Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні.

Світ дорослих, що гуртувався навколо «Просвіти» або навіть творив її, був нею, — ясна річ, не міг бути таким до задерикуватости повним життя, але він був, може, за засадою contra spem spero теж оптимістичним, повним горіння і нечуваної щирости. Німецький гніт не міг не відчуватися, але це був гніт збоку. Ясний був вододіл — ми і вони, і цівони були чужа й стороння сила. Не вимагалося вдавати, що ми — частина його, не треба було кривити душею, грати в «нашість» — може, найгірша риса радянської системи. І люди ці були відмінні від тих, з ким життя зводило перед тим у стінах університету чи УКІЖу, і навіть ті малі числом, що були знайомі звідти, тут поводилися інакше і справді були інакші. Таким був Юрій Гаврилович Блохин-Бойко, давніше мій колеµа з УКІЖу, історик української літератури. Таким був і Павло Йосипович Петренко, якого я, правда, перед тим не знав, бо його заарештували й заслали перед початком моєї високошкільної кар’єри, але з такої самої українознавчо-літературної верстви інтеліµенції. Наші шляхи були близькі, але не однакові перед «Просвітою», а стали ще відміннішими після неї. Належачи до старшого дещо покоління, вони обидва зазнали переслідувань, від яких мене вберегла війна: Бойка звільняли з праці й літепло відновляли, Петренко побував і на засланні. Не збігалися й темпераменти. Блохин був посидющіший, Петренко більш творчий і ориµінальний. Його книжки про Квітку-Основ’яненка й Марка Вовчка були, як на радянські умови, вдумливі і вільні від трафарету. Після «Просвіти» Бойко йшов разом з націоналістичним рухом в його так званому мельниківському відламі, і явища літератури трактував у досить ортордоксальному дусі. Він просунувся на керівні позиції в еміµраційній так званій політиці, а в науці зумів посісти певні позиції в німецькому університетському естаблішменті, хоч серед німецьких науковців не користався високим авторитетом. Поскільки мої позиції були далекі від ортодоксально-націоналістичних, раз йому навіть довелося виступити проти мене (в зв’язку з творчістю Олени Теліги), але особисті стосунки наші від цього не перервалися. Не так пішов Петренко. Його самостійне й дещо бунтарське мислення не дозволило йому пристати до жадного еміµраційного політичного угруповання, а надто націоналістичного. Я, в мої львівські роки, зазнав впливів донцовської ідеології. Особливо це позначилося на моїй статті про Юрія Клена, який і сам писав у тому ж дусі, сказати б, «вісниківства». Павло Йосипович прислав мені нищівного листа, і я визнав йому повну рацію. До мене не раз потому зверталися, просячи дозволу передрукувати статтю, але я цього не давав. Петренкова критика моєї статті била ще й в іншу точку: проти критики, що надто ототожнює себе з її об’єктом, з розгляданим письменником. Та це вже діялося довго після Харкова і після кінця війни. Тоді й сам Павло Йосипович видав свою останню книжку, про Миколу Хвильового: «Трагедія Миколи Хвильового». Вийшла вона під псевдонімомЯ. Ган, не знаю, чи з уваги на політичну ситуацію в окупованій Німеччині, де нишпорили радянські репатріятори, чи тому, що вже тоді автор не мав охоти виступати як один з діячів еміµрації. Опинившися в Америці, в далекому від культури Міннеаполісі, Петренко остаточно відійшов від будь-якої діяльности, його апатія невдовзі поширилася з еміµраційних справ на життя взагалі. Це не був активний, войовничий песимізм, що пропаµує сам себе, мабуть, це не була філософія, а просто втома від того, що російський поет назвав«жизни мышья беготня». Він і листи перестав писати, а може, й читати. Це було в нього ніби друге заслання, перше він відбув 1934—1939-го в Ухт-Печорському таборі лісорубом. Тільки перше було примусове, а друге наче добровільне. Тільки чи справді зовсім добровільне? Його смерть прийшла не скоро, але для його колишніх друзів перехід від нидіння в апатії до смерти здався непомітним і природним. А пройшов він, як оповідали свідки, через — ніби символічно — стадію параліча, коли родині важко було підіймати чи перевертати обважніле тіло. Хто скаже, чий шлях — Блохина чи Петренка — був виправданіший?

У «Просвіті» Блохин і Петренко були гостями, я був теж гостем, хоч і частішим. За короткий відрізок часу від ранку до поліційної години там зустрічалося чимало гостей. Це був загальноміський клюб, для багатьох принадніший від власного дому. Точилися розмови, обмін новинами, скарги на тягар воєнного та ще й прифронтового життя, відбувалися сподівані й несподівані зустрічі, сперечання на літературні й світоглядні теми. Кожний був там у гостях і знав, що гості вітані. Хоч харчі були дозарізу потрібні, не вони були головною принадою. З гостей згадаю ще часту — Платоніду Володимирівну Хоткевич, давніше дружину Гната Хоткевича. Із сліпучо чорним волоссям і такими ж очима, слідами, може, ще недавньої краси, вона кидалася на кожного, з ким могла говорити, особливо про Гната Мартиновича. Вона хотіла б довідатися, чи він ще живий, чи загинув на засланні. Ми знали про це рівно стільки, як вона, — себто нічого, — але це не перешкоджало їй знов і знов відкривати цю тему. У своїх пізніших мандрах на Захід вона, як і Зінаїда Троян, але пізніше, дісталася до Праги, але не далі. Сімдесяті роки застали її на Україні, на праці в літературно-меморіяльному музеї на Гуцульщині, в Криворівні. Там вона і померла 1976 року. Як минуло її життя між харківською «Просвітою» й Криворівнею, не знаю. Покутувала вона свої просвітянські гріхи слідами Гната Мартиновича чи одразу подаровано їх їй по війні?

Господарі «Просвіти» не випинали й не накидали себе. Хоч я був досить частий гість, я навіть не всіх їх знав. Згадаю тихим словом тих, кого запам’ятав. Уже згадано: засновником і головою «Просвіти» був Василь Васильович Дубровський, історик, орієнталіст і дуже виразно чернігівець. Це першим упадало в око чи, точніше сказати, в ухо — вимова ненаголошеногоо яка:

—Не перешкаджайте, — казав він.

Був він організатором, упорядником — нечисленних — програм, адміністратором і — ентузіястом. Коротке волосся йоржиком, круглі вічка окулярів, короткі вусики, щось середнє між козаком Мамаєм і вчителем земської школи передреволюційних років. У безпосередньому контакті з кожним, хто приходив, була Зоя Олексіївна Сапіцька. Вона нас годувала, мало не доглядала, знала кожного, кожному мала привітне слово й щиру посмішку, ми були для неї мало-мало не діти. Але в тому не було сентиментальности чи вболівання. Просто вона була одна з нас, а ми були її родина. Тоді я не знав її минулого, не міг я, певна річ, знати її майбутнього. Про минуле я дізнався тридцять років пізніше, зі спогадів Семененка. Вона була росіянка, з суцільно російської родини і з російською освітою. Перша її близька зустріч з Україною в Москві — в особі того, хто став її чоловіком. Ця зустріч вирішила все її дальше життя — і смерть. Вона стала українкою з покликання, з потреби мати шляхетну життьову місію, з вирозуміння до тих, хто належав до категоріїunderdog. Вона мусіла сама зробитися однією з тих. І так вона спіткала смерть — під час утечі на Захід, у Словаччині її захопили комуністичні партизани і розстріляли. Такий був шлях не одного росіянина, що став українцем не з крови, а з покликання й самозаперечення, хоч шляхи їх до смерти були різні. Нагадаю Івана Каляннікова-Калянника, що став послідовником Хвильового, українським поетом і був розстріляний НКВД. Не знати, як буде в майбутньому, а покищо шлях і українськости і до українськости — це нормальний шлях до загибелі.

Із старших членів «Просвіти» назву ще Олександра Попова і Дмитра Солов’я. Олександер Іванович Попов, за радянських часів професор педагогічних наук, працював у Скрипниковому Наркомосі, у німецькі часи став отцем Олександром. Не сумніваюся, що він вірував у Бога й любив церкву. Але не маю сумніву і в тому, що церква вабила його тепер тим, що це було єдине місце, де можна було говорити до народу, до всіх і кожного, не тільки до тих, що знали своє місце, а й до тих, хто вагався, хто ще свого місця не знайшов, до нехолодних-негарячих і до просто холодних. Батько мого доброго учня Юрка Попова, отець Олександер умів гарячим словом прокладати шлях до людського серця. Його церковні казання здобули велику популярність і запалили не одне серце. З видовженим високочолим обличчям і пронизливим поглядом вузьких очей, з довгими сивими козацькими вусами й дещо прорідженою сивою бородою, він справді виглядав на пророка або апостола. Думаю, що не помилюся, коли припущу, що аскетично-чернецька путь його сина була зроджена фанатизмом о. Олександра, в якому національне поєдналося з релігійним. Моя пам’ять малює мені Попова-батька з широким нагрудним хрестом уже в Харкові німецького часу, але це може бути аберація. Мені кажуть, що він висвятився вже пізніше, в Вінниці. Сам я тут на свідчення моєї пам’яті не дуже покладаюся. Я не був тоді атеїстом, тим менше войовничим атеїстом, але гімназійні роки служіння в церкві і релігійности вже давно минули, радянська дійсність лишила свій слід на душі, і до церков у Харкові я не прагнув. Тільки з оповідей пригадую, що було їх головних дві — менша, Покровська, в барокковому манастирі, де колись ходили ноги Грицька Сковороди, і велика, Благовіщенський собор. Згадують ще так звану Ґольдберµову на Заїківці. Старшого Попова я не асоціюю з жадною з них.

Дмитро Федорович Соловей був людиною того ж покоління, але його патос був аж ніяк не релігійний. До релігії він ставився дуже скептично. Пізній продукт народництва в усій суперечності його світогляду — атеїзм, позитивізм, віра в науку й просвіту, вчительський комплекс (з виховання й освіти створиться сучасна нація, народний учитель створив Німеччину, народний учитель створить модерну Україну), беззастережна чесність у стосунках з людьми, людяність без сентиментальности — Дмитро Соловей був трохи запізненою реплікою Бориса Грінченка. Він і о. Олександер — це були два полюси недобитків покоління, народженого в 1890-х роках. Вони зійшлися в «Просвіті» в своїй чесності і в своїй послідовній українськості.

Тут згадаю дочку Дмитра Федоровича — Оксану (вибір імен для дітей у цій родині не був випадковий — вони прийшли від Шевченка самого або з його «Кобзаря»), що працювала в «Просвіті» секретаркою. Тоді я не звернув на неї багато уваги, але наші пізніші зустрічі були для мого життя значущі. Дві Оксани в різних обставинах мали урятувати моє життя: одна з міської управи, друга з «Просвіти». Та про це пізніше. Тоді вони, мабуть, не зустрічалися. Діячі управи не вчащали до «Просвіти». Управа була установа суто леµальна і безпосередньо підпорядкована німецьким військовим органам. «Просвіта» існувала, але німцям не підлягала і була фактично півлеµальна. Ніхто не бачив Семененка в «Просвіті», і Дубровський не вчащав до управи. Тільки такий малий управський µвинтик, як я, міг бути і там.

Цей розподіл роль не був випадковий, ані стихійно виниклий. За ним стояла постать, у руках якої певною мірою плянувалося й пробігало українське життя Харкова, дарма що особа ця ані не була визнана німцями, ані не мала до своїх послуг чи то війська, чи поліції. Це був Володимир Доленко, а центр плянування містився в його квартирі на Ветеринарній вулиці, 33. Володимир Андрійович був теж з недобитків покоління дев’яностих років (рік народження 1889), що було рушійною силою Визвольних змагань 1917-го й дальших років, з суворою школою радянських тюрем після того. Не пригадую вже, хто була та людина, що одного голодного й холодного дня сказала мені, що зі мною хотів би говорити Володимир Андрійович Доленко. Мені ім’я не говорило нічого, я тільки відчув з того, як це було сказане, що особа ця дуже шанована. Я пішов на подану адресу і після того ходив ще не раз, кожного разу за покликом. Моє перше враження не було захопливе. У напівтемній кімнаті (хоч мусило це відбуватися вдень, бо вечорами ми не мали права ходити) за столом сиділа людина віку на вигляд так під п’ятдесят років, полисіла, з подвійним підборіддям, суворого вигляду, непевного, трохи блукаючого погляду, ніс нездорово рожевий і помережаний опуклими синявими венами. Він устав привітати мене, простягнув мені по-жіночому тендітну й малу ручку, запропонував мені сісти й сів сам. І почав говорити. Говорив він невиразно, плутано й туманно. Це не був балак ні про нього, ні про мене, тему вловити було важко, він залюбки згадував, не називаючи на ім’я, людей, яких я або не знав, або не вгадував з цієї мови. Якби я мав звукозаписувач і зарекордував його мову, і тоді не легко було б сказати, про що саме він говорив. І так було й при дальших зустрічах, коли він говорив зі мною, як із старим знайомим, якому не треба нічого пояснювати, бо він усе розуміє. Пізніше, коли Володимир Андрійович був уже політиком на еміµрації і вже не було причин йому ховатися, коли він виступав з прилюдними промовами, я його вже не зустрічав і не знаю, чи він говорив так само. Від правника, яким Доленко був, я міг би сподіватися чіткої, виразної мови. Але я так і не знаю, чи та манера, що виявлялася в розмовах зі мною, була притаманна йому, чи вживана тільки для мене, як спосіб конспірації. Конспіративно він не жив, але, звісно, політична діяльність українців не була в програмі німців. Хоча я мав багато зустрічей з Володимиром Андрійовичем, цієї манери він не міняв. Коли все таки я намагався, не так під час розмов, завжди рівно монотонних, пізніше дешифрувати, що ж саме він хотів сказати, воно, мабуть, сходило на те, що всякі одверті виступи проти німців були б небезпечні і часто провокативні, але, поза тим, не годиться нам забути про наші потреби і нашу від німців окремішність. Пізніше Володимир Андрійович зформулював тогочасну тактику в реченні — «Робити малі діла для великої справи». Коли я тепер пробую підсумувати ці розмови, мені здається, що в усьому тому було трохи театру — таємниче освітлення, притишене плетиво не дуже виразних слів і речень, самі виклики на розмову, але без будь-яких конкретних доручень, непоява Володимира Андрійовича поза своїм мешканням, ніби він був під домашнім арештом, загальне враження таємничої конспірації без справжньої конспірації. Мені виглядає, що діяв тут розрахунок, діяв далеко більше, ніж справжня неоковирність слова й, може, навіть думки.

