Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні.

Мої подорожі до Криму з перебуванням у Буюрнусі тривали дальші роки. Попри потворне подвійне навантаження навчальних годин, що його я мав усі передвоєнні роки, учительська професія мала ту величезну перевагу, що забезпечувала два вільні місяці кожного літа, липень і серпень, — не два тижні, як звичайно мали робітники й службовці. Дістати путьовку мені, ударникові викладання, не було важно, а платив за неї я з власної кишені. Я звик до рутини кримського відпочинку — день за розкладом, виноград, засмагання на пляжі, бродіння в хвилі Чорного моря (я не вмів плавати, це належало до моїх антиспортових настроїв), вечірні бої з москітами, короткі, одноденні екскурсії, завжди великими групами, до інших місцевостей Південного берега (але ніколи до Бахчисараю, якого мені так і не привелося бачити), настояне духмяне повітря, — і ніяких більше романів, захоплень, бур, — була своя принада в цій з року в рік повторюваній одноманітності без несподіванок. Але, звичайно, клімату інтелектуальної дискусії й жарту в другій половині тридцятих років у Буюрнусі не було й сліду. Одного року, чи не 1939-го, я відвідав у Ялті Толю Носова, що повернувся з каторжних робіт, дістав посаду заступника директора музею в палаці еміра бухарського (директором, що нічого не розумів, був, як звичайно, якийсь член партії, вся справжня праця лежала на заступникові, та її не було багато, бо в ті роки музеї старалися менше виставляти, щоб не зазнавати обвинувачень у пропаµанді февдальної або капіталістичної ідеології в доборі експонатів). Толя жив тепер знов зі своєю Мурою й малим Вітею, милою й розумною мавпкою. До України в’їзд був йому заборонений. Розмов про роки й місця заслання Толя не вів, не пригадую й якихось ідеологічних розмов. Але тепер між нами панувала повна гармонія, я не бунтувався, як колись підлітком, я йшов його слідом, у нас була та сама батьківщина, і я в міру своїх і історичних умов працював для неї. Ми не передбачали того, що за яких два роки Толя і його родина будуть знищені НКВД в процесі ніби евакуації Криму, а мене доля кине до чужих країн. Моя остання подорож до Криму відбулася 1940 року. Не пригадую, чи я мав путьовку 1941 року, але в липні й серпні того року ніхто вже на відпочинок не їздив.

Подорожі до Криму були оздоровні і, сказати б, організовані, в рамках програми профспілок, того що за Гітлера в Німеччини дістало назву Kraft durch Freude. Мало можна було дозволити собі й здійснити з подорожей особистих, закроєних на те тільки, щоб бачити трохи світу. Приватних. Але кілька я все таки зробив. Була подорож до Полтави, вона припала десь на 1932 рік. Я прочитав книжку про полтавську архітектуру, бароккову 18-го століття і ампірну 20-го, і вирішив оглянути це, за день. Міські родини такі, як моя, без зв’язку з селом, не уявляли собі, що тоді діялося на селі. У газетах ми читали про колективізацію про опір куркулів, але я не міг собі скласти найменшого уявлення про те зрушення мільйонних мас, що, гнані голодом і насильством, кидали свої оселі й шукали чогось іншого, кращого, їм самим невідомого, а в дійсності нереального. Ця подорож до Полтави лишилася мені в пам’яті не так барокком і ампіром, як тим, щу я бачив під час самої подорожі на вокзалах і в поїздах. На 130 кілометрів від Харкова до Полтави поїзд потребував за розкладом три з половиною години, і вони були коротким вступом до стану села. Харківська станція була «чиста», там дуже пильнували, щоб селян не допускати. Але всі станції в дорозі, включно з полтавською, були марою збіговищ напівживих, брудних, завошивлених, голодних напівлюдей-напівтрупів. Вони кидалися на поїзди, щоб кудись їхати, кондуктори їх спихали, брутально скидаючи, часто на ходу поїзда. Полтавський вокзал — Полтава-Південна — був захаращений голодними істотами, що від них на долівці не лишалося місця, щоб просто поставити ногу, щоб пройти. Час був погано вибраний для туризму.

Не зважаючи на це, не усвідомлюючи, що це не кінчилося того року і не обмежувалося тільки на перегоні Харків — Полтава, я з Мишком Тетієвським вирушив наступного, 1933 року в подорож куди довшу, до Закавказзя. Ми планували маршрут Баку — Тбілісі з Мцхетом, Єреван з Ечміядзіном і озером Ґекча, Батум, Сухум, Ґаµри, Туапсе, Сочі, Ґеленджік, Новоросійськ. До Грузії й Вірменії мене вабило почуття спільної долі в Радянському Союзі і мистецька старовина. Узбережні чорноморські пункти треба б було порівняти з моїм Кримом — вони були тепер наймодніші, сам Сталін їздив до Сочі, де мав «дачу», а також хотілося впізнати краї, де поневірявся в експедиціях російського війська проти горян Олександер Бестужев-Марлінський, об’єкт моєї найдовшої, найуспішнішої і найцікавішої для мене доповіді на семінарі Марµарити Ґабель у студентські роки, хоч я і не накладав життям — я знав, що болота там висушено, малярію вигнано, і сліди горян стерто. На готелі ми не розраховували, але це були місяці літнього туризму, і для молодих мандрівників були табори з наметами з мінімальними або ніякими вигодами. Першою зупинкою мало бути Баку, ми дістали квитки на поїзд Шепетівка — Баку (Шепетівка була тоді прикордонною станцією з Польщею). Тут трапилася пригода число один. Після цілоденної їзди в гарячому від літнього сонця вагоні (коли ми, між іншим, побачили перед заходом сонця з вікна вагона мою «рідну» Амвросіївку) нас непереможно хилило до сну, так почували себе й наші випадкові супутники в тому ж відділі вагона. Вагон був не м’який, звичайно, але пляцкартний. За категоріями довоєнної Росії — третьої кляси, тепер — «твердий». Це означало, що над лавками сидіти були два поверхи полиць з обох боків. Щасливіші посіли середні полиці, на горішніх були речі тих щасливих і всіх нещасливих. Ми з Мишком постягали всі валізи й клунки, поставили їх одне на одне на підлозі між лавками, здерлися нагору й зрівнялися в щасті з рештою пасажирів. У Ростові була довга зупинка, і всі прокинулися, але з наміром далі спати. Коли раптом сусідка знизу кличе, а вона була свідком перетягання баµажу:

— Сусіде, га, сусіде! А де ваша валізка?

Речі ми склали були щось у три чи чотири поверхи. Внизу були сусідчині, потім Мишкова, нагорі моя. Моя й далі стояла нагорі, тільки нижче. Мишкової й слід пропав. Чому злодієві припала до вподоби саме Мишкова, чому він не спокусився моєю, що була найприступніша, не знаю. Моя була дуже пошарпана, Мишко купив нову саме на цю подорож. Може, це було причиною. А може, злодій любив відчувати трудність і небезпеку свого ремества і волів трудніші завдання. Покликали залізничного провідника, він висловив співчуття й оповів, що перегін між Ростовом і Таганрогом найнебезпечніший, що тут тягнуть речі всіма способами, навіть вудками витягають через вікна на ходу поїзда, у що було важко повірити, але, милий Боже, викренених і зрозпачілих людей у країні було досить, а професія злодія на просторах Російської імперії завжди стояла високо! Мишко лишився, як був, без зміни одежі, без зміни білизни. Купити такі речі в містах, що ми відвідували, в ті часи годі було й думати. Наївно ми питали про сорочки, підштанці, щоб купити... На нас дивилися, як на несповна розуму. Коли ми доїхали до Тбілісі, ми пішли шукати над Курою такого місця, де можна було б випрати його сорочку, його все інше. І висушити. Очевидно, роздягнувшися. Пам’ятаю затишок замістя, спокій, дзюркотіння швидкоплинної каламутної Кури, напівроздягненого Мишка і — важко повірити — настрій щастя. Щастя, що ми в Грузії, що навколо інший світ, що сонце припікає, що сорочка буде чиста, що ми мандруємо, що живемо...

У Тбілісі була ще одна, сказати б, не-пригода. Ішла молода грузинка такої краси, як буває тільки в поемах Байрона чи Лермонтова. Я забув свій туристичний маршрут і подався за нею. Поки вона не зайшла до якогось будинку недалеко церкви, де похований Ґрібоєдов. Я не звертався до неї, вона не давала мені одкоша або заохочення, вона, певно, й не помітила мене, не було ніяких подій, пригод, інцидентів. Маленьке відхилення від оглядин міста. Але я досі відчуваю своє тоді відчуття. Її образ забувся, він злився з усякими там Зулейками й Медорами з байронічних поем, сліпучі чорні очі, воронового кольору буйне волосся. Не знаю, чи вона навіть справді була така. Одне слово, не-пригода, що стоїть у пам’яті, може, більше, ніж пригоди.

Друга пригода була в Вірменії. Єреван був тоді справді азіятське місто, яких я перед тим не бачив, — Тбілісі був проти нього просто як Париж. А тут базари, де хлопчаки розносили воду й кричали «Сарі джюра», а поза гучними торжищами базарів, казково спокійні вулички, вздовж яких у ариках дзюрчить вода... З Єревану ми якось влізли в повний по вінця автобус і дісталися до Ечміядзіну. Ми не мали наміру відвідувати католікоса, ми хотіли оглянути тільки музейні колекції, але чернець, що нам показував дорогу, сказав, що, поперше, на це треба дозволу католікоса, а подруге, католікос буде радий бачити двох студентів з України. І ми втрапили на прийняття. Нас попередили, що католікос не говорить по-російськи, і прийняття відбувалося французькою мовою. Не знаю, чи він приїхав до Вірменії з Парижу, де жив перед тим, чи це була демонстрація західности Вірменії й її церкви. Але ми сприйняли цю несподівану авдієнцію, ці урочисті і з нашого боку не блискучі стилем промови про любов до України і до Вірменії — він і ми — як свого роду демонстрацію протимосковського характеру, так ми її пережили, і так вона нам сподобалася. Пізніше я чув глуху чутку про «гніздо контрреволюції» в оточенні католікоса й про його арешт. Чи правда, не знаю. Але Вірменія тоді була зрушена в своїх селянських і дрібноміщанських основах не менше, ніж Україна, так само тисячі селян тікали бо-зна від чого бо-зна куди, так само пахло людським тижнями не митим потом, сечею й брудом. Поїхати на Ґекчу (Севан) нам не вдалося, — до автобуса не можна було й приступити.

Натомість решта подорожі відбулася без пригод, як пляновано. Чорноморський берег Кавказу не причарував мене. Він був занадто свіжої дати, за Совєтів розбудований, і він був модний у колах нових господарів країни. Крим все таки був, хоч у мізерних рештках, аристократичніший. У Криму ще жили татари, в Сочі й далі на північ російська стихія залила все. Мишкові десь пощастило таки купити якусь там сорочку, і він уже не ходив на прання до берегів Чорного моря. У нашій останній зупинці над Чорним морем перед Новоросійськом, у Ґеленджіку вуличний фотограф зфотографував нас двох на скелі над морем, де перед нами і після нас, мабуть, зфотографувалися десятки або й сотні тисяч. Це було 8 серпня 1933 року, і це означало — прощай, Кавказе. Більше я цих країв не бачив. На груповій картці студентів УКІЖу зі мною й Догадьком ніхто не посміхався, всі стояли, вдивляючись в фотоапарат, як у дуло гармати, що може вистрелити. За фотографією були людські почуття, але все таки це була офіційна й групова фотографія. Тут, у Ґеленджіку, ми обидва щасливо посміхаємося. Тут бо все було приватне — і наша подорож, і фотограф, що, либонь, жадав від нас посмішки. Ми були друзі, і ми їздили дружно й дружньо. Ніби це не був страшний 1933 рік!

Треба згадати одну спільну подорож — мою з Мишком Тетієвським — до Москви. Це було ще перед Кавказом, скоро після нашого випуску з рідного ХПІПО. І припало на перше травня. Того дня на московській вулиці ми випадково зустріли недавнього нашого викладача з якоїсь політичної дисципліни. Він хотів побувати на Красній площі і запропонував нам піти з ним. Приватних осіб у такий день на площу не пускали, приступити могли тільки зорганізовані трудящі, в колонах із прапорами свого підприємства. Колони вливалися на площу з різних країв, і чекання й тупцювання на місці були безконечні, а через площу організованих трудящих проганяли чвалом, чи то для того, щоб менше затримувати інші колони, чи то для того, щоб ніхто не міг зазіхнути на безпеку тих вождів народу, що юрбился на трибуні й приймали параду. Наш несподіваний провідник і ініціятор походу підійшов до однієї колони якогось московського заводу, знайшов відповідального, показав свої посвідчення, сказав, що провадить двох студентів, і керівник колони прийняв нас у свої лави. Так ми, після довгого чекання, потрапили на Красну площу, і так я побачив уперше і востаннє в житті Сталіна і його помічників. Тоді я ще не дістав лекції від товаришки Фельдман про те, що в нас нема вождів, а є тільки один вождь. Я був тоді ще переконаний, що в нас є чимало вождів. Але вже тоді я знав, що головне — побачити Сталіна, і тільки його зоровий образ я добре пам’ятаю. Описувати його тут нема потреби. Образ Сталіна в його статичності, його зверхності над масами, що пробігають тисячами коло його ніг, схоплений у тисячах віршів, і я нічого до того додати не можу, крім того, що в мені говорило не захоплення, а тільки цікавість, з якою я б дивився на якусь страшну тварину, що чомусь виступає в сірій людській подобі.

Після того я був ще раз у Москві, провів там щось із два тижні і добре її всю вилазив. Влаштувала притулок мені тьотя Маруся Медер, я в Москві нікого не знав. Тітка Маруся написала до Ритових, родини колишніх дяді Васиних товаришів з полку. Вони мене не знали, родина була велика й тулилася в двох кімнатах, але на прохання тітки Марусі мені дали постіль у якомусь кутку. В нелюдських радянських умовах люди часто людяніші, ніж в обставинах комфорту й забезпечености. Бував я також у Ленінµраді, де мене приймав Миша Бармас із мамою (вітчима його тоді вже заарештували), востаннє в час російсько-фінської війни 1940 року, коли Ленінµрад був затемнений. І Ленінµрад належав до добре мені знайомих міст.

На Україні моєю гостителькою була кузина Оля. Після втрати свого першого чоловіка, офіцера царської, потім білої армії Миколи Якимовича Жукова, за кілька років вона одружилася з Миколою Івановичем Прісецьким. Зі старого народовольського роду, він був інженером-агрономом і часто кочував з однієї агрономічної станції до іншої. Я був у них спершу в Лубнях, де він пробував вирощувати виноград, але нічого не виростив, а потім у Сагайдаку на Херсонщині, звідки я маю фотографію — свинарні. Два епізоди з цієї подорожі мені впам’ятку, навіть три. Два зв’язані з харчами. Екскурсія на великі виноградники, і ми зголодніли. Сторож мав тільки чорний житній хліб, а навколо ріс виноград. Ми сиділи на землі, їли хліб і заїдали виноградом, просто з лози. Було сонце, була безмежність степу, була спека, і, може, ніколи мені жадна їжа не була така смачна й приємна, як ця нечувана комбінація винограду з чорним хлібом. Потім Херсон, роздериротазівотне місто одноманітно-нудних будинків і будиночків, і ми шукаємо якоїнебудь їдальні. Знаходимо, єдину на все місто, стоїмо в черзі до столу, дістаємо місця при столі, питаємо меню і чуємо від офіціянтки:

— Какая меню!? У нас для всех одна меню.

Місто розмовляє якоюсь своєрідною мовою, без звука ы, і мотузок називаєканатік.

І третій спомин. З Херсону вирушаємо на оглядини Одеси. Ходить маршрутом Севастопіль — Херсон — Одеса невеликий, але небувало елеµантний пароплав. Його дістав Радянський Союз від Еспанії в обмін за зброю — час громадянської війни, пробна зустріч Німеччини з Росією за Піренеями, республіканський уряд Еспанії не має грошей, щоб платити, а радянці кричать про допомогу героїчному братньому народові, але здирають з нього що можна — вулиці міст засипані еспанськими помаранчами, а ось і два еспанські пароплави стали в лави чорноморської торговельно-пасажирської фльоти. Корабель справді виглядає, як цяцька, ввесь у золотого кольору прикрасах, але місць у кабінах нема, і ми сидимо ніч у кают-компанії. Як тільки ми виходимо з Дніпровського лимана, починається шторм, недавно ще буржуазний пароплавчик не витримує азійського Чорного моря, його кидає туди й сюди, більшість пасажирів дістає морську хворобу великої лютости, і ось уже вони лежать покотом на підлозі, і де-не-де чути запах і видно блювотиння. З важкою головою ми на ранок виходимо на одеський берег, два дні в Одесі — і назад до Херсону. Моє перше і перед війною останнє знайомство з Одесою.

Так на офіційні подорожі, з відрядженням чи з путьовкою, ще розмірно комфортабельні, нашаровуються приватні, максимально невигідні, але свої, власні. А втім, щодо невигод — у другій половині тридцятих років я вже не був такий бідний, як, приміром, під час кавказької подорожі, і я вже міг заплатити подвійно вокзальному носієві чи то в Харкові, чи в Москві, щоб дістати квиток, не стоячи в черзі, та ще й у м’якому вагоні, та ще й найкращим поїздом Радянського Союзу — «Стрілою», що за неповну ніч долав простір між Москвою й Ленінµрадом.

Обмежені радості безрадісних років — радість викладання, радість рідкого і обмеженого, але подорожування, радості, що обіймалися з буднями спотворюваного життя. Тривожні ночі, що починалися дома, а кінчитися могли в тюрмі, бігання з авоською за харчами, які, може, Бог десь пошле, а товаропровідна мережа поставить, лекції в неопалюваному університеті, всі студенти в зимових убраннях, я викладаю в шубі, а пальці руки, що тримають крейду, клякнуть, — я й досі не знаю, чи це бракувало пального, чи щось не хотіло працювати в механізмах опалення. Страшні довжелезні черги по гас — ще важливіший, ніж харчі, бо без гасу нічого не звариш. Ці черги збиралися десь з 3ї години ночі, в теплі і в морозі, люди звіріли від люті й вдиралися в чергу, і тоді, щоб черга трималася, запровадили порядок, що кожний дальший тримався обома руками незнайомого попереднього, шоб ніхто не міг між ними влізти, і завжди невідомість, привезуть гас чи ні, вистачить чи не вистачить.

Доба виховувала нас суворо, вона нищила нас, але радості все таки були. У найнещасливіших обставинах людина вміє бути щасливою.

Невеликії п’ять років, від 1931-го, коли я закінчив студентські літа в ХПІПО, до 1936-го, коли я вступив до аспірантури — про що пізніше, — багато в Харкові лиха наробили.

Запалили лихо...

Голосними подіями були самогубства — Миколи Хвильового в травні і Миколи Скрипника в липні 1933 року, гістеричні промови Постишева, що тріюмфально повернувся на Україну після того, як давніше Скрипник домігся його виїзду до Росії, промови, в яких улюбленим словом було вздыбить, поставити дибки, але залякані перекладачі тепер не наважувалися вільно перекладати з російської і тому зберігали це слово в українському тексті —поставити дибки партію, село, транспорт, усю Україну, усунення Курбаса й перейменування «Березоля» на казеннийТеатр ім. Т. Г. (так, обов’язково Т. Г., Тараса, мабуть, звучало б надто націоналістично)Шевченка. Але не менше, а може, більше страшними в своїй для нас тоді незрозумілості й безглуздості були події тихі, зникання людей ночами, зникнення організацій та інституцій, непевність — сьогодні моя черга? Чи завтра? А може, ніколи?

Зрештою, зникали не тільки люди, арештовувано й пам’ятники. Я вже писав — перед революцією в місті було три пам’ятники: скромні погруддя Гоголя й Пушкіна і, на ввесь зріст, Каразіна. Гоголь і Пушкін стояли в тому самому сквері, Театральному, спиною один до одного. Гоголь дивився на театр Синельникова, потім Франківський, потім «Березіль». Пушкін був від нього відвернений і дивився хіба тільки на трамвайну зупинку лінії ч. 4. Обидва вони почували себе трохи не на місці в купецькому, індустріяльному, закуреному й запорошеному місті. Каразін був свій, він, уважалося, створив Харків як центр, заклавши в ньому університет. Диктові пам’ятники перших років революції — Маркс, Роза Люксембурµ, Артем — уже давно потріскалися, покоробилися й були вивезені на смітники. За Скрипника додався новий пам’ятник, роботи Новосельського, — Блакитному-Елланові, там де розгалужувалася Чернишевська вулиця на розі Сорокинського провулку, місця мого народження, на дальшу Чернишевську і Артема. Це було таке ж скромне погруддя, як Гоголь і Пушкін, і це була дуже своєрідна комбінація тих двох з цим боротьбістом, редактором «Вістей» і слабкеньким поетом і фейлетоністом. І ось тепер, однієї прекрасної ночі, Блакитний зник. Зник таємничо і без пояснення, як зникали живі люди. Пізніше пояснювано, що його прибрали, бо на нього наїхав вантажний автомобіль і розвалив його. Але дивним лишалося, якщо це була причина, що тієї ж ночі вирівняно й забруковано те місце, де був фундамент пам’ятника-погруддя. Явно, бажано було, щоб ніхто про пам’ятник і згадати не міг. Може, його й не було?

Але на цьому вздиблювання пам’ятників не закінчилося. Нищення людей української культури треба було заличкувати позірною увагою до культури. Змісту не треба було, помпезних фасад — так. Постишев кинув ідею збудувати µрандіозний пам’ятник Шевченкові, звичайно,Т. Г. Місце вибрано в Університетському саду, при вході з Сумської, якраз проти початку того ж Сорокинського провулку, за яких двісті метрів від того, де зник Блакитний-Еллан. Там, правда, стояв пам’ятник Каразінові, але його вирішено перенести перед будинок університету, мовляв, він заснував університет, там йому й місце. Тим самим роля патріота Слобожанщини зменшувалася до скромного діяча університету, а воно й було безпечніше. Нащо ті льокальні патріотизми? Сьогодні льокальні, а завтра запальні нащадки зроблять їх національними! Так виріс монументальний пам’ятник Шевченкові, оточеному колом своїх героїв внизу, коло початку спіралі, що йшла догори, де поета стерегли червоноармієць, комсомолка і т. д., а не шкодило б додати й самого Постишева. Стандартно-плякатні ці постаті були, одначе, добре вмонтовані в цілість, пам’ятник мав свій ритм і велич, і з-поміж витворів сталінської доби соцреалізму, ця праця, скажімо делікатно, не-українця Матвія Манізера, належить до небагатьох, що їх можна сприймати як твір мистецтва.

Пам’ятник Шевченкові був прощальним жестом Постишева в Харкові. 1934 року столицю України перенесено до Києва. Перед 1917 роком Київ був осередком російського шовінізму і офіційщини, по революції яких 15 років він ставав заштатним, але якоюсь мірою українським містом, тепер перенесенням туди колосального апарату радянської влади на Україні він мав знов стати тим, чим був до революції. Побічно це був також жест проти Польщі, ну, а далі й Німеччини. Для Харкова це була тоді подія убивча. Більшість культурних сил покинула місто, дотації зменшилися катастрофічно, будівництво, крім промислового, зійшло майже зовсім нанівець. Опера вже не звалася «Державна столична», а просто «Державна», про будування нової опери ніхто вже й думати не міг, усе стало сіре, місто, що було типово провінційним сотні років, дуже легко повернулося до свого первісного, нормального стилю життя. Кращим від Амвросіївки воно таки було, але це мала потіха, — і не важко. Це нищення культурного життя Харкова і російщення його збіглися з загальним зниженням культурного життя в Радянському Союзі, і кумулятивний ефект був дуже виразний.

Я був і далі в цих процесах автсайдером, але це не означало, що я їх не переживав. Хід подій у всій країні я розумів погано тоді, контактів з діячами політики і культури я не мав. Я не вчащав до Будинку літератури ім. Блакитного і не йшов з тими, хто проводжав тіло Хвильового на цвинтар, хоч пізніше, уже в самоті, розшукав його могилу і бачив квіти, що там лежали, а ще пізніше вже не міг її розшукати, бо її зрівняли з землею, був також на могилі Блакитного (хоч він і не був героєм мого роману) не на цвинтарі на вулиці Артема, а на спеціяльному місці на півночі Харкова коло Сокольників, де ховали провідних політиків і де замість хрестів ставили пропелери на кілку. Був на одному диспуті про «Березіль», де Микитенко, розлючений, озвіріло нападав на Курбаса, а той боронився. Микитенко кидався мертвим закусом в ім’я пролетарського глядача, що не може й не хоче сприймати Курбасового перетворення його, Микитенка, «Диктатури», а Курбас одчайдушно, героїчно й безнадійно доводив, що смаки «пролетарського глядача» виховані на синельниковщині і потребують перевиховання, зухвало твердячи, що хоче мистецтва, яке змушує глядача мислити, а не реаµувати аплодисментами на вдовбані йому в голову політичні гасла, — власне, характеристика поетики писань Івана Кіндратовича. Двічі я чув виступи Скрипника: раз у Будинку робітників освіти на Сердюківському провулку, а вдруге, коли не помиляюся, на відкритті виставки портретів письменників роботи Анатоля Петрицького. Було це ще перед арештами діячів літератури, і Петрицький справді відтворив мало не цілу українську, зокрема харківську літературну еліту, відтворив у сміливо-західному стилі, не без «пікассятини», але поєднавши характери зображених і суто мистецькі завдання єдности кожного портрету в фарбі й композиції. (Загально вважається, що всю цю серію незабаром знищено). Це відбувалося в будинку, що донедавна був будинком Раднаркому, на Раднаркомівському таки (перед тим Мироносицькому) провулку проти того цегляного будинку, де колись містилася школа Євгенії Помпеївни Дружкової, в якій колись починалася моя освіта. Скрипник не був добрим промовцем, він запинався, шукав слів, часто повторював те саме слово (зокрема запало в пам’ять, як часто він повторював слово терен, що прийшло з Галичини і було мені, харків’янинові, чуже). Але говорив він, коли можна так сказати, нещадно, кожне слово ніби вбиваючи в авдиторію. Ця манера разом з його обличчям, мефістофелівськи гостре підборіддя і списи кінців вусів у моїй уяві більше відповідали його давнішим посадам у Чека і в Наркомюсті, ніж постаті комісара освіти. Але, очевидно, і освіта може бути різного стилю, а в тій двобічній політиці безоглядної українізації і нищення українських кадрів, що її провадив так невгнуто і так негнучко цей комісар освіти, мабуть, саме й віддзеркалювалася ця сліпа воля, що панувала над розумом і що — можу собі уявити — так само нещадно й безкомпромісово скерувала його руку з револьвером до власної скроні. Свій стиль він мав, але це не був стиль інтелектуала, тим менше діяча культури. І в промовах він не переконував, навіть не намагався захопити, він наказував, знавши, що інші мають слухатися.

Театральний пейзаж Харкова за п’ять років 1931—1936 змінився так само разюче, як політичний і літературний. Місто, що ще перед тим не викараскалося з глибокої провінційности, запало до неї знову і поважно. Я далі не пропускав майже нічого в театрах містах чи то місцевих, чи заїжджих, мої записи показують, що за цей час я був у театрі на 245 виставах, але з них хіба який десяток лишився в пам’яті як переживання і творчість. Від театрів тепер вимагалася газетна аµітація плюс невеликий відсоток клясиків, виконуваних традиційно, без експериментування і ориµінальности. Уже «Березіль» мусів сплачувати данину цим вимогам. Курбас опирався драматургії Микитенка — Корнійчука, яка в суті речі вагалася між псевдореалізмом і газетчиною (хоч «Кадри» Микитенкові таки були поставлені Лесем Дубовиком у травні 1931 року), театр волів голу газетчину, принаймні вона не вимагала повернення до традиційного театру і, теоретично міркуючи, могла б іти по лінії плеканого «Березолем» жанру злободенних ревій на зразок «Алло на хвилі...» і «Чотирьох Чемберленів». Текст творили переважно з газетного матеріялу «бриµади» письменників, часом з участю самого Курбаса, це були оголені гасла, поодинокі інтермедії — так постала вистава «Товариш женщина» про ролю жінки в соцбудівництві — березень 1931 року і «Народження велетня» про будівництво Харківського тракторного заводу в жовтні того ж року. Але такі газетні монтажі не задовольняли ні театр, ні глядача і трималися на сцені дуже коротко. Це було не мистецтво, а жести одчаю. Поза тим, поступки роблено: на сцену прийшли «Дев’яносто сім» М. Куліша, «Містечко Ладеню» Л. Первомайського, «Пляцдарм» М. Ірчана, — але далі тримали браму замкненою для Микитенка, для Корнійчука, для російських авторів. Поки не прийшло нове ствердження мистецтва, власне, березільського типу — в «Маклені Ґрасі» М. Куліша — і катастрофа.

