Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні.

Директором третьої гімназії був Гусаковський, що справляв враження ревного урядовця Російської імперії. Не так, щоб він когось гонив і переслідував, а головне тому, що він ходив у мундирі. Учителі державних гімназій мали свою уніформу, але я ніколи не бачив, щоб вони її носили, власне, за винятком Гусаковського. Але, коли мені прийшов час перейти до другої кляси, стався нечуваний переворот. Харків став частиною Української республіки, і в гімназії запровадили курс української мови (решту предметів не чіпали). І тут, на моє здивування, курс цей став читати не хто інший, а Гусаковський. Виявилося, що за казенною уніформою він мав українську душу! Коли геть пізніше, в воєнному, окупованому німцями Львові я прочитав книжки-памфлети Юрія Липи про розподіл Росії й призначення України, я довідався там про «телюричні сили» української землі, що породжує з себе українськість навіть у найчорніші епохи. І тоді я згадав Гусаковського. Десятки років він був урядовцем Російської імперії — і наче й тільки. Раптом його українськість вийшла на поверхню. Бог знає, що він тоді відчував.

Але для мене тоді диво полягало не в цьому, а в самому факті, що директор гімназії говорить по-українськи і викладає цю мову. Я не мав ворожости до української мови, але в мені жило переконання, що в місті нею говорять тільки свіжі прибульці з села. Я був міський хлопець, отже... Біда почалася тоді, коли Гусаковський наказав нам написати твір на тему «Зима». На будь-яку тему я не вмів цього зробити. Мене врятувала мати, вона сіла зі мною, подавала речення за реченням, прості, дитячі. Першим було — і я пам’ятаю великі розміром літери цього речення — ще один слайд моєї пам’яті: «Ото діждалися ми зими». І другий мій слайд: за підручник нам правила граматика Олени Курило, і я пам’ятаю загадку, здається, Леоніда Глібова про гарбуз, схожий на порося. Міська дитина, я не знав ні поросят, інакше, ніж смажених, ні гарбузів на городі, а тільки на базарі, це була для мене подвійна загадка, невідоме порівнювалося з невідомим. Але, що зробиш, книжка, що правила за підручник, не була дуже урбанізована. Українська культура почала повертатися до міста в дуже аµрикультурній формі. А слайд мій стосується до сторінки з цим віршем: «...вийде баба, хвіст відкрутить та ще й діда погукає, нехай бабі помагає...»

Багато навчитися української мови мені тоді не вдалося, і мій твір про зиму лишився єдиним зразком такої творчости на чимало років. Українська державність у Харкові не тривала довго, коротким був і курс української мови. Зрештою припинився не тільки він. Розсипалася й сама гімназія, учні розпорошилися, науку ніхто не організовував, нікому вона не була потрібна.

Коли боротьба трьох сил, що змагалися за владу на Україні і в усій імперії, була в повному розпалі, мені було одинадцять-дванадцять років і ніякої політичної програми я не мав. Трикутній, трибічний бій — українські національні сили, білі росіяни, червоні росіяни — був для мене насамперед театром. Національні імплікації я розумів слабко, соціяльних не розумів зовсім. З українського періоду лишилися в пам’яті образ Нарбутових грошей, тих екзотичних шагів, гривень і карбованців з підкреслено українським орнаментом на них і українськими хлопцями й дівчатами у вінку, грошей таких відмінних від звичних царських. Лишився в свідомості слайд: на розі Сумської коло драматичного театру «гайдамака» в стилізованій козацькій ноші збиває напис, залишений більшовиками —улица Карла Либкнехта.

Політичної програми я не мав, але мої симпатії були по боці денікінців. Такі були й симпатії Харкова, принаймні в тій його «нагірній» «благородній» частині, де ми жили й до якої належали. Вступ білих до міста був тріюмфальний, маси людей висипали на Сумську, віяли трикольорові прапори, я витяг свій кашкет з кокардою, грала військова музика, блищали військові уніформи. Скоро в одній з вітрин поставили велику карту Росії, де чорною стрічкою позначалася лінія фронту, і стрілка показувала напрям наступу — на Москву, на Москву. Щодня стрілка посувалася далі на північ, тягла за собою чорний шнур фронту, і я бігав дивитися, як далеко вона зайшла. У нас удома товклося чимало молодих офіцерів, їх приводив Коля Таранов, що був в одній з добірних дивізій, здається, корніловській, їх приймали сестра Віра й кузина Люся Таранова, було молодо, було весело, розмови точилися про літературу, про теософію, співано романси, циганські й дещо «клясичніші», вірилося в майбутнє. Я не розумів тих розмов і тієї атмосфери легкого флірту й піднесености, але загальний запах її я вже міг відчувати. Про дійсність українського запілля, про селянські бунти я, а, мабуть, і не тільки я, нічого не знав. Тож цілковитою несподіванкою було, коли чорний шнур, коли трикольорова стрілка, трохи переступивши через Орел, раптом зупинилися, а потім, буквально за кілька днів, усе розсипалося, як споруда з карт.

Приходи червоних росіян до міста мали зовсім інший характер. Ніхто їх не виходив урочисто зустрічати, вони заходили якось насторожено, без блискучих уніформ, місто зразу ставало сірим і ніби напіввимерлим, із спорожнілими домами, з позачинюваними дверима будинків.Пізніше я згадав образ посірілого, збляклого, спорожнілого червоного Харкова, коли відвідував Ранµун у Бурмі: порожні вулиці, закриті крамниці, безлюдні базари, люди бояться чужинців і уникають контакту з ними. Говорити зі мною наважувалися тільки шофери таксі, бо в таксі не було наглядачів і не було апаратів для підслуховування. Один з них мені просто сказав: «Чого ви приїхали сюди? Тут нема на що дивитися. Усе, що було багате, усе, що було інтелектуальне, знищено. Не лишилося нічого».

У червоному Харкові тих років, 1918—1920 (певна річ, з відступами й наступами, із змінами влади), не було таксі для таких розмов, та я й не був ні чужинцем, ні просто таки дорослим. Але, що таке ленінський режим, і я знав, і не тільки з загального враження, а і від дуже конкретного образу. Це був образ роботи чека, що містилася на околиці міста, між Пушкінською вулицею й Журавлівкою, де простягалися ще не забудовані пустирі. Там, де обривалася Чайковська вулиця, чека розстрілювала заарештованих і закладників — тих, за словами ранµунського шофера, хто був багатший або вмів мислити. Коли білі вступили до міста, на другий день чи, може, третій вони відкрили це місце для публіки, і тисячі відвідали це місце, обнесене колючими дротами, де викопано з-під дуже мілкого заховання тисячі трупів. Але найсильніше враження було не від кількости трупів навіть, а від солодкого, гнилого запаху, запаху трупів, що починали розкладатися. Це був справді апокаліптичний вступ до доби ленінського тоталітаризму, до панування державної машини, що мала перемолоти мільйони живих і здатних мислити людей на угноєння. Вступ, сильніший і важчий, до мого дальшого життя. Моя друга й незмірно впливовіша гімназія. Пригадка про панування на просторах Східньої Европи комплексу Вичлінського. Людина безсила, людина смертна. Людина знелюднена, якою можна маневрувати, ad libitum.

Дещо пізніше я мав переглянути своє ставлення до білих росіян і до українських сил. Але моє ставлення до червоних росіян було визначене тоді раз назавжди. На мене чекали двадцять років життя в «радянській» системі (ради тут звичайно були тільки в назві, яка була фальшивою фасадою, ніякої ролі ні в чому вони не відігравали), роки, про які я згадую з жахом і огидою. Але моя настанова до цієї системи була зформована остаточно в ті дні червня 1919 року.

Уже далеко пізніше, уже поза межами радянської системи я зрозумів, що це був не тільки вступ до цієї системи. Це був вступ до людського життя в масовому суспільстві двадцятого сторіччя, де поодинока людина не має ніякої вартости, де євреїв нищать тільки через те, що вони євреї, де з наказу Черчілла безглуздо нищать Дрезден з сотнями тисяч забитих тільки для того, щоб місто не дісталося цілим до рук росіян, де практикується груповий секс, будь з ким і в присутності будь-кого, де застосовується терор не проти когось конкретного, а так просто, заради самого терору. Ленін був тільки першим, хто запровадив таку настанову в життя не тільки під час воєн, а під час так званого «миру».

У людському суспільстві людина ніколи не була незалежна. Але віками плекано ілюзію незалежности, ілюзію пошани до іншого. В двадцятому сторіччі для людини інші люди не існують. Минув той час, коли кожному казали добридень. Коли, виходячи і бачачи, що хтось іде за мною, я притримував двері для того другого. Якщо в мене розв’язався шнурок на черевику, щоб його зав’язати, я відходив убік, аби не перешкоджати іншим іти. Сьогодні ми кидаємо двері перед носом наступного, ми стаємо зав’язати шнурок посеред людського потоку. Інші не існують для мене. А це означає що я не існую для інших. Це все дрібнички, але їхня суть не різниться від логіки масового терору. В основі всього лежить припущення неіснування інших, а значить і неіснування мене самого.

Не скажу, що я це усвідомив тоді, 1919 року. Але тоді мене впроваджено в процес усвідомлення. Комплекс Вичлінського, що відкрився мені десь рік або два перед тим в індивідуальному застосуванні, тепер з’явився в застосуванні загально-суспільному. Це прямо суперечило тому, що я виніс з дому, чого мене вчила мати. Світ вимальовувався як непримиренний конфлікт. Мати — проти Вичлінського, Мати — проти Леніна. Кількома роками пізніше Микола Хвильовий втілить це в конфлікт Мати — Чека і в потребу розстріляти матір, а російський поет (між іншим родом з Дніпропетровська) висловить у катренах:

Глуши ее прикладом.

Сквозь маленькое тело.

Усі тіла маленькі. Відкриття двадцятого сторіччя в тому, що і мільйони людських тіл теж маленькі. Людина завжди вбивала, завжди нищила. Юрій Щербак пише про існування закону збереження добра, подібного до закону збереження матерії. Гаразд, але існує і закон збереження зла, і суперечність двох законів невід’ємна від існування й історії людства. Припустімо, що Гірошіма була актом війни, як давніше були винищувані впень Троя, Картагена, Єрусалим і скільки їх ще, Ти же, Господи, віси! Але безглузді вбивства непричетних у Дрездені, Хемніці, Авшвіці й Колимі — здобутки двадцятого сторіччя.

Я вже писав на початку цих спогадів, що я ніколи нікого не вбив більшого за таргана або комаря, один раз — миші. У світлі теперішніх міркувань читач може зробити висновок про принциповість цієї позиції в двадцятому сторіччі. Я намагався йти за наукою матері, не за прикладом Вичлінського й наказом Леніна. Звичайно, позиція, що світу не змінила й не змінить. Але все таки позиція людини в її одинокості.

Коли, з відступом армії Денікіна, Харків був знову зайнятий червоною армією, тепер уже надовго, на понад двадцять років, старорежимні інституції припинили своє існування. Закрилися великі крамниці, націоналізовано заводи й фабрики, недавніх власників винищено або вони втекли закордон, націоналізовано театри, розігнано старі державні установи. Це не була здебільшого заміна старих інституцій на відповідні нові. Це виглядало радше на смерть міста. Заводи ставали, не було сировини, не було досить і робітників, бракувало адміністрації. Навіть найелементарніші заклади обслуговування населення працювали з перебоями на довгі години, а то й дні. На ставало води, її запаси тримали в усіх відрах і каструлях, приватні мешкання не мали електрики, і вечорами світилися каганці — хвостик з вати, простромлений у кільце спеціяльно вигнутої шпильки і занурений кінцем у блюдо з олією, але і в публічних закладах електрики не бувало довгими годинами. Конка припинила своє існування, мабуть, поздихали негодовані шкапи, що її перед тим тягали, трамваї раптом ставали без руху, поїзди ходили поза розкладом.

Нова влада не стільки будувала нове життя, скільки нищила залишки старого. Поперейменовано мало не всі центральні вулиці. Сумська стала Карла Лібкнехта, Катеринославська — Свердлова, Московська — Першого Травня, Єпархіяльна — Артема, Миколаївський майдан став Тевелева, Павлівський — Рози Люксембурµ. У побуті ніхто нових назв не вживав, але будівники нового життя спромоглися на нові дощечки з назвами вулиць на заміну старих. Будинки стояли неремонтовані, нефарбовані, але дощечки були нові. (Слайд моєї пам’яті з трохи давнішого року — уже тут згаданий — на розі Сумської коло театру «гайдамака» збиває дощечку з написом«Улица Карла Либкнехта»). Перед революцією Харків не дуже дбав за пам’ятники. Не було жадного, поставленого цареві чи політичному діячеві царського режиму. Був тільки пам’ятник Каразінові, основникові Університету, та ще на Театральному майдані двоє дуже скромних погрудь — Гоголя й Пушкіна. Революція вирішила увічнити своїх героїв. Поставлено нашвидкуруч пам’ятники Розі Люксембурµ, Артемові... Розраховані на вічність, вони були зроблені з дикту або фанери, фарбованих олією. Після перших дощів фарба дала патьоки, після перших зимових хуртовин і заметілів поржавілі цвяхи, що тримали вкупі площини фанери, поржавівши, перестали виконувати свою функцію. Не знаю, хто був автором цих пам’ятників і чи вони мали мистецьку вартість. Містюки з них глузували, але чи не було це виявом нерозуміння нового, аванµардного мистецтва? Так чи так, пам’ятники не проіснували довше, ніж рік або два. Вони порозпадалися, і їх довелося тихцем прибрати. Тлін і руїна лишилися на дещо довший час. Але це були тлін і руїна від занедбання, не від активних людських дій. Воєнних дій у Харкові не було, і місто перейшло через зміни влади µвалтовно не ушкоджене — на відміну, приміром, від Києва. Київ був символом, здавалося конечним його боронити й його опановувати, Харків був просто купою заводів, що тепер не діяли, і одно- або двоповерхових будинків, що тяглися нескінченно, без пляну й без архітектурного обличчя, без, здавалося, будь-якої історичної й культурної традиції. Живий чи напівмертвий, гомінкий чи принишклий — кому це боліло?

