Все те незриме світло

Розділ 7 Серпень 1942 року

Худезний капрал у поношеному однострої приходить по Вернера пішки. Довгі пальці, поріділе волосся під картузом. Один чобіт без шнурівки висолопив язика, мов канібал.

— Якийсь ти малий, — пирхає капрал.

Вернер у новій польовій гімнастерці, завеликій касці й написом «Gott mit uns»[48] на пряжці ременя розправляє плечі. Капрал зиркає на школу у світанковому світлі, а тоді нагинається, розщіпає блискавку на Вернеровому мішку для речей і копирсається в трьох охайно складених одностроях НПНЗ.[49] Він розглядає пару штанів проти світла і здається розчарованим, що вони далеко не його розміру. Защепнувши мішок, він закидає його на плечі. Щоб забрати чи просто нести — Вернер не може збагнути.

— Я Нойман, на прізвисько Другий. Є ще один Нойман, водій. Він — Перший. Ще є інженер, фельдфебель і ти, тож, добре це чи ні, а нас знову п’ятеро.

Ні оркестру, ні церемонії. Отак Вернер вступає до вермахту. Вони проходять кілометрів із п’ять, від школи до села. Заходять у буфет, де над кількома столами літають чорні мухи. Нойман Другий замовляє дві порції телячої печінки й з’їдає їх обидві, вимочуючи кров маленькими чорними пампушками. У нього блищать губи. Вернер чекає на пояснення: куди вони йдуть, до якого загону він приєднається, але дарма. Колір емблеми підрозділу, пришитий під погонами капрала й до кутиків комірця, винно-червоний, та Вернер не може згадати, на що він вказує. Мотопіхота? Хімвійська? Літня фрау забирає тарілки. Нойман Другий витягає з мундира маленьку баночку, висипає на стіл три пігулки й глитає їх усі разом. Потім кладе баночку назад у кишеню й переводить погляд на Вернера.

— Проти болю в спині. Гроші є?

Вернер хитає головою. Нойман Другий витягає з кишені кілька зім’ятих і засмальцьованих марок. Перед тим як піти, він просить фрау принести дванадцять круто зварених яєць і чотири з них віддає Вернерові.

Із Шульпфорти вони їдуть потягом через Ляйпциґ і сходять на блок-посту на заході від Лодзі. Уздовж платформи лежать піхотинці й сплять усі як один, наче якась чародійка наклала на них закляття. Їхні потріпані однострої в невиразному світлі виглядають химерними, і здається, що дихають вони одночасно. На Вернера це справляє моторошне й бентежливе враження. Час від часу динамік видає назви пунктів призначення, про які Вернер ніколи не чув, — Ґрімма, Вурцен, Ґросенгайн — однак потяги і не прибувають, і не від’їжджають, а люди не ворушаться.

Нойман Другий сидить, розкинувши ноги, і їсть яйця одне за одним, акуратно складаючи шкарлупу в перевернутий картуз. Опускаються сутінки. Хропіння сплячих на пероні — наче прибій. Вернерові здається, що вони з Нойманом єдині у світі недремні душі.

Уже глибоко вночі на сході лунає свисток, і сонні солдати починають метушитися. Вернер пробуркується з півсну й сідає. Нойман Другий уже підвівся й стоїть поряд із ним, склавши долоні човником, наче намагається втримати кулю з темряви у своїх руках.

Стукають стяжки, скрегочуть гальма, й із мороку виринає і мчить потяг. Спочатку з’являється пофарбований у чорне локомотив, укритий бронею, видихаючи товстий струмінь диму й пари. За локомотивом гримлять кілька закритих вагонів, а тоді — два кулемети на блістерній підставці, біля них присіли два стрільці.

Після вагона зі стрільцями — відкриті платформи, повні людей. Деякі стоять, більшість сидять навколішках. Дві платформи проїжджають, три, чотири. Здається, що на кожній платформі попереду лежить стіна з мішків для захисту од вітру.

Колії тьмяно відблискують, прогинаючись під їхньою вагою. Дев’ять платформ, десять, одинадцять. Усі повні. Коли вони проїжджають, мішки здаються дивними, ніби їх виліпили із сірої глини. Нойман Другий підводить підборіддя.

— Полонені.

Вернер намагається розгледіти окремих людей у вагонах, що мчать повз: запала щока, плече, блискуче око. Вони в уніформах? Багато сидять, притулившись спинами до мішків спереду вагона, схожі на пугал, яких везуть на захід, щоб розставити у якомусь жахливому саду. Вернер бачить, що деякі полонені сплять.

Промайнуло обличчя, бліде й воскове, одне вухо притиснуте до підлоги.

Вернер блимає. Це не мішки. Вони не сплять. На кожному вагоні — купа мертвих, складених попереду.

Щойно стає зрозуміло, що потяг не зупиниться, солдати навколо Вернера влягаються й знову заплющують очі. Нойман Другий позіхає. Платформа за платформою, людська ріка витікає з ночі. Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять — нащо рахувати? Сотні й сотні людей. Тисячі. Урешті з темряви мчить останній вагон, де так само живі спираються на мертвих, а за ним — тінь ще одного кулемета й чотирьох чи п’яти стрільців, а тоді потяг зникає з очей.

Стук коліс стихає; ліс знову накриває тиша. Десь там — Шульпфорта з її темними шпилями, з хлопцями, що дзюрять у ліжко, зі сновидами, задираками. А десь за нею стогне левіафан Цольферайн. Дренькотливі вікна сиротинцю. Юта.

Вернер питає:

— Вони що, сидять на мертвих товаришах?

Нойман Другий заплющує око й закидає голову, мов стрілець із гвинтівкою, цілячись у темряву, у якій розчинився потяг.

— Бах! — каже він. — Бах! Бах!

Після смерті мадам Манек Етьєн днями не виходить зі своєї кімнати. Марі-Лор уявляє, як він скрутився на тахті, бубонить дитячі віршики й споглядає примар, що проходять крізь стіни. За його дверима стоїть така німа тиша, що вона хвилюється, чи не відійшов він зовсім в інший світ.

— Діду? Етьєне?

Мадам Бланшар зводила Марі-Лор до церкви святого Вікентія на поминки по мадам Манек. Мадам Фотіно приготувала стільки картопляного супу, що вистачить на тиждень. Мадам Гібу принесла джем. Мадам Руель примудрилась спекти пиріг із крихкою присипкою.

Години витікають між пальцями й зникають. Марі-Лор залишає повну тарілку біля дверей Етьєнової кімнати ввечері, а вранці забирає порожню. Одним-одна стоїть вона у спальні мадам Манек і відчуває запах м’яти, свічного парафіну, шістдесяти років служіння. Служницею, доглядальницею, матір’ю, посестрою, порадницею, кухаркою — ким іще була мадам Манек для Етьєна? Для них усіх? Німецькі моряки затягують п’яних пісень на вулиці, домашній павук над плитою щоночі виплітає нову павутину, а Марі-Лор удвічі болючіше — усі інші продовжують жити, Земна куля й на мить не спинилася у своїй подорожі навколо Сонця.

Бідолашне дитя.

Бідолашний мосьє Леблан.

Наче на них якесь прокляття.

Якби тільки її батько увійшов на кухню! Усміхнувся до жінок, поклав долоню на щоку Марі-Лор. П’ять хвилин із ним. Одну хвилину.

Через чотири дні Етьєн виходить зі своєї кімнати. Сходи скриплять у нього під ногами, й жінки на кухні змовкають. Сумним голосом він просить усіх бути такими ласкавими й піти.

— Мені потрібен був час, щоб попрощатися, і тепер я мушу сам дбати про себе й свою онуку. Дякую вам.

Щойно зачиняються кухонні двері, він замикає їх на засув і бере Марі-Лор за руки.

— Зараз темно. Чудово. Будь ласка, стань отут.

Відсуваються стільці. Відсувається кухонний стіл. Вона чує, як він незграбно вовтузиться біля кільця посеред підлоги, відчиняється люк. Він спускається в погріб.

— Діду? Що ти шукаєш?

— Оце, — відгукується він.

— А що це?

— Електрична пилка.

Вона відчуває, як щось яскраве загоряється у її животі. Етьєн іде вгору по сходах, Марі-Лор дріботить за ним. Другий поверх, третій, четвертий, п’ятий, шостий, поворот ліворуч у кімнату її діда. Етьєн відчиняє двері гігантського гардероба, забирає старий одяг і кладе його на ліжко. Тягне шнур подовжувача в коридор і там устромляє вилку в розетку.

— Буде шумно.

— Добре.

Етьєн залізає вглиб гардероба. Увімкнена пилка починає вити. Звук проходить крізь стіни, крізь підлогу, крізь груди Марі-Лор. Вона думає, скільки сусідів його почують і чи десь якийсь німець за сніданком схилив голову й прислухається.

Етьєн випилює трикутник із задньої стінки гардероба, а тоді робить діру у дверях на горище. Вимикає пилку, поповзом прослизає в діру й піднімається драбиною. Вона йде за ним. Увесь ранок Етьєн повзає горищем зі шнурами, кусачками й інструментами, яких її пальці не впізнають, сплітаючи навколо себе, як вона уявляє, хитромудру електричну павутину. Він мимрить собі під носа, кілька разів сходить униз і приносить товсті брошури чи електричні деталі. Горище скрипить, мухи в повітрі вимальовують яскраво-сині кола. Пізно ввечері Марі-Лор спускається по драбині й під звуки Етьєнової роботи засинає на ліжку свого діда.

Коли вона прокидається, ластівки тріщать під карнизами й крізь стелю ллється музика.

«Місячне світло» — мелодія, від якої вона згадує тріпотіння листя й холодний мокрий пісок під ногами. Музика то припадає до землі, то злітає вгору, то кидається вниз знову, а тоді промовляє молодий голос її давно померлого діда: «Діти, у людському тілі — дев’яносто шість тисяч кілометрів кровоносних судин! Майже досить, щоб обкрутити Землю два з половиною рази…»

Етьєн спускається сімома щаблями драбини, протискається крізь діру в гардеробі й бере її долоні у свої. Вона знає, що він скаже, ще до того, як він починає говорити.

— Твій батько просив мене подбати, щоб тобі нічого не загрожувало.

— Я знаю.

— Це буде небезпечно. Це не гра.

— Я хочу брати участь. Мадам хотіла б…

— Розкажи мені. Розкажи мені увесь план.

— Двадцять два кроки по рю Воборель до рю д’Естре. Звернути праворуч і пройти шістнадцять риштаків. Ліворуч на рю Робера С’юркуфа. Ще дев’ять риштаків до пекарні. Я підходжу до прилавка й прошу: «Одну просту хлібину, будь ласка».

— Як вона відповість?

— Вона здивується. Але я маю наполягти: «Одну просту хлібину», — а вона відказати: «Як поживає твій дід?»

— Вона спитає про мене?

— Повинна. Так вона знатиме, що ти готовий допомагати. Це запропонувала мадам. Частина плану.

— І що далі?

— Я скажу: «У нього все гаразд, дякую». Візьму хлібину, покладу в наплічник і піду додому.

