Все те незриме світло

Розділ 12 1974 рік

Квартира Франка Фолькгаймера на третьому поверсі будинку без ліфта в передмісті Пфорцгайма, що в Західній Німеччині, має три вікна. Майже все, що з них видно, — це рекламний щит, закріплений на карнизі будівлі навпроти. На ньому зображені різноманітні види м’яса, шматки ковбаси, заввишки з Фолькгаймера, червоні й рожеві, з сірими краями, прикрашені гілочками петрушки завбільшки з кущ. Уночі чотири безрадісні прожектори над щитом заливають квартиру дивним відбитим світлом.

Йому п’ятдесят один рік.

Косий квітневий дощ падає в променях прожекторів, телевізор моргає блакитним. Фолькгаймер звично пригинається, йдучи коридором, що з’єднує кухню й кімнату. Ні дітей, ні хатніх тварин, ні рослин, майже порожні книжкові полиці. Лише розкладний столик, матрац і крісло перед телевізором, у яке він і сідає, тримаючи на колінах бляшанку здобного печива. Він з’їдає його одне за одним: спочатку кружальця з квіточками, потім кренделики і нарешті листочки.

На екрані чорний кінь допомагає людині вилізти з-під упалого дерева.

Фолькгаймер установлює й ремонтує телевізійні антени. Щоранку він вбирає синій комбінезон, витертий на широких плечах і закороткий унизу, і йде на роботу у великих чоботах. Він досить сильний, щоб пересувати масивні розсувні драбини самотужки, та й не великий любитель поговорити, тому виїжджає на більшість викликів сам. Люди телефонують в офіс компанії, замовляють установлення антени, скаржаться на поганий сигнал, перешкоди, на шпаків, що звили гніздо на дротах. Фолькгаймер приїжджає, лагодить обірваний кабель, збиває гніздо мітлою або піднімає антену вище.

Лише в найвітряніші, найхолодніші дні Фолькгаймер почувається в Пфорцгаймі як удома. Йому подобається, коли вітер задуває йому за комір, подобається бачити прозоре від вітру світло, припорошені снігом далекі схили пагорбів, дерева (усі одного віку — посаджені після війни), вкриті блискучим інеєм. Зимовими пообіддями він ходить між антенами, мов матрос між снастями. У сутінковому синьому світлі йому згори видно, як на вулицях люди поспішають додому; часом повз нього пролітає чайка, біліючи на тлі ночі. Приємна, звична вага інструментів у нього на поясі, запах дрібного дощу, кристалічний блиск сутінкових хмар: лише в такі миті Фолькгаймер має мир у душі.

Але в більшість днів, особливо теплих, життя його виснажує; дедалі більші затори, графіті, політика компанії, усі незадоволено бурчать про бонуси, пільги, понаднормові години. Іноді, у повільній літній спеці, задовго до світанку, Фолькгаймер ходить квартирою у світлі прожекторів й відчуває свою самотність, мов хворобу. Він бачить, як високі ялини рядами колишуться на грозовому вітрі, чує, як скриплять їхні серцевини. Він згадує ґрунтову підлогу будинку, у якому зростав, мереживне світанкове світло, що лилося крізь ялинові лапи. Іншим разом його переслідують передсмертні погляди людей, і в спогадах він знову їх убиває. Убитий у Лодзі. Убитий у Любліні. Убитий у Радомі. Убитий у Кракові.

Дощ стукає у вікна, барабанить по даху. Перш ніж піти спати, Фолькгаймер спускається в під’їзд перевірити пошту. Він не заглядав у свою скриньку понад тиждень. Між двома листівками й рахунком лежить невеличкий пакунок від ветеранської організації із Західного Берліна. Він несе пошту у квартиру й відкриває його.

На однаковому білому тлі сфотографовані три різні предмети, до кожного прикріплена акуратна картка з номером.

14-6962. Солдатський полотняний наплічник, сірий, із двома лямками.

14-6963. Маленький будиночок, зроблений із дерева, розбитий з одного боку.

14-6964. Квадратний записник із м’якою обкладинкою, на якій написано одне слово: «Fragen».

Будиночок він не впізнає, наплічник міг би належати будь-якому солдатові, але, чий це записник, він розуміє з першого погляду. На горішньому куті чорнилом виведено В. П. Фолькгаймер кладе два пальці на фотографію, ніби намагаючись підняти його і погортати.

Він був ще дитиною. Вони всі були дітьми. Навіть найбільші з них.

У листі написано, що ця організація намагається передати речі родичам убитих солдатів, чиї імена невідомі. За їхньою інформацією, він, фельдфебель Франк Фолькгаймер, служив старшим офіцером загону, до якого входив власник цієї торби, забраної армією США з табору для полонених у Франції, у Берне, 1944 року.

Чи знає він, кому належали ці речі?

Він кладе фотографію на стіл і стоїть, опустивши свої великі руки. Він чує скрип осей, гарчання вихлопної труби, дощові краплі на даху вантажівки. Гул хмари комарів. Важкі кроки й гучні хлопчачі крики.

Перешкоди, а тоді постріли.

Але чи по-людськи залишати його отак? Навіть мертвого?

Ким ти міг би стати.

Він був малий, світловолосий, із відстовбурченими вухами. Коли мерз, то защіпав комірець кітеля на всі ґудзики і ховав руки в рукавах. Фолькгаймер знає, кому належали ці речі.

Юта Ветте викладає алгебру шестикласникам у школі міста Ессена: змінні, ймовірності, параболи. Щодня вона вбирається однаково: чорні штани з нейлоновою блузкою: бежевою, чорною або світло-синьою. Іноді — з яскраво-жовтою, якщо вона почувається невимушено. У неї молочна шкіра й так само біле, мов папір, волосся.

