Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні.

Коли я сьогодні хочу зрозуміти причини і обставини взаємної залюблености з моїми студентами, мені спливає паралеля з моїми студентськими роками. У ХІНО-ХПІПО між мною й українським селом у моєму курсі стояла стіна, моя перша зустріч з українським селом у рамках міста не привела до контакту й взаємного зрозуміння, а тепер, у технікумі, і сліду такої стіни не було. А це ж була друга зустріч з висланцями села до міста, бо міського елемента між студентами газетного технікуму, можна вважати, не було, ми були свої, близькі, часом рідні. Чому? Що змінилося?

Зміни зайшли з обох боків. Мої однокурсники-селюки були з покоління ще не скореного села, вони були ті, хто змагався за його совєтизацію, те, що звалося офіційною мовою сільський актив, члени партії, активісти-незаможники, більшість з них були вже не такі молоді люди, вони мали життьовий досвід, вони були стріляні вовки, я проти них був зелене хлопчисько. П’ять років пізніше до технікуму приходили вже молоді, що виросли в нових обставинах, комсомольцями вони були майже автоматично, вони були людяні, на вовків вони ще мали тільки перетворитися. Тепер я був старший, але різниця віку була мала, три — п’ять років, я стояв також понад ними в ієрархії технікумського людського масиву, але всі ці відмінності були такі мізерні, що зовсім не перешкоджали товариським зв’язкам. Мені, старшому, вони могли довіритися, і вони довірялися. Те, що я був містюк, тільки сприяло постанню саме таких стосунків. У місті вони були новаками, я був дома. Вони не питали в мене, як поводитися в місті, вони це опановували самі, але моя міська природа імпонувала їм. Пересічно беручи, вони були також талановитіші, ніж мої університетські однокурсники. Звісно, й серед них були бездари й тупі. Але в ХІНО на мій річник приходили люди не так за здібностями, як за заслугами перед владою, і континµент їх був територіяльно обмежений. Це були майже виключно Харківщина й Полтавщина. Технікум був один на всю Україну, і я мав там і чернігівців, і подоляків, і поліщуків, і, як правило, це юнаки, закохані в українське слово. Нарешті, і я був уже не той. До ХІНО я ще йшов під чаром російської літератури, тепер я ніс українське слово і я вірив у нього. Чинники моєї зміни мені тепер ясні: перша зустріч з українською стихією в студентські роки (хай не найкраще репрезентованою), викладання української літератури й мови і — далеко не найменше — початок переслідувань української культури, відчуття комплексу underdog. Моє давнє внутрішнє неприйняття радянщини примхливою психологічною грою ввійшло в асоціяції зі станом української культури: її женуть і переслідують, значить — ми спільники. Це не були логічні міркування, у ті часи я напевне цього не усвідомлював, але десь у підсвідомості якісь нитки були простягнені, якісь мости перекинуті. Це зовсім не означає, що мої вихованці в технікумі були антирадянці. На політичні теми ми майже ніколи не говорили, крім приписаного обов’язкового мінімуму на лекціях, але я певний, що вони сприймали радянську систему як нормальну, як єдино можливу і тим самим приймали її. Та це не перешкоджало існуванню мостів між нами, ми мали досить спільного µрунту без потреби запускатися в політичні аналізи. Грало свою ролю й те, що їм подобалося моє викладання, моя увага до них, а мені імпонувало те, що воно їм подобалося. Одне слово, ярмо вчителювання ставало мені легким і навіть приємним, бо я знайшов у ньому людські контакти, зрозуміння і закохання. Я вкладав себе в своїх студентів, і цей вклад приносив добрі відсотки: мої юнаки виростали в повноцінних людей.

Тим часом на них не чекало рожеве майбутнє, і я це знав. Вони — мабуть, ні. Звичайно, я не міг тоді передбачити, що за десять або менше років вони потраплять до страшної м’ясорубки сталінського способу провадити війну, протиставляючи німецькій залізній хвилі стіну беззахисного і часто беззбройного людського м’яса. Хоч уже в ті роки така перспектива виявлялася виразно в щорічних набігах військових комісій, що з’являлися несподівно, відбирали студентів, найкращих, найздібніших, і забирали їх до військових шкіл, до тих фортець перетворення ясиру на яничарів, з повним відривом не тільки від українського слова, любов до якого вела їх до технікуму, але й від людяного слова взагалі. Противитися цим наборам студенти не могли, скаржитися не було кому: вони були комсомольці, і відмова означала б порушення дисципліни, виключення з комсомолу, а значить і з технікуму і з журналістики взагалі, злам цілого життя. Військові комісії вибирали, за оцінками, найталановитіших, найздібніших, найуспішніших. Вкладаючи свою увагу, почуття, приязнь у наших найкращих вихованців, ми, викладачі, ніколи не були певні, чи в нас їх завтра не заберуть. А тоді, як правило, всякі зв’язки уривалися — як дітей, забраних у яничари, не можна було собі уявити в листуванні з батьками й рідними. Ось був такий безконечно білявий і дуже здібний Коваленко. І раптом — ніби його ніколи не було. Як і більшість цих вирваних з технікуму і з українськости жертв, він потрапив до школи військової авіяції. Знаю тільки один випадок, коли студент пробував зберегти листовний зв’язок — Микола Білобабченко з його дитячою жвавістю реакцій, з його теплою одвертістю всім проявам життя, потрапивши до школи НКВД для прикордонників, спробував написати до мене, прислав своє фото в уніформі, в кашкеті з п’ятикутньою зіркою. Я йому відповів, хоч був свідомий безперспективности нашого знайомства; але листування не тривало довго. Це був інший світ, і він забирав людину цілу.

Та ці ще не оперені курчата, вихоплені шулікою, не були більшістю. Чого могла сподіватися та більшість? Після технікуму їх посилали на працю до районових газет. Радянське законодавство не дозволяє вивозити за кордон цей тип видань. Не можна купити районову газету і в межах державних кордонів, навіть у тій самій області. Це не випадково. Районова газета в певному сенсі — права рука НКВД/КҐБ. У ній не знайдеш міжнародних новин, культури, літератури. Вона вся призначена підстьобуванню «трудового ентузіязму», стахановщини, підвищеним удоям, збільшеним урожаям, висуванню догідних і нападам на менше догідних. У тридцяті роки вона ще викривала куркулів і так званих підкуркульників, поняття, під яке підводилися всі ті, хто насмілювався критично мислити, незалежно висловлюватися, ухилятися від партією поставлених завдань, хоч би ті особи з жадним куркулем ніколи нічого спільного не мали. Районова газета тридцятих років була ще одним політкомісаром, ще одним — колективним — наглядачем у війні партії з селянством. У вузькому колі крутився працівник районової газети, і здебільшого не можна було вирватися з цього кола. У сенсі кар’єри це був, як правило, глухий кут. Супроти примусу військових кар’єр праця в районовій газеті мала хіба ту перевагу, що не виривала людину з національного оточення.

Троє з моїх студентів увійшли до літератури.

Василь Бережний з Бахмача на Чернігівщині з’явився 1934 року. Хлопець жвавих реакцій і меткого розуму, він учився добре, але не здавався винятковим. У літературі, крім поденної праці, найбільше виявив себе як автор науково-фантастичної прози. Це ремество, але грамотне.

У тій самій групі був Олесь Гончар, мій найкращий учень у технікумі і один з кращих взагалі. Добре пам’ятаю, як його вперше побачив — скромного, сором’язливого, з власними очима на світ і з справжнім даром слова й закоханістю в слово. Він сидів у рожевій сорочці з скромною вишивкою на ній, певне, вигаптуваною його мамою. Здавалося, що від нього пахне найкращими сільськими запахами, м’ятою, канупером. І обличчя він мав, цей козельщанський хлопець, таке, як на графіці Нарбута, типове лісостепове українське з доторком чогось ніби половецького. За рік чи пів мамина сорочка зникла, Гончар придбав собі ультраміську, як на ті часи, шкірянку. Він не був дуже активний в усних виступах, але і не боявся забрати голос, та найкращий він був на письмі, своєрідний у доборі слів і речень, з умінням знайти для кожного явища неповторний епітет. Як письменник він вийшов з Коцюбинського, і, може, в цьому була частка мого впливу, бо на творах Коцюбинського я не раз учив студентів писати власною мовою. Я боявся тоді, що, власне, така увага до слова не дасть йому вийти в великомаштабну прозу, в роман. Тільки один раз він збунтувався тоді проти мене — коли я дав студентам завдання написати про Тичинину збірку «Партія веде». Він був переконаний, що збірка була безвартісна. Не знаю чому, його офіційна біографія подає, що, закінчивши технікум, Гончар працював «в харківській обласній комсомольській газеті». Це безперечно не так. Його послали до районової газети на Полтавщині, чи не Градизького району. Він мені часто звідти писав і присилав вірші, що там складав. Шкодую, що вони не збереглися. Вони були скромні, але духмяні, не велика література, але цікава людська особистість і людина, що відчувала запах слова. Вірші ці, скільки знаю, він не призначав до друку, це була радше спроба вирватися з задухи району й районової газети, які були йому дуже тяжкі, нестерпні. Але до літератури його впроваджував не я. Він надсилав свої перші оповідання Петрові Панчу, листувався з ним, і ще перед війною деякі з них були друковані в журналах.

Гончареві пощастило вирватися з «районки», і він вступив на літературний факультет Харківського університету, де знов став моїм студентом, але тепер уже, крім обдарованости, зовсім «нормальним». В кінці його третього року почалася війна, і його, як усіх комсомольців, «добровільно» послали на фронт. Саме перед тим він одружився з нашою таки (університетською) студенткою. Після його зголошення до війська він зі мною не зустрівся, і ми вже відтоді не бачилися. Інші студенти тоді переказували, що його, пораненого, привезли до шпиталя десь у Донбасі, що він важко переживав безглузду й нелюдську сталінську «стратегію і тактику» і мріяв ніколи не опинитися знову на фронті. Чи це правда, не знаю. Нагода зустрітися була, зо два десятки років пізніше, коли Гончар приїхав був до Нью-Йорку і виступав у Колюмбійському університеті, разом з Леонідом Леоновим і ще парою радянських літераторів. Я не хотів іти на той виступ, ставлячи його перед доконаним фактом моєї появи. Адже ми були по різних боках кордону, що перерізав світ навпіл, і він у радянській ієрархії стояв досить високо. Через третіх осіб я переказав йому, що я тут і був би радий з ним зустрітися. Він відповів, — як мені переказали:

— Для мене і для нього краще, щоб ми не зустрічалися.

Це могло означати ситуацію політичну, а могло — суто психологічну. Я схильний радше до другого тлумачення. Адже його колеµи, близькі до київських стаєнь Пегаса, радо йшли на зустріч зі мною. Але для них я був тільки нью-йоркчанин, без зв’язку з їхньою біографією. Я був для Гончара епізод його власної біографії, не просто один з об’єктів Нью-Йоркської сцени.

Третьою була Валентина Ткаченко з Чернігівщини. У ті роки вона була дуже тендітна й дуже замкнена в собі. Я не знайшов для неї спільної мови, і вона мені не розкрилася, одна з небагатьох моїх педагогічних поразок. Вона стала пізніше авторкою багатьох ліричних збірок, щирого тону, але не великої особистости.

Четвертим був Олег Зуєвський. Він прийшов з Миргородщини, був звичайно задуманий і радше мовчазний, не розкривався так, як Бережний або Гончар, але я відчував, що прірви між нами нема. Одного разу в роботі, написаній для мене, він ужив словасирень, я сказав йому, що по-українському це мало б бутибузок. Він запротестував, мовляв, «бузок» — слово, що не надається до поетичного стилю. Він єдиний з моїх технікумських студентів, що опинилися на північно-американському континенті, спершу в Філаделфії, потім в Едмонтоні. Під час зустрічі в Едмонтоні я нагадав йому про цей епізод. Він здивувався й сказав, що не пригадує такого і що, зрештою,бузок зовсім не погане слово. Не знаю, чи Зуєвський писав вірші вже в ті студентські роки, але це з тих часів він виніс символістичні впливи, що ділили слова на поетичні й вульµарні. Хоч у зрілі роки, коли йому відкрилася містика в щоденному, він подолав ці ліміти символістичного а ля Філянський словника, він зберіг вірність своєму минулому в поетичній традиції плеканням езотеричности своїх віршів.

Формально до письменників я мусів би зарахувати з тих років ще А. Ядвічука. Він був з Поділля, навіть чи не галицького, мав трохи ніби польські риси обличчя, був старшим від більшости своїх однокурсників. З пошани до мене він подарував мені свою картку, у подільській вишиваній сорочці — не постишевці, з устілкою на всі груди і стоячим коміром. Чудом це фото збереглося, і я можу відтворити Ядвічуків напис:«Доброму вчителеві, т. Шевельову. Хай буде згадка про одного неорганізованого студента У.К.Г.Т. А. Ядвічука 1931-32 рік Харків. 26/8 32». І так ця згадка лежить переді мною. Але письменник з нього був дуже посередній. Він опублікував був якусь виробничу повість, популярний тоді жанр і дуже далекий від справжньої літератури, і більше я ніколи нічого ні від ні про нього не чув. Чи, бувши таки «західним», він зник у чистках 1938 року?

З інших студентів, що не намірялися до літератури або не ввійшли до неї, найкраще пам’ятаю Федю Лада. Він приходив до мене в гості. Але наша кімната була така мала, що гостя туди не можна було покликати, і він сідав на кухні. Було там часом порожньо, а часом куховарили господині, одна, дві, три. Нівроку, ми собі вели свою розмову. Лад походив з південносхідньої Харківщини, був кремезний, круглолиций, але в розрізі очей і посмішці було щось котяче, а ввесь він був якось по-дядьківськи статечний. Він оповідав мені про життя на селах Харківщини, це від нього я вперше почув словосуржик як окреслення мішаної українсько-російської мови східньоукраїнського села.

За сім років багато студентів, і навіть чимало обдарованих студентів, пройшло через мої руки. Більшости з них забулися навіть імена, тим більше епізоди зустрічей. Про декого пам’ятаю ім’я, риси зовнішности, часом якийсь вислів, але не стільки, щоб могти про них писати. Назву три імені — не для читача, а для себе. Сумнівно, щоб вони були живі, щоб ці рядки колись дісталися до них. Але хай буде записана моя зустріч з Ічнянським з Чернігівщини, Мисником з Лубенщини, Іващенком з Малодівицького району на Чернігівщині. Вони були талановиті. Чи з них щось вийшло?