Тим часом вусппівські драматурги, Микитенко й Корнійчук та їм подібні, розбудовували свої позиції в Харкові навколо «Березоля». Спочатку ставку поставлено на Червонозаводський театр, той самий, що його при розбудові вкрили фресками бойчукісти, — але фрески знищено, театр відкрився вже без них, і мені не пощастило їх хоч раз побачити. Там поставлено, приміром, Микитенкові «Кадри» — в квітні 1931 року, місяць перед «Березолем», постава якого, одначе, мало чим різнилася від свого попередника. Але Червонозаводський театр був далеко від центру, інтеліµенція нерадо туди їздила, та й міський транспорт мало сприяв таким мандрам, і, зрештою, вусппівці не могли примиритися з ролею периферійних драматургів. Тоді утворено Харківський театр революції (ясна річ, з великимр), що грав у новозбудованому клюбі на Чернишевській вулиці при Сердюківському провулку, яких п’ять чи десять хвилин ходи від «Березоля». «Театри революції» були тоді модні, до Харкова приїздив Московський театр революції в липні 1931-го і Одеський у серпні того ж року. Усі вони грали передусім нові п’єси «пролетарських» авторів, переважно про будівництво заводів, колективізацію, соцзмагання і т. п., грали в суті речі нереалістичні тексти в традиційній чи то під Малий, чи то під Художній театр реалістичній манері, що витворювало нестерпно какофонічний стилево характер гри. Це звідти пішов у радянському театрі стиль «дерев’яного реалізму» і штучних інтонацій, від якого радянські актори не могли визволитися протягом десятиліть. Харківський театр революції відкрився, слідами своїх іншоміських попередників-µастролерів, в листопаді 1931 року, режисером його став Марко Терещенко, перекинений з Одеси, а частина акторів перейшла від франківців. Слідом пішли переклад з російського «Страх» Афіноµенова, де режисером виступив не більше й не менше, як Гнат Юра, а далі переклад з місцевого російськомовного партійного письменника Якова Городського «Залізна бриµада» — з nomen — omen, і такої ж «письменниці» Софії Левітіної (що її, як кажуть, Хвильовий вивів героїнею своєї новелі «Свиня») під менш промовистою назвою «Ета». І так далі. Нічого моя пам’ять не тримає з цих вистав, ні в сенсі режисури, ні акторської гри, і має рацію. «Березолеві» протиставляли мистецький нуль, бо і «Березіль» треба було перетворити на такий самий. Але критика продукцію ХТР підносила, і це творило тло, на якому «Маклена Ґраса» не могла не стати катастрофою. Бо — «співай, поете, з нами в тон». У грудні 1934 року ХТР уже міг собі дозволити «експеримент» — бо репутація театру вже була вироблена. Із змінами Микитенка театр поставив етнографічного «Ой не ходи, Грицю...». Коло завершалося. Від безстилевости «соцреалізму» театр міг легко повернутися в лоно традиційного побутового малоросійського театру.

З театрами революції тримали кроку такі, як театри червоної армії, театри робітничої молоді (троми); до Харкова приїздив на µастролі навіть такий собі Московський робітничий Художній театр (листопад 1933). Усі вони нічим не різнилися один від одного, усі вони канули в забуття, а роля їх полягала в тому, щоб показувати старішим театрам, в якому напрямі ті повинні перебудовуватися. Тільки тромам дозволялося в дуже скромних дозах експериментування, мовляв, вони працюють для молоді, а ті ще не готові сприйняти те tierisch ernst мистецтво ортодоксальних театрів. На чолі харківського Трому став Олександер Леїн, колись мій шкільний товариш, тоді загально називаний Мурка Леїн, і часом у його виставах проглядало трохи іронії й µротеску.

Соцреалістична аµітка не оминула і опери, яка, переставши бути «столичною», не змінила особливо свого характеру, хіба що пару кращих співаків забрали до Києва, бо і так столичною вона була тільки з назви, але таких вистав було небагато, і всі вони, на зразок «Розлому» Феміліді (за п’єсою Б. Лавренєва) у листопаді 1931 р., були фактично бойкотовані глядачем, бо і справді не було в них ні традиційної мелодійности, ні якихось нових шукань у музиці. В опері «дух доби» проявлявся тільки або головно в плеканні фолкльорности, яка в добу Андрія Хвилі, коли стято голову вищій українській культурі, стала всім, що ще залишали українськості. Так пішли такі вистави, як балет «Пан Каньовський» М. Вериківського (квітень 1931. На мотив народної пісні про Бондарівну), «Кармелюк», опера В. Костенка, незмінні, хоч трохи змінювані тепер, «Наталка Полтавка» й «Запорожець за Дунаєм». Ще за Скрипника, в травні 1932 року фолкльоризовано на український лад «Русалку» Дарµомизького. На фолкльор зведено й недавні зв’язки з Грузією, де вже по театрі Сандро Ахметелі не лишилося й сліду. Опера ставила «Абесалом і Етері» З. Паліяшвілі (жовтень 1931), що в протилежність іншим тогочасним операм сподобалася харків’янам і трималася кілька років; «Березіль» у червні 1932 року виставив «Тетнулд» Ш. Дадіяні в поставі В. Скляренка, з усіх молодших режисерів «Березоля», може, найталановитішого. У цій виставі він, мабуть, трохи навчився масового руху в Ахметелі.

Засади соцреалізму в своєрідному заломленні застосовано тоді й до клясичного балету. Полягало це все в тому, що роздільні перед тим танок і пантоміму тепер з’єднано в одне: пантоміму танцьовано, а танок включав до себе елементи пантоміми. Новину цю до Харкова привезла Вікторіна Кріµер, і це мені, пересиченому трафаретом клясичного балету, тоді дуже сподобалося. Тепер воно, мені здається несмачним і просто нестравним псуванням танцю.

З літа 1933 року відкрито другий фронт наступу на український театр у Харкові — згори проваджено насаджування російського театру. Ще не ліквідовано «Березіль» — це мало статися за кілька місяців, саме тоді, коли Скрипник укоротив собі життя, в липні, в Харкові з’явився Одеський театр російської драми, що грав новочасний «Суд» В. Кіршона і російського клясика 19-го сторіччя — Ол. Островського («Остання жертва»). Це була прелюдія. Від листопада того ж таки року в Харкові, в приміщенні недавно збудованого Клюбу харчовиків, починає грати російська стаціонарна драма, що відкрилася Гоголевим «Ревізором» і дотепною й інтеліµентною «Інтервенцією» Л. Славіна, одесита. На чолі її стають М. Петров, виписаний з Ленінµраду, і Ол. Крамов, перед тим, давніше, ніби символічно, актор київського театру Соловцова, а ще символічніше — трохи згодом на окремі вистави режисером запрошують старого Синельникова, що в березні 1934 року поставив «Горе от ума» Ґрібоєдова, а далі, в травні 1935, — «Таланты и поклонники» Островського. Звичайно, ці імена говорять і про стиль театру: краще з традиційного реалізму в кращій традиції російської провінції. Коло замкнулося, ніби змінилася тільки географія. Перед українізацією росіяни грали в центрі, українці — в коловокзальній периферії («Тіволі»). Тепер українці були на Сумській у центрі міста, а росіяни — недалеко від вокзалу. Але перевернення не цілковите. Росіян не послали грати в дерев’яному, на літо побудованому «Тіволі», вони дістали добрий новозбудований будинок. Так чи так, відтепер два різномовні театри різнилися між собою тільки мовою, репертуар був у засаді той самий, стиль гри й режисури теж, у конкуренції мав перемагати той, де були кращі актори.

Влітку 1936 року сталася ще одна подія, що була неможлива за Скрипника. Приїхав Московський художній театр з виставою «Дні Турбіних» М. Булµакова, що в підтексті підносила російську білу армію на Україні, а українську державність показувала як оперетку, — і це вже не лише в підтексті. Грали найкращі актори Художнього театру. Російська театральна культура тріумфувала, українській був зламаний хребет.

У двадцятих роках утворилася традиція літніх µастролів добрих московських театрів у Харкові. Ця традиція не припинилася й тепер, але дуже звузилася. Перенесення столиці до Києва було тільки побічним фактором. І до Києва тепер мало їздило московських театрів. Причин на це головних було, либонь, дві. Поперше, Сталін переносив економічний наголос на Урал і Зауралля. Туди йшли найбільші бюджетові відрахування. Там будували другу і більшу промислову базу країни. Туди тепер пролягав головний маршрут московських театрів улітку. Подруге, наїзд російських театрів у літньому сезоні був потрібний тоді, коли на Україні не стало стаціонарних театрів російською мовою; але тепер їх знову було більше, ніж досить, і це забезпечувало дотримання принципів «ленінської національної політики» цілком. Утрата це була менша, ніж могло б здаватися, бо відстань між провінційним і столичним російським театром виразно поменшала, бо, влягаючи урядово-партійній політиці, московські театри дедалі більше нівелювалися, втрачали свою ориµінальність і знижували свій мистецький рівень, наближаючися тим до рівня провінції російського театру.

Попри кількісну перевагу всяких там «театрів революції» і тому подібних, Харків дещо все таки ще бачив з кращого: Московський камерний театр Таїрова грав у 1931, 1933 і 1934 роках, Музичний театр Немировича-Данченка — в 1933 і 1935-му, Оперний ім. Станіславського — в 1933-му, Московський художній — у 1936-му, театр ім. Вахтанµова — в 1931-му, театр Юрія Завадського — в 1933 і 1934му. Найчастішим гостем і в ці роки був театр Вс. Меєрхольда, особливо цінений харківською публікою, — 1931, 1933, 1935 і 1936-го. З неросійськомовних побував 1935 року єврейський театр — Ґосєт.

Мої відвідини театру перетворилися на вкорінену звичку. Постала з іще дитячих можливостей і вражень, звичка ця тепер знайшла матеріяльні можливості. Хоч заробітні платні тих років були мінімальні, все таки, працюючи в двох навчальних закладах, я мав більше грошей, ніж міг витратити на харчі й одежу, постачання яких було ще менше за мінімальне, квартира не коштувала фактично нічого, книжки діставати було важко, і ціни їх були малі. Театр був відкритий для витрати грошей. Я не пропускав нічого, що грали в Харкові, навіть коли наперед знав, що воно нічого не варте. І ходив я тепер уже не на горішні поверхи, не на «купони», а спустився спершу до амфітеатру-бенуару, а потім до партеру. Але коли сьогодні я пробую згадати те, що було тоді бачене, мало стає перед моїм зором. Власне, стає один образ, але він загальний, не про конкретну п’єсу чи виставу, суцільне сіре тло, де декорації мають фотографічний характер, персонажі — трафарет газетних штампів — зажерливий куркуль в чоботях гармонікою, свідомий незаможник-колгоспник, середняк, що вагається, робітник-ударник, сталевий партієць, героїчний червоноармієць, підлий диверсант — аµент капіталізму, життєрадісний комсомолець-оптиміст часом з легкимиdйpits amoureux, легко переборюваними, особливо коли дорадником виступить партійний активіст, найкраще — секретар партосередку... Усе самі маски, але в одежі й антуражі всього, як у житті, але, звісно, мінус те, про що не говорять, — життя надголодь у місті і голод на селі, нестерпні житлові умови (мої вісім квадратових метрів на двох!), виснажлива праця, виснажливі черги, завжди ненавиджені, рептильна забріхана преса з доносом як головним жанром, рептильна література, арешти, переслідування вільного слова і за вільне слово, драстичні обмеження українського слова. Досить широка зона мовчання!

І все таки я вчащав до театру, і, коли якась там Микитенкова «Бастілія Божої Матері» йшла сьогодні в Театрі революції, а за місяць десь у Театрі ім. Т. Г. Шевченка, я йшов на обидві вистави. Чому? Що тягло мене до зубожілого й знекриленого театру? Мабуть, почасти бажання відійти від щоденного трибу власного існування, почасти надія, хоч яка марна, знайти нарешті щось цікавіше, щось вартісніше. Так, усе це, але, либонь, ще одне, суто індивідуальне — притаманний мені комплекс другої парти. Я писав про нього тут, в своїх згадках про шкільні роки: страх бути в першому ряді, глибоко приховане бажання не висуватися (але бути висуненим, ніби проти власної волі). Але моя, в ті роки нелогічна і анормальна, адикція до театру виявляє, можливо, ще одну глибшу рису мого комплексу другої парти: прагнення не вплутуватися в житття, бачити його як глядач, мати психологічний бар’єр між собою й життям. Так, бар’єр, рампу з вогнями — зі мною по цей, поза сценою, бік. Звідси йшла моя любов до педагогічної праці — службовцем у якомусь «Хемвугіллі» я був один з багатьох, але в авдиторії технікуму й інституту я міг мати якнайкращі стосунки зі своїми студентами, міг любити їх, дбати за них, але між ними й мною завжди був бар’єр. Вони всі дивилися на клясну таблицю, я дивився в протилежний бік. Я був інакший. І, кінець-кінцем, коли я щось пишу і публікую, а мене читають, — я теж інакший від своїх читачів і, принаймні в теорії, вищий від них, у теорії вони дивляться на мене через бар’єр і — знизу вгору. У театрі, певно, я не був вищий, але я був інакший від тих, що діяли на сцені. А може, я був і тут вищий? Бо це вони працювали на мене, вони старалися, а я сидів безрушно і цінував. А темрява залі забезпечувала мою анонімність, моє на другій парті перебування. Були, звичайно, і інші глядачі, але темрява ховала мене від них. Вони не важили, я був на другій парті.

Тоді я цього всього не усвідомлював, сьогодні мені здається, що мій вибір професій — викладач, автор, хоч їх вибір не цілком залежав від мене, а великою мірою і від обставин, відповідав моїй сутності, одному з моїх провідних комплексів. І на перший погляд безглузда прив’язаність до театру — не як актора, а як глядача — була проявом того самого комплексу, тієї самої настанови до життя.

Усе це речі дуже прості, ніякої достоєвщини в них нема, але вони можуть здатися заплутаними. Спадає мені на думку ще один приклад, ілюстрація. Я завжди, навіть у дитячі роки, у першій клясі гімназії, в школі, в студентські часи, дуже трудно переходив з людьми на «ти». Дуже часто там, де всі були один з одним нати, я зберігав своєви. В УКІЖі треба було навальної, експансивної, через вінця переливаної напористости Лева Догадька, щоб перейти нати (хоч характеристично, він лишався для мене Лев Юхимович, не Лев і тим більше не Льова), а з кволішим, спокійним Цебенком ми приятелювали, зберігаючи наше обопільневи. Так ось у вчителюванні я постійно лишавсяви для студентів і вони лишалисяви для мене. Викликаючи їх, я ніколи не звертався просто на прізвище, як мало не всі мої колеµи робили, кожний з них був не просто Білик, а товариш або товаришка Білик. Це все були бар’єри, рампи. У театрі я теж бувви, хоч і в переносному сенсі — я був інакший від акторів, і ця інакшість виявлялися в тому, що ми один до одного не говорили. Бар’єр тут був не тільки психологічний, але й буквальний. Я був недоторканий, тим самим я був супер-ви. Мабуть, тому я завжди ненавидів ті, зрештою, нечисленні вистави, де актори зверталися до глядачів, намагалися втягати їх у дію. І не тільки аµресивно, як у «Пухкому пирозі» Б. Ромашова у театрі ім. Франка (жовтень 1925), де режисер Борис Ґлаґолін пускав на глядачів живих курей з зав’язаними ногами, а я тішився, що сиджу не в партері, а на «купонах» (так, тоді ще на купонах) і до мене кури залетіти не можуть.

Звичайно, комплекс другої парти не пояснює мого сталого зацікавлення й захоплення театром. Була тут і звичка, були тут і непідроблені естетичні переживання, і щирі душевні піднесення. Але він пояснює, чому коли театр був у більшості своїх проявів спрофанований і спаскуджений, я не відійшов від нього, а вперто «стежив» за театральним життям. Естетична радість зникала, але несправжність мистецтва супроти життя лишалася. Як друга парта була відмежуванням від життя, так було глядацтво, не-участь, автсайдерство. Театр, мистецтво в усіх своїх, навіть найгірших виявах, коли вони фактично переставали бути мистецтвом, лишалися не-життям. Я міг нудитися на виставі, обурюватися нею, але я лишався глядачем, автсайдером, другопартником, і це приносило вдоволення.

Усе таки в зливі сірости, штампу, фальшу було кілька зблисків хисту, шукання й якоюсь мірою досягнення. Про них тут варто з вдячністю згадати. Нема де правди діти, це були частіше вистави російського театру, ніж українського. Зі знищенням Курбаса сірість українського театрального пейзажу, яку перед тим порушував тільки він, стала загальнопанівною.

Доба театральної революції, роки експериментів, власне, остаточно закінчилися десь 1933 року, хоч дещо з того досягло Україну, Харків на який рік пізніше. Гоголів «Ревізор» у театрі Меєрхольда я бачив у червні 1933 року. Перенесений в атмосферу петербурзького палацу, розбитий на епізоди-скетчі-фарси — це був мій перший «Ревізор», на який можна було дивитися без роздериротазівотної нудьги, але, хоч яку палку дискусію ця вистава викликала в Москві, була вона дуже поміркована супроти перенесеного на конструкції «Великодушного рогоносця» Кроммелінка, виверненого догори підшивкою «Лісу» Островського, де молодий Алексіс робив на сцені педикюр старій Гурмизькій і всі актори мали перуки різних кольорів від зеленого й жовтого до фіялкового, супроти «Землі дибки», де сцену розривало блимання прожекторів — цих ранньо-революційних вистав Меєрхольда. У «Ревізорі», правда, кожний епізод викочувався на сцену на окремій плятформі, але в суті речі кожна плятформа несла тепер не конструкцію, не цирк, а міні-декорацію, хоч зв’язок монтажности епізодів ще зраджував симбіозу з засадами кіна. Два роки пізніше, в червні 1935 року, Меєрхольд привіз за подібними принципами розчленовану «Даму з камеліями» Дюма, але повторений експеримент — уже не експеримент, а краяння «Дами» було куди меншим блюзнірством, ніж хірургія на тілі абсолютно канонізованого «Ревізора».

Експериментом над заялозеним матеріялом було й перетворення «Кармен» Бізе в Музичному театрі на «Карменсіту й солдата», що приїхала до Харкова в червні 1933 року. Випнувши в виставі і в музиці ті трагічні елементи, що в ній були, перемонтувавши сцени, Немирович-Данченко зробив з поштово-карткової опери клясичну трагедію, де побутово вмотивований хор був перетворений на статичних суддів над дійством статі й смерти, що його розігравали Карменсіта й її солдат. У брунатно-золотих тонах незмінної в усіх діях — не декорації, а оформлення І. Рабіновича, вирване з еспаноподібного етнографізму й побуту, це було дійство вселюдського значення й звучання. П’янке вино музики Бізе, яку я безмежно любив і люблю, стало мало не частиною мало не релігійного ритуалу.

До експериментів, але не театрального, а музичного порядку слід залічити також «Леді Макбет Мценського повіту» Дм. Шостаковича, яка, одначе, не доїхала до Харкова. Я бачив її в Ленінµраді в травні 1934 року. Незвичайність музики мене приголомшила. Для мене, що не знав у Харкові сучасної опери, це було щось таке свіже й небувале, що я роками не міг цієї вистави забути і прагнув почути це вдруге. Як відомо, одначе, це не було можливе. З наказу Сталіна «Правда» вмістила погромну статтю проти опери, і вона була заборонена на довгі роки. Як тепер бачу перед собою ту сторінку «Правди» з назвою статті «Сумбур вместо музыки» і відчуваю той гострий біль утрати чогось дорогого, який я відчув тоді.

Поза цим — і відкладаючи один виняток на дальше — цілісно добрих у театральному сенсі вистав у ті роки я вже не бачив. Були лише деякі, що запам’яталися якимсь одним аспектом. «Опера жебраків» К. Вайля — Б. Брехта в Московському камерному театрі, що її привезено до Харкова в серпні 1931 року, виділялася цинізмом авторського тексту і піднесеною до високого і трагічного мистецтва музикою вар’єте, і було це добре розіграно, краще, ніж у тих виставах західніх театрів Німеччини й Америки, що я бачив після Другої світової війни.

Харківська опера в ті роки дещо вилюдніла, запрошений з Ленінµраду Й. Лапицький переносив на кін принципи Петербурзької музичної драми з часів перед революцією, і це було великим осягом у порівнянні з тією «вампукою», що панувала на сцені нашої опери перед тим, але в суті речі це аж ніяк не було кроком вперед у світовому мистецтві. З вистав Опери мені запала в пам’ять одна — не гірша й не краща від інших, але з однією великою для мене й для Харкова новиною: декорації Анатоля Петрицького були не мальовані, але й не конструкції, але вперше бачені тривимірні, скульптурні, архітектурні, хоч і ілюзорного характеру. Було це в січні 1935 року.

Багато я сподівався від «Короля Ліра» в московському Ґосєті (в Харкові — серпень 1935-го), але це була вистава виразно після-експериментного часу (ставив її С. Радлов, не знаю, чи вже після відходу Ґрановського), і, крім аскетичного оформлення А. Тишлера, вистава не принесла для мене багато цікавого. Я бачив багато Лірів у житті, але першого, що схвилював мене, — аж 1984 року в Стокгольмі в Королівському театрі драми, режисерованого Інµмаром Берµманом, — дарма що тлумачення п’єси як трагедії боротьби не було моє, — я бачу в «Лірі» трагедію старости.

Щоб покінчити з пам’ятними виставами московських театрів, баченими в Харкові, згадаю ще дещо пізнішу іншу п’єсу Шекспіра — «Багато галасу з нічев’я» в театрі Вахтанµова (яку я бачив у Москві в січні 1937 року). Це була передусім акторська вистава, Симонов і Мансурова — Бенедік і Беатріче — довели діялог до справді фоєрверкового спалахування, але режисер І. Раппопорт зробив ритм їхніх реплік ритмом усієї вистави, і це було як шумке вино. Пізніше я бачив цю виставу ще раз, привезену до Харкова в червні 1938 року.

Тільки про дві вистави в українських театрах Харкова можу згадати тут як відмінні від загального сірого тла. Одна, хоч як це дивно, була здійснена в Театрі революції, і ставив її дуже тоді ортодоксальний Марко Терещенко, а автором п’єси — ще дивніше — був не хто інший, а сам газетно-аµітаційний Іван Микитенко. Як звичайно, Микитенко писав одну п’єсу раз на рік відповідно до гасел чергової пресово-партійної кампанії. Цим разом ще не так давно був зацькований Микола Скрипник і ще лунала «критика» його «націоналістичних», мовляв, збочень. Говорилося про те, що, хоч він був «старий більшовик», але оточив себе лакизами й пронозами, піддався на їхні лестощі і так «збочив», спершу до ухилу, потім до прірви. Не називаючи Скрипника на ім’я, Микитенко написав в’їдливо-кусючу сатиру на підлабузництво в Наркомосі, на засліплення владою й жадобою влади, на кар’єризм. Це був µротеск, і Терещенко, без надто великої ориµінальности, але все таки створив виставу театрального µротеску. І тут сталося, що п’єса вийшла поза рамки поставленого Микитенком завдання і стала нечувано гострим викриттям системи кар’єризму в радянській бюрократії взагалі, тієї системи «соль на флейті», що нижчий грає для вуха вищого, підлещуванням і роздмухуванням його честолюбства. Хоч п’єса мала бити по Скрипникові, вона била й по Постишеву й по Сталінові і й по всіх tutti quanti. Вона била по всій системі новотвореного суспільства. І, так мені здавалося, головний «соліст на флейті» кар’єристичного підлабузництва, донощицтва й взаємопожирання був списаний з самого автора. П’єса йшла недовго. Власть імущі здогадалися, про що йшла мова і як далеко сягала, і вперше в літературно-театральному житті Микитенка його п’єсу знято з репертуару й заборонено — доти сумний привілей п’єс Миколи Куліша. Діялося це в лютому 1935 року.

Єдиною цікавою виставою в розберезоленому Театрі ім. Т. Г. Шевченка була «Глибока провінція» російського комсомольського поета Михайла Свєтлова — у березні 1936 року. Виглядає, що стомлений примусовою кухнею Микитенків-Корнійчуків і їм подібних, після навали російських п’єс і напівросійського «Талану» М. Старицького Крушельницький згадав традиції Курбаса і на нуту його тоді ще занедбаного, а тепер добре забутого «Золотого черева» у товаристві сталих Курбасових співробітників у музиці і в оформленні — Ю. Мейтуса й Вадима Меллера вирішив створити виставу ліричного характеру і, як це звалося в «Золотому череві», «звукового пейзажу», — очевидно дуже помірковано і без разючих експериментів. Одначе Харків і далі не був готовий до Курбасової традиції. Виставу, правда, не заборонено, але вона не мала успіху ні в глядача, ні в критики і скоро зійшла з кону.

Такі ті кілька, дуже мало, піднесень µрунту, здебільшого не гір, а хіба горбів на тлі одноманітно сірого й багнистого краєвиду харківського театру першої половини тридцятих років. Недосяжною верховиною височить над ними Курбасова лебедина пісня — «Маклена Ґраса» Миколи Куліша, кінець вересня 1933 року, останній справжній експеримент українського театру сталінської доби і, мабуть, найвище його досягнення. Я вже згадував, що в моїй спільно з Юрієм Лавріненком писаній і ніколи ніде не друкованій статті про цю виставу, рятувавши Курбаса, ми пожертвували Кулішем, сказавши коротко, що п’єса ця, кажучи радянським жарµоном, «порочна». Це не була правда. П’єса була одна з кращих її автора. На поверхні спрямована проти Польщі, а через неї проти Заходу взагалі, в суті своїй п’єса ця була про загальну condition humaine — самотність людини в сучасному людському суспільстві, здичавіння її й приреченість, — чи то буде робітнича родина Ґрас, чи «буржуазний» маклер Зброжек, чи філософ з собачої будки Падура. З чітко викарбуваними характерами, з міцною сюжетною дією, з гостротою реплік, вона була чи не найгостріша і напевне найглибша річ Куліша. Тут він міг абстрагуватися від побуту — бо ані він не знав побуту Польщі, ані ним не цікавився — тоді як у «Народньому Малахієві» й «Мині Мазайлові» побут ще дуже тяжив над філософією, — річ природна в драматурга, що починав суто побутовими «Дев’яносто сім» і «Комуною в степах». Тому тут, власне, вперше Курбас знайшов справді суцільно відповідний матеріял. Його «Малахій» і «Мина» були компромісом між тим, чого жадав режисер і що постачав автор. Це був процес перевиховання Куліша Курбасом, і в цьому процесі режисер мусів іти на компроміси, непослідовності, відступи. «Диктатура» була повністю Курбасова, на Микитенка він не зважав, але Курбас там був без рівновартісного літературного товариша-рівні. Тут, нарешті, Курбас був удома і як рівний з рівним. Тут могла відкритися дорога до нового і своєрідного українського театру. Як відомо, це стало початком дороги для обох у заслання й смерть.

Як я згадую й бачу виставу сьогодні, деталі побуту були зведені до мінімуму. Сцена була єдністю всіх поверхів і прошарків суспільства — Ґраси в підвалі, Зброжек на бальконі. Але це був один світ, це було людство в його другорядних розбіжностях і посутній єдності. Новий варіянт вертепу, модель світу. Стиль акторської гри, чи то в озлобленого й доведеного до одчаю Зброжека-Гірняка, чи то в розгубленої й заблуканої в ворожому, чужому світі Маклени-Ужвій, чи доведеного до цинізму й холодного розпачу Падури-Крушельницького, був — експресіоністичного µротеску, але концентрованого, згущеного, вкрай економного. Засобом відриву від пласкої реальности в виставі «Маклени» був розподіл роль між акторами з невідповідними фізичними даними. Багато говорилося про те, що тілистій і немолодій Ужвій доручено ролю підлітка Маклени. Але так само зокругленому Крушельницькому, що творив у ревіях «Березоля» образ украй добродушного Свинки, тут дано ролю виголоднілого мало не на кістяк, злого, голодного пса Падури. І успіх режисера полягав між іншим у тому, що ці навмисні невідповідності були подолані. У тендітну підлітковість Маклени-Ужвій, у виголоднілість і кусючість Падури-Крушельницького вірилося. Як вірилося в філософію того, що пізніше філософи-екзистенціялісти назвуть закиненістю людини в світ, у темряву життя. Прожектори, досі переважно технічний засіб, стали тут засобом ідеології, вони вихоплювали того чи того актора з темряви його небуття, що було буттям у людському атомізованому суспільстві. Тільки «Золоте черево» було такої ж міри суцільности серед харківських робіт Курбаса, і мені весь шлях Курбаса в Харкові уявляється як шлях від «Золотого черева» до «Маклени Ґраси» з проміжними станціями високої майстерности, але не довершености. Звичайно конфлікт Курбаса бачать як конфлікт його з радянським режимом. Це тільки півправди. Другою і важливішою половиною було те, що це був конфлікт Курбаса з пересічним примітивізмом харківського глядача. І в цьому конфлікті він був абсолютно самотній. Ні серед критики, ні серед діячів театру взагалі й «Березоля» зокрема, ні серед публіки він не мав людей його рівня, здатних його розуміти. Він знав це, назвавши свій театр «Березолем». Він, напевне, сподівався, що березіль-березень — тільки початок весни. Він помилився. Квітень і травень не прийшли. Все завіяли хуртовини березня.

Ступиш тут, ступиш там, і немає доріг, —

писав Тичина і поцілував пантофлю Папі. «Маклена» пройшла дванадцять разів при напівпорожній залі, і тільки дуже мало хто бачив цейзаповіт Курбаса українському театрові, а може, і українському народові. Я був серед тих щасливих, і це я вважаю однією з найбільших удач свого життя. Є місця, відвідання яких сповнюють гордістю за людину, людський дух, навіть якщо ставитися до людини взагалі скептично. Для мене такими місцями були Акрополь у Греції, Нара в Японії, Тадж Магал в Індії, Ужмаль у Мексіці. І такі моменти. До цих належить вистава «Маклени Ґраси».

У серпні 1931 року я бачив перший у моєму житті (і перший в СРСР) звуковий фільм. «Путёвка в жизнь» М. Екка була в глядача великим успіхом, перед кіном «Ампір», яке тепер стало ім. К. Лібкнехта, стояли довгі черги. Поперше, звук у кіні був новиною, подруге, вабив сюжет з життя безпритульних. Почасти спадщина часів громадянської війни, тепер безпритульність виросла до великих маштабів у наслідок колективізації й розкуркулення, армія безпритульних була проблемою кожного жителя міст. Безпритульні діти й підлітки збиралися в центрі міст, вони жили в казанах для асфальту, розводячи там багаття, вони жебрали, вони були загрозою господиням, вириваючи в них торбинки, а не раз наважуючися й на солідніші експропріяції. Вони викликали мішані почуття — тут і співчуття, і страх, і огида (вони були брудні й повні вошей), і захоплення романтичністю — як це здалеку могло здаватися — їхнього життя. На екрані вони були зовсім безпечні, а їхня позірна романтика відволікала від радянських переобтяжених працею й недоїданням буднів. Мистецтва великого в тому фільмі не було, обов’язковий гаппі-енд був, як часто в мистецтві того часу, deus ex machina, але ця сахаринність теж подобалася, думати тут не треба було, — харків’яни любили фільм. Перше ніж з’явилася назва для цього підходу, соцреалізм уже святкував свою першу перемогу. Рецепт був простий: 50 відсотків гострої проблеми життя в подібних до життя одягах, декораціях і µримі, 50 відсотків зсахариненої офіційної ідеології. Глядач на це йшов.

Зрештою, ці рецепти не були новими. На вищому мистецькому рівні і з більшою мірою умовности вони застосовувалися й у західніх фільмах Чарлі Чапліна, який мені вперше відкривався 1936 року в «Нових часах» (серпень) і «Вогнях великого міста» (жовтень). І вони мали успіх у глядачів. Але західні фільми для нас вибирали дуже обережно, уникаючи справді революційних в ідейному (бож світова революція кується в Москві!) і в мистецькому сенсі. Переважно це були суто розвагові фільми типу американської «Ла кукарача» Л. Коріµана (березень 1936) або розвагово-сентиментальні типу «Під дахами Парижу» Рене Клера (серпень 1935), що надовго заразив мене своєю ностальгією Парижу, який звучав до мене самим ім’ям своїм так привабливо — я згадував Вікторіну, дружину Володі Кривцова, що читала зі мною «Les malheurs de Sophie», і Люсю Таранову, тепер Старицьку, що давала мені вчити напам’ять «Il ne reste plus dans mon вme Qu’un seul amour pour y chanter» і оповідала про Лювр і її колись рік у Парижі, — і гіркувато-солодкою сентиментальністю своїх мелодій. Від політики світової революції і «героїки» ударної праці (типу «Встречного» Ф. Ермлера та С. Юткевича — січень 1933), від бляшаного героїзму сталінського «Чапаєва» (братів Васільєвих, грудень 1934) нам дозволялося зрідка і на короткий час утекти до дрібних усмішок і минущих сліз приватного життя «маленької людини». Частинки такого підходу ми знаходили й у деяких російських фільмах, особливо з робітничого побуту передреволюційних часів, як от у «Златые горы» Юткевича (січень 1932) або «Юность Максима» Г. Козінцева й Л. Трауберµа (лютий 1935). Були ще, зрештою, фільми за творами російських письменників XIX сторіччя, такі, як «Иудушка Головлёв» за М. Салтиковим-Щедрином режисури Івановського (лютий 1934) або «Гроза» за Ол. Островським В. Петрова (квітень 1934). Але вони приземно йшли за своїм літературним джерелом і боялися експериментів і вільностей, як вогню. У найкращому випадку тут могли бути добре зіграні ролі. Усі ці фільми — а вони були ще з найкращих — важать найбільше тим, що вони формували смак глядача, і робили вони це в прямій протилежності тому, чого шукав Лесь Курбас. Вони вчили не мислити, вони виховували псевдомистецтво штампу й спрощених почувань.

Один російський фільм у моєму сприйманні стояв осторонь. Це був «Поручик Киже» Файнціммера (квітень 1934). Збудований за однойменною повістю далеко не соцреаліста Юрія Тинянова, з гострою сентиментально-пародійною музикою Сергія Прокоф’єва, цей фільм на поверхні говорив про жах і примарність обплутаного бюрократією петербурзького життя за часів Павла I, коло року 1800. Одначе фільм промовляв про далеко більше. Примарність петербурзьких туманів і білих ночей, химерність людського життя, ірраціональність людських доль, — усе це створювало таку атмосферу мізерности людського існування в великій імперії, яка далеко переплескувалася поза рамки часу й місця й ставала образом приречености людини в державі-Молоху кожного часу й місця, не виключаючи й тих часів, у яких судилося жити моєму поколінню. Після 1934 року я не мав нагоди побачити цей фільм знову, але кожного разу, коли я чув супровідну музику Прокоф’єва, я з приреченістю людини, що добровільно йде назустріч кобрі, яка цю людину проковтне, знов відчуваю ввесь той комплекс думок і переживань, який я відчував п’ятдесят років тому в залі того ж таки «Ампіру» імени Карла Лібкнехта. Я відкладаю все, що роблю, не відповідаю на телефон і півгодини живу поза межами сьогодні.

Українському фільмові ці настрої солодкої туги-суму були чужі, можливо, він був ще надто рустикальний, а це були мотиви міста й людини в місті. Якщо виключити етнографічно-сільські фільми типу «Кармалюка» Мурина (липень 1932), верхів’я українського кіна визначалися творами Ол. Довженка та Ів. Кавалерідзе: «Іван» (листопад 1932) першого, «Коліївщина» (листопад 1933) і «Прометей» (січень 1936) другого. Вони стояли дуже далеко від приватного життя, вони приймали офіційну ідеологію в усіх її виявах, вони зосереджувалися на великих історичних рухах і шукали свого стилю в монументальності, здебільшого пов’язаної із статичністю. Це були формальні експерименти, позбавлені людського почуття, а здебільшого й живої думки. Не одна суто мистецька проблема була в них своєрідно розв’язана, але до серця вони не промовляли. Не диво, що вони йшли короткий час і коло каси не стояло довгих черг. Пізніший Довженків «Аероград», зроблений уже поза межами України (листопад 1935), не мав уже й цієї риси. Це була майнрідівщина сталінського рівня й запаху.

Сумний балянс мого ходіння до кіна за яких п’ять років, отже, — один справді пам’ятний фільм — «Поручик Киже» і кілька приємно солодких — типу «Під дахами Парижу».

Література... хоч кількість журналів різко скоротилася, особливо після ліквідації всіх дотеперішніх літературних організацій, все таки журнали виходили і були чимсь заповнені. Сліду з тих писань у пам’яті нема, і можна їй бути вдячним. На безнадійному тлі запрограмованої «творчости» можу виділити тільки три або чотири книжки. Безглузда була спроба переписати історію середнього періоду історії України в грубому романі Зінаїди Тулуб «Людолови» (1934). Тут «пролетарі» єдналися в шістнадцятому-сімнадцятому столітті, йдучи єдиним фронтом проти всіх експлуататорів: бідні козаки разом з бідними татарами, багаті татари з козацькими дуками. Це все могло б бути пародією-пасквілем на марксизм в історії, але тоді це сприймалося в критиці поважно, і на безлюдно-сірому тлі і цей Хома був чоловіком — був завдяки тонко вималюваним, у доброму графічному смаку, пейзажам і вишуканій мові. Роман витримав щось двоє чи троє видань. До літератури належали ще хіба збірка Леоніда Первомайського «Пролог до гори», (1933) на памірські теми, в мужньому стилі баляди, гіркаві й точені і образово і ритмічно вірші; тепер зовсім забута й заборонена невеличка збірочка коротких новель пишно романтичної мови й романтичного світосприймання «Майдан Тевелєва» Миколи Ковальчука, дебют, нічим не продовжений у хвилі терору. І понад усім, справжнім чудом, названа романом збірка новель «Вершники» Юрія Яновського, про романтику українського степу в роки громадянської війни (1935).

У російській літературі розгром вихопив менший відсоток письменників проти української, але досить для того, щоб і її знекровити. Кращі твори лишалися в шухлядах письменника або тільки скупо продиралися до періодичних видань, і то переважно не провідних. Одного чи двох оповідань Платонова, фраµмента Булµакова було досить, щоб звернути на них увагу, але не досить, щоб знати й навсправжки любити їх. А провідні журнали були заполонені тим самим струмом пристосованства й пересічі. Незабутніми лишався чар таких книжок, як «Смерть Вазір-Мухтара» Юрія Тинянова або «Братья» К. Федіна, де мені промовляли мотиви трагічного поневолення мистця і генія взагалі і непереборного гніту держави, я їх проєктував на сучасність і почасти навіть на себе, але це були твори 1929 року, а тепер таких не видно було. Трохи краще було в поезії. Збірки були так само «вигладжені», але поодинокі поезії Тихонова, Асєєва, навіть Інбер могли бути справжньою літературою. 1931 року мені трапило до рук поновне видання «Поверх барьеров» Бориса Пастернака, і свіжість світобачення, далекість від офіційщини, сміливість епітета і образу, змішання «високого» й «низького» причарували мене. Я звернувся до його попередніх поезій, і «Сестра моя жизнь» і «Темы и вариации» стали моїми справжніми друзями, багато чого з яких я знав напам’ять.

Моє уявлення про еміµраційні літератури, українську й російську, дорівнювало майже нулеві. Я знав, що там були Винниченко й Олесь, з росіян Бунін. У кінці двадцятих років дещо з того видано в країні Рад. Винниченкова «Соняшна машина» стала улюбленим читвом харківських господинь і їхніх дочок, Бунінові «Митина любовь» і «Дело корнета Елагина» взяли мене назавжди в полон гостротою теми смерти, тонкістю психологічної аналізи, стриманістю стилю й різьбленістю епітета. Поза тим я знав хіба тільки про Маланюка, але не з його творів, а з нападів на нього й поодиноких вирваних цитат. Усе решта не існувало для мене і в такому «виданні». Така завіса збуджувала зацікавлення, але це не був факт літератури для мене як читача. Література приносила, може, ще меншу розраду, ніж театр і навіть кіно. Унутрішня еміµрація — лайливий термін радянської критики, до якої еміµрації, мабуть, великою мірою належав і я, хоч не цілком, існувала в стані атомізованих одиниць без можливости спілкування. Мистецтво, поставлене на службу політиці, перестало бути мистецтвом, вакансія поета, про яку пізніше Пастернак скаже «Вакансия поэта опасна, если не пуста», була сама проголошена поза існуванням. Це лишало порожнечу в душі. Але з цим я — і ми — жили, жадібно ловлячи крихти «справжнього».

Час повернутися до речей приватного характеру. 1936 рік започаткував новий період мого життя, якщо хочете — нову п’ятирічку. Так, це не була офіційна п’ятирічка, і це зовсім не було плянове, але справді моє життя тридцятих років укладається в два досить виразно розмежовані п’ятиріччя. Перше — від закінчення Інституту до 1936 року, отже, 1931—1936; і друге — від 1936 року до війни, себто до року 1941. Перша з них характеризувалася тим, що я уникав усякого помітного просування вгору, бо наді мною тяжіло соціяльне походження і те, що я його приховував. Десь коло 1936 року несподівано Сталін проголосив нове гасло:

— Син за батька не відповідає.

У країні, де воля вождя вища від закону, цього було досить. З мене спала більша частина мого тягаря. Лишався, правда, як я вже казав, факт приховування, він міг бути використаний проти мене, але я не сподівався за це викинення з праці чи — якби я пішов далі вчитися — з навчання. Можна було думати тепер про відхід від виключно викладацької праці й подумати про працю науковця. Ділянка, якої я тепер уперто тримався, мовознавство, не була ще партизована, в протилежність, скажім, історії, а почасти й історії літератури. Правда, я не хотів робити блискавичної кар’єри, з високих гір падати небезпечніше, ніж з невеликого вивищення, а в ті роки терор не припинявся, хоч і не в такому розмасі, як 1933-го і, пізніше, 1937-38 року, доноси й далі були високорозвиненим жанром, з усіх літературних жанрів найпоширенішим.

Колись, 1931 року, моя викладацька праця почалася з оголошення в газеті. Історія повторилася тепер. У «Соціялістичній Харківщині» я прочитав, що Харківський педагогічний інститут набирає аспірантів з українського і російського мовознавства. Керівником обох аспірантур мав бути Леонід Арсенійович Булаховський, який, певна річ, добре мене пам’ятав. Що Педагогічний інститут звернеться по характеристику моєї особи до місць моєї праці, себто Газетного технікуму та УКІЖу, було ясно, але там про мене були доброї думки. Так тепер були забезпечені і моя академічна і моя політична характеристики. І справді, від вересня 1936 року я став аспірантом, а 14 жовтня мене затвердив Наркомос. Я не покинув ні Газетного технікуму, ні УКІЖу, але скоротив моє там навантаження, залишивши за собою тільки перші, себто з найкращими студентами групи. Як аспірант я діставав автоматично стипендію, але я не хотів припиняти викладання, та це й було б не етично супроти тих інституцій, які не чинили перешкод моєму вступові до аспірантури. Якось я вкладався в усі три програми. Аж 1938 року Газетний технікум закрили, і моє навантаження стало легшим. Тепер мені не просто собі уявити, як я витримував сполучення викладання з готуванням доповідей і іспитів до аспірантури і з писанням дисертації на ступінь кандидата наук, яка мала бути і справді була закінчена за три роки аспірантури.

Але й те треба сказати, що навчання в аспірантурі не було важке. Це залежало почасти від моїх учителів, почасти від складу й характеру моїх колеµ.

Єдиним моїм учителем з мовознавства був Булаховський. Теоретично міг би бути ще фахівець з українського мовознавства, але такого не було і не могло бути. Німчинов був забраний, Наконечний — не знаю, чи він якийсь час був під арештом, чи ні, але в усякому випадку його вважали за неблагонадійного, до викладання не допускали, а якщо на короткий час це мінялося, то невдовзі його знову «знімали з праці». Не могло бути й мови, щоб він провадив аспірантів. Система праці з Булаховським була дуже проста. Він давав аспірантам теми, а вони за них звітували, прочитавши відповідну літературу. Це могли бути цілі дисципліни або поодинокі спеціяльні теми, часом вибирані на бажання самого аспіранта. У першому році навчання це були історія російської мови — тема аж надто широка, але практично це означало опрацювати щойно виданий тоді «Исторический комментарий к современному русскому языку» (1936); український наголос; мова російських пісень, записаних 1617 р. Річардом Джемсом; лінµвістична географія; і — фонетичний закон. У другому році мої «теми» були: принципи етимологізування; розвиток форм присудковости за Потебнею; функції орудного відмінка за Потебнею; історія дієвідміни в чеській мові — історична фонетика чеської мови. Третій рік охоплював тільки дві теми — занепад іменникової відміни в болгарській мові і — історія іменної відміни в українській мові. Решта часу призначалася тепер на писання дисертації. Частина тем була підказана мною. Я тоді цікавився Потебнею, звідси дві теми про його погляди. Читання книжок з історії чеської і болгарської мови визначили відповідні теми. Впадає в око, що майже всі теми поза цим — з загального мовознавства або з російської мови. За три роки для аспіранта з українського мовознавства дві українські теми — це дуже скромно. Причина та, що сам Булаховський не мав української мови в центрі своїх зацікавлень (його головні праці з цієї ділянки писано вже пізніше). До того ж більшість робіт з українського мовознавства були вилучені, а про ті, що сьогодні ще не були, не можна було ручитися, що завтра вони не будуть. Було, отже, безпечніше не зловживати цією тематикою. Серед своїх учнів Булаховський уважав мене за найкращого — він сам про це говорив пізніше, вже довго по війні, Бірнбавмові. На всі мої теми Булаховський приділяв мало часу на дискусії. Звичайно, він вислухував моє повідомлення, а тоді вимагав мою «аспірантську книжку» і, не довго думавши, ставив туди оцінку відмінно. Я маю дванадцять таких його автографів на сторінках моєї книжки. Взагалі він дивився на мене радше як на колеµу, ніж на учня, — і даремно, бо моє навчання в ХПІПО не було достатнє, а пізніші п’ять років без наукової праці могли і зовсім знищити наукову ініціятиву. І справді, як я бачу сьогодні, мої доповіді здебільша були компілятивно-учнівського характеру і виявляли дуже мало ориµінальности. Та на ставлення Булаховського були свої причини, особливо 1937 року. Я вже писав, як Наум Каганович нападав на нього як на головного представника «буржуазного мовознавства» на Україні. Це було коло 1933 року. Тепер Кагановича вже не було, він був забраний з поля наукового і, мабуть, з життя. Але знайшлися менші калібром напасники, що атакували Булаховського в терористично-політичній кампанії 1937 року. У харківських газетах з’являлися гострі обвинувачення проти нього, ще гірші від Кагановичевих. Само собою такі напади отруювали психіку й щоденне життя. А дуже і дуже часто за ними йшов арешт і знищення. Отже, Леонідові Арсенійовичеві було часто не до наукових дискусій. Одного разу посеред викладу йому зробилося погано, він зблід, схопився за серце, перервав свою мову і тільки зміг тихо промовити:

— Нічого, це мине.

Здавна він мав звичку слухати доповіді з заплющеними очима. Тепер цей жест концентрації уваги виглядав як жест безмежної втоми: «Не руште мене. Я вичерпаний, виснажений». Подруге, не завжди Булаховський був спроможний сказати нове слово в темі, особливо з загального мовознавства. Рівень офіційного слов’янського й загального мовознавства був тоді жалюгідний, а зв’язок з Заходом був перерваний десь від 1929 року, та й перед тим він був уже дуже обмежений. За вислання статті до закордонного наукового журналу тоді карали як за політичний злочин, доплив наукових видань з чужини спинено. Іншими словами, Леонід Арсенійович відстав від світової науки на добрих десяток років. На Заході розвивався структуралізм, він про це або нічого не знав, або боявся промовитися. Правда, і я не був у кращому стані, і я мав такі самі обмеження, але тодішня ситуація означала, що ми були на тому самому ступені, хоч запас фактичних знань, звісно, не був однаковий, а це далі вело до того, що багато додати або змінити в моїх звідомленнях він не міг або не хотів. Пригадую, з якою радістю десь 1939 року він сказав мені:

— Прийшло повідомлення, що професор має право передплатити один фаховий журнал з Заходу!

Ми обидва раділи мало не як діти. Його вибір (адже це мав бути один журнал!) спинився на празькій «Slavia». За який час число журналу таки прийшло. Кількох сторінок у ньому бракувало. Не випадково. Це були ті сторінки, на яких був надрукований некролог Степана Смаль-Стоцького! Цензура не спускала з ока і професорів. Усе таки це було краще, ніж зовсім нічого. Але це не дозволяло стояти на рівні науки нового часу.

Зрозуміла річ, що в дискусіях наукового семінару Булаховський ніколи не дотримувався марксистських, офіційних позицій, але, з зрозумілих причин, він їх ніколи й не критикував. Зрештою, ці речі його мало цікавили, він знав їхню вартість. Не думаю, що він колинебудь пробував читати, не кажу вже — вивчати писання Леніна чи Маркса. Коли він мав здати до друку, це був кінець 1940 року, першу частину своєї двотомової праці «Русский язык первой половины XIX века», він звернувся до мене:

— Голубчику, мені для передмови треба якунебудь цитату з Леніна. Чи ви могли б мені підібрати?

Я підібрав, і це моя частина авторства цієї книжки.

Але була одна частина радянського загального мовознавства, що претендувала на свою марксистськість, — так звана «нова наука про мову», простомовно — марризм. Щодо неї Булаховський не хотів і не міг приховувати свого різкого заперечення. Йому приписувано гру слів:

— Це не марризм, це маразм!

Якщо він не був автором, то в усякому випадку він ужив цього вислову на нашому семінарі. Там таки він не без іронії казав:

— Марр мав рацію, коли казав про форми типу музем.

Тут він посилався на те, що в умовах двомовности люди можуть кувати нові слова, що складаються з двох слів, кожне з яких у двох мовах означає те саме, в даному випадку — мордовське му і російськеземь, ’земля‘.

Сказати, що Марр мав рацію тільки в цьому, означало сказати, що він не мав рацію ні в чому. Бо про форми такого типу мовознавці знали й перед Марром, хоч би Гуµо Шухардт.

Я не хочу сказати, що я нічого не навчився на семінарі Булаховського. Поза темами — а теми теж були корисні — я прочитав за його рекомендацією, а часто і з його власної бібліотеки багато книжок французьких і німецьких мовознавців, від Германа Павля й Вундта до Шухардта, від Меє до Єсперсена. Але бракувало дня сьогоднішнього. І коли я після війни опинився на Заході, мені довелося цілий рік присвятити заповненню моїх білих плям, надолужуванню прогаяного. Але я вчився від нього й інших речей, незаступних — чесности в науці і в житті, розуміння інших людей і витримки.

Я вже писав: я був гірко вражений, коли 1941 року під час евакуації Харкова Булаховський виїхав, не сказавши мені ні слова, не попрощавшися. Тоді я почувався як покинена напризволяще дитина, як зраджений закоханий. Сьогодні я знаю обставини евакуації — людям давали кілька годин на приготування, по них приїжджало авто, і довгих розмов тут не могло бути. Телефона в мене не було, як міг він мене попередити?

Довгі роки Булаховський не знав нічого про мою долю. Приготований на його замовлення мій розділ для колективного курсу сучасної української літературної мови, виданого аж 1951 року, він умістив без мого підпису з приміткою про те, що його, цей розділ, приготував він за матеріялами Інституту мовознавства. Розділ надруковано без найменших змін, але це не був пляµіат. Інакше він його надрукувати не міг. Я видав цей розділ англійською мовою 1963 року, але у видавців ця книжка була далеко перед тим. Вони затримали її видання, щоб не пошкодити Булаховському.

Від часу свого обрання до Академії Наук УРСР (1939) Леонід Арсенійович мусів стати фактичним, а далі і формальним директором Інституту мовознавства цієї інституції. Він знав атмосферу інституту. У липні 1941 року, коли вже почалася війна, він узяв мене до складу співробітників інституту. Він сказав, що це справжнє осине гніздо, але в воєнні часи ще одна зарплата і ще одне звання можуть бути мені в пригоді. Може, він сподівався й на те, що тоді певніше мене евакуюють. Це не здійснилося. У повоєнні роки він був директором цієї інституції, він мусів переїхати до Києва. Я можу собі уявити, як він мав себе почувати на цьому посту, в цій ролі, та ще й мавши своїм заступником, а фактично наглядачем одіозну постать Івана Білодіда. Бідний Леонід Арсенійович! Якби я не покинув Україну під час війни, можливо, я був би наступником Булаховського в Інституті мовознавства, і за мною так само височіла б тінь Білодіда. Невесела перспектива!

Леонід Арсенійович зберігав добру пам’ять про мене — він і далі думав, що я був найнадійніший серед тих учнів, що йому послала доля. У розмові з Генриком Бірнбавмом він висловив переконання моєї порядности. Ним і іншими західніми колеµами він мені переслав книжку зі своїм підписом. Це не була його книжка, випадковий випуск Наукових записок Чернівецького університету, том 31, 1958. Від Булаховського він ніс тільки його підпис на титульній сторінці. Життя навчило мого вчителя бути обережним. Пригадую, що перед війною ми якось ішли разом, не називаючи нікого й нічого, думаючи про радянський режим, Леонід Арсенійович сказав:

— Коли довго вчити, можна й зайця навчити сірники запалювати.

Його вчили довго... Він також прислав мені свою картку, але цю — без підпису. Можливо, що він переслав її навіть двічі. Раз — поза поштою, західнім колеµою, вдруге я дістав ту саму картку від Людмили Курилової, з якою я листувався — і він знав про це. Ця друга картка прийшла до мене звичайною поштою, але вже після смерти Леоніда Арсенійовича. Курилова написала на звороті (російською мовою):«Дорогому Юрієві Володимировичу Шевельову на згадку про нашого спільного улюбленого вчителя, людину виняткової ерудиції і великого чистого серця». Це — одна з останніх фотографій Леоніда Арсенійовича. Львів, 1962.

Приблизно тоді ж таки, в серпні 1962 року, на 9-му міжнародному з’їзді мовознавців у Кембріджі відбулася моя перша і остання зустріч з Білодідом. Про неї — пізніше, тут тільки згадаю, що, оповідаючи про «свій» тепер неподільно Інститут мовознавства в Києві, Білодід не забув згадати не без інтонації тріюмфу:

— У нас висить портрет Леоніда Арсенійовича.

Це означало: «Я його наступник, не ти». Я не хотів йому казати, що тоді я теж мав портрет Булаховського від нього самого і що цей портрет висів у моєму кабінеті в Колюмбійському університеті. Після моєї відставки цей портрет перейшов до мого кабінету в мене вдома. Роздвоєний світ роздвоїв і портрет Булаховського між Києвом і Нью-Йорком. Якщо серце йде з портретом, я переконаний, що воно було і є з нью-йоркським портретом, не з тим Білодідовим. Сам мій учитель був прикутий до Києва. Але чи він волів би Нью-Йорк, якби йому дано вибір? Може, але я не думаю. Усе таки вибір між Києвом з Білодідом чи Нью-Йорком без нього не був би легкий. Та це все домисли. Ніяких виборів Булаховський у житті не мав. І так тепер дивиться на мене цей портрет з тих років, коли я вже Леоніда Арсенійовича не знав, втомлено-скорботно-зляканий вираз очей, дві зморшки на чолі над переніссям, початок лисіння, єврейські щільно стиснені губи, жадної посмішки, збита набік смугаста краватка... Попри всі його обмеження, мій учитель, шанований і люблений, хоч його шлях 1941 року стелився на схід і люту північ, до Уфи, а мій був спрямований на Захід.

Власне, на Булаховському список моїх учителів починався й кінчався. Формально було ще дві особи. На першому році був всюдисущий і обов’язковий курс історичного й діялектичного матеріялізму, що його викладав Микола (?) Шлепаков. Курс цей був фактично той самий на всіх рівнях високої освіти — при вступі до високих шкіл, у високих школах, при вступі до аспірантури і в самій аспірантурі. Правда, він так само забувався після складення іспитів на кожному рівні, але нема дивного в тому, що і тепер я його склав на відмінно без великого труду й так само пустив у непам’ять. І була ще Марія Бродська, що вчила нас німецької мови. Це була великої статури жінка з породи тих, що, здається, як сядуть на стілець, так той і розсиплеться. Німецьку мову вона знала, але багато навчити не вміла або не дбала. Ми читали якесь довге оповідання Віллі Бределя, бездарного «пролетарського» письменника, себто члена комуністичної партії, Гітлерового в’язня, а потім мешканця СРСР, що писав з численними берлінізмами чи гамбурµізмами і ледве чи надавався на навчальний матеріял. Бродська викладала в нас три семестри, для неї це були години відпочинку, для нас, аспірантів, фактично теж. Користи з того було мало, але відмінна оцінка була мені забезпечена і в неї. Після третього семестру ухвалою Наркомосу вирішено, що наукова праця має бути зосереджена при університетах, а не при педагогічних інститутах, одного прекрасного дня я опинився в аспірантах Харківського державного університету імени, як він безглуздо звався, М. Ґорького. Це не змінило нічого в наших стосунках з Булаховським, що лишався далі нашим єдиним і незаступним водієм у глибинах науки, але Марію (Андріївну?) Бродську ми втратили, і її заступила інша особа, від якої моя пам’ять не зберегла ані сліду, а моя «аспірантська книжка» зберегла оцінку відмінно і нерозбірливий підпис.

До цього не надто широкого складу наших просвітителів на моє прохання і на відповідне клопотання Булаховського додано ще одну дисципліну. Мене муляло те, що я зовсім не знав старогрецької мови (латину я «знав» в обсязі першого року гімназії). Знайти в Харкові викладача старогрецької мови було майже безнадійне завдання. Латину викладали хоч фармацевтам, греку не викладали вже найменше двоє десятиліть нікому... Нарешті вибір упав на такого собі О. (?) Харчука. Я його трохи знав з моїх журналістичних шкіл, де він короткий час викладав чи то українську, чи то російську мову. Чи товариш Харчук колинебудь знав старогрецьку мову, мені сказати важко, але що 1939го він ледве чи знав її більше, ніж я, це я можу ствердити з повною відповідальністю. Правда, в нього вистачило сумлінности не поставити мені відмінно. Моя «аспірантська книжка» прикрасилася першим і єдиним (і єдиним у ній російськомовним)«зачтено», що не входило в оцінку ступеня знання ані учня, ані викладовця.

Аспірантів мого річника з українського мовознавства було тільки двоє. Моїм напарником і єдиним колеµою був Федір Пилипович Медведєв. Для всіх він був просто Федя. Федя прийшов до аспірантури безпосередньо з студентської лави. Це означає, що він учився в роки 1931—1936, ті роки, коли викорчовувано всі сліди старого університетського лібералізму й вільнодумства, коли над усім запанувала партійна лінія. У мої студентські роки вона тільки починала даватися взнаки, в Федині — вона диктувала добір курсів, добір викладачів і добір студентів неподільно і монопольно. Це означає, що в науковому сенсі Федя прийшов до аспірантури без знань і без найменшого вміння самостійно мислити. Зате він був членом партії. Але Федин стиль життя й поведінки не був сталевого ортодокса, а радше запобігливого учня. Партія була для нього недосяжно високо, але так стояли і його вчителі (хіба, зрештою, їх не затвердила партія!), і так стояв і його колеµа, старший від нього, — я. Мабуть, на партійних зборах він таки був невгнутим ортодоксом, але таким я його не бачив. Супроти мене він був суцільний переляк, пошана і усвідомлення недосяжности. Його зовнішність подивугідно відповідала його поведінці. Він був куций, на дві голови коротший від мене і дивився на мене знизу вгору не тільки в інтелектуальному, а і в фізичному сенсі. Він не був грубий, але виглядав пухким і готовим розплистися, — не знаю, чи таке з ним пізніше сталося, був дуже чепурний, і його дуже м’яке на вигляд волоссячко було акуратно поділене проділом — у мене воно стояло непокірно сторч. Він був десь з-під Харкова чи з Зміївщини і говорив слобожанською говіркою, дуже пильнуючи, одначе, щоб говорити «правильно». Він взагалі дуже хотів бути «правильним». Його загальний культурний рівень був навіть на ті часи просто неймовірно примітивний, не думаю, щоб він читав літературу або ходив до театру чи кіна для приємности, — він читав тільки для того, щоб вибирати приклади зі сполучниками, бо Булаховський дав йому тему про розвиток сполучників в українській мові. Бувши такого відмінного рівня й стилю, Федя міг мене зненавидіти. Але я ніколи не помічав у нього такого комплексу почуттів і думаю, що він його не мав. Раз на завжди він визнав свою малість і мою вищість, абсолютно недосяжну і не перевершувану. Коли він не наважувався спитати про щонебудь Булаховського, він питав мене, розсипаючися спершу в вибаченнях, а потім у подяках. Ми були вдвох чудовим матеріялом для карикатур або для рисунків у стилі Олександра Агіна. (Якби він був тут, він спитав би мене:

— Юрій Володимирович, а хто це був Агін?

і я б йому терпляче пояснив і він би уклінно дякував). Високий і малий, худорлявий і пухкий, стриманий і запобігливий, з почуттям власної гідности — і з неприхованим комплексом меншовартости. Як науковець він був повний, округлий нуль, ніяких наукових дискусій на семінарах він провадити не міг і не намагався. Його амплуа було коритися й підпорядковуватися. Якби воєнні події не забрали мене з Харкова, Федя ніколи не став би професором Харківського університету, але мене не було, природа не терпить порожнечі, і Федя зробив несподівану, либонь, для нього самого кар’єру. Правда, до Києва він не дістався, але в Харкові видав з півдюжини книжок, де не можна знайти жадної самостійної думки. Але якась унутрішня порядність у ньому таки була: він міг подавати на мене доноси за доносами, але він ніколи цього не робив. Чи він відкладав це до моменту, коли мала справді вирішитися його кар’єра? Може, але я не думаю. Такі макіявеллівські, Яµо-подібні комбінації, думаю, виходили поза межі його комбінаторних здібностей. Історія Феді Медведєва — це документ доби, що нищила або відштовхувала таланти і сприяла нікчемностям. Моє ставлення до нього було сумішшю зневаги й жалісливого співчуття. Булаховський знав йому ціну, але не міг вигнати: Федя був партійний. (Тут Федя запитав би:

— Юрій Володимирович, хто це був Макіявеллі? А Яµо)?!

Не належав до нашого з Федею річника, але крутився коло нас і брав участь у сходинах семінару Іван Грицютенко, циганкуватий, але по-циганському вродливий і дуже меткий і пролізливий до всіх товариств, без тіні Фединої боязкости й соромливости. Марек попереджав мене, щоб я був з ним обережний, — так, як звичайно говорено тоді про сексотів. Грицютенко писав дисертацію про мову «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного. По війні він опинився в Одеському університеті. Писання його не проклали нових шляхів у мовознавстві, але вони не такі неоковирно компілятивно безпорадні, як Феді Медведєва.

Я згадав Марека. Марек був аспірантом з російського мовознавства. Він був єдиний у моєму річнику, хто подавав надії на справжнього науковця. Він умів ставити питання і думати систематично. Він багато читав і мав літературний смак. Дуже стриманий, він не заходив у політичні розмови, але його попередження про Грицютенка виразно показало мені, що він знає, хто такий я, цінить мене і знає темні боки радянського життя. Не зважаючи на це, він був беззастережно і, думаю, щиро прихильник радянської системи, і то свідомо, хоч до партії він не належав. Може, тому, що він був єврей. Не можу сказати, що ми приятелювали, але ми добре почувалися в товаристві один одного. Він умів відчувати Пастернака. Коли почалася війна, Марек одразу опинився в війську, не знаю, чи добровільно. Востаннє я його бачив, уже в червоноармійській шинелі й пілотці, коли його висилали на підмосковний фронт. Я вийшов, щоб провести його квартал чи два, ми проходили повз харчову крамницю, де в довгій черзі стояла моя мати. Він запитав її, що вона хотіла купити, пішов без черги (червоноармійці мали таке право), приніс продукти матері і тим звільнив її від стояння. Але він не запропонував, щоб вона далі стояла і так дістала подвійну норму харчів. Тут увесь Марек: велика людяність у критичні для нього години, коли він ішов, дуже ймовірно, на смерть і відраза до незаконних дій: дістати продукти поза чергою було законно, дістати їх двічі — ні. Більше я про нього ніколи не чув. Якби він вижив, з нього вийшов би добрий науковець. Не можу не зробити висновка, що він загинув, своїм тілом боронячи Москву. Це він уважав за свій обов’язок, обов’язки він виконував беззастережно. Він був ще зовсім молодий. У науці він не мав часу лишити жадного сліду.

Другим аспірантом з російського мовознавства була Поліна Михайлівна Микитенко. Вона приїхала з Астрахані і мала, закінчивши аспірантуру, повернутися туди. Коли після початку війни я пробував дістатися на схід, я мав утопійну думку доїхати до Астрахані і там просити її мене десь якось улаштувати, щоб перебути війну. З цього нічого не вийшло, до Астрахані я не доїхав і більше її ніколи не бачив. Не знаю, як вона дістала українське прізвище. Виглядала вона на єврейку, але не знаю, чи справді була. Було це її родове прізвище від захожих українців? Чи за чоловіком? По-українськи вона розуміла, але не говорила. Подібно до Марека вона була здібна, але її розум був не так науковця, як викладача, доброго викладача, — дуже істотна різниця: викладач мислить авторитетами, науковець на авторитети не зважає, коли того вимагають факти; викладач мислить ізольованими фактами, науковець — системою й концепцією. Подібно до Марека вона була порядною й чулою людиною, на яку можна було покластися.

Марек і Микитенко були люди як люди, Федя Медведєв стояв ближче до сумного й благого кльовна —malgrй lui.

Мирний і трохи монотонний перебіг наших семінарських зустрічей з Булаховським несподівано був порушений десь восени 1936 року, себто на нашому першому році, появою чотирьох осіб явно не студентського і не аспірантського вигляду. Виявилося, що вони наперед умовилися з Булаховським, що можуть відвідувати наші сходини. Це були науковці середнього покоління, які вирішили бути вільними слухачами — гостями семінару. Булаховський їх відрекомендував — Курилова, Перегінець, Державин, Цебенко. Я знав цих людей з їхніх писань з до-постишевських часів. Людмила Курилова мала статті про мову поезій Олександра Блока, вона викладала в харківських високих школах російську мову; Микола Перегінець був автором статтів на теми української синтакси, зокрема мені подобалася його стаття про порядок слів, вміщена в «Підвищеному курсі української мови», що вийшов 1931 р. під редакцією Булаховського; взорована на працях німецького фослеріянця Ойµена Лерха, в українських обставинах ізоляції від Заходу, вона здавалася справжнім об’явленням; Микола Федорович був з Галичини; Володимир Державин писав про Шевченків «Щоденник», йому належали статті й короткі нотатки про нові появи західніх літератур у перших річниках «Критики», компілятивні і неймовірної кількости; десь від 1930 року «Критика» припинила їх друкувати; Володимира Цебенка я знав з його статті про мову поезій Майка Йогансена. З Цебенком мене звела пізніше, коли він почав викладати в УКІЖІ, про що я вже тут писав. Пізніше мій шлях схрещувався з їхніми, і про це буде мова далі.

«Група чотирьох» — назву її так — після відрекомендування не виявила найменшого інтересу до нас, аспірантів. Вони з’являлися завжди разом і перед самим початком семінару, сиділи мовчки на семінарі (це, очевидно, була їхня умова з Булаховським), але, як тільки семінар того дня добігав кінця, вони оточували Булаховського, живим муром відгороджуючи його від нас, і починали — особливо Державин і Курилова — засипати його питаннями, аналогіями тощо. Мені це виглядало як бажання виказати свою ерудицію. Державин тяг до західніх паралель, Курилова — до російських, в обох випадках не завжди доречних. Усе це виглядало мені трохи оперетково, і ми, аспіранти, здебільша не знали, на яку ступити. Візити «групи чотирьох» припинилися 1937 року. Можливо, церемонія їм набридла, а може, й те, що тоді почалися знову масові арешти і люди уникали показуватися групами та й просто цуралися знайомств. Як я дізнався пізніше, одного з чотирьох, Миколу Перегінця таки заарештовано й вислано 1938 року. У всякому випадку поява цієї каморри на семінарі врізноманітнювала його сходини. До зустрічі з нашими каморристами в воєнні або повоєнні часи!

А може, й просто те, що з переведенням нашої аспірантури до університету виникли формальні труднощі. Це не була віддаль, університет, на новопрокладеному «Раднаркомівському» провулку, поруч НКВД (символічно) був майже навпроти Педагогічного інституту на Сумській, у приміщенні колишнього інституту благородних дівиць. Але в Педагогічному інституті з доброзичливим деканом філологічного факультету Іваном Михайловичем Криловим не було такого формалізму, як у величезному університеті. До того ж тоді таки до всіх університетів Радянського Союзу застосовано систему перепусток, яка не допускала сторонніх.

Мій останній рік аспірантури поставив у центр мого життя писання дисертації. Вимагалося, щоб я її закінчив і оборонив наприкінці академічного року, себто в травні — червні 1939 року. Сьогодні я дивуюся, як я спромігся зробити це, водночас викладаючи в УКІЖІ і, зовсім несподівано, змушений почати викладати в Університеті. Це останнє склалося так.

Після відходу Костя Німчинова й непевности Миколи Наконечного курси української мови доручено Леоніду Хортові. Хорт був учнем Німчинова, і це був початок його кар’єри. Я його хіба бачив, не знаю, чи перекинувся хоч би парою формальних речень, — знайомство достатнє тільки для того, щоб я запам’ятав, що він був білявий і дуже огрядний, особливо на його молодий ще вік. Тепер, мабуть, це був 1938 рік, другий рік єжовщини, і на викладання української мови не було просто нікого. Булаховський покликав мене до свого кабінету і сказав:

— Голубчику, Вам доведеться взяти курс історії української мови. Я знаю, Вам було б краще взяти його на рік пізніше, але нема ради.

Він звертався на «голубчика», коли мусів казати або робити те, чого б не хотів. І так це почалося. Було це проти мого бажання, і не лише з міркувань дисертаційних. Це було прокляте місце, з якого зникав кожний, хто ставав на катедру. Це виглядало на останню зупинку перед нічною подорожжю до сусіднього будинку НКВД і далі, на Сибір неісходимий. Що робиться за стінами НКВД, я не знав тоді, я не припускав і можливости тортури і биття, але я знав, що це мусить бути далеко гірше від «проробок».

Радянська система виробила кілька метод вивертати людину нутрощами назовні. Партійні чистки в протилежність типовим партійним зборам не тільки були відкриті для публіки, а цю публіку на них заганяли. Чищений член партії викладав прилюдно всі свої гріхи і огріхи, а з публіки закликали кожного вилити на нього стільки бруду, скільки можна. Я не ходив на чистки, як не ходив на демонстрації й паради. У високих школах практикувалися «проробки» поодиноких науковців і викладачів. Якщо припускалося, що дана особа в писаннях чи в діях відхилилася від партійної лінії, скликали загальні збори. Грішник каявся і обіцяв виправитися, а кожний з присутніх мав право і був заохочуваний скористатися з того права виступити проти грішного і розкаяного, навести інші його протипартійні вчинки або вислови, каяття проголошувано нещирим і неповним, обвинувачений мав не тільки виказати всі свої провини, а й «виявити їхнє методологічне коріння». Ці прилюдні тортурим словом затяглися на години й години, глибоко в ніч, тривали багато днів, доводячи жертву до гістерики й одчаю, а обвинувачів до садистичного шаленства. На моє щастя, УКІЖ стояв осторонь від проробок (не від чисток!), і, також на моє щастя, коли я опинився в аспірантурі Педагогічного інституту, кампанія проробок уже добігала кінця. Але одна все таки припала на перші місяці моєї аспірантури. Жертвою її була мені перед тим невідома Плахотишина. Не зважаючи на своє суто українське ім’я, вона була викладачем російської літератури. Не пригадую, що їй закидали, але знаю, що це тривало, здавалося, без кінця, що кожного разу вона брала слово знов і знов каялася, з тремтінням у голосі і сльозами на очах, здавалося, що йде до її повної прострації й непритомности, а обвинувачення знаходилися все нові й нові... Знову таки на моє щастя, я не знав її і тому не мусів забирати голос. Не мав я до неї й ніякого особистого ставлення. Але кошмарний характер цього знущання з людини, цього вивертання її душі з тіла запам’ятався мені на роки, а допити НКВД я уявляв собі чимсь у цьому роді, але в тисячі разів гіршим.

Але відмовитися від викладання історії української мови я не мав змоги і так став наступником Синявського, Німчинова, Наконечного, Хорта, кого на тоді вже не було, не було й серед призначених жити, за винятком хіба, як пізніше виявилося, Миколи Наконечного.

Не зважаючи на цю додаткову перешкоду, дисертація була своєчасно написана, передрукована на машинці в вимаганій кількості примірників, доручена офіційним опонентам, покладена в приступному місці для перегляду всіма охочими, хто міг би стати не-офіційними опонентами, і оборону дисертації призначено на 2 червня 1939 року. Про все це подано оголошення до місцевої преси.

Це була дуже солідна дисертація, на яких 500 сторінок машинопису, оправлені як два томи. Але до певної міри це був блеф, глум і шантаж, хоч і не програмований.

За тему я взяв «Мова і стиль політичної лірики П. Г. Тичини», а будувалася праця на збірці поезій Тичини «Партія веде». Тема мала свій ризик. Ніхто з живих не був µарантований від арешту. Особливо після арешту Микитенка, Кириленка, Кулика, що вважалися були за недоторканих святих нової партійної релігії, — хто міг ручитися за Тичину? Якби це сталося, не тільки пропала б уся моя праця, а я міг бути проголошений підголоском ворога народу, а отже, й сам ворог народу, з усіма наслідками, що з цього випливали. Блеф полягав у тому, що ввесь об’єкт моєї праці — «Партія веде» складався з яких 50 сторінок, отже, ледве чи досить для солідної дисертації. А шантаж полягав у тому, що поки Тичина був неторканий, ніхто не міг мені закинути невідповідності мого матеріалу для дисертації, бо збірка про провідну ролю партії мусіла містити в собі безмежну мудрість, а значить, і була відповідним матеріялом для дисертаційного дослідження.

Однак усі ці міркування, крім першого, про небезпеку такої теми, не були свідомим актом, якщо вони з’являлися, то хіба в підсвідомості. Я вибрав свою тему, бо був нею щиро зацікавлений. Політичні вірші Тичини були винятково непопулярні серед читачів, зокрема серед студентів. Люди й слухати про ці вірші не хотіли, вважаючи їх за цілком непоетичні. Водночас мене вражало й дивувало, скільки поодиноких рядків цих поезій увійшли в загальну свідомість і набули майже приказкового характеру. Я вважав і тепер уважаю «партійні» вірші Тичини досконалими зразками поетичного ремества. Це, власне, поетичне ремество без змісту. Зміст у них не індивідуальний, він у Радянській Україні був наперед відомий кожному, хто читає газети, а хто ж їх не читав? З виключеним змістом вони стали чистим, абсолютно формальним поетичним експериментом. У роки перед і зразу після революції футуристи намагалися творити поезію з виключеним змістом — це дістало назву заумної мови. Тичина пересадив цей експеримент на матеріял із змістом ніби збереженим, але абсолютно невтралізованим, бо наперед відомим. Це була «заумь» нового µатунку. Водночас цим стверджувалася беззмістовність політичних гасел. А все разом відкривало можливості до формально дуже цікавих і різноманітних поетичних експериментів. Розуміється, про все це я не міг писати, але обговорювати в деталях поетичні експерименти можна було, і це тому з яких 50 сторінок віршів Тичини постала дисертація на 500 сторінок.

Аналіза моя, отже, йшла не вшир, а вглиб. А це, як там не кажи, полегшувало мою працю над дисертацією. Якби це було щось на зразок Острізької Біблії з її понад тисячею сторінок, ледве чи я зміг би упоратися зі своїм завданням у призначені терміни. Полегшувалося моє завдання й тим, що моя праця стояла на межі між мовою і літературою. Хоч моє викладання мови тривало вже близько десятьох років, хоч я розглядав себе як мовознавця і тільки як мовознавця, зв’язок з літературою ще не був розірваний, і до праці над чистим мовознавством я ще не доріс. Літературознавство, як я його бачу, — дисципліна для юнаків, мовознавство — для зрілих мужів. То інша річ, що дехто ніколи не переходить за межі юнацтва.

Оборона дисертації зібрала повну залю. Булаховський оповідав людям про обдарованого аспіранта. Я вже рік викладав, і зі студентами в мене були добрі стосунки. Було й чимало незнайомих облич. Після звичайних моїх впровідних слів про завдання, що я собі ставив, голос мав мій перший офіційний опонент, Леонід Арсенійович. Але там не було ніякого опонування, самі похвали й дитирабми. Він був щиро захоплений моєю працею. Другий офіційний опонент був сивий, хоч ще не старий професор Олекса Парадиський. Його, історика української літератури, призначено через зв’язок моєї теми з літературою. Але й він не зробив мені жадного закиду, і його виступ був суцільним панегіриком. Я почувався незручно. Я мав розбивати думки своїх опонентів, а мені не було чого робити. Не міг же я почати доводити, що моя праця низьковартісна і не заслуговує на похвали! Не міг я і просто погодитися з похвалами. На щастя, слова попросили з публіки. Хтось, мені зовсім невідомий, а тепер я й не пригадую його прізвища, напав на мене, і напав досить гостро. Якщо правильно пригадую, його головна теза була та, що не можна до високо актуальної політичної і партійної лірики Тичини прикладати формальні критерії, хоч би вони й стверджували доброякісність тієї поезії. Сам Бог послав мені цього промовця. Його виступ був досить дурний, щоб можна було його легко розбити, але не був він і настільки низького рівня, щоб виключати можливість наукової дискусії. Після цього інших охочих говорити не було, я подякував Булаховському й Парадиському за доброзичливу й фахову критику і обрушився на мого несподіваного третього. З запалом і безжалісно я клав його на обидві лопатки, що робити було досить легко, бож він не мав права на другий виступ, і все перетворилося на мій тріюмф. Факультет надав мені ступінь кандидата філологічних наук (що потребував формального затвердження ректоратом), заля плескала, присутні вітали, переді мною відкривалася наукова кар’єра. Та сбма, яку я відклав на вісім років, якої я уникав і боявся. Вона відкривалася самб собою не тому, що я розпихав конкурентів, а тому, що конкурентів не було, не йшов же в рахунок Федя Медведєв, а більше не було нікого. Але одне я заперечив зразу. Булаховський почав казати про потребу без зволікання братися за докторську дисертацію, я сказав, що я до того ще не готовий і що маємо час. Ні, я мав ще дістати звання доцента — воно йшло разом з кандидатством, тільки забирало трохи більше часу, бо затверджувалося в Москві (я дістав його 23 листопада 1939 року), але далі йти я не хотів. Одного я, одначе, не міг зректися — Булаховський уперто говорив про те, що я мав перебрати керування аспірантами з українського мовознавства, визволивши його, Леоніда Арсенійовича, від того, над чим він не працював, і даючи йому змогу зосередитися на аспірантах з російського мовознавства. Я опирався два роки, але в кінці весняного семестру 1941 року мусів на це погодитися. Війна, що почалася в червні того року, перекреслила цей плян. Фактично, не формально, я вже керував 1940-1941 року кандидатом в аспіранти — Серьожею Скубаком.

Була ще одна особа, не присутня на обороні моєї дисертації, що, імовірно, була проти неї. Сам Тичина. Дисертації він не читав, але Булаховський, бувши в якихось справах у Києві, захоплено оповідав Тичині про мою працю. Булаховський був украй здивований, коли Тичина не тільки не попросив змоги познайомитися з моєю дисертацією, а промурмотів щось про непотрібність такої праці над його творами. Була це тільки обережність — як би чого не сталося? Чи свідомість того, що така докладна аналіза виявить абстрагування від змісту в Тичининих «партійних поезіях», — не висловлена теза моєї дисертації? Про це я ніколи не довідався. Але про цю зустріч з Тичиною оповів мені Булаховський, і нема підстав йому не вірити.

Текст моєї дисертації в мене не зберігся. Він лишився в Харкові, коли я тікав з міста в лютому 1943 року. Цей, напевне, загинув. Другий примірник мав бути, за правилами, покладений у Науковій бібліотеці університету. Його доля мені не відома. Не пам’ятаю, чи мав примірник Булаховський, але, якщо мав, шанс на його збереження дуже малий. Кілька розділів були надруковані. Тоді відновлювано видання наукових записок університетів і інститутів після довгої перерви, спричиненої чистками й терором. Я зорганізував том «Наукових записок» УКІЖу, здається, єдиний, що ця інституція будь-коли видала. До цього тому я включив один розділ своєї праці. Другий розділ Булаховський узяв до першого тому створених ним «Наукових записок» київського Інституту мовознавства. І три кінцеві розділи моєї праці про неологізми в поезії Тичини, про співдію книжних і розмовних елементів у його поезії і про засоби діялогізації. Ці три розділи не обмежувалися на збірці «Партія веде», а простежували дані явища крізь усі поетові збірки.

До радянських бібліографій ці статті-розділи не включаються. Мене не було. Моєї праці теж не було, — зовсім логічно.

Оборона дисертації перервала була рутину щоденного життя, мого викладання. Кілька уступів — про моїх колеµ в університеті і про моїх там студентів, тих, що пригадую. Континµент студентів в університеті був відмінний проти УКІЖівського. В УКІЖі студенти з’їздилися з усієї України. В університеті ніхто не забороняв їм приїжджати з інших околиць, але майже виключно вони вербувалися з північного Лівобережжя. Це зменшувало варіяції діялектної основи їхньої мови, але не міняло їхньої академічної вартости. Натомість розщеплення філологічного факультету на український і російський мало свої наслідки. Не тільки росіяни тепер гуртувалися окремо, і факти навернення їх на українство зникли або стали винятковими. Дехто з здібніших українців ішов тепер на російський відділ — це відкривало кращі можливості для дальшої кар’єри. Я вперто викладав тільки на українському відділі, хоч цим намагаючися зробити underdog-а менше underdog-ом. І з тих же міркувань я не викладав жадного курсу з російського мовознавства. Крім сучасної літературної мови і історії української мови, великих цілорічних курсів, я давав ще коротші, односеместрові курси з історії чеської і польської мов, почасти за засадою docendo discimus.

Українські курси були призначені для всіх студентів українського відділу, їх відвідувало 90 студентів, відвідування було обов’язкове і незалежне від погоди, ми пітніли в літні спеки і мерзли й тулилися в шуби в великі морози, що траплялося не раз, бо опалення працювало дуже несистематично. Натомість курси з інших мов мали куди менше студентів, тих, хто хотів спеціялізуватися з слов’янської філології. Давав я також так звані спецкурси. Теми спецкурсів визначав сам викладач — всі інші йшли за програмами, затвердженими десь у центрі. Студентів на ці курси добирано найкращих, з можливістю дальшої наукової кар’єри. З права давати спецкурси я скористався тільки раз, а темою була мова Шевченка. Загалом викладання в університеті було незмірно цікавіше проти того, що я робив в УКІЖі. УКІЖівські курси були практичного й нормативного спрямовання, в університеті вони мали ухил теоретичний або історичний. Готуватися до університетських курсів треба було солідніше, зате домашніх завдань, що поглинали стільки мого часу в УКІЖі, не кажучи вже про газетний технікум, було далеко менше. Великі курси української мови в великій залі відбувалися лекційно, говорив увесь час я, питання студенти ставили або на перерві, або в писемній формі, були для цього й мої консультації. Але лекції супроводилися практичною працею — як правило, читанням текстів або заслуханням студентських доповідей з обговоренням. Для цього студенти були поділені на три групи, кожна по тридцять осіб. Одні або дві я мав провадити сам, на решту мені дали асистента.