Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні.

Олександер Іванович викладав виключно по-російськи. Курс теорії літератури він почав словами:

— Я викладатиму Вам два курси — російської літератури і цей. Курс російської літератури я повинен читати по-російськи. Щодо цього курсу, то він повинен читатися по-українськи. Я сподіваюся, ви мені вибачите, що я читатиму його теж по-російськи.

Ми вибачили. Ми були як мореплавці, він — сирена. Ми були зачаровані.

З другого боку, в курсі російської літератури, говорячи про період Київської Руси, він зробив таку поступку українському патріотизмові, яку рідко можна було почути від фахівців цієї дисципліни. Він начисто відмовився говорити про твори, писані на території України, включно зі «Словом о полку». Він аналізував тільки твори новгородців і суздальців. І треба сказати, що це давало надзвичайно свіжу і ориµінальну картину. Не знаю, чи він це робив з власної ініціятиви, чи це був наказ згори, а чи його умова з Шамраєм. Тепер би це йому зарахували в великий злочин. Але зовсім імовірно, що він це робив добровільно й з власної волі. Бо це відкривало йому нову перспективу, показувало цілу добу в зовсім іншому світлі. А Білецький любив свавілля — логічне, обµрунтоване, але свавілля в своєму підході до літератури. А може, був у цьому елемент гри, не дитячої, а з мефістофельським унутрішнім усміхом? Бо такі речі він також любив.

У всякому випадку він не робив цього з українського патріотизму. Бо він не був ні українським патріотом, ні просто українцем. Коли його 1939 року несподівано для нього «обрали» на дійсного члена Академії Наук у Києві, я випадково, не знавши навіть про це, заскочив до нього на відвідини. (Він тоді упорядковував колективну історію української літератури і замовив мені супровідну статтю про зміни мови літератури). Він сам відчинив мені двері і сказав:

— Вы знаете, меня назначили украинцем!

У цій гострій репліці була і оцінка своєї ролі, і становища в Академії (коли туди не обирають українських учених, а призначають людей українцями), і оцінка всієї так званої ленінської національної політики.

У Харкові оповідали і вірили, що в роки громадянської війни Білецький був серед тих, хто вітав армію Денікіна. З власного досвіду я про це нічого не знаю. У роки гострих нападів преси на професорів високих шкіл, славнозвісного 1937 року, йому закидали, що він тоді був церковним старостою Успенського собору, того самого, що був за його спиною, коли він викладав зі свого фотеля. Теж не знаю цього з власного бачення.

Але на українські теми Білецький писав здавна. Уже його книжка «Старинный театр в России», видана 1923 року, була в суті речі книгою про старовинний український театр. А від 1924 року він залюбки писав про новітню українську літературу — «Двадцять років нової української лірики» або «Про прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року», де піднесено творчість Хвильового — праця пізніше суворо заборонена і старанно замовчувана. До цього його ніхто не примушував у ті роки. Чому ж він це робив? Місцевий харківський патріотизм? Захоплення молодістю й розмахом? Бажання здивувати своїх російських колеµ? Бути своєрідним? Бути несподіваним у своїх учинках? Може потроху всього цього, і може не без, кожного разу, мефістофельської усмішки.

Так і в пізніші роки, уже загально шанованим академіком, він дозволяв собі часом виходити далеко поза межі звичайного в радянських умовах і витягати на світло денне старанно замовчувані аспекти історії української літератури. Хто знає, де в ніби байдужих очах Олександра Івановича кінчався Мефістофель і де починався патріот, де кінчався академік і де виривався несподівано бунтівник проти застою, штампу й офіційної брехні? Поза всім іншим Олександер Іванович любив і грати, для інших і для себе. Він умів зневажати навколишню мізерію не менше, ніж Вєрєтєнніков, але він любив маски і ескапади, і він добре знав можливості й межі відкритої романтиками іронії.

Тоді, коли люди думали, що вони знають Білецького, він повертався до них іншим, непередбаченим поглядом. Що він найбільше любив — це бути чарівником і сиреною. Не диво, що його принад не уникнув ніхто, хто його знав, не уникнув і я. Це була найвища точка моїх студентських років.

У тому ж самому кабінеті російської літератури відбувалися лекції з курсу історії української літератури. Це був дуже докладний, трирічний курс (російська література мала два роки), і читав його Агапій Шамрай. «Слову о полку Ігоревім» було присвячено щось із вісім годин, і подібний був приділ часу на інші теми. Широко подано історію літератури пореволюційного часу, при чому Агапій Пилипович не цурався тих постатей і творів, що були в неласці офіційної критики. Пригадую, приміром, що «Дівчині з ведмедиком» В. Домонтовича викладач приділив повних дві години. Зрештою, він уважав цю повість за один з центральних проявів новітньої літератури. Методологічні позиції Шамрая були далекі від того, що тоді звалося марксизмом, вони були десь між філологічним і формалістичним підходом. Мені не довелося ніколи чути чи навіть бачити Миколу Зерова, але, скільки можу собі уявити, Шамрай був харківським відповідником київського літературознавця, хоч і не дорівнював йому в ерудиції з західних літератур і не осягав його олімпійського стилю в самому характері викладів. У противагу до підкреслено стриманого, позірно сухого стилю викладів Білецького, Шамрай був викладач винятково патетичний. Він переживав те, про що говорив, він гарячкував, він жив емоціями. З рота йому раз-по-раз летіла слина, а поскільки я сидів першим до нього, мені доводилося інколи витирати обличчя і сторінку конспекту, що я писав (у російському перекладі). І в зовнішності Шамрая було щось від гоголівського персонажа, як на надмір патосу трохи комічного в своїй присадкуватості, й дещо циганського типу обличчя з пишною чуприною. Але, не зважаючи на такі браки стилю в поведінці й дикції, виклади Шамрая були змістовні, і літературні твори він розумів. Я дуже шкодую, що не збереглися мої записи, бо вони були б високоцінні, якби їх опублікувати. Але вони загинули під час війни. Загалом беручи, я був щасливий, що дістався саме в руки Шамрая. Після Зерова він був, мабуть, найкращий викладач української літератури. Уже наступний річник студентів такого щастя не мав. Курс історії української літератури передали Володимиру Корякові, що розумівся на літературі, як свиня на помаранчах, а більше волів говорити про економічні формації (доба передкапіталістична, доба капіталістична...) та боротьбу кляс. Шамрая тоді ще не переслідувано, але вже відсувано набік. Скоро після того він мусів рятуватися втечею з України і опинився в далекому й морозному Іжевську.

Дивним дивом з історії української літератури не було семінару, курс був виключно лекційний. Шамраєві не дано часу, щоб дістати свою Ґабель і свого Фрола Терентійовича чи Тихоновича. В університеті ще не було традиції викладання української літератури. Як і в її викладачів не було традиції бодай мінімального аристократизму. Білецький міг невимушено сидіти на фотелі під час лекцій, підібгавши ногу, — це ані на секунду не робило його плебеєм. Агапій Пилипович формально стояв усі свої лекції — але не важко було побачити, як йому бракувало добрих манер. Бо щоб вони виробилися, треба кількох поколінь, а цих поколінь не було перед тим (за дуже малими винятками — Рильський? Микола Зеров?) і не було їх і далі, бо тих «перших хоробрих» (не в Еллановому сенсі) знищено в терорі тридцятих років. Та, повторю, приймаючи неминуче, Шамрай був найкращим, що можна було мати в те десятиріччя.

Такого щастя я не мав із учителями українського мовознавства. Перед тим воно було в руках Олекси Синявського. Але саме перед моїм вступом він перейшов до Києва, і я його знав тільки з писань, ніколи не зустрічавши особисто. Його наступником мав бути Кость Німчинов. Але він саме дістав відрядження за кордон, до Праги (не знаю, чи також до Німеччини), і на моєму першому курсі його не було. Заступати його покликано Миколу Наконечного. Микола Федорович був зовсім молода людина, ледве двадцяти п’яти років, і це був його університетський дебют. Тоді саме друкувалася його книжка «Українська мова», і він приходив на лекції з коректурними аркушами, вузькими й довгими, часом розшукуючи в них те, про що мав говорити, хоч напевне він знав це і без заглядання, тим більше, що були це речі, не ним уперше відкривані. Микола Федорович полонив своїм молодечим ентузіязмом, але він виразно був ще в роках учнівства. Пізніше життя його склалося нещасливо. Не раз він був критикований за націоналізм, звільнюваний з праці. Є всі підстави думати, що його завербували в сексоти, і він напевне це тяжко переживав. Особливо виразно це виявилося в роки війни. Перший рік він провів у Луганську; коли 1942 року німці зайняли Луганськ, він дістався назад, до Харкова. Тут він надрукував кілька дуже антирадянських і, за радянськими критеріями, націоналістичних статтів. Не зважаючи на це, він лишився в Харкові після відходу німців і не був покараний. Ясна річ, що свої націоналістичні статті він писав з доручення. Сексотом він, мабуть, був поганим, бо не зробив на тому кар’єри, як робили справді активні й ретельні співробітники, які діставалися таким способом в академіки, директори інститутів тощо. Кілька разів у перед- і повоєнні часи Наконечний друкував статті, що боронили поодинокі явища мови, що протиставляли українську мову російській і тому підлягали усуненню, наприклад, тверду вимову зубних перед і з давнього о, видові опозиції в віддієслівних іменниках тощо.Часом за ці статті його критикували, часом просто іµнорували, одначе так званих «оргвисновків» з того не робили, що знову ж таки вказує на те, що він був під протекторатом органів нагляду. Жив він без приятелів, мало зустрічаючися з людьми приватно, що теж характеризувало внутрішньо порядних сексотів: що менше вони зустрічалися з людьми, то менша була потреба доносити на тих. Але все це скоїлося пізніше, — як мій учитель Наконечний був повен запалу й довір’я.

З другого року навчання повернувся з закордону Німчинов і перебрав наш курс. Кость Тихонович викладав дещо плутано, залюбки від лекцій переходив до студентських доповідей, і багато в нього не можна було навчитися. Запам’яталися з його викладів не так зміст, як його одяг, видно, придбаний в центральній Европі, — високі панчохи, бриджі піскового кольору, незвична кепі з довгим дашком. Але одну науку я від нього дістав, і то таку, що лишилася на все життя. На початку третього року я взяв у нього доповідь на тему про функції родового відмінка. Як літературу Кость Тихонович подав мені монографію Євгена Тимченка про функції родового відмінка в українській мові. Я сумлінно вистудіював Тимченка і переказав його. Критика Німчинова була жорстока. Тимченкові закинено закоханість у застарілі конструкції (приміром, уживання родового відмінка перед іменником, від якого він залежав, типуДніпрабереги), а співвинним був — я. Тут виявилася відмінність етнографічної школи українського пуризму з модернішою й поміркованішою школою Синявського, але я про це не дуже здавав собі справу. Студентом я звик думати, що коли дають тему і рекомендують одну книжку, то ця книжка «правильна». Не знаю, чи Кость Тихонович назвав лише одну книжку з недбалости, чи свідомо хотів побачити, наскільки я маю критичний сенс. Я не мав. Я звик до зливи пуристичної літератури, якої тоді видавалося — і читалося — дуже багато, на зразок праць Миколи Гладкого про мову газет і мову літератури. Свідома чи несвідома настанова цієї літератури була та, що мову можна і треба гнути, як мовознавець хоче. Арµумент Німчинова проти Тимченка, — що так не говорять, що таких конструкцій у живій мові нема, — був дуже простий і, зрештою, самозрозумілий. Але для мене він був незвичайний. Провал моєї доповіді був повний, а наука лишилася на все життя: книжки читай, а свій розум май. Дуже проста річ, елементарний висновок. Але в житті часто прості висновки купуються дорогою ціною.

