Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні.

На асистента взято Зінаїду Федорівну Небожівну, заміжню Троян. Я давав їй вказівки, щу робити в її групі, і ми працювали в повній гармонії. Вона була з тих типових українських жінок, що вміли сполучити владну вдачу з умінням підпорядкуватися, коли це було потрібне. І обличчя її було трохи зневажливе, але розумне, високочоле, тип українки-степовички, може, колись із домішкою половецької чи татарської крови. Вона вже ковтнула добрий ківш лиха в своєму житті. Аспіранткою вона зайнялася українським наголосом і надрукувала кілька оглядів і статей з цієї ділянки. Але її чоловіка Івана Трояна — лексиколога — заарештували, її викинули з праці і закрили доступ до наукової кар’єри. З двома синами, старшим чорнявим Сашком і молодшим опецькуватим і білявим Романом, вона перейшла випробування, приділені в Радянському Союзі дружинам заарештованих. Ми з нею добре сприятелювалися, говорити з нею було легко — як типово для сталінських часів, ми не розмовляли на політичні теми, але з несказаного ми просто й легко знали, щу хто думає і яку шкалу вартостей він має. Призначення на працю в університеті після кількарічного вигнання з науки було для неї справжнім щастям. Не знати, чи це могло довго тривати, — звільнення і обвинувачення могли статися за першої політичної кампанії проти «ворогів народу», але ті роки після окупації Галичини й Волині були відносно ліберальними, а далі її врятувало від переслідування закриття університету з початком війни. Після німецької окупації Харкова вона бідувала, як і ми всі, а що вона мала рідню в Празі, то вона домоглася дозволу туди переселитися. Атмосфера Праги її приголомшила. Тікання від росіян чехи одностайно розглядали як зраду, як запроданість німцям, українських мрій про визволення вони не розуміли й не хотіли розуміти, кожний у Празі тільки й думав про те, як «руси» ввійдуть до Праги, і вже тримав свого husa pro Rusa. Це справило на Зінаїду Федорівну таке враження, що вона вирішила не тікати далі на Захід, а лишитися в Празі й бути репатрійованою на Україну. Я в листах намагався переконати її, що це божевілля, що це самогубство і вбивство її синів, але вона не здавалася і — з владністю української жінки — лишилася в Празі. Думаю, що вона ніколи не побачила України, а мабуть, і Сашко з Романом. Принаймні в наукових виданнях радянської України її ім’я мені не траплялося ніколи. Остання фотографія приїхала з Праги недовго перед кінцем війни. Вона була вже не в вишиваній українським узором блюзі, а в сукенці західноєвропейського крою й кокетливому капелюшку. Її дуже смішило, що капелюх по-чеськи звався клобук (klobouk).

Я не заприязнився ні з ким іншим з викладачів свого факультету в університеті. Відбиток недавньої єжовщини ще не витерся з людських душ. Кожна інша людина була небезпечна, і найпевніше було триматися осторонь від усіх. Ми бачилися поміж годинами викладів, на нарадах і на оборонах дисертацій, але ми навіть не знали, де хто живе. Про долю Хорта я вже згадував. Більшість курсів з російського мовознавства вів (поза тими, що належали Булаховському) О [лександер?] Є [встигнєєвич?] Вержбицький. Він, мабуть, був з тих поляків, що забули польську мову й перейшли на українську. Але я ніколи не чув від нього жадного українського слова, ні, він не хотів іти стежкою Німчинова й Хорта, обережність насамперед, хоч він добре її знав, судячи з того розділу (про складене речення), що він на доручення Булаховського написав для другого тома «Курсу сучасної української літературної мови», що був написаний перед війною, але побачив світ уже 1951 року. Навіть його волосся йоржиком, його очі за дещо старомодним пенсне, а ще більше його сухий деренчливий голос наче казали: «Не чіпай мене, я холодний». Було в ньому щось від людини в футлярі.

У кабінеті мови далі була монументальна й хрипка Віра Павлівна Невзорова, але тепер її викладацькі години були дуже скорочені, — вона зідхнула з полегшею, мабуть, коли вже по війні Булаховського забрали до Києва; була далі Зінаїда Миколаївна Веселовська з вічно зляканим поглядом трохи зизуватих очей і вічно на сторожі доручених їй книжок, вона тепер дістала в помічниці Людмилу Олександрівну, не знаю на прізвище, з Холодної Гори, симпатичну стареньку, що теж пильнувала книжок, як зіниці ока. Але це не були люди, якщо вважати за властивість людини бути приятелем комусь іншому, не кажу вже — коханим. Це були частини устатковання кабінету.

З літератури був Парадиський, мій другий офіційний опонент, людина добрих знань, але майже не реалізованих і, мабуть, доброї волі, але паралізованої обережністю, — його перед тим добре вчили, як запалювати сірники, і він належав до тих зайців, що це мистецтво опанували. Пізніше він лишився в Харкові під час німецької окупації, а далі виїхав до Німеччини, але вже трудно хворів і, може, тому не брав участи у житті українців-еміµрантів, а може, й далі з обережности. Його смерть в Ашаффенбурзі 1949 року пройшла малопоміченою. Саме з’явився, і то з блиском, розмахом і розгоном, Семен Михайлович Шаховський і зразу став улюбленцем студентів, був ще Степан Андрійович Крижанівський, посередній поет і такий самий літературознавець, ввесь слухняність і підлеглість авторитетам. Його всі звали поза очі Стьопа Клижанівський, бо він не вимовлявр. Часом здавалося, що це була його єдина індивідуальна риса.

Усіх нас, себто наш факультет, очолював декан з дивним прізвищем Палунск, старий єврей, дуже партійний і без ближчого зв’язку з будьякими проявами філології. Активно шкідливим він, одначе, не був. У єресі українськомовности він ніколи не вдавався. Його заступником був Андрій Іванович Аксьонов, істота мало помітна, свідомо технічна і теж виключно російськомовна. Я був дуже здивований, коли потім, уже в Америці, він знайшов мене і почав листуватися доброю українською мовою, і був він тепер уже Аксенів. Робив він це не заради якогонебудь «лакомства нещасного», він міг більше скористатися з російських зв’язків. Видно, він таки був українець, але належав до тих Никодимів, що воліли тримати цей аспект своєї біографії для себе.

Наостанку згадаю ще одного викладача, але не з Харківського університету. Василь Семенович Ващенко належав до Дніпропетровського університету, але той не мав тоді права надавати вчених ступенів, і Ващенко приїхав до нас обороняти свою кандидатську дисертацію. Мене призначео одним з його двох офіційних опонентів. Це був мій перший і в Радянському Союзі — останній виступ такого типу, єдина особа, яку я вивів у кандидати. Дисертація була про мову Шевченка (звичайно ж, Т. Г.), і була вона дуже провінційна, дуже слабкенька й дуже відповідна до офіційних вимог. Я витягав її, як міг, це ж був мій перший кандидат наук, і він мені потім дуже дякував. Пізніші його праці, включно зі злочинним «Словником мови Шевченка» (о диво, без Т. Г.!), не пішли понад рівень дисертації, але він був працьовита й посидюща людина, і, сприяючи його науковому просуванню, я не занижував радянські критерії того часу, які прикладано до україністів-мовознавців.

Студенти моїх курсів помітно різнилися від того, що було за моїх студентських років. Через те, що тепер був окремий російський відділ, у мене фактично не було студентів-росіян і дуже мало євреїв. Була й вікова різниця. В мої роки навчання поруч молодих були люди старшого віку, яким двері авдиторій відкрилися після їхнього стажу в тому, що називалося «сільський актив», майже виключно партійці. Тепер у моїх курсах сиділи поспіль молоді, пересічного віку вісімнадцять — двадцять років, діти селян або сільської інтеліµенції, себто народжені десь коло 1920 року. Крім радянської системи, вони вже нічого не знали, навіть колективізація й голод належали до їхніх вражень підлітками. Не зважаючи на це, більшість з них уміла свіжо думати, і, вживаючи казенних фраз, вони не були в цілковитому полоні тих фраз. Мої стосунки з ними були, як правило, дуже добрі, і зовнішнім знаком цього був кошик з квітами, що мені купували студенти на свої злиденні гроші й приносили додому в кінці обох академічних років мого викладання — в червні 1940 і 1941 років. (Скільки пригадую, в університеті не було нагород від адміністрації, як практикувалося в УКІЖі).

Єдиним, але дуже виразним винятком був Григорій Тютюнник, що пізніше ввійшов у літературу і навіть уславився своїм романом «Вир». Він був повний, думаю, своїх сільських вражень і тих віршів, що тоді формувалися в його свідомості, і мовознавчі мудрощі явно були для нього чимсь зовсім зайвим, силоміць накиненим. Більшість хлопців у ті роки ходили без краватки, але у Тютюнника це було ніби демонстрацією, ніби він хотів лишатися в усьому сільським парубійком, і мені завжди здавалося, що від його потворного обличчя, з негритянськими губами, злими очима й непропорційно високим чолом під буйним чубом мало пахнути кізяками. Такий самий запах я відчув уже геть пізніше, коли став читати його «Вир» (я не міг його дочитати до кінця). Ближче його особистого життя я не знав, але враження він робив дуже відлюдкуватого, щонайменше в місті, — можливо, на селі він би поводився інакше. Конфліктів з ним я не мав, але ми не любили один одного.

Другим відлюдкуватим студентом був Гліб Сірко. Але це був інший тип, він підкреслював свою не-селянськість і, як на ті часи, одягався дуже добре. Радянському мисленню він себе протиставив — не в прямих запереченнях, звичайно, це було неможливе, але в ухилянні від учинків і висловів, загально вимаганих, у тонкій усмішці стиснених зневажливо вуст. Мені казали, що його тоді «проробляли» на комсомольських зборах, але нічого не змінилося. Не було нічого дивного в тому, що за німців я його зустрів з західного боку фронту, у Львові. Тепер ми були союзники, і він мене привітав по-своєму щиро — певна манірність лишалася і тепер в усій його поведінці, включно з тим привітанням. Він друкував новелі, тепер писав під псевдонімом Гліб Східний. По війні він опинився в Бельгії, казали, ніби він мав там багатого брата. Тоді він видав там повість «Аркадій Ярош», не видатний літературний осяг, але виразно несільську, інтеліµентську, в стриманому й навмисне сухуватому стилі. Від кололітературної метушні тих років він стояв цілком осторонь. На тому, виглядає, остаточно припинилися його зв’язки з українським середовищем. Позиція самотности перейшла в самотність. Не знаю його дальшого життя.

Такі були два вовки в моїх курсах. Один — радянський і антиміський, другий — протирадянський і антисільський. У писанні і в особистій поведінці.

Решта курсу — для аматорів точности й статистики, скажім, 88 осіб з 90 — були різної обдарованости, різної глибини життєсприймання, але всі вони були «нормальні» в тому сенсі, що жили з добою, не вириваючися назад, як Григорій Тютюнник, ані вперед (чи вбік?), як Гліб Східний. Вони знали те, що знала «нормальна» радянська людина того часу, вони так поводилися і так почували, так мирилися з тим, що здавалося їм невідповідним. Їхні пориви могли бути неусвідомлені, їхня поведінка була така, як інших. Невеликий відсоток їх увійшов у літературу, але на другорядних ролях, — Данило Бакуменко видав пізніше чимало збірок поезій пересічного формату і тепер забутих, Дмитро Білоус спеціялізувався в сатирі (в суворо офіційних рамках) і байці. Скільки ще могло б увійти в літературу, сказати важко, бо майже всіх хлопців забрано «добровільцями» до «студбату» (студентського батальйону), що був безглуздо скошений десь у Південній Київщині. Олесь Гончар, що вирвався з цього пекла, тяжко поранений, описав загибель своїх товаришів, в рамках цензурних можливостей, у недавньому нарисі.

Так, з Олесем Гончаром як моїм студентом я тепер зустрівся вдруге. Він був чи не єдиний випускник Газетного технікуму, спрямований до районової газети, якому пощастило вирватися з тієї поденщини до університету. Звичайно, за цей час він змінився. Це не був уже наївний селянський хлопчина, він уже знав дещо про ціну хліба і ціну соли, але він лишався якоюсь мірою людяним і порядним. Як студент він був один з перших, зі мною він зберігав сердечні відносини, часом заходив на розмову до мене додому, але він тоді вже друкувався, він був або ставав дорослим, і такої чарівної безпосередности, як перед тим, він уже не мав. Коли почалася війна і його взяли «добровільцем» на фронт, він покинув Харків, не попрощавшись зі мною. Це зрозуміло, часу на дихання тим «добровільцям» не давали. Після поранення він лежав у військовому шпиталі десь у Донбасі. Мені оповідали, що він гірко нарікав на свій воєнний досвід і казав, що фронту мав досить, але згадка в його офіційній біографії про те, що він був двічі поранений, ніби промовляє за те, що на фронті він був і вдруге. Наша третя зустріч не відбулася в Нью-Йорку, про це я вже писав. Якби мені запропонували вибрати з моїх студентів будь-якого часу п’ять найздібніших і найпорядніших, він увійшов би до цих п’ятьох.

Говорячи про своїх «літературних» студентів, згадаю ще як курйоз маленький епізод із студенткою на ім’я Мойся. В одній із своїх лекцій перед цілим курсом я проїхався на адресу поганої мови в творах Івана Ле. На перерві до мене підійшло кілька студентів і сказали, що в авдиторії сидить дочка Івана Ле, справжнє прізвище якого Мойся. Не знаю, чи передано мою характеристику самому письменникові. Ніяких наслідків моя зухвалість не мала. А мова Івана Ле таки була погана. Він уважався тоді одним з провідних прозаїків. Я не говорив про літературну вартість його творів — в мовних курсах це не була моя справа. Але я міг би додати, що вона була в гармонії з якістю його мови. Я мимоволі пригадую характеристику, що я одержав був від Наума Кагановича:

— Вы юноша дерзкий!