Але один — і це вже останній — увійшов у мою пам’ять не життям, а смертю. Він не був добрим студентом, а зокрема українська мова йому давалася погано, бо він був білорус. Мав добру білоруську вимову, з аканням, цєканням і твердимч і рішуче не міг опанувати українську. Я не певний навіть його прізвища. Щось на зразок чи то Щекін, чи то Щекатихин. Він помер на туберкульозу, його ховали на харківському цвинтарі, і мене просили сказати промову. Я знав його тільки формально, але мене зворушила його молода смерть — перша в моєму досвіді, його далекість від рідної Білоруси. Я був розчулений, і в своєму слові підніс його понад міру. Слово сподобалося, я справді переживав його, поки виголошував. Але в суті речі це було не слово про особу, а про безглуздість життя і смерти. І коли я чув компліменти студентів і викладачів, мені було соромно. Відтоді я заприсягся ніколи більше не промовляти на похоронах і дотримався цього. З тих таки причин я просив у своєму заповіті не виголошувати промов на моєму похороні. Це завжди брехня, хоч і з добрими намірами, спроба применшити вагу смерти. Але смерть не потребує цього.

Нема що казати, що після цього похорону ніхто ніколи не приходив на могилу нашого білоруса. Смерть важучіша від усіх промов, і життя ховає померлих, щоб забути про них.

Я згадав про викладачів, і треба було б тепер сказати про моїх колеµ. Але перше слід згадати ще про «національні групи» в технікумі. У дусі національної політики Скрипника у технікумі дбали про різні національні меншості України, крім росіян. Для цих меншостей засновано спеціяльні групи. Були це молдавська, німецька, болгарська і польська. Я в них не викладав, але я завідував усім мовним циклом, а отже, знав про стан речей у наших молодших братів. Молдавани й болгари справляли враження малокультурних, ніяких мов, крім своєї, вони не знали і не бажали знати, до української не виявляли найменшого інтересу. Німці, переважно з-під Одеси, бувши переконані, що вони культурна нація, просто бойкотували українську мову. Зовсім інакше було з поляками. Вони прийшли до нас цілковито зукраїнізовані, мали добрі оцінки з української мови і дуже погані з польської. Скрипник і НКО більше дбали за їхню польськість, ніж вони самі. Хоч вони були польського походження, тепер вони фактично були «призначені на поляків», а не поляками.

Національні групи не тривали довго. 1933-34 року їхніх викладачів виарештувано, а що сталося з студентами, не знаю. Теж заарештовано чи просто розбіглися? На ці теми люди воліли не говорити.

Викладачі, отже. Але мало я можу про них сказати. Ми зустрічалися на перервах в учительській кімнаті, але за ці п’ять чи десять хвилин можна було хіба перекинутися кількома фразами без особливого змісту. Раз на рік, напередодні дня жовтневої революції була вечірка, але спільно з студентами, і там більше говорилося з ними, а не з колеµами. У гості один до одного ми не ходили. І ніколи було і нікуди, бо більшість з нас тулилася кожний з родиною в одній кімнаті. Та й від 1933 року починаючи, ми воліли менше заходити в розмови з колеµами, бо досвід показував, що коли заарештовували одного, невдовзі забирали й тих, з ким він зустрічався. Нарешті, додам, що й частувати колеµ було б не легко, бо з харчами ставало чимраз сутужніше, а діставати гас, на якому варилися харчі, перетворювалося на завдання, своєю трудністю рівнозначне мало не льотові на Місяць. Одне слово, ми не мали того, що на Заході зветься соціяльним життям. Ага, були ще так звані мітинµи. З нагоди якоїсь події, що в уряді й партії вважалася за важливу, скликалися нашвидку збори всього «трудового колективу». Хтось з партійного осередку вже мав готову резолюцію. Ми голосували за неї піднесенням рук, і на тому все кінчалося. Так ми приймали пропозицію передплатити державну «позику» в розмірі щороку одномісячної платні, обурювалися провокаціями японців на кордоні з Манджурією, підтримували якийсь страйк у Англії або Америці, і так ми розходилися, поспішаючи кожний до свого незатишного лігва.

Кілька разів на рік я скликав сходини мовників. Бо я вважався керівником «циклової комісії» з мови. (Це теж була більше формальність). Ми говорили про заміну підручника, коли така заміна була наказана, часом обговорювали, щу робити з відсталими студентами. Усе це було таке неістотне, що і тут я ледве пригадую обличчя й прізвища. Один з нас був такий Лобко-Лобанівський, щось на зразок Ступай-Ступаненка з Кулішевої «Патетичної сонати» (якої я тоді, звичайно, не міг читати, бо вона не була видана та й на сцені на Україні не йшла). Він, можливо, мав минуле, за яке трохи побоювався, і ніяк себе не виявляв. Другий був Сергій Матяш. Цей був молодший, і в двадцятих роках був співавтором кількох популярних підручників української мови. Він був тихий, спокійний, на все згодний, води не скаламутить. Студенти ним не захоплювалися, але й не скаржилися. Я б, може, забув його так само, як інших своїх колеµ. Але раптом він зник пізньої осени 1934 року, а за кілька днів, очам своїм не ймучи віри, я читав у газеті список засуджених на розстріл небезпечних злочинців і терористів, і серед них був і Матяш. Це було кричуще безглуздя, але нічого йому не могло допомогти, і він упав під кулями НКВДівських майстрів цієї справи. Якби я знав це наперед, я б хоч придивився до його обличчя, а так я запам’ятав тільки своє загальне враження від людини і від вироку, і не можу бодай описом щось сказати про те, як він виглядав, крім хіба того, що нічим не виділявся.

Теоретично я міг би відповідати за те, що не викрив такого лиходія, але це було таке дурне, що навіть нікому на думку не спало щось про брак пильности в мене сказати. І так був Матяш, не стало Матяша, життя йшло своїм тором. Кого взяли, щоб заступити Матяша, я навіть не пригадую. Бо його, дозволяючи собі жарти на кутні, не розстріляли.

Викладачі, чи то пак викладачки, з інших дисциплін затямилися тільки ті, що полювали на чоловіка і пробували спокусити мене. Спершу це була викладачка біології Ефрос. Кілька разів вона лишилася після лекцій, щоб виходити разом і йти кілька кварталів спільно. Та це довго не тривало. За кілька тижнів вона просто з мосту запитала, чи я б хотів з нею одружитися, я відповів, що не плекаю такої мрії, і товаришка Ефрос мене відцуралася. А в мене почав розвиватися комплекс Йосифа Прекрасного. Я не злюбив жінок, що накидалися й самі себе пропонували. Довший і складніший був «роман» з Марією Наумівною Бромфман, нашою математичкою. Вона жила десь у горішній частині району Пушкінської вулиці, чи то на Чайківській вулиці (де був тоді гуртожиток технікумських студентів) чи то на Лермонтовській, і щовечора ми йшли разом від технікуму до її трамвайної зупинки на Миколаївському (Тевелєва офіційно) майдані. Марія Наумівна була ще недавно великої краси єврейського типу дівчиною — блискуче чорне волосся з проділом з лівого боку, звідки воно було гладко зачісане в обидва боки вниз, а на потилиці кінчалося вузлом, який можна було б розпустити в стилі новітньої Суламіти, густі чорні брови, вдумливий погляд карих очей, прямий ніс. Ні, вона мала бути дуже красивою і стилевою в своїй красі, але не роблено стилевою, а природно... В своєму фізичному розвитку вона вже досягла тієї межі, за якою починається шлях додолу. Та не це мене спиняло, хоч я був, звісно, далеко молодший від неї, найменш на десять років. Найбільшою перешкодою була проблема мого «соціяльного походження». Одружившися, ховати це від неї? Неможливо. Розповісти? Але хто б міг бути певним, що вона при нагоді не розповість цього хоч би тому ж Поліщукові, який її взяв на працю і з яким її єднали зв’язки національности, — розповість, розчарувавшися в мені, розсердившися за щонебудь або просто з балакучости й браку відповідальности? Я не був нею захоплений, але не можу сказати, що в мені нічого не ворушилося. Але в міру того, як вона ставала нервовіша й стурбованіша, я поступово розхолоджував її, то не «помічаючи» її натяків, то оповідаючи в загальній формі про те, що вважаю молоді шлюби за необережність, то сторонячися, коли вона, переходячи вулицю, притискалася до мене. І кінець-кінцем Марія Наумівна перестала проводжати мене, і я вже сам верстав шлях від технікуму додому, що, зрештою, не був довгий, може, двадцять хвилин. Не знаю, чи товаришка Бромфман таки вийшла заміж. Імовірніше, що ні. Вона була розумна й порядна жінка, і не мені кинути в неї камінь за те, що молодий — супроти неї ще хлопчисько — колеµа збудив її надії позбутися ніким не поділеної жіночої самоти в останні хвилини, поки така можливість ще, здавалося, могла б здійснитися.

Роки вчителювання в технікумі — я вже казав це — були змарновані в тяжкій праці, гаючи час і виснажуючи очі над читанням студентських вправ, не дозволяючи й думати про наукову роботу. Але я не хочу малювати їх тільки чорним і вважати за зовсім безкорисні. Моєю винагородою за зречення й жертви були людські контакти з молодшими братами, якими були мої студенти. І якоюсь мірою через них я причащався приналежности до нації, хоч ні вони, ні, либонь, і я націоналістами не були. А може, якось підсвідомо, самі того не знаючи, таки були? Або в нашому контакті ставали? Пастернак писав:«Вакансия поэта опасна, если не пуста». Це стосується, напевне, і до вчителів у їхніх зв’язках з учнями. У моєму випадку праця в технікумі означала також часткове переборення мого комплексу антирустикальности, якого цілком я ніколи не позбувся, а тепер відчуваю його гостріше, ніж давніше. А поєднати цей комплекс з любов’ю до України і українців — це не проста справа, ледве чи можлива кінець-кінцем. Дві душі в одному тілі — одна українська, друга антирустикальна? Чи вони можуть співіснувати без війни? У мої студентські роки перевагу взяла антирустикальність. Роки викладання в технікумі змінили балянс істотно. Його, балянсу, зміни й хитання великою мірою визначали мою дальшу біографію, і, певне, вони характеризували не одного містюка, зіставленого з українською стихією, її гоном, розмахом і обмеженнями.

Газетний технікум формально не підлягав УКІЖеві. Але поскільки дві інституції були під одним дахом, природно, студенти, викладачі, а особливо адміністрація обох закладів знали, що робиться в сусіда. Очевидно, довідавшися про мої добрі стосунки зі студентами і мої щорічні нагороди від адміністрації, директор УКІЖу Брауде запитав у мене, чи не хотів би я викладати також в УКІЖі, сполучаючи працю там і тут або покинувши технікум. Кидати технікум я не хотів, хоч там платили менше, ніж в інституті. Я прийняв запрошення, вирішивши працювати в обох закладах, хоч і обмеживши працю в технікумі до перших груп. Поясню, що таке перші групи, система, що існувала в обох інституціях. Кожного року і технікум, і інститут приймали щось 60 до 90 студентів, які ділилися на три групи. Поділ на три групи в першому семестрі був механічний, хто куди потрапив. Але, на підставі оцінок з першого семестру і загальних характеристик студентів, від другого семестру їх перетасовували між групами. Найкращих брали до першої групи, найвідсталіших — до третьої. Нема чого доводити, що працювати в таких перших групах було приємністю, в третіх — часом тяжкою мукою. З початком викладання в УКІЖі я поступово зрікся других і третіх груп у технікумі, а згодом те саме сталося в УКІЖі. Поза тим праця в двох місцях, природно, краще забезпечувала матеріяльно, бо прожити на технікумську зарплату можна було, але не дозволяючи собі нічого зайвого. А багато речей тоді треба було купувати в спекулянтів, бо державні крамниці рідко мали вбрання, пальта й багато чого іншого, а коли мали, витворювалися довгі черги, і шанси на успішну купівлю були обмежені. Ясно, це означало також велике й важке навантаження, найменше три дні на тиждень я викладав цілий день, по 10 годин, а вже ніколи не менше, ніж шість. Але в ті сталінські роки кожний працював з нелюдською енерµією, і моє переобтяження було нормальне і нікого не дивувало.

Мав я і «громадське навантаження». У технікумі я робив стінгазету. Виходила вона десь двічі на рік. Друкарки — теж порядком громадського навантаження, себто в понаднормальні години і задурно — друкували статті й інші матеріяли, — писав або збирав їх я: я наклеював їх шпальтами на великий аркуш паперу; хто вмів малювати, — робив малюнки, дружні шаржі, карикатури, що їх наліплювано між дописами, і все це вивішувано на загальне читання в передпокої другого поверху. Завданням стінгазети було підносити ударників — передовиків виробництва, висвітлювати їхній досвід і викривати «хвостистів», відсталих і консервативних, але під моїм проводом наголос був на першому. Я не пригадую, щоб ми когось викривали й на когось нападали. А що вчителі добрі чи погані залежно від того, які вони є, і кожний скупчує свій досвід і своє вміння й знання, яквін і тільки він може, то стінгавзета моя була доволі порожня, а зібрати чи скласти матеріяли до неї було досить важко. Це була чиста формальність, роблена для звітів, що от, мовляв, ми маємо свою газету, і ніхто її поважно не розглядав. Студенти мали свої стінгазети, і ці часом могли бути досить колючі на адресу самих студентів, а часом і викладачів.

