Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні.

Літом профшкола не працювала. Але про якінебудь подорожі не доводилося думати. Колись ми їздили родиною до маєтку Сокальського. Тепер не було маєтків, не було Сокальського, майже не було родини, і не було грошей на подорожі. У погожі дні я брав ковдру, брав книжку й вирушав трамваєм до Харківського міського парку. О парку! — мусів би я тут вигукнути на початок прозової оди. Справді, скільки днів я там провів, і як приємно! Я доїздив трамваєм, минав перший парк з його плеканими каштановими алеями і клюмбами, з його буфетом, у ті роки переважно порожнім, минав другий парк, з дещо молодшими деревами, а серед них моїми улюбленими білостовбурними березами, і розкладався в третьому (так вони звалися за чергою насадження), де вже алей майже не було, а тільки стежки і де наслідувано гаї Слобожанщини. За третім парком міста вже не було, у будні дні тут було спокійно й затишно, відвідували мене тільки чмелі, метелики, а під осінь настирливі оси, і як глибоко й привільно тут дихалося, і скільки прочитано книжок! О парку!

А поза тим був театр. І тут було щось зовсім нове. Українізація, що не захопила моєї профшколи, докорінно змінила ситуацію в театрі. Правда, літом далі тривали µастролі передових і цікавих театрів Москви, а поруч не вгавали наїзди заробітчан-халтурників, але зимою в місті з’явився, а далі запанував український театр. Спочатку театр ім. Ів. Франка з’явився як µастролер у приміщенні Малого театру, невеликому розміром і непопулярно розташованому на узбережжі річки Харків, але з сезону 1923-24 року він дістав приміщення театру драми, тоді як російську драму закрито. Театр ім. Франка був еклектичний. Не було єдиного стилю в грі, не було і провідної лінії в репертуарі. Мистецький керівник його Гнат Юра застряг десь на межі між традиційним «побутовим» театром і театром поміркованого психологізму й символізму. Тут я вперше побачив Миколу Куліша — «Дев’яносто сім» і «Комуну в степах», написаних і зіграних у старому побутовому стилі, дещо з західніх клясиків («Господиня заїзду» Ґольдоні, «Собака садівника» Лопе де-Веµа), дещо з доби символізму в театрі («Затоплений дзвін» Ґ. Гавптманна, «Йоля» Ю. Жулавського), дещо з української клясики (Шевченкові «Гайдамаки», «Лісову пісню» й «Камінний господар» Лесі Українки). Франківці вже тоді не гребували перекладами з російських п’єс. Найпершою виставою, що я побачив у них уже в недавньому ще театрі Синельникова, були «Полум’ярі» А. Луначарського, далі йшли «Повітряний пиріг» Б. Ромашова й «Мандат» М. Ердмана. Найбільше запам’ятався мені «Вій» М. Кропивницького, перелицьований Остапом Вишнею на сатиру на українську еміµрацію в оформленні Анатоля Петрицького. Сатира до мене мало доходила, бо про українську еміµрацію я не мав ніякого уявлення, але комбінація комічного з страшним і пишнота бароккового оформлення була чимсь для мене новим. Театрові Франка були далекі експерименти революційного театру, а що на них поставала мода, Юра запросив на режисера кількох вистав росіянина Бориса Ґлаґоліна. Це була мимовільна пародія на Меєрхольда, далека від будь-чого українського. Так він поставив був «Святу Йоанну» Б. Шова і «Повітряний пиріг» Ромашова. Загалом франківці не цуралися жадних компромісів. Я вже згадував про їхнє запрошення Віктора Петіпа на ролю Донжуана в п’єсі Лесі Українки. Може, це й була правильна тактика, щоб завоювати харківського міщанського й робітничого глядача, далекого і від новітнього театру, і від української театральної традиції. Курбас не робив цього, але він заплатив життям. Не слід забувати, що його знищили не просто політики, а примітиви, репрезентовані нібито політиками.

З жовтня 1925 року, починаючи виставою «Сорочинського ярмарку» М. Мусорµського, українізовано харківську оперу. Уже по-українськи я бачив «Князя Ігоря» Бородіна, «Севільського цирульника» Россіні, «Казку про царя Салтана» Римського-Корсакова. Тепер наважувалися ставити й не такі часто співані опери, як «Намисто Мадонни» Вольфа-Феррарі (мовляв, антирелігійна) і «Долину» д’Альбера. На оперу тепер кинемо більше грошей, запрошено з Росії доброго як на Харків режисера Й. Лапицького, засновано балет, по-рабському імітаційно-клясичний, що показав мені «Лебедине озеро» й «Корсар» (Адже ні режисер ні балет не говорять до публіки жадною мовою, а за лаштунками можна уживати й російської).

Моя дармовизна в театрах скінчилася. В опері машиніст Михайлов пішов на пенсію, мій контролер µалереї в драмі перестав працювати, не знаю, чи в зв’язку з появою театру ім. Франка, чи незалежно. Але моє зацікавлення театром було вже виховане, і від нього мене не можна було вилікувати протягом усього життя. Я стояв у чергах, щоб діставати найдешевші квитки, близько театрального неба і збоку, але до театру ходив.

Десь від цього часу я став ходити на концерти. Хоч Харків мав консерваторію, музичне життя було бідне. Концертових заль у місті не було. Симфонічна оркестра тулилася вільними днями в приміщенні опери або драми, для камерних концертів усували столи з читальної залі громадської бібліотеки, ставили ряди стільців, і це було найкраще, чим місто могло похвалитися. Що гірше, публіка в Харкові не відзначалася культурою й смаком. Симфонічний концерт найчастіше складався з увертюри, концерту для піяніно або скрипки і симфонії. Слухачі приходили під час увертюри, так-сяк слухали концерт із солістом і масово покидали залю перед симфонією. Репертуар був переважно заяложений — Чайковський, Бетговен, Рахманінов... Найвидатнішими дириµентами були Микола Малько, що потім еміµрував з Радянського Союзу, і Пазовський, що підкреслював у музиці ритм коштом інших складників і через це став популярнішим від інших. Пригадую, його різко ритмізована «Кармен» в опері здалася мені подією, я повернувся додому глибоко схвильований.

З тих, хто виступав у залі громадської бібліотеки, кумиром харківської публіки був Елінсон. З розкуйовдженим волоссям, з полум’яними очима, він накидався на фортеп’яно, як тигр на свою жертву. Музику, що він грав, він грав не тільки на своєму інструменті, він грав з неї пантоміму, він переживав кожну зміну тону й ритму, кожний настрій. Я в ті роки не міг судити, добре він грає чи ні, але його поведінка викликала часом сміх. Казали, що він мав туберкульозу й був приречений. Не знаю, що з ним далі сталося. З 1925 року засновано в Харкові, якого в усьому хотіли перетворити з глибокої провінції на столицю, філармонію, яка стала запрошувати музик з закордону. Одними з перших приїхали Лео Сірота й Еµон Петрі. Це був інший стиль виконання, і на честь харківської публіки треба сказати, що вони, особливо Петрі, таки скорили місто. Концерти Петрі відбувалися вже не в малій залі громадської бібліотеки, в Великому театрі Муссурі, і театр був повний.

З місцевих сил, здається, тільки квартет ім. Вільйома заслуговує на згадку. Але на цій музиці я вже не розумівся зовсім. Якщо в симфонічному концерті я не завжди міг відрізнити настроювання від справжньої гри, і настроювання було мені більше до вподоби, то що вже казати про квартет. Але мати мені завжди казала, що до музики треба звикати, і я старався. Порада справді була добра. Поступово музика стала складником мого життя, хоча в повному сенсі тільки після розвитку радіо, себто для мене вже по війні і еміµрації. Початки мого недолугого музичного тренування, отже, сягають часу мого навчання в профшколі. Я ніколи не мав нагоди навчитися грати, ба навіть читати ноти. Одним з моїх повторювани кошмарів було, що я маю дириµувати оркестрою, я беруся за паличку і з жахом думаю:

— Як приховати, що я не вмію прочитати ноти?

І я прокидаюся тремтячи.

Але ми можемо мати задоволення й з того, чого не розуміємо. І не лише в музиці. Треба тільки доброї волі.

Ще одне «вперше» припадає на ці роки, правдоподібно на зиму 1925-26 року, одразу після закінчення профшколи, а може рік перед тим. Малим мене возили з Ломжі до Харкова, з Харкова на Полтавщину. Тепер я вирушив у мою першу самостійну подорож. Була вона дуже проста, на кілька днів до Києва. Але я їхав сам. А їздити тоді не було просто. Поїздів було мало, вони йшли поволі, вони були переповнені. Дістати квиток — це було велике мистецтво. Можна було пробувати на так званій міській станції — залізничній касі в центрі міста. Треба було встати на світанку, зайняти місце в черзі й сподіватися. Квитків на бажаний день могли взагалі не продавати, мовляв, місць уже нема. Людей з урядовими відрядженнями пускали поза чергою, їх могло набратися стільки, що черга взагалі не посувалася, витративши цілий день, людина поверталася без квитка. Можна було пробувати перед відходом поїзда на вокзалі, але там теж була черга, ще безнадійніша, перед якою віконечко каси відкривалося тільки на мить, щоб сказати:

— Громадяни, сьогодні квитків не буде.

Правда, можна було доручити купівлю квитка носієві. Вони ніби мали свою чергу, а справді мали домовленість з касиром. Він діставав понад нормальну ціну й давав квиток носильникові. На мій бюджет, винагорода носильникові була поза межами досяжного.

Зрештою квиток здобуто, починається подорож. Вона триває вечір, ніч і ранок. На дерев’яних лавках сидять пасажири, ми тулимося один до одного. На другій і третій полиці (теоретично для баµажу) щасливці простяглися на дошках, а як вони хочуть спуститися, мусять скакати на коліна тих, що сидять. У вагонах важкий сморід дезинфекції, від блощиць у купе, хлор у загидженій убиральні. На станціях пасажири вибігають з вагонів — по гарячу воду, вони біжать з чайниками, казанками, не знати, скільки поїзд простоїть, але ось другий дзвінок, ось третій, паровоз гуде, люди з казанками чіпляються на ходу до східців вагонів.

Та це тепер я бачу так ці речі, тоді це просто були умови подорожі, нічого незвичайного, condition humaine, приємність, розвага, відхід від щоденного.

Розчаруванням була не сама подорож, а Київ. Київ був тоді заштатне місто, бюджет його був ніякий, усе йшло на розбудову столичного Харкова. Харків дивився в майбутнє, Київ жив минулим. Він виглядав тоді достеменно так, як я потім побачив Ранµун під його буддистсько-комуністичним диктаторським режимом: будинки, що втратили колір, висаджені двері, вибиті шибки, крамниці не тільки закриті, а навіть позабивані дошками впоперек вікон і дверей. Тільки в Ранµуні все це було драматичніше, бо були ще патьоки від тропічних злив. Але в Києві натомість була зима, снігові замети, брудний сніг на пішоходах і дорогах, слизота на київських горбатих вулицях. До того ж показувати місто вихопився Микола Вікторович Старицький. Він був чоловік моєї кузини Люсі Таранової, під крильцем якої я й спинився тоді в Києві на Львівській вулиці недалеко Сінного базару. Микола Вікторович був інженер, людина українського роду, далекий родич Вернадських (які по війні виписали його з родиною з Европи до Нью-Гейвену в Америці) і одна з найбезладніших людей, яких я будь-коли бачив. Він тягав мене по Києву бігцем по снігові й льоду, від Липок до Подолу, від Печерська до Бессарабки, перемішуючи варте уваги з безвартісним, даючи пояснення ніби не підліткові-юнакові — мені було яких 17 років і це була моя перша подорож туристичного характеру — а старому киянинові, який уже знав архітектурну й соціяльну структуру міста. Особливо гірким розчаруванням були Золоті Ворота, де про золото не було й згадки, а була тільки безладна й безглузда купа жовтої цегли, яку тримали вкупі залізні контрфорси й скріплення. Уже це здалося мені вкрай безглуздим і беззмістовним.

Поза туристичним огляданням міста відбулася тільки одна подія. Толя Носів узяв мене на бенкет, що відбувався в Академії. Він мені сказав, що там я побачу багато видатних людей. Не пригадую, з якої нагоди був бенкет, можливо він був на честь Михайла Грушевського. Показали мені Грушевського, показали Сергія Єфремова, пояснили, що вони сидять нарізно, бо не зносять один одного, але на них двох тримається Академія. Я сидів за одним з крайніх столів, далеко від центру дії, зрештою я був ніщо, безвусе хлопчисько, ні з ким мене не знайомили, що говорилося, слабко долітало до мене. Я маю враження, що я запам’ятав обличчя Грушевського, з бородою Чорномора, і Єфремова, без бороди і в вишиваній сорочці, які тоді ще не були в загальному вжитку, як вони стали від часу Постишева, але сьогодні я не певний, чи я справді запам’ятав їхні обличчя, а чи на порожнє місце вражень наклалися в моїй свідомості їхні риси з поширених портретів. Але попри всю майже нульовість моїх споминів і вражень, це був другий акт мого висвячення в українство після знаменної розмови з Толею Носовим у Харкові про характер української мови. Між ними тепер були ще театр ім. Франка і нова українська опера. Дальших актів не треба було довго чекати, зокрема мого включення в українське оточення після вступу до університету, що тоді звався ХІНО. Бенкет в Академії зрештою був для мене тільки театром, а я в ньому стороннім глядачем. В університеті українська стихія стала життям.

Та між цими двома епізодами пролягає ще період моєї праці службовцем після закінчення профшколи і мого готування до вступних іспитів до високої школи. Це забрало два роки.

Життя людини може бути зібране в клубок: ось моя мамка-годувальниця Саша. Народилася в своїх Руських Тишках, там виросла, там одружилася, там привела дітей, там померла. Ніде поза своїм селом і Харковом не бувала, та й Харків для неї був тільки рознесенням молока по своїх знайомих «баринях» та ще іноді базаром. В осередку клубка сама людина, а клубок — її оточення, хоч улягає таким-сяким змінам, але вони поступові й через це непомітні.