Але як міг він говорити виразно, стисло й точно про таку просту програму дії — не виходити поза межі припущеного німцями, але в тих межах дбати за українські інтереси? Були в нього ширші й дальші ідеали, але він не вважав їх за своєчасні і про них не говорив. Малі діла... Спадок покоління Бориса Грінченка. Але система, але гіпноза діяли. Це під прихованим командуванням Доленка харківська міська адміністрація опинилася в українських руках, постала «Просвіта», вперше одверто зустрілися різні покоління українців. Конспіративно-гіпнотична метода Доленка діяла й після евакуації Харкова, у Львові, де він знайшов спільну мову з колом Кубійовича, де панувала подібна політика супроти німців, і навіть у перших контактах з екзильним урядом Андрія Лівицького. Але коли українська еміµрація опинилися в умовах, де конспірація була ні до чого, ця система перестала грати. Прихильники Володимира Андрійовича стали тільки однією з багатьох партій, і то однією з менших партій, що в загальній розгрі мала ролю другорядну. Володимир Андрійович помер природною смертю в Німеччині. Не знаю, чи був би з нього вождь нації, але вождя еміµрації напевне не вийшло. Та в окупованому німцями Харкові він відіграв велику і позитивну ролю, і чести української він не сплямував. Серед тих, кому в житті доводилося стискати руку, я досі пригадую слабкий стиск його делікатної руки, і ця пам’ять світла.

Від вересня 1942 року в Харкові з’явилася ще одна людина, яка не ходила ні до кого, а люди йшли до неї. Це був Віктор Петров, археолог, етнограф, історик літератури, зокрема кулішознавець, знавець того самого Пантелеймона Куліша, що в офіційному радянському курсі історії літератури вважався основоположником буржуазного письменства. Поза всім тим, Петров був також белетристом В. Домонтовичем, усі твори якого були в Радянському Союзі вилучені. Але ця особа була зовсім не подібна до Доленка, в українське й загальне життя Харкова вона не втручалася, і ходили до неї не люди різних професій, а тільки люди слова — письменники, потенційні письменники й науковці. Віктор Платонович прибув у німецькій військовій уніформі у складі відділу літератури військової пропаµанди, його завданням було поставити й редаµувати літературно-науковий журнал для українців, що дістав «сільську» (адже українців готували до майбутньої ролі сільськогосподарських робітників!) назву «Український засів». Перед тим Петров був у Кременчуці, від червня 1942 року, і це саме там він почав готувати перше число журналу. Воно вийшло в жовтні, слідом за ним з’явилося друге; третє друкувалося вже в час післясталінградського відступу німців, і ввесь його наклад був знищений при наближенні фронту. Вдалося врятувати два примірники цього числа, але я тоді їх не бачив і не знав нікого, хто бачив би їх. «Український засів» мав бути традиційним «товстим журналом», але дуже товстими ці числа не були. Мали вони щось із 60 сторінок кожне, зміст їх був досить строкатий. Але для людей, зголоднілих на літературне слово, поява журналу була подією. Журнал видрукував кілька перед тим непублікованих творів знищених письменників, зокрема Григорія Косинки і Євгена Плужника. Петров через німецьку військову пошту діставав дещо з еміµрантських видань Центральної Европи і популяризував їх, даючи місцевим авторам на рецензію або на реферування. Усі ці видання цінилися на вагу золота, і навіть зовсім другорядні були рецензовані, популяризовані. Я, приміром, дістав на рецензію недоладно-примітивний кишеньковий німецько-український словник Ганни Наконечної. Пізніше Петров доручив мені зреферувати статтю Павла Зайцева «Як творив Шевченко-поет». Журнал став центром притягання всіх тих нечисленних літературних і наукових сил, що лишилися по західний бік фронту. У ньому друкувалися Олекса Веретенченко, Дмитро Ніценко, після довгих років вимушеного мовчання відродився В. Домонтович. Появив журнал і декого з молодих дебютантів, як от Леоніда Полтаву, Василя Борового. Четверте і останнє число журналу вийшло вже після евакуації Харкова, здається, в Кіровограді. Журнал посоліднішав за цей час, це стосімдесятисторінкове число вже і обсягом, і змістом наближалося до ідеалу «товстого журналу», Петрову пощастило створити культурне чудо.

Я знав і перед тим Віктора Петрова як видатного науковця, але вперше зустрівся з ним тепер. Звів нас Іван Костюк. Про нього я вже згадував, оповідаючи, як у другій німецькій окупації Харкова (березень — серпень 1943 року) він відвідав спустошену мою квартиру в «Саламандрі», знайшов на підлозі серед мотлоху альбоми з родинними фотографіями і врятував деякі для мене, передавши їх мені у Львові. Іван-Юрій Костюк був своєрідна особа. Галичанин, він був «зондерфюрером» у німецькому військовому відділі пропаµанди. Не знаю, як він туди дістався, — чи спершу в ролі перекладача, чи, може, як особа справді або уявно німецького родоводу. Його український патріотизм не підлягає сумніву. В межах леµальних і військових можливостей він багато зробив, щоб знаходити й підтримувати розкиданих і розгублених людей з української інтеліµенції. Багато з того, що він робив, лишалося невідомим, бо він формально був зв’язаний приписами військової дисципліни, поза рамки яких він раз-у-раз виходив. З українських місцевостей він висилав систематично кореспонденції до «Краківських вістей». Вони відзначалися великою точністю, в сумі вони дають дорогоцінний і багатий фактичний матеріял про багато проявів українського життя під німецькою окупацією, з літературного погляду вони неймовірно сірі й нудні. Його ставлення до того, що він бачив на Україні на схід від Галичини, було типове для багатьох галичан: з одного боку — захоплення «Великою Україною», з другого — зневага до примітивізму місцевого життя. Тут усе бралося на карб. Пригадую, як він глузував з того, що в Харкові телефонні дроти вздовж вулиць були протягнені в повітрі на стовпах. Для мене це був природний і єдиний можливий спосіб.

— Як може бути інакше? — спитав я його.

Виявилося, що в Галичині і далі на захід ці дроти прокладаються під землею. Як теж характеристично для багатьох галичан, він був дуже балакучий — нас радянський режим навчив не надто розпатякуватися, а балакучість ця йшла в нього разом з гострою цікавістю до всього баченого, а зокрема до людей. Я його ніколи не питав про його минуле або про минуле Петрова, він жадібно поглинав крихти інформації про мене і про інших у наших розмовах. Завжди готовий прислужитися «братам-великоукраїнцям», це він розшукував людей пера і зводив з Петровим. Мабуть, ці його, з німецького погляду надмірні, захоплення стягли на нього неласку. Десь восени 1943 року його перевели з відділу пропаµанди до фронтових частин, і він провів зиму на фронті близько Маріюполя, що тягся вздовж річки Міус. На його щастя, це була спокійна дільниця фронту. Пізніше, коли не помиляюся, він був повернений до позафронтових частин. Іван, для східняків Юрій Осипович Костюк, зробив багато доброго на Україні в воєнний час, та про це він мусів мовчати, а тепер цим ніхто не цікавиться, та й майже нема змоги, з вимерлими свідками, відтворити, щу саме він учинив.

З його писань я знав Віктора Петрова довоєнних часів, але я зовсім не знав, як сталося, що я зустрів його в німецькій уніформі редактором, сказати б, україномовного німецького журналу. Тільки тепер, пишучи ці спогади, я дістав у свої руки спогади Костюкові про Петрова. З них виходить, що при евакуації Києва совєтами Петрова вивезли до Уфи разом з іншими академіками й професорами, але, за кілька місяців, його мобілізували на ролю військового перекладача й послали на фронт. У районі Орла він чи то перебіг до німців, чи дістався в полон, перебув якийсь час у німецькому центрі для полонених у Харкові, а звідти був звільнений і посланий у розпорядження пропаµанди, що діяла на Україні, тоді в Кременчуці. Там він потрапив під крильце Костюкові. Німці мали підозру, чи не був Петров шпигуном, і Костюка призначили доглядачем нового службовця віддділу пропаµанди, але Костюк сполучив ці обов’язки з щирою приязню до Петрова, він став справжнім янголом-охоронцем нового службовця відділу пропаµанди. Можливо. що Костюк не все пише, як воно було. Приміром, він твердить, що Петров був «цивільним співробітником відділу», а це заходить у суперечність із тим, що я бачив його — на власні очі — завжди в німецькій уніформі. Не виключаю також, що роля Костюка в призначенні Петрова на редактора і, може, навіть на саме створення «Українського засіву» була не тільки велика, а, може, навіть вирішальна.

Віктор Платонович був старий парубок і професор. На ролю салдата такі люди мало надаються. Військова уніформа (а це була вже друга — перша була радянська, в якій я його не бачив, але міг собі уявити) виглядала на ньому як лантух, його рухи були в тих мундирі й штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки. Може був у цьому, крім природної невмілости, ще й елемент гри. Петров був у житті великим провокатором і пародистом. Хоча я ближче зійшовся з Петровим пізніше, вже в Німеччині, але вже й тоді я не міг не помітити своєрідности й своєрідного чару цієї людини. Ні в яких ситуаціях його не покидали скепсис і іронія — з інших, а ще більше з самого себе. Харків був голодний, я теж не розкошував тоді в їжі, але у німецькому війську їжа не була проблемою. І треба було бачити, яку радість розігравав Петров, коли наставав час бігти з його казанком в призначену годину по обід чи вечерю, як підкреслено він вимовляв тоді своє Mahlzeit ! Уже тоді я бачив, як у поведінці Петрова поєднувалися скептичне taedium vitae з радістю життя, майже дитячою, як він радів, маленький, кругленький, з кругленьким черевцем і широкою лисиною, і з примруженими очима, що проникливо дивилися крізь круглі окуляри, з щільно стисненими вустами, що раптом розкривалися в наївно-дитячій посмішці, коли знаходилося щось, чим можна було поласувати — чи то з харчів, чи то з інтелектуальних лагоминок — вдала стаття, гостра репліка, хитра алюзія, витончений дотеп.

Петров працював у приміщенні німецької Пропаµанди. Було це на Павлівському майдані, у споруді, що за радянських часів була Селянським будинком, свого роду дешевим готелем. Де він жив, я не знаю, — він ніколи нікого до себе не запрошував. Костюк пише, що спершу він мав кімнату там таки, а потім дістав свою кімнату«як і інші цивільні співробітники відділу, на приватній квартирі в околиці вул. Сумської». Це була й моя околиця, але на вулиці я його ніколи не зустрічав. Природна річ, ніколи його не бувало в «Просвіті» — це не личило німецькому співробітникові в уніформі. У «сельбудинку», скільки пригадую, Петров не мав свого окремого кабінету, там дуже часто товклися різні німці з тієї ж таки пропаµанди. До цієї кімнати заходили до Петрова різні автори або й потенційні автори, але це не був клюб типу «Просвіти», і, покінчивши свою справу, людина відходила. Все таки довелося зустріти там кілька людей, що їх перед тим я не знав.

Там уперше я зустрів молодого поета Олексу Веретенченка, якого перед тим знав переважно з нападів на нього радянської критики, що обвинувачувала його в занепадницьких і розкладових настроях. Він показався дуже порядним і зовсім не «розкладовим» хлопцем, що просто почасти був щирим у своїй поезії і, нормально, часом був у сумному настрої, а почасти виріс як поет у традиції Сосюри, якого теж усе його життя нищили критичні ортодокси. Запав мені в пам’ять Василь Боровий. Цей був ще зовсім хлопчисько, було йому 16 років, його вірші в «Українському засіві», напевне, були його дебютом. Були вони початківські, але вражали почуттям слова і щирістю, дарма що першим з них був «Шлях до перемог. Посвята німецькій армії», яка тоді, восени 1942 року, ледве вже могла бути щирою. Під час евакуації я приглядався до пасажирів евакуаційного поїзда, але цього неймовірно білявого, блакитноокого хлопчака серед них не було. (Не бувало його ніколи і в «Просвіті».) Я подумав тоді, що він лишився на вірну загибель. Яке ж було моє здивування, коли я знайшов його в довіднику «Письменники радянської України», Київ, 1970. Про роки німецької окупації Харкова згадки там нема, а про дальші читаємо:«В 1944 р. працював у військовій залізничній частині, а з 1946 р. — в тресті ЈПромшахтобуд“» у Харкові, далі — згадка про навчання в гірничому технікумі в... Норільську, себто в сибірському заполяр’ї. Курс у технікумі триває два-три роки. Закінчив його Боровий 1952 року. Між 1946 і 1950 роком у цій біографії зяє порожнеча. Перший збірник Борового вийшов аж 1961 року. Чи означає тут сказане і тут не сказане, що найкращими роками молодости Боровий покутував свій дебют в Українському засіві“ і посвяту свого вірша німецькому війську? У офіційному довіднику дебютом Борового подають «Україну» 1944 року. Ні, дебют його напевне був не там і не той.

Більшість моїх писань в «Українському засіві» були підказані Петровим. Він давав мені ті друки, що продиралися з еміµрації чи Галичини, я їх оцінював або переказував. Про перші з них уже була тут згадка. Більшою статтею були мої уваги про працю Євгена Пеленського «Шевченко-клясик», моя полеміка з автором. Цілком самостійною була стаття «Принципи етимології», в своїй основі моя семінарійна праця для аспірантського семінару Булаховського. Але вона була вміщена в знищеному третьому числі, і я її друкованої не дістав. Поза тим, утрата це невелика, бо висловлював я в ній речі досить поверхові і учнівські, на підставі словників Бернекера й Преображенського. Мені тоді здавалося, що цими словниками можливості етимологізування були вичерпані. Революціонізування етимології й цілковитої її перебудови, фактичної й методологічної, яка сталася в середині сімдесятих років у працях Трубачова, Славського, Конечного, я не передбачив і нічим до неї не спричинився.