Ютин чоловік, Альберт, — добрий, повільний, лисуватий бухгалтер, що має у підвалі модель залізниці й пристрасно любить пускати по ній потяги. Довгий час Юта вважала, що не може мати дітей, а тоді, у віці тридцяти семи років, раптом завагітніла. Їхньому синові, Максу, шість. Він любить багнюку, собак і питання, на які неможливо відповісти. Останнім часом Максові понад усе подобається складати літаки з паперу. Він повертається додому зі школи, сідає на підлогу в кухні й починає складати хитромудрі літаки один із одним із непохитною, майже страхітливою завзятістю, перевіряючи різні кінцівки крила, хвости, носи, здається, заради самої втіхи від процесу, від перетворення плаского паперу на літак, здатний злетіти.

Початок червня, якийсь із четвергів, шкільний семестр ось-ось має закінчитися. Вони в громадському басейні. Небо затягнуте грифельно-сірими хмарами, у мілкій частині басейну верещать дітлахи, а батьки розмовляють, читають журнали або дрімають на шезлонгах, і навколо все як завжди. Альберт стоїть біля буфету в плавках, із маленьким рушником, закинутим на широкі плечі, і роздумує над вибором морозива.

Макс пливе незграбно, закидаючи вперед спочатку одну, а тоді другу руку, й час від часу оглядається, щоб упевнитися, що його мама на нього дивиться. Наплававшись донесхочу, він загортається в рушник й залізає на шезлонг поряд із нею. Макс невисокий, дрібний і має відстовбурчені вуха. На його віях блищать крапельки води. Крізь хмари просочується захід сонця, повітря потроху холоднішає, й сім’ї одна за одною вирушають додому пішки, на велосипедах чи автобусом. Макс дістає печиво з картонної коробки й голосно хрустить.

— Я люблю це печиво у формі тваринок, Mutti,[70] — посміхається він.

— Я знаю, Максе.

Альберт відвозить їх додому у їхній маленькій гуркітливій автівці «НСУ Принц 4». Юта виймає зі свого шкільного портфеля купу річних контрольних робіт й сідає за кухонний стіл їх перевіряти. Альберт ставить грітися воду на макарони зі смаженою цибулею. Макс бере чистий аркуш паперу з письмового столу й починає складати літак.

У вхідні двері хтось стукає, тричі.

Юта не розуміє, чому, але кров починає шуміти у її вухах. Кінчик олівця зависає над сторінкою. Це ж просто гість — сусід, друг чи та маленька дівчинка, Анна, що живе на їхній вулиці, яка іноді сідає поряд із Максом у його кімнаті нагорі й повчає його, як найкраще будувати вигадливі міста з пластмасових кубиків. Але Анна стукає не так.

Макс біжить до дверей із літаком у руці.

— Хто там, любий?

Макс не відповідає, а значить, прийшов хтось незнайомий. Вона виходить у коридор і бачить у дверях велетня.

Макс складає руки за грудях, вражений і зацікавлений. Літак падає йому під ноги. Велетень знімає кепку. Він має блискучу лисину.

— Фрау Ветте?

Він вбраний у сріблястий спортивний костюм завбільшки з парашут із червоними смужками по боках, блискавка защепнута аж під підборіддя. Здоровань боязко простягає полотняний наплічник.

Хулігани на площі. Ганс і Геріберт. Його зріст викликає в пам’яті їх усіх. «Цей чоловік, — думає вона, — багато куди заходив, не постукавши».

— Так.

— Ваше дівоче прізвище Пфенніг?

Навіть перед тим, як вона киває, перед тим, як він каже: «Я вам дещо приніс», — перед тим, як запрошує його увійти, вона знає, що прийшов він через Вернера.

Велетня, що йде за нею коридором, супроводжує шелест його нейлонових штанів. Підвівши погляд від плити, Альберт дивується, але каже лише «Добридень» та «Пильнуйте голову» й махає кухарською ложкою на світильник, об який гість мало не вдарився.

Коли Альберт пропонує вечерю, той погоджується. Її чоловік відсуває стола від стіни й облаштовує четверте місце. Сидячи на дерев’яному стільці, Фолькгаймер нагадує Юті про малюнок в одній із Максових книжок: слона, утиснутого в крісло літака. Полотняний наплічник, який він приніс, чекає на столику в коридорі.

Розмова починається повільно.

Він їхав потягом кількох годин.

Зі станції він прийшов пішки.

Він не буде херес, спасибі.

Макс їсть швидко, Альберт — повільно. Юта затискає долоні між колінами, щоб приховати дрож.

— Щойно вони дістали адресу, — каже Фолькгаймер, — я запитав, чи можу сам це привезти. Вони додали листа, бачите? — він дістає з кишені складений аркуш паперу.

Надворі проїжджають машини, виспівують в’юрки.

Якась частина Юти на хоче брати того листа. Не хоче чути того, що цей велетенський чоловік, який приїхав так здалеку, прагне повідомити. Вона тижнями не дозволяє собі думати про війну, про фрау Елену, про жахливі останні кілька місяців у Берліні. Тепер Юта може купувати свинину сім днів на тиждень. Тепер, якщо в домі холодно, вона може повернути ручку на кухні, й voilà. Вона не хоче бути однією з тих підстаркуватих жінок, що думають лише про своє болюче минуле. Іноді Юта дивиться в очі своїм старшим колегам і подумки ставить собі питання, що вони робили, коли вимикали електрику, коли не було свічок, коли дощ скрапував зі стелі. Що вони бачили. Лише зрідка вона так послабляє пута, що дозволяє собі думати про Вернера. Спогади про її брата в багатьох сенсах стали забороненими. Учителька математики в школі імені Гельмгольца 1974 року не розказує про брата, який вчився в націонал-політичному навчальному закладі в Шульпфорті.

— Отже, на Сході? — питає Альберт.

— Я вчився з ним у школі, а тоді служив. Ми бували в Росії. Також у Польщі, Україні, Австрії. А тоді у Франції, — відповідає Фолькгаймер.