— Це спрацює? Без мадам?

— А чому ні?

— Чим ти заплатиш?

— Продуктовим талоном.

— Вони в нас є?

— У шухляді внизу. І ти маєш гроші, правда?

— Так. Трохи. Як ти повернешся додому?

— Навпростець.

— Але яким маршрутом?

— Пройти дев’ять риштаків до рю Робер С’юркуф. Праворуч на рю д’Естре. Шістнадцять риштаків до рю Воборель. Я все це знаю, діду, я все це запам’ятала. Я ходила в пекарню триста разів.

— Більше нікуди не заходь. Не йди на пляж.

— Я одразу повернуся.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Тоді вперед, Марі-Лор. Мчи, мов вітер.

Вони їдуть у товарних вагонах через Лодзь, Варшаву, Брест. Кілометр за кілометром Вернер у прочинених дверях не бачить і сліду людей, окрім випадкових вагонів, перекинутих біля колій, покорчених й обгорілих. Солдати видряпуються у вагони й злізають із них: худі, бліді, у кожного по гвинтівці, наплічнику й крицевій касці. Вони сплять, незважаючи на шум, холод, голод, наче відчайдушно прагнучи уникати цього світу наяву якомога довше.

Ряди сосен розділяють нескінченні свинцеві рівнини. День стоїть похмурий. Нойман Другий прокидається, мочиться у дверях, виймає коробочку з пігулками з кишені мундира й ковтає ще дві чи три.

— Росія, — каже він, хоча, як він це помітив, Вернер і не здогадується.

Повітря пахне металом.

На заході сонця потяг зупиняється, і Нойман Другий веде Вернера через ряди зруйнованих будинків, купами обгорілих дощок і цегли. Уцілілі стіни подряпані чорними штрихами кулеметного вогню. Уже майже темно, коли Вернера приводять до м’язистого капітана, що одинцем вечеряє на дивані з дерев’яної рами і пружин. У бляшаній мисці на колінах капітана парує циліндрик вареного сірого м’яса. Якийсь час він мовчки оглядає Вернера не так з розчаруванням, як із втомленим здивуванням.

— Що, більших ще не стали випускати, га?

— Ні, пане капітан.

— Скільки тобі років?

— Вісімнадцять, пане капітан.

Капітан сміється.

— Мені здається — дванадцять. — Він відрізає собі круглий шматочок м’яса й довго його жує, а тоді пальцями витягає з рота довгу жилу. — Іди ознайомся з обладнанням. Глянь, чи зможеш упоратися краще за попереднього хлопця.

Нойман Другий веде Вернера до відкритого кузова немитого «опеля-бліца», всюдихідної вантажівки вагою три тонни. Усередині — дерев’яна будка. Пом’яті бляшанки з гасом прив’язані з одного боку. З іншого — отвори від куль. Опускаються важкі сутінки. Нойман Другий приносить Вернерові гасову лампу.

— Усі прилади там, усередині.

А тоді зникає. Без пояснень. Ласкаво просимо на війну. Крихітні метелики кружляють у світлі лампи. Усе Вернерове тіло занурюється у втому. Це так доктор Гауптман уявляє собі покарання чи нагороду? Як йому хочеться повернутися в сиротинець: сісти на лавку, послухати пісень фрау Елени, відчути тепло від пічки, почути дзвінкий голос Зіґфріда Фішера, що надміру захоплюється субмаринами й бомбардувальниками, побачити, як Юта малює за дальнім кінцем столу, зображаючи тисячі вікон її уявного міста.

Усередині кузова стоїть запах: глина, солярка й щось пріле. Три квадратні вікна відбивають світло лампи. Це пересувна радіостанція. На лавці вздовж лівої стіни стоять два засмальцьовані столики завбільшки з подушку. Складану РЧ антену можна підняти й опустити зсередини. Три комплекти навушників, підставка для зброї, шафки. Воскові олівці, компаси, мапи. Аж ось, у пом’ятих корпусах, чекають два приймачі-передавачі, які він розробив із доктором Гауптманом.

Він тішиться, побачивши їх аж тут, наче, обернувшись, побачив старого друга, що пливе поряд із ним у відкритому морі. Він витягає перший прилад із корпуса й відкручує шурупи на задній панелі. Вимірювальний прилад тріснув, згоріло кілька запобіжників і бракує одного штекера. Він шукає запчастини, іверовий ключ, мідний дріт. Задні двері відчинені й видно тихий табір, над яким зорі тисячами всіяли небо.

Чи чекають там російські танки? Чи наводять гармату на світло його ліхтаря?

Він згадує великого горіхового «Філько» гера Зідлера. Роздивляється дроти, зосереджується, думає. У якийсь момент він розуміє, у чому річ.

Коли він згодом підводить голову, за деревами вдалині видно м’яке світло, наче там щось горить. Світанок. Десь за кілометр від нього двоє хлопчаків із патичками тягнуться за стадом кістлявої худоби. Вернер витягає другий прилад із корпуса, коли позаду кузова з’являється велетень.

— Пфенніг!

Чоловікові довгі руки звисають із горішньої перекладини тенту над кузовом; він затуляє собою зруйноване село, поля, світанкове сонце.

— Фолькгаймер?

Вони стоять на кухні. Фіранки на вікнах запнуті. Її досі не покинуло приємне збудження, з яким вона вийшла з пекарні, відчуваючи в наплічнику вагу теплої хлібини.

Етьєн розламує хліб.

— Ось.

Він кладе їй на долоню крихітний скручений папірчик, не більший за мушлю каурі.

— Що на ньому написано?

— Цифри. Багато цифр. Мабуть, перші три — це частоти, але я не певний. Четверта — двадцять три нуль нуль — може, час.

— Передамо їх зараз?

— Ні, дочекаємося темряви.

Етьєн прокладає дроти, протягує їх за стінами, приєднуючи один до дзвоника на третьому поверсі, під телефонним столиком, другий тягнеться на горище, а третій — до вхідних воріт. Тричі Марі-Лор їх випробовує: з вулиці вона відчиняє ворота, і вглибині будинку лунають два заледве чутних дзвінки.

Далі він прилаштовує двері на полозках у задній стінці гардероба так, щоб їх можна було відчинити з обох боків. У сутінках вони п’ють чай і жують розсипчастий хліб із пекарні мадам Руель. Коли настає цілковита темрява, Марі-Лор іде за дідом сходами в кімнату на шостому поверсі, а звідти — на горище. Етьєн піднімає важку телескопічну антену вздовж димаря. Клацає перемикачами, й горище сповнює слабке потріскування.

— Готова?

Його голос схожий на батьків, коли той клеїв дурня. У своїй уяві Марі-Лор чує голос поліціянта: «Людей і не за таке заарештовували». І мадам Манек: «Хіба вам не хочеться пожити перед смертю?»

— Так.

Він прокашлюється і вмикає мікрофон:

— 567, 32, 3011, 2300, 110, 90, 146, 7751.

Звучать ці числа, линуть над дахами, над морем, долітають до невідомих адресатів. До Англії, до Парижа, до мертвих душ.

Він перемикається на другу частоту й повторює повідомлення. Далі на третю. А тоді все вимикає. Охолоняючи, машина вистукує.

— Що вони означають, діду?

— Хіба ж я знаю.

— Їх можна розшифрувати в слова?

— Напевно, можна.

Вони спускаються по драбині й пролазять крізь отвір у гардеробі. У коридорі їх не чекають солдати, наставивши гвинтівки. Взагалі все як завжди. Марі-Лор пригадується рядок із Жуля Верна: «Наука, мій хлопче, складається з помилок, але такі помилки робити корисно, бо вони потроху ведуть до істини».

Етьєн сміється, наче сам до себе.

— Пам’ятаєш, що мадам казала про жабу?

— Так, діду.

— От я думаю, хто в цій історії жаба: вона чи німці?

За інженера в них мовчазний, ущипливий зизоокий чоловік на ім’я Вальтер Бернд. За водія — рідкозубий тридцятирічний військовий на прізвисько Нойман Перший. Вернер знає, що Фолькгаймерові, їхньому фельдфебелю, максимум двадцять, але в олив’яному світлі вранішньої зорі на вигляд йому вдвічі більше.

— Партизани підривають потяги, — пояснює він. — Діють організовано, тож капітан вважає, що вони координують свої напади за допомогою радіо.

— Попередній технік, — сумнівається Нойман Перший, — нічого не знайшов.

— Прилади чудові, — відповідає Вернер, — за годину обидва працюватимуть.

На якусь мить у Фолькгаймерових очах з’являється ніжність.

— Колишньому технікові, — каже він, дивлячись на Вернера, — до Пфенніга далеко.

Вони розпочинають. «Опель» підстрибує на дорогах, що заледве кращі за путівці для худоби. Щокілька кілометрів вони зупиняються і встановлюють приймач-передавач на пагорбі. Вони залишають Бернда й усміхненого худого Ноймана: одного — з гвинтівкою, другого — з навушниками. Проїхавши кількасот метрів — досить, щоб отримати основу трикутника, — одометром вираховують відстань. Вернер вмикає свій прилад, піднімає телескопічну антену, вдягає навушники й прочісує ефіри, намагаючись знайти будь-який несанкціонований сигнал. Будь-який недозволений голос.

Здається, що вздовж плаского, безмірного горизонту увесь час щось горить. Здебільшого Вернер їде спиною вперед, оглядаючи землю, яку вони залишають позаду, — Польщу, райх.

Ніхто в них не стріляє. Крізь перешкоди пробиваються кілька голосів, але говорять вони німецькою. Вночі Нойман Перший дістає з ящика для амуніції бляшанки з маленькими ковбасками; Нойман Другий втомлено жартує про повій, розказує історії, вигадані або справжні. Вернеру сняться кошмари, у яких постаті хлопців оточують Фредеріка, однак коли він підходить ближче, Фредерік перетворюється на Юту, й вона дивиться на Вернера зі звинуваченням, а в той час хлопці одну за одною відривають її кінцівки.

Щогодини Фолькгаймер устромляє голову в кузов «Опеля» й ззирається з Вернером.

— Є щось?

Вернер хитає головою. Він смикає акумулятор, міняє позиції антен, укотре перевіряє запобіжники. У Шульпфорті, з доктором Гауптманом, це була гра. Він міг угадати Фолькгаймерову частоту; він завжди знав, передавач транслював сигнал чи ні. Тут він не знає, як, коли й навіть чи передавач щось транслює, тут він полює на привидів. Вони тільки те й роблять, що витрачають пальне, проїжджаючи повз задимлені будинки, спалену артилерійську зброю та безіменні могили, доки Фолькгаймер проводить своєю велетенською долонею по коротко підстриженому волоссю, щодня стаючи все нетерплячішим. Звідкись здалеку долинає грім гарматних пострілів, і все одно партизани руйнують колії, перекидають вагони, калічать фюрерових солдатів і наповнюють офіцерські серця люттю.

Чи це партизан отам, отой старий із пилкою, що валить дерева? Отой, що нахилився над двигуном автомобіля? Може, оті три жінки, що набирають воду біля струмка?