Для наукової праці в піднімецькі часи не було умов. Бібліотеки тоді, правда, не були знищені, але вони не функціонували, про нову наукову літературу не могло бути й мови. Зимою пальці не писали й чорнило замерзало. Вечорами не було світла. Дні йшли на здобування харчів або принагідний заробіток. Я почав писати вірші. Вони давали змогу занотувати дещо з переживань і настроїв, не вимагали довгої зосередженої роботи, хоч я не писав просто з надхнення, wie der Vogel singt, а обробляв їх досить старанно. Вірші мої того часу літературної вартости не мають, хоч Петров і друкував їх у своєму журналі. Вони зіпсовані літературними наслідуваннями. Коли я пізніше, у Львові, прочитав дещо з них Юркові Лавріненкові, він висміяв їх, зацитувавши Семенка:«Мені було так нудно, ніби Олесь, Вороний і Чупринка зійшлися докупи». Але в них було більше Бажана, ніж цих трьох, і в солодке сосюрення вони ніяк не вкладалися, чим я дуже тішуся. Якщо це була графоманія, то не сільська, а міська. Вірші були моєю душевною потребою й потіхою аж до 1946 року. Хоч про війну в них не було багато, їх породила війна — неможливість знайти інший вислів себе, систематично працювати розумово. Настрої в мене тоді були, поза особистим, дуже українсько-патріотичні, і це теж шкодило моїм першим спробам пера. Серед пізніших віршів, 1944—1946 років, деякі могли б надаватися до друку. Ніякі не прокладали нових шляхів у поезії, хоч натяки на це були в тих кращих, пізніших.

Крім ориµінальних віршів, я робив поетичні переклади, головно з німецьких поетів, почасти французьких і російських. Моїми авторами були пізні романтики Айхендорф і Ленав, з пізніших Рільке й Ґеорµе, Ріхард Біллінµер і Ґергардт Шуман; Беранже, неминучий Бодлер і Ґійом Аполлінер; Блок і Ґумільов; був, нарешті, і чех Ян Махар. Вибір ориµіналів не завжди був моїм вибором. Часто він диктувався тим, що було приступне. Як і ориµінальні поезії (такими ориµінальними велика частина їх не була!), мої віршовані переклади забирали мене на кілька хвилин чи годин з неутульного навколишнього світу до іншого, кращого. У цьому була їхня біографічна функція. Поетом я ніколи не був, і з налагодженням життя по війні мої кастальські джерела швидко пересохли.

Як свідчення недолугости цих віршів і як документ настроїв тих п’ятнадцятьох місяців у Харкові — ось віршилище, що зветься «Шляхи» і що постало з вражень моєї засніженої пішої мандрівки в пошуку харчів — у напрямі Люботин — Богодухів:

Тільки білі разки на стовпах для розрад.

Він мовчанням навчає усіх говірких.

Так в обставинах абсолютної непевности не тільки завтрішнього дня, а навіть наступної години встановлювався, наладнувався триб мого життя в піднімецькому Харкові: синекура міської управи, розрада «Просвіти», принагідні візити до Миколи Оглоблина в «Новій Україні» і до Віктора Петрова в «Українському засіві», принагідне занурення в приємність скласти вірш, незалежно від його мистецької безвартісности, ніякої наукової праці, і найбільше часу, присвяченого здобуванню води, харчу, палива.

Були серед моїх знайомих такі, що не працювали в міській управі, ані не вчащали до «Просвіти». Вони уникали суто українських закладів. Дехто волів бути на праці безпосередньо в німців. Десь так влаштувався мій офіційний опонент з оборони моєї дисертації Олекса Парадиський. Володимир Державин, що колись приходив на семінар аспірантів Булаховського, тепер був перекладачем при пожежній команді. Дехто ніби ніде не працював і в «Просвіті» не бував, але якось існував, може, через зв’язки з селом. Не думаю, що десь працював Сергій Пилипович Левченко, мій супутник у передокупаційній подорожі до Красного Лиману. Не думаю, що десь працювала друга гостя семінару Булаховського Людмила Антонівна Курилова, дружина заарештованого й засланого більшовиками Миколи Перегінця, що теж приходив на семінар. З того, що вона лишилася після повернення радянців і не тільки не була заарештована, а навіть дістала дозвіл переїхати ще перед кінцем війни до Львова, можна здогадуватися, що вона виконувала якісь послуги радянському режимові. Безперечно стосується це до другої моєї колеµи — цим разом з УКІЖу — Іни Якимівни Журби, що про зустріч з нею в перші дні лютого 1943 року я тут уже згадував. Треба додати, що дехто з тих, хто уникав українських осередків, не цурався співпраці в «Українському засіві», це був журнал, видаваний безпосередньо німецькою військовою інституцією. Людмила Курилова вмістила там поезію пам’яті Миколи Зерова (під псевдонімом Л. Мідіч), Володимир Державин — статтю про Ол. Корнійчука. Мабуть, відігравали свою ролю тут і стосунки з Віктором Петровим, довір’я до нього, що були започатковані ще в двадцятих, на початку тридцятих років.

На 1942 рік припадають спроби наладнати театральне життя в місті. Приміщення і драми, колись Синельникова, потім «Березоля», і приміщення старої опери вийшли з оргії руйнування міста в жовтні 1941 року неушкоджені. Було де грати, але не було кому. Скільки можу відновити в пам’яті, відродження опери обмежилося на одній виставі «Тоски». За драму взявся ближче мені невідомий чоловік, що або звався Кривенко, а тепер називався Кривуцький — в обох випадках Володимир, або навпаки. Був він, здається, з галичан і дуже енерµійний і спритний ділок. Дістати від німців дозвіл на вистави, перевірити приміщення, щоб упевнитися, що там не закладено міни, зібрати таку-сяку, хоч невелику трупу (де, здається, єдиною професійною акторкою була його дружина Бранка, зоря не першої величини. З досвідченіших акторів у Харкові була ще Ніна Горленко, але не пригадую її в театрі Кривенка-Кривуцького), а далі треба було знайти репертуар. Совєтські п’єси не йшли в рахубу, українські патріотичні не були можливі, треба було знаходити речі невтральні, більш-менш безідейні, суто розвагові. Пригадую виставу «Рожевого павутиння» Якова Мамонтова, кажуть мені, що грали ще «Марусю Богуславку», але я такого не пригадую. Крім ідеологічних міркувань, важили ще практичні — вистави мусіли бути з небагатьма акторами і в простих декораціях, тих, що їх можна було знайти в приміщенні театру з минулих діб. Усе таки на безриб’ї й рак риба, і було приємно побачити «Рожеве павутиння» в випадкових декораціях і костюмах (що Бог послав) і майже без режисерської руки. Кривенко-Кривуцький заслуговує на згадку як доказ живучости українського театру. До мене як потенційного рецензента він ставився добре, пригадую, як він мене переймав у коридорі поза льожами і переконував у перспективності його театру в Харкові, але якось мені не навіював довір’я, може, через його циганське обличчя й промітні чорні очі й непевну посмішку. А в перспективність будь-чого в піднімецькому Харкові я тоді вже не вірив.

Хто був публікою театрів у причаєному, настороженому, безвиглядному Харкові? Почасти ті, хто працював у німців, почасти кляса спекулянтів не дуже чистої гри, що вже почала виринати в Харкові в обставинах хворої економіки. 1942 року від літа в Харкові пожвавилася дещо торгівля на базарах, і навіть відкрилося кілька крамничок і ресторанів, куди звичайно таким, як я, не було ходу, бо не на наші гроші було це. За політики НЕПу в середині двадцятих років порода нових ділків дістала назву непманів, і хочеться прикласти цю назву й до нових ділків, хоч вона і анахронічна. Повертаючися до театрів, треба сказати, що цей елемент у публіці теж не сприяв високому рівневі театральних вистав. Театри Харкова 1942 року не належать до історії мистецтва, це радше сторінка з історії реµенерацій промислового духу після, здавалося б, періодів його повного знищення. В опері велику частину публіки становили німецькі вояки. Їм був приділений партер, місцевій людності продавали квитки на горішні поверхи — бель-етаж і балькон.

Кому ще добре — звичайно, дуже релятивно добре — жилося в піднімецькому Харкові, крім людей, що працювали на німців? Мабуть, двом категоріям людей. Одна була малярі-реалісти. Німці радо замовляли їм пейзажі України, для них — сувенір цієї дикої й страшної країни, — а також свої портрети. І тим дівчатам, що добровільно обслуговували романтично-сексуальні апетити зігнаних на схід молодих німецьких вояків, але, звичайно, без надії на справжнє кохання й шлюб, бо цьому на перешкоді стояли німецькі закони про чистоту раси. Решта населення ставилася до них украй зневажливо, евфемістично їх звали німецькими«овчарками», себто слухняними собаками.

Так на середину 1942 почало стабілізуватися життя Харкова в його прифронтовій µротесковості. Але тоді ж, від осени, а особливо зими, все яснішою ставала приреченість німецької спроби завоювати Схід Европи і неминучість їх відступу й повернення радянського війська і ладу. Серед населення кружляли поголоски, що радянці змінилися на краще, що вони лібералізувалися і навіть спеціяльно добре ставляться тепер до української культури й її діячів. Це саме в цьому дусі говорила зі мною Журба, намовляючи мене не тікати на Захід. Дехто вірив цим чуткам. Лишилися, приміром, Солов’ї, лишилася родина мого колись декана, за часу моєї аспірантури, Івана Михайловича Крилова. Після вступу більшовиків 16 лютого 1943 року вони переконалися в фальшивості цих чуток, і тільки поновна окупація міста в березні того року (до серпня) дала їм змогу пізніше дістатися на Захід. Тепер у такій потребі вони вже не мали сумніву. Щодо мене, то я вже восени 1942 року був певний, що діставатися на Захід треба, тільки не знав я — як. Мої службові години з завідувачем адміністративного відділу Миколою Ґадзінським сходили переважно на розмови про таку потребу і про те, чи буде вона можлива.

Я виріс у цьому місті, я був його частиною, і воно було частиною мене, я добре бачив його вбогість, брак культурної традиції, але я був свідком його зростання в роки його столичности, кожний новий будинок, кожна нова трамвайна лінія, поява перших тролейбусів і таксі — це все було моїм зростанням, я болюче переживав роки його занедбання після перенесення столиці до Києва. Усі мої свідомі роки пройшли тут, і своє майбутнє життя я уявляв собі як перебування тут, у цьому будинку «Саламандра», в цьому університеті. Київ мене не вабив, я його тоді не любив, його стрімкі вулиці — то вниз, то вгору — здавалися мені неприродними й недоречними. Поза Україну й поготів я не хотів їхати, хоч Ленінµрад як місто мені імпонував. І от тепер ішло до того, щоб покинути мій Харків і, мабуть, назавжди. Я ще не знав, якого дня це буде, але день шостого лютого 1943 року, день прощання наближався неухильно.

Тож киньмо прощальний погляд на місто моєї молодости в ті похмурі дні. Для мене від часу приходу німців воно було разюче скулене. Мої маршрути були обмежені, як тільки можна, в голодному й страшному тепер місті не було ні сил, ні бажання блукати поза межами конче потрібного, притаманний мені перед тим і після того Wanderlust катастрофічно зник. Мої маршрути скупчилися на просторі між початком Садово-Куликівської на сході і Благовіщенським базаром на заході, відстань менше кілометра, між Басейною на півночі і Павлівським майданом на півдні. На Садово-Куликівській містилася «Просвіта», коло Басейної німецька командантура, куди я носив на затвердження печатки, на Павлівському майдані редакція «Українського засіву». Я не думаю, щоб я хоч раз був за ці півтора року, скажімо, на Катеринославській або на Московській, не кажучи вже про дальші околиці.

Не було на дальші маршрути сил і настрою, і було це, зрештою, небезпечне. Коли десь траплялася акція червоного підпілля, німці відповідали на це репресіями проти цивільної людности, де жертвами були випадкові люди, зовсім до події не причетні. Пригадую, раз я йшов Театральним майданом, щоб завернути на Пушкінську в дорозі до «Просвіти». Випадково, досягши Пушкінської, я перейшов на другий бік. Тільки тоді я побачив, що це врятувало мені життя. З другого, західного боку вулиці німецькі салдати хапали всіх перехожих чоловіків і тут таки вішали на ліхтарях. За що це була відплата, я не знав, і, либонь, ті, схоплені, теж не знали. Зрештою, перше повішення я бачив таки в перший день приходу німців, коли Харків був ще в святковому настрої. Люди радісно прогулювалися Сумською вулицею, коли на будинку обкому партії вивели на балькон людину й повісили, почепивши на груди напис «Партизан».

Від 1942 року людей, особливо на базарах, хапали також на вивіз на працю до Німеччини. Я тоді, правда, вже мав посвідку, що працюю в Міській управі, і від університету, але новітні людолови не завжди зважали на будь-які документи, бо треба їм було виконати наказ — знайти встановлену кількість осіб, що горіли бажанням працювати на шахтах і заводах Німеччини задля перемоги славного німецького війська.

Зрештою, самі краєвиди Харкова, руїни й згарища, бездахі й безвіконні будинки, ніколи ніким не прибирані вулиці з мертвими вагонами трамваю і без освітлення не викликали волоцюжного чи гуляльного настрою. Зимою до цього додавалися снігові кучугури і зрадливі зльодоватілі ожеледі...

Коли говорити про смерті, заподіяні німцями, і смерті, спричинені голодом, не треба забути й про смерті, що уражали самих німців. Вони зробили малий цвинтар своїх перед фасадом будинку Педагогічного інституту на Сумській, повз який я проходив щотижня в своєму маршруті від міської управи до німецької командантури. Кілька могил, може, два десятки, з дерев’яними хрестами, на хрестах дощечки з іменами, на деяких ордени, що їх дістали ці загиблі. Я знав офіційне радянське гасло «Забий німця!», і воно вражало мене своїм безглуздим, нелюдським садизмом. Тепер мене дивувало, що німці не тільки не приховували свої жертви, а навіть ніби виставляли їх на показ, чужим і своїм. Звичайно, німецьке військо принесло на Україну смерть і здичавіння, але скільки з тих забитих справді хотіли цього, а скільки з них були вкинені в жахливу машину війни і в ній знищені без своєї на те волі й бажання! Я ніколи не бував перед тим на Заході, але я міг уявити собі, яким шоком було для німецького вояка опинитися в примітивних умовах Сходу Европи, ще примітивніших в умовах війни й руїни (не дурно одним з перших учинків німців було розмежування туалетів — одні для місцевих, другіnur fьr Deutsche!), до того ж неприготовані на зиму, без шинель і теплого одягу, в своїх куцих зеленкавих мундирах на лютому морозі, в умовах збройного конфлікту з живим і нещадним бар’єром ворожого людського м’яса! У сенсі фронту і фронтових дій я бувau-dessus de la mкlйe, і кожного разу, минаючи німецький військовий цвинтарик, я відчував біль і докір сумління. Не знаю, чи, відступаючи, німці вивезли тіла своїх похованих, чи лишили, і радянський бульдозер зрівняв їх з землею. Фактом, одначе, є, що принаймні своїх загиблих німці вшановували більше, ніж радянці своїх, які були для них тільки падлом. Це вже пізніше будували пам’ятники невідомому салдатові.