УКІЖ мав свою невелику друкарню, і там друкувалася місцева газета, загальної стінгазети, отже, не треба було. А що кожному, як і скрізь, належало мати «громадське навантаження» — я засвоїв це з студентських років, — я дав себе вибрати на члена місцевкому. Місцевкоми — представництво професійної спілки на кожному даному підприємстві чи закладі — мали подвійну функцію. З одного боку, вони мали підстьобувати продукційність праці і сприяти поліпшенню якости продукції, з другого боку — поліпшувати побутові умови працівників і стежити, щоб адміністрація не кривдила своїх найманців. На фабриках і заводах обидві функції могли бути однаково важливі. В інституті поняття продукційности праці і рівня якости продукції були поняттями дуже умовними. Ніхто не міг із студента-нездари зробити талановитого, і не було способу перетворити посереднього педагога на майстра викладання. Практично той член місцевкому, хто відповідав за цю ділянку, мусів тільки забезпечити, щоб усі підписали умови на соцзмагання. Викладач X «викликав» на соціялістичне змагання викладача Y, той «приймав» виклик. Обидва підписували папірець про те, як вони піднесуть якість своєї праці, і на тому справа кінчалася — на даний академічний рік, а восени наступного року все це починалося знову. Так виходило, що «колектив охоплено соцзмаганням на сто відсотків», а значить, усе було в порядку. Саме цю ролю організатора соцзмагання я взяв на себе в місцевкомі. Це була спокійна ділянка, нікого не зачіпала, нікому не загрожувала, і ніхто мене не турбував своїми проханнями, скаргами абощо. Це було, як участь у товаристві «Геть неписьменність!» у студентські роки. Це була видимість праці без праці як такої. У певному сенсі це був глум з поняття громадської праці, але сходило за активність і викликало пошану.

Але в моїй праці організатора соцзмагання я зустрів трудність. Викладачі, звичайно, підписували свої «зобов’язання» беззаперечнно і забували про них за одну хвилину. Але в друкарні, де був справжній «пролетаріят», «робітництво», я зустрів перешкоди. Друкарня була мала, щось три або чотири робітники, і дуже примітивна. Праця її обмежувалася на друці щотижневої газетки, деяких запрошень та часом інших принагідних речей. Головний складач був товариш Брильянт. Це був російськомовний єврей, рудий, череватий, з обличчям у ластовинні і повний зневаги до білоруків-інтеліµентів. Щоб мати стовідсоткове охоплення соцзмаганням, я мусів дістати зобов’язання-виклик і від нього. Він рішуче відмовився. Він казав, що в такій малій друкарні не було ніякої потреби й сенсу когось викликати, щось підвищувати. Переконати його в протилежному не було легко, надто тому, що він мав рацію, а сказати, що це порожня формальність, я, ясна річ, не міг. У наших суперечках він фактично знущався з мене, а в моїй особі з інтеліµентів взагалі. Я міг би написати зобов’язання за нього, алеж я поняття не мав про технічні умови праці друкаря. Цей конфлікт пролетаря з інтеліµентським чистоплюйком відновлявся кожної осени, і з внутрішніми муками я спускався на нижчий поверх, де містилася друкарня. Але, коли це було виконане, я мав спокій на цілий рік, тільки треба було брати участь у засіданнях місцевкому, і це була почесна, виборна громадська праця.

З початком праці в УКІЖі я став викладачем вищої школи і перейшов із профспілки робос (робітники освіти) до професійної спілки працівників вищої школи і наукових установ. Моя година викладів оплачувалася трохи вище, і пошана до мене була більша. Але курси в суті речі були такі самі, як у технікумі. Це було практичне вивчення української мови й правопису, з перевіркою вправ, з контрольними диктатами. Як і в технікумі, тут підкреслювалися літературні аспекти мови, бож з випускників УКІЖу мали бути висококваліфіковані журналісти, що йшли до районових газет хіба як редактори, а частіше до обласних і центральних газет. З моїх перших випускників два пішли працювати навіть до «Комуніста» — Маруся Білик і Оля Островська. За пару років я взявся за дещо більш спеціялізований курс, присвячений газетним жанрам і проблемам — допис, стаття, фейлетон, хроніка, газетний заголовок, «шапка» тощо. Але тоді додано такий курс і в технікумі, так що й тут великої різниці не утворилося. Цей газетний курс звичайно давано партійцям, це було знаком довір’я, що його дали безпартійному.

УКІЖ мав злютованіший колектив викладачів, ніж технікум. Мовників було п’ять. Віра Анютіна викладала російську мову, Догадько, Журба і я — українську, Махинько — обидві. Пізніше на українську мову запросили ще Цебенка. З 1934 року пригадую Проценка, вовкувато-нервового, ніби цькованого псами. Як Матяш у технікумі, він зник у кінці першого семестру, і ми прочитали в газетах про його розстріл у відплату за вбивство Кірова, і так само цей розстріл видавався безглуздим і напевне таким і був, на його місце прийшов Полторацький. Газетну справу, крім мене, викладали Гузюк і Черепахов. Пізніше з мови прийшов Цебенко, а з літератури (російської) Роман Самарін. Але і тут ми зустрічалися тільки на перервах в учительській, і соціяльного життя в західному сенсі не було та й не могло бути, бо сексотом міг бути кожна друга особа, а в більшому товаристві хтось був би напевне. Це ж були тридцяті роки, тридцять третій ще не забувався, а незабаром уже насувся тридцять сьомий. Дивним дивом навіть у цих обставинах, були приязні, але про них далі.

Немолода вже Анютіна належала до тих старих учительок російської мови, що були закохані в кожне російське слово, вкладали всю думку в викладання і ніколи не усвідомлювали, що вони, об’єктивно беручи, виконували функцію русифікаторів. Це був уже не перший такий випадок у моєму житті, і про цей тип я тут уже писав. Зближення з нею я ніколи не шукав, хоч напевне вона була порядною особою і зовсім щирою в своїх поглядах і практиці.

Що думав Махинько, я не знав. Він був для мене «старорежимний», тип теж уже зустрічаний, хоч би в особі Вєрєтєннікова в мої студентські роки. Він ставився зневажливо до студентів, яких уважав за малописьменних (а багато з них таки були), і до викладачів, що не знали латини й греки, йому було однаково — викладати українську чи російську мову, здібним чи нездібним студентам. Я не пригадую, щоб він колинебудь сміявся чи посміхався, хіба що презирливо. Але Мефістофелем ця кремезна постать не була, йому просто все було байдуже, люди і проблеми, але він тішився, коли міг упіймати якогось студента на кричущій неписьменності або антикультурності.

Іна Якимівна Журба, десь із Миколаївщини, належала до того, що я називаю поколінням тридцять третього року. Ці люди прийшли до кінця своїх студій саме десь тридцять третього року, і їхніми першими завданнями стало викриття «буржуазного націоналізму» й «шкідництва на мовному фронті». Вони, звичайно, знали, що після їхньої погромної статті майже неминуче та особа або ті особи, проти кого був спрямований їхній виступ, буде органами НКВД вилучена з життя, але саме такого від них вимагали, і вони цю вимогу сумлінно виконували. Це були, сказати б, люди Андрія Хвилі, хоч особисто Хвилю вони могли й не знати. Але це Хвиля провадив кампанію проти попереднього покоління, чи то були люди Академії в безпосередньому чи широкому сенсі, чи люди Скрипника. Журба виступала проти «буржуазних перекручень» у мовознавстві, часом заходячи навіть далі, ніж від неї вимагали, ніж ішов сам Хвиля. Її стаття про відмирання кличної форми українського іменника не знайшла підтримки (хоч деякі її спостереження були слушні). Недовчені, люди покоління 33-го року наукових праць в повному цих слів значенні писати не вміли, але для кар’єри тоді цього й не вимагали. На своє щастя, Іна Якимівна не виявила великої активности і в своїй викривальній діяльності. Тому вона, мабуть, заціліла, коли 1937 року прийшла черга на винищення для людей покоління 33-го року, починаючи від самого Хвилі. Тоді забрали її чоловіка, а їй самій дали спокій. Можливо, що її зберегли в функції сексота. Доказів на це я не маю, але характеристично, що вона лишилася в Харкові під час німецької окупації, а коли я «випадково» зустрів її в закрижанілому зимовому місті на початку 1943 року, перед самим відступом німців, вона намовляла мене лишитися, мовляв, ніщо мені не загрожує. Сама вона зосталася, і ніщо їй не загрозило. Вона дістала поновно свою викладацьку працю.

Чоловіком Іни Якимівни був О. Матвієнко. Він був теж мовник і теж покоління 33-го року, але він був активніший у викритті «клясових ворогів» і усно, і в друці і видав навіть книжку, що звалася «Синтаксичні паралелі» і була суцільним псевдонауковим доносом на синтаксистів старшого покоління. Я його зустрів лише кілька разів, він не був моїм колеµою в УКІЖі (він був у якомусь науково-дослідному закладі), і я навіть не знаю його ім’я поза тимО., але я добре пам’ятаю його скрючену, сухоруку постать малого (хоч і без горба) Квазімодо. Хоч я знав мовознавців того покоління, що зробили кращу кар’єру, насамперед Наума Кагановича, але мені Матвієнко лишився ніби втіленням того періоду, а його доля — порожнеча перед 1933 роком, використання можливостей, створених того року, і зникнення в хвилі терору проти «терористів» — хай ідеологічних, того року, чотири роки пізніше. Ні, їхнє «наукове» життя не тривало довго, і великою мірою вони заслужили на свою пізнішу долю, але був і трагізм у короткості їхнього життя, наукового і фізичного, у такому поспішному накладенні кари за їхні підлоти. Тим більше, що ніколи не можна знати, чи вони виконували свою жалюгідну ролю з нахилу й кар’єризму чи з страху, — бо так від них вимагали. Сухорлява, однорука постать Матвієнка, яка пасувала до його діяльности, була справді жалюгідна, але й, може, гідна жалю.

До покоління 33-го року належав і Лев Юхимович Догадько, але не морально, а тільки фізично. І його вихід у науку припав на цей страшний час, і, як інші, Догадько мусів іти за Тичининим «Співай, поете, з нами в тон». Догадько взяв участь у вивченні мови українського робітника, і його стаття на цю тему була надрукована в збірці «Мова робітника», тоненькій книжечці, що вийшла 1934 року. Це, певна річ, було замилюваням очей. Робітники Харківського паровозобудівельного заводу, де збирано матеріял до збірки, не говорили по-українськи, за винятком тих, хто недавно прибув з села, тікаючи від розкуркулення або колективізації. Але це замилювання очей нікому не загрожувало, і Догадько не писав ні на кого погромних статтей-доносів. З євреїв, але сільських — його батько був сільським ковалем десь на Кіровоградщині (а його вчителем був у Кіровоградському педагогічному інституті учень Потебні Василь Харцієв), — Лев Юхимович був більшим українським патріотом, ніж багато з його перевесників-українців. А що, огрядний і експансивний, він часом не міг стриматися від неµативних зауважень про тогочасну дійсність, зокрема і перед своїми студентами, то він був скоро обвинувачений в українському націоналізмі. Його знімали з аспірантури, з праці, потім він клопотався в Наркомосі, оббивав пороги, його відновляли, аж до нового звільнення. У цих обставинах наукових праць у точному сенсі слова Лев Юхимович фактично не написав. Але викладачем він був добрим, і брав він, у протилежність мені, не так логікою й дисципліною думки й поведінки, як емоцією. Він був майстром дотепу й іронії, але не злої, а доброзичливої до всього, що не переходило меж пристойности й чесности. Він мав смак до літератури і в літературі не раз знущався з поетів, що «співали в тон». В одах того часу поети часто вживали замістьборотьба —борня. Це було менше звичне і йшло за високий стиль. Він з приводу сполучення«у борні» глузував —«в уборній». І це був дотеп, що сягав далі від сміху з приводу невдалого словосполучення. Догадько не тільки викладав граматику й правопис, він учив студентів любови до слова, і він заражав їх цією любов’ю. Це він навчив їх, читавши кожний твір літератури, виписувати з нього на картки всі цікаві й кольоритні синоніми, а потім, самому пишучи, користатися з такої картотеки. Я перейняв від нього цю методу. Було це особливо важливо в роки, коли старі словники були вилучені з ужитку, а нових не було жадних, не кажучи вже про синонімічні або фразеологічні. В УКІЖі він опинився між двома звільненнями, перед тим він був у якомусь провінційному педагогічному інституті, здається, полтавському. В кінці тридцятих років його «зняли з роботи» в УКІЖі і, після довгих клопотань, призначили до Полтавського педінституту. Догадько не писав наукових праць, та і хто б писав їх у ті страшні роки арештів, заслань і розстрілів. Але він в УКІЖі видавав лекції для заочних студентів, і до цього він притяг своїх колеµ, Журбу і мене. Він редаµував ці випуски, і я від нього навчився потреби точности формулювань і відповідальности за кожне слово.

Людина пориву, експансивна, говірка, легкий знайомий з незнайомими, Догадько був повною протилежністю мені. Він — людина швидких реакцій, я — вповільнених; він — балакучий, я — стриманий; він — легкий у зближенні, я — обережний. Це він створив приязнь між нами. Він вибрав мене, можливо, відчувши, що, в протилежність Журбі, я не був «режимний», в протилежність Махинькові — не замкнений від людей, а справді щиро зацікавлений у своїй дисципліні — мовознавстві і в своїх учнях — студентах. Він вдерся в приязнь — вдерся в позитивному сенсі, — як вдерся, буквально, в групову фотографію. Студенти моєї першої групи хотіли зфотографуватися разом зі мною і дати мені це фото як вираз їхнього задоволення мною. Під великим портретом Сталіна і під малим Косіора, було це 1935 року, ми хто сів, хто став — і запрошений фотограф зняв нас. Так це була моя група і я з нею, і раптом Лев Юхимович побачив це і буквально встромив себе в перший ряд. Ніяк він туди формально не належав, але прийшов, запропонував себе — і от він на фотографії! Цьому я завдячую, що маю його образ. Так він увійшов і в приязнь зі мною, у ті роки, коли так рідко робилися дружби, коли кожний сторонився другого. В усій нашій протилежності ми стали справжніми приятелями. Коли я їздив до Полтави, я був його гостем, я часто відвідував його родину (жінка й двоє дітей) у Харкові, де він жив у студентському гуртожитку на вулиці Артема, в двох кімнатах, з жінкою й двома дітьми, а потім з Полтави він приїздив до Харкова, й я був його господарем. (Для цього, не без труду, я купив ватяну ковдру, що потім супроводжувала мене в мандрах по Словаччині і Австрії й доїхала до Америки). Це була подія, бо не завжди були ковдри в продажі, і не завжди вирушав я на закупи. Ми обходилися тією самою ковдрою десятки років, а це була нова. Життя Лева Юхимовича урвалося трагічно. Було це 1941 року, і НКВД перевіряло всіх своїх «клієнтів», щоб хтось з неблагонадійних не лишився під німецькою окупацією і не допомагав німцям. Догадько, з його численними звільненнями з праці під закидом націоналізму, звичайно, був добре репрезентований у їхніх справах. Десь у серпні того року, коли здача Полтави була вже поза сумнівом, його заарештували. У ті дні заарештованих звичайно нищили, це було найпростіше. Так, напевне, сталося і з Догадьком, бо ніколи ніде більше не з’явився слід його. Я про це нічого не знав аж до кінця вересня.

