Все те незриме світло

Розділ 4 8 серпня 1944 року

Штабс-фельдфебель фон Румпель у темряві піднімається по драбині, відчуваючи, як лімфатичні вузли з обох боків шиї стискають йому стравохід і трахею. Він висне на щаблях, мов скручений килим.

Двоє артилеристів усередині башточки спостерігають із-під насунутих касок. Ні пропозиції допомогти, ні привітання. Башточка увінчана сталевою банею й застосовується переважно для наведення гармат, установлених унизу. З неї відкривається вид на море із заходу, на скелі внизу, всі обкручені колючим дротом, і просто напроти, на той бік затоки, — на Сен-Мало, охоплене вогнем.

Обстріл на якусь мить припинився, передсвітанкові пожежі впевнено розгораються. Західний край міста став червоно-багряною катастрофою, з якої піднімаються численні стовпи диму. Найбільший схожий на хмару з тефри, попелу й пари над жерлом вулкана. Здалеку він здається суцільним, наче вирізаний із сяйливого дерева. Уздовж його країв спалахують іскри, сиплеться попіл, розлітаються адміністративні папери: плани матеріально-технічного забезпечення, замовлення на закупівлі, податкові звіти.

У бінокль фон Румпель спостерігає, як, здається, кажани загоряються й перелітають над фортечними мурами. Гейзер іскор вивергається далеко вглибині якогось будинку — електричний трансформатор, запасений бензин чи, може, бомба уповільненої дії, — наче то блискавка б’є із землі в небо.

Один із артилеристів невигадливо коментує дим, мертвого коня, якого бачить біля підніжжя стін, інтенсивність пожежі в певних секторах. Наче вони вельможі з епохи Хрестових походів, що з пагорба спостерігають, як беруть фортецю. Фон Румпель ослабляє комір, що тисне на залози, силкується глитнути.

Місяць заходить, небо на сході світлішає, підсмикуючи поділ ночі, стираючи зірки одну за одною, аж доки їх залишається одна чи дві. Напевне, Вега. Чи Венера. Він їх так і не вивчив.

— Шпиль на соборі упав, — зауважує другий артилерист.

Ще день тому над зиґзаґами дахів височів соборний шпиль, спрямований угору, вищий за них усіх. Але не цього ранку. Скоро сонце вже над горизонтом, оранжеве полум’я змінює чорнота диму, що піднімається вздовж західних мурів і надимається над цитаделлю, мов бульбашка.

Нарешті на кілька секунд дим розвіюється й фон Румпелю вдається вдивитися в зубчатий лабіринт міста й знайти те, що шукає: горішню частину високого будинку з широким димарем. Видно два вікна, скло вилетіло. Одна віконниця звисає, три на місці.

Будинок номер чотири по рю Воборель. Ще стоїть. Минає кілька секунд, а тоді дим знову його застилає.

Один літак перетинає все темніше синє небо, неймовірно високо. Фон Румпель спускається довгою драбиною в тунелі форту. Намагаючись не шкутильгати, не думати про набряки в паху. В їдальні під землею солдати сидять, притулившись до стін, і черпають вівсяну кашу зі своїх перевернутих касок. Електричне світло заливає їх плямами то світла, то тіні.

Фон Румпель сідає на коробку з-під амуніції та їсть сир із тюбика. Полковник, відповідальний за оборону Сен-Мало, виголошував промови перед цими солдатами, промови про доблесть, про те, що в будь-яку мить дивізія «Герман Ґерінґ» прорве американську лінію оборони в Авранші й що з Італії і, можливо, Бельгії потечуть рікою підкріплення, танки і юнкерси, вантажівки з п’ятдесятиміліметровими мінометами; що люди в Берліні вірять у них, мов монашки в Бога, що ніхто не покине свій пост, а якщо покине — буде страчений за дезертирство. Однак фон Румпель думає про в’юнке стебло в нього всередині. Чорне стебло, з якого гілки попроростали у його ноги й руки, стебло, що вгризається йому в живіт. Тут, у цій півострівній фортеці, просто за стінами Сен-Мало, де немає зв’язку з арміями, що відступають, здається лише справою часу, що канадці, брити та ясноокі американці з вісімдесят третьої дивізії кишітимуть у місті, прочісуючи будинки в пошуках гансів-мародерів, роблячи хай там що вони роблять, коли хапають полонених.