І останній образок з піднімецького Харкова, моя розмова з німецьким салдатом, одна з дуже нечисленних. Він питає про умови життя в Радянській імперії. І я відповідаю, ніби наївно:

— Жахливі. Ми не мали жадної змоги одверто висловити прилюдно свої погляди!

Я вже знав тоді, як стояла справа з волею слова в Німеччині, тим більше в війську. Це мій скромний внесок у антинімецьку пропаµанду. Але я критий: я ж кажу про радянські обставини.

І от дата 6 лютого. 1943 рік. Офіційно проголошено евакуацію міста. У міській управі мені дають двомовну посвідку про те, що я співробітник управи. Українська половина з підписом Семененка, німецька — мені невідомого д-ра Ромпеля. В університеті процедура ще простіша — я дістав порожній блянк з підписом ректора Хоми Рябоконя, можу вписати туди що завгодно. Звичайно, значення обох папірчиків мінімальне. Треба з’явитися на вокзалі, поїзд буде о такій годині. Речей не може бути більше, ніж скільки особа може понести. Прощай, Харкове, прощайте, ліжка й шафи, що стали нашими, можливо, перед моїм народженням — це їх привіз із Польщі на початку першої світової війни денщик Терентій, мій великий письмовий стіл, придбаний уже пізно, коли я дістав другу кімнату на Чорноглазівській, бо в старій на Римарській для нього не було місця. Тут готувалися мої курси, писалася дисертація й пізніші статті, прощайте, портрети Мазепи, Грушевського, Петлюри — тепер їх здеруть із стіни, як вибуховий матеріял. Де і що буде завтра й потім, — чи вони будуть взагалі? Минули двадцять вісім — двадцять вісім! — років у Харкові, роки географічної стабільности при політичній мінливості, тепер починалися інші — спроба політичної стабільности ціною мандрів, ціною територіяльних змін. Ця політична стабільність з дуже широкими межами — будь-що, крім радянського.

Але того дня не було часу на будь-які міркування загального характеру. Думати треба було про пакування й про те, як дістатися до вокзалу. Що взяти з собою, що покинути? Першість мали теплі речі, була зима, не така люта, як попереднього року, але добра зима північно-східньої України. Мінімум одягу й білизни. Найважливіші рукописи, але не архів листів і дитячих моїх поезій. Про книжки не могло бути й мови — на цей час я мав уже дуже порядну книгозбірню. Я взяв тільки три — німецький словник, правописний словник Голоскевича і етимологічний Преображенського. Один — для практичних потреб, другий — якщо доведеться десь бути редактором мови, третій — якщо десь потраплю на наукову працю. Усі альбоми фотографій лишилися на загибель. Минуле підлягало запереченню, його, крім документів, не було.

Проте два предмети вкладалися в суворий добір конечно потрібних речей і в той же час давали невеличке сантиментальне вдоволення. З нами їхали мала ватяна синя ковдра і емальовий кухлик. Ковдру, як оповідала мати, купили, коли я мав народитися, і вона була моєю першою ковдрою на цьому тоді, здавалося, такому утульному світі. Тоді ж купили й емальовий кухлик — маля не могло його розбити, вронивши. Під емаллю малюнок: маля в колисці під, так, малою ватяною ковдрою, тільки не синьою, а біло-червоною, коло дитини в колисці молода мати чи старша сестра в кокетному солом’яному капелюшку, прикрашеному квітами, далі загорожа й деревце, — видно, прихатній садок, — така собі пасторальна ідилія, які могли ще існувати в 1908 році, але і тоді радше в ілюстраціях з німецьких родинних журнальчиків. Ці дві речі і тільки вони ще й тепер зі мною. Ковдерка в умовах воєнних мандрів геть пошарпалася, але мати її старанно залатала незадовго до своєї смерти. Кухлик має оббиті краї, емаль злізла й з денця, є невелика дірочка. Але я їх бережу, ці дві речі, в них ніби вся моя біографія, від народження, через поневіряння в воєнній і повоєнній Европі аж до спроби нової стабілізації в Америці.

Про дальшу долю моїх покинених книжок і фотографій — решта мене менше цікавила — я вже оповідав. За короткий час першої тоді радянської окупації повернений радянський режим знайшов час, щоб вивезти мої книжки. У сховищі бібліотеки ім. Короленка, кажуть, в них влучила бомба, й вони згоріли. Пішов з димом мій Грушевський, яким мені дорікав мій енкаведівський слідчий, а разом з тим мій Єфремов і багато інших речей, що їх уже тоді годі було купити. На порох перетворилася моя збірка російських видань доби романтизму — тридцятих і сорокових років минулого століття, які купував мені в Ленінµраді Миша Бармас і на підставі якої Булаховський писав свою історію російської літературної мови. Спопеліли українські й російські клясики. Альбоми з фотографіями знайшов на підлозі, серед хаосу розкиданих паперів, Іван-Юрій Костюк і дещо з того привіз мені до Львова. Малі клапті минулого, вирвані з небуття.

Найтяжчою проблемою було — як дістатися на вокзал. Було це добрих два кілометри засніженими й безлюдними вулицями. З речами, хай небагатьма, я не міг туди дістатися пішки. Ще менше було це можливе для матері, було їй 75 років. Публічного транспорту не існувало. Спасибі сусідові Гуржеєві. Був він росіянин, був він член партії, і не знаю, чи він лишився під німцями з власного бажання чи на підпільну працю, не знаю його дальшої долі вже під совєтами або під час другої німецької окупації, але це він знайшов для нас — мене з матір’ю — нечувана тоді річ — традиційного харківськогованькб, може, останнього з породи. Той здер несамовиті гроші, але до вокзалу довіз.

Кажу — вокзалу. Але ніякого вокзалу не було. Я вже казав тут, що в своїх походах по Харкову не бував у районі Катеринославської, довгої вулиці, що веде до вокзалу. Я не бачив там того дня, коли, за оповідями, німці прикрасили були кожний ліхтар повішеним, не доходив я й поготів до станції. І ось моє останнє враження з Харкова — після їзди Чоботарською безлюдною вулицею — не-вокзал. Нічого. Я добре його пам’ятав, звідти починалися всі мої подорожі — до Києва, Полтави, Москви, Ленінграду, Криму, Кавказу, до виселків під Харковом. І от тепер — нічого. Навіть не руїна, просто ніщо. (Мабуть, німці розчистили руїни. Або, може, тепер поїзди ставали осторонь від решток старого й якого ж доброго вокзалу).

Була плятформа, були рейки — це все. На плятформі вже стояв натовп людей з клунками, багатьох я знав — починаючи від Семененка це були службовці міської управи, але багато було й незнайомих. Німці були навдивовижу сумлінні в евакуації тих, хто не хотів лишатися в червоних руках, що дивувало мене тоді й ще більше дивує тепер, коли порівнюю це з тим, як безсовісно й бездушно лишають своїх союзників напризволяще, коли звідкись відступають. Чи німці так поводилися з властивої їм систематичности, чи сподівалися на повернення, коли потребуватимуть місцевих кадрів, не знаю. Але фактом є, що вони лишали комплектування пасажирів для евакуації в українських руках, і думаю, що ті, хто хотів виїхати, мали змогу.

На пероні ми чекали довго. День хилився до вечора, мороз дошкуляв, ми підстрибували й тупали ногами (мати завбачливо як засіб захистити ноги від замерзання радила обернути їх папером поверх шкарпеток, і це допомагало), плескали руками й руками об плечі. Але найстрашніше було не це, а настирлива думка:

— А що як поїзда взагалі не буде? Може, машиніст саботуватиме? Може, колію десь перервано? Що тоді — кінець?

Нарешті, пахкаючи, поїзд показався на колії, підійшов до перону й став. Був він навіть не вантажний, а пасажирський, хоч, звісно, без освітлення і огрівання. Тут зчинилося щось неймовірне, божевільне. Не встиг поїзд остаточно зупинитися, як натовп кинувся на штурм, збиваючи інших з ніг, вкидаючи свої клунки до вагонів, кидаючися самі до них, наче це були не культурні люди, усі — те, що звалося «свідомі українці», а дикі звіри. За хвилину або дві на пероні нікого не було вже — нікого, крім мене з матір’ю й нечисленними нашими клунками, а всі вагони були переповнені по вінця, так що не лишалося ніякої надії бути в поїзді.

Ніколи не забуду цих хвилин самоти на пероні, чекаючи, що осьось поїзд відійде — без мене, без нас. Дивним дивом я не думав про те, що завтра я буду в руках червоних (справді вони ввійшли в Харків аж за десять днів, 16 лютого), що це кінець життя. Ні, я думав про те, як дістатися додому, до «Саламандри», бо вже спускався вечір і наступала поліційна година. Та було таке відчуття жаху, як я не мав перед тим за все життя і рідко мав пізніше.

І тут, як deus ex machina, з’явився порятунок. В одному з вагонів розчинилися двері, і Оксана Линтварьова покликала нас, кажучи, що вони потиснуться — вона була з матір’ю й двома синами — і візьмуть мене з матір’ю. Так сталося. За якийсь час поїзд рушив — на Люботин, на Ворожбу й Бахмач, у дуже повільну й довгу подорож. У невідоме.

Пізніше Оксана Линтварьова оповідала мені, що ініціятива походила від представника російської меншости в міській управі. Олег Куліков, заступник Семененка, сказав Оксані Юр’ївні:

— Оксано, підберіть Шевельова з мамою. Вони там стоять на пероні.

Я думаю, що без перебільшення можу сказати, що моє й матері життя врятувала Оксана Линтварьова, а з нею разом — росіянин Куліков. Якого, до речі, я не знав інакше, як на обличчя, перед тим і ніколи не зустрічав і не знаю його долі потім.

У вагоні я не підбивав у душі підсумків моїх п’ятнадцятьох місяців під німцями в Харкові. І не дивився в далеке минуле. Нас тримало в полоні сьогоднішнє, ну, може, завтрішнє. Куди везтимуть, ми знали — до Києва. Чи затриматися там? Чи продиратися до Львова, де була рідна душа, на яку я покладався й був певний підтримки й допомоги, — Василь Іванович Сімович, дядя Вася? Та це проблеми завтра, а сьогодні — їхати, вірніше — бути везеним і бути довезеним, і не замерзнути і не знесиліти, і не потрапити в лапи червоних партизанів.

Але тепер, понад сорок років пізніше, як я бачу той короткий, несповна півтора року, період свого життя? Шлях на Схід закрився, шлях на Захід увижався тільки теоретичним, практично він був загороджений. Заходу в контактах з німцями я майже не пізнав; дещо з еміµрантських писань, але крихти, без можливости уявити цілість. Духово я був у порожнечі, і не дивниця, що над моєю свідомістю тяжіла радянська фразеологія і ідеологія, природно, з заступанням плюсів на мінуси і навпаки, але без визволу. Я знав, що існує інше, але я не став частиною того іншого. Навіть не побачив і не відчув його. Ще перед вступом німців до Харкова я знав, що ця війна — не моя, що Гітлер і Сталін мені однаково ворожі, а прочитавши «Mein Kampf», я остаточно в цьому переконався. Інших сил у цьому безглуздому двобої я не добачав. Так, я хотів самостійної України, але я не бачив жадного шансу на її постання. Моїм завданням, отже, здавалося, було тільки пересидіти, не бути втягненим до навали нищень і смертей, не опинитися ні в радянському, ні в німецькому війську. Це було єдине, чого я був певний, це мотивувало мої кожноденні вчинки або брак учинків. Але програма недалекого прицілу. Іншу, кращу, досконалішу, може, я знайду на Заході?

Один з радянських журналістів, що спеціялізуються на пасквілях про людей з другого боку барикад, що працюють на матеріялі, скупо відміряному їм керівниками з КҐБ, без доступу до першоджерел, не мавши іншого проти мене «компромітуючого» матеріялу, закидав мені, що я «ухилився» від служби в радянській армії. Мушу визнати: він мав повну рацію. Правда, ухилятися в буквальному сенсі мені не довелося, бо перед відступом радянців мене зняли з обліку і сказали, куди приїду, — взятися там на облік. Але я нікуди не приїхав, а в піднімецькому Харкові братися на облік не було де. Та якщо не в дії, що була внеможливлена, то в намірі я таки постановив ухилятися, і тут мій бідолашний «біограф» має рацію. Він міг би тільки додати, що ухилявся я і від затягнення до німецького війська, і тут мені справді доводилося ухилятися активно, і була хвилина, коли здавалося, що я програв. Та«судьба Евгения хранила», і я лишився цивільним на все життя.

Отже — доцільна, але примітивна й аж ніяк не глибока програма, а поза нею — нічого. Поза цим, у мій німецько-харківський недовгий, але який же водночас безконечно тривалий період я відкрив уперше в моєму житті українську громаду, українську не походженням тільки, а волею до самоствердження, свідомою ідеологією. Але в тих обставинах ідеологія ця полягала в підкресленнізнаків більше, ніж суті: національний прапор, тризуб на титулі «Нової України» (який згодом німці усунули), співи вже не тільки «Розпрягайте, хлопці, коні» моїх студентських роікв, а «Ще не вмерла» або «Не пора». Усе це було психічним шоком з позитивною зарядкою, але що за тим? Ці люди, навіть включно з Доленком, політичним вождем, були розгублені і трималися теорії корисних малих діл — не тільки в щоденній поведінці, а навіть — хоч про це не говорилося — в мисленні.

