Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні.

Ми пішли. По дорозі я розглядів його. Він був у цивільному вбранні й куцому пальтечку, горбоносий і чорнявий, виразно єврей. Прізвище його виглядало на службове, несправжнє. Може, він був спеціяліст з галицького націоналізму українського? Дорога наша була недовга, три квартали, посередині її завили сирени на повітряну тривогу, і я інстинктивно зробив рух, ніби шукавши сховища. Він помітив це і заявив:

— Нема чого звертати увагу. Бомби чекістів не беруть.

Бомби нас справді не взяли, ми ввійшли до будинку, крізь який проходили тисячі жертв, зійшли нагору, пройшли довгим коридором і ввійшли до кабінету, який нічим не різнився від першого-ліпшого кабінету радянського відповідального працівника. Мене запрошено сісти на стілець, по другий бік столу, за яким засів Галицький, і почався допит. Почався не з сподіваних формальних запитань — прізвище, ім’я, рік і місце народження, а просто з обвинувачення:

— Чи правда, що ви казали, що остання постанова уряду про стипендії студентам унеможливлює дітям колгоспників уступати до високих шкіл?

Я це справді сказав був, і сказав Файбишенкові. НКВД могло про це дізнатися тільки від нього. Так я з самого початку довідався, що мій сусід-візаві з будинку через вулицю, перший вісник початку війни, слухач німецького радіо Муся Файбишенко був сексот.

Годі було це заперечувати, і я почав виправдовуватися, що, може, я помилявся, коли я це казав, але це не означає, що я ворог радянської влади, контрреволюціонер. Галицький відповідав:

— Ми знаємо, що ви не належите до запеклих ворогів радянської влади, але ми знаємо й те, що ви маєте багато небезпечних збочень. Буде найкраще, коли ви тут їх самі викладете.

Тут я вирішив визнати, що я приховував своє «соціяльне походження», писався в усіх анкетах сином службовця, тоді як справді мій батько був царський генерал. Міркування мої — мозок у таких ситуаціях працює з неймовірною швидкістю — були двох порядків. З одного боку, я був певний, що НКВД все знає, коли бере когось на допит, наївне міркування, як я тепер знаю в світлі розповідей дисидентів сімдесятих років про їхні допити, і зовсім фальшива тактика. Подруге, і це було, либонь, правильним ходом, Сталін уже давно проголосив, що діти за батьків не відповідають, значить, моя провина була не в самому факті генеральськости мого батька, а тільки в тому, що я автоматично далі не подавав цього, як робив перед Сталіновою заявою. Реакція Галицького:

— Це добре, що ви в цьому зізналися. Тепер у вас на один гріх менше на сумлінні.

Далі допит перейшов на моїх знайомих. Почалося з Булаховського й Білецького.

— Розкажіть нам про націоналістичні прояви в діяльності й висловленнях Булаховського й Білецького.

— Які в них можуть бути націоналістичні збочення? Вони ж навіть не українці.

— Це не має значення. Можна не бути українцем і бути українським націоналістом!

Я намагався довести, що таке, може, й буває, але не в їхньому випадку, і це була чиста правда.

Далі мова перейшла на моїх колеµ нижчого ранµу. Я не чув від них ніколи нічого націоналістичного або контрреволюційного взагалі. Єдиний виняток я зробив для Файбишенка. Про нього я вже знав, що він сексот і, сказати б, може висловлювати націоналістичні твердження ohne Weiteres. Я визнав, що чув від нього націоналістичні твердження. Моє гріхопадіння сталося — не з мого погляду, я готовий був боронити мого найкращого приятеля беззастережно (він працював у цей час у Полтаві, в педагогічному інституті, а поштою ми тоді перестали користатися), — а з погляду «товариша» Галицького — коли зайшла мова про Лева Юхимовича Догадька. Галицький:

— А що ви думаєте про Догадька?

Я заявив, що вірю в його порядність як радянського громадянина, як у свою власну. Галицький тільки іронічно-питально ствердив:

— Ви так думаєте? — і перейшов до інших осіб і тем.

Тиждень чи два, чи три потому до мене несподівано показався брат Догадькової дружини. Він сказав мені, що Догадька заарештовано вже десь місяць тому, а тепер його дружина з дитиною й він тікають на схід. (Нагадаю, що вони були євреї, і їм вибору не було). Я мало знав цю особу, але він знав про мене, видно, від Лева Юхимовича і хотів оповісти про те, що сталося. Він також сказав тоді, що рукописи й інші речі він закопав у садку, там, де вони жили, — може, в мирний час, якщо я виживу, а вони — ні, я тим зацікавлюся.

Я все таки щасливий, що я не зрадив Догадька ні в чому.

Допит тягся годинами, до самого вечора, десь дванадцять годин без перерв. Без перерв для мене. Галицький такі перерви мав, але тоді його заступав інший слідчий, який назвався Гончар і який виглядав мені на українця (не через прізвище, прізвище було, звичайно, «службове»). Він не починав допит з чогось, що вже було порушене в розмові з Галицьким, а йшов далі, без повторень, з чого можна було зробити висновок, що це був стандартний допит, який застосовували в такому самому порядку до багатьох. Після яких вісьмох годин нашої «дружньої розмови» я набрався сміливости й запитав:

— Чи я повернуся сьогодні додому, чи мене затримають? — на це Галицький відповів:

— А ви думаєте, що вас треба затримати? — а я:

— Ні, але часом бувають помилки. Вони з’ясовуються й виправляються, але не завжди того самого дня.

Питання моїх двох слідчих ішли серіями: спершу про мене, потім про моїх колеµ, потім про знайомих взагалі, потім ішла серія про сексотів. Не було це дуже дотепно, бо тим самим зраджувалося, хто був сексотом, але так це йшло. У тому списку першим ішов Файбишенко, а далі зійшло на Білодіда, особу, що пізніше відіграла чорну ролю в історії української культури і в моєму особистому житті. Білодіда я тоді ніколи не зустрічав, тільки десь невиразно чув це ім’я, і не було нічого легшого, як ухилитися від будь-яких стверджень щодо нього. Але відтоді я знав, що він був у зв’язку з НКВД і звідси його блискуча кар’єра, аж ніяк не зумовлена його науковими осягами. Довгі роки по війні він був заступником Булаховського в Інституті мовознавства, і можна не сумніватися, в чому полягала його функція щодо свого керівника і як почував себе Булаховський на своєму посту. Моя перша і єдина зустріч з Білодідом відбулася поза межами Радянського Союзу, в американському Кембріджі, на світовому конµресі мовознавців 1962 року, і вона тяжко заважила на моєму житті від 1964 року. Та про це далі.

Коли вичерпано коло моїх колеµ, друзів і знайомих, допит повернувся до моєї особи. Мене запитано, що я думаю робити в ближчому майбутньому і чи я знаю німецьку мову.

— Ви повинні розуміти, Харків буде на прифронтовій смузі. Чи він буде зданий німцям, чи ні, університет у місті не працюватиме. Що робитимете ви?

Я відповів, що буду пробиратися на схід. Галицький запропонував, що я можу лишитися в Харкові й під німецькою окупацією. Мені можуть дати на це не тільки дозвіл, а й наказ. Я тільки мусітиму збирати відомості про німців і місцевих контрреволюціонерів. Моя відповідь була, що німецької мови я не знаю (на щастя, мій допитувач не був ознайомлений з моїми оцінками в аспірантурі і не знав про моє «відмінно» з німецької мови), а з місцевими контрреволюціонерами я не хочу мати нічого спільного. Галицький прийняв таку поставу і дав згоду на мою втечу на схід.

— Ми вас знайдемо, — сказав він.

Якщо перед тим я міг вагатися, що далі робити, після цього мені стало ясно, що, не хотячи дальших зустрічей з різного назвища Галицькими, я мушу тим чи тим способом розпрощатися з радянською системою. Але це ще не був кінець. Приставши на те, щоб я не лишався під німецькою окупацією, Галицький виголосив розмірно довгий монолог про те, що в грізні воєнні часи кожний радянський патріот повинен допомагати викривати всі небезпечні елементи. Чи я погоджуся, провадив він, систематично інформувати, через нього, НКВД про всі висловлювання тих людей, з якими я зустрічаюся, а особливо ті, що мають контрреволюційний характер? Я не повинен, казав він, приписувати людям, чого вони не казали, а тільки повідомляти про дійсно сказане. Ми будемо зустрічатися раз на тиждень, і я буду передавати йому всі зібрані відомості. Це ми будемо робити не в будинку НКВД, бо це б мене зраджувало, а, наприклад, на лавочці в Університетському саду праворуч від пам’ятника Шевченкові. Я не буду підписувати свої повідомлення власним прізвищем, а прибраним, а тут я тільки підпишу, що я, Шевельов, буду виступати в цих повідомленнях і зустрічах під прибраним прізвищем, яке я сам собі тепер виберу. Це була пропозиція стати сексотом.

Я знав, що від сексотства можна відмовитися. Мій кузен, Серьожа Медер-Маховський мав таку пропозицію і відкинув її. Йому нічого не сталося. Але це було в мирні часи. Тепер була війна. Усі небажані елементи безжалісно нищили. Їх розстрілювали або виводили гуртами ніби на евакуацію, а в дорозі спалювали живцем у замкнених клунях. Перше сталося з Догадьком, друге — як ми тепер знаємо — зі Свідзінським. Треба було виграти час до приходу німців. Це була справа не років, а днів або тижнів. За цей час я міг ні з ким не зустрічатися, за винятком Файбишенка, а на нього я міг виписувати що завгодно, бо він був уповноважений на «контрреволюційні» висловлення.

Я підписав. Маленький конфлікт виник тільки коло того, яке прізвище я візьму на цю діяльність. Чорт мене смикнув, і я сказав, що буду підписувати прізвищем Шевченко. Це трохи вивело Галицького з рівноваги.

— Ну, нет, зачем же. Возьмите другую фамилию.

Я захищався: це не символічно, казав я, просто перші три літери ті самі в моєму прізвищі і в обраному, а до того ж ми зустрічатимемося коло пам’ятника Шевченкові. Після першого здивування Галицький не був так уже сильно зацікавлений обороною чести Тараса Григоровича, і ми погодилися на це прізвище.

Я мав також підписати зобов’язання, що я ніколи про цю зустріч і про свою нову діяльність не розголошу. Я дотримувався цього до моменту, коли я це тепер пишу. Цей спогад не належить до приємних, хоч я добре знаю, що я нікого не зрадив і подавав неµативну інформацію лише про Файбишенка, якому вона теж не пошкодила, як видно з його повоєнної кар’єри, що привела його на пост головного редактора «Соціялістичної Харківщини». Зрештою, якби це йому пошкодило, це було б тільки заслуженою карою за його сексотську працю. Коли 1943 року, перед відступом німців, я ладнався тікати на захід, я хотів попередити про статус Файбишенка — Булаховського, коло якого він крутився (він навіть вступив до мовної аспірантури перед війною). Я знайшов Людмилу Олександрівну, стареньку жінку, якій Булаховський довіряв і яку він узяв до технічної праці в університетському кабінеті мовознавства. Я просив її переказати, коли Булаховський повернеться до Харкова, про справжнє обличчя Файбишенка. Не знаю, чи вона це зробила. Але дальша діяльність Булаховського була під наглядом особи більшого розмаху — Івана Костянтиновича Білодіда.

Після того, як мене випустили, вже темним вечором, з НКВД і я повернувся додому, де мати не знала, що робити від хвилювання, що я зник, не попередивши, і я мусів якось вибріхуватися, я різко увірвав свої зустрічі з будь-якими знайомими, крім Файбишенка. На зустрічі з Галицьким коло пам’ятника Шевченкові я ходив двічі чи тричі, він діставав тоді реляції новопосталого«Шевченка». Вони могли дивувати його малістю інформацій, але на це було виправдання. Останній місяць перед падінням Харкова аж ніяк не сприяв товариським зустрічам. Кожний замикався в собі. При останній, другій чи третій зустрічі з Галицьким я попередив його, що їду на схід. Моє сексотство тривало, отже, від 17 вересня до 5 жовтня. Обіцянка Галицького«Ми вас знайдемо» здійснилася не скоро. Вони не знайшли мене, та, мабуть, і не шукали в піднімецькому Харкові чи Львові. По війні в Німеччині і потім у Швеції, де я жив під прізвищемТкачук, а писав під псевдонімамиШерех і почастиШевчук, вони не мали про мене відомостей. Власне, мене знайшов тільки Білодід у Кембріджі, знайшов не за дорученням, а випадково. Потім до мене стали реµулярно засилати своїх аµентів з України: це були як правило письменники, висилані ніби до Об’єднаних Націй у Нью-Йорку, — Степан Крижанівський, потім Іван Драч, а з ним Дмитро Павличко, потім Віталій Коротич, потім Павло Загребельний. Але і вони не знали про«Шевченка», їхнє завдання було тільки заманути мене в Україну, там уже до мене з’явився б якийсь старий чи новий«Галицький». Проти мене час від часу виписували пасквілі в пресі, але ні разу не була в них хоч би натяком згадана постать «Шевченка». НКВД, теперішнє КҐБ з усіх своїх таємниць, може, найретельніше зберігає таємницю своїх аµентів.

У вересні 1941 року я пояснював мою гостину в НКВД тим, що я потрапив формально до числа співробітників Інституту мовознавства в Києві, а вони були чи не всі обплутані мережею сексотства. Це здавалося тим правдоподібніше, що мною цікавилося тут не харківське НКВД, а київське, евакуйоване звідти. Але сьогодні, коли дещо стало відоме з радянського діяння в німецькому запіллі, я схильний бачити мій допит загальним готуванням сил до тієї акції. Викликбли, очевидно, всіх тих, хто потенційно міг би бути залишений у Харкові після відступу і діяти. Члени партії, очевидно, діставали доручення по партійній лінії. У моєму мешканні на Римарській лишився Гуржей з родиною, у мешканні на Чорноглазівській — Сербин з родиною. Обидва були члени партії, апаратчики й техніки. Їм нічого не сталося за німців і, здається, нічого після повернення радянців. Безпартійну інтеліµенцію середнього рівня — доцентів, викладачів, кого не могли або не хотіли вивезти, — вербували через НКВД. Допит починався з того, що їх трохи лякали, потім промовляли до їхнього радянського «патріотизму».