Самого Німчинова його протипуристична позиція не врятувала. Коли розгромлено український пуризм, запроваджено до української мови пуризм, заснований на російській мові. На живу мову й далі мало звертали уваги, норми й далі мові накидали. Здоровий глузд Німчинова обертався проти нього. З однією істотною різницею: За українським пуризмом не стояли сили НКВД, за новозапроваджуваним російським — так. Коли почалася нагінка на українську інтеліµенцію, Кость Тихонович утік до Москви, де дістав посаду в одному з інститутів. Але не надовго. Скоро його й там заарештували, й він зник навіки. Казали тоді, що завинило тут не його українське минуле, а те, що його жінка належала до ЦК комсомолу, а цьому ЦК закинули троцькізм. Може. А може й те, що Москва виловлювала втікачів з інтелектуальної України. Найвідоміший приклад — Лесь Курбас. Надійнішим було опинитися в глухому містечку, на зразок Шамраєвого Іжевська. Але і втеча, і арешт Німчинова сталися вже після моїх студентських років. Свій курс у нас він закінчив безперешкодно.

Треба докинути слівце, що в моєму вишколі з українського мовознавства побічно брав участь і Булаховський. Курсів з української мови він не провадив, але в його загальних курсах були приклади з української мови. І викладав він усе, в протилежність Білецькому, українською мовою. Це була українська мова, якій можна було закинути хіба те, що вона була занадто правильна. Відчуття живої української мови Леонід Арсенійович не мав. Нагадаю, вже з пізнішого часу, дуже характеристичний епізод. Якось, кажучи про поезію Івана Виргана, Леонід Арсенійович обурювався його висловом, що птах, підбитий кулею,грудкою упав на землю.

— Як можна таке написати, — обурювався Леонід Арсенійович, — адже в українській мовігруди вживаються тільки в множині!

Про множинністьгрудей він навчився з книжок, про норомальне значення словагрудка — «щільно стиснений кусок якоїсь речовини, переважно м’якої» він не знав. Бо про це слово підручники не писали, а живої мови щодення він не знав і не відчував. Ні, для Булаховського українська мова була мовою офіційних паперів, лекцій і газет, не мовою побуту. Але це не виключало цілковитої його льояльности до неї.

Поза постатями тут окресленими коротенько, мало можна сказати про моїх викладачів. Західноевропейських літератур у нас, можна сказати, не було. Правда, викладав відповідний курс Микола Жінкин, але курс цей був цілком порожній. Були там тільки дати життя письменників та перекази сюжетів, і переказувалося це неймовірним українсько-російським суржиком. Ось зразок: у переказі одного фабліо Жінкин оповідав про те, як побито осла, що реаµував на це криком. Жінкин казав:«Осел орав, орав...» Мова йшла, зрозуміло, не про оранку; щоб зрозуміти, про що була мова, треба було згадати російськеорать — кричати. Таких перлин я зібрав тоді цілу колекцію і написав про це до університетської багатотиражки (під якимсь псевдонімом). Газета надрукувала мій допис, і про нього було багато розмов між студентами, але ні мова, ні загальна якість викладів Жінкина від цього не змінилися. Його, якщо можна так висловитися, глибоко не цікавили ні студенти, ні його власні виклади. Ніхто з студентів не мав з ним особистих контактів. Думаю, що він належав до російських інтеліµентів, знеохочених пореволюційною дійсністю. Тільки тоді, як у Вєрєтєннікова це виливалося в озлобленість, а в Білецького в приховану іронію, у нього панівною реакцією було повне збайдужіння.

Другим нецікавим викладачем, але далеко кольоритнішим типом був Олекса Вєтухів. Його запросили викладати українську етнографію. Він був уже старий, і враження було таке, що він не завжди здавав собі справу в тому, щу діється навколо нього, і часто забував, про що він уже говорив. Він розподілив доповіді, переважно за збіркою «Украинский народ в его прошлом и настоящем», а сам найбільше говорив про те, як добре знати свою околицю. Як приклад постійно наводилося, що от, мовляв, в околицях Харкова росте багато журавлини (він називав її зрозійська клюквою), вона дуже корисна, а ніхто її не збирає й не використовує, а якби краєзнавство було в пошані, то так не було б. Лекції його були безсистемні, а часто й беззмістовні, етнографії ми від нього не навчилися ані на копійку, але що лишило сильне враження — це був його будиночок на Лермонтовській вулиці, де місто кінчалося й починалися поля. Він радо приймав там студентів, позичаючи їм книжки для доповідей. Це не була сільська хата, але маленькі кімнати з підсліпуватими вікнами за віконницями, своєрідний запах, наче якогось зілля, — все це нагадувало сільську хату. А що найбільше вражало відвідувачів — це величезна кількість ікон у кутах кімнат, лямпадки перед ними. Ікони в золотих і срібних ризах. Ікони починалися просто від низької стелі і йшли мало не до підлоги. На той час у місті це вже було щось надзвичайне, а надто в мешканні викладача університету. І говорив старий Вєтухів не тогочасною літературною мовою, а так, як селяни Слобожанщини. Нам видавалося, що ми тут маємо справу з людиною не тільки передреволюційної доби, з українцем-українофілом етнографічної доби, тим, що з легкої руки Хвильового дістало кличку просвітянина. Чого він не навчив нас у своєму курсі, Вєтухів доробляв своїм образом, побутом, мовою. Тільки це була не етнографія селянина, а старочасового інтеліµента, що походив з селян і взорувався на них. Сам факт, що його домочок стояв там, де уривалося місто, де воно ніби ставало селом, здавався символічним і многозначним, Вєтухів теж належав до тих, хто не прийняв революцію, але інакше від своїх російських колеµ. Коли Вєрєтєнніков був інтелектуалізованою Тьотею Мотею, він був варіянт дядька Тараса з п’єси Миколи Куліша (написаної пізніше).

Безслідно минули викладачі педагогічного й політичного циклів. Одні лишили в пам’яті тільки прізвище, інші й того не лишили. Не пригадую, приміром, навіть прізвища, не кажучи вже про обличчя, постать або зміст науки, викладачів політичної економії, діялектичного матеріялізму і tutti quanti. Та більшість із них і не викладали, а тільки давали літературу, яку ми тут таки, в їхній присутності читали (рештки, бриµадної системи), а потім звітували за прочитане. Покликаний викладати нам технологію виробництва, на прізвище, здається, Золотницький, інженер, взагалі не знав, щу йому викладати і щу з нами робити і більше водив нас оглядати фабрики — цукеркову, друкарню. Історія педагогіки була в руках Дьякова, але там ми теж переважно читали вибрані сторінки з писань різних педагогів, як от Руссо, Песталоцці і т. д. Порядком посилення радянізації був покликаний на виклади Анатоль Машкін, якось зв’язаний з тим, що звалося марксистською чи то пролетарською критикою. Він викладав у нас методику викладання літератури. Ніякого сліду не лишилося з його повчань, ніби їх ніколи не було. Людська пам’ять має дивовижну властивість самотужки, несвідомо витирати те, що не має значення.

Але наприкінці цих спогадів про моїх учителів слід згадати нашого військового керівника. Військовий вишкіл був з нами щотижня, від вступу до ХІНО аж до останнього дня навчання. Ми вивчали статути, військову топографію, тактику, кулемет, рушницю і ще якісь там дисципліни. Усе це я ненавидів усією душею, але поки йшлося про теоретичні дисципліни, я складав іспити з них. Практичних вправ підготови до вбивання я рішуче не міг подолати. Курс рушниці (розкладання й складання, чищення, взаємодія механізмів) був понад мої сили. Я провалився двічі, і ледве витяг на третій раз. Між першим і другим роком навчання відбувалися військові табори десь у районі Слов’янська. На щастя, мене від них звільнили через стан здоров’я. Я мав початки туберкульози легень, жорстокий коліт, астму. Усі, хто на ці вправи потрапив, оповідали, що досвід був звірячо жорстокий і безоглядний. Мишко Тетієвський у довжелезному перемарші з повним навантаженням і без зупинок, спітнілий, розтер собі ноги до кривавих ран. Уже повернувшися до Харкова, він ледве міг не тільки ходити, але й сидіти. Бог і лікарі заощадили мені цей досвід. Натомість усі теоретичні дисципліни викладалися дуже справді теоретично і ледве чи вели до практичного опанування військової премудрости, і вимоги були тут дуже помірковані. Усі ці дисципліни викладав Гершельман. Це була незвичайна постать як на військовика. Старий офіцер царської армії, тепер у Червоній армії і в високому ранзі, він мав добрі і при тому м’які манери, ставився до студентів вирозуміло і вимоги ставив не надто високі, ніби розумівши, що це все було для його авдиторії немилим примусом, і ніби вибачаючися за це. Не пригадую докладно, якою мовою він викладав, але можливо, що навіть українською. У моїй уяві він якось асоціювався з моїм батьком, якби той у перші роки революції перейшов на радянський бік. Як і батько, він був німецького роду, але російської культури. Уже на початку тридцятих років, ще перед початком масових арештів серед військових кадровиків, Гершельмана заарештовано і, як казали, розстріляно, а його діяльність у ХІНО-ХПІПО оголошено шкідницькою. Може вона з радянського погляду такою й була: вона була дуже ліберальна, і ніхто з наших студентів, скінчивши всі військові курси, аж ніяк не був готовий до війни з ворогом. Питання тільки в тому, чи така настанова й така практика в Гершельмана були наслідком шкідництва чи просто гуманности й лібералізму (які й могли були привести його, самооманно, до червоних).

Поки я слухав своїх учителів, видатних і безобличних, прихильних до студентства нового часу й ворожих, поки я готував для них доповіді і складав іспити, поки я симулював «громадське навантаження», якого справді не було, навколо відбувалися кардинальні зміни. Роки мого навчання були критичними в історії країни: 1927—1931-й. Установлювано диктатуру Сталіна, ліквідовувано всяку приватну ініціятиву, закріпачувано селянство. На Україні, зокрема, добивано традиції років Визвольних Змагань.

У той час я був неспроможний на таку синтезу. Кожний новий акт у цьому промисловому перевороті, у цьому «поході звіра, звіра чи людини» (Тичина) я сприймав у його поодинокості, а тим самим у його незрозумілості, і моєю реакцією найчастіше було спантеличення, а то й остовпіння. Коли я став студентом, року 1927-го, українізація була ще в повному розгоні, і ті діячі років Визвольних Змагань, які в якійсь формі й нормі прийняли радянську дійсність, були в пошані — Грушевський, Єфремов, Кримський, щоб назвати тільки науковців. В економіці й культурі якоюсь мірою толеровано приватну ініціятиву й різноманітність. Коли я кінчав, усе це було зметене. Українізація фактично вже припинилася, Єфремов був у тюрмі, Грушевський і Кримський у неласці, в економіці переслідувано навіть приватників-шевців, що лагодили взуття, й чистіїв черевиків, селян заганяно силоміць до колгоспів, науку й літературу підпорядковувано партійній уніфікації. Комплекс Вичлінського — бити безборонного противника, справжнього чи, частіше, уявного, в пах — став провідною засадою політичного й культурного життя. Тепер його можна було б назвати комплексом Сталіна.