Сьогодні я бачу ще одну прикмету доби, якої тоді не усвідомлював. Я знайшов громаду, віддану, чесну, щиру, але я не знайшов друзів. Ґенерація Визвольних змагань була далеко і зливалася в групу. Може, я б знайшов друзів серед своїх учнів у групі «Просвіти» — отакого Гарана, Юрка Попова, Сєви Герасимовича, — але контакт був надто короткочасний, щоб подолати відстань, яка на початку завжди існує між учителем і учнями. Мої однолітки й колеµи — Цебенко, Левченко, Микола Оглоблин, Юрій Блохин — були зайняті своїм кожний і, головне, вони не були найкращим свого покоління ні як науковці, ні як товариші. Я мав з ними добрі стосунки, але ми не були одне. Краще, мабуть, було знищене в чистках тридцятих років, лишилося або пересічніше, або спритніше.

Тут контраст з радянськими часами. Там не було відчуття громади й приналежности до неї, її витиснули офіційні будови-псевдогромади, всякі там партійні осередки, комсомольські, профспілкові, суроµати громади. Зате були справжні друзі, з якими було так добре розгулювати вулицями Харкова й говорити справді одверто про літературу чи театр і навіть — півсловами і чвертьреченнями, але добре зрозумілими — про політику. Був такий Миша Бармас ще з шкільних років, Мишко Тетієвський з студентських, Лев Догадько з викладовських. Нічого подібного в піднімецький період у Харкові я не мав. Говорити можна було б вільніше, бо німці були стороння сила, і ми не були обплетені мережею сексотства (хоч початки вже законювалися і виявилися в перших арештах — приміром, Вєтухова Михайла, або навіть у розстрілах — родина Недужих, якої я особисто не знав, але добре знали члени «Просвіти»). Але приязні не виходили, може, через тягарі прифронтового життя, а може, через відмінності біографій і культурних рівнів... Виходило, ніби відчуття ліктя громади заступило персональні відданості, вірності й навіть прості почуття прив’язаності. Виглядало, що однодумність і можливість одвертости знецінили вартість однодумности й можливости бути одвертим. Могло здатися, що клімат диктатури й гніту більше сприяв оформленню людських симпатій. І сцена на пероні перед евакуаційним поїздом, коли я лишився самотнім і покиненим і був узятий знов у склад громади тільки з наказу, і наказу не-українця, — виростає тут у символ.

Але речі можуть інколи розвиватися в протилежному порядку. В радянських умовах приязнь виростала з наявности якоїсь спільної таємниці, з неналежности до офіційної громади. Тут дружба зродилася власне в евакуаційному поїзді, на кілька десятків років у майбутньому — з Оксаною Линтварьовою. Громада вкинула мене до її з родиною вагону, а витворилася з цього ніби справжня приязнь. Правда, тут було дещо спільне в наших не-селянських родоводах і біографіях. Та ця дружба зформувалася і усвідомилася вже у Львові. Харків я покидав серед товаришів долі й недолі, але без особистого приятеля. І навіть тоді, у Львові й пізніше, це була ілюзія. Чоловік і жінка з нормальним статевим гоном ніколи не можуть зупинитися перед тим порогом, де кінчається дружба і починається посідання.

Скільки днів ми їхали до Києва, не знаю. І в тогочасному переживанні, і в теперішньому спогаді — безконечно довго; в дійсності, як тепер можу реконструювати, — днів п’ять або шість. Бо виїзд стався 6 лютого 1943 року, а вже з датою 18 лютого знаходжу в моєму — ще радянському — пашпорті позначку-штамп київської німецької комендатури про дозвіл їхати до Львова, а в Києві ми були щось із тиждень. Євген Маланюк, тоді для мене тільки напівреальне ім’я в героїчній авреолі, а згодом дуже буденна людина, про свій виїзд з України писав щось на зразок —на захід, на захід, ридали вагони. Наші вагони тоді не так ридали, як мовчали, а захід — тоді це був Львів — був моєю мрією. Вони переважно мовчали, бо ми вистоювали на станціях і полустанках годинами, пропускаючи довгі ешельони, либонь, з німецьким військом, пораненими, зброєю... Вагон був пасажирський і, хоч який він був набитий у Харкові, якось утрусився, і тісноти особливо ми не відчували. Зате холод дошкуляв добре, дарма що ми були закутані в що можна. Не пригадую, щу ми їли, але виглядає, що голодні ми не були. Пам’ятаю лише, що в Бахмачі нам сказано, що ми можемо скористатися з харчів німецької військової польової кухні, поїзд на нас почекає. Зоровий образ нашої процесії від перону до кухні досі зберігається в моїй уяві, неспішний похід людей, викорінених з µрунту і замотаних у що пощастило. Ішов поміж нас і Семененко, але навіть у своїй тоді мізерності він зберігав риси величности. Але гаряча страва на сніговому полі, парування казанів і казанків — це був рай земний. І це востаннє мої ноги ступали на землю Лівобережжя.

Дніпро ми переїхали вранці, він був такий же безглуздо-недоречний, як завжди взимку, коли замерзне, а коло полудня ми прибули на київську станцію. На нас уже чекали — численна «українська поліція» і вантажні автомобілі. Поліцаї допомагали старим і немічним, зрештою, всі ми були охлялі, вони були винятково ввічливі, і виглядали вони фантастично — всі стрункі, молоді, всі бльондини, всі з дружньою посмішкою. Я навіть спитав, чи їх спеціяльно добирали за кольором волосся.

— Да, белая раса, — сказав він жартома і блиснув у посмішці білими молодими зубами. Говорили вони всі виключно по-російськи, українською ця поліція була тільки в географічному сенсі.

Для нас була приготована школа, де, звичайно, не було навчання. Були стіни, була солома на підлозі, більше не було нічого, але було опалення, а це для нас було чудо. Але найбільше ми прагнули вмитися і поголитися. Разом з Юрієм Гавриловичем Блохином ми вирушили в пошуку голярні-перукарні. На відміну від Харкова, де такі заклади під німцями не існували, голярня знайшлася. Працювали там самі дівчата, і вода була холодна. Кияни одягнені були — це ми вже помітили — далеко не за будь-якою модою, але наш жалюгідний вигляд був на куди нижчому ступені шкали злиденности, і дівчата не могли не бачити, що ми щось незвичайне. Та більше їх уразив не наш одяг і не наша зарослість бородою й вусами, а те, що ми говорили між собою і з ними по-українськи.

— А вы ещё до сих пор говорите по-украински? — спитала мене плекачка краси мого обличчя. І це був перший вступ до нашого знайомства з піднімецьким Києвом. Ми не знали тоді про перші дні після відступу радянців, про «Українське слово» й «Літаври», про розстріл Олени Теліги з товаришами, про розгром перших українських спроб згуртуватися. І далі нам про це ніхто не наважувався казати expressis verbis, обмежуючися на натяках і недомовленнях, але ми пройшли перед тим радянську школу життя і навчилися не ставити зайвих запитань. Київ мовчав, незабаром ми приєдналися до цього стилю життя. Коли якесь запитання все таки виривалося, воно натикалося на мовчання киянина, і це була красномовна нам відповідь. Ні, в майже мертвому Харкові було краще. Ми вмирали з голоду, але ми могли багато сказати, хоч і там далеко не все. У Харкові ми були частиною України — Київ був поза Україною, він був ніде. Німеччиною він ще не став, але на Україну він більше не скидався. За тих кілька днів, що я провів у Києві, я вперше зустрів «інших» німців. З Харкова для мене німці були виключно чоловіки і виключно в військових шинелях. Тут на вулицях мені спіткалися кілька чоловіків у партійній золотофазанній (goldene Fasanen) уніформі, і вперше я побачив німецьких жінок. Одна була особливо незвичайна, просто фантастична. Серед київської мізерії вона йшла в чорних шкіряних штанах і жакеті з леопардової шкури, може, подарунок від нареченого з африканського фронту. Шати ці не були з валькірії, але враження від цієї елеµантної чоловікоподібної але стрункої появи було таке, ніби вона щойно приземлилася з польоту новітніх, на вбрання двадцятого сторіччя переодягнених подруг Брунгільди. Вона ніби взялася репрезентувати тут новітню панівну расу, що хотіла бути панами й володарями на цій завойованій чорноземлі, серед цих змиршавілих кандидатів у раби.

Я не довго затримався в призначеній нам школі. У Києві мали бути дві мої кузини — дуже близька до нашої родини Оля Прісецька й її сестра Люся Старицька. Але Оля жила в Святошині, трамвай не працював, дістатися туди не було як, і я пішов до Люсі, що жила на Львівській вулиці, там, де я колись відвідував її й зупинявся під час моєї найпершої візити до Києва в середині двадцятих років. Люся була й далі там з чоловіком і синком. Ми перейшли з нашої школи до них, і там, у родинному колі, можна було трохи більше довідатися про те, що коїлося під німцями в окупованому місті. Від Люсі ми довідалися, що Оля приєдналася до більшовицького підпілля, її викрили, заарештували і, ймовірно, розстріляли. Моя подорож до Святошина була б, отже, даремною, а може, й небезпечною. Єдина дочка Надя, як мені сказали, подалася десь поза Київ, а її синок Олег, називаний у родині Алік, милий хлопець, що ще перед війною вступив до військової школи («училища») і якраз на початок війни був випущений лейтенантом, зразу пішов на фронт, щоб звідти ніколи не повернутися. Ще один з бар’єру живого м’яса. Лишилися мені від нього дві малі фотокартки: одна ще дитяча, в першій у його житті шубці й хутряній капелюсі, на якій картці Оля написала«Бабочці і Люлі» — так він вимовляв-звертався до моєї матері і мене; друга — вже в військовій уніформі і з сумним виглядом широких карих очей, трохи воронячо-наївних. Таке було моє друге розчарування від Києва. Я не знайшов у ньому України, тепер я не знайшов близьких людей.

З усього Києва мені найбільше запам’ятався не розсаджений більшовицькими мінами Хрещатик — видовищ цього стилю не бракувало в Харкові, а початок Брест-Литовського шосе (бульвару Шевченка) коло Бессарабки, початок дороги до Святошина. Я стою, падає мокрий сніг, перші сніжинки розтають, на них падають нові й нові, і ось уже земля робиться біла. Перші хоробрі, їхній шлях до загибелі, перемога снігу, маси, що бере саме своєю масовістю. Ще видно трамвайні рейки, що колись допроваджували мене до Святошина, але й вони зникають під снігом — трамвай не працює. Руху на вулиці майже нема, зрідка хтось пробреде або проїде німецька машина. Київ причаївся, він існує тільки як географічна точка, як назва. Кажучи словами поета, —ох, яка пустеля. Мені пригадався Київ моїх перших відвідин, десь 1926 року... Теж зима, мокрий день з мокрим снігом, теж окупанти, тільки не німецькі, теж місто зсунене в заштатність, людей, правда, більше на вулицях, зрідка проповзе трамвай, але все якесь несправжнє, недоречні горби й узвози, безглуздий замерзлий Дніпро, безглузда пустеля низинного лівого берега... Ні, Київ розрахований взагалі на весну, літо, осінь, але не на зиму. Він південний, але зима не вкладається в південність, місто стає недоречним, а вже й поготів — коли на зиму накладається катастрофа, що стає подвійною...

Наступного дня треба розглядатися за працею. Як у піднімецькому Харкові, перший погляд падає на газету. Мені кажуть, що вона порожня, огидна, лежить на череві й лиже німецький чобіт. Усе таки треба подивитися на власні очі, пересвідчитися, яким є «Нове українське слово», що заступило короткотривале незалежне «Українське слово», що про нього люди бояться й згадувати. Виходило воно леµально, але тепер на статусі нелеµальщини, поза законом перебування, у «законі» знешкодження вибухового матеріялу. Усе таки, думалося, може, це так, як харківська «Нова Україна» — про Петлюру не можна, але про Потебню, про Василя Мову — можна, театральні рецензії... Може, редактор зрадіє прибульцеві і запросить писати статті на теми української культури, безпосередньо з політикою не зв’язані. Тоді не треба буде писати, чого не думаєш, тільки дечого не писати, а буде все таки перша зачіпка в Києві...

Ні, так воно не було. До головного редактора мене пустили, і на мою українську мову редактор Константин Штепа відповідав українською мовою. І все було чемно, але в кожній фразі виразно проглядало — чого ти тут, не треба тут ні тебе, ні української мови, не засиджуйся і не повертайся. «Нове українське слово» в одному приміщенні з проросійськими «Последними новостями», і коли заходить редактор цих останніх Дудін, Штепа моментально переходить на російське:

— Позвольте вас представить — господин Дудин, а это доцент Шевелёв, недавно приехал из Харькова.

Зрештою, зі співробітниками власної новоукраїнської безсловесної газети професор (історії середніх віків) редактор Штепа говорив теж російською мовою, як і вони з ним.

О, все було чемно, я не стояв, мені запропонували сісти, але ні до якої співпраці мене не просили, і кожної хвилини я почував — у браку запитань про мене, про Харків, про інших прибулих, у трохи довших, ніж звичайно, павзах, у браку посмішки, у відсутності дотепу, — що тут мене не треба, що сюди я не належу. Згадувалося Пастернакове«и вежливо жалят, как змеи в овсе». Любченко Аркадій пише в своєму щоденнику, що зустрів Штепу й Дудіна в µестапо — не як в’язнів або свідків, а як своїх людей. У мені Штепа бачив кандидата на іншу ролю в тій самій інституції. Природно, що моя до нього візита була штучною — якби я опинився в µестапо, то не поруч із Штепою. Перебування поруч було нонсенс. Я не затримався довго, і вийшов я, вже добре знавши, що сюди я не повертатимуся.

Штепа мав свою Немезіду. Він записався до фольксдойче. Його молодого сина — як німця — взяли до війська. Він загинув на фронті. Принаймні так мені казали. Сам Штепа — пізніше — писав для американців про радянську історичну науку.