Уночі береться морозець, укриваючи довколишню землю сріблом. Вернер прокидається в кузові вантажівки, гріючи долоні під пахвами, і бачить пару від свого дихання, а лампи радіо світяться тьмяним синім кольором. Скільки тут нападало снігу? Метр? Три метри? Сто?

«Нападають кілометри снігу, — думає Вернер. — Ми їхатимемо по тому, чого більше немає».

Грози полощуть небо, узбережжя, вулиці; червоне сонце занурюється в море, заливаючи вогнем західні гранітні стіни Сен-Мало. Три лімузини з обгорнутими тканиною глушниками спускаються по рю де ла Кросс, мов привиди; з десяток німецьких офіцерів у супроводі приблизно стількох же людей із софітами й кінокамерами піднімаються сходами Бастьйон д’ля Олянд і потім бродять доріжками на холоді.

Етьєн спостерігає за ними в мідну прозірну трубу зі свого вікна на п’ятому поверсі. Разом їх дванадцять: капітани, майори й навіть підполковник, що притримує мундир біля коміра і вказує на форти, які стоять на сусідніх островах. Один із військових намагається прикурити на вітрі, його пілотка перелітає через зубчасті стіни, інші сміються з нього.

По той бік вулиці з будинку Клода Левіта зі сміхом висипають на вулицю троє жінок. У Клодових вікнах горить світло, однак у решті будинків кварталу електрики немає. Хтось відчиняє вікно на третьому поверсі й викидає чарку, й вона знай котиться по рю Воборель, аж доки не зникає з очей.

Етьєн запалює свічку й піднімається на шостий поверх. Марі-Лор спить. Він дістає з кишені скрученого папірчика, розгортає. Він уже покинув спроби зламати шифр: він записував числа в стовпчик, додавав, множив. Ніякого результату. Проте він є. Бо Етьєн перестав відчувати нудоту після полудня, у нього ясний зір і спокійне серце. Ба більше, минув уже місяць, відколи він востаннє згортався клубком біля стіни й молився за те, щоб не бачити, як привиди ходять крізь стіни. Коли Марі-Лор приносить хліб, коли він розгортає крихітного папірчика, нахиляючись над мікрофоном, то почувається незламним, почувається живим.

56778, 21, 4567, 1094, 467813.

А тоді час і частота наступної передачі.

Вони цим займаються вже не один місяць, щокілька днів дістаючи з хліба нові папірчики, а останнім часом Етьєн став грати музику. Лише вночі й завжди тільки уривок мелодії: хвилину, найбільше півтори. Дебюссі, Равеля, Массне або Шарпантьє. Він установлює мікрофон у грамофонну трубу, як робив колись, і ставить платівку.

Хто це слухає? Етьєн уявляє короткохвильові приймачі, замасковані як коробки з-під вівсянки чи заховані під підлогою, приймачі, поховані під плитами у дворі чи запхнуті під дитячий матрац у колисці. Він уявляє десяток чи два слухачів по всьому узбережжю, може, хтось налаштовується на його хвилю і в морі — капітанські приймачі на вільних кораблях, що везуть помідори, утікачів чи зброю. Англійців, що чекають на числа, але не музику, й, напевно, дивуються: для чого?

Цього вечора він грає Вівальді. «Осінь» із «Пір року». Платівку, яку його брат купив за п’ятдесят п’ять сантимів у магазині на рю Сен-Маргеріт сорок років тому.

Вступає клавесин, скрипки виграють вигадливі колінця — низький, притиснутий похилим дахом простір горища переповнюється звуком. За кілька метрів й один квартал від нього дванадцять німецьких офіцерів усміхаються в об’єктив.

«Послухайте це, — думає Етьєн. — Почуйте».

Хтось торкається його плеча. Він хапається за нахилену стелю, щоб не впасти. У нього за спиною стоїть Марі-Лор у своїй нічній льолі.

Звуки скрипки то злітають угору, то кидаються вниз. Етьєн бере Марі-Лор за руку, і під низькою, похилою стелею — платівка крутиться, музика з передавача лине над мурами, над тілами німців, у море — вони танцюють. Він її крутить, її пальці миготять у повітрі. У світлі свічки вона наче неземна: усіяне веснянками обличчя і на ньому двоє нерухомих очей, мов павучачі яйця. Їхній погляд не рухається разом із ним, але це його й не нервує; вони наче дивляться кудись де-інде, глибше, углядаються у світ, сповнений музики.

Граційна. Струнка. Вправна у рухах, однак, звідки вона знає, як танцювати, він навіть не здогадується.

Мелодія й далі звучить. Він мав би вимкнути її уже давно. Антена досі піднята, і, напевно, її трохи видно на тлі неба; може, й усе горище світиться, ніби маяк. Але при світлі свічки, у мелодійному вихорі танцю Марі-Лор прикушує нижню губу і її обличчя саме починає світитися, нагадуючи йому про зарослі береги за фортечними мурами, про ті зимові надвечір’я, коли сонце сідало, але ще не зовсім заходило за горизонт, й очерет наче горів червоним вогнем, — місця, де він любив ходити з братом, здається, у минулому житті.

«Ось, — думає він, — що означають ті цифри».

Концерт закінчується. Чути, як об стелю б’ється оса. Передавач ще увімкнений, мікрофон стоїть у грамофонній трубі, голка крутиться на останній канавці. Марі-Лор відсапується, усміхаючись.

Потім вона знову засинає, а Етьєн задуває свою свічку й довгий час стоїть навколішках біля ліжка. Кістяна Смерть їде по вулиці внизу, час від часу зупиняючи верхового коня, щоб заглянути у вікна. Вогненні роги на голові, з ніздрів куриться дим, а в кістяній руці — список, нещодавно доповнений адресами. Вона спочатку дивиться на німецьких офіцерів, що виходять із лімузинів біля шато.

Потім — на яскраво освітлені кімнати парфумера Клода Левіта.

Потім — на темний високий будинок Етьєна Леблана.

Обійди нас стороною, Вершнице. Обійди цей будинок стороною.

Вони їдуть курною дорогою, обабіч обрамленою кілометрами напівмертвих соняхів, високих, наче дерева. Їхні стебла висохли й заклякли, а голови схилені, наче в молитві, і, проїжджаючи повз них в авто, Вернерові здається, що за ними стежать десять тисяч циклопічних очей. Норман Перший зупиняє вантажівку, Бернд знімає гвинтівку з плеча, бере другий прилад і йде в зарості його ставити. Вернер піднімає велику антену й сідає на своє звичне місце в кузові «опеля», надягнувши навушники.

У кабіні Нойман Другий кпинить:

— Ти ж навіть жодного разу не засадив нікому, старий незайманцю.

— Стули пельку, — відказує Нойман Перший.

— Ти на ніч шморгаєш себе, щоб заснути. Душиш вужика. Займаєшся рукоділлям.

— Не тільки я — половина армії. І німці, й росіяни.

— Он той дрібний арійський хлопчик — точно рукодільник.

Бернд називає частоти на своєму приладі. Тиша, тиша, тиша.

— Справжній арієць — світловолосий, мов Гітлер, стрункий, мов Ґерінґ, і високий, мов Геббельс, — додає Нойман Перший.

Нойман Другий сміється.

— До дупи це, якщо…

— Годі, — уриває його Фолькгаймер.

Далеко за полудень. Увесь день вони їхали цим дивним, Богом забутим краєм і не бачили нічого, крім соняшників. Вернер прочісує кожну частоту, перемикає їх, знову переналаштовує приймач-передавач, чуючи лише перешкоди. Удень і вночі повітря сповнене суцільною, сумною, зловісною українською статикою, що, здається, звучала ще задовго до того, як люди навчилися її чути.

Фолькгаймер злізає з вантажівки, розстібає штани й справляє малу потребу у квіти. Вернер вирішує опустити антену, але, перш ніж зробити це, він раптом чує — різку, виразну і зловісну, мов блиск ножа на сонці, — чергу російських слів. «Адін, шесть, восемь». У нього напружується кожен нерв.

Він максимально збільшує гучність і притискає навушники до вух. Знову чути: «Поні-щось-шки, чере-щось-дорошой…» Фолькгаймер дивиться на нього у відкриту задню панель кузова, наче відчуває, наче прокидається вперше за довгі місяці, як тієї ночі, коли Гауптман вистрілив зі свого пістолета, коли вони зрозуміли, що Вернері пристрої працюють.

Вернер трохи повертає ручку налаштування, й раптом у його вуха бухає звук. «Две-над-цать, шест-над-цать, двад-цать-адін», нісенітниця, страшна нісенітниця вривається йому просто всередину; це схоже на відчуття, коли занурюєш руку в мішок із ватою й знаходиш лезо — усе таке надійне й незмінне, аж тут одна небезпечна річ, така гостра, що заледве відчутно, як вона розрізає шкіру.

Фолькгаймер гупає масивним кулаком по корпусі «Опеля», щоб утихомирити Нойманів. Вернер передає Берндові частоту, той ловить сигнал, вимірює пеленг, передає назад, і тепер Вернер береться за підрахунки. Логарифмічна лінійка, тригонометрія, карта. Росіянин і досі говорить, коли Вернер стягує навушники на шию.

— Північ-північний захід.

— Далеко?

Лише цифри. Чиста математика.

— Півтора кілометра.

— Вони й зараз щось передають?

Вернер притискає до вуха один навушник і киває. Нойман Перший запускає «Опель», двигун починає гудіти, і Бернд суне через соняшники, несучи перший прилад. Вернер опускає антену, й вони з’їжджають із дороги просто в соняшники, розштовхуючи їх на своєму шляху. Найвищі з них заввишки мало не з вантажівку, і їхні великі голови барабанять об дах кабіни й боки кузова.

Нойман Перший стежить за одометром і називає відстані. Фолькгаймер роздає зброю. Два карабіни 98К. Напівавтоматичний «вальтер» із прицілом. Поряд із ним Бернд заряджає свій маузер. Бах, — гримлять соняшники. Бах, бах, бах. Вантажівку хитає, мов корабель на морі, доки Нойман Перший веде її через борозни.

— Кілометр і сто метрів, — гукає Нойман Перший.

Нойман Другий вилізає на кузов і оглядає поле в бінокль. На півдні соняшники поступаються місцем клаптикові висохлої огіркової гудини. За ним, оточений голою землею, стоїть гарненький будиночок із солом’яним дахом і побіленими стінами.

— За заростями деревію. У кінці поля.

Фолькгаймер дивиться в оптичний приціл.

— Дим?

— Немає.

— Антена?

— Ще не видно.

— Вимикай двигуна. Звідси пішки.

Усе затихає.

Фолькгаймер, Нойман Другий і Бернд зі зброєю заходять у стіну соняшників і зникають. Нойман Перший сидить за кермом, Вернер — у кузові. Ще ніхто не підірвався на міні. Навколо «Опеля» тріщать квіти і кивають своїми геліотропними головами, наче сумно з чимось погоджуючись.

— Виродки будуть здивовані, — шепоче Нойман Перший.