Але це лякання було тільки прелюдією до дальшого, і самі слідчі не надавали йому великої ваги. Характеристично, що, бачивши в мене праці Грушевського, слідчий, до рук якого я належав, «Галицький», спитав мене, чому я тримаю ці книжки. На що я тільки досить розгублено пробелькотів, що це для того, щоб краще викривати націоналізм Грушевського. Відповідь аж ніяк за радянським стандартами не задовільна. Адже націоналізм викрили партія й преса вже давно, громадяни мусіли це тільки повторювати, їм зовсім не належало йти до націоналістичних першоджерел. Галицький міг би на моїй заяві побудувати серйозне обвинувачення. Одначе він негайно покинув цю тему, не розвиваючи її, і перейшов до інших речей. Виразно, в нього було щось інше в голові. Центральним у моєму допиті я бачу питання про те, щу я міг би робити під німцями. Коли це не виходило, переходили до програми-мінімум — вербування в сексоти. Це було побічне завдання. Думаю, що моїх колеµ-україністів викликали всіх або майже всіх. Роблю такий висновок з поведінки мого укіжівського колеµи й приятеля Володимира Григоровича Цебенка. Після мого допиту я вирішив припинити свої досить часті з ним зустрічі, щоб мені не треба було виписувати його нережимних висловлювань. Але дивно те, що точнісінько так само з тих днів і він став уникати мене, як чумного. Можу пояснити це тільки тим, що він узяв на себе такі самі зобов’язання і так само не хотів їх справді виконувати там, де могло загрожувати іншому. Думаю, що так само, як і я, він не взяв на себе жадних зобов’язань на німецькі часи.

Натомість інша колеµа, Іна Якимівна Журба, гадаю, крім таких зобов’язань, узяла на себе якісь функції на час окупації. Іна Якимівна, з якою я був колеµою в УКІЖі, завжди грала дуже режимну особу. На початку 1930-х років у часи Постишева — Хвилі вона — ми бачили — брала участь у погромі «націоналістів» «на мовному фронті», часом забігаючи навіть далі, ніж вимагалося. Її чоловіка, Матвієнка, заарештували, але їй нічого після того не сталося. Це вже ставило її під підозру. Щу вона робила під час німецької окупації, я не знаю, але ми зустрілися, коли ця окупація наближалася до кінця, і Іна Якимівна гаряче переконувала мене, що тікати на захід не слід, що нічого мені не станеться, хоч вона не могла не знати моєї діяльности в той час в українській пресі і в «Просвіті». Я її, певна річ, не послухав (а пам’ятаю ту зустріч: засніжена, зльодоватіла харківська вулиця, жадного руху на ній, тільки люди часом несуть відра з водою з не дуже близької річки, де-не-де німецькі солдати, — і вона мене переконує, хоч я не дав жадного до того приводу). По війні Журбі справді нічого не сталося, і вона довгі роки викладала в Миколаєві. Можливо, якісь функції виконувала й Людмила Антонівна Курилова, дружина заарештованого й засланого Перегінця, якій не тільки нічого не сталося після радянської поновної окупації Харкова, але вона дістала призначення до Львова і мешкання в ньому майже одразу після його зайняття радянським військом. Та з нею я мав велике листування в повоєнні роки, і про це буде мова далі.

Як я собі уявляю, люди, що лишилися в Харкові під німцями з відома й благословення НКВД, були справді численні. Більшість з них не були партизанами і не виконували ніяких актів саботажу, але вони могли почасти тоді, а головне — потім інформувати НКВД про всіх і вся. І це теж було виявом пляновости в веденні війни, пляновости, що запанувала десь приблизно від кінця липня 1941 р.

Повернуся до себе. Після моєї «дружньої розмови» в НКВД я твердо знав, що по війні я не можу лишатися в Радянському Союзі. Бо тоді я мусів би не тільки підписати зобов’язання доносити, а справді це робити. Тоді вже не можна буде вдавати, що я ні з ким (крім Файбишенка) не зустрічаюся. З мерзотника символічного я мав би перетворитися на справжнього. Отже, по війні мені треба було за всяку ціну бути на захід від радянського кордону, де б він тоді не проходив. З другого боку, мені не можна було лишатися в своєму місці — чи на Римарській, чи на Чорноглазівській — в останні дні перед відходом більшовиків. Мені треба було виїхати з Харкова в східньому напрямі і або прямувати далеко — тоді я ще вірив, що війна скінчиться незабаром, і думав чомусь про Астрахань — там мала бути Поліна Михайлівна Микитенко, моя колеµа з аспірантури, — або щонайменше перебути десь до приходу німців.

На свою подорож на схід я знайшов собі попутника й товариша Сергія Пилиповича Левченка. Левченко, родом з Чернігівщини, був викладачем української мови в Харківському педагогічному інституті. Видатним науковцем він не був, але Булаховський цінив його як порядну людину. Гаслом Сергія Пилиповича в житті й науковій діяльності було — обережність. Він майже нічого не публікував, а лекції його були на тій межі сірости, за якою вже могли б початися протести студентів. Але цієї риси Левченко ніколи не переходив. Чи я познайомився з ним, бувши аспірантом у Педагогічному інституті, чи пізніше, через Цебенка, — не пригадую, — але в передвоєнні роки я бував у нього в його кімнаті на Чернишевській вулиці, трохи не доходячи Басейної. Він не був дуже цікавий співрозмовник, почасти через цю саму обережність, почасти через його обмеженість. Він не був людиною широкої культури, читав мало, вивчив свій курс сучасної літературної мови, повторював його і високими сферами духу поза тим не дуже цікавився. Але він був людина дуже практична, повна в цьому протилежність мені, що виріс поза материною спиною, і він міг порадити, де що можна дістати і як що можна змайструвати. Його енерµія, так обережно витрачувана в праці й читанні, знаходила дико-бурхливий вияв у родині. Він мав дещо молодшу жінку, і вони сварилися. Але, милий Боже, як вони сварилися! Вони кричали одне на одне, кидалися, дряпалися, вони погрожували одне одному вічною розлукою — і ніколи не розлучалися. Бути свідком цих якнайщиріше розігруваних інсценізацій було неприємно, але це була ціна добрих стосунків із Сергієм Пилиповичем.

Не знаю, чи Левченка тягали на «проробку», подібну до моєї і, мабуть, Цебенкової. Фактом одначе є, що після того, як Цебенко і я стали уникати людей, він так не поводився. Я теж міг цілком безпечно з ним зустрічатися, бо він ніколи не говорив на політичні теми, отже, не давав матеріялу ні для донесень, ні для небезпечного замовчування. Щу Левченко думав, висуваючи, як я, думку про те, щоб рухатися на схід, я не знаю. Як я матір, так він лишав дружину — слово, яке мало підходить до його жінки, бо найменше вона була — в своїх тигрячих нападах на нього — другом. Так само як я, він вирушив у доволі легковажному пальтечку. Але, на відміну від мене, він не боявся після нашого виїзду повернутися додому і там перебути зміну влади.

Супроти мене він тоді повівся дуже порядно, міг зрадити й не зрадив, про що мова буде незабаром. Але, щоб покінчити з ним, скажу, що за німців він теж поводився дуже обережно, не служив у німців, не брав участи в українському житті. Чи він мав доручення лишитися під німцями — не знаю, дуже можливо. Проте, коли фронт став від Сталінграду посуватися на захід і наближатися до Харкова, він сказав, що лишатися далі в Харкові небезпечно, і краще він із своєю Аллою пересунеться до свого рідного Чернігова. Що вони й зробили. Припускаю, що там якось він пов’язався з червоними партизанами або запільниками і дочекався радянського війська. Одразу по війні ми бачимо його в київському Інституті мовознавства, переважно за словникарськими працями більш-менш технічного характеру, і там він спокійно дожив до своєї смерти 1969 року. А там же був наглядачем Білодід, і якби Левченко мав якісь відомі гріхи проти радянської влади, напевне це було б виявлене й викрите. Але один його гріх я знаю, і про це буде мова тут зразу після згадки про Миколу Олексійовича (?) Іванова. Річ у тому, що Левченко привів третім учасником нашої подорожі цього свого знайомого. Микола Іванов, старший від обох нас, уже з сивиною, був прямою протилежністю Левченкові. Обережність була йому найменше властива, він загорався при всякій нагоді і налітав на інакодумця, як молодий півник. Іванов не був викладачем української мови, але діяльність його була теж мовна, він був перекладач, зокрема з еспанської, зокрема «Дон-Кіхота», але також англійської й французької. Кінцева доля його, за переказами, була сумна. По війні він опинився в англійській зоні окупованої Німеччини, і, коли він ішов вулицею Гамбурµу, люди з проїжджого радянського авта схопили його, вкинули всередину, і так він зник. У радянських довідниках письменників його нема, а це незаперечний знак, що він не був «реабілітований» і досі вважається за зрадника й злочинця. А був він дотепна, мила й жива людина.

Так зібралося нас троє, щоб їхати «на схід»: вельми непрактичний я, і дуже практичний Левченко, і вкрай необережний Іванов. Не тільки ми не хотіли ризикувати вивезенням і знищенням, лишаючися в своїх домівках. На тому самому поїзді ми побачили Володимира Григоровича Цебенка, зустрічей з яким я уникав у Харкові, як і він зустрічей зі мною. Але він не пробував продиратися далі на схід. Він був людиною реальнішого мислення і висів на станції Шебелінка, не доїжджаючи ще Балаклії й Ізюму. Видно, він там мав добрих знайомих у селі над Дінцем і мав намір переховатися в них до зміни влади. Що йому, як я потім довідався, цілком удалося. Потрапити на ешельони, що їхали далеко на схід, до Волги, Уралу, Середньої Азії, не можна було й думати. Вони їхали суворо за пляном і заповнялися призначеними пасажирами за точними списками. Ми вирішили пробувати пересуватися поїздами коротшого маршруту, пересаджуючися з одного на один. Ми потрапили на поїзд Харків — Красний Лиман. Було це 5 чи 6 жовтня. Поїзд був далеко не порожній, але не такий переповнений, щоб не можна було влізти. До Красного Лиману ми доїхали досить спокійно, далі поїзд не йшов. Це вже був вечір, але недалеко від станції ми набрели на робітничі гуртожитки. Вони стояли майже зовсім порожні, робітників вивезли на схід або вони розпорошилися. Ми зустріли тільки одного молодика з Західної України, привезеного сюди працювати на шахті, здається, єврея, але, навіть якщо це так, він не хотів їхати далі на схід, він мав того сходу вже досить. Він дуже зрадів, зустрівши трьох людей, що — диво дивне — говорили українською мовою, запрошував нас до спорожнілого гуртожитку і розважав нас розмовами й розповідями про своє рідне містечко в Галичині. Але після ночівлі на станції треба було сісти на якийнебудь поїзд, що йшов на схід. Це ми пробували зробити цілий день. Але поїздів короткого маршруту не було, а на поїзди далекого призначення не те, що сісти трьом особам, а навіть поставити одну ногу було недосяжною мрією. Усе це було таке напхане, включно з тамбурами й східцями, що всі наші спроби були приречені на поразку, і, практично беручи, ми провели час у тому, що проводжали прохідні поїзди журливим поглядом.

Ще одна ніч у гуртожитку в спогадах про Галичину, і на цьому скінчилося наше знайомство з Донбасом, який я досі знав тільки з мап, де фіµурувала між іншим і моя ніколи не осягнена Амвросіївка, та ще з вікон вагона поїздів Шепетівка — Баку. Проводити другий день у ліченні поїздів на схід було справою безнадійною, і ми вирішили повертатися до Харкова. Зрештою, кожний день зволікання був загрозою, бо фронт міг відрізати нас від Харкова (ми ж за тими радянськими зведеннями не могли собі уявити, де проходив фронт — десь між Полтавою й Харковом, але де?), і ми могли б застрягнути в малолюдному Красному Лимані. Перед виїздом я купив поштову листівку і послав її матері. Я не писав, звичайно, що повертаюся, я тільки писав —«я міцно переконаний, що скоро пощастить повернутися». Листівкою я хотів трохи заспокоїти схвильовану матір, але я також хотів, щоб через цензуру вона потрапила в поле зору НКВДистських чинників і переконала б їх, що я таки їду на схід. Пошта ще працювала, і мати листівку одержала. Вона датована 7 жовтня, а поштовий штемпель харківської пошти — 12 жовтня. Я ще маю цю листівку, вона збереглася й приїхала до Америки. Ми сіли в поїзд, що йшов до Харкова, може, останній, не знаю. Цей поїзд був порожнісінький, мабуть, крім нас трьох, ним не їхав ніхто. Пощо? І як наважитися? Порожнеча ця могла б бути навіть небезпечною, бо якесь НКВД або щось подібне могло б зацікавитися, хто це і чому їде туди, куди ніхто не їде, і нас забрати. Але нами ніхто не поцікавився, крім одного німецького літака, що обстріляв нас коло Ізюму, але без шкоди. І от ми знову в нашому рідному місті, на харківському вокзалі, що був прикрасою всіх українських залізниць і що йому судилося перестояти неушкодженим, незруйнованим лише кілька днів.

Але тут починалася проблема. Левченко не боявся йти до себе, здається, Іванов — теж, — зрештою, він завжди був необережний і ризикований. Але я був певний, що не хочу йти на жадне зі своїх двох мешкань. Про це я казав Левченкові ще в Красному Лимані, коли ми безнадійно проводили мимохідні поїзди сумними, а може, й трохи радісними (бож ми зробили своє, ми хотіли на схід, але не можна, не можна, вертаймося додому!) зорами. І Левченко сказав мені, що це можна влаштувати. Він має добру знайому, очну лікарку, і вона згодна взяти мене до лікарні, де працює. Замість додому я вирушив до лікарні, що містилася на майдані Дзержинського, мене визнали за хворого й поклали до однієї з палат. Виявилося, що це була палата для поранених солдатів-радянців. Мені перев’язали одне з очей, але далі лікарка не звертала на мене уваги, вона мала досить клопоту з поважними пораненнями. Солдати дуже дивувалися, що кожного ранку вона їх усіх оглядає, міняє пов’язку, але мені — як поклали, так і лишається, — навіть ні лікарка, ні медсестри не питають, як я почуваюся. (На жаль, не пригадую прізвища лікарки, а вона ж всемірно заслуговує на мою подяку).

Не тільки поранені солдати дивувалися мені, я дивувався їм. Справа в тому, що, як я собі уявляв, вони будуть бажати лишитися в шпиталі, поки перейде фронт. Але в дійсності вони найбільше, панічно боялися, що їх можуть забути, не вивезти, і вони дістануться німцям. Вони не говорили про причину своїх страхів. Я думав, що їх могли налякати німецькими звірствами, хоч це було мало ймовірне. Тільки згодом, коли я дізнався про смертні вироки полоненим, я зрозумів причину страху.