Лиха наробили, —

і в моїй хаті родинній і в моїй хаті-батьківщині.

Я не був активним учасником процесів, що відбувалися в Харкові, тоді столиці України, на Україні, в Радянському Союзі. Причин на це було багато. Я був студент і хотів учитися. Я з дитинства чув, як мати повторювала:

— Роби, що хочеш, але прошу тебе, не лізь у політику!

Я не розумів зв’язку явищ і тому не хотів до них втручатися (а може, якби зрозумів, ще далі відсахнувся б!). Я жив під страхом, що можуть викрити моє приховуване «соціяльне походження» з усіма з цього катастрофічними наслідками. Хоч я чимраз більше входив до українського культурного життя, я все ще був людиною двох культур, і, коли атмосфера в одній з них ставала нестерпною, я міг ховатися до другої. І, нарешті, мій давній комплекс другої парти. Хоч у прямому сенсі я його подолав, — я сидів тепер першим від викладача за довгим столом у кабінеті російської літератури, — але в переносному сенсі він далі тяжів. Як я міг піти, приміром, до Хвильового, — коли він був письменник, а я — що я таке? Це було актом майже неймовірної відваги, коли я написав листа до Курбаса, питаючи про можливість вступу до його студії, але, не діставши відповіді, я не наважився піти на особисте побачення з ним, я не посмів написати до нього вдруге. Я приймав малість свого місця і навіть у мріях не пробував пнутися вище. Я не розумів ходи історії, а якби й збагнув, я не претендував на те, щоб бути її суб’єктом, тільки об’єктом.

Завузлення українського культурного життя, що знаходили широкий резонанс у колах харківської інтеліµенції, як правило, лишали мене стороннім свідком. Правописна конференція травня — червня 1927 року, що притягла між іншим і гостей з Західної України, яка вже тоді мене цікавила, бо здавалася осередком суцільної українськости, відбувалася ще перед тим, як я став студентом, у вересні того року, і перебував у розпалі готування до вступних іспитів. Я не реаµував на неї ніяк. Пізніше, коли новий правопис був затверджений і вийшов друком, я був не дуже щасливий. Його «лякання» й «µекання» в чужих словах здавалися мені неприродними. Але це були тільки почування й думки.

Літературна дискусія, що її започаткував Микола Хвильовий у квітні 1925 року, перекотилася й до моїх студентських часів. Але мене вона не захопила. Я не міг пробачити Хвильовому надміру офіційної фразеології, і мені здавалося нецікавим вишукувати перлини в купах гною. Одначе я зразу став ваплітефілом, купував альманах і журнал «ВАПЛіте», шукавши в ньому однак не стільки політично-літературних деклярацій і гасел, як добрих літературних творів, і мене захопив «Байгород» Юрія Яновського. У протилежність до «Червоного шляху», що друкував речі випадкові й часто нестравні, як кажуть чехи,nestravitelnэ, «ВАПЛіте» виростало на справжній літературний журнал, і я сприйняв як особисту катастрофу конфіскацію шостого числа журналу й «самоліквідацію» організації наприкінці 1927 року. Спадкоємець «ВАПЛіте», «Літературний ярмарок», нове слово в українській літературній журналістиці, був занадто дотепний, занадто «шампанський», щоб мати успіх у харківського читача, якому більше відповідали видання плужанського типу, стилю й рівня, і він погано розходився. Пригадую, як в одчайдушному зусиллі недавні ваплітяни зорганізували книжковий базар; щоб стимулювати продаж «Літературного ярмарку», винесено його на майдан, книжки журналу лежали високими стосами на столах, а коло кожного стола стояв письменник, готовий підписувати продавані примірники. Запам’ятався мені Григорій Епік з чорнявою буйною шевелюрою над квадратовим обличчям. Не знаю, скільки тоді продано того «Ярмарку», але знаю, що вже й тоді, як видання його припинено, його скрізь продавали за зниженою ціною, аж поки заборона його не зліквідувала запаси. Те, що лишалося, а лишалося багато, було забране на знищення. Тепер ми часто забуваємо, що поразка Хвильового була не тільки в боротьбі з Москвою, а й з власною темрявою ще не електрифікованого села й інтеліµенції, краще було б сказати протоінтеліµенції, що виходила з того села. Я бачив її зразок у своїх співстудентах і знав, наскільки рацію мав Хвильовий, казавши про темність нашої батьківщини.«Темна наша батьківщина... й ніяк не найде веселого шляху», — писав Хвильовий. Я не був селюк, але й для мене «Літературний ярмарок» здавався тоді занадто віддаленим від клясичного, виплеканого в Росії типу «толстого журнала», що його традиції провадили далі «Красная новь» і згодом «Новый мир». Наступник «Літературного ярмарку» «Пролітфронт» перевівся на суцільний примітив і донощицтво, і читати там уже просто не було чого. З 1928 року стала виходити «Критика», і я зразу став її передплатником, але за яких півтора року вона вже перестала різнитися від «Гарту» й «Пролітфронту». А народжена 1930 року «Літературна газета» не була ні літературною, ні газетою, а тим, що пізніше окреслили словомвідомчий, та й до того з відомства примітивів, яким був ВУСПП. Але в усьому цьому я був тільки споживач і оцінювач — оцінювач тільки в душі. Я ніколи не робив спроби пробитися туди як автор. Ані виступити як критик цих видань.

Та один раз я не витримав. Це було бути чи не бути Курбасовому «Березолеві». І це мені занадто боліло. ВУСППівці, передовий тоді загін аµресивної нашої батьківщинної темряви, відкрили концентричний наступ на Курбаса, намагаючися зломити його й змусіти ставити побутові аµітки, які щороку постачав Микитенко по одній відповідно до останньої політичної кампанії, відбитої в найновішій ухвалі ЦК партії. Пам’ятаю диспут про «Березіль», що відбувався в Гіганті, студентському гуртожитку на вулиці давніше Єпархіяльній, тепер Артема, поруч цвинтаря. Заля була напхана, пристрасті палали, лунали оплески, вигуки, очі горіли, серця калатали. Чільним промовцем проти Курбаса був Іван Микитенко. Його обличчя — чи то булдоµа? чи то Муссоліні? — із зловісно стисненими щелепами було аµресивніше, ніж звичайно, а це не було так легко зробити. З нелюдською впертістю якоїсь автоматичної µільйотини (якщо така колинебудь існувала) він висував проти Курбаса одне за одним політичні обвинувачення, що загрожували його діяльності й самому існуванню. Не знати, що більше рухало Микитенком — ВУСППівська пристрасть до партійної одностайности в кожному прояві життя чи заздрість, що Курбас ставив п’єси Миколи Куліша, але ніколи не ставив його, Микитенкові. Курбас, треба визнати, не був промовцем такої сили й такого ступеня демагогічности, як Микитенко. Він намагався апелювати до логіки, до смаку, до культурного рівня, але йому бракувало оскаженілости, яка дихала з промови Микитенка. До того ж він хвилювався. Ні, він був кращий режисер, ніж оратор. Авдиторія була поділена, і диспут закінчився нічим.

Але Курбас дав переможний бій Микитенкові на кону «Березоля». Він узяв п’єсу самого таки Микитенка — «Диктатуру», перекраяв її на свій копил на епізоди, вивів її з інерції побутовщини й зробив з аµітки трагедію. Зробив це засобами театру, виключивши з діялогу побутові інтонації, не зупиняючися перед речитативом, відмовившися від побутового жеста. Це була найкраща вистава Курбаса після «Золотого черева». Бо в виставах п’єс Миколи Куліша праця Курбаса, хоч яка блискуча, була інтерпретаційна — він насамперед пояснював текст Куліша, він як режисер свідомо підпорядковувався драматургові. Тут більше важила праця режисера з акторами, не його самостійний задум. У перелицьованій «Диктатурі» текст мало важив, це була вистава режисера, і тому тут Курбас поставав на повний зріст. Це була справжня війна режисера проти невдахи драматурга, ляпас, якого Микитенко, певно, не забув, поки йому та його спільникам пощастило знищити Курбаса, 1933 року. Микитенко переміг політично, Курбас виграв мистецьки.

Прем’єра Курбасового перевтілення «Диктатури» відбулася 31 травня 1930 року, я бачив виставу наступного дня, 1 червня. Преса накинулася на Курбасову виставу з виттям і скавулінням. І тоді в мені збудилося непереборне бажання якщо не допомогти Курбасові, принаймні зафіксувати інший голос. Моя стаття звалася «Вистава діялектичної думки». Я не кривив тут душею. Хоч назва звучала по-марксистськи, вистава справді була пронизана думками, і вони заперечували одна одну в своєрідній діялектичній єдності. Я не сподівався, що мені пощастить надрукувати її. Я був нікому не відомий студент, а голос мій був голосом волання в пустелі супроти хору напасників на Курбаса й його «Диктатуру». Але стаття побачила світ, несподіваними шляхами. Я далі підтримував дружні стосунки з Люсею Биховською, моєю доброю приятелькою з Торговельно-промислової школи. А Люся мала деякі зв’язки в театральних і колотеатральних колах. Зокрема була вона знайома з таким собі Татариновим, що працював секретарем редакції журналу «Радянський театр», формально місячника, а фактично принагідно видаваного. Люся передала рукопис Татаринову, йому вона, стаття, сподобалася, і він пропхнув її до друку, правда, як дискусійного матеріялу — «порядком обговорення». Скільки знаю, в друку відгуків на цю статтю не було, в розмовах мені про неї кілька разів згадувано. Я усвідомлював небезпеки друку цієї статті і думав про те, як її підписати. Псевдоніми вже тоді були під обстрілом. Зрештою я підписав її своїм прізвищем, але з пропуском однієї літери: Г. Шевльов. (Ініціял Г. не був маскуванням. Хоч мене всі звали Юрко або Юра, офіційно я був Георгій). Я відчував цю статтю як свій дебют.