Його праве стегно смикається. Вернер піднімає антену, наскільки дозволяє безпека, вдягає навушники й вмикає приймач-передавач. Росіянин читає щось, схоже на букви алфавіту. «Пе-зе-ка-че-ю-мягкій знак». Здається, що кожен фрагмент звучить тільки для Вернерових вух, а тоді розчиняється в повітрі. Нойман Перший постукуванням ногою злегка гойдає вантажівку, сонце світить крізь рештки комах, розмазані по вікнах, і від поривів холодного вітру шелестить усе поле.

Хіба там не має бути вартових? А що як озброєні партизани просто зараз підкрадаються до вантажівки? Російська мова в радіо мов шершень у кожному вусі: «Звой каз викалов», — хто знає, які жахи вони передають: розміщення військ, розклади потягів; вони можуть просто зараз передавати артилеристам координати їхньої вантажівки. Фолькгаймер виходить із соняшників — велика людська ціль, тримаючи свою гвинтівку, мов кийок. Здається, що ця хижка ніяк не зможе його вмістити, наче це Фолькгаймер поглине її, а не навпаки.

Постріли спочатку долинають повітрям, а потім — у навушниках, і так гучно, що Вернер майже зриває їх з голови. А тоді змовкає навіть статика, і тиша в навушниках відчувається, як щось велетенське, що рухається крізь простір, примарний дирижабль, що повільно віддаляється.

Нойман Перший клацає замком гвинтівки.

Вернер згадує, як присідав поряд із ліжечком разом із Ютою після того, як француз закінчував передачу, як вікна дрижали, коли повз сиротинець проїжджав вуглевоз, як відлуння радіопередачі наче миготіло в повітрі якусь мить, ніби він міг простягнути руку — й зловити його в долоню.

Фолькгаймер повертається до них із забризканим чорнилом обличчям. Він скидає каску двома пальцями, і Вернер бачить, що це не чорнило.

— Ідіть підпаліть хату, — наказує він. — Хутко. Не марнуйте пального. — Переводить погляд на Вернера. Голос його м’який, майже сумний. — Забери їхнє обладнання.

Вернер кладе навушники, вдягає каску. Над соняшниками ширяють стрижі. Перед очима все повільно крутиться, наче щось сталося з його відчуттям рівноваги. Нойман Перший, що йде перед ним, мугикає, несучи через поле каністри з бензином. Вони продираються крізь соняшники в бік хатини, наступаючи на беладону, дику моркву — трави з потемнілим від морозу листям. Біля вхідних дверей у пиляці пес поклав морду на лапи, і якусь мить Вернерові здається, що той просто спить.

Перший убитий лежить на підлозі — підігнута під себе рука, червоне місиво замість голови. Другий сидить за столом, схиливши голову, наче спить, видно лише краї його рани, непристойно червоної. Кров, розлита по столу, густішає, мов віск, що вихолоняє. Вона здається майже чорною. Дивно думати, що його голос і досі лине крізь повітря, уже десь в іншій країні, слабшаючи з кожним кілометром.

Порвані штани, засмальцьовані бушлати, на одному з чоловіків — підтяжки. У них немає уніформ.

Нойман Перший зриває мішок із-під картоплі, що правив за фіранку, й виносить його надвір, і Вернер чує, як він обливає його бензином. Нойман Другий стягує з другого чоловіка підтяжки, знімає заплетену в косу цибулю, що висить на одвірку, ховає за пазуху і теж іде.

На кухні лежить напівз’їдений кусень сиру, поряд — ніж із витертою дерев’яною ручкою. Вернер відчиняє єдину шухляду. Усередині — гніздо забобонів: банки з темними рідинами, знеболювальні без етикеток, патока, чайні ложки, що прилипли до дна, баночка з написом латиною «Беладона», ще одна баночка, позначена буквою Х.

Передавач — поганенький, високочастотний — напевно, знятий із російського танка, на вигляд — заледве не просто жменя деталей, припасованих у коробці. Заземлена антена, встановлена біля будинку, розсилала сигнал на кількадесят кілометрів щонайбільше.

Вернер виходить надвір, оглядається на хатину, матово-білу в усе слабшому світлі. Він думає про кухонну шухляду з її дивними мікстурами. Собаку, що не вберіг своїх господарів. Може, ці партизани володіли якоюсь чорною лісовою магією, але їм не варто було бавитися з вищою магією радіо. Він вішає свою гвинтівку через плече і несе великий пошарпаний передавач — виводи, жалюгідний мікрофон — через соняхи до «Опеля» з увімкненим двигуном; Нойман Другий та Фолькгаймер у кабіні. Він чує слова доктора Гауптмана: «Роботу науковця визначають два чинники. Його зацікавлення й зацікавлення його епохи». Усе до цього його вело: смерть його батька; години, що він провів, слухаючи з Ютою той детекторний радіоприймач на горищі; Ганс і Геріберт, які носили червоні пов’язки під сорочками, щоб фрау Елена не побачила; чотириста темних, знадливих ночей у Шульпфорті, просиджених за конструюванням приймачів-передавачів для доктора Гауптмана. Знищення Фредеріка. Усе привело до цієї миті, коли Вернер складає безладне козацьке обладнання в кузов вантажівки, сідає спиною до свого приладу й дивиться, як світло від охопленої полум’ям хатини піднімається над полем. Бернд залазить у кузов за ним, кладе собі на коліна гвинтівку, і жоден із них не завдає собі клопоту зачинити задні двері, коли «Опель» із гуркотом рушає з місця.

Фельдфебеля фон Румпеля викликають на склад в околицях Лодзі. Це його перша поїздка, відколи він закінчив лікування в Штутгарті, й у нього таке відчуття, наче його кістки стали крихкіші. Шестеро охоронців у крицевих касках чекають за колючим дротом. Клацають п’ятами, салютують. Він знімає мундир і вдягає комбінезон на блискавці, без кишень. Відчиняються три засуви. У двері видно чотирьох військових в однакових комбінезонах, що стоять за столами. До кожного столу прикручені лампи, якими зазвичай користуються ювеліри. Вікна забиті дошками.

Темноволосий Gefreiter[50] пояснює процедуру. Перший витягає самоцвіти з оправ. Другий миє їх один за одним у місткості з мийним засобом. Третій зважує кожен самоцвіт, оголошує масу і передає його фон Румпелеві. Той оглядає камені в лупу й називає чистоту: «із украпленнями», «з невеликими вкрапленнями», «майже чистий». П’ятий чоловік, Gefreiter, записує результати оцінювання.

— Працюватимемо змінами по десять годин, доки не закінчимо.

Фон Румпель киває. Його хребет наче ось-ось хрясне. Gefreiter витягає з-під столу зав’язаний мішок, знімає пломбу й висипає вміст на вкриту оксамитом тацю. Тисячі самоцвітів: смарагди, сапфіри, рубіни. Цитрин. Олівін. Хризоберил. Між ними виблискують сотні й сотні маленьких діамантів, більшість ще на ланцюжках, браслетах, запонках чи сережках.

Перший чоловік несе тацю до свого столу, ставить заручний перстень у лещата і щипчиками розгинає тримачі. Діамант вирушає з рук у руки. Фон Румпель рахує інші торбинки під столом — дев’ять.

— Звідки, — починає він питати, — усе це…

Але він і так знає, звідки все це взялося.

Кілька місяців по смерті мадам Манек Марі-Лор усе ще очікує почути кроки старенької на сходах, її важке дихання, її моряцьку вимову.

— Матір Божа, дитино, як холодно!

Але не чує.

Черевики в ногах ліжка, під моделлю. Ціпочок у кутку. На першому поверсі її наплічник висить на гачку. Надвір. Двадцять два кроки по рю Воборель, а тоді звернути праворуч і пройти шістнадцять дощових риштаків. Звернути ліворуч на рю Робер С’юркуф. І ще пройти повз дев’ять риштаків до пекарні.

— Одну просту хлібину, будь ласка.

— Як поживає твій дід?

— У нього все гаразд, дякую.

Іноді в хлібині запечений білий згорточок, а іноді — ні. Іноді мадам Руель дістає для Марі-Лор кілька гостинців: капусту, червоний перець, мило. Повернутися на перехрестя з рю д’Естре. Замість того щоб звернути ліворуч на рю Воборель, Марі-Лор іде прямо. П’ятдесят кроків до міської стіни, десь сто з гаком уздовж стіни до виходу на вуличку, що стає все вужчою.

Вона навпомацки знаходить замок, дістає з кишені ключ, який Убер Базен дав їй торік. Вода льодяна й сягає їй до гомілки, її пальці на ногах німіють в одну мить. Але грот вміщає власний прихований Усесвіт, і в цьому Усесвіті обертаються незліченні галактики: ось, у перекинутій половині скойки, живе морський жолудь, а в крихітній, схожій на веретено мушельці оселився ще менший рак-самітник. А що на раковому панцері? Ще менший морський жолудь. А що на тому жолуді?

У вологій коробці старої псарні вона чує, як море змиває решту звуків; вона доглядає за молюсками, мов за рослинами в садку. Від відпливу до відпливу, від миті до миті: вона приходить послухати, як створіння повзають, переміщаються й поскрипують, подумати про батька у в’язничній камері, про мадам Манек на полі дикої моркви, про свого діда, на два десятки років ув’язненого у власному будинку.

А тоді вона навпомацки повертається до воріт і замикає їх за собою.

Тієї зими електроенергію часто вимикають; Етьєн під’єднує два корабельні акумулятори до передавача, щоб виходити в ефір, коли немає світла. Щоб зігрітися, вони палять ящики, папір і навіть старі меблі. Марі-Лор затягає важкий клаптиковий килим, що лежав на підлозі в кімнаті мадам Манек, аж на шостий поверх і кладе його поверх своєї ковдри. У деякі ночі в кімнаті так холодно, що їй здається, наче вона чує, як підлога береться інеєм.

Будь-які кроки на вулиці можуть належати поліціянтові. Будь-який гуркіт двигуна — може бути автомобілем наряду, що приїхав по них.

Нагорі Етьєн знову виходить в ефір, і вона думає: «Я маю стати біля вхідних дверей на випадок, якщо вони прийдуть. Я зможу виграти для нього кілька хвилин». Але дуже холодно вилізати. Куди краще залишатися в ліжку під вагою килима й бачити сни про музей, проводити пальцями по знайомих стінах, іти через лунку Велику залу до шафи з ключами. Вона лише має пройти кахляною підлогою, звернути ліворуч, і там, за своїм верстатом для ключів, стоятиме Papa.

Він скаже: «Чого ти так довго, пташечко?»

Він скаже: «Я ніколи тебе не покину, навіть за мільйон років».

У січні 1943 року Вернер знаходить другу нелегальну трансляцію із саду, у якому впала бомба, розколовши більшість дерев навпіл. За два тижні — третю, потім четверту. Кожна наступна здається варіацією попередньої: утворюється трикутник, усі сторони водночас зменшуються, вершини наближаються, аж доки він перетворюється на крапку: хлів, хатину, підвал фабрики чи огидну яму, вирубану в кризі.

— Він і зараз щось передає?

— Так.

— У тому хліві?

— Бачиш антену вздовж західної стіни?