Макс хрустить нарізаним яблуком.

— Який у вас зріст? — цікавиться він.

— Максе, — зупиняє Юта.

Фолькгаймер усміхається.

— Він був дуже розумний, так? — питає Альберт. — Ютин брат.

— Дуже, — підтверджує Фолькгаймер.

Альберт пропонує добавку, сіль, знову пропонує херес. Альберт молодший за Юту, тож під час війни він бігав посильним між двома протибомбовими сховищами в Гамбурзі. У 1945 йому було дев’ять — ще дитина.

— Востаннє я його бачив, — продовжує Фолькгаймер, — у місті на північному узбережжі Франції, що називається Сен-Мало.

Із глибини Ютиних спогадів виринає речення: «Сьогодні мені хочеться написати тобі про море».

— Ми пробули там місяць. Можливо, він навіть закохався.

Юта випрямляється на стільці. Ці слова не можуть бути про Вернера. Місто на північному узбережжі Франції? Закохався? На цій кухні не зціляться її рани. Не кожне горе можна втишити.

Фолькгаймер підводиться з-за столу.

— Я не хотів вас засмутити.

Через його зріст вони почуваються карликами.

— Усе гаразд, — заспокоює Альберт. — Максе, будь ласка, відведи нашого гостя у дворик. Я дістану пиріг.

Макс відчиняє для Фолькгаймера скляні двері, й той, нахилившись, виходить. Юта складає тарілки в раковину. Раптом її накриває втома. Вона хоче, щоб цей велетень нарешті пішов і забрав із собою той наплічник. Вона хоче, щоб хвиля буденності знову накрила її життя. Альберт торкається її ліктя.

— Усе гаразд?

Юта і не киває, і не хитає головою, а повільно проводить рукою по бровах.

— Я люблю тебе, Юто.

Виглянувши у вікно, вона бачить, що Фолькгаймер сидить на бетонній підлозі поряд із Максом. Макс кладе два аркуші паперу. Хоч вона їх і не чує, їй зрозуміло, що здоровань показує Максові, як складати літак. Макс уважно спостерігає, перевертаючи аркуша водночас із Фолькгаймером, складаючи його так само, слинячи палець і проводячи ним уздовж складки.

Незабаром вони обидва мають по ширококрилому літаку з довгим роздвоєним хвостом. Фолькгаймерів упевнено долітає до краю подвір’я й ударяється носом у паркан. Макс аплодує.

Хлопчик стоїть на колінах у дворику, розглядаючи свого літака, перевіряючи кут нахилу крил. Фолькгаймер терпляче киває поряд із ним.

— Я теж тебе люблю, — відповідає Юта.

Фолькгаймер пішов. Полотняний наплічник чекає на столі в коридорі. Юті несила на нього дивитися.

Вона допомагає Максові вбрати піжаму й цілує його на добраніч. Чистить зуби, не дивлячись на себе в дзеркало, а тоді знову спускається й довго дивиться на вулицю крізь вікно у вхідних дверях. У підвалі Альберт запускає потяги у своєму старанно розфарбованому світі, тунелями, по електричному звідному мосту; вони гудять неголосно, але неослабно, й цей звук долинає крізь дерев’яні балкину підлогу будинку.

Юта приносить наплічник до письмового столу у своїй спальні, кладе його на підлогу й перевіряє ще одну контрольну роботу. Потім ще одну. Вона чує, як потяги зупиняються, а тоді знову починають монотонно гудіти.

Вона намагається перевірити третю роботу, але не може зосередитися; цифри пливуть сторінками й збираються внизу нерозбірливими купами. Вона бере наплічник на коліна.

У перші роки їхнього шлюбу, коли Альберт їздив у відрядження, Юта прокидалася до зорі й згадувала ті перші ночі після Вернерового від’їзду в Шульпфорту, й знову відчувала гострий біль від його відсутності.

Як на таку стару річ, блискавка на наплічнику розщеплюється легко. Усередині грубий конверт і пакунок у газеті. Розгорнувши його, вона знаходить будиночок, високий і вузький, не більший за її кулак.

У конверті записник, який вона йому надіслала сорок років тому. Його книжка питань. Нерівні, нахилені крихітні літери в рядках, що закінчуються трохи вище, ніж почалися. Креслення, малюнки, сторінки, списані переліками.

Щось схоже на блендер, під’єднаний до велосипеда.

Мотор для іграшкового літака.

Чому деякі риби мають вуса?

Чи справді в темряві всі коти сірі?

Коли блискавка б’є в море, чому не помирає вся риба?

Прочитавши три сторінки, вона закриває записника. Спогади переливаються через край і заливають підлогу. Вернерове ліжечко на горищі, стіна над ним заклеєна її малюнками уявних міст. Аптечка, радіо й дріт, протягнутий у вікно. У підвалі потяги їздять Альбертовою триповерховою моделлю залізниці, у сусідній кімнаті її син із кимось б’ється уві сні, його губи посмикуються, повіки тремтять, і Юта намагається примусити цифри на сторінках контрольних робіт повернутися на свої місця.

Вона знову розгортає записник.

Чому тримається вузол?

Якщо п’ятеро котів ловлять п’ять щурів за п’ять хвилин, то скільки котів потрібно, щоб зловити сто щурів за сто хвилин?

Чому прапор на вітрі колишеться, а не стоїть прямо?

Між двома останніми сторінками вона знаходить заклеєний конверт. На лицьовій стороні написано «Для Фредеріка». Фредерік — однокласник, про якого Вернер колись писав. Хлопець, що любив пташок.

Він бачить те, чого не бачать інші.

Що зробила війна з мрійниками!

Коли Альберт нарешті приходить нагору, вона не піднімає голови й прикидається, що перевіряє контрольні. Він роздягається, з тихим стогоном лягає в ліжко, вимикає лампу й бажає їй солодких снів, а вона все ще сидить за столом.