Це лише справа часу — коли чорне стебло здушить його серце.

— Що? — питає солдат поруч нього.

Фон Румпель пирхає:

— Я нічого не сказав.

Солдат повертається до своєї вівсянки.

Фон Румпель витискає в рот залишки огидного солоного сиру й впускає порожній тюбик собі під ноги. Будинок ще стоїть. Його армія ще утримує місто. Через кілька годин пожежі згаснуть, і тоді німці кинуться, мов мурахи, до своїх позицій і готуватимуться до наступного бою.

Він чекатиме. Чекатиме, і чекатиме, і чекатиме, а тоді, коли дим розвіється, він туди піде.

Інженер Бернд корчиться від болю, притискаючись обличчям до спинки золотавого крісла. Щось негаразд із його ногою і щось ще гірше — з грудьми.

Радіоприймач безнадійний. Кабель живлення обрубаний, зв’язок із наземною антеною втрачений, і Вернер не здивується, якщо й панель виявиться розбитою. У все слабшому бурштиновому світлі з Фолькгаймерового ліхтаря він оглядає один розтрощений роз’єм за іншим.

Здається, під час бомбардування він втратив слух у лівому вусі. У правому наче потроху відновлюється. Окрім дзвону, він починає розрізняти звуки.

Потріскування пожеж, що догорають.

Стогін будівлі над ними.

Дивне крапання з різних боків.

І гуркіт, із яким Фолькгаймер завзято розгрібає завали, що закрили собою сходи. Вочевидь, стратегія така: він напівприсідає під низькою стелею, важко дихаючи і тримаючи в одній руці шматок зігнутої арматури. Вмикає ліхтар, оглядає забарикадовані сходи в пошуках чогось, що він міг би витягнути, і запам’ятовує. А тоді вимикає світло, щоб економити заряд батарейки, й береться за роботу в темряві. Коли знову з’являється світло, наче нічого не змінюється. Купа металу, цегли й дерева така суцільна, що важко повірити, що й двадцятеро людей змогли б з нею впоратися.

— Заради Бога, — промовляє Фолькгаймер.

Вернер не знає, чи той розуміє, що каже це вголос. Але Вернер чує його слова у своєму правому вусі, мов далеку молитву. Заради Бога. Заради Бога. Наче все, що відбувалося на цій війні, двадцятиоднорічний Франк Фолькгаймер зносити міг, але тільки не цю останню несправедливість.

Пожежа нагорі вже мала б висмоктати з їхньої діри останній кисень. Вони всі мали б задихнутися. Сплатити борги, закрити рахунки. Однак вони ще дихають. Три тріснуті балки під стелею тримають одному Богові відомо яку вагу: десять тонн обвугленого готелю, тіла вісьмох артилеристів і незліченні невибухлі боєприпаси. Може, Вернер за свої десять тисяч маленьких зрад, Бернд — за безліч своїх злочинів, а Фолькгаймер — за те, що був інструментом, виконувачем наказів, лезом райху, — може, вони троє заслужили жахливішої кари й мають дочекатися якогось остаточного присуду?

Спочатку — корсарів підвал, побудований для зберігання золота, зброї й дивакового приладдя для догляду за бджолами. Потім — винний погріб. Далі — затишний куточок ремісника. Atelier de Réparation, думає Вернер, приміщення, де сплачують репарації. Спокутують провину. Досить підхоже місце. Не гірше за інші. Безсумнівно, у цьому світі знайдуться люди, які вважатимуть, що цим трьом багато за що треба заплатити.

Прокинувшись, Марі-Лор знаходить під грудьми притиснутий будиночок і відчуває, що спарилася в пальті свого двоюрідного дідуся.

Уже світанок? Вона піднімається по драбині й притискає вухо до люка. Сирени змовкли. Може, будинок згорів дотла, доки вона спала. Або ж вона проспала останні години війни й місто звільнили. На вулицях можуть буди люди: волонтери, жандарми, пожежники. Навіть американці. Треба лише вилізти через люк і вийти через вхідні двері на рю Воборель.

Але що як місто й досі під німцями? А що як вони просто зараз маршують від будинку до будинку й стріляють у кого схочуть?

Вона почекає. Будь-якої миті у її бік може йти Етьєн, до останнього не покидаючи надії дістатися до неї.

Або він десь припав до землі й обхопив голову руками. І бачить демонів.

Або він загинув.

Дівчина каже собі заощаджувати хліб, але вона така голодна, а хлібина черствіє, тож, не встигнувши себе зупинити, вона з’їдає її всю.

От якби тільки вона взяла з собою книжку!

Марі-Лор бродить підвалом у самих панчохах. Ось лежить скручений килим, його порожнина наповнена чимось із запахом деревної стружки — мишва. Ось ящик зі старими паперами. Антикварна лампа. Знаряддя для консервації, що ними користувалась мадам Манек. А ось, углибині полиці під стелею, два маленькі дива. Повні бляшанки! У кухні майже не лишилося їжі — лише кукурудзяне борошно, жмуток лаванди й дві чи три пляшки скислого божоле, — але тут, у підвалі, — дві важкі бляшанки.

Горох? Квасоля? Може, кукурудза. Хоч би не олія, подумки благає вона; хіба бляшанки з олією не менші? Потрусивши їх, вона не дістає підказки. Чи можуть в одній із них бути персики мадам Манек, білі персики з Лангедоку, які мадам купувала ящиками, чистила, різала на четвертинки й варила в сиропі? Уся кухня наповнювалася їхнім запахом, пальці Марі-Лор ставали від них липкі — яке задоволення!

Дві бляшанки, які Етьєн не помітив.

Але, збуджуючи надії, ризикуєш упасти в ще більший відчай. Горошок. Або квасоля. Їм теж вона буде ой як рада. Марі-Лор опускає бляшанки по одній у кожну кишеню пальта свого двоюрідного дідуся, ще раз намацує будиночок у кишені сукні, сідає на валізу, тримається обома руками за ціпок і намагається не думати про свій міхур.

Одного разу, коли їй було вісім чи дев’ять років, батько повів її до паризького Пантеону, щоб розповісти про маятник Фуко. На шнурі завдовжки шістдесят сім метрів, пояснював він, гойдається золота куля зі штирем унизу, як у дитячої дзиґи. Те, що з часом її траєкторія змінювалася, доводить обертання Землі. Але що запам’яталося Марі-Лор, коли вона стояла біля поруччя, а гиря просвистувала повз неї, — це те, як її батько сказав, що маятник ніколи не зупиниться. Він і далі коливатиметься, зрозуміла Марі-Лор, навіть після того, як вони з батьком підуть із Пантеону, після того, як вона засне вночі. І після того, як вона про нього забуде, проживе ціле життя й помре.

Тепер їй вчувається в повітрі свист маятника: велика золота куля, завширшки з бочку, що хитається й хитається без упину. Знову й знову вирізаючи на підлозі свою нелюдську істину.

Попіл, попіл — сніг у серпні. Після сніданку артобстріл час від часу відновлювався, а тепер, після шостої вечора, стих. Десь стріляє кулемет з таким звуком, наче крізь пальці хтось пропускає разок намиста. У фон Румпеля з собою фляжка, із півдесятка ампул із морфієм і польовий пістолет. Через морську дамбу. Через перемичку в бік величезного бастіону Сен-Мало, що тліє. Пристань при затоці розтрощена в кількох місцях. Наполовину потоплений рибацький човен дрейфує кормою догори.

У старій частині міста гори каменю, мішків, віконниць, гілок, залізних ґраток і ковпаків із димарів переповнюють рю де Дінан. Розтрощені квіткові горщики, обвуглені віконні рами, розбите скло. Деякі будинки й досі димлять, і хоч фон Румпель притискає до рота й носа вологу хустинку, декілька разів йому довелося зупинятися, щоб віддихатися.