Куди частіше життя вириває людину з її оточення й кидає до інших. Так було, мабуть, завжди, в усякому випадку так буває в двадцятому сторіччі, а надто в струсах Східньої Европи. Поодинокі періоди життя відбуваються ніби на різних поверхах, перехід з одного поверху до іншого стається стрибком або, коли є драбина, то ця драбина швидко зникає, ніби прибрана невидимою рукою. Назад уже нема вороття. Ніби роз’єднані кола Дантового пекла, і нема Верµілія, що міг би бути проводирем з одного кола до другого і геть з усієї вµвинченої до центру многоповерхової світобудови. Самі переходи з кола до кола можуть бути драстично-контрастові, як у випадку Шевченка — сьогодні кріпака, завтра зорі Академії Мистецтв і панських сальонів, наступного дня — в’язня й безправного солдата, а потім знову зірки, тепер уже ліберально-інтеліµентських кіл.

У моєму житті я уникав гострих зламів, спадів і піднесень, і доля сприяла мені в цьому. Як я вже згадував, мені не привелося бути ні в’язнем, ні салдатом, доля мене не кидала в робітники чи в рустикальність, усе відбувалося в межах міського й інтеліµентського життьового комплексу, але в цих межах зміна чи то поверхів, чи то кімнат таки відбувалася. Це не було життя в клубку. І кожний поверх чи приміщення приносили нове оточення і новий досвід. Уже гімназія з її переходом у групу Єлецького, а далі в трудову школу була чимсь дуже відмінним від родинно-шкільного кубельця мого дитинства. Відмінним світом була моя профшкола. І новим світом стали два роки мого буття службовцем.

Після навчання в профшколі вимагалося кілька місяців практики в радянській установі. Установу треба було знайти самому, школа не давала спрямовання. У країні ще не зникло безробіття, і дістатися на службу через біржу праці було справою безнадійною. Справу поладнала моя мати. Як прибиральниця «Хемвугілля» вона знала багатьох із службовців цього, як він звався, «південного хемічного тресту». Осередок «Хемвугілля» був у будинку «Саламандра», але трест мав свою торговельну філію, що містилася спершу на Сергіївському майдані в будинку готелю «Спартак», колишній Ґрандотель (Бог знає, як можна було пов’язати римського раба-повстанця з готельною справою і вигодами для приїжджих), а потім на Миколаївському (Тевелєва) майдані поруч будинку ВУЦВиКу. Це були роки НЕПу, кожна промислова організація мала сама продавати свої вироби, і це була головна функція торговельної філії. Поза тим філія мала ще невеличкий відділ постачання, який мав видобувати правдою чи неправдою, часом півзаконно на чорному ринку сировину або машини для підприємств тресту, розташованих переважно в Донбасі. Філія була напівавтономна супроти тресту, але її керівник Пєвцов мав полагоджувати багато справ у основному тресті, проводячи там цілі дні. У такі дні він користався з буфету моєї матері, він знав про пошану, якою вона користалася, бувши не зовсім звичайною прибиральницею. Мати закинула йому словечко, і мене взяли практикантом до торговельної філії.

Ось переді мною лежить «посвідчення», підписане секретарем філії Равделем і завідувачем статистичного відділу Фрідманом. Воно нагадує мені, що я був у статистичному відділі з 3 вересня 1925 року, перелічує мої нескладні там обов’язки (складання карток за рахунками, складання таблиць за картками, використання аритмометра) і закінчує тим, що я «виявив здібність добре і легко орієнтуватися в усіх доручених працях і виконував їх сумлінно». Статистики в торговельній філії не багато було, ввесь відділ складався з Фрідмана й ще одного молодика. Важливо було зачепитися за працю в установі, не обов’язково статистичній. Сестра Віра померла в травні того ж таки року, жити вдвох на прибиральницьку оплату матері було ледве чи можливо. Але в жовтні мене несподівано звільнили. Показалося, що це було зв’язане з моїм невідповідним «соціяльним походженням», хоч офіційно це обвинувачення не фігурувало. Я вже встиг на той час зробитися членом профспілки, і туди тепер провадив шлях оскарження незаконного звільнення. Туди спрямував і Пєвцов. Сам він не хотів чи не міг брати на себе відповідальність за те, що пізніше звалося приховуванням клясового ворога. Не знаю, чи до профспілки потрапила на розгляд неофіційна частина мого звільнення, в цей час такі речі ще тільки починали набувати систематичности. Фактом лишається, що за кілька днів профспілка написала щось, мені невідоме, до установи, і мене взято знову до праці. Пєвцов не заперечував, йому важливо було тільки, щоб не він ніс відповідальність. Але тепер я вже став із статистика архіваром, а згодом реєстратором. Як архівар я мав окрему кімнату, вузьку, коридорного типу. Уздовж стін ішли полиці, де стояли справи на кожного кореспондента філії. Після відповіді на листи, які надходили до філії, відповідні відділи здавали мені одержаний лист і копію відповіді на нього, а я мав «підшивати» їх за датою й числом (кожний документ діставав свій нумер, вхідний і вихідний) до папки даного контраµента. Коли надходила відповідь на наш «вихідний» документ, службовці бігли до мене з різних відділів, брали відповідну «папку» і розшукували в ній потрібний документ, що не завжди було легко, коли з даним контраµентом велося широке листування. В архіві я пробув щось із рік, потім туди поставили Сашу Кисілевського, молодшого від мене, але тертого хлопця, який уже добре знав, що таке життя і що таке дівчата. Для мене і те і те (не зважаючи на моє лідерство над чотирма дівчатами в ланці в профшколі) були поняття теоретичні.

Саша був спортовець і любив говорити про спорт. В архіві Саша дуже спритно вмів оповісти похабну анекдоту і оцінити розмір грудей кожної нашої друкарки. Він поставив архів незмірно краще від мене. Він дав мені добру лекцію ініціятиви. Я, як вимагалося, «підшивав» документи, він їх усі читав і запам’ятовував. Як наслідок, за моїх часів розшуки потрібних паперів мав робити той службовець, який їх потребував, за Саші він мав тільки сказати, про що був потрібний папір, і Саша його одразу знаходив. Як слушно говорилося в моїй характеристиці-посвідченні, я «сумлінно виконував свої доручення», Саша виходив поза межі офіційних вимог. На своє виправдання я міг би тільки сказати, що Саша ладнався до адміністративної кар’єри, для мене вона була лише заробіток, я мріяв про високу школу. Але, з другого боку, все моє виховання готувало мене до виконання, не до проводу, в моїй родині служак-виконавців, і життя мусіло не один рік мене вчити, щоб я зрозумів значення ініціятиви.

Утративши архів, я утратив окрему кімнату. Це було шкода, бо в окремій кімнаті людям розв’язувалися язики, і вони говорили про те, від чого в багатолюдній кімнаті, серед численних свідків, вони утримувалися. В архіві можна було вивчати настрої й зацікавлення моїх старших колеµ-службовців. Як чужинець у тоталітарній країні може довідатися про настрої населення тільки в таксі, де він сам-на-сам із шофером. Пригадую, коли — геть пізніше — у Ранµуні, в Бурмі, ніхто з тубільців і не підходив близько до мене, але таксист, що вмів по-англійськи, без страху запитав мене, чого я приїхав, і, не чекаючи на відповідь, вибухнув:

— Тут нема чого робити туристові, Усе, що було багатше, усе, що вміло думати, — все це знищене. Це країна, де не лишилося нічого цікавого.

Мій архів міг би виконувати ролю закритого від небажаних свідків таксі. Тут були якісь елементи свободи слова.

Але, скільки пригадую, ізоляція архіву ніколи не використовувалася для розмов на політичні теми, ні за радянський режим, ні проти. Він приймався просто як те, що існує, говорити про нього було так само недоречно, як говорити про наявність повітря чи води. Не велося багато розмов і про те, що і де можна купити. За умов НЕПу аби були гроші, а харчів не бракувало. З одежею було сутужніше, але і про неї мова заходила не часто. Улюбленою темою були жінки. У філії всі, крім друкарок, були чоловіки, поле для романів дуже обмежене, їх було три чи чотири, тільки одна молода. Але тим більше мовилося в архіві про перемоги над жінками (дала — не дала!). Матюкалися не часто, але поза тим речі називалися своїми іменами, звичайно тими, що їх у друку не вживали, а кількість перифраз на статеві поняття була незліченна. Для мене це був справжній мовознавчий університет, хоч був мені досить гидкий, я мимоволі запам’ятовував, але сам ніколи не вживав.

Тоді я не звертав уваги на це, але тепер, коли я згадую той час у атмосфері американських національних і расових конфліктів, я бачу, що службовці моєї установи були всуціль євреї, починаючи від самого Пєвцова і керівника найбільшого відділу — бухгальтерії, головбуха Вишневського. Євреєм був секретар Равдель, його наступник Мірер, завідувач статистичного відділу, мій перший начальник Фрідман, керівник відділу постачання з прізвищем nomen omen Маклер і так далі аж до чорнявого п’ятнадцятирічного кур’єра Куровського. Єдиним винятком були наші друкарки. Мабуть, це було типово для того часу — в робітники євреї не йшли, за винятком деяких професій — робітники друкарень, наприклад, зате в адміністрації вони рішуче переважали. Тут, може, один з коренів пізнішого, повоєнного антисемітизму. Але тоді в «Хемвугіллі» я не відчував ні в собі, ні в інших подібних настроїв, як не пригадую і якихнебудь проявів дискримінації супроти себе. Правда, мої посади були з найнижчих, і не було причин на них заздрити.

З архіваря я став реєстратором. Це було ніби маленьке підвищення, і вперше в житті я дістав одного підлеглого — того самого кур’єра Куровського, що я щойно згадував. Його обов’язком було носити «вихідні» листи на пошту, а в межах міста розносити пошту до інших установ. Моїм було реєструвати всі папери, що надходили, спрямовуючи їх далі до відповідних відділів, реєструвати так само всі папери, що відходили, даючи їм також наші «вихідні» нумери. Окремої кімнати я вже не мав, я сидів у свого роду вестибюлі і був першим, на кого натрапляли відвідувачі, приходячи до установи, але з людьми я справи не мав. Моє царство були папери — і Куровський, мій єдиний підданий. Чи треба було для цієї праці двох років готування в профшколі, я дуже сумнівався. Так само вона не веле нікуди в майбутнє, обіцяючи хіба кар’єру новітнього Акакія Акакійовича Башмачкіна.

Але ні моє «торговельно-промислове» минуле, ні мої урядовські перспективи мене не хвилювали. Я готувався до іспитів до високої школи, спочатку в вечірні години після праці, а потім, покинувши працю, цілими днями. Моя адміністративна праця скінчилася 15 квітня 1927 року, і я дістав посвідку, де говорилося:

Тов. Шевельов Юрій Володимирович проявив себе акуратним і сумлінним працівником. З дорученою йому працею тов. Шевельов цілком давав собі раду, виявляючи при цьому добру обізнаність з загальним діловодством, а також з картковою системою.

Підписав посвідку секретар Мірер. Характеристика добросовісної пересічности, комплексу другої парти. Я не здобув на цій праці ні одного друга, не думаю, щоб інакше стояла справа в моїх колеµ. Ми всі приходили на призначену годину, відсиджували свій час, відходили в призначену годину. Ми всі лишалися чужі один одному. У суті речі кафкіянська ситуація, але така нормальна, що ніхто з нас її кафкіянства не помічав.

Ще один деталь треба докинути до цієї короткої характеристики моїх півтора року канцелярської праці. Як і інші установи в той час, «Хемвугілля» підлягало розпорядженням про українізацію. Розмовною мовою в нашій установі була виключно російська. Українська культура... всяка культура стояла дуже далеко від моїх співробітників, а українська далі, ніж інша чи інші. Спочатку всі папери, що списувати їх було нашим завданням, писалися по-російськи. Одного чудового дня нас відвідав інспектор українізації. Він глипнув туди й сюди на папери і склав акт про недостатність українізації. Наслідком цього на блянках замість «Южный Химический Трест Химуголь» з’явилося «Південний Хемічний Трест Хемвугілля». За малим винятком під цим друкованим написом текст листа чи посвідчення складався по-російськи. Обидві мої посвідки, що я тут цитував, — мій переклад з російської. Найвищим і єдиним авторитетом з української мови вважали мене, і, коли чомусь треба було щось написати по-українськи, радилися зі мною. Потім нашу філію сповістили, що службовці повинні скласти іспит з української мови й культури. Був призначений день. Прибула комісія. За час між сповіщенням і іспитом службовці трохи потовкли українську граматику. Більшість з них склала іспит, як — я не знаю. Керівники Пєвцов, Вишневський, Мірер — від іспиту були звільнені. Мене комісія не хотіла пропустити, бо я не витовк граматики. Це справило фурор, мої колеµи були щиро обурені і склали протест. Як можна не пропустити єдиного, хто знає? Комісія зласкавилася, і мене звільнено від повторного іспиту.

Після іспитів усе пішло, як перед тим. Що було після квітня 1927 року, коли я покинув працю, я вже не знаю. Може, над головами наших бухгальтерів, діловодів і друкарок спалахнули вогненні язики, і на них спало благословення нової для них мови? Може, може...

Хемвугільське середовище лишилося мені чужим, і хемвугільські справи мене не зрушували. Для майбутнього мені присвічувало бажання піти до високої освіти, для приємности мені лишалися театр, музика й література. Мені не треба було готуватися до вступних іспитів у високій школі з мови й літератури. І українською, і російською мовами я писав без помилок і огріхів, а це все, що вимагалося. Зате треба було добре підготуватися з математики, яку я любив, і фізики, яку я ненавидів. Проблема була в тому, що я не був певний, до котрої високої школи я хочу. У глибині душі мене тягло до того, що колись було Історично-філологічним факультетом Харківського університету, а тепер звалося літературним факультетом ХІНО (Харківського інституту народної освіти). Але вже панувала тоді загальна фанатична мода на інженерські фахи. Туди вступити було найважче, конкурс був найтяжчий, а винагорода після закінчення студій найвища. Поскільки я не терпів фізики, мій вибір був — хемічний факультет Харківського Технологічного інституту.

Після вагань я вирішив покласти остаточний вибір на долю. Я підготуюся як тільки можу краще, але подам до обох інституцій. Приймуть до технологічного — піду туди, не приймуть — до ХІНО. До ХІНО конкурс був легкий (яких півтора кандидата на одне місце, до Технологічного понад десяток на одну вакансію).