Але дебютом була не вона, а дві рецензії, на «Фальшиву Мельпомену» Юрія Смолича і на «Чайку» Дмитра Бузька. Ці рецензії теж мають свою коротку історію. Студентом я був звільнений від плати за навчання, але не діставав стипендії. Я не подавав прохання на неї, бо не хотів бути боржником радянської держави. До того ж я боявся, що стипендіятів суворіше перевіряли щодо їхнього «соціяльного походження», а такої перевірки я не бажав. Зарплата прибиральниці, що її діставала мати, повинна була утримувати нас обох, що було нелегко. Заробіток був мені потрібний дуже гостро. Ці дві рецензії були замовлені і мали бути оплачені. Посередником був Мишко Тетієвський. Він мав знайомого в якійсь профспілці, — хоч убий, не пригадую, якій. Профспілка в ті роки видавала кожна свій журнал. Переважно журнал містив статті про діяльність профспілки серед робітників відповідної професії, але трохи подавав і «культурного» матеріялу. А це була ще доба українізації, тож треба було знайомити читачів з новинами української літератури. Так, отже, Мишко прибіг, сказав, що він дістав якусь астрономічну як на студентський бюджет суму і що він радив мене на другого автора. Я пішов до профспілки, що містилася, як і багато інших, у будинку колишньої «Росії», страхового товариства, дістав замовлення і, згодом, винагороду. Але це була одноразова праця, профспілка втрачала зацікавлення українською літературою, бо українізація слабшала і від профспілки не вимагали нових матеріялів такого характеру з такою вже великою нагальністю. Самі рецензії були дуже слабенькі. Обидві книжки були розрахунком з традиціями УНР, офіційно званої тоді «петлюрівщина», а моя освіта в цьому напрямі була мізерна: з власного досвіду я тих років не знав, бувши дитиною, а прочитати або почути про ті роки щось докладне і об’єктивне тоді було вже неможливо. Думаю, що я не висвітлив тоді головного в тих книжках. Але це робилося взагалі заради заробітку, і тому я не вважав це за свій літературний дебют (як не вважав за нього й допис у газеті «Хіновець» про лекції Жінкина «Осел орав, орав»). Навпаки, стаття про «Диктатуру» в Курбаса писана була від щирого серця. Тож уважаймо її за початок моєї літературної діяльности. Психологічне затемнення відповідає цій моїй настанові. Я не можу згадати, яка це була профспілка, що надрукувала плоди мого шукання заробітку, і як звався її журнал. Знайти це між десятками профспілкових журналів того часу — справа безнадійна, не тільки в Америці, де тих журналів взагалі нема, а й напевне і на Україні.

Повернуся до справ загально-громадських. Ще одна важлива подія припала на мої студентські роки: процес СВУ в Харківському театрі опери або, як вона тоді офіційно звалася, — Столичної опери. Діялося це на третьому році мого студентства, в березні-квітні 1930 року. Квитків на цю трагічну виставу не продавали, а розподіляли через профспілки робітникам і службовцям. Присилали трохи квитків і для студентів. Але не так легко було ті квитки здобути. Чомусь діставала їх Сара Жмудіна, і двічі вона мені відступила свій квиток. Так я потрапив на допит Дурдуківського, розгубленого, непевного, і Людмили Старицької-Черняхівської, яка показалася найбільшим чоловіком серед підсудних чоловіків і не давалася на провокації. Пам’ятаю ще дуже активного обвинувача Панаса Любченка з його рудим волоссям і бородою, що особливо в’їдався в допитуваних. Пам’ятаю загальний вигляд лави підсудних і постаті НКВДистів за нею і побіч неї. Процесом я був тоді здивований і спантеличений. Я міг собі уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордости — значить, не все українське на Україні радянське й комуністичне. Але що всі підсудні каються й обпльовують себе — причини цього я не міг збагнути. Поставити процес у ширший контекст радянської політики я не міг. І так кінець-кінцем це була ще одна незрозуміла ланка в ланцюгу незрозумілих політичних заходів, які для мене стали на місце вже по війні і поза межами СРСР.

На третьому році свого навчання я дістав свою першу педагогічну працю. Це було на Центральних курсах українознавства. Ця інституція, що містилася по той бік Лопані, навпроти Благовіщенського собору, мала своїм завданням провадити українізацію службовців радянських установ. Вона об’єднувала велику кількість викладачів. Їх посилали до установ, де вони викладали українську мову і елементи історії літератури. Викладачі діставали з центру методичні вказівки, докладну програму, граматичний і лексичний матеріял. Були групи також у самих Центральних курсах, але там викладали тільки досвідчені викладовці. Викладачів для груп, розкиданих по місту, не вистачало, і курси наймали часом студентів.

Не пригадую, як я потрапив на ті курси, здається, знов за посередництвом Мишка Тетієвського, але, може, й кого іншого. На Центральних курсах моїми керівниками були дуже привітний і лагідний, лисий, як виголений, галичанин Кукелка, що, власне, впроваджував мене в теми й методи викладання, а побічно Полуведько, що потім був завербований у радянські шпигуни, перекинений у район німецької окупації, продерся до Харківської міської управи, але був викритий і розстріляний німцями, готовий стати посмертно і багато років по війні радянським героєм.

Мені дісталася група, що збиралася не в установі, де вони б працювали, а в клюбі робітників освіти, на розі Чернишевської й Сердюківського провулку. Це були вчительки з різних навчальних закладів, розкиданих по всьому місту. Наймолодшій з них було коло сорока років, але більшість була в віці коло 50. Українська мова була для них мало потрібна, але, на моє диво, в них не було ворожости до українізації й до мене, може тому, що я був вдвоє або втроє молодший від кожної з них і їх бавило бути не вчителями, а учнями, та ще в такого молодика. Одна з них мене попереджала:

— Уважайте, щоб ми не переписували одна в одної і не підказували. Це не має значення, скільки років учневі. Учень — завжди учень і завжди схильний обдурити свого вчителя.

Усе це виглядало трохи комічно, але ми жили мирно й навіть дружньо. Не пригадую тепер, чи я довів їх до іспиту і чи вони його склали. Але так чи так, українізація вже добігала кінця, і на четвертому році свого навчання я нової групи вже не мав. Пізніше всі викладачі курсів українознавства були виарештувані, але принагідних, із студентів, ця доля оминула. Курси українознавства видавали свій «Збірник», якого вийшло три випуски. Там друкувалися переважно методичні матеріяли, але були й деякі суто наукові статті, серед них дві або три Булаховського про наголос.

Провінційний Харків у роки мого студентства поступово перебудовували на столицю. Здемонтуваликонку. Трохи поширили трамвайну мережу, хоч і далі потрапити на трамвай було подвигом і чудом, пасажири не тільки стояли притиснені один до одного без змоги ворухнутися, перелаюючися між собою, висіли на приступках вагонів, чекали без кінця на зупинках, про що харків’яни навіть уклали напівфолкльорний романс:

Как трамвай за трамваем проходит, —

без змоги десь поставити ногу в вагоні, десь причепитися. Зимою трамваї не опалювано, вікна були вкриті до повної непроглядности грубим шаром льоду, а на підлозі нанесено зльодоватілого снігу. Але привезено тролейбуси, і вони бігали від вокзалу по Катеринославській і далі Сумській, у слід колишньої конки, і на Миколаївському майдані навіть з’явилося яких два чи три таксі.

Поза тим у центрі міста міста змін було мало аж до 1930-31 року, а тоді це було не стільки будівництво, як руйнування — руйнування церков. Однією з перших висаджено в повітря Миколаївську церкву, що перед тим була в посіданні Української православної автокефальної церкви і користалася незвичайною популярністю в харків’ян. Її зруйновано під тим приводом, ніби вона перешкоджала випрямити трамвайну лінію, писали також про те, що вона була проти будинку ВУЦВиКу, а це годі було стерпіти. За нею пішло ще багато церков. Мені довелося бути свідком зруйнування Мироносицької церкви, найближчої до нас. Ще перед тим її оточили парканом з дощок, а тепер мали її висадити. Зібралося багато людей, панувало повне мовчання, тільки на виразах облич можна було прочитати біль і жах. У призначену годину — не знаю, як люди про неї знали, — почувся вибух, і висока струнка дзвіниця захиталася, гойднулася кілька разів і осіла, зникла з поля зору. Поволі, так само мовчки, натовп розійшовся. Колись Освальд Шпенµлер писав, що людина Заходу, Европи рветься догори, зводячи µотичні собори й церковні дзвіниці, тоді як Азія розпросторюється по горизонталі. Радянські міста винищували те, що прагне вгору. Чи це була частина програми деевропеїзації? Приводом для цього зруйнування було те, що на цьому місці мали збудувати нову оперу. Перед тим на неї оголосили міжнародний конкурс, надійшло багато проєктів від своїх і закордонних архітектів. Проте до будування опери ніколи не дійшло, аж поки Постишев не переніс столицю до Києва, а тоді ввесь плян став неактуальним. До самої війни великий прямокутник був обведений парканом, але за ним нічого не відбувалося.

Не так було з спорудженням нового адміністративного центру на пустирях на захід від Сумської вулиці — там, де колись, ще недавно, кінчалася конка й перепрягали її коні. 1925—29 років ішло спорудження Будинку промисловости, нової для Харкова, конструктивістичної архітектури і монументальних розмірів і стилю. Навпроти нього перелицьовано старий будинок на самій Сумській, що став осередком ЦК, а поруч Держпрому, як його скорочено називали, почали будувати таких самих розмірів, але менш ориµінальної архітектури Будинок проєктів.

Будинок ЦК партії і Держпром лишили відбиток на моїй біографії, і їх мушу через це згадати і в особистому контексті. З будинком ЦК був у мене зв’язаний короткий епізод. Моє друге призначення з Курсів українознавства після моєї групи вчительок — і останнє — я дістав саме до ЦК, українізувати технічних працівників ЦК. Призначення це мене злякало, бо я боявся посиленої перевірки моєї біографії. Одначе я дістав безперешкодно перепустку до будинку й почав викладати. Та довго це не потривало. Після кількох занять мені сказано, що моїх послуг більше не потребують. Можливо, щось про мене довідалися. Одначе дальших наслідків цей епізод не мав, і жадним переслідуванням я не підпав, і в чому була справа, я так ніколи й не довідався.

Натомість спорудження Держпрому позначилося на житті моєї матері й моєму дуже помітно. Будинок Держпрому призначався для радянських, як їх тоді називали, трестів, і в міру викінчування того архітектурного колоса вони переїздили туди. Десь 1928 року прийшла черга й на ті установи, що перед тим містилися в будинку «Саламандра», а значить, і на «Хемвугілля». Мати лишилася без праці, неможливим став і той буфет, що вона провадила. Наш невеличкий родинний бюджет звівся до нуля. Мати дістала пенсію, але вона була мінімальна, щось 27 карбованців на місяць, прожити на них не можна було, і мої заробітки ставали тепер вирішальними. Ще важливішим був другий наслідок переїзду «Хемвугілля» до Будинку державної промисловости. «Саламандра» знов перетворювалася на житловий будинок, міська рада давала ордери на кімнати щасливим обранцям. У нашому мешканні дві кімнати з вікнами на південь дістав НКВДист із старою єврейкою-матір’ю, другі дві кімнати — партієць і працівник адміністрації якогось заводу Столяренко з дружиною й дочкою, а останню п’яту, з вікнами на північ робітник ХЕМЗу з жінкою й малою дитиною. Ми, звісно, й не пробували діставати кімнату. Адже ми були, як тоді говорилося, «бывшие люди» (колишні люди).