Минуло кілька днів, і все йшло рутиною. Аж ось одного ранку, це було 24 жовтня, несподівано всіх солдатів забрали, і я лишився в великій палаті сам. Це було, отже, теж пляново. І я зрозумів: мій останній день під радянською владою. Пополудні всіх, хто лишився, знесли до підвалу. Це були вечір і ніч перебування в пеклі. Здалеку доносилися звуки гарматнів і вибухів бомб. Харків був фронтом. Але не це було найгірше. Найгірше було те, що в підвалі-сховищі не було вентиляції. Хворих було чимало, і це були важко хворі, бо люди з µрипою не лягали в тих обставинах до лікарні. Медична обслуга розбіглася, бажавши ділити небезпеку зі своїми рідними. Усе це стогнало, кричало, металося безпомічно, кликало допомоги, але допомога не приходила. На додаток один хворий не був спроможний утримувати сечу, і дуже скоро ввесь підвал був наповнений гострим нудотно-огидливим сопухом. Ніч видавалася пеклом, я її ніколи не забуду.

Уранці прийшла та медсестра, що лишалася, і сказала:

— У місті німці.

Я заявив, що мої страждання скінчилися, я почуваюся добре і можу з лікарні виписатися. Мене провели до канцелярії, я переодягся в свої речі з лікарняних халатів, мені дали посвідку, де стояло, що перебував стільки й стільки днів у лікарні, як там стояло,«з приводу короткозорости», і я вийшов на вулицю, в сліпуче соняшне світло, в теплий і погожий день. Це було 25 жовтня. Скінчилось моє радянське життя, скінчився мій останній місяць, безпосередньо в лапах НКВД. У моїй кишені лежала посвідка, яку наводжу в буквальному перекладі з російської:

I клін. (Очний відділ) з приводу Myopia et Staphyloma post nfr.

25.X-41 р. Лікар (підпис нерозбірливий), збоку печатка.

Усе. Мало початись нове життя.

469 днів в окупованому німцями Харкові. А людині треба тільки сорок днів, щоб померти з голоду, і лише кілька годин, щоб замерзнути до смерти, і лише кілька хвилин, щоб померти на шибениці в петлі. Усі ці можливості були вповні забезпечені в ті дні від 25 жовтня 1941 до 6 лютого 1943 року.

А починалося оптимістично. Нарешті білі хрести на шибках вікон зробили своє діло: радянський режим упав, двері на схід зачинилися, двері на захід мали розчинитися. Так здавалося. Правда, Харків лежав у руїнах, і ще вибухали закладені при відступі міни. Води не було. Електрика теж припинилася останнього вечора перед відступом. Трамваї стояли посеред вулиць, де їх застало припинення струму. Тепер у них не було натовпів, не треба було штовхатися або висіти на приступцях, Як і все інше, вони були мертві, безрушні. Крамниць не було, не було нічого. Але здавалося, що це справа кількох днів. Водогін, електрику і каналізацію полагодять, населенню видадуть картки і стануть постачати, хай скупо, харчі. Відновляться місця праці, люди будуть діставати платню. Нічого цього не сталося. Місто не було зруйноване при відступі — від німецьких бомб постраждали тільки кілька кварталів при мостах, боїв на вулицях не було, тільки один радянський танк вискочив чи затримався на Павлівському, чи то пак Рози Люксембурµ майдані і стояв там підбитий. Усе, що було знищене, було знищене пляново перед відступом. Дещо з крамниць спалено, дещо розграбувала та частина населення, яка не була політично підозріла. Ні мати, ні я не брали в цьому участи, та навіть якби я був удома, а не в лікарні, і мати була б не сама, я певний, що ми б трималися осторонь від бандитизму. Це означало — інші могли мати запаси на місяць або й більше, ми — хіба на два-три тижні.

Той перший день у тепер не-радянському Харкові я описував уже двічі, в третьому розділі циклу «Над озером. Баварія» і у вступі до книжки «Не для дітей». Він запам’ятався до деталів, бо це був справді переломовий пункт усього мого життя. Випишу це місце з «Над озером».

«Харків’яни вийшли на вулицю. Ті, що переховувалися від НКВД, і ті, що переховувалися від мобілізації. Червоноармійці, що похапцем попереодягалися в цивільне на горищах і в льохах, міліціонери, що поскидали револьвери в Лопань, робітники, що позавчора допомагали руйнувати свої заводи, — по-святковому одягнені, живі, живі, а тому веселі. Плавом пливли обома пішоходами (Сумської. Нею я повертався з лікарні додому). З пішоходів з кожної склинки від битих шибок, що вкрили всі вулиці міста. Вони тріщали, і вони блищали весело... Руїни ще димували. Гуляльники в святкових убраннях сповнили вчулиці. Нечисленні німецькі вояки тонули в морі гуляльників. Осінній день був теплий. Усе раділо. Старе скінчилося, мало початися нове... День був погожий, і це були перші німецькі салдати, жовте листя, бите скло були як музика на підошвах. Ще нічого не було відомо, і скільки з тих людей святкували близьку смерть, але щось скінчилося, а інше мало початися».

I ось про дні завтрашній і позавтрашній:«ЈПочатися!“ Не люди мали його почати, а воно мало початися. Люди ждали наказу, розпорядження, бодай поштовху — від нової влади. Потім почалися вибухи: залишені більшовиками міни розсаджували будинки. Німці лютували й вішали на ліхтарях Јзаручників“ — випадково схоплених на вулиці людей. Показуватися стало небезпечно. Крамниці не відчинялися. Довозу до міста не було, базари стояли порожні. По парканах розклеєно накази німецької влади — по-німецьки і страшною, нікому не зрозумілою галицько-еміµраційною тарабарщиною, що мала називатися українською мовою — люди питали здивовано, що такекарність? що такеважність зарядження завішено? Там говорилося про те, що не можна займати військового майна — інакше сувора кара; що не можна не слухатися німецького вояка — інакше сувора кара... кара... кара... Але там нічого не говорилося, що можна і як же жити. Нове, що прийшло замість старого, було байдуже до людей. Люди — вони називалися тепер офіційно тубільцями — цікавили його лише постільки, поскільки вони могли б перешкодити пересуванню або прохарчуванню війська».

Маленьке уточнення. Був один наказ, що вимагав активности від місцевих, — суворий наказ здати всі радіо. Вишикувалася довга черга. Бо радіо здавали з німецькою акуратністю: кожному давали квитанцію. Стояв у черзі й дядя Вова — Володимир Григорович Цебенко. Він був певний, що радіо згодом повернуть. Певна річ, ніхто їх більше не бачив, не знаю, чи їх спалили, чи вивезли до Німеччини. І не знаю, чи дядя Вова згодом вивіз свою квитанцію-сувенір до Берліну, а далі до Каліфорнії. Я радіо не мав, і, отже, німецьких розпоряджень, які наказували б мені, як жити, не було. І мушу визнати, я не знав, як це робити, я був розгублений.

Одна важка проблема радянських часів — житлова — тепер розв’язалася легко й просто. Покинених мешкань і кімнат було безліч. У нашому п’ятикімнатному плюс власне наша кімната «для прислуги» тепер стояло порожнем три кімнати — одну покинули Бімбати, єврейська родина, він фармацевт, вона зубний лікар, третя — його сестра; одна Зіна, друга Ліна, родом з Білоруси, усі ледве грамотні, і я, й не знавши їх, співчував пацієнтам Зіни Мойсеївни; а другі дві кімнати лишилися після виїзду родини енкаведиста, чиє прізвище я забув, теж євреї. До цих двох кімнат ми й вселилися. До речі, це були саме ті дві кімнати, що ми мали перед виселенням на кухню, — коло замикалося. Тепер, отже, ми мали ті дві з чвертю, сказати б, кімнати на Римарській плюс одну на Чорноглазівській. Ту останню можна було б і віддати, але я думав про те, що німці могли б захотіти взяти для себе будинок «Саламандра», бо був він один з найкращих будинків у місті, а тоді ми б переїхали на Чорноглазівську. Та сталося якраз навпаки. Налякані досвідом висадженого більшовицькими мінами київського Хрещатика, німці в Харкові уникали великих добрих будинків і для своїх потреб воліли забирати саме гірші. Так сталося, що вони вирішили забрати для своїх салдатів будинок на Чорноглазівіській. Спочатку вселили салдатів до порожніх квартир, а потім наказали викидатися за 24 години й тим, хто там жив. Перетягти за добу всі свої книжки я не міг, їх викинули на подвір’я, і тут у мене стався конфлікт з місцевою людністю. Поки я носив одні книжки, вони нищили інші. Пригадую том «Литовської метрики», що його роздерли на сторінки, може, щоб загортати якісь товари. На мій протест відповідь була, що з книжок і так користи нема і взагалі яке це має значення. Кінець-кінцем вони були розумніші від мене. Я таки перетяг свою бібліотеку в багаторазових проходах на Римарську, але тільки для того, щоб усе пішло димом після вступу більшовиків у лютому 1943 року.

На Чорноглазівській перед тим, як мене виселено, був у мене конфлікт і з німцями, моя перша, сказати б, бойова акція і капітуляція. Коли німці вже зайняли інші поверхи, а я ще не мав наказу виселитися, до мене зайшов німецький салдат і, без довгих розмов, здер портьєру з вікна, цегляного кольору й сукняну. Я рішуче запротестував і простяг руку, щоб забрати свою власність назад, щось при цьому белькочучи про те, що німецьке військо належить до культурної країни й не повинно грабувати. Німець вихопив пістоль і спрямував проти мене. Цей арµумент був переконливіший, і я зрікся своїх прав на портьєру. Зрештою, німцеві вона була потрібна як ковдра. Німецьке військо прийшло явно не готове до зими на Україні, а до того загально відомо, що того року зима була особливо люта. Німецькі вояки тоді не мали навіть шинелів, і як вони в цілозимні люті морози ходили в самих мундирчиках, було просто незрозуміло, ніби вони справді мали довести, що вони надлюди. Гітлер явно вважав, що вся Росія буде коло його ніг до початку зими, але військо трималося справді героїчно. Не знаю внутрішнього механізму цього — було це вроджене почуття дисципліни чи страх?

Власне, холод не дав нам змоги розпросторитися в своїх новоосягнених кімнатах. Центральне опалення «Саламандри» тепер, коли не було ні води, ні палива, було тільки виставкою мертвих радіяторів, як у ванні й на кухні були мертві крани, з яких не текла вода, в убиральнях стояли мертві водоспуски, на стелях висіли мертві електричні лямпки. Нам довелося зіщулитися в одній кімнаті. Спершу не було ніякого опалення, все замерзало, лізучи в холодну постіль, як у мішок, під покриття всіх наявних ковдр і портьєр (досвід німецького вояка!), а зав’язавши голову і обличчя, ми теплом власного тіла зігрівали своє кубло, а вилізти з нього вранці було актом справжньої мужности. Десь уже в середині зими я якось дістав пічку-буржуйку, димар вивели в вікно, вітер гнав дим назад до кімнати, а паливо... Паливом були трями з розбомблених будинків єврейської голоти на Міщанській вулиці. Величезні ці трями треба було притягти додому, а потім розпиляти, а потім розрубати... Постачання палива було моїм обов’язком, а саме палення буржуйки — материним. Як тепер бачу її, з головою, пов’язаною від сажі білою хусткою, що того ж дня робилася чорною, вечір, освітлення жадного, і ми тулимося коло печі, простягаємо до неї руки, підставляємо ноги, ліжка підтягнені якближче, але на ранок однаково в кімнаті мороз, і вилізти з саморобних спальних мішків так само вимагає зусилля надлюдського. Безжурно, літом 1941 року я писав свої розвідки про називне речення і про мову Шевченка, але зимою з 1941 на 1942 рік про це вже не могло бути й мови. Короткі ті дні йшли переважно на самопостачання — чи тих трямів на опалення, чи води з колодязя далеко за стрімким Мордвинівським узвозом, чи ближче — снігу, що мав бути розтоплений на воду, з усім вуличним сміттям і посмаком іржі, — собачих і котячих екскрементів там не могло бути, бо псів і котів у місті не лишилося, але людських, людської сечі виключити не можна було, адже вбиралень у місті не було, — та як було принести воду за кілометр, стрімким і зальодоватілим Мордвинівським узвозом, коли сил не було? Чи виглядання якихось харчів, про що далі. Але головиґ ті праці не вимагали, і я почав подумки складати вірші. Один з них постав з образу матері при грубці в ті зимові дні:

Минулих днів і струджених долонь...

та образ цей тут зазнав олітературення і не відбиває жорстокої суворости тих днів і мовчазної витримки матері, — а було їй тоді вже 74 роки, і те, що було важким для мене, мусіло бути нестерпним для неї, а майбутнє могло нести їй, вона це знала, тільки гірше. Тільки навмисне кострубатий ритм цього вірша якоюсь мірою відбивав драму, за ним сховану. Поза тим, про мої вірші тих місяців трохи пізніше.

Гіршим ворогом від холоду був голод. Він загрожував уже в перші, жовтневі дні, він уже був паном міста в листопаді. Перед очима проходили всі його стадії. Перше людина худне катастрофічно, але це ще не смерть. Потім вона розпухає, і це вже близько кінця. Вона ще ходить, але хода ця непевна, і ось людина падає, часто на вулиці, в сніговіґ, ніким, звичайно, не чищені намети. Одних ховали — вивозили на малих дитячих саночках на цвинтар, других засипало снігом на вулицях, у відлигу весною висувалися з-під снігу рука, нога, обличчя, все тіло... Я пройшов стадію схуднення і був уже готовий до спухнення, але тоді мене врятовано.

Та краще розповім про це хронологічно. Запасів у нас було на яких два-три тижні. Три, якщо заощаджувати. Але, як дитина, я не міг заощаджувати. Я був голодний, я хотів істи, не їсти — жерти. Мати намагалася мене переконати:

— Май розум, сьогодні все з’їмо, що буде завтра?

Як дика тварина, я кидався на їжу, так ніби перспектива не недоїдання, справжнього голодування змушувала вже тепер відчувати голод. Крім того — мені було вже 33 роки, але, як підлітки, я ще не вірив у смерть. Може, хтось умирає — але не я. Може — я, але колись, Бог знає коли. За приказкою: «Я є — смерти нема, смерть є — мене нема».

Моя тітка, тьотя Маруся, жила краще. Вона записалася до так званих Volksdeutsche — не німецьких громадян, але людей німецького походження. Як фольксдойче, вона й її родина — кузен Серьожа з дружиною Людою Маховською діставали, хоч і скупий, але реµулярний наділ палива й харчів. Також вони дістали добрі дві кімнати на вулиці Гоголя замість попередньої однієї кімнатки на трьох на Скрипницькій. Іноді ми йшли з матір’ю до Медерів. В одній кімнаті господарі гуторили з матір’ю про всячину, а я намагався дістатися до сусідньої кімнати, ніби погрітися там коло плити. На плиті сушилося мокре зерно, що діставали Медери. І я жадібно, крав зернину за зерниною й жадібно жував їх. Моїм паном був голод. Я тільки корився.

Але не цілком. От інший епізод. Я ходив на базар. Перші дні окупації базару взагалі не було. Потім стали несміливо з’являтися перші продавці — не селяни, селян до міста не пускали, а таки міські. Вони не мали харчів, вони виставляли на продаж, чи радше розкладали на землі свої нехитрі товари, різне дрантя зі свого нехитрого господарства, на яке ледве чи знаходилися охочі. Ще трохи пізніше стали з’являтися харчі, точніше — те, що мало заступати харчі голодним харків’янам. От по ці речі й показувався я на Благовіщенському базарі, поза тим порожнем порожньому. Раз я купив грудку картопляного лушпиння, важливий об’єкт торговельного скупого обігу воєнного часу. Картопля сама була привілеєм німецьких вояків, а це хтось виявляв приватну ініціятиву — чи то вижебрував лушпиння в кухаря, чи то випорпував його на смітнику. Хліб і картопля не належали до харчових раціонів тубільців-харків’ян. Ще менше належало до цих раціонів масло чи олія. Другого разу я побачив на тому ж базарі товщ підозрілого кольору свічного лою, поділений на аптекарські порції. Продавець присягався, що цей товщ їстівний. Він справді був у тому сенсі, що, з’ївши його, ми не вмерли. Але смердів він, Боже милий, і першою реакцією шлунка було його вернути. А ціни на всі ці делікатеси-раритети були астрономічні. Хоч на початку окупації в мене було трохи грошей — з моїх зарплат харківських (університет, УКІЖ) і ніби київської (Інститут мовознавства) та з того, що я вистояв в ощадній касі, але перед цими цінами вони танули, як віск на вогні. Зрештою, вони не були нічого варті, тільки як було їх здобувати? Та це все тільки приказка. А казка — і то фантастична — була, що одного разу на тому базарі в одного продавця серед усякого дрантя я побачив томик Миколи Хвильового, один з тих трьох, що були видані перед його загибеллю і вилученням усіх його писань. І я купив його. Так п’яниця зрікається шматка хліба, щоб дістати ще одну чарку горілки. Коли я приніс томик додому, мати навіть нічого не сказала, тільки в очах її майнув біль і... розуміння. Томик не мав щастя. Коли ми покидали Харків у лютому 1943 року, він мусів лишитися, не пробивши шляху на Захід, до, скажімо, психологічної Европи. А придбаний він був, може, й за ціну життя. Був змарнований один день виживання.

Другим виявом моєї нерозсудности було те, що я не хотів записатися як фольксдойче, за прикладом тьоті Марусі. Формально на це були всі підстави, навіть більші, ніж у тьоті Марусі, там лише її покійний чоловік дядя Вася був німецького роду; мій рід був німецький і по лінії батька, і частково матері. Запис уфольксдойчі (як тоді відміняли це слово) µарантував вижити, мінімальну опіку, харч і паливо. У випадку евакуації (про що тоді ще не думалося) він забезпечував виїзд. Не скажу, що така можливість порятунку не з’являлася в моїй голові, і не такі думки борознили її в ті місяці близькости до смерти, я навіть думав, чи не піти до поліції, там уже напевно не голодувалося б, я навіть сказав про таку думку дяді Вові, Цебенкові, що не був ніяким дядею, але був людина дуже практична, і він тільки сказав:

— Ні, це не для вас.

Та я й сам всерйоз про це не думав. Німцем я не хотів робитися. Рід родом, але я не був згодний міняти свою шкуру й душу. Я належав не туди. Справедливість долі, коли щось таке існує, згодом виправдала мене й покарала родину тьоті Марусі. Я пройшов наприкінці війни важкий і ризикований шлях утеч і ховань, але він не привів мене до загину. Я ховався в українській громаді, і це рятувало; тьотю Марусю з родиною вивезли зорганізовано німці, за них дбали, з Харкова їх привезено до зовсім тоді безпечного Ліцманштадту, як тоді німці переназвали польську Лудзь, а звідти їх переселено до німецького села в південно-західному кутку Німеччини. Та це їх і погубило. По війні село це стало частиною французької окупаційної зони, де совєтські репатріяційні комісії мали повну волю дій і де не було рідної душі, що могла б попередити про появу комісії. Однієї ночі всю родину Медерів вивезено, наш зв’язок з нею урвався. За кілька тижнів прийшов лист від тьоті Марусі до мами. Вони були в радянському таборі репатріянтів десь під Берліном. І, звичайно, за дротами й під вартою. Видно, тьотя Маруся намовила когось, хто міг виходити з табору, надати лист на пошті. Але він уже був написаний з розрахунком на перехоплення. Тьотя Маруся писала, що їх вивезли з дому і яка вона щаслива, що її везуть на батьківщину. Звичайно, це був шлях у смерть. Колись Медери тікали з білими й повернулися вже з Туреччини. Подарувати їм другу спробу втечі радянці не могли. Витримати ув’язнення й примусові праці ні тьотя Маруся, ні Серьожа не могли. Може, якось урятувалася б кремезна пролетарка Люда, дружина Серьожі, що закохалася була в нього, носія голубої крови. Не хотів я бути злісним, і не випадає говорити високі слова про національну зраду, особливо перед лицем µвалтовної смерти, і такі думки я завжди відганяв. І чи існує взагалі Немезіда й справедливість? А може... Ціна була незмірно висока за теплу кімнату й скромний харч у виголоднілому, скоцюрбленому Харкові 1942 року. Моя чеснота тоді полягала, правда, тільки внеробленні чогось, унеприйманні спокус. Не думаю, що «батьківщину не можна вибирать», — в обставинах мішаного населення кожний її вибирає, але думаю, що можна її вибрати тільки раз.

Доля Павла, здається, Георгійовича Стрєлкова була зовсім інша, але мораль я ладен з неї вивести подібну. Павел Георгійович був росіянин. Він викладав російську мову в Пермському університеті. Можливо, що там з ним познайомився Булаховський, що працював там у роках 1917—1921. Коли в Харківському університеті студентів-філологів поділено між українським і російським відділами, здається, від 1938 року, Булаховський запросив Павла Георгійовича на ролю доцента з російського мовознавства до Харкова, і Стрєлков переїхав, з двома дітьми — сином і дочкою. Стрєлков був учений скромних маштабів, книжок він не писав, а його статті були або компілятивного або популяризаційного, для вчителів, характеру. Людина він був мало цікава, нуднувата, без фантазії й уяви, але на сто відсотків порядна й дружня, те, на що в російській мові є вислівмилейший человек або щеон и мухи не обидит. Трагедія Павла Георгійовича, якщо можна до нього застосувати таке голосне слово, полягала в тому, що він поняття не мав, що на світі існує Україна. Він не був ворожий до неї, він просто не уявляв собі, що Харків чимсь відмінний від Пермі. Ну, тепліше в Харкові, ну, більше місто, але все це Росія, всі мирусские люди, і він тежрусский человек, які ж тут проблеми! І справді, до німецької окупації проблем ніби не було. Не знаю, чи він не евакуювався на схід, бо не хотів, чи просто тому, що доцентів організовано не вивозили, а він був занадто безпорадний, щоб самому видістатися. Факт той, що він під німцями лишився, і тут сталася біда. Ми всі мерзли й голодували, ми всі були на краю смерти. Але ми були дома, ми більш-менш знали своїх. Але тут він відчув, що він чужий. Не було ніяких актів ворожнечі проти нього. Просто його наче не було. Кілька разів я зустрічав Павла Георгійовича на зльодоватілих вулицях завмерлого і напіввимерлого Харкова. Він гірко нарікав на брак допомоги і при останній зустрічі оповів мені, що, не бачивши виходу, записався на роботи в Німеччину, добровільно, з обома підлітками-дітьми. Більше ми не зустрічалися. Але після війни його ім’я кілька разів зустрілося в радянських наукових виданнях. Це означає, що його не переслідували, не заслали. Він повернувся до своїх. Колись Юрій Липа писав про телюричні сили української землі, що відроджує українськість після всіх катастроф і поразок. Стрєлков зазнав на собі цю силу в неµативному сенсі — українська земля в годину лиха його не прийняла. Це теж її властивість. Не дурно в українській мові є й спеціяльне слово на таких людей:зайда.

Такі три мої історії з мораллю. Мораль ця не моя, її постачило саме життя. Але час повернутися від моралі до подій мого голодного харківського життя. І, може, з них випливатиме та сама мораль, тільки від протилежного. А тут починати треба знов від голоду, бо в першу зиму він визначав якщо не все, то дуже багато. Мої дві вилазки поза місто.

Перша — скоро після приходу німців, початок листопада. Ще запаси не вичерпалися, але вже було видно, що поповнень не надходить. Володимир Григорович Цебенко, поза очі — дядя Вова, — людина практична. Він знав: по дорозі до тракторного заводу є плянтації цукрового буряку, харків’яни йдуть туди відкопувати поживний овоч, ходімо й ми. Формально тракторний завод ще в межах міста, отже, заборони руху поза місто на цей шлях нема. Ідемо. Згадую екскурсію з дядею Вовою над Дінець, напрям майже той, але яка різниця обставин і настрою! Тепер уже не розвага на умі. Копаємо. Справжніх лопат у нас нема, якісь легковажні ерзаци, а земля вже наскрізь промерзла, і треба було б добрих ломів. Здобич скупа, а зусиль багато. Але ми ще в повній силі, день соняшний, і видовище поля приємніше оку, ніж обгорілі руїни міста. Не без сумнівів приносимо додому кілька буряків. Але вони наскрізь промерзли і, відтанувши, огидно гіркі. Їсти їх годі. Радянська стратегія — лишити місто без харчу — ще раз перемагає.

Друга експедиція — в зеніті зими. Не тільки Харків, а вся Слобожанщина під глибоким снігом. Запасів уже нема ніяких. Нема і заробітків, щоб можна було купити на базарі делікатесів на зразок картопляного лушпиння. Треба йти на села, щоб виміняти речі на харчі. До сіл треба йти далеких, бо в ближчих уже пройшли орди голодних містюків, і селяни нерадо зустрічають цю, мовляв, ненажерну сарану. Я вже порядно охляв і сам іти не наважуюся. Згодні йти разом Левченки, Сергій Пилипович і його незмінна Ксантіппа — Алла. Санчата є, розкопую якісь скатертини і подібне на обмін, не дуже спокусливі речі. Вирушаємо на Люботин, далі на північний захід, в напрямі на Богодухів. Мап у нас нема, які села багаті, які бідні — ми не знаємо. Україна в снігах, замети, замети, горби, а дорога протоптана людськими ногами. І дяка за те, бо інакше б не дійшли, і одчай від цього, бо значить — уже були, уже міняли. Мороз коло мінус тридцять, ми замотані в що можна. Ступаємо до хат, відповідь здебільша — вже намінялися, не цікаво. Або подивляться на наш крам — і паняй. Нарешті, в одній хаті згодні взяти мої скатертини, а мені пропонують замерзлу кінську ногу. Тріюмф. Левченки заохочують переночувати тут на лавочці і завтра йти далі, шукати ще незаймані села. Але я не маю сил. Я йду додому будь-що-будь. Левченки в душі, напевно, проклинають мене, але дружба велика річ, не можна покинути мене самого, ми вирушаємо назад до міста. Конячої ноги при ощадному споживанні вистачило на цілих два тижні. Але загальні наслідки експедиції жалюгідні, перспективи похмурі, а треба витримати хоч до травня, коли почне щось із землі рости.

Від голодової смерти в ці критичні місяці мене врятувала «Просвіта». Тут тема харчування й голоду сплітається з темою людських контактів і знайдення свого середовища.

У піднімецькому Харкові я опинився був сливе на безлюдді. Моє університетське оточення зникло. Не було Булаховського, Білецького, майже всіх колеµ, не стало студентів, серед яких були й друзі.

Тепер у місті я був близький тільки з дядею Вовою — Цебенком та Сергієм Левченком, подеколи на вулиці зустрічав бідного несподівано для нього чужинця Стрєлкова, а то Зінаїду Троян, а то ще Зінаїду Миколаївну Веселовську або Іну Якимівну Журбу. Але Веселовська всіх боялася, щулилася в своїх теплих одягах і уникала розмов, а Журбі я сам не дуже довіряв. Зрештою, вони жили в далеких районах міста, і зустрічі з ними були дуже нечасті. Усі ми троє чи четверо — Цебенко, Левченко, я і Троян — не мали широких знайомств і не були приготовані на якусь організацію влади. Вихованці радянської системи, ми звикли коритися, хтось мав бути над нами. Влада нам здавалася чимсь, до чого ми належати не могли. Усе мало йти з центру, а того центру тепер не було.

Тим часом влада в місті почала творитися — поволі, але творитися, Цього процесу ми не могли збагнути. Німці ніби не виявляли ініціятиви, але ось якимсь чудом з’явився в місті бурµомістр, і звали його Крамаренко. А навколо нього поставав орган, званий міська управа. Кажуть, що навколо складу управи відбулася боротьба між російськими і українськими колами. Є версія, що Крамаренко був ставлеником росіян. Про це я тоді нічого не знав. Не знав я і не знаю, як кінець-кінцем управа опинилася в українських руках. Доносами до німців? Мистецтво доносів тоді квітло, зрештою, від давніх часів, щонайменше від доби після Богдана Хмельницького, а Василь Кочубей став символом вірнопідданого українця. Чи дія тепер відбулася через тих західних українців, одиниць, але з добрими ходами до німецької військової адміністрації, що прийшли в німецьких військових шинелях у складі німецького вермахту? Будинок міської ради совєтського часу вцілів, але, навчені досвідом київського Хрещатика, нові адміністратори міста не квапилися туди заходити й отаборилися в недавній Промакадемії на Сумській вулиці, якраз проти моєї «Саламандри» (будинок виходив на дві вулиці: головна фасада на Сумську, задня на Римарську). Не могло бути ближче до мене, але як би я туди пішов? Я там нікого не знав, до того ж на вхід треба було брати перепустку, треба було сказати, до кого йдеш і в якій справі, а що я міг сказати? І не було там жадної вивіски, жадного знаку. Може, це була фальшива управа, може, завтра її не буде? Чого вона хотіла, які були її погляди й програма? Газет не було, радіо не було, розклеювали німецькі накази населенню, але вони були стандартні, для всіх окупованих міст, і нічого конкретно харківського в них не було.

Одного дня на Сумській вулиці мені зустрівся Полуведько, так, той самий Полуведько, який був одним з керівників Центральних курсів українознавства, де я працював викладачем у роки українізації. Серце моє стрибнуло догори, я рвонувся, щоб спинити ту чудодійну появу. Адже я був певний, що ввесь керівний склад курсів був заарештований і знищений. І от Полуведько, живий і здоровий, цілий і неушкоджений... Звернутися до нього, але як? На курсах він бувтовариш Полуведько. Але «товаришем» його тепер називати явно не випадало. Паном? Але невже можна живу сучасну людину назватипаном? Адже навіть у букварі радянському чи не перше речення було:«Були пани, були раби». Назвати його паном я не міг. І так я йшов за ним і мовчав, поки він не зайшов до міської управи. Того дня на бальконі управи з’явився український прапор, жовтий з блакитним, і я був певний, що це Полуведько його приніс і вивісив.

Тепер відомо, що Полуведько був радянським провокатором, що німці його викрили і на початку 1942 року розстріляли. Можливо, що моє боязке невміння звернутися до людини словомпан урятувало мене від арешту німцями, якби я став його співробітником в управі, а вже напевне схоронило мене від взяття мене на облік і нагляд підпільними радянцями. Так проблема мови визначила біографію людини. Але, з другого боку, я й далі лишився самотнім, без доступу до того, що тоді мислилося як початок нового життя. І без доступу до хоч би мінімуму харчів. Бо службовцям міської управи стали давати обід, що складався з тарілки гарячої води, в якій плавав один бичок, чия поява тоді здавалася таким чудом, як насичення п’ятьох тисяч чоловіка однією рибою в оповіді Євангелії.

Вступ до «нового життя» мені прочинився з появою в Харкові газети. Нескоро це сталося. Німці зайняли місто 25 жовтня, а газета почала виходити 7 грудня. За цей час ніякі новини до мене, до нас, «тубільців», не доходили. Я знав, правда, що Москви німці не зайняли, але про долю Ленінµраду я вже не знав нічого. У чиїх він руках? У німецьких салдатів я бачив газету «Die Ostfront», але в руки населення вона не потрапляла, і від неї я тільки збагатив своє знання німецької мови, довідавшися, на велике моє диво, що слово фронт не чоловічого роду, як йому сам Бог звелів, а жіночого. І от на початку грудня я довідався про те, що почне виходити нарешті українська газета і зватиметься вона «Нова Україна». Справді, перше число вийшло 7 грудня. Редактором газети був П. Сагайдачний, прибулець з Галичини, з тих, що якось просувалися на схід разом з німецьким військом, просувалися леµально, діяли в згоді, а водночас ніби стояли до німців в опозиції і тільки використовували леµальні можливості, розтягаючи їх, скільки можна було. Сагайдачного я не знав перед тим, не пізнав і тоді, пам’ятаю тільки постать у німецькій військовій шинелі, — як тепер її бачу, — без обличчя і без голосу.

Наладнати видання щоденної газети в тогочасному колись-Харкові не було легко. Усі більші друкарні були знищені при зміні влади, не було електрики, не було друкарів, не було транспорту, щоб розвозити газету, не було продавців, не було... Ну, просто не було нічого. Не до кінця знищеною виявили друкарню на Сумській, 13, колись «Южного края» Юзефовича (до домашньої церкви там мати час від часу ходила була зі мною), а потім «Вістей ВЦВику», де я прубував допомагати Юрієві Лавріненкові в його приреченій на поразку спробі запалити український вогник. Хаос розкиданої, але поза тим уцілілої друкарні з великим, кількатижневим накладом праці довели до якогось там ладу, і так дійшло до першого числа цього дивного німецько-українського гібрида, прикрашеного знаком тризуба і пущеного в рух Сагайдачним. Припускаю, що німецький цензор не знав значення цього знака. Незабаром, одначе, обох усунули — тризуб і Сагайдачного, і редактором став місцевий уже Всеволод Царинник.

Та душею редакції і головним µвинтиком у її праці був Микола Оглоблин, потім відомий серед еміµрації як Микола Глобенко. З Миколою Миколайовичем я був знайомий з УКІЖу, де він викладав історію української літератури. Це від нього я довідався про передісторію газети, і він запросив мене до приміщення редакції на Сердюківському провулку, якраз на середині дороги між двома моїми резиденціями на Римарській і на Чорноглазівській вулицях. Дуже затишно там було як на ті часи, і легко було здогадатися, що працівники редакції діставали німецький військовий харч, жертв голоду між ними не було. Дуже мені хотілося, щоб мене теж узяли до редакції, але цього не сталося. Можливо, більше не було посад, а може, й те, що Микола Миколайович не хотів конкуренції. Попович з Куп’янщини, Микола Миколайович був людиною інтеліµентною, освіченою, незмірно культурнішою від усіх інших співробітників редакції. Він був учень Білецького з фаху староукраїнської літератури, ділянка, яку він, можливо, вибрав з обережности — менше зв’язку з політикою, а може, й відповідно до своєї вдачі. Він бо був людиною порядкування, зіставлення текстів, порівняння редакцій, але аж ніяк не творчого польоту думки й широких узагальнень чи ориµінальних синтйз. Було в ньому, в його обережній машкарі-посмішці щось від «человека из ресторана», цим він у пізніші роки нагадував мені Михайла Ореста, брата Миколи Зерова, теж людини висококультурної, але дрібничкової, хоч у Миколи Миколайовича я не помічав такої заздрісности й затаєної злоби. На посту секретаря редакції Микола Оглоблин був людиною ідеальною, так само, як у повоєнні роки на посту секретаря редакції сарсельської під Парижем Енциклопедії українознавства при редакторі Кубійовичеві, в обох випадках саме секретаря. Бувши людиною висококультурною, він умів тримати ті видання на культурному рівні, не допускаючи до них виявів нашого невігласького гуляйпілля, він умів добре зорганізувати працю, і він тримав у своїх руках багато ниток, що рухали ввесь механізм. Завжди стриманий, завжди контролюючий себе, завжди готовий на привітну усмішку (яка ні до чого не зобов’язує), він здобував довір’я і в тих своїх керівників, що мали виразний нахил до фюрерства, як це було в випадку і Царинника (на доволі примітивному рівні), і в випадку Кубійовича (на далеко вищому). Вони потребували його знань, його методичної систематичности, його слухняности й здатности стушковувати себе самого. Він легко ставав правою рукою свого «фюрера» і людиною незаступною, він умів командувати, не показуючи цього. Характер Миколи Миколайовича як людини і як науковця ідеально відбився в виборі теми для його головної студії з історії літератури: мікроскопічна аналіза «Патерикону» С. Косова й «Тературµіми» А. Кальнофойського, яких тепер, мабуть, ніхто не читає, мбла, однак, вести до показу, що література українського барокко не зреклася традицій старокиївського періоду, усе це вело до ствердження безперервности й переємности українського процесу і фактично заперечувало політичне гасло про Москву як продовжувача старокиївських традицій, — позиція в радянських умовах майже антирежимна, але захована в плетиві схоластичности так старанно, ніде виразно не зформульована, так що вся її антирежимність стає зовсім непомітною. Тему Оглоблинові дав, мабуть, Олександер Білецький, але ж Олександер Іванович був саме майстер знаходити своїм учням теми, що ідеально відповідали їхнім характерам.

Його мимохіть викривала його жінка. Здається, теж попівна, Серафима Вікторівна мала багато рис, спільних із ним, насамперед обережність і вміння заходити в довір’я, але їй бракувало і його культури, і його витриманости. Там, де його усмішка була без краю привітна й дружня, в її посмішці завжди пробивалися єхидність і глуз; коли вони стояли перед позицією, що її треба здобути, він застосовував тактику оточення, вона могла часом забути про стриманість і спробувати діяти µвалтом. До того, в межах «розумної обережности» він був патріот з почуття, не з вигоди, а в неї національні почуття були атрофовані, і в Харкові вона, скільки можу пригадати, навіть ніколи не говорила по-українськи. А втім, вони були гармонійна пара, і вона його любила щиро; його передчасна смерть 1957 р. вразила її глибоко, але не надовго. Незабаром вона вийшла за іншого сарсельця, людину порядну, але без претензій на науковця чи навіть інтеліµента — Волошина, що в сарсельській «комуні» дбав за господарство, плекав город, тримав кури, кролі й свиню.

Микола Миколайович запросив мене дописувати до твореної тоді газети. Я мав сам підшукувати собі теми, але на початок він просив написати про стан української мови в радянській Україні, і це був мій дебют у піднімецькій пресі. Можливості були обмежені. Міжнародна інформація надходила з німецьких джерел, пересіяна й цензурована, редакційної думки ніхто тут не питав. Ніякої програми на майбутнє газета не могла мати, на це була відповідь, що спочатку треба виграти війну, а тоді ладнати всі справи. Про минуле українське теж належало мовчати в усіх тих випадках, коли воно було хоч трохи самостійне, а ще більше — коли самостійницьке. Єдине, що було дозволене, це критика недавнього совєтського минулого. Але і це вже було для нас, для мене щось. Речі з того минулого можна було назвати своїми іменами, можна було згадати факти утисків і переслідувань, і цю можливість, фактично майже єдину, треба було використати. Стаття про стан мови належала до цього типу проблематики, і я погодився замовлення виконати. Джерел до цієї теми, крім офіційних радянських, не було, треба було писати з власного досвіду й пам’яті, а це джерела і неповні і не завжди цілком надійні. Я запросив до співпраці Цебенка — він був на шість років старший від мене і, сам постать другорядна й сірувата, знав багатьох мовознавців, які на час мого виходу на сцену були вже знищені й лишили тільки імена в моїй пам’яті. Статтю я підписав якГр. Шевчук, а він — якВ. Нетай. У редакції на нас натискали, щоб ми підписалися власними прізвищами, але дядя Вова вперся, мовляв, Нетай — дівоче прізвище його матері, а я вже йшов за ним, хоч не був таким принциповим чи таким обережним і ладен був поступитися. Стаття в мене не збереглася, і я не знаю, чи вона була добра, чи ні. Пригадую тільки епізод з її назвою. Ми не мали журналістичного досвіду і дали їй якийсь неймовірно нудний заголовок, щось на зразок «Стан української мови в Радянській Україні». Але стаття з’явилася під іншою назвою — «Уярмлена мова». Цю лекцію журналістичного сприту дав нам Аркадій Любченко. Любченко був єдиний з письменників з іменем, кому пощастило уникнути примусової евакуації. Казали, що з поїзда, який віз письменників із Києва, він утік чи то в Харкові, чи то на якійсь станції під Харковом. У «Новій Україні» він мав бути завідувачем відділу культури. Це мав бути мій перший «великий письменник» і перший живий ваплітянин, з яким я міг мати живий контакт. Та з цього нічого не вийшло. Від 12 грудня, п’ять днів від народження «Нової України», він заслаб, три місяці провів у ліжку, а тоді вирушив із харківських руїн на Захід. Пам’яткою втрачених можливостей мені лишився тільки його заголовок статті. Та ще загальне враження, щу таке блискучий стиль. Бо Оглоблин тримав газету на рівні грамотности, але справжньої журналістичної яскравости вона не мала. Та й кому було до журналістичної яскравости в місті, що лежало майже на лінії фронту і де тисячі падали жертвою голоду й морозу.

Після відходу Сагайдачного редакція опинилася в руках родини Царинників: Всеволод Царинник був офіційним редактором, його жінка Софія Шадковська, що знала німецьку мову, ладнала справу з німецькими цензорами, і був ще його брат Віктор Царинник, що, коли не помиляюся, провадив відділ місцевого життя. І їх я знав мало. Всеволод справляв враження більше ділка, ніж журналіста, його дружина ставилася зневажливо до місцевих земляків, Віктор здавався трохи інтеліµентнішим і людянішим від них. Але рушієм і виконавцем усього, справжнім роботягою був Оглоблин. І зокрема, коли говорити про мене, він провадив усі справи. Йому я приніс мою статтю про мову, і він її прийняв. Він не прийняв тих віршів, що я йому приніс ще, мабуть, у листопаді 1941 року. Це була добра научка національної гідности. Я вже писав про це, але повторю тут, бо епізод цей лишив свій слід у моїй душі. Я жив добрий десяток років у країні, де Тичина, Рильський, Бажан і леµіони менших змагалися в одах на честь Сталіна. Я мало не забув про ті часи, коли поезія була поезією, а не вправами за завдану тему. Тепер прийшли німці, яких я ждав. Вони не привезли нічого до Харкова: ні товарів, як наївно сподівалися міщухи, ні уряду на чолі з Винниченком, як думали дехто з інтеліµентів і селян, ні видань для «тубільців», навіть пропаµандивних. Єдине, що вони привезли й щедро наділяли, був портрет Гітлера, як і належало, ввесь у брунатних тонах і витриманий у дусі соціялістичного реалізму, з написом білими літерами«Гітлер визволитель». Із плетива сталінославної поетичної традиції і моїх справжніх сподівань визволення від німецького походу виросла моя, з дозволу сказати, поезія, в якій я оспівував — ні, хвалити Бога, не Гітлера, але марш німецького війська на Схід. Уже що хочете, а такий вірш, думав я, буде вітаний на шпальтах нової газети. Він не був. Микола Миколайович повернув його мені. Він, напевне, знав про німців і їхні справжні наміри більше, ніж я, але він був досить обережний, щоб про це не говорити. Але він просто зазначив мені, що «Нова Україна» — газета українська, і нема причин, щоб вона оспівувала німців. Я засвоїв цю научку на все життя і не оспівував більше країн і армій тих країн як визволителів, хоч не можу сказати, що такий жанр у нас ніколи не практикується.

Працювати для «Нової України» не було легко. Цензурні вимоги лишали малий вибір тем. Не могло бути й мови про будь-які мотиви самостійности чи суверенности української. Мене попередили, що тема Петлюри як політичного діяча була неприпустима. До 26 травня я спробував написати про зовсім безневинну річ — Петлюра як літературний критик на підставі його книжечки «Незабутні» — єдине, що я міг тоді дістати, але й цього не дозволили. Харківські теми проходили легше, ніж загально-українські. З тих останніх мені пощастило тільки написати про Шевченка (48), Черкасенка (247) і Олеся (275). На суто харківські теми видрукували ювілейні статті — 50 років з дня смерти — про Потебню (13) та про Василя Мову. Ювілейною була й стаття з нагоди століття «Ластівки» (20). Лишалася критика радянського ладу, але й тут я наштовхнувся на перешкоду. Раптом цензор заявив, що треба писати не про більшовицький режим, а про жидо-большевицький. Цього я не хотів, і так відпала ця тематика. В поодиноких випадках писав я на такі теми, як культура мови (258), або про місцеві культурні події, яких було, зрештою, дуже мало. Такого типу було «Високе завдання» (181) або «Замість рецензії» (259). Ця остання заслуговує на трохи довшу згадку. Було це про виставу «Тоски» в приміщенні харківської опери. Кажу — в приміщенні, бо звичайну харківську оперу вивезли, і ця «Тоска», здається, єдина за час німецької окупації оперна вистава, була напіваматорська. Та в моєму репортажі не йшлося про співаків чи оркестру, а про публіку. Публіка була там двох, сказати б, сортів, і козли були суворо відокремлені від овець. Партер був відданий німецьким військовикам, горішні поверхи продавалися за гроші «тубільцям». Ці дві публіки поводилися цілком відмінно. Німці сиділи тихо й слухали музику й співи, може, смакуючи екзотику італійської опери мовою місцевих «дикунів». На горішніх поверхах стояв гамір розмов, шумні реакції на сценічну дію, навіть де-не-де відбулися бійки. Я протиставив дві поведінки й ставив німецьку поведінку в зразок харківській «µальорці». Коли в середині шістдесятих років, уже в Америці, Іван Білодід, заохочуваний Романом Якобсоном, у гармонійній співпраці з КҐБ взявся розшукати докази моєї нібито співпраці з нацистами (в радянській термінології«фашистами»), йому гостинно відкрили ультра-таємні фонди публікацій німецького засягу і єдиний компромітаційний матеріял, що він знайшов, була ця замітка плюс мої власні спогади в передмові до моєї «Не для дітей». Цього було досить, щоб майже всі його послідовники, розміщені тоді майже в усіх провідних університетах Америки, почали ретельно виконувати директиву. Про причини Якобсонового гніву, про техніку відлучення від храму науки, про риси баранячости в людській поведінці — пізніше, тут досить тільки згадати про початок і формальний привід Малбрукового походу. Пікантний штрих до цього додає ще та обставина, що, власне, буйна авдиторія горішніх поверхів не складалася з того, що радянською мовою зветься «трудящі маси». Трудящі тоді подихбли з голоду або йшли до руху опору, вони не мали ні сил, ні часу ходити до опери. Це було суцільно спекулянтське шумовиння, що мало бути знищене «органами радянського правосуддя», а тепер виринуло було на поверхню і грало-буяло, як мошка в промені осіннього сонця.

Щоб улегшити розшуки моїм обвинувачам, я подав у дужках після кожної статті чи допису число газети, де воно побачило світ. З цих чисел, до речі, видно довгу відстань між числами 48 і 181. Це той час, коли відкинули мою статтю про Петлюру і коли вимагали від авторів, щоб вони вживали виразу «жидо-більшовицький», на що я реаµував мовчанням. А робив я це, хоч це прирікало мене на безробіття й беззаробітковість, що в тих обставинах загрожувало голодом, а ми в Харкові тоді вже добре знали, що таке голод і голодова смерть. «Нова Україна» за вміщені матеріяли не давала харчів, а платила майже безвартісними грішми, але чимало днів і тижнів я не діставав нічого поза цим. Сама співпраця з «Новою Україною» не ставила переді мною морально-етичних проблем. Я не кривив душею і не писав нічого проти своїх переконань. Я не міг писати всього того, що хотів би, але слід було скористатися з нагоди і висловити те, що можна було тоді, а не можна було довгі роки перед тим. Більшого компромісу з сумлінням вимагали ті кілька речей, що я опублікував у радянський час, перед війною. Бо під німцями від нас таки не вимагали, щоб ми кожного разу згадували Гітлера й націоналсоціялізм, а в радянських умовах ніщо не йшло без похвали геніяльному вождеві... Не мало б сенсу передруковувати сьогодні те, що я друкував у «Новій Україні», бо це речі поверхові, компілятивні й без великого інтелектуального навантаження, але з погляду морально-політичного їх можна було б передрукувати тепер не червоніючи.

Тут ми прийшли до другої обставини, чому важко було працювати для «Нової України». Харківські бібліотеки тоді не були зруйновані, але нечинні вони були, а спеціяльно лишалися неприступними ті видання, що були радянськими вимогами загнані до так званих секретних фондів, а саме такі речі були тоді найпотрібніші, бо треба було казати про те, що перед тим було заборонене. Навіть дати неймовірно важко було знаходити для ювілейних статтів. Вистачить одного прикладу. Тоді в Харкові і навколо відбувалося відродження церковного життя, гостро стояло питання перекладів літургічних книжок українською мовою, у мене кілька разів просили, щоб я зробив доповідь-огляд дотеперішніх перекладів. Але я не міг, бо довгі роки не був зв’язаний із церковним життям, а тепер відповідних матеріялів не можна було роздобути. Харків був не тільки купою руїн, він був також місцем нечинних предметів — від електричної лямпки на стелі нашої кімнати до бібліотек, музеїв і навчальних закладів.

Так, і навчальних закладів. Університет стояв мертвою пусткою. Потім стали знаходитися ті професори (нечисленні) і ті доценти (більше), що лишилися. Але про віднову навчання не могло бути мови. Ані німці не дозволили б, ані обставини. Новопризначений (ким? Міською управою?) виконавець обов’язків ректора Хома Семенович Рябокінь, математик, куляста лиса голова, кулястий тулуб, коли б спустити штани, мабуть, і ноги були б кулясті, міг тільки дбати за те, щоб не розкрадали університетського майна, та ще видавав залишенцям посвідки про їхні університетські звання й посади. Коли німці почали хапати людей і вивозити на працю до Німеччини, припускалося, що ці довідки могли забезпечити від вивезення: щоб вони справді мали таку магічну силу — сумніваюся.

Міська управа мала відділ освіти. На чолі його стояв П. Дрига, він підписувався професором, може, й був, але я не знаю, де і коли. Цей відділ освіти пробував відновити працю шкіл семирічного курсу. З цього теж нічого не вийшло. Здається, не дозволили німці. Але освітяни заплянували підготову підручників для цих шкіл. Я тоді дістав завдання укласти граматику для п’ятої-сьомої кляси і погодився на це. У цьому дорученні діяла моя, хоч і дуже обмежена, журналістична активність плюс мій ступінь доцента. Без журналізму мене б не знали зовсім, бо публікації мої перед війною були нечисленні і з’являлися в різних наукових записках, що не призначалися для широкого читача. Я засів за складання підручника. Він мав бути короткий, конспективний і збудований за схемою радянських граматик, тільки з іншим добором прикладів, іншого політичного спрямовання. Підручник, звичайно, не вийшов тоді, пізніше, вже в Америці, його взявся видати Дмитро Кислиця-Ієвлів, і я просив зробити це під його ім’ям, що й зроблено. Для мене тоді радянська схема підручника була безнадійно застаріла, для українських шкіл у Канаді вона здавалася модерною або, може, вічною. За свою авторську працю я не дістав нічого, тільки дозвіл діставати обід — гарячу воду з бичком у їдальні міської управи.

Та через той самий відділ освіти від 15 травня я дістав працю. Жахлива зима скінчилася, я пережив її, і тепер мене призначено до того, що тепер названо «Учительська бібліотека міської управи». Це була перед окупацією бібліотека Будинку вчителя на Сердюківському провулку якраз навпроти будинку, де розташувалася редакція «Нової України». Її не знищено, але зимою, звісно, ніхто не міг би працювати в тих заморожених температурах, і книжки стояли нерушені. Моїм завданням тепер було відсортовувати полову від зерна — себто попросту вилучити книжки з пропаµандивно-комуністичною настановою. Там я провів два місяці сам серед книжок, після холодів і заметілей відтавали книжки, сонце нарешті гріло приязно, хоч я був далі голодний безнастанно, але це вже не був той лютий, пазурястий голод, що пожирав сили й нищив думку. Був той травень місяцем військового вибуху недалеко від Харкова: Червона армія перейшла в наступ у напрямі Лозова — Красноград, очевидно, з наміром оточити Харків. Понад тиждень повітря дудніло від недалекої канонади, над містом показувалися радянські літаки, і часом ставало млосно на душі. Але серед німців не було жадної паніки, і я щодня прямував на виконання своїх цензорських обов’язків у Будинку вчителя, так ніби можна було розраховувати на вічність, коли до будинку прийдуть нові читачі, яких треба убезпечити від ворожих ідеологічних впливів і просто від книжкового дрантя й мотлоху. З наступом, проривом і оточенням Харкова Тимошенкові не пощастило, самі червоні опинилися в німецьких залізних кліщах, і гармати вже не стрясали повітря над містом. Починався новий і останній німецький наступ до Кавказу й Сталінграду, фронт віддалився від Харкова. Редакція «Нової України» дістала подорож на місця недавніх боїв. Оглоблин оповідав про сотні тисяч червоноармійських трупів, що вкривали кілометри й кілометри українського степу, про страшне побойовище, якого не могла собі уявити ніяка людська фантазія. Ще раз ішов рухомий бар’єр живого людського м’яса, і ще раз його перетворено на падло й смердюче стерво. УРЕ в оповіді про перебіг війни говорить про цю поразку дуже глухо:«Спробу Червоної армії ударом на південний захід від Харкова зірвати наступ, який готував противник, не вдалося реалізувати до кінця». Розміри катастрофи тут сором’язливо приховано. Але правдою, мабуть, є, що ця катастрофа затримала німецький наступ; якби цієї операції не було, німці могли б досягти Сталінграду ще перед початком зими, а тоді вислід сталінградських боїв міг би бути інакший. Та перемогти німці так чи так не могли, і це тоді було вже ясно, як я бачу тепер. Але тоді я цього ще не бачив, навпаки, колохарківська операція посилювала мою віру в можливість поразки Радянського Союзу. Хоч добра від цього я вже давно не ждав.

Я не винуватив німців за повне занедбання харківської людности, за руїну й голодові смерті десятків тисяч у місті. Радянська система нищення й спаленої землі створила такі умови, що постачання навіть власному війську було для німців проблемою неймовірної трудности, вони були просто неспроможні дбати за населення. Але на той час я прочитав «Mein Kampf» Гітлера. Це була книжка, заборонена для «тубільців», її можна було тільки позичити нелеµально від німецького салдата або офіцера. Зв’язків із ними я не мав. Яке довір’я могли б вони мати до одного з тих аборигенів, занедбаного, брудного, голодного, може — вошивого, може — одного з партизанів? Тільки двічі я говорив з німцем. Один раз, коли я героїчно боронив свою портьєру від зазіхання промерзлого салдата, так ніби серед апокаліпси вибухів і пожеж ще існувала якась власність на речі, — і мало не був застрелений, — про що я оповідав раніше. І другий раз, у перші дні окупації, коли німецькі вояки блукали по місті й непрошено «відвідували» мешкання. Він постукав у двері квартири, відчинила Гуржей, покликала мене, бо вважалося, що я можу з ним говорити по-німецьки, я щось невиразно, ламаною мовою говорив йому про те, що мій батько був офіцером царської армії і тому він, німець, мусить лишити нас у спокої (Логіка! Ніби царська армія була чимсь позитивним для німецького салдата). Він не звертав уваги на моє белькотіння, нишпорив по кімнатах, відчиняв дверцята шаф, заглядав. Нарешті, він знайшов те, чого шукав: кусень туалетного мила. Тріюмфально, він схопив його й покинув наше мешкання. Харчів він не рушив. Видно, він мав надолужити хиби постачання німецькому війську — їсти було що, але вмиватися не було чим.

З цих, з дозволу сказати, контактів з німцями не було надії дістатися до євангелії гітлеризму. Але мені допоміг Серьожа Медер. З німецьким прізвищем і на статусі німця, хоч і другосортного, він викликбв менше недовіри в справжніх німців, і часом до них заходили в гості німецькі офіцери. Цікаво ж їм теж було дізнатися про умови підрадянського життя і про таємниці незбагненної слов’янської, чи то пак східньої, душі. Серьожі один з таких гостей позичив книжку Гітлера, а той дав її на кілька днів мені. У ці дні я відклав набік усе інше і прочитав книжку всю. Я також поробив з неї виписи, а решту законспектував. Цей зошит я й тепер маю. На його обгортці зазначено, що його виробила перша палітурно-поліграфічна фабрика «Жовтень» і зробила вона це за дозволом київського Облміськліту ч. 10740. Якби той облміськліт знав, що буде в середині зошита, чи дав би він свій дозвіл?

Один розділ у книжці читати було приємно — про керівників Радянського Союзу:«Man vergesse doch nie, daЯ die Regenten des heutigen RuЯlands blutbefleckte gemeine Verbrecher sind, daЯ es sich hier um einen Abschaum der Menschheit handelt, der, begьnstigt durch die Verhдltnisse in einer tragischen Stunde, einen groЯen Staat ьberrannte, Millionen seiner fьhrenden Intellligenz in wilder Blutgier abwьrgte und ausrottete und nun seit bald zehn Jahren das grausamste Tyrannenregiment aller Zeiten ausьbt». Але й за цими словами стояв безглуздий погляд, що минула велич Росії пояснюється тим, що нею керували німці, а її занепад тепер зумовлений тим, що до влади прийшли євреї. України в книжці взагалі не існувало, вона була тільки частиною Росії, і до неї, отже, стосувалося те, що говорилося про Росію. А про Росію стверджувалося, що Німеччина має право і обов’язок зробити своєю землю тієї країни, причому не колонії там шукатиме Німеччина, а продовження самої себе. Це означало, що навіть не рабами повинні були стати люди Східньої Европи, а трупами.

Книжка Гітлера була для нас заборонена, але десь тоді ж таки на вулицях Харкова розклеїли плякати. Високий і білявий німецький салдат на тому плякаті вдивлявся в неозорі лани українські, над якими щойно зійшло сонце, і текст казав: «Змагайся, німецький салдате, ця чорноземля буде твоя».