Згадаю ще студентку Лернер, одну з дуже небагатьох єврейок. Вона була дуже некрасива на обличчя, широкорота, широкощока, з плескатим кирпатим носом, ще трохи — і можна було б говорити про Квазімодо в спідниці. Але студентка вона була дуже добра і велика моя ентузіястка — не знаю, чи лише з академічних причин, — з дівчиною ніколи не можна бути певним, у чому корениться її захоплення викладачем. У червні 1941 року вона була серед тієї трійки, що принесла мені від студентів кошик з квітами додому, і вона хвалила мої виклади моїй матері на порозі комунальної кухні нашого комунального, чотириродинного мешкання. За кілька місяців, у кінці жовтня, — німці ввійшли до Харкова 25 жовтня, і місто ще стояло принишкле, не знаючи, що буде завтра, — я зустрів Лернер на своїй (Римарській) вулиці. Я не міг вірити своїм очам, я зупинив її і сказав, за дотеперішнім нашим стилем називаючи її товаришкою:

— Товаришко Лернер, що ви робите тут, це не кінчиться добром! —

(хоч наказу про екзод євреїв ще не було), і вона відповіла мені з усією щирістю, що вона буде пробувати дістатися на радянський бік через фронт. Природна річ, я ніколи її більше не бачив і не знаю, чи перехід їй удався.

З тих, хто хотів спеціялізуватися з мовознавства, — як звичайно, їх була меншість, — двоє були дуже здібні, з них могли вийти справжні вчені. Один був П [етро?] Мартем’янов, мовчазний, але дуже розумний. Знаю, що в кінці п’ятдесятих років він був у Харківському університеті, опублікував статтю в його виданні, не маю ніяких слідів його далі. Звісно, він уже тоді більше знав і розумів, ніж Федя Медведєв, коли той уже був професором. Може, це перешкодило його кар’єрі? Факт той, що видатним науковцем він не став. Другого я знав краще, бо він був щирий, говіркий і дуже милий. Серьожа Скубак, за моїми розрахунками, мав стати моїм асистентом, а далі й колеµою. (Я не міг охопити всіх студентів у всіх тих курсах, що їх вони потребували). Невеличку його доповідь з питань мови Шевченка, яку він приготував для мого спецкурсу, я дав Булаховському, щоб умістити в Учених записках університету, як добру студентську працю, і там вона побачила світ. Це не було щось високонаукове, але я хотів дати Сергієві заохоту. З початком війни я втратив його з поля зору, але він віднайшовся в Німеччині в кінці 1944 року. Він розшукав мене через журнал для остарбайтерів «Дозвілля», написав до мене, я йому відповів. У листах це був той самий щирий Серьожа, але не зовсім по-старому він виглядав на маленькій фотографії, що він прислав, з написом:«Дорогому вчителеві на згадку на чужині. Погжеліце 8.1/45». Він був завезений до Німеччини як остарбайтер і працював десь чи не в Сілезії. І перед тим дуже високий і астенічно-худорлявий, Скубак на фотографії виглядає ще тоншим, вимучені очі горять під високим круточолом. У листах Серьожа радився, що робити: фронт наближався, кінець Німеччини був справою короткого часу. Я відповів йому, що мені трудно давати поради, але для себе я знаю одне: треба тікати на захід, поки можна, але в випадку неможливости краще затріснути двері з цього грішного світу, ніж опинитися в лапах радянців. Він відповів, що думає так само. Але він був далі на схід, ніж я, фронт рушав часом дуже швидко, як остарбайтер він не мав права пересуватися по німецькій території. Я не знаю, чи він справді вчинив самогубство, чи потрапив до органів репатріяції. Якщо сталося друге, нема сумніву, що його або знищили, або загнали на каторгу. (Хоч політично він ніяк не виступав). Фактом є, що його ім’я ніколи не траплялося в пізніших радянських виданнях. Він лишився автором однієї і не дуже значущої статейки. А був би з нього добрий мовознавець.

Наприкінці цих згадок про мої два роки в університеті ставлю собі питання, чим пояснити добру думку студентів про мої курси. Чи це було тому, що я любив їх і сам захоплювався ними, що перебивав виклад дотепом і жартом, що добре ставився до студентів? Вони мені казали, що я посміхався до них навіть тоді, коли на іспитах ставив їм погану оцінку, — в дійсності я підсвідомо робив це, щоб їм легше було перенести свою поразку, хоч студент міг таку посмішку сприйняти як глузування? Чи вони цінили зміст тих курсів? А зміст, як я дивлюся тепер на свої курси, — в мене збереглися конспекти — був дещо незвичайний. Я вживав звичайної тоді фразеології, з февдалізмом, капіталізмом, соціялізмом і чим хочете. І я не мав наміру провадити якісь недозволені концепції. Але я нагромадив багато фактів, і я нічого не приховував. Мартиролог української мови за часів приналежности України до Російської імперії, про який уже давно не говорять, був повністю поданий у моїх викладах, може, почасти й тому, що так я їх знайшов у літературі, а це була тоді поспіль — з тодішнього погляду — націоналістична література. Не дурно, коли мене тягали на допит у НКВД в вересні 1941 року, слідчий питав мене, чому я тримаю на полицях «Історію України-Руси» і «Історію української літератури» Михайла Грушевського. Пригадую, що коли 1940 року я кінчив читати лекцію про стан української мови в підросійській Україні вісімнадцятого сторіччя, я сам злякався, так чорно це виглядало і так скидалося на обвинувальний акт дійсності радянської України. Я боявся доносу. Але доносу не було, і навіть НКВД роком пізніше про це нічого не знало і нічого мені не закидало. Чи студенти розуміли це, і воно їм подобалося? Таж вони майже всі суцільно були комсомольці, і їх безнастанно вчили клясової пильности? У жадному випадку це не була змова викладача і учнів проти підвалин офіційної ідеології. Я певний, що абсолютна більшість студентів не мали жадних підривних намірів чи думок протирадянського настрою. Але, може, в підсвідомості? Чи вони просто не розуміли цього і не добачали відмінності між офіційними поглядами і моїм матеріялом? Чи це було одним з чинників успіху моїх курсів? Я не маю відповіді на ці питання. Одне певне: ніяких доносів не було, товариш Палунск не викликав мене до свого кабінету на допит, спецчастина не рапортувала до НКВД, не призначалося для мене ніяких «проробок», і в кінці року студенти мені приносили квіти. Не сумніваюся однак, що коли б я викладав довше і не виправився б, у черговий період політичних загострень я б став об’єктом грізних нападів, а може, й більше. Треба пам’ятати, що після тайфуну єжовщини, з одного боку, і в перші місяці після окупації Галичини й Волині, а роком пізніше й Буковини, з другого, радянська Україна проходила через фазу заспокоєння й відносного політичного затишшя. Лагідний, поміркований «націоналізм» був навіть у моді.

Мати далі одержувала свою вельми скромну пенсію, що виросла з 36 карбовнців 50 коп. до 37.50, і кожного місяця аж по липень 1941 року «плательщик» Рудченко приносив цю суму додому й записував до пенсійної книжки «пенсіонера 547» виплату цієї суми. Але вже давно минув той час, коли ми мусіли жити на цю надто скромну суму плюс мої випадкові й принагідні заробітки. Моя платня виросла, особливо після того, як я став кандидатом філологічних наук, а далі й доцентом. Але це не поліпшувало нашого житлового стандарту. Це були все ті самі вісім квадратових метрів, те саме сусідство з комунальною кухнею, де оперували вісім примусів чотирьох родин. Мати зачиняла двері до кухні з інших кімнат і просила не користатися кухнею після десятої години вечора, але не було сили, що стримала б сусідок, двері розчинялися, примуси ревли, сморід розлягався, і наш сон був µвалтовно перерваний. Це був той самий блощичник, з випарюванням тих соціялістичних комах раз на місяць і з гострим запахом парених паразитів. Збиралися нові книжки, вони вже заповнювали простір під ліжками, і вже не лишалося того простору. По-старому я працював за дамським столиком, що дістався від моєї покійної сестри Віри.

Гроші не могли купити нової кімнати, це заборонялося, в Міській раді був спеціяльний відділ, що надавав нові кімнати, але списки були довжелезні, а черги відстрашували. Леµально можна було обмінюватися кімнатами, не можна було їх купувати. Чи при обміні вплачувано якісь гроші — це було важко встановити, та й ніхто того особливо не пильнував. Але я був нездалий на всякі комерційні трансакції, а надто пів- і не-леµальні. Порятунок прийшов з несподіваного боку — від завуча УКІЖу, вже згадуваного тут Тимця. Видно, студенти, що час від часу відвідували мене, розповіли йому про мої, як це звалося, «житлові умови». УКІЖ мав свою частину студентського гуртожитку, що звався Гігант. Студентські кімнати були здебільша на чотири особи, але було кілька невеликих мешкань, звичайно дві кімнати й кухня, такі квартири давали службовцям і викладачам. Тимець запропонував мені таке мешкання в Гіганті, на вулиці Артема, по сусідству з великим харківським цвинтарем, де серед інших були поховані мої, мені не відомі дід і баба, а пізніше сестра Віра. Я відмовився. Я потребував дистанції між собою й студентами. В гуртожитку мали тоді мешкання Догадько й Гузюк. Я бачив, що часом студенти стукалися до їхніх дверей на відвідини, і я не хотів цього. Опріч того, я ніколи не спускав з ока можливости, що за якісь гріхи, справжні чи уявні, мене можуть звільнити з праці. Тоді я все таки не втратив би свого кута в будинку «Саламандра», але я мав би негайно забратися з того «палацу», що мені пропонували в Гіганті. На тому мав би бути й кінець акту людської уваги й доброї волі з боку Тимця. Та ба, кінець це не був.

Тут входить у наше лицедійство нова дійова особа — Черепахов, журналіст і викладач газетної справи в УКІЖ, що про нього вже була мова. Черепахов з дружиною й дитиною мав одну кімнату в доброму будинку на Чорноглазівській вулиці, один короткий квартал від Пушкінської. Черепаховим їхня кімната стала нестерпною, і вони попросили мешкання в Гіганті. Тимець зорієнтувався, що тут був шанс для «обміну» і шанс для мене. Мені фіктивно дано мешкання в Гіганті, там мене прописано, стара кімната на Римарській лишилася за матір’ю. Законно? Законно. За який час мені моє мешкання в Гіганті (куди я ніколи не переїздив) перестало подобатися, і я вирішив обмінатися ним з Черепаховим. Теж ніби законно. Черепахови переїхали до «мого» мешкання в Гіганті, я дістав зовсім законно нову кімнату, куди більшу від моєї старої, на Чорноглазівській, зберігаючи стару на Римарській. Тепер ми мали дві кімнати, правда, в різних будинках, але це не було далеко, всього п’ять чи шість кварталів. Єдиний, хто міг би виявити не зовсім законні складники в цій законній трансакції, були сусіди Черепахових на їхньому попередньому мешканні. Те мешкання було менше від нашого, воно мало лише три кімнати. Одна, Черепахових, та, що стала моєю, а дві інші належали родині Сербинів, обоє члени партії, він робітник. Але щасливим способом одна з причин для виїзду Черепахових була саме сварка мадам Черепахової з мадам Сербиною. (Розмір кімнати був другою). У конфлікті, за Черепаховими, були винні Сербини, а за Сербинами, річ ясна, — Черепахови. Так чи так, Сербини були такі щасливі виїздом Черепахових, що зразу полюбили нас, і про донос не могло бути й мови. Додатковою причиною їхньої любови було те, що я майже не користався на Чорноглазівській кухнею, мати варила на старому місці, на Римарській, і я ходив туди їсти. Кімната на Чорноглазівській стала моїм кабінетом, робітнею, я купив новий писемний стіл, поставив полиці і поступово переносив туди свої книжки з Римарської. Така була ця пікарескова новеля, де в ролі махера, він же добрий янгол, виступав повільномеланхолійний Тимець і де в розв’язці всі були блаженно вдоволені: сам Тимець, Черепахови, Сербини і ми. Хто каже, що в радянській системі не було піклування про поліпшення житлових умов трудящих?

Але людина ніколи не задовольняється досягненим. Діставши квартиру, хай розірвану надвоє, я почав снувати мрії про телефон. Правду кажучи, телефон не був дуже потрібний у тогочасних харківських обставинах. Телефон чудова річ, коли всі його мають. Але в Харкові таких обранців було мало. З моїх знайомих телефон мали тільки Булаховський і Цебенко. До Догадька можна було дзвонити до Гіганта, але там телефон був спільний і на іншому поверсі. Треба було, щоб хтось відповів на дзвінок, — річ непевна, і щоб він пішов покликати Догадька, — річ ще менш певна. Але в найкращому випадку чекати треба було не менше, як десять або більше хвилин. Установи мали телефони, але полагоджувати справи телефоном не належало до стилю праці радянських установ, хіба що коли кликано швидку допомогу, що в нас траплялося, бо мати часом мала дуже грізні серцеві напади. Так телефон належав більше до ознак суспільного статусу, ніж до справді корисних вигід життя. Все таки я почав клопотатися про телефон. Черги на це не були такі безнадійні, як на мешкання. Було це на пошті. Я вистояв свою чергу, десь було це 1940 року, був записаний у чергу почекальників, і мені обіцяно, що, мабуть (так), я дістану свій телефон восени 1941 року. Підступний напад оскаженілого фашизму виключив таку можливість. Телефона в Харкові я так таки ніколи не мав. Може, якби я мав, Булаховський не виїхав би на евакуацію до Уфи, не попрощавшися зі мною. Хто знає!

Підвищення мого матеріяльного стану і мого суспільного статусу позначилися й на моєму здоров’ї. Минув той час, коли одна легеня була заторкнена туберкульозою, шлунок відмовляв праці і всього мене обсідали чиряки, як це було під кінець моїх студентських років. Я лишився худорлявим, і харчування не було найкраще в світі, але виразні хвороби минули. Це мало й свій неµативний ефект. 1931 року мене визнано непридатним до військової служби. Тепер, після договору Молотова — Ріббентропа про вічний мир, Радянський Союз активно готувався до війни. Всіх звільнених від військової служби кликали на перегляд. Мені дали тепер не таке вже пільгове «придатний до немуштрової служби» — подія 1940 року. Не так давно один радянський «еміµрантознавець», не мавши проти мене серйозніших обвинувачень, напав на мене за те, що я, мовляв, дезертував від обов’язку служити Сталінові й родін-і. Він не познайомився з моєю справою в військкоматі. Я й так не мав бути на фронті. Інша річ, що я не мав ніякого бажання брати участь у цій безглуздій війні двох диктаторів і пишаюся тим, що таки не брав.