Нові мешканці, природно, потребували кухні. Поки будинок належав установі, кухня була непотрібна. Раз чи два адміністрація пробувала примістити в кухні склографіста, що розмножував папери для «Хемвугілля», але мати без великих труднощів відборонювали наше право на кухню, і склографіст (з усіма його не дуже приємними запахами) лишався в передпокої. Але мешканці тепер потребували кухні. Звичайно, про використання плити зразка 1915 року не було мови. Не було палива, не мали люди й часу на це. Але кожна господиня мала щонайменше два примуси, що сичали й смерділи, а було їх, тих господинь три, не рахуючи нас. Кожна потребувала також стола, щоб готувати харчі і щоб прати білизну. Досі ми тулилися в кімнатці, на вісім квадратових метрів, для служниці, але кухня правила нам за продуховину. Там мати варила й пекла, там ми снідали й обідали. Там ми мали свою маленькуprivacy. Тепер усе це мало бути втрачене, і ми мали остаточно й безповоротно втиснутися в наші вісім метрів, де тим часом усе більшало книжок, що стояли й лежали на підвіконні, під столом, під ліжками. За звукопровідними дверима, на кухні, відбувалися безперервні розмови господинь, що не раз переходили в сварку, хоч, правда, не в бійку. До цього треба додати, що умови скупчення стількох людей у нашій квартирі і в домі, людей, що часто не звикли жити в доброму домі, мало наслідком розплодження неймовірної кількости блощиць, що згніжджувалися в ліжках, у карнизах, у тріщинах стін. Вони накидалися щоночі на нас, не було як від них рятуватися. Десь раз на місяць ми перевертали ліжка, мати ставила таки на плиту велику виварку, і окропом заливала залізні частини ліжка, здіймався неповторно-огидний сморід варених блощиць, якого я ніколи не забуду, він стояв у повітрі разом з парою. Ми замазували також усі шпари в стінах, які могли знайти, але в цьому змаганні людини з блощицею перемагала таки блощиця, і не минало й тижня після операції очищення, як знову були цілі армії маленьких, наповнених нашою кров’ю паразитів. У таких умовах ми мали жити, й це тривало сповна десять років, до року 1939-го, коли зайшла в нашому житті невелика зміна. Тут я готувався до іспитів, писав свої доповіді, пізніше — дисертацію й перші наукові праці. Так позначилися успіхи «соціялістичного будівництва» (конкретно, спорудження Держпрому) на приватному житті й побуті.

Додам ще, що в останні студентські роки й у перші роки по тому, мене обсіли чиряки, воші, хвороби, спершу шлункові, що в нас звалися колітом, коли мої органи травлення відмовлялися приймати харчі, а трохи згодом з’явилися познаки туберкульози в легенях. Я бігав по клініках і лікарнях, проходив після довжелезних черг усякі аналізи, після невдалого лікування «нормальними» лікарями переключався на гомеопатів, але й це мало допомагало, поки я не натрапив на рудого лікаря з незвичайним у нас прізвищем Руссо, який зумів переломити мій коліт, після чого вдалося зліквідувати й зачатки туберкульози. Певна річ, усі медичні перипетії ускладнялися недостатнім харчуванням (уже від тридцятого року постачання різко погіршало, і треба було проводити довгі години в чергах у надії щось дістати). Ішла війна з чиряками, з вошами.

Що рятувало матір крізь усі ці обмеження, приниження й злигодні? Мабуть, тільки її нестримне бажання зберегти мене, відкрити мені шлях у життя. Що рятувало мене? Студії в Білецького, Булаховського, Шамрая, книжки, якими я захлинався, мистецтво, театр, музика. Літом було легше, бо тоді я виривався з домашнього пекла, брав з собою книжки і йшов чи їхав до великого міського парку, згодом лісопарку. Переносних радіо, слава Богу, ще не існувало, а від галасливих людських компаній можна було забратись до відносної самоти в великому парку. Там я кидався на траву, читав і писав, а часом просто вслухався в шум дерев і співи птахів. Так я маю невиплатний борг перед харківськими парками. Але зимою в великі морози рятунку з пекла «комунальної квартири» не було, крім саме театрів, концертів, виставок.

Були ще прогулянки вулицями міста з товаришами — Мишею Бармасом, поки його не забрали до Ленінµраду, з Мишком Тетієвським, з Мишею Фінкелем. Ми розмовляли про книжки, про університетські будні, часом навіть про політику. Багато говорити на політичні теми ми не потребували — ми розуміли один одного з півслова, бо мали подібні думки.

Малярством і скульптурою я не був зіпсований. У Харкові був музей, але він був постійно на замку, і ми бачили на Університетській Гірці тільки вивіску «Музей Слобожанської України ім. Г. С. Сковороди». Під час моїх перших відвідин Києва я швиденько перебіг залями, що містили колекції Ханенка й Терещенка, але і часу було мало, і експозиція була бідна. На добрі музеї треба було чекати до подорожей до Москви й Ленінµраду, але це сталося вже після закінчення мого навчання в, прости Господи, ХПІПО. Очі на образотворче мистецтво мені відкрили виставки. Виставки сучасного мистецтва. Хронологічно першою була, мабуть, пересувна виставка АХРР (Асоціяція художників революційної Росії), десь, мабуть 1926 року. Але ці привезені з Москви речі не справили на мене великого враження. Помножені на політику фотографічно-натуралістичні на перший погляд, а справді солодкаво ідеалізовані образи комсомольців, революційних робітників і червоноармійців, подобизни облич вождів партії, — усе це було мені чуже ідейно і пласке як малярство. Але 1927 рік приніс зміну. Тоді з нагоди десятиріччя Жовтневої революції в залях архиєрейської резиденції при Покровському манастирі (що давно вже не був манастирем) відбулася виставка малярства й скульптури з усієї України і всіх напрямів. І тут не обійшлося без АХРРівщини, але вона не панувала. Я не маю тепер каталога виставки, можу говорити тільки про те, що утрималося в пам’яті. З реалістів можна було якось сприйняти дещо орнаменталізований реалізм Прохорова, европейські впливи позначалися на сконцентровано рельєфних портретах Шаронова, що трохи нагадували Ежена Каррера, новіші західні впливи помітні були на густою фарбою покладених навмисне примітивізованих картинах Пальмова (про новочасне західнє мистецтво я знав головне з репродукцій і статтів у московському журналі «Печать и революция»). Але найбільше, невигладне враження лишили картини бойчукістів — Седляра, Падалки, Шехтмана (мені особливо подобався Шехтман з його монументальністю постатей і ніжністю фарб), Гвоздика, до яких приєднувалися графіка Нелепинської-Бойчук і Сахновської, а також одна маленька картина Довженка, що різнилася відмінною технікою — олія, — але відзначалася такою ж продуманістю композиції, розрахованої на враження монументальности, як у декого з пізніх італійських примітивістів. Я ходив ще і ще на виставку, я дивився на Шехтмана, Седляра, Падалку, і мені вже не в голові були методичні науки Машкіна (Канашкіна, як його перехрестив був Хвильовий) і блощиці моєї восьмиметрової кімнатки. Від того часу я жадібно збирав усе, що міг, з репродукцій бойчукістів, але мені навіть на думку не спадало шукати знайомства з ними, хоч на вулицях Харкова я не раз зустрічав стриженого «під горщок» білявого Падалку й незграбного, як і молодшого, карлувато-горбатого Довгаля. Я лишався типовим глядачем збоку, як і в усьому іншому. Я не заанµажовувався.

Дещо пізніші виставки АХЧУ, українського варіянту АХРР, не лишили ніякої згадки, кращою була продукція членів ОСМУ, що були «західняками» переважно в дусі сезаннізму, але це все вже не рівнялося з бойчукістським ядром АРМУ. Не дорівнювали силою враження й сценічні оформлення Ан. Петрицького (як «Принцеси Турандот» Пуччіні або «Князя Ігоря» в Харківській опері), або Вадима Меллера в «Березолі», такі як «Алло на хвилі 477» Йогансена та інших або «Змова Фієско в Ґенуї» Шіллера, хоч і були вони високо кваліфіковані.

Виставки не коштували нічого, театр коштував. Бо не було вже тих контролерів і машиністів сцени, що пускали мене задурно в дні мого пізнього дитинства. З грішми в нас було дуже скрутно, але на театр я мусів гроші знайти, і я їх знаходив, хай на найдешевші місця — бічний балькон в Опері, «купони» третього поверху (крайні до сцени бічні місця) в театрі «Березоля». І не було це так рідко. Наприклад, на 1930 рік я мав 31 відвідини театру, пересічно коло трьох на місяць. Чимраз частіше я на цьому програвав, бо все більше ставало на сцені безвартісних «радянських» політизованих п’єс, але я ризикував і часом був винагороджений за це.

Театральне життя Харкова відбувалося за зразком попередніх років — суцільно українське зимою, злива російських µастролів літом. До українських театрів міста з осени 1929 року додалася українська музична комедія, себто попросту оперета, що відкрилася Оффенбаховим «Орфеєм у пеклі» — останній акт українізації мистецтва в місті. У російській, літній частині новиною було припинення µастролів видатних акторів на власний ризик з випадковою трупою. Останнє літо, коли вони ще траплялися, було літо 1929 року. Від того часу це були тільки організовані державні театри, з виставами, фіксованими ще в Москві чи Ленінµраді. Але серед таких театрів було чимало безвартісних на зразок московського червоноармійського, московського театру кол. Корша, московського пролеткульту, ленінградського театру робітничої молоді і т. п. Новиною було збільшення µастролерів з-поза Росії. Далі приїздив московський Єврейський театр Ґрановського, що грав мовою їдиш і тільки географічно був зв’язаний з Росією. Було два театри з Грузії — спершу театр Марджанішвілі з Кутаїса, який одначе нічим не різнився від російської провінції, звичайно, крім мови, а далі театр Сандро Ахметелі з Тбілісі; були два театри з Білоруси; один єврейський одеський театр драми під проводом Марка Терещенка. Він грав «соцреалістичний» — avant la lettre — репертуар і в соцреалістичному стилі, включно з Микитенковою «Диктатурою», поставленою так, як хотів автор, — яких два тижні перед тим, як на кін «Березоля» вийшла Курбасова вистава цієї п’єси. Можливо, що одеський театр привезено на бажання ВУСППівських кіл на чолі з самим Микитенком.

З не-російських µастролей вистав, що я бачив, три вирізнялися як ориµінальні й стилеві. Це були «Анзор» у театрі Ахметелі (офіційно театр звався «ім. Руставелі»), «Труадек» Жюля Ромена і «Мандрівка Беньямина III» Менделе Мойхер-Сфоріма в московському Госєті Ґрановського. «Анзор» був адоптацією «Бронепоїзда» Вс. Іванова, пересадженого на грузинський µрунт. «Анзор» був увесь побудований на масових сценах, ввесь час у русі, справжній коловертень руху. Рух був ніби стихійний, а водночас зорганізований, точно визначений. Без спроб пояснювати, він був такий динамічний, такий виразний, що від сцени навіть не можна було відірватися, навіть не розумівши грузинської мови. Здавалося, що тільки народ, чиє життя проходить у горах, був здатний на таку динаміку, на таку мову вирування мізансцен. Вистави Ґрановського в московському Госєті полонили іншим. «Труадек» належав до нечастих у репертуарі цього театру західних п’єс нового часу, і ця стилізація европейського через єврейське була незвична. Чимсь вистава нагадувала мені «Золоте черево» Курбасове. Це був синтетичний театр і дуже театральний. Подібно до цього, «Мандри Беньямина III» підносили міжнародну тему Дон-Кіхота в єврейському національному заломленні. Але співвідношення елементів тут було інакше: стилізація єврейського містечка панувала, тільки просвічувалася крізь неї загальнолюдська тема. Усі три вистави були виразно національні і водночас цілком у річищі модерного театру. Тут залягала подібність з першою дією «Народнього Малахія» Кулішевого в театрі Курбаса, подібність внутрішня. Бо темп і ритм слобожанського містечка в «Малахії» виключали динаміку «Анзора» і µрунтовно різнилися від ламаних ліній «Беньямина». Але в усіх трьох випадках спільним було шукання синтези національного і національно-традиційного з засобами новітнього театру.