У світлі книжки, в світлі плякату зрозумілим ставало, що приречення харків’ян на голодову смерть, що заборона всякої освіти для дітей і молоді своє глибше коріння мали не в обставинах прифронтовости й руїни, а в принциповій політиці. Ще раз потверджувалася моя настанова на не-участь. Це не була моя війна, наша війна. Як би вона не скінчилася, Україні могло бути тільки гірше. Риторика про нацизм — «брунатну чуму» була безглуздою, коли поруч не ставили Росію — «червону чуму». У дні першої світової війни Ромен Роллян, правда, сидячи в позасвітній Швайцарії, писав статті, що склали збірку «Au-dessus de la Mкlйe». Скільки мені відомо, ніхто не видав подібної збірки під час другої війни. Людство зробило ще один крок до здичавіння. Пізніше, по війні, почалися «судові» процеси над переможеними. Але суд переможця над переможеним, навіть коли переможений робив злочини, не може бути судом, це тільки пародія на суд, і пародія небезпечна для майбутніх поколінь як прецедент. Мені особисто війна відкрила шлях на Захід, і це було найбільше щастя мого життя. Але чи мушу я бути вдячним за це? Таж не про таких, як я, і не про їхнє дальше життя дбав Гітлер, «слабым манием руки» посилаючи свої полки через радянський кордон.

Моя «праця» в книгозбірні Будинку вчителя, коли я, самотній у великому будинку, серед полиць, уставлених книжками, відкладав набік промови Сталіна й Хрущова (хоч навіть їх ніхто не нищив), а часом занурювався в якийсь добрий роман, скінчилася 20 липня. Я дістав кращу «посаду» — в самій міській управі. Пів року тому це було моєю мрією — бичок у гарячій воді! Тепер меню для працівників міської управи було ще далеке і від різноманітности, і від ситности, але все таки краще від тих бичкових місяців. І приміщення управа мала більше: покинувши будинок Промакадемії, вона таки наважилася в’їхати до будинку міської ради радянського часу, на майдані Тевелєва (Миколаївському) проти початку Московської вулиці. Видно, проведено обстеження і встановлено, що під будинок не підклали міни або сповільненої бомби. І штат службовців поширено, хоч права були далі суворо обмежені, а обов’язки неокреслені і майже ніякі, бо місто напів не існувало, а на другу половину ним порядкували, як хотіли, німці.

До міської управи тепер, у липні 1942 року, я потрапив, мабуть, заходами Миколи Оглоблина. Не мавши змоги притулити мене в редакції «Нової України», він, думаю, замовив словечко своєму старому приятелеві Миколі Ґадзінському, а той завідував в управі адміністративним відділом. Сам Ґадзінський був людина інтеліµентна й вирозуміла. Він не належав до найтиповішого типу українського інтеліµентства тих часів — вчителя, він мав якусь технічну професію і був перед війною на дослідній праці. Відповідно, він був точний, відповідальний, ефективний і, мабуть, вільний від усякої сентиментальности. Яка була функція адміністративного відділу, я не знаю, зате на питання, щу він робив, відповідь проста: нічого. Правда, і людей у ньому було кіт наплакав: сам Ґадзінський, друкарка, а тепер додався я. Мій обов’язок був лише один — я завідував печатками. Ні, не печаткою самої управи, я не був лордом-хоронителем цієї печатки, це була прероµатива секретарки бурµомістра. Я завідував печатками всіх тих інституцій, що тоді заснувалися. За німецькими вимогами, кожна нова інституція, чи то кооператив, чи артіль, чи навіть приватна, повинна була мати свою печатку, і то двомовну — українську й німецьку. Це мав бути спосіб контролю над тим, щоб усі леµальні інституції були на обліку. На затвердження печаток був призначений спеціальний військовик, це був тоді капітан, прізвище якого я не пам’ятаю. Моя функція була збирати заяви на дозвіл мати печатку й текст печатки і відносити їх до мого Herr Hauptmann’a, що належав до місцевої німецької командантури. Він їх розглядав, і за кілька днів я повинен був знов піти до нього, забрати проєкти печаток з його дозволом і віддати їх прохачам. Один день на тиждень був призначений на те, щоб віднайти ці матеріяли, другий день — на те, щоб їх забрати. Прохід цей був, як на людину, виснажену недоїданням, досить довгий: від Миколаївського майдану до Сумської близько Басейної, либонь, понад кілометр. Але, поза тим, я мав тільки сидіти за своїм столом і чекати на прохачів. Якби економічне життя в Харкові та околиці буяло, мабуть, я мав би досить роботи й за своїм столом. Але до буяння було дуже далеко, і за тиждень пересічно було два — три прохачі. Була це, отже, синекура, зрештою, навіть спосіб боротьби з німцями, бож я діставав гроші, правда, безвартісні й невеликі, за те, від чого користи німцям не було жадної. Більшість свого службового часу я провадив у розмовах з Ґадзінським, головною темою яких було, чи німці можуть виграти війну і щу може бути з нами, якщо вони її програватимуть.

У моїй адміністративно-печатковій діяльності був тільки один епізод, що порушив її монотонність. Мені запропонували хабаря. Було це так, що до мене з’явився чоловік з Ізюмщини. Вони там засновували якесь дрібне промислове підприємство, їм була потрібна печатка. Чоловік з’явився в невідповідний день. Щось день чи два перед тим я вже зробив свою щотижневу подорож, і до чергової треба було чекати яких п’ять днів. Для місцевої людини це не творило б багато клопоту, але це був приїжджий, йому не було де подітися в чужому місті, йому треба було повертатися додому без зволікання. Я доводив йому, що маю авдієнцію в командантурі лише раз на тиждень, що тут нема ради. Він далі вів своєї, я своєї. І тут він мені сказав, що має бутель соняшникової олії, і вона буде моя, якщо його печатка буде затверджена того самого дня. Бутель олії! Такої лакоминки я не бачив від початку німецької окупації. Серце не камінь, тим більше язик і шлунок. Я сказав йому, що спробую. Я справді не знав, чи мене пустять у неумовлений день до мого капітана і як поставиться до моєї появи вершитель долі печаток. Але все пішло дуже просто й легко. Після пояснення вартовий пустив мене до капітана, після короткого пояснення капітан підписав дозвіл, і я повертався до управи в чудовому настрої. Там чекав на мене мій балаклійський комерсант, я гордовито дав йому підписаний дозвіл, він сховав його до кишені, подякував і пішов. Я сидів остовпілий, але що можна було робити, коли дозвіл уже лежав у кишені мого клієнта? Мрія про олію лишилася мрією. Не знаю, чи він спродав той бутель на базарі, чи взагалі його не мав, а тільки вабив ним. Так скінчилася історія моєї першої і останньої в житті спроби взяти хабар. Не вмієш — не берися. Ділка й комерсанта з мене ніколи не було, не зродився він і тепер.

Не входили до моїх службових обов’язків питання мови, але іноді в них зверталися до мене працівники управи. Найсерйознішою з них була справа назв харківських вулиць. Власне, не назв — тут справа була проста: більшість совєтських перейменувань ніколи не прищепилася, і тепер вони просто відпали. І перед тим ніхто не називав Сумську вулицею Карла Лібкнехта, так тільки писали. Тепер перестали писати, і Сумська була Сумською без усяких ухвал і постанов. Уже влітку 1941 року, місяці перед появою німців, як я вже згадував, на всіх перехрестях позбивали назви вулиць, мовляв, щоб дезорієнтувати шпигунів. Тепер постала потреба прибити на рогах вулиць, чи на вцілілих будинках, чи, частіше, на стовбурах руїн таблички з назвами вулиць. Написи мали бути двомовні: українські й німецькі. Питання було в тому, щу робити з нашим знаком м’якшення в німецьких транслітераціях. Бурµомістр не знав, на яку тут ступити, і мене покликали до його кабінету на експертизу. За зразком деяких німецьких прецедентів я порадив, що знак м’якшення треба віддавати через латинське j, писати, отже,Sumsjka, Puschkinsjka... Бурµомістр — ним був Семененко — мав сумніви. Чи німці це зрозуміють? Чи це не буде їх пантеличити? За тим, можливо, стояло невимовлене питання, чи не добачать у цьому навмисного заплутування простих речей, себто саботажу. Я твердо обстоював Сумську вулицю зj. Поперше, не було науково давати таку транслітерацію, де одна літера ориµіналу не відтворена. Подруге, без j втратиться національна своєрідність форми. Таж треба показати німцям, що вони тут на Україні, а не в Росії. Усе це в мене було страшно щире, тут говорили в мені і науковець і патріот, — і таке ж наївне, як спроба боротьби з озброєним німецьким салдатом за портьєру, як моя дитяча спроба взяти хабар. Семененка я не переконав, але своїх науково-патріотичних позицій не здав і виходив із бурµомістерського кабінету непохитним і незахитаним. Не знаю, чи Семененко радився після того ще з кимнебудь, але таблички згодом з’явилися без j, і це було, безумовно, слушно. Але опортунізм ішов далі. На самих блянках міської управи стояло навіть неSumska, аSumskaja — на всі сто відсотків по-російськи. Щоб німців, які знали дещо російську мову, не дратувати.

Я згадав Семененка. Він був другим бурµомістром міста. Першим був Крамаренко. Про нього я нічого не чув перед тим і ніколи не зустрічався з ним за німців. Не знаю також, та й, здається, ніхто з харків’ян не знав, хто і чому зробив його бурµомістром. У цій ролі він тримався кілька місяців, але ці місяці не вийшли поза межі «бичкового періоду». Потім так само з невідомих причин його заарештували і, як казали, розстріляли. Семененко був кандидатом української групи, за спиною якої стояв Володимир Доленко, та про неї далі.

Серед людей, які мені зустрічалися за все моє життя, тільки три мали вдачу й поставу державного діяча: Олександер Семененко, Володимир Кубійович і Михайло Вєтухів. Усі інші були або занадто дрібні, або занадто гуманні, або занадто культурні, або занадто хаотичні, себто, в практичній поведінці, анархічні. Державний діяч — це насамперед людина бистрого розуму, а далі — людина, що вміє добирати собі співробітників і підносити осіб, на перший погляд, незначних на становища високої відповідальности і — що, може, ще важливіше — уміє безжалісно відкидати їх, жертвувати ними, коли того вимагає ситуація, коли вони, добрі в попередній ситуації, не відповідають новій. Так само з культурою — державний діяч тоді на місці, коли має певний мінімум культурности, але він не повинен бути обтяжений нею і мусить уміти розправлятися з культурою так само безоглядно, як з людьми, що стали невідповідними. Він цінить Лювр, але не завагається спалити його. Євген Маланюк гістерично бичував українську степову стихію сваволі й безладдя і підносив варязьку сталь державної влади. І те і те було тільки поетичною мрією, безконечно далекою від дійсности. Ті потенційні державні мужі, кого я тут назвав, не бичували наших людей «степової вдачі», бо це бичування практично нікуди не веде. Їх треба не бичувати, а владно повести. І незміренно далекі були вони від «варязького» Маланюкового ідеалу, наскрізь вимріяного, фантазійного. Вони булитверезі, чого тим варягам бракує. Маланюкові «варяги» були виявом болю людини, що не бачила живих державних мужів. Семененко, Кубійович, Вєтухів були відповіддю 20-го сторіччя на цю мрію, звернену в десяте. Але з цих трьох я поставив би на перше місце таки Семененка. Кубійовичеві перешкоджали прояви гістеричности і — тоді — сваволі, вередування, Вєтухову — риса µешефтярства — не в практичному, психологічному сенсі, я не знаю випадків спекуляції в нього і не думаю, що вони були, але він міг піддаватися комбінаційним міркуванням і йому могло бракувати вміння встановити відстань між собою і іншим. У Семененка вся манера поведінки, вся зовнішність, уся спокійна манера зверхности створювали віддаль між ним і зустрічним. Я можу уявити собі Кубійовича міністром пропаµанди, Вєтухова — міністром торгівлі або закордонних справ. Семененко надавався на ролю президента. Вєтухів не лишив по собі значних спогадів, спогади Кубійовича сірі й нецікаві, вони не підносяться понад плетиво дрібних фактів до образности і узагальнень. Семененко лишив по собі спогади, написані з блиском і синтезою. Але його «Харків, Харків...» говорить дуже мало про нього самого. Це спогади про місто, про зустрічі, про добу. Скупо тут про те, як Семененко став бурµомістром. Збираючи відомості з різних розділів, довідуємося, що Семененко був заарештований двічі, що провів у в’язницях Харкова майже три роки: від вересня 1937 року до жовтня 1940. Але спогади не згадують про те, в чому його обвинувачували, і майже не подають про те, як його допитували. З них не довідаєшся, чому його возили на допити до Києва і чому повернули до харківських тюрем, чому його випустили раз, а після другого арешту — вдруге. Не сказано, як він уникнув заслання або розстрілу. Тут я згадую про це в зв’язку з його поставою вищого. Мені важко уявити його битим і катованим, нічим серед інших людей, перетворених на ніщо. Але в ті три роки він не міг уникнути такої долі. Тільки з факту його випущення можна здогадуватися, що і тоді в ньому лишалося щось із його вищости, щось, що різнило його в очах слідчих від більшости в’язнів. Правда й те, що він був адвокат. Але чи могло це грати якунебудь ролю в ті роки суцільного беззаконня? Я не тільки не можу уявити собі Семененка серед битих і завошивлених арештантів — я не можу собі уявити його навіть неголеним. Він завжди був свіжо й досконало виголений, його комір був бездоганно чистий, краватка пов’язана ідеально посередині. Це особливо впадало в око в занапащеному Харкові воєнних часів, але воно впадало б в око в усякому оточенні, навіть якби доля привела його до президентського палацу на Єлисейських полях. При всьому тому він не був на котурнах, він говорив звичайною мовою, міг кинути жарт або лайку.

Моя авдієнція в Семененка в справі німецької транслітерації назв харківських вулиць була єдина. Принагідно я бачив його в міській управі, на вокзалі в день евакуації з Харкова в 1943 році. Я знав тільки з преси, що кілька днів свого життя Семененко таки був президентом України. За майже п’ять хвилин до капітуляції Німеччини, 12 березня 1945 року в Берліні утворився Український національний комітет. На чолі його мусів бути військовий, з цивільних на чолі були Семененко і Кубійович. Менше ніж два місяці судилося йому існувати, а діяти в тих обставинах розпаду й розкладу Німеччини майже зовсім не довелося. Семененко був твереза людина. Я певний, що він прийняв цю «почесть» не в надії на повернення до України і не в надії на перемогу Німеччини. Ніби висока, а справді смертовбивча фіктивна ця «посада» його була і могла бути тільки ствердженням українськости, чотири роки замовчуваної й топтаної німецькою владою, тільки жест демонстрації невмирущости української ідеї. Ви, німецький уряд, загинете, ти, Німеччино, підеш у руїну, ми стверджуємо Україну, незалежну від вас, нехай тільки духово.

