Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні.

Проект "Наш Харків" отримав текст від видавництва часопису Березіль через посередництво Оксани Соловей та Мар’яна Коця. Лише для приватного некомерційного використання.

Видавництво часопису "Березіль"

Видавтництво М. П. Коць

Харків - Нью-Йорк, 2001.

наклад 1000

Спогади видатного мовознавця і літературознавця, знаного у світі культурного діяча, лауреата Шевченківської премії Юрія Шереха (Шевельова) містять унікальні свідчення про факти, що зберігаються в пам’яті небагатьох нині сущих, індивідуальне і глибоко осмислене бачення подій, характеристики й оцінки людей, чиї життєві шляхи так чи інакше перетнулися з долею автора спогадів.

Перша частина спогадів «В Україні» висвітлює життя автора від дитинства до Другої світової війни, коли шляхи простелилися до Києва і далі — до західних меж України.

Юрій Шевельов

(Юрій Шерех)

Я, мені, мене ... (і довкруги)

Спогади.

Частина перша. В Україні.

Docendo discimus

(за Л.А. Сенекою)

Коли наближаються терміни й строки, у людини, перед розпадом тієї тимчасової єдности, що дану людину становить, виникає бажання лишити по собі слід. Якщо життя було не творче, плекається ілюзія продовження себе в дітях. Творче життя, що не було простим існуванням, а ставило перед собою якесь завдання, хай ілюзорне, пробує зробити підсумок своєї діяльности, окреслити вагу свого життьового завдання, труднощі в його осягненні, радість здобутку. Людина сідає за писемний стіл, щоб писати, або за друкарську машинку, щоб друкувати. Дарма, що в писанні невірна рука вже виводить літери, що розбігаються або збігаються незалежно від бажання, а в машинці вони пропускаються, переставляються, плутаються. Та як же зникнути без сліду, як не втілити себе в інших, молодших, життєздатних?

Мені такі ілюзії чужі. Життя неповторне і невідтворне. Самооцінки й спогади можуть бути високої щирости й віри, у них ніхто не перевтілиться і в них не повірить. Одні поглянуть на рукопис чи книжку і скажуть, що нема часу й сенсу їх читати. Другі нудьгуючи перегорнуть сторінки, аби прогаяти час. Прийде самовпевнений вісімнадцятилітній молодик, що все знає і понад усім озирає світ, і напише про них статтю або дисертацію, де викриє ницість і забріханість автора, доведе, що його щирість — поза, а поза — щирість. За яких сто років і цього не буде. Мова буде застарілою й неоковирною, нормальний читач уже того не торкатиме, учений фахівець підрахує, скільки разів ужито однієї граматичної форми чи синтаксичної конструкції, не звертаючи уваги на зміст і чуття. А потім уже взагалі ніхто того не братиме до рук і не розумітиме, як сьогодні клинопис Вавилону. Життя не можна зробити безконечним, і людина не перевтілюється духово в іншу людину. Життя не було б життям, якби на нього не чатувала смерть. Є терміни і строки, і їх не перейти.

Моя мати любила повторювати слова Гомера (в російському перекладі Жуковського): «Будет некогда день, и погибнет великая Троя и с нею народ венценосца Приама». Це стосувалося до її дня смерти. Вона не знала тоді, що ним стане 8 грудня 1953 року, але вона знала, що такий день прийде. Вона не була активно творча людина, і вона переливала себе в свою дитину, мене. Але цей ДЕНЬ — чи це буде ніч — прийде і для мене, прийде він, хоч трохи пізніше й поступово для всього, що я робив, зробив і лишив, отже й для того, що тут тепер вистукую на машинці (з переплутаними літерами). Якщо я це все таки пишу, то не тому, щоб себе увічнити, а тому, що поки я живий, я дію. Це такий самий закон життя, як смерть, і так само безглуздий.

Так, цей слід, якщо й переживе творця, то не надовго. Він нікого і нічого не навчить, не переконає, що автор мав рацію, а його супротивники помилялися й кривдили його, що поставлене ним життьове завдання було варте заходу і що він його виконав. Мовляв Шевченко: «Малого сліду не покину... на нашій — на своїй Землі». Я тільки поставив велике З в слові землі. Бо маю тут на увазі не тільки одну країну, а всю нашу несвою планету.

Але є ще одна мотивація для цього писання. Можливість бути щирим. Закон усякого людського суспільства — брехня і цензура на правду. Це може бути формальна цензура, це може бути цензура звичаю й духового стандарту. Кажучи фігурально, в «Правді» не більше правди, ніж у «Свободі» свободи. Готуючися скласти останні свої суспільні обов’язки, не мавши потреби робити кар’єру, обтрусивши або розгубивши свої товариські зв’язки, сидячи сам-на-сам із своєю старенькою друкарською машинкою і не дуже дбаючи, чи це писання колись стане приступне іншим людям, а чи його викинуть на смітник, можна дозволити собі на нечувану розкіш бути щирим. Себто говорити правду або принаймні думати, що говорю правду, як я її бачу. Мої характеристики людей і подій можуть бути слушні або хибні, вони напевне забарвлені особисто, але вони не підфарбовані свідомо.

З одним винятком. Я виключаю з цих спогадів любовне й сексуальне хоч яку ролю воно відграє в житті людини. Бо те суспільство, мовою якого я пишу, в цій ділянці спорудило товстелезні мури лицемірства або мовчання. Якщо ці спогади будуть закінчені і мені ще лишиться час на розмову з друкарською машинкою, може я напишу про це окремо, і тоді це триматимуть під суворою таємницею, як і історію хвороби Івана Франка, або видадуть для небагатьох посвячених і триматимуть у бібліотеках під сімома замками, як записи еротичного фолкльору, що їх зробив був Гнатюк. Це, безперечно, акт брехні або щонайменше потурання брехні, але частковим виправданням є те, що для життя науковця роз’єднання ліжка і писемного стола не спотворює дійсности так, як це було б у випадку письменника або мистця. Поза цим обмеженням, отже, — правда, заперечення всіляких табу. Зрештою, сама згадка про цей аспект життя вже є акт прориву й пориву до правди.

Історик шукає в мемуарах невідомих фактів, деталів епохи; пересічного читача вабить можливість побачити прославлених сучасників у їхньому приватному житті, сказати б, у пантофлях і халаті (як називалися спогади його секретаря про Анатоля Франса в російському перекладі) — типовий приклад — спогади його служниці Селести Альбаре про Марселя Пруста, — або знайти психологічні портрети тих сучасників, знову ж таки в їхньому залаштунковому, приватному житті. Усього цього буде мало в цих спогадах, треба чесно попередити. Причин на це є кілька. Почати з того, що бувають спогади, що їх автор пише, використовуючи документи, вивчаючи матеріяли архіву свого й інших, перевіряючи з тим, що вже знайшли історики. Це спогади, вже пересіяні через сито джерел, де автор намагається бути якомога об’єктивним і точним. Але мої спогади я пишу майже виключно з пам’яті, за малими винятками ні з чим їх не перевіряючи й не зіставляючи. Зрадливість пам’яті загально відома. Але якщо є історики, щось вони повинні робити, якісь критичні завваги чи примітки писати. Лишаю їм цю працю. Мої спогади — це не тільки і не стільки документ часу, скільки свідчення величі й фіяско людської пам’яті, цієї фантастичної й фантазуючої електронної обчислювальної машини. До того ж моя пам’ять переважно зорового типу. Вона фіксує поодинокі картини з минулого, але іµнорує їхню послідовність, хронологію, переємність. А ще до того вона має драстичні провали. Зумовлені вони не тільки її загальною недосконалістю, а і тим, щу сталося зі мною в перший рік по війні. Після випробувань голоду в Харкові за німецької окупації, серії ризикованих утеч на захід, людоловства й злиднів у повоєнній Німеччині з її тоді недоїданням можна було сподіватися фізичного колапсу. Він стався. Це було в Мюнхені. В кіні в Швабінµу показували французький фільм за «Ідіотом» Достоєвського. Я жив на Боµенгавзені і повертався туди пішки. На Людвіµштрассе в мене запаморочилася голова, я втратив свідомість і впав. Двоє незнайомих привели мене додому, півпритомного. Почалося блювання. Лікар визначив струс мозку. Хвороба прикувала мене до ліжка на багато тижнів. У пам’яті утворилися зони порожнечі.

Але недосконалість цих спогадів супроти минулої дійсности випливає не тільки з хиб пам’яті взагалі й моєї пам’яті зокрема. Вона і наслідок спеціяльного зацікавлення. Попри інтерес до сучасників, з якими я зустрічався, мене найбільше вражало, дивувало й принаджувало впізнати, щу таке я, так, я сам. Як воно, це я, постало, як формувалося, з чого складається. З усіх свідчень про дійсність найоб’єктивніші, найнезаперечніші є свідчення мови. Історичні документи можна заховати або зфальшувати. Але те, що в мові щоденно вживають мільйони людей, існує і має свою несхибну вимову. Газети можуть не згадувати про недолугість радянської системи постачання містам, але поява загальносоюзного слова авоська свідчить про цю недолугість беззаперечно. Система концтаборів у СРСР офіційно не існувала. Але цілі словники таборового жарµону викривають її наявність, її гігантичні розміри й безрадність в’язнів. Що кажуть дані мови про наше, моє я ? Ми кажемомоя рука, моя нога так, як кажемомоя книга. Займенник виразно каже про приналежність мені, але не про тотожність. Гаразд, але мова йде далі. Ми кажемомоя голова, моє серце і узагальнено —моє тіло. Значить усе це теж не я. Що ж тоді я? Душа? Але і тут мова наказує нам казати моя душа. Значить і душа — не я. І так оте кляте я прослизає між пальців, і ми не можемо його ні з чим асоціювати. Чи можу я в цих спогадах упіймати отея, хай не щодо всіх людей, а щодо себе самого? Думаю, що ні, що коли мова наша дематеріялізує і деспіритуалізує я, то несила і в спогадах його схопити й пришпилити. Але і шукати його захоплює. Звідси й назва цих спогадів, я і не-я, де на першому місці те невловне я. І, важливіше, звідси розподіл наголосів у них.

Про все це читача чесно попереджено тепер.

Час, поняття часу не дані людині з самого початку. Їх треба відкрити, і це мусить зробити кожний для себе. У моєму випадку відкриття відбулося дуже пізно, і я навіть не знаю, коли саме. У світі мого дитинства й юности час не існував. Звичайно, були годинники, і вони показували годину, але години були кожного дня ті самі, а тим самим не були часом. Були дні у календарі, але і це була рутина, що повторювалася кожного року, як повторювалися зима, весна, літо, осінь, але все це було стале і повторюване. Воно йшло колом, як стрілка на годиннику, але це не був рух вперед, це не було поглинення вчорашнього, не був безслідний заник того, що вже ніколи не повернеться. Не було, отже, й причин уболівати за минулим чи, навпаки, тішитися його згасанням. Був я і був світ навколо мене, але ні я, ні світ не мали початку, і не передбачався їхній кінець.

Звичайно, я знав, що є смерть. Говорилося про смерть тієї чи тієї особи. 1924 року померла моя старша сестра Віра, я знав про це, але я не хотів дивитися на неї, померлу. Це було так, ніби вона перейшла до іншої кімнати, до якої я чомусь не заходив. А було мені вже п’ятнадцять років. Перед тим, десь 1920 року, мати хворіла на висипний тиф, я боявся за її життя. Не знаю, чи час відкрився б мені, якби вона померла. Але вона видужала, і навіть можливість виринання проблеми часу зникла, не реалізувавшися. Пройшла війна 1914—1918 років, революція лютого і жовтня 1917 року, зміни влади, занурення життя в чорні роки напівголодного існування, холоду в неопалюваному будинку, браку електрики й світла. Я все це бачив, язнав, що так стається, але яне сприймав цього плину сучасного від минулого, не замислювався над неповоротністю земного. Мій світ не був логічний, але він і не потребував логіки. Вінбув, і цього вистачало. Бо я був у ньому, а я був центр світу. І я був незмінний.

Сьогодні мені важко повірити, що людина може так бачити світ. Мабуть, позачасове сприймання себе й світу характеризує дитину. Про це вчені психологи, напевне, написали не одну книжку. Це нічого не допомагає. Хто не відкрив часу для себе сам, може прочитати гори книжок, вони йому нічого не відкриють. У моєму випадку ця дитинність позачасовости тривала дуже довго. Я вже сказав, що я не знаю, коли я відкрив час. Але може це було 17 грудня 1958 року. Це був день мого народження, і мені скінчилося п’ятдесят. Ця річниця здалася мені кінцем життя. І я був сам. Мати померла п’ять років перед тим. Було чимало знайомих і дещо друзів — ніхто з них не знав цієї дати або не звернув на неї уваги. Винятково, цілий день мовчав телефон. Я хотів привітання, теплого слова, співчуття, може згадки про те, чого я досяг за свої півсторіччя. Нікого, нічого. Пустка, самота, мовчання. І може тоді я зрозумів, що я скінчуся.

Але може відкриття часу сталося ще десять років перед тим. Як уже сказано, ми, я і мати, жили тоді в Мюнхені на Боµенгавзені. Місто тоді майже кінчалося на площі Геркоммер. Там кінчався трамвай, а будинок, один з двоповерхових приватних будиночків серед зелені дерев на тих напівбрукованих вуличках, названих іменами персонажів з «Пісні про Нібелунµів», був яких п’ятнадцять хвилин ходу від Геркоммер. У старшій, більш урбанізованій частині Боµенгавзену жив мій майже земляк — Полтава яких 130 км від Харкова — Олекса Григорович Мальченко, він же Ізарський, з душею напів полтавською, а напів «просто µеттінµенською». Дуже відмінний від мене тим, що був дуже жадібний на людей і любив угризатися в кожного, поки не відкриє душі й думки, тоді як я завжди уникав зазирання в чужі душі, про що більше — далі. В добру погоду Олекса Григорович любив заглядати до мене, витягати мене з моєї кімнати, і ми йшли на прогулянку. Часом ми прямували на луки, де паслися вівці (тепер там суцільне місто конструктивістичної архітектури), а часом до надізарських парків. Парки тяглися на схилах над зеленою й швидкою альпійського походження річкою на цілі кілометри, часом досить пологі, часом стрімкі. Ми ходили, неспішною ходою, вздовж тих схилів, над річкою і говорили, багато говорили про філософські проблеми, про літературні, про театр, про спільних знайомих. Мої були майже виключно українські, втікацькі, він робив вилазки трохи й до німецького культурного світу. Цей звичай, розумово вимінюватися на піших прогулянках, був вивезений з України. Ми тоді поняття не мали про прийняття великих груп людей на вечірки, з їхнім ритуалом припивання коктейлів навстоячки і порожнього small talk. Нам вистачало двох осіб і щирости. Серйозні теми, де вирішувался доля якщо не світу, то принаймні світової культури, легко переходили в жарт, жарт у гру. Ми жили бідно, обходилося без частувань, але було легко й весело. Того дня, десь серпень 1948 року, мені наближалося до сорокаріччя, Олекса Григорович (пізніше я його звав Олекса Ізарович) був молодший. Жартома він побіг від мене, жартома я побіг навздогін. Стежка вела вгору. Раптом моя нога здерев’яніла, моє серце (моя, моє! Не я! Алеж і я) десь запало. Я мусів спинитися. І я відчув: щось сталося. Щось урвалося. Щось зазирнуло в ніщо. Ізарський, думаю, нічого не помітив. Подумав, що просто мені набридло дурня клеїти, гравши в дитину. А може нічого не подумав. Але це мені почав відкриватися час.