Юта виставила оцінки, у Макса канікули, й він ходить у басейн щодня, набридає батькові загадками й уже склав триста літаків, як його навчив той велетень. Хіба йому буде не корисно з’їздити в іншу країну, вивчити кілька слів французькою, побачити океан? Вона ставить ці питання Альбертові, але вони обоє знають, що дозвіл за нею. Щоб поїхати самій, узяти сина.

Двадцять шостого червня, за годину до світанку, Альберт робить шість бутербродів з шинкою й загортає їх у фольгу. А тоді відвозить Юту й Макса на станцію, цілує її в губи, й вона сідає на потяг, несучи із собою в торбинці Вернерів записник і будиночок.

Дорога забирає цілий день. Коли потяг під’їжджає до Ренна, сонце вже низько над горизонтом, із вікон долинає запах теплого навозу, мелькають ряди підстрижених дерев. За трактором у курному хвості ступає порівну корів і ворон.

Макс їсть другий бутерброд і перечитує комікс, на полях сяють клапті жовтих квітів, і Юта подумки ставить собі питання, чи не ростуть вони на кістках її брата.

Ще засвітла у вагон заходить добре вдягнений чоловік із протезом замість ноги. Він сідає поряд із нею й запалює сигарету. Юта затискає свою торбинку між колінами; вона певна, що він інвалід війни, що він спробує почати розмову, що поганенька французька її видасть. Або що Макс щось скаже. Або чоловік і так уже здогадався. Може, він за запахом чує, що вона німкеня.

Він скаже: «Це ви зі мною зробили».

Будь ласка. Не в присутності мого сина.

Але потяг пришвидшується, чоловік докурює свою сигарету, замислено до неї всміхається й засинає.

Юта крутить будиночок у руках. Потяг приїжджає в Сен-Мало близько півночі, й водій таксі висаджує їх біля готелю на площі Шатобріан. Адміністратор приймає гроші, які для неї обміняв Альберт, Макс притуляється до її стегна, напівсонний, і вона так боїться заговорити французькою, що лягає спати голодна.

Зранку Макс тягне її за руку крізь пройму в старих стінах і виводить на пляж. Він стрімголов біжить по піску, а тоді зупиняється й втуплюється у фортечні стіни, що підносяться над ним, наче уявляючи прапори, гармати й середньовічних лучників, вишикуваних уздовж країв.

Юті несила відірвати погляд від океану. Він смарагдово-зелений і неймовірно великий. Із гавані випливає білий вітрильник. На горизонті хитаються на хвилях два риболовних судна.

«Іноді я ловлю себе на тому, що дивлюся на нього, забувши про свої обов’язки. Здається, воно таке велике, що може вмістити всі почуття, які здатна пережити людина».

Вони платять монетку й піднімаються на башту шато.

— Швидше, — гукає Макс і біжить угору вузькими спіральними сходами, а Юта тягнеться позаду. У вузеньких віконечках видно синє небо. Макс майже силоміць примушує її підніматися далі.

Стоячи нагорі, вони споглядають, як крихітні фігурки туристів проходять повз вітрини. Вона читала про облогу, розглядала фотографії старого міста до війни, але тепер, дивлячись на величезні гордовиті будинки й сотні дахів, вона не бачить ні слідів від вибухів, ні ям, ні розтрощених споруд. Здається, що ціле місто відбудували заново.

На обід вони замовляють пироги з начинкою. Вона очікує відчути на собі здивовані погляди, але ніхто не звертає на неї уваги. Офіціант або не здогадується, що вона німкеня, або йому байдуже. Після обіду вона виводить Макса через високу арку в дальній частині міста, що називається Дінанськими воротами. Вони переходять набережну й піднімаються на мис через річку від старого міста. Посеред парку стоять руїни форту, порослі бур’янами. Там, де доріжка підходить до урвища, Макс щоразу зупиняється й кидає камінчики в море.

Щосто кроків уздовж доріжки вони проходять повз великі крицеві ковпаки, звідки солдати спрямовували гарматний вогонь на тих, хто намагався взяти пагорб. Деякі доти так пошкоджені ударами, що їй важко уявити швидкість і потужність набоїв, які це зробили. Мало не півметровий шар криці наче розм’як, мов масло, і в нього наче тицяла пальцями якась дитина.

Який же там стояв гул, під тим ковпаком.

Тепер вони наповнені пакетиками з-під чіпсів, недопалками, паперовими торбинками. У центрі парку на пагорбі майорять американські та французькі прапори. Тут, написано на табличці, німці окопалися в підземних тунелях, щоб битися до останнього.

Троє підлітків проходять повз них, сміючись, і Макс проводить їх пронизливим поглядом. На щербатій, укритій мохом бетонній стіні висить маленька кам’яна табличка: «Ici a été tué Buy Gaston Marcel agé de 18 ans, mort pour la France le 11 août 1944».[71] Юта сідає на землю. Море бурхливе, темно-сіре. Табличок з іменами загиблих тут німців немає.

Для чого вона приїхала сюди? Які відповіді сподівалася знайти? Другого ранку вони сидять на площі Шатобріан через дорогу від історичного музею, де тверді лавки дивляться на квіткові клумби, оточені високими металевими півколами. Під тентами туристи розглядають виставлені на продаж смугасті светри й акварельні пейзажі з піратськими кораблями у рамах; якийсь чоловік наспівує, обіймаючи доньку за плечі.

Макс піднімає погляд від чашки:

— Mutti, що облітає світ, але залишається в кутку?

— Не знаю, Максе.

— Поштова марка, — він їй усміхається.

— Я зараз повернуся, — обіцяє вона.

Чоловік за стійкою в музеї — бородань років п’ятдесяти. Напевно, застав війну і все пам’ятає. Вона розкриває торбинку, дістає прим’ятий дерев’яний будиночок і каже, стараючись говорити французькою якомога чистіше:

— Це було в мого брата. Думаю, він знайшов це тут. Під час війни.