В особі Штепи Київ повернувся до мене своїм райхскомісаріятським обличчям. Я спробував ще шукати іншого обличчя серед науковців. Було приміщення, де вони збиралися час від часу на наукові доповіді. У холодній кімнаті, в потертих шубах, вони сиділи і щось обговорювали, здається, чи не реформу правопису. Не почув я жадної нової ідеї чи проблеми, над усім панував дух переляку, примітивізму й сірости. Називали мені імена декого з присутніх, але я їх не чув перед тим і не запам’ятав тепер. Не виступала тут підлота, але і сюди не було бажання повертатися. Було враження малих людей, чиї думки були зайняті «проблемою хліба», а зовсім не науки. Не пригадую, чи був там Пантелеймон Ковальов (що по війні зробився Ковалів), якого я ближче знав уже з еміµрації в Німеччині і в Америці, але сьогодні мені ті сходини уявляються як розмножений на багато примірників Ковальов. Була це людина чесна, неймовірно працьовита, працьовита до стадії графоманії і не здатна на жадну творчу думку, безнадійно провінційна й тупа. Він пізніше показався добрим підприємцем і повидавав сам усі ті компіляції, до того ж спримітивізовані й перекручені, які він плодив у неймовірній кількості. Тоді до мовно-правописних тем додалися церковні, і якийсь стосунок він мав до православної еміµраційної церкви. Вигляд він мав дуже вовкуватий, але в суті своїй не був злою людиною. У мої перші відвідини Вашінµтону він виявив до мене велику гостинність, дуже кликав до себе і возив автом на огляд туристичних місць американської столиці, включно зі струнким пам’ятником Джефферсонові. Правда, тоді я вже працював у американському університеті, а він далі був героєм еміµрантського µетта. А був він людина практична, не дурно навчився автової їзди, і поєднувалася в ньому хитрість подільського селянина й сільського попа.

Повторюю, я не певен, чи він був на тих сходинах науковців у Києві, чи мушу його тут згадувати, але роблю це, бо всі ті сходини виглядають мені як мультиплікація Ковальова. Це значить, що від науковости стояли вони далеченько. Сума вражень редакційних і тепер наукових показала мені з граничною ясністю, що в тому Києві мені робити не було чого. Треба було податися десь інде. Я не надавався на ролі ні ідеологічної «німецької овчарки», ні на колонаукового промишлювача хліба щоденного. До речі про хліб. У той час Київ не голодував у харківському стилі. Кузина Люся мала, як і більшість населення, продуктові картки, діставалося на них мало, але досить, щоб не померти з голоду. Але хліб київський я запам’ятав добре. Основним його складником було просо з непровіяною шкаралупою. Зла уява могла б сказати, що цим хлібом німці хотіли звільнити українську землю від тубільців. Хліб цей був µарантією на виразку шлунка. Це був уповільнений Бабин Яр. Кияни промишляли, я тут, хоч не був чужинець, був як Стрєлков у Харкові, — людина без дверей до скарбів землі. З цього Києва треба було тікати чимдуж і якнайскоріше.

Звичайно, можна було ще шукати своїх людей, я б сказав навіть, шукати серед озвірілих і звироднілих людину. Я спробував знайти Романа Кухаря, мого талановитого й бунтівного колись студента з УКІЖу: про нього тут уже була згадка, цього опозиціонера партії через вивчення англійської мови. Тепер я розпитував кожного, кого міг: чи Кухар був у Києві? Чи він дописував до видань Олени Теліги? Чи він був з нею й її товаришами схоплений і знищений? Чи зберігся й десь переховується? Навіть Штепу я питав про це. Але ніхто не міг чи не хотів мені щось сказати. Тоталітарні режими мають блискучу здатність викорінювати цілі періоди з історії, ляк породжує мовчання, мовчання нависає над людською свідомістю й збільшує ляк. (Зрештою, не тільки тоталітарні. Де ви тепер прочитаєте про літераторів, про мистців років гітлеризму? Тих, що йшли за і з режимом?). У пригніченому, принишклому Києві не вдалося довідатися, чи був там Кухар і куди вів його слід — до Бабиного Яру, чи на німецьку каторгу, чи на поталу радянцям.

Оповідання про вибір маршруту й подорож піде далі, але тут, наче примітка, хай ще буде коротка згадка про коротку зустріч ще з однією людиною, що, може, могла бути або й була четвертим праведником. Гліба Затворницького я не знаходжу тепер ні в УРЕ, ні в сарсельській енциклопедії. Не знаю його дальшої долі. Він був театральний режисер, і в тодішньому Києві працював з такою-сякою невеликою студією. Він хотів зробити виставу з українських інтермедій 17-го сторіччя. Він уважав себе учнем Леся Курбаса. Але хто тоді не вважав? Йосип Гірняк убачає його мистецьке коріння в футуризмі. Я висуваю його кандидатом на четвертого праведника, бо в тогочасному мовчущому Києві він горів ідеєю творчого театру. Здається, він згодом доїхав до Львова, не знаю, чи й до Німеччини. Далі його постать губиться. Людям дають оцінку на підставі того, що вони створили. А як було б, коли б цінували й за наміром створити?

Та повернуся до плянів подорожі нашої на захід.

У пошуку трьох праведників, що могли б окупити гріх піднімецького Києва, мені вказували ще на одного. Оповідали, що в одному з районів міста, не знаю докладно, в якому саме, штепівство-дудінство не запанувало, що там чудом не загасли іскринки доброго вогню, а це все завдяки тому, що бурµомістром (а може, заступником бурµомістра) став, не знати як, Григорій Костюк, що на зламі двадцятих-тридцятих років був літературним критиком під прапорами вже спроституйованого Миколи Хвильового, відбув арешт і кару, а тепер мало не чудом виринув у Києві і — в міру своїх скромних районових можливостей сприяв українській інтеліµенції. Але доля, обмаль часу і брак транспорту для подорожей на околиці міста перешкодили моїй зустрічі з Григорієм Костюком (жадної споріднености з Іваном-Юрієм, про якого передше мовилася мова), сталося це вже пізніше, у Львові, коли туди прибилася хвиля втікачів із Києва і коли Костюк уже втратив свої районові державотворчі функції. Сталося і стало початком многолітньої приязні.

Але я знайшов у тодішньому Києві третього праведного мужа, і це була єдина приємна подія в ті холодно-гнилі дні моїх поневірянь по зµвалтованому місті. І велика-превелика несподіванка. Було це в тій школі, куди нас привезли були з вокзалу. Майже одночасно з нашим утікацьким транспортом туди прибув інший, що зверстав куди довшу путь, — з Північного Кавказу, конкретно з Нальчику. Серед тих утікачів знайшлася людина, бачити яку після стількох років я аж ніяк не думав: мій знайомий «з бачення» в студентські роки, мій героїчно-донкіхотський співборець за збереження Курбаса після вистави «Маклени Ґраси»... Не міг я вийти зі здивовання, спіткавши тепер після десятирічної невідомости про його долю — Юрка Лавріненка. Він мало змінився, дарма що пройшов через арешт і сибірське заполяр’я. Там знадобився йому його другий, позалітературний фах. Перед ХІНО-ХПІПО він дістав аµрономічну освіту і тоді, пройшовши шлях звичайного каторжника на фізичній праці, був виділений на вирощування городини в обставинах вічної мерзлоти і піврічної ночі. Відбув свій термін і, мавши заборону селитися на Україні, вибрав місцем осідку Нальчик, відносно близький до осель кубанського козацтва, нащадків запорозьких. Мало змінився він не тільки назовні, зберігши свою посмішку молодого зайчика, а і внутрішньо, лишившися вічним ентузіястом, завжди готовим піти за своєю гарячою уявою, нагинаючи факти до уяви, а не уяву до фактів. Радості від зустрічі не було кінця, і, так само, як і я, він був поглинений думкою: що далі? І йому було ясно, що в Києві лишатися не було чого — українського міста як не було, ми тут були не потрібні. Він міг би продиратися на Уманщину, там у нього були батьківська хата й рідня. Але і я вже тоді не вірив у перемогу німців, а він і поготів, і ми не сперечалися про те, щоб посуватися на захід, говорилося лише про те — куди і як.

Це не була проста справа. В мене була стара мати — їй було вже 75 років. А Юрко не дурно вибрав був сусідство з Кубанню — він там одружився з молодою, куди молодшою від нього козачкою, і в них було немовля, на честь Хвильового назване Микола. Юрко і Маруся — була це чудна пара. Вона була з малоосвічених селян, і серед наших літературно-інтеліµентських розмов почувалася майже як Сляй у Шекспіровому «Приборканні гострухи», тільки сама вона аж ніяк не була гострухою, навпаки, виглядала просто неймовірно смиренною. Хоч уже минув рік, відколи вони побралися, вона пізнала його не тільки з розмов, а і з чоловічого гону, вона зверталася до нього на «ви» і звала його Юрій Андріянович, а вона для нього була Маруся і «ти». А тим часом справжня натура в неї була владна, і пізніше, в Нью-Йорку, а особливо коли він почав чимраз більше нездужати, вона стала господинею дому, і, хоч вона нікому цього не казала і не вимагала, усім нам стало незручно далі називати її Марусею, вона стала якось само собою Марією Данилівною, незаперечним володарем дому. Що не виключало того, що роками вона доглядала його, хворого, і не раз корилася далі його примхам і вередуванням, яких ніколи не бракувало. Але тоді для всіх і кожного вона була тільки Марусею, і в виборі дальшої долі з нею не радилися.

Так утворився цей бльок трьох родин — мої супутники з Харкова Линтварьови, Лавріненки і я з матір’ю. Усі не мали бажання лишатися в Києві, але з усіх тільки я знав, куди я хотів.

Це був Львів. Я не знав, які там були обставини, але якось був певний, що зустріну там Сімовича, дядю Васю, і що він прилаштує якось мене і всіх нас. Як у 1940 році, Львів був осередком українськости, і в мені існувала певність, що там не пропадемо фізично і знайдемо своїх. Оксана Линтварьова і Юрко Лавріненко пристали на мій плян. Та це не було так просто. Німці здвигнули добрий кордон між «Райскомісаріятом», куди належав сторостерзаний Київ, і Галичиною, вони перешкоджали всякому рухові населення через Збруч і на схід, і на захід. Спеціяльного дозволу треба було тепер так само, як після радянського «визволення», і було для цього своє, тепер німецьке, НКВД.

Багато людей, особливо в націях, де сторіччя виробили рабську психологію, думають, що в складних обставинах, серед плетива заборон треба діставатися до мети задніми дверима, — я вірив у передні. До того задніх дверей під німецькою владою на Україні я не знав. І ми вирішили піти просто до німецької командантури і просити леµального дозволу. Лишивши по домівках старих (мами Оксанина й моя), малих (двоє Оксаниних хлопців і Лавріненків крихітний Микола) і без’язиких (Маруся, потенційна Марія Данилівна), ми троє одчайдушно вирушили до німецьких господарів міста й наших доль. Були з нами тільки наші радянські пашпорти та посвідки з Харкова чи Нальчика про евакуацію. І чудо сталося: з командантури ми вийшли з штампами на наших пашпортах. Ми не заповняли ніяких анкет, у нас не питали про родовід і професію, тільки коротко запитали, чому до Львова, і, діставши відповідь, що маємо там рідних (що було брехня) і знайомих (що було брехня у випадку моїх супутників), ми віддали свої пашпорти і за яких п’ять чи десять хвилин одержали їх назад з новими штампами. Там говорилося:

«Зголосився 18 лютого 1943 р. в міській командантурі Києва і спрямований далі до Львова. Не має права претендувати на використання залізниці». Два підписи і кругла печатка з непривітним німецьким орлом.

А усно нам сказали, що з цим дозволом можемо виміняти в банку суму 500 райхскомісаріятських карбованців (?) на відповідну суму грошей, теж малої вартости, що курсували в «генерал-губернаторстві», в якому злучили, не питавши, Галичину зі східньою частиною Польщі. Сума ця була «на душу», так ми «збагатіли». Ба більше: сказали нам, що на поїзд претендувати ми не маємо права, але сьогодні ввечері йде поїзд до Здолбунова, і от нам дозвіл на нього, тільки від Здолбунова це вже справа наша, як мандрувати.

І от ми їдемо, маємо своє купе, вагон «твердий», але пасажирський і навіть — неймовірно — з опаленням. Поза нами, їдуть майже самі військові. Грошей за поїзд ми не платили, квитків у нас нема, але їх ніхто й не питає. Спати можна тільки сидячи, але вимагати спальних місць було б справді забагато, і ми щасливі. Тільки малий Микола часом кричить, Маруся дає йому груди, повні груди повногрудої української сільської дівчини в повному цвіту... Ми щасливі.

Але ніщо не вічне, а особливо щастя. Наступний день, ми в Здолбунові, і що тепер? Вивантажуємо себе і клунки, німці з поїзда розходяться, станція порожніє. Ми серед клунків на лавці, станція порожня, часом просичить маневровий паровоз, часом мине військовий поїзд. Звичайно, такої розкоші, як каса або довідкове бюро, нема й бути не може. Довкола сніги, кілька будиночків, але наче вимерлих. Єдина людина — німець-вартовий, майже без обличчя: йдучи знизу догори — розсяжні валянки, тепла громіздка шинеля, на голові хутряна капелюха зі спущеними боками й зав’язана на підборідді. На третьому році війни німці нарешті зодягли своїх салдатів як годиться для «російської зими». Салдат не на коні, але своєю монументальністю й незрушністю він нагадує мені постать Олександра III на петербурзькому пам’ятнику роботи Трубецького.

День добігає кінця, вечоріє, вогники не світяться, бо війна, затемнення. Ми сидимо. Доки? Що робити? Влізти до поїзда, що проходить? Але чи нас пустять? Чи не вважатимуть цих заклункованих людей за партизанів? І чи нам скажуть, куди йде поїзд? Мабуть, треба б піти до міста, знайти командантуру, проситися. Але як піти? — ануж тим часом трапиться поїзд, а ми його проµавимо. І ось уже темно. А ми сидимо і чекаємо — чого? Якби ж ми самі знали.

У цьому застиглому незрушному пейзажі ми ніби самі стали нерухомими. Нерухомий і німецький вартовий. І раптом він кидає свій пост і йде до поїзда, що стоїть десь на далекій колії. Неймовірне порушення гармонії й рівноваги. Та далі гірше. Він повертається, він тепер не йде, а біжить, і він біжить не на своє старе місце, а впрост до нас. Швидко він щось до нас говорить, так швидко, що нашій обмеженій німецькій мові важко його зрозуміти. Але він нас до чогось заохочує, він хапає найбільші наші клунки і тягне їх через колії. Нарешті ми розуміємо. Військовий поїзд незабаром рушає на Львів. Він виторгував місце для наших старих і малих. Щождо нас, середнього віку, хай ми вибачимо, але місць у вагонах нема, та він нас посадить на тендер, що везе вугілля, і, хай у невигоді, ми теж дістанемося до місця призначення.