Але люди завжди творять стиль, навіть тоді, коли зовсім про це не думають. Безстилевість Харкова чудово пасувала до його нової ролі радянської столиці. Сірість опанувала поведінку людей і їхню одежу, і це гармонійно ввійшло в міський пейзаж. Зникли жіночі капелюшки, ніхто й подумати тепер не міг вийти на вулицю з вуалем на обличчі, забувся манікюр. У чоловіків так звана кепка заступила капелюхи. Краватки стали рідкісним явищем. Забулися сюрдути, поширилася так звана толстовка або звичайна сорочка, звісно, не вишивана. Зимою і в чоловіків і в жінок панувала ватянка, ознакою нової еліти в процесі формування стала шкірянка. Сприяло цьому й те, що в місті поширилося так зване роздягання: вулиці міста в довгі зимові ночі були переважно порожні, але коли хто виходив, на тих, що були в добрій шубі, нападали й примушували скинути шубу. Ватянка менше вабила. Несвідомо, грабіжники тягли до тих самих наслідків що й політичний режим. У сірому місті не випадало бути кольоровим, люди мали стати сірими, і вони стали, як ті воші, що від них мало хто був вільний в умовах бруду, холоду й недоїдання: воші, що несли пошесті тифу й смерть.

Але не такою була мова нового режиму. Хоч проповідувано зв’язок з трудящими масами, ніколи перед тим, мабуть, не було такої зливи чужих слів виразно інтеліµентського походження. Начальниками буликомісари, вони керували, бо мали на темандати, вони видавалидекрети, вони здійснювали реквізиції й конфіскації, вони жадали миру без анексій і контрибуцій. Самі робітники навіть сталипролетарями, а їхні клясові вороги були буржуазія й поодинокі буржуа. У програмі була реконструкція країни, щоб збудувати соціялізм і комунізм, знищивши капіталізм і рештки февдалізму. Як завжди, мова зраджувала справжню природу нової системи. За пізнішим влучним висловом Дмитра Чижевського, це не була офіційно проголошена диктатура пролетаріату, а диктатура над пролетаряітом. Революцію провадила, нею керувала блянкістська інтеліµенція, загоріло-фанатична й нелюдяно-далека від людини взагалі, включно з людиною з народу. По-бузувірському нівелюючи ввесь триб життя до найнижчого рівня, ця інтеліµенція гіпнотизувала неграмотне або півграмотне населення принадою незрозумілих слів, провіщуючи майбутнє постання нової еліти, нової панівної кляси.

У ті перші роки нового режиму, що здавалися десятиріччями, у ті місяці животіння, що тяглися, як роки, серед інституцій, що розпалися, розсипалися, були й державні гімназії, отже, й харківська третя, де я вперше зустрівся з позародинним світом, де в мені виробилися вирішальні комплекси, такі, як комплекс другої парти, як комплекс Вичлінського. Навчання перервалося, вчителі розпорошилися, моя латина не пішла далеко поза відмінювання insula magna i amicus bonus, і відповідно всі інші предмети. Інакше кажучи, це сталося десь на середині другої кляси гімназії. Мабуть, був тут якийсь адміністративний акт, але і без нього в обставинах загального розпаду життя гімназія ледве чи могла б протриматися. Не була вона осередком і цитаделлю вищих кляс — ті посилали своїх дітей до привілейованих закладів або до приватних шкіл. Але, що ж тут замовчувати, не була вона і призначена для дітей робітників чи селян. А середня кляса — надійна опора кожного режиму, кожної політичної системи, і тому ліквідація гімназії була по-своєму закономірна й для нового режиму потрібна.

Кілька тижнів або й місяців минуло без навчання, а тоді поширилася поголоска, що наш клясний наставник Марк Самойлович Єлецький створює з піднаглядних своїх учнів приватну групу, де буде викладати більш-менш за гімназійною програмою. Мати приділила мене туди. Ми збиралися на приватній квартирі Єлецького, на Мордвинівському взвозі, 5. Не було парт, не було Вичлінського, взагалі багато учнів моєї кляси не зголосилися. Марк Самойлович викладав усі дисципліни сам. Аритметику, альµебру, геометрію він провадив так, як робив би це в гімназії, бо це був його фах. Інші дисципліни — географію, літературу тощо він просто давав нам прочитати й вивчити певну кількість сторінок самим удома і потім тільки перевіряв запитаннями, чи ми вивчили. Гімнастики, яку я завжди ненавидів, як будь-що, в чому треба діяти за командою, вже не могло бути, і з цього я дуже радів; не було зокрема й «кобили», через яку треба було б стрибати і якої я дуже боявся, бо це робилося прилюдно і мені страшно було, що я зганьблю себе, не зумівши через неї перескочити. Я завжди волів вивчати речі сам, у затишку й відлюдді, а потім показуватися на люди, вже ці речі опанувавши. Брак екстравертивности був причиною, уже в геть пізніші роки, в Америці, того, що я не хотів учитися керувати автомобілем. Цього ж бо не можна було зробити в приватності моєї власної кімнати, за закритими дверима. Мабуть, я не хотівбути з людьми, я хотів їмздаватися. Теж комплекс, але як його назвати? Це не була гра, це не було бажання обманювати, це випливало не з хизування, а з боязкости. Навіть моє сексуальне життя почалося дуже пізно, бож його не можна було навчитися без партнера. Не пригадую, як свого часу я вчився ходити, — моя пам’ять не сягає в те раннє дитинство. Але, либонь, і тоді вже в цьому була велика психологічна проблема.

Група Єлецького мала великий успіх. Попри всю недосконалість системи одного викладача на всі предмети, це була єдина можливість, щоб діти й підлітки вчилися, певна річ діти середнього міського прошарку. Незабаром до Єлецького стали зголошуватися батьки тих дітей, які не були під його наглядом у третій гімназії. Приватна ініціятива такого типу в ті роки ще була можлива. Не те, щоб на таке приватне навчання давали офіційний дозвіл, але його не помічали або вдавали, що не помічають. Звісно, воно не давало ніяких дипломів, ніяких прав. Це була наука заради науки. Група, згодом групи Єлецького не мали жадної назви. Це були просто приватні виклади, тільки не для одного учня, а для кількох. Коли ця своєрідна школа-не-школа вбилася в колодочки, Марк Самойлович спромігся на те, щоб узяти собі на допомогу другого викладача. Ірина Осипівна, я ніколи не знав її прізвища, була вчителька російської мови й літератури, але в нас узялася також за історію. Типово по-вчительському сіра на вигляд, у пенсне, вона належала до того типу викладачів російської мови й літератури, про який уже була тут згадка: закохані в свою дисципліну, по-релігійному певні, що роблять добре діло, ширячи російську культуру й ментальність. Пушкін, Лермонтов, Гоголь були святими на її небі.

Так моє виховання й освіта поза родиною були в руках цих двох людей — Марка Самойловича та Ірини Осипівни. І було це виховання, і була це освіта, визволена від будь-яких елементів офіційної передреволюційної політичної ідеології і ще не підпорядковані новій радянській, за винятком хіба пошани до всього російського й непомічання (не ворожнечі, ні, просто непомічання) всього українського. Аполітичність, не-ідеологічність моєї освіти в групі Єлецького заощадила мені багато непотрібних зусиль, що їх мусить втратити кожен учень, вихований у рамках певної політичної доктрини, на те, щоб з цих накинених рамок визволитися й себе самого ствердити. Пригадаймо хоч би спогади Леоніда Плюща або Надії Світличної про те, як тяжко й поволі їм давалося визволення з тенет офіційної обов’язкової ідеології. Моя освіта в ті роки була вільна від такого примусу, і я вдячний історії, що моє навчання відбулося саме так і що через це мені легше було знайти свій власний шлях: треба було подолати тільки загальний суспільний тиск, не внутрішньо-шкільний.

Уже в останній рік мого навчання в Єлецького він якось зібрав нас і сказав, що настав час увімкнутися до загальної системи освіти (себто радянської) і що районовий відділ освіти спрямував до школи нового викладача, що навчатиме нас політграмоти. Він з’явився, в військовій шинелі й шапці-будьоннівці з великою червоною зіркою. Був він молодий і вродливий, з широкою доброю посмішкою, що відкривала білі стрункі зуби. Так останнього року моєї шкільної науки почалася її радянізація. Але глибоко вона не сягала. Зате, коли прийшов час кінчати школу, це була вже не приватна група Єлецького, а повноправна «семилітка», і я дістав посвідку, що закінчив тринадцяту харківську трудову школу (хоч нічого трудового в нашому навчанні не було). І містилася вона вже не в приватній квартирі на Мордвинівському узвозі, а на Коцарській вулиці. Не знаю, як склалося далі життя Марка Самойловича Єлецького. Не знаю також, як відбувалася дальша інтеµрація Ірини Осипівни в систему радянської освітти. Мій випуск із 13-ої трудової школи відбувся навесні 1923 року. Скільки пригадую, ніяк спеціяльно він не відзначався. Було мені несповна п’ятнадцять років.

Навчання в групі Єлецького не сприяло товариським зв’язкам між учнями. Не було перерв між лекціями, щоб розмовитися. Не було просторих коридорів і подвір’я гімназії. Не було навіть парт, де б учні сідали вдвох за партою. Не було також і гуртування в групи «за» і «проти» когось. Ми приходили, сідали за великий стіл, за яким сидів також і викладач, потім ішли додому, в різні напрями. Я далі приятелював з Валею Єлецьким, додому до нас заходив Юра Петровський (хоч я не певний, чи він був у групі Єлецького). Ближче зійшовся я з Тосею Зуніном і Мишею Бармасом. Вони обидва були євреї. Тепер уже не було супроти них тих обмежень, що існували в державній гімназії.

Тося Зунін був найблискучіший учень у класі. Він справді був винятково обдарований і бистрого розуму. Він схоплював проблеми на льоту і пропонував блискучі розв’язання. Малий на зріст, з гострим носом, він впадав кожному одразу в око своїм високим чолом. Він жив разом із своєю матір’ю, зубною лікаркою, і однолітком сестрою Мусею на розі Клочківської вулиці й Клясичного узвозу, там його мати й приймала пацієнтів. Тося мав справжній культ свого батька, і показував мені кілька брошур, написаних ним і виданих за власні гроші. Скільки пригадую, це були писання ліберального типу на так звані «прокляті» питання, що хвилювали перед революцією російську ліберальну інтеліµенцію. У таких брошурках автори на яких двадцятьох-тридцятьох сторінках пропонували рецепти на врятування людства або щонайменше російського народу (частиною якого вони себе вважали, не зважаючи на свої єврейські корені). Чорнява Муся, Тосина сестра, мала розвинутися в щось подібне до своєї матері, яка мала статуру більш-менш кубічну і обрії типової зубної лікарки, але тоді Муся була ще дуже приваблива, і вона стала об’єктом мого напівдитячого захоплення. Її присутність була додатковим чинником, що схиляв мене до відвідин Зуніних. Від батька в Зуніних лишилася сяка-така бібліотека, а серед неї кількотомове видання «Мужчина и женщина». Тося його прочитав, і він став першим моїм учителем сексології. Уже перед тим я цікавився, як на світ народжуються діти, але дома мені незмінно відповідали:

— Виростеш, тоді довідаєшся!

Тося сказав мені, що я довідаюся про це, мабуть, з поганих вуст, а тому краще він оповість мені про ці речі науково. І він виклав мені основи сексології, як вони були висвітлені в тих томах. Так мені розкрилися таємниці, про які я не чув ні дома, ні в школі. Я був захоплений і гордий, що вже знаю про ці речі і що знаю про них науково. Того ж дня за вечерею я похвалився про це матері й сестрі Вірі. Мене розпитали, щу саме я знаю, і я повторив свій виклад, раз-по-раз вживаючи терміну злягання (російське совокупление трохи менш драстичне), аж поки сестра не зупинила мене сказавши:

— Це все слушне, але не треба часто вживати цього слова.

Це мене просто ошелешело. Я ж засвоїв, що я уникнув усього вульµарного, що це все чиста наука. А тут на це накладають хай делікатно, але заборону. Я був готовий до бунту, але мої перші бунти того часу відбулися поза родиною, один з них таки спільно з самим Тосею, та про це трохи далі.

Після школи моє знайомство з Зуніним припинилося. Але знаю, що він не скінчив добре. Надзвичайно обдарований, він зробив блискучу кар’єру. Зовсім молодим він став професором якихось політичних дисциплін, самозрозуміло, вступивши до партії. Було це, коли не помиляюся, в інституті червоної професури. Коли ліквідовано ВУАМЛIН і подібні заклади, їхній професорський склад виарештувано. По Тосі і слід загинув. Вірогідно, його розстріляно. У ті роки дуже висуватися було ризиковано. Мене стримувало від цього те, що я мав невідповідне соціяльне походження, що його приховував. Крім того, мене не вабила нова марксистська філософія та й спекулятивне мислення взагалі.

Зовсім інший був Миша Бармас. Наше ближнє знайомство, а далі й приязнь почалися з того, що ми жили поруч, я на Римарській 22, а він 24, і ми разом поверталися з навчання. Миша не походив від інтелектуального батька, ані не відзначався сам блискучістю, учнем він був пересічним. Мені подобалася в ньому стриманість, постійна, спокійна іронія, здоровий глузд. Я маю від нього кілька фотографій. На одній, 1928 року, він написав:«Дорогому Юрі від не менш дорогого Миші». Забувши, він достоту повторив це на картці 1939 року. Це характеристичне для нього: іронічна пародія шабльонового напису, перебування роками в колі тих самих уяв, без шукання ориµінальности. Миша жив із своєю матір’ю Розалією Самойлівною й вітчимом Мироном Яковлевичем Познанським. Мирон Яковлевич був те, що називалося непман. Він мав у Харкові невеличку фабрику лез для бритов. Як на обставини того часу, родина мала дуже добре й просторе мешкання. Я бував у них, а частіше викликав його криком з вулиці, й ми йшли прогулюватися вулицями. Десь наприкінці НЕПу вітчим переніс фабрику, і вся родина переїхала до Ленінµраду. Там я бував у них, це був мій pied а terre в Ленінµраді. Я любив подорожувати, а готелі в ті роки були не для приватних громадян. Можна було кудись їхати тільки тоді, коли було в кого перебути. Миша постачав мені книжки про Ленінµрад і показував мені місто. Після шкільної науки він закуповував і висилав мені видання першої половини дев’ятнадцятого сторіччя від ленінградських букіністів: у ті роки я цікавився російським романтизмом, особливо Марлінським. Я зібрав тоді добру бібліотеку цих видань. Ними користався пізніше від мене Булаховський, коли писав свій двотомовий опис російської мови першої половини 19-го сторіччя. Він просив дозволу ставити малопомітні крапки олівцем на берегах проти тих місць, які мав використати як приклади. Ці книжки, як і вся моя книгозбірня, загинули 1943 року в пожежі. Уся родина Мишина говорила з особливою інтонацією, яка справляла на мене якесь дивне заспокійливе враження, вони ніби мали додатковий наголос на останньому складі мало не кожного слова, а їхні запитання звучали мені як ствердження. Пізніше, вже поза межами Радянського Союзу, я відкрив, що це була польська інтонація. Так само письмо Мишине було якесь особливо спокійне, врівноважене. Ми не говорили з Мишею впрост на політичні теми, але й з його незакінчуваних іронічно-спокійних реплік я знав, що він не прихильник системи, хоч, звичайно, він не був ніяким політичним активістом. Ми також ніколи не говорили на сексуальні теми, тільки раз було таке: я тоді вперше почув 5-ту симфонію Бетговена, і вона справила на мене величезне враження. Я написав поезію під цим враженням і прочитав її Миші. Там була строфа —

Прямо к сверкающей цели.