З вистав російських театрів запали «Ревізор» Гоголя в театрі Меєрхольда, перенесений до Петербургу і поділений на епізоди і «У врат царства» Кнута Гамсуна в Московському Художньому театрі. Я визнавав культурність і ансамблевість цього театру, але це не бувмій театр, з його психологізмом і імітацією життя. Але зрідка цей театр підносився до наскрізної театральности, і такою була ця вистава, де також гра Ольги Кніппер-Чехової і особливо Василя Качалова належала до найвищих осягів акторської майстерности, що я будь-коли бачив. Качалов завжди полонив своїм особистим чаром, якого не можна навчитися, з яким народжується. Але тут він сполучався з мікроскопічною обробкою всіх деталів ролі. Гра була унікальна саме через це поєднання майже математичної точности з майже ірраціональним особисто-акторським чаром.

У ці роки я відкрив для себе ще один театр, що по-своєму відповідав моїм театральним ідеалам: Московський камерний театр Ол. Таїрова. У виставах театру Таїрова не було акторів рівня Качалова, але загальна ансамблевість дозволяла цим акторам сьогодні грати шипучу, як шампанське, оперету Лекока «Жірофле-Жірофля», а завтра похмуру «Любов під берестами» Юджіна О’Ніла, (якого тоді називали О’Нейль). Але з усіх тоді бачених (червень 1928 року) вистав найвище я цінив «Грозу» Островського. П’єсу, що стояла десь на межі між побутовщиною і людською драмою, Таїров і його провідна акторка Аліса Коонен піднесли до рівня майже античної трагедії, сильнішої, ніж О’Нілова драма. З усіх московських театрів Камерний був найбільше західноевропейський і найближчий до «Березоля». Хоч західні корені «Березоля» були більше німецькі, а Камерного — більше французькі. Та ця різниця не грала великої ролі, коли західне протистояло рідному малоросійському або занесеному російському, що здебільша вагався між Островським і Чеховим, — обидва мені однаково чужі. Те, що саме Камерний театр заграв «Патетичну сонату» Миколи Куліша, було, мабуть, не випадковістю. Куліш був теж драматургом Курбаса.

З харківських — а для того часу це значить також українських театрів — у двох я не пропускав жадної нової вистави. Це були Опера й «Березіль». В опері з приходом на постійну працю Арнольда Маргуляна музичний рівень вистав поліпшився, і кілька співаків достатньої кваліфікації становили ядро трупи, — такі як М. Литвиненко-Вольµемут, І. Паторжинський, Ол. Ропська, фаворит харківської публіки Микола Середа та кілька інших. Спорадично з’являлися сили з Галичини — Мих. Голинський, Ор. Руснак. Однак власного обличчя харківська опера не мала, і я не можу назвати жадної вистави, що була б не просто задовільною, а видатною. Був при ній і балет, але і він не виріс понад задовільну пересічність. Єдина вистава, що я міг би піднести, була «Золотий обруч» Бориса Лятошинського, яку я бачив 7 жовтня 1930 р. Дириµував Маргулян, режисером був запрошений з Ленінµраду М. Фореµµер, декоратором Ан. Петрицький. Та з ряду вистав Харківської опери ця не виділялася. Підносила її власне музика. Опера й перед тим виставляла сучасні українські опери й балети — Б. Яновського, М. Вериківського й підновлені старі на зразок «Купала» А. Вахнянина, та це були тільки вправи в наслідуванні орієнтованого на фолкльор раннього романтизму. Опера Лятошинського заговорила власною музичною мовою, і, хоч я тоді не міг би сформулювати, в чому була її ориµінальність, ця опера мене захопила. Харківська публіка її збойкотувала, як вона це зробила з такими найкращими виставами Курбаса, як «Золоте черево» або — пізніше — «Маклена Ґраса». Вистава опери Лятошинського зійшла зі сцени після дуже малої кількости вистав.

Лишається «Березіль». Він височів над усім іншим, що діялося в театральному Харкові. Але, коли я тепер проглядаю список п’єс, що я тоді в «Березолі» бачив, мимоволі постає питання: чи «Березіль» у цілому? Чи існував «Березіль» поза Курбасом? У театрі було кілька молодих режисерів — Б. Тягно, Я. Бортник, Л. Дубовик, Б. Балабан, К. Діхтяренко, В. Скляренко та ін., і вони разом поставили далеко більше вистав, ніж Курбас, Усі ці вистави були на певному культурному рівні, але чи вони були «березільські»? Чи дорівнювали нечисленним виставам Курбаса? Чи не могли б вони йти і, скажімо, в театрі Синельникова, абстрагуючися від мови вистав? Сьогодні мені здається, що в «Березолі» було, властиво, два театри: один, керований Курбасом, і другий — усіма іншими. Навіть ті самі актори були ніби різні в виставах Курбаса і інших. Скажімо, Йосип Гірняк був прекрасний Кум у «Народньому Малахії» і Чирва в «Диктатурі», а в «Мині Мазайлі» його гра межувала з геніяльністю, як і пізніше в ролі Зброжека в «Маклені Ґрасі». Але він таки був дуже посереднім актором, скажімо, в ролі Мавра в «Змові Фієско», що ставив Бортник, або в ролі Котьки в «Кадрах» Микитенка, що їх пізніше, але ще за Курбаса поставив у «Березолі» Л. Дубовик. Ті «інші» залюбки ставили російські п’єси, як от «Бронепоїзд» Вс. Іванова (Тягно), Микитенкові, як от ті самі «Кадри», приймаючи авторів текст як щось непорушне, а всього цього Курбас ніколи не робив. Як я бачу речі сьогодні, театр був готовий на відокремлення від Курбаса, що сталося силоміць, за ухвалою уряду, восени 1933 року. Світ не зносить геніїв, в ньому панували й пануватимуть посередності, і радянський режим на Україні в ті роки, використовуючи різні фактори для свого зміцнення, користався також з під’юджування посередностей проти талантів. Кілька разів я зустрічав Курбаса, як він простував з театру до свого мешкання на Жаткінському завулку, я бачу його й тепер, у брунатному хутром підбитому шкіряному плащі, з сивіючою гордою чуприною над високим чолом і гордовитим прямим носом. Я ніколи не бачив його в супроводі інших акторів, у веселому товаристві, він був звичайно сам, зрідка зі своєю дружиною Валентиною Чистяковою. Може, це була випадковість, але сьогодні ця самотність здається мені закономірною й символічною. Мемуаристи мало пишуть про розкол усередині «Березоля», але чи це не лицемірство й підфарбування історії, а чи воно справді так було і співробітники Курбаса, бувши від нього дуже і дуже далеко, не усвідомлювали цього? Відокремлення театру від Курбаса і Курбаса від театру пройшло відносно легко, і, визволений від генія, «Березіль» число 2 перейшов до «Загибелі ескадри» Корнійчукової так, ніби це був другий театр ім. Франка, одеська драма або харківський таки Театр революції. Операція невтралізації й нищення геніїв з української культури проходила розмірно легко, бо її підтримували посередності.

Якщо не говорити про те, що я умовно назвав «Березіль» ч. 2 (а можна було б назвати «Березолем» другого сорту), на роки мого студентства припало лише три нові Курбасові вистави: «Народній Малахій» і «Мина Мазайло» Миколи Куліша й перелицьована «Диктатура» Івана Микитенка. З них «Диктатура» здавалася мені в формальному сенсі продовженням «Золотого черева», тоді як обидві п’єси Куліша змусили Курбаса змінити напрям шукань, щоб донести суть і образи Кулішеві. Іншими словами, «Диктатуру» я бачив як режисерську виставу, тоді як у двох інших виставах режисер свідомо відсунув себе на задній плян, діючи не так цілісним задумом, як посередньо, через акторів. Це було діяметральною протилежністю тому, з чим Курбас засновував свій театр. «Жовтень», «Газ», великою мірою навіть «Джіммі Гіµµінз» і «Макбет» діяли передусім через масові сцени, через рух, через загальний ритм. Поодинокі актори, навіть такі, як Бучма або Гірняк у «Джіммі» або Мар’яненко в «Макбеті», були тільки дещо важливішою складовою частиною загального цілого. Їхня гра важила, але насамперед як складник руху маси. У «Малахії» й «Мині» Курбас відійшов від цієї засади він творив тепер вистави акторські. Пізніше, в своїй лебединій пісні, «Маклені Ґрасі» Курбас знайде синтезу обох підходів.

«Народній Малахій» на сцені народжувався тяжко. Він проходив через закриті вистави, що звалися «громадськими переглядами», а справді були організованими збіговищами ортодоксів, готових задушити кожну живу думку — чи то автора, чи то театру. Після такого громадського перегляду з’являлися знищувальні рецензії, але власне громада мала доступ лише до тих рецензій, не до самої вистави. Загального глядача не пускали, від театру, а особливо від автора вимагали переробляти текст, ставлячи зовсім непотрібні крапки наді, щоб, боронь Боже, хтось не міг розтлумачити виставу як протирежимову (тоді казали «контрреволюційну») й націоналістичну. Отже, я, не належавши до «громадськости», не мав можливости бачити першої редакції чи може й перших редакцій п’єси. Я дістався на «Малахія» тільки 8 квітня 1928 року. Не знаю, котра це була редакція, але там уже була додана автором на вимоги всіх партійних і поліційних хазяїв зовсім зайва сцена з харківськими робітниками, що пояснювали публіці, що, мовляв, Малахій — непоправний дивак або й просто божевільний — хоч це вже показувала вся п’єса, а зокрема сцена в домі божевільних.

Вистава мені сподобалася і не сподобалася. Аспекти критики радянського режиму мене мало цікавили. Зрештою і в п’єсі вони були тільки побічні до центральної теми несправедливости всякого суспільства і безнадійно загублених у тому суспільстві дон-кіхотів. Промовляла мені до серця й тема українського Дон-Кіхота, українського відповідника єврейського Дон-Кіхота, що його показав Ґрановський за допомогою талановитих акторів Міхоелса й Зускіна у своєму «Беньямині III» (показаному в Харкові в серпні 1930 р.). Якщо, отже, в «Малахії» були елементи критики радянського суспільства, вони були там тільки тому, що це було суспільство, а не тому, що воно було радянське. Щоб здійснити цю ідею, автор проводив свого героя через різні шари суспільства: від містечка (дуже сільського типу) до міста, а в місті через бездушний бюрократичний апарат, через будинок божевільних, через кубло наркоманів і повій. (Сцена з робітниками рішуче не вкладалася в цей маршрут, але хто з владущих дбав за цілісність мистецького задуму?). Було надзвичайно важким завданням зберегти цільність у цій зміні кіл пекла, що зветься сучасним світом. І я думаю, що цього завдання Курбас не розв’язав. Перша дія, село-містечко, була в усьому, від оформлення Меллера до останнього жесту Крушельницького в ролі Малахія, Гірняка в ролі Кума, Чистякової в ролі голубої Беаттріче приреченого українського села-містечка, була суцільною стилізацією, а в пляні Курбасового розвитку — ніби продовженням «Золотого черева». Але в міських сценах він не знайшов стилізації, і вони вагалися між натуралізмом і деклямативністю, не знаходячи ні єдиного стилю в собі, ні справжньої контрастовости супроти першої дії. Це була поразка режисера на шляху від театру масової динаміки до театру акторських образів. Поразка велетня, але все таки поразка.