Ось мертвий кінь, уже почав роздуватися. Ось стілець, оббитий смугастим зеленим оксамитом. Ось порвані клапті тенту — значить, тут був ресторанчик. Фіранки ліниво звисають із розбитих вікон у дивному, миготливому світлі; вони діють йому на нерви. Ластівки літають туди-суди, шукаючи загублені гнізда, і десь дуже далеко, здається, хтось кричить, хоча це може бути вітер. Вибухи позривали багато магазинних вивісок, і кронштейни тепер висять порожні.

Шнауцер трусить за ним, підвиваючи. Ніхто не кричить із вікон і не попереджає, що тут заміновано. Ба більше, пройшовши чотири квартали, він бачить лише одну людину — жінку біля руїн, які ще вчора були кінотеатром. У руці в неї совок, мітли біля неї не видно. Вона дивиться на нього, оторопіла. У відчинених дверях позаду неї — пом’яті ряди сидінь під обваленими шматками стелі. За ними стоїть бездоганний екран, навіть не закопчений димом.

— Перший сеанс аж о восьмій, — каже вона французькою з бретонським акцентом.

Він киває, шкутильгаючи повз неї. Рю Воборель засипана битою черепицею, що зісковзнула з дахів. У нього над головою пурхають шматки обгорілого паперу. Чайок немає. Навіть якщо будинок згорів, думає він, діамант буде там. Він підбере його з попелу, як тепле яйце.

Але високий, вузький будинок стоїть майже непошкоджений. На фасаді одинадцять вікон, більшість без скла. Блакитні віконниці, старий сіро-бежевий граніт. Чотири з шести ящиків для квітів висять на місцях. Обов’язковий список мешканців тулиться до вхідних дверей.

М. Етьєн Леблан, 63 роки.

М-ль Марі-Лор Леблан, 16 років.

Фон Румпель готовий на будь-які небезпеки. Заради райху. Заради себе самого.

Ніхто його не зупиняє. Кулі не свистять. Часом безпечнішого місця за око бурі не знайти.

Коли день, а коли ніч? Час вимірюється тільки спалахами: Фолькгаймерів ліхтар то світиться, то згасає.

У відбитому світлі Вернер споглядає Фолькгаймерове забруднене попелом обличчя, коли він схиляється над Берндом.

— Пий, — вимовляють губи, коли він прикладає фляжку до інженерового рота, й тіні збігаються перебитою стелею, наче коло привидів, що готуються до бенкету.

Бернд панічно крутить головою і намагається глянути, що в нього з ногою.

Вимикається ліхтар, і їх знову накриває темрява.

У Вернеровій торбині його дитячий записник, ковдра і сухі шкарпетки. Три пайки. Це вся їхня їжа. У Фолькгаймера нічого немає. У Бернда нічого немає. У них лише дві фляжки з водою, обидві напівпорожні. Фолькгаймер також знайшов у кутку відро з щітками для фарбування і якоюсь водянистою муттю на дні, але до якого відчаю вони мають дійти, щоб це пити?

У кожній кишені Фолькгаймерового пальта по гранаті моделі 24. Пустотіла дерев’яна ручка, сталевий циліндр із вибуховою сумішшю на кінці — ручні гранати, які хлопці в Шульпфорті називали товкачиками. Уже двічі Бернд умовляв Фолькгаймера кинути одну в завал біля сходів — спробувати, чи не вдасться їм пробити собі вибухом вихід. Але тут застосовувати гранату, в такому тісному приміщенні, під руїнами, ймовірно, всипаними невибухлими вісімдесятивосьмиміліметровими набоями, буде самогубством.

А ще є гвинтівка — Фолькгаймерів карабінер-98К із поздовжньо-ковзним затвором, заряджений п’ятьма кулями. «Досить, — думає Вернер. — Ще й багато». Їм вистачить і трьох, по одній на кожного.

Іноді, у темряві, Вернер розмірковує, що, можливо, у підвалі є своє слабке світло, яке, напевно, пробивається крізь руїни. У підвалі точно червонішає в міру того, як серпневий день над ними рухається в бік сутінків. За якийсь час, дізнається він, навіть цілковита темрява вже не така й цілковита; не один раз йому здається, що він може роздивитися свої розчепірені пальці, коли проводить ними перед очима.