Ще один виразно неµативний ефект змін у моєму житті було те, що на мене звернула увагу поточна преса. Друкувати статті в наукових виданнях — це ще можна було прийняти, але участь у газетах і журналах була і огидна і небезпечна. Огидна, бо треба було писати газетним жарµоном і відповідно до останніх кампаній. Небезпечна, бо речі ці були під пильним наглядом і влади і охочекомонних критиків, які тільки й вишукували політичні «помилки» і ухили. Але захисту від цього не було. Десь на початку 1941 року до мене звернулася харківська російськомовна газета, вона хотіла мого відгуку на якусь кампанію, не пригадую, яку саме, і довелося написати. Ще гірше, головний тоді харківський літературний критик Гельфандбейн зажадав від мене статті до «Літературного журналу», цього хирлявого спадкоємця колишнього «Червоного шляху», тепер органу харківського відділу спілки письменників. Це вже означало вхід у літературну пресу, а цього я найбільше остерігався. Нічого не вдієш, я обіцяв статтю на осінь, але восени в Харкові не було вже ні літературних журналів, ні, мабуть, Гельфандбейна. Мій літературний дебют не відбувся.

Останнім неµативним і з усіх нейнеµативнішим була поява в моєму житті Мусія Абрамовича Файбишенка. Перше ми спіткалися в УКІЖі, де він з’явився як ще один викладач газетної справи. Файбишенко, як його називали знайомі, — Муся — походив, мабуть, з заможної єврейської родини і мусів спокутувати гріх свого соціяльного походження. Він був неймовірно балакучий. Коли він хотів з кимсь говорити, він, бувши дуже короткозорим, наближав своє обличчя до другого, так ніби хотів приклеїтися. Годі було від нього відірватися. А обличчя в нього було рожеве, по-баб’ячому кругле, і в ньому блимали масні, ніби олією залиті сірі оченята. Коли ви йшли, він хапав вас попід руку і притискався всім своїм крихким тілом, і ви вже не були ви, а частина якоїсь гидкої чотириногої тварини. Він любив говорити про те, про що інші воліли мовчати. Усе це, взагалі кажучи, були ознаки сексота, але, з другого боку, в ньому було стільки любови до свого співрозмовця, що не хотілося вірити в його сексотство. Невже, думалося, можна грати ролю сексота з таким запалом, такою щирістю, такою дружелюбністю? До мене він одразу виявив величезне зацікавлення, а справа ускладнилася тим, що він жив якраз навпроти Черепахова, з другого боку Чорноглазівської вулиці, отже, спершу він брав гарячу, ні, палку участь у моїх з Черепаховим і Тимцем трансакціях, а потім він став моїм найближчим сусідом мало-мало не з одного мешкання. Він вдирався часом кілька разів на день, особливо тому, що він мав добре радіо, звідки міг чути Польщу й Німеччину, і він приносив усякі новини, що їх не подавала радянська преса або подавала з великим запізненням. Я був обережний з ним, але не завжди можна було кожне своє слово проконтролювати. 1939 року Мусю опанувало раптове бажання вступити в аспіранти до Булаховського. Він загорівся проблемами мовознавства, його дуже цікавить повчитися в Булаховського. Він цього домігся і аспірантом став. Чи був він справді сексотом, я дістав доказ у вересні 1941 року. Тут тільки згадаю, що ранньої осени 1942 року він з Харкова еквакуювався. Не знаю, що він робив під час війни, але після неї він зробив добру кар’єру, а це також укладалося б у схему сексотства. У протилежність царському урядові, що намагався утримувати провокаторів, як їх тоді називали, за гроші, НКВД-КҐБ забезпечувало їх за добрі прислуги доброю кар’єрою. Був поговір, що Білодіда ця побічна (чи головна?) кар’єра вивела в директори наукового Інституту мовознавства і в академіки. Файбишенко, Муся з Чорноглазівської, змінив кілька відповідальних посад і кінець-кінцем став головним редактором «Соціялістичної Харківщини». Як каже польський дотеп: Що потрібне, щоб стати членом спілки письменників? —Wydanie jednej ksi№їki i dwуch kolegуw.

Моя остання подорож до Криму, мій останній відпочинок у кологурзуфському Буюрнусі, кипариси, море, солодощі розімлілої рослинности, вечірні москіти... Може, це аберація молодечих спогадів, але сьогодні, коли я знаю вже й Італію, і Грецію, і малоазійську Туреччину, і північ Африки, я все таки не знаходжу рівні Кримові: ніде пахощі не були мені солодші, ніде повітря не вдихалося так легко й п’янко. Це був рік 1938, у Криму останній. Сорок першого року навіть перед тим, як почалася війна, рух військових поїздів був такий інтенсивний, а рух пасажирський такий скорочений, що подорож до Криму ставала тяжким випробуванням. З початком війни багато «курортників» застрягли в Криму і ледве спромагалися дістатися додому, навіть не добувши свого терміну.

Щождо року 1940, то він був позначений двома подорожами, добре мені впам’ятку, але не до Криму. Добре впам’ятку, бо це були й останні мої «вільні» й добровільні мандри. До Ленінµраду я вирушив у січні того року. Велика Росія вела тоді ганебну війну з малою Фінляндією. Ленінµрад жив нормальним життям, тисячі поранених і обморожених обминали місто, їх легше було побачити в Харкові, ніж тут. Але про них знали, про них виразно й недвозначно мовчали. Вечорами в місті було затемнення. Ленінµрад завжди був містом-стилем, де панував «строгий, стройный вид». Тепер у затемненні і в свідомості близького, хоч і зовсім не загрозливого фронту ця строгість ще збільшилася. Люди поверталися вночі засніженими, зльодоватілими і темними вулицями. Брили колишніх палаців і звичайних будинків були декорацією і воднораз загрозою. Я любив теж вокзали, що їх Російська імперія будувала для руху на Ревель-Таллін, Риµу, Вільно, Варшаву, а тепер, обмежені до змізернілих розмірів приміського сполучення, вони стояли, порожні, мовчазні, у тому ж настрої, що вулиці без вогнів великого міста. За кілька місяців, коли будуть окуповані Естонія, Латвія, Литва, ці вокзали відродяться до життя, але цього я вже не бачив. Зрештою, що особливого в дійових вокзалах? Вони скрізь однотипні. У мій останній ленінµрадський побут вони були мертві, вони були в тому ж настрої, що решта міста, хоч і жили в ньому мільйони людей.

Я знову жив у Миші Бармаса з його мамою. Миша недавно повернувся, відбувши п’ятирічний термін ув’язнення. Воно було не за політичні провини, йому закидали спробу статевого нападу на малолітню дівчинку. Я не знаю, чи це обвинувачення було підставне чи безпідставне, ми ніколи про це не говорили. Але через те, що звинувачення не було політичне, Мишину матір не виселили, і мешкання вони зберегли. Миша був у такій же формі, як п’ять років перед тим, з тим самим сухувато-колючим гумором, що перед тим. Він дав мені свою картку з написом«Дорогому Юрі від не менш дорогого Миші». Його, як і Ленінµрад, я бачив востаннє. Не знаю, чи йому з матір’ю пощастило виїхати після початку війни, чи його не взяли до війська, найімовірніше, що вони мусіли лишитися в місті й загинути там голодною смертю.

Я побував у осередку марризму, Інституті мови й мислення. Там панували марристи, з них я бачив кавказоподібну, з вусами — і я не здивувався б, коли вона мала й бороду, — горбатоносу Биховську, що виглядала так, наче кожної хвилини готова була кинутися в бій з противниками марризму й перегризти їм горлянку, бачив і Федота Філіна, з виглядом зачучверілого мужичка, та ще й такого, що вчащає до корчми, — він тоді сидів над своїми мапами діялектів коло озера Селіµер і ледве чи передбачав ту запаморочливу кар’єру, яку зробив після смерти В. Виноградова, ставши членом-кореспондентом Академії Наук і директором Інституту російської мови. Вони обидва поставилися до мене байдуже, без найменшого зацікавлення. Що їм був початківець з Харкова, тим більше, що Харків не був відомий як центр марризму. Були на тих сходинах Інституту й не-марристи: Євгенія Самсоновна Істріна й Лев Щерба. Щерба сидів у високих валянцях і короткій шубці, уткнувши свою гостру борідку клинцем у нерозмотане кашне, так ніби він боявся, що щось лихе може статися, і був напоготові втекти. Холодно в кімнаті не було. У цій позі я бачив його добру годину і не міг помітити жадного руху. Істріна була чемніша, поставила пару питань про Булаховського, вони були однієї наукової школи, і він часом згадував її як дочку багатого купця, тим, мовляв, пояснювалося її незвичайне по батькові. Уся ця картина настовбурчено непривітних марристів і збайдужілих не-марристів не заохочувала до повторних відвідин Інституту: не тільки я туди явно не належав, але й вони мені це ще явніше показували.

В університеті я розшукав Бориса Ларіна. Я знав його статтю про мовний побут з «Червоного шляху» й запитав його, як він потрапив до українського журналу. Ларін пояснив, що він у молоді роки був у Києві, що співпрацював у «Книгарі», мав статтю про «Золотий гомін» Тичини. Напевне, він міг би дещо оповісти про Павла Зайцева, про Миколу Зерова, але про них тоді не можна було говорити при першому знайомстві. Борис Олександрович не сказав, що він народився в Полтаві. З усіх русистів він був тоді чи не єдиний, хто цікавився західніми джерелами до історії російської мови. Як відомо, в перші роки по війні він повернувся до Києва, видно, уникаючи голодного Ленінµраду. Тоді він уклав програму до українського діялектологічного атласу, яка, одначе, не була вдала і позначилася на цьому проєкті неµативно. Кінець-кінцем україністом він не був. І скоро він повернувся до Північної Пальміри.

Дні в Ленінµраді, якщо не говорити про обов’язкові відвідини Ермітажу й Російського музею, я проводив у Публічній бібліотеці, жадібно читаючи мовознавчі книжки з Заходу, на Україні неприступні. Пригадую, що читав між іншим працю Кр. Станµа про старобілоруські тексти. Я не передбачав, що колись опинюся в Осло і буду гощений автором монографії. З вечорів половина була проведена в театрах Ленінµраду, але і їх уже торкнулися сталінські настанови, і нічого визначного або ориµінального я не міг побачити. Розмірно кращими були «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва в Маріїнському (Кірова) театрі і «Коля Брюньйон» Д. Кабалевського в Малому оперовому. «В бурю» Т. Хрєннікова в кіровському театрі було однією з численних спроб зробити «реалістичну» (себто соцреалістичну) оперу на «революційному» матеріялі. Ця опера канула в небуття, як і її численні вже тоді посестри.

Найбільшою для мене подією 1940 року були відвідини Львова. Я гостро пережив окупацію Галичини в вересні 1939 року. З одного боку, я був захоплений і піднесений, бо тепер переді мною мав відкритися шлях на захід, до інших українців, тих, що не боялися свого українства й безстрашно змагалися з поляками (у фразеології часу — з польськими панами). З другого боку, мене проймав гострий біль, коли я думав про тих, кого несподіваний, по-нічному розбишацький вступ радянської армії застав зненацька, хто не міг утекти і опинився в лапах нашого НКВД. З прізвищ я знав хіба Маланюка й Донцова. Невже їх схопили? А мали ж бути інші, їхні однодумці. Протягом часу від вересня 1939 до літа 1940 року багато моїх земляків-харків’ян уже побували «на Західній» або й оселилися там. Переїздити до Львова я не мав охоти, бо був би я там зайдою, а до того я передбачав війну з німцями і наївно уявляв собі, що вирішальні бої відбудуться на кордоні і місто буде зруйноване. Але побувати там, побачити місто перед руїною — ця мрія опанувала мене цілком. Це не було просто, подорож до «Західної» могла відбутися тільки за перепусткою від НКВД. Заповнив анкету, подав заяву — дістав відмову. Я впав у паніку, — очевидно, мене вважали за неблагонадійного. Може, й так, а може, просто хотіли менше контактів східних із західними. А може, й просто виходили з практичних проблем — де б я мав жити, де ночувати, харчуватися? Як і в усьому Радянському Союзі, готелі були заповнені відрядженими урядово-професійно.

Але я не здався. Я таки мусів за всяку ціну поїхати до Львова, побачити столицю українського П’ємонту, ще не остаточно зрадянізоване місто. Уже майже рік минув від часу окупації, а люди, що відвідали Львів і поверталися звідти, вивозили не бачені в Радянському Союзі речі, частково на себе, частково на продаж. З деякими з них не знали, що робити. Оповідали анекдоти про те, як хтось хизувався на вулицях у піжамах, товарі й фасоні, мало знаних удома і прийнятих за ознаку високого стилю, шику. Мене речі не цікавили, але, якщо були речі, могли бути й книжки. І міг бути інший дух, справді український, справді західний. Подорож не можна було відкладати, їхати треба було саме тепер, літом 1940 року. І можливість знайшлася. «На Західній» утворено кілька санаторіїв, зокрема коло мінеральних джерел. Справи з моїм шлунком тепер не були такі погані, як десять років тому, але цілком добрі вони не були. Виявилося, що моєму здоров’ю мав допомогти Моршинський курорт, і я подав прохання на путьовку, жертвуючи своїм щорічним Кримом, кипарисами, п’янким повітрям і Чорним морем. Ударник і «передовик виробництва», я мав мало не стовідсотковий шанс путьовку дістати. І, певна річ, дістав. На путьовку перепустку давали майже автоматично. І от я їду до Львова, з дуже простим пляном: приїхати до Моршина, зареєструватися в санаторії й вислизнути до Львова.

Та це не було так просто, як здавалося. Перепустку перевірено, Збруч проїхано безперешкодно, хіба з збільшеним темпом биття серця, ось я в Стрию (моє перше «західнє» місто — огидне враження: мале брудне містечко, багно широкого базарного майдану, сморід вигнаної на продаж худоби), ось у Моршині, такому відмінному від «рідних» курортів Криму й Кавказу, і ось другого дня я повертаюся до Львова, перед тим тільки проскоченого, іду до міліції, щоб дістати якесь житло, а отже, й дозвіл на житло, і тут довідуюся, що моя перепустка видана не на Західну Україну взагалі, а дуже конкретно на Дрогобицьку область. Аж ніяк не на Львівську. Я пробую дістатися до міліційного начальства, щоб його переконати, що курорт курортом, але я науковець і хочу скористатися також із львівських книгозбірень. Але до міліційного начальства довжелезна, безнадійна черга. Жінки, майже виключно польки, але трохи й українок. Гнітюче чекають вони: напевне, когось заарештовано з їхніх родин, — видовище, добре знайоме мені з Харкова. А може, справа відмови «прописки» у Львові для родин заарештованих, абощо. Тут треба б простояти цілий день, і мало шансів, що дістанешся. І тут я вчиняю підлоту. Я підходжу до міліціонера, що доглядає порядку в черзі, і говорю з ним по-російськи, — мова, якої тутешні ще не опанували. І чудо — мене пускають поза чергою, переді мною розчиняються двері. Наче таємний пароль, наче знак вищої раси. Зворотний бік радянської «рівности» людей і націй. Та це не діє «на вищому рівні». Начальник міліції дивиться на мою перепустку і твердо каже, що вдіяти щось безсилий. Я належу до Дрогобицької области, він над тим не має влади, центральної західноукраїнської міліції нема, він співчуває, але нічого зробити не може. Їдь, товаришу, до Моршина, а то можеш спробувати до Дрогобича або Борислава.

Тут моя остання соломинка. Я згадую, що у Львові мій добрий приятель Гриць Білик, що він велике цабе — керівник секретної частини обкому партії. Я прямую до нього, викладаю свою проблему. Гриць бере телефонну слухавку, дзвонить до керівника обласної міліції. Я цей епізод уже описував, коли згадував Гриця. Розмова не триває довго, за три хвилини Гриць кладе слухавку: я можу лишитися в Львові, і він бере мене на своє велике й просторе мешкання. Я тільки перед виїздом мушу поїхати знову на день до Моршина, щоб дістати там «виписку». Я приймаю умову, і ось переді мною дванадцять днів у місті моїх мрій. Ночівлі в Біликів, денна пора, ба навіть і вечірня — моя.

Тут справді все зовсім інакше, навіть на котромусь там чи не десятому місяці окупації. Та навіть окупація тут ще в рукавичках. Навіть обласна газета зветься «Вільна Україна» — де ж би щось таке з’явилося на території «старорадянської» України? У театрі Корнійчуків «Богдан Хмельницький» має посилені антипольські мотиви і трохи притамовані проросійські. Відмінна архітектура — ренесансові будинки Ринку і фонтан Нептуна — Ренесанс на Схід від Збруча не поширився, не було його в київській архітектурі, що вже казати про півдику Слобожанщину! Навіть геть пізніший ампір, репрезентований будинком (тепер знесеним) на Клочківській вулиці, ч. 43 (я ніколи не міг довідатися, хто його збудував і кому він належав), та ще вже радянською перебудовою Дворянського зібрання на білоколонний ВУЦВиК на Миколаївському майдані, — навіть цей стиль прийшов не з Заходу, а з Петербурµу, прийшов як офіційний стиль Російської імперії! Я, звичайно, тоді не знав італійських міст і не міг бачити прямих зв’язків архітектури шістнадцяти- й сімнадцятисторічного Львова з якоюсь там Феррарою або Мантуєю, але я знав, що це не було спадщиною ні степового здобичництва, ні казенної візантійщини, ні російської імперськости. І барокко Львова було стриманіше і зосередженіше від київського або харківського. Та навіть та модерна система польської репрезентивности, найкраще помітна на вулицях Леµіонів і Академіцкій (як вони тоді звалися), з її підстриженими деревами, — навіть це було свіже, було, як я тоді сказав би, «культурне». Львів був містом моїх снів, і таким він себе тепер стверджував.

І люди були інакші. У місті ще панувала польська мова. Вона рясно позначалася й на українській. Місцеві українці використовувалитрбмвай, входили наперестанку доодинки, чвірки абосімки, і так у всьому. Коли я сидів раз на лавці в садочку, по-тутешньому —городчику, зі мною заговорив хлопець, видно, побігайло в якійсь крамниці, він говорив про своговластителя, — досі я тільки читав це слово в творах Франка... Місцеві поляки, що принципово говорили по-польському зі своїми земляками-українцями, радо й легко переходили на українську в розмові зсовєтами, як ми тут називалися, — проти всякої логіки, бо, власне, в тих обставинах галичани-українці були їхніми натуральними в силу обставин спільниками, а справді загрожували обом якраз ті совєти, — але мовні емоції не коряться логіці. Особистих зв’язків з поляками я не міг мати, їм боліла втрата своєї влади, поразка армії, атмосфера національної ненависти між ними й місцевими українцями була така, що не могло бути надії на мир і приязнь, і пізніше масове переселення поляків і українців поза два боки нового кордону, здійснене брутально Сталіном, попри всю дику, варварську нелюдяність цього заходу, було єдиною можливістю припинити кожночасну готовність пролити кров. З євреями місцеві люди теж не надто приятелювали, але це не була активна ворожнеча — тільки байдужість. Власне, всі три народи жили кожний окремим життям, наче їх поділяли скляні стіни. Радянська система вже почала свою стратегію вимішування, всі організації нового режиму були такі мішані, починаючи від спілки письменників, але персональних зв’язків я ще не спостерігав. Особисто я зав’язав знайомство з одним євреєм, тепер службовцем банку, він питав мене про життя на схід від Збруча, я його про місцеве. Він відчував нетривкість тогочасної системи поділу Польщі між Сталіном і Гітлером, йому ввижався відступ росіян-радянців з Галичини. Ми уникали теми майбутньої німецької окупації, може, тому, що це було політично небезпечне, а ще більше тому, що мій новий приятель, з яким я познайомився на лавці в садку-горуді, був делікатної і обережної вдачі і уникав похмурих тем. Я з болем згадую про те, що, мабуть, йому лишалося менше, ніж два роки життя, і що чатувала на нього страшна смерть у приниженні й муці. І я навіть не запам’ятав його імени. Дехто з польських науковців увійшов у моє життя пізніше — Здзіслав Штібер, Єжи Курилович. Але тоді вони викладали в Львівському університеті, було б так легко їх зустріти, пізнати, — але ніхто навіть не згадував їх, це був чужий світ, і я теж не розпитував про польських чи єврейських учених, діяльних у Львові. Тут мур не був навіть скляний, він був непрозорий.

Головним місцем, щоб зустріти українських науковців була бібліотека Наукового Товариства ім. Шевченка, тепер перейменована на бібліотеку філії Академії Наук УРСР. Тут я бачив декого з старшого покоління. Вступом були враження, що я чув від Булаховського в Харкові. Він тоду побував у Львові, і його враження від Студинського, Щурата, Свєнціцького були в одному слові:

— Ископаемые! Не люди, а ископаемые! С ними говорить не о чем.

Ворожість до окупантів? Чи зустріч двох відмінних типів провінційности в українській філології?

Мої враження були подібні. Студинського я не зустрічав, Щурат сидів над якоюсь книжкою, як невкладисте одоробало, гора людського м’яса в безвихідній дихавиці, не виявляючи найменшого зацікавлення довкіллям, включно зі мною. Не знаю, скільки тут було від віку (зрештою, він не був такий ще старий, десь сімдесят) чи від хвороби, а скільки від характеру, але говорити з ним не було ні як, ні про що. Свєнціцький, навпаки, був балакучий, але нічого цікавого й творчого я з його вуст не почув. Це були люди обмежених інтересів, без уміння й здібности взагальнювати, виходячи поза межі того, чому самі ж галичани дали назву —причинкарство. Але їхнє причинкарство само було радше в минулому, тоді вони бодай розшукали важливі документи, коментували й публікували їх. Тепер і на це не було місця — ні в радянській науковій атмосфері, в якій не визнається вага документа, якщо він не потверджує приписаної політичної тези.

Апогеєм причинкарства була діяльність Михайла Степановича Возняка. Діяльність його була безконечно корисна. Паперовий щур, він розкопав сотні, а може, й тисячі документів різних періодів українського літературного й громадського розвитку, без них ми багато чого просто не знали б. І він видав їх з дипломатичною точністю для загального користання. Але, Боже, який же він був нудний! Розміряно й певно він щодня сидів над своїми пожовклими паперами, копіюючи їх рукою, і не було в його уяві найменшої загальної ідеї, найменшого запалу, ніякісінького розуміння літератури. З зовнішністю попихача в великій купецькій крамниці, кирпатий, круглоголовий, з невиразними сірими очима, — сама протилежність надхненню, ввесь сірий і ввесь сіризна, навіть дещо кольорова краватка виглядала сірою на ньому, завжди та сама.

Завідував бібліотекою Володимир Вікторович Дорошенко, виходець з тієї частини Полтавщини, що тепер тяжить до Чернігова, в своїй науковій творчості теж, властиво, був причинкар, або бібліограф, але вдачі він був зовсім відмінної і дуже жвавої. Він не тільки пройшов через революційний рух, еміµрацію, участь у літературному житті, він був ентузіястом бібліотеки НТШ, яку зумів перетворити на справжній центр українознавчих студій у світовому маштабі. З запальним темпераментом, як молодий півник, він налітав на тих, з ким у чомунебудь не погоджувався. Сперечатися з ним було марно, переконати йогот не можливо, було в ньому щось фанатичне, але не догматичне, не навіяне, а здобуте в власному досвіді. Очі його, під високим чолом, свердлили супротивника, і горіла в них пронизлива упертість. Але цей темперамент і ця авторитарність не переходили в ворожнечу. Він багато чого не любив — галичан, яким служив, євреїв, не кажучи вже про комуністів, — але це ніколи не було виявом люті, бажанням знищити. У той час, як я з ним зустрівся вперше, 1940 року, комісар з Києва (не пам’ятаю прізвища, але напевне єврей) уже кінчав сортування книжок на кошерні й некошерні. Некошерні мали відійти до так званого «спецфонду», куди доступитися можна тільки з дозволу НКВД, дозволу, якого звичайно боялися й просити, бо саме прохання таке свідчило про неблагонадійність прохача. Але спецфондові книжки тоді ще не були остаточно ув’язнені, і іноді, в ті дні, коли сортувальника не було, Володимир Вікторович виносив мені з-під поли якусь книжку, до якої доступитися я не міг і мріяти в книгозбірнях Харкова або Києва. Це він робив потай, ховаючися, але сам факт запроваджуваного двоподілу книжкових фондів він засуджував з обуренням і вголос. Моїм приятелем Дорошенко не став ні тоді, ні згодом, бо наші темпераменти були надто відмінні, але з його спогадів я скористався пізніше, коли писав свою працю про вплив Галичини на новітню українську літературну мову, а його бібліографічні знання допомагали мені дуже часто й тоді і пізніше. На протилежність Щуратові чи Свєнціцькому «ископаемым» він не був, але диваком — напевне так. Зі свого різноманітного життя він знав багато анекдот і, напевне, в товариських зустрічах, у своїй компанії сипав анекдотами-згадками, але я не ввійшов до цього кола.

З-поміж науковців Львова, що я зустрів, найсвітлішою постаттю був Василь Іванович Сімович. Чимсь він мені нагадував, як людина, Догадька. Мабуть, тим, що сполучав нахил до погладшання з непосидющим і повним гумору характером. Його сторчма поставлена, але не довга чуприна була як свиняча щетина, а під нею світилися вузькі, наче прищулені очі, в яких завжди перебігали вогники веселого дотепу й жарту. Він пройшов дві школи. Першою, формальною був університет Чернівець, де його вчителем був Степан Смаль-Стоцький, науковець у найкращому випадку середній, завжди готовий бачити речі не так, як вони є, а як патріотизм підказує, що вони мали б бути. Такий підхід сильно позначився на ранніх писаннях Сімовича. Але доля закинула його до Праги в ті роки, як там ставав на ноги Празький мовознавчий гурток. Там Сімовичеві відкрилися можливості взагальнень у мовознавстві, відкрилася вага методи, що розглядає кожне явище мови як вислід мовної системи як цілости. Своїм критичним оком Сімович зумів також у самому Празькому гуртку розгледіти відмінність між справжнім золотом Трубецького і позірним блиском позолоти в Романа Якобсона. Сімович не став рівнорядним членом Празького гуртка, як не став він і великим ученим. Він лишився учнем, і структурні методи в його статтях часом трохи незграбно й спрощено застосовані. Його тягла донизу пересічна галицька атмосфера, що не сприяла глибокій науковій праці, а разом з злиденністю щоденного життя і духового (спрощений патріотизм) і матеріяльного (брак фінансового забезпечення й певности) кидала потенційних велетнів на служіння дрібним злобам сьогоднішнього дня. Але від причинкарства Свєнціцького чи Возняка він був вилікуваний, і, якщо він не створив справді ваговитих наукових праць, він знав принаймні, що вони потрібні, і, хай неясно, бачив, як їх можна б робити. Василь Іванович, дядя Вася, як його часом звали, вмів жити з людьми, щиро й невимушено прокладаючи шлях до їхнього серця то своєю балакучістю, то жартом і легким глузом, але, бувши добрим і «своїм» мало не з кожним, він ставав справжнім другом тим, кого вважав за здібніших і тому виділяв. Я щасливо опинився в цьому колі нечисленних вибраних пізніше, в мій другий приїзд до Львова, 1943 року, але початки віри, довір’я й любови між нами були покладені ще тоді. І вже тоді, не заходячи в будь-які протирадянські розмови, ми з півслів знали, що ми обидва до офіційної системи не належимо і офіційної скбли вартостей не поділяємо. Тоді, порядком загравання з «нововизволеними» західняками, вирішено почати видання великої збірки творів Івана Франка, і Василь Іванович став одним з редакторів, зокрема редакторів мови, — нелегке завдання, бо треба було, з одного боку, зберегти автентичність мови Франка, а з другого, наблизити її до літературного стандарту. Часто, коли я відвідував Сімовича, — а ми мали кілька зустрічей, — він сидів над текстами Франка, то креслячи їх, то в тяжкій задумі, чи міняти. І він говорив мені, якого великого значення він надає виданню Франка. Не знаю, над якими конкретно творами він працював, чи щось закінчив і чи його мовна редакція ввійшла до здійснених уже по війні видань Франка — двадцяти- і п’ятдесятитомового.