У моїй пам’яті зберігається багато образів і образків війни. Люди, що згоріли в танку, повішені на ліхтарях і бальконах, салдат, що хоче стріляти в мене за портьєру, бомби й тисячі поранених у нічному нальоті, євреї Харкова, що мовчазною масою тягнуться до Тракторного заводу, і трупи, що простягають свою вихудлу руку з-під снігових заметів, і багато ще чого. Але моє, може, найсильніше враження — цей салдат, якого я не знаю імени і навіть обличчя, не знаю майбутньої долі. Чи він повернувся до свого фатерлянду, а чи, може, його тієї ж ночі підстрелив партизан («Убий німця!» — кричала «Правда»)... Що йому були ці кілька замотаних у чорт-зна-що «тубільців»? Чому він узявся нам допомогти? Чому в ньому не з’їла всіх людських почувань ненависть до всіх і кожного в цій диявольській вищереній проти нього Руслянд-Росії? У моїй уяві він лишився образом людяности й любови серед озвіріння й ненависти. Невідомий Ганс, чи Фріц, чи Дітер став мені образом людини. Справжньої. Ставлять пам’ятники забитим «невідомим салдатам». Я маю свого невідомого салдата, і, якби я був країною, йому б я поставив монумент. Тільки це був би пам’ятник не невідомому салдатові, а невідомій людині. І його невеличкий учинок, про який він, може, сам забув за кілька днів, стоїть для мене вище від Ромен-Роллянового рішення стати двадцять літ перед тимau-dessus de la mкlйe.

Наші малі й старі їхали спокійно й тепло. На тендері було холодно, вугілля перекочувалося й вислизало з-під наших тіл, треба було триматися руками за борт тендера, руки коцюбіли й боліли. Власне, великого морозу не було, поїзд не летів експресом, але все таки він рухався, і ми були неприхищені від тим твореного вітру. Ми приїхали до призначення чорні від вугілля, змучені безсонною ніччю, але ми приїхали.

Світанок, ранок і — Львів. Чи то пак — такий ми читаємо напис великими чорними літерами —Lemberg.

Медовий місяць, короткий час сп’яніння силою життя, коли смерть не існує, ілюзія повної гармонії і єдности двох істот, злитих в одну. Він звичайно виростає з повноти сексуального самоздійснення і переростає в кохання-приязнь або в гірше розчарування, розпуку або розлуку. Таких медових місяців я мав у житті два, і згадка про них солодка й журлива.

Але мій справжній медовий місяць був не з людиною, а з містом, і це був Львів. Це був шал здійснення мрій, це було занурення з затхлого повітря двох диктатур — російської, а потім голодної німецької в Харкові — в чистий кисень здійснення нездійсненного, коли віра ставала реальністю або так здавалося, і, як я сьогодні це бачу, це все було чиста уява, самоомана, ілюзія, дим, і при тому дим без вогню. Це не було реальне місто, воно було ніби поза часом і простором, воно було я, але це я, так вірилося, вірилося беззастережно, знаходило себе в образі міста. Львів був у німецьких руках, і ці руки не були ні чисті, ні делікатні. Але я цього не бачив, бо не хотів бачити. Понад половина Львова були поляки, але я жив у такому Львові, де поляків не було. Пізніше я довідався від Штібера, що він, шанувавши Василя Сімовича як мовознавця, прийшов разом з Ташицьким на його похорон, але, як він формулював, атмосфера була така, що вони мусіли піти перед кінцем. Пізніше, від 1958 року я сприятелювався з Штібером, але тоді я навіть не помітив його. Бо для мене Львів був Україна, і поза нею в ньому нічого не існувало.

Не аналізуючи, я знав певні речі — не розумом, а повітрям дихання. Я був певен, що людина з природи — істота розумна й добра, а коли вона поводиться невідповідно, то це тільки тому, що їй не відкрили очі. Що історія людства й поодиноких націй у своїй глибшій сутності рухається за законами логіки й підягає законам проµресу, при чому цей безнастанний рух угору й вперед відбувається — тут данина моєму радянському вихованню — за законами діялектики, через подолання суперечностей у синтезі. Що існує така річ, яку ми звемо народ — в усій двозначності цього слов’янського слова, десь між поняттям нації і поняттям селянства, відповідно до потреб душі наголошуючи то один, то другий аспект. Що селянство — суспільна категорія вічна, воно зберігає в собі душу нації, і тому ця душа невмируща, — дарма що про селянство я не мав багато поняття, а лихий досвід моїх зустрічей з селюками в студентські роки, реальними селюками, а не уявними — якось лишався поза моїм уявленням того вічного трансцендетального селянства. Що є на світі така річ, як місія поодиноких націй, а отже, й місія України, і носієм цієї місії є українське незнищенне селянство, що воно хоче України як незалежної держави, а коли, може, не хоче або байдуже до цього, то це знов тільки тому, що йому не відслонили темряви з-перед очей. Що Україна ця містична може і хоче розбити Росію й визволитися з поневолення. Що гармонійна єдність нації, зокрема української, може бути й буде осягнена й стверджена навіки, і це буде безмежна доба нескінченного щастя всіх і кожного на медо- і молоконосній пухкій і пишній землі українській...

Я не міг би тоді зформулювати все це такими словами, це був не світогляд, а світовідчування, психічний комплекс наївного мряковиння, не спроможне витримати жадного контакту з дійсністю. Але я вірив у це, хоч заповіді цієї віри не були написані в моїй душі на жадних скрижалях. На початках навіть не віри, а прагнення віри, засновків до створення віри. Були в цьому всупереч усякій здоровій і тверезій логіці, всупереч усякому емпіричному досвідові безпорадно вимішані елементи Шевченкового романтизму, романтичного маріння Миколи Хвильового і, зрештою, совєтсько-комуністичного візіонерства світлого майбутнього, тільки перенесені тепер у моїй голові з місійної святої кляси — пролетаріяту — на місійну націю, її святе селянство. Хоч я того аж ніяк не усвідомлював, була це в суті речі справжня релігія, звісно, світська, не церковна. Вона мала й свої символи, і кожна зустріч із цими символами — жовтоблакитний прапор чи стрічка, тризуб, «Ще не вмерла», виконання хором Людкевичевого «Кавказу» з його «Борітеся — поборете» — все це сповнювало мене священним трепетом.

Ця дитячо-наївна релігія визрівала в мені ще в радянський час, але тоді я був її самотнім носієм, і тільки поодинокі вислови в дусі її могли коли-не-коли вирватися в розмові з ближчими мені людьми, такими нечисленними, та й мені самому вона була дуже туманна й аморфна. У піднімецькому Харкові було трохи більше адептів її, зібраних навколо «Просвіти», але обставини й ввесь триб життя не давали змоги їй розквітнути. У Львові вона знайшла плідний µрунт. Під подібними гаслами й уявленнями жила більшість львівської інтеліµенції, та, либонь, і галицького селянства, вихованого в підпольські роки тією інтеліµенцією. І обставини життя були тут не такі скрушно-мізерні, як у Харкові. Не було, звичайно, достатків, але не було й голоду. Боротьба за хліб насущний вимагала часу й зусилля, але чимало лишалося й на вияви й відправи нової релігії. Звичайно, розумом ми — я тут уже кажу не тільки «я», бо нас таких було більше — знали, що все це приречене. Що все це було, як кружляння мошки в передзахідню вечірню останню годину в останніх променях сонця. Що який не був би кінець війни, він не ніс нічого доброго чи в випадку німецької, чи російської перемоги. Та, зрештою, й того «чи — чи» було чимраз менше. У серпні 1943 року вдруге і вже остаточно впав Харків, у листопаді — Київ. Близька була й година втрати Львова. Та й у самій Галичині й Волині діялися речі мало відрадні. Я не брав у них участи і мало знав про них. Але доходили глухі чутки про взаємну різанину по селах українців поляками й поляків українцями. Про дії українських повстанських загонів різного політичного спрямовання. Про смертовбивства діячів одного відламу націоналістів другим. Усе це робилося в ім’я такої ж дитячо-облудної уяви дійсности, яка присвічувала й мені, й більшості інтеліµентів-львів’ян, тільки я і моє «ми» не брали в тому участи, ми змагалися словами і в словах знаходили своє щастя, зрештою — діяльність, може, корисніша чи, краще сказати, людяніша, ніж ті приречені на загибель свою й чужу спроби діяльности в обставинах, що всяку діяльність виключали, якщо це мала бути діяльність з якимись наслідками для майбутнього, а не діяльність заради діяльности.

І німці могли б усе те роїння мушви знищити за одну ніч масових арештів. Але вони не робили цього, бо треба було їм протиставити українців полякам, бо дозволені організації українські типу Українського центрального комітету постачали їм, рятуючи від того інтеліµенцію, робітників до німецьких фабрик і заводів з-поміж селян, а згодом у формі дивізії «Галичина» й гарматне м’ясо, а ще й тому, може, що таки боялися, що нищення української інтеліµенції Галичини могло б різко настроїти селянство Галичини проти них. І ми далі забувалися в говоренні, в ствердженні своєї оптимістичної — contra spem spero — віри. І ми були щасливі. А для мене це був захват мого найглибше відчутого медового місяця, медового місяця в обіймах уявного міста князя Льва і Лева, жовтого на блакитному тлі, Лева, що спирався на картонний меч. І була це така злива щастя, що вона навіть переплеснулася в перші повоєнні роки, 1946—48, про що, звісно, пізніше. Щастя позірного, уявного, самотужки вигаданого й створеного, — але хіба, зрештою, не кожне щастя буває саме таке? За годину мала спуститися ніч, і всі ці слова й навіть дії мали бути затерті нею навіки. Не лишивши сліду в історії. Але яка користь від слідів в історії?

Мій і Львова медовий місяць був недовгий, неповних тринадцять місяців. Але в моїй уяві він безконечної тривалости. Бо чого бракувало в днях, тижнях і місяцях, надолужувалося повнотою переживання й життя. Час виповнювався не поздовжно, а доглибинно почуттям щастя, і ця глибина не мала меж. Ця глибина, це почуття не потребували просторового наповнення. У тверезому мисленні я знав, що час мого перебування в Львові був міряний і що я ніколи до міста не повернуся. Логічним було б оглянути місто. Але цього я ніколи не зробив, бо Львів був настільки в мені, що не відчувалося потреби, внутрішньої потреби вжитися в його назверхні, а отже, поверхові деталі. Звичайно, за тринадцять місяців я не раз проходив тими самими вулицями, і мимоволі багато зорових вражень лишилося в свідомості. Але вони відкладалися там самі собою, без волі їх винайти й свідомо зберегти в завилинах мозку. Я зберіг якесь напівуявне цілісне враження від ренесансових будов Ринку, від тісноти Руської вулиці й сумежних, але я не був у середині старих церков, не бачив фресок, ікон і вітражів, а вже зовсім мало лишилося від північнозахідної частини міста, включно з собором Св. Юра, від Високого Замку, де не пролягали мої щоденні маршрути, що кружляли довкола осідків УЦК, Літературно-мистецького клюбу, Українського видавництва, книгозбірні НТШ й мого мешкання на вул. Конопніцької. Із Стрийського парку я несу в пам’яті кілька ялинок, але не цілість парку. Не бував я і в будинку Івана Франка, а музей коло Оперного театру був офіційно закритий, і я не добирався всередину. Місто було для мене тільки декорацією, а я поринув у виставу мого з містом медового місяця, де декорації мали ролю зовсім другорядну. На весні 1944 року я покидав Львів з глибокою закоханістю, але не з знанням. А все таки цілісний не деталізований, не конкретизований, але цілий образ міста я з собою вивіз. Образіншого міста, не такого, як Харків, Київ або Одеса, і в цьому образі химерно сполучаються малі деталі — фонтан Нептуна на Ринку, горорізьба стін одного з будинків там, темне й трохи смердюче склепіння одного з будинків на Руській вулиці, та ж таки ялинка Стрийського парку, важка озійність Св. Юра, загально-цісарсько-королівська недоречність фасади Оперного театру, підстрижені деревця Академічної вулиці... Мого Львова в дійсності ніколи не було, але деталі справжнього міста живуть у пам’яті. А може, і їх не було? І так я засуджений на вічне вагання, вічну нерозв’язаність питання, чим же був мій Львів — містом з тими деталями архітектури без цілісности будов чи лише моєю уявою, сном, небуттям?

Пам’ять не зберегла мені подробиць першого влаштування в Львові. Може, ми були занадто втомлені після непростої подорожі з Києва й Здолбунова. А може, в захваті від того, що ми таки попри всі труднощі й перешкоди дісталися до міста наших мрій, всі побутові деталі виглядали нам дуже незначними. Пригадую нас під високими, брудними й непривітними склепіннями львівського вокзалу, а по-місцевомудвірця, а потім бачу нас у кімнатах гуртожитку, а по-місцевомубурси, що належала Українському Центральному Комітетові, скорочено УЦК. Як ми потрапили туди? Особисто знав я тільки — зі своїх відвідин радянського часу — Василя Сімовича. Чи я мав адресу УЦК? Сумніваюся. Чи я порозумівся з Сімовичем, а той спрямував нас до УЦК? Як? Про телефони не могло бути й мови. Ані не вивіз я з Харкова звички полагоджувати справи телефоном, ані не було в Львові воєнних часів публічних телефонів. Таємницею лишається й сам транспорт. Від вокзалу до УЦК на Руській вулиці відстань була чимала, а ми були з старими, малими й клунками. Трамваї в Львові, правда, ходили — і це була велика приємність бачити після мертвих Харкова й Києваживий трамвай, але ледве чи ми до нього лізли. Та й грошей Генерал-губернаторства ми не мали ні трохи. А може, я лишив свою групу на станції, а сам пішов до УЦК?

