Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні.

Від Коструби я не чув висловлювань на політичні теми і не знаю, чи його заарештували за політичну діяльність, чи розкопавши гріх його нібито співпраці з німцями в комісії. Сталося це аж по війні, але після повернення з заслання він був призначений доцентом Львівського університету й друкував праці з фонетики й фонології української мови. Він навіть наважувався в ті роки протестувати проти тих змін у його рукописах, які робив Білодід, і один лист з протестом він надіслав мені до Нью-Йорку, десь дізнавшися мою адресу. Під час німецької окупації він не виявляв намірів покинути своє місто, але він розумів моє становище, яке він уважав відмінним, і ми попрощалися сердечно, коли мені прийшов час покидати Львів, хоч перед тим жадних зустрічей поза кімнатою нашої комісії ми не мали.

У пані Соні я не помічав уже рис австрійського часу, вона була, як на мене, стовідсотковим продуктом польської культури, заломленої через українське самостійництво. Вона була галаслива (те, що в Львові звалосяпискувата) і вміла постояти за себе. Совєти і «совєтів» вона активно не любила, але, як і для Петра Коструби, питання про те, щоб тікати зі Львова, для неї не стояло. До мене вона ставилася з маленькою дозою материнського піклування. Перед моєю втечею вона наділила мене двома великими валізками зі своєї комори.

Моє влаштування в комісії, як і оселення в приватному мешканні, було теж якоюсь мірою ділом рук Сімовича. Він казав мені, що Голубовський скаржився йому на брак зазбручанського мовника, і тоді він, Сімович, порадив йому мене. Але я не виключаю й іншої можливости, що ініціятива могла походити від Василя Івановича. Він дбав за мене, дбав він і за успіх праці комісії. Так чи так, я з’явився за порадою Сімовича в Голубовського, мав з ним розмову і дістав призначення. Це було останнє поповнення комісії, цього цілого українського світу в мініятурі, що примістився в серці німецької адміністрації.

У серці, але фактично без жадного зв’язку з нею. Дуже рідко німецькі працівники переступали поріг нашої кімнати, і то частіше помилково. Вони переступали поріг, казали «Гайль Гітлер», про щось питали, Голубовський спрямовував їх кудись, і вони зникали. Якби це була радянська установа, напевне, були б якісь загальні збори, політгодини тощо. Нічого цього в німців не було. Після місяців праці в комісії я не знав нікого в усій величезній установі, і не мав найменшої практики з німецької мови. Це була одна з примх німецького адміністрування. Явно і безнадійно втрачаючи Україну, за яку вони і так не дбали, в величезному напруженні війни, що вичерпувала їхні сили, вони вкладали гроші — хоч і невеличкі — в комісію, діяльність якої для висліду війни була абсолютно байдужа. Назовні моя і моїх колеµ праця в центральній німецькій управі могла б виглядати як коляборація. Справді це було або ніщо, або навіть протинімецький захід — ми забирали від німців якусь суму грошей, таких потрібних їм на війну... Але хвилі війни й політики не сягали цього мініятюрного острівця серед розбурханого моря. Фронти перекочувалися, десятки тисяч людей гинули, але все це було далеко і нас не обходило, аж поки не розпалася вся споруда німецької адміністрації Львова й Галичини. Але і тут не німці мене звільнили, а я вирішив тікати.

Не знаю, що сталося з тими картками, на яких ми нагромадили словниковий матеріял. Чи вони лишилися у Львові й були викинені на смітник радянськими переможцями? Чи Голубовський забрав їх із собою до Хемніцу й вони загинули там разом з ним? Факт є той, що це була марна праця, і від неї не лишилося нічого. Розвіялося з вітрами війни. Але понад рік ця праця утримувала мене й моїх колеµ, визволяла нас від потреби робити щось корисне для війни чи й взагалі брати в ній якунебудь участь на користь одного боку, який був не нашим так само, як і другий. Єдине, що ми могли робити в цій суцільно не нашій війні, було перечікувати її. З усіх моїх перечікувань, що про них я писав і писатиму тут ще далі, це було найспокійніше й розмірно найщасливіше.

Зачарований острівець серед німецького моря, наша словникова кімната була островом недосяжним і серед українців. Хто пішов би шукати нас там через рогачки бюра перепусток і військових вартових? Тим менше міг сподіватися відвідин я, заволока у Львові. Але один раз неймовірне сталося. Я мав відвідувача. Це був зовсім молодий чоловік, який назвав себе Гаврилом Шилом. (Відповідальність за римування, звичайно, не моя і не його, а його батьків). Молодик оповів, що він з Рівного, у Львові на кілька днів, мав освіту з періоду радянської окупації, і то мовознавчу, і не міг утриматися від того, щоб добитися до мене й побачити мене, а то й дістати якусь пораду від мене. Звідки він почув про мене, чи з рівенських студій, чи тепер від Сімовича, як дізнався про місце моєї праці, я не знаю. Підстав на його захоплення я не бачив тоді й не бачу тепер — публікацій у мене тоді було зовсім мало. Але ось він сидів по другий бік мого робочого столу й дивився на мене захопленими очима, як у наші дні американська дівчина позирає на зірку рок-н-ролу. Більше я ніколи його не зустрічав, але він лишився після відступу німців і зробив таку-сяку академічну кар’єру, видав кілька книжок, головне з діялектології. Цікаво було б знати, щу він тоді думав про свої необачні відвідини старшого колеµи в німецькому оточенні. Це був єдиний мій відвідувач, що на кілька хвилин відірвав мене від щоденної праці. Саму цю працю Голубовський оцінив позитивно. Як мені переказували, він десь заявив, що яsehr tьchtig. Я тоді не знав цього слова і навіть злякався, асоціювавши його з нашим тюхтієм, але перевірка в словнику показала, що це був комплімент. При моєму рівні знань правничої термінології комплімент був мало заслужений, але бідний Голубовський, либонь, не був благословенний висококваліфікованими співробітниками.

Словникова комісія не впроваджувала мене, отже, до українського Львова. Не припала ця роля й УЦК. Хоч я був добре знайомий з керівниками Комітету й мав легкий доступ до вольового й завжди наступального Володимира Кубійовича і його лагіднішого й більш джентльменського заступника Костя Паньківського (перший був, з його польськими зв’язками, новаком серед традиційної еліти, другий справді належав до неї, і то в розмірно найаристократичнішому прошарку, себто в другому поколінні — максимум можливої переємности в новотвореній галицькій цивільній еліті), не кажучи вже про керівника культурного відділу Михайла Кушніра, все таки УЦК був установою, з неминучими рисами бюрократизму, а його головна цілеспрямованість була на охорону сякого-такого рівня добробуту української людности, на її правну охорону, поскільки можливо, а в культурі — на діяльність насамперед на рівні просвіт.

Не були центрами культурних контактів і газети. Власне, в Львові ми мали до діла дві — «Львівські вісті» й «Краківські вісті». Перша була фактично німецьким органом, своєрідна паралеля до київського «Нового українського слова», трохи ліберальніша, бо сам режим у Галичині був дещо ліберальніший від київського, але така ж пустопорожня, і редактор її Осип Боднарович цілком не був зацікавлений у здобуванні нових і взагалі кваліфікованих співробітників. Хоч він мав заслуги в українській журналістиці передвоєнних років, але тепер справляв враження втомленої людини, байдужої до навколишнього. З новоприбулих зі Сходу тільки один закріпився в «Львівських вістях»: Лінчевський, журналіст невисокого µатунку, без програми й принципів, увесь якийсь потертий, облізлий і безмежно влізливий. Від нього сторонилися, як від пошесного хворого, але це його не спиняло. Триматися оддалік від цієї газети було неписаним правилом поведінки для всіх, хто мав почуття своєї гідности.

«Краківські вісті» редаµував Михайло Хом’як. Я не зустрічався з ним особисто. Газета була в українських руках. Загально-інформаційний матеріял вона мусіла містити з німецьких джерел, український матеріял був чесний, але зовсім не газетного типу і цілком випадковий. Переважно це були довгі статті, часто з продовженнями в інших числах, багато з нього мало наукове значення, але було воно далеке від проблемности, живої дискусії, наболілости. Дуже часто були це типовіпричинки — давнє галицьке слово, що окреслювало публікації фактично відповідні дійсності, але без живої думки за ними. Газета радо відкрила свої шпальти новоприбулим: там друкувалися Оглоблин, Віктор Петров, Василь Чапля та інші, серед них і я. Але стати центром купчення інтелектуальних сил ця газета не могла (та, мабуть, і не зазіхала на це) тому, що була аж у Кракові, а ще більше через свій загальний об’єктивно-байдужий характер.

Не зважаючи на затрудненість дій в умовах німецького режиму, жорстокого й гнітючого навіть там, де він був розмірно ліберальнішим, такі центри все таки були. Насамперед два — «Українське видавництво» з місячником «Наші дні» і Літературно-мистецький клюб. Книжкові видання сильно терпіли від німецької цензури, яка не пощадила навіть Шевченкового «Кобзаря», де зник «мудрий німець», що «картопельку садив» на Запорозькій Січі, а «Єретик» показався небезпечним твором у цілості. Попри це вийшло не так уже й мало справді цінних книжок, і не тільки декого з клясиків і з забороненого в СРСР (приміром, Микола Зеров), а й нові твори сучасників, як от поезії і «Старший боярин» Тодося Осьмачки, «Тигролови» Івана Багряного. Друкарські верстати видавництва не працювали безперебійно й не викидали на ринок книжку за книжкою, але поява кожної була невеликою подією.

Трибуною ідеологічної й культурної дискусії були Літературно-мистецький клюб — усно, в формі доповідей і обговорень — і «Наші дні» — друком. Клюб і журнал біли ніяк між собою не пов’язані, але внутрішній зв’язок існував, і деякі доповіді клюбу знаходили шлях до журналу. Узяті разом клюб і журнал об’єднували, власне, всю творчу інтеліµенцію Львова, яка вважала за можливе забирати голос у межах леµальних можливостей так званої Генеральної Губернії. Осторонь лишалися тільки люди просовєтської орієнтації, як от Михайло Возняк, і люди революційної дії проти німців, приміром у лавах УПА, типу Йосипа Позичанюка (але ці останні таки мали деякі контакти з журналом, як згадаю далі), — але тих двох категорій була меншість. Коли стали прибувати хвилі втікачів від радянського просування на захід — з Харкова, Києва, Вінниці, і вони стали частиною активности клюбу й журналу.

Журнал провадили дві жінки, і обидві Струтинські, хоч і не споріднені. Головним редактором була Марія Струтинська. Сама особа невеликого літературного хисту (вона пробувала пізніше писати романи тощо), але доброго літературного смаку й розуміння стилю, вона була добрим вибором на редактора. Пам’ятаю її обличчя з високим чолом, зачісаним назад волоссям і питливими очима, її радість з кожного непричинкового тексту для журналу, її постійне запитання:

— Що ви принесли сьогодні? — якимсь тільки їй притаманним питально-стверджувальним тоном, що і заохочував автора, і викликав на живу думку, її низьким голосом. І її вузькуваті очі теж ніби дивилися крізь зовнішність авторів, намагаючися прозирнути до їхніх внутрішніх потенцій.

Автори радо приходили до кімнати редакції журналу. Тут можна було познайомитися й зустрітися з тими, хто не так часто був на виднокрузі. Пригадую мої зустрічі там з Галиною Журбою й Юрієм Липою. Обоє не були частими гостями, це була моя єдина зустріч з Журбою в Галичині і єдина з Липою будь-де і будь-коли. Маленька жінка, Журба видавалася неймовірним згустком енерµії. Що вона робила, бувши з кимсь познайомлена, — вона моментально переходила в напад на цю особу. В моєму випадку це було дуже легко, бо я був мовник, а її одержимістю була чистота української мови, встановлювана за критеріями найближчих їй волинських говірок. Це було в неї особливо гостро й щиро, бо вона була людиною польського роду й виховання, а відома аµресивність новонавернених. Зі мною вона почала з якогось мовного питання, на яке вона знала, що дістане незадовільну, з її погляду, відповідь. Знати це не було важко: я був прихильник норм Синявського й Єфремова — Кримського, вона — своїх власних. Шаленість її наступального вибуху перевершувала всі сподівання. Сперечатися з нею було даремне — більше, ніж звичайно в мовних дискусіях. Я мав вислухати її вибух до кінця і або промовчати, або викликати другий вибух.

Зустріч з Юрієм Липою була зовсім інша. Як і в випадку Журби, нас звела Марія Струтинська. Липа тоді не жив у Львові й рідко там показувався. Я ніколи не зустрічав його в Літературно-мистецькому клюбі. У цей час він жив у Яворові і в дальшій розмові зі мною високо підносив риси яворівської вдачі: стриманість, стійкість, мужньо-сувору дружність. Здається, він тоді вже був лікарем в УПА. Але розмова наша почалася не з цього. Вона почалася з мене. Як лікар — яким він фахово був — він оглянув очима мене-пацієнта і дав мені характеристику. Він сказав:

— Я бачу, ви маєте в собі данські риси. Раз у Копенгаµені я йшов вулицею й бачив, як хтось, відчиняючи дверцята авттомобіля, вдарив ними — і досить сильно — перехожого. Той схопився за чоло і вже готовий був міцно вилаятися. Але не вилаявся. Він подумав: «Так, він винен. Але я теж винен: чому я йшов уздовж самого краю пішохода?» І він не сказав нічого, тільки, йдучи далі, витирав своє чоло. Так ви поводитеся в житті.

Діягноза доктора Липи була, либонь, правильна. Але чи вона не стосувалася й до нього самого, з його бездоганними манерами, з його бездоганно пов’язаною краваткою, з його брітанським виглядом?

Журба дивилася в себе, інші були для неї тільки приводом для вибуху свого. Липа споглядав людей і світ.

Не тільки відвідувачі були цікаві в «Українському видавництві». З діловим директором Михайлом Матчаком я був знайомий лише формально. Але редакційний відділ включав людей, що належали до найцікавіших у Львові, і зустрічі з ним були часті й справді приємні. Почати з Миколи Шлемкевича. Микола Іванович, людина з фаховою філософською освітою, у себе вдома в німецькій і польській культурі, не став професійним теоретиком-філософом. Його надто бентежила українська дійсність і вабила публіцистика. Але це була публіцистика широкого взагальнення й глибокого дна. Його статті, підписувані здебільшогоМ. Iванейко, були завжди злободенні і ніколи не були тільки злободенні. Політичне осмислювалося тут історичною перспективою, сучасне в синтезі з минулим відкривало погляд на майбутнє. Він говорив надзвичайно швидко, наче захлинаючися, але при тому його мова не втрачала логічности і ієрархічности. Він вів за собою слухача невідривно, патос поєднувався з суворою аналітичністю, а за великими чорними окулярами очі наче загоралися при кожному новому ході думки. Своєрідна була навіть його голова: кругла, високочола, але з несподівано гострим підборіддям. Микола Іванович був гідним представником галицької філософсько-публіцистичної школи, що виросла на уламках донцовизму і в відході від цього нечестивого зачатку. Але на відміну від Юрія Липи й Бориса Ольхівського, що збивалися на історичні й пророцькі фантазії, він був далеко більше аналітиком і зберігав завжди свою тверезість. Я не зійшовся з ним близько, не став його послідовником, але ми завжди зберігали взаємну пошану. Хоч мені завжди шкода було, що невесела українська дійсність, якою він усе таки жив, не вивела його на ширшу, позаукраїнську сцену. Він лишився мислителем для свого народу, що є дуже багато, але все таки не все.

Другим пляном проходять у моїй пам’яті інші працівники видавництва, зберігаючися тільки в поодиноких деталях.

Ось Святослав Гординський, що в дитинстві втратив слух, багато вгадував з губів розмовника, а решту з письма, а сам говорив, не чувши себе, з неприродними павзами й інтонаціями, часом переходячи наче на мичання, — не зважаючи на це — поет, але наслідувальний у мові, наслідувальний і в поезії, але завжди готовий кинутися в бій за те, що йому здавалося політичними й національними або й малярськими цінностями, неймовірно працьовитий, але з природи речі не надто бажаний для розмови.

Невгасний ентузіяст і знавець дитячої літератури Богдан Гошовський. Редактор мови, успадкований від радянського в Львові видавництва, і єдиний тепер східняк, чи то пак «совєт», у видавництві «Українському» Безпечний.

Лисяча гостренька мордочка під сивиною завжди, здавалося, спокійного Івана Крип’якевича, що потім вирішив, не зважаючи на свою діяльність у видавництві, лишитися під поновною радянською окупацією, пройшов через важкі періоди, а все таки зацілів.

Наймолодший з усіх Юрій Васильович Стефаник, що, ніколи не бувши в УПА, здається, мав з нею якісь зв’язки. Це він раз зустрів мене на вулиці в супроводі Йосипа Позичанюка і познайомив мене з ним: надзвичайний майстер домежно короткої новельки, писаної з ощадністю Василя Стефаника, але не говіркою. Ідеологія цих новель близька до того, що можна було б назвати зоологічним націоналізмом, і тому тепер ніхто не наважиться їх передрукувати, а шкода, бо з мистецького погляду це справжні шедеври.

Позичанюк приїхав на Україну за Збручем одразу за радянським військом, приїхав як спеціяльний кореспондент «Комсомольця України», навернувся на націоналізм, за німців вступив до УПА і десь в УПА загинув — не знаю, де і коли, і не знаю, чи комусь це відомо. Дуже цікава постать, але в обставинах демократій останньої чверти нашого століття принесена в жертву цим ідеологіям — «демократичним».

Повертаючися до Юрка Стефаника — був він людина дуже товариська, найтовариськіший серед своїх співпрацівників, але й людина несамовитої гордости і амбіції, мабуть, успадкованої від жорстоких русівських селян. Хоч, як і більшість своїх колеµ, він був інтеліµентом другого покоління, явище, що ніколи не могло знайти сприятливих обставин для своєї появи в радянській Україні, явище, що сбме викільчувалося перед радянською окупацією в Галичині, але й там було скошене після ствердження там радянської влади. Великої сили й неймовірного здоров’я, він одначе засвоїв дещо з інтеліµентських збочень, як це виявилося потім в Америці.

Усі разом вони, а з ними й інші, кого я менше знав, творили одну групу. Дуже вони були різні, але єднали їх дві риси. Одна була ідеологічна — національна ідея, самостійництво, національна гордість і неприйняття ніяких окупацій. Другою була, може, неусвідомлювана ними самими цупкість українських селянських традицій, дарма що більшість із них, як уже сказано, були з другого покоління інтеліµенції. Був у них усіх якийсь зв’язок із землею, тугість, цупкість, стриманість, упертість, практичність, еµоїзм. Хоч географічно та ідеологічно вони нічого не мали спільного з селюками одного зі мною курсу в мої студентські роки, щось невловне єднало дві групи людей. По-різному, але в обох це було те, що Тичина характеризував: «Чорнозем підвівся і дивиться в вічі».

Серед них я досі не згадав одного, хто був мені найближчий, з яким я справді якось споріднився, — Василя Івановича Сімовича, як його ми звали — «дядю Васю». Дядюватий цей син сільського дяка справді був кремезний, а водночас ставний, схильний до лукавого гумору, але невгнутий у речах серйозних, неймовірно дбайливий до тих, кого вважав за свою людину, — як це виявилося і в моєму випадку, коли він улаштував для мене і мешкання, і працю, і коло знайомств, і теплу приязність своїх розмов і запрошень до себе. У його затишному й старосвітському мешканні в будинку НТШ на вулиці Чарнецького я почував себе як у своїй родині, хоч мені завжди здавалося, що його дружина Ізидора Григорівна менше схильна до зазбручанських гостей, ставилася до мене з підозрою й застереженням, і очі її дивилися, здавалося, з недовір’ям, а може, й заздрістю. Інтелектуально вона далеко не стояла на одному рівні зі своїм чоловіком. Але якщо вона плекала такі почуття, назовні вона їх не виявляла.

Не знаю, чи дядя Вася мав застереження до своєї дружини. Хоч їх інтелектуальний рівень був не однаковий, я ніколи не помічав між ними сварок або тертя. Де Сімович справді чувся чужим і натикався на ворожість, це були його колеµи в Львові типу Василя Лева або Костя Кисілевського. Хоч Сімовича запросили з Праги до Львова (це діялося 1933 року) і хоч йому потім доручили керування філологічною секцією НТШ та її виданнями, — а може, саме тому, — його незлюбили його менші й молодші колеµи. Вони не спроможні були «скинути» його, але дрібні душі завжди вміють отруїти існування тим, хто стоїть вище від них. До цього додається різниця метод. Сімович привіз із Праги фонологічні методи, якими він захоплювався щиро й глибоко. Вони були незрозумілі його львівським колеµам, які ледве сяк-так упорувалися з традиційною філологією. Знов я не посвячений у таємниці цього змагання Ґуллівера з ліліпутами, але я певний, що вколи ліліпутів завжди бувають дошкульні, і так воно було й тут. У мої львівські часи це ледве чи виявлялося, бо наукова праця майже не велася і НТШ було бездіяльне. Але характеристично, що коли прийшло до складання правописного словника, Сімович поклався на працю Олександра Панейка, аніж на своїх, формально беручи, науковіших колеµ.

У розмовах зі мною цей конфлікт виявився тільки посередньо. Одного разу я випадково назвав Сімовича галичанином. Реакція була несподівано гостра:

— Я не галичанин, я буковинець.

Це не була правда. Сімович народився в Гадинківцях коло Гусятина, на галицькому Поділлі. Але це не була й цілковита неправда, бо Сімович дістав високу освіту на Буковині, і дружина його була буковинка (хоч вона далі лишалася православною, а він греко-католиком). З двох «батьківщин» Сімович вибирав не-Галичину.

Але в глибині душі він зберігав міцний галицький патріотизм. У своїх працях він не раз виступає в обороні галичанизмів в українській літературній мові. Коли, вже за мого часу в Львові, «Українське видавництво» заповзялося видати новий правописний словник, за основу не взяли вільніший від галицьких впливів словник Голоскевича, а словник Ізюмова, до якого впровадили додаткові галичанізми. Правда, їхнім ініціятором був Іван Зілинський, що жив тоді в Кракові, але, у Львові, Сімович міг би пробувати їх усунути. Цього він аніяк не робив.

Коли я сказав Сімовичеві, що я замислив невелику монографію про вплив Галичини на українську літературну мову, він був захоплений, і активно допомагав мені бібліографічними порадами в моїй праці, зокрема вказавши на ті твори красного письменства, де «наддніпрянські» письменники висловлювалися позитивно про мову галичан — Олена Пчілка, Наталя Романович-Ткаченко.

Так у душі Сімовича змагалися галицькі первні й нахили з протигалицькими. Поза всяким змаганням була для Сімовича його українськість, не тільки природна, вроджена, вихована, але й принципова. Саме тому він так сердечно, як справді — не за кліше — братів, зустрічав східняків, зі мною включно. Але лише тоді, коли він був певний, що вони так само і такою ж мірою українці. Він оповідав мені про те, як до нього приходив Микола Семенів. Микола Семенів був у роки українізації викладачем чи професором в Одеському університеті, надрукував тоді кілька статтів з українського мовознавства, не надто значущих, — але не це скомпромітувало його в очах Сімовича. У радянській ліквідації діячів періоду українізації Семенів був заарештований і чи засланий, чи видалений поза межі України, — не знаю, але чи так чи так він опинився в Воронежі. Там він дістав радянський пашпорт, коли пашпорти були запроваджені. Тепер цей пашпорт він показав Сімовичеві, і око дяді Васі впало на рубрику «національність». Там стояло«русский» — росіянин. Зваживши на обставини переслідувань, на його тепер такий безконечно пошарпаний і жалісний вигляд, я б не засуджував його занадто суворо. Не Василь Іванович. Він відмовив Семенову всякої допомоги і припинив усякі з ним стосунки. Пізнішої долі Семенова я не знаю — чи він таки прилучився до росіян, чи, самотній і ізольований, лишився в Львові на поталу радянцям і, може, на нові переслідування. Але Сімович органічно не зносив того, що в Галичині звалосяхрунівством, — і розумом і серцем. Бо сам він був українцем і тільки українцем — і розумом і серцем.

А поза тим він був ще й людиною західної, точніше — передусім німецької культури. Німецькі клясики були для нього рідними, і не одна полиця в його захаращеному книжками мешканні була заповнена їхніми виданнями, і цитував він їх не раз. Літературу він взагалі любив і знав. Я тоді захоплювався поезіями Євгена Маланюка. Вони мене полонили своїм національним патосом, своєю розправою з минулим України — бранки степової. Сімович рішуче не погоджувався. Маланюкову риторику він не сприймав. Натомість він підносив поезію Святослава Гординського, але знов не патріотично-деклямативну, а ідилічну й у клясичному дусі писану на зразок його ліричної поеми «Сновидів», що тоді було мені досить далеким і чужим. Поділяли ми тільки захват поезією Антонича, при чому дядя Вася знов підносив його перші, не політизовані збірики над пізнішими.

Тільки небагато років свого життя Сімович мав можливість викладати в високих школах. Не диво, що він не мав щастя мати видатних учнів. Не виключаю можливости, що він розглядав мене як свого наступника, тим більше, що це від нього я засвоїв основи новітньої фонології. Якщо це він спрямував був до мене Шила, про що я тут писав, то, може, саме тому. Мабуть, це він послав до мене і Олексу Горбача, тоді молодого аспіранта на науковця, який утік з радянської армії, перейшовши фронт, і повернувся до Львова вже під час війни. Горбач тоді таки знайшов мене, ми познайомилися, і з того часу веде початок наша примязнь. Так у несприятливих умовах, за відсутности університету починала скромно й несміливо формуватися школа Василя Сімовича. Але їй не судилося вбитися в колодочки, і не тільки через наближення фронту — в просторі і евакуації Львова — в часі. На перешкоді стала нагла смерть.

12 березня 1944 року я був з матір’ю в гостях у Сімовичів. Вони частували нас вечерею, розмова була тиха й приязна, хоч становище дяді Васі було нелегке. Фронт підходив до міста, кожний думав про евакуацію і прощання з українською землею. Ізидора Григорівна рішуче заявила, що вона мала досить еміµрантських поневірянь у Берліні й Празі і знов на еміµрацію не поїде. Будь що буде — вона лишається у Львові. Небезпека такого рішення для долі Василя Івановича була ясна кожному, і він переживав це становище боляче й трагічно. Але ми попрощалися спокійно, я з матір’ю подалися до нашого помешкання на вулиці Конопніцької, Сімовичі лишалися в своєму, може, говорячи частину ночі про свої перспективи. Я мав подзвонити наступного ранку до дяді Васі в якійсь справі.

Я це зробив, але тільки, щоб довідатися про те, що вранці 13 березня Сімович помер на удар серця. Це було страшне горе для мене. Після матері він був особою, яку я найбільше любив. Я думаю, що не перебільшу, сказавши, що між нами постали відносини, близькі до відносин батька й сина. Ніколи в житті не мавши батька, раптом утратити його після такого короткого часу — це не було легко пережити. А до того переді мною з матір’ю стелилася небезпечна й гірка дорога на чужину в незнану еміµрацію... Досі я був молодший, мене вели або принаймні мене могли вести. Тепер я був у першому ряді. Вся відповідальність, усі практичні заходи лягали тепер на мене.

Сімовича ховали 16 березня на Личаківському цвинтарі. Ховали ніби поспіхом, бо фронт підкочувався до міста. Але була не одна промова. Пам’ятаю тільки, що говорив також Кубійович. Мабуть, промови були не без аµресивности й політичних мотивів. Пізніше Здзіслав Штібер казав мені, що він разом з другим польським професором Вітольдом Ташицьким мусіли покинути похорон, бо характер промов «виключав можливість їхньої присутности». Я не помітив нічого цього. Може, тому, що промови не відрізнялися від того, що звичайно говорилося між українцями, а могло бути неприйнятне для поляків, приміром, про українськість Львова. А може, просто мені було тоді не до того, щоб услухатися до промов. Я лишався сам, більше ніхто мені не допомагатиме. І треба думати про втечу зі Львова, не гаючися і не знаючи, куди і як.

Але повернімося до початків мого перебування в місті, рік перед тим. Я не вичерпав теми про українські культурні осередки. Отже, львівський Літературно-мистецький клюб, ми знову новаки в місті і це березень попереднього року, 1943-го. Літературно-мистецький клюб був, бо політичну діяльність і навіть політичну дискусію виключали умови німецької окупації — і законами і посутньо, — та не була вона тоді можлива й у самій Німеччині, де все діялося за засадою: «Der Fьhrer fьhrt, das Volk folgt». Але в істоті своїй клюб мав подивугідно політичний характер. Теми доповідей і дискусійних вечорів були історісофічні, літературні, мовні тощо, але провідні ідеї в усіх, наче за змовою, були суверенність української культури, незалежність українського мислення, переємність української ідеї через століття й століття. Не треба було навіть уживати слів «самостійність» чи «незалежність» — думка про це виринала з кожного виступу. Протинімецьких виступів не могло бути, але не було й ні одного пронімецького. Це була справді своєрідна інституція, яка заступала політичний фронт, академію наук і мистецтв. Клюб був інтелектуальним центром Львова й Галичини, а особливо вабив він людей, що чимраз у більшому числі прибували з евакуйованих центрів, далі на схід розташованих і скоріше влеглих утраті — переходові в радянські руки. Власне, враження Львова як інтелектуального центру незалежної України в серцях і розумах новаків творилося, поза приватними зустрічами й розмовами, саме цими вечорами в Клюбі.

Перше, що відвідувач зустрічав у Клюбі, був звичайно його директор Володимир Мартинець. Важко було повірити, що він ще недавно був активний політик, приналежний до націоналізму і навіть чи не в проводі (мельниківського відламу). Елеµантно одягнений, з чудово пов’язаною краваткою або метеликом, в окулярах з тонким склом без рамок, він увивався коло кожного нового гостя, для кожного знаходячи слово привітання й радости з приводу прибуття. Якось, може, тому, що він говорив швидко, а рухався ще швидше, він здавався дуже тонким, хоч таким не був. Він був наче схрещенням людини вільної професії — модного адвоката чи лікаря — і власника крамниці модних товарів, старогалицької гостинности з модерним комерційним духом, хоч ніякої комерції клюб не провадив. Це, мабуть, він складав програми доповідей, або, як вони називалися в Львові,відчитів.

Але це не було важким завданням. Люди, особливо ті, що прибували одні за одним зі сходу, після років мовчання, вимушеного спочатку в совєтські часи, а потім у німецькій окупації, вперше знаходили в ліберальнішому піднімецькому місті можливість публічного виступу. Кожний мав якусь улюблену тему, на яку досі мовчав, і кожний знаходив однодумців, бо всі сходилися в бажанні великої, — ну, скажім стримано й обережно — української культури. Бож Клюб, як уже сказано, не був політичним. Мартинець не складав якихось серій доповідей, він приймав те, що йому підказували, і типовою його формулою було:

— Чи ви не погодилися б прочитати нам доповідь про щонебудь?

При чому само собою розумілося, що це мало бути на українську тему і з тим, що умовно звалося «українською ідеологією». Не знаю, чи Мартинець колинебудь виступав перед селянами чи робітниками. Моє враження було таке, що він до цього зовсім не надавався і що авдиторія хіба його висміяла б. Але плеканий перед війною в умовах конспірації рух ледве чи мав такі конфронтації. У Клюбі, припускаю, був центр пліток і, може, — хто знає — навіть конспіративних новин і інструкцій. Але мені, зайді, цей бік справи, якщо він існував, не був розкритий. А може, запобігливий комівояжер був маскою конспіратора?

У моїй пам’яті доповіді, що я чув, а чув я їх багатенько, зливаються в одне. Я пам’ятаю назви й прізвища, але майже нічого зі змісту. Причина цього була, либонь, не тільки давність подій, і не тільки брак видатних промовців (за винятком Шлемкевича), а й одноманітність самих виступів. Хоч ця ідеологічна одноманітність мене тоді захоплювала, бо вона все моє життя до Львова була для мене заборонена і я глибоко вбирав у себе кожну згадку про недозволене доти, ба навіть кожне вживання самих слів таких, як Україна, не кажучи вже про її велич і незалежність, але все це таки було одноманітне і тому мусіло злитися в одне в моїй уяві й згадці. Однаковим був і ритуал відкриття й закриття кожних сходин, не дуже варіював і набір компліментів для доповіді й її автора.

Та це не означає, що за доповідями не стояли особистості їхніх авторів і що ці особистості були однакові. Насамперед треба скинути з рахівниці тих доповідачів, які говорили на дуже вузьку тему або проповідували дуже вузькі ідеї, зрозумілі й без доповіді. Бувало таке і з старими львів’янами, і з утікачами з-поза Збруча. «Українська мова в устах учителя» Олександра Панейка або «Шляхи розвитку української мови» Пантелеймона Ковальова ледве чи збагатили слухачів новими ідеями; не було яскравих ідей і в доповіді Світозора Драгоманова «Літературно-громадські моменти в переписці Лесі Українки з М. Драгомановим» (16 грудня 1943), хіба що самй оперування ім’ям Михайла Драгоманова, проскрибованим у «донцовизованому» Львові. Не виблискувала своєрідністю й мова Валеріяна Ревуцького про драматургію Квітки-Основ’яненка, прочитана 27 листопада 1943 року.

На півдорозі між доповідями безідейними й «ідейними» стояли виступи ревіндикаційного характеру — про українські елементи, вплетені до культур сусідніх народів, найчастіше росіян. За зразок може правити доповідь Василя Витвицького про впливи української музики на Чайковського (14 травня 1943). Вона була ділова й твереза, а все таки лоскотала почуття національної гордости. Проблеми інкорпорування українських складників до чужих культур набирали особливої гостроти, коли сама особа, відповідальна, сказати б, за такі переноси, була українського роду. Найбільший успіх тут мала дискусія про Миколу Гоголя, що переплеснулася з одного вечора до другого, охопила велике число промовців і викликала гостро-чуттєву реакцію публіки. Для одних Гоголь був національний зрадник, для других — український письменник, хоч і вживав він іншої мови. З цих других найтемпераментніший був, либонь, Володимир Дорошенко, про якого ще далі говоритиму як про директора бібліотеки НТШ. Заля була поділена на дві половини. Там, де одні захоплено плескали й кричали «браво», інші голосно висловлювали своє обурення. Реакції були такі гострі, ніби висліди дискусії мали вирішити розв’язку війни, долю всіх присутніх, навіть долю України. Обговорювана альтернатива була, як тепер легко побачити, тільки малим аспектом пізнання творчости Гоголя. Але тоді вона справді запалила серця присутніх, перекинулася в пізніші приватні розмови слухачів на кілька тижнів і здавалася такою ж важливою, як спортовим болільникам перемога одного з двох змагунів.

З суто «ідеологічних» доповідей пригадую дві — 24 березня 1943 року Борис Ольхівський говорив про «критерій приналежности до українського народу», а 27 листопада Юрій Косач — про те, що він назвав «проблемами українського історичного роману». Від них мої враження були найсильніші, і мені не перешкоджало, що і тенденції виступів, і самі постаті промовців були разючо відмінні. Ольхівський, астенічний, вихудлий і аскетичний, горів своїми ідеями і пожертвував для них своє життя. Коли пізніше, 29 квітня, проголошено формування української дивізії, він зголосився добровільно до неї. Найменше в світі можна було уявити його салдатом, радше запальним ченцем у манастирі, і в нормальних обставинах жадне військо й не прийняло б цього безнадійного інтеліµента до своїх лав. Але тоді німці брали вже кожного, хоч би й півкаліку. Ольхівський уважав за свій обов’язок не тільки говорити про Україну, а діяти за неї, розбіжність слів і вчинків була для нього неприйнятна. Не знаю, чи він усвідомлював трагікомізм свого рішення і неминучість своєї загибелі. Не знаю, як він проходив військовий вишкіл, до якого був рішуче непридатний. Скільки мені відомо, він загинув у безнадійному бою під Бродами. Тверезі скажуть — він мусів розуміти, на що йшов. Але, інакшими очима поглянувши, чи історію роблять тверезі? Сила і приреченість Ольхівського були в його нетверезості. Але це була особлива нетверезість — твереза, бо він був мислитель, інтелектуал, аналітик, і його божевільне рішення було актом тверезого розуму й цілеспрямованої чесности. Його жертва була даремна, сьогодні вона забута, як забуті його писання і його життя. Не знати, чи колинебудь його впишуть у святці української культури і державности. Але святі такі ж безобличні, як трупи на брідському побоєвищі. А Ольхівський був саме особою. Я не був з ним знайомий ближче, поза кількома випадковими зустрічами й мимобіжними розмовами. Але я завжди бачу його вузьке перепале обличчя, спалене внутрішнім горінням.

Ольхівський був з Полісся, землі «тутейших», і його український патос був, власне, патосом приналежности Полісся до України, конечности цієї приналежности. Його доповідь у клюбі постала, мабуть, з цього патосу. Критерії приналежности до українського народу були (і є) актуальні в нації, що збирала себе в цілість уже перед нашими очима і що породила незміренне число перекинчиків. Своїми ідеологічними вишколами Ольхівський був зв’язаний з тими, кого можна б назвати постдонцовцями, колом, до якого належав і, приміром, Юрій Липа. Вони, ці постдонцовці, відкинули дешевину й базарну крикливість Донцова, але вписали до свого кодексу життя, чести й смерти бути вірними й вольовими. У протилежність самому Донцову або Маланюкові, дуже грізним у слові, але й дуже опортуністичним у житті, вони жили й померли незрадними. Їхній відхід від стилю донцовщини не був зрадою. Зрадою було б дотримуватися цього стилю в його демагогії й фальшивому блиску.

Інакшим «постдонцовцем» був тоді другий «ідеологічний» доповідач Літературно-мистецького клюбу Юрій Косач. Героїзація української історії в його доповіді про історичний роман ішла від Донцова, як і, часто, перекручення й нечесність у цій героїзації. Але ця героїзація зовсім не поєднувалася — на відміну від Ольхівського — з героїзмом у житті. Косачеві мандри від одного ідеологічного табору до іншого були мені тоді — новоприбулому — мало відомі. Львів був повний пліток про несумлінність Косача як особи, про дебоші, про зводження жінок, навіть про елементарні крадіжки. Сам я того не бачив, перевірити не міг і не мав бажання, я готовий був простити йому чимало за легкість думки, вміння поєднувати явища, зв’язок яких звичайно не схоплюють, за плин цікавих асоціяцій, за барвність світобачення. Те, що він казав, не завжди було правдою; те, що він писав, часто було облудою; красиві фрази й орнаментовані образи — брязкальцями, вовкуватий погляд очей з-під високого чола виказував брак відповідальности й чесности, — а все таки слухати його було цікаво, і течія мислення полонила прудкістю й розмахом. Треба було не одного року і не одного його неетичного вчинку, щоб геть пізніше, вже в Америці, я переконався, що порядна людина з Косачем справ мати не може. У Львові, в Літературно-мистецькому клюбі 1943 року найкраще з почутого походило від трьох таких різних осіб — Шлемкевича, Ольхівського, Косача.

Доповіді в клюбі відбувалися реµулярно, і я з Оксаною Линтварьовою не пропускав їх. Ми шукали в них школи життя й мислення. І, хоч було багато розчарувань і сіризни, вони були вже тим цінні, що висловлювали те, що було моїм, але моїми вустами ще не вимовленим. Суцільним розчаруванням були, зрештою, не часті, концерти співаків. Реклямовані як видатні представники української музичної культури, співаки Орест Руснак, Іванна Синенько-Іваницька, як на мене, тоді не мали ні голосу, ні здібности до інтерпретації камерних творів. На концерти я йшов з великими надіями, повертався з гірким розчаруванням. Хоч стандарти співу в харківській опері не були дуже високі, проти цих виступів вони здавалися недосяжними.

У кінці 1943 року (чи то 9 листопада, чи 9 грудня) естрада клюбу стала сценою театральної вистави радше камерного характеру. Грали «Одержиму» Лесі Українки з Е. Шашаровською в головній ролі. Коротка ця драматична поема, майже монолог, була наче ще один виступ на тему одержимости, як у багатьох виступах, як у всьому стилі львівського життя. Хоч у буквальному розумінні одержимість у Лесі Українки релігійна, в тогочасних обставинах це виглядало тільки як парафраза одержимости національної.

А стаціонарний театр у Львові тоді був тільки один (не рахуючи півкабаре «Веселий Львів»), і звався він Львівський оперний театр. Архітектурно він справді був типовий для другої половини дев’ятнадцятого сторіччя опери: статуї на фронтоні — на даху і на флянµах, барельєфи, півколони, над сценою — висока баня, майже як у барокковій церкві. Взоровані більш-менш на паризькій опері, будівлі такого типу виросли в усіх країнах, причетних до західного культурного світу, від Манаусу над Амазонкою в Бразілії до не знаю як далеко на схід у межах Російської імперії. Львів ішов тут, мабуть, за Віднем, хоч кінних постатей він не мав на своєму даху. Але в роки мого перебування в Львові це був, за зразком німецьких провінційних театрів, не оперний театр, а театр усіх жанрів: від опери, балету, оперети до драми, з дуже еклектичним репертуаром у кожному жанрі. Так само еклектичний він був і своїм акторським складом. Переважали, звичайно, галицькі актори, але були тут і інші, кого воєнні події занесли до Львова, включно з Йосипом Гірняком і Олімпією Добровольською, колись березільцями, та Ніною Горленко, що виховувалася ще в традиціях етнографічно-побутового театру Миколи Садовського. Незвична була й публіка: три рази на тиждень театр грав для німецького глядача, тричі — для українського.

Не буду перелічувати всяких «Циганських баронів», «Пташників з Тіролю», «Лиликів», «Копелій». «Тоск» і «Травіят» тощо, які всі були тільки рутиною, без іскри ориµінальности. Та я не дуже на них і вчащав. Не надто приваблювала й драма з діяпазоном від «Гриця» й Грінченкового «Степового гостя» до «Хитрої вдовички» Ґольдоні й беззмістовних центральноевропейських комедій типу «Мужчини з минулим» і «Любови на здоровий розум», авторів яких можна й не називати. Усе це було ремество і не завжди високої якости. Була війна, і вважалося, що людей треба розважати, спонукати до веселого й безглуздого сміху, щоб вони на кілька годин забули про жах реального життя.

Не думаю, щоб львівський театр тих років мав хоч одну справді цікаву й вартісну виставу. Але дещо підносилося над пересічним рівнем і в якомусь сенсі виказувало якісь шукання. Мабуть, цікавою для мене була б вистава «Батурина» Богдана Лепкого, але вона пройшла перед нашим приїздом до Львова. Але я ще захопив «Тріюмф прокурора Дальського», чи не в останній виставі. Автором п’єси був К. Гупало, з яким я не був знайомий, але знав його на вигляд: він був у Харкові студентом літературного факультету, на рік або два молодшим від мене. Я розпитував про нього у Львові, хотів з ним познайомитися. Але відповіді були глухі й невизначені. Аж геть пізніше я довідався, що після прем’єри своєї п’єси він подався до Києва і там був розстріляний німцями. Але й досі я не знаю, чи це було частиною арештів мельниківської групи Києва, чи незалежно від цього. З Теліги зроблено святу, про Гупала забуто цілковито. Щодо його п’єси сьогодні не можу сказати, чи вона мала якунебудь літературну вартість, текст її невиданий і не знати, чи зберігся, але моє враження від неї було дуже сильне, бо це була перша річ, мною бачена, про терор у радянській системі, про допити обвинувачених. І це вразило мене тим більше, що це писав майже-майже мій товариш-студент...

Кулішів «Мина Мазайло» був поставлений Йосипом Гірняком як спрощена й бліда копія вистави в «Березолі». До того ж Дядька Тараса наївно потрактовано як позитивний персонаж; загально-світоглядовий плян п’єси не розкрито, а натяки на українізацію в Харкові п’ятнадцять років тому не звучали в воєнному Львові. Зрештою, Гірняк ніколи не був ані ориµінальним, ані глибоким режисером. «Земля» за Стефаником використала дещо з досвіду Курбасових «Гайдамаків» ще з доби Молодого театру. Обидві вистави виділялися, одначе, тим, що принаймні не йшли в фарватері цісарсько-королівської провінції. Таким був великою мірою «Гамлет» у перекладі Михайла Рудницького, а режисурі Гірняка і з Блавацьким у головній ролі. Блавацький дуже пишався тим, що це був перший «Гамлет» на українській сцені. Хай так, але ориµінальности вистава рішуче не виявляла. Вона сягала тільки рівня терпимости. Не підносилася понад цей рівень і вистава нової драми Юрія Косача «Облога». Косач як драматург був на височині тільки тоді, коли він був розлючений, як от в «Ордері», нещадній сатирі на українську еміµрацію, геть пізніше, вже в Німеччині, де й мова про неї буде. «Облога» була сіра п’єса і ще сіріша вистава.

Єдине, що стало над цим рівнем, було «На полі крови», частина спектаклю Лесі Українки. Другою частиною була «Йоганна, жінка Хусова», але вона тільки заповняла час ціловечірньої вистави при короткому «На полі крови». Цей останній не розв’язав складної проблеми Лесі Українки на кону театру, але експресіоністична й дещо скульптурна гра Володимира Блавацького зробила цю виставу вершиною всієї діяльности того, що так своєрідно звалося Львівським оперним театром. Я відгукнувся на цю виставу статтею в «Наших днях», що ставила проблему показу драматичних поем Лесі Українки: «Театр Лесі Українки чи Леся Українка в театрі?». Ця стаття зблизила мене з Блавацьким. Після неї ми часто зустрічалися, часом він радився зі мною (хоч загалом він був натура владна, схильна до диктатури, порад не шукав і за ними не йшов). Це була не перша моя стаття на театральні теми, але перша, що відкрила мені двері до внутрішнього життя театру, і цей зв’язок після Львова відновився в Німеччині й тривав до несподіваної смерти Блавацького. Перспективи еміµраційного театру взагалі дуже сумнівні. Зі смертю Блавацького (1953 р.) вони взагалі зникли. Була тільки принагідна аматорщина.

Я вже назвав об’єктивні причини, що штовхали львівський театр воєнних років до сірої провінційности: випадковий і різномасний склад акторського колективу, вимоги німецької адміністрації, — адже кінець-кінцем німці утримували театр і, як на цю обставину й на умови воєнного часу, поводилися ще досить ліберально. А все таки йти далеко геть від параметрів австро-німецької провінції, тим більше — стати на шлях експериментів вони б ніколи не дозволили. Адже за Гітлера і в Берліні театри не експериментували. Та була ще внутрішня причина для слабкости львівського театру — мистецьке двовладдя Блавацького й Гірняка. Заздрість властива багатьом акторам, можна сказати, що вона гніздиться в самій акторській професії. Але в випадку цих двох акторів вона набирала патологічних форм. Гірнякові вона була властива саме в таких формах. Тут, у Львові, він, спираючися на свою працю в «Березолі» протягом усього існування цього мистецького організму, вважав себе живим втіленням березільської традиції. Він не ставив себе понад Курбаса, але Курбас був богом, а Гірняк пророком його. Не було бога, крім бога, і не могло бути другого пророка. Тим часом ядро трупи складалося з галицьких акторів, і, якби не Гірняк, його провід не викликав би заперечень чи сумнівів. Блавацький покликався на те, що й він був причетний до «Березоля», але він був там коротко і скоро втік (мабуть, на щастя для себе). Оглядаючися тепер назад, я схильний думати, що Блавацький міг би надати театрові певного обличчя, Гірняк — рішуче ні. Досвід Гірнякової дальшої роботи, коли він пробував стати на чолі інших, уже еміµраційних театрів, показав його режисерську й навіть акторську (поза виставами, керованими самим Курбасом) яловість. Рання смерть Блавацького (1953 р.) й уміла поведінка Гірняка створили на еміµрації міт, що це він — спадкоємець і переємник Курбаса. Та це тільки міт.

Так, отже, львівський театр 1943-1944 року, коли я міг його спостерігати, тримався в межах мистецької пристойности. Але, якщо критерій справжнього високого мистецтва — робити глядачів щасливими, львівський театр не був мистецтвом, можливо, з винятком «На полі крови». Він був паліятивом мистецтва, суроµатом у час чуми-війни. Але одна мистецька подія в приміщенні театру стала таким мистецьким тріюмфом. Це було концертове виконання «Кавказу» Станіслава Людкевича — 11 квітня 1943 року. Виступали потужні зведені хори, була симфонічна оркестра. Але не менш потужні струми текли від глядачів. Заля була повна, це було для присутніх справжнє свято. Це було справжнє ствердження гасла«Contra spem spero». Бої йшли на схід від Харкова (німці були повернули його), кожний хотів чуда: щоб більшовики ніколи не прийшли знов на Україну, щоб німці зникли з неї, щоб країна стала незалежною. І могутня музика на всім до глибини серця відомі слова резонувала не тільки в повітрі, вона резонувала в кожному серці:«Борітеся — поборете!» Мені довелося геть пізніше чути Людкевичів «Кавказ», правда, не з такими велетенськими хорами. Це було зовсім не те, що тоді в Львові. Твір Людкевича тоді був для всіх нас Дев’ятою симфонією Бетговена. Ми були щасливі. Ми були народ. Це було мистецтво. Тризубчики чи малі жовтоблакитні стрічки на закотах наших піджаків були не на одежі, а на серцях. Вони палали, як язики в день зшестя Святого Духа. Тоді німці вже готувалися до проголошення про формування української дивізії, воно сталося 18 днів пізніше. Якби не це, вони, напевне, не потерпіли б такої, хоч і впорядкованої й спокійної назовні, демонстрації. Ми тоді про цю подію близького майбутнього ще не знали. Увесь тріюмф Шевченка й Людкевича був приречений на смерть і катастрофу. Але того дня, тих годин ми були щасливі.

Подібний настрій я пережив кілька днів пізніше, але тим разом не від мистецького твору. Десь за тиждень після виконання «Кавказу» був Великдень. Катерина Іванівна Вовк запросила мене відвідати разом з нею її рідне село Гаї не далеко від Львова, де жила її рідня. Щоб справді відчути, що таке Україна, казала вона, треба бути не в Львові, а на селі, а Великдень чи не найкращий для цього час. Разом зі мною вона запросила Оксану Линтварьову з її синами, старшим — Лесем, яких тринадцятьох років, і молодшим — Олегом, у родині — Олежкою. Лесь у довгих, мішками, штанях і в дуже совєтській кепці, а Олег ще в коротких і простоволосий, але такий же непразниково совєтський. Та й я в стилі совєтського інтеліµента, не думайте, ні, з краваткою, але комір сорочки завузький, а краватка, на всі сезони і оказії, чи не єдина в мене, стягнена в такий вузький вузол, ніби я збирався вдавитися, але в останню хвилину передумав. Зовсім не те Катерина Іванівна: вона в білій блюзці, вишиваній народним узором, а спідниця нагадує плахту. По нас приїздить до її будиночка на Круп’ярській вулиці, бічній від Личаківської, де ми всі зібралися, селяни з Гаїв кінною хурою, усе село посвоячене, і мало не всі — Вовки. У візку тісно й невигідно, дерева ще безлисті, але, Боже, як соняшно і як — несподівано — рідно. Десь десять днів потому ці враження відклалися в вірш, як усі мої вірші тих часів, без літературної вартости, але просто суроµат чи різновид щоденника:

І в серце товчеться співуча рулада.

І піснею, красною піснею ти ворожи

і так далі. Nota bene: я ні тоді, ні будь-коли не співав.

Я згадую рік знайомства з Катериною Іванівною, три роки тому. З її тодішнього «радянського гуртка», «східняків», «совєтів», що збиралися час від часу під привітною стріхою на Круп’ярській вулиці, в цій, сказати б, початковій для нас школі національної приналежности і національної гордости, не лишилося нікого. Евакуювався на схід Іван Пільгук, який, не маю сумніву, в почуваннях своїх не був далекий від «директора» нашої «школи», Катерини Іванівни, і який час від часу спромагався в роки відлиг на трохи сміливіший крок, як от, приміром, 1969 року видання «вибраного» (себто безжалісно обкраяного) Панька Куліша з тим, щоб кожного разу проходити жорстоку «проробку» за націоналізм. Але йому не вистачило сміливости розірвати з радянською системою чи, може, сказавши інакше і подивившися інакше — вистачило сміливости не розривати з нею. Не було більше, певна річ, і ще одного радянського викладача з високих шкіл — С. Браславського, який чи не був невсипущим оком, приставленим до малого гуртка...

І сама вона пройшла через важкі випробування, найтяжчим з яких був арешт і загибель у в’язниці її сімнадцятирічного сина Нестора. Але про це я довідався аж геть пізніше, а тоді вона про це ні слова не вронила, і настрій її був справжній великодній, і посмішка не сходила з її приязного круглого обличчя, часто вона виглядала як молода дівчина в веселе свято, а особливо коли весняний пустун-вітерець розвівав її волосся, кидаючи задерикуватий жмуток на високе чоло. Може, якоюсь мірою ми були для неї її діти, занедбані, й знедолені, й викривлені під чужою владою, але ось повернені, — і це було її свято, той Великдень, і це було її село, і це все було її країна. Майбутнє не обіцяло багато доброго ні Катерині Іванівні, ні селу, ні країні. Але сьогодні було золоте, і день був сьогоднішній.

Не знаю тепер, до чиєї хати ми приїхали, але знаю, що нам були раді. Я трохи побоювався, що село збіжиться дивитися на нас, як на диких звірів, але цього не сталося. Нас зустрічали приватно, привітно і радо. Попередили про небезпеку — це був обливаний понеділок, і треба було стерегтися, особливо дівчат, що готові були обілляти нас холодною водою. Але і від цього Бог уберіг. А поза тим, нас приймали як своїх, наче ми ще вчора були в Гаях, а оце побували у Львові й повернулися. Ми не були акторами, на яких дивляться глядачі, але нам дано можливість бути глядачами — принаймні двох подій. Одна була урочиста служба Божа на цвинтарі: за померлих, за загиблих. Другою був, зовсім уже не формальний, «кривий танок» сільських дівчат. Знов найкраще про це не теперішніми словами згадувати, а тоді написаними віршилищами, наївними, але щирими, автентичними. Дам місце цим словам понадсорокарічної давности — ось враження з цвинтаря:

І хрест його — йому болить.

А ще старіші серця стук і вітру шепт.

Де винагорода — ясний тризуб.

І хмари п’ють озера голубі.

А ось — з-під церкви:

І стелиться пісня, мов промінь, мов шлях.

Лиш блиски горять хусток і цят.

І, певно, так само підуть у бій.

Потім нас фотографували (так, село зберігало сиву старовину, приречену вмерти за яких два роки, але фотоапарат був сільський) разом з господарями хати. І тут сталася невеличка подія, що, либонь, мимоволі набрала символічного характеру. Хтось запропонував, щоб частину фотографій зробити з нас, переодягнених у сільське вбрання. Знайшлися спідниця й кохтина для Оксани Линтварьової, сорочка для мене. Це був наче обряд перевтілення, скинення радянської шкаралущі, повернення до µрунту, висвячення.

Ми повернулися до Львова тим самим візком, з тим самим хурманом і з тим самим конем. Усе було те саме, Львів був той самий, але чи ми були цілком ті самі? Мабуть, не зовсім.

Після того я бував час від часу в Катерини Іванівни на Круп’ярській. Але не дуже часто. Вона не дуже цікавилася видавництвом чи клюбом, а я належав туди. Висвячення моє вже відбулося, Катерина Вовк була якоюсь мірою моя хрещена мати. Дорослі дітти приязні до своїх хрещених батьків, але не дуже до них учащають.

Рік пізніше, на початку травня, коли Львів був під загрозою, я покинув місто, рушаючи на захід. Улітку я повернувся на день чи два, щоб поладнати справи свого мешкання й убогого майна. Кілька книжок я тепер повіз на захід, решту треба було викинути. Я не люблю викидати книжки, і мені спало на думку, що вони могли б придатися Катерині Іванівні. Бо я був певний, що вона не покине своєї землі. Вона зустріла мене зовсім інакше. Без посмішки, з затисненими вустами. Моє прохання прийняти книжки вона сприйняла як мало не провокацію. Чи ці книжки не мали скомпромітувати її перед радянською владою? Не ховаючи побоювань, вона сказала:

— Чи ви певні, що там нема нічого протирадянського? Гаразд, тоді лишайте.

Я не знаю, чи вона не викинула тієї ж ночі книжки на далекий смітник. Я не виню її. Вона знала, на що вона лишалася.

Поза Україною, поза Европою я часто згадував її й думав про її долю. Тільки зовсім недавно мені пощастило дізнатися. Я не помилився. Доля її була така, як можна було сподіватися. Її забрали з її будинка на Круп’ярській 17 липня 1947 року. Вирок був 10 років концтабору і 5 заслання. Табір був у Мордовії. Її звільнено дотерміново як важко хвору в жовтні 1955 року, вона повернулася до Львова, але її старий будинок був уже не її. Вона померла двадцять два роки пізніше від нашої подорожі до Гаїв, у квітні 1965 року, і похована в рідному селі, мабуть, на тому цвинтарі, де тоді схилялися корогви з Ольгою й Володимиром і де горів знак тризуба.

Вона не знала Сімовича, дядю Васю, він не знав її. У моїй пам’яті вони живуть поруч. Це мій Львів, моя Галичина.

Мої найближчі друзі в Львові були зазбручани, насамперед харків’яни. З невеличкої групи, що однією з перших пробивалася до Львова, включно зі своєрідною подорожжю від Здолбунова, Юрій Лавріненко рано відокремився. Він був принциповіший від нас, решти, і не хотів ніяк уключатися до будь-яких, навіть найбезневинніших форм співпраці з німцями, осторонь він волів стояти і від ідеологічних виступів і зв’язків. Він був переконаний в неминучості німецької поразки і волів жити з фізичної праці. Йому допомагало те, що він мав другу професію, — він закінчив аµрономічну освіту. Це рятувало його в засланні на Таймирі, і до цього він удався тепер, влаштувавшися десь на захід від Львова в сільському господарстві. Так особисті наші зв’язки розірвалися аж до пізнішої, вже повоєнної зустрічі в Німеччині, а згодом він був одним з перших моїх гостителів в Америці. Тоді єдиним винятком була наша зустріч десь під Сяноком: він захворів, підозрівали якусь пошесну хворобу, і його поставили під карантин у шпиталі поза містом. Власне, в бараці. В дійсності хвороба скоро дала йому спокій, і він дуже нудився в своєму свого роду ув’язненні. Його Маруся повідомила про події і дала зрозуміти, що він був би радий перекинутися словом. Хоч тоді подорожувати було не просто, бо німці робили облави на поїзди, спекулянтів заарештовували, а інших вивозили на праці до Німеччини, я вирішив ризикнути. Адже я працював у високій німецькій установі й мав службову про це посвідку. Без мене готова була розпастися адміністративна машина Галичини, хіба ж ні? Я щасливо дістався до Сянока і під ескортом Марусі проклав шлях до бараків. Двері були охоронювані, й нікого до Юрка не пускали, але можна було говорити через заµратоване вікно. Про що ми говорили, я не пам’ятаю, та в цих обставинах — µрати, недозволеність візити, побоювання появи охоронців — і не можна було нічого особливо розумного обговорювати. Подорож запам’яталася саме своєю незвичайністю — моя нелеµальна дія. Але хто тоді не порушував законів влади? Поперше, влада була чужа, подруге, ніхто б і не вижив, якби тримався правил.

А раз Юрко заїхав до Львова, вже зцілений давно від своєї страшної й загрозливої хвороби, я затяг його до свого мешкання на вулиці Конопніцької й почав частувати своїми віршами. Був це мій заліщицький цикл, що про нього далі. Тоді я ставився до свого віршописання серйозніше, ніж потім, хоч і не думав, що я великий поет. Яке ж було моє здивовання й розчарування, коли, прослухавши виголошений з великим захопленням цикл, Юрко наклав на нього резолюцію таку ж рішучу, як і коротку, цитатою з Михайля Семенка:

ніби докупи зійшлися Олесь, Вороний і Чупринка.

Не без душевного болю відтоді я вирішив, що мої поезії — тільки для мене і тільки сторінки записів із щоденника.

Натомість Оксана Линтварьова була моєю незмінною й незамінною супутницею в відкритті Львова, в походеньках по доповідях Літературно-мистецького клюбу, по виставах Оперного театру, в подорожі до Гаїв, навіть в одержуванні «приділів» Українського комітету, де вона стала на працю друкаркою-секретаркою, а мене трохи підгодовували як «фахову силу» (Fachkraft). Ми поділяли дещо в минулому — буття вдома в двох культурах, українській і російській, — і свідомий вибір української, захоплення Галичиною й тим новим, що нам відкривалося в Львові. До того, її причетність до культурного руху двадцятих років у Харкові була більша, ніж моя. Я був тільки споживачем, вона, працювавши тоді в недавно народженому українському радіоцентрі, зустрічалася з діячами літератури й культури щодня, говорила, приміром, про Юрія Яновського — для мене тільки книжки — як про людину свого кола. З двох її перед тим чоловіків один був Левко Ковалів, недавно ще один з провідних діячів боротьбизму. Мене часом лякала беззастережність її судів і присудів, її зціплені тонкі губи, її погляд згори вниз, брак толерантности, ніжности, вирозуміння; може, навіть — хтозна — жорстокість. Та хто не без гріха, — казав я собі, адже, поза тим, ми були добрі товариші.

Товариші? Давно відома істина, що чоловік і жінка товаришувати не можуть. Ідилія моєї уяви закінчилася, правда, вже в кінці нашого львівського часу її заявою, що їй зробив пропозицію Левко Чикаленко. Вона дала зрозуміти, що не була ним захоплена. Але, казала вона, вона мусить одружитися, бо конче хоче мати дочку. Тож у виборі між Чикаленком і мною вона воліла б мене, але коли ні — вона піде за Чикаленка. Цинізм пропозиції зробитися бугаєм-розплідником мене обурив. Я порадив їй одружитися з Чикаленком. Була, щоправда, перешкода: Левко Євгенович уже мав жінку. Оксана відповіла, що це не має значення, він візьме розлуку. Трохи згодом увесь український Львів говорив про самогубство Чикаленкової дружини. Це не перешкодило «розкладу подій». Оксана Линтварьова стала Оксана Чикаленко, попередню його дружину поховали, а український Львів знайшов інші теми для своїх розмов. Найцікавіше в цьому те, що в законний термін Оксана народила таки дівчинку.

Наша щира приязнь тоді закінчилася. Чи краще сказати — перервалася, бо після мого переїзду до Америки вона відновилася: серед досить бурхливих обставин, про які далі.

Уже в перші місяці мого львівського життя я сприятелювався з Грицьком Стеценком. Він прибув до Львова в часи першої радянської окупації і лишився під німцями. Львівські літератори ставилися до нього з великою підозрою. Мене перестерігали, що він навмисне залишений аµент. У провідних журналах його не друкували, в «Українському видавництві» він не був своєю людиною. Його органом були «Львівські вісті», чий рівень був далекий від високости. Я не вважав його за видатного письменника, але він мав свій стиль. Він писав новельки дуже кучерявою мовою, новельки зовсім аполітичні, з приватного життя. Але чуткам про його політичні зв’язки я не вірив. І, без сумніву, мав рацію. Коли став наближатися фронт і стояло питання про евакуацію на захід, він рішуче відмовився. Я попереджав його, що йому може загрожувати небезпека. «Львівські вісті» були суто німецька газета. Грицько відповідав, що його жінка — галичанка, і вона рішуче відмовляється виїздити (як це робили пані Сімович, друкарка Соня, Катерина Вовк і багато інших). Він лишився, і його ім’я не згадується в Радянському Союзі.

Грицько Стеценко не відзначався ні глибоким аналітичним розумом, ні ерудицією. Але його товариство було приємне. Привабливою була його простодушність, добряча широка посмішка, що відкривала (а не закривала) білі зуби під кирпатим носом, трохи лукаві, але не брехливі очі. Відповідав мені й сам стиль наших зустрічей: ми звичайно не ходили в гості один до одного, я майже не знав його дружини, він — моєї матері. Ми блукали вулицями Львова або Стрийським парком, чи то зима, чи літо, — стиль не львівський, а харківсько-київський, без надміру церемоній, але й без амікошонства. І вигляд у нас був, мабуть, підрадянський, хоч ми обидва хверцювали в дуже львівських капелюхах. Це були ті прогулянки й ті розмови, що зразу забуваються, але біжать вільно, невимушено й приємно. Було в ньому щось хлоп’яче, хоч на його трохи присадкуватій статурі вже починало оформлятися кругленьке черевце. Він аж ніяк не був комічною особою, і я ніколи з нього не сміявся. Але, коли стараюся дивитися на нас збоку, згадується мені, що до певної міри й Дон Кіхот знаходив приємність у розмовах із Санчо Пансо.

Зустрічі з іншими людьми — харків’янами, киянами, львів’янами — були принагідні, випадкові й без глибшого сліду. Мої ближчі колеµи-мовознавці не викликали бажання ввійти в глибші контакти. Пантелеймон Ковалів, що прибув з групою киян, справляв враження сільського батюшки, людина він був порядна й чесна, але цілком позбавлена почуття гумору і не здатна на ставлення й розв’язування проблем. У науці завжди є такі людці, але з наукою вони не мають нічого спільного. Його дружина й синок були під той самий смак. Львівські мовознавці Василь Лев і Кость Кисілевський теж не грішили науковим стилем мислення. Це поєднувалося з чемною забріханістю, в’їдливістю й духовою порожнечею, що її заповнювала хіба тільки заздрість. Були це типові «професори гімназіяльні», а в Харкові до них приклали б іронічно-глузливу наличку, приклеювану до таких галичан, — «европеєць за руб двадцять». Знайомство з ними було тільки тим корисне, що показувало причини самотности в науковому Львові Василя Сімовича.

Анекдотичною постаттю був і далеко старший Іларіон Свєнціцький, людина, що вміла тільки нагромаджувати факти, але цілковито нездатна на висування чи розв’язання проблем і без жадного уявлення про те, що таке наукова метода. Завжди заклопотаний, завжди поспішаючи, він був дуже провінційним варіянтом Шекспірового Полонія. Але принаймні в ньому не було тієї погано прихованої заздрісности, якою дихали Лев і Кисілевський, — якщо знов звернутися до «Гамлета» — галицький варіянт Гілденстерна й Розенкранца.

З-поміж літературознавців того ж типу, що Свєнціцький, був Михайло Степанович Возняк. Але брак методи й проблемности в його випадку був не такий разючий, бо він ніколи не пускався в якісь синтези чи узагальнення. Він обмежив себе до копання в архівах і публікацій знайденого — діяльність, зрештою, дуже корисна, хоч вона була б ще корисніша, якби він мав бажання чи здатність розрізняти, що серед ним викопаного було перлиною, а що курячим послідом. З нами, прибульцями зі сходу, він не сходився, але не так з пихи й заздрости, як Лев або Кисілевський, а радше з політичних міркувань. Ми були для нього прихильниками німців, а він чекав на повернення радянської влади — він ніколи не приховував цього — і не хотів себе компромітувати небажаними зв’язками. Він систематично працював, день-у-день, у книгозбірні й архівах, з упертістю селянина, що порпається в µрунті, переконаний, що з його нивки його не скинуть. Радянської влади він дочекався. Не знаю, чи лишили йому його нивку, не знаю, чи він був щасливий.

До кляси кунсткамерних примітивів належав також Василь Чапля, що вже у Львові, з міркувань безпеки, а мимоволі символічно — згадаймо-енків Хвильового — додав до свого прізвища-енко. Якщо існує така річ, як характер нації, і якщо існують люди, що втілюють якусь рису цього характеру на Україні, то Чапленко втілював українську впертість. Він виробив свою систему поглядів, досить просту: незалежна Україна, в мистецтві — етнографічно-вульµарний «реалізм», який він назвав збагаченим, свій сенс гумору — примітивно-вульµарний, — і ніяка сила в світі не могла його збити з цієї позиції. Якщо він чув заперечення, він тільки повторював свої погляди, і, хоч це не було свідомим розрахунком, тактика ця мала успіх. Стомлений почутим пережовуванням того самого, противник кінець-кінцем відходив, лишаючи поле бою Чапл(енков)і. Правда, це приводило й до іншого ефекту — його цілковитої ізоляції, яка тільки підсилювала його переконаність і — його озлобленість. У попередньому житті він умудрився ходити деколи коло видатних людей, приміром, Миколи Зерова — і нічого від них не навчитися. У Львові й пізніше він уже й не ходив коло цікавих людей.

У Львові я, нарешті, зустрівся з Григорієм Костюком. Його я знав з писань епохи Пролітфронту. Хоч він вибрав тоді групу Миколи Хвильового, що робило йому честь, але самі ті писання були тільки перегонами на комуністичну ортодоксальність з ВУСППом. Це не була його провина, звісно, в ті роки писали тільки так (якщо не писали для своєї шухляди), але це не робило ці писання привабливими. Скоро він зник на засланні, і слід його був загубився. Але я знов почув про нього в короткі дні свого перебування в піднімецькому Києві. У тій страхітливій атмосфері панування µестапо й різних µатунків Штеп він спромігся якось зберегтися в ролі бурµомістра одного з районів Києва. Ішов поговір, що це був єдиний район міста, де не запанували Штепи; казали, що в міру його можливостей — дуже обмежених у тих обставинах — він дає там підтримку харчами чи якось інакше — українській інтеліµенції. Але моє перебування в Києві було занадто коротке, і я не вибрався до того району й не дістав там жадної допомоги. Наша перша зустріч відбулася тепер у Львові тоді, коли в районах Києва вже не було затверджених німцями бурµомістрів. Зустріч ніби потверджувала добру славу Костюка, він справив враження простого, розумного й вирозумілого. Але це була одна з численних зустрічей, і знайомство наше перейшло в приязнь уже в Німеччині.

Не було можливости зійтися ближче й з Аркадієм Любченком, перше побіжне знайомство з яким відбулося ще в стінах харківської «Нової України», — але з інших причин. Після арешту й тортур у µестапо Любченкові хвороби загострилися, і він не був спроможний на активну діяльність чи навіть на глибші знайомства. Жив він у Моршині, до Львова показувався рідко, і я тільки зустрів його раз чи два в редакції «Наших днів». Він був безмежно змучений, навіть обличчя його було ніби пожмаканою маскою, і розмови виразно його стомлювали. Йому лишалося жити ще яких півтора року, але подув смерти вже лежав на ньому.

З Любченком, одначе, зв’язаний один епізод, що належить до визначних у моєму львівському році, в одному ряді з розмовами з Сімовичем, подорожжю до Гаїв, виконанням «Кавказу» Людкевича, але зовсім іншого характеру. В українській громаді Львова була особлива порода жінок, що їх я схильний назвати жінками-патронесами. Здебільшого вони належали до Союзу Українок, і, як правило, вони були дружинами помітних у політиці чоловіків. Такою була, приміром, Марія Біляк, дружина посадника міста Львова Степана Біляка. Вони діяли неофіційно в ролі добрих янголів, допомагаючи тим, хто допомоги потребував, практично, адміністративно, але частіше — порадою, добрим словом, привітною посмішкою. Прибульці зі сходу добре надавалися до такого, кажучи совєтським висловом, шефства. Вони були спрагнені людського тепла й непомітної потіхи.

Серед таких дам-янголів була і Параскева Багринівська, немолода вже волинячка, пухкенька трохи понад міру, але дуже завжди заклопотана і повна проєктів, спрямованих на поліпшення людей і людського життя. Як і інші галицькі дами-янголи, вона скрізь шукала, кому і як допомогти, кому стати в пригоді. Особливу увагу вона звертала при цьому на зазбручанських братів, на розкаяних «совєтів». Саме так у поле її уваги потрапили Любченко і я — обидва літератори (хоч і різної слави й ваги), обидва східняки, обидва «темні й непросвіщенні». З власної ініціятиви, не питаючи моєї, а мабуть, і Любченкової згоди, вона влаштувала нам авдієнцію в митрополита Андрія (Андрея) Шептицького. Про нього знав я мало, майже саме тільки ім’я, але мав уявлення про авторитет, яким він користався. Я радо пристав на ідею — як я це бачив — побачення.

Багато років пізніше доля привела мене, під час мого короткого перебування в Римі, до наступника Шептицького — Йосипа Сліпого. Але Сліпий не був людиною інтелектуального маштабу й освіти Шептицького, а до того ж тоді вже хвороба Сліпого посунулася далеко вперед, так що він ледве чи усвідомлював, хто приходив його відвідати. Герой фанатичної віри й рідкісної впертости, він у час моїх відвідин був уже тільки лялька в руках своїх доглядачів, а архітектура й скульптура створеного ним у Римі українсько-католицького осередку не промовляла як свідоцтво високої естетичної культури. Усе разом у цій авдієнції було далеке від того враження величі, яке лишилося від прийняття в Шептицького на Святоюрській горі.

Так, велич — це слово, це поняття визначили спогад про цю пам’ятну зустріч. Ми пройшли через кілька сутінкових кімнат і опинилися перед тим, що було Шептицький, але що могло б бути пам’ятник йому. Він не міг ходити, і він прийняв нас у великому фотелі, фотель був широкий, але якось творилося враження, що Шептицький у ньому не вміщався, як, мабуть він не вміщався в українському світі. Спогад зберіг уяву про велич і фізичну великість усього з Митрополитом зв’язаного. Велике було його тіло, — але іншою великістю, ніж тіло Багринівської: воно не розпливалося, воно було повне фізичної й духовної моці. Велика була голова з високим чолом і живими очима. Великі були руки.

Він не виголошував для нас великих слів і промов. Він розмовляв по-товариському. Не потребував він говорити про Росію й життя її громадян, він знав ці речі з досвіду власного вигнання й полону, і кілька ніби між іншим кинених слів показали це зовсім чітко. Зате він завів з нами прецікаву розмову про взаємини між соціял-демократією західного µатунку й російським більшовизмом. Видно, ця тема видалася йому відповіднішою для розмови з людьми двадцятирічного життя в радянській системі, ніж могли б бути розмови на релігійні теми. І виявилося в цій темі велике знання позаклерикальних справ і позаклерикальних людей, без жадної злоби, без нападів, без глузування, sine ira et studio. Виглядало, що цій людині справді були відкриті людські серця й розуми, що вона розуміла кожну людину, бо для неї світ був не хаосом випадкових деталів, а системою. Жадним словом не були згадані церква й релігія, але, виходячи з авдієнції, що тривала, може, годину, ми бачили Божу руку й Божий розум за всім тим, що робили сліпі люди.

Якщо входячи я поцілував руку Митрополита, бо так мене навчила Параскева Багринівська, бо це була частинка прийнятого ритуалу, то виходячи я вже знав, що ця рука заслуговує на те, щоб дістати поцілунок. Це вже не була частина ритуалу, це був символдійсности. Мені здавалося, що понад цим чолом були непомітні для багатьох роги Мойсея, біблійного й Франкового, а ці руки може тримали скрижалі Завіту.

Портретна µалерія тогочасного українського Львова була б неповна без кольоритної постаті Володимира Вікторовича Дорошенка. Під час нашої першої зустрічі 1940 року він саме закінчував зносити в частину, призначену для закритого фонду, всі видання, не догідні радянській системі нагляду, — дуже велика частина бібліотеки НТШ. Тепер він був далі директором бібліотеки і закінчував переносити заборонені видання з секретних фондів до загального, себто такого, який існував перед радянською окупацією. Сізіфова праця ця тепер не стомлювала його, бо «розсекречення» він виконував з радістю. Не знаю, хто відновляв ідеологічну чистоту книгозбірні після поновної радянської окупації 1944 року. Це не був більше Володимир Вікторович, який своєчасно виїхав був до Праги. Одного разу було досить для нього. Гострий на язик, він і в радянський час не щадив своїх коментарів, тож можна собі уявити, що робилося тепер. Він налітав на зненавиджених ворогів книги з задерикуватістю й люттю молодого півника, що рветься в бій з другим (і сильішим) півнем, як часом налітав і на живих людей. Але книжки для нього всі були поза критикою, і знав він їх у своїй (себто НТШівській) книгозбірні, як пальці своєї руки. Пам’ять його взагалі була виняткова, і його спогади, які він час від часу публікував, зберегли багато кольоритних деталів людей і подій, яких інакше ми б не знали. Але розум його не був ні гостро аналітичний, ні синтетичний, а задерикуватість його вдачі меркла, коли зустрічалася з спокійною зверхністю його дружини, чиє слово завжди було останнім, — традиційна українська пара метушливо-неспокійного чоловіка й владної жінки.

Я бував у книгозбірні НТШ, себто під опікою Володимира Вікторовича часто, вона була потрібна мені і для журналістичних статтів, а особливо для праці над книжкою, що над нею я тоді працював і таки ще в Львові закінчив. Надій на видання її я, правда, не мав, адже я привіз з собою і інший рукопис готової до друку праці, викінчуваної в Харкові вже під час війни, — про генезу називного речення в українській мові. Але тепер моя праця була не з синтакси, а з історії літературної мови. Я писав про впливи Галичини на українську мову в 19-му й 20-му століттях, використовуючи ті журнали, календарі тощо, яких поза бібліотекою НТШ я не міг би мати ніде. Тема ця виринула переді мною у Львові почасти з моєї закоханости до міста, а почасти зі спостережень мовних відмінностей — як я говорив і як говорили львів’яни. Психологічно це була сплата боргу милому для мого серця місту. А також мого боргу Сімовичеві, який прийняв мою тему захоплено. Хоч у розмовах він був дуже критичний супроти «галичанства» і навіть твердив, що він буковинець, а не галичанин, — і то, мабуть, сам вірячи в це (поки говорив. Були в ньому деякі риси Тартарена з Тараскону), і що патріотизм його загальноукраїнський, а ніяк не реµіональний, але в суті речі він був також великим патріотом Галичини. Усе було добре, докивін її критикував, але він не був щасливий, коли це робив хтось інший. Підносячи ролю Галичини в формуванні новітньої української літературної мови, я не кривив душею. Я думав і думаю, що цей вплив був чималий, позитивний і тривалий. Тож я працював над своєю темою радісно, хоч і не міг мати певности, що ця праця колись побачить світ. Я гортав журнал за журналом за своїм столом у книгозбірні НТШ, що їх приносив мені цілими паками Дорошенко (який сам ставився до галичан і галичанства дуже скептично й іронічно), намагаючися схопити глибшу суть розбіжностей у мовних дискусіях, збережених на сторінках «Зорі», катеринославських «Дніпрових хвиль» та інших давно забутих видань; бо ці мовні дискусії тонули в дрібницях, непотрібних або кривотлумачених поясненнях, як це типово для всіх тих випадків, коли люди без мовознавчої освіти беруться розв’язувати проблеми мови. Сімович допоміг мені бібліографічними вказівками про ті другорядні белетристичні твори, в яких «наддніпрянці» висловлювали свої міркування й враження від мови українців Галичини, — повісті Олени Пчілки й Наталі Романович-Ткаченко. Без нього я ледве чи знайшов би ці матеріяли, бож ніякі друковані бібліографії на них не посилалися, а в назвах творів ніщо не вказувало на таку проблематику.

Доля була ласкава до цієї моєї праці. Мені пощастило вивезти її зі Львова, і вона була надрукована не тільки по-українськи, а й по-німецьки, а в скороченні й по-англійськи. Але я ніколи не забував, що коло колиски цієї праці стояли Володимир Дорошенко і Василь Сімович.

Подеколи книжки з книгозбірні НТШ служили не науковій праці моїй, а просто задовольняли читацьке зацікавлення. У львівські місяці ми всі, новоприбульці, захланно поглинали літературу, що досі була нам не приступна. Де тільки можна було, я діставав такі книжки — купував, позичав. Великим розчаруванням була проза Юрія Липи, що здавалася науково не обµрунтованою, без потреби видуманою, чорною й білою фарбою мальованою, — попри особисту симпатію до автора. Відкриттям і об’явленням була поезія Антонича, збірки якого я позичав у Сімовича. На позичену книжку поетичних творів ми звичайно сходилися з Оксаною Линтварьовою, і я читав поезії вголос. Часом слухачкою була моя мати. Та найбільше враження на нас тоді справила поезія Євгена Маланюка. Увесь його комплекс шаленої закоханости в Україну і шаленої ненависти до безсоромної «бранки степової», рабині татар, поляків і росіян, заклики плекати варязьку мужність і крицю — надзвичайно відповідав моїм тодішнім почуттям, а блюзнірські прокльони України діставали глибин мого серця, наче лезо меча. Було нам від того гірко й солодко, горло стискалося й голос здригався, коли я доходив до особливо патетичних пасусів.

Сімович не поділяв цього захвату й трохи, з властивою йому доброзичливою, але й ущипливою іронією, посміхався з нього. Йому були більше до душі лірично-описові пасажі «Сновидова» Святослава Гординського, трохи під Рильського писані. Щодо Маланюка, звичайно, рацію мав він, а не я з Оксаною. Коли минувся мій медовий місяць зі Львовом, розвіявся й чар Маланюкової риторики й відкрилися елементи позерства в ній. Щождо Гординського, я й досі не переконався в тому, що він поет, не кажучи вже про видатного поета. Тільки Антонич пройшов незаймано крізь усі пізніші роки, і в своїх заліщицьких віршилищах, про які далі, я створив кілька стилізацій його (до яких, звичайно, стосується прислів’я — далеко куцому до зайця).

Книжкою, що відкривала зовсім незнані світи і тому лишила глибоке враження, були «Листи до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського. Співжиття й знайдення гармонії між клясами — ця ідея виникла в моїй голові більш-менш самостійно як протиставлення комуністичній ідеології нацьковування кляси на клясу і нищення, тим самим, нації як цілости. Наголос на суспільній і культурній ролі вищих кляс — ці ідеї прийшли від Липинського. Полонив у книжці й її своєрідний стиль: важкуватий і своєрідно архаїчний. Чого я тоді сприйняти не міг — це була полеміка з Донцовим, якого Липинський охристив був Митькою Щелкопьоровим. Мені видавалося, що ця полеміка не відповідала загальному аристократичному, зверхньому стилеві писання й думання Липинського, що тут Липинський знизився до стилю й рівня самого Донцова. З писаннями Донцова я був знайомий п’яте через десяте, головних його праць довоєнного періоду не читав, але я бачив відбиток його програми на всій Галичині, і мені думалося, що нападати на нього, тим більше так гостро, було блюзнірством. Я не знав ще тоді, що невдовзі Донцов обере мене об’єктом своїх нападів, великою мірою безглуздих або щонайменше несправедливих, побудованих на перекрученнях, нападів, від яких мені доведеться боронитися, а тим самим виступати в передніх лавах критиків Донцова. Зрештою, демагогічність його писань, якої я не міг не помічати, своєрідна «ленінська» система дій і писань була ясна мені вже тоді. І все таки «Митька Щелкопьоров» — це, як на мене, йшло занадто далеко. У душі я пробував помирити Липинського й Донцова, розчинивши обох у ідеї нації, спроба явно утопійна. Але в ті львівські місяці я не був ще готовий забирати голос у цих справах публічно.

Я вже писав про мої наукові писання тоді. Журналістичні писання йшли здебільша не проти Донцова, а осторонь Донцова. Але дещо було навіть у річищі його ідей, переціджених через Маланюка, Липу, Ольхівського й щоденні порції періодичної преси. Такою, власне, була моя стаття про Лазаря Барановича. Хоч я уважно перейшов через друки Барановича, приступні у книгосховищах Львова, я не шукав цілости образу церковника сімнадцятого сторіччя, а вихоплював цитати, які відповідали моїм концепціям, — типова метода полеміки Донцова (яку він пізніше буде застосовувати й до мене). Але історизм не зрадив мене в статтях про Квітку-Основ’яненка, Шашкевича й Шевченка. Почасти вони виростали з тих заготівель до історії української літературної мови, ніколи не написаної, які я робив ще перед війною в Харкові, тільки тепер намагався поєднати мовний аспект із суто літературним. Я навіть согрішив однією статтею в негостинних «Львівських вістях». Вона була про сторіччя від виходу Гребінчиного «Молодика», 1843 р. Підписав я їїГр. Шевчук, мій псевдонім тоді для другорядних речей. У Львові почалося також моє зацікавлення Василем Мовою-Лиманським, провісником пізнішого експресіонізму, несправедливо забутим. Пізніше, по війні, в Німеччині це зацікавлення завершилося виданням збірки творів цього автора, яка могла б бути початком його відродження, але, як більшість інших вартісних починів, не завершилася нічим. Видання не викликало жадного інтересу і наче кануло в бездонний колодязь, наче його ніколи не було, — хоч, якщо не літературна вартість, принаймні протест проти русифікації українського горішнього прошарку, здавалося б, міг розворушити українську еміµрацію, взагалі чутливу до цих питань, чутливішу принаймні, ніж до інших. Перший поштовх до мого зацікавлення Василем Мовою дав мені, до речі,дядя Вася — Сімович.

У Львові відновилася, правда, в скромних рамках, моя театрально-рецензентська активність. Про статтю з приводу вистав Лесі Українки я вже згадував. Була також замітка про Студію ентузіястичного Гліба Затворницького, що шукав бароккових традицій українського театру в 17-му сторіччі. Студія доїхала в цілості до Львова, але там її не затримали. Німці вислали її до Німеччини обслуговувати українських робітників. Там її й слід пропав. Тепер про неї не згадують ні в Києві, ні поза межами України. А була вона цікава, хоч і дуже молода і напіваматорська.

Не знаю, чи моя журналістична діяльність досягла ширшого читача, але в колах літераторів, причетних до «Українського видавництва», вона звернула на себе деяку увагу. Марія Струтинська активно упоминалася за неї, і не я просився до друку, а мене просили. За винятком, може, статті про Барановича, не маю причин їх стидатися. Але членом літературного естаблішменту я не став, і, приміром, до жюрі конкурсів на найкращий літературний твір мене не запрошували.

Просто для практики, без наміру друкувати, я робив віршовані переклади, переважно з німецької мови, загалом — досить випадкові. Найбільше з німецьких романтиків Айхендорфа й Ленава, але також з модніших: Рільке (ранніми поезіями якого я захоплювався) й Штефана Ґеорµе. Я радо робив би переклади з слов’янських поетів, але їхні тексти було важко діставати. Єдина приступна мені книгозбірня — НТШ — концентрувалася на українській літературі; німецьких романтиків я мав з бібліотеки Сімовича, де німецькими письменниками були заставлені довгі ряди полиць. Я переклав тільки дещо з Махара й Ол. Блока. Раз я дістав спеціяльне замовлення на переклад, але суто приватного характеру. Оксана Линтварьова, з сентиментальних міркувань, любила вірш Беранже про вірність померлому коханцеві, про світлу старість. Беранже не мій поет, але я сумлінно виконав замовлення. Певна річ, я ніколи не намагався публікувати цю «Стареньку». Та й загалом це були тільки вправи і здебільшого не надто вдалі. Психологічно переклади для мене тоді були засобом заспокоєння і виявом спокою.

Це виглядає потворно і неймовірно, але мій рік у Львові був не лише щасливий — про це вже була мова, — бо він був перший і єдиний у моєму житті рік, проведений удома, серед своїх, на рідній землі. Поляки й німці для мене не існували. Нації кривавилися на безконечно розтягнених фронтах, Україна вимирала й згорала в навалі радянського наступу й німецького відступу, — усе це було для мене як на іншій планеті. І не тільки був це рік щасливий — він був також спокійний. Життя було налагоджене й без конфліктів. Праця забезпечена, безглузда, але рутинна й не нечесна, квартира зовсім можлива, хоч і вбого обставлена, харчі сірі, але достатні, наукова праця налагоджена, журналістична — вітана й прошена, кілька відданих друзів — від Сімовича до Оксани Линтварьової й Грицька Стеценка, дозвілля в клюбі, театрі, в перекладах, де часом годинами шукаєш ритму або слова, — все це пливло спокійною річкою. Зналося, звичайно, що все це — ідилія Філемона й Бавкіди, чия хатка завтра буде спалена. Не могло бути сумніву, що довго ця ідилія тривати не могла, що невдовзі треба буде лишати Львів для дуже непевного майбутнього або навіть відсутности майбутнього. Але це від себе не залежало, це було неминуче. І це було завтра. А сьогодні було сьогодні, і його собі вистачало.

Одна подія, але в двох, сказати б, актах порушила цю заслону тиші. 29 квітня проголошено формування дивізії СС «Галичина». 18 липня відбулося урочисте прощання: дивізія вже була зформована, вона мала їхати на фронт. Я був на цьому прощанні. Були промови губернатора Галичини Вехтера, ще одного німецького офіцера Бізанца, спеціялізованого на ролі «друга українців», від УЦК — Костя Паньківського. Був молебень, тут таки, на майдані. Було багато людей. Особливого ентузіязму серед присутніх я не помічав. Солдати, звісно, вже не могли виявляти жадних почувань, вони були в уніформах, при зброї і перетворені на автоматів. Але цивільні теж більше нагадували народ з Пушкінового «Бориса Годунова»: «Народ безмовний». Погода стояла добра. Кілька тисяч українських юнаків вели на смерть.

Серед них було й кілька, кого я добре знав. Про Ольхівського вже була тут згадка. Яких ще два роки тому червоноармієць — Олекса Горбач, молодий адепт українського мовознавства, якого Сімович кілька часу перед тим кінцем квітня прислав до мене і з яким зійтися не становило трудности, бо він був ентузіястом вибраної ним науки, а до того відзначався великою балакучістю, — він тепер мав воювати з іншого боку фронту. Був і дехто з-поміж моїх вужчих земляків, як от Тарас, брат Оксани Соловей, зовсім ще хлопчак. Ольхівському й Тарасові судилося не повернутися з-під Бродів, Горбач вижив. Але найбільше було серед новобранців людей, яких я не знав. Були серед них, мабуть, і хлопці з Гаїв, де ще так недавно мене так приязно гостили.

Мені невідомо, чи УЦК хотів створення дивізії, чи був змушений робити добру міну при поганій грі. Свідчення учасників могли бути правдою, а могли й не бути. Офіційним мотивом до створення дивізії було — ворог наближається до меж Галичини, треба її боронити. Неофіційним, серед і для українців було — у війні Росія й Німеччина вичерпають свої сили, на цей час треба мати зброю в українських руках, треба мати українців з військовим вишколом. Теорія ця була найбільшим стимулом для голошення добровільців до дивізії. Хоч, звичайно, ми ніколи не знатимемо, скільки там було справді добровільців: молодик іде вулицею, до нього підходять два німецькі військовики — «Ваші документи», «Ідіть за нами — ви вояк дивізії», — і вибору нема, — але, мабуть, ця теорія таки привела чимало юнаків під прапор з жовтим левом на синьому тлі. Німці не могли не знати про такі настрої й задуми, але вони їх толерували. Бо вони себе добре забезпечили від несподіванок. Усі офіцери дивізії були німці, мова команди була німецька, нагляд був пильний. Як на початку війни росіянам, так тепер німцям потрібне було тільки гарматне м’ясо, щоб виграти час. Дивізія була приречена. Трупи не творять незалежних держав. І, зрештою, німці нічого не обіцяли і нічого не давали, крім музики й молитов на переді.

Для мене тепер і точнісінько так само тоді це все було трагічним фарсом, непотрібною жертвою. Навіть ціла дивізія не була і не могла бути жадним чинником у змаганні за незалежність. Війна була не наша, і єдине, що ми могли зробити, — було вижити. Поєднувати себе з однією з двох сил — це був абсурд. Але й самостійна дія могла бути — найбільше — дон-кіхотством. У цьому контексті виринає проблема УПА й ідейно споріднених військових сил суто українського характеру.

Про ці сили я знав дуже мало і глухо. Були поголоски про існування й дії Української повстанчої армії, про якихось «бульбівців». Яка різниця між ними — я не знав, не знав я, й де вони оперували. На селах, напевне, знали більше, але у Львові... Я навіть не мав певности, що такі військові частини існували. Поки один епізод не дав мені далекого посмаку УПА.

Ми йшли однією з вулиць Львова, я і Юрко Стефаник, здається, це була Академічна з її формальними, підстриженими деревами. Назустріч ішов чоловік. Стефаник з ним привітався. За галицьким звичаєм того часу незнайомі вітаються з знайомими знайомих. Я скинув капелюх. І розминулися.

— Це Йосип Позичанюк, — сказав Юрко. — Він в УПА.

Я знав дещо з творів Позичанюка. Це були гранично сконденсовані й гранично короткі новелетки Василе-Стефаниківської сили й ощадности, але не про сільські злидні й болі, а про смертельні конфлікти українських партизанів з ворогами нації. Сьогодні, коли в моді белькотіння про гуманність, демократію й рівність націй, вони належать до нецензурних. Але війна й жорстокість — поняття нерозлучні, і жага ворожої крови й готовість до власної загибелі були природні. Навіть тоді ці, далеко не пацифістичні, але які ж потужні новелетки друкувалися частіше не в Львові, а в далекій Празі, в журналі мельниківців «Пробоєм». Не знаю, чи колинебудь Позичанюк заходив до «Українського видавництва», я ніколи його там не зустрічав. З його біографії я знав тільки, що він прибув до Галичини спеціяльним кореспондентом «Комсомольця України», куди й слав свої дописи. Не знаю, хто був його Катериною Вовк, але Галичина зробила з комсомольця-активіста активного учасника протиросійського й протинімецького руху. Згодом, гадаю, він загинув у фронтах УПА, не знаю, де й коли.

Це був мій єдиний прямий контакт з бійцем УПА. Ніби символічно, я скинув перед ним капелюха. І я переконався, що УПА існує. Пізніше я встановив, що це стосувалося також до Юрія Липи. Тепер я припускаю, що зв’язковими УПА в Львові могли бути і Юрко Стефаник (у поза тим абсолютно не уп-івському «Українському видавництві»), і Катерина Вовк. Доказів на це я не маю.

Моє ставлення до них, як і до дивізійників, було пошана, захват і жаль. Я не припускав найменшого шансу їхньої перемоги, навіть можливости вижити (яка була більшою в дивізійників). У сутичці двох надпотуг вони могли бути тільки розчавлені. Вони вибрали особливу форму самогубства — самоспалення. Доля націй цим не вирішувалася. Та, говорячи мовою особистих виборів, не демографічних доцільностей, як судити тих, хто вважав за«найбільший дар: гарячу смерть — не зимне умирання» (Теліга)? А скільки міг би дати українській культурі Позичанюк — навіть не еміµрації!

УПА, отже, існувала. Існувала дивізія. І фронт. Окраєм, але вони вдиралися в ідилію мого львівського року, каламутили її, змушували думати, чи маю я право на ідилію. Але вона поверталася.

І вона навіть увібрала в себе кілька подорожей. Подорожі в ті роки — це виглядає нечувано. На поїздах були написи: «Erst siegen, dann reisen» і «Die Rдder rollen fьr Sieg». Поїзди були переповнені, не було де сісти. Дістатися на поїзд було недосяжною мрією або героїчною звитягою. Подорожі до Гаїв — кіньми — і до Сянока — вже таки поїздом — я згадував. Третя подорож була до Заліщик, тоді на кордоні з румунською Буковиною. УЦК мав там так званий відпочинковий дім, директором якого був гостинний пан Николайко. Мені запропоновано провести там яких два тижні, і я прийняв це, лишивши матір саму у Львові. Це був вересень 1943 року, фронт був ще за Дніпром. Я наважився.

Якщо Львів був ідилією, Заліщики були ідилією в квадраті. Сам дім був оазою спокою. Перед війною я їздив улітку на місяць до Криму. З воєнного Харкова не тільки не можна було нікуди їхати на відпочинок, а навіть мрії про це не з’являлося. Заліщики стали малим ерзацом Криму. Дзюркий Дністер був ерзацом Чорного моря, іржава круча буковинського берега і сірі узвози між домочками з черепичними покрівлями, виноградники на скнарій землі, — в цьому всьому було — при добрій уяві — дещо спільне з Кримом. Але верби над течією Дністра, образи Божої Матері й Ісуса Христа в капличках і брамах, солодке привітання«Слава Йсусу!», — це вже була Україна, тоді ще майже незаймана тут. І будиночок був менший від кримських і куди спокійніший. Наче символом був інший гість — старий Дмитро Антонувич, член династії київських Антонувичів, започаткованої Володимиром і пізніше продовженої Михайлом, істориком, якого я зустрів у військовому німецькому мундирі в воєнному Харкові, і Марком, з яким я познайомився геть пізніше, вже в Америці. Дмитро Антонувич, мистецтвознавець і театрознавець, політик — тепер не був уже нічим з усього цього. Він не був ще такий страшно старий, було йому 66 років, але до смерти йому лишалося два роки, і він уже не шукав — так здавалося — знайомств з людьми й захоплень у житті. Сивий, з безкольоровими очима, він у соняшну погоду спускався на пляж, розстеляв ковдру, роздягався, виставляючи атрофованість і прив’ялість того, що колись, мабуть, було м’язами, і простелявся на піску. Він ні з ким не заводив розмови і являв образ повної збайдужілости до світу. І людей. Думав він про щось? Чи просто куняв? Я не намагався познайомитися з ним ближче. І шкодую. Може, він міг би розповісти багато цікавого. Але молодість цурається старости і обминає її сьомою дорогою. Інші гості не впадали в око старечістю, але були так само неохочі заходити в ближчі зв’язки поза елементарною чемністю. І так ми жили спокоєм, змінами погоди — то набридливий дощ, що вже віщував наближення осени, то грайливі зайчики й пекучі промені сонця — це був зміст наших днів.

З одним винятком. Якогось дня мене розшукало двоє молодих підзаліщичан. У родині мало бути весілля. Приносить щастя мати несподіваного гостя. А ще більша була б честь, якби прийшов зазбручанський брат, а до того ще й людина пера й друку. Мене відвезуть і привезуть назад. Я погодився. Така мала бути моя друга гостина до галицького села, після Гаїв.

Але ця гостина була в зовсім іншому жанрі. Патріотизм був, може, так само зворушливий. Але картина була дещо занадто бройгелівська, як на мене, містюка-інтеліµента. Господар був, мабуть, добряче заможненький. Відповідно, як і відповідно до нагоди, столи вгиналися під стравами. Може, в мені навіть говорило — підсвідомо — упередження, створене радянською пропаµандою, проти куркуля. Була не золота провесна, а пишна, рубенсівська осінь. І було почуття в мені приречености: що буде з цими людьми за рік, коли перекотиться через село фронт, — переслідування, розкуркулення, нищення релігії? І, зрештою, я був там, либонь, єдиний тверезий.

Гіперболізовано цей комплекс вражень і почувань визначив мій вірш, написаний свіжими слідами, таки в Заліщиках. Я мав би присвятити його УЦК, що утримував відпочинковий дім і мене в ньому. Але до такого зухвальства я не дійшов. Ось цей вірш:

Чужих весіль тверезий бенкетар

Л. ДМИТЕРКО

Подвиг плодючости — шосту дочку віддає.

Вірш не був самотній. Він був частиною циклу з дванадцятьох віршів, присвяченого Грицькові Стеценкові (того самого циклу, «З заліщицького зошита», що зазнав нищівного присуду від Семенка-Лавріненка). Був він виявом чорної невдячности до господаря, що запросив мене, але я був певний, що господар віршів не читає. Цикл уклався в певну єдність. Це була єдність протилежностей від оптимізму до крайньої розпуки, від гумору до ліризму; і єдність стилізацій від Руданського до Маланюка і Антонича. Вірш під Антонича короткий, тож наведу його:

Шугне, мов циганя, з води.

І. АНТОНИЧ

Як той дзвіночок у кози на шиї.

Може, ляпідарність і ван-µоµівсько-сутінівський динамізм вирятують автора від засуду за попередній, весільний вірш.

Друкувати цей цикл у Львові я не хотів. Я послав його до єдиного поза Львовом літературного журналу «Пробоєм» у Празі. Редактор журналу Степан Розсоха, якого я не мав приємности зустрічати перед тим, ані будь-коли пізніше, як і належить політрукові, процензурував цикл. Не зрозумівши стилізаційного аспекту, він викинув вірш про весілля і співомовку під Руданського. У наслідок зникла іронія і цикл перетворився на майже суцільну Маланюкіяду з Елладами, степами, даками, римськими леµіонами та подібними іншими бутафоріями. Шановний пан редактор сприйняв їх як щире золото і вирішив додати його до обігової монети псевдопоезії. Була в цьому, одначе, й позитивна підшивка. Я перестав пробувати друкувати свої віршилища, а дещо згодом — і писати їх. Бо навіщо до мідяків, що оберталися на літературному ринку, додавати ще кілька?

Моя остання подорож львівського часу — не евакуаційна, а подорож з поверненням — була найдовша, але постала вона не з шукання відпочинку чи приємности, а з суворої конечности. Це була подорож до Берліну, вона припала на зиму 1943-1944 року. Київ уже впав, і фронт стояв перед Вінницею. Було ясно, що зі Львова треба було їхати. Куди? Українських міст далі на захід не було. Центрами еміµрації були Прага й Берлін. Найкраще було б прокладати шлях до Праги — слов’янське місто (хоч Зінаїда Троян-Небожівна й попереджала мене про нашу там небажаність) і відносно забезпечене від знищення англо-американьскою авіяцією. Але я не мав змоги дістатися туди. Я писав до Івана Панькевича (якого особисто не знав), але дістав відповідь, що українські інституції, включно з Вільним університетом, ледве животіють і не можуть ані забезпечити мене, ані офіційно викликати. Прага тоді вже прийняла групу українських істориків на чолі з Олександром Оглоблином і Наталею Полонською-Василенко, лаштувався туди Володимир Дорошенко. Я був молодший і надрукував мало. Я не міг ні змагатися з ними, ні приєднатися до них. Лишався Берлін, систематично під бомбами, але вибору не було.

Несподівано для мене Берлін сам звернувся до мене. Як берлінський Український науковий інститут довідався про мої словникарські звитяги в комісії Голубовського, я не знаю. Фактом, одначе, є, що директор інституту довідався, і я дістав від нього листа з запрошенням приїхати на кілька днів на взаємні оглядини, а коли я погодився — другий, офіційне запрошення німецькою мовою і з державною печаткою — на ній німецький орел із свастикою в пазурях. Воно давало мені право дістати дозвіл переїхати кордон між Генерал-Губернаторством і власне Німеччиною (Райхом) з правом використати поїзд. Інститут бо був німецькою державною інституцією на державному бюджеті.

Дивні і мішані почуття опановували мене під час подорожі. Це ж був мій перший виїзд поза межі Радянського Союзу. Львів був недовго частиною імперії, а все таки був, і слід цього лишався в ньому. Це були мої перші відвідини «чистого» Заходу, про що я мріяти не міг за всі мої довгі харківські роки — все моє дотеперішнє життя. Кордони тоді були проголошені замкненими «на замок», і ключі були недосяжно сховані від мене й мені подібних. І ось — тут Захід-Німеччина, і ось — тут я. І навколо, в поїзді й на станціях суцільна німецька мова... Чужина, яку я так хотів бачити і яку тепер я так не хотів бачити...

Берлін, ще не ввесь руїна, але вже дуже зруйнований... Я бачу театральну афішу — сьогодні в опері «Трістан і Ізольда». Господи, ніколи ж цього в нас не грали. Плюнути на інститут і просто зі станції піти до опери на Унтер-ден-Лінден... Мене зупиняє тільки те, що я запізнився. Ваµнерова музична драма довга, і вистава починається пополудні, перед тим, як прийшов мій поїзд. Не знаю, чи та вистава відбулася. Саме того вечора відбувся наліт на саме цю дільницю Берліну. Ще важливіше — того ж дня вийшло розпорядження Ґеббельса про закриття всіх театрів у Німеччині: потреба сконцентрованого зосередження всіх сил на війну, небезпека повітряних рейдів на міста... Трістан на фронті, Ізольда під бомбами.

Я таки йду до інституту. Мене зразу впускають до кабінету директора, я знайомлюся з Іваном Мірчуком. Він веде мене до інших кімнат і знайомить із співробітниками інституту, до бібліотеки з її керівником Масюкевичем. Першорядна книгозбірня, мало привітний керівник, що ронить слова неохоче, на вагу золота. Я для нього, мабуть, зайда і більшовик, зовсім тут не бажаний. Штат інституту невеликий. Сам Мірчук — за фахом історик філософії, етнографію репрезентує Зенон Кузеля, історію — Борис Крупницький, економіст — Роман Димінський. Власне, Димінський працює над укладенням німецько-українського сільськогосподарського словника (як у Львові Голубовський працював над правничим), словник уже частково в друкарні й проходить коректи, частково на картках. Але інститут не має мовника, матеріяли словника повинні пройти через контроль мовознавця. Тут — моя роля. Я і сільське господарство! Людина, що провела на селі за все життя, може, два тижні! Але чому ні? Якщо я бувtьchtig у праві, чому не бути в сільському господарстві? Ми знову йдемо до Мірчукового кабінету і легко досягаємо згоди. Мені не залежить на височині зарплати, я згодний забути про денні і нічні нальоти на місто. Так, тепер я повернуся до Львова, і Мірчук пришле туди виклик на працю до Берліну, що включатиме також мою матір. Це забере трохи часу, як і всі подібні речі, воно повинно пройти через усякі там інстанції, але хай я не сумніваюся. Ми договорилися, я ночую в інституті, переживаю нічний наліт, але не дуже сильний, і наступного дня повертаюся до Львова. Без «Трістана і Ізольди». Тепер тільки питання, щу прийде скоріше — Мірчукове запрошення чи евакуація Львова.

На вулиці Конопніцької розчиняються двері, й до мене кидається мати. Боже, я живий, неушкоджений, цілий! Вона прожила набагато більше років, ніж я, але теж ніколи не була за кордоном. Це інший світ. Чи він реальний, чи існує? Для неї світ — це я, але мене не було безконечно довгих три — чи чотири — дні. Вона самотня, і їй уже 76 років. Пізно, щоб бути самою, пізно починати подорожі по чужині. Її радість безмірна, і це зрозуміло. Її радість — це я. Але чи я здатний її розуміти? Звичайно, ні. Між молодістю й старістю завжди — прірва.

Тим часом майбутнє обіцяє тільки гірше. Відступ здесяткованого німецького війська триває. 20 березня 1944 року впала Вінниця. Швидко фронт посувається на захід і майже сягає Тернополя, що впав 15 квітня. Львів під загрозою, і розмови йдуть про евакуацію, кожний має вирішити для себе — кидати місто чи лишатися. На похороні Сімовича в середині березня думки поділені — про Сімовича і про свої перспективи. Промовці говорять про небіжчика, а думають — про що? Для мене з матір’ю дилеми не могло бути. Питання було тільки — як і куди?

Природним призначенням, беручи географічно, мав би бути Краків — великий центр і місце, звідки міг відкриватися прямий і природний шлях на захід. Але УЦК, в чиїх руках була евакуація українців, вирішив інакше, може, тому, що стосунки українців з поляками тоді не були найдружніші, а певніше — виходячи з дещо сентиментального міркування — триматися української землі якнайдовше. Можливе й те, що німці хотіли відвернути зливу втікачів від головної маµістралі Львів — Краків — Берлін, зберігаючи її для себе. Так чи так, останнім клаптиком української землі була Лемківщина в межах Генерал-Губернаторства, злиденний край без міських центрів і — як на можливість дальшого руху на захід — глухий кут. За центр для втікачів обрано Криницю, польський курорт, але оточений українськими (лемківськими) селами. Сам УЦК, одначе, перенісся до Кракова, а далі до німецького вже Любену.

Сама евакуація була зорганізована добре, кожний знав, який поїзд його повезе, а в Криниці втікачів зустрічали представники Комітету й давали призначення до різних сіл. По селах лемківські родини приймали кожна приділену їй родину. Виняток становили лише ті, кого спрямовано до Жеµестова. Це був курорт, і життьові умови там були не такі рустикальні. Зокрема там опинився штат «Українського видавництва» та, либонь, і інша «еліта». Серед решти теж була проведена диференціяція — люди другого розряду були спрямовані до сіл близьких до Криниці, третього — до далеких. Так поділено нас на три кляси. Я з матір’ю були в другій — нас призначено до селянської родини в Солотвині, найближчому до Криниці селі, кілометрів, може, два від Криниці, можна б сказати — передмісті Криниці, якби Криниця справді була містом, віддаль, яку я легко проходив пішки, але якої не могла подолати моя мати. Таке було моє третє село в Галичині, але це вже не була щаслива гостина, як у Гаях або Заліщиках. Я був тепер справжній сільський житель. Не пригадую точної дати, але було це в квітні 1944 року. Другим травня датована посвідка, яку я дістав від УЦК. Вона говорить:

Після Вашого переселення зі Львова до Криниці, новосандецької округи Вам доручається провадити там далі Вашу діяльність редактора в постійному зв’язку з нашим центром у Кракові.

Підписано: Українське видавництво, Краків.

Це, мабуть, з історії Солотвини був перший редактор серед її людности. (Але він нічого не редаµував).

Стара посвідка УЦК була продовжена до 31 грудня 1944 року. Адміністрація була дуже оптимістична. 31 грудня фронт проходив під Будапештом і Варшавою, і посвідки УЦК могли вести хіба до в’язниці й страти.

На свій превеликий сором не можу пригадати прізвища моїх солотвинських господарів. І µазда, і µаздиня, і їхня дочка ставилися до нас дружньо й вирозуміло, але ближчому контактові на перешкоді стояло багато обставин: і соціяльні відмінності — міська інтеліµенція проти селянства, і мовні відмінності — незвиклим лемківська говірка не зразу була в усьому зрозуміла. Так часом бувало більше жестів доброї волі й приємних посмішок, ніж справжнього діялогу. Поза тим, більше можливостей діялогу мала мати, бо я мало бував удома, зранку вирушаючи до Криниці по новини, по зустрічі з людми, по скупі харчі, а мати лишалася сама в хаті, а коли варила щось їсти, то таки обов’язково йшла до господарів, бо тільки там була піч.

Хата бо мала дві кімнати, розділені сіньми, одну відступили нам, але піч для куховарства була на їхній половині. З низького вікна ми бачили обійстя, спершу вкрите снігом (зима тримається пізно в Карпатах), а пізніше поросле травою серед калюж, які, мабуть, ніколи не висихали в цій багатій на опади околиці. До гір карпатських не треба було йти далеко, але з вікна не простягалися ніякі ефектні краєвиди. Переважні кольори, включно з одягом господарів і навіть їхніми обличчями, були наче з раннього Ван-Гоµа — сірі, чорні, брунатні, кольори без кольору. Карпати, відколи зійшов сніг, були, правда, яскраво-ніжно-зелені, і галичани були їм раді, це була частина їхнього рідного краєвиду, але я не був гірняк, єдині гори в моєму житті були кримські — зблизька, — і кавказькі — здалеку, з Єссентуків і П’ятигорська, але вони були тільки екзотичною декорацією для відпусткового сезону. До того ж вони були зовсім відмінні. У лемківських Карпатах моє географічне невігластво виявилося гірким розчаруванням. Зелень гір ховала в собі мало не суцільні мочари, які хлюпали під ногами й загрожували всмоктати зайду, — а я ж наївно думав, що вода з гір стікає і всі гори сухі...

Уже трохи пізніше, виїхавши з Лемківщини, у Словаччині, я пробував втиснути мої лемківські враження в вірш. Визначили його великою мірою літературні навіяння (образ «твердого лемка»), але є в ньому й справжні живі мої враження. Ось він:

Мета.

Плин.

Гіркі.

Череслб.

Малу.

Й рік.

І не сміх.

Леміш.

(Не ручуся, звісно, за геологічну й сільськогосподарську науковість образів!). Мої очі — містюкові.

Не було багато подій у моєму житті протягом тих чотирьох — квітень — липень 1944 року — місяців. Час плив поволі, дещо писалося віршів, дещо блукалося по тих мокрих горах, раз поїхалося до Жеµестова на зустріч з приятелями з Українського видавництва, де можна було перекинутися словом і про літературу — з Юрком Стефаником, з Гординським, — але вже не можна було зустріти Сімовича, були й інші випадкові зустрічі з пересельцями з інших лемківських сіл, але над усім панувала тривога. Криниччина здавалася безвихідною пасткою, і без кінця обговорювалося все те саме питання — куди звідси? як? і коли? Власне, кожний прохід до Криниці підганяло побоювання: а може — вже сьогодні треба забиратися геть, далі на захід; а може — завтра вже буде пізно?