Чоловік хитає головою, й вона ховає будиночок назад у торбинку. А тоді він просить ще раз на нього глянути. Він підносить іграшку до світла лампи й повертає вхідними дверима до себе.

— Oui, — каже він нарешті. Жестом показує Юті, щоб вона почекала на вулиці, за мить замикає за собою двері й веде її та Макса вузькою похилою вуличкою. Повернувши ліворуч і праворуч із десяток разів, вони стають перед фасадом будинку — копією того, який Макс тепер крутить у руках.

— Номер чотири по рю Воборель, — повідомляє чоловік. — Будинок Лебланів. Його розділили на квартири й уже багато років здають в оренду відпочивальникам.

Кам’яні стіни заплямовані лишайником; вилужені мінерали залишили філігрань потоків. Із вікон звисають квіткові горщики з пишними шапками квітів герані. Міг Вернер зробити цю модель? Чи, може, він її купив?

— А тут жила дівчина? Ви знаєте про дівчину? — питає Юта.

— Так, під час війни тут жила сліпа дівчина. Моя мама розповідала про неї. Щойно закінчилася війна, вона переїхала.

У Юти перед очима стрибають зелені цятки, наче вона довго дивилася на сліпуче сонце.

Макс смикає її за зап’ястя.

— Mutti, Mutti!

— Звідки, — цікавиться вона, щосили дошуковуючись слів французькою, — у мого брата могла взятися мініатюрна копія цього будинку?

— Може, дівчина, що жила тут, знає? Я знайду для вас її адресу.

— Mutti, Mutti, поглянь, — Макс смикає досить сильно, щоб привернути до себе увагу. Вона опускає погляд. — Здається, цей будиночок відчиняється. Я знаю, як його відчинити.

Марі-Лор Леблан завідує невеличкою лабораторією в паризькому Національному музеї природничої історії. Вона зробила значний внесок у дослідження молюсків і написала наукові роботи про них: монографію з еволюційного обґрунтування форми західноафриканських губчастих молюсків, часто цитовану доповідь зі статевого диморфізму карибських волют. Вона відкрила два нових підвиди хітонів. У рамках роботи над дисертацією побувала на островах Бора-Бора й Біміні, бродила в крислатому капелюсі з відром між рифами, збирала молюсків на трьох континентах.

Марі-Лор не колекціонує експонати так, як це робив доктор Жефар, збирач, що завжди прагнув систематизувати їх за класом, родиною, родом, видом, підвидом. Вона любить бути серед живих тварин — чи на рифах, чи у її акваріумах. Знаходити равликів, що повзуть по каменях, цих крихітних вологих істот, що вибирають із води кальцій і будують із нього химерні світи, які носять на спинах, їй досить. Більш ніж досить.

Вони з Етьєном подорожували, доки могли. Побували на Сардинії та в Шотландії, покаталися на горішній частині двоповерхового автобуса в Лондоні, що проковзував під гілками дерев. Етьєн купив собі два гарні транзисторні радіоприймачі; він помер тихо, у віці вісімдесяти двох років, лежачи у ванні, й залишив їй багато грошей.

Хоч вони й найняли детектива, витратили кілька тисяч франків і перекопали сотні документів у німецьких архівах, їм так і не вдалося дізнатися, що саме сталося з її батьком. Вони дістали підтвердження того, що 1942 року його утримували в трудовому таборі Брайтенау. Знайшли запис табірного лікаря в Касселі про те, що чоловік на ім’я Даніель Леблан захворів на грип на початку 1943 року. Більше вони нічого не знають.

Марі-Лор і досі живе в тій квартирі, у якій виросла, й досі ходить у музей. У неї було два коханці. Перший — запрошений науковець, що більше не повернувся, а другий — канадець Джон, який розкидав речі — краватки, монетки, шкарпетки, льодяники — у кожній кімнаті, куди заходив. Вони познайомилися в магістратурі; він перепурхував із кафедри на кафедру з великою цікавістю, але без зосередженості на чомусь одному. Йому подобалися океанічні течії, архітектура й Чарльз Діккенс, і такі його різноманітні зацікавлення викликали в неї відчуття обмеженості, надто вузької спеціалізації. Коли Марі-Лор завагітніла, вони розірвали стосунки мирно, без скандалу.

Елен, їхній доньці, тепер дев’ятнадцять. Вона мініатюрна, має коротку стрижку, талановита скрипалька. Стримана, якими нерідко бувають діти сліпих батьків. Елен живе з матір’ю, але вони втрьох — Джон, Марі-Лор та Елен — обідають разом щоп’ятниці.

У Франції на початку сорокових війна залишалася тим центром, навколо якого розгорталися людські життя. Марі-Лор і досі не може носити завеликі черевики, її нудить від запаху вареної ріпи. Також їй несила слухати переліки прізвищ. Склад футбольної команди, джерела на останній сторінці журналів, представлення колег на зборах кафедри — усі вони здаються уривками тюремних списків, у яких вона так і не знайшла батькового імені.

Вона й досі рахує риштаки: тридцять вісім дорогою з дому до лабораторії. На її крихітному балконі з мереживною ґраткою ростуть квіти, і влітку вона може визначити час за тим, як широко розкрилися пелюстки енотери. Коли Елен гуляє з друзями й квартира здається надто тихою, Марі-Лор іде до ресторанчика, куди ходить щоразу, «Ла Віляж Монж», просто біля Ботанічного саду, й замовляє смажену качку в пам’ять про доктора Жефара.

Чи щаслива вона? Кожного дня в неї бувають миті щастя. Наприклад, коли вона стоїть під деревом і слухає, як листя тремтить на вітрі, або коли відкриває пакунок від збирача й звідти долинає той старий солоний запах океанських мушель. Коли вона згадує, як читала Елен Жуля Верна, а та засинала поруч із нею, притулившись збоку теплою, важкою голівкою.

Однак бувають і години, коли Елен запізнюється. Тоді Марі-Лор відчуває тривогу кожною своєю клітиною. Тоді вона нахиляється над лабораторним столом і відчуває навколо себе всі інші музейні кімнати, шафи, повні забальзамованих жаб, вугрів і хробаків, шухляди з проштрикнутими жуками, сухими рослинами, підвали, повні кісток, і раптом їй здається, що вона працює в мавзолеї, що його відділи — це впорядковані кладовища, що всі ці люди — науковці, сторожі, доглядачі й відвідувачі — займають галереї мертвих.

Але такі моменти нетривалі й рідкісні. У її лабораторії заспокійливо булькають шість акваріумів; біля дальньої стіни стоять три шафи, у кожній із яких по чотириста шухляд, перенесених багато років тому з кабінету доктора Жефара. Щоосені вона читає курс майбутнім випускникам. Її студенти приходять і йдуть, приносячи із собою запах солоної яловичини, одеколону або бензину, і їй подобається розпитувати їх про їхні життя, будувати здогади про їхні пригоди, про те, які пристрасті та таємні дивацтва носять вони у своїх серцях.

Одного липневого вечора, у середу, її асистент тихо стукає у відчинені двері лабораторії. Булькають резервуари, гудять фільтри, нагрівачі води то вмикаються, то вимикаються. Він каже, що до неї прийшла якась жінка. Марі-Лор не забирає рук зі своєї друкарської машинки з шрифтом Брайля.

— Збирачка?

— Навряд чи, докторе Леблан. Каже, що дістала вашу адресу від когось із музею в Бретані.

Перші ознаки запаморочення.

Із нею хлопчик. Вони чекають у кінці коридору. Сказати їй, щоб прийшла завтра?

— Яка вона на вигляд?

— Біле волосся. — Він нахиляється ближче. — Вбрана без смаку. Шкіра, як у курки. Сказала, що прийшла поговорити про модель будиночка.

Марі-Лор чує, як десь за спиною дзенькають десять тисяч ключів на десяти тисячах кілочків.

— Докторе Леблан?

Кімната перехилилася. Ще мить — і вона сповзе і впаде в прірву.

— Ви вивчили французьку в дитинстві, — зазначає Марі-Лор, однак, як їй удається говорити, вона й сама не знає.

— Так. Це мій син, Макс.

— Guten Tag, — вітається Макс. У нього теплі й м’які долоні.

— А він не вивчив французької в дитинстві, — каже Марі-Лор, й вони обидві сміються, а тоді змовкають.

— Я вам дещо привезла, — повідомляє жінка.

Навіть крізь газету Марі-Лор відчуває, що це модель будиночка, їй здається, що ця жінка поклала їй на долоні гарячу зернину спогадів.

У неї ватяні ноги.

— Френсісе, — звертається вона до асистента, — ви не могли б трохи поводити Макса по музею? Може, покажете жуків?

— Звісно, мадам.

Жінка говорить щось синові німецькою.

— Зачинити двері? — питає Френсіс.

— Так, будь ласка.

Клацає ручка. Марі-Лор чує, як булькають акваріуми, як дихає жінка і як скриплять гумові накладки на ніжках стільця, коли вона на ньому совається. Одним пальцем Марі-Лор намацує кути будиночка, похилий дах. Як часто вона його тримала в руках.

— Це мій батько зробив.

— Ви знаєте, як він потрапив до мого брата?

Усе крутиться, робить оберт кімнатою, а тоді повертається в спогади Марі-Лор. Хлопець. Будиночок. Його так і не відкривали? Раптом вона кладе модель на стіл, наче обпікшись.

Напевно, ця жінка, Юта, дуже уважно на неї дивиться. Вона ставить питання, наче перепрошуючи:

— Він забрав його у вас?

«Із часом, — думає Марі-Лор, — події, які здавалися незрозумілими, або стають ще заплутанішими, або поступово спрощуються. Той хлопець тричі врятував їй життя. Уперше — коли не здав Етьєна, хоч і повинен був. Удруге — коли перешкодив штабс-фельдфебелеві дістатися до неї. Утретє — коли допоміг вийти з міста».

— Ні, — вона хитає головою.

— Тоді, — можливості Ютиної французької вичерпуються, — бути хорошим було нелегко.

— Я провела з ним один день. Навіть менше.

— Скільки вам було тоді? — питає Юта.

— Під час облоги — шістнадцять. А вам?

— П’ятнадцять. Під кінець війни.

— Ми всі подорослішали, перш ніж вирости. А він?..

— Загинув, — відповідає Юта.

Ну, звісно. Це в історіях про війну всі герої руху Опору — браві, м’язисті чоловіки, здатні зібрати автомат із канцелярських скріпок. А всі німці — богоподібні блондини, що дивилися крізь відчинені танкові люки, як повз них пропливали зруйновані міста, або хтиві маніяки, що мучили красунь єврейок. Де тут місце для того хлопця? Його присутність була майже невідчутна, як у пір’їнки, але його душа світилася глибокою добротою, правда ж?

Ми із сестрою колись збирали ягоди біля річки Рур.

— У нього долоні були менші, ніж у мене, — згадує Марі-Лор.

Юта прокашлюється.

— Він завжди був замалий для свого віку. Але він дбав про мене. Йому було важко не робити того, що від нього очікували. Я правильно сказала?

— Чудово.

Булькають акваріуми. Равлики їдять. Скільки мук перетерпіла ця жінка, Марі-Лор не знає. А будиночок? Вернер, що увійшов у грот, щоб забрати його? Він залишив камінь усередині?

— Він казав, що ви колись слухали передачі мого двоюрідного діда. Що ловили їх аж у Німеччині.

— Вашого двоюрідного діда?

Тепер Марі-Лор думає, які спогади крутяться в голові у жінки, що сидить навпроти. Тільки вона збирається щось додати, як із коридору за дверима її лабораторії лунають кроки. Макс промовляє щось незрозуміле французькою. Френсіс сміється:

— Ні, ні, позаду, а не посаду.

— Перепрошую, — вибачається Юта.

Марі-Лор сміється.

— Саме забудькуватість наших дітей нас і врятує.

Відчиняються двері, й заходить Френсіс.

— Усе гаразд, мадам?

— Так, Френсісе, можете йти.

— Ми теж підемо, — Юта вертає свій стілець на місце за столом. — Я хотіла віддати вам цей будиночок. Краще хай він буде у вас, ніж у мене.

Марі-Лор не забирає рук зі столу. Вона уявляє, як матір із сином ідуть до дверей, маленька долоня стискає велику, і їй у горлі стає клубок.

— Зачекайте, — зупиняє вона. — Коли мій двоюрідний дід продав будинок, після війни, він повернувся в Сен-Мало й забрав одну вцілілу платівку з голосом свого брата. На ній передача про Місяць.

— Пам’ятаю. І світло? З другого боку.

Скрипить підлога, булькають акваріуми. Равлики ковзають по склу. Будиночок лежить на столі між її долонями.

— Залиште Френсісові свою адресу. Платівка дуже стара, але я вам її надішлю. Максові може сподобатися.

— І Френсіс сказав, що там сорок дві тисячі ящичків із засушеними рослинами, а ще показав мені дзьоб гігантського кальмара і плезіозавра…

У них під ногами шелестить гравій. Юта притулилася до дерева.

— Mutti?

У неї перед очима мелькають вогники, а тоді гаснуть.

— Я просто втомлена, Максе, тільки й того.

Вона розгортає туристичну карту й намагається збагнути, як дістатися назад до готелю. Машин майже немає, й мало не кожне вікно, яке вони проминають, світиться блакитним світлом від телевізора. «Саме відсутність їхніх тіл, — думає вона, — допомагає нам забути. Те, що вони надійно сховані під землею».

Увійшовши в ліфт, Макс натискає кнопку з номером шість, і вони їдуть угору. Доріжка до їхньої кімнати — червона річка, прикрашена золотавими трапеціями. Вона дає Максові ключа, він трохи вовтузиться із замком, а тоді двері відчиняються.

— Ти показала пані, як відчиняти будиночок, Mutti?

— Думаю, вона знає.

Юта вмикає телевізор і скидає черевики. Макс відчиняє двері на балкон і починає складати літачок із готельного паперу. Пів паризького кварталу за вікном наводить на спомин про міста, які вона колись любила малювати: сотні будинків, тисячі вікон, пташині зграї. На екрані телевізора гравці в синьому бігають по полю за три тисячі кілометрів звідси. Рахунок 3:2. Але голкіпер упав, а м’яч повільно котиться до воріт. Відбити його нікому. Юта піднімає слухавку на столику біля ліжка й набирає дев’ять цифр. Макс запускає літачок на вулицю. Той пролітає метрів зо двадцять і на якусь мить завмирає в повітрі, а тоді чується голос її чоловіка:

— Алло.

Вона сидить у лабораторії, перебираючи мушлі доснії в лотку. Спогади то спалахують, то згасають: шерехатість тканини на батьковій штанині, за яку вона трималася. Піщані блішки, що стрибали біля її колін. Скорботна мелодія оргáну, з якою, вібруючи, провалювався в темряву «Наутилус» капітана Немо.

Вона трусить будиночок, хоч і знає, що той не викаже своїх секретів.

Вернер повернувся по нього. Забрав його. Помер із ним. Якою людиною він був? Марі-Лор згадує, як він сидів і гортав ту Етьєнову книжку.

«Пташки, — сказав хлопець. — Пташка за пташкою, за пташкою».

Вона уявляє себе на шляху із задимленого міста, з білою наволочкою в руках. Щойно Марі-Лор зникає з очей, він обертається й заходить назад у грот Убера Базена. Над ним височіє величезний мур. По той бік ґратки плюскоче море. Марі-Лор бачить, як Вернер розгадує загадку будиночка. Може, впускає діамант у воду поміж тисячі равликів. Потім закриває крутиголовку, замикає ворота й іде геть.

Або кладе камінь назад у будиночок.

Або опускає його в кишеню.

Зі спогадів звучить голос доктора Жефара: «Дивовижно, як щось таке маленьке може бути таким прекрасним. Таким вартісним. Лише найсильніші духом люди можуть відмовитися від такого пориву».

Вона повертає димар на дев’яносто градусів. Той крутиться так плавно, наче її батько тільки щойно його змайстрував. Спробувавши відсунути першу з трьох панелей на даху, вона виявляє, що та застрягла. Однак кінчиком ручки їй вдається відсунути другу й третю панель.

Щось випадає їй на долоню.

Металевий ключ.

У розтоплених надрах землі, на глибині трьохсот кілометрів, народився він. Кристал, один серед багатьох. Чистий вуглець, усі атоми розміщені на однаковій відстані й надійно пов’язані між собою — тетраедр, твердіший за будь-що на Землі. Він уже старий, старий незмірно. Минають незчисленні мільярди років. Земна кора стрясається, розтягується, стискається. Якогось року, якогось дня, якоїсь години могутній потік магми забирає прошарок кристалів і виносить його нагору, пропалюючи кілометр за кілометром. Він вихолоняє у велетенському, димливому кімберліті й чекає. Минають століття за століттями. Дощ, вітер, товсті шари льоду. Порода розколюється на глиби, глиби розколюються на камені. Лід відступає, утворюється озеро, галактики прісноводних молюсків розкривають свої мушлі під сонцем, закривають їх, помирають, і їх відносить хвилями. Доісторичні ліси виростають, падають, на їхньому місці виростають нові. Аж доки іншого року, іншого дня, іншої години буря вириває камінь зі стіни каньйону й кидає його в бурхливий потік піску на дні річки, де одного вечора він приваблює погляд принца, який знає, чого шукає.

Його гранять, шліфують; на якусь мить він переходить із рук у руки.

І знову якась година, якийсь день, якийсь рік. Кусень вуглецю, не більший за каштан. Обплутаний водоростями, оброслий морськими жолудями. Він перекочується між галькою, а по ньому повзають равлики.

Він живе з матір’ю на околицях Західного Берліна. Їхня квартира на другому поверсі триповерхового будинку. З єдиного вікна видно кілька амбрових дерев, величезний, майже завжди порожній паркувальний майданчик супермаркету і швидкісну магістраль за ним.

Мало не щодня Фредерік сидить на задньому дворику й дивиться, як вітер ганяє по майданчику порожні пластикові пакети. Іноді вітер підносить їх у повітря й крутить випадковими колами, перш ніж вони зачіпаються за гілки чи зникають з очей. Він малює олівцем спіралі — криві, грубі завитки. Намалює дві або три на одному аркуші, перевертає і замальовує з другого боку. Квартира ними засипана: тисячі аркушів на столах, у шухлядах, на туалетному бачку. Колись Фредерікова матір викидала ці аркуші, коли він не бачив, але нещодавно здалася й перестала.

— Малює як машина, — любила вона казати подругам із розпачливою усмішкою, намагаючись здаватися мужньою.

Тепер мало хто до них приходить. Мало хто підтримує стосунки.

Якоїсь середи — але що таке середа для Фредеріка? — його матір приносить пошту:

— Тут тобі лист.

Десятиліттями, з часів війни, вона інстинктивно ховалася сама й ховала те, що сталося з її сином. Не їй єдиній серед удів довелося почуватися співучасницею неймовірного злочину. У великому конверті — лист і менший конверт. Лист — від жінки з Ессена, яка описує подорож меншого конверта від свого брата, що перебував в американському таборі для військовополонених у Франції, до воєнного архіву в Нью-Джерсі, а звідти — до ветеранської організації в Західному Берліні. Від останньої конвертик потрапив до колишнього фельдфебеля, а тоді до жінки, що написала листа.

Вернер. Вона й досі його пам’ятає: біле волосся, несміливі руки, тепла усмішка. Єдиний Фредеріків друг. Вона каже вголос:

— Він був дуже малий.

Мати показує Фредерікові нерозкритий конверт — прим’ятий, пожовтілий, старий, із його іменем, написаним дрібним нахиленим почерком, — але він не виказує зацікавлення. Настає вечір, вона залишає листа на столику, відміряє чашку рису й ставить варитися, і вмикає кожнісіньку лампу й люстру, як робить завжди, не для того, щоб краще бачити, а тому що почувається самотньою — квартири з обох боків порожні, а коли скрізь світиться, то здається, наче когось чекаєш.

Вона перетирає для нього овочі в пюре. Годує Фредеріка з ложки. Ковтаючи, він мугикає — йому смакує. Вона витирає його підборіддя, кладе перед ним аркуш паперу. Він бере олівець і починає малювати.

Жінка наповнює раковину мильною водою. А тоді розкриває конверта.

Усередині — кольоровий малюнок із двома пташками. «Лісова трясогузка. Самець 1. Самиця 2». Двоє пташок на стеблі ариземи. Вона шукає в конверті записку, пояснення, але нічого не знаходить.

Того дня, коли вона купила цю книжку для Фредде, продавець так довго її загортав. Мати не розуміла її привабливості, але знала, що її син буде в захваті.

Лікарі кажуть, що у Фредеріка не залишилося спогадів, що його мозок виконує лише базові функції, але інколи вона в цьому сумнівається. Вона старанно розгладжує складки паперу, ближче підставляє торшер і кладе малюнок на стіл перед сином. Він нахиляє голову, й вона намагається себе переконати, що це він роздивляється пташок. Але його очі сірі й порожні, й за якусь хвилю він повертається до своїх спіралей.

Домивши посуд, жінка виводить Фредеріка у дворик, як завжди увечері, де він сидить досі в слинявчику під підборіддям, углядаючись у нікуди. Завтра вона знову спробує показати йому тих пташок.

Стоїть осінь, і над містом великими зграями пролітають шпаки. Іноді їй здається, що, побачивши їх, він наче веселішає, наче слухає, як вони навіжено ляскають, ляскають, ляскають крилами.

Доки мати сидить і дивиться через ряд дерев на величезний порожній паркувальний майданчик, крізь німб над ліхтарем пролітає темна тінь. Вона зникає і знову з’являється, а тоді тихо й раптово приземляється на перила за менш ніж метр від них.

Це сова. Завбільшки з дитину. Вона крутить головою, блимає жовтими очима. У голові з’являється єдина думка: «Ти прилетіла по мене».

Фредерік випрямляється.

Сова щось почула. На кілька секунд вона завмирає, прислухаючись дуже уважно. Фредерік не відводить погляду.

А тоді вона злітає: три чутні змахи крил і її поглинає темрява.

— Ти це бачив? — шепоче вона. — Ти бачив її, Фредде?

Він і далі невідривно витріщається в темряву. Але там лише пластикові пакети шелестять на гілках у них над головами та з десяток куль зі штучного світла світяться на паркувальному майданчику.

— Mutti? — озивається Фредерік. — Mutti?

— Я тут, Фредде.

Вона кладе долоню йому на коліно. Його пальці стисли підлокітники стільця. Усе тіло напружене. Жили на шиї здулися.

— Фредеріку? Що таке?

Він дивиться на неї, не моргаючи.

— Що ми робимо, Mutti?

— Ох, Фредде. Просто сидимо. Просто сидимо й углядаємося в ніч.