Яких півроку я готувався сам. Я зробив усі до однієї задачі з збірника Шапошнікова й Вальцева з альµебри, Рибкіна з геометрії й тригонометрії. Для наступних поколінь це можна було б видати книжкою, розв’язки всіх задач з двох стандартних для всієї імперії задачників. Але, склавши свої службові обов’язки в «Хемвугіллі», я вирішив ще вдатися до спеціяльного репетитора. Було їх тоді кілька в Харкові, але гриміла репутація найкращого одного з них, Гоппа. Він був, ясна річ, найдорожчий, але вважалося, що повчитися в нього кілька місяців було µарантією, що іспити будуть складені. Гопп жив на моїй таки Римарській, через дорогу від мене, в одноповерховому будиночку ще з часів старого Харкова. З Гоппом я ще раз перейшов задачі з математики, а надто з фізики за яку я особливо боявся. І все йшло дуже добре, і Гопп мене підбадьорював. Окремо треба було брати лекції технічного креслення, з якого моя профшкола не давала нічого, і це я також подолав, щоб у своєму майбутньому житті ніколи до того не повертатися. До речі, в тому самому будиночку, де жив Гопп, жив також «мій» кравець. «Мій» кравець — це звучить гордо. Ніби я мав принаймні десятки убрань. А я ледве мав одне. Але купити готове вбрання або матеріял на нього було майже поза межами можливости. У єдиному на Харків «універмазі» вишиковувалися довгі черги, часто з ночі, в надії, що продаватимуть мануфактуру. Крамниця відчинялася, вона була порожня, після деякого вагання — ануж, щось з’явиться, черга розтавала. Але кравці якимсь дивним дивом мали дещо мануфактури, не просто на продаж, а на пошиття вбрання. Робилося це під великим секретом, і треба було мати «свого» кравця, щоб він вам довіряв, а ви йому. Але коштувало це добрі гроші, та й матеріяли не лежали місяцями, чекаючи на замовця. Природна річ, вибору не було ніякого. Природна річ, ціна виключала часте звернення до кравця. Убрання можна було дозволити собі пошити десь може раз на три роки. Але комбінація старого, роками не ремонтованого будиночка, кравця в ньому й, з других дверей, Гоппа — все це були, як їх потім назвуть, «рештки капіталізму». Це була приватна ініціятива, влада дивилася на неї може скоса, але тоді ще не забороняла й не душила, як пізніше, податками, що перевищували заробіток. І Гопп, і кравець були євреї. Статистики я не маю, але маю моє особисте враження, євреї довше намагалися втримати приватну ініціятиву і довше мали успіх у цьому, ніж люди інших національностей, крім хіба вірменів, які тримали в своїх руках чищення черевиків, аж поки не були всі виарештувані, вже в тридцятих роках і то у всесоюзному маштабі, — ліквідація останньої цитаделі приватної ініціятиви, цитаделі, що загрожувала в уяві НКВД відродженням капіталізму в СРСР.

Два будинки, що стояли один проти одного на Римарській вулиці, можна бачити як символи. Похилий, темнобрунатного облізлого кольору занедбаний одноповерховий, з темнуватими кімнатами й низькими стелями, зі старомодними печами будинок, де працювали «капіталісти» — мій кравець і Гопп по один бік вулиці, і проти нього, як на Харків, велетень, будинок «Саламандра», сірого каменя зі статуями, великовіконний, висококімнатий, з центральним опаленням, що містив тоді в собі різні «трести», бюрократичні центри державного керування індустрією (але збудований в останні роки перед революцією ще приватною, але вже на шляху до монопольности капіталістичною системою). Не знаю, що було на місці «Саламандри» перед тим, як її збудували, — мене привезено до Харкова, коли вона вже стояла, — але, напевне, це були малі будиночки типу Гоппового-кравцевого. Так новий капіталізм пожирав, ковтав, нищив рештки старого міста ще напівсільського типу. Ішла нова доба, але ні кравець, ні Гопп, ні я про це тоді не знали. Що сталося далі з «моїм» кравцем, з Гоппом? Напевне, кравець став робітником у якійсь державній швацькій майстерні, а Гопп, мабуть, став теж на службу державі як інженер і може, дуже можливо, був заарештований як шкідник і скінчив свої дні на Воркуті чи Колимі. А може, втримався цілий десь у бюрократичній системі.

Я був добре підготований до вступних іспитів у технологічному інституті, і склав усе на п’ять, навіть креслення аж до останнього іспиту з альµебри, який провадив професор Бржечка і про який всі говорили з жахом — з досвіду попередніх років:

— Ну і ріже, ну і ріже!

(Іспити всі були письмові, і говорилося не про особисту поведінку Бржечки, а про ті питання й завдання, що він ставив на письмі). Побоювання були слушні, я дістав оцінку — два. Серед питань Бржечки були деякі з вищої математики, яка не входила до офіційних вимог і з якої я не готувався. Мабуть, добре підготованих з офіційної програми було багато, і треба було «зрізати» більшість цих кандидатів. Так закінчилася моя кар’єра інженера-хеміка, і сам Гопп був тут безсилий.

У всі дальші роки я почував безмежну вдячність Провидінню й його знаряддю Бржечці. Інженерство аж ніяк не відповідало моїй вдачі, моїй непрактичності, моїй відразі до всього надто матеріяльного. А до того дуже скоро після цього часу почалося викривання «шкідництва» й «шкідників» у промисловості, хапали людей без найменшої провини, а в мене напевне в цій роботі не раз трапилися б недогляди. Моя інженерська праця, якби вона почалася, не скінчилася б добром.

За наслідки іспитів до університету-ХІНО, на літературний факультет, я не турбувався. Позитивний наслідок був тут наперед відомий. З усіх іспитів не пригадую тепер нічого, крім одного — з української мови. Приймали їх якісь десятирядні особи, які самі не викладали, і була це більше формальність. Тільки з української мови іспити були не лише письмові, а й усні, і ці усні іспити приймав Німчинов, як я потім довідався, Кость Тихонович. Моя молода тоді українська мова не була тверда. Граматики я ніколи не вивчав — не рахувати ж тут кілька місяців у гімназії під керівництвом старенького Гусаковського і на основі рустикального підручника Олени Курило, а в практиці, хоч після Грушевського я прочитав чимало інших книжок і хоч був перекладачем з російської мови прози Едµара По, теж мені перше лізли в голову російські слова. Така дилема трапилася мені одразу на усному іспиті. У хвилюванні я зайшов непрошений до іспитової кімнати, і Німчинов сказав мені, що я мушу почекати, поки мене покличуть. І тут я хотів спитати його:

— За дверима? —

але проклята непевність підказувала мені російську форму однини — «за дверью», і я розгубився, чи двері множина, коли вони одні, а якщо ні, то як сказати. Вирятував мене інстинкт, те, що зветься чуттям мови, бо все таки воно вже було. Я загальмував у свідомості форму «за двер’ю», бо вона одразу здалася мені неможливою, набрався рішучости і змусив свій язик ужити множини — «за дверима», бо вона вже була в підсвідомості, і так моя перша зустріч з Німчиновим почалася щасливо. Про що він мене питав на самому іспиті, не пригадую. Факт той, що я іспит склав. За кілька днів на стіні входових коротких сходів до зеленого двоповерхового головного будинку університету був вивішений список тридцятьох прийнятих студентів, і я був серед них. Починалося нове, зовсім нове коло — не Дантового пекла, але мого життя. Я опинився в осередку того, що можна б назвати українською сільською стихією в місті. Словами Тичини: «Чорнозем підвівся і дивиться в очі».

Але своїх майбутніх товаришів на понад три роки я тоді ще не знав, не знав я ще й своїх майбутніх учителів, за винятком першої зустрічі з Німчиновим. До того року викладав українське мовознавство Олекса Наумович Синявський, але саме тоді він перейшов до Києва, не знаю, чому, і його місце мав зайняти Німчинов. Про нього — далі, тут тільки перше враження. Бо я вірю в перші враження, вони краще визначають людину, ніж дальші місяці, а іноді й роки знайомства. Бо тоді збираються прикмети, які ніби заперечують одне одне, ми намагаємося розібратися в них аналітично, а перше враження з природи речі синтетичне. Так мені одразу і навіки відкрився тоді Німчинов, так безпомилковим було, багато років пізніше, вже в Америці, перше враження від Романа Якобсона — враження мстивого й небезпечного Квазімодо, не так фізично, як духово. Німчинов мені вперше закарбувався в пам’ять як курча, яке щойно вилупилося з яйця, може навіть трохи передчасно: короткі ноги, непропорційно велика голова, рідке зализане волосся жовтого кольору, яке прикривало передчасну лисину, високе чоло. Він не мав стати моїм улюбленцем, але злим він не був — курчата не бувають злі — і я від нього дечого навчився.

Так десь у серпні 1927 року скінчився вже безповоротно етап мого життя службовцем (тільки війна привела мене згодом до адміністративних установ, спершу в Харкові, потім у Львові, але це не було вже життьовою кар’єрою, це було тільки одним із способів перебути чужу мені війну, де я не хотів і не міг належати ні до однієї з сторін). Від вересня починалося моє студентське життя.

Воно не обіцяло бути легким. Я переходив на заробіток матері. Зарплата прибиральниці була радше символічного характеру. Приробіток з буфету не приносив багато. Ми тулилися в кухні й кімнаті «для прислуги», що мала вісім квадратових метрів площі. З старих книжок і нот, що йшли на продаж, уже майже нічого не лишалося. Але мати ніколи не нарікала й не дорікала. А я був молодий, великою мірою ще хлопчисько, і мені було море по коліна. І в родині була релігія науки й книжки.

Тим часом у попередні роки відбулося кілька моїх перших. Перша бритва й перше гоління. Бритва, фірми Мосштамп, — уже державна радянська промисловість, не приватна типу Миші Бармасового вітчима Познанського, куплена в Пасажі, де щось дістати не було завжди легко. Ще перед тим перший годинник на руку, подарунок матері, куплений з другої руки, швайцарської фірми Сіма, нових тоді, мабуть, у Радянському Союзі ще не робили, або, коли робили, то вони були такої якости, як сірники, про які популярна харківська пісенька була:

Потом огонь.

Годинник цей доїхав до Америки, пережив матір, був цінований як подарунок і пам’ятка і був украдений уже в Нью-Йорку. Новий я хотів, щоб обов’язково був також Сіма, таких в Америці не продавали, і в мою подорож до Европи я включив Швайцарію, розшукав там потрібний годинник, і досі він мені служить. Перша краватка, невміння її зав’язати, поклик на дорадника — це випало бути службовцеві з «Хемвугілля», що навіть пам’ятаю його прізвище — Масютин. Він прийшов до нас на кухню, показав техніку на собі, керував моїми неслухняними пальцями, після коротких поневірянь я опанував цю складну-нескладну техніку. Нарешті, перший матюк, що я його почув, він справив на мене велике враження: кілька днів я носив травму в душі, але мусів її позбутися. Все таки я сам не вилаявся. Натомість пішов на так звані чорні сходи (будинки Харкова нормально мали два входи, «парадний», що в мешканнях вів до передпокоїв, і «чорний», що відкривався в кухню. Поскільки кухня була нашою головною кімнатою, використання чорного ходу було природне). Пішов на чорні сходи, ножем видряпав страшний текст і заглибини вималював чорнилом, сказати б, µрафіті avant la lettre. За кілька днів хтось замазав мої три короткі рядки чорним, і після того тільки виразка на стіні правила за memento mori. На язику в мене цих слів не було тоді і ніколи потім. Як колись Панько Куліш, я міг би сказати: «Ніколи гниле слово не сходило з моїх уст». Не знаю, чи можу ставити це собі в заслугу. Життя не привело мене ні до війська, ні до тюрми й заслання й подібних центрів культури. Можливо, якби я там опинився, і я б пішов за модою. А перше знайомство й пояснення цього апогею народної мудрости й образности сталося, як легко здогадатися, в вузькій кімнаті архіву «Хемвугілля». Це була приватна школа, не державна. Згодом матюк в СРСР став ознакою державної системи, хоч і неписаною, і тим більше неписаною, чим більше вживаною.

Нових товаришів у хемвугільний період я не мав, це лишалося вже для хіновського часу. Зберігалася тільки приязнь з Мишею Бармасом, моїм сусідом, і ми часто прогулювалися вулицями Харкова.

Змінився в хемвугільні роки мій «статус» у театрі. Машиніст сцени в опері Михайлов вийшов на пенсію, контролер квитків наµальорці Драматичного театру зник. Тепер треба було купувати квитки, але від театру я не міг відійти й після того, як моя платня припинилася. Це були найдешевші місця, на бічній µалерії, але вони мусіли бути. Без театру я вже не мислив свого існування. На щастя, культурне життя Харкова було таке, що можна було побачити все цікавіше, ходячи два-три рази на місяць. Не змінився мій театральний «статус» у тому, що й далі я був тільки глядачем. Я не мав зв’язків ні з ким, хто в театрі працював, ні з театральними критиками в газетах і журналах.

З осени 1925 року Харків, уперше від часу свого заснування 1655 року був із стаціонарними українськими театрами, але без російських. З виставою «Сорочинського ярмарку» Мусоргського з жовтня 1925 року опера стала українською, в драматичному театрі володарювали франківці, російську драму з міста Микола Скрипник вимів начисто. Від кінця 1926 року українізовано й музичну комедію, що грала знайому «Сільву» Кальмана й «Паµаніні» Легара в українському перекладі. Харківський глядач мав вибір або не ходити до театру, або ходити на українські вистави. Але продуховину йому лишили: літні µастролі. Від квітня до вересня місто було його.

Ґастролі поодиноких акторів з випадково і наспіх сколоченими трупами мало або некваліфікованих акторів і фактично без режисера й художника явно йшли на спад — у загальній течії обмеження приватної ініціятиви, — але в мої хемвугільні роки ще наїздили по свою данину швидких заробітків і оплесків своїх «психопаток», як називано гарячих оплескувачів і покупців фотографій улюбленого актора, незаступний Блюменталь-Тамарін, але також і водевілістка Д. Зеркалова, спеціялізована на ролях «комічних підлітків», Л. Самборська, В. Юренєва і зірка раннього російського кіна на Україні В. Максимов. На зміну останнім могіканам приватного театрального антрепренерства йшли подорожі театрів Москви й Ленінµраду, що привозили свої вистави так, як вони йшли в їхніх сталих містах, подорожі, пляновані з центрів, почасти московських, почасти харківських — Скрипників Наркомос. Здебільшого це були театри консервативного типу, що не надто різнилися від недавнього синельниківського: Театр колишній Корша (так він і звався, колишній!), Московський Малий, ленінµрадський Александрінський, що між іншим привіз був до Харкова в червні 1926 року «Седі» Сомерсет-Моема, ту саму, що пізніше поставив у Харкові «Березіль», Четверта студія Московського художнього театру. Це була ніби поступка для тих, хто давніше вчащав до місцевого таки театру Синельникова.

Три московські театри, що тоді літом грали в Харкові, були інакші, з виразним власним обличчям і з шуканням нового. Це були театр Меєрхольда, театр Вол. Немировича-Данченка і Єврейський театр Ол. Ґрановського, так званий Ґосєт. Всеволод Меєрхольд 1926 року привозив «Рычи, Китай» С. Третьякова, а 1927 року «Лес» Ол. Островського і «Ревізор» Гоголя. (Я називаю ті вистави, що я сам бачив, не даючи театральної хроніки всього харківського літа). «Рычи, Китай» був пропаµандивно-політичною виставою в дусі театру Бертольта Брехта, але вона виривала глядача з штампів реалістичного театру, будуючи театр маски й плякату. «Лес» ішов ще далі в боротьбі з театром побуту й переживання. Стару, в Росії клясичну драму-комедію перетворено на суцільний ляпас тому самому побутовому театру, до якого п’єса належала. Гіперболізована, плякатна, свідомо виривана з життьового контесту (харківський глядач жахався зокрема різнокольорових перук — зелених, червоних..., жахався, але ходив, це був успіх скандалу), динамізована — замість п’ятьох повільних дій розбита на серію швидкозмінних епізодів, ця вистава була в харківських обставинах бомбою, підкладеною під звичний театр Синельникова (В Москві вона нищила традиції Малого театру). Але вершком і вже не тільки викликом і ляпасом, але й справжнім осягом був Гоголів «Ревізор». Виходячи з того, що комедія висміювала не так і не стільки провінційну адміністрацію, скільки всю структуру Російської імперії, Меєрхольд переніс дію до Петербурµу, барокізував її, що відкривало можливість і ще ширших, метафізичних тлумачень, як також динамізував, розбивши, як і в «Лесе», статичні дії на зміну швидкоминущих епізодів, як у кіні. Так, власне, всі Меєрхольдові експерименти більшою чи меншою мірою полягали в перенесенні засобів, техніки й темпів кіна до театру. З цим була зв’язана й революція в освітленні — замість рампового світла — білого, зеленого чи рожевого, завжди статичного, що характеризував реалістичний театр, до якого звик був Харків, у Меєрхольда «грали» прожектори, вихоплюючи одну частину сцени, занурюючи її в пітьму, блискавично переносячи дію з однієї частини кону до іншої. З новим динамічним освітленням зникала й потреба в завісі. Кожночасно завісу заступала чорнота погашених або сліпучість перескерованих прожекторів.

Московська Студія Немировича-Данченка, офіційно називана Музичною студією Московського художнього театру, ставила клясичні оперети (я бачив у червні 1927 року «Дочку Анµо» Ш. Лекока), стилізовано й інтеліµентно, але в пам’ять врізалася переробка «Кармен» Бізе — «Карменсіта й солдат», яку я бачив 10 червня 1927 року. Поставивши наголос на арії Кармен з третьої дії опери, коли вона ворожить на картах і бачить свою приреченість, Немирович-Данченко перетворив усю оперу на античну трагедію фатуму й приречености. Вистава показувала, як можна по-новому прочитувати старі речі, показувала це без Меєрхольдового виклику, задерикуватости й свідомого перебільшення, радше в дусі передреволюційного символізму, ніж пореволюційного політичного дадаїзму.

У центрі праці московського Державного єврейського театру Ґрановського в ті роки стояло висміювання традиційного єврейського побуту, і євреям Харкова, вирваним з містечкової звичаєвости, кожне речення приносило ревеляцію, насолоду й сміх. Я боявся йти на такі вистави, не знавши ні мови (театр грав мовою їдиш), ні деталів побуту. Я не ходив через це на найпопулярніші «Три родзинки» Шолом-Алейхема, ні на Ґольдфадена. І в виставі трохи космополітичніших «Двісті тисяч» Шолом-Алейхема багато чого лишилося мені неприступним. Але я міг повністю оцінити зроблену Ґрановським виставу «Труадека» Жюля Ромена, бо тут текст був мені відомий і побут не мав у собі нічого незвичного. І яка ж блискучо-µротескова була ця вистава! Вона йшла недовго, успіху особливого не мала, бо єврейський глядач шукав у театрі свого, а не міжнародного, а неєврейський глядач до театру їдиш рідко показувався. А тим часом і тут гра Міхоелса була така, що могла б позмагатися з найкращими акторами світу.

Дуже часто говориться про труднощі, які мав «Березіль» у Харкові, пояснюючи їх тим, що місто було виховане на традиціях театру Синельникова, говорив про це і сам Лесь Курбас. У цьому є частка правди, але лише частка. Харківський глядач також виповнював по вінця театр, коли там грали Меєрхольд, Студія Немировича-Данченка й Ґосєт. Розпобутовлення театру вони приносили всі три, Меєрхольд учив політичної плякатности, Меєрхольд і Немирович-Данченко — нового прочитання старих п’єс, Меєрхольд і Ґрановський — µротеску й глузування з традиційного побуту. Усі три вони готували харківського глядача до приїзду «Березоля». І з цього погляду якоюсь гранню вони торкаються й історії українського театру.

Я не можу пояснити, чому Скрипник, безоглядно усуваючи російський театр від вересня до квітня, допускав його від квітня до вересня. Було це демонстрацією льояльности супроти Москви, поки вона була тільки гостем на Україні? Конечною поступкою структурі СРСР? Чи хотів Скрипник лишити продуховину російсько-театральним традиціям харківського глядача? Чи він хотів показати українському театрові, чого той міг навчитися в чужинців? Показати харків’янам «дзеркало всесвітнє»?

Так чи так, театр ім. Ів. Франка не міг дорівнювати тим трьом театрам ні майстерністю, ні зухвалістю експерименту. Тут, мабуть, одна з причин того, що влітку 1926 року з наказу Наркомосу театр Франка викинено з Харкова на — як тоді вважалося — заслання до провінційного Києва, а звідти взято на ролю столичного театру Курбасів «Березіль». А парадокс полягав у тому, що харківський глядач толерував і відвідував далеко слабший театр Франка і, називаймо речі своїми іменами, систематично бойкотував геніальні вистави Курбаса від «Золотого черева» Кроммелінка до «Маклени Ґраси» Миколи Куліша з єдиним винятком «Мини Мазайла» того ж таки Куліша. Повернуся до цього парадоксу далі.

Власне, останній харківський сезон франківців був особливо сірий і безобличний. Ще найкращою виставою була модернізована версія «За двома зайцями» за М. Старицьким у поставі В. Василька, який був у франківців тільки гостем. Поза тим, режисерами були Гнат Юра, далекий від усякого експериментування, застряглий десь на півдорозі між традиційним побутовим і «модерністичним» театром початку 20го сторіччя, і Борис Ґлаґолін , вульµаризатор експериментів Меєрхольда. Репертуар вибирано сатиричний («За двома зайцями», два переклади з російської — «Пухкий пиріг» Б. Ромашова і «Мандат» Ердмана, три з західних авторів — «Коронний злодій» Г. Берµстедта, данського автора, «Свята Йоанна» Б. Шова, обидві «антиклерикальні» і «Гендлярі славою» М. Паньйоля), до того треба додати «Камінний господар» Лесі Українки — не знати, виставлений, щоб показати Віктора Петіпа чи щоб продемонструвати антифевдальні тенденції (як потрактовано трагедію Лесі Українки). Усе це було більш-менш на межі пристойности, але не вище від того. Не рятувало й те, що на кілька з цих вистав замість звичайного в франківців сіренького М. Драка на оформлювача запрошено незмірно ориµінальнішого Анатоля Петрицького. Але, власне, строкатість репертуару й запрошення гостей найрізноманітнішого характеру тільки підкреслювали брак власного обличчя франківців.

В опері система гостей була не тільки пристосуванням до глядача, а й конечною потребою, бо традицій стаціонарного українського оперного театру взагалі не було. Запрошувано з Москви Леоніда Собінова, колись тенора великої слави, але тепер уже, власне, старого, гладкого й майже безголосого — для нього навіть поставлено «Лоенµрін», забуваючи про немодний тоді містицизм цієї опери, запрошено для «Аїди» навіть німця Фріца Штідрі, запрошено — і це мало більше значення — режисера Й. Лапицького, що перед революцією виступав у Петербурзі провідником ідеї перетворення опери на музичну драму і тепер здійснював цю ідею в нетрадиційному для Харкова репертуарі — «Долина» д’Альбера, «Намисто Мадонни» Вольфа-Феррарі, але також у «Снігуроньці» Римського-Корсакова й уже згаданому «Лоенµрінові». Серед співаків відзначилися монументальна М. Литвиненко-Вольµемут, що, здавалося, готова була поглинути свого партнера коли він опинявся в її обіймах, а був ним найчастіше Кученко, а згодом, від 1926 року, Микола Середа, що швидко став новим ідолом своїх «психопаток». Була ще спроба «українізувати» не тільки мовно, а й зорово «Князя Ігоря» Бородіна, був балет, якому були чужі всякі експерименти і де танцівники й балерини, включно з примою Дуленко, не стояли технічно на рівні своїх колеµ з Москви чи Ленінµраду.

Ось на такому тлі в Харкові від жовтня 1926 року з’явився «Березіль». Його першою виставою, його творчою деклярацією, його проголошеннямстилю як альфи і омеги повноцінного театру, його оголошенням війни синельниківщині мала бути перша вистава — «Золоте черево» Фернана Кроммелінка. Курбас міг почати якоюсь виставою з тих, що його театр грав у Києві, але він вибрав цю нову. Свого часу, 1922 року, революційний театр Меєрхольда відкрив своє існування й свій переможний похід іншою п’єсою того ж драматурга — «Великодушный рогоносец». Хотів Курбас такої паралелі? Хотів він протиставити оголеній «біомеханіці» Меєрхольдової вистави, де не було ні декорацій, ні музики, свою концепцію повноцінного театру, що включає багато і кольору й музики (що називалося в нього тут «звуковий пейзаж») аскетизмові Меєрхольдового підходу?

Не знаю. Якщо вистава мала бути викликом Харкову, вона стала тільки шахом. Харківський глядач відповів матом. Виставу він збойкотував, заля була майже порожня, вистава йшла два тижні, себто дванадцять разів і більше не відновлялася. Це не було реакцією на українськість мови. Адже перед тим уже були франківці, і глядач на їхні вистави ходив. Це було відповіддю на те, що Курбас вимагав, щоб глядач думав, щоб кожний деталь гри й сценічного оформлення змушував до мислення, мав свій зміст, а вистава в цілості вимагала зусилля, спрямованого на зрозуміння всього показаного. До цього глядача не привчили ні Синельников, ні Гнат Юра, ні Ґлаґолін , ні навіть Меєрхольд і Ґрановський.

Я не запам’ятав ні змісту п’єси, ні деталів вистави, хоч, напевне, ансамбль Шагайди, Гірняка, Крушельницького, Ужвій і Чистякової заслуговував би на згадку. Але я був у такому захопленні, такий ошелешений новістю й глибиною, незвичністю баченого, що пам’ятаю тільки свій власний сп’яніло-екстатичний захват. Я бачив: тут починається новий театр. І я передчував: він не почнеться. Харків не прийняв Курбаса, бо не доріс до нього. Але режисер не може йти вперед і далі, коли його заля порожня, а ті, хто прийшов на початку, покидають виставу перед закінченням. Письменник може писати й складати написане для майбутніх поколінь. Не режисер. Його мистецтво суцільно в часі і в душі авдиторії. Для мене «Золоте черево» стало однією з верховин моєї біографії, не фактом історії театру.

Недавно я вперше прочитав п’єсу Кроммелінка, і тепер я усвідомлюю, який твердий горішок Курбас запропонував харківському глядачеві розгризти. Нам кажуть тепер, що ця вистава мала б кращий успіх у Києві, бо там уже знали «Березіль». Сумніваюся. І для Києва п’єса була річчю перед тим не чуваною. Вона не мала дії в традиційному сенсі. Не було любовної інтриµи, не було й — тоді вже автоматично µарантованої — боротьби кляс і перемоги пролетаріяту. Не було нічого газетного, чого було повно і в «Рурі» і в «Гіµµінсі» і навіть у «Газі». Уся п’єса була суцільною історією хвороби — хвороби скнарости, поступового переходу від молодої щедрости до чимраз спустошливішої скупости, історія відмирання людських почувань у душі людини, отруєної смаком золота, і кінець-кінцем до згаснення й самого життя. І — принаймні на поверхні — проблема скнарости не належала до суспільно «актуальних» проблем. Це були роки НЕПу, багато людей гналися за грішми, але не для того, щоб їх просто акумулювати. Посередньо можна було, звичайно, спроектувати патологію однієї пристрасти на всяку однобічність, на всякий фанатизм, не виключаючи навіть фанатизму революції, але це були широкі і абстрактні взагальнення, на які, либонь, жадна публіка театральна не здатна. До цього треба додати авторів стиль, який включав поодинокі елементи побуту, але переносив їх у загальне й позапобутове (що було схоплене і в декораціях В. Меллера, — ніби й побутових, але водночас дуже умовних у своїй прозорості, у своїй засаді ні-дім-ні-двір-ні-всесвіт, — і в музиці — «звуковому пейзажі», що включав шуми й крики щоденного сільського життя, але розчиняв їх у музиці далеко не побутового характеру), ба навіть розгортав деталі життя в атмосферу казки. До цього додавалися, на це нашаровувалися елементи гри в театр, що до певної міри могло нагадувати «Принцесу Турандот» у театрі Вахтанµова, але там це було справді веселою грою, а тут це ставало засобом філософського бачення світу й людини в усій його — бачення — нечуваній серйозності. Скупарство вело до смерти, і тему смерти теж підхоплено для дискусії про безсмертність... не-життя, про безсмертність смерти.