Почасти Дорошенко, почасти Сімович спрямували мене до книгарень Львова, де працювали продавцями їм знані особи. У книгарнях, подібно до книгозбірні НТШ, уже кінчалося відокремлення дозволеного від недозволеного, але недозволене ще не було забране з книгарень на знищення. От, власне, та друга група книжок мене найбільше цікавила, мене до неї допустили, і я придбав понад сотню різних видань, що розкривали мені новий нецензурований світ. Я вислав свої нові надбання звичайною поштою, і, хоч це важко собі уявити, вони таки прибули до Харкова, і я не мав з тим жадних труднощів. Тільки найнебезпечніші я взяв з собою, ті, що були недвозначно протирадянські. Одна з них, «Українська мова в совєтській Україні» Романа Смаль-Стоцького, їхала в моєму портфелі. Від Львова до Києва я мав місце на горішній полиці м’якого спального вагона, піді мною внизу їхав якийсь НКВДист. Я лежав і читав, захлинаючися від насолоди й страху одночасно, цей памфлет, повний злоби (і водночас нерозуміння того, про що він пише), і моє вдоволення посилювалося присутністю мого долішнього сусіда. Не тільки я побував у Львові проти волі тієї організації, якій і в якій він служив, я віз тепер із собою квінтесенцію того, що він переслідував, віз безкарно. Я не знав тоді, звичайно, що мине рік і я опинюся в пазурях НКВД...

Знайомств у львівських позаакадемічних колах я тоді не міг наладнати, за винятком одного епізода, а двох відвідин. Один з молодших мовознавців, з яким мене познайомив, либонь, дядя Вася, мабуть, він викладав під орудою Сімовича в Львівському університеті, де Сімович став професором. Семчишин запитав мене, чи хотів би я відвідати його знайому Катерину Вовк десь на бічній вулиці в кінці Личаківської. Катерина Вовк була досить молода жінка, мабуть, як я тепер думаю, член Організації Українських Націоналістів. Пам’ятаю її мешканнячко в одноповерховому будиночку, чи не її власному, кімната застелена українськими ліжниками й завішана українськими килимами, товариство яких, може, десятьох осіб, і пам’ятаю, як вільно вони говорили, часом на польські теми, але те, що мовлено проти поляків, так легко прикладалося до росіян, — а часом досить одверто про недостатність і небезпеку радянського «визволення» й потребу незалежности. Наче важка завіса роздиралася переді мною, і я не знаходив слів від захвату. Видно, систему сексотів за неповний рік свого панування радянці ще не спромоглися розбудувати досить широко. Не знаю, чи «сальон» Катерини Вовк був її приватною ініціятивою, чи це було місцем «оброблення»«совєтів» з доручення ОУН. Сьогодні я схильний до другого, тоді я не мав сумнівів у першому. Для мене це був просто куток «справжнього» Львова.

Хоч я давно (ніколи?) не був прихильником радянської системи, зі Львова я повернувся іншим, ніж туди поїхав. НКВД мало рацію: мене не треба було пускати.

І от знову Харків. Та чим він міг мене привітати після Львова? Нас тішить, якщо наше рідне місто розбудовується. Але Харків у своїй центральній частині був у стані стаµнації. Все так само безнадійно стояло пусткою обгороджене високим парканом місце майбутньої опери. Нічого ніде не споруджувано. Новиною була поява таксі. Вони мали одну стоянку в центрі міста, й треба було чимчикувати туди, щоб скористатися з них. Правда, вздовж Сумської вулиці тепер бігав тролейбус замість давно вже розмонтованої конки. Трамвайних ліній було більше, але все так само було високим осягом до трамваю потрапити, і так само зимою на підлозі вагонів наростав грубий шар криги, він укривав і всі вікна, з пари людських дихань, і всередині кожної шибки прохухували невеличку круглу відтулину, щоб було видно, де ми стоїмо. Про опалення в вагонах ніхто й не думав.

Малярських виставок хоч би малої вартости не було. Те, що малювали, були стандартні щасливі колгоспники з посмішкою, застиглою на обличчі, героїчні ударники-робітники, бадьорі комсомольці, — усе розмальовані фарбами фотографії, усе пози й брехня змісту при правдоподібності антуражу. Літературні журнали не можна було читати.

Театрів драми в Харкові було аж три українські — театр ім. Шевченка, Театр революції (що не дожив до початку війни) і Театр робітничої молоді, ТРоМ, пізніше — Театр ім. Ленінського комсомолу, але сьогодні я проглядаю список їхніх вистав і не можу пригадати жадної — сумна характеристика. Ще найбільше врізалися в пам’ять µастрольні вистави франківців — «Украдене щастя» Франка і «Суєта» Тобілевича, — чи може бути сумніший образ театральної дійсности? Російська драма була тим краща, що не мала етнографічного репертуару, але чи всюдисущий Островський дуже різнився від нашого рідного етнографізму? Московські театри майже не приїздили літом, тільки раз був театр Вахтанµова, але те, що він показував, не різнилося від харківського шабльону. Знаком доби було те, що замість столичних почали наїздити сумежні з російської провінції. Першим з’явився воронізький у серпні 1937 року, за ним насмілився курський у травні 1938-го, а там і ростовський — у липні того ж року. Справді, Харків був тепер такою ж мистецькою провінцією, як Вороніж, Курськ і Ростов, різнячися тільки — і то почасти — мовою.

У кіні Ів. Кавалерідзе переключився з будь-що-будь експериментальних фільмів на суто етнографічні «Наталку Полтавку» (листопад 1936), за якою, природно, йшов «Запорожець за Дунаєм» (лютий 1938). Довженко спустився до замовленого Сталіним «Щорса», такого ж брехливого, як і мистецьки штампованого (квітень 1939). Російське кіно постачало «Леніна в Жовтні» (грудень 1937), а за ним ішов «Ленін у 1918 році» (травень 1939), обидва М. Ромма, але могли бути кожного з такими самими наслідками. Почалися історичні фільми на звеличення російського імперіялізму («Петро I» В. Петрова, вересень 1938), «Александр Невский» С. Ейзенштейна (листопад 1938). У всьому панувала задуха. Усе було знівельоване. Індивідуальність зникла.

Найкращим довкола були мої студенти, потреба читати лекції. Можна було подумати, що здійснюється програма, що проголошувала працю найважливішим і найприємнішим у житті. Я й далі ходив до театрів і кін, це було як прив’язаність п’яниці до пиття: коли бракує горілки, він п’є інші рідини, сподіваючися, що, ануж, натрапить на щось спиртне, він отруює свій організм самогоном або денатуратом, а все таки відстати від звички не спроможний. Але облога сталінського мистецького смаку була суцільна, в першій половині тридцятих років ще були в ній прориви й винятки, в другій усе було «впорядковане». Література пішла в підпілля, в писання для себе, але театр і кіно таких можливостей не мали. І все таки сталінська лінія не перемогла, не опанувала душі. Хоч провал усього баченого в непам’ять не був актом свідомого опору, він стався. Там, де зраджувала дійсність, де навіть відступав розум, добір пам’яті сортував явища і відкладав їх, що куди належало. І несвідомий критерій пам’яті показався вищим, а її вирок остаточним. Інша річ, що життя йшло, роки минали, і порожнеча в житті неминуче спорожнювала й душу. Цю втрату не можна обрахувати, але вона колосальна. До сотень тисяч замучених треба додати мільйони духово спустошених.

А втім, мабуть, не буває чорних ночей без жадного проблиску. Російськомовний журнал «Иностранная литература» спеціялізувався на друкуванні перекладів західноєвропейських комуністичних і прокомуністичних письменників. Ціна їм у базарний день не сягала б копійки. Але зрідка в тому виданні з’являлися твори справжніх творців літератури, що їх треба було переманути на свій бік. Ми, люди мого покоління й подібної долі, полювали на такі об’явлення. Ніколи не забути мені враження від дилогії Гайнріха Манна про життя французького короля Анрі Четвертого. Там були доба, історія, люди, літературна майстерність. Це був прозір у інший світ, який від нас закрили. Такими прозорами були для мене й твори Гемінµвея, Дос-Пассоса, щоб назвати лише небагатьох. Проти волі редакторів і тих, хто за ними, погляд скеровувався на Захід, з одчаєм і надією. Але Захід був поза цими зблисками відгороджений, його могла відкрити тільки війна.

Війна мала прийти, і вона прийшла. І крізь утрати й смерті Захід став відкриватися. Але як?

Тут підходимо до зловісної дати 22 червня 1941 року. Тема дальших розділів цього недолугого писання, в якому так багато стоїть поза словами і так до болю мало відкривається в словах.

У роки 1939—1941 я багато писав. Сьогодні я не можу зрозуміти, як я встигав. Мав я 30 до 40 годин викладів — ставка доцента в Харківському університеті вимагала 20 годин на тиждень, ставка в УКІЖі — других 20, потім зменшених до півставки — 10. До цього додавалися консультації студентам, всілякі збори й засідання, мої, хоч і не надто обтяжливі соцзмагальні обов’язки в укіжівському місцевкомі, читання п’ятьох газет — «Правда», «Комуніст», «Соціялістична Харківщина» і двох літературних газет — київської і московської, готування до курсів і потім до поодиноких лекцій, нарешті редакційна праця, — тоді стали заохочувати видання наукових записок в університетах і інститутах, приділяючи на це папір і оплату друкарень (не редакторів). Тоді, 1940го, вийшов зошит «Учених записок» Харківського університету, заповнений працями катедри мовознавства. Редактором був Булаховський, але велика частина редакційних обов’язків лежала на мені. Це я дав там місце першій — і трагічно — останній невеличкій праці мого талановитого студента Серьожі Скубака (спільно з Мінаєвим Р.), власне тільки коротка заявка на наукове майбутнє, яке на цій заявці і урвалося, як з’ясувалося в роки війни й потому. А вже зовсім у моїх руках і з моєї ініціятиви було видання першого — і судилося йому бути останнім — тому «Наукових записок» УКІЖу, що побачив світ теж 1940 року.

Кожне з цих видань мало й мою статтю, так само як і новостворені в Києві Наукові записки Інституту мовознавства, чий перший том вийшов теж 1940 року за редакцію Булаховського, на зміну вже від десь 1937 року померлому недоброї пам’яті «Мовознавству», редаµованому Наумом Кагановичем, після арешту якого разом з багатьма його співробітниками, заступленого кількарічним мовчанням. До всіх цих видань я давав розділи зі своєї дисертації про мову й стиль Тичининої «Партія веде», але в Записках Харківського університету була й друга моя праця «Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського». Це був фраµмент з плянованої мною історії української літературної мови першої половини 19 ст. Ця праця розпочалася почасти за зразком двотомової праці Булаховського «Русский литературный язык первой половины 19 века», що тоді була вже в друкарні, але побачила світ лише в п’ятдесятих роках, бо війна була перервала її друк, а склад був знищений в загальному передевакуційному нищенні харківських друкарень. Другим приводом до моєї праці була потреба дати для студентів-україністів-мовників так званий спецкурс, єдиний курс, що залежав від викладача і не диктувався програмами, «спущеними» з Наркомосу чи то Комітету в справах вищої школи. Ця моя праця була закроєна досить широко, і вона не наслідувала плян і концепцію розвідки Булаховського. Ця остання будувалася за загальними розділами науки про мову — фонетика, морфологія, синтакса і т. д., де мову письменників брано сумарно. Мою я замислив як портрети мови й стилю поодиноких письменників. Таких портретів перед війною я встиг скласти чотири: Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко і Шевченко. Розділ про Маркіяна Шашкевича був складений уже в роки війни, 1943-го, у Львові.

Цю працю я не довів до кінця. Ба навіть уже написане я ніколи не пробував друкувати. Причин на це було кілька. Я занадто занурився в деталі, і праця виростала в неймовірну довжину. Я не йшов за приписами політичної мудрости і не виключав усього того, що було під забороною і не повинно було бути цитоване: праці вилучених з обігу науковців, замовчувані вислови самих письменників під моїм мікроскопом, на зразок вибухів Шевченкової ненависти проти «черствого кацапського слова» — російської мови. Це прирікало мою працю на недрукабельність. І, на додаток, я мав глухе, навіть перед самим собою не формульоване й не висловлюване відчуття, що за описовістю і докладністю було втрачене, а точніше кажучи, не розвинулося уявлення цілости, бракувало синтези. Сьогодні я знаю, що серед тих ключів, що відчиняють двері до розуміння «секретів поетичної творчости» Шевченка, — головний лежить у зрозумінні його неймовірно складної й мінливої семантики. Тоді я був далекий від цього розуміння, але я не міг не відчувати, що чогось бракує. Розділи ці були фактично майже зовсім готові до друку: виписані всі приклади, поставлені на папері всі відповідальні формулювання. Бракувало тільки того, що Корній Чуковський називав «пакувальним матеріялом», — усі ті сполучники, вставні слова, пояснення зрозумілого. Але я усвідомлював непридатність моєї праці до друку, я знав, що ніколи її не закінчу, й те, що вже написане, не «заокруглю». Тоді я з неї надрукував тільки в «Учених записках» Харківського університету статтю про деякі аспекти мови Котляревського, а з величезного матеріялу про мову Шевченка використав дещо, дуже малу частину, в своїх пізніших працях про Шевченка.