Ми лишилися вірні один одному. Догадько нічого на мене не виказав. Я на допиті в НКВД, 17 вересня, серед інших запитань про своїх колеµ був запитаний і про нього. Я сказав, що знаю його як порядну радянську людину. Слідчий подивився на мене критично і сказав тільки:

— Ви певні цього?

Кілька днів пізніше мене відвідав молодший брат Лева Юхимовича. Разом з дружиною й дітьми Догадька він тікав на схід. Він забіг на кілька хвилин, щоб сказати про це, про арешт Лева Юхимовича, про те, що він, брат, закопав перед виїздом рукописи й найцінніші книжки свого брата під деревом у садку. Так я дізнався про долю мого приятеля, про те, що я його вже ніколи не побачу. Це знищення серед інших безглуздь доби було, може, найбезглуздіше. Як міг Догадько, єврей, співпрацювати з німцями?

Не знаю, чи в спокійних, «нормальних» обставинах з Догадька вийшов би визначний учений. Його вартість, його призначення були насамперед у тій життєрадісності, яку він розбризкував, його головний хист був з’єднувати людей, відкриватися їм і відкривати їх. Бачу його, звичайно в зеленавому вбранні (я волів чорне — теж різниця темпераментів), завжди захопленого чимнебудь, струмки поту збігають з його гладкого обличчя, він витирає їх носовичком, і ось він біжить далі. Він умів цінити добрі вірші, умів розрізняти золото від підробок, але не цурався й прози життя, запашного вина й добірних дівчат, — але тільки тих, що в тілі, він страх не любив худорлявих і не називав їх інакше як «драна кішка», — мабуть, ходячий хвиський вислів з його сільського дитинства. З американськими замореними дівчатами він не був би щасливий, хіба що з опасистими, стегнастими, задастими муринками. Але що робило Догадька неповторно принадним і справжнім приятелем душа в душу — була не просто життєрадісність і гумор, але й те, що за ними стояли біль, сум і розуміння властивих людині слабкостей і підлот, хоч дуже рідко ці почуття виходили назверх і знаходили свій прямий вислів.

Володимир Григорович Цебенко прийшов до складу укіжівських викладачів мови дещо пізніше. Він був абсолютно порядною людиною, але далекою від блиску й дотепу, радше сірою й навіть нуднуватою — і безмежно зляканою. Він був трохи старший від мене, і багато з заарештованих і знищених колеµ-мовників, які були для мене вже тільки іменами, для нього були реальними людьми, з якими він учився, зустрічався, жив. Тож він сховався в собі і пильнував кожного свого слова — як би чого не вийшло. Не зважаючи на це, ми сприятелювалися. Було в радянській людині того часу специфічне шосте відчуття: відчуття порядности й унутрішньої не-радянськости (що не конче означає протирадянськости) зустрічного. Це почуття нас і звело, без політичних деклярацій і µарантій, і воно нас не обдурило. На політичні теми ми не говорили, тільки раз, коли почалася війна і вийшло розпорядження на всі шибки наклеїти поздовжні й поперечні смужки паперу, бо це, мовляв, зберігає шибки від струсу й розколювання, коли поблизу впаде бомба. Я тоді не втримався й сказав йому:

— Ліпимо хрести на радянську владу!

Я побачив жах у його очах, і він заговорив про щось інше. Але він мене не виказав. Володимир Григорович був людина обмежених зацікавлень, розмови з ним були далекі від тих зблисків, що іскрилися в розмовах з Догадьком. Просто кажучи, він був нуднуватий. Статті його не йшли далі описових переліків і розкладання на полички, без творчої і свіжої думки. Але в тих обставинах не так просто можна було знайти людину, що на неї можна покластися, а таким він був. Поза тим, він був людиною, що вміла влаштовуватися. Коли я ще був у восьмиметровій моїй кімнаті, він мав добре мешкання в кінці Мироносицької вулиці недалеко парку, в новому будинку. Я був неспроможний дістати в радянські часи телефон — він мав цю дорогоцінну й рідкісну машину, яка, правда, мала не таку вже й високу вартість, бо багато людей не могли її дістати, і тільки для розмов з небагатьма можна було її використовувати. Він мав і вродливу, набагато молодшу й дуже вичепурену дружину, яка крутила ним, як хотіла. Вона вчилася на співачку (чи вона мала голос, не знаю — може, це була просто одна з примх) і ніколи не знижувалася до того, щоб перекинутися хоч словом по-українськи. Розмови з Володимиром Григоровичем не належали до високоінтелектуальних, переважно мовилося про те, де можна щось дістати, про те, хто зі спільних знайомих що зробив... Політично слизьких тем уникалося. Можна було мати з ним прості радості життя. З’їсти чогось смачного, випити чарку горілки чи вина. Ми їздили з ним на Дінець десь під Зміїв. Він мав свій човен, і ми гребли. Раз нас застала на річці страшна злива й грозовиця, ми змокли, як хлющ, і він питав мене, що таке хлющ, а я не знав. Він мав там знайому селянку, в якої зберігався його човен. Мокрі до нитки, тремтячи від холоду, ми ледве дісталися на сінник у Петровни (ніхто не знав її на ім’я, тільки по батькові, і тільки на-овна, ні в якому випадку на-івна) і, щоб зігрітися, лежали притулившися спинами один до одного. А перед тією нещасливою плавбою ми, зібравши хмиз і розпаливши багаття, варили пшоняний із салом куліш, і був він смачніший від нектару й амброзії. Усе це опукло збереглося в пам’яті, бож сільське життя було мені в дивину. У себе вдома Цебенко мав добре радіо, таке, либонь, що можна було слухати й закордон, але він ніколи не запрошував мене приєднатися до нього в таких операціях. Це вже був би небезпечний політичний крок, а обережність була понад усе. Коли Харків окупували німці, вони сконфіскували всі приватні радіоприймачі. Стояла довга черга, і Володимир Григорович у ній, болісно переживаючи свою втрату. Але німці видавали розписки, і він мав надію, що згодом радіо йому повернуть. Та де ж! В останній місяць перед окупацією він перестав з будь-ким зустрічатися, коли хто приходив, не відчиняв двері. Думаю, що його тоді викликали до НКВД в останній перевірці всіх не зовсім певних і змусіли підписати зобов’язання доносити про все почуте. Щоб не зробити підлоти, донісши на когось, і щоб не бути обвинуваченим у тому, що він її не зробив, він вирішив нікого не бачити. За німецької окупації наші зустрічі відновилися, але вони не були часті. Від нього до мене було досить далеко, міського транспорту не було, а я був в умовах недоїдання не дуже спроможний на далекі переходи. Але ще важливіше було те, що я не цурався «Просвіти» і кола Доленка, а обережніший мій товариш волів триматися на віддалі. На початку, правда, він написав разом зі мною статтю до харківської «Нової України» про пригноблення української мови під совєтами. Але він надрукував її під псевдонімом В. Нетай, а коли редакція, мабуть, під тиском німців, заявила, що друкуватиме матеріяли тільки під спражніми прізвищами, він від дальшої співпраці утримався. Не знаю або забув, як він здобував хліб свій щоденний у голодному місті, можливо, що він мав зв’язки з селом, яких у мене не було. Але пам’ятаю нашу експедицію до квартири Булаховського. Тоді поширилася чутка, що німці будуть конфісковувати покинені приватні бібліотеки, він приніс цю чутку до мене, і ми вирішили спробувати «врятувати» найцінніші книжки з книгозбірні нашого вчителя. Догляд над своїм мешканням він доручив одній старенькій жінці, ми її розшукали, переказали їй новину, переконали, що безпечніше книжки забрати, і вона впустила нас і дала нам забрати, що ми хотіли і що могли пронести. Коли сьогодні я аналізую, чому я взяв участь в експедиції, я не певний, шляхетні чи злодійські наміри рухали мною. Тоді я вже не був певний, що німці переможуть, а отже, радянська влада, а з нею Булаховський повернуться. З другого боку, я все ще не вважав це за єдину можливість. Але я твердо знав, що в радянській системі я не житиму, а отже, шансів на те, щоб зустрітися з Булаховським і повернути йому забрані книжки, не було. Хотів я їх просто привласнити собі? Дуже ймовірно. На своє виправдання можу тільки сказати, що в останні дні перед відступом німців із принишклого, замороженого, напівмертвого Харкова я зустрів Людмилу Олександрівну (я ніколи не знав її прізвища) і переказав їй, щоб вона сповістила Булаховського про кілька речей, а серед них і про загарбані мною книжки. Але до цього не дійшло, бо в перші ж дні поновної радянської окупації усі мої книжки вивезено до сховища, де в них за кілька днів улучила бомба і все знищила. Таким чином, ці книжки ніколи до Булаховського не повернулися. Чи така сама доля спіткала ту частину бібліотеки, що її забрав Цебенко, не знаю. Моральний коментар до цього епізоду лишаю читачеві. Я не вважаю його за одну з найсвітліших сторінок книги мого життя.

Востаннє я зустрівся з Цебенком у Берліні, десь 1944 року. Як він дістався на Захід, я не знаю. Не відомо мені й те, де він працював. Найправдоподібніше, це був якийсь орган німецької пропаµанди. Саме тому він жив на приватній квартирі десь у східній частині міста. Це була кімната в німецької господині, і я там переночував з її дозволу. (Я був у Берліні наїздом, на один день). Ми зустрілися як старі приятелі, це було приємне побачення. Новиною було те, що тепер його лялечка-дружина не так уже гребувала українською мовою. Пізніше, коли я вже був в Америці, він мене розшукав і написав з Каліфорнії. Його дружина давала приватні лекції співу, і з цього вони жили, але він шукав педагогічної праці. Саме тому він до мене написав. Він зберігав свою стару обережність у нових обставинах. Коли йому треба було згадати про УКІЖ, він називав його «той інститут, де ми колись працювали». Він не хотів згадувати, що це був заклад комуністичний, навіть у листі до мене. Далі його слід для мене пропав. В українських колах він не обертався. Я не здивувався б, коли б довідався, що його дружина знов забула українську мову. Цебенко зацілів у трьох режимах тому, що був обережний і контролював свою поведінку й свій язик. А все таки, в певних межах, він зберіг порядність, і я не думаю, що я був єдиним, кому він не підклав свині. Як Пер Ґюнт, він обходив життя «по кривій».

Такі були мої колеµи-мовники. З газетних дисциплін колеµ пригадую двох. Один був Гузюк, другий Черепахов. Важко було б знайти протилежніших людей. Пилип Гузюк був з-під Бродів у Галичині і опинився на Радянській Україні від 1920 року. Уже те, що він був один з тих дуже нечисленних галичан, що заціліли від арештів, говорить про його виняткову льояльність і обережність. Він тримався партійної лінії неухильно, але ніколи не був активним понад міру, бо це також стягало б на нього небезпеку. Допомагало йому й те, що він не був нічим видатний чи відмінний, ніколи не мав ориµінальних думок і несподіваних вчинків. Після смерти Сталіна він раптом пустився в літературну діяльність, було йому в пору дебюту 55 років. Проза його була така ж сіра, як і він сам.

У протилежність Гузюкові, який ніколи не хотів бути першорядним і ніколи таким не був, М. Черепахов хотів і вмів блищати і в цьому знаходив найбільшу насолоду. Повний активности, він був меткий репортер, дотепний фейлетоніст, майстер слова, більше дома в писанні по-російському, але і непоганий журналіст в українській пресі. Гузюк мав баб’яче обличчя й спокій у рухах, Черепахов у його великих чорних окулярах був увесь Sturm und Drang, він в’їдався, вгризався в кожного, з ким зустрічався. На ультрасірому, штампованому тлі харківської журналістики він з’явився несподівано, як метеор, і зразу звернув на себе увагу. Він був чи не єдиний, якого читачі знали на ім’я й не тільки читали, а й чекали на його виступ. Люди типу Черепахова, здібні, енерµійні і в суті речі по той бік моралі, більше відповідали б капіталістичному суспільству, але і в радянському вони можуть зробити добру кар’єру, яка, одначе, часто кінчається катастрофою, дарма що вони легко і радо вступають до партії і нещадно атакують усіх справжніх чи вдаваних порушників норми. Не знаю, як закінчилася кар’єра (і життя?) Черепахова. До 1941 року нічого злого з ним не ставалося, після того він зник з мого обрію. З ним у моїй біографії зв’язані зміни в моєму квартирному статусі, та про це пізніше.

У своїй істоті журналістом був Олекса Полторацький. В УКІЖі він викладав історію літератури. Людина міської культури, добрих манер і вишуканих убрань (що на той час не часто траплялося) він теж був кар’єрист, але поговір був, що він робив кар’єру головним чином через прислужування НКВД повідомленням про діла й вислови своїх колеµ. Мене обережно попередив про це Цебенко, сказавши, що з Полторацьким треба не йти далі від офіційних контактів. Його напади в пресі на Аркадія Любченка і Остапа Вишню, звісно, були всім відомі, але припускалося, що більше речей такого жанру й стилю йшли не до друку, а до справ радянських жандармів. Наскільки це було справедливо, ствердити не можу, можу тільки сказати, що він був у нашій учительській чи не найбалакучіший і любив підносити політичні теми, але радше питально, ніж ствердно. Пам’ятаю, 1940 року, коли німці зайняли Салоніку, він міркував уголос, які могли б бути наслідки цього. Кожний мав свою потаємну думку, коли черга прийде на нас і чи війна тут буде такий самий бліц, але не пам’ятаю, щоб хтось висловлював такі думки вголос. Не диво, що він ні з ким не приятелював. Його повоєнна кар’єра наче потверджує підозри, що навколо нього снувалися. Він став редактором важливих журналів, де провадив невхильно тверду партійну лінію, був «міні-амбасадором» української культури на Заході. Думаю, що за всім, що він робив, стояла зневага до довкілля і самозакоханість.

За добір викладовського складу УКІЖу відповідальним був заступник директора по навчальній частині, а в щоденній мовізавуч Тимець. Не знаю, як його звали, для всіх він був просто товариш Тимець. Він був дуже толерантний і доброзичливий, і його любили. Селянського роду, великий, великовухий і незграбний, він був як довгий складаний ніж, що чомусь не складається. Я не часто бував у його кабінеті, але в двох випадках це було в досить неприємних справах.

Перша халепа стряслася вже в перший рік моєї праці в УКІЖі. І була це велика халепа. Мушу почати трохи здалеку. Десь від 1932 року в середніх школах запроваджено так звані «стабільні підручники». Перед тим на ринку було з кожної дисципліни кілька підручників, які між собою конкурували, і вчитель міг сам вибирати, який він хотів радити учням. Тепер це централізовано. Підручники складалися за замовленням Наркомосвіти, там затверджувалися, і після цього цей підручник можна було вживати в школах. Передбачалося, що це мав бути підручник на багато років, поки Наркомос не вважатиме, що нові вимоги науки або навчання потребують його нової редакції або заміни на інший. Звідси термін «стабільний». Але в дійсності тих років у справу втрутилася ще одна обставина: це були роки терору й масових арештів. А система була така, що коли когось заарештовано, автоматично вилучалися всі книжки даного автора. А що таке траплялося часто, стабільність підручників була дуже нестабільна. Саме таке трапилося з підручником української мови для 5—7 кляси середніх шкіл. Перший «стабільний підручник» уклали Бойків (Іван?) і Гр. Шевчук, і це був навіть зовсім не поганий курс у межах офіційно затвердженої програми. Та раптом автора чи, може, обох авторів заарештовано, і підручник підлягав вилученню. Тим часом школа не могла чекати, новий підручник був потрібний негайно. Скласти його доручено Інститутові мовознавства в Києві. Заснований не так давно (1931) на руїнах розгромлених дотогочасних інституцій Академії Наук у Київі, тепер був очолений Наумом Кагановичем, і це поставлено як його особисту відповідальність — створити новий підручник, власне, два — морфології й синтакси — за яких два чи три місяці. На це він потребував попихача, особу, що виконала б усю чорну роботу, і його вибір упав на мене. Не знаю, чому так сталося, — я не знав його особисто. Може, він чув про мене добру думку від Булаховського (якого він громив, назвавши свій виступ проти його «Основ мовознавства» «Основи буржуазного мовознавства»), може, тому, що моє прізвище кінчалося на-ов, може, тому, що я працював у комуністичному інституті, може, тому, що він бачив заочні лекції з української граматики, що виходили з моєю участю під редакцією Догадька. Факт той, що несподівано я дістав листа про те, що мушу скласти новий стабільний підручник, а для цього виїхати до Києва й з’явитися в розпорядження Наума Кагановича. Я відповів, що маю хвору матір і тому не можу виїхати. На це прийшов новий лист — я можу виїхати разом з матір’ю, подорож обох буде оплачена Наркомосом. Ніяким способом мені не хотілося бути замішаним до цієї брудної справи, нових викрутів я не мав і в відчаї я просто не відповів на листа. Прийшла телеграма. Я не відповів, хоч і розумів, що така тактика ледве чи може бути успішною. Тоді прийшла телеграма до Тимця: під особистою відповідальністю дирекції УКІЖу я мав бути негайно відряджений до Києва. Вибору не лишалося. Ми мусіли виїхати.

Першою зупинкою в Києві був Наркомос, а звідти мене спішно спрямували до приватного мешкання Кагановича. Воно було досить велике, щоб можна було мене там примістити.

Кагановича, який тепер не згадується в жадних джерелах у Радянському Союзі, ніби його й не було, був після Хвилі головним діячем у тому, що називалося «ліквідація націоналістичного шкідництва в мовознавстві». Андрій Хвиля, якого я ніколи не зустрічав, був ідеологом і лідером кампанії, його доповіді й статті повіддю спливали в пресі всіх типів, від щоденної до товстих місячників, від популярної до наукової, і це була суцільна гістерика погромного типу, в якій ключовими словами були «знищити», «зліквідувати», «викоренити»... Поки йшлося про особи і їх знищення, Хвиля з допомогою НКВД давав сам собі раду, але в переформуванні мовних норм провідну ролю мав відігравати саме Каганович, який відтепер мав стати для мене Наумом Аркадійовичем. Каганович перед тим закінчив аспірантуру з російського мовознавства в Булаховського і опублікував одну (так, одну!) статтю наукового характеру — про історичний розвиток російських дієприкметників, зрештою не погану, як на початківця. Але, як багато євреїв російської культури, — згадаймо Олександра Мойсеєвича Фінкеля в Харкові або Романа Осиповича Якобсона в Празі, — він ненавидів те, що можна було б назвати самостійництвом в українському мовознавстві й мовній політиці. Він почав різку і чимдалі тим різкішу критику чи, може, краще сказати, війну проти мовної політики Академії Наук у Києві і Наркомосу, тоді ще в Харкові (Скрипник). Перший виступ був ще поміркований, своїх супротивників Каганович обвинувачував у народництві (в чому була частка правди), але далі він, видно, знайшов покровителів у партійних колах, і його критика ставала дедалі більше погромницькою. Тепер уже мова йшла про буржуазних науковців, а це вже загрожувало їхній свободі й життю, а далі пішло вже про шкідників. Атаки Кагановича почалися ще за Скрипника, і це тоді, як почалися прямі напади на керівника Наркомосу, створило навколо голови Наума Аркадійовича авреолю героїзму. Якже, він почав кампанію перед її справжнім початком! Не диво, що Каганович був призначений директором Інституту мовознавства, на той час майже цілковито спустошеного звільненнями та арештами, керівником усіх мовних видань і проєктів. Це була доба диктаторів: на всю Україну таким був Постишев, під ним у справах культури — Хвиля, під Хвилею у мовознавстві — Каганович, як у літературі — Микитенко тощо.

Каганович зустрів мене заявою, що вже чимало часу пішло на мої зволікання, і тепер ми мусимо скласти дві книжки нового підручника за місяць. Я нікуди не буду виходити з його приміщення, годуватиме мене жінка Кагановича Дора Семенівна Леві (яку теж упряжено до воза оновлюваного українського мовознавства; вона була одним з упорядників ортографічного словника, що побачив світ 1936 року і нараховував 270 сторінок — проти 450 у Голоскевича), досить безоблична постать. Сам Каганович подбає за теоретичну частину, а я мушу бути відповідальним за текст вправ, що обіймали приблизно половину сторінок. Я пробував сказати, що за місяць укласти підручник для трьох кляс середньої школи річ неможлива, навіть якщо не треба нікуди виходити і думати про прохарчування, тільки працювати й спати. На це Каганович мав просте заперечення. Він, не прикрашаючи дійсности, цинічно заявив, що це річ цілком можлива, що підручник (Бойкова й Шевчука) вже є і зовсім добрий, єдине, що в ньому недобре, це прізвища упорядників, які опинилися серед ворогів народу, і що фактично новий підручник можна було б скласти за півгодини, тільки переписавши прізвища на Кагановича й Шевельова, але, щоб дотриматися декоруму, Наркомос дав нам місяць часу. Мене закликали зробити леµалізований пляµіят, і я про це сказав Кагановичеві, на що дістав обурену репліку:

— Вы юноша дерзкий! —

і недвозначний натяк на те, що непокірних уміють приборкувати. (Зі мною Каганович говорив по-українськи, з дружиною більше по-російськи), але емоційність йому краще виходила по-російськи.

Кінець-кінцем ми договорилися до того, що в теоретичній частині він робитиме, як він схоче, але текст вправ я доберу заново. Каганович на це погодився тим легше, що це давало йому змогу усунути з прикладів у вправах ті, що походили з творів письменників, яких уже заарештовано (це було обов’язкове), але й тих, про кого він думав, що вони можуть бути заарештовані. Не диво, що коло половини прикладів тепер були з Івана Микитенка та Івана Кириленка, провідних авторів короткої доби Андрія Хвилі. Пам’ятаю, як він замахав руками, коли я спробував узяти приклади з Андрія Головка:

— В ніякому випадку! Він стріляв у свою жінку, завтра він може стріляти в когось іншого!

Так зцензуровано Головка. Каганович не передбачав, що за чотири роки він сам, разом з Хвилею, Микитенком і Кириленком, буде розстріляний без суду, а його ім’я, як і ім’я Хвилі, буде стерте з радянцями писаної історії!

За місяць моя київська стахановщина закінчилася, підручник був готовий (від того часу я дуже не любив їздити до Києва), я повернувся до Харкова, до УКІЖу, почуваючи себе так, ніби мене занурили головою до посудини з виметом. Моя ганьба відновлялася тричі, бо трьома виданнями виходили ці книжки: 1934, 1935, 1936-го. Падіння Хвилі й Кагановича зробило неможливим дальші видання. Я не звіряв теоретичної частини в старому й новому підручниках і не знаю, скільки і що саме там змінив Каганович. Він мав контроль над моєю частиною, я над його — ні. Мою участь у цій афері я завжди відчував як ганебну й непрощенну. Але що я міг зробити? Справжнім авторам допомогти вже не можна було. Відмовившися, я б поділив їхню долю, а на моє місце знайшли б іншу особу, ні, інше прізвище. Шкоди мій учинок нікому не приносив, а кривити душею радянський громадянин повинен так чи так день-у-день. Коли я 1941 року вирвався з радянської системи, я хотів хоч почасти дати голос знищеним першим авторам книжки. Одним зі своїх літературних псевдонімів я взяв ім’я Гр. Шевчук. Хай знищений промовляє до живих хоч так, другим голосом, якого він ніколи не мав і не чув.

Кілька років пізніше, десь, може, 1938 або 1939 року, мене знову запрошено до кабінету Тимця. Цього разу мене нікуди не кликано, мова йшла про проблеми внутрішньо-укіжівські. Тимець почав розмову з того, що студенти мене люблять, що я фактично щороку дістаю премії й нагороди, що я проваджу громадську працю і що мене вважають за вірного сина своєї батьківщини (хоч я й далі не брав участи в жадних виїзних кампаніях на село, на «прориви» і ніколи не з’являвся на демонстраціях. Та про це він не згадував). Отже, вів далі Тимець, студенти дивуються, чому я не вступаю до партії, питання про це стояло на партійних зборах, і партійні збори поставилися б прихильно, коли б я подав заяву про прийняття до партії. Тимець був, як завжди, дружній і доброзичливий, часом мені здавалося, що в ньому ще жили рештки традиційної староселянської ввічливости, однак я був стурбований і переполошений, справа виглядала мені серйозною. Щоб я пішов до партії, для мене було виключене. Моє соціяльне походження в ті роки великої ролі вже не грало, хіба те, що я його приховував. Але вступ до партії був би проти моїх переконань: він вимагав би від мене багато вчинків, спрямованих проти інших, там, де я хотів би зберегти принаймні невтралітет; і він перетворив би мене на шахову фігурку, яку хтось незримий переставляє, як йому хочеться: сьогодні мене могли б послати до війська, завтра — до НКВД, сьогодні — до Росії, завтра — до якоїсь там символічної Амвросіївки, сьогодні — директором видавництва, завтра — керівником свинарника... За всяку ціну я мусів відмовитися, але відмова могла бути потрактована як ворожість з усіма з того наслідками... Я попросив часу, щоб подумати, Тимець просив не затягати, і ми умовилися, що я прийду до нього за день чи два. Думати мені треба було не про те, сказати «так» чи «ні», а тільки про те, як знайти найлагіднішу форму відмови. З подорожжю до кубла Кагановича я вже знав, що і позапартійний може бути мобілізований. Але це було в виняткових випадках, на певний час і в певних межах — воля вибору й дії лишалася в моїх руках. У партії я був би тільки нумером, і кожна нова кампанія — а партія безперервно була в кампаніях, в штурмах, в гістериці.

Моє думання не дало ніякого задовільного приводу для мого неминучого — «Ні!». Але я добре пам’ятаю свою відповідь, вона мені коштувала чимало нервів. Я почав з того, що я ціню довір’я до мене і безмежно відданий радянській владі й політиці партії. Але — тут я послався на те, що — Тимцеві це було відомо — я нічого не роблю половинчасто. Якщо я викладаю, я віддаюся цьому. Коли я пишу наукову працю, я ввесь нею поглинений. Якщо я вступлю до партії, це буде головним у моєму житті, і мимоволі воно піде на шкоду моєму викладанню, а вже зовсім зашкодить моїй науковій праці. Було це почасти правда (крім останнього твердження), але кожний розумів би, що це тільки викрут. Тимець вислухав мене лагідно і сказав, що він мою позицію розуміє. Усе таки, вийшовши, я сподівався заходів проти себе, може, втрати праці в УКІЖі, напевне, втрати уваги до себе як зразкового викладача. Нічого цього не сталося, ніколи ніхто мені про мої дві розмови з Тимцем не нагадував, студенти (які всі були в партії і мусіли знати про пропозицію Тимця) не змінили свого до мене ставлення. Це здалося мені чудом, а Тимець тим добрим святим, який того чуда доконав. Сьогодні я думаю, що в цьому мій випадок не був індивідуальний. Мабуть, це була одна з тих кампаній втягання «кращих» людей до партії, які систематично в її лавах відбувалися. В усякому випадку випадок не дійшов навіть до «спецчастини», себто наглядача від НКВД, при УКІЖі. Можу сказати про це з певністю, бо коли мене в вересні 1941 року брали на допит до НКВД, про цей епізод мої слідчі (їх було два) не згадували, а вони могли б використати його проти мене, якби спецчастина їх повідомила. На закінчення оповіді про цей епізод, який тоді коштував мені кілька безсонних ночей і надовго зіпсований настрій, згадаю, що саме тоді втягли до партії Черепахова, який перед тим був, сказати б, сам по собі. А я був потішений тим таки Тимцевим твердженням, що все в порядку, що я був і лишуся «безпартійним більшовиком».