Не знати, чи Курбас уявляв собі харківського театрального глядача справді «столичним», не тільки в сенсі адміністративної столиці, а і вищому сенсі столиці духа. Певніше, що він просто був настільки поглинений своїми шуканнями, що забув про цей третій стовп, на якому тримається театральне життя: актор/режисер — письменник — глядач. (До речі, цікаво було б, щоб історики театру встановили, як Курбас прийшов до самого тексту п’єси. Прем’єра «Золотого черева» була зовсім свіжа в Парижі 29 квітня 1925 року. Скільки я міг установити, текст п’єси тоді ще не був друкований навіть у Франції. У Росії текст переклав з рукопису І. Аксьонов, той самий, що переклав і виставленого Меєрхольдом «Великодушного рогоносця». Чи Курбас одержав текст від нього? Чи переклад був зроблений з російської?)

Додам до цього, що я бачив і бачу «Золоте черево» також як справжній початок справжнього Курбаса. З його київського періоду я бачив три вистави — «Газ», «Джіммі Гіµµінс» і «Макбет». Це були блискучі вистави, але вони ще йшли в одному річищі з засновниками нового, «прожекторного» (в буквальному й переносному сенсі) театру в Росії й Німеччині: відмова від ілюзіонізму відтворення щоденного життя й психологізму, абстрактність місця дії, музичне оформлення говореного на сцені в гармонії з рухом. Підвищений градус емоції, патос і адресованість на авдиторію. Дещо тут було спільне з Меєрхольдом, дещо з Олександром Таїровим, керівником Московського камерного театру. Індивідуальні тут були хіба посилене відчуття ритму та своєрідність інтонації, що коренилася в інтонаціях, притаманних саме українській мові. «Золотим черевом» почато Курбасів театр тетралізованого мислення чи мислення в одежі театральности. Це був разючий, революційний перехід від театру свідомо аскетичного (arte povera), до всебічно розвиненого синтетичного театру, де відкинено нещодавні конструкції, газетну оголеність, де акторське тіло й голос грали тепер у супроводі малярства й музики, де все включалося в ту вищу єдність, яка й становить повний театр, багатий театр і де все виступає як засіб мистецького виявлення філософської мислі і анатомії людської пристрасти. На цьому шляху Курбас не мав попутників у російському чи німецькому театрі. Не мав він, правду кажучи, попутників і у власному домі, в тому ж таки «Березолі». У пізніші роки Курбас виховував і кінець-кінцем — уже в «Маклені Ґрасі», після перехідних від побутового до філософського, від газетно-фейлетонного до вічно-проблемного «Малахія» й «Мини Мазайла» — виховав Куліша Курбас. Тут знову завдання для істориків театру й драматургії: Куліш і Кроммелінк. Треба було б перевірити, чого навчився Микола Куліш від Кроммелінка. Є подібності зовнішні — монолог Мини Мазайла перед дзеркалом і монолог Мюскара (обох Курбас доручив грати Й. Гірнякові!) в другій дії «Золотого черева» («Je suis ici, Excellence...»). Спільна гра з темою заповіту в творі Кроммелінка і в історії маклера Зброжека в «Маклені», але ще важливіше було б знайти подібність у тематиці (жадоба грошей), у психології ракового розростання однієї пристрасти, а ще більше в загальному світобаченні й загальному стилі переключення побуту через µротеск у філософію. Якщо ці здогади слушні, можна з певністю припустити, що Куліш не сам прийшов до Кроммелінка, його міг туди впровадити тільки Курбас. А це кинуло б яскраве світло на те, як Курбас знаходив таланти і виховував їх, як він намагався залюднити ту пустелю, яка оточувала його спершу в людському морі. Якби він мав двадцять років діяльности перед собою, може б він і заселив ту пустелю. Але дикі обставини диктатури ницости й пересічности, що їх створила всерадянська революція й радянська система, дали йому на це неповних сім років!

У конфлікті з Харковом, у повному бойкоті «Золотого черева» глядачем, у цілковитому нерозумінні вистави вбогими харківськими театральними критиками — Курбас мусів піти на компроміс. Чисто розвагова «Шпана» В. Ярошенка й поверхово революційна «Жакерія» П. Меріме, перша в поставі Я. Бортника, друга — Б. Тягна, мабуть, були б у репертуарі так чи так. Але треба було йти далі. Треба було дати нові вистави, де від глядача не вимагалося б думати. Сам Курбас не хотів і, творчо-психологічно, напевне, не міг таких вистав робити. Треба було варяга. Франківці, напевне, звернулися б до росіянина. Курбас вибрав Вол. Інкіжинова, киргиза, який став широко відомим як актор з фільму В. Пудовкіна «Нащадок Чінµіс-Хана». Дві вистави Інкіжинова, «Седі» й «Мікадо», обидві з англійського репертуару розвагового характеру (Сомерсет-Моем, Гілберт і Саліван) були культурні, були добре ритмічно зорганізовані, актори грали добре, але головне — тут глядач не потребував мислити. Йому треба було піддатися плинові сюжету в «Седі» або течії веселих співів і трюків у «Мікадо». І глядач пішов до театру. Компромісом була і поставлена Ф. Лопатинським драма Тобілевича «Сава Чалий», наближена тепер до трагедії, але в відомому дусі традиційної козацько-гайдамацької романтики, і поставлена Тягном мелодрама В. Гюµо «Король бавиться». Усі ці вистави були краще зіграні і культурніше поставлені, ніж це було б у франківців або ще давніше в Синельникова, але це був харківський театр, та не театр Курбаса. Конфлікт Курбас — Харків не розв’язано. Його сховано, відкладено. Він мав постати з новою силою після нових вистав самого Курбаса, але вони припали вже на дальші роки. Ці мої міркування про трагічну самотність Курбаса в Харкові, а великою мірою і у власному театрі — я тоді не міг би зформулювати їх. Ближче я підійшов до них у своїй статті про Курбасову «Диктатуру» за Ів. Микитенком, але це було вже 1930 року, в зовсім відмінних обставинах. Але я думаю, що перше прочування цього становища прокинулося в мені вже тоді, після «Золотого черева», і саме тому в мені, в моїй пам’яті лишилося так багато від мого враження і так мало від деталів здійснення вистави.

Курбасів компроміс, ім’я якому Інкіжинов, характеристичний для Курбаса. Він міг піти на розвагові вистави при умові їхньої театральности, він міг запросити не-українця, але не було шляху до його театру для улюбленців харківської публіки з часів російського театруа la Петіпа або Ґлаґолін а, як це залюбки робили франківці. За весь час існування «Березоля» там була тільки одна п’єса, перекладена з російської мови («Бронепоїзд» Вс. Іванова, 1928), і Курбас ніколи не хотів везти свій театр на показ до Москви. Його компроміс не ширився на речі національної гідности.

Бував я в «хемвугільські» часи і в кіні, але не скажу, щоб учащав. Українське кіно тоді мало свою державну організацію, ВУФКУ, але існувало переважно на фільмах шабльонового романтизму, розрідженого революційною тематикою, на зразок «Призрак бродит по Европе». Українська тематика була обмежена, а головне, мистецьки примітивна, як от у «Тарас Шевченко» або перед тим «Укразія» Петра Чардиніна-Красавчікова. Це було тільки продовження передреволюційного провінційного російського кіна, пристосоване до нових вимог часу. Воно стояло далеко позаду таких нових і свіжих російських фільмів, як «Панцерник Потьомкін» С. Ейзенштейна або «Мати» В. Пудовкіна. Західні фільми діставалися на екрани Харкова рідко, але «Нібелюнµи» Фріца Лянµе були великим успіхом або, як тоді казали, «бойовиком». Мабуть, у цей час десь О. Довженко вже фільмував «Звенигору», випущену на екрани Харкова в лютому 1928 року, але про це глядач мого типу тоді ще нічого не знав.

Музичне життя Харкова йшло може трохи жвавіше, відколи він став столицею, дириµувати приїздили Микола Малько, Валерій Бердяєв, Фріц Штідрі, з солістів захоплювали харків’ян Лео Сірота, Жіль-Марше, а особливо Еµон Петрі й Йозеф Сіµеті, і моє музичне виховання тривало, але яскравих слідів воно в пам’яті не лишило. Тільки ніколи не забуду справжнього шаління «музичного Харкова» на «Кампанеллі» Ліста. Після кожного виступу Петрі, а то й інших піяністів, авдиторія ревла «Кампанеллу», піяніст грав інші речі «на біс», але його не відпускали, поки він не сідав за «Кампанеллу», і тільки тоді концерт кінчався. Поза межами родинного й службового життя, поза готуванням до іспитів вступних до технологічного інституту чи університету вершинами лишалися театри Меєрхольда, Ґосєт, «Карменсіта й солдат», а понад усім — «Золоте черево» в Курбаса, якого я не вмів проаналізувати, не вмів навіть запам’ятати, але яке полонило повнотою своєї комплексної театральности.

Отже, я студент. Хоч я знав, що тепер це не так, студент мені малювався в образі Колі Медера, сина дяді Васі й тьоті Марусі з часів ще передреволюційних — синій мундирчик з невеличкими вилогами й позолоченими µудзиками, на проділ зачісане волосся, і на родинних вечорах грає на віольончелі. Студент — якщо не революціонер, то принаймні ліберал, людина самостійного думання, а то й дії — це вже не з образу Колі Медера, а з оповідань Леоніда Андрєєва («Тьма» та інше) або Винниченка.

Студенти 1927 року нічого спільного з цими образами не мали. Не було уніформи, не було акуратної зачіски, не було революційного духу. Сорочки, що пралися може раз на місяць, заношені піджачки, про краватку й мови нема, ніхто не грав на скрипку чи віольончелю, не було й згадки про протирежимний, революційний дух. Обов’язкового відвідування лекцій ще не було, але не було вже й вибору курсів. Дисципліни були визначені з Наркомосу, розподілені за роками. Навчання було розпляноване на чотири роки, і кожний рік мав свою тверду програму. Мовознавчі курси починалися з першого року, історії й теорії літератури — з другого, педагогічний цикл — бож готували нас на вчителів — з першого. Далі йшов цикл політичного виховання, що включав історію партії, діялектичний матеріялізм, а десь на третьому році з’явився викладач нової дисципліни доби Миколи Скрипника — національне питання, тема, яка десь від початку тридцятих років стала вже контрреволюційною й була заборонена. Але тоді надісланий з якоїсь там парторганізації «комісар» навчав діялектики національного визволення як компонента пролетарської революції з творів Леніна й Скрипника...

Та про курси й викладачів пізніше, а спершу про студентів таки. Наш курс, як і попередній річник, нараховував щось із 30 студентів, наступний, у зв’язку з розгортанням «соціялістичного будівництва», був побільшений. Та з іншими річниками наші зв’язки були обмежені й випадкові, ми жили у середовищі власного річника. З попереднього курсу пам’ятаю тільки Івана Юрченка, що потім, у період розгрому «ідеологічної контрреволюції» й погромних викривальних статтів, писаних «бриµадами», став активним діячем таких «бриµад», та ще Юрія Лавріненка, що завжди тримався в товаристві свого Поллукса, другого Діоскура Василя (?) Зайця. Вони були під чаром Миколи Хвильового, і згодом це привело їх до «націоналістичних збочень», вело «від ухилу у прірву» й закінчилося арештом. Але тоді я ще цього не знав, тільки впадали в око їхня нерозлучність, та ще якась особливо чарівна посмішка в Лавріненка, наче в зайчика, що поласував капустою (якщо дозволять мені говорити про заячу посмішку) і оце щасливий у світовому маштабі, — так я його й назвав у душізайчиком, може, не без асоціації з прізвищем його приятеля Поллукса. З Зайцем я так ніколи й не зустрівся на розмову, з Лавріненком доля мене зблизила страшного 1933 року, коли він працював у «Вістях», а я був у нього співробітником — театральним рецензентом, а тоді знову, в часи війни, починаючи від 1943 року, коли він уже відбув своє заслання й недавно одружився.

Ще менше я знав студентів з молодшого річника. Там виділялося двоє професорських дітей, Андрій Білецький, син Олександра, і Роман Самарін, син професора (російської літератури) Михайла Самаріна, який у нас, одначе, не викладав. На сірувато-селянському тлі свого річника вони впадали в око і манерою поведінки, і виглядом — краще одягнені, з кращими манерами, напевне з кращою ерудицією, — але останнє тільки здогад, особистих контактів я з ними не мав. Молодий Білецький уже тоді мав подовгасте обличчя інтеліµента, те, що англійською мовою зветься egghead, молодий Самарін був добродушніший і кругломордий. У дальшому Андрій Білецький шугнув до науки найвіддаленішої від поточної політики — до клясичних мов, хоч і там не зовсім уникнув вимог ортодоксальности. Він лишився далеко позаду свого батька, але зробив пристойну академічну кар’єру, граючи на ерудиції й осторонь надміру ориµінальности. Роман Самарін лишився вірний фахові свого батька — історії російської літератури, опинився згодом у Московському університеті і несподівано для всіх став партійно-марксистським ортодоксом і запеклим обвинувачем усіх відмінних, можливо через стадію сексотства. Але і його я знав тільки з вигляду. Мої студентські роки минули серед тих тридцятьох, що їх доля з’єднала в наборі 1927 року.

Якщо можна ставити епіграфи не тільки до літературних творів, а й до людей, до більшої частини моїх співкурсників можна було б поставити епіграфом — «Чорнозем підвівся і дивиться в очі». Це були селюки з Лівобережжя, найбільше з Полтавщини в традиційних межах, включаючи Роменщину (Роменська група казаладйржава замістьдержбва, казала вперто, що мене тоді дуже дратувало. Вони говорили, природно, українською мовою, але це не була літературна мова, і вони не робили жадних спроб наблизити свою мову до літературної. Ніхто з них, приміром, не вживав словапропозиція — це було тількипредложення. Уперше в житті я був у суцільно-українському оточенні, але моя українська мова була літературна, пуристична, — їхня невимушена, некультивована. Коли їм доводилося говорити по-російськи, вони вимовлялиµ як українськег, ац переде таі пом’якшували. Академічні проблеми їх мало цікавили, на семінарах вони рідко брали теми доповідей і не часто виступали в обговоренні. Я ніколи не чув серед них розмов на політичні теми, за винятком зборів — загальних, а також, мабуть, комсомольських і партійних (на яких я, природно, ніколи не міг бути присутнім, бувши суцільно безпартійним), де вони виголошували те, що вимагалося виголосити. Радянський режим і партійна диктатура були для них фактами такими ж недискусійними, як наявність повітря чи соняшного світла. Націоналістом ніхто з них не був, і протиросійських настроїв я серед них не помічав. Двоє з них уже тоді друкувалися: Іван Бойко публікував вірші, Іван (?) П’ятківський — рецензії в комсомольському журналі «Молодняк». Дехто почав друкуватися пізніше, коло 1933 року, переважно в складі аµресії «бриµад» — Марко Гайовий, Мирон Юрченко, Василь Повх. П’ятківський взагалі на нашому курсі був орлом, перед ним, здавалося, відкривалася кар’єра шанованого літературного критика. Відповідно, він уже ходив не в засмальцьованому пальтечку, а в шкіряній куртці і навіть інколи дозволяв собі взяти слово на семінарі. Та арешт десь коло 1933 року не дав здійснитися його амбіціям. Це не перешкодило активістам із села поділити долю чи радше недолю П’ятківського. З усієї «селянської групи» нашого курсу збереглися й висунулися на скромні адміністративні пости Міняйло й той таки Іван Бойко. Міняйло став деканом літературного факультету університету, але тяжко пив і зрештою спився. Бойко, покинувши поезію й літературу, став видавничим редактором, а далі бібліографом. Єдиний, хто зробив наукову кар’єру, була Валя (?) Курашова, що поєднувала в собі примітивізм мислення з задерикуватістю типової комсомольської активістки. Вона отаборилася в Інституті ім. Шевченка, пережила всі шторми й потопи і видала кілька сугубо партійних книжок. Одна студентка з «селянської групи» показалася дочкою «куркуля»: циганкоподібну, з гарячо-чорним волоссям, Макаренко «викрили» десь 1929 року, і вона зникла з навчання, а може, хто зна, і з життя. Поза тим, уся група складалася з «незаможників», комсомольських або партійних сільських активістів. Що ще об’єднувало цих людей, був патологічний нахил до хорового співу. Варт було зійтися кільком з них, як вони зачинали співати. Найчастіше це було «Розпрягайте, хлопці, коні» або «На городі верба рясна», часом з ідіотичним російським приспівом на зовсім іншу, хвацьку мелодію «Оторвали, оторвали от жилетки рукава». Їм не треба було навіть договорюватися, коли співати і щу, — роти самі відкривалися і виспівували те саме, не умовляючися. Щодо мене, то я ніколи не любив хорових співів, навіть кваліфікованими ансамблями.

На курсі було десь троє або четверо галичан, але групи вони не творили. Один, Братчук, мабуть, опинився на Лівобережжі під час Визвольних Змагань. Він був типовий учитель і пішов до ХІНО, либонь, щоб здобути право викладати в вищих клясах. Немолодий уже, з рипучим голосом, стомлений життям і трохи іронічний, він почував себе дорослим серед молодиків, предмети навчання його мало цікавили. Зовсім відмінний був Скрипник. Він, мабуть, нещодавно прибув з Західної України, зберігав (і підкреслював) особливості своєї мови, одягався, як на ті часи, елеµантно. Його заарештовано ще в студентські роки, Братчука, напевне, пізніше. Качор був селюк і мало різнився від лівобережної селюцької групи. З галицької родини, мабуть, була Романенківна, судячи з форми, в якій вона вживала своє прізвище (тоді це ще було можливе) і з аµресивности в обороні української мови. Не знаю дальшої долі цієї високої худорлявої дівчини, що на лекціях у кімнаті семінару російської літератури, сиділа звичайно проти мене, на першому місці від викладача праворуч.

Не належав до галичан, але говорив підкреслено по-галицьки (приміром, тількикоритар, ніколикоридор) Дмитро Чукин. Він пробував писати художні твори, але — цікаво! — по-російськи. Це була експериментальна проза з величезною увагою до деталів і дуже розлогим їх викладом, темпом, близьким до манери Марселя Пруста. Пригадую опис стовбурів дерев різної породи, повний дотепних спостережень і розволіклий на сторінки. Не думаю, щоб він пробував це друкувати. Говорили, що він харків’янин чи то з Основи, чи то з Москалівки, а його батько — кельнер чи офіціянт. Подібно до Скрипника Чукин одягався елеµантно і цурався нашої «селянської групи». Він був також єдиним на нашому курсі, хто читав — чи принаймні остентаційно приносив — «Нову µенерацію». Своєрідність поведінки Чукина походила, мабуть, з його зв’язків з українськими музейниками зокрема С. Таранушенком, що був директором Музею ім. Сковороди (постійно закритим для публіки). Чукинові належали дві короткі монографії, що їх видало видавництво «Рух» — про Боровиковського й Дм. Левицького. Чукин горнувся до мене, ми часто говорили з ним на різні літературні й мистецькі теми, на одному з семінарів, де треба було готувати доповіді бриµадами, він навіть увійшов до однієї зі мною й Мишею Фінкелем бриµади, і я досі маю карикатуру пера Фінкеля з підписом «Три доповідачі». Карикатурист підкреслив ошатність Чукина і мою худорляво-пролетарськи-розхристану інтелектуальність. Заарештований десь коло 1930 р. Чукин, відбувши свій термін, мабуть, п’ять років, повернувся до Харкова. Він уникав старих знайомих, не намагався встановити літературні або мистецькі зв’язки. Коли я з ним зустрівся, він говорив тільки по-російськи. Це була наша остання зустріч.

Росіян на нашому курсі було небагато, щось троє (російських відділів тоді на літературних факультетах не було, і росіяни мусіли йти до українських або переїздити до Росії), і вони були дуже зрізничковані. Ірина Воробйова була явищем з іншого світу. Вона була дочка широко відомого в Харкові і поза ним анатома Вол. Воробйова. Білява, з плеканим обличчям і пальцями, в стилевім піскового кольору убранні, такого ж кольору панчохами й туфлями, вона, як на наші уявлення, мала б бути не харків’янкою, а щонайменше парижанкою, якщо не видивом з позаземного світу. Коли вона — в конечній потребі — говорила по-українськи, це звучало в неї як арія Лякме про дзвіночки. У нашому вирівняному на незаможника середовищі вона була «как гений чистой красоты», але не природний, а плеканий, хоч плеканий на відміну від Скрипника й Чукина, не свідомо, не викликом, а тому, що така була її природа. Не знаю походження Юлі Парфьонової (вона добре говорила по-українськи і то літературною мовою), але з її спокійною манерою й інтеліµентським пенсне вона справляла враження дівчини зі спадкової російської інтеліµентської родини. Може її бабуся була в «Народній волі»? А може її батько був просто добрим інженером? Третім росіянином був Александров, довгоносий з гострими вилицями, кремезний, він подібно до П’ятківського носив шкірянку. Але в П’ятківського це було демонстрацією й заявкою на майбутнє, на Александрові вона сиділа як вилита. Він міг у не дуже давньому минулому бути чекістом і розстрілювати людей з ворожих кляс. Не знаю, чи вік дозволив це йому, але я кажу про психологічний тип. Коли якось я сказавПетроград, а Александров виправив мене:

— Тепер це місто зветься Ленінµрад, —

я не був певний, чи він зараз не витягне з кишені револьвер і не пристрелить мене. Принциповий, понадстовідсотковий комуніст, Александров, природно, пішов у троцькісти. Він поділив долю людей цього ідейного спрямовання.

І, нарешті, євреї. Їх було чотири: Сара Жмудіна з Маріюполя, Миша Фрик з Чернігова, Миша Фінкель з Ромна і Миша Тетієвський з Ружина на Київщині, мабуть, єдиний у нашому курсі з Правобережжя. Жмудіна приятелювала з Парфьоновою. Трохи вовкуватого Фрика викинули на другому році навчання за те, що його батько мав крамницю. Фінкель і Тетієвський стали моїми найкращими, найближчими друзями. З Фінкелем це сталося легко і зразу. Син зубного лікаря, він був однаково вдома в українській і російській культурі, він мав такі ж літературні зацікавлення й смаки, як я. Але він був повороткіший, менший, бистріший, дотепніший. Свого політичного кредо ми один одному не викладали, але збіжність наших реакцій на поточні явища студентського життя не лишала сумніву, що вони були подібні. Там, де була бриµадна праця, ми належали до тієї самої бриµади, ми разом готувалися до іспитів.

Зближення з Тетієвським відбувалося трудніше. Він був трохи незвичний єврей. Почати з того, що він був селюк. Його батько був сільський коваль (у старому віці він перекваліфікувався на кравця і оселився в Києві). Навіть фізично він не був типовим євреєм. Коли в кінці першого року нашого навчання відбувався медичний огляд, щоб установити, хто має йти до літніх військових таборів, там була спеціяльна комісія, що робила антропометричні виміри євреїв. Усіх інших пропускали досить швидко.

— Здатний! Нездатний!

Євреїв тримали довго, вимірюючи руки, ноги, грудну клітину... Тетієвського тримали довше за всіх. Комісія не могла повірити своїм очам. Мовляв, обличчя єврейського типу, будова тіла — типова українська.

Кремезний, трохи присадкуватий Тетієвський здавався мені на початку занадто селюком, я не відчував до нього такої легкости в зближенні, як до Фінкеля. Навпаки, Тетієвського дуже тягло до нас двох, і він не раз пробував перекинути містки. Але легкости Фінкеля йому бракувало, він був надто ведмедюватий, і мости зависали в повітрі. Тільки дуже помалу зникали перешкоди, але вже на початку другого року навчання ми стали справжнім µроном друзів. І свідомо чи несвідомо ми чинили пасивний опір безглуздості системи навчання й студентського життя тих часів. Наведу два приклади.

Тоді ще не було обов’язково відвідувати всі лекції. Але іспити з усіх дисциплін складати треба було. А нас обтяжували цілою низкою нікому не потрібних дисциплін, від діялектичного матеріялізму до організації виробництва (бо з нас мали бути вчителі, а школа мала політехнізуватися). Це була марна витрата часу, і мухи дохли з нудьги на тих викладах. Тоді ми встановили чергування. Раз на такий виклад ішов один з нас, другий — другий, третій — третій. Кожний записував усе сказане, ми це вивчалим й складали іспити. Другий приклад ще важливіший. Уже в кінці першого року ми довідалися, що кожний студент повинен мати «громадське навантаження». Тим часом, усі відповідальні громадські навантаження були вже розподілені між членами партії й комсомолу. Старостою був Гайовий, «профоргом» Міняйло, вже був парторг, комсорг і т. д. Туди ми не могли дістатися, а жити далі без «громадського навантаження» було ризиковано. Відкритою була можливість працювати з ліквідації неписьменности — їздити на околиці міста й навчати неграмотних читання й письма. На це мало б піти дуже багато часу. Ми вирішили, що існують легші можливості. Були так звані «добровільні товариства» — «Друг дітей», «Геть неписьменність», «МОДР» (Міжнародна організація допомоги революції). Якби дістатися до інститутських управ цих товариств, це було б «громадське навантаження» і при тому нічого не треба було б робити. Але управи цих товариств обирано на студентських зборах, а щоб бути обраним, треба було насамперед, щоб хтось висунув наші кандидатури. І от ми знов поділили ролі: Тетієвський висунув мою кандидатуру до «Друг дітей», Фінкель — його до МОДРу, я — Фінкеля до «Геть неписьменність». Нікого ці товариства не цікавили, змагання за місця в управах не було, і там ми всі дістали свої «громадські навантаження», стали нормальними членами радянського суспільства, а єдине, що треба було робити, — це раз або двічі на рік відвідати засідання управи, або зібрати членські внески серед студентів свого курсу. Цю науку нікому не шкідливого пристосування до радянських вимог, що я збагнув студентом, я застосовував і в дальші свої радянські роки.

Я ніколи не був «контрреволюціонером» у сенсі активної праці проти радянської системи. Але я добре розумів безглуздість, жорстокість і марнотратність системи. І я не приховував цих поглядів від Тетієвського. Він відповідав звичайно:

— Мабуть, ти маєш рацію. Але як єврей я не маю вибору.

Не зважаючи на це, він ніколи не зрадив мене, як не зробив цього й Фінкель. Але в випадку Фінкеля, як і моєму, це було далеко легше, бо ані він, ані я не були ніколи заарештовані. Тетієвського ув’язнено 1937 року. Там його, звичайно, питали, про всіх його друзів. Він нічого не розплескав. Поза сумнівом, це був акт урятування мого життя.

З Тетієвським відбулися мої перші подорожі (після тієї до Києва, що я згадав трохи вище) — до Кавказу, насамперед Азербайджану, Грузії, Вірменії критичного року колективізації й розкуркулення, 1931го, а пізніше до Москви. Про них оповім далі. Там оповім і про те, як я загубив його слід 1937 року і віднайшов 1984-го. А тепер — назад до студентських років. Досі йшлося про студентів: занурення в новий світ, світ селянства і то селянства в тій частині, що прийняла радянську владу, неможливість влитися в цей світ, утворення потрійного союзу: Фінкель, Тетієвський, я.

Наприкінці, може, маленька статистика. З наших тридцятьох студентів я сьогодні згадую двадцять три прізвища, я двадцять четвертий. З них уже в студентські роки або скоро після того були заарештовані 11; двох вичищено за невідповідне «соціяльне походження», дуже ймовірно, що після того їх теж забрано, але я про це не маю відомостей, бо всякі контакти припинилися. Один загинув у війні. Усе це — люди, викреслені з життя, тим самим і з професійного життя. Лишається 9. Не виключено, що декого з них знищено в післястудентські роки, але даних про це я не маю. Як я вже писав, у професійному житті лишилося тільки двоє, зі мною — троє. Десять відсотків. Почварний образ української дійсности в радянські часи. Десять відсотків заціліло в громадському й професійному житті, до дев’яноста відсотків утрат. Ціна людського життя в радянській дійсності — страхітливий підсумок «Великої Жовтневої Революції», всі слова великою літерою.

Університет у мої студентські роки формальнло не існував. Він звався ІНО — Інститут народної освіти, він утратив юридичний і медичний факультети, що перетворилися на окремі інститути і мали свої окремі будинки, а самй ХІНО ділилося на дві головні частини — відділ професійної освіти і відділ соціяльного виховання, що містився окремо, за Лопанню, коло Благовіщенського собору. Відділ профосу мав готувати вчителів середньої школи, відділ соцвиху — початкової й дитячих садків. Уже в роки моїх студій відбулося повне відокремлення цих двох відділів одного від одного. Відділ профосу став Педагогічним Інститутом професійної освіти, а відділ соцвиху — відповідної назви окремим інститутом. Так що я мав честь і приємність, вступивши до ХІНО закінчити іншу інституцію з досить непоетичною назвою ХПІПО.

Але ніхто в ці зміни фасад не вірив. ХІНО і ХПІПО були й далі в загальній свідомості університетом. Поперше, вони ділилися на факультети історичний, літературний, біологічний, фізично-математичний, на подобу старого університету. Подруге, саме ХІНО і його продовження успадкували свої головні кадри викладачів і професорів від університету. І, нарешті, саме вони далі містилися в осередніх, найстаріших будинках старого університету. Були це двоповерхові, сірозеленої цегли будинки з обох боків одного кварталу на Університетській вулиці. Вони не мали претензії на колонну пишність Київського університету, але натомість вони посідали чар спокійної затишности й якоїсь стриманої людяности. Найстаріші з цих будинків лежали з західного боку Університетської вулиці. У центрі був будинок, де урядував ректор і містилася загальна канцелярія. Поруч була брама, якою йшлося на двір, а його, цей двір, облягали будинки факультетів: на північному сході — історично-філологічного, з другого боку, на захід — фізично-математичного й біологічного. З другого, східнього боку Університетської вулиці розляглися будинки трохи пізнішої дати, коли університет уже став розростатися. Ці були з вищими стелями й більшими вікнами, тут уже була велика авдиторія, в мої часи звана Ленінською, мабуть, первісно актова заля, тут була і університетська церква, куди любила ходити мати з сестрою. І з малим мною. На час початку мого студентування церкви вже не було, була натомість друга велика авдиторія, звана Потебніянською в пам’ять великого харківського філолога, за життя якого йому було дуже далеко до широкого визнання і студенти його налічувалися одиницями.

А було це все в самому серці Харкова. Зразу на північ був соборний майдан. Там з західного боку стояв казенного стилю, без прикрас, будинок губернської адміністрації —Присутственные места, а навпроти нього зі сходу — головна церква міста — Успенський собор з його імперською ампірною дзвіницею, за якою скромно тулилася стара, ще козацького барокко основна частина собору. Далі на північ на тій таки Університетській вулиці простягся великий «пасаж» з найкращими, як на той час модерними крамницями, а безпосередньо далі — Покровський манастир, теж з архітектурою козацького барокко, осередок найвищої духовної влади. А з другого боку, на південь, Університетська вулиця вливалася в Павлівський майдан, парадну частину торговельного Харкова, за яким уже йшла Рибна вулиця, повна складів найрізноманітніших товарів — від фарб до сушеної риби, кожний із своїм специфічним запахом. Додати ще хіба, що й до Міської управи були лічені кроки — вона лежала зразу на схід від Успенського собору. Тож місце університету, місце духу й розуму, було якраз між місцем влади, адміністрації, на північ і місцем торгівлі зразу на південь. Це була одна з причин, чому ніякі перейменування не могли змінити університетськости університету. Сама «географія», сама вписаність його в серце міста робили його мозком міста, коротко — університетом.

Те, що найбільше вабило мене до літературного факультету ХІНО, історія літератури, на першому курсі не викладалося. Не було української літератури, не було західної не було й тієї, що я чекав особливо нетерпляче, — російської. (Пригадую, коли я приніс свої документи й заяву з проханням прийняти мене в студенти, я запитав у канцеляриста, чи викладається на факультеті російська література, і я не знаю, чи я лишив би заяву, якби він сказав — ні; але він доброю українською мовою відповів мені: — Авжеж, певна річ). Мабуть, уважалося, що треба спершу підготувати слухачів до літературних курсів курсами історії й мовознавства.

Історій і істориків у нас було три. Західну викладав В. Бушуєв, українську Наталя Мірза-Авак’янц і російську Вєрєтєнніков. Бушуєв, автор чи не першого на Україні «марксистського» підручника з історії Західної Европи, не читав середньовічної історії (кому потрібні ті февдальні антимонії?), зосередившися виключно на 19-му сторіччі й ставлячи наголос на численні французькі революції з Паризькою комуною включно, чартизм в Англії і соціял-демократичну партію в Німеччині. Але ці речі Бушуєв знав добре, говорив переконливо, знати їх не шкодило, і пам’ять зберегла про нього добрий спогад. Наталя Мірза-Авак’янц, не зважаючи на своє закавказьке прізвище (чоловікове!) була чистісінького українського роду, з Полтавщини, і, мабуть, доброю українською патріоткою. Висока, монументальна, дещо чоловікоподібна, коротко обстрижена, одверта й простолінійна, вона почасти читала лекції, а почасти давала студентам теми для доповідей. (Хоч більшість професорів тоді читала лекційні курси, ще побутувало переконання першої половини двадцятих років про шкідливість «пасивного» сприймання лекції і користь від «активного» опрацювання книжок студентами, зокрема організованими в «бриµади»). Мені вона дала тему з первісної людности України, де головною літературою був перший том «Історії України-Руси» М. Грушевського. Так я вже тоді причастився теорії антського походження українців. А через те, що я не міг дістати того тому Грушевського, хоч тоді його твори ще не були вилучені і, як і їхній автор, користалися правами громадянства вона сказала мені прийти до неї додому, щоб позичити книжку. Це були перші в моєму житті відвідини професора вдома, якщо не рахувати того часу, десь 1914 року, коли ми наймали кімнату в Степана Кульбакіна, про що було тут раніше. Але в віці п’яти років професор чи не-професор — не робило для мене різниці. Давати студентові читати Грушевського 1927 року не було жадним злочином. А все таки відомо було, що це автор не марксистський і Бог знає, чи з ним усе в порядку: Мірза-Авак’янц не цуралася повівів свого часу, свої головні праці вона присвятила селянським розрухам 1902 і 1905—7 років на Україні. Це не врятувало її від арешту, і вона зникла в чистках тридцятих років, як ще раніше зник Бушуєв (його зараховано, коли не помиляюся, до троцькістів).

Зовсім іншою постаттю був Вєрєтєнніков. Бушуєв і Мірза-Авак’янц прийшли до університету вже після революції. Вєрєтєнніков належав до спадщини від старого імператорського університету. І був він справжнім як кажуть росіяни,ископаемым. Він звик до студентів старого крою, у блакитних мундирах, на зразок, як сказано, Колі Медера, мого двоюрідного брата. До нових студентів, що від них пахло овчиною, клунею, а може й нужником, він ставився з огидою й зневагою і ніколи не приховував свого гидливого презирства. Старий, якось ніби висохлий, він сидів у великому фотелі, ледве займаючи третину місця і кидав речення на зразок такого:

— Це загально відомо, але ви, звичайно, цього не знаєте. Та що Ви взагалі знаєте?

Викладав він недбало, не готуючися, хоч знав, напевне багато, але без найменшого намагання систематизувати те, що знав. І тяжко було сказати, що його більше дратувало в нових студентах — їхній соціяльний стан чи їхня українськість. Сам він ніколи ні одним українським словом не погрішив. Формально мав на це право, російськознавчі дисципліни не підлягали українізації. Не знаю його дальшої долі.

За логікою Наркомосу поруч мов і літератур не менш важливою ділянкою нашої освіти мала бути педагогіка, — саме цей погляд був і причиною перейменування університету на інститут чи то народної чи то професійної освіти. (Були й інші причини, але про них тут нема потреби говорити). Але і педагогіка була відкладена до другого курсу, а на першому викладалася тільки дисципліна, що звалася вступ до педології. Це був цілорічний курс, і викладав його Олександер Нагорний. Ніякого зв’язку з педагогією чи педагогікою цей курс не мав. Це був дуже докладний курс анатомії й фізіології людського тіла. Ми мусіли вивчати безконечні залози, хрящі, кістки і бо-зна-що ще. Це була зелена нудьга, читав він монотонно, сухо, без жадного жарту чи посмішки за цілий рік. Курс цей був обов’язковий для всіх студентів — і філологів, і істориків, і математиків, і біологів, і відбувався він не в старих будинках університету, а в новозабудованих північних кварталах міста, де були лікарні й лябораторії, аж за (тоді споруджуваним) Будинком промисловости, і так кожного тижня, в усяку погоду всі студенти робили перебіг далеко понад кілометр віддалі, захекані і наперед до смерти зануджені. Далеко простіше було б, щоб Нагорний приїздив — одна особа — до місця, де постійно студіювали його слухачі. Але, очевидно, він був аж надто persona grata, щоб це робити. Не знаю, чи органи Наркомосу знали про зміст цього курсу, чи Нагорний, діставши доручення його викладати, читав просто те, що знав, не готуючися. На довершення лиха, курс цей ішов російською мовою, без усяких пояснень чому. Серед багатьох безглуздь нашої програми це було чи не найбільше.

Так із справді фахових дисциплін лишалися тільки курси з мовознавства. Було їх два — вступ до загального мовознавства і історія української мови. Коли я йшов на літературний факультет, я не знав, що це фактично був літературно-мовний відділ з рівноправністю мовного і літературного циклів. Мало знав я і про мовознавство взагалі. Траплялися мені, правда, деякі граматики, які в дусі експериментів початку двадцятих років далеко відходили від тієї граматики нормативно-приписового характеру. Пригадую, приміром, російську граматику Міртова, що наводила дані з псковських та інших говірок російської мови, але мені лишалося нерозумілим, який це мало сенс і нащо я мав знати, що на Псковщині замістьодна кажутьаннб. Не усвідомлював я й того, що в мові змінюються не тільки слова (цього не можна було не помітити), а й граматичні форми й звуки. Через це тепер мовознавчі дисципліни відкривали мені новий незнаний світ.

Із вступом до загального мовознавства мені пощастило. У цьому курсі чергувалися два викладачі. Один рік читав його Леонід Булаховський, другий — Віра Невзорова. Це були небо і земля. Булаховський був справжній науковець, Невзорова — викладач-компілятор і то дуже примітивний. Можливо, якби мій річник дістав Невзорову, моя доля склалася б інакше — я не став би мовознавцем (хоч на це склалися й інші причини, що про них далі, і не можна сказати, які важили більше). Але я потрапив до рук Леоніда Арсенійовича. Віра Павлівна викладала в нас тільки експериментальну фонетику. Наука ця тоді була, проти теперішнього, в ембріональному стані, а Невзорова робила її ще безперспективнішою. Повторювалася без кінця елементарна клясифікація звуків російської і української мов, роблено палятограми й записи на примітивному навіть на тодішні часи кімографі. Усі ми мали пройти, приміром, через звукозапис словабик/бык з тим, щоб виявилася різниця в артикуляції українськогои і російськогоы (при чому виявилося, що дехто з рідною російською мовою вимовляв його на український кшталт), але в цьому тридцятиразовому зверненні до слова було так само мало ориµінальности, як і в усьому курсі Невзорової. Масивна статура її тіла, низький, на переході до чоловічого, голос не виключали жіночости в її характері. Вона знала, що Булаховський уважав її за науковий нуль, та він і не приховував своєї зневаги, хоч і не вдавався до різких слів. Але важили нюанси, і, як тільки Віра Павлівна відчувала себе скривдженою, вона вдавалася до плачу, а це виводило й Булаховського з рівноваги, і він виявляв своє ставлення ще виразніше, і так воно йшло крешчендо, поки вона не вибігала з кімнати, що звалася кабінетом мовознавства, зі сльозами на очах.

У цій кімнаті верховною владою була Зінаїда Миколаївна Веселовська, другий не дуже вдалий учень Булаховського. Маленька, миршава, короткозора Зінаїда Миколаївна була дуже добра в своєму кабінеті: вона знала всі книжки на полицях і пильнувала їх майже як цербер. Поза тим вона була безмежно смиренна, уся — покірність і слухняність супроти керівника катедри й метра — Леоніда Арсенійовича. Я ніколи не бачив, щоб між ними доходило до сцен, як було з Невзоровою, але не можна було не відчути в її поведінці притлумленого комплексу болю від своєї ницости. Зінаїда Миколаївна ніколи не переставала працювати науково, але наслідки того на папері і в друці були малі розміром і ще менші змістом. Це вічно була тема наголосу в Памви Беринди і декого з його сучасників. Пізніше, в п’ятдесятих роках, коли суто українознавчі теми стали не дуже бажані, до того був доданий російський наголос того ж сімнадцятого сторіччя, але і тут не йшло далі від виписування прикладів, часто невідповідно клясифікованих. Востаннє я бачив Зінаїду Миколаївну на якійсь харківській вулиці під час голодних і холодних років німецької окупації. Вона була ще більш зіщулена, ніж звичайно.

Так, Булаховський тоді не мав щастя зі студентами. Талановитіші вибирали літературу — українську, бо вона тоді мала, здавалося, найширші перспективи, або російську, куди їх зачаровував маг і чудодій Олександер Білецький. А тим часом курси, читані Булаховським, з наукового погляду стояли вище від багатьох інших, що їх давано на літературному факультеті. Він знав багато і в своїх викладах він не йшов на компроміси з сумлінням. У ті роки тип славіста-компаративіста ставав чимдалі рідкісніший. Булаховський був ним з його широким знанням усіх слов’янських і литовської мов, не кажучи вже про клясичні. Свого часу, здається, 1916 року, він їздив до Петрограду (пробач, Александров, але так це звалося в ті роки) складати іспити, якщо не помиляюся, маµістерські, він не хотів іти лінією меншого опору. Але це знання ставало непотрібним у пореволюційні роки. Я ще прослухав у нього курс вступу до порівняльної граматики слов’янських мов, як це тоді звалося, але це було востаннє. Від 1929 року до початку п’ятдесятих курс цей був вилучений з програм.