Передше я згадував, що моя пам’ять, якщо вона доносить минуле, доносить його не як фільм з його динамікою і послідовністю епізодів (навіть якщо сценарист їх перетасував і примістив давніше перед пізнішим), а як поодинокі слайди. Правдоподібно, ця особливість пам’яті зв’язана з дуже довгим неіснуванням часу для мене і одне одного, ці особливості мого мислення й світобачення, себе підтримують. Знають про це знавці науки психології. Але мені байдуже про них, як байдуже про істориків.

Стабільність світу, як я її тоді бачив, відсутність часу, а отже, відсутність смерти мені допомагали в трудні часи, коли світ кришився й розсипався навкруги в роки війни й повоєння. З самого початку війни я знав, що не хочу боронити Радянський Союз. Він був не мій і не мого народу. Відколи німецький фронт почав заламуватися, я вирішив, що я не лишуся на поновну радянську окупацію, а це означало, що я мушу діставатися на захід. Були втечі з Харкова, з Києва, зі Львова, з Криниці, з Відня. Кожного разу було непевно, чи втеча буде успішна. Були обстріли й бомби. До їхнього опису дійде черга в цих спогадах пізніше. Тут варт тільки сказати, що хоча розумово я знав, що кожного разу втікачі можуть потрапити до радянських рук, що ніхто не забезпечений від бомб, але я не переживав цього надто глибоко, бож я був центром світу, світ був незмінний і я був незмінний, і мені нічого не могло статися такого, що могло б припинити моє буття. Я міг утратити все матеріяльне, що посідав, міг бути поранений і ушкоджений, міг потрапити в найгірші обставини, але я був безконечний. Правдоподібно з таким переконанням молоді салдати йдуть у бій — і гинуть усі до одного. Те, що я пройшов через усі тарапати, звичайно, не наслідок моєї віри, так склалося само собою в численних сплетах обставин. Але фактом є, щопсихологічно в наслідок мого позачасового світобачення я пройшов через усе далеко менше знервований і травмований, ніж це мало б бути при іншій душевній настанові.

Але те, що, можливо, було корисно для мене як особи (хто знає, чи справді було. Може, я був би духово багатший, якби скоріше відкрив для себе час і смерть?) незаперечно не було корисне для цих спогадів. Раз-по-раз, зцентрований на собі, я байдуже проходив повз інших людей. Я не мав жадоби їх упізнати, не вгризався в їхню душу і в обставини їхнього життя, так, як я не цікавився історією будинка, де я жив, або історією фотеля, на якому сидів. Просто кажучи, я бачив усе й усіх як декорацію. Вона існувала, вона була поставлена на кону мого буття, але вона не важила. Її можна було б кожної хвилини скинути, багато від того не змінилося б. Для мене вона була без минулого, і я не шукав її минулого. Те, що було переді мною, мене не обходило.

Так я не знав історії свого роду. Матір свою я дуже любив, але я ніколи не питав її про її минуле. Принагідно вона щось з того згадувала, чимало з того я пам’ятав. Але я ніколи її не питав ні про що, ні до чого не докопувався. Батька я не знав, отже, нічого від нього не чув і про нього вже майже зовсім нічого не можу сказати. Що ж говорити про людей, які стояли далі! Перед цим я говорив про те, як мій тип пам’яті спричинявся до статичности і клаптевости моїх спогадів. Тепер доводиться сказати, що моє пізнє відкриття часу було другим чинником цієї клаптевости. Спогади повинні бути історичні, а моє ж мислення було позаісторичне. Тут друге джерело того, що перед читачем не фільм, а слайди.

Тут може доречні будуть кілька слів про мною бачені різні настанови до пізнання інших людей. Важко мені говорити про час до тридцятих років. Пам’ять не зберегла мені жадних конкретних епізодів. Загальне враження таке, що намагання заглибитися в душу інших людей, дізнатися про їхнє минуле не були дуже активні й тоді серед моїх знайомих, серед яких були українці, українські євреї, українські росіяни. Може це типова риса українського індивідуалізму, стриманости в прилюдному саморозкритті? Але таке враження може бути й автоматично перенесеним з атмосфери тридцятих років. Бо тоді, в тридцяті роки, знати про минуле й про почуття й погляди інших стало просто небезпечним, бо кожного разу воно могло бути повернене проти знайомого або — якщо дана особа відмовлялася давати свідчення про іншого — для неї. Копання в минулому й у свідомості інших людей стало матеріялом партійних і непартійних чисток, доносів до жандармерії (під її мінливими назвами, від чека до КҐБ) і розшуків діячів цієї останньої. Можливо, що тут новий ляк нашарувався на Україні на стару психологічно вмотивовану звичку, й ці два чинники, разом узяті, утворили непрохідний бар’єр між людьми.

Коли я приїхав до Америки, мене вразила ніби просто протилежна настанова. Кожне нове знайомство тут — спроба залізти в минуле і в душу іншої людини. Після імени нового знайомого стандартне запитання — «Звідки ви?» «Що Ви робите?» На новоприбулих полюють, запрошуючи їх на вечірки, якщо це науковець — на конференції й доповіді. Так дістаються відомості з першоджерела, від, сказати б, винуватця. А далі починається всемогутня плітка про справи залаштункові, перебирання кісточок кожного, тепер уже відсутнього. І це в усіх прошарках американського суспільства, з якими мені доводилося зустрічатися, де кожний намагається знати про кожного: серед науковців (за репутацією найкращий американський університет — Гарвардський — чи не найпередовіший також у мистецтві перемивання кісточок кожного причетного), серед людей «середньої кляси», серед робітників, у ваших сусідів у великих будинках великого міста і в малих будиночках американських приміських районів. Я не здивувався б, зустрівши подібне і в найвищих колах чи то урядових чи то багатійських.

На новоприбульця такий контраст настанови, ця американська нескінченна балакучість справляє — контрастом до того, що він привіз з радянщини — враження великої людяности й привітности. Ледве чи це так. В умовах суспільства, побудованого на несамовитій конкуренції і на прагненні прокласти собі шлях, знання інших у довкіллі дуже важливе, щоб знати, кого і як можна використати. З другого боку, пересічно беручи, мале зацікавлення проблемами культури або й мале знання їх змушує шукати розвагового матеріялу в пранні чужої брудної білизни, і тут роля американської всеохопної Великої Плітки. Момент зацікавлення — чим дана людина може мені прислужитися — може відпасти. Тоді цю людину так само легко відкинуть, як легко виявили до неї зацікавлення. Але, звичайно Велика Плітка й далі триматиме інтерес до цієї людини.

Так в обох країнах — радянській і американській — внутрішня спроможність втілитися в життя іншої (не кажу про родину) мінімальна. Чи вона десь справді існує? Чи люди скрізь — як у тих кадрах з фільму Фелліні, де в сотні автомобілів сидять сотні водіїв: усі всіх бачать, але через скло і ніхто нічого не може почути й збагнути?

Такий стан може бути поганий або добрий для мешканців країни. Він катастрофічний для того, хто пише спогади, і для тих, хто їх читає в надії бодай так знайти шлях до чужої душі.

Мій перший спогад, перший слайд, дуже непевний: було чи не було. Здається мені, що це було в Ломжі, десь перед початком першої світової війни, отже 1913 або перша половина 1914 року: червоний фотель у вітальні, я бачу його форму. І вигляд того ж таки будинка ззовні, двоповерховий, ліхтар перед ним (газовий?), тиха вулиця.

1958 року я був у Варшаві і вирішив на кілька годин відвідати Ломжу, щоб знайти «наш» будинок. Природна річ, я нічого не знайшов. Про фотель у вітальні не могло бути й мови, але я не знайшов і фасади будинка. Може його, такого, як я бачив, і не було, він був із світу картин Маµрітта з їхнім реалізмом деталів, які тонуть у нереальному світлі. А може він був зруйнований у першій або в другій світовій війні. Ломжа лежала близько кордону зі Східньою Пруссією і дуже потерпіла в обох війнах. Коли я її відвідав, тринадцять років по війні, на багатьох мурах будинків ще можна було полічити щербини від куль і скалок гарматнів, багато будинків лежало купами грузу. Одним з таких міг бути будинок мого дитинства. На головному майдані Ломжі було два великі оголошення. Одне говорило: «Pasienie kуz i owiec surowo wzbronione», що не свідчило про повноту урбаністичного життя в місті. Друге казало: «Permanentna ondulacja». Я подумав: Це єдине, що тут є вічного, — хвилясте волосся на жіночих головах. Так на мій перший ніби спогад наклалася руїна воєн двадцятого століття, і він став кафкіянсько нереальним.

А перед тим була ніч, ніщо, якби не одне — два фота, що випадково збереглися. А мало мені бути тоді коло п’ятьох років. Бо народився я... Яке дурне слово! Воно ж первісно мало означати «народив себе»... Народився я, за розповідями і за документами, 17 грудня (4 грудня старого стилю) в Харкові, десь коло 3 години ночі. Тоді ні народження, ні смерті людей не були ховані від людських очей. Для пологів жінок не звозили до лікарень, на свого роду масову продукцію; і кожний похорон проходив вулицями міста, з мерцем у труні на катафалку, за яким ішов священик із кадилом, а далі родичами. На пологи викликали акушерку додому, і дитина приходила на світ серед своєї майбутньої родини, не в лябораторно-асептичних казеннобілих стінах. Той будинок, на Сорокинському провулку, 4, з мешканням на другому поверсі, я бачив пізніше сотні разів і добре його, ззовні, пам’ятаю: двоповерховий, з червоної цегли, без прикрас, за кілька кроків від Сумської вулиці, по другий бік якої був вхід до Університетського саду, де стояв пам’ятник Каразінові, а тепер — Шевченкові.

Те, що я тут оповідаю, розбігається з усіма моїми документами, в яких місцем мого народження названо Ломжу. А сталося це так. Мій батько був військовий і тоді командував полком, якщо не помиляюся, полком, що звався Олонецьким. Десь рік по моєму народженні полк і його перевели до «царства Польського», спершу до Варшави, потім до Ломжі. З початком війни 1914 року батько лишився з полком боронити кордони Російської імперії, а родину евакуйовано в запілля, і моя мати з старшою сестрою й зі мною вибрала Харків, де вона провела перед Польщею більшість свого життя. Після революції й запровадження радянської влади батькове офіцерство стало злочином, за який мали б відповідати й діти. Тоді мати вирішила, що треба приховати «соціяльне походження» її дітей. (Батько з війни ніколи не повернувся). Для цього треба було змінити місце мого народження, бо коли б згадати Харків, одразу знайшли б метричний запис, і все вийшло б на поверхню. Інша справа назвати Ломжу. Вона тоді опинилася в Польщі, поза кордоном і поза межами, тоді, радянського засягу. Там перевірити нічого не могли. Мати зголосила, що документи про моє народження були втрачені, а для нових заявила, що місцем мого народження була Ломжа. Це була поправка, внесена революцією в мою біографію, але не остання. Принаймні географічно, я став поляком.

Поправка допомогла 1927 року, коли я ставав студентом, у моїй анкеті було написане в питанні про соціяльне походження, що батько був службовець. Неправдою це не було, бо службовцем він був. Але характер його служби не був специфікований. Так було і в усіх дальших анкетах; аж до вересня 1941 року, коли війна наближалася до Харкова, військова кар’єра мого батька лишалася не розкритою, а тоді це вже мало важило.

Два рази мене одначе мало не впіймано. Перший раз це сталося, коли я був на другому курсі моїх студій у ХIНО. В інституті працювала спеціяльна комісія для «вичищення» соціяльно небажаних елементів. Наш курс, літераторів, як тоді казали, себто студентів літературознавства й мовознавства, був малий, яких 30 осіб. Але і серед них було кілька жертв. Пам’ятаю трагічний вираз обличчя студентки Макаренко, чорноволосої, як циганка, коли її викинули за куркульське походження. Одного дня зник Михайло Фрик, бо його батько мав роздрібну крамничку. Щотижня при вході до головного будинка Інституту комісія вивішувала список, кого викликали на допит. І кожного тижня я схвильовано біг до тієї дошки оголошень і дивився, чи там не з’явилося моє прізвище. І одного дня воно з’явилося. Що я мав робити? Підсвідомо я вибрав тактику малої дитини, яка ховає голову під подушку і каже: Мене нема. Я просто не пішов. І мене більше не турбували. Хмара пробігла, і грози не сталося. Пізніше мені стало відомо, що на математичному факультеті був студент з моїм прізвищем. Я припустив, що він пішов на виклик (там не був зазначений факультет) і довів, що його «соціяльне походження» бездоганне. Коли я сьогодні дошукуюся раціонального пояснення власне моєї поведінки, я думаю, що це не було ні зухвальство, ні одчай. Вона випливала з мого аісторичного світосприймання. Було тільки те, що було сьогодні. Сьогодні я був студент — я мав ним лишатися й далі.