На цей час я, як і мій старий приятель Мишко Тетієвський, мали вже й друковані речі відповідного характеру. Це змушує нас повернутися до Наума Кагановича та керованого ним Інституту мовознавства. Каганович мусів щось видавати, і продукція ця мала бути «партійно загострена», «войовничо-матеріялістична» і спрямована на викриття ворожих «псевдонауковців», що, мовляв, «окопалися» в різних радянських установах і провадять там і звідти свою підривну ворожу працю. Цьому майже цілком, за винятком статті Булаховського та ще Ізюмова, був присвячений редаµований Кагановичем журнал «Мовознавство». Туди мене, ясна річ, не вабило, і, хвалити Бога, Каганович і не пробував втягти. Але, крім критики, Каганович мусів давати щось позитивне, і тут йому було особливо важко. В Росії ще провадилася боротьба між марристами і марксистами чистої крови, без домішки марризму, і не завжди легко було в Києві вгадати, на яку в цій запеклій боротьбі на знищення ступити. Але марристів на Україні не було, і Каганович міг тільки вмістити статтю чи дві ленінградських авторів в українському перекладі. З не-марристським марксизмом було легше, бо кожний міг навести пару цитат з Леніна й Сталіна, а подеколи Маркса і Енµельса, з газетними штампами, кожному відомими, про боротьбу кляс і передову ролю пролетаріяту. Але треба було показати позитивне в радянському мовному житті, і цьому мали бути присвячені збірки статтів різних авторів про мову робітників важкої індустрії і про мову «пролетарських письменників». Так постав задум двох збірників «Мова робітника» і «За якість художньої мови», обидві під редакцією Наума Аркадійовича. Нівроку, вийшли вони тоненькі, десь між 60 і 100 сторінок, але і то не легко було зібрати, коли фактично були знищені мало не всі кваліфіковані мовознавчі кадри. Про «Мову робітника» вже говорилося тут, бо там брали участь Догадько і Журба. До «За якість...» спокусили мене і Мишка Тетієвського. Я написав статтю про мову Микитенкової «Диктатури». Це був мій дебют як мовознавця, я пробував вийти з того запілля, в якому я сам себе замкнув, але тільки для того, щоб потім знов приректи себе на мовчання. Стаття моя в збірнику була, може, найкраща, але це не комплімент. На щастя, скільки знаю, вона зникла з ужитку. Радянські бібліографії подають статтю Тетієвського і навіть розстріляного Кагановича (про мову «Платона Кречета» Корнійчукового), але не мою. Не бачив я її і в західніх книгозбірнях. Заслужена доля. Але на Мишковій долі його стаття заважила куди більше. Перед тим він жив, як і в студентські роки, в своєї старої тітки в кінці Чорноглазівської вулиці, там, де вона крутим горбом спустилася до річки Харків і так званого Горбатого мосту, район скупчення єврейської бідноти. Тепер на Мишка звернув увагу Наум Аркадійович, і Мишко став співробітником Інституту мовознавства. Що він там робив, я не знаю, не публікував він нічого. У Києві він одружився, про що сповістив мене в одному з листів, якими ми обмінювалися. Людмила була родом з Гадячого, зрусифікована українка. Десь 1937 чи 1938 року Мишка заарештували, напевне, в відлунні арештів Хвилі й Кагановича. Він дістав п’ять років. Я відвідав тоді Людмилу в Києві, вона казала мені, що на нього «подав матеріяли» до НКВД Микола Пилинський. Коли я був у Києві під німецькою окупацією, я спробував відшукати Людмилу. Мені сказали, що вона виїхала з напівголодного міста до Гадячого. Уже зовсім недавно, в Америці, я довідався від Мишкової дочки від другої його дружини, з якою він зійшовся в перерві між його першим засланням — за «український націоналізм» і другим — за «сіонізм», що Людмила зреклася Мишка, коли він був на засланні і взяла розлуку. Іти до Інституту мовознавства було небезпечним кроком. Ця установа була під особливо пильним доглядом, і, якщо не кожний, то щонайменше кожний другий був там сексотом. У своїх ходіннях по муках Мишко поводився дуже шляхетно супроти мене. Він нічого на мене не подав, хоч міг би зробити це, навіть не вдаючися до фантазії й вигадок. Адже я не раз висловлювався дуже критично про радянську систему, в чому він ніколи не йшов за мною, кажучи в найгіршому випадку:

— Може, ти й маєш рацію, але для мене нема вибору. Я єврей, і я мушу йти з режимом.

Так на п’єсах Микитенка розійшлися наші з Мишком шляхи. Я ніколи більше його не бачив, мого кремезного, ведмедюватого сільсько-єврейського вірного приятеля.

З Києва йшли грози й загрози, я лишався в Харкові. Певна річ, і тут ішли безконечні арешти, люди зникали один за одним, і чорний ворон з лискучими боками і без вікон, снував безнастанно між двома в’язницями привокзального району і осередком НКВД в нагірній частині міста, куди напханих заарештованих возили на допити і, здається, на розстріли. Ніколи не можна було знати, чи вночі мене не відвідають гості, що забирають господаря з дому, і коло ліжка я клав пакунок із зміною білизни на випадок такого вимушеного виїзду, а, проходячи повз будинок на Сумській вулиці, де на стіні щодня наклеювали «Харьковский рабочий», я дивився, чи нема сьогодні статті проти мене, бо за такою статтею здебільшого слідувала нічна візита. Тут двоє пояснень: у Харкові тоді виходила «Соціялістична Харківщина», яку я передплачував, а пополудні виходив «Харьковский рабочий», якого не міг передплатити, та й не хотів, бо це була російська газета, а купити його було ледве чи можливо, бо черги вишиковувалися перед газетними кіосками задовго до того, як привозили кожну газету, і вистачало газет тільки на передніх у черзі. Так щодня було два тривожні стрибки серця: пополудні, повертаючися з лекцій, — є про мене чи нема?; і ввечері, йдучи спати, — цієї ночі чи ні? Таке було в усіх містах України, але в Харкові принаймні ми були під наглядом тільки місцевих органів влади й порядку, а в Києві були і місцеві, і центральні. А зрештою, завжди десь ворушилася надія: «А може, не сьогодні? А може, мене взагалі — ні?» І — найдикіше, найжорстокіше — коли когось заарештовували, ми ще думали: а чи його дружина, чи мати не продаватиме його книжок? Бо, втративши свого дружину чи сина, не мавши як утримувати себе та допомагати передачами заарештованому, у розпачі й відчаї осамотнілі жінки продавали, що могли, і то за безцінь. У моєму випадку так сталося, коли заарештували Терещенка, якого я знав тільки з вигляду. У його дружини я купив багато книжок з мовознавства, зокрема виданих на Заході, як от порівняльна граматика слов’янських мов Вацлава Вондрака, яких ніде інде ми дістати не могли, а в матері Валеріяна Підмогильного (якого я особисто зовсім не знав) дещо з белетристики. Це були акти безглуздого фаталізму, сліпої надії і зовсім безпідставної, ануж ця хвиля не заторкне!? Як я вже писав, усе це пішло полум’ям 1943 року, конфісковане після моєї втечі НКВД. У мирі і в війні українську землю µрунтовно розчищали від творчих людей, від традиції, від книжок.

Більше, ніж коли, забуття знаходилося в навчанні. Така думка ніколи тоді не виринала, але, може, справді вчителювання було актом передачі себе іншим, збереження себе в інших? Студенти УКІЖу були, звісно, дуже відмінні від технікумських. Ті були хлопці й дівчата щойно з села, ще півдіти, недосвідчені, — але які ж чулі на те, що чули й бачили. Укіжівці були переважно люди між двадцятьма й тридцятьма, багато з них старші від мене, з партійним досвідом, який учив їх не тільки дисципліни, а й жорстокости, нелюдяности. Не зважаючи на це, між ними й мною, як правило, панували стосунки довір’я, а з їхнього боку — навіть часом наївної віри. Кожний з них міг бути завтра забраний до НКВД і призначений на слідчого, я міг бути його арештантом, якому він бив би пику і катував фізично й духовно. Але тут вони були учні, я був їхнім учителем, ба навіть Учителем, і не раз, на велике диво, вони були супроти мене, однолітка або молодшого, як діти. Тут, звичайно, грали ролю й стосунки вчителя й учня, ці дивні стосунки, в яких учень ніби підлягає вчителеві, але не в усьому, далеко не в усьому, і де авторитет учителя, а тим самим його діяльність як учителя залежить від того, яку репутацію він серед них здобув, хоч вони цього не усвідомлюють і тому не використовують свідомо як своєї зброї.

Коли пізніше, уже в еміµрації, я читав твердження Івана Багряного, що кадри вільної України знайдуться в партії й комсомолі, я згадував своїх студентів в УКІЖі.

Ось, приміром, Гриць Білик. Родом з Полтавщини, він прийшов до УКІЖу 1934 року. Прийшов безпосередньо з фльоти. Кремезний, на голову вищий від найвищих своїх однокурсників, з високою кучмою темнорусявого волосся і неймовірно дитячим поглядом голубих очей. Завжди в матроській блюзі й широких матроських штанях-кльош, ніби втілення синтези північноукраїнських і південноукраїнських оселенців у полтавському лісостепі. Фльота, де він був п’ять років, жахливо покалічила йому мову. Він це відчував і стидався. З несамовитою енерµією він схопився вивчати мову, дивлячися на мене як на Бога. Без перебільшення. Бо я знав чисту мову, поправну, таку, яку він, либонь, асоціював із своїм дитинством. Його перші оцінки були в найкращому випадку задовільні. В кінці першого року Гриць склав іспит відмінно, і так він ішов далі. Так було, очевидно, і з інших дисциплін, бо він був тоді в першій групі. (Як і в технікумі, до першої групи на кожному курсі обирали найталановитіших і найуспішніших). Він, ще студентом, одружився з Удовиченко, чи то з другої, чи третьої групи. Вона була не тільки куди нижчого інтелектуального рівня, вона була й невродлива. Я не знаю подробиць їхнього роману, але я думаю, що одним із стимулів для Гриця було те, що вона була типово сільська і скромна, а її мова була природна українська. Я припускаю, що він хотів мати українських дітей. Не знаю, щу він робив після випуску, 1937 року, певно, десь працював редактором районової газети. 1939 року партія послала його до Львова, щойно «визволеного». Він був поставлений завідувати «спецчастиною» в обкомі партії. Коли 1940 року, влітку, я приїхав на Західню Україну з дозволом перебувати в Дрогобицькій області, а хотів перебувати у Львові, чого мені міліція відмовила, я звернувся до Гриця. Один його телефон до начальника міліції поладнав справу. І на два тижні мого перебування у Львові Гриць узяв мене на своє мешкання. Ми багато тоді вели з ним розмов у цьому мешканні в будинку, де давніше, напевне, жили великі польські риби. Ці розмови не були на політичні теми, більше — враження від нового краю та його мешканців (а ці враження Гриць жадібно вбирав), але пам’ятаю, що він між іншим запитав у мене:

— Чому Шевченко ніколи не писав про Мазепу?

Я не міг пояснити йому, що Мазепа виступав без згадки в таких поезіях, як «Іржавець» тощо. Але психологічний підтекст цього запитання мені був ясний, я бачив, у якому напрямі працює Грицева думка. Гриць і його дружина, мої гостинні господарі, в великому панському мешканні зберігали простоту селянського побуту, особливо в меню, яким і мене трактували. Їхньою великою трагедією був бунт їхнього синка проти української мови. Діти радянських вельмож мали свої школи й дитячі садки, і серед них панувала російська мова. Вони оформили погляди малюка на мову. Російська мова була мовою панів, українська — селюків. Не знаю, чим це скінчилося, не знаю, що було з Грицем під час війни і після неї, якщо він війну пережив. Згадки про нього я не зустрічав ніде. Але пам’ять про Гриця належить до моїх найсвітліших, і не тільки через те, що він мене притулив у Львові.

Білик належав до першої групи річника 1934-1935-го. Наприкінці цього навчального року староста групи Ніна Гулай переказала мені, що група хоче зфотографуватися зі мною. Так постала та фотографія, в яку без запрошення вдерся Догадько, про що я вже писав. Ця картка в мене збереглася, і на звороті її стоїть напис, який процитую дослівно:«У відзнаку подяки за бездоганне, сумлінне викладання мови, за чутливе ставлення до студентів Юрію Володимировичеві Шевельову від 1-ої гр. I курсу на спомин. За дорученням групи — Трикутник: Горбов Iв., Гулай Н., Ющук Iв. Харків, УКIЖ. 25/V 35». Текст писала Ніна Гулай. Після довгих років у Донбасі і російськомовної практики вона часто плутала в українських словах и та і. У написі в словіспомин перше було написанеспомін, потім переправлене наи. Гулай старалася. Старалася вся група.

Бути студентом з української мови в ті роки не було легко. Політика експериментувала з мовою. Яких п’ять років тому так званий «Скрипників правопис», шукаючи компромісу з Західньою Україною в складі Польщі, витворив норми, які не відповідали справжній, живій мові в жадній частині України. Тепер, під проводом Андрія Хвилі як застрільника й провокатора, ці норми зазнавали гострої й жорстокої критики, вони у типовій фразеології доби були проголошені буржуазно-націоналістичними й шкідницькими. Ця фразеологія не була набором фраз, порожнім гаслом. Фразеологія доби перекладалася дуже просто. У практиці доби вона означала арешт, конфіскацію майна, переслідування родини, ув’язнення або розстріл. Кожний знав цей переклад, але ніхто його не вимовляв. Після кількох місяців безжалісних нападів на тепер уже «старий» правопис (який так недавно був новим), не піддаючи його публічному обговоренню, не чекаючи навіть на його опублікування, газети перейшли без жадного попередження на новий, нікому, крім редакціям газет, ще неприступний. Пригадую, одного ранку я прийшов до УКІЖу і сидів в учительській, і туди вбігли стривожені дві мої студентки з першої групи з газетою «Комуніст» у руках. Це були Маруся Білик (не рідня Грицеві) і Оля Островська.

— Що сталося? — питали вони в мене. — Тут зовсім не так надруковано, як ще вчора: некляса, аклас, неавіяція, аавіація.