Несподівано для мене Миша сприйняв це як еротичний вірш і зареаµував незвично емоційно. Я згадав про цей епізод у середині тридцятих років, коли Миша раптом перестав писати мені з Ленінµраду. Його мати повідомила мене, що Миша, мій стриманий, завжди спокійний Миша зробив замах зµвалтувати малолітню дівчинку. Його засудили, й він відбув кілька років у таборах. Повернувшися до Ленінµраду, він відновив наше листування. Про цей епізод, що коштував йому кілька років каторги, він ніколи не згадував. Він далі був спокійний і іронічний.

Дальша доля Миші теж не була весела. Його вітчим був заарештований у середині тридцятих років як капіталіст і пропав без сліду. Миша утримував маму. Востаннє я був у них зимою 1940 року під час війни з Фінляндією, в затемнюваному Ленінµраді. З початком німецької війни вони лишилися в місті. Не думаю, щоб вони вийшли живими з облоги. Не знаю, що штовхнуло його перед тим на його кримінальний учинок. Для мене він лишився зразком порядности й гідної стриманости. На всіх фотографіях його очі спущені додолу, ні на одній нема посмішки. Кожна людина проходить через свої бунти. Може, Мишин учинок був його бунтом?

Зунін і Бармас були першими в довгому ряді моїх найближчих приятелів-євреїв у дальші роки в Радянському Союзі: Михайло Фінкель і Михайло Тетієвський у студентські роки, Лев Догадько в Інституті журналістики, Марек в аспірантурі. Певна річ, я не вибирав собі свідомо приятелів серед євреїв, я навіть не усвідомлював собі самого факту, так воно само собою склалося. Але коли сьогодні я думаю про це, я думаю, що це не була проста випадковість. Головною причиною було те, що євреї не були селюками, навіть ті, що виростали на селі. Було в них щось, що наближало їх до космополітизму. Вони легко засвоювали елементи української культури, вони були вдома в російській. Молоді євреї в ті роки в Радянському Союзі не були носіями ексклюзивізму або, тим менше, месіянізму. Звичайно, рустикальність була чужа і російській інтеліµенції, але, поперше, велика і часом краща частина її опинилася після розгрому білих армій за кордоном або у внутрішній еміµрації, а подруге, з малими винятками, вони на Україні ставилися зневажливо або в кращому випадку байдуже до української культури. Думаю, що підсвідомо я відчував це ще перед моїм наверненням до українства, а вже зовсім добре знав це після мого навернення. Юра Петровський був моїм першим і останнім другом серед росіян, аж поки я зустрів, уже в еміµрації, Бориса Унбеµауна, та про нього мова буде окремо, тут скажу тільки, що він не був скутий путами російської ексклюзивности, може тому, що був німецького походження й почасти µрунту. На еміµрації я вже не мав близьких приятелів зпоміж євреїв за винятком Віктора Вайнтравба з дружиною. Як реакція на гітлерівські переслідування і як вислід існування власної держави, більшість євреїв розвинули активний комплекс єврейськости, що витворив бар’єр між ними і іншими. Радянське гасло «дружби народів», звичайно, не більше, ніж пропаµандивна облуда, але в мої двадцять радянських років бар’єри між євреями і іншими справді були або усунені або принаймні відсунені, і з моїми єврейськими друзями мене не ділило ніщо. Ми були свої. Як і вони, я ніколи не «пас ягнята за селом», — ввесь цей психологічний комплекс був для мене тільки екзотикою. Не виключаю, що прихилило до нас моє серце й те, що швидкість їхніх реакцій, пересічно беручи, не кажучи про поодинокі винятки, була далеко вища, ніж у більшости моїх українських близьких і знайомих, як швидша, скажім, реакція французів супроти американців.

Мої перші бунти поза родиною припадають на роки в школі Єлецького. Найраніший був літературний. Для Ірини Осипівни ми мали написати характеристику Демона з поеми Лермонтова. Часи, коли мати в моїх перших літературних завданнях, фіµурально кажучи, водила моїм пером, уже давно минули. Я опанував рівний, невтральний стиль добре, і мої твори діставали добрі оцінки. Врешті це мені обридло, я вирішив зробити ориµінальніше. Тепер я сказав би, що я тоді вирішив упровадити елементи кольоквіяльної мови. Тоді я не знав ні терміну, ні поняття, але це те, що я спробував зробити. Про «високий» образ поеми Лермонтова я написав зниженою, розмовною мовою, упалого янгола я наблизив до людей. Кажучи про те, що демон перестав бути янголом, але не став людиною, я написав, що він «від пав відстав, а до ворон не пристав». Ірина Осипівна розбирала в клясі наші роботи, я трохи потерпав. Вона заговорила про Зуніна, Тосю, почавши з того, що він проти звичного написав цього разу дуже невдало, зовсім невідповідно до високої теми. Тут вона стала цитувати, і я з жахом почув, що це цитати змоєї праці, включно з моїми павами й воронами. Я сидів, як на голках: сказати, що це моє? Не говорити? А може Зунін теж так написав? Але Зунін перервав її, кажучи, що він такого не писав. Учителька поглянула на обкладинку зошита, побачила моє прізвище, зашарілася, стала просити вибачення в Зуніна і ще більше напустилася на справжнього автора. Мій перший бунт, зрештою дуже скромсний, скінчився гіркою поразкою. Сьогоді я думаю, що рацію мав я, а не вона. Але тоді...

Мій другий бунт теж був зв’язаний з Тосею Зуніним, але він уже був далеко поза межами літератури. Він був перенесений у царину реальности, він був протестом проти усталеного порядку життя і людської поведінки. Зуніни жили на другому поверсі, ми виглядали з вікна на перехожих. І раптом ми вирішили плювати перехожим на голови, хто краще втрапить. Це було ідіотично не тільки само в собі, але й з суто практичного погляду: будинок був двоповерховий, і жертвам не треба було великого розуму, щоб здогадатися, звідки походили бунтівничі плювки. Залунав дзвінок, Муся відчинила двері, жертва вдерлася до мешкання, вскочила до кімнати, звідки вчинено замах на підвалини світобудови, і нам добре побито пики. Світ не зазнав катаклізму.

Третій бунт був такий же безглуздий, але тим разом не без сексуальних тонів. Діло було в так тоді званому Комерчеському саді (потім його з’єднали з Університетським). Я йшов з Колею Осокіним, і ми побачили, як на схилі до Клочківської вулиці цілувалася парочка. Вона схилилася на дещо похиле дерево, він обіймав її, притискаючи її до дерева й пожадливо її цілував. Ми наблизился й стали голосно глузувати, зрештою не дуже пристойно. Але ідилію чи патетичну поему ми таки порушили. Коханець кинувся до нас, ми пустилися врозтіч, мені пощастило втекти, але Осокіна він упіймав і добре набив.

Звичайно, обидва мої бунти були просто хуліганством, я нічого не міг і не хотів ними довести. Але в кожній людині, а надто чоловікові є запас зла, який вона/він мусить витратити на зовсім випадкові об’єкти. Якщо людина була вихована в добрі, як був я, то ці бунти мають обмежені маштаби. Виховані в злі, намагаються перевершити вчинене їм зло. Тоді палають райхстаµи і розстрілюють чи вішають нічим не причетних заручників, як у грудні 1934 року в Києві. Але ступінь учиненої шкоди треба міряти в відношенні до попередньої міри добра і зла, і тоді мої (наші — мої й Зуніна, мої й Осокіна) вчинки в такому відносному балянсі не різняться від Гітлерових і Сталінових. Не кажу, що людина зла, але не кажу, що вона добра. Людина — всяка, і вона мусить, живучи, витратити свій запас невитраченого зла і добра. І ніякі ідеальні суспільні лади, ніякі системи виховання проти цього нічого не вдіють.

Бунти, тоді вчинені, не були останніми в моєму житті. Вони спалахували один по одному. Там вони не були такі ірраціональні й безсенсовні. Пізніше вони спрямовувалися проти носіїв системи, хоч системи вони зрушити не могли, а шкодили тільки мені самому. Таким був мій бунт 1934 року проти Наума Кагановича, тоді головнокомандувача всіх радянських мовознавців на Україні, бунт, що примусив Кагановича кинути мені:

— Вы юноша дерзкий!

Такий був випадок 1945 року в гітлерівській Німеччині, коли я жбурнув ключі в фабриканта Літпольда, для мене втілення тогочасного режиму.

Таким був мій бунт проти Романа Якобсона, що запроваджував засади µанµстеризму, що втілював російський шовінізм в американську славістику, рік 1953, коли я демонстративно діяв проти його «порад».

Такою була моя відмова потиснути руку Горасові Лантові 1966 року, відмова публічна, маніфестація, проти кембріджської зарозумілости й безличности.

Ні, я не був послідовно добрим, як мене виховували. Мати вчила мене:

Не роби іншому, чого не бажаєш, щоб зробили тобі!

Я б не хотів, щоб у мене кидали ключі, щоб порушували мною встановлені заборони, щоб публічно відкидали мою простягнену руку, але я це робив. Наслідки цих бунтів були, як правило, для мене такі ж, як побиття в дитинстві чи то в квартирі Зуніних, чи в саді з Осокіном, власне, далеко тяжчі. Але, мабуть, якби я сьогодні опинився в таких ситуаціях, я б діяв так само. Можна потішати себе, що в дорослому віці я робив зло в конфлікті зі злом, чого не було, коли я був підлітком. Але чидобра людина не повинна була б радше відійти від зла і тим створити добро? Мене виховували на скромного і смиренного, і таким я часто був. Але в моїй натурі були й протилежні первні.

Та про ці пізніші бунти на своєму місці, в дальшому ході цієї оповіді. А тим часом повернімось до моїх шкільних років, від розчинення гімназії в революційному повітрі через групу Єлецького до тринадцятої трудової школи.

Організаційні форми моєї освіти мінялися, але в змісті зберігалася послідовність і переємність, революція цієї переємности не перервала. Те, що я міг учитися без перерв, що не мусів іти десь на працю, як це робило тоді багато підлітків, що працювали кур’єрами по установах або підпихачами по заводах, було заслугою моєї матері, яка йшла на всі жертви, щоб забезпечити тяглість мого навчання. Тоді я цього не помічав, тепер добре бачу. Боліло їй те, що мусіли відпасти додаткові предмети, такі, як музика або шляхетні види спорту. До родинної традиції належало, щоб діти вчилися грати на піяніні, як казано, не для концертів, а для себе (радіо ж тоді не було). Та про це не могло бути й мови. На піяніно не було грошей, а далі, після квартирного «ущільнення», як це тоді звалося, просто не було місця. Після довгих родинних нарад погодилися на скрипку, мати навіть вирушила її купувати, але з цього теж нічого не вийшло. (І добре було, бо музичного слуху я не мав жадного, і, мабуть, з цього навчання нічого б не вийшло). У групі Єлецького бракувало навчання чужих мов. Мати запровадила дні, коли говорила зі мною тільки по-французьки. Миша Бармас брав приватні лекції німецької мови в німкені, він влаштував, щоб я приходив до неї разом з ним. Немолодій уже фройляйн Іді я дуже сподобався. Вона сказала Миші, що я маю Edelgesicht. Комплімент цей мене захопив, я ніби вперше сам на себе поглянув збоку і побачив свій неплебейський характер. Плебейства я не любив уже в зовсім юні роки, не люблю й далі. У своїй дальшій діяльності, вже поза радянщиною, я не міг примиритися з сірою «спілкою письменників», в яку без усяких сумнівів і вагань прийшов мій добрий приятель Григорій Костюк, і пробував сколотити елітарний МУР, я цурався всеїдности Наукового товариства ім. Шевченка і уявляв собі елітарну Академію Наук на еміµрації. (Що я водночас борюкався проти зневаги до меншого брата й проголошення себе сіллю земліа la Донцов, — це вже зовсім інша історія і належить до колекції моїх бунтів). У спорті мене, природно, відштовхував плебейський футбол, і мій вибір упав на шляхетніший теніс. Мені куплено тенісну ракету й м’ячик, і я ходив на тенісний майданчик у Комерчеському саду. Там, між іншим, я зустрів своє перше, поруч Мусі Зуніної, дитяче кохання, Женю Гнєдич, про яку казали, що вона походить від того Миколи Гнєдича, що переклав російською мовою «Іліяду» (1829), а свої блискучі чорні очі й пишне чорне волосся завдячувала матері-грекині. Але і теніс мене не захопив, і за короткий час я його покинув. Причин, либонь, було дві. Усякий спорт мені огидний, бо він базується на мисленні кількостями, — один стрибнув на 100 сантиметрів, другий на 102, — і це порушує людей, а мені мислення кількостями було чуже, воно здавалося мені тільки приховуванням невміння заглянути в якісні відмінності, незмірно менше приступні людському розумові, якісні відмінності, що становлять суть непроминальних мистецьких творів. На додаток — і це друга причина — навіть теніс, як тільки він переставав бути тільки проводженням часу в перекиданні м’ячика, означав виставлення себе на публічне спостереження, а бути об’єктом такого спостереження — ні, це не було моїм ідеалом.