«Мину Мазайла» я бачив 20 квітня 1929 року. Завдання, поставлене автором, було тут куди легше. Усе відбувалося в одному середовищі — міщанських колах Харкова, і на сцені рухалися маски, як у фарсах Мольєра. Курбас діяв тут не так через рух, бо й мас на сцені не було, хоч рух не був виключений з засобів вистави, — як через µротеск акторських характерів-машкар. Гірняк — Мина, Крушельницький — дядько Тарас, Ужвій — тьотя Мотя, Титаренко — Уля, усі, навіть картонний Мокій — Сердюк, були доведені до досконалости, і все було підпорядковане єдиному задумові, а монолог Мини про прізвище Мазєнін був у всьому моєму театрально-глядацькому житті одним з найвищих акторських осягів. Багатство інтонацій і жестів, підпорядкування кожного руху характерові образу, — це було справді неперевершене. За всім виразно стояв Курбас, але все знайшло життя в особистості актора, і це було виявом справжньої співдружности режисера і актора в новому театрі.

Але особисто мені більше присвічував театр, де все було диктоване режисером: і текст і оформлення і виконання. І саме такою була вистава «Диктатури», перекраяної Курбасом з дещо недолугого й прозаїчного тексту драматурга на трагедію загибелі селянства і втручання міста в споконвічний лад сільського життя. Кожний деталь «грав» на ціле, малі хатки на пляншетах, ритми ніби хвацької, а справді трагічної пісні «куркулів» «Рєвєла буря», перегони Малоштанового возика з Дударем у ньому — з «куркульським» возом, все-все чисто. Розмовна мова була піднесена в речитатив, натуралістичні інтонації цілковито усунені. Як колись Вол. Немирович-Данченко підніс заяложену «Кармен» у трагедію долі і смерти, як Таїров визволив побутову «Грозу» Островського в трагедію загибелі від кохання, так — але зовсім іншими засобами — тепер Курбас політичну аµітку підніс до широкого узагальнення приречености селянства в індустріяльному суспільстві, з тим на додаток, що ця трагедія тепер була не особиста, а суспільна, що збільшувало її значущість.

Але лінія суцільної трагедії накреслилася в творчості Курбаса щонайменше в його київський період — трагедія розриву людини зі своєю клясою («Газ» Ґеорµа Кайзера), трагедія отрути владою («Макбет» Шекспіра — історія Сталіна avant la lettre), трагедія української селянської Жакерії («Гайдамаки» Шевченка), — все це я бачив під час першого приїзду «Березоля» до Харкова в половині двадцятих років (і глядачем я був не байдужим, а захопленим).

У моїй суб’єктивній оцінці я бачу як найвищі осяги Курбаса три вистави — «Золоте черево», «Диктатуру» і «Маклену Ґрасу».

У кіні, яке ще лишалося німим, мої студентські роки відкрилися «Звенигорою» Ол. Довженка, яку я бачив 22 лютого 1928 року й закрилися його «Землею» (10 квітня 1930), посередині стояв його «Арсенал» (28 лютого 1929). У харківського глядача ці фільми не мали успіху, і він їх збойкотував, заля була порожня, і фільми трималися на екрані дуже короткий час. Але чого ж вимагати від людей, що виросли на «красивих» фільмах Максимова і «революційних» Чардиніна і Ко.! У критиці були заперечення проти «Звенигори» і громи й блискавки проти «Землі», де особливо обурювала поява голої жінки, яку зрештою вирізували, як і деякі інші надто незвичні кадри. В усіх цих фільмах дратувала статичність, відмова від сюжетної лінії (він покохав її, вона забила його...). Особисто я сприйняв «Звенигору» як заявку на видатного майстра, хоч я не думаю, що тоді розумів історіософію цього фільму, «Арсенал» дратував мене плякатністю в контрасті людей УНР і більшовиків-арсенальців, але «Земля» з її точеною пластичністю й зоровою досконалістю поодиноких кадрів, з її своєрідним баченням кожного предмета і філософією пантеїзму захопила мене. І ця зорова повноцінність кожного предмета, і ця філософія були новим словом у кіні, і це говорило, що прийшов до нього повновартісний майстер із власним світобаченням. Інша справа, що він ніколи не зміг дійти повного себевияву й тим самим досконалости, але цього тоді я ще не знав. З Довженком українське кіно стало мистецтвом, хоч і часто викривлюваним політичним пристосуванням чи диктатом.

На 1929 рік (15 червня) припав і кінодебют — для мене — Кавалерідзе з його «Зливою». Поза тим, слід у пам’яті лишили деякі чужі фільми — німецькі «Вар’єте» з Емілем Янінµсом і «Симфонія великого міста» і російський «Людина з ресторану» з Михайлом Чеховим. Таких акторських виконань в українських фільмах ще не було. З «режисерських» фільмів російських запали в пам’ять «Потомок Чинµиз-Хана» В. Пудовкіна з Інкіжиновим, тим самим, що допомагав Курбасові вийти з кризи, спричиненої провалом «Золотого черева», хоч цей фільм ледве чи дорівнював старішому того ж режисера — «Мати» за Максимом Ґорьким. Другий «режисерський» фільм, «Октябрь» С. Ейзенштейна не зворушив мене. Може тому, що він був надто політично-пропаµандивний, а жовтнева революція не належала до тих історичних подій, що мене захоплювали.

У такому колі вражень проходили мої студентські роки. Навчання з курсами Білецького, Булаховського, Шамрая, розмови й прогулянки з моїми друзями, трьома «Мишами» — Бармасом, Фінкелем, Тетієвським, Курбас, бойчукісти, Довженко, навіть перші досвіди викладання на курсах українознавства, — це було те, що визначало позитивне в ті роки. Звичайно, беручи кількісно, воно тонуло серед зливи пересічности, і на нього вже починався — поза-українські театри Ґрановського, Таїрова, Ахметелі, Меєрхольда — наступ «організованої пересічности», що мав вилитися в диктатуру Сталіна й його НКВДівських помічників. Але цього тоді ще не дуже помічалося, як не помічалося й чимраз нестерпніші побутові недогоди. З пізнішої перспективи це були щасливі роки.

Вони урвалися скоріше, ніж можна було сподіватися. На початку мого 4-го року навчання оголошено, що країна гостро потребує кадрів, і тому має відбутися прискорений випуск студентів. Це могло бути правдою для інженерів, не для вчителів. Але це було політичне гасло, і ми мусіли дотримуватися загальної течії. 1 лютого 1931 року, на 4 місяці скоріше, ніж передбачалося, з дещо пожмаканими курсами, нас пустили в світ. Перед тим, на третьому й четвертому курсах, виклади раптом припиняли, щоб послати студентів на село для участи у господарських кампаніях — прополювання або збирання цукрових буряків і подібне. Я ніколи не брав участи в цьому. Більшість студентів жили в гуртожитку, і там було легко їх зібрати й спрямувати на село. Але я жив приватно, далеко від студентських центрів, по мене ніхто не приходив, а я знов з’являвся, коли відновлялися лекції. Але тепер навчання перервалося не на тиждень чи два, а назавжди. До аспірантури я не міг подаватися, це був, отже, кінець науки. Мені видали диплом.

З нього дивиться на мене довгасте виснажене обличчя астенічного й вузькоплечого юнака, з високим чолом, над яким сторчма підводиться ледь закучерявлена висока чуприна, під ним горять екзальтовано й насторожено запалі очі, щільно стиснені губи ніби кличуть до мовчання. На високій шиї такий же високий комірець сорочки, занадто широкий для такої вузької шиї — або наслідок бідности, що не могла собі дозволити на підходящий розмір, або ознака браку товарів і неможливости вибирати відповідний розмір, а певніше і того і того. Юнак носить краватку, здається, чорну, але він не міг її як слід пов’язати, а шпонька на ланцюжку з’єднує, під краваткою, два краї комірця. Усе ніби каже: інтеліµентний, але вовкуватий, не зовсім на своєму місці. Текст диплома говорить:«Свідоцтво. Пред’явник цього громадянин Шевельов Георгій Володимерович (так!), що народився 1908-го року дійсно скінчив 1-го лютого 1931-го року повний курс Харківськ. (так!)Педагогічного інституту Професійної Освіти літ.-лінµв. факультет. Громадянин Шевельов Г. В. кваліфікується Викладачем (так!)мови та літератури в середніх учбових закладах. Це свідоцтво видав Харківський Педагогічний Iнститут Професійної Освіти за належними підписами та печаткою». Три підписи, печатка. Над усім герб У.С.Р.Р. з написом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». На світлобрунатній картонній обкладинці золотими літерами ще раз назва інституту.

Кінець. Ніяких урочистостей, ніяких бенкетів, ніяких групових фотографій, ніяких прощань і зідхань. Тепер треба дістати призначення на працю й їхати, куди пошлють. Посилати не квапляться, бо країна зовсім не плаче за тими передчасно випущеними вчителями.

Кінець-кінцем я дістаю призначення — до Амвросіївки на Донеччині, серед індустріяльної пустелі Донбасу. Амвросіївка лежить майже на кордоні з Росією. Перше видання УРЕ пише про неї:

«АМВРОСIЇВКА — місто обл. підпорядкування, центр Амвросіївського району Стал. обл. УРСР. Залізнична станція на маµістралі Москва — Ростов-на-Дону, 20 тис. ж. (1959). Великий центр цементної пром-сті в УРСР, Амвросіївський цементний комбінат, з-д залізобетонних конструкцій, підприємства харч. і швейної пром-сти, РТС, 4 серед., восьмирічна школа, школа робітничої молоді, індустріяльний технікум».

Я не хотів їхати до Амвросіївки, прощатися з Харковом, «Березолем», оперою, виставками, диспутами, журналами, культурними людьми. Треба було викрутитися з призначенням. Час на це був. Так чи так, мене там потребували тільки з вересня, коли починався новий навчальний рік — прискорені темпи готування кадрів на ділі забезпечили нам шестимісячну відпустку.

Чого я навчився, що здобув у своїх трьох з половиною роках навчання в тому, що починалося як ХІНО, а кінчилося як ХПІПО, а мало згодом перевернутися на університет? У сенсі академічному і в сенсі позаакадемічному, у ще одній клясі школи життя?