Доля звела мене ще раз з Олександром Платоновичем у Нью-Йорку, року Божого 1960. Після Німеччини він опинився в Бразилії, звідки дістався до Америки. Я тоді був на чолі Української Академії Наук у США, що тулилася в більше ніж скромному приміщенні на 26-й вулиці в досить неприглядній дільниці міста, — а адреса в Нью-Йорку — ключ до суспільного статусу. Ми подумували про купівлю будинка. Володимир Міяковський знайшов придатний будинок і за не надто високу ціну. Але таких грошей ми не мали, і я боявся залізати в борги. Тут сталася моя з Семененком зустріч, Семененко погодився стати на чолі фундації Академії і таки переконав мене пуститися ва-банк — придбати будинок. Часом мені приписують заслугу, що я вивів Академію на тихі води, ясні зорі, як Мойсей жидів з Єгипту. В дійсності, якби не Олександер Платонович, мабуть, я б не наважився підписати договір на купівлю. Заслуга це цілком його, як його заслуга й те, що за короткий час зібрано всі гроші, виплачено борг і закріплено будинок з колонами за Академією. Але тому, що Олександер Платонович і далі хоч-не-хоч відрізнявся від нашої сіроми, вона вирушила в похід на нього, зробила його працю для Академії нестерпною для нього, і він відійшов від неї. Здається, це була його остання громадська робота. Якби він був президентом держави, може, хвилі ницости розбивалися б десь під його ногами. В його теперішньому становищі важко було триматися оподалік від смороду, і виграш був на боці малих людців. Будинок Академії стоїть скромним пам’ятником Семененкові, але ніхто не знає про його в цій справі заслуги.

Заступником Семененка в піднімецькій міській управі були М. Сліпченко і Олег Куліков. Я їх знав тільки на вигляд, хоч Куліков відіграв ролю в моєму житті під час евакуації з Харкова в лютому 1943 року, але без мого про це тоді навіть відома. У міській управі він мав репрезентувати російську меншість населення. Тільки вже геть пізніше, в Америці, зі спогадів тогочасних діячів я довідався, що росіяни (російська дворянська група) намагалися захопити пост бурµомістра в свої руки. Тоді я про це поняття не мав. Якщо це не пізніша фантазія, було б цікаво знати, як росіянам завдано поразки. Чи тут виявилася якась перевага, давана українцям у німецьких військових колах Харкова, протилежно до кіл µестапо, яке найбільше стереглося пробудження українського націоналізму? Тріюмвірат міської управи — Семененко, Сліпченко, Куліков — правдоподібно, постав унаслідок складних комбінацій і складної гри сил, можливо, в зв’язку з переворотом проти Крамаренка і розстрілом останнього, та все це тоді пройшло повз мене, я сприймав наявне як даність і не намагався бачити сутності поза поверхнями. Мені допомагав мій стало присутній комплекс другої парти. Це не було програмою, це було незалежне від свідомости, риса мого характеру, можна б назвати її інстинктом. Не інстинктом самозбереження — це не був тактичний хід, і за ним не було жадних раціональних міркувань. Просто це була норма моєї поведінки, про яку так само не думаєш, як про те, що ходиш ногами, а кусень хліба береш рукою й несеш до рота.

Із службовців управи, крім мого безпосереднього шефа Ґадзінського та почасти Семененка, я трохи ближче знав лише Оксану Линтварьову. Вона була секретаркою Семененка, з усіма функціями секретарок відповідальних осіб — доповідати про приходнів, кого пускати до кабінету, кого ні. Це вона викликала мене на консультацію про назви вулиць латинською абеткою. Один чи два швидкі погляди показали мені, що я її чимсь зацікавив більше, ніж пересічна поява. Кілька разів після того ми говорили про се, про те. Виявилося, що з її матір’ю я був до певної міри колеµою — вона працювала в науковій бібліотеці Харківського університету. За німців книгозбірня була, природно, нечинна, але вона вважалася її завідувачкою. Оксана Юр’ївна так звалася в управі. Дома вона була Ксенія Ґеорµієвна; мати її була тільки і виключно Ксенія Васільєвна Бекарюкова. Говорити по-українськи вона вміла, але звичайно не говорила. Оксана Юр’ївна мала ввійти до мого життя на яких три десятки років, і на цих сторінках вона з’явиться не раз. Та навсправжки ця історія почнеться в день евакуації з Харкова, 6 лютого 1943-го. Тут лише кілька вступних уваг, дарма що й про них я здебільша довідався пізніше.

З боку матері Оксана Юр’ївна була дикої, непогамованої татарської крови. Вона вміла кидатися на людей і вміла кидати їх. Тоді було їй коло 33 років, вона мала двох синів від двох чоловіків. Старший Лесь від Ткаля, молодший Олежка від Левка Ковальова, одного з провідних боротьбістів, колись члена Центральної Ради, пізніше в керівництві харківського свіжонародженого радіо, де вона, бувши друкаркою-секретаркою, з ним і познайомилася. Ковальова заарештовано й заслано десь 1933 року. Тікаючи від переслідувань, Оксана Юр’ївна опинилася аж у Челябінську і тільки недовго перед початком війни повернулася до Харкова. Батько її Ґеорµій Линтварьов на той час уже помер, але він жив у її пам’яті певніше й цупкіше, ніж її мати, що була з нею. Судячи з прізвища, він був українського роду, але він був беззастережно російської культури. У їхньому маєтку десь на Харківщині бували російські письменники, і найбільшою гордістю дочки були відвідини маєтку Чеховим і згадка про це в якомусь листі Чехова. Від дворянської спадщини була в Оксани Юр’ївни культура й культ російського слова, яких вона ніколи не зреклася. Але, як багатьох інших, у роки українізації її захопила нова хвиля. Не сумніваюся, що щиро, але без такої потужности, що відірвала б її від речей російських. Не тільки обидва її чоловіки, як і пізніший третій, з яким вона одружилася вже в Америці, були українці не лише з походження, але й з переконання й діяльности. «Теорію боротьби двох культур» засуджувано офіційно в двадцятих роках. Але в душі молодшої Линтварьової ця боротьба точилася кілька десятків років і, нарешті, закінчилася перемогою російської аж десь коло 1980 року. Оповідатиму про це при кожній нагоді в спогадах про дальші роки й події. Тоді, 1942—1943 року, в міській управі я про все це ще не знав, але вже бачив риси вдачі в поведінці: здатність до легкого засуду, жвавість реакцій, глузливу посмішку презирливо стиснених вуст, самовпевнений розмах густих брів, уміння зневажливо обривати співрозмовників, інтонацію «а-моє-зверху». Але до мене вона ставилася опікунчо і справді не раз мені допомагала в практичних справах. Я імпонував їй серед, може, чого іншого своєю безпорадністю в багатьох практичних справах. Зрештою, мали ми спільні риси і в передреволюційному суспільному статусі, хоч вона була з маєткового, а я з службового дворянства.

Крім міської управи, в піднімецькому Харкові діяли ще управи поодиноких районів міста і, розгорнувшися з первісного відділу міської управи в окрему одиницю, обласна земельна управа — найпридатніша установа, бо через неї йшли до міста ті скупі харчі, що їх можна було видобути з сіл. Але я з тими установами контакту не мав, а голову земельної управи Михайла Вєтухова вперше зустрів чи не в день евакуації. Але створилася в Харкові ще одна інституція, вже не адміністративного, а суто громадського характеру — «Просвіта». Ті інші установи творилися як прибудівлі до німецької військової влади — «Просвіта» виникла як щось окреме. Міські управи були в усіх окупованих німцями містах — харківська «Просвіта» була унікальна. Принаймні до мене не дійшли чутки про «Просвіти» в інших місцевостях. Може викликати здивовання, що саме в Харкові, де діяв і писав Микола Хвильовий, що так злісно глузував з «Просвіт», мовляв, перед Україною вибір — або Европа, або «Просвіта», — в Харкові, де і традиція старої «Просвіти» не була сильною, постала організація під такою назвою. Але тут саме випинається характеристичний факт: засновниками «Просвіти», як і керівниками післякрамаренківської управи, були не ті, хто виріс уже в пореволюційні, радянські роки, — як я і люди мого покоління, — а недознищені діячі років Визвольних змагань. У міській управі це був Семененко. «Просвіту» створив Василь Дубровський. За обома стояв Володимир Доленко. Це люди народжені в вісімдесятих — дев’яностих роках минулого століття, люди, що активно діяли в роках 1917—1920. Додам ще Олександра Івановича Попова, що став тепер душею відродженої Української Автокефальної Церкви. Люди мого покоління розучилися бути організаторами, з них виховано виконавців. Вони звикли вже до того, що інші організують, що директиви «спускають» згори. Недобитки попереднього покоління пройшли всі через ув’язнення (тоді кари не були ще такі люті, здебільшого ці люди потрапляли до тюрми в другій половині двадцятих років, діставали п’ять, рідко десять років, але потім дехто уникнув повторного арешту й зацілів), але вони не втратили здатности до ініціятиви й самостійної діяльности. Тепер вони ставали на чолі нових інституцій не лише тому, що були здібні — здібні люди були й серед пізнішого покоління, — а тому, що знали з власного досвіду інший світ, світ відповідальности людини за себе і за своїх однодумців.

«Просвіта» не була ні заборонена, ні дозволена. Якби Харків дочекався німецької цивільної влади, її б заборонили, і не знати, яка доля чекала б організаторів і вчасників. Але ця проблема для мене тоді не стояла. Я був певний, що, коли організація існує, значить, має дозвіл. Але Василь Васильович Дубровський з досвідом давніх років і потім заслання знав, що бувають часи, коли право не дають, а беруть. Він став організатором харківської «Просвіти». У голодному, замерзлому Харкові набрала «Просвіта» своєрідних рис. Мала б вона бути освітнім центром. До певної міри вона й була. Але книгозбірні вона не мала, і в тих обставинах не було змоги її розбудовувати. Часом потрапляли з заходу поодинокі брошури, летючки, попит на них був величезний. Звідкись прийшли на продаж великого розміру портрети на папері українських державних діячів. Я купив Михайла Грушевського, Петлюру, Мазепу — і був це справді день щастя, коли я розвісив їх на стінах нашої кімнати і «Саламандрі». Була в «Просвіті» панахида пам’яті Петлюри, але без промов. Промови, одначе, були в день роковин актів державности 1918 року. У «Просвіті» я вперше в житті почув спів «Ще не вмерла Україна», і серце мені заходилося в припливі щастя.

Але в тогочасних обставинах «Просвіта» мусіла взяти на себе турботу про втримання своїх членів при житті. Ніколи не спромоглася вона забезпечити їх харчем. Але раз-по-раз щось перепадало і тоді розподілялося між членами. Перепадало від Земельної управи, яку очолював Михайло Вєтухів, а то довозили щось від місцевих управ сільських районів, таких, як Мерефа або Валки. У найгіршу першу зиму найчастіше був це продукт, що його в нормальні часи люди не їдять, — кляйстер з казеїну, пишно-бучно називаний киселем, пізніше траплялися поставки крупів і навіть — винятково — борошна. Мені «Просвіта» врятувала життя мішком соняшникового насіння. Це було в тій другій, найгіршій половині першої зими, коли я ще праці не мав жадної, а «Нова Україна» не друкувала мене за небажання слухатися наказу писати не «большевицький», а «жидо-большевицький». Я вже зовсім був охляв, подорож з Римарської на Садово-Куликівську, де містилася «Просвіта», ставала для мене проблемою. Я думаю, що без того соняшникового насіння я б не вижив.

Восени 1942 року я дістав у «Просвіті» викладовську працю. Це було вперше після кінця університетських лекцій у червні 1941 року, п’ятнадцятимісячна перерва. І було це, поза всяким сумнівом, дією нелеµальною, бо шкільництво в Харкові було під забороною, а на вищому від початкової школи рівні — й поготів. Молодики віку вищих кляс десятирічки мусіли байдикувати й лишатися без освіти. Більшість з них влада вивозила на працю до Німеччини, але були такі, що змогли викрутитися, переважно діти людей, причетних до адміністрації. Мені доручили викладати їм українську мову, і це були щасливі години для мене, а, либонь, і для декого з них. Довго це не тривало — фронт заламався під Сталінµрадом, місто було повне італійських вояків, що в подертих шинелях, брудні, відкривши фронт червоним (хто знає, як би похід німців на Волгу закінчився, якби не цей героїчний учинок італійського союзника, — тепер радянські джерела про це не згадують, усе приписане героїзмові радянського війська), давали лататиґ пішечком по морозу від Поволжя до Альп і кричали «Гітлер капут», «війна кінець». Може, зо два місяці тільки й потривало наше навчання. Було тих моїх учнів з півтора десятка. Декого я від того часу забув, декого нагадала не так наука, як їхня трагічна смерть незабаром, — Славко Міщенко, Тарас Соловей зовсім ще хлопчаками незабаром загинули в обороні Галичини під Бродами, хто знав тоді, що їм судилося жити менше, ніж два роки. З деким я геть пізніше зустрівся в Америці — два брати Валентин і Тарас Кохни, а ще з одним з найздібніших — сином Олександра Івановича Попова, чорнявим і тендітним Юрком, що в Америці, розчарований, відійшов від життя, постригшися в ченці, і за кілька років і зовсім покинув цей грішний світ. Всеволод (Сєва) Герасимувич, найнаполегливіший з усіх у своїх питаннях до мене, пробив собі дорогу до високої освіти, що в медичній професії нелегко в Америці, але теж помер ще не старим. Моїм улюбленцем був Євген Гаран, що пробував себе в легких фейлетонах-нарисах, коротких, стислих, іронічних і пуантованих, але не мав ні впертости, ні, мабуть, і умов в Австралії, щоб стати в літературі й журналістиці не дилетантом, а майстром. Так чи так, тоді все це було молоде, повне надій і життьової сили, викладати їм було приємно і з обох боків щиро й дружньо, хоч сам курс був шкільного типу і не міг бути дуже ориµінальним.