Сьогодні і поза засягом радянських обов’язкових штампів і цензурних вимог цю працю можна було б видати не як історію літературної мови, а як певною мірою корисні матеріяли до такої історії. Але я не мав і не маю такої спокуси. Як науковець я пройшов довгий шлях від моїх первісних зацікавлень літературою до власне мовознавства. Цей шлях вів через стилістику — моя дисертація про Тичину — через історію літературної мови, до синтакси і далі до граматичної й фонологічної структури мови в її історичному розвитку. Мало пройти добрий десяток років, поки я спромігся написати перші праці з історичної фонології («Phonema errans», 1950) і морфології (монографія про український числівник, 1952). Проте, від того часу, як мені відкрилися приваби й принади — особливо в історичній фонології — можливости того, що я міг би назвати не-вибірковою історією, — а до того ж з виразними рисами герметизму супроти непосвячених, усе це вовтузіння з явищами, що стоять на межі літератури, яка ніколи не була й не буде об’єктом справжньої науки, а завжди була і буде «мета-літературою», вишиванням другісних поетичних візерунків на первісній літературі, що її творять письменники, — це вовтузіння втратило для мене сливе цілковито інтерес, перетворилося для мене на гру, на забавку, на не-справжнє. Тут мушу пояснити, щу я називаю вибірковою й невибірковою історією. Загальна історія чи то людства, чи то держави, чи то нації, міста тощо має справу з такою незміренною кількістю явищ і процесів, що ніколи не може охопити їх усі. Завжди вона мусить вибирати щось із них, будь то війни й політичні перевороти, будь то економічний розвиток, будь то дії царів чи Леніна з його партією більшовиків... Можливості вибору безмежні, і, беручи драстичний приклад, історію першого десятиріччя нашого століття в Російській імперії цілком можна написати без Миколи II, а можна — без Леніна, з національно-визвольними рухами або без них. Вибір певної концепції диктується позанауковими фактами, від особистих зацікавлень дослідника до політичних диктантів якоїсь системи. Але при всіх обставинах і в руках найчеснішого дослідника історія не може не вибирати, а тим самим не може бути об’єктивною, інакше кажучи, вона може більш або менше наближатися до науковости, але ніколи не буде наукою. Але в історичному мовознавстві кількість фактів далеко обмеженіша, а коли говорити про історичну фонологію, «героїв» історичної драми — фонем нормально буває максимум яких 50. Кількість їхніх комбінацій далеко більша, але не всі вони, математично можливі, є практично здійсненні. Тут, отже, є можливість охопити всі або майже всі факти й процеси. Можливість суб’єктивности тут, якщо не говорити про свідомі перекручення, мінімальна. Ми наближаємося тут до точних наук.

Історію можна порівняти з стратегією й тактикою армій під час великої війни в усій незліченності й неохопності індивідуальних і колективних рухів, атак і загибелів, а історичну фонологію — з грою в шахи з її 64 клітинами й 32 фігурами, що діють на цих клітинах. До речі, щоб від абстракцій вернутися до фактів біографічних, підлітком я любив грати в шахи, хоч ніколи не робив цього фахово і не пробував зануритися в теорію. (Серед моїх друзів завзятим і не тільки теоретичним шахістом був Лев Юхимович Догадько, що систематично купував шахову газету «64» і старанно вивчав різні партії).

Матеріяли для історії української літературної мови першої половини 19-го сторіччя я виписував і опрацьовував з власної ініціятиви і для власної приємности. Правда, я не виключав можливости, що вони зможуть придатися (в відповідному «пристосованому вигляді») й для практичної мети. Одразу після оборони моєї кандидатської дисертації, а було це, нагадаю, 1939 року, Булаховський почав наполягати, щоб я одразу почав готувати докторську дисертацію. Він уважав, що я дозрів до цього, виходив він і з того, що тоді на Україні не було жадного доктора з українського мовознавства, і, припускаю, він хотів скинути з себе тягар обов’язків провідного діяча в цій ділянці, зосереджуючися на загальній славістиці й російському мовознавстві, що було йому більше до душі і, додам, далеко безпечніше. Я на цю пораду рішуче не приставав. Я дуже добре усвідомлював, що я далеко не готовий до такого блискавичного просування науково, психологічно, і, знавши сумну долю моїх попередників на катедрах українського мовознавства, від Синявського, Сулими, Голоскевича до часово найближчого — Леоніда Хорта, просто боявся такої кар’єри. Одначе я здавав собі справу з того, що, коли настане час, праця над літературною мовою від Котляревського до Шевченка й Куліша могла б стати основою докторської дисертації. Але не тепер, не одразу. Звичайно, проти таких моїх колеµ, як Федя Медведєв (про нього ще раз далі), я був мало не геній. Але я мав дуже гостре розуміння маловартности своєї підготовки, своєї цілковитої наукової неповнолітности. І я чинив пасивний опір усім спробам швидкого свого вивищення.

Та це не було так просто й легко. Природа не терпить порожнечі. Хоч україністи були винищені або переслідувані, катедри українського мовознавства теоретично існували, і студентів з українського мовознавства готовано по всіх університетах і педагогічних інститутах. 1939 року, на другому році панування Хрущова на Україні, після того як вибрано до Академії Наук у Києві Булаховського й Білецького, дано їм доручення скласти групи відповідних науковців, щоб вони колективно написали докладні підручники для університетських студентів — української мови і історії української літератури. Так я дістав замовлення на частини цих колективних проектів. Для підручника мови Булаховський доручив мені скласти розділ про синтаксу простого речення, а для підручника історії літератури Білецький хотів дістати від мене короткий прелімінарний огляд історії української літературної мови чи, точніше, літературних мов на Україні зі скромною практичною метою — впровадити студентів у розуміння головних відмінностей у мові літературних творів різних епох.

Обидва ці замовлення я виконав, але вони не пішли до друку до початку війни, а війна, природно, перервала саму можливість друку. Та вони мали свою історію. Вона проста щодо міні-нарису історії літературної мови. Олександер Іванович його прийняв був до друку, але в повоєнних обставинах 1946 року, певна річ, він показався б страхітливо націоналістичним і приніс би біду авторові, коли б той був ще в засягу цькування, провадженого Лазарем Кагановичем, і редакторові, якби той наважився його друкувати. Нарисок світу не побачив, а його рукопис (з утраченою останньою сторінкою) доїхав до Америки і поволі блякне на чимраз жовтішому й хрумкішому папері. Концепція його не ориµінальна, і недрукування його цілком заслужене. «Синтакса простого речення» теж не відзначалася ориµінальністю концепції, але ця синтакса була куди докладніша, ніж усі попередні, і тому, на думку автора, була варта друку. В умовах закордону друк українського рукопису такого обсягу й типу не був можливий. Ервін Кошмідер, професор-славіст Мюнхенського університету, тоді «зденацифікований», себто викинений з професури і на праці коректора в якійсь друкарні, прочитав машинопис, сподобав його й взявся перекласти німецькою мовою. Переклад тексту йшов легко, зате з перекладом численних прикладів він мав великі труднощі. Відтворити неортодоксальну синтаксу їх німецькою мовою було важким завданням. Ідіоматичність прикладів, зрештою, й була одним з завдань автора. Несподіваною для автора виявилася інша риса прикладів, якої сам автор перед тим не помічав. Узяті великою мірою з клясиків, але й інші, пізніші, вони... — але передам слово самому Кошмідерові:

— Чи це випадок, чи вся Ваша література така глибоко сільська, можна б сказати, навіть сільськогосподарська! Всякі там люшні, чепіги, підсвинки... Цих слів нема в моєму лексиконі, мені важко підшукувати їхні німецькі відповідники. Нічого подібного я не мав у творах тих слов’янських літератур, які я найкраще знаю, — польської, російської...

Переклад затягався, Кошмідер стогнав, але таки закінчив його ще перед тим, як був відновлений у своїх професорських правах. (Нацистом він був почасти з опортунізму, почасти під тиском, і великих злочинів за собою, скільки мені відомо, не мав. Зрештою, про нього більше — далі). Але текст не знайшов свого видавця в повоєнній напівзруйнованій Німеччині. І так до Америки я приїхав з двома текстами моєї синтакси — українською й німецькою мовами. Німецький текст тепер був ні до чого, я став думати про переклад англійською мовою. Він був уже готовий на початку п’ятдесятих років, і професор фан Схоонефельд прийняв його до друку в своїй серії «Slavistik Printings and Reprintings», що виходили в Голляндії. (Тоді я ще не був відлучений від сонму праведних поміж американських славістів, не став об’єктом цькування обвинувачених у відьомстві, і мене радо друкували). Та це не був кінець пригодам. Фан Схоонефельд зустрівся в Москві з Булаховським, мав з ним розмову про мене і довідався, що моя синтакса тим часом була надрукована в Києві. Фан Схоонефельд думав, що публікація книжки може пошкодити Булаховському, і вирішив затримати її, поки живе Булаховський. Тільки після його смерти, що сталася 1961 року, книжка нарешті пішла до друку і 1963 року вона побачила світ. І тут їй пощастило. Бо за рік, від 1964 року я був поставлений на список не-істот в американській славістиці, і, коли б книжка затрималася ще на рік або два, вона була б напевне похована навіки.

Новина про публікацію книжки в Києві (1951) була для мене зовсім несподіваною. У той час я майже не діставав публікацій з України і нічого не знав про події в мовознавчих інституціях. Як і плянувалося перед війною, моя синтакса ввійшла як великий, але розділ до другого тому колективного «Курсу сучасної української літературної мови». Тоді в Києві не знали про мене більше, ніж я знав про Київ, не знали навіть, чи я живий. Знали тільки, що мене нема в радянській імперії. Друк мого розділу був актом відваги Булаховського. Але або йому не дозволили, або він сам не наважився поставити ім’я автора. Праця вийшла безіменно, з редакційною приміткою: «Опрацював за матеріялами Інституту мовознавства Академії наук УРСР Л. А. Булаховський». Одначе ніякого опрацювання в дійсності не було. Коли я вже геть пізніше з великим трудом дістав нарешті фотокопію київського видання, я звірив свій первісний текст з виданим. Мій текст був надрукований без жадних змін хоч би в одному реченні або прикладі. Тільки раз два параграфи поміняно місцями. Пізніше в різних радянських виданнях я несподівано знаходив свій текст — цитати з цього видання, але з посиланням на Булаховського. Та це не був акт пляµіату. Я не маю сумніву, що видрукування мого тексту Булаховським, не позбавлене небезпеки для нього, було виявом його пошани й приязні до мене, які він зберіг — маю на це докази і подам їх у дальших розділах цих записок — до кінця свого життя.

Але два тексти — український київський і англійський гаазький — не ідентичні. 1943 рік, що я провів у Львові, я використав для того, щоб текст, не міняючи загальної концепції (тоді я ще не знав західної синтаксичної думки нового часу, я був переконаний, що «радянський» підхід — єдино можливий), розчистити від хоч і невеличкої, але данини кесареві, а головне — щоб його помітно поширити посиланнями на заборонених на Україні того часу своїх таки синтаксистів, а ще більше — впровадженням численних прикладів з заборонених на Україні письменників. Київський текст має 141 сторінку, а гаазький 319.

Щоб покінчити опис чудернацьких збігів і пригод, зв’язаних з цією працею, треба згадати ще один деталь, майже чудо. Я мав рукопис у Харкові, але в евакуації 1943 року, рятуючись від навального радянського наступу, я не міг і думати про те, щоб узяти з собою такий великий і важкий рукопис. Він лишився на поталу й знищення. Не мав я його й у Києві, де провів яких два чи три тижні в лютому 1943-го. По приїзді до Львова моїм першим бажанням і турботою було зустрітися з Василем Сімовичем. Який же був мій подив і радість, коли після перших привітань він проголосив, що він має рукопис моєї синтакси. Перед самим вибухом війни він дістав примірник на рецензію. Так, кажучи радянською мовою, я дивом возз’єднався зі своїм утраченим витвором. Дальші його мандри, через Німеччину, Швецію, Америку, були теж не завжди легкі й прості, але і без спеціяльного втручання небесних сил.

Уривки з моєї дисертації і з праці над історією літературної мови початку 19-го століття я друкував радо, я хотів бачити їх оприлюдненими. Це були наукові видання, дуже обмеженого накладу, вони не йшли в продаж. Хоч і вони могли стати об’єктом нападу якогонебудь ортодокса, така можливість була обмежена. Інша річ — статті для університетських підручників, вони були відкриті кожному нападові. Брався я за них не тому, що хотів, а під тиском, тиском своїх учителів, Булаховського й Білецького, але вони самі були під тиском наукового естаблішменту. Найбільше я сахався виступів у загальній періодиці. Але і тут не можна було затриматися в ізоляції. Перед війною мені довелося написапти дві речі, хоч друковані вони не були.

У Радянському Союзі все відбувалося кампаніями, до них належать і ювілеї, які відсвятковувано дуже бучно. Таким було століття з смерти Олександра Пушкіна, що припадало на 1937 рік. Я тоді ще не був аспірантом першого року, але це не врятувало мене від замовлення на працю — огляд українських перекладів з Пушкіна. Я опирався і огинався, як міг, але від Булаховського вимагали статтів, і він вимагав статті від мене. Я доводив йому, що це небезпечна тема, бо це був рік 1937, єжовщинний, письменників заарештовували одного за одним, мертвих теж проголошували націоналістами й ворогами народу. Годі було дати серйозний огляд перекладів з Пушкіна, оминувши, скажімо, Грінченка, Олену Пчілку, Стешенка, а як я міг їх не оминути? Мені довелося поступитися і працю написати. Даючи рукопис Булаховському, я ще раз сказав, що краще її не друкувати. Хоч я обмежив себе передреволюційним часом, але згадував Миколу Вороного і інших щойно названих. Правда, я не говорив про позитивні риси їхніх перекладів, а тільки про неµативні, але що це могло допомогти, коли самі їхні імена були під забороною? З другого боку, більшість перекладів справді були літературно безвартісні, особливо Євгена Гребінки і старого вже Івана Франка. Хоч я цього не казав, але зі статті ясно випливала периферійність ролі Пушкіна в українській поезії, а суть ювілейних святкувань полягала якраз у наголошуванні, піднесенні, підкресленні цих впливів. Десь за місяць Булаховський повернув мені рукопис, сказавши тільки:

— Ви мали рацію. Краще цього не друкувати.

Я відчув велику полегшу. Я відчуваю задоволення й сьогодні, перечитавши майже цілком зацілілий машинопис статті.