Я йшов навчатися літератури. Я знав, що примусовим додатком будуть усякі політичні, політехнічні й військові мудрощі. Через них я пройшов, склав усі іспити і, звичайно, нічого не навчився і ніяк не порозумнішав. Усе це було миляні баньки, конденсована порожнеча, випари, через які треба було пройти, вдихнувши якнайменше. Радянська система була мені уже перед навчанням і лишилася чужою далі. Що треба не бути дуже балакучим, я знав перед тим, і це не змінилося. У науці пристосування я засвоїв собі просту мудрість, що треба мати якесь «громадське навантаження», але таке, де не треба було б судити й винуватити людей, таке, що було б тільки заслоною від закидів, а поза тим треба стояти на іншому рівні, ніж більшість і система. Я вже згадував, що не їздив на жадну з таких частих кампаній ліквідації «проривів» — жнива, цукрові буряки, будь-що інше. За майже чотири роки навчання я тільки раз ішов у лавах обов’язкових двічі на рік — 1 травня і 7 листопада — демонстрацій. Але через те, що я не був у гуртожитку, був не там, де всі, це мені сходило з рук. Але не так виразно це було з панівною філософією, що мала два наріжні камені — матеріялізм і діялектику. Матеріялістом-антиідеалістом я не став, але відчуття (так, відчуття, не усвідомлення й розуміння) відносности обох світоглядів у мені виросло, і я не був певний, щу краще і куди я належу. А діялектика мене полонила, звичайно в спрощеній формі: теза — антитеза — синтеза. Тим більше, що тут було зерно надії на невічність тогочасної політичної системи й трибу життя: повинна ж прийти антитеза. Маркса й Леніна я вже тоді трохи понюхав, хоч більше з посилань на них, ніж з пильного студіювання повних текстів. У своїх доповідях, статтях я вже знав, щу і звідки треба процитувати. Хай це була маска, фальшиві зуби, але коли постійно носити маску, жувати фальшивими зубами, щось змінюється на обличчі, в роті. Коли я шукав у Курбасовій постаті «Диктатури» «діялектичної думки», це не була мімікрія. Я не став радянською людиною і ніколи не плекав думки стати комсомольцем або партійцем, така можливість жахала мене, але мій унутрішній опір був більше відрухом, ніж системою, і інші системи мислення були мені закриті. Закриті саме як системи.

Чи я навчився краще знати й розуміти літературу? Система навчання була така, що ми засвоювали речі про літературу більше, ніж саму літературу. Ми слухали лекції про письменника за письменником, про зміну стилів, але ми не надто заглиблювалися в твір як такий, в його механіку і в його музику. З української й західної літератур взагалі не було семінарів і лябораторій, з російської це було покладене на плечі Марµарити Орестівни Ґабель. Вона мала літературний смак, але їй бракувало і ориµінальности і глибини. Не було часу на багато читання літературних творів, і не випадок, що я просив матір перечитати за мене той чи той літературний твір і переказати мені коротко «зміст», себто сюжет і імена й характери дійових осіб. Я, наприклад, ніколи не спромігся — і досі прочитати «Чорні хмари» й «Над Чорним морем» Нечуя-Левицького, хоч був готовий до формального іспиту з тих повістей. І таких творів був не один, надто з західніх літератур, яких ми взагалі, можна сказати, не вивчали зовсім у безпорадному белькотанні Жінкина. З другого боку, одначе в викладах і Шамрая, і Білецького, і Ґабель було розуміння і філологічної школи, і формалізму, і ще живих традицій символістичного літературознавства доби «Вес-ів» і пізнішого «Аполлона» і ранішого «Золотого руна», і не було підтягання літератури під марксизм і боротьбу кляс. Власне, мій річник був останній, що протистояв офіційним вимогам такого типу, що зберігав зв’язок з розквітом вільної думки в розмаху від містицизму до формалізму. Заміна Шамрая на партійного журналіста Володимира Коряка, що, з його гострим носом в пенсне, наскокував, наче півник, на традиції, й цитував Леніна, й галасував про боротьбу кляс у літературі, була ніби символом наближення змін. Вододіл епох і світоглядів проліг десь 1930 року. Хоч я тоді не усвідомлював цього, але відчував.

Від Білецького й Шамрая я навчився також того, що незабаром мало стати найгіршою єрессю й проявом націоналізму: поділу старого письменства східніх слов’ян на окремі течії, українську й російську, простого принципу єдности традиції на єдиній території, зв’язку землі з писаним словом, коли Іларіон належав до української традиції, а Лука Жидята до новгородсько-російської, «Слово о полку» було нашим твором, а не їхнім. Цю засаду я вважаю за плідну й досі.

Зовсім новим світом для мене було мовознавство. Ідучи на літературний відділ я й не передбачав, що нас будуть пів-на-пів учити мовознавства, я взагалі не знав, що така наука існує, поза нудною шкільною граматикою. Мені, вже студентом, довго було невтямки, як мова може змінюватися, не перестаючи виконувати свою функцію органу спілкування, як учорашнійкот сьогодні ставкіт. Мовознавство не стало тоді моєю ділянкою, своє майбутнє я мислив як викладання літератури, але думати воно мене змусило. Мовознавство, як нам його тоді подавали, було досить провінційне. Наш список літератури, який я прочитав увесь, склався з довгої низки «вступів до мовознавства» російських лінµвістів з-перед того часу, найвиразнішим виявом яких була книжка Дмитра Ушакова «Краткое введение в науку о языке», що тоді витримало багато видань. Було там багато відомостей про поодинокі аспекти мови, але жадної суцільної картини. Структуралізм, фонологія, соціологія мови — усе це було поза нашим кругоглядом, а головне, — поза ним була будь-яка синтеза. І тут мій річник був останнім відносно вільним — прогалини й відсталість були спричинені не тиском згори, а провінційністю Харкова і, зрештою, провінційністю панівних прямувань у тогочасному російському мовознавстві, хоч там уже був Щерба, був Ларін, був Поліванов... Але після нас уже не було й того, що тоді звалося «порівняльною граматикою» чи то слов’янських, чи то індоєвропейських мов (хоч Меє ми читали), драстично врізано староцерковнослов’янську мову (якої і так Булаховський не любив).

З перспективи років час мого навчання був переломовим. Партійно-радянські вимоги ще не зазіхнули на провідні дисципліни, тільки оточували їх огорожею допоміжних — усяких тих історій партії, робітничого руху, національного питання тощо. Проявом свободи було й те, що не було обов’язкового відвідування лекцій, і так ми вносили свої критерії в прийняття чи відкинення приписаної програми. Усе це мало змінитися вже від наступного річника. Але мої однокурсники вийшли з того бідолашного ХПІПО вже без завершеної системи повної філологічної освіти, без латини й греки, не кажучи вже про санскрит, без історії релігії й вільної думки, але ще не втиснуті в реµлямент повної партійности. З нашого, вже невисокого горбка відкривався ще краєвид назад, до років «між двома революціями», 1905 і 1917-го, і краєвид не далеких уже сталінських касарень. Завіса перед першою з цих краєвидів впала зразу після нас.

І ще на одне мені відкривалися очі в роки мого навчання в майбутньому університеті: рустикальність України. Тоді я це, може, відчув, але не усвідомив ні в той час, ні багато років пізніше. Це була однобічна картина, бо це було не все українське село, а тільки та його частина, що прийняла радянську систему. Ниток особистої приязні й зрозуміння між мною й цією більшістю нашого річника не простяглося. Моїми приятелями стали Мишко Тетієвський, Мишко Фінкель, почасти Дмитро Чукин — люди містечок і міст, не люди села. Тоді я це пояснював саме радянськістю решти групи, і це, без сумніву, відіграло велику ролю, але це було не все. Як я тепер бачу, це була також рустикальність, незалежно від політичних переконань і ними вмотивованої поведінки. Я не вийшов з-під солом’яної стріхи і ніколи не міг би почуватись своїм під нею. Але це був складний комплекс. Я не хотів належати і до росіян. Ірочка Воробйова була людиною з іншої планети. Росіяни були панами, я волів бути з андердоµами. Українці були в потоптанні, але і в ставанні. Перше викликало симпатію, друге — бажання рухатися разом. Хоч як це дивно й на погляд ззовні нелогічно, моя українськість визначилася тоді. Те, що я потім — великою мірою випадково — потрапив на викладання саме української літератури й мови, закріпило цю настанову, але не створило її. Але кардинальна відмінність між мною і українською більшістю нашої групи була та, що вони йшли своїм шляхом, бо він був ним уготований обставинами їхнього життя, а я вибирав. Можливо, якби не українізаційна політика тих часів, я пішов би за інерцією свого середовища в його зверхніх виявах і став би російським діячем. Але не тільки українізація або не сама вона, а в комбінації з тими переслідуваннями української культури й мови (не кажучи вже про політичні структури), що почалися від тридцятих років і тривають з чимраз більшою силою досі. У мені витворився тоді комплекс не тільки приналежности до української стихії й культури, а й комплекс самостійництва. Я занадто багато вклав себе в цю культуру, щоб пристати на її знищення, а єдиний рятунок від такої перспективи була самостійність і викорінення російського з України. Інша справа — реальність такої програми. Часом я вірив у таку реальність, часом був переконаний у її відсутності. Але вгору чи вниз, — іншого шляху я не бачив. І це зформувалося в мені в роки моїх високих шкіл.

Від індустріяльної пустелі Амвросіївки треба було рятуватися. Формально це було можливо. Я не діставав стипендії, бувши студентом (хоч був звільнений від платні за навчання), а тому не мав формального зобов’язання їхати, куди мене призначать. Але треба було дістати формальне звільнення. Тут допомогла біда. На аспірантуру я не міг сподіватися, не міг навіть про неї клопотатися. Перевірка тут була б уже не конвеєрна, як було зі студентами, а суворо індивідуальна. До аспірантури так легко не пускали, і всякому «соціяльно чужому» елементові шлях був перегороджений. Було б чудом, якби при такій перевірці не виявилася «злочинність» мого батька, адже кожний у нашому домі знав, хто він, той батько, був, а шлях від університету до «Саламандри» не був довгий. Та й ледве чи дістав би я рекомендацію від партійного осередку, з моїм ухилянням від кампаній, неприсутністю на святкових демонстраціях і фіктивністю мого «громадського навантаження». А треба було рекомендації не тільки від професорів, а й від партійного проводу.

Булаховський про причини моєї пасивности, звичайно, не знав і, мабуть, думав, що вся справа в моїй боязкості. І він сам звернувся до мене з пропозицією подавати на аспірантуру. Шляхетність його вдачі виявилася з додатку до пропозиції:

— Якщо Ви не хочете з мовознавства, подавайте на аспірантуру з літератури. Я поговорю з Олександром Івановичем Білецьким, і не сумніваюся, що він вас візьме.

Не пам’ятаю вже, як я викрутився, але позбутися «небезпеки» аспірантури було легше, ніж небезпеки вигорілої до білуватости, Богом проклятої (я пізніше бачив її з вікна поїзда, їхавши на Ростов) Амвросіївки. Тут допомогла біда. Але спершу маленький коментар до репліки Булаховського. Відступаючи мене іншому, він автоматично згадав Білецького і не згадав Шамрая. Білецький, як і сам Булаховський, належав до кола обранців науки, кола створеного ще в старому Університеті. Шамрай був parvenu. До того і в гармонії з тим Білецький репрезентував російську й західні літератури. Шамрай — українську, яка теж була parvenue. Булаховський був без закиду толерантний до української мови, культури, українських студентів. Але в підсвідомості існувала в нього, як і в усіх людей російської культури в Харкові, а, либонь, і скрізь, своя шкала цінностей, і речі українські не котирувалися там високо. У цю підсвідомість не могло вкластися, що юнак здібний (в оцінці Булаховського) і добрих манер міг бажати піти на українську, в руки Шамрая, що, незаперечно, був mauvais ton, присвятити своє наукове життя Миколам Джерям, Чіпкам Варениченкам, а зрештою й різним тим Катеринам чