змахуючи довгими віями.

— Зазвичай не треба стільки часу, — промовляє Бастіан м’яко, майже наче до себе. — Зазвичай першого ловлять раніше.

Фредерік зводить погляд до неба.

Бастіан питає:

— Кадете, ти найслабший?

— Не знаю, пане комендант.

— Не знаєш? — Пауза. Бастіанове обличчя випромінює ворожість. — Дивися на мене, коли відповідаєш.

— Деякі люди слабкі в одному. А інші — в іншому.

У Бастіана стискаються губи, очі звужуються, а на обличчі поступово з’являється вираз концентрованої злості. Наче вітер розвіяв якусь хмару й стала просвічувати справжня потворна Бастіанова суть. Він знімає з шиї гумового кийка й вручає його Рьоделю.

Той кліпає.

— Що ж, уперед, — підштовхує його Бастіан, наче заохочує несміливого хлопця увійти в холодну воду. — Добре його віддубась.

Рьодель опускає погляд на кийок: чорний, мало не метровий, затверділий від холоду. Можливо, минають кілька секунд, але Вернерові вони здаються годинами; і вітер проривається крізь підморожену траву, здуваючи серпанок і клапті снігу, які розносить по білій гладіні; й раптова нудьга за Цольферайном прокочує крізь нього хвилею: хлоп’ячі пообіддя, коли він бродив лабіринтами вулиць, забруднених сажею, возив свою малу сестру у візку. Відбита порода на вулицях, хриплі викрики робочих, хлопчики, що сплять укриті від голови до п’ят у загальній спальні, а їхні пальта й штани висять на стіні. Фрау Елена серед ночі проходить між їхніми ліжками, мов янгол: «Я знаю, що холодно. Але я тут, поряд із вами, бачите?»

«Юто, заплющ очі».

Рьодель ступає вперед, змахує кийком і б’є ним Фредеріка по плечу. Фредерік робить крок назад. Полем просвистує вітер. Бастіан командує:

— Ще.

Усе жахливо уповільнюється. Рьодель замахується й б’є. Цього разу він дістає Фредеріка по підборіддю. Вернер примушує себе тримати перед очима згадки про дім: прання, натруджені рожеві пальці фрау Елени, собаки на вулицях, стовпи пари з димарів — кожна його клітина хоче кричати: це ж неправильно!

Однак тут це правильно.

Це так довго триває. Фредерік витримує третій удар.

— Ще, — вимагає Бастіан.

На четвертий раз Фредерік простягає вперед руки, кийок опускається на його передпліччя, й він зашпортується.

Рьодель замахується знову, і Бастіан каже:

— Прикладом натхненним Твоїм, Ісусе, вказуй нам шлях, сьогодні й завжди, — і весь той день перехиляється набік і дає тріщину; Вернер бачить, як ця сцена віддаляється, наче він споглядає її з дальнього кінця тунелю: маленьке біле поле, купка хлопців, голі дерева, іграшковий замок — і все це не більше пов’язане з реальністю, ніж розповіді фрау Елени про її ельзаське дитинство, Париж на Ютиних малюнках. Ще шість разів він чує змах Рьоделя, свист кийка і якийсь дивно глухий стук, з яким гумовий кийок б’є Фредеріка по руках, плечах й обличчю.

Фредерік може годинами бродити в лісі, може впізнавати пташок за п’ятдесят метрів просто за їхніми голосами. Фредерік майже завжди думає про інших. Фредерік сильніший за нього з усіх поглядів. Вернер розтуляє рота, а потім знову стуляє; він тоне; він заплющує очі, заглушує розум.

Якоїсь миті биття припиняється. Фредерік лежить долілиць у снігу.

— Пане комендант? — Рьодель відсапується.

Бастіан забирає в нього кийок, вішає собі на шию і підсмикує ременя під черевом. Вернер опускається на коліна біля Фредеріка й перевертає його у свій бік. Кров тече в нього з носа, або з рота, або з вуха, або з усього відразу. Одне око вже спухло й не бачить, інше залишається розплющеним. Він дивиться на небо, розуміє Вернер. Щось там шукає.

Вернер наважується глянути вгору — там ширяє самотній яструб.

Бастіан велить:

— Вставай.

Вернер підводиться. Фредерік не ворушиться.

— Вставай, — повторює Бастіан тихіше.

Фредерік підводиться на одне коліно. Стає на рівні, хитаючись. У нього на щоці глибока рана, з якої сочиться кров. Великі нерівні мокрі плями від снігу в нього на спині, там, де сніг розтав і намочив сорочку. Вернер подає Фредерікові руку.