Булаховський моїх студентських років дивиться на мене з фотографії, вміщеної в четвертому томі його п’ятитомника, посмертно виданого. Високе чоло працівника розумової праці, злегка закучерявлене волосся, поділене бічним проділом, проникливі за круглими шкельцями окулярів очі аналітика, тонкі як на єврея (його батько вихристився, так що релігійно Леонід Арсенійович був православним). До цього треба додати білу крохмалену сорочку й краватку-метелик, що на ті роки були або анахронізмом, або викликом, а може тим і тим. Що не треба розуміти в сенсі політичному. Леонід Арсенійович не був політиком. У пізніші роки в вузькому колі близьких він міг щось сказати про абсурди ідеологічних вимог, зокрема марризму, але я ніколи від нього не чув про втрату, яку він відчував у відтятості від західніх славістичних наукових журналів, але я ніколи не чув від нього нічого антирежимного. Це була тільки критика, і то півреченням, того, що можна було назвати збоченнями в межах того режиму.

Курси Булаховського не належали до тих, на які ми — Тетієвський, Фінкель і я — ходили по черзі. Його лекції ми не пропускали, їх записував кожний з нас. Ми їх цінили, але, коли говорити правду, вони не захоплювали, так як це було, приміром, з викладами Білецького. Були вони занадто тверезі, багаті на факти, але без широкої концепції, без пориву, без зухвалости. Булаховський учив чесности, але він не відкривав широких перспектив, не манив у незвідані далечини. Булаховський прийшов у мовознавство в останні роки панування молодграматизму, коли вже відчувалося, що від цього напряму треба відійти або його поширити. Але Леонід Арсенійович лишився вірним йому, і нові методи, чи то формалізм у межовій ділянці між мовознавством і літературознавством, чи то фонологія може й не викликали в нього ворожости, як це робив марризм, але його провідною реакцією була — обережність. І в лекціях, і в своїх писаннях Булаховський ретельно збирав усі причетні деталі, сумлінно зважував їхню вагу, робив висновки про можливість такого чи такого їх трактування — і або на цьому спинявся, або боязко й непевно пропонував вірогідніше пояснення, або й цього не робив, але дуже рідко ставив явище в ширший контекст. Школою чесности це було, школою піонерського завзяття — аж ніяк.

Булаховський упровадив мене в таємниці мовознавства, загального й слов’янського, я в нього багато навчився, але коли пізніше, 1940 року, Василь Сімович розкрив мені абетку празької фонологічної школи, я не міг не піддатися чарові цього напряму, що був менше емпіричний, ніж наука Леоніда Арсенійовича, але з куди ширшим крайобразом — я не міг не піддатися цим чарам. Тому я вважаю Сімовича за мого другого вчителя, хоч формально він моїм професором не був. У ті роки, три з половиною роки моїх студій у Булаховського, довгий час, я не думав спеціялізуватися з мовознавства. Я прийшов до університету, чи то пак ХІНО, з літературознавчими задумами, і до кінця навчання я не розпрощався з ними. Моє навернення на мовознавця сталося вже пізніше, в тридцятих роках, і було це почасти викликане зовнішніми обставинами. Літературознавство чимраз більше опинялося в партійних руках і чимраз більше ставало полем застосування політики, мовознавство тоді ще лишалося безпартійним і відносно об’єктивним. Коли я кінчав, тепер уже ХПІПО, я далі плекав пляни стати в майбутньому істориком літератури. В далекому майбутньому, бо тоді я не наважувався подаватися до аспірантури. При прийнятті до аспірантури особливо суворо перевіряли політичну благонадійність кандидата. Тим часом моя «громадська» праця була тільки позірна, я не був ні комсомольцем, ні партійцем, а головне — наді мною тяжіло приховуване мною моє «соціяльне походження».

Моя літературна спрямованість не перешкоджала мені добре йти в Булаховського. На всіх його курсах я мав оцінку «відмінно», а в останні два роки він настільки покладався на мене, що навіть не ставив мені питань. Я приходив на іспит, він одразу питав мою залікову книжку, вписував «відмінно» і відпускав мене. Я приготував для нього кілька курсових доповідей, переважно на межі літературо- й мовознавства — я досі згадую «Мова й стиль роману Ф. Достоєвського ЈБідні люди“» і «Про характер мови й стилю комедії Ґрібоєдова ЈГоре от ума“ за матеріялами 4-ї дії», обидві з 1929 року. Про прихильність Булаховського до мене і про шляхетність його характеру говорить моя з ним розмова в часи, коли закінчувалися терміни мого навчання. Він радив мені податися до аспірантури. (Він не знав про мої перешкоди неакадемічного характеру). І він додав:

— Коли ви не хочете з мовознавства, я поговорю з Олександром Івановичем [Білецьким], щоб він узяв вас до літературознавчої аспірантури.

Зважмо, який він був нещасливий із своїми учнями, щоб могти оцінити розмір його самозречення, втрати того, кого він уважав за свого найнадійнішого учня. Доля склалася так, що в другій половині тридцятих років, коли проголошено нову засаду, що «син за батька не відповідає», я таки став його аспірантом, саме його, а не Білецького. Але і це було не надовго. Усе урвалося з початком війни і евакуацією Харкова. Як і всіх членів Академії, його вивезли, наказавши зібратися за кілька годин. У нього був телефон, у мене не було, я був тільки в списку кандидатів на одержання телефона. Піти до мене він не мав часу. Так він зник, не попрощавшися. Я знав, що він не винний у цьому, а все таки мав гірке відчуття не тільки втрати, а й зради. Я лишився сам, без учителя. Молодість скінчилася, далі я вже цілком і остаточно відповідав сам за себе. Пізніше, думавши, що я загинув у війні, Булаховський видав без імени автора мою синтаксу простого речення, написану ще перед війною («Опрацював за матеріялами Інституту мовознавства Академії наук УРСР Л. А. Булаховський»). У відповідь на наклепи Білодіда — Якобсона він переказав мені одним західним науковцем (Генриком Бірнбавмом) привіт, а через спільну знайому у Львові переслав мені книжку з його підписом. Так я знаю, що він до кінця вірив у мене. Але на щось одвертіше він наважитися, звичайно, не міг. Все таки так я знав, що він далі зі мною.

Про Булаховського в роки моєї аспірантури й мого викладання в Університеті — окрема мова далі. Це були зовсім інші часи і дещо відмінний мійУЧИТЕЛЬ.

Булаховський був вихованцем дореволюційного харківського університету, але не був його викладачем: до 1921 р. він викладав у Пермському молодому університеті. Із викладовського складу старого Харківського університету до нас перейшов Павло Ріттер. Але як перейшов! До революції він був фахівцем санскриту. Пролетарська революція не потребувала цієї мови. Ні в одній країні пролетаріят не говорив нею. Ріттера пожаліли й перекваліфікували на викладача німецької мови. Цю мову вивчали тоді майже в усіх середніх школах, вона була чужою мовою par excellence. Ніхто з учнів і студентів її з тих курсів не навчився і не знав. Для Ріттера це була, очевидно, рідна мова. Він її справді опановував, але навчити її він нікого не міг, так що загальний стан речей зберігався. Павло Григорович поняття не мав про методи викладання чужої мови, мабуть, взагалі про викладання будь-чого для такої авдиторії, якою були тогочасні чорноземні студенти. Він щось говорив, його ніхто не слухав. Безперервно він підносив руку до окулярів, ніби намагаючися приладнати їх, хоч вони зовсім не спадали. Це був нервовий рух, беззмістовний і безцільний. Зарослий бородою й бакенбардами, він попри це був наче мала дитина. Це був наче штучно вигаданий зразок ученого-дивака. Чи не найбезпорадніша людина, яку я будьколи знав, він ледве чи здавав собі повністю справу з того, що діялося навколо. У другого залишка старого університету Вєрєтєннікова нова університетська дійсність викликбла зневагу й погано прихований гнів, Ріттер був повен доброї волі, але він був як риба на березі. Усе це не перешкодило його арештові в чистках тридцятих років. Не знати, що йому закидали: шпіонаж для нацистської Німеччини (бо він знав німецьку мову)? Пантюркізм (бо він належав до знищеної тоді української Асоціяції сходознавства, бувши санскритологом)? Ледве чи він розумів обвинувачення. Кожний слідчий міг приписати йому будьякий злочин. Кожний урка міг забрати в нього всі харчі і одежу. Оповідали, що він помер у в’язниці, не дочекавшися кінця слідства й вироку. Мабуть, це була правда. Було йому, коли розкрито його злочинну антирадянську діяльність, десь 66 років.

Третім і останнім професором, що прийшов до нас з Імператорського харківського університету, був Олександер Білецький, найблискучіша в нас постать, оракул і кумир студентства, ерудит і вітія, певними рисами — харківський відповідник київському Миколі Зерову. Олександер Іванович провадив курси історії західноєвропейських літератур, російської літератури і теорії літератури. У нас він провадив останній (однорічний) і передостанній (дворічний). Олександер Іванович ніколи не знижувався до того, щоб замовляти й заслухувати студентські доповіді. Для цього в нього була асистентка Марµарита Орестівна Ґабель. Вона провадила семінар з російської літератури, на якому я прочитав дві доповіді: про поезію Г. Державина на першому році і дуже довгу і дуже хвалену доповідь про творчість Олександра Бестужева-Марлінського. Ця тема мене захопила, я її опрацював дуже докладно, на досить широкому тлі російської літератури 1820—1830-х років. За допомогою Миші Бармаса, що жив тоді вже в Ленінµраді і навідувався до крамниць старої книги, я склав досить добру бібліотеку російської літератури того періоду. На її основі пізніше Булаховський склав свій двотомовий курс історії російської літературної мови першої половини 19-го віку, взявши в мене дозвіл позначати ледве помітними крапками олівцем важливі місця. Було б цікаво тепер перейти через ці позначки, щоб відновити те, що зветься «творчою лябораторією» Булаховського. Але всі ці книжки були в лютому 1942 року конфісковані радянськими органами, забрані до складу коло Бібліотеки ім. Короленка, де в них, за офіційною версією, влучила німецька бомба, і все пішло порохом і димом. Марµарита Ґабель була, звичайно, не здібностей і маштабу Білецького, але вона була безмежно йому віддана, як Зінаїда Веселовська Булаховському. Поза тим вона була інтеліµентна дама російської культури, мала смак до літературних творів і добре знала літературу предмету.

Марµарита Орестівна була не єдиною особою, що для неї Олександер Іванович був справжній бог. Молився на нього ще малограмотний доглядач кабінету російської літератури, чиїм обов’язком було все підготувати до кожної лекції Олександра Івановича — вимести й вимити підлогу, натерти до блиску таблицю, припильнувати крейди, щоб була добре загострена і щоб той кінчик, що його мав тримати Білецький, був добре загорнений у папір, щоб не білив пэчок Олександра Івановича. Прізвища його я ніколи не знав, а звали його Фрол чи то Терентійович, чи то Тихонович. Ставлення його до студентів було подібне до Вєрєтєннікова, він зневажав цих селюків-хахлів, але його зневага була не злісна, а дивним дивом поблажливо добродушна, як до недорозвинених дітей, але таки дітей. Стосунки між ним і Білецьким, як і між Ґабель і Білецьким були, звичайно, перенесені з старого університету. В радянські часи це вже траплялося рідко.

Кабінет російської літератури вже не зовсім відповідав цій назві, бо ми там слухали також лекції з української літератури і деякі інші дисципліни. Був він на другому поверсі новіших будівель Університету, себто на східньому боці Університетської вулиці, тоді як кабінет мовознавства містився в інтимнішій, але куди меншій кімнаті в старому будинку західного боку. Кабінет російської літератури був довга й висока кімната з північним вікном, що дивилося на собор, і кількома західними, що дивилися на старі будинки Університету й наприсутственные места. Кілька столів були приставлені вужчими кінцями один до одного, так що творився ніби один дуже довгий стіл. Кожний студент мав просторий фотель з боку стола. Таке саме крісло мав Олександер Іванович. Він звичайно сідав у нього, підібгавши одну ногу під себе (стояв він дуже рідко, рідко користався й з таблиці). Він сідав і починав говорити сухим, ніби з тріщиною голосом. Він ніколи не впадав у патос. Його сила була не в патосі, а в безмежній ерудиції, в умінні витягати маловідомі факти й по-новому зіставляти відоме й невідоме, витягаючи з цього зовсім новий образ того, що було його темою. Під високим чолом, оздобленим скупими рештками волосся, через окуляри світилися його сірі очі, водночас байдужі й пронизливі. Були в них і зневага, і насолода сирени, що своїм співом бере в полон присутніх.

Про його спостережливість може сказати один ніби малозначущий епізод. Він помітив, що я складав дуже докладний конспект з його лекцій, мало не стенограму. (Я сидів з лівого боку від нього першим, навпроти мене з правого боку сиділа Романенківна). Може він довідався також, що мій конспект був у великому попиті, його позичали в мене й копіювали багато з моїх колеµ. (Але ледве чи він знав, що свого роду спортом я для практики двомовности записував його лекції по-українськи, тоді як лекції Шамрая з української літератури я фіксував по-російськи). У своїх викладах Олександер Іванович оминув, ніби забув сказати щонебудь про Пушкіна. Першого року він довів виклади до Пушкіна, другий рік почав з часу після Пушкіна. Отже, бачивши, як пильно й повно я записую його лекції, на іспитах він усім дав питання з тих речей, які він висвітлював, але мені він сказав говорити про прозу Пушкіна. Мовляв, чи знає він щонебудь, крім того, що чув від мене? Це був справді мефістофельський хід, прихований тією ж постійною байдужістю й проникливістю його погляду. На щастя, я саме перед тим прочитав книжку Лежнєва про прозу Пушкіна, і так пройшов переможно через приготовану ним пастку.