Тут можна пригадати також мій театральний дебют, який став і останнім моїм виступом на театральному кону. У передостанній рік мого навчання під орудою Марка Самойловича Єлецького він запросив балерину, імени якої не можу згадати, щоб вона зробила з його учнями театральні вистави. Керівниця наша вчила нас простих танців, пригадую норвезький танок, а також взялася за драматичну виставу. На танці я виявився зовсім неспроможним (не лише проблеми моєї неповороткости, але також — знову і вкотре? — практика навчання перед глядачами, не в самоті своєї кімнати), але в драмі пристав на пропозицію виступити. Справа в тому, що ми мали грати в масках, отже, хоч мене бачили, але я не бачив тих, хто мене бачив, — і це творило психологічну ілюзію буття на самоті і не-буття перед публікою. Маски були потрібні тому, що ми грали звірів. Я грав Осла, роля моя була невелика, я виступав у двох байках, «Осел і Соловей» і «Квартет»: і казали мені, що я виконав свою ролю добре, ставши справжнім Ослом. Була і друга вистава, «Недоросль» Фонвізіна, Муся Зуніна грала Простакову, Коля Осокін Митрофана, Тося Зунін Вральмана. Але в цій п’єсі я вже не грав. Там треба було грати без маски. Геть пізніше, коли мене захопив «Березіль», я вирішив, що театральна кар’єра таки була для мене, але не кар’єра актора, якого публіка бачить, а кар’єра режисера, який не виходить на світло рампи. І тут, одначе, я не пішов на іспити, а написав листа до Леся Курбаса про свої режисерські наївні мрії. Природна річ, на цього листа я ніколи не дістав відповіді, і на цьому мої сценічні амбіції урвалися назавжди. Між інсценізацією байок Крилова й листом до Курбаса була ще одна театральна спроба, але про неї пізніше, коли буде мова про мою «профшколу»

Причини фраµментарности моєї театральної й спортивної активности були не тільки внутрішні, закорінені в моїй вдачі. Не меншу вагу мали причини зовнішні. Їхню суть можна зформулювати дуже коротко: революція. Опанувавши місто, революція переступила пороги приватних мешкань і наклала свою важку лапу на родинне й приватне життя.

Уже тоді, як ми в’їжджали в наше п’ятикімнатне мешкання в будинку «Саламандра», мати знала, що кімнату чи дві треба буде комусь винайняти, щоб таким способом вирівняти родинний бюджет. Але з початком революції і втратою зв’язку з батьком припинилися взагалі будь-які надходження, і довелося здати аж три кімнати. Одну, малу взяла тиха й вкрай самотня сива стара діва Віра Григорівна Матвєєва. Дві великі зайняла родина Дрекслерів, нам лишилися дві кімнати й кухня, при якій була ще мала кімнатка «для прислуги». Дрекслерів було троє: Ян з дружиною і його небіж Зиµмунт. Покинувши свою рідну Польщу під час війни, Дрекслери опинилися в Харкові, в розпалі національних і соціяльних конфліктів. Не надто добре орієнтуючися в перипетіях боротьби всіх проти всіх у цій варварській країні, Дрекслери поставили ставку на сили порядку і заснували в нашому ж таки будинку, тільки з боку Сумської, а не Римарської каварню «Кристаль», яку вони, на моє здивовання називалиКриштал, з диким як на мене наголосом і твердимл. Мистецьки оформлена і з смачними напитками й наїдками, каварня стала великим успіхом під час панування білих у Харкові, і Дрекслери повернули свої видатки й трохи розжилися. Але білі невдовзі втекли з міста, каварня втратила своїх клієнтів, а далі мала улягти законам, спрямованим проти приватної ініціятиви в торгівлі й промисловості. Та на цьому злигодні польської родини не закінчилися. Тендітний Зиµмунт упав жертвою пошести тифу. Зиµмунт видужав у свої законні сорок днів, але слідом за ним захворів Ян. Кремезний, як добре викоханий бик, він згорів за яких п’ять діб. Це була в моєму житті перша смерть зблизька, і вона асоціюється з гостро-солодким запахом карболки, який проймав усю квартиру. Слідом за тим захворіла на тиф моя мати, сестра Віра відокремилася з нею в двох кімнатах, видаливши мене до «кімнати для прислуги», не відходила від неї день і ніч, дотримуючися якнайсуворішого дезинфекційного режиму і кінець-кінцем матір виходила. Дрекслерам не лишалося нічого іншого, як забути про своєкафе й репатріюватися до Польщі, покинувши східніх дикунів на їхнє дальше божеволення. Скітія не прийняла Сарматію.

На виїзд — чи була це втеча? — Дрекслерів тим більше був час, що наближався день, коли всі мешканці «Саламандри» мусіли будинок покинути. Велике індустріялізоване село Харків не було збудоване для того, щоб бути столицею України, тим менше, воно надавалося для цього, що новий режим був режимом нечуваної перед тим централізації й бюрократизації життя. Зокрема з припиненням приватної ініціятиви на всі підприємства, крім дрібного ремества, постав центральний апарат, що мав керувати кожним заводом, фабрикою, торговельним закладом. Цей апарат треба було десь примістити, а в місті в суті речі було тільки два великі й модерно обладнані будинки — «Саламандра» й «Росія». Правда, вони були житлові будинки, і їхні ванни, кухні й комори не надавалися до установ, але великого вибору не було. Вирішено викинути з «Саламандри» всіх мешканців і передати всі мешкання «главкам», потім «трестам». У нашому мешканні, ч. 46, так само, як у ближчих 44, 45, 47 і 48, приміщено «Хемвугілля», управління хемічною промисловістю, головне Донецького басейну. Це був час так званого «ущільнення», родина не повинна була мати більше, ніж кімнату, і було це щастя, коли вона могла мати кімнату. Кухні всі стали комунальними. На інші кімнати давали, кому трапиться, ордер, і раптом мешкання ставало скупченням родин, що не мали одна з одною нічого спільного, а кухня ставала комунальним пеклом.

Багато вибору наша родина не мала. Утримання від батька давно вже не було. Прибуток з винаймання кімнат припинявся. Треба було запрягатися до праці на державу. Якби виселитися, як жадано, можна було опинитися в якійнебудь жахливій халупі і в когось буквально на голові. «Саламандра» принаймні був гарний будинок і в доброму районі. Лишитися можна було тільки, ставши прибиральницею в «Хемвугіллі». Тоді зберігалася за нами кухня й крихітна кімнатка — вісім квадратових метрів — «для прислуги». І ще за прибирання й доглядання приміщення належала хоч маленька зарплата. Усі інші кімнати пішли під установу. Тепер я можу собі уявити, як себе мала почувати мати, ще недавно генеральша, а тепер одна з трьох прибиральниць «Хемвугілля», ще недавно власниця мешкання, тепер втиснена в майже комірчину. Тоді я цього не усвідомлював, хоч мені було яких тринадцять років. Але коли тепер я згадую про ці події, я не можу згадати ні плачу, ні нарікань, ні навіть вияву зажури на обличчі матері. Вона була мужня жінка, підготована, мабуть, до цього сирітським дитинством і бідуванням у молоді роки, хоч тепер було далеко гірше, бо тоді була надія на майбутнє і тоді не треба було мовчати, стиснувши зуби перед обличчям принижень. Дуже нелегко було також наладнати стосунки з двома іншими прибиральницями, росіянкою нагорі і єврейкою Слуцькою поверхом нижче, бож вони не могли не бачити, що тут була людина іншої освіти і іншого суспільного статусу. Але мати спромоглася й на це, і її стосунки з двома «колеµами» були взаємної пошани й допомоги.

Це ще не був кінець Іовового циклу. Жити втрьох — мати, Віра, я — на мізерну платню прибиральниці (хоч тепер не треба було платити комірного) було неможливо. Ще перед початком праці почато поступовий продаж усього, що родина мала. Спершу йшли меблі, без яких можна було обійтися. Потім пішли ноти — їх однаково не можна було грати, але все таки вони були часткою родинного минулого, потім книжки. Це було найболючіше. Їх ділили. Ось ці не такі важливі й дорогі серцю, продаймо їх, збережімо решту. Далі приходить черга на новий акт продажу, приходять байдужі люди з антикваріятів, і ось цей книжковий вантаж вивозять з дому. Але знову без сльози в оці, без слова докору чи протесту.

Десь у ці роки пішла на працю сестра Віра. Вона дістала роботу в бухгальтерії іншої установи, «Донвугілля», на майдані Тевелева. Це не була праця, легка праця для панночки, а особливо, коли наближався час квартального чи річного звіту: робочі години тривали від восьмої ранку до півночі, і сестра поверталася додому бліда, з запалими блискучими очима й дощенту виснажена. Її безсилля в подоланні хвороби, плевриту, навесні 1925 року й її передчасна смерть у травні того року напевне були наслідком виснаження на праці.

Тільки мене в родині щадили, і я вчився, грав у теніс, робив свої перші дитячі бунти, виконував ролю Осла в театралізованих байках Крилова і читав, читав, читав. Я читав жадібно, навіть ідучи вулицями, я тримав перед собою книжку, не звертаючи уваги на вулицю й вуличний рух. Дуже інтенсивним він не був, Мої обов’язки теж існували, але вони були малі. Піти, стати в чергу, щось принести додому, винести сміття до помийної купи, що смерділа на ввесь двір, принести води з нижчих поверхів, якщо водогін не доходив до третього. Вечорами я часто замість матері чистив і підмітав кімнати, які ще не так давно були нашими, а тепер стали частиною установи. Там було багато друкарських машинок, і тоді я самотужки навчився друкувати, правда, тільки двома пальцями, умілість, що придається мені тепер на писання цих сторінок повісти мого життя.

На ці роки припали перші зародки мого літературного життя. Я став писати поезії. Вони були наскрізь учнівськими, позбавленими будьякої літературної вартости. Вони росли з читання і жадною мірою не черпали нічого з життя. Моя мати й її покоління виховувалися на Жуковському. Моє покоління вже знайомилося з дитинства з поетами-народниками — Некрасов, Полонський. Дещо з них завчалося напам’ять. Але я вже тоді не мав смаку до програмової й політичної поезії, і вони на мене не вплинули. Символістів, акмеїстів, футуристів я тоді не знав. Мої вірші мали бути старомодними. Дивним способом, ніби я перевтілювався в матір за її молодих років, я писав під Жуковського, трохи під Лермонтова. Мій абсолютно перший опус звався «Надежда» і починався:

Но бесконечно милый, —

і далі в такому ж дусі. Кусник іншого опусу, про симфонію Бетговена я вже навів. Це все, що лишилося в моїй пам’яті, а рукописи, на щастя, не збереглися. Смаки мій і моєї матері сходилися на Пушкіні. Скільки книжок не пішло в продаж, не було мови про те, щоб продати десять томиків Пушкіна, де на кожному на першій сторінці було витиснене ім’я мого батька ще перед зміною прізвища: Владимир Карлович Шнейдер. Але до наслідування Пушкіна я не доріс тоді і не доріс будь-коли пізніше. Прихована музика його мови, переходи від поважного до іронічного, жартівливого й фривольного, все це лишається для мене неперевершеним, як неперевершене Пушкінове прозріння в майбутнє. Це ж Пушкін, який ненавидів царат, знав, що революція в Росії принесе ще гірші наслідки і писав про неї:

Царей корона упадет.

Він провидів і змаг не на життя, а на смерть Росії з Заходом, тим Заходом, що тепер втілився в Америку, — і методи цього змагу:

Все возьму, сказал булат.

І твереза самооцінка, яка повною мірою стосується до тих, хто в двадцятому сторіччі присвятив себе праці, як казали наші діди, «на українській ниві»: «Черт меня дёрнул с умом и талантом родиться в России».

Українських поезій, українських книжок взагалі в нашій великій книгозбірні не було. Шевченків «Кобзар» був у російському перекладі Ф. Сологуба, але цей переклад не дає ніякого уявлення про Шевченка і не має ніякої мистецької вартости.

На цей період припадає також моє відкриття театру. Перед тим мене кілька разів брала мати на спеціяльні театральні вистави для дітей. Це були денні вистави казок з чортами, відьмами, чарівними квітами. Вони мені западали в уяву, але не як мистецтво, а як страхіття. Я став боятися темряви, ворожбитів і примар. Але тепер мені відкрився театр для дорослих. І це було чудо.

Театрів у Харкові було фактично два: драматичний на Сумській і оперний на Римарській, обидва за дві хвилини ходу від нашої «Саламандри». Решта була далі і взагалі не входили в гру. У так званому Малому грали рідко, він комерційно себе не виправдовував. Перероблений з цирку Муссурі, так званий Великий, тоді теж здебільшого стояв порожній. Він був близько вокзалу, а це був уже інший світ. Десь коло нього був ще театр Тіволі, де грали літом мандрівні українські побутові трупи, але туди мені вже й зовсім дороги не було. Пам’ятаю тільки афіші з не завжди зрозумілими назвами: «Циганка Аза» — це було в порядку, але що таке було «Про що тирса шелестіла?»? Для мене, отже, театрів було два.

Драматичний, що його провадив Микола Синельников, став після революції й радянізації Державним академічним театром. Перед тим він був, певна річ, приватний, і його антрепренером була Дюкова, знайома нашої родини. Я її знав тільки як стару жінку монументального розміру, що не покидала свого фотелю в невеликому будиночку на початку Чернишевської вулиці. На мене вона не звертала найменшої уваги. З нею жив син Коля і внук-безбатьченко Вова Вандалковський. Вова Вандалковський, найастенічніший з усіх хлопців, що я зустрічав тоді, став моїм приятелем. У невеликому садку, що був за будиночком Дюкової, ми грали в салдатів і фортеці, які треба було спершу спорудити з піску, а потім зруйнувати (прообраз історії людства). Вова ходив без квитків, задурно до театру. Було це так тому, що в театрі лишилося деяке число службовців, що колись працювали в Дюкової. Контролером на µальорку (як багато старих театрів, цей мав окремий вхід з безконечними сходами на µалерію) був син старого службовця Дюкової. Він пускав Вову без квитка. Вова впровадив мене, і тепер нас пускали обох. Ми тулилися в останніх рядах або по боках µалерії, коли не було місць вільних — стояли. Але ми бачили театр, часто ту саму річ кілька разів. І тут усе було чаром. За досить стандартною фасадою в стилі Третьої імперії, майже стереотипними від якоїсь Самари до Манаусу над Амазонкою в Бразілії ховалася театральна заля з партером, амфітеатром і трьома поверхами бальконів, а сіра завіса, що розсувалася в боки, відкривала чар сцени. Над нею дві скульптурні постаті якихось µеніїв схилялися над великим годинником, що в роки революції як правило не йшов. Світлові ефекти в театрі були нескладні, але все таки були. З рампи йшло світло трьох типів: звичайне — коли на сцені був день, зелене — коли це була ніч, червоне — коли вечір. Як досвідчені театрали, ми — Вова і я — вже знали перед початком дії, яка пора дня це буде. У перші роки революції електрика в театрі була далеко не самозрозуміла. Раптом вона гасла, і день, вечір і умовна театральна ніч раптом ставали справжньою непроглядною ніччю. Іноді світло відновлялося скоро, іноді виходив хтось з якимсь світильником і заспокоював публіку, що світло таки буде. Публіка терпляче чекала. Рекордною була одна вистава «Павла I» Д. Мережковського. Світло гасло безкінечну кількість разів, і вистава скінчилася о третій з половиною годині. Подібний досвід я мав тільки геть пізніше в Римі, де якась доморобна літня опера закінчила о тій таки порі свого «Ріµолетто». Уже й римські повії покидали свої пости. Але в Італії це було тому, що Італія має свій порядок у відсутності порядку, а в Харківській Драмі це було стилем революційного життя.

Опера була в приміщенні Комерційного клюбу. Архітектура була безпретенсійна, поверхів було лише два, а завіса не розсувалася, а підносилася, і була вона не сіра, а розмальована на панно з якимсь екзотичним південним пейзажем. В Опері Вова не мав знайомого контролера (Вова — себто Дюкова), але і тут був один службовець, відданий старій Дюковій, — машиніст сцени Михайлов, типовий, як тоді казали, кацап з довгою сивою бородою. Він пускав нас просто на сцену, і ми дивилися опери не спереду, а збоку. Якщо дія відбувалася на відкритому просторі, все було в порядку, зір наш не був нічим перешкоджений. Навіть цікаво було споглядати чудеса нескладної сценічної техніки. В «Аїді», приміром, через сцену перетягали човен з співаками, і ми мали дуже добре поле зору на всю сцену, стоячи насередині Нілу. Гірше було, коли це було кімнатою, яка тоді подавалася завжди як так званий павільйон, себто мала три стіни. Так було, наприклад, у будинку доктора Бартоло в «Севільському цирульнику». Тут треба було знайти в стіні дірочку, а власне — дві, одну для Вови, другу для мене, а якщо дірочок не було, наш глядацький потенціял не здійснювався. Драма, отже, була певніша, там ми завжди щось бачили, зате в опері був елемент газарду й несподіванок.

Харківський театр Синельникова був одним з кращих російських провінційних театрів імперії, але він був провінційний. На початок мого театрального життя він був уже державний, і не думаю, що він від того покращав. Проте Синельникова не знищено, і якогось вечора навіть відзначали його котрийсь ювілей, вітаючи його квітами, промовами й телеграмами з інших міст. Був це передусім театр актора, і різні актори могли грати в зовсім відмінних стилях. Режисер тільки доглядав, щоб актори не відступали від рис доби, в якій відбувалася дія п’єси: бояри в «Смерті Івана Грізного» О. К. Толстого не повинні були виглядати, бути одягнені й до певної міри поводитися як двір Павла I в відповідній п’єсі Д. Мережковського. Поза тим, режисер виконував ролю того, що окреслювалося словом «разводящий», — він згрубша визначав мізансцени, щоб актори не натикалися один на одного. Декорації для окремих п’єс рідко виконувано спеціяльно. Здебільша були готові для різних нагод комплекти мальованих фонів і різних кімнат з відповідними меблями, так що ту саму кімнату з малими варіяціями можна було побачити сьогодні в «Шоколядному салдатику» Б. Шова, а завтра в «Урвищі» за О. Гончаровим. Музика як компонент вистави звичайно не використовувалася, грали щось тільки тоді, коли це було вказане драматургом як частина побутового тла. Про стандарти освітлення я вже писав.

Повалення цієї системи було частиною театральної революції, зробленої на Україні Курбасом, в Росії В. Меєрхольдом і Ол. Таїровим, а перед тим, в іншому дусі, К. Станіславським у московському Художньому театрі. Проте в Харкові ми раніше побачили це в виставах театру Меєрхольда, який літом привозив свої вистави до Харкова «на µастролі», гравши «Великодушного рогоносця» Кроммелінка, «Здиблену землю» Мартіне і перевернений догори дном «Ліс» Островського і в виставах Московського камерного театру Таїрова, що привіз був «Жірофле-Жірофля» Лекока, «Федру» Расіна й «Адрієнну Лекуврер» Скріба. Обидва грали в Великому театрі Муссурі. Курбасова театральна революція відбувалася спершу в Києві, і Харків познайомився з нею пізніше, ніж з бунтом Меєрхольда й Таїрова. Це не перешкодило силі враження від вистав, привезених Курбасом. «Джіммі Гіµµінса» за Сінклером я дивився двічі, з іншого бачив Курбасові «Газ» Ґ. Кайзера й «Макбет» Шекспіра — й Лопатинського виставу «Машиноборців» Толлера. Перед тим ще елементи Курбасової революції принесли були до Харкова франківці, але Гнат Юра був чим завгодно, тільки не революціонером, а запрошений для експериментів росіянин Борис Ґлаґолін більше дбав за епатацію консервативного харківського глядача, ніж за творення нового стилю. Найбільше враження з його ескапад зробила вистава, в якій зі сцени кидали на голови глядачів у партері курей. Це було в «Св. Йоанні» Б. Шова. Враження, певна річ, було сильне, тим більше, що перелякані кури поводилися не завжди дуже культурно, і зрештою трудно сказати, хто більше потерпав — кури чи глядачі.

Та це була тоді справа майбутнього, а абетку театру я вивчав таки в російській драмі, успадкованій від Синельникова. Її актори не вийшли з однієї школи. Більшість з них спеціялізувалася в певному, як тоді казали за традицією ще 19 ст., амплюа: любовник, комік, невинна дівчина (енженю) трагічна героїня, «старуха» тощо. Вони раз на завжди виробили собі своє амплюа і повторювали його з п’єси до п’єси, з відмінним текстом, але однаковою сценічною поведінкою. Але і тексти їм вивчати не треба було, бо суфлер підказував їм речення за реченням, і часом його було чути не менше, ніж самого актора чи акторку. Але були і актори з надзвичайним даром перевтілення, особливо відзначався цим Степан Кузнецов. Він був улюбленцем глядачів, як пізніше ставали молодші Петкер і Камінка. Але публіка любила й тих акторів, які в усіх ролях грали самі себе, якщо вони мали чар і випадали з буденности. З таких особливо любленими були Віктор Петіпа і Всеволод Блюменталь-Тамарін. Один з них був — чи принаймні так його розглядав провінційний харківський глядач — французької школи. Мова про Петіпа. Син балетмейстра Маріюса Петіпа, що з Петербурµу створив загально європейського значення цього клясичного балету, Петіпа своєю коронною ролею мав молодого Наполеона II, сина великого батька, сина, що ніколи не бачив ні імператорського трону, ні Франції взагалі і згас молодим у Відні. Його зробив героєм своєї драми «Орля» Едмон Ростан, п’єсу звучним віршем переклала на російську мову Щепкіна-Купернік, і Петіпа потрясав у ній серця харків’ян і особливо харків’янок. Його стиль був сентиментально-деклямативний, і це сходило як французька манера, до чого зрештою схиляло й саме його прізвище. Популярність Петіпа була дуже велика, але вона не виходила поза межі Харкова і, коли російська драма припинила своє існування, Петіпа не спромігся пустити коріння деінде. З цього скористалися франківці і заанµажували його. Він дебютував як український актор у «Камінному господарі» Лесі Українки, але на цьому його українська кар’єра, та, здається, і театральна кар’єра взагалі скінчилася.

Блюменталь-Тамарін (звернім увагу на «поетичність» обох частин його прізвища — хоч він їх, може, не вигадав, але вони йому пасували) своєю спеціяльністю зробив шляхетність і вишукані манери в поєднанні з патосом. Його улюблена роля була Кіна в однойменній п’єсі Ал. Дюма: геній, розчавлений пристрастями. Кохався він також у ролях патетичних викривачів несправедливости, на зразок героїв «Без вины виноватых» або «Доходного места» Ол. Островського. Було в цьому багато пози й жесту, але харківським глядачам, особливо панночкам, це лоскотало нерви, і, в мініятюрі, він був для них тим, чим пізніше, вже в світовому маштабі (з поправкою на американізацію) став був Джеймс Дін. Як актор Блюменталь завжди грав ту саму ролю, навіть Петіпа був трохи різноманітніший, він не цурався й комічних роль, приміром Хлестакова в «Ревізорі» або в пустопорожній, але дуже комічній п’єсці Томаса, що звалася в російському перекладі «Тётка Чарлея» з наголосом нае (Знання англійської мови не належало до прикмет харківської публіки, та й всеімперської), Блюменталь-Тамарін до комічних роль не знижувався. Але й Петіпа мав численних ентузіясток, і ворожнеча між петіпістками й блюменталістками досягала майже ступеня нерозв’язного конфлікту веронських родин Монтеккі і Капулетті. Тим часом у фоє харківської драми був стіл, де продавали їхні фотографії-картки, і торгівля йшла дуже жваво, чому не перешкоджав у випадку Петіпа поговір, що панночки його мало цікавили, а далеко більше приваблював єдиний танцівник драматичного театру Борис Плетньов.

Репертуар харківської драми стояв на певному культурному рівні. Ішли клясики — Шекспір, Шіллер, Мольєр, Бомарше, Гоголь, Островський. Тоді ще не було політики замовчування письменників-еміµрантів, і на сцені були Д. Мережковський, Л. Андрєєв, Євреїнов, Винниченко («Гріх»). Дещо ще збереглося з модного передреволюційного насвітлення проблем моралі й сексу («Ревность» Арцибашева, «Обладание» А. Батайля, «Когда заговорит сердце» Ф. Круассе, почасти «Монна Ванна» Метерлінка, той же Винниченків «Гріх»), але цього було не багато, і рецензенти на такі речі нападали. Нового, «революційного» репертуару ще майже не було, хоч перші спроби вже з’явилися («Власть» Н. Тверського, «Накануне» З. Невського, «Озеро Люль» Н. Файка, «Шоколад» Тарасова-Родіонова. П’єси А. Луначарського — їх ішло три: «Королевский брадобрей», «Слесарь и канцлер» і «Медвежья свадьба» — були більше в традиціях передреволюційного символістично-експресіоністичного театру, і соціяльні моменти в них були тільки побічні або їх і зовсім не було). Мистецькими вартостями ці п’єси не відзначалися і на афіші довго не трималися. Брак революційної драматургії надолужували тим, що з старих п’єс добирали ті, де показувано бунт («Фуенте Овехуна» Лопе-де-Веµа з її патосом повстання захоплювала і йшла довго) або революціонерів («Урвище» за романом І. Гончарова) або ницість царів («Смерть Івана Лютого» О. К. Толстого, трилогія Мережковського «Павел I», «Олександер I» і «Декабристы») або прогнилість старих вищих кляс («Підступ і кохання» Шіллера, «Тартюф» Мольєра, «Мораль пані Дульської» Ґ. Запольської), але було багато речей зовсім невтральних.

Знання цього періоду в житті харківської російської драми заслуговує на вивчення тому, що це було найвище в культурному житті міста і це було тим тлом, на якому творилася дальша доля «Березоля», коли його 1925 року переведено до Харкова. Не тільки пояснюється цим поразка в глядача перших вистав «Березоля», таких, як Кроммелінкове «Золоте черево», одна з найгеніяльніших праць Курбаса, цілковито збойкотована глядачем, а до певної міри й сама ліквідація цього театру і його творця. Продиктована насамперед, звичайно, політичними маневрами влади, вона, мабуть, не пройшла б так легко або набрала б м’якшої форми, якби не коренилася в настанові глядача, вихованого довгими десятиріччями синельниковської традиції (тоді, як діяльність «Березоля» була підрізана на ледве восьмому році його нелегкого існування). Впливи синельниковської традиції були тим цупкіші, що театр не був осередком антикультурности. Він був осередком півкультурности, і це було найстрашніше. Другою провиною харківської російської драми перед культурою тієї країни, на території якої театр виріс, було те, що він був за самим визначенням і хотів бути тільки відгомоном Москви, і актори його тільки й мріяли про перехід до Москви. Талановитіші з них, як уже згадувані Петкер і Камінка, і прокладали собі шлях до Москви. Так усе талановитіше покидало рідний чорнозем. Лишалися Петіпа й Блюменталь-Тамарін, кумири провінційних панночок, які не могли б здобути такого ступеня популярности в столиці імперії. Так — парадоксально — не бувши антикультурним, несучи в провінцію культуру, театр драми в Харкові плекав і увічнював провінційність Харкова і України.

Своєрідну картину становив собою Харків у літні місяці, коли місцевий театр переставав грати. Це був час на «µастролі», і вони були двох типів. З одного боку, приїздили провідні театри Москви й Петрограду — крім уже згадуваних Московського камерного і театру Меєрхольда, були це в ті роки московський Художній театр, де ще грали Станіславський, Качалов, Москвін, Кніппер-Чехова та інші справді видатні майстри, його Перша студія, що стала на певний час Художнім театром II, його Третя студія Вахтанµова, Театр-студія В. Немировича-Данченка, Малий театр, Державний єврейський театр та інші з Петрограду — Александрінський театр. Це були організми високої театральної культури, блискучої майстерности, ансамблю, і вони привозили свої вистави в недоторканому вигляді, як вони йшли на їхній батьківщині. Глядачі виповнювали їх по вінця, навіть коли грано в величезному й непривітному театрі Муссурі (куди я не мав протекції і мусів платити власними грішми, яких ні я ні родина, власне, не мали).

Як і харківська драма, ці театри були державні. Але в ті мої шкільні роки приватна ініціятива в театрі була ще можлива. І в літні місяці, шукаючи легкого й швидкого заробітку, на харківську сцену накидалися театральні виголоднілі зірки з Росії. Трупу вони набирали нашвидкуруч, звідки пупадя, — чим гірші, тим краще, бо тоді більше виблискуватиме зірка, п’єи йшли з однієї проби, декорації й костюми, які Бог послав, репертуар, розрахований на легкий успіх — фарси, легкі фривольні комедії, сентиментальні драми сумнівної літературної вартости, кричущі мелодрами. Сам головний актор чи акторка без кінця повторювали самих себе. З цих літніх попасів пригадую µастролі А. Харламова, майстра психопатологічного амплюа, блискучої майстрині шампансько-шумовинних порожніх фарсів Ґрановської, Полевицької, що недавно повернулася з еміµрації й тяжко й шляхетно страждала в інсценізації «Дворянського гнізда» Турµенєва й подібному репертуарі, майстрів легкого діялогу французької комедії Радіна й Шатрову, спеціялістки з роль µаменів і лукавих підлітків Алексєєвої-Месхієвої, підтоптаних уже і вичерпаних пияцтвом П. Орленєва і П. Самойлова, майстра ефектної мелодрами В. Барановської (Іронією долі вона найбільше знана з образу матері в фільмі Пудовкіна за романом Ґорького «Мати», але її спеціяльністю були власне зовсім не робітниці й революціонерки, а блискучі й ефектні героїні мелодрами на зразок «Фльорії Тоски» В. Сарду, «Обнаженной» А. Батайля, «Жінки, що вбила» темного С. Гарріка і зрештою «Чорної пантери» Винниченкової). Як літні µастролери з’являлися також «свої» таки Віктор Петіпа, Блюменталь-Тамарін, Степан Кузнецов, перші двоє, звичайно, ніколи разом. Кожна п’єса в цих літніх наскоках на харківського глядача йшла раз або два, відбувалося це звичайно в театрі драми на Сумській, куди я мав разом з Вовою Вандалковським вільний вхід, і ми були в театрі майже щовечора, це не коштувало нам і копійки. З захищеної залізними штанµами, щоб хто бува не впав, µалереї ми поглинали всі ці фарси й мелодрами, ми висвячувалися в таємниці театральної кухні російського мистецтва сцени в його гірших виявах і так готувалися до майбутньої доби режисерського театру і ще дальшої доби політизованого, пропаµандивного театру, поставленого на службу газеті. Було те, що ми бачили, третього сорту, але я не шкодую витрачених вечорів. У пісні тридцяті роки принаймні я знаю, щу було перед революцією, і воно було відмінне. Були це переважно покидьки зі столу російського театру, але і з покидьків можна реконструювати меню спожитого іншими обіду. І це була протиотрута проти микитенківсько-корнійчуківського примітиву. Я знав, що існує не тільки самогон, що бувало колись і шампанське, хай з нього лишався тільки запах від калюжки на підлозі, яка зоставалася після вибуху п’янкої вологи внаслідок розкоркування.

Харківська державна опера, яку я спостерігав з-за куліс, як і драма, добирала репертуар, злегка зважаючи на вимови часу. Відкрилася вона «Русалкою» Дарµомизького, де панівні кляси (князь) занепащують дівчину з «простого народу» та її батька-мельника, погані вищі кляси були і в «Севільському цирульнику» Россіні, і в «Тосці» Пуччіні, і в «Гальці» Монюшка, поганий цар був у «Царській нареченій» Римського-Корсакова. Шукаючи революціонерів витягли з нафталіну й такі опери не першої вартости, як «Дубровський» Направніка та «Фра-Дьяволо» Обера. Але йшли й такі невтральні опери, як «Фавст» Ґуно, «Євген Онєµін» і «Мазепа» Чайковського, «Аїда» Верді (це там я стояв посеред Нілу) і «Руслан і Людмила» М. Глінки, і «Лоенµрін» та «Танµойзер» Ваµнера, і «Демон» А. Рубінштейна). Поза тим, харківська опера в той час була осередком рутини й пересічности. Репертуар увесь був помірковано романтичний, осередком якого були Верді середнього періоду, Пуччіні, Чайковський і Римський-Корсаков. Не існувало ні Моцарта чи Бетговена, не існувало й Дебюссі й Ріхарда Штравса. Режисура була ніяка (теж «разводящие»), оркестра сіренька без жадного видатного дириµента, видатних голосів було мало, за винятком баса М. Донця й баритона Бочарова, інтерпретація лежала поза межами мисленого, на високих нотах голоси зривалися (як казали, «пускали півня»), грати — оперних співаків тоді взагалі не вчили, вони або стояли колодою на кону, поглинаючи очима дириµента, або притискали руку до серця. Не зважаючи на все це, опера була для мене чарівний світ. Музики я, правда, не розумів, але самий факт її існування вже творив іншу перспективу. Це було щось інше, не побутове, і тим воно мене готувало до нереалістичного театру, що чекав на мене в другій половині двадцятих років. На сцені опери не було жадних експериментів, але сама опера була для мене театральним експериментом, і в цьому був на майбутні роки — і аж досі — її, кажучи словами Миколи Зерова, «неубутній чар».

Найбільшим відкриттям років мого шкільного навчання, яке заважило на всьому моєму дальшому житті, було відкриття України. Епізод був блискавичний, як навернення Савла на християнство й перетворення на Павла, але мені не з’явився Бог у блискавичному видінні, і я не падав з коня. Це був тільки короткий обмін репліками з Толею Носовим. Я вже згадував тут цього сина тітки Наді, мого кузена, що жив у Києві і працював керівником антропологічного кабінету Академії Наук. Подавав я і ті фраµменти його біографії, що їх зберегла моя пам’ять: студії в Федора Вовка, експедицію до Сербії, зустрічі з моєю безпосередньою родиною в літніх подорожах до Полтавщини, пізніший арешт, заслання, вимушене перебування поза Україною, знищення 1941 року разом з родиною. Року 1923 чи 1924-го Толя кілька разів бував у Харкові і коротко гостював у нас. Ми вже були втиснені до кімнатки «для прислуги» й кухні, але якось для гостей з інших міст завжди знаходилося місце. Маю враження, що чим сутужніше і скупченіше живуть люди, тим вони охочіше приміщують заїжджих гостей, коли вони дістають великі мешкання — їхня гостинність зникає. Толя радо приїздив до Харкова, і ми його радо приймали, бо заносилося на його одруження з сестрою Вірою. Від нього вона дістала тоді кілька подарунків. Він був на одинадцять років старший від неї (народився 1883 р.), науковець, і не диво, що це були книжки, переважно українські. Для Толі приналежність до України і праця на її користь були життьовим кредо і аксіомою, можливо, що, даруючи українські книжки, він перевіряв, чи його наречена була готова йти з ним одним шляхом. У нашій родині, правда, він говорив, як і ми, по-російськи, але ніколи не дякував інакше, як словом «Дякую». Цього було досить, щоб делікатно, але виразно окреслити себе. Одне коротке слово ніби перетворювало все сказане перед тим.

Серед книжок, що їх подарував сестрі Толя, була «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського. Слайд моєї пам’яті: сіра коленкорова оправа книжки, на ній чорні стилізовані літери прізвища автора й назви книги, червоний козак з червоною плямкою одежі чи то головного вбрання. Якось сталося, що я з Толею були самі в комірці «для прислуги», на столику лежала книжка Грушевського, і це навело мене на думку про мову, якою вона була написана (хоч самої книжки я тоді не читав). Ніби роблячи велику послугу Толі, я сказав щось про те, що, правда, українська мова існує (велика поступка з мого боку!), але вона не красива (акт аµресії з мого боку), мовляв, на що ж її вживати, коли вона така! Я сподівався гострої відповіді, лекції, нотації, вибуху гніву. Але Толя спокійно відповів:

— Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива.

І ця врівноважена відповідь стала для мене тим, чим було видіння Бога в розчиненому небі Савлові. Ми не сварилися, дальші розмови, пізніше, були без згадки про цю. Але я досі пам’ятаю його обличчя тоді, точнісінько таке, як дивиться тепер на мене з його фота, єдиного, що збереглося: високе медерівське чоло, прямий медерівський ніс, великі медерівські вуха, тонкі губи, але не медерівські густі (козацькі!?) брови, чорні, і вдумливий погляд карих очей, не медерівських сіроблакитних. Через перенісся пенсне з дашком, передреволюційне, таких тоді вже переставали носити, чорна краватка, білий комірець. У ті роки плебеїзації Толя зберігав вигляд інтеліµента, не демонстративно, а тому, що він такий був. Сьогодні я певний, що саме так він виглядав під час нашої короткої розмови в нашій комірчині «для прислуги». А може це вже аберація пам’яті, яка підсуває фотографію, наявну тепер, у минулі події? Не думаю, але може. Для мене важить, що таким він тоді мені виглядав.

Більше між нами ніколи мови про красу чи не-красу української мови не було. Але його коротка репліка стала «неначе цвяшок, в серце вбитий». Свої захоплення в житті я любив переносити в гру. Коли почалося моє захоплення театром, я спорудив на стільці (де колись була моя доморобна капличка св. Юрія в період мого захоплення церковною службою) мініятурну сцену, і я став «ставити» на ній п’єси. Акторів у мене не було, і я обмежувався на тому, що розподіляв між знайомими мені зі сцени акторами (я нікого з них не знав у житті) ролі і складав програмку. Це був мій головний акт у приготуванні «вистав». Потім я малював декорації. Малювати я не вмів, і декорації були теж більш символічні, — я знав, чим вони мали бути, і цього мені вистачало. Нарешті, мені потрібні були п’єси. І я їх купував. Так, мати продавала дорогі серцю книжки і інші речі, щоб утримати родину, а я викрадав дрібні гроші з її торбини, ходив по книгарнях і накуповував п’єси, часто зовсім безвартісні. Тоді я дивувався, як мати не помічає, що в неї викрадено гроші, як вона не зверне уваги на те, звідки і за які суми в домі накопичувалися п’єси. Тепер я думаю, що вона помічала обидві обставини і не могла не поставити їх у зв’язок. Але вона не хотіла перешкоджати моєму дитячому гобі, бо воно йшло мені на користь і відвертало мене від чогонебудь куди гіршого.

Тоді стався переворот у моїх поглядах на українську мову, і він теж мусів бути втілений у дію. Почалося з того, що я став читати «Ілюстровану історію» Грушевського. О, це не була легка справа. Грушевський писав мовою, круто присоленою галицькими виразами, яких я не знав абсолютно. До того, перші розділи були археологічного характеру, і тут з’являлася безконечна кількість назв усяких відкопаних археологами знарядь і дрібниць передісторичного побуту. Я долав перешкоди, зціпивши зуби, перед деякими відступав, але читав далі. Зміст історії мене тоді не так уже дуже цікавив, мені треба було здобути таємничу фортецю мови. А щоб ствердити свою перемогу, треба було перетворити її з пасивної на активну. Треба було щось перекласти українською мовою, байдуже, що саме. Трапився Едµар По, звичайно, в російському перекладі, і я став перекладати його шкіц, що по-російськи звався «Знаменитость». Моїм єдиним дорадником і порадником був «Російсько-український словник» Іваницького й Шумлянського, джерело не найвищої якости. На моє велике здивовання «знаменитость» сталазнакомитістю, але про польську мову я тоді поняття не мав, щось мені було не так у тому перекладі, але щу саме, я не міг сказати. Не києм то палицею, я свій переклад довів до переможного кінця (твір По був короткий фейлетон), і це був мій дебют у перекладацькому мистецтві і мій другий твір українською мовою, після «Зими», написаної в другій клясі гімназії як домашнє завдання. Але в «Зимі» було більше участи моєї помічниці-матері, а нове осягнення було цілком самостійне. Якщо, звісно, не казати про добродіїв Іваницького й Шумлянського, яких я не мав чести знати. І чий провід не завжди був найпевніший.

Не знаю, як довго потривало б моє нове захоплення, українською мовою, якби не те, що ставалося далі і що було перед тим. Нормально мої захоплення зникали так легко, як з’являлися, і тривання їх було коротке. Кілька місяців я захоплювався моєю доморобною капличкою. Трохи довше існував мій «театр», зроблений з картонних скриньок. Не довшим був мій теніс. Якийсь час я збирав поштові марки, потім покинув. Після того я збирав підписи славнозвісних людей — не автографи живих людей, а підписи мертвих або ніколи не зустрічаних. Я їх вирізав з книжок і журналів, перепсувавши так сотні видань, а коли вирізати ніяк не щастило, перекопійовував їх копіювальним папером на свою сторінку — я мав тоді підписи сотень людей, від Ґалілея чи Мольєра до Бальмонта і того ж таки Едµара По. Коли я замітав кімнати «Хемвугілля», де люди часто кидали коробки з-під цигарок, я став збирати колекцію цих коробок, від «Казбека» до «Шури-Мури». Ледве чи з того всього щось тривало понад рік чи два. Але українськість лишилася на все життя, і ці сторінки я тепер цяпаю таки українською мовою, хоч міг би це робити російською чи англійською.

Заважило в цій тривалості й відданості те, що було далі: високі осяги української культури — «Березіль» Курбасів, писання Миколи Хвильового, який, як на мене, йшов в одному річищі з Борисом Пільняком, але йшов глибше і цікавіше, вірші Павла Тичини (який починався для мене не «Соняшними клярнетами», а, поза хронологією, «Вітром з України», який її подруга Єлизавета Бойко подарувала сестрі Вірі з написом«Аматорці української поезії», прозою Юрія Яновського, відкриттям після нездарних перекладів Сологуба Шевченка в ориµіналі, а особливо, на перших кроках, відкриттям Лесі Українки з її поєднанням європейськости з українськістю. Бо я не був селюк, і українськість найбільше промовляла до мене через європейськість. Та може й це не мало б остаточного, вирішального значення, якби не пізніше, вже від кінця двадцятих років почате, а в тридцятих доведене до µротескної трагедії переслідування українців і української культури. Тепер українці були перетворені на те, що англомовні народи окреслюють словомunderdog, і тепер відійти від того, чим я захоплювався в двадцятих роках, було б ганьбою й злочином перед самим собою. І я лишився викладачем української мови, ніколи в роки життя на Україні не викладавши російської, десятками років ніколи нічого не публікуючи по-російськи. Коли запроваджувано нашпорти, треба було визначити для пашпорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написатиросіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав —українець.

Коли я дивлюся на своє життя сьогодні і зважую причини мого вибору, мені здається, що найвирішальнішим було все таки не майбутнє, а минуле. І мені здається, що українськість завжди була в моїй родині. Так, це парадоксально. І батько й мати німецького коріння. Обидва виховані в Петербурзі. Вони жили в російській культурі і в російській мові. Так вони виховували дітей, зокрема мене. У родині не було українських книжок, ніколи не говорили по-українськи між собою і не мали зв’язків з українською інтеліµенцією. Саме місто Харків назовні було російське. З українських зацікавлень моєї матері знаю тільки про одне — вона зі справжньою побожністю говорила про сценічні виступи Марії Заньковецької (якої мені вже не довелося побачити). І все таки, все таки... Українськість якось ірраціонально жила в Харкові, жила в матері і в сестрі. Тисячею дрібниць вона входила в життя — купівля на базарі, розмови з селянами, літні подорожі на Полтавщину, контакти з Толею Носовим. Майже ніщо з того не було на поверхні, і все таки воно існувало. Є в німців слово Sein — буття, і є добре неперекладне слово Dasein — бути в певному часі і місці, бути тут, бути навколо, оточувати. І — додам — бути любленим, бути своїм. Україна була своєю, з її пейзажем, з її людьми, з її білими (тоді!) хатками. Тому мати могла допомогти мені в моєму першому наївному українському «творі», тому пізніше, від 1941 року вона так легко перейшла на українську мову, тому, вмираючи, напівпритомна, не помічаючи вже нічого навколо, крім мене, свого сина, свої останні слова вона промовила по-українськи. Мушу сказати — на моє здивовання. Було це все не політичне. Політично вона ніколи не вірила в Україну і завжди казала мені:

— Нічого з того не буде, України ви не збудуєте.

Але політика й свідомість розбігалися з підсвідомістю й психологією. Це було в нашій родині проявом, либонь, того, що Юрій Липа, старший від мене на вісім років, називав телюричними силами української землі, — здатність української землі й повітря навіть чужинців і зайд змусити відчувати себе таки своїми на цій землі і чужими на тій, де вони виховалися й звідки прийшли.

Тому, мабуть, і коротка шорстка репліка Толі Носова в, здавалося, незначущій розмові зі мною впала на вдячний µрунт. Певною мірою курс мого дальшого життя визначався. Але таким уже простолінійним він не став. Мав минути не один рік і відбутися не одна подія, щоб усе стало на свої місця.

Коли я сьогодні пробую виявити коріння українськости в душі моєї матері, мені здається, що вона попри все була свідома того коріння, але вважала його за приречене на висихання, а водночас небезпечне й намагалася свідомо охоронити мене від його проростання в мені. Уже тепер я відкриваю дещо, що довго було мені неясне. Колись тоді в її устах упала згадка про Дмитра Яворницького, цього вірного на все життя ідеалам запорізького козацтва козакофіла й дніпролюба. Згадка, повна симпатії до того довговусого патріота, в її спомині — милого навіть у своїй часом комічності. А виявляється, що він був її вчителем. Так, як кажуть нам його біографи, 1886 року, звільнений з Харківського університету за «малоросійську крамолу», він подався до Петербургу і влаштувався викладачем у Миколаївському сирітському інституті. Тому сбмому, рідному, що його з такою любов’ю згадувала мати. Ніхто не скаже сьогодні, наскільки щільними були тоді його контакти з нею, але, безперечно, якісь були. Виходить з цього, що українськість її була не тільки наслідком впливу харківського µрунту, зустрічей з селянами й слугами, а й з «свідомою», як тоді казали, українською інтеліµенцією. Їй було тоді коло 18 років, вона була в старших клясах інституту...

Можна думати, що її розлад з чоловіком, моїм батьком, виникав не тільки з його любовних захоплень вродливими польками, а, можливо, і з зовсім відмінного ставлення до української мови, відмінних реакцій на речі українські. Уже по війні, в еміµрації, несподівано я знайшов згадку про мого батька в спогадах Олександра Лотоцького. На моє здивовання й відразу, виявилося, що він був чи якоюсь мірою хотів бути активним винародовлювачем України. Ось що пише про це Лотоцький, наводячи автентичний документ:

«Якийнебудь командір олонецького полку Јистинно-русский“ Шнейдер видавав такий наказ: ЈЗамечено мною, что инородцы ведут переписку с родными не на русском, а на своем языке. Все они говорят или очень плохо, или ломанным языком по-русски, а русский язык — язык государственный. Армия в мирное время это школа. Инородец пока состоит на службе, в течении трех лет, должен и обязан научиться русскому государственному языку; это же возможно только при условии предъявления к инородцам требования и говорить и писать только исключительно по-русски. Родные же или знакомые также должны отвечать по-русски... принять меры по проведению этого требования в жизнь“» (О. Лотоцький. Сторінки минулого, частина третя. Варшава 1934. С. 254).

Тут нема прямої згадки про українців і їхню мову. Формально, за офіційною термінологією, вони не вважалися «инородцами». Але в суті речі це розпорядження було спрямоване й проти них. Батько не був по-людському ворожий до своїх «инородцев», як і до тих, кого він міг назвати «хахлами». Він був служака, і він був вірою й правдою відданий Росії, всьому російському, імперії, цареві, війську, хоч по-своєму — дуже по-своєму — як казали, він своїх салдатів любив. Але української струни в його душі не було, і вона не могла й бриніти. Мати не мала ніякої політичної програми, якоїсь офіційної ідеології, вона, як тепер бачу, воліла, щоб її діти не «лізли в політику» (її вислів), а значить і в українську політику. Але українська струна в її душі була, живі нитки зв’язку з українською стихією ніколи не обривалися, вона могла щиро кохати своїх імператриць-патронес, свій інститут але вона була неприхильна до самодержавства і всього, на що воно спиралося. Її українство не виходило поза межі емоцій і симпатій. Але воно було, і це було однією з кардинальних відмінностей між нею й батьком. Мене вона хоронила від українства, але коли воно стало в мені пробуджуватися, вона не чинила перешкод і, думаю, підсвідомо приймала це. Воювати з нею мені не було потреби. Ба навіть, вона спричинилася, може непомітно для самої себе, до мого розвитку в цьому напрямі. Мій шлях до Дамаску, моє навернення якоюсь мірою були второвані нею. Це була спадщина, підземний скарб. Його треба було розкопати, але він був. (Зауважу, що й моя сестра Віра розвивалася в тому ж напрямі, що і я.) Батько лишався осторонь, чужинцем не тільки фізично — він на фронті, ми в Харкові, — а й духовно.

Повернуся на хвилинку до характеру своєї матері. Не був він простий. Вона віддавала дітям усе. Шлях від генеральші до прибиральниці вона пройшла гордовито, без скарг, нарікань і плачу, без словечка, хоч би натяку на гіркоту приниження. Утрата родини, утрата клясової приналежності, втрата одного за одним чотирьох дітей, — і ні слова докору або гніву. Єдине, що їй лишилося після смерти Віри, 1924-го, був я. Але я не можу згадати ні одного випадку гістерії або перечуленої пестливости. Я переконаний, що вона шалено боялася за мене в ті часи, коли бути українцем стало державним злочином. Але я не пригадую ні одного випадку, коли б вона пробувала навернути мене до куди безпечнішої російськости. Коли заарештованого Толю Носова перевезли з київської тюрми до харківської, вона систематично носила йому передачі. Чому? Бо він бів членом родини? Бо заносилося було на його одруження з Вірою, — колись, чотири роки тому? Бо він був обвинувачений за українську справу?

Мабуть, усе разом. Але вона ніколи про це не говорила. Вона вміла мовчати або говорити тільки неясними натяками. От приклади у меншої ваги справах. Секс був табу в нашій родині. Про нього не казали. Сестра Віра мала свої місячні. Це називалосяміµрень. Мати хотіла, щоб я не курив. Але вона не забороняла:

— Ти можеш курити, коли хочеш. Хоч я воліла б, щоб ти не курив.

Так само секс. Мене застерігано від німкень:

— О, вони таке вміють виробляти в ліжку, як ніхто.

Мене застерігано від балерин:

— У них усе тіло таке тверде, що жіночість зовсім утрачено.

Пригадую епізод з Таїрою. Вона була старша дочка дядька мого Володі, жила самотньо і — слушно чи не слушно — мала репутацію мисливця на чоловіків. Коли мені було десь років 16, вона стала мене запрошувати в гості, частувати любимими моїми стравами. Мати буквально вихопила мене від неї. Не говорячи про причини, вона заявила, що Таїра погана жінка і що я мушу перервати візити до неї. Але мати не питала, що я робив у неї і що вона робила зі мною. (А вона нічого сексуального не робила.)

Тільки з її романсів і пісеньок можна було виснувати, що мати знала більше, ніж говорила. Улюбленим її романсом був той, що починався:

Поцелуй прозвучал горячо? —

з усіма наслідками, але в сумно-грайливих інтонаціях. А виконувала вона цей романс із знаменитими пуантами на недоговореннях. Або жартівлива пісенька, де навіть не треба було спеціяльних пуант, щоб усе було ясно. Дівчина йде на пораду з лікарем. Ось його слова:

Того уже не вернешь.

І без жадного непристойного слова або опису ситуації.

А виконувалося це часто, інакше я б не запам’ятав це з років дитинства. Ні, в сексі мати не була невігласом. Хоч я не думаю, щоб вона робила перелюбство з будь-ким, що вона знала чоловіка, іншого від мого батька.

Я не хочу робити з неї ні святої, ні героїні. Але вона вміла незаймано й твердо пройти крізь бруд життя і так виховати своїх дітей. І вона була шанована заслужено. А в справі мого українства — ні, я не знаю, чи вона була б щасливіша, коли б я пішов російським шляхом. Хоч вона боялася. Вона страшно боялася. Бо я був єдине, що їй ще лишилося. І хоч вона знала, що моє українство від предків, вона, саме вона перенесла його до мене, хоч і намагалася вберегти мене. Вона, попри всі німецькі нашарування і Медерів і Шнейдера.

Закінчення тринадцятої трудової школи, скільки пригадую, не відзначувано ніякими врочистими зборами, ніяким балем. Та й не диво, бо, власне, була тільки назва, а справжня школа мала творитися вже після відходу мого річника. Просто виклади скінчилися, видали нам папірчик про закінчення, і прощай. Папірчик не давав ніяких прав і нікуди не спрямовував.

За тогочасною системою освіти, що її створив заступник народного комісара освіти естонець Ян Ряппо, семирічка (трудова школа) закладала основи загальної грамотности, а далі підлітки мали йти до професійних шкіл і технікумів, щоб спеціялізуватися в різних ділянках технології в широкому сенсі слова. Але технологія мене не спокушала, і виробництво мене не приваблювало. Настали для мене місяці якоїсь інерції. Я нічого не хотів і нікуди не йшов, дивним способом життя спинилося. Часом заходили товариші — Юра Петровський, Миша Бармас, Жора Гертель, що жив на розі Бурсацького взвозу й Клочківської вулиці, перед тим посередній учень, якого я найбільше пам’ятаю з того, що він заїкувався, а батько його, хворий на астму, сидів на фотелі й жадібно намагався ковтати повітря, якого йому бракувало, і в грудях у нього клекотало й мало не гуркотіло. Був це шлях до смерти, але в моєму тогочасному світосприйманні смерти не було, ще не було, і він був для мене просто дивак, що чомусь не поводиться так, як інші люди. Заходив і я до Бармаса й Гертелів. Ходив до театру, читав... Треба було б допомогти заробітком у родині, хоч так дуже ми не бідували, поки жила й працювала моя сестра. Але нічого конкретного мені не хотілося, і енерµії на прокладання власного життєвого шляху бракувало. Правда, знайти працю не було легко. Панувало безробіття. Я зареєструвався на біржі праці, що містилася на Купечеському узвозі, вистоював там у черзі, щоб відмічатися, але це була формальність, яка нічого не обіцяла і ніяк не забезпечувала. У свої 15 років я був ніби втомлений від життя і нікуди не рушав уперед, як Обломов, герой роману Ів. Гончарова. Чи це була реакція на «новий побут» совєтського життя? Якщо так, то в усякому випадку цілком неусвідомлена. Безперервне гіршання життьового стандарту і кругобіг щоденних, чимраз настирніших дрібниць я тоді не сприймав як щось анормальне і не був революціонером проти революції. Імовірніше, що я просто мав відразу до того ідеалу політехнізації, який виявився найдрастичніше в ліквідації гімназій і університетів і заганяв кожного в вузьку технічну спеціяльність.

Але пасивний і сонно-мрійливий Обломов мав свого Штольца, що його розбуркував і повертав до струму «нормального» життя, і один з моїх товаришів несподівано став моїм Штольцом. Був це Юра Петровський, мій дружок ще з далекої вже першої кляси гімназії. У ті дні ми не зустрічалися часто, але він, видно, не забував мене. Одного зимового дня — минуло вже вісім місяців від мого прощання з «трудовою школою» — він прибіг до нас і став оповідати, що — хоч це була середина навчального року — торговельно-промислова професійна школа оголосила прийом учнів до однієї групи. Під назвою торгпромшколи ховалася дуже скромна суть. Школа готувала технічних працівників для чимраз густішої й розбухлої мережі радянського апарату управління підприємствами: канцеляристів, архіварів, статистиків, а насамперед бухгальтерів. Кар’єра ця мене мало приваблювала, але вона була мені краща від кар’єр, безпосередньо зв’язаних з виробництвом. Не треба було заходити до машинерії, не треба було ставати ні токарем, ні слюсарем, ні шахтарем, ні доменником. З усіх можливих «профшкіл» і «технікумів» ця була ще найближча до гуманітарного циклу, хоч справді до нього аж ніяк не належала.

Я не був захоплений відомостями Петровського, діяла інерція нероблення, не промовляв до серця тип школи, але Юра настоював — нічого не треба, тільки подати заяву й довідку про закінчення семилітки, мати до нього приєдналася, я подумав, що принаймні мені не треба буде вистоювати в чергах на запльованій біржі праці, зважив, що ця несподівана профшкола заповнить перерву між загальною освітою й вищою, — і я став учнем Першої харківської торгпромпрофшколи, що містилася на Рибній вулиці біля місця, де вона впадала в Московську.

Адреса має своє значення. У соціяльній географії Харкова, яка тоді ще великою мірою зберігалася, усе, що було по той бік річки Харків, було нижчого рівня. Школа була вже перед самим мостом, але на межі з тим іншим світом, який був мені чужий, поки я був у гімназії або в групі Єлецького. Тепер серед студентів не було, мабуть, нікого з так званого Нагірного району. Скільки пригадую, я був у групі єдиний з того Сумсько-Римарського іншого світу. У моїй ланці — про ланки трохи далі — всі були з потойбіччя Харкова, так було і в цілій групі. Інші були з Холодної або Лисої Гори, з Панасівки. Це був світ торговельних складів, що смерділи рибою або фарбою або хемікаліями, і одноповерхових будиночків з підсліпуватими вікнами, за якими стояли горщики з квітами, — а далі починалися фабрики й заводи або цвинтарі чи левади. Я перейшов до іншого соціяльного оточення.

Шкільні курси складалися з таких, як діловодство, бухгальтерія, лічба на рахівниці, елементарна статистика. Був ще курс друкування на машинці, але машинка була одна на яких тридцять осіб, і нічого навчитися не можна було. З предметів дещо ширшого подиху були тільки економічна географія, викладач якої Анісімов вирізнявся синім убранням, метеликом на комірі, пенсне на переніссі і оксамитною манерою говорити. Він був, кажучи тогочасним жарµоном, «старорежимний». Та ще поза вузьким практицизмом була російська література, яку викладав Прозоровський, один з тієї породи безмежно відданих своїй справі вчителів російської мови й письменства, які безмежно захоплювалися своїм предметом і часто захоплювали своїх учнів. Його найбільшою любов’ю в літературі був Лермонтов. Але одного разу він сказав нам, що ми маємо проаналізувати літературний твір власного вибору. У ті дні до нас уже докотилося дещо з символістів і дещо з футуристів, передусім речі не дуже експериментальні і не дуже езотеричні. На мою пропозицію моя ланка спинила свій вибір на Маяковському — «Война и мир». Я був під враженням гігантичности образів Маяковського, його відходу від побуту і індивідуальної психології. Бідний Прозоровський від мого/нашого вибору остовпів. Він пробував відхилити нас від нього і прихилити до чогось традиційнішого, але ми були несхибні. Кінець-кінцем він скапітулював, сказавши, що хоч твір не був повновартісний, але наша аналіза заслуговувала на відзначення. Він був з тієї породи російської інтеліµенції, що зберігала м’якість манер, толерантність до чужих думок і лібералізм у думанні.

Усе навчання провадилося по-російськи. Українізація ще не заторкнула нашої школи, та й не легко було б її запровадити в те харківське дрібноміщанське оточення, з якого вербувалася основна маса студентів. Але дещо з інших повівів нової доби позначилося на навчанні і на побуті. Насамперед, це була система ланок. Уважалося, що учнів треба привчати до колективізму, скасовано індивідуальні іспити (власне, іспити взагалі) і індивідуальні завдання. Учні мали поділитися на ланки, кожна з п’ятьох осіб, ланка готувала б колективно певне завдання, виділяла зі свого складу речника і після його звіту дана тема зараховувалася всім членам ланки. На практиці дуже часто тему і виконував і доповідав один учень, решта проходила його старанням. Сам поділ на ланки був добровільний, кожний вибирав сам, з ким він хотів бути. Це було як гра, в якій учасники розбігаються на сиµнал і кожний має захопити вільне місце, хто не захопить, той програв. Я опинився в одній ланці з чотирма дівчатами. Дівчата взагалі становили рішучу більшість у школі. У моїй групі було шестеро хлопців, решта дівчата. Хлопці всі, крім мене, об’єдналися навколо Черняка. Він був вродливий, зневажливий до інших, мав характер ватажка, мабуть, те, що називається еспанським словом machismo від еспанського macho (самець). Його провід радо прийняли ті чотири хлопці, що за ним ішли. Не скажу, щоб він мені не імпонував, але мені вбачався в ньому новий Вичлінський, хоч я ніколи не бачив, щоб він на когонебудь нападав або бив. У всякому випадку він був бувалий, я — ні. Я волів бути першим серед дівчат, ніж підлеглим серед хлопців. Зрештою, не думаю, щоб Черняк і хотів мене, отже нема сенсу розігрувати тему зеленого винограду.

З дівчат моєї ланки дві були росіянки, дві — єврейки російської культури. Бася Березіна була грубенька, з нахилом до кубічности, дуже мила і здібна, але без виразної індивідуальности. Між Асею Першиною і мною часом перелітали іскорки сексуальности без сексу, коли очі робляться блискучіші від звичайного і кров біжить по жилах відчутно. Серед слайдів моєї пам’яті є момент, коли ми йдемо разом зі школи вгору Московською вулицею, проходимо коло кінаМодерн, Ася кидає на мене погляд — і я щасливий, я не просто живу, я знаю, що живу. Ася була найвища й гордовита, вона вміла поглядом зупинити людину, стиск її тонких уст визначав місце кожного і то остаточно. Але красивою з її круглим обличчям і кирпатим носом — те, що в нас називали кацапське обличчя, — красивою вона не була. До Люсі Биховської, другої після Басі єврейки, я такими іскрами не перекидався, але сприятелювалися ми з нею більше, ніж з ким іншим. Її батько працював касиром у банку, на банк напали й пограбували — явище нечуване в тодішньому Харкові. Це вже не було «роздягання» на вулиці. Зв’язаний, він помер на розрив серця, і Люся лишилася сама зі старою мамою й котом. Люся була в усій ланці найінтеліµентніша, цікавилася літературою. І її безбатьківщина, і її любов до літератури зближували нас. Вона була єдина, в кого я часто бував удома (там і ланка часто сходилася), і єдина, з ким я зберігав стосунки аж десь до часу закінчення Інституту, себто десь до 1931—1933 року. В середині двадцятих років вона вступила до театральної студії «Березоля», якої одначе не скінчила. З Люсею був зв’язаний мій дебют як театрального критика, про що далі. Четвертою в ланці була Ната Бредіхіна, друга після Асі росіянка. Дальша доля Басі й Нати мені невідома. Асине життя, напевне, не пішло добре, бо її батько був власник торговельного підприємства і він, і його родина, напевне, після кінця НЕПу зазнали переслідувань. Люся оберталася в журналістичних колах і кінець-кінцем вийшла заміж за журналіста, співробітника «Комуніста», що підписувався Д. Вірин. Не знаю, чи це було його прізвище, чи літературний псевдонім. Здається, Люся й сама дещо публікувала, і то по-українськи, але тоді я вже з нею не зустрічався.

Кінчаючи школу, в листопаді 1925 року ми зфотографувалися. Я дивлюся на це фото з приємністю. Це була наша молодість. Це були мої перші дівчата, перед тим я обертався в навчанні виключно серед хлопців. Якщо й були дівчата, як от Муся Зуніна, вони були там через свої зв’язки з кимсь із хлопців, — Муся була сестрою Тосі Зуніна. І зрештою ми були приятелями в нашій ланці, а коли часом між нами спалахували вогники чогось більшого, ніж приязнь, вони ніколи не матеріялізувалися в щось інше від приязні. На фотографії чотири дівчини сидять. Вони в блюзках і жакетах, я в шубі з каракульовим коміром і стою над ними. Усе скромне й стримане, але я — інший, відмінний. Ми всі серйозні — за нами приязнь, перед нами — життя. Про жорстокість доби, яка на нас чекала, ми ще не знали.

Крім організації навчання за системою ланок, сучасність мало позначилася на житті профшколи. Завідувач, якого ми звали Андрон, напевне, був членом партії, але партійного втручання, за винятком курсу політграмоти, ми не відчували. Ніхто не вербував нас до комсомолу, ніхто не вимагав так званої громадської праці. Але певний тиск доби чи режиму вже починався, хоч і на перших кроках не дуже помітно. Пам’ятаю, як ми вчилися в ланці читати газети. Це не була проста справа. Лейбористи, фашисти, Муссоліні, Ґрамші, Прімо-де-Рівера, Макдоналд, Болдвін — усі ці імена й поняття не пояснювано в кожному числі газети, їх треба було знати, а пізнати можна було тільки через учитування в газету. Пригадую, ми сидимо на якійсь драбині на подвір’ї Профшколи й стараємося розшифрувати, хто є хто і що на світі діється.

Прямолінійніше тиск виявлявся в так званій боротьбі з міщанським побутом. Верхів’ям був суд над Шаповаловою. Шаповалова була дівчина, якої я ближче не знав. За шкалою харківських клясифікацій, вона повинна була б бути з Холодної Гори. Провина її полягала в тому, що вона фарбувала губи й робила манікюр. Суд називався товариський, але товариським він зовсім не був. Проти настрашеної Шаповалової виведено цілу батерію промов. Виявлялося, що вона в полоні клясово ворожих елементів, що вона грає на руку ворога, що вона розкладає студентський колектив. Не знаю, чи її поведінка порушувала якісь глибші етичні норми, але «на суді» говорилося тільки про косметику й капелюшок. Вона покаялася і обіцяла поводитися чемно. Хто були судді, я не цікавився і не знав. Мабуть, були це комсомольці, певна річ у порозумінні з адміністрацією — Андроном. Звернули увагу й на мене. Суду не відбулося, але на допит викликали. Я, звичайно, не робив манікюру і не плекав нігті, але вони були в мене трохи довші від пересічного. Причина була в тому, що коли я обтинав нігті при самому м’ясі, я мав неприємне почуття, коли дотикався кінчиками пальців сторонніх предметів. Свого роду нервова реакція. Давніше я був нервова дитина й лишився нервовим підлітком. Після моїх смиренних пояснень мене відпустили. Пуританство в поєднанні з якобінством тоді ще тільки починалося. Але вимога бути таким, як усі, вже існувала. «Война и мир» Маяковського чи нігті, довші на один міліметр, — це все було поза пересічною нормою, а значить — шкідливе.

Слава Богу, лишилася невідомою моя друга спроба відхилитися від норми. Іграшковий театр на стільці одноосібний, зрештою іграшка, перестав задовольняти мене, я з нього виріс. Але театральні амбіції в мене лишалися. Я вирішив поставити виставу з живими акторами і вибрав для цього не більше й не менше, як Блоків «Балаганчик». Я мав бути режисером — режисури в моїй ланці мені не вистачало, і я хотів грати ролю П’єро. Що ідеєю «Балаганчика» була нереальність світу і недійсність дійсности, а це ніяк не гармоніювало зі світоглядом нової доби, про це я не думав і не дуже навіть усвідомлював. Коломбіною мала бути Ася Першина, а вона не дуже розумілася на атмосфері символістичного театру. Бася Березіна, звісно, навіть у моєму баченні не надавалася до такої п’єси, і я їй дав другорядну ролю Містика, µротесково-комічну. Пам’ятаю, як вона протестувала:

— Що таке містик? Чому я містик? Що це все взагалі значить?

Вистава, звичайно, не могла піти далі від першого читання і обговорення п’єси. Не було грошей на оформлення, невідомо було, де б ми її грали, і я не мав ніяких режисерських кваліфікацій. Але до цих проблем навіть не дійшло. П’єса не могла йти без другої чоловічої ролі. Чоловіка в нашій ланці не було, крім мене — П’єро. Я проектував на другу ролю Колю Осокіна, мого товариша ще з групи Єлецького. Я ходив до нього намовляти, він спершу погодився, але потім не показався. Його цікавили життьово важливіші проблеми. Проби «Балаганчика» припинилися, не почавшися. Якби вони зайшли далі, могло б скінчитися на ще одному допиті або й «товариському» суді.

Навчання в профшколі було безплатне. Моє утримання не коштувало дорого. Поки була жива сестра Віра й працювала бухгальтером, разом з скромною прибиральницькою платнею матері, ці кошти забезпечували скромне існування нас трьох. Це змінилося, коли сестра захворіла з початком 1925 року і після місяців у лікарні померла в травні. Тоді мати виявила несподіваний підприємницький нахил. У «Хемвугіллі» було багато службовців, на всіх інших поверхах будинку «Саламандра», як усі його називали за старою пам’яттю, їх були сотні. Ресторанів поблизу не було ніяких, на обід кожен мусів приносити з дому бутерброди. Мати заснувала невеличкий буфет у нашій кухні. Він відзначався чистотою, куховарила мати добре, ціни були помірні. Буфет став популярним, так що клієнтів доводилося навіть обмежувати до сталих і постійних. День складався з трьох частин — уранці на базар по продукти, потім на кухню, готувати харч, під час перерви гості — клієнти, потім миття посуду, ввечорі прибирання кімнат установи. Слайд моєї пам’яті: з базару принесено яблука, помито їх, я їх витираю чистим рушником і натираю до блиску, мати каже:

— Три добре, яблука з блиском збуджують апетит у гостей.

Я був добрий помічник, але не тільки ідея, а майже вся праця були — матері. Не так давно генеральша, вона стала прибиральницею, потім дрібним підприємцем. Амплюа прибиральниці відповідало добі військового комунізму, амплюа дрібного підприємця — добі НЕПу. Мабуть, усі ці перевтілення багато коштували матері в її душі, але вона ніколи не нарікала, не скаржилася. Вона любила казати:

— Ніяка чесна праця не принижує людину.

Було це частиною внутрішнього діялогу, який вона сама з собою провадила? Є люди, що живуть аби день до вечора, є такі, що живуть творчістю і для творчости, ще інші живуть у дітях і для дітей. Вона була з цих останніх.

Одне літо я дістав працю. Це була моя перша. Це був час НЕПу, і в місті засновано розносну бібліотеку, називану «Бібліотека на дому». Мені давали кіш книжок і адреси, я приносив книжки на ті адреси, господині вибирали собі книжки для читання і позичали їх. Це були переважно дружини відповідальних службовців, інженерів тощо. Вони не так прагнули книжок, щоб іти до бібліотеки, але радо брали щось на дозвілля, коли їм приносили. У той час у Росії було багато видавництв, що заповняли ринок виданнями перекладних з західніх мов романів — Марµеріт, Ґвідо да-Верона, Анрі де-Реньє... Це була справжня злива, і мої господині захоплювалися цими любовними романами, не порнографічними, аж ніяк, але недалеко від межі з порнографією. З українських авторів тільки Винниченко мав сякий-такий успіх. Моїм успіхам сприяло не тільки те, що я міг (здебільшого, сам не читавши!) порекомендувати ту чи ту книжку (клієнтки мої як правило не були знавцями літератури), а, мабуть, і те, що я був хлопець досить вродливий, хоч і надміру худорлявий, — правда, мушу ствердити, що до сцен у дусі Йосипа і вдови Потіфара ніколи не доходило. Працю цю я дістав від Люсі Биховської. Це була, власне, її праця, але вона на якийсь час узяла відпустку, і я її заступав. Істотно бюджет родини від цієї праці не змінився, а все таки я був гордий, що і з мене є якась користь. І було це може знаком на майбутнє, що моя перша праця була з книжками, хай трохи легковажного характеру. Бо моя наступна праця була дуже далеко від цього. Та, що наступила після закінчення профшколи.