Але fata nolentem trahunt. Чого я боявся і уникав найбільше, це був зв’язок з письменниками й живою літературою. Але після свого роду тріюмфу в день оборони моєї дисертації, заслуженого чи незаслуженого — це інша річ, — мною зацікавилася редакція харківського вбогенького місячника «Літературний журнал». Мене розшукав представник редакції, худорлявенький і гостроносий Григорій Гельдфанбейн (не пригадую, чи він був головним редактором, чи тільки працівником редакції, мабуть, секретарем) і наполегливо замовив мені статтю про мову новіших творів української літератури. Так постала стаття, що мала бути моїм дебютом у літературній журналістиці: «На мовні теми. Листки з бльокноту». Вона критикувала, хоч з реверансами, Натана Рибака, зачіпала побічно Андрія Малишка, підносила Юрія Яновського й Костя Гордієнка, а потім пускалася на певніший µрунт, оперуючи поезіями автора не зовсім сучасного — Тараса Шевченка. Стаття не побачила світу — «Літературний журнал» став однією з перших жертв війни, уже в червні 1941 року він не вийшов, а Гельфандбейн опинився в армії.

Коли я сьогодні перечитую статтю, я не мушу червоніти. Звісно, теза про потребу близькости мови літератури до народної належить до беззмістовних штампів доби. Але поза тим я знаходжу в статті зародки того, що в повоєнні роки виросло в моїй уяві в цілу «теорію» національно-органічного стилю, теорію дитячо-наївну, але чесну. Пізніше я від неї відмежувався, але згадую її не без ніжности, як доросла людина згадує ведмедика, з яким гралася в дитинстві. Не маю також сумніву, що коли б стаття була видрукувана, вона б принесла згодом нагінку на автора. І Яновський, і Гордієнко, і репрезентовані ними стилістичні напрями не надто добре узгоджувалися з вимогами партії до партійности літератури. Я міг кривити душею в поодиноких формулюваннях, але таки не належав до офіційно-провідної течії радянської літератури й культури. Якби війна не повела мене на захід, мир напевне повів би мене на північ і схід неісходимої імперії.

Як звичайно буває, праця над загальним зведеним курсом відкриває очі на речі, всіма повторювані, але сумнівні, і постачає теми для вужчих розвідок. У процесі праці над моєю синтаксою простого речення я зацікавився структурою й походженням називних речень, і в мене постав намір написати невелику розвідку про цю проблему, переважно на матеріялі новітньої літератури, шукаючи в сучасному матеріялі відклади минулого, як у далеко ширшому обсязі робив Олександер Потебня, яким я дуже захоплювався в роки аспірантури, читаючи й перечитуючи його, а почасти й його учнів і послідовників, таких, як Попов або Бєлоусов. Я зібрав матеріял ще перед тим, працюючи, як звичайно, в неділі й в один з літніх місяців (другий — їх було вільних два — я проводив у неробстві й відпруженні в Криму, в моєму улюбленому Гурзуфі, серед виноградників і татар), а після закінчення викладів, в час іспитів і оборон дисертацій, у другій половині червня почав писати цю розвідку, яку, до речі, я вважаю своєю першою науковою працею, все, що було перед тим, розглядаючи як речі в найкращому випадку колонаукові. Писалося мені легко й приємно, ніщо мене не відволікало в моїй кімнаті на Чорноглазівській вулиці — не було в мене телефона, не було радіо, світ ще не мав телебачення, і навіть моя мати велику частину часу проводила в другій, первісній моїй кімнаті на Римарській. Так було і в неділю 22 червня: в кімнаті була тиша, надворі світило привітно сонечко.

І це в цій приємній праці мене застав початок війни. Її вісником був Михайло Абрамович Файбишенко, Муся, з його рум’янокруглим обличчям, пухкими щоками, безкольоровими очима й великими вухами, що стирчали майже перпендикулярно від черепа. Нагадую, що він жив якраз навпроти, на Чорноглазівській. І він мав радіо, що ловило закордон, зокрема Німеччину. Але він звичайно не розголошував те, що чув. Та тут він не витримав. Він саме почув промову чи то Гітлера, чи то Ріббентропа. Це було десь коло десятої години ранку. Як ми геть потім довідалися, на цей час уже були бомбардовані Львів і Київ і була знищена на аеродромах мало не вся радянська авіяція, про яку нас навчили були співати —

Спокойствие наших границ.

А радіо виконувало свою звичайну програму, ніби війни не було. У Радянській державі новини існують не тоді, коли вони сталися, а тоді, коли народові скажуть, що вони відбулися. Тільки о 12-й годині дня рутинну програму перервали, і Молотов схвильованим голосом сповістив про початок війни. Але після того радіо знов нічого не говорило, не було й звичайної програми, цілий день грали воєнні марші. Такий був для мене початок війни: машкара круглого обличчя з беззмістовно-переляканими очима — Файбишенкова і безглузде награвання й повторення маршів.

І все таки, попри всі знаки і ознаки повної розгублености, я не вірю в офіційну теорію несподівано-підступного початку війни. Не треба було бути ні шпигуном, ні стратегом, щоб бачити, що радянська система активно готувалася до війни. Починаючи від травня і ввесь червень рух поїздів був порушений, бо один за одним бігли військові ешельони на захід, на захід, і пасажирські поїзди спинювано, щоб пропускати вперед ті ешельони. Це було настільки наочне, що того року я навіть проти звичаю не подав заяви на путьовку до мого любого серцю Гурзуфу. Не знаю, чи радянці готували напад на Німеччину, чи вони їхали, щоб відбити німецький напад, але не передбачуваний на той день 22 червня. Помилка могла бути на тиждень або два, але не в самому передбаченні початку війни. Були німецькі шпигуни кращі від радянських? Були це подвійні шпигуни, що підсунули Москві зфальшовану дату нападу? Так чи так, це саме через цю неймовірну концентрацію неготового до війни війська німцям удалося в ті дні виелімінувати і суходільну, і повітряну радянську армію в її найкращих з’єднаннях і захопити сотні тисяч полонених. Радянська історіографія залюбки підносила своїх успішних шпигунів, різного µатунку Зорµе, але оминала мовчанкою успіхи ворожих шпигунів і ситуації, в яких радянці пошивалися в дурні. А в дурні вони в червні 1941 року, поза всяким сумнівом, пошилися. І після першого розгрому ворота Янусового храму відчинялися на перержавілих завісах з трудом і дуже поволі.

Але моя помилка, як згодом виявилося, була більша і тяжча, ніж радянського уряду. Я був абсолютно й беззастережно переконаний, що війна не буде довга і Радянський Союз розпадеться. Такий погляд у мене склався під враженням блискавичних перемог Німеччини в Польщі, Франції, Юµославії, Греції. Радянська система видавалася мені наскрізь прогнилою і нездатною на довгу боротьбу. Паніка, підкреслена нечуваним, гістеричним зверненням Сталіна не до товаришів, а до«братів і сестер» у липні, здавалася мені проявом агонії. Коли в один з перших днів війни в Харкові (як, певно, й деінде) вийшло розпорядження всі шибки на вікнах заклеїти навхрест смугами паперу, бо це, мовляв, зберігає їх у цілості, коли поблизу детонує бомба, все місто протягом кількох годин стояло на лутках, наліплюючи ті смуги, неначе хрести на радянську владу. Розпорядження влади про організацію партизанського запілля на зайнятій німцями території, мобілізація людности на копання протитанкових ровів (від якої я ухилився, як перед тим ухилявся від усяких бурякових, жнивних та інших кампаній), шпигуноманія, засекречування назв вулиць і станцій (коли позривано всі таблиці з такими назвами), — все це видавалося мені безглуздим. У вересні я вже не міг не бачити, що сподіваний розпад радянської імперії затримувався, але в моїй сліпоті я навіть тоді думав, що два, нехай три місяці — і цей крах таки станеться. Коли на початку жовтня я спробував утекти від фронту на схід, я навіть не взяв із собою теплих речей. Я був певний, що десь у листопаді я повернуся до Харкова, бо фронту вже не буде і Німеччина опанує всю радянську територію. Наша сусідка в мешканні на Римарській, Гуржей, була розумніша від мене, коли, після мого повернення з невдалої втечі в перші дні по приході німців, зауважила не без легкого глуму:

— Я знала, що ви не тікали. Хіба тікають без теплого одягу!?

Бувши розумнішою, вона думала, що й я дотепніший, що я тільки десь переховався. Але все безглуздя мого бачення речей полягало в тому, що я таки всерйоз намагався втекти, щоб стати свідком розпаду радянщини, уникнувши фронту!

Мою ілюзію посилював радянський спосіб інформації про рух фронту, певніше — брак такої інформації. Я сподівався, що будуть зведення генерального штабу про рух фронту, як це було за часів громадянської війни, коли на Сумській вулиці в великій вітрині вивішувано велику мапу Росії і на ній щодня наколювано булавками шнур, що показував лінію фронту, — сьогодні через Обоянь, завтра через Курськ, потім через Орел... Але тепер нічого такого не було. Тільки першого й, може, другого дня війни подано перелік головних утрачених міст, але далі замість цього накопичувано «бойові епізоди» про німецькі звірства або про героїчні вчинки поодиноких солдатів чи партизанів. Географічні назви майже зовсім зникли з тих зведень, а якщо з’являлися, то тільки як напрями. Пригадую моє спантеличення, коли я читав «бої на новоград-волинському напрямі». Чи це означало, що Новоград-Волинський уже здано? Це був напрям з міста чи до міста? І якщо до міста, то як далеко? Адже й бої під Харковом можна було б назвати боями на новоград-волинському напрямі, якщо якийсь маніяк у штабі мріяв про те, щоб таки пробитися до того міста, як не тепер, то в четвер. Фактичний брак географічної інформації про стан і рух фронту видавався мені ще одним виявом паніки і близького кінця.

Але це було не так, і сьогодні я все бачу інакше. Сьогодні я думаю, що після розгублености й розгардіяшу перших тижнів війни, уже десь у липні постала суцільна концепція провадження військових дій, яка стояла в цілковитій гармонії з концепцією сталінського терору тридцятих років. Я не фахівець стратегії й тактики, і все, що я тут подаю, — тільки образ, що створився в свідомості одного радянського громадянина. Як такий, одначе, цей образ має право на висловлення. Мені ввижається, що радянська концепція війни полягала в тому, щоб максимально розпорошити німців на неозорих просторах імперії, творити їм перешкоди на кожному кроці, затримувати й нищити живу силу. Німців просто було занадто мало на таку територію з її примітивною організацією і з силою пасток, що чигали на кожного німецького солдата. Щодо фронту, то тут німцям протиставилося накопичення, концентрація нечуваної маси живого людського м’яса. Як і в випадку партизанів, пасток, засідок, саботажів, нищення орієнтації, так і тут усе було розраховане на безвартісність людського життя, не тільки німецького, а й свого власного. У старій Росії говорилося не без іронії про кількісну перевагу росіян над німцями — «шапками їх закидаємо». Тепер це гасло здійснили, тільки йшлося не про шапки тепер, а про голови і тіла під тими шапками. Колись царському поліцмайстрові в Петербурзі Трепову приписали гасло тактики проти робітничих демонстрацій:«Набоїв не шкодувати!» Тепер не набоїв не шкодували, а людських тіл, виставлених під набої.

Літом 1941 року радянські газети кинули гасло, спрямоване на кожного свого громадянина, чоловіка чи жінку, дорослого чи дитину:«Убий німця!», — страшне в своїй оголеності. Але це гасло прикладалося не тільки до ворога, воно прикладалося й до своїх:дай себе вбити! Людське життя не важило нічого, його навіть не пробували заощадити, як робили, зрештою, й у терорі тридцятих років. Не знаю, коли видано закон про те, що кожний полонений, захоплений у своїй свідомості, — злочинець і підлягає смертній карі. Він уже діяв у жовтні 1941 року, як я переконався в розмовах з солдатами, з якими я лежав у тому самому шпиталі. Закон нечуваний у цивілізованому світі, де життя навіть ворожих полонених священне, а там більше — своїх. Але цивілізований світ удав, що не помічає цього закону беззаконня, і виказує співчуття, коли радянська журналістика проливає фальшиві сльози над кількістю забитих на війні. Звичайно, воно незмірно вище від числа втрат інших альянтських націй, але воно випливало з прийнятої системи ведення війни. Ці втрати лежать на сумлінні Сталіна і іже з ним, так само як утрати від терору й голоду тридцятих років.

Радянська концепція воєнних дій полягала на жорстокості, зневазі до людського життя, підступності, помножених на нелюдськість маштабів території й клімату. Якби Радянський Союз провадив війну, як її від дев’ятнадцятого століття умовилися провадити цивілізовані нації, він би її ніколи не виграв. Але Радянський Союз і цивілізація, і честь, і шляхетність — ці поняття не сполучаються. І я можу твердити, що ця концепція війни існувала, мабуть, від липня, найпізніше — серпня 1941 року.

Моя помилка полягала в тому, що я цього тоді недобачив. Але недобачали цього й німецькі генерали. Мабуть, бачили це англійці та американці, але яку вартість для них мали мільйони безглуздо втрачених життів на далекому, дикому сході Европи?

Повернімось до 22 червня 1941 року і мого тодішнього світу ілюзій.

В університеті і УКІЖі лишався ще тиждень до кінця навчального року. На цей тиждень припадали іспити і оборони дисертацій. Вони відбувалися, але на іспити з’являлися майже самі дівчата. Більшість хлопців зникли, не прощаючися. Особливо болюче я відчув зникнення Олеся Гончара. Уже десь у серпні чи вересні хтось мені оповідав, що бачив його на Донеччині в військовому шпиталі, де він лежав поранений. Оповідач казав мені, що Гончар був гірко розчарований своїм фронтовим досвідом і болюче нарікав на безглуздість усього, що діялося. Не знаю, чи це була правда. Офіційно він пішов добровільцем до війська. Як виглядала здебільша та добровільність, не важко собі уявити. Молодика кликали до комсомольського осередку і казали, що ось завтра чи позавтра його мобілізують, але для нього буде краще, коли він сьогодні піде добровільно. Натякали, напевно, і на обов’язок комсомольця. А може, він і справді відчував унутрішню потребу зголоситися на фронт. У тих обставинах не було способу відрізнити золото від імітацій. Кількадесят років пізніше Гончар оповів дещо — звісно, не все — з історії своїх перших місяців війни: «добровільцями» були всі студенти-чоловіки партійці й комсомольці, і з них утворено студентський батальйон. Він став часткою ширшого бар’єру з живого м’яса, був кинений, непідготованим, до бою десь на Київщині і в більшій частині був зметений німецьким вогнем. Єдина функція його була — примусити німців витратити кілька додаткових набоїв чи гарматнів. Гончар називає кілька імен загиблих, — усе це були мої студенти. Але як ми можемо знати, щу могли б дати зметені?