Коли може, Вернер записує, що кажуть партизани, на магнітну стрічку. Усім, відкриває для себе він, подобається чути свій голос. Гординя, як у біблійних історіях. Вони піднімають антену зависоко, залишаються в ефірі задовго, думаючи, що світ безпечний і добрий, а це, звісно, зовсім не так.

Капітан переказує захоплення їхніми успіхами; обіцяє відпустки, біфштекси, бренді. Усю зиму «Опель» об’їжджає окуповані території, міста, які Юта колись позначала на шкалі радіо: Прагу, Мінськ, Любляну.

Іноді вантажівка проїжджає групу полонених, і Фолькгаймер просить Ноймана Першого сповільнитися. Він виструнчується на своєму сидінні й вишукує поглядом такого ж високого чоловіка, як сам. Побачивши, стукає по панелі приладів. Нойман Перший гальмує, і Фолькгаймер бреде через сніг, перекидається кількома словами з охоронцем і йде поміж в’язнів, попри холод зазвичай маючи на собі тільки сорочку.

— Залишив гвинтівку в кузові, — лається Нойман Перший. — Не взяв свою чортову гвинтівку.

Іноді Фолькгаймер відходить задалеко. Іноді Вернер чудово його чує.

— Ausziehen, — Фолькгаймер видихає перед себе клуби пари, і майже щоразу велетень-росіянин розуміє.

«Роздягайся». Кремезний російський юнак з обличчям людини, яку вже нічим на цьому світі не здивує. Окрім, напевно, цього — ще одного велетня навпроти нього.

Злітають рукавиці, вовняна сорочка, заношене пальто. Вираз їхніх облич змінюється лише тоді, коли він наказує їм роззуватися: вони хитають головою, опускають чи піднімають погляд, закочують очі, мов налякані коні. «Залишитися босим, — розуміє Вернер, — означає померти. Але Фолькгаймер стоїть і чекає, велетень проти велетня, і щоразу полонений здається. Залишившись у благеньких шкарпетках на втоптаному снігу, полонений намагається ззирнутися з іншими бранцями, але на нього ніхто й не гляне. Фолькгаймер піднімає одежини, міряє й віддає назад, якщо вони не підходять. А тоді простує назад, і Нойман Перший тисне на газ.

Хрускіт льоду, села, що горять серед лісів, ночі, коли стає надто холодно навіть для сніговиці — ця зима дивна й сповнена тривог. Вернер прочісує ефір, як раніше він із Ютою прочісував вулиці, тягнучи возика через Цольферайн. Голос виринає і стихає, і його охоплює тривога. «Ось, — думає Вернер, знову його знайшовши, — ось: таке відчуття, наче заплющуєш очі й обмацуєш кілометрову шворку, аж доки твої пальці знаходять крихітний горбик вузла».

Іноді минають дні, перш ніж Вернер, почувши першу трансляцію, ловить наступну. Проблема, яку треба розв’язати, вправа для його мозку: звісно, це краще, ніж сидіти в якомусь смердючому, замерзлому окопі, повному вошей, — так, як старі вчителі з Шульпфорти воювали в першій війні. Ця робота чистіша, механічніша, ця війна ведеться невидно, у повітрі, лінія фронту — навкруги. Хіба це полювання не дарує п’янкої втіхи, коли вантажівка підстрибує на нічній дорозі, а серед дерев з’являється антена?

Я тебе чую.

Голки в копиці сіна. Шпички в левовій лапі. Вернер їх знаходить, а Фолькгаймер висмикує.

Усю зиму німці їздять кіньми, саньми, танками й вантажівками по тих самих дорогах, утрамбовуючи сніг, перетворюючи його на гладкий, заплямований кров’ю лід. А коли нарешті настає квітень, принісши сморід тирси і трупів, високі пагорби снігу валяться, але лід на дорогах уперто не хоче сходити, залишаючись блискучою, смертоносною схемою вторгнення, шрамом від розп’яття Росії.

Однієї ночі вони переїжджають міст через Дніпро, попереду вимальовуються бані й облиті квітом дерева Києва, скрізь літає попіл, а на вулицях купками стоять повії. Зайшовши в кав’ярню, вони сідають за два столики від піхотинця, не набагато старшого за Вернера. Втуплені в газету, його очі посмикуються. Він сьорбає каву й здається сильно здивованим. Спантеличеним.

Вернер не спроможний відвести від нього погляд. Урешті до нього перехиляється Нойман Перший.

— Знаєш, чого він так?

Вернер хитає головою.

— Відморозив повіки. Бідолаха.

Листи до них не доходять. Минають місці, а Вернер нічого не пише сестрі.

Окупаційна влада постановляє, що на дверях кожного будинку має висіти перелік мешканців: М. Етьєн Леблан, 63 роки. М-ль Марі-Лор Леблан, 16 років. Марі-Лор мордує себе мріями про наїдки, виставлені на довгих столах: тарілки з нарізаною свинячою вирізкою, печені яблука, бананове flambé,[51] ананаси зі збитими вершками.

Якогось літнього ранку 1943 року вона йде до пекарні. Мрячить. Черга простягається за двері. Коли вона нарешті підходить до прилавка, мадам Руель бере її долоні у свої і дуже тихо каже: «Запитай, чи не міг би він прочитати ще й це». Під хлібиною виявляється складений аркуш паперу. Марі-Лор кладе її в наплічник, а папір затискає в кулаці. Віддає продуктовий талон, іде просто додому й замикає за собою двері на засув.

Етьєн човгає на першому поверсі.

— Що там написано, діду?

— «Мосьє Дроже передає своїй доньці із Сен-Кулома, що йому вже краще».

— Вона сказала, що це важливо.

— Що це означає?

Марі-Лор знімає наплічника, запихає руку й відриває кусень хліба:

— На мою думку, це означає, що мосьє Дроже передає своїй доньці, що в нього все гаразд.

Упродовж кількох тижнів з’являються нові записки. Новонароджений у Сен-Вінсенті. Бабуся на смертному ложі в Ла-Марі. Мадам Гардіньє з Ла-Рабіне передає синові, що пробачає йому. Чи є в цих посланнях секретні повідомлення, чи «Мосьє Фаю спіткав серцевий напад, і він тихо помер» означає «Висадіть у повітря сортувальний вузол у Ренні», Етьєнові невідомо. Важливо те, що їх напевно хтось слухає, що звичайні громадяни мають радіо і, здається, потребують отримувати повідомлення одне від одного. Він не виходить із дому, не бачиться ні з ким, окрім Марі-Лор, і все ж він якось опинився у самому центрі інформаційної павутини.

Він вмикає мікрофон і читає спочатку цифри, а тоді повідомлення. Він транслює їх на п’ятьох різних частотах, оповіщає, коли буде наступна передача, і ставить уривок мелодії зі старої платівки. Уся ця справа забирає щонайбільше шість хвилин.

Надто довго. Майже точно надто довго.

І все одно ніхто не приходить. Дзвоники не дзвонять. У двері не грюкає німецький патруль і не стріляє їм у голови з пістолета.

Хоч Марі-Лор і знає їх напам’ять, мало не щовечора вона просить Етьєна прочитати листи від батька. Цього вечора він сидить на краєчку її ліжка.

Сьогодні я бачив дуба, що прикидається каштаном.

Я впевнений, що ти вчиниш правильно.

Якщо тобі колись захочеться зрозуміти, подивися всередині Етьєнового будинку, всередині будинку.

— Як ти думаєш, чому він написав «усередині будинку» двічі?

— Ми вже так багато разів це обговорювали, Марі-Лор.

— Як думаєш, що він зараз робить?

— Спить, дитино. Я певний, що спить.

Вона перекочується на бік, і він накриває її плечі ковдрами, задуває свічку і вглядається в мініатюрні дахи та димарі моделі в ногах її ліжка. Виринає спогад: він разом зі своїм братом на полі, східніше від міста. Того літа в Сен-Мало з’явилися світлячки, і їхній батько цьому зрадів, дав їм сачки й банки. Етьєн з Анрі ганяли серед високої трави, а світлячки тікали від них, то спалахуючи, то згасаючи, здається, завжди піднімаючись трохи зависоко, так, що вони не могли дістати, наче це тліла земля, а від їхніх кроків розліталися навсібіч іскри.

Анрі сказав, що хотів би наловити повну банку світлячків і поставити її на підвіконні, щоб його спальню бачили моряки за багато кілометрів.

Якщо цього літа і були світлячки, то вони не залітали на рю Воборель. Здається, тепер тут лише тіні й тиші. Тиша — це плід окупації, вона звисає з гілок, скрапує з ринв. Мадам Гібу, мати чоботаря, поїхала з міста. Як і старенька мадам Бланшар. Так багато темних вікон. Місто наче перетворилося на бібліотеку з книжками невідомою мовою. Будинки — величезні полиці, повні нерозбірливих томів, й усі лампи вимкнуті.

Однак ось на горищі знову працює машина. Вогник посеред темряви.

На вулиці чується тихе постукування, Етьєн заглядає в щілину між віконницями в спальні Марі-Лор на шостому поверсі й бачить унизу привида мадам Манек, що стоїть у місячному світлі. Вона простягає руку, й на неї один за одним сідають горобчики, й вона ховає їх усіх собі в пальто.

Виблискують Піренеї. Дірявий місяць висить на їхніх гребенях, наче простромлений. Штабс-фельдфебель фон Румпель у таксі їде по залитих платиновим місячним світлом вулицях до комісаріату й стає перед капітаном поліції, який увесь час водить великим і вказівним пальцями лівої руки по розкішних вусах.

Сталося пограбування шале, яке належить видатному меценатові зі зв’язками з паризьким Національним музеєм природничої історії. Французька поліція провела арешт. Злодія затримали з дорожньою сумкою, набитою самоцвітами.

Він довго чекає. Капітан роздивляється нігті на лівій руці, потім на правій, потім знову на лівій. Фон Румпель того вечора почувається дуже слабким, його навіть трохи нудить; лікар каже, що процедури закінчено, що вони атакували пухлину й тепер мають чекати, але деякими ранками, зав’язавши шнурівки, він не може випростатися.

Під’їжджає автомобіль. Капітан виходить йому назустріч. Фон Румпель дивиться у вікно.

Із заднього сидіння двоє поліціянтів витягають слабкого на вигляд чоловіка в бежевому костюмі з бездоганним червоним синцем під лівим оком. Руки в кайданках. Комір забризканий кров’ю. Наче він щойно зіграв роль лиходія в кіно. Поліціянт веде арештованого всередину, а тим часом капітан забирає з багажника торбину.

Фон Румпель витягає з кишені білі рукавички. Капітан зачиняє двері у свій кабінет, кладе валізу на письмовий стіл і зашторює вікно. Нахиляє плафон настільної лампи. Райнгольд чує, як десь у будівлі зі стукотом зачиняються двері камери. З валізи капітан дістає адресний довідник, пачку листів і жіночу пудреницю. А тоді виймає фальшиве дно, під яким — шість оксамитових мішечків.