Такий був раціональний коефіціент і другого подібного випадку. Це було кілька років пізніше, я вже кінчив інститут і викладав у газетному технікумі. Директором його був товариш Поліщук, єврей десь з Київщини, з довгим носом і гаркавою вимовоюр. До технікуму вступила дівчина на прізвище Столяренко. Вона була сестрою іншої Столяренко, Агнії, яка жила в одному мешканні зі мною. У будинку ми мешкали десь від 1915 року. Мій батько там ніколи не бував, але, коли ми в’їхали, кожний у будинку знав, що мати моя була генеральша. Молодша Столяренко не могла не довідатися від своєї сестри про моє «соціяльне походження», і я з дня на день сподівався доносу. І справді, одного прекрасного дня Поліщук мене викликав і заявив, що надійшли відомості про те, ким був мій батько. Він не назвав Столяренко, але я знав. Всупереч усяким міркуванням здорового глузду я категорично заперечив інформацію про мого батька. Я міг міркувати логічно — коли я зізнаюся, мене викинуть, я не маю жадного шансу. Коли я заперечу, може бути якийсь мінімальний, мізерний шанс. Але я не міркував логічно. Я категорично заперечив відомості, що мав Поліщук, і я послався на те, що живу вже двадцять років у тому самому будинку і кожний там знає, що моє «соціяльне походження» в порядку. Я закликав Поліщука перевірити там таки. Більше на цю тему ми не говорили, але я лишився викладачем. Я припускаю, що Столяренко не подавала Поліщукові формального доносу, а тільки згадала в розмові. Поліщук вирішив перевірити. Коли він почув моє рішуче заперечення, до того ж з посиланням на мешканців будинку, він вирішив не давати справі формального ходу. Це, зрештою, було б і для нього незручне, бо я вважався найкращим викладачем технікуму, щороку фігурував на червоній дошці й діставав нагороди. Викриття кидало б тінь і на адміністрацію, що робила пропаµанду ворожому елементові. Але в основі моєї поведінки були не тверезі міркування, а мій ірраціональний аісторизм.

Принагідно зазначу, що це були і всі доноси за двадцять років мого життя в радянській системі. Донощицтво не було загальним явищем, і якийсь відсоток внутрішньої порядности зберігався в душах. Адже про моє «соціяльне походження» знали десятки осіб.

Хоч чотири роки раннього дитинства пробігли в Польщі, місто мого дитинства було — Харків. Мої спогади про Ломжу уявні, про Харків реальні, навіть певною мірою для передреволюційних років 1914—1917. Як я бачу місто тих років сьогодні, воно вірно відбило своїм поділом на дільниці соціяльну і економічну історію свою й навколишньої Слобожанщини. Від природи воно дістало три лісостепові річечки, Харків, Лопань і Нетечу. Харків впадав в Уди, Уди в Донець. Місто майже з’їло ті річечки. Тільки ранньої весни, коли розтавали сніги, вони наповнювалися водою й ніби справді заслуговували на свою назву річок. Зимою це були присипані снігом смуги криги, літом — ряд калюж, оточених бур’янами й покидьками, і смердючих. Центром міста були два майдани, Миколаївський і Павлівський і найближче прилеглі до них квартали вулиць Сумської, що вела на північ, Московської, на схід, і Катеринославської, на захід. Тут були головні крамниці, що належали або російським купцям (Пономарьов і Рижов, Жевержеєв, Уткін) або імпортованому капіталові — бельгійському або французькому — цукерки Жоржа Бормана, кондитерські Нотера і Пука, парфумерія «Русского общества», що було бельгійським. Тут були кілька кінотеатрів, усі з французькими назвами — «Ампір», «Модерн», «Мішель»... Катеринославська вулиця веде до вокзалу і — як ми потім дуже добре усвідомили — до двох тюрем, Московська — до великих заводів машинобудування, які теж належали західному капіталові. Катеринославська була теж центром проституції. Коло неї було два цирки — Муссурі й Чинізеллі, з яких перший потім перетворили на театр («Великий театр»). Коло неї був також літній театр Тіволі, де часом грали українські трупи. Але два головні театри були на початку Сумської й поблизу — драматичний, звісно, російський — Синельникова і опера. Опера, власне, не була оперою з призначення, а залею «коммерческого клуба», де давано оперові вистави. Місто ширилося на схід і на захід, де творилися робітничі квартали. «Чистою» дільницею була північна, вздовж Сумської й паралельної їй Пушкінської вулиць. Тут був Університетський сад, кінчалася вулиця, трохи не дійшовши до великого Міського парку. Тут жили і ми. З інших країв у місто вливалися й частинами його ставали недавно ще окремі слободи — Москалівка, Основа, Заїківка, Журавлівка, Павлівка, Холодна Гора, Лиса Гора, Панасівка... Тут ще тулилася українська мова, центр і благородна дільниця були російські. У центрі були два готелі, звісно, теж з французькими назвами «Метрополь» і «Ґранд-отель». Музеїв, вартих такої назви, в місті не було. Університет стояв коло Павлівського майдану і містився в кількох невеликих будівлях, трохи на схід від Пушкінської вулиці розташувався в парку великий технологічний інститут.

Архітектурно беручи, в місті було мало цікавого. Зберігалося три церкви з часів козацького барокко — Успенський собор, Покровський манастир, де колись діяв Сковорода, Різдвяна церква на Конторській вулиці. Але до Успенського собору спереду добудували велику ампірну дзвіницю, за якою стара бароккова архітектура стала непомітною. На початку століття в районі головного базару міста, Благовіщенського, купці збудували другий і більший собор, у розляпистому стилі великого весільного торта. Решта церков не мала свого ориµінального обличчя. Характеристично, в «благородній» північній дільниці церков було дуже мало — Мироносицька, Каплунівська. Було модним ходити до Університетської церкви, радше ампірного стилю. Решта церков була більше для простолюду.

Місто вже мало каналізацію, водогін і електрику, але далеко не всі напівміські «слободи». Був уже міський транспорт, і то двох хронологічних рівнів. Центром міста йшла так званаконка — один вагон, запряжений двома кіньми сумного вигляду, ніби позичених із російського популярного романсу про «пару гнедых...., тощих, голодных и грустных на вид». Конка іноді трохи випереджала піших. Але скільки людей поспішали в тогочасному Харкові? В кінці маршруту коней перепрягали спереду на задню сторону, бо тепер вона ставала передньою. Поза центром був уже трамвай — чотири лінії. Це була бельгійська концесія, і, відповідно до старого договору з власниками конки, трамвай міг проходити тільки на умовленій відстані від конки, щоб їй не перешкоджати, переманюючи пасажирів. З дитинства я любив подорожувати, і мої перші подорожі були саме трамваями. Я їхав до кінця лінії і повертався. Але це вже було після революції. Конки тоді вже не було. Може тому, що ширилася модерніша техніка, а може коней з’їли в голодні роки. Поза тим з міського транспорту були тільки візники. Візники в Харкові звалися тількиванькиґ, і не тільки в українській, але і в російській мові. Назва ця — цікавий українсько-російський мовний гібрид. З російського зневажливого Вбнька, мовляв усі простолюдини звуться Іван, утворено типовий український іменник чоловічого роду на-о і то з кінцевим наголосом, як Сашку, Мишку. Але української кличної форми до нього не застосовували, на вулицях кричали «ваньку», а не «вбньку». Ванькнв треба було ловити на вулиці і кожного разу вперто торгуватися за ціну. Говорили вони звичайно по-українськи, говорили гаряче, апелюючи до того, як дорого коштує овес і сіно і дуже поволі спускаючи ціну. Якщо не самому треба було їхати, а передати вістку, — для цього булипосильні. Вони всі належали до артілі, мали кашкети з червоним околичником і нумером. Вони стояли на розі Миколаївського майдану й Московської вулиці, туди треба було до них іти і там теж торгуватися, але не так запекло, як з ванькбми і говорили посильні здебільша більш чи менш каліченою російською мовою. Проти ванькнв це вже була еліта. Ціна визначалася тим нижче, чим миршавіша був коняка. Але вони здебільша були миршаві, і їзда ванькнв не дуже прискорювала досягнення призначення проти ходи власними ногами.

Будинки на слободах-околицях були переважно приватні одноповерхові, в центрі міста переважно дво- і триповерхові. Кілька було вищих, до шести поверхів. Уже перед самою війною вибудували два великі житлові будинки, чи не восьмиповерхові. Власниками були страхові товариства — «Саламандра» на Сумській і «Росія» на Миколаївському і Павлівському майданах. Як і готель «Метрополь», вони ввібрали в свою архітектуру поодинокі елементи стилю сецесіон-ар-нуво. Крім дзвіниці Успенського собору, в ампірному стилі був ще один будинок — з походження, мабуть, приміська садиба, на Клочківській, 43. У передвоєнні роки збудували теж два будинки в нібито українському стилі. Решта як правило були архітектурно без обличчя. Будинки звичайно мали коло себе двори, головною функцією яких було містити так звану помийну яму. Більші будинки мали два входи — з вулиці — «парадне» і з двору — «чорний хід». На вулицю виходили також ворота, що вели безпосередньо до двору. Коло більшости будинків, у дворах, жили собаки. Вони нікому не належали, але трималися кожна свого двору. Під час моїх піших мандрів я міг з усіма ними запізнатися й дати їм імена, на які вони, звичайно, не відгукувалися. Пригадую, одного дворягу з більмом на одному оці я охристив Ромео, Бог знає чому.

Місто мого дитинства було огидне місто, але націлене на майбутнє і в процесі відкидання свого минулого.

Коли, 1914 року, ми евакуювалися до Харкова з Польщі, було не просто знайти мешкання. Мати записалася на мешкання в будинку «Саламандра», який саме добудовувався і який мав стати, поруч з «Росією», найкращим у місті в сенсі вигод. Поки він не був готовий, ми мали кімнату чи дві в мешканні професора Степана Кульбакіна, на Сумській, 112, близько Міського парку. Кульбакін був професор славістики в університеті, і може це був omen, що саме він був моїм першим гостителем у Харкові. Але я тоді не мав найменшого уявлення, що таке славістика, а ще менше, що стану в дорослому віці одним з її адептів. Про нього я не пам’ятаю нічого, крім того, що він накульгував. Пізніше я його не зустрічав і ніхто про нього і його долю не згадував. Тільки вже, опинившися на еміµрації, я дізнався, що він утік на південь з білими і згодом став професором у Юґославії. Десь у 1915 році ми переїхали до будинку «Саламандра», де дістали помешкання з вікнами на двір. «Саламандра» була дорога, але мешкання, що виходили на двір, були трохи дешевші. Мешкання було п’ятикімнатне, і там ми прожили аж до лютого 1943 року, коли почалася епопея нашого виходу з України на захід. Як саме ми жили в тому мешканні, це мінялося з роками, по-своєму відбиваючи загальний стан країни. Та про це далі.

З передреволюційних років у «Саламандрі» пам’ятаю ще епізод з меблями. Коли нас евакуйовано з Ломжі, евакуйовано й наші меблі. Але вони їхали окремо, вантажним поїздом, їхали дуже поволі й не потрапили до Харкова одразу, хоч їхали вони в супроводі батькового денщика Терентія. Таке могло бути в старій Росії: солдат їде на схід, геть від фронту, бо везе полковницькі меблі. Нарешті він дістався до Харкова, з чорним псом чималого розміру (слайда: я з ним і псом гуляємо по Харкову і стоїмо на розі Театрального майдану й Пушкінської вулиці), але без меблів. Меблі заїхали до Москви, і треба було матері поїхати, щоб їх упізнати і вислати до Харкова. Це мала бути моя перша розлука з матір’ю, і це мій найживіший спогад з передреволюційних років. Я плакав ревними сльозами, я хапався за матір, я не міг собі уявити, як прожити можу аж тиждень без неї. Я був певний, що я її затримаю. Коли вона все таки поїхала, я замкнувся в ванній кімнаті, нікого туди не пускав і плакав ридма.

Прогулянка з денщиком Терентієм і чорним собакою Ральфом була, мабуть, найбільшою радістю мого дитинства до 1917 року, виїзд матері до Москви найпекучішим горем. Розлука з батьком (як показалося, навіки), війна, евакуація, зміна Ломжі на Харків — усе це було ніщо проти цих двох епізодів.

Але були ще два спогади, пов’язані з ванною кімнатою в мешканні 46 у будинку «Саламандра». Один — убивство. До ванни якось потрапила миша. Вона не могла здертися на стінки ванни. Видно, вона багато металася і втратила багато сил. Я впіймав її — вірте — не вірте — за хвіст і поніс до суміжної вбиральні, щоб утопити в спуску води. Я ніс її за кінчик хвоста, але вона все таки ухитрилася підскочити й з двох боків лишити сліди гострих зубів на моєму вказівному пальці. Але я її не випустив, і вона знайшла свою смерть з моєї руки. Це було найбільше вбивство за все моє життя. Поза тим мої жертви були таргани, мухи, блохи, блощиці, ніколи якийсь більший звір. Я ніколи не вбив людини, і я завжди думав і думаю, що убивство людей на війні — таке саме вбивство, як і без війни і що кожний солдат — злочинець, що заслуговує на кару. Коли я в роки 1941—1945 робив усе можливе, щоб ухилитися від солдатчини, я це робив не тільки тому, що з обох боків це не була війна мого народу, а й тому що я не мислив себе вбивцею. У свої студентські роки я двічі провалився на іспиті. Один раз це було з фізики, і про це я оповім далі. Другий раз це було з військової справи, а саме з оперування рушницею. Я не хотів опановувати цю зброю.

Другий досвід — з науки. Я розкладав часом іграшки, щоб довідатися, що там усередині. Тут я вирішив дослідити склад мила. На запалення — воно не горіло, — і на смак — я став його їсти. Смак був гидкий. Можливо, що це поклало кінець моєму практичному зацікавленню точними науками. Теоретично я їх любив, особливо — абстрактні: альµебру, геометрію, тригонометрію, хемію — в формулах, ніколи — в речовинних дослідах.

Далі прийшла революція. Тут кінчаються мої спогади про час до 1917 року. Але ще треба сказати про рід і родину.

Усе, що я знаю про історію своєї родини до початку мого свідомого життя, я знаю зі слів матері. Але це не була якась систематична розповідь, а принагідні згадки. Сам я, як уже сказано, про ці речі не питав, але з тих згадок складав, мабуть, підсвідомо якусь свою мозаїку. Ось істотне з неї.