Вернер згадує своє дитинство, хмари вугільного пилу, що здіймалися в повітря зимовими ранками, осідаючи на підвіконнях, у дитячих вухах, у їхніх легенях, тільки тут, у цій дірі, попіл білий. Наче він завалений у якійсь глибокій шахті, що у якомусь розумінні така сама, у якій загинув його батько, а у якомусь — повна її протилежність.

Знову темно. Знову світло. Перед Вернером з’являється Фолькгаймерове скривлене обличчя. Погон на одному плечі відірваний. Променем ліхтаря він показує Вернерові на дві погнуті викрутки й коробку електричних запобіжників.

— Радіо, — каже він у Вернерове здорове вухо.

— Ти що, взагалі не спав?

Фолькгаймер спрямовує світло собі на обличчя.

— Перш ніж сяде батарея, — промовляють його губи.

Вернер хитає головою. Радіо безнадійне. Йому хочеться заплющити очі, забути, здатися. Дочекатися, доки цівка гвинтівки торкнеться його скроні. Але Фолькгаймер прагне його переконати, що за життя варто поборотися.

Волосинка всередині лампи його польового ліхтаря світиться жовтим — світло вже слабше. Фолькгаймерів освітлений рот червоніє на тлі чорноти.

— У нас мало часу, — повторюють його губи.

Будівля стогне. Вернер бачить зелену траву, метеликів, сонячне світло. Широко прочиняються ворота якогось літнього маєтку. Коли смерть прийде по Бернда, вона також може забрати і його. Щоб двічі не ходити.

— Про сестру… — наполягає Фолькгаймер. — Подумай про свою сестру.

Їй уже майже несила терпіти, так хочеться в туалет. Вона піднімається на найвищу сходинку, тамує подих і нічого не чує впродовж тридцяти ударів серця. Сорока. А тоді відчиняє кришку люка.

Ніхто в неї не стріляє. Вибухів не чути.

Марі-Лор із хрускотом ступає по впалих кухонних полицях і заходить до крихітної кімнатки мадам Манек. Дві бляшанки качаються і відтягують кишені дідусевого пальта. Горло пече, ніздрі печуть. Тут дим трохи не такий густий.

Вона облегшується в судно в ногах ліжка мадам Манек. Підсмикує панчохи й застібає пальто на ґудзики. Уже день? У тисячний раз вона думає, як їй хочеться поговорити з батьком. Може, буде краще вийти в місто, особливо якщо досі день, і спробувати когось знайти?

Солдат їй допоможе. Та будь-хто допоможе. Однак, навіть думаючи про це, вона вже сумнівається.

Вона знає, що ця слабкість у ногах — від голоду. В хаосі, що запанував на кухні, їй не вдається знайти консервного ключа, зате в шухляді для ножів мадам Манек вона намацує різака, а також і велику грубу цеглину, якою мадам підпирала заслінку в комині.

Вона з’їсть хай що там у цих двох бляшанках. Потім трохи почекає на випадок, якщо її дідусь таки прийде додому або вона почує перехожого на вулиці, пожежника чи галантного американського військового. Якщо до того, як знову зголодніє, нічого цього не станеться, вона вийде на вулицю чи на хай що там від неї лишилося.

Спочатку вона піднімається на третій поверх, щоб напитися з ванни. Припавши губами до поверхні, робить довгі ковтки. Повний води, її живіт починає бурчати. Це та хитрість, якої вони з Етьєном навчилися за сто недоїдань: перед тим, як їсти, випий води, скільки зможеш, тоді наїсися набагато швидше.

— Принаймні, Papa, — каже вона вголос, — з водою я повелася розумно.

Потім вона сідає на сходовому майданчику на третьому поверсі, спиною до телефонного столика. Затискає одну з бляшанок між колін, приставляє кінчик ножа до кришки й піднімає цеглину, щоб ударити по ручці. Але перш ніж вона опускає цеглину, позаду неї смикається натяжний дріт, лунає звук дзвоника і хтось заходить у будинок.