Я, викладач, знав про це так само мало або нічого, як і вони. Я пробував припустити, що це був недогляд, помилка. Ні, казали вони, це не може бути помилка, це так від початку до кінця. І я, як викладач, і вони, як студенти, мусіли висновувати нові правила з практики газет і застосувати їх самі — негайно, невідкладно, всяка інша поведінка була б загрозливою і навіть згубною. Але цей епізод був тільки одним з виявів загального стану мови і офіційного наставлення до мови. Хтось невидимий ліпив її, як хотів. (В дійсності це найчастіше був Наум Каганович). Мова ставала іграшкою, але небезпечною іграшкою, бо в ній був вибуховий матеріял, що міг кожної хвилини вибухнути й уразити того, хто грався. А гратися треба було. Не знаю, чи Маруся Білик і Оля Островська йшли в своїх роздумах і сумнівах так далеко, як Гриць Білик, не знаю, чи вони мали такий біль, як він, але в їхньому запитанні був той самий розпач: де ми стоїмо? що нам робити? куди це все йде?

Серед студентів УКІЖу було мало таких, що приходили до мене з роздумами й сумнівами, хай напівневисловленими. Ці люди пройшли добру партійну школу самодисципліни, витримки й стриманости. Але в тривожному запитанні Марусі Білик і Олі Островської (що пізніше обидві працювали в редакції «Комуніста», від 1943 року «Радянської України», головного органу ЦК партії) я відчув тривогу не тільки за те, — як мені, мовляв, поводитися, — але й за форму й долю української мови. І такі, напевне, були почування багатьох.

Якщо говорити про тих, хто незалежно думав і часом виявляв своє думання або, якщо не думання, то почуття, — згадую тільки двох. Один звався Кухар (Яків?), другий Дмитро Прилюк. Кухар спершу був учнем Догадька, і я не раз чув від Лева Юхимовича про те, який талановитий і в своєму мисленні ориµінальний був цей студент. Потім він опинився в моїй групі, і я не міг не погодитися на оцінку Догадькову. Мову він знав блискуче, писав чудовим стилем, питання ставив, яких звичайно студенти не ставили. Вони не були політичні, але надмір індивідуального мислення не належав у Радянській Україні до рис надто заохочуваних. Партійна група його курсу, — а що всі студенти були партійці, то це означало й загал його товаришів, — ставилася до нього трохи підозріло. Я чув від нього, що його навіть «обговорювали» на партгрупі. Приводом до цього було те, що він став самотужки вивчати англійську мову. Питання було — чому таке зацікавлення мовою буржуазної країни? Чи не захоплюється він капіталістичним Заходом? Адже те англомовне, що варте уваги доброго комуніста, виходить у російському перекладі, вивчати, отже, треба не англійську, а російську мову. З початком війни Кухар зник з мого овиду, але коли я, 1943 року, на короткий час приїхав до Києва в маршруті втікача Харків — Львів, до мене дісталися глухі чутки, що Кухар був пробився до окупованого німцями Києва і в перші дні, коли ще можна було вірити в добрі наміри німців або принаймні в їхню толеранцію, взяв участь чи то в незалежній тоді газеті «Українське слово», чи то в літературних починах Олени Теліги. Говорили також, що того дня, коли німці оточили Теліжину редакцію, давали людям заходити до середини, а тоді хапали, він був однією з таких жертв. Цілком імовірно, що разом з іншими його розстріляли німці кілька днів пізніше. Усе це я не мав змоги перевірити, принишкле й напівголодне життя Києва тих днів не заохочувало до систематичних розшуків, і люди дуже неохоче говорили на подібні теми. Якщо це було правда, це означало, що підозри його партійних товаришів і зацікавлення Догадькове й моє були не безпідставні. У випадку Гриця Білика я не можу говорити про націоналізм — тільки про сумніви й біль, у випадку Кухаря таке припущення цілком можливе. А що німці часто довинищували тих, кого більшовики не встигли, — це річ загально відома.

Ні про що таке не можна говорити в випадку Прилюка. Родом з Поділля, він потрапив до УКІЖу ще дуже молодим, десь коло 20 років, і в ньому ще були не притлумлені вияви почуття скромности й любови до слова. Він прив’язався до мене, радо приходив до мене на розмову й ставив багато питань, звичайно, не політичних. Як Скубакові в університеті, так я допомагав йому ставити перші кроки в творчому житті: у першому і останньому науковому збірнику УКІЖу, який фактично я зорганізував і привів до публікації, я надрукував його невеличку, чотиристорінкову статтейку про лексику Шевченкового циклу «В казематі». Університет готував мовознавців, УКІЖ такого профілю студій не мав, але я потай думав, що, може, згодом пощастить перетягти Прилюка до університету. Та їхні дальші долі були вкрай відмінні. Прилюк зробив добру кар’єру партійного журналіста, Скубака перемолов млин війни й терору. А були вони обидва однаково милі й порядні юнаки, і в мене з ними була приязнь, яка може бути між викладачем і учнем. Ні той ні той не стали тим, чим я хотів би їх бачити. Востаннє я спіткав його у вересні 1941 року, тепер уже в армійській формі. Упав Київ, Прилюк тікав на схід, відбившися від своєї частини, і заскочив до мене — попрощатися і, може, востаннє поговорити. Був вечір, він хотів далі рушати на схід, я ледве намовив його переночувати. Коли вже мати постелила йому на підлозі постіль, він раптом став знову вагатися.

Нарешті, він признався, що проблемою було те, що його давно не міняні онучі наскрізь просмерділи, і він не хотів, щоб ми це відчули. Я послав його до ванної кімнати, він там помив ноги, скинувши армійські чоботи, і як міг непомітніше слизнув під ковдру. Вранці ми розпрощалися, я більше ніколи його не бачив, і він був останній студент, з яким я міг говорити і бути як свій серед своїх.

Двадцять років пізніше він передав мені, вже до Америки, свою книжку, зробивши напис:«Вельмишановному Юрію Володимировичу, моєму доброму навчителю... і добродійникові від вдячного учня. Дм. Прилюк, Київ, вересень 1962 р.». Це був час, коли Київ дещо загравав з еміµрантами, і тяжко сказати, чи ініціятива подарунка походила від Прилюка, чи від, ну, скажім, товариства культурних зв’язків з закордоном. Але фактом є те, що книжка була передана приватно, не через офіційні канали. Зворотної адреси не було, і я не мав нагоди переслати свою подяку. Який не був би офіційний стимул до цього дарунка, я переконаний, що він висловлював також щире почуття. Сама книжка звалася «Село на нашій Україні», я пробував її читати, але не міг. Це була звичайна жуйка соцреалістичних трафаретів про щасливе колгоспне життя. Таких книжок Прилюк видав не одну. Взагалі він зробив добру кар’єру, бувши редактором обласних газет, а потім всеукраїнської газети для колгоспників, ставши деканом журналістичного відділу Київського університету, що був продовженням ліквідованого на той час УКІЖу, себто став на чолі готування журналістичних кадрів України. Проте я певний, що він згадував мене не раз і не без тепла. Таке було й моє відчуття до нього.

Сьогодні я питаю себе, скільки в моїх дружніх взаєминах з укіжівськими студентами було правди, а скільки ілюзії, твореної тією відстанню, яка завжди існує між учителем і учнями. Нехотячи навіть найдоросліші учні повертаються до свого вчителя дитячою частиною своєї душі, що, певна руч, існує в кожній людині. Це не гра, це чистісінька правда, але, якби ця відстань зникла, чи ми знайшли б спільну мову? Я не знав їхніх «дорослих» біографій. А хто знає, може, кілька років тому один з них брав участь у розкуркулюванні й колективізації, роздовбував долівку хати, розкопував подвір’я, шукаючи захованого хліба, не зважаючи на плач дітей і голосіння жінок? Може, він гонив натовпи «куркулів» і «підкуркульників» на смерть у сибірській тундрі, хоч вони були Богу духа винні? Може, хтось із них був у надзвичайній трійці, що виносила вироки каторжних праць або смерти людям, винним тільки в тому, що вони належали до української інтеліµенції? Фактично, ледве чи це було можливе, бо вони були молоді, зовсім недавно в партії — з малими винятками. Гаразд, але якби така ситуація була сьогодні і партія спрямувала б їх на такі і подібні завдання, чи вони б не пішли? І чи сама належність до страшного ордену комуністичної партії не робила їх морально співвідповідальними за все, що робилося, хоч кожний з них так само легко міг і сам стати жертвою безжальної політики? Дистанція між катом і жертвою в тій системі не була величиною сталою.

Унутрішньо я ніколи не приймав радянську систему за свою, я ніколи не пробував піти до комсомолу чи до партії, я уникав відповідальних посад, що дають змогу й право порядкувати долею і життям інших. Тож чи міг я любити цих людей? А я любив. Чи мав я право приятелювати з ними? А я користався з цього права.

Єдина відповідь на ці питання може бути знайдена в усвідомленні того, що кожна людина різна в різних ситуаціях. А їхня ситуація супроти мене була така, що будила в них дитячу частину душі. А виправдання моєї ролі й настанови було в тому, що я цю дитячу сторону їхніх душ активізував. Чого я їх учив, було добро. І вчити їх цього було добре. А пропорція добра і зла в кожному з них визначалася не тільки моїм навчанням і ставленням, але й їхніми природними нахилами, їхніми біографіями, мені не відомими, і ситуаціями, в яких вони опинялися доти і мали опинятися в майбутньому. Я міг би сказати їхнім партійним хазяям словами героя однієї з п’єс Олександра Островського: «Я просвещаю, а вы развращаете». Я знав, що сила розбещувачів була незмірно більша від моєї. Але що я міг робити, крім того, що робив? І я і сьогодні, пишучи про це, думаю, що я не заслуговував побиття каменями.

Неприємних спогадів про укіжівських студентів у мене небагато. Один епізод був із Ширяєвим. Ширяєв був росіянин з Надволжя, здається, Куйбишева, Самари. Українська мова давалася йому туго, він не вилазив вище як задовільно (вищим ступенем було добре, найвищим — відмінно). Одного дня він попросив мене зайти до клясної кімнати, вона була порожня. Він сказав мені, що він парторг і повинен бути передовиком у навчанні, він виправиться в майбутньому, але тепер я мушу підвищити йому оцінку, сказати б, у кредит. Він не погрожував, але в голосі звучала не просьба, а погроза. Це була вимога, що межувала з шантажем, мовляв, ти безсилий безпартійний, як ти смієш знецінювати мене, парторга. Це не було сказане, але такий підтекст був недвозначний. Не думаю, щоб він знав моє вразливе місце — моє «соцпоходження», але я знав і міг не виключати, що він знає. Я міг здатися, піти на його вимогу. Друга можливість була надати цій, виразно беззаконній, вимозі розголосу, щоб він був покараний. На перше я не міг піти з почуття справедливости й педагогічної порядности, професійної чесности — адже його письмова праця таки не була доброю. Друге я ледве чи міг виграти — як я міг довести, що він таку вимогу ставив? Йому було легко все заперечити. Зрештою,в словах його погрози не було, вона була в тоні. Я не показав, що був зляканий, прочитав йому невеличкий pater noster, складений з абеткових істин про обов’язки викладачів і студентів, обіцяв йому додаткові консультації, і на тому справа скінчилася. Але неприємний осід у душі лишався довго. Певна річ, тепер товариш Ширяєв не мусів би принижуватися перед викладачем української мови. Він міг би чудово прожити на Україні в умовах російської екстериторіяльности без найменшого знання мови аборигенів. Але тоді, хоч наступ на українську мову почався, так далеко ще не зайшло.

Друга спроба мене «зµвалтувати» не мала політичного підµрунтя. Час від часу я їздив до студентського гуртожитку на вулиці Артема, коло найбільшого харківського цвинтаря, і давав там консультації. Раз я приїхав нехотячи тоді, коли більшість студентів була на якійсь черговій кампанії. Студенти жили здебільша по чотири в кімнаті, умов для сексу сприятливих не було. Тепер Соня Бержанер була в кімнаті сама, і я думав, що вона чекала на мою консультаційну годину. Але без довгих слів, задихана, вона кинулася на мене. Я ніколи не любив жінок Потіфара, скоріше я мав комплекс Йосифа Прекрасного. І тут він діяв, тим більше, що Соня не була тим типом дівчат, що мене приваблював. Я не дав себе звалити на ліжко і взяв офіційний тон:

— Товаришко Бержанер, якщо Ви маєте питання з курсу мови, я готовий на них відповісти.

«Зµвалтування» не відбулося, питань з мови не було — можна додати, що Соня була доброю студенткою, але не того типу «щирих» і настроєних на творчу струну, на зразок Білика, або Кухаря, або Прилюка, тип, що я полюбляв. Після того Соня, як звичайно, бувала на моїх лекціях, складала іспити, і про епізод на вулиці Артема в гуртожитку Гігант мови ніколи не було.

Романтичний епізод, у якому я був активною стороною, відбувся не в Харкові, а в Криму. Це відводить нас від теми УКІЖу і провадить до теми моїх мандрів.