Він відкриває їх по одному. У першому — три розкішні шматки берилу: рожеві, великі, шестигранні. Усередині другого — один шматок амазоніту кольору морської хвилі з невеликими білими прожилками. У третьому — грушуватий діамант.

Захват наповнює фон Румпеля до кінчиків пальців. Капітан дістає з кишені лупу; на його обличчі світиться вираз неприхованої жадоби. Він довго оглядає діамант, крутячи його так і сяк. Райнгольд і досі уявляє собі фюрерів музей: блискучі корпуси, підпертий колонами дах, самоцвіти за склом. І ще щось — тьмяну силу, що, мов слабка напруга, лине від каменя. Шепочучи до нього, обіцяючи забрати його хворобу.

Нарешті капітан опускає лупу, що залишає навколо його ока рожевий обідок. Вологі губи блищать при світлі лампи. Він кладе діамант назад на рушник.

З іншого боку столу фон Румпель піднімає діамант. Ідеальна вага. Холодить йому пальці навіть крізь бавовняні рукавички. З обрамленими глибоким синім кольором гранями.

Чи вірить він?

Дюпонові майже вдалося розпалити в камені вогонь. Але навіть без лýпи фон Румпель бачить, що цей діамант такий самий, як і той, що він оглядав у музеї два роки тому. Він кладе копію назад на стіл.

— Але ж ми маємо щонайменше зробити рентген, — каже капітан французькою, не приховуючи розчарування. — Ні?

— Певна річ, робіть, що хочете. Я хотів би забрати оті листи.

Ще до настання півночі він повертається в готель. Дві фальшивки. Це прогрес. Два камені знайдено, залишається знайти ще два, один із яких має бути справжнім діамантом. На вечерю він замовляє м’ясо вепра зі свіжими грибами. І пляшку бордо. Такі речі не втрачають важливості у воєнний час. Саме вони відрізняють цивілізовану людину від варвара.

Готелем гуляють протяги, ресторан порожній, але офіціант працює бездоганно. Він граційно наливає вина й відходить. У бокалі червоне, мов кров, бордо здається майже живим. Фон Румпелеві приємно знати, що він єдина на світі людина, яка має привілей його скуштувати, перш ніж пляшка спорожніє.

Грудень 1943 року. Між будинками осідає холод. На розпал залишилося лише сире дерево, й місто пропахло димом. Ідучи до пекарні, п’ятнадцятирічна Марі-Лор мерзне, як ніколи. У домі лише трохи краще. Здається, кімнатами літають сніжинки, занесені вітром крізь щілини в стінах.

Вона слухає кроки свого двоюрідного діда на горищі, його голос:

— 310, 1467, 507, 2222, 576881, — а тоді мелодію із платівки «Місячне світло», що лине, мов блакитний туман.

Над містом низько, зледачіло гудять літаки. Іноді дуже близький їхній гул викликає в Марі-Лор страх, що вони можуть зчесати дахи, збити димарі своїми животами. Але не стається ні авіакатастроф, ні вибухів. Здається, взагалі нічого не міняється, окрім того, що Марі-Лор росте: вона вже не може вбрати нічого з того одягу, який її батько приніс у своєму наплічнику три роки тому. Черевики затісні; і доводиться, натягнувши три пари шкарпеток, узувати старі Етьєнові туфлі з китицями.

Подейкують, що в Сен-Мало дозволять залишитися тільки тим, хто виконує важливу роботу або має негаразди зі здоров’ям.

— Ми не поїдемо, — каже Етьєн. — Не зараз — ми нарешті робимо добру справу. Якщо лікар не дасть нам довідок, ми знайдемо спосіб дістати їх за гроші.

Щодня на кілька годин їй удається загубитися в глибинах спогадів: розпливчатих дитячих вражень її шестирічної про світ, коли вона ще не осліпла. Париж був схожий на величезну кухню: скрізь піраміди капусти й моркви, пекарські прилавки, повні випічки, риба, складена, мов дрова, у ятці продавця, срібна луска в канавах, сніжно-білі чайки кидаються вниз, щоб схопити тельбухи. Кожен куточок, куди падав її погляд, майорів кольорами: зелень цибулі, насичена фіолетова шкірка баклажанів.

Тепер її світ став сірий. Сірі обличчя, сіра тиша, сірий дратівливий жах, що висить над чергою в пекарню, і колір ненадовго повертається в цей світ, тільки коли Етьєн піднімається сходами на горище, скриплячи коліньми, щоб прочитати в ефір ще один набір цифр, надіслати ще одне повідомлення, передане мадам Руель, увімкнути музику. П’ять хвилин маленьке горище переливається бузковим, аквамариновим та золотим, а тоді радіо вимикається і знову суне сірість, і її дід важко ступає до сходів.

Може, це через рагу з якоїсь безіменної української кухні, або партизани отруїли воду, або Вернер просто забагато сидів у сирості. Хай там як, але в нього починається гарячка, а з нею — жахлива діарея, і, присівши в багнюці за «Опелем», Вернер почувається так, наче витискає із себе залишки своєї цивілізованості. По декілька годин він нічого не може робити, крім як притискатися гарячою щокою до стіни кузова, знайшовши хоч щось холодне. А тоді його, швидко й сильно, починають бити дрижаки, і йому ніяк не вдається зігрітися й хочеться стрибнути у вогонь.

Фолькгаймер пропонує каву, Нойман Другий — пігулки, що, як тепер знає Вернер, не від болю в спині. Він відмовляється й від кави, й від пігулок. 1943 рік стає 1944. Вернер не писав Юті майже рік. Останній лист, що надійшов від неї шість місяців тому, починається словами: «Чому ти не пишеш?»

І все одно йому вдається знаходити нелегальні передачі, щодва тижні чи близько того. Він забирає поганеньке радянське обладнання, покрите тонкою крицею, злютоване абияк. Усьому бракує системи. Як вони можуть воювати з таким нікудишнім обладнанням? Їхній опір Вернерові зображали чудово організованим: небезпечні, дисципліновані партизани, що слухаються жорстоких, спраглих крові лідерів. Але тепер він на свої очі бачить, як слабкість їхніх зв’язків між собою зводить нанівець їхні зусилля — вони брудні й убогі, вони живуть у ямах. Погано організовані головорізи, яким нічого втрачати.

Як йому зрозуміти, де тут правда? На думку Вернера, усі навколо підпільники й партизани. Кожен, хто не належить до німців, навіть найулесливіший, хоче німцям смерті. Вони тікають від вантажівки, почувши її гуркіт на міських вулицях, вони ховають лиця, ховають свої сім’ї. Їхні магазини переповнені взуттям, знятим із мертвих.

Подивіться на них.

Що він відчуває в найгірші дні тієї безжалісної зими, доки іржа вкриває вантажівку, гвинтівки й радіо, доки німецькі дивізіони відступають на всіх фронтах, так це глибоку огиду до всіх людей, яких вони проминають. Димливі, зруйновані села, розбита цегла на вулицях, замерзлі трупи, розтрощені стіни, перекинуті машини, собачий гавкіт, мишва й вошва — як вони можуть так жити? У лісах, у горах, у селах вони мали б висмикувати безлад із корінням. Загальна ентропія будь-якої системи, як казав доктор Гауптман, зменшиться, тільки якщо збільшиться ентропія іншої системи. Природа вимагає симетрії. Ordnung muss sein.[52]

Однак який порядок вони тут наводять? Валізи, черги, зарюмсані діти, солдати, у яких в очах застигла вічність, що повертаються до рідних міст, — у якій системі підвищується порядок? Точно не в Києві, не у Львові й не у Варшаві. Тут Аїд. І людей так багато, ніби велетенські російські фабрики виробляють нових щохвилини. Убийте тисячу, а ми зробимо ще десять.

Лютий застає їх у горах. Вернера б’ють дрижаки в кузові. Нойман Перший веде авто серпантиновими дорогами. Під ними долина, укрита нескінченною сіткою окопів: з одного боку позиції німців, удалині — росіян. Долину помережали широкі стрічки диму; час від часу літають, мов тенісні м’ячики, артилерійські набої.

Фолькгаймер розгортає ковдру й кладе Вернерові на плечі. Кров переливається в ньому туди-сюди, мов ртуть, а за вікном раптом на якусь мить унизу показується серед туману сітка окопів й артилерії, Вернерові здається, що все це — схеми якогось велетенського радіо, де кожен солдат — це електрон, що самотужки йде своєю електричною доріжкою, і його бажання важить не більше, ніж електрона. Коли вони наближаються до вигину дороги й він відчуває тільки присутність Фолькгаймера біля себе, холодний напівморок за вікном, міст за мостом, схил за схилом залишаються все нижче й нижче. Металеве, пошматоване місячне світло друзками засипає дорогу, у полі жує жуйку білий кінь, промені прожектора обшукують небо, і в освітленому вікні хатини, повз якого мчить вантажівка, Вернер бачить Юту за столом, навколо неї — ясні обличчя інших дітей, над раковиною — вишивка фрау Елени, а у ящику біля плити — десяток мертвих немовлят.

Він стоїть у шато в околицях Ам’єна, що на північ від Парижа. Великий старий будинок стогне в темряві. Ця садиба належить палеонтологові-пенсіонеру. На думку фон Румпеля, саме сюди втік керівник служби охорони музею в Парижі в хаосі перших днів після окупації Франції три роки тому. Мирна місцина, схована в пелені лісів, оточена живоплотом. Він піднімається сходами в бібліотеку. Книжкова шафа відсунута, позаду неї сейф у стіні. Зламувач із гестапо добре знає своє діло: має стетоскоп, обходиться без ліхтарика. За кілька хвилин сейф уже відкритий.

Старий револьвер, коробка з документами, стовпчик тьмяних срібних монет. А в оксамитовій шкатулочці — блакитний грушуватий діамант.

Червоне серце всередині каменя на мить показується, а тоді цілком зникає. У душі фон Румпеля надія переплітається з нетерпінням: він майже біля фінішу. Удача на його боці, хіба ні? Але він усе розуміє навіть до того, як підносить камінь до лампи. Уже знайома йому бурхлива радість розбивається на друзки. Діамант не справжній, це знову робота Дюпона.

Він знайшов усі три підробки. Змарнував увесь свій талан. Лікар каже, що пухлина знову росте. Перспективи війни різко гіршають — німці відступають із Росії, через Україну, по щиколотці Італії. Зовсім скоро кожен у штабі райхсляйтера Розенберґа — військові, що нині прочісують приватні бібліотеки, сховані згортки з молитвами, замкнуті полотна імпресіоністів, — дістане гвинтівку й буде відправлений на передову. І фон Румпель теж.

Той, хто матиме при собі камінь, житиме вічно.

Не можна здаватися. І все ж його руки стали такі важкі. Голова мов гиря.

Один у музеї, один у будинку мецената, один відправлений керівникові служби охорони. Яку людину вони вибрали б за третього переносника? Чоловік із гестапо спостерігає за ним, не відводячи погляду від каменя, тримаючи ліву руку на дверцятах сейфа. Уже не вперше фон Румпель згадує незвичайний сейф для самоцвітів із музею. Схожий на шкатулку із секретом. Він стільки подорожував, а такого не бачив. Хто міг його сконструювати?