— Кадете, ти найслабший?

Фредерік не дивиться на Бастіана.

— Ні, пане комендант.

Яструб і далі кружляє в небі. Гладкий комендант якусь мить обсмоктує думку. А тоді розлягається його дзвінкий голос, злітаючи над ротою, наказуючи їм бігти. П’ятдесят сім кадетів пересікають поле і підтюпцем біжать засніженою доріжкою в ліс. Фредерік біжить на своєму місці поруч із Вернером, ліве око в нього спухло, щоки в кривавих патьоках, а комірець мокрий і червоний.

Гілки гойдаються й скриплять. Усі п’ятдесят сім хлопців співають в один голос.

Зима в лісах старої Саксонії. Вернер не наважується ще раз глянути на друга. Він підтюпцем біжить крізь холод, через його плече висить незаряджена гвинтівка на п’ять патронів. Йому майже п’ятнадцять.

Його хапають на околицях Вітре, за кілька годин до прибуття потяга в Париж. Двоє поліціянтів у цивільному виводять його з вагона під поглядами десятка пасажирів. Його допитують у фургоні, а потім у страшенно холодному підвальному кабінеті, прикрашеному поганими океанськими акварелями. Спочатку питання ставлять французи, за годину їх змінюють німці. Вони викладають його блокнот і набір інструментів. Беруть його зв’язку й нараховують сім різних сувальдних ключів. Що вони відмикають, — питають його, — і як він застосовує ці крихітні напилки й пилочки? І чому його нотатник списаний архітектурними замірами?

«Це для моделі, призначеної моїй доньці.

А це ключі з музею, де я працюю.

Заради Бога».

Вони силоміць тягнуть його до камери. Замóк і шарніри на дверях такі великі й старовинні, що, напевно, належать до часів Людовика XIV. Або Наполеона. Ось-ось приїде директор чи хтось від нього, і все пояснить. Безсумнівно, так і буде.

Зранку німці проводять другий, цього разу лаконічніший допит, доки друкарка вистукує на машинці в кутку. Здається, його звинувачують у намірі висадити в повітря Шато де Сен-Мало, однак чому вони так думають — неясно. Вони заледве розуміють французьку й здаються більше зацікавленими у своїх питаннях, ніж у його відповідях. Йому відмовляють у наданні паперу, постільної білизни, телефону. Його фотографують.

Йому страшенно хочеться курити. Він лежить горілиць на підлозі й уявляє, як цілує Марі-Лор в одне око, а потім — в інше, доки вона спить. За два дні після арешту його відвозять до загону для великої худоби в околицях Страсбурга. Крізь щілини в паркані він споглядає, як колона школярок у формі по дві крокує на зимовому сонці.

Вартові приносять розфасовані бутерброди, твердий сир, досить води. У загоні десь із тридцятеро інших сплять на соломі, розтрушеній по замерзлій землі. Переважно французи, але є кілька бельгійців, чотири фламандці, двоє валійців. Про те, у чому їх звинувачують, усі говорять стримано, хвилюючись про те, які пастки таяться в поставлених їм питаннях. Уночі вони пошепки обмінюються здогадами.

— Ми в Німеччині пробудемо лише кілька місяців, — каже хтось, і ці слова радо прокочуються рядами.

— Просто щоб допомогти з весняними польовими роботами, доки їхні чоловіки на фронті.

— А тоді відправлять нас додому.

Кожен думає, що це неможливо, однак, а що як це правда? Лише на кілька місяців. А тоді додому.

Ні офіційно призначеного адвоката. Ні воєнного трибуналу. Батько Марі-Лор проводить три дні, дрижачи в загоні для худоби. Ніхто з музею не приїжджає, директорів лімузин не показується. Писати листи не дозволяють. Коли він вимагає дати йому телефон, вартові навіть не сміються.

— Знаєте, коли ми востаннє користувалися телефоном?

Кожна година — молитва за Марі-Лор. Кожен подих.

На четвертий день арештантів зганяють у фургон для худоби й відвозять на схід.

— Ми близько до Німеччини, — шепочуть чоловіки.

Краєм ока їм видно дальній берег річки. Останні ряди виноградників. У білому небі розчиняються чотири уривчасті стовпи сірого диму.

Замкар примружується. Німеччина? На вигляд нічим не відрізняться від цього берега.

Так само це міг би бути край скелі.