Подорожувати, оглядати нові місця я любив з дитинства. Малим хлопцем я сідав у трамвай у Харкові і їхав до кінцевої зупинки, а тоді назад. Трамвайних ліній тоді було чотири, і це означало — для кожної в двох напрямах — вісім маршрутів. Про мою першу пордорож до Києва вже була мова (друга, в обійми Кагановича, була недобровільна й не лишала часу на оглядання). Перед тим ще відбувалися подорожі на Полтавщину, але туди мене везли, не питавши, в складі родини. Від часу кінця НЕПу й вбивання в колодочки індустріялізаційного, колективізаційного й терористичного режиму Сталіна подорожувати стало не легко. Німці під час війни мали гасло «Erst siegen, dann reisen». За Сталіна таке гасло не було зформульоване, але все було зроблене для того, щоб його запровадити на практиці. Діставати залізничні квитки було неймовірно важко, без «командировки» (офіційного відряджененя) і «путьовки» (профспілкового спрямування на місце лікування або відпочинку) труднощі були подвійні. Далі, для приватних подорожніх не було готелів. Можна було намагатися їхати тільки до тих місць, де були рідні або знайомі, в яких можна було притулитися. Приміром, я ніколи не міг поїхати до Чернігова, бо там не мав нікого. В Росії мене цікавили Новгород і Псков, але вони так само були неприступні. Відряджень (крім того нещасного до Києва в обійми Кагановича) я не міг мати, — викладати українську мову можна було, нікуди не їздячи. З одним — після Києва — винятком. Десь у середині тридцятих років мене з кількома студентами, двома, одного звали Ступницький, другого не пам’ятаю, послано до Мінська, підписати договір на соцзмагання між УКІЖем і його білоруським відповідником. Було це на першотравневі свята і тривало яких два чи три дні. Нашу делеµацію приймали дуже гостинно, поза всякою офіціяльщиною. Тоді на Україні існував культ Білоруси, що її Сосюра охристив «синьоока сестра України», а на Білорусі був відповідний і, може, навіть міцніше відчуваний культ України, що йшла, мовляв, тим самим шляхом до дерусифікації, але була сильніша й здобула більше. З вікна поїзда я жадібно ковтав краєвиди Білоруси, простори боліт і широчезних річок, зокрема Березини, і свідомість краяла думка про наступну війну і про те, як нелюдськи тяжко буде воювати між цими водами, трясовинами й мочарами. Мінськ був тоді вже переважно новозбудоване місто радянського стилю, і, як і в великих містах України, національна мова в ньому не панувала. Опріч того, тоді вже перекотилася хвиля терору і здіймалася всезмиваюча друга хвиля. Нас приймали щиро й гостинно, але мій безпосередній колеµа, викладач білоруської мови, хоч обіцяв обмінюватися книжками й відбитками статтів, ніколи нічого мені не послав і на мої листи не відповідав. Його прізвище було чи не Ларчанка, але сказане тут — не в осуд йому, бо тоді всі боялися зв’язків з іншими, а як же він міг знати, що завтра мене не заарештують, і я не зізнаюся, що їздив до Білоруси, щоб зорганізувати там терористичну організацію, або що я не був провокатором з НКВД?

Більшість моїх подорожей були лікувальні. Мою першу путьовку я мав ще в «Хемвугіллі», платив я за неї, як і за дальші, сам, але клопотатися мусів через місцевком, і, коли я повернувся, спеціяліст на путьовки в місцевкомі Таратута спитав у мене:

— Ну як, оздоровилися?

Я тоді був досить хоровитий, мені докучав систематичний розлад травлення, називаний офіційно колітом, а водночас я мав початок туберкульози в одній з легень, а в тогочасній радянській медицині вірили, що від коліту найкраще виліковують мінеральні води й грязьові ванни в Єссентуках на Північному Кавказі, а проти туберкульози в ранній стадії допомагає їсти велику кількість щойно зрізаного винограду, а для цього треба було їхати на південний берег Криму. До Єссентуків я не міг дістати путьовки й поїхав на курсовку. Різниця була та, що людей з путьовками приміщували в санаторії, а курсовочних, як ми звалися, — по приватних будинках. Бувши в Єссентуках, я об’їхав решту Мінеральних Вод — Кисловодськ, П’ятигорськ і Желєзноводськ, місця не дуже цікаві туристично, де дуже багато говорилося про Лермонтова, що там перебував, але ніколи — про первісних жителів цих околиць, що не були ні «Лермонтовим», ні росіянами взагалі. Бачу себе, високого й украй схудлого, в ярмулці від південного сонця, в чорному безформному піджаку й мішкуватих штанях, у білій сорочці на випуск і підперезаній тонким паском — я тоді дуже соромився носити сорочку заправлену в штани, мені здавалося, що це майже так само, як ходити з голим животом. Щось на зразок народовольця сімдесятих років минулого сторіччя, а в новій обстанові ультрапролетарського (хоч власне робітники тоді здебільша запускали сорочку до штанів). Люди в санаторіях були приміщувані по кілька до однієї кімнати, і там легко зав’язувалися знайомства, але курсовочники були здані на самих себе, і я користався повною самотністю.

Від 1932 року почалися мої майже щорічні подорожі до Криму. Спершу це була Алушта з її µенуезькою вежею, де я порядком самолікування пожирав скільки міг винограду, латаючи тим свою легеню. Тепер уже я був без піджака, але тепер у чорній сорочці, далі на випуск, і замість ярмулки на голову я намотував рушник, щось на зразок чалми. Той же рушник увечорі захищав від москітів. Крим мені сподобався куди більше від Північного Кавказу. Повітря було справді таке, що солодко було дихати від запаху квітів і кипарисів, а море вабило дивитися на його безнастанні зміни. Купатися я не любив, бо плавати не вмів і в безрічковому Харкові не мав як, лежати на пляжі й засмагати мені було огидно, але я це робив, бо це був загальний стиль життя — і що ще можна було б робити цілими днями? Великою принадою Криму було й те, що тут були не тільки наїжджі росіяни, а й тутешні таки татари. Хоч стосунків з ними не було, крім купування екзотичних харчів і фруктів, але цікаво було дивитися на інший світ і слухати незрозумілу мову. Тут уже я був у будинку відпочинку, і про нього слід сказати кілька слів.

Будинки відпочинку належали державі (профспілкам), людей спрямовували туди не просто для їхньої приємности, а насамперед для того, щоб вони здобули сили для праці протягом наступного року. Тому будинки відпочинку мали досить суворий режим дня, і санітарки й медичні сестри пильнували його. Уставали всі одночасно, під звук ударів билом об повішену металеву рейку. Снідали колективно і на відкритому повітрі. Далі був пляж, окремий для чоловіків, окремий для жінок, де можна було купатися як мати народила, і спільний, де були обов’язкові труси й бюстгальтери. По обіді наступала мертва година. Всі повинні були бути в своїх ліжках, це перевірялося суворо (але дехто вислизав, часом через вікно). Металевий дзвін знов сповіщав кінець «мертвого часу», і тоді на спортовому майданчику з’являлися «затійники». Виховуючи дух колективізму і радянського патріотизму, вони організовували гри, а найчастіше навчали нових пісень. Пісні були масові й пролетарські, в них говорилося про громадянську війну, про оборону батьківщини, про трудовий ентузіязм. У здоровому тілі — пролетарський дух. Люди поверталися до своїх домів і підприємств, озброєні новими піснями, фолкльор творився за загальним пляном. Пісні були часто безграмотні, музика примітивно-маршова, але так виховувано нову людину. Пам’ятаю рядки пісні, що її там проти власного бажання підхопив:

Их кровь по степям пролилась...

Усі пісні були російською мовою. Уже тоді закладалося початки творенню радянської людини з російською мовою як її перша чи друга рідна.

Нагодовані краще, ніж у себе дома, хоч далеко не вишукано, провівши цілий день у неробстві, люди казилися від статевих гонів, і після вечері в темних тінях садка, в солодкому запаху південних квітів і дерев, під сухий тріск цикад, коли нагріті за день камені віддавали сухе тепло, а море плескалося спокійно й ритмічно, формувалися пари. Тепер був час перетворити сороміцькі анекдоти, що вдень оповідалися на пляжі, на дійсність. Обійматися й цілуватися було легко, перейти до дальшого ступеня зближення було надзвичайно важко. Садок коло санаторію був малий, далі йшов пляж, де їздили автобуси й вантажні авта, гори далеко, про те, щоб найняти якусь кімнату, й мови не могло бути... Здебільшого сили лишалися нерозтрачені, хоч хвастощів наступного дня на пляжі про здобутки й подвиги не бракувало. Справді, їх треба було зберегти для трудових звитяг на підприємствах. Більше квітнув словесний блуд, хоч годі заперечити, що дещо таки відбувалося ночами. А час був короткий, бо десь о десятій треба було бути в ліжку. Сестри перевіряли, чи кожний на місці, а потім гасло світло. Кімнати в алуштинському будинку відпочинку, як і в інших, могли бути на багато осіб, щасливці діставали на двох (але не чоловіка й жінку, це виключалося), ніхто не був сам. Я був щасливий, я був у кімнаті для двох, моїм напарником був молодий робітник-комсомолець, здається, з Харкова. Він був з молодою жінкою, чи то нареченою, чи то дружиною, і вдень ми здебільшого трималися купи, але на ніч вона відходила до окремого бараку. Так ішло це життя в чомусь середньому між манастирем і луна-парком, між в’язницею, соціялістичною фалянстерою і первісним раєм, усе відповідно до вимог радянської медицини, яка й собі була підпорядкована радянській політиці. Це була фабрика здоров’я. Якщо вона нерідко видавала брак — яка ж фабрика цього не робила?

Згодом, коли я вже працював в УКІЖі, перейшов до спілки працівників вищої школи й був сам членом місцевкому, замість окрайньої на південному березі Криму Алушти я діставав путьовку до будинку відпочинку науковців Буюрнус близько Гурзуфу. Цей будинок мав свою леµенду. У двадцятих роках там збиралася на літні місяці українська еліта наукового світу, насамперед з Харкова й Києва, але також з інших центрів. Тут вони знайомилися між собою, тут обговорювалися наукові проблеми, самозрозуміло, в невимушених розмовах, не в формальних засіданнях, тут панував дотеп і культурна алюзія, тут починалися романи, які подеколи кінчалися одруженням. Завідував будинком п. Шарий, про якого йшла слава, що він, не бувши науковцем, розумів стиль і рівень інтеліµенції на відпочинку і створював для відпочивальників найвигідніші, найприємніші умови. Бував там серед інших киян з Академії і мій кузен Толя Носів, і це там він познайомився був з дочкою Шарого Мурою, яка згодом стала його дружиною і подарувала йому чудового синка Віктора, відкритого на дотеп і здатного на дитячу, але участь у учтах розумової дискусії. Вітя мав найрухливішу мордочку, яку я будь-коли бачив, де всі враження відбивалися, як у винятково чутливому дзеркалі. Але це було в двадцяті роки, тепер Шарого вже не було, вільного вислову люди боялися, і Толя був на каторжних працях десь на Ведмежій Горі. Усе таки, через сам склад відпочивальників, Буюрнус був якоюсь мірою елітарний супроти моєї Алушти і мав стиль, відповідніший для людей розумової праці. Коли я потрапив туди в перший раз, склалося з моєю участю симпатичне товариство, яке я добре пам’ятаю з облич, з поведінки, але не з прізвищ, бо називали один одного не на прізвище, а на ймення. Належали до цього товариства чорнява й кокетлива, хоч, нівроку, огряднувата Ася, яка любила фотографуватися, щільно притулившися до мене або й просто в обіймах, дуже серйозна Фіра, кругленький дотепник Аркаша, здебільшого мовчазний Фріц з Німеччини, на договірній службі в якійсь радянській науково-технічній інституції. Останнім у переліку, але, мабуть, першим у товаристві був Коля Аносов, єдиний, кого пам’ятаю на прізвище, а це тому, що він був сином відомого в Харкові професора Аносова. Це був для багатьох з нас останній рік безтурботного відпочинку. Ще могли бути море й кипариси, чебуреки й ароматне кримське вино, але не було вже молодечої безтурботности й взаємного довір’я. Пазурі системи були страшні не тільки тим, що вони вихоплювали й нищили людей, а й тим, що, ширячи систему сексотства й сітку сексотів, вони отруювали стосунки між людьми взагалі. Я ніколи не зустрічав більше Фріца — повернувся він до Німеччини чи його запроторили до Сибіру? Ася, Фіра, Аркаша лишилися тільки іменами й шумовинням забутих дотепів. Я зустрів у Харкові Колю Аносова, ми йшли Сумською й згадували літо, я вжив якогось легкого жарту з можливою політичною алюзією, і Коля перебив мене:

— Я не хочу слухати таке. Радянські люди не повинні ширити протирадянські вислови.

Він нагадав мені Дмитра Чукина, коли той повернувся з заслання. Тільки Коля не був після заслання. Не знаю його долі, але думаю, що він був перед засланням, яке відчував. Ми більше не зустрічалися.

З Буюрнусом зв’язаний також спогад про Соню Вассер. Не можна було видумати менш відповідного прізвища. Якщо триматися старогрецького погляду про чотири стихії — складники світу, — вона не могла бути ні водою, ні землею, ні повітрям, а тільки вогнем. Я перейменував її у Соню Фоєр. Вона не була вродлива і супроти мене була непропорційно маленька. Але почасти її вогненний темперамент, почасти час і сон літньої та ще кримської ночі робили своє діло. Я не можу відтворити наших розмов. Про що вони були? Ні про що. Ледве чи був у них зміст. Принада й приваба їхні були в тому, що вони були легкі, швидкі і будили ланцюг реакцій такої ж легкости й швидкости. Більший голос мала в них кров, ніж розум, чим я зовсім не хочу сказати, що Соня не була розумна. Просто це не важило. І ми пройшли за короткий час гурзуфського кипарисового сп’яніння такий звичний і, сказати б, масовий, неориµінальний, неіндивідуальний цикл утеч зпід нагляду лікарів і сестер, ховання в кущах на гірських схилах, зізнань і обіймів, іскристих — так нам тоді здавалося — і шумних жартів, недомовлень і перемовлень. Мабуть, ніколи в житті я не був ближчий до одруження, ніж тоді, і це мовчки розумілося обома. Але Соня поїхала до Києва, я до Харкова, і тоді слово було надане розумові. Він казав — що ми зовсім різні, що я не партійний і ніколи ним не буду (Соня викладала щось з дисциплін нової релігії, чи то діялектичний матеріялізм, чи історію партії); що вона старша від мене і розлучена по першому шлюбі; що в нас зовсім різні характери й темпераменти, — добре серед настояности солодкого кримського повітря мати раптовий вихор-бурю, але не можна жити все життя з грозовицею й полум’ям; що годі було б уявити співжиття Соні з моєю матір’ю; і взагалі для чого це мені? Ми обмінялися листом чи двома. Соня писала про мій приїзд до Києва. Потім я не відповів. Вона писала знов, з таким самим наслідком. Вона прислала листа: великий чистий аркуш паперу, а на ньому намальований величезний, на ввесь аркуш, знак запитання. Я знов не відповідав. Соня була горда. Не було нічого простішого, як приїхати до Харкова — чотирнадцять годин поїздом, одна ніч. Вона не приїхала. За кілька місяців до мене дійшла чутка, що її заарештували як троцькістку. Роман закінчився. Цей епізод у моєму — оскільки залежало від мене — врівноваженому житті згадую завжди з теплом і приємністю. Але я не знаю, щу справляло мені більшу приємність: перебіг нашого чорноморського захвату чи його обірваність у харківсько-київські часи.