З оборон дисертацій я був присутній на одній, з української літератури, а автором її був ближче мені невідомий Шатун. Одним з офіційних опонентів був професор Парадиський. Але по суті теми говорилося мало, і я не пам’ятаю, яка це була тема. Натомість декан сказав, що дисертант має виклик до війська на завтра, що ми можемо тільки привітати захисника батьківщини і що наш обов’язок відпустити його до війська кандидатом філологічних наук, що ми і зробили, вислухавши також полум’яну промову завтрішнього героя про те, який він щасливий, що має честь боронити соціялістичну батьківщину. Я, звичайно, звик до всякої показухи, але тут, перед обличчям дуже ймовірної близької смерти кандидата, я не міг не відчути ніби щирости в усьому цьому. Яке ж було моє здивовання, коли, вже по війні я зустрів Петра Івановича серед нової української еміµрації, спершу в Німеччині, а потім в Америці, де він став обивателем Фльоріди. До того Петро Іванович зблизився з мельниківцями і став гарячим українським патріотом і непримиренним ворогом Москви й комунізму. Перипетій його життєвого шляху я не знаю, мабуть — полон і звільнення з нього. У червні 1941 року, звичайно, мельниківцем він не був, але чи то ненависть, чи принаймні нехіть до радянської системи, напевне, відчував. Героїчну комедію під час публічного виступу тоді і він, і всі інші дійові особи розіграли бездоганно.

Та 29 червня навчальний рік у всіх його проявах, патріотичних і непатріотичних, закінчився. Липень і серпень були вільні. Нормально один з цих місяців я проводив у Криму, а другий витрачав на писання. Тепер Крим відпав, і я ділив свій час між писанням — я щасливо дописав свою розвідку «До генези називного речення» — і подорожами до харківського парку й лісопарку. Про видання цієї праці в Харкові, звичайно, не могло бути й мови — всі видання були спинені, крім аµітаційних. Булаховському припинили друк його огляду російської літературної мови першої половини 19-го століття, натомість спішно видали його спішно написану брошуру «Мова і раса», де він доводив, що мови не поділяються за расами, досить самоочевидна істина, — згадати хоч би негрів в Америці, але це вважалося за важливе знаряддя в боротьбі з німецьким расизмом. Не сумніваюся, що Булаховський щиро ненавидів нацизм, але бідний Леонід Арсенійович ніколи не був добрим пропаµандистом. Моя «генеза» побачила світ уже по війні в Мюнхені, в «циклостильному» виданні Українського вільного університету, 1947-го. На її підставі мені там таки надано ступінь доктора філологічних наук. Таку долю моєї «генези» я міг тоді так само мало передбачити, як мельниківство Петра Івановича Шатуна. Не дуже ориµінальне гасло про те, що буття визначає свідомість (принаймні до певної міри).

Життя Харкова в липні — серпні назовні мало різнилося від попереднього. Ще ходили трамваї й тролейбуси, ще працював водогін і електрика, ще торгували крамниці. На вікнах були скрізь білі хрести з паперу. Ввечорі й уночі не було світла на вулицях і в вікнах будинків, і вулиці були сливе безлюдні. Відбулося кілька нальотів німецьких літаків, тоді тріщали зенітні гармати, поставлені на деяких дахах будинків, але ні один літак, скільки знаю, не був ними збитий. У житлових будинках і установах були створені протиповітряні дружини, що мали вартувати на дахах і скидати запальні бомби на брук, щоб не зчинялися пожежі. Я був у такій в УКІЖі, але ніхто нас не вчив, як поводитися з запальними іграшками. Я тоді бомб не боявся, мені здавалося, що мені вони не загрожують, уже тільки в Німеччині в останні роки війни я підпав владі страху, та й взагалі більшість людей не бігали до бомбосховищ. Зрештою, самі нальоти були ніщо супроти пізніших американсько-англійських на безборонні німецькі міста. У Харкові нальотів було небагато, і вони зосереджувалися, коли говорити про центр міста, в примостових районах. Сумніваюся, чи харківські мости через мілкі й майже пересохлі степові річки мали стратегічне значення, але, очевидно, німці хотіли перешкодити відступові радянського війська. Примостові райони здебільшого були скупченнями єврейського населення, і воно найбільше зазнало втрат. Уже з липня на вулицях Харкова почали з’являтися втікачі з заходу, здебільша євреї. Виглядали вони трагікомічно в хутряних шубах серед гарячого літа, але вони були розумніші від мене, що намагався тікати вже в жовтні в демісезонному пальтечку! Уже з початком війни населення розхапало все, що було в крамницях. Купували, що можна було, роблячи, скільки щастило, запаси харчу, мила, що трапиться. Чим порожніші ставали крамниці, тим довші робилися черги, як тільки щось у них з’являлося і навіть перед тим, як щось з’явиться. Але я тільки деколи стояв у черзі, звичайно це робила мати. Було їй уже 77 років, і напевно це було їй важко, але я цього не розумів з безжалісністю молодости, хоч молодим я вже не був, було мені майже 33 роки. Але я взагалі дуже пізно зрозумів, що існує старість, смерть, хвороби. Тоді все це було тільки слова, не поняття. Тим гостріше я був засоромлений моїм колеµою з аспірантури Мареком. Його вже мобілізували, він був у військовій шинелі, завтра його мали вислати на коломосковський фронт (звідки він ніколи не повернувся), він ішов до нас попрощатися. По дорозі він побачив мою матір у довгій черзі по якісь там крупи чи мило. А військові мали право купувати поза чергою. Він визволив матір від стояння, купив те, що «давали», і приніс як свій прощальний подарунок, прощальний подарунок приреченого безслідно загинути в бар’єрі живого м’яса. Це була моя остання з ним зустріч. Він знав ціну радянської системи, але він уважав цю країну за свою батьківщину і, без голосних фраз на зразок виголошуваних під час оборони Шатунової дисертації, у мовчазній мужності, він прийняв свою долю. Полон був для нього виключений, бо він був єврей, але не думаю, щоб він шукав полону навіть, якби це було можливе.

У вересні, коли мав би початися навчальний рік, він не почався. Ставало ясно, що Харків буде відданий німцям. Ощадні каси, що перед тим не видавали грошей або давали тільки дуже малі суми, раптом почали повертати всі покладені в них гроші. Черги були небаченої довжини, але кожний дістав свої депозити повністю. Виразно, діялося це за пляном. 20 вересня впав Київ, а слідом за ним Полтава. У німецькому мішку опинилося радянське військо. У місті стала відчутна евакуація, хоч офіційно її ніхто не проголошував. Фабрики й заводи розмонтовували й вивозили. Лікарні були повні пораненими. Над будинком НКВД на Раднаркомівській, поруч університетського будинку, цілими днями з димарів ішов дим. Як казав Тичина,«дим-димок..., мов дівочі літа». Це палили документи, що могли б компромітувати цю високо шановану інституцію, а з нею і всю радянську владу. Можемо здогадуватися, що з цим димом пішли в небуття документи розкуркулення й колективізації, матеріяли допитів підсудних часів Балицького й пізнішої єжовщини, папери, конфісковані під час трусів, це горіла ціла історія української політики й культури двох десятиріч, можливо, й не один конфіскований твір. Синеньким димком міг там зникнути кінець «Вальдшнепів» і «Україна чи Малоросія?» Миколи Хвильового, твори їнших письменників, листи й щоденники. Але списки сексотів НКВД вивозило з собою, це не була історія, тут була актуальна сучасність. І все це теж робилося зовсім пляново.

Почалася евакуація діячів культури. Вона теж діялася пляново, в таємниці й несподіванці. У науковому світі, вивозили всіх академіків, професорів; чинилося це без попередження. Раптом з’являлася відповідальна за це особа, давала на збирання людей і речей ледве кілька годин. Призначені на евакуацію не мали змоги розпрощатися з близькими, якось забезпечити збереження своїх бібліотек, своїх речей. Техніка евакуації достоту нагадувала техніку арештів: несподівано, блискавично, таємно. Так вивозили людей, як машини, не питавши, щоб не дісталися ворогові. Такий був плян. У науковому світі на доцентів, себто й на мене, і нижче евакуація не простягалася. Якщо вони хотіли виїхати, вони мусіли самі за це подбати. Як те дбання виходило — скажу трохи далі. Далі скажу й про те, що за них усе таки не забували і визначали їм їхню ролю.

Не маю сумніву, що все це теж робилося дуже пляново, хоч тоді скидалося радше на розгардіяш і паніку.

Особисто моє літо того, 1941, року було до неймовірности й непристойности спокійне, аж до середини вересня. Мої подорожі до парку чи лісопарку припинилися десь від середини серпня. Обидва парки були безлюдні, харків’яни були заклопотані або шуканням можливости виїхати, або збиранням харчових запасів, вони були мобілізовані на фронт або підлягали евакуації, або були послані на копання протитанкових ровів... Але моє до парків вчащання могло зробитися надто помітним, мало не демонстративним. Я переважно сидів удома, на своєму ізольованому чорноглазівському острові, серед своїх книжок (які я ще перед тим, пачка за пачкою, власноручно поперетягав з Римарської) і писав. Після «До генези називного речення» я писав далі свої конспективні розділи про мову Шевченка, які мали пізніше ввійти до історії літературної мови першої половини 19-го сторіччя. Від липня я став науковим штатним працівником Інституту мовознавства київської Академії наук. Сталося це на пропозицію Булаховського, що був директором цієї інституції. Інститут не мав доброї репутації і був місцем небезпечним, під спеціяльним наглядом НКВД, шлях з Інституту провадив здебільшого до ув’язнення і далі. Але Булаховський сказав мені, що в обставинах війни це призначення буде тільки номінальне, за мою працю буде зарахований той розділ (про просте речення) з синтакси сучасної української мови для університетського підручника, який розділ я так чи так уже був написав, до Києва ніхто мене не тягтиме, та, зрештою, й самому Інститутові невідомо, де він буде завтра, а мені, казав Булаховський, у воєнних непевностях трохи більше грошей не зашкодить. Я погодився, і так до моїх двох посад, в університеті і в УКІЖі, додалася третя. Ті додаткові гроші, хоч їхня вартість після німецької окупації була дуже мала, справді стали в пригоді і, може, врятувала матері й моє життя.

Навчання в університеті й УКІЖі, що мало відновитися від 1 вересня, не розпочалося. Канцелярії ще працювали, але авдиторії були порожні, і було відомо, що університет, себто його керівники, мали евакуюватися, куди — було невідомо або не розголошувалося. (У вересні вже говорили про Кзил-Орду в Казахстані, на схід від Аральського моря, туди радили діставатись тим, хто пробереться на схід). Єдиною новиною для мене було те, що скасовано мою так звану броню в військкоматі. Так звалася непідлеглість покликанню до війська, яку автоматично давали доцентам високих навчальних закладів. Новина ця мене не дуже потішила, бо я не мав найменшого бажання проходити військову муштру, а ще менше — загинути в безглуздому двобої Сталін — Гітлер, де ні один не боронив інтереси ні мої, ні мого народу. Відтепер моє покликання до війська залежало тільки від моторности й ефективности харківського військкомату. На щастя, він такої моторности не виявив аж до 23 вересня, коли я знявся з обліку в зв’язку з виїздом на схід. Моїм обов’язком тепер було знову взятися на облік на новому місці, себто, якби я попри всі перешкоди дістався до Кзил-Орди, просто звідти я був би взятий до війська. Ще одна причина не дуже прагнути тієї Кзил-Орди!

Скасування «броні» було першим, але ще не найгіршим ударом. Два інші спіткали мене в середині вересня. Почати з хронологічно другого — раптовий виїзд Булаховського без слова прощання спричинив мені почутті гіркого болю, навіть, можна сказати, сирітства. Досі я був під доброзичливим його наглядом, психологічно це відчувалося як прикритість від нещасть і катастроф. Тепер я стояв сам проти своєї долі, ніхто мене не захищав, нікому я не міг поскаржитися. Мати такої ролі виконувати вже давно не могла. Вона дбала, щоб я був нагодований, щоб дірки на моїй одежі були залатані, але я вже давно не міг просити в неї поради, як поводитися в світі поза домом. Скажу, одначе, що коли вже геть пізніше, 1953 року і вже в Америці, моя мати померла, я знов, тільки з куди більшою силою, зазнав того ж болю сирітства, виставлености на чужий світ і безпорадности супроти нього з його методами Вичлінського, як тоді, на вістку про зникнення Булаховського. Сьогодні я знаю, що провини Булаховського супроти мене не було. У мене ж навіть не було телефона, щоб сказати мені: «Я їду. Прощавай!..»

Друга подія сталася 17 вересня, і я пам’ятаю її перебіг у всіх деталях. Це бо була найбільша моя ганьба й гидь за все моє життя.

Я був сам дома, це було між 9 і 10-ю годиною ранку, мати пішла, як було звично в ті дні, по крамницях, щоб подивитися, чи десь щось дають. Пролунав дзвінок, Сербини відчинили, слідом за цим постукано в мої двері, і ввійшов незнайомий мені чоловік. Він спитав мене, чи я Шевельов. Моє перше, моментальне вагання було — відповідати йому по-українськи чи по-російськи — вічна проблема в містах України при зустрічі з незнайомим. Я звичайно в таких випадках говорив по-українськи, а переходив на російську мову, коли зустрічний тримався її. Тут, одначе, щось смикнуло мене говорити по-російськи, і це була моя перша, ще покищо дуже мала капітуляція. Чоловік окинув швидким поглядом кімнату з її стінами, заставленими полицями з книжками, помітив, як я потім дізнався того ж дня, Історію Грушевського, що тринадцятьма томами (вісім «Історії України-Руси» і п’ять «Історії української літератури») красувала на одній з полиць, назвав своє прізвище — Галицький, назвав свою посаду — слідчий НКВД і запропонував мені йти з ним до його там канцелярії-кабінету. Я хотів лишити записку матері на столі, але він заборонив це зробити. Ніхто, сказав він, не повинен знати, куди я йду.