У французькому селі, далеко на південь від Сен-Мало, німецьку вантажівку, що переїжджала міст, висаджено в повітря. Загинуло шестеро солдатів-німців. Окупаційна влада звинувачує терористів.

— Ніч і туман,[53] — пошепки каже жінка, що прийшла провідати Марі-Лор. — За кожного вбитого німчуру вони розстріляють десять наших.

Поліція ходить від дверей до дверей, вимагаючи, щоб кожен здоровий чоловік виходив на поденщину. Копати шанці, розвантажувати залізничні вагони, штовхати поперед себе ручні возики з фасованим цементом, будувати загорожі для захисту від нападу в полі чи на узбережжях. Усі, хто можуть, мусять працювати над укріпленням Атлантичної стіни. Етьєн стоїть у дверях і жмуриться, тримаючи в руці довідку від лікаря. Холодне повітря обдуває його і разом із собою заносить у коридор запах його страху.

Мадам Руель шепоче, що окупаційна влада звинувачує в нападі добре підготовлену мережу підпільників, що передають повідомлення через радіо. Вона каже, що бригади поспіхом розмотують на пляжах колючий дріт і встановлюють величезні дерев’яні конструкції, що називаються chevaux de frise.[54] Вони вже обмежили вхід до пішохідних доріжок згори на фортечних мурах.

Вона простягає хлібину, й Марі-Лор несе її додому. Коли Етьєн розриває її, усередині знаходить черговий шматочок паперу. Ще дев’ять цифр.

— Я думав, що вони зроблять перерву.

Марі-Лор думає про батька.

— Може, — відказує вона, — тепер це навіть важливіше?

Він чекає темряви. Марі-Лор сидить у пащі гардероба з відчиненими дверима в задній стінці й слухає, як її дід вмикає мікрофон і передавач на горищі. Його тихий голос промовляє числа, а тоді грає музика, м’яко й негучно, цього разу — віолончелі, й переривається на середині.

— Етьєне?

Йому треба багато часу, щоб спуститися драбиною. Він бере її за руку.

— Війна, що вбила твого діда, знищила ще шістнадцять мільйонів осіб. Півтора мільйона лише французьких хлопців, із яких майже всі були молодші за мене. Два мільйони німців. Якщо вишикувати їх у колону, вони йтимуть повз наші двері одинадцять днів й одинадцять ночей. Ми не переставлянням дорожніх знаків тут займаємося, Марі. Це тобі не загубити лист у поштовому відділку. Ці числа — це не просто числа. Розумієш?

— Але ж ми на боці добра. Правда ж, діду?

— Сподіваюся. Сподіваюся, що це так.

Фон Румпель заходить у багатоквартирний будинок на Монмартрі. На першому поверсі манірна власниця бере пачку запропонованих ним продуктових талонів і ховає їх у халаті. Коти труться об її ноги. Із вигадливо декорованої квартири в неї за спиною чути запах засохлого яблуневого цвіту, збентеження і старості.

— Коли вони поїхали, мадам?

— Улітку 1940 року, — вона наче ось-ось засичить.

— Хто платить за квартиру?

— Я не знаю, мосьє.

— Гроші надходять із Національного музею природничої історії?

— Не можу сказати.

— Коли востаннє хтось приходив?

— Ніхто не приходить. Чеки надходять поштою.

— Звідки?

— Я не знаю.

— Ніхто не заходить і не виходить із квартири?

— Від того літа — ніхто, — каже вона й ховає своє хиже обличчя й хижі нігті в сповнену запахів темряву.

Він іде нагору. Один засув на дверях квартири на четвертому поверсі виказує її власника-замкаря. Усередині вікна забиті деревом і крізь отвори від сучків ллється непорушне, перлове світло. Ніби він зайшов у темну коробку, підвішену в стовпі чистого світла. Шафи відчинені, подушки дивана трохи перекошені, кухонний стілець перекинутий набік. Усе свідчить про поспішний від’їзд, ретельний обшук, або і те, й те. Чорний обідок моху на унітазі там, де була вода. Він оглядає спальню, ванну, кухню, у ньому світиться якась зла й невмолима надія: «А що як?»

На верстаку стоять крихітні лавки, крихітні вуличні лампи, крихітні трапеції вилощеного дерева. Маленькі лещата, маленька коробочка з гвіздками, маленька пляшечка давно засохлого клею. За верстаком, під шматком тканини — сюрприз: вигадлива модель Монмартру. Будівлі нефарбовані, але зроблені майстерно. Віконниці, двері, вікна, дощові риштаки. Людей немає. Іграшка?

У гардеробі висять кілька з’їдених міллю дівчачих суконь і светр із вишитими козликами, що жують квіти. Запилені шишки викладені вздовж підвіконня від найменшої до найбільшої. На підлозі в кухні до дерева прибиті гвіздками смужки гуми. Тиша. Спокій. Порядок. Між столом і ванною натягнута шворка. Годинник без скла на циферблаті давно зупинився. Лише знайшовши три великі томи Жуля Верна шрифтом Брайля, він розуміє — загадку розгадано.

Конструктор сейфа. Майстер замкíв. Живе недалеко від музею. Працює там усе своє доросле життя. Скромний, розкоші не прагне. Сліпа донька. Багато причин для відданості.

— Де ти ховаєшся? — питає він вголос.

У дивному світлі вирує пил.

У мішечку чи коробочці. Захований за плінтусом, під мостинами чи замурований у стіні. Він відчиняє кухонні шухляди й мацає за ними. Але в усіх цих місцях, напевно, шукали й до нього.

Поступово його увагу знову привертає модель району. Сотні будівель із мансардними дахами й балконами. Це саме цей район, усвідомлює він, тільки безколірний, безлюдний, зменшений. Крихітна примарна його подоба. Одна будівля здається згладженою й потертою від впертих дотиків пальців — будівля, у якій він перебуває. Дім.

Він присідає так, щоб його очі були на рівні вулиць, і стає богом, який оглядає Монмартр. Двома пальцями він може схопити кого завгодно, перетворити півміста на тінь. Перекинути його догори дриґом. Він береться за верхівку даху будиночка, у якому стоїть на колінах. Смикає його туди-сюди. Той легко знімається з моделі, наче навмисне так зроблений. Фон Румпель крутить його перед очима: вісімнадцять віконечок, шість балконів, крихітні вхідні двері. Отут — за оцим вікном — зачаїлася маленька пані-власниця зі своїми котами. А ось тут, на четвертому поверсі, — він сам.

На дні він знаходить крихітний отвір, дуже навіть подібний до замкової шпарини в шкатулці для самоцвітів, яку він бачив три роки тому в музеї. Райнгольд усвідомлює, що цей будиночок — це вмістилище. Сховище. Він якийсь час із ним грається, намагаючись розгадати. Перевертає його, обмацує дно, бік.

Його серце б’ється, мов шалене. На язиці він відчуває присмак чогось вологого й гарячого.

У тобі щось є?

Фон Румпель кладе маленький будиночок на підлогу, піднімає ногу й розчавлює його.

У квітні 1944 року «Опель» із гуркотом заїжджає в біле місто, повне порожніх вікон.

— Відень, — оголошує Фолькгаймер.

Нойман Другий вибухає розповідями про палаци Габсбурґів, віденський шніцель і дівчат, чиї вульви смакують, мов яблучний струдель. Німці сплять у колись величному старосвітському готельному номері, де тепер меблі підпирають стіни, куряче пір’я позабивало мармурові раковини, а вікна невміло закриті газетами. Унизу — сортувальний вузол, повний закинутих залізничних колій. Вернер думає про доктора Гауптмана з його кучерями й рукавичками з хутряною оторочкою. Уявляє його віденську юність у гомінких кав’ярнях, де майбутні науковці обговорювали Бора й Шопенгауера, де мармурові статуї поглядали на них згори, мов ласкаві хрещені батьки.

Про Гауптмана, який, напевно, досі в Берліні. Або на фронті, як і всі інші.

Міський воєначальник не має для них часу. Його підлеглий каже Фолькгаймерові, що доповідають про радіопередачі руху Опору з Леопольдштадту. Вони знову й знову об’їжджають цей район. Холодний туман окутує набубнявілі бруньки на деревах. Вернер дрижить углибині кузова. Йому все навколо смердить мертвотою.

Упродовж п’яти днів він не чує в навушниках нічого, крім гімнів, записаної пропаганди і передач від осаджених командирів, що просять продовольства, палива, людей. Усе розвалюється, Вернер це відчуває; полотно війни розривається на клапті.

— Це Віденська державна опера, — показує Нойман Другий якоїсь ночі.

Фасад розкішної будівлі граційно підноситься, прикрашений пілястрами й орнаментальними поясками. З обох боків вивищуються величні крила, водночас важкі й невагомі. «Як безглуздо, — думає Вернер, — зводити пишні будівлі, грати музику, співати пісень, друкувати велетенські книжки з кольоровими пташками перед лицем сейсмічної, всеохопної байдужості світу — яка претензійність! Нащо писати музику, коли тиша й вітер набагато потужніші? Нащо запалювати лампи, коли темрява їх неминуче загасить? Коли німецькі солдати приковують до парканів в’язнів-росіян по троє й четверо, кладуть їм у кишені заряджені гранати й відбігають?

Оперні театри! Міста на Місяці! Сміхота. Краще б вони полягали обличчями вниз на тротуари й чекали, доки їх зберуть разом із іншими трупами».

Зранку Фолькгаймер наказує їм зупинити авто в парку Ауґартен. Сонце розтоплює туман, показується перший цвіт на деревах. Гарячка палає всередині Вернера, мов вогонь за дверцятами печі. Нойман Перший, що, якби йому не судилося загинути через десять тижнів під час висадки союзників у Нормандії, міг би пізніше стати цирульником, міг би пахнути тальком та віскі й класти вказівні пальці клієнтам на вуха, щоб ті правильно тримали голови, сорочки й штани якого завжди були б укриті підстриженим волоссям, який у своїй цирульні почепив би поштові листівки із зображенням Альп навколо обідка великого дешевого тремтливого дзеркала, який залишався б вірний своїй гладкій дружині до кінця свого життя, — цей Нойман Перший каже:

— Час стригтися.

Він ставить стільця на тротуар, накриває Берндові плечі найчистішим рушником і заходиться стригти. Вернер знаходить державну станцію, що грає вальси, і виставляє динамік у відчинені задні двері «Опеля», щоб усім було чути. Нойман Перший стриже Берндове волосся, а тоді Вернерове, а тоді скуйовджену, вицвілу чуприну Ноймана Другого. Вернер дивиться, як Фолькгаймер сідає на стільця і заплющує очі, коли починає грати особливо протяжна мелодія, Фолькгаймер, у якого на руках кров сотні людей, а то й більше. Який заходив у жалюгідні халупи, звідки йшли радіопередачі, у своїх велетенських конфіскованих чоботах, підкрався ззаду до якогось охлялого українця з навушниками на голові й мікрофоном біля губ й застрелював його в потилицю, а тоді повертався до вантажівки, щоб сказати Вернерові забрати передавач, навіть якщо йшлося про приладдя, забризкане кров’ю й мізками, віддаючи наказ спокійно, сонно.