Гуртожиток УЦК містився ближче до східніх околиць міста, на Снопківській вулиці, 22, а кімнату я з матір’ю дістали під числом 47, що нагадувало нам наше колись мешкання в Харкові, воно мало нумер 46, і таки теж у будинку ч. 22, на Римарській вулиці, були ми мало не в сусідстві. Поруч була кімната Лавріненків, у тому ж коридорі були Линтварьови. Кімнату давали на родину, що було великим поступом проти великих заль у київській школі. Кімнати були скромні, але мали ліжка, стіл і стілець чи два. Колись вони призначалися для українських студентів, тепер студентів у Львові майже не було, і гуртожиток приймав утікачів зі сходу. Було їх покищо не так багато, але можна було, зваживши стан на фронті, сподіватися на швидке поповнення, як воно й сталося. Обслуга була дуже скромна, але дуже привітна. Ми ж були своїкраяни, зі східніх земель, свої люди, щоб не вживати заяложеного «братиґ». Тут нас у перші дні — харчували, скупувато, але проти харківських бичків у пустій юшці й київського хліба з пшона й лускою це був рай земний. Наша невеличка поїзна комуна лишалася й тут комуною. Не було нічого легшого й милішого, як ходити в гості родина до родини. Особливо полюбила заходити до нас Маруся Лавріненко. Її тягло до моєї матері. Супроти чоловіка, набагато старшого й незмірно освіченішого, вона не могла не відчувати себе людиною меншої вартости. Теми наших з ним розмов не могли не пригнічувати її, вона їх здебільша просто не розуміла. Хоч вона була по-своєму щаслива, вона була й украй нещасна. Моя мати була теж далеко освіченіша від неї, але вони не говорили на літературні теми, сиплючи іменами й назвами, вони могли мати між собою жіночі розмови — трохи побутових розмов, трохи порад з господарства й догляду немовлят, спогадів, трохи теревенів, трохи пліток, і це, думаю, повертало Марусі душевну рівновагу. Це молоде створіння переймало досвід старшого, сільська і мало досвідчена молодичка вчилась досвіду в старшої міської жінки, це переливалася одвічна жіноча мудрість і розуміння життя з покоління в покоління, усталювався незрушний у своєму русі потік існування народу. Я не брав участи в цих розмовах і навіть не слухав їх, але я добре знав, які вони священні й значущі в своїй незначущості. Я думаю, що їх любили обидві жінки, і я підсвідомо зосторонь теж.

Одне слово, на Снопківській ми почували себе попри всі обмеження, як риба в (ще не зіпсованій) воді. Але засиджуватися нам не треба і не можна було. Поперше, вигоди таки були мінімальні, подруге, Львів мусів готуватися до нових хвиль утікачів. Ми були першими, з Харкова й Харківщини, за нами можна було сподіватися на решту, а далі хіба не був і Київ під ще не безпосередньою, але близькою загрозою?

Забігаючи вперед, оповім про те, як я знайшов собі мешкання. Точніше — як мені знайшов мешкання мій головний і найближчий моєму серцю гоститель Василь Сімович. Це була і проста і не зовсім проста історія, в якій відбилися химерно стосунки чотирьох націй у тогочасному Львові — українців, німців, поляків і навіть, сказати б, посмертно — жидів.

На всю житлову площу міста наклали важку руку німці. Нікуди не можна було в’їхати без ордеру їхнього Квартірамту. Але німці, захлиснувшися в петлі безконечних, ними ж спровокованих фронтів і в безмежжі окупованих просторів, просто не мали людей, щоб ефективно керувати розподілом мешкань. Місцеві люди були потрібні їм, щоб заповнити пустки. З-поміж українців і поляків вони все таки воліли українців. У Квартірамті з українців був такий Шепарович, якого я перед тим не знав. Самі українці були поділені на партії (очевидна річ, не леµально реєстровані політичні організації), але, коли доходило до здобуття якихось позицій від німців, досить одностайні.

Не думаю, щоб Сімович був близьким приятелем Шепаровича, але голос Сімовича мав авторитет. Він сказав Шепаровичеві про мене й мої проблеми — науковець, східняк, потребує допомоги. Мені визначили день і час авдієнції, Шепарович прийняв мене, і мені дали спрямовання до домоуправління на вулиці Конопніцької. Але тут увійшла до гри третя нація. Українці могли продістатися до нижчих керівних органів типу Квартірамту (до вищих і справді командних шлях був їм, природно, закритий герметично), але в будинках ще й досі переважно польського міста малі урядовці були, як правило, поляки. Даючи мені спрямовання, Шепарович попередив, що керівник будинку, як він казав —жондца, — був поляк. І кінець-кінцем від нього залежало дати мені вільне мешкання чи не дати, а були тисячі шляхів обійти ордер Квартірамту. Шепарович порадив мені бути дуже приязним із жондцею, полонити його.

— Якби ви могли говорити з ним по-польськи! — сказав, як про щось виключне, Шепарович.

Що ж, Париж вартий меси. Я вирішив говорити з жондцею по-польськи. І воно йшло зовсім не погано, хоч моя польська мова була більше теоретична й пасивна. Але ми говорили про се й про те, нічого значущого, і я вже думав, що причарував серце жондци, який, зрештою, був таким чемним, як тільки поляк уміє. Аж тут у мене запитано:

— А чи пан сам, чи має родину?

Треба було відповісти, що я з старою матір’ю. І раптом мені вискочило з голови, як по-польськимати. Господи, хіба я не знав хоч би поезії «Do matki Polki»! Але хто думає про Міцкевича в розмові з жондцею будинків на вулиці Конопніцької? І, не мігши знайти слова, я зробив фонетичну субституцію з українського «З матір’ю»:Z macierz№. Це була зовсім правильна субституція, і форма не була зовсім не можлива в польській мові, але вона була глибоко архаїчна і в розмовній мові неможлива. Жондца розсміявся і сказав:

— А, то пан нє пуляк!

Серце мені впало, квартира була втрачена, мої старання були марні. Тепер я чесно оповів жондці про своє харківське і зовсім не польське минуле, про свою українську приналежність і мову.

І жондца дав мені ключі, і мешкання було моє. Може, я таки сподобався йому, або він вирішив, що випадок не вартий того, щоб заводитися з Квартірамтом. А найпевніше, що його антиукраїнські почуття (якщо такі були) не ширилися на східняків, зосереджуючися на галичанах. І я таки говорив з ним по-польськи, чого, мабуть, не зробив би галичанин. Східняки були так чи так перекотиполе, сьогодні тут, а завтра інде, змагання за місто йшли не з ними, а з галичанами, що були тутешні й мали тут лишитися. Історія показала, що не галичани вигнали поляків із міста, а таки східняки в широкому сенсі слова. Та про це він тоді не міг думати.

І от я вперше в своєму свідомому житті винаймач свого власного мешкання, в чудовому районі міста, в прекрасному будинку, Конопніцької, 14, де перед війною, напевне, жили не бідні люди. Але в цілком порожньому: в моєму розпорядженні двері, вікна, стелі й підлоги, але жадних меблів. Та все було як у казці. Сімович уявив собі мою ситуацію і знову пустив у рух свої зв’язки. Один мій колишній студент, сказав він, тепер в українській поліції, і йому доручено охорону майна, конфіскованого в виселених жидів. Він вибере потрібні меблі й привезе їх на вулицю Конопніцької. Так увійшла в гру четверта нація — жиди.

Мушу зізнатися, мені стало прикро. Згадалися короткі зустрічі з львівськими жидами під час моїх перших відвідин Львова в часи його радянської окупації. Хлопець, підручний у якійсь крамниці, що побачив мене на лавці в якомусь парку, підсів, розпитував про радянські порядки і казав про свого «властителя», себто власника крамниці. Немолодий бухгальтер, з яким я спіткався в Моршині, ми проходжувалися, і він казав про радянську окупацію:

— Це на недовго, це ненормально, —

і думав, про европейський комплекс Львова і напівазіятських його нових господарів. Чи вони були ще живі? Як довго ще будуть? А може, меблі, що приїдуть до мене, були одного з них? А може, я знайду на них бризки крови?

Та вибору не було. Приймавши меблі, я не губив жадної людини. Змінити долі людей не мав спромоги. Меблі й так до них ніколи не повернуться, як до мене не повернуться ті, що я лишив у Харкові, включно з тією портьєрою, заради якої я мало не втратив життя. Утрата меблів не була й близько до найбільших лих війни. Поліцаї позносили меблі на наш поверх під командою колишнього Сімовичевого студента, той мені побажав гаразду на новому місці, відкозиряв, доторкнувшися пальцями до ріжка своєї шапки-мазепинки, вантажне авто від’їхало, і я з матір’ю (z matk№, неz macierz№) лишилися самі. Бризків крови на меблях не було. Ми були вже львів’яни.

Тепер треба було думати про працю. Фіктивну я вже мав. Ми приїхали до Львова 3 квітня, а вже з датою 6 квіттня 1943 року я мав посвідчення від УЦК про те, що я працюю таки в УЦК«в характері наукового референта»«як почесного працівника без ніякої винагороди», а з датою 9 квітня мені видано німецькомовну книжечку —Dienstausweis ч. 165, з моїм підписом і фотографією. Це мало велике значення для того, щоб не підлягти вивозові до Німеччини «в характері» зовсім не високого фахівця, а напівраба-робітника зі Сходу. Крім того, ці посвідки давали право на якісь там мінімальні харчі.

Трохи згодом знайшлася справжня праця. Справжня? Це була одна з химер воєнного часу і один з нонсенсів німецької окупаційної адміністрації. Не знаю коли, але найменше рік тому в самому осередку німецької управи «дистрикту Ґаліцієн» утворено комісію для складання німецько-українського правничого словника. Так, ніби тогочасна Німеччина була правною державою. І ніби німці мали лишитися володарями навіки. Комісії приділили кімнату в будинку, що перед тим був польським воєвідством, за радянського часу обкомом партії, а тепер правив за центр дистриктового губернатора Вехтера. Комісія спершу склала картотеку німецьких термінів, розписавши німецькі закони. А потім треба було братися за розшук (або творення) українських відповідників.

На чолі комісії стояв адвокат (пан меценас) Голубовський. Немолода вже людина, вихована ще за австрійських часів, і український патріот, він виеміµрував до Німеччини за польського часу і став німецьким громадянином, тому він і дістав своє високе призначення, що мало відіграти вирішальну ролю в перемозі над ворогами Німеччини. Голубовський був такий, яким він колись навчився бути в Австрії, вишуканих манер («цілую ручку»), з пенсне й золотим годинником у кишеньці жилета, з µетрами на черевиках, завжди бездоганно одягнений. Не знаю, чи він належав до нацистської партії, сумніваюся в цьому, либонь, він дістав своє призначення внаслідок приналежности до німецької нації (райхсдойч), а не до партії. Але так чи так, був він порядна людина і, коли можна застосувати це до людини австро-німецької культури, справжній, але сильно старомодний джентльмен. І мила особа. Його правниче мислення йшло цілком у річищі австрійського й німецького права, яке з практикою російського судівництва й радянського законодавства мало дуже мало спільного. Але в теорії він розумів потребу використати ту, другу термінологію. Пізніша доля не була ласкава до нього. Він часто згадував свого сина, який таки був наці. Сина того в Львові не було, і я його знав тільки з батькових згадок. Він загинув у бомбардуванні Санкт-Пельтену в Австрії, тоді Остмарк.

Подібна доля судилася й старому Голубовському. Зі Львова, коли відступали німці, він евакуювався до Хемніцу. Коли в березні 1945 року англо-американська авіяція взялася винищити дощенту центри Саксонії (що мали перейти за ялтинською умовою до росіян), за тотальним знищенням Дрездену прийшло таке ж знищення Хемніцу. Там загинув старий Голубовський. А в часи до першої світової війни він міг би бути якщо непослом до цісарсько-королівського парляменту, принаймні правничим дорадником такого посла!

Комісія Голубовського в Львові складалася ще з трьох осіб. Однією був Петро Коструба, мовознавець. Другою — професор радянського хову Паше-Озерський. Третьою і останньою — друкарка Соня. Коструба мав забезпечувати мовну нормативність ухвалюваних термінів. Паше-Озерський повинен був служити містком до звичної на сході практики судівництва. Пані Соня — ніхто не кликав її на прізвище, всі звали її тільки «пані Соня» — увічнювала наслідки дискусій на друкарській машинці. Важко було б підібрати різномасніший склад комісії. Голубовський поняття не мав про російське й радянське право, Паше-Озерський — про німецьке, Коструба й пані Соня — про жадне. Дуже часто дискусії про якийсь термін кінчалися повним відчаєм старого Голубовського. Те, що він пропонував, було незрозуміле іншим; те, що ті пропонували, було неприйнятне для нього. Мало було таких термінів, що їх би розуміли або приймали всі. Переважно справжніх відповідників для німецьких термінів не знаходилося взагалі, а новотворені не задовольняли нікого. Обговорення аж надто часто нагадували розмову підглухуватих, що відповідають на те, що почули, а не те, що справді було сказане. Голубовського, Кострубу, пані Соню єднало принаймні те, що вони були галичани, і на них виразно позначалася колишня Австро-Угорщина, а потім засвоєння елементів польської культури зі слідами націоналістичного протесту проти Польщі. Микола Паше-Озерський був тут чужорідне тіло — те, що львів’яни в ті роки звали «совєт», а подеколи й українізоване «совіт». І не тільки тому, що він був іншого виховання — він був з Києва й був присланий до Львова під час першої радянської окупації на професуру в університеті, — а й тому, що ставився з максимумом зневаги до всіх галичан і всього галицького, включно зі своїми теперішніми співпрацівнниками. Коли я став з ним на працю, він навіть думки не припускав, що це могло бути інакше, і одверто висловлював мені не лише ці почуття, а й свої надії на визволення новою окупацією Львова. Здавалося б, що совєтський правник мусів знати, щу чекало на тих, хто співпрацював з німцями, але він лишився в місті під час їх евакуації. З того, що слід його після приходу радянського війська на якийсь час загубився, можна здогадуватися, що органи радянського судочинства перевірили його. Скільки я міг судити, єдиним його щирим комплексом почувань було поєднання неприязні до галичан і чекання на радянське визволення. Пізніші архівні знахідки показали, що він виконував функцію «сексота». Миршавий на вигляд, по-радянському забріханий, він був стороннім тілом у комісії Голубовського. Але Голубовський був занадто джентльменом старо-галицької школи, щоб позбутися його зі своєї комісії за політичні погляди.