Моя мати, Варвара Володимирівна Медер, народилася в Харкові. Було це 30 листопада (13 грудня) 1867 року. Чим був мій дід, не знаю. Найімовірніше — урядовцем. Моя баба Людмила з Ненарочкіних, як нормально для тих часів, не мала обов’язків інших від супружніх, від виховання дітей і провадження господарства в домі. Вони мали багато дітей. Мати була останньою, і обидва батьки померли, коли вона була ще малою. Сироту взяла тітка, про яку не знаю нічого, крім того, що звали її Лизаветою. Як тільки прийшов належний вік, тітка збула малу Варю до Миколаївського сирітського інституту в Петербурзі (на Мойці). Це був заклад для дворянських сиріт, він був під патронатом імператриці, не знаю, вдови Миколи I, чи — певніше — Марії Олександрівни, дружини Олександра II. Про передінститутські її роки знаю тільки, що вони не були щасливі і що моя майбутня мати як дівчинка, за її словами, була страшний шибеник: не було такого дерева в околиці, на яке вона б не злізла. Справді виховав матір інститут. До кінця днів своїх вона згадувала інститут і імператрицю з непідробним захопленням і благоговінням. У домі була велика книга про інститут, з численними ілюстраціями, і мати часто наспівувала гімн інституту. Досі пам’ятаю, може трохи здеформований у пам’яті рефрен:

да здравствуют, многая лета! —

може не найкраща поезія, але сповнена щирого захвату в устах моєї матері. Скільки можу судити з майбутнього, інститут навчив її не тільки досконалого знання мов російської, французької й німецької, знання літератур і любови до них, але чесности, словности, відповідальности, почуття обов’язку і уваги до людей. Моттом її в житті могли б бути слова, які вона часто повторювала: «З людьми треба жити».

У Петербурзі ж мати познайомилася з батьком, що, виглядає, там учився в військовому корпусі, а потім починав кар’єру армійського офіцера. Але це мій здогад. Могло це статися і вже в Харкові.

Я був п’ятою і останньою дитиною. Перші дві, Анатоль і Людмила, померли немовлятами. Лена народилася десь коло 1890 року, вона померла десь 1913. Мій земний шлях схрестився з її шляхом у ті роки, яких я не пам’ятаю. Як і перші двоє дітей, вона для мене тільки ім’я. Для матері її смерть напевне була важким ударом, але і це пройшло повз мене. Пізніше мати оповідала, що Лена відзначалася винятковими здібностями в науці і в музиці і що померла від хвороби, про яку лікарі нічого не могли сказати: із стрункого дівчати вона перетворилася на неймовірно погрубілу жінку, ніби налляту водою. Перша, кого я знав, була Віра, народжена 1894 року. Вона й перша, чиї фотографії збереглися. Пам’ятаю її, струнку, елеµантну, вродливу, з великими розумними й блискучими очима, як вона йде зі мною Сумською вулицею в Харкові, в капелюшку з пером, з обличчям за вуалем, у білих лайкових рукавичках. Вона мала літературний смак і читала французькі романи, які виписувала з Петербурµу, в чепурних білих оправах з однією кольоровою ілюстрацією на початку кожної книжки. Вона любила поезію, і одна приятелька подарувала їй збірку Тичини з написом «Любительці української поезії». У перші роки революції їй довелося стати на працю в бухгальтерії «Донвугілля». Це була важка праця, особливо, коли надходив час річних звітів, і в обов’язкових понадурочних годинах вона до пізньої ночі виловлювала помилки, через які не сходився балянс. У ті роки вона захоплювалася творами Рабіндраната Таµора і теософією. Дві її приятельки були Лизавета Бойко, одна з небагатьох у ті роки, хто добре знав англійську мову й читав літературу в ориµіналі, тонка й іронічна, і Ніна Сухоручко, що, власне, висвячувала Віру в теософію й веµетаріанство, кирпата й круглопика. Пам’ятаю добре й Вірині місячні, суті яких я не розумів, у родині для мене вони звалися міµренями. Десь 1923 року почався її роман з Анатолем Носовим, і заносилося на одруження. Але навесні 1925 року вона застудилася, дістала запалення легенів, воно перейшло в гнійний плеврит, Віра перенесла дві операції, але ніщо не помагало, і 8 травня вона померла. Три місяці мати провела з нею в лікарні, в окремій кімнаті для них двох — тоді лікарні ще мали елемент людяности, від якого тепер не лишилося нічого, надто в Америці. Мати була для неї ці три місяці найкращою доглядачкою й сестрою, і втрата Віри була для неї справжньою трагедією. Ніби четверо дітей, оточених палкою любов’ю, зникли одне за одним, безглуздо і наче в знущанні з життя й материнських болів.

Я не любив Віри, правдоподібно, ревнував її до матері, і вона, либонь, також. Не раз Віра жадала від матері більшої суворости супроти мене й дорікала за потурання. Але мати не потурала, любов у неї ніколи не переставала бути вимогливістю, і вона знала, що з дитини треба виховати людину. Після Віриної смерти причини для заздрощів зникли. Вся її увага й любов звернулися до мене. А це було багато, дуже багато, бо життя її було від початку і до кінця життям матері. Вона не жила для себе, вона мислила себе тільки в дітях. Безродинне дитинство, втрати дітей одного за одним, вроджене почуття — і виховане також — обов’язку, — все це спричинило беззастережність і повноту посвячення себе дітям, від 1925 року — мені самому. Але, повторю, завжди в межах розуму, ніколи не припускаючи розбещування.

У самопосвяті дітям була ще одна обставина, що підсилювала цей комплекс почувань і думок. Її стосунки з чоловіком.

Між народженням Віри і моїм минуло понад 14 років. Справа в тому, що батько й мати відійшли одне від одного. Мати дивилася на шлюб як на щось вічне й непорушне, вона дотримувалася беззастережної вірности. Не так батько. Можу собі уявити, що саме ця постійність її відданости змусила його шукати зв’язків поза родинним домом. Один його роман — його об’єктом була полька, що її мати називала Зоська, став відомим матері. Вона не хотіла офіційної розлуки, бо це тоді вимагало цілої низки образливих формальностей. Але їхнє подружнє життя перервалося, і то на вимогу матері. Вона не хотіла ділитися ні з ким. На короткий час, 1908 року, провалля ніби було засипане. Плодом цього короткого сходження став я. Скоро після того Зоська, справжня чи в уявності моєї матері, знову принадила батька. Під час війни мати не листувалася з батьком. Листування йшло між ним і Вірою. Скільки пригадую, мати не питала про зміст листів. Це було в характері моєї матері: тим, кого вона любила, вона віддавала все, але вона вимагала, щоб їй платили тією ж монетою й такою ж мірою, і вона почувала себе глибоко нещасною, коли це не здійснювалося, а це майже ніколи не здійснювалося, хіба що в моменти гострих криз, але не в плині буденних справ і життьових дрібниць. Прикладом такої кризи може бути 1920 рік, коли мати, тоді вже 53 років і з виснаженими серцем, захворіла на тиф. Сестра не дала забрати її до лікарні, замкнулася з нею на шість тижнів у двох ізольованих кімнатах нашого мешкання, не відходила від матері на хвилину, нікого стороннього не допускаючи (з уваги на небезпеку заразитися) і таки виходила матір. (Це була моя друга розлука з матір’ю, після її подорожі до Москви, далеко довша, і, хоч мені було вже коло дванадцятьох років, я її теж болюче переживав).

У цій оповіді вже не раз випливала згадка про батька. Час переказати те, що я про нього знаю, звичайно, зі слів матері, та ще з старих фотографій. Володимир Карлович Шнейдер (тільки так, не знімецька Шнайдер) був з німецького роду з Польщі, як мати була з німецького роду, власне, напівнімецького, бо тільки в свого батька, з України. Але він був душею й тілом відданий Російській імперії, в війську якої він служив. Він починав з низьких ранµів і тільки поступово вибився на підполковника, потім полковника, а вже в роки світової війни на генерал-майора. В молоді роки родині постійно не вистачало грошей, і мати часом співала вже за мого на світі перебування жартівливу пісеньку:

что я унтера жена, —

хоч унтером він, властиво, ніколи не був. Ішли роки, він служив у війську дуже ретельно, його підвищували в «чині», родина була чимраз краще забезпечена, хоч ніколи не стала багацькою, діти вчилися французької й німецької мов не тільки в гімназії, але й дома, як також грати на фортепіяні, родинна бібліотека книжок і нот усе зростала, приходили дві газети: «Русское слово» з Москви і «Новое время» з Петербургу, не кажучи вже про місцевий «Южный край». Про «Новое время» кажучи, мати виправдовувалася що, правда, газета чорносотенна, але пише до неї багато талановитих авторів (що було правда). Родина не була культурно-творчою, але була з тих, де культуру активно сприймали.

1904—1905 років батько відбув японську війну. Довга подорож Транссибірською залізницею й перебування в Манджурії були зафіксовані сотнями карток-краєвидів, присиланих або привезених звідти. Дитиною я дуже радо їх переглядав. Війна з німцями від 1914 року була довша, упертіша, без екзотики. Карток уже не приходило, приходили листи до сестри Віри, але я їх не читав і нічого з них не збереглося. Батько боляче відчував, вірою й правдою служачи Росії, підозри, які спадали на нього в армійських колах за його німецьке походження. Запало рішення змінити прізвище й навіть по батькові. Шукали прізвища, що починалося б на Ш, щоб не перемічувати рушники, серветки, носовики, воно мало б бути виразно російське без крамоли й зради. Вибрали Шевельов, по батькові — Юрійович. У ті часи прізвище можна було змінити тільки з особистого дозволу царя, і це була довга процедура. Вона закінчилася успішно на початку 1916 року, десь тоді ж таки батько став генерал-майором. Тоді від батька прислано матері новий пашпорт (одружені жінки одержували пашпорт від чоловіка), він лежить переді мною:Паспортная книжка бессрочная. Выдана Штабом 40 пехотной дивизии тысяча девятьсот шестнадцатого года, февраля месяца 23 дня. Владелец книжки: Варвара Владимировна Шевелева. Звание: жена командира бригады 40 пехотной дивизии Генерал-Майора Шевелева. При ней находится сын Георгий 7 лет. Це було рівно за рік перед лютневою революцією.

Скоро після революції батьків слід пропав. Офіцери, тим більше генерали були ворогами революції. Бездоганна служба старому режимові була злочином. Частішали випадки розправи солдатів із своїми офіцерами. 1918 року дійшла чутка, ніби в Києві під час короткого тоді большевицького панування матроси схопили батька й вели на розстріл, а його власні солдати оборонили його, свідчачи, що він добре ставився до солдатів і дбав за них (що було правда). Чутка це дуже сумнівна, бо, бувши в Києві, навіть в умовах тогочасного розпаду поштової служби, якось він дав би про себе знати. Ще менш імовірною була пізніша чутка, ніби він був у війську Вранµеля і був комендантом міста Феодосія. З Криму до Харкова він, звичайно, не міг подати голосу. Але у військах Вранµеля він міг опинитися тільки з війська Денікіна, а тоді було б дуже просто розшукати родину. Найправдоподібніше, що він загинув десь 1918 року, але чи від революційного терору, чи на фронті і якому — ще німецькому чи громадянської війни, — родина не знала, а в радянських умовах і шукати не могла, бо це не обіцяло б добра.

Лишалися тільки фота його самого, та ще картки з Сибіру й Манджурії. Так і знаю я його тільки з фотографій, всі в уніформі, від молодого віку з матір’ю чи окремо, потім кілька з війни, високого, стрункого, в пізні роки лисого спереду, завжди з високим чолом і якимсь дуже спокійним поглядом. Цей останній слід його земного існування втрачено 1943 року. Коли я з матір’ю тікали в лютому того року на захід, ми не могли взяти з собою нічого, крім кількох теплих речей (стояла люта зима). Чудом частина фотографій віднайшлася. Коли німці навесні вдруге зайняли Харків, там опинився Іван Костюк, галичанин, що служив у німецькому війську й познайомився зі мною, коли я ще був у Харкові. Тепер він зайшов на наше мешкання. Бібліотека моя була вивезена до громадської бібліотеки ім. Короленка (де загинула під бомбами), на підлозі валялися різні папери і серед них альбоми з фотографіями. З одного з них Костюк повиймав фота і привіз їх мені до Львова. Серед них було кілька фотографій матері, мене в ранньому дитинстві, багато фот моєї сестри Віри. Так склалося, що не було серед них жадного фота мого батька (як теж і сестри Лени). Єдиний речовий слід його життя — той пашпорт, який я цитував, але пашпорти того часу не мали фотографій.

У романі «Біла тінь» Юрій Мушкетик описує подібний випадок: безслідно зникла людина на війні, слідом за тим були втрачені всі її фотографії. Спогад — «батько в травах, у зорях, у хвилях. Та ще в ньому». Я не бачу свого батька так красиво. Мені він увижається в болоті, в крові, розтоптаний, розчавлений, принижений, знівечений. Такою я бачу й війну та революцію в їхньому дикому, передцивілізаційному винесенні на поверхню бруду, завошивлености, терору. Особистих почуттів до нього я не мав і не маю.

Любови до війська й військової служби я від батька не успадкував. Всяка армія була для мене завжди страшною і огидною. Може якоюсь мірою до цього спричинилися обережно-критичні оповіді матері про батька. Хоч саме за це вона його ніколи не критикувала.

За багато років свого життя я не був ані разу ні в війську, ні в тюрмі, хоч часом було близько і до того і до того. Незвичайна доля для чоловіка зі Східньої Европи двадцятого століття. У війську, можна з певністю сказати, я вже ніколи не буду. До тюрми в наші часи беруть і в глибокій старості. Тут ніколи не передбачиш.

Війна й революція розшматували не тільки батька, а й весь наш рід. Мало знаю про свій рід, але те, що знаю, варте згадати. Власне, тільки про рід з материного боку. Про батьків просто нічого мені не відомо.