Фолькгаймер, який завжди дбає, щоб у Вернера була їжа. Який приносить йому яйця, ділиться з ним бульйоном, чия прихильність до Вернера, здається, залишається непохитною.

Виявляється, що Ауґартен нелегко обшукувати — він повний вузьких вуличок і високих багатоквартирних будинків. Радіопередачі і проходять крізь будівлі, і відбиваються від них. Того пообіддя, коли стілець забрали назад, а вальси перестали грати, доки Вернер сидить біля свого приймача-передавача, слухаючи тишу, маленька рудоволоса дівчинка в плащику-накидці з’являється у дверях, шести- чи семирічна, замала як на свій вік, із великими ясними очима, що схожі на Ютині. Вона біжить через вулицю в парк і грається там сама під деревами з набухлими бруньками, а її мама в той час стоїть у кутку й покусує пучки пальців. Дівчинка залізає на гойдалку й гойдається туди-сюди, махаючи ногами. Вернер дивиться на неї, і у його душі відчиняються якісь дверцята. «Ось воно, життя, — думає він, — ось чому ми живемо — щоб отак гратися в день, коли зима нарешті розтискає свої щелепи». Він очікує, що Нойман Другий обійде вантажівку і скаже щось дурне, що все зіпсує, але ні, він не каже, мовчить і Бернд, а може, вони й не бачать її взагалі, може, цей один прояв чистоти уникне їхнього опоганення. Гойдаючись, дівчатко співає дзвінку пісню, яку Вернер впізнає, лічилку, яку співали дівчатка, стрибаючи через скакалку на вулиці за сиротинцем: «Eins, zwei, Polizei, drei, vier, Offizier», — як же йому хотілося б до неї приєднатися, штовхати гойдалку все вище й вище, співати «fünf, sechs, alte Hex, sieben, acht, gute Nacht!». Тут її мама вигукує щось, що Вернерові не вдається розчути, й бере дівчинку за руку. Вони заходять за кут, видніється червоний оксамитовий плащик, а тоді зникає з-перед очей.

Не минає й години, як він ловить щось, що ширяє статикою: просту радіопередачу на швейцарському діалекті німецької.

— Зв’язковий дев’ять, передаю о 16.00, це КХ46, як чути?

Він розуміє не все. А тоді сигнал зникає. Вернер іде через площу й самотужки вмикає другий прилад. Знову, вловивши сигнал, він проводить тріангуляцію, підставляє числа в формулу, а тоді підводить погляд і бачить щось, що дуже скидається на дротову антену, прокладену вздовж сторони однієї з будівель збоку від площі.

Так легко.

Фолькгаймерові очі вже засвітилися, як у лева, що відчув запах дичини. Вони наче розуміють один одного без слів.

— Бачиш, он спускається дріт? — питає Вернер.

Фолькгаймер оглядає будівлю в бінокль.

— В отому вікні?

— Так.

— Як ти зміг визначити? Тут же так багато квартир.

— Саме в отому вікні, — повторює Вернер.

Вони заходять у будинок. Пострілів не чути. Через п’ять хвилин його кличуть у квартиру на п’ятому поверсі з нудотними квітковими шпалерами. Він очікує, що йому скажуть забрати обладнання, як завжди, але там нічого немає: ні трупів, ні передавача, ні навіть звичайного приймача. Лише вигадливі лампи, софа з вишитими подушками й недоладно пишні шпалери.

— Гляньте під мостинами, — наказує Фолькгаймер, але, після того як Нойман Другий піднімає декілька дощок, стає ясно, що під ними лише старезна кінська волосінь, покладена для утеплення.

— Може, в іншій квартирі? На іншому поверсі?

Вернер заходить у спальню, відчиняє вікно й бачить металевий балкон. Те, що він сприйняв за антену, — не більш ніж пофарбований прут, прокладений уздовж пілястра, напевно, щоб чіпляти шворку для білизни. Аж ніяк не антена. Проте він чув передачу. Чув же?

У нього з потилиці піднімається біль. Він переплітає пальці за головою, сідає на краєчок незаправленого ліжка й оглядає одяг: комбінація перекинута через спинку стільця, гребінець із олив’яною ручкою на комоді, ряд крихітних мутних пляшечок і баночок на столику — усе це для нього таке незрозуміло жіноче, загадкове й бентежне, так само як бентежила його дружина гера Зідлера чотири роки тому, коли підібгала спідницю й стала на коліна перед своїм великим радіоприймачем.

Кімната якоїсь жінки. Прим’яті простирадла, запах лосьйону для шкіри в повітрі, фотографія молодика — племінника? коханого? брата? — на столику біля ліжка. Мабуть, він неправильно порахував. Мабуть, сигнал розсіявся між будівлями. Може, від гарячки в нього потекли мізки. Здається, на шпалері в нього перед очима троянди пересуваються, крутяться, міняються місцями.

— Голо? — гукає Фолькгаймер з іншої кімнати, і Бернд відповідає:

— Голо.

«У якомусь іншому Всесвіті, — думає Вернер, — ця жінка і фрау Елена могли б бути подругами. У якійсь реальності, приємнішій за цю». А тоді він бачить на ручці дверей червоний клапоть оксамиту з каптуром — дитячий плащик, і саме в цей момент в іншій кімнаті Нойман Другий скрикує здивовано, булькітливо, й лунає один постріл, а тоді жіночий крик, а тоді ще постріли. Фолькгаймер пробігає повз двері, поспішаючи, а за ним — решта. Нойман Другий сидить перед гардеробом, тримаючи гвинтівку обома руками, у кімнаті стоїть запах пороху. На підлозі лежить жінка, одна її рука закинута назад, наче відмовляючись від танцю, а в гардеробі не радіо, а дитина, що сидить на задку, із прошитою кулею головою. Її круглі, мов місяць, очі розплющені й вологі, а овальний рот роззявлений у здивуванні. Це та дівчинка з гойдалки, їй, напевно, ще немає й семи.

Вернер чекає, доки дівчатко моргне. «Моргни, — думає він, — моргни, моргни, моргни». Фолькгаймер уже зачиняє двері гардероба, хоча вони не зачиняються повністю, бо з них стирчить дитяча ніжка, а Бернд накриває жінку ковдрою. Як Нойман Другий не міг здогадатися, та звісно, що не міг, бо отакий він, Нойман Другий, та й усі у його загоні, у війську, у цьому світі — вони роблять, як накажуть, вони лякаються, вони діють, зважаючи лише на себе. Назви мені когось, хто так не робить.

Нойман Перший, проштовхнувшись, виходить; у його очах видніється огида. Нойман Другий залишається в кімнаті, щойно підстрижений, його пальці безглуздо бігають ручкою гвинтівки.

— Чому вони сховалися? — дивується він.

Фолькгаймер ніжно ховає дитячу ніжку назад у гардероб.

— Радіо тут немає, — каже він і зачиняє двері.

Вернеровим горлом піднімається нудота.

Надворі вуличні ліхтарі здригаються на запізнілому вітрі. Із заходу на місто напливають хмари.

Вернер повертається в «Опель», почуваючись так, наче будівлі навколо нього підіймаються, стають вищими, викривляються. Він сідає, притулившись чолом до столика, і його вивертає просто під ноги.

Тож насправді, діти, з математичного погляду, будь-яке світло — невидне.

Залізає Бернд, зачиняє двері, «Опель» рушає, перехиляючись на повороті, і Вернер відчуває, як навколо нього піднімаються вулиці, повільно закручуючись у зажерливу спіраль, у центрі якої вантажівка мчить униз, занурюючись усе глибше й глибше.

На підлозі за дверима спальні Марі-Лор чекає щось велике, загорнуте в газету й перев’язане шпагатом. Зі сходового майданчика Етьєн каже:

— Вітаю з шістнадцятиріччям!

Вона розриває папір. Дві книжки, одна поверх другої.

Три роки і чотири місяці минуло відтоді, як Papa поїхав із Сен-Мало. Тисяча двісті двадцять чотири дні. Майже чотири роки минуло відтоді, як вона читала щось шрифтом Брайля, та все одно літери виринають із її пам’яті так, наче вона покинула читання лише вчора.

Жуль. Верн. Двадцять. Тисяч. Льє. Частина. Перша. Частина. Друга.

Вона кидається до свого двоюрідного діда й обіймає його за шию.

— Ти сказала, що так її й не закінчила. Я подумав, замість того щоб читати тобі вголос, може, я послухаю тебе?

— Як?..

— Мосьє Ебрар, продавець книжок.

— Але ж нині нічого не дістанеш! І вони такі дорогі…

— У тебе тепер багато друзів у цьому місті, Марі-Лор.

Вона простягається на підлозі й розгортає першу сторінку.

— Я почну читати заново. Від самого початку.

— Чудово.

— Розділ перший, — читає вона. — Плавучий риф. «Рік 1866 ознаменувався дивовижною подією, яку, імовірно, пам’ятають ще багато хто…»[55]

Вона проковтує перші десять сторінок, згадуючи цю історію: всесвітня зацікавленість міфічним морським чудовиськом, знаменитий морський біолог, професор вирушає в подорож у пошуках істини. Це таки чудовисько чи плавучий риф? Чи щось інше? Тепер на будь-якій сторінці Аронакс пірне за поруччя фрегата; невдовзі по тому він із канадським гарпунником Недом Лендом опиниться на субмарині капітана Немо.

За затуленим картоном вікном із неба платинової барви дощить. Голуб шкрябається об ринву й вуркоче. У воді біля порту осетер робить одне коло, мов срібний кінь, а тоді відпливає геть.

На Смарагдове узбережжя прибув новий командир гарнізону, полковник. Підтягнутий, розумний, діяльний. Нагороджений медалями за Сталінград. Носить монокль. Його незмінно супроводжує вродлива секретарка-перекладачка з Франції, яка, можливо, мала зв’язки з російською царською родиною.

Полковник має звичайну статуру й передчасну сивину, але щось у його манері та поставі примушує солдатів, що стоять перед ним, почуватися меншими за нього. Подейкують, що до війни він керував цілою автомобільною компанією. Що він людина, яка розуміє силу німецької землі, відчуває у своїх жилах биття її темної доісторичної сили. Що він ніколи не погодиться відступити.

Щоночі новий командир гарнізону розсилає телеграми з районного штабу в Сен-Мало. Серед шістнадцяти інших, надісланих 13 квітня 1944 року, є офіційне послання в Берлін.

= ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ВОРОЖІ РАДІОПЕРЕДАЧІ НА ЗАХОДІ

ВІД КОТ-Д’АРМОР МИ ДУМАЄМО СЕН-ЛЮНЕР ЧИ ДІНАР

ЧИ СЕН-МАЛО ЧИ КАНКАЛЬ = ЗВЕРТАЄМОСЯ ПО ДОПОМОГУ

В ПОШУКУ Й ЗНЕШКОДЖЕННІ

Крапка, крапка, тире, тире, летить повідомлення дротами, що оперезали Європу.