У стилі середини XIX сторіччя мати мала багато — старших — братів і сестер: три брати й дві сестри, мої дядьки й тітки. Особисто я знав двох: дядю Васю й дядю Володю. Дядя Вася, найближчий віком до матері, подібно до мого батька, був у військовій службі і теж починав з нижчих ранµів, поволі просуваючися до вищих. Між ним і моєю родиною було тертя, бо батько випередив дядю Васю в службовій кар’єрі. Коли батько був полковником, він був підполковником, коли батько став генерал-майором, дядя Вася ще лишався позаду. Але це тертя не привело до розриву, головне завдяки його дружині, тьоті Марусі, жінці енерµійній, бойовій і діловій. Коли на початку революції військова служба дяді Васі припинилася, тьотя Маруся заклала платну бібліотеку — приватна ініціятива була тоді ще можлива. Це була велика бібліотека, і вона мала чимало читачів-абонентів. Одним з них був я, хоч і не платив. Я мав користатися відділом дитячих книжок, але мене цікавили більше книжки з географії. Працівники бібліотеки були здивовані моїм замовленням й сказали власниці. Вона переповіла моїй матері, спершу розпитавши мене, чи я не помилився. Мені наказано не вибиватися зі свого віку, і я був дуже розчарований. А це готувався µрунт для моєї пізнішої ненаситности на подорожування. Під час війни дядя Вася був на турецькому фронті, піддався там чарам якоїсь туркені, і вона заразила його сифілісом. Хвороба тривала роками, викликаючи скажені болі в хребті. Часто, як мати розмовляла з тьотею Марусею, він раптом скрикував, як поранений звір, і все його тіло зсудомлювалося. Він рятувався тільки впорскуванням морфію, яке він навчився робити сам. Одного дня він свідомо впорскнув собі збільшену дозу. Це було самогубство, але церква заплющила очі на це, його поховали з обрядами. У них було двоє дітей — Коля й Серьожа. Колі пророчили добре майбутнє як віольончелістові. Коли армія Денікіна після невдалого наступу на Москву покотилася на південь, тьотя Маруся з родиною вирішила тікати від большевиків з військом. У Ростові Коля захворів на тиф і за кілька днів згорів. Тьотя Маруся й Серьожа, тоді ще підліток, дісталися до Принцевих островів на Мармуровому морі в турецьке інтернування, не витримали його й повернулись до Харкова. Після цього вони були на особливому обліку в чека — НКВД, Серьожу раз-по-раз туди викликали, десь у тридцятих років запропонували йому стати сексотом, він відмовився. Щоб не так звертали на нього увагу, Серьожа прийняв прізвище своєї жінки Люди Маховської, з родини залізничника. Вона була мало інтеліµентна і трохи вульµарна, за нормальними критеріями це був мезальянс, але вона любила Серьожу, рятувала його з чорної мелянхолії, доглядала його. У нього виявили добрий тенор, він навчився співати й виступав у переїзних операх, що відвідували малі міста України. З мистецтвом це небагато мало спільного, заробіток давало невеликий і спорадичний. До всіх інших кар’єр дорога йому була закрита. Тяжко бідуючи матеріяльно й психологічно, стиснені втрьох в одній малій кімнатці, вони все таки дожили до другої війни з німцями. Під час німецької окупації вони записалися до «фольксдойче». Це давало їм мінімальне постачання харчів і палива, чого моя родина не мала. З льодової нашої квартири мати і я ходили відвідувати родину тьоті Марусі, грілися коло полум’я каміну, а коли нікого в кімнаті не було, я похапцем хапав зернинки пшениці, що сушилися над вогнем і ковтав їх. Ми були голодні, і я не міг себе стримати. Німці брали чоловіків-фольксдойче до свого війська, але Серьожа був від цього забезпечений, бо він мав епілепсію. Коли німці відступали, вони вивезли «фольксдойче» — на захід, їх спершу до Лодзі, потім до Познані, далі в якесь село на південному заході Німеччини, що після розпаду німецької держави ввійшло до французької зони. Однієї ночі до них там з’явилася совєтська репатріяційна група, і їх вивезли примусово до радянського табору десь коло Берліну. Тьотя Маруся ухитрилася переслати матері кимсь записочку, написану вже для радянської цензури, де говорилося про те, з яким ентузіязмом вони повертатимуться на батьківщину. Більше ніколи не було вісток ні від них ні про них. Можна не сумніватися, що вони були знищені й України ніколи не побачили. Я бачив у цьому Немезіду, що покарала їх за запис у німці (хоч і користався з їхнього тепла і зерна). Українців скупчували по таборах, і там був можливий опір репатріяції. Привілейовані «німці» жили приватно, і там їх виловлювали, як тварину, що втрапила однією лапою до пастки. Знищення цієї родини забрало двадцять п’ять років, але воно було здійснене, хоч і різними способами.

Дядя Володя до революції був урядовцем харківської міської управи. Не знаю, що саме він там робив, але це не була дуже висока посада, бо за радянського режиму його не переслідували й навіть давали якусь маленьку пенсію. Він, як пізніше Серьожа, одружився з жінкою з «простих», вони мали двох синів і дочку і жили на Москалівці, себто поза «аристократичною» частиною Харкова. Слайда моєї пам’яті: вінчання дочки Люсі в церкві, шафери тримають важкі вінці над головами Люсі й молодого, у них тремтять від довгого піднесення руки, і я, малий, думаю, щу буде якщо вони вронять ці вінці на голови пошлюблюваних. Це було в моєму житті перше і останнє церковне вінчання. Люся скоро померла. Двох синів, ще безвусими молодиками, забрали на фронт, вони обоє скоро один по одному були тяжко поранені і в тяжких муках померли в шпиталі. Від них лишилися були тільки фотографії. Незабаром померла і дружина дяді Володі (яку ми називали Мар’я Іллінішна, так пошанно саме через те, що вона була з «простих»). Він лишився сам на довгі роки. Приходив до нас десь раз на місяць, сидів край столу на кухні і пив чай, що йому давала мати. Я його не любив — довгасте обличчя, червоний прямий ніс — медерівський ніс, що і я маю, — брак зацікавлення культурою. Я його зневажав зневагою жевжика, який думає, що світ для молодих і старі в ньому не потрібні. Дядя Володя помер десь у тридцятих роках. Це був кінець усієї його родини.

Доля жінки визначалася тоді тим, з ким вона вийшла заміж. Тьотя Нюся одружилася з Кривцовим. Він мав свій маєток на Полтавщині, Машівку. Старий Кривцов мав репутацію людини гарячої, нестриманої, самодура. Один з синів, Володя, збунтувався проти батька. Його вважали за авантурника. У Парижі він одружився з французкою Сесіллю. Про неї моя мати казала, що вона була найобмеженіша й найбалакучіша жінка з тих, що мати будь-коли спіткала. Сесіль балакала, звичайно, по-французьки. Вона вчила мене французької мови й читала зі мною «Les malheurs de petite Sophie» µрафині де Сеµюр-Ростопчиної і дві книжки Ектора Мальо «En famille» і «Sans famille» в золотих з червоним оправах. Можу собі уявити, як могла Сесіль почувати себе, захоплена в вир російської дикої революції, проти якої µільйотина Марата й Робесп’єра виглядала високоцивілізованою іграшкою. Зрештою, я не певний, чи Сесіль багато знала про Марата й Робесп’єра. Керувати маєтком Кривцов доручив другому синові Льоні. Його вважали за ідеал доброти, казали, що він добре жив із селянами і дуже потерпав від батькової важкої вдачі. Революція маєток забрала. Не знаю, чи Кривцов помер своєю смертю, чи потрапив на конвеєр червоного терору. Діти загинули або розсіялися (дочка Ліда опинилася в Парижі), тьотя Нюся доживала віку самотньо в Полтаві на більш ніж скромну пенсію, зрідка приходили листи від неї до матері, писані старечою непевною рукою, з чимраз розхитанішими літерами. Далі припинилися. Я її не знав або забув. Тьотя Надя вийшла заміж за Зіновія Носова, народився син Анатолій. Вдруге тьотя Надя одружилася з підприємцем із Сибіру Михайлом Тарановим. З чотирьох дітей Коля був в армії Денікіна і кінчив шахтарем у Бельгії. Наймолодший, Павлуша, якось потрапив до Колчака, і там і слід його завіявся. Дві дочки були найближчі до власне моєї родини. В роки війни й перші роки революції Люся жила з нами, пізніше переїхала до Києва, де одружилася. Друга війна з німцями привела її, незнаними мені шляхами, до Америки. Правдоподібно, її з родиною спровадив професор Юрій Вернадський, що викладав у Єйлському університеті. Тому Старицькі (прізвище її чоловіка) оселилися в Нью-Гейвені. Часом вона мене відвідувала в Нью-Йорку, і я запрошував її до Метрополітальної опери. Холодна, розрахована, в молоді роки красива, але трохи зневажлива до людей, Люся довго лишалася неодружена, а зрештою одружилася з інженером без будь-яких розумових зацікавлень, якого вона зневажала. Її батько був при ній до самої своєї смерти, хворого вона тримала його в передпокої, злі язики казали — як собаку. Люся була серед моїх перших учительок французької мови. Зовсім інша була її сестра Ольга, повна пристрасти, охоча до авантур. Такою авантурою був її перший шлюб з росіянином-офіцером Жуковим, а до певної міри і другий з аµрономом Миколою Прісецьким, фантазером і тим, що в російській літературі звалося «лишний человек». У цьому другому шлюбі вона жила в Лубнях, потім на дослідній станції Сагайдак на Херсонщині. Після смерти другого чоловіка вона оселилася в Святошині під Києвом. До Олі ми їздили давніш на кілька тижнів літом до Лубень, потім я їздив у Сагайдак, звідки ми разом подорожували до Херсону і на пароплаві, яким еспанські ліві платили СРСР за зброю, — до Одеси, відвідував я її і в Святошині. Оля була єдина в нашій родині, що мала ліві погляди. Комуністкою вона не була, але ні до білих, ні до «петлюрівців» не пішла б. Коли за короткий час, що я був у Києві 1943 року, в дорозі з Харкова далі на захід, я пробував її розшукати, мені сказано, що її забрало µестапо. Не знаю, чи вона була зв’язана з радянськими партизанами, але не здивувався б, якби це було так. Так чи так, відтоді я нічого про неї не чув. Оля мала і українські симпатії, але переважно етнографічного порядку. Пригадую її в українському народному вбранні. З усіх моїх двоюрідних братів і сестер Оля була та, що стояла ближче до мене, ніж хто інший. За винятком Анатолія Носова, що в моєму житті відіграв ролю вирішальну, може, сам того не знавши. Про це далі докладніше, а тут лише те з його біографії, що мені відоме. Він був єдиним у всьому роду, що став науковцем. Учень Федора Вовка, він став етнографом-антропологом. Перед 1914 роком він провів якийсь час в антропологічній експедиції в Сербії і дуже захоплювався цим народом, вважаючи сербів за винятково чесних і порядних. По революції він працював у київській Академії Наук, де завідував антропологічним кабінетом. В її виданнях він опублікував чимало праць. Ми зустрічалися з ним у Лубнях, куди ми і він приїздили літом до кузини Ольги на відпочинок. У протилежність Олі він був гостро критичний до радянської системи. Пригадую, коли ми виходили на прогулянку до приміського гаю, де корови полишали свої сліди, він казав:

— Обережно, не вступайте до... — тут він робив павзу і закінчував: — ...до партії.

Ув’язнений під час масових арештів української інтеліµенції, зокрема зв’язаної з Академією Наук, під час процесу СВУ він був засуджений до примусової праці, яку відбував на будові Біломорського каналу, а потім «Московського моря». Закінчивши термін, він не дістав дозволу повернутися на Україну. Він оселився в Ялті (Крим тоді ще не був «подарований» Україні), де працював у етнографічному музеї в кол. палаці еміра бухарського. Наречений моєї сестри Віри, він часто бував у нас десь 1923 р. Після смерти Віри він одружився з дочкою завідувача гурзуфського будинку відпочинку для науковців (де пізніше і я бував) Шарого. Вона не зрадила його під час його довгого арешту й заслання і виховувала йому надзвичайно милого й швидкодумного синка. Коли почалася евакуація Криму під час німецького наступу, разом з іншими «неблагонадійними» Толю з родиною навантажили на спеціяльний пароплав. Свій людський вантаж цей пароплав ніколи нікуди не довіз.

Крім дяді Васі і дяді Володі, крім тіток Нюсі й Наді, мати мала ще брата Петра. Але з ним його брати й сестри не підтримували жадних зв’язків. Уважалося, що він зробив занадто добру кар’єру й пішов на такі послуги царському режимові, за які його не можна було шанувати. Він був комендантом міста Києва і відзначався активним переслідуванням революціонерів і опозиціонерів. Петро Медер, дядя Петя, був у роду постаттю одіозною. Скільки він мав дітей і яка доля їх спіткала, мені невідомо. Казали, що його розстріляно скоро після жовтневої революції.

Це один з парадоксів материного роду. Ніхто з шістьох братів і сестер і їхніх дружин не був революціонером, усі мирно існували в рамках царського режиму. Чоловіки всі робили поступово кар’єру, і це не вважалося ганебним. Відповідно серед їхніх дітей більшість була ближче чи дальше пов’язана з білим російським рухом, за винятком Толі і мене, що пішли українським річищем, і Олі, що хилилася дещо лівіше. Але служити режимові в переслідуванні інакодумців і революціонерів, співпрацювати з жандармами, — на це дивилися як на збезчещення. І коли прийшла вістка про лютневу революцію і про зречення царя, не було кінця захватові, і сльози радости стікали по обличчю моєї матері, дружини чесного царського служаки, що все життя ревно й сумлінно розбудовував армію його величности.

Нема жадних підстав сумніватися в чесності служби всіх моїх і батька дядів, але безсумнівне те, що вони це робили в доброму сумлінні і з чистою совістю і що це щиро сполучалося з зневагою до тих, хто прислужувався й вислужувався. А для себе їхнім ідеалом не було стати багатим і знатним, а тільки забезпечити собі матеріяльний достаток. Це була ідеологія, типова система поглядів, спрямовані на перехід із, як ми тепер сказали б, нижчої середньої кляси до вищої, але й далі середньої кляси.

А втім у засудженні дяді Петі могли бути й побічні мотиви. Мимохідь кинені, доводилося мені чути завваги про те, що він був занадто гордий, що ставився із зневагою до своїх родичів, які лишилися позаду. Може, до ідеологічного комплексу бідних, але чесних підсвідомо домішувалося й трохи заздрости до успішного? Може, ідеал середньої кляси якоюсь мірою визначався й неможливістю сягнути до вищої? Хто знає, людська душа ніколи не простолінійна, і, здавалося б, найнесполучніші почуття, можуть нашаровуватися одне на одне, навіть коли вони зовсім суперечні.

Але тут, після всіх цих скупих описів життєвої долі людей з покоління матері та його, цього покоління, дітей, слід повернутися до того, чим цей розділ починався: про розшматованість роду в роки війни й революції. Старше покоління, за винятком дяді Петі, та, може, ще мого батька не скінчило своє життя µвалтовно, всі дожили свого природного кінця. Але всі вони були вибиті зі своєї життьової колії, всі померли в злиднях, утративши свої надбання. Що їх не знищив радянський терор, пояснюється тим, що ніхто з них не дістався на високі щаблі. Але діти мусіли заплатити ціну за гріхи батьків. Усіх їх знищено, у війні або в терорі, а кого не знищено, мусів покинути батьківщину. Після другої війни з німцями на Україні з численного роду не лишилося нікого. Чи це була доля старої середньої службової кляси взагалі, чи так склалося в моєму роді — на це хай відповідять історики й соціологи. Якщо вони спроможні. Катаклізми історії прокочуються над людськими долями дуже конкретно й дуже індивідуально, але статистика може вирівняти ці суто індивідуальні — і які ж по-людському болючі — долі в просте цифрове узагальнення.

* * *

Дитина пізнього віку своєї матері, яка мало не заплатила життям за моє народження і яку, як і мене, врятувала тільки хірургія, я не був у перші місяці свого на-світі-перебування вигодуваний матір’ю. Вона не мала молока в грудях, і мені знайшли мамку. Невдячний, я не пам’ятаю, а може й ніколи не знав її прізвища. У родині її звали завжди Саша. Моєю молочною сестрою була її донька Наташа. Саша жила в селі Руські Тишки за кілька верстов (кілометрів тоді ще в державі Миколи II не знали). Слобожанщина мала українські села і російські, і людність їх ніколи не змішувалася. У Тишках я ніколи не був, але з того, що чув, виходить, що це було одне велике село, але воно складалося з двох зовсім окремих половин, Руських Тишків і Черкаських. Українськими були саме Черкаські, Саша походила з Руських. Пізніше Остап Вишня писав, що він виссав свою мову з цицьки матері. У моєму випадку з цицьки мамчиної я виссати українську мову аж ніяк не вмів. Але коли я тепер дивлюся на фотографію Саші зі мною на руках, мені виглядає, що її антропологічний тип був мішаний. Ніс і губи виглядають на російські чи навіть фінські, але брови шнурочком, як написав би Нечуй-Левицький, і вогники задерикуваті в очах зовсім як в українських дівчат. Сашу взяли до міста, одягли по-міському, включно з зимовим пальтом і рукавичками, але свою хустку вона не зрадила і на міський капелюх не поміняла. Як оповідала мати, Саша дуже до мене прив’язалася і не робила різниці між мною й своєю рідною дочкою. Переїзд до Польщі збігся в часі з моїм переходом на страву дорослих, і Сашу лишили в її Тишках. Але, коли ми повернулися 1914 року, мати розшукала Сашу знов. Вона вже не жила з нами, але приходила час від часу, приносячи нам сільські харчі, — молоко, того ж дня від корови, яйця, — і трохи допомагала матері в господарстві, особливо перед Великоднем і Різдвом. Для Саші мати була паніpar excellence, бариня, і вона не називала матір інакше якбариня. Після революції це могли почути сусіди, і це було просто небезпечно. Мати читала їй нотації, але Саші не було легко позбутися звички. Часом Саша тепер приходила з Наташею, і я радо з нею грав і борюкався. Мабуть, тоді в обох нас, ще дітях, прокинулися перші, ще дитячі поштовхи сексуальности. Ми їх не розуміли, просто нам приємно було борюкатися, але мати помітила. Не знаю, чи вона щось казала Саші, але та перестала приводити Наташу. Був у них обох, Саші й Наташі, якийсь особливий запах, ніби теплого молока з-під корови. «Клясової свідомости», якої вимагав марксизм, у Саші зовсім не було. Правда, вона була неписьменна і вчитися читати не хотіла.

У Польщі мамки я, звичайно, вже не потребував, але мені взяли няньку. Її звали Аннушка, вона була білоруска. Бачу її на фотографії: чорна сукня до самої підлоги, на ній довгий білий фартух, вона дивиться на фотоапарат трохи зі страхом, трохи з пошаною. Вона стоїть перед ним, бо так пани наказали. Сама Ломжа була польська, але польської няньки моя родина не хотіла. Поляки були вороги, і вони цього не приховували. Пізніше мати оповідала, як у крамницях їй не хотіли відповідати на її російську мову, щоб робити закупи, вона мала брати з собою чоловіка. Військова уніформа навертала польок на розуміння російської мови. Тепер я дивлюся на це з пошаною до поляків за дотримання національної гордости. Але для матері це був тільки дикий і незрозумілий фанатизм. У нашому домі нічого польського не було. Скільки пригадую, мати ніколи не хотіла навчитися хоч читати по-польськи, зовсім так, як Саша не хотіла вчитися читати взагалі. Товариство, що сходилося подеколи в домі, були офіцери, і поляків серед них не було. Вчащав до нас полковий священик Яроцький з дружиною. Хоч взагалі ставлення до духовенства було зневажливе, для нього робили виняток. Але все це було як у фортеці під час облоги або як в англійських залогах в Індії. Батько, судячи з його роману з «Зоською», очевидно, якісь польські контакти мав, але це було поза домом. Не знаю, як мати все таки навчилася якихось польських куплетів — чи вона таки побувала в Варшаві в якомусь польському кабаре, — чи це був офіцерський фолкльор, що мав на оці показати, які примітивні були поляки? Ось зразок:

Pуjdк do szafy, rozbijк szklanki...

А от ближче до армійської тематики й проблематики:

A to jest tylko wrona!

Так починався розкладовий вплив польської культури на переможне російське військо. І так та культура виглядала в очах приналежних до війська.

Мабуть, моя мати не довірила б мене польській няньці. І чи пішла б польська нянька до родини офіцера російського війська?

А догляду я потребував. Пізня й неплянована дитина, несподіваний Божий дар, перший рік чи два після народження я був хворобливий, особливо дошкуляла золотуха з її висипами на шкірі, з запаленням лімфатичних вузлів. Згодом золотуха минула, але репутація хворобливої дитини лишалася, так дивилися на мене в родині, так дивився і я сам на себе. У матері лікарські застереження й поради накладалися на комплекс попередніх утрат дітей, на патологію мого народження. Особливо боялися можливої шкарлятини або дифтериту, які одначе мене обминули. Звичайний кір або вітряна віспа викликали острах ускладнень, і всі можливі запобіжні засоби практиковано в таких випадках. Не диво, що я був боязкою дитиною. Не тільки щодо хвороб. Може, до яких десятьох років я ні за що в світі не хотів, ідучи з матір’ю або сестрою Вірою, посуватися сам і жадав, щоб мені дозволили тримати супутницю за руку. Не скажу, щоб я боявся чогось конкретного. Просто світ був занадто широкий для мене, я був занадто малий як на світ, але, ведений дорослими, я не відповідав за наслідки.

З моїх страхів мене вилікував кузен Толя. Чувши вислови побоювання щодо мене, він окинув мене оком і сказав:

— Нічого не станеться. У нього широка кістка. Він матиме довге життя.

Толю я вже тоді шанував. Він був єдиний учений на всю родину і тримався завжди спокійно і статечно. Зрештою, його передбачення здійснилося, хоч хвороби тьмарили потім моє юнацтво, про що далі.

Десь коло сімох років стався мій перший бунт. Він почався з відкинення мого імени. Мене охрестили Георгієм, а звали, малим, Жоржик. Тоді я не вмів вимовити ніж, нір, і в моїх устах Жоржик перетворився на Зьозю. Кличка прищепилася, і так мене в родині звали, спершу жартома, потім повсякчас. Такий надмір ніжности мені докучав, особливо тоді, коли я вже опанував спершуж, а потім, не без свідомого зусилля, ір. (Але я довго не міг вимовити твердогол, кажучи замість нього губогубнев. І досі не знаю, чи це не був польський вплив, — але як, коли не було контактів з поляками? Таж така вимова не могла носитися в повітрі, не було на неї спеціяльного віруса. Чи так вимовляла Аннушка, і я навчився від неї?). Тоді я заявив, що більше на Зьозю не відповідатиму, бо я вже великий, а це робить мене незаслужено малим. Але я не хотів і бути Жоржем. Тут уже, мабуть, говорив і патріотизм перших років війни з німцями. Французи, правда, були союзники, але все таки краще було мати слов’янське ім’я. Так я став Юрій. Це ім’я було ще й тим добре, що в ньому булор, і я його вмів вимовити. Коло того самого часу, нагадаю, мій батько з Володимира Карловича став Володимир Юрійович. Гармонія поколінь.

Другий прояв моєї нової незалежности було те, що я зажадав, щоб мені пошили військову сіру шинелю, офіцерську, купили картуз з кокардою і причепили збоку шаблю, хай іграшкову. Так я виходив на вулицю. Була й іграшкова рушниця. З нею по вулицях я не ходив, але зфотографувався з нею. Це був перший і останній у мене вибух мілітаризму. Він тривав до 1919 року, коли був асоційований з наступом армії Денікіна. Але коли армію Денікіна розбито і Харків окупували більшовики, показуватися в офіцерській шинелі стало неможливо. Припинення мого «мілітаризму», либонь, єдине, за що я вдячний більшовикам.

Крім цих двох бунтів, як на маштаби мого дитячого світу, великих і визначальних, бувало ще багато малих, з приводу різних дрібниць. Тут треба віддати належне моїй матері. Хоч як несамовито вона була до мене прив’язана, хоч як мене доглядала й пестила — досить поглянути на мої фотографії з тих часів, то в оксамитовому чорному костюмчику й білих черевичках, то в кокетливому білому з вишиваним коміром і крайками, — але вона знала, щу таке дисципліна (мабуть, ще з її інститутського виховання, з перших років бідування після одруження), і привчала мене до неї. Я був люблений, пещений, але не розбещений, і почуття обов’язку відтоді ввійшло міцно в мою свідомість і живе там досі. Мої малі бунти були приводжувані до капітуляції, звичайно, моєї, або до кари. Але кара теж, характеристично, полягала в капітуляції. Мене ніколи не бито, ніколи не вдарено. Не ставлено в кут, обличчям до стіни. Карою було — мене садовили на стілець, пам’ятаю, він стояв між двома шафами. Мені казано, що я мусів, сидячи, продумати свою поведінку, і, коли зрозумів її хибність, маю піти до матері й сказати їй про це. Тоді мене відпускали робити, що я хотів. Не знаю, чи ця система зламування волі була найкращим виховним заходом. Не знаю, чи це було тільки вихованням, а чи також конфліктом двох воль, двобоєм двох упертостей. Під покришкою дисципліни й стриманости в моїй матері ховався сильний темперамент, я не належав до дуже покірливих, на стільці я часом висиджував цілий день, але звичайно я мусів підпорядкуватися. Я був малий, а в світі панували дорослі. Опріч того, за цим змаганням темпераментів ховалася й взаємна любов, я міг цього не усвідомлювати, але десь у глибині не міг не відчувати. Хоч, Боже, як я ненавидів матір у ті години сидіння на стільці покари!

Був у цьому і ще один аспект. Не-биття мало виховувати в мені почуття власної гідности. Конфлікти заганялися в суто психологічне розв’язання. Але життя не обмежується на психологічних розв’язках. Воно не раз жорстоко б’є людину. До цього я з моїм вихованням не був підготований. І за це мусів розплачуватися, тим болючіше, що це були роки революції, коли до гідности людини не мають ніякого зрозуміння і коли індивід мусить підпорядковуватися велінням і хотінням маси, часом напівдикої й розлюченої, часом досконалої в своїй жорстокості. Приборкання індивіда, неминуче в кожному суспільстві, тут виявлялося в своїй первісній не замаскованій умовностями формі. Зрештою так приборкувано не тільки мене, а і — може ще лютіше й страшніше — мою матір, про що далі. Мої з нею конфлікти любови-бунту не припинилися ніколи, доки вона жила. Але поруч виросли в нові розміри і обсяг конфлікти ніжношкірої людини-особистости з тими грубошкірими масами, яких революція винесла на поверхню життя.

З дитячих років я не пригадую ніяких товаришів. Виглядає так, що все моє життя відбувалося в родині, en famille. Перших товаришів я зустрів у початковій школі, але я нікого з них не пригадую, знак, що тоді ніяких поважних конфліктів не сталося. Мабуть, так було через особливий характер школи. Це була приватна школа Євгенії Помпеївни Дружкової на Мироносицькому (пізніше Раднаркомівському) провулку, 4. Школа Дружкової вважалася чи не за найкращу в Харкові. Природно, вона не була дешева. Зате діти там були відгороджені від того, що називалося поганими впливами. Мабуть, тому й не запам’ятався ніхто з товаришів. Там закладено основи мого письма, з непохиленими, прямими літерами, там приділяли увагу мистецькому вихованню. Я ніколи не мав здібностей до малювання, але мій архітвір мав успіх: з глини я виліпив паску й великодні яйця, вони були потім пофарбовані, стояли вони на зеленій траві, яйця були різних кольорів — і ця нехитра штучка викликала загальне захоплення. Цей мій єдиний за все життя «мистецький твір» зберігався в родині до самої втечі з Харкова 1943 року.

Одначе навіть з ідилічного затишку школи Дружкової не можу не згадати мого першого позародинного конфлікту. Стався він з самою власницею й директоркою школи, Євгенією Помпеївною, росіянкою, як ми тоді казали, кацапкою десь чи не з Курщини чи Вороніжчини, з її кирпатим носом на кирпатому обличчі й безліччю зморщок, хоч дуже старою вона не була. Був у школі якийсь обід для директорки разом з батьками й учнями, мабуть кращими учнями. Розмова точилася по-французьки. Мені треба було соли. Сіль стояла коло Євгенії Помпеївни. Я звернувся до неї: Je t’en prie... Я був добре вихований хлопчик, і я хотів бути дуже ввічливий. Але дружний регіт почувся в відповідь на мої слова. Порушуючи всі норми доброї поведінки, я звернувся до директорки школи на ти. Французької мови я перед тим учився переважно від матері і від Сесіль, дружини Володі Кривцова. Вони навчили мене казати je t’en prie, я зметикував, що це відповідало російськомупожалуйста і тепер застосував цей переклад до Євгенії Помпеївни, замість je vous prie. Сміх був не тільки дружний, але кінець-кінцем і дружній, — та для мене це була мало не катастрофічна поразка на моєму ранньому спітканні з позародинним, широким світом. Я впізнав, що там були інші закони. Безневинний епізод глибоко врізався в свідомість і в пам’ять. За ним мали йти інші, багато інших, спершу в гімназії, потім у пореволюційній дійсності.

Та перше, ніж до них переходити, хочу підкреслити ще дві риси мого раннього життя в родині. Один уже був тут згаданий, але його варт поновити в пам’яті. Коли говоримо про товариство офіцерів середнього ранµу та їхніх родин з невеличкою (дядя Володя) домішкою середніх урядовців і з невеличкою домішкою поміщиків (тьотя Нюся), уявляємо собі звичайно малокультурне оточення, де передають плітки про своїх ближніх, і про ціни, і про своїх дітей. Це було не зовсім так у моїй родині дитячих років. Певна річ, вона не була в передових лавах культурних діячів, не думаю, щоб вона цікавилася глибоко тими течіями в мистецтві й філософії, що тоді законювалися й торували собі шлях нерідко в обставинах палких дискусій або й скандалів. Не було там розмов про богошукання й богобудування, про акмеїзм, а вже й поготів про футуризм, ледве чи знали тут багато про Андрея Бєлого чи Вячеслава Іванова, про Ґумільова або Хлєбнікова, про Чурляніса (як тоді вимовляли це ім’я) чи Ларіонова. Але книжок у родині було багато, і символізм у його загальновідоміших аспектах не був незнаний. А вже клясики російські й західні були тут майже членами родини. Велика в цьому заслуга «Нивы». Цей типовий «журнал для родини» не належав до культурного аванµарду, але він робив велику справу тим, що кожного року видавав збірку творів одного з російських і західніх письменників і висилав ці збірки невеликими випусками кожного місяця своїм передплатникам за неймовірно низьку ціну. Були це не тільки клясики, а й сучасники — такі, як Бунін, Купрін, Леонід Андрєєв, Оскар Вайлд, Метерлінк, Ростан... Окремо висилалися потім оправи, випуски поєднували в скромні, але пристойного вигляду томи. Родинна «Нива» не цуралася в цій добрій справі ні творів, близьких до атеїзму, як от «Жизнь Василия Фивейского» Андрєєва, ні революційних, як його ж таки «Рассказ о семи повешенных», ні еротичних, як «Яма» Купріна або й «Саломея» Вайлда. І ці твори в моїй родині не просто складалися, їх читали. У десять років я вже читав «Ромео і Джульєтту» Шекспіра і на заввагу матері, що я не міг її розуміти, гордовито відповідав, що мені абсолютно все ясно. Певно, рацію мала мати, але це не значить, що це читання пішло на марне.

Передплачувано не тільки «Ниву», а і «Пробуждение». Першу заради додатків, друге — бо там було багато репродуцій малярства й скульптури, репродукцій доброї якости. Добиралися ці ілюстрації, беручи справу естетично, досить консервативно — академізм, паризький Сальон, поміркований символізм. Але передвижницький реалізм для «Пробуждения» був уже перейденим етапом. Передплачувано й дитячі журнали — для мене — «Светлячок», «Задушевное слово». «Мурзилка» був занадто простацьким.

І мати, і Лена, і Віра грали на фортепіяні. Мав навчитися і я, перешкодила революція. Грали не професійно, «для себе», але музика була не чужа в домі. Пригадую розмову про Скрябіна в зв’язку з його смертю, хоч і не думаю, що твори його були в родинному обігу. Але Шуберт і Чайковський були «своїми». Мати співала багато арій з опер, співала знов «для себе», але арії з «Фавста» або «Євгена Онєµіна» я чув довго перед тим, як потрапив до оперного театру. Знала вона і багато романсів серйозної музики і циганських, не цуралася й оперети.

У перші роки по революції, коли припинилися всі грошові надходження, а мати й сестра Віра ще не стали на працю в радянській системі, не стали коліщатками в новому режимі сірости й безособовости, кілька років родина жила з продажу численних книжок і нот, збираних роками, збираних з любов’ю і розумінням. Продавано їх з болем, але не було ради. Зрештою, в новій, «ущільненій» квартирі не було місця для фортепіяна, не було місця й для книжок, а ноти взагалі були ні до чого.

Остання згадка з догімназійних років належить літнім виїздам на Лубенщину до маєтку Сокальського. Це був дрібний поміщик, він потребував грошей і тому приймав «дачників». Туди приїздила наша родина, коли не помиляюся, бували там і кузен Толя Носів, і кузина Оля, тоді Жукова. Літування в Сокальського пам’ятне не тільки тим, що це був не брудний, закурений Харків, а природа, чий чар посилювала людська рука — маю на думці сад коло дому (слайд пам’яті, але не зоровий, а нюховий: вечорами по заході сонця солодко-п’янкий запах матіоли й пахучого тютюну), а й тим, що це був мій перший контакт з українським селом. Товаришем моїх ігор був Сергійко, син куховарки Мотрони. Він не наважувався піднести руку на панського синка, і я з цього користався. Пригадую, як Мотрона скаржилася моїй матері:

— Панич побили Сергійка!

Не думаю, щоб було це дуже поважно, бо і хлопець я був хирлявий, і садистичних нахилів не виявляв, але це був вилім з домашньої й шкільної дисципліни, і з цього я користався. Відчуття соціяльних противенств і моєї панськости в мене не було, а коли Сергій не боронився, — це, на мою думку, було фактом особистим, а не соціяльним.

Так само те, що Сергійко, та й інші говорили по-українськи, мене не штовхало до аналізи національних проблем. Я говорю так, бо я з міста; він інакше, бо він з села, яка різниця! А все таки це був мій перший прямий і тривалий контакт з українською стихією, і з цього згодом виросло багато в моєму житті. Зрештою, мені було сім до дев’яти років, і Бог створив мене тим, чим я був. А був я панською — дрібнопанською — дитиною.

Шістдесят років пізніше в спогадах мого доброго приятеля Івана Кошелівця я прочитав чудовий опис запахів українського села, як вони закарбувалися в пам’яті Івана Максимовича. Не можу утриматися, щоб не зацитувати:«Пейзажі мого дитинства пахли чебрецями, заячим канупером, густим, аж чадним духом стиглого збіжжя, скошеною травою, прив’ялою на гарячому сонці, і свіжим сіном у клуні, і димом з картопляної гудини пізньої осени, коли в гарячому приску випікається картопля, ... (і) запахом... махоркового диму». Так, напевне, пригадував запахи свого дитинства Сергійко, якщо він не загинув у колотнечі революції й терору. Але це були запахи селянської дитини. У моїх панували пахощі з клюмб у маєтку Сокальського — матіоли, кручених паничів, тютюнів. Махорки там і близько не було. Моя ближча родина ніколи не мала власности на селі (як і в місті), але, сам того не знавши, малий «паничик» стояв по інший бік соціяльного вододілу.

Інший, позародинний світ уперше відкрився мені в гімназії. Було це, мабуть, 1917 року. У родині рік цей відкривався сльозами радости на материному обличчі, коли сталася лютнева революція й цар зрікся престолу, — так, навіть у роду вірних служак цар був зненавиджений, революція була вітана, і надії на всеросійську демократію були загальні. Середина року була прожита під знаком тривоги, — мовляв, шириться розпад, анархія, безвідповідальність, розпадається армія, солдати, що не віддають офіцерам честь, що мають свої організації й можуть не слухатися офіцерів, — це вже не солдати. Вістка про жовтневу революцію в Росії занурювала в найгірші передчуття, наближався кінець світу, сльози, тепер сльози розпачу не можна було стримати, єдина надія лишалася на установчі збори, але вона зникла теж, коли установчі збори розігнано. Це — тло, але мені було дев’ять років, я мало розумів, що діялося, і для мене вступ до гімназії був куди важливішою подією.

Це була третя харківська державна, — як тоді казали, — казенна гімназія. Я дістав сірий формений одяг, кашкет із знаком гімназії, чорний пояс з двоголовим орлом на пряжці і цифрою 3. Гімназія була близько від нашого будинку «Саламандра», на тихій і недовгій вулиці Гоголя, що з’єднувала Театральний і Мироносицький майдани. Гімназія займала майже ввесь західній бік вулиці, на східньому був польський костел, а на південному розі німецька, як ми казали, кірка. В дійсності, звичайно, вони були не національні, а віросповідні — католицький і протестантська. Над дверима костелу був висічений у камені напис Deo omnpotenti, над дверима кірки цитата з Лютерового гімну Die feste Burg ist unser Gott. Пізніше, в радянські роки, коли ксендза і пастора заарештували, а церкви закрили, я відчув, що це був кінець харківського поміркованого космополітизму. Провінційний, запорошений, брудний мій Харків усе таки мав хай обмежені зв’язки з зовнішнім світом, мав мініятурні колонії, німців, поляків, ще менші французів, бельгійців (про власників фабрик і заводів уже була тут мова). Усі вони були обрубані з утвердженням радянського режиму, тільки чимраз ширше відчинялася брама до Росії. Власне, не брама, а відсутність муру.

Я ніколи не знав, чому мене віддано до казенної, а не приватної гімназії. Тому що вона була найближча? Чи тому, що вже можна було передбачити, що батькове утримання буде під загрозою й революція скине родину на найнижчий матеріяльний рівень? Старші сестри теж училися в державних гімназіях, але тоді платня, що діставав батько, була справді надто скромна, щоб могти оплачувати приватну гімназію. Зрештою, моя третя хлоп’яча державна гімназія мала добру репутацію. Вважалося, що вона наймала добрих учителів і добре готувала до університету. А ніхто не ставив під сумнів, що я мав учитися в гімназії, щоб потім вступити до університету. Рід службовців, що переростали на інтеліµенцію, бачив своїх дітей, зокрема хлопців, як стовідсоткових інтеліµентів.

У приватній гімназії моє оточення напевне було б вищого суспільного рівня. Але і в державній гімназії я не зустрів дітей робітників і селян, як не знайшов і нащадків аристократичних родин або великих капіталістів. Формально і ті і ті могли б посилати своїх дітей до такої школи, але в передреволюційному суспільстві кожний знав своє місце, і родини, репрезентовані в моїй гімназії, були або службовські або середньо-підприємницькі. Моїм найближчим товаришем став Юра Петровський, син мирового судді з Ростова-над-Доном, така жschцne Seele, як я сам. Моїм ідеалом зробився Валя Єлецький, син нашого ж таки вчителя математики і того, що звалося клясний наставник, — той з учителів, що приділявся до однієї кляси, щоб наглядати за учнями, мати справу з їхніми батьками, бути в обох випадках дорадником. Старшого Єлецького звали Марк Самойлович, він був з євреїв-вихрестів. З ним були зв’язані роки мого перебування в підлітках, і з ним ми ще зустрінемося на сторінках цих спогадів. Валя, Єлецький-син, став моїм ідеалом через те, що відзначався швидким мисленням і орієнтацією, давав учителям відповіді скорі, правильні і з самостійною думкою, був сміливий і мужній, але стриманий, без властивого багатьом хлопцям того віку забияцтва. Він був у клясі першим учнем, не мавши комплексу першого учня, це давалося йому само, без зусиль. Багато уваги на мене він не звертав. Я б радо став його приятелем, але цього не сталося.

До речі, про євреїв-вихрестів. Марк Самойлович був одним з них. Другого я зустрів геть пізніше, уже в студентські роки, і він зробився моїм головним учителем у мовознавстві. Це був Леонід Арсенійович Булаховський, охристився ще його батько, годинникар. Про нього, сина, буде багато мови далі. Тут тільки скажу, що за моїм враженням переслідування євреїв у царській Росії не було расове. Воно було виявом намагання знищуватися всякуіншість. Охристившися, єврей переставав бути іншим, і йому відкривалася дорога до середніх кляс суспільства.

Але назад, до моєї першої кляси гімназії. З загального суспільного рівня середньокласности ніхто не вибивався вгору, і тільки один був незаперечно внизу. Це був Досєв. Його зраджувала мова, але також і манери. Він не вмів як слід привітатися й попрощатися, і його російська мова сприймалася як вульµарна. Він дістав прізвисько «Дося Івановна Шишнадцять». Бо так він вимовляв числівник шістнадцять. І це було його суспільним присудом-вироком. Ледве чи він дійшов би вищих кляс гімназії, але через те, що гімназія припинила своє існування з утвердженням радянської влади, проблема ця для нього зникла. Що стало далі з нашим незграбним, опудалуватим-великим Досєвим, я не знаю. Чи він зробився парторгом на зразок товариша Портянка з оповідань Домонтовича? Чи може його батько провадив крамницю залізних виробів або артіль візників-ваньків, і його зліквідували як клясово ворожий елемент? Факт той, що в нашій клясі він був самотній, і ніхто ним не цікавився, якщо це не було для глузування.

Так, отже, соціяльне обличчя моєї кляси в гімназії не різнилося істотно від того, чим була моя родина. А все таки це було для мене щось зовсім відмінне. У родині ябув, у клясу я мусівувійти. У родині я буводин, тут я був один зтридцятьох. У родині мене любили, тут були до мене байдужі. Там я був щось, тут я був ніщо. У новому середовищі треба було самому визначити своє місце, проблема, якої не було вдома. Усе це означало струс у житті, переворот, злам, катастрофу.

У гімназійній клясі учні сиділи по двоє за партами. Парта складалася з лавки, а перед нею трохи похилого стола, під поверхнею якого було місце для книжок і зошитів. Напередодні виконувалося домашні завдання, ввечорі складалося потрібні на другий день книжки й зошити, чорнильницю-неперевертачку й перо до так званого ранця, що його ношено поза плечима. Парту й місце за партою, напарника на парті кожний мав постійного на ввесь рік. Парту й напарника можна було вибирати. Я вибрав другу спереду, а моїм напарником став Васюков, скромний і тихий хлопець, типовий «середняк», без виразного власного обличчя, але чесний і порядний. Це був мій перший крок, моє самовизначення в новому світі. Я не хотів до останнього ряду, бо я мав намір серйозно вчитися, а там сиділи ті, хто збирався огинатися й ледарювати. Я не хотів до переднього ряду, бо мене навчили бути скромним, і не випадало лізти наперед. Я не вибирав на напарника блискучого учня на зразок Валі Єлецького, я не хотів мати ним посміховище людське на зразок Досєва. Непомітний Васюков відповідав моїм бажанням, хоч він ніколи не був моїм задушевним приятелем.

Психологічний парадокс полягав у тому, що, вибираючи друге місце і другий сорт напарника, я в глибині душі був переконаний, що заслуговую на перше місце і на найблискучішого напарника, і не тільки я був у цьому переконаний, а і був певний, що, саме обравши такі самообмеження, я стану найпомітнішим, першим, що інші не зможуть не звернути на це уваги і що самі вони чи саме життя винесе мене на перше місце, що мої гідності будуть визнані, що світ скаже, що за скромністю ховається щось справді визначне. Коротко кажучи, що мене відкриють і визнають.

Самозрозуміло, цього не сталося ні в гімназійній клясі, ні в житті взагалі. Законом життя — принаймні поза родиною — є прокладати собі шлях безоглядно, в випадку потреби топчучи інших. Хто цього не робить, того в кращому випадку усунуть з головного шляху, в гіршому розтопчуть. Комплекс другої парти, назвімо так цю систему поведінки і цю покручену психологію, нікуди не веде, якщо його носій не стане на сковородинську позицію поза-світом-стояння. Але він був, як я сьогодні це бачу, природним наслідком мого виховання в родині поза світом і раптового занурення в світ.

Комплекс другої парти лишився в мені на все життя. У радянські часи тут не було багато вибору. Я мав погане «соціяльне походження», яке я мусів приховувати, отже, не слід було аж ніяк виділятися, звертати на себе багато уваги. Зацікавлення в інших могло спонукати їх до копання в моїй біографії, а це було небезпечно. Зрештою, як потім виявилося, надміру активних взагалі забирали й нищили, навіть при ідеальному «соціяльному походженні». Так, я довгі роки після закінчення освіти не йшов до аспірантури, я огинався, коли мені пропонували вступити до партії, я мало друкувався. Я працював добре, студенти мене не нелюбили, але я ніколи не ліз наперед. Тільки вже в останні роки перед початком війни 1941-го життя стало мене, мимо мого активного бажання, випихати на поверхню, і це в вересні того року привело мене під погляд НКВД, що могло б і мусіло б закінчитися дуже погано.

Усі ці обставини не могли не посилювати в мені «комплекс другої парти». Але він не виник з побоювань, обережности й опортунізму, він утворився від першого доторку до позародинного світу. Радше навпаки, побоювання й обережність були раціоналізацією внутрішньо притаманного комплексу другої парти. Тому він лишився в мені і зі мною і після мого виходу з радянської орбіти. Ось два-три приклади.

Коли 1945 року в знекровленій і вкрай виснаженій Німеччині постала спроба об’єднати позарадянських письменників і критиків у літературну організацію вибраних МУР, мистецький український рух, я мав усі підстави стати його головою. Ідея МУРу, правда, не належала мені. Вона постала з наміру Леоніда Полтави й Леоніда Лимана створити видимість літературної організації, щоб опанувати друкарню, яку вони вивезли з Пляуену, коли те місто мало перейти з американських рук у російські. Але вся концепція МУРу постала в мене, усю головну організаційну працю провів я. Та я не взявся бути головою. На цю ролю намовлено, після великих старань, Уласа Самчука, якого в вузьких колах друзів ми називали чеховським «свадебным генералом», звідки далі пішло, що поза очі ми звали його не Улас Олексійович, а Генерал Олексійович. Раціоналізацією цього відступу формально на другий плян було міркування, що я був тоді «совєт», як казали в Галичині про тих, хто наїхав із «старої» радянської України, а старі еміµранти й галичани мали б більше довір’я до МУРу, коли на чолі його стоятиме не-«совєт». У цьому була частка правди, але правда й те, що це недовір’я можна було б подолати, а зрештою люди й так знали, хто що робить і чиєю дитиною був МУР. Другою, отже, часткою правди було те, що в мені панував комплекс другої парти.

У слов’янському відділі Колюмбійського університету, де я викладав від 1954 року, після смерти професора Ернеста Сіммонса декан професор Пекам пропонував мені перебрати відділ у мої руки. Я відмовився, мотивуючи це для себе тим, що до обов’язків керівника відділу належить серед іншого безжально викидати викладачів і студентів, які не відповідають стандартам університету, а я не вважав себе за здатного на це. Це була правда. Але і тут у мені говорив комплекс другої парти. Наслідки моєї відмови були сумні. Поволі мене відсунено на дуже другорядну позицію, а потім взагалі скасовано, після мого відходу, мовознавчі студії. (Якщо в випадку МУРу поганих наслідків не було, то тільки тому, що з масовим виїздом української маси втікачів з Німеччини 1949 року МУР автоматично розсипався, як і багато інших еміµрантських організацій).

Третій приклад. І тим часом останній. 1982 року я подав ідею, щоб Українська Академія Наук у США почала видання документальної серії «Джерела до новітньої історії України». Я накреслив плян видання, визначив його характер і тип, зорганізував перші томи. На редакторів запросив трьох своїх колеµ, чиї імена прикрашають кожний том видання. Я не включив себе. Комплекс другої парти говорив, що вони мене запросять бути бодай четвертим (бож з них ніхто не тільки нічого не редаµував, а навіть ні одного тому не прочитав перед друком). Природна річ, ніхто і не порушив такого питання. Для майбутнього історика української науки я не маю найменшого зв’язку з цим виданням.

Ці приклади, а їх можна було б подавати куди більше, зовсім закономірні, і я виписую їх не для того, щоб когось обвинувачувати в затисканні моєї особи. Що ставалося — це закон життя і закон комплексу другої парти. До нього належить і його визначає той простий факт, що друга парта — ніколи не перша, а хто хоче бути на першій, мусить там сідати. Поразка — невід’ємний складник комплексу. Але, на потіху носіям цього комплексу, це поразка в особистому пляні. Добре діло все таки може бути зроблене і з позицій другої парти, і в моїх прикладах так сталося і у випадку МУРу і у випадку «Джерел». А другою потіхою може бути те, що комплекс другої парти, раз опанувавши людину, майже не піддається лікуванню. Він лишається в людині все її життя. І якщо вона в поодиноких випадках переборе його й висуне себе на перше місце, то від цього вона буде в душі мучитися більше, ніж від перебування на другій парті, коли робиться справи в маштабі першої.

І другий комплекс я виніс з моєї першої гімназійної кляси. Назвэ його комплексом Вичлінського. Вичлінський був моїм співучнем і, як Валя Єлецький, синком учителя тієї ж таки гімназії Марцеля Вичлінського, поляка, вчителя латинської мови. Учнем старшого Вичлінського я ніколи не був, бо латина мала починатися від третьої кляси, а до неї я ніколи не дійшов. Мабуть, у кожній хлоп’ячій групі буває заводіяка, навколо якого гуртуються слабші хлопці, що прагнуть мати «вождя». Група поділяється тоді на дві підгрупи — за того заводіяку й проти нього. Таким заводіякою, аматором і майстром бійки в нашій клясі був молодший Вичлінський, і кляса ділилася на тих, хто був «за нього» і «проти нього». За цим, природно, не ховалося жадної програми, хіба різниця темпераментів і стилю поведінки. Пригадую, якось у нас був у гостях Юра Петровський, і він або й я згадали про когось із кляси, що він був «за Вичлінського», мати стала розпитувати, що це значить, і ні Петровський, ні я не могли пояснити, хоч ми напевне знали й відчували, що інакше бути не може, що кожний мусить бути за Вичлінського або проти. Ясна річ, ми не належали до того «за».

Якось на перерві між лекціями, в коридорі я наткнувся на Вичлінського і якось не приховав свого до нього ставлення. Відповіддю був — не виправдання, не заперечення, не арµумент, не слова взагалі, а приголомшливий удар у пах, від якого я мало не втратив свідомість, мало не впав, зігнувся й не мав сили ворухнутися. Зрештою, ефект таких ударів загальновідомий, і мій досвід тут не мав нічого індивідуального. За кілька хвилин я від нього опритомнів. Але психологічний ефект лишився назавжди. Як я вже згадував, дома мене ніколи не били. Між хлопцями я теж завжди уникав бійки, за винятком жартівливої, як було, приміром, з Наташею, Сашиною дочкою, або з Мотрониним Сергійком. Я був привчений доводити свій погляд логічними арµументами. Тут мене не тільки знокавтовано, тут мені показано, що слова й добрі почування — ніщо перед брутальною силою. Звичайно, істина давно відома, але кожний відкриває її для себе, і, в моїй безмірній наївності, я відкрив її тільки на десятому році життя. Я не аналізував тоді цієї події так, як бачу її тепер. Я бачу її як ствердження позірности цивілізованого думання й поведінки, як панування сили й підступности, як облудність моралі і безмежність людської злоби й підлости. Тоді я не міг цього висловити, але емоційно це було саме так. Як удар у соняшне сплетіння вражає веµетативну нервову систему, так удар Вичлінського зрушив мою підсвідомість. Тому він лишився впам’ятку на все моє життя.

Але я ніколи не навчився і не хотів навчитися діяти за комплексом Вичлінського. Я волів бути жертвою, аніж виконавцем. Однією з засад мого виховання, часто повторюваною матір’ю, було: не роби другому, чого не хочеш, щоб зробили тобі. Може, я не завжди дотримувався цієї максими в дрібницях, але у важливих речах, у речах життя чи смерти, болю й кривди, — так. Життя не раз ставило мене перед комплексом Вичлінського у вигляді безглуздого звірячого терору в Радянському Союзі, що нищив моїх друзів і загрожував мені, що вимагав від кожного нищити інших (хоч би в формі доносів і сексотства). І в огидній і аморальній кампанії на знищення за допомогою наклепу, яку вже в Америці провадив проти мене Роман Якобсон у протиприродній, здавалося, спілці з Іваном Білодідом у Києві, — теж діяв той самий комплекс Вичлінського, до якого я включаю, з одного боку, бестіяльність нападника, з другого — неможливість відплати або огиду до неї збоку жертви.

Комплекс другої парти і комплекс Вичлінського — це була головна «Грицева шкільна наука», що я виніс з гімназії. Їх я пам’ятаю краще, ніж усі виклади і всіх викладачів, і вони, ці два комплекси, визначили багато більше в моєму житті.

Але кілька дрібних образків з буднів навчання ще мерехтять у моїй пам’яті. Географію викладав дебелий, масивний учитель, якого ми не дуже ориµінально називали Слон. Географію я не любив, але описи чужих міст читав залюбки.

Образ учителя історії затерся цілковито, пам’ятаю тільки, що історія починалася переліком східньослов’янських племен, і, даремно намагаючися запам’ятати всіх цих полян, деревлян, радимичів і т. д. з їхніми територіями, я зненавидів саму науку історії. Де ж було мені здогадатися, що за цими назвами ховалися прецікаві проблеми і що в дорослому віці я напишу не одну сторінку про ці племена (зокрема в моїй книжці про походження білоруської мови), бо саме в них ховалися важливі факти для зрозуміння походження сучасних трьох слов’янських націй Сходу Европи у їхніх історичних і психологічних стосунках любови-ненависти. Але тоді ані ці проблеми мене не обходили, я щебетав російською мовою, wie der Vogel singt, не задумуючися над тим, звідки взялася українська, ані навчання в гімназії не було розраховане на такі проблеми та їх розв’язання; воно було спрямоване на засвоєння певної кількости фактів: від латинської відміни іменників і дієслів до клімату Індії й Мадаµаскару, а вже повне мовчання зберігалося щодо проблем націй і національного поневолення в Російській імперії.

Найпопулярніший учитель був Геннадій Миколайович Плеський. Він викладав російську мову і літературу, захоплюючи учнів своєю закоханістю в об’єкт викладання. І не тільки учнів. Він виступав також з прилюдними лекціями і був одним з небагатьох харківських цицеронів. Він належав до тих викладачів російської мови, які обожнювали свою дисципліну і були певні, що, ширячи знання російської мови в неросійській країні, роблять добре діло. Може, Бог їм простить за щирість захоплення. Плеський давав нам писати «сочинения» російською мовою. Теми були пристосовані для нашого дитячого віку. Одна була про те, чим кожний з нас хоче стати, коли виросте. Я націлявся в подорожні відкривачі невідомих країн. В дійсності я вагався, бо не менше мене вабила кар’єра пожежника в блискучій касці, що вириває дитину з будинку, який ввесь у полум’ї і ось-ось його мури впадуть. Але про всі ці «твори» я радився з матір’ю, і вона рішуче порадила тему подорожнього. Іншим разом це була вільна тема, за вибором самого учня. Тут уже я розгубився остаточно, але по нарадах з матір’ю вирішив написати про свою собаку. З собаками я мав справу, як уже писав, від Римарської, де стояв наш будинок, мало не до Басейної, але власної собаки в нас не було. На початку війни був Ральф, але його вже давно не стало. Одначе, життя — одна справа, а література — інша, видко, я це передчував уже тоді (не передчуваючи того, що тепер старатимуся якраз наблизити літературу до життя, правда, тільки в ретроспективі пригадки). На додаток собака мого твору мусіла визначитися расово і якимсь дивом вона стала болонкою. Так постав мій твір під назвою «Моя болонка», який заслужив похвалу Плеського й добру оцінку. А болонки не було навіть серед моїх вуличних знайомих, бож то все були дворяги, а болонки циганського життя не ведуть. Ну, знову чарівні ілюзії літератури!

На перший рік у гімназії припадає моє захоплення церквою й релігією. Мати й сестра Віра не були екстатично релігійні, але вірили в Бога, ходили до церкви на свята, говіли й сповідалися й причащалися. Крім того, полонила обрядовість свят і постів, повернення додому з запаленими свічками після довгих дванадцятьох євангелій на Великий Четвер, плащаниця в п’ятницю, заутреня вночі проти Великодня, церковні процесії, великодні страви, передзвін церковних дзвонів, відвідини родичів і гостей з тим «Христос воскрес» — «Воістину воскрес», полонив і чар церковнослов’янської мови, напівзрозумілої. Перед зеленими святами мене відряджали принести до кімнат трави на підлогу і клечання на стіни. Звичайно, місто не зберігало сільської обрядовости в її повному обсязі, але було досить, щоб зогріти серце. Те небагато, що я знав про катування й муки святих, теж проймало мене, особливо життя мого патрона, св. Георгія, про існування якого тоді взагалі ще не було жадних сумнівів. У гімназії була церква, служкою був там Вася Кудінцев, син найпопулярнішого в Харкові хірурга й професора медичного факультету, який геть пізніше оперував мою матір, рятуючи її від саркоми. Вася був в одній із старших кляс гімназії, але його релігійна віра була не розмита модним атеїзмом гімназистів на викінченні і зберігала високе горіння. Пізніше, коли почалося переслідування церкви й релігії, Вася пішов у ченці, що привело його милого, але позитивістського батька у відчай. Я напросився до Васі в помічники і став церковним підслужкою. Я виносив свічі з вівтаря, розпалював і подавав священикові кадило. Але цього мені було мало, я прагнув власної хоч малої церкви, і зімпровізував її у нашій квартирі на стільці в передпокої. Там стояли ікони, лежала Євангелія, горіли малі тоненькі воскові свічки. Нарешті, я став шукати риз і виконувати ролю священика. Мати припинила цю гру, сказавши, що це блюзнірство. Після того моє релігійне горіння припинилося, його змінили інші захоплення, яких я мав багато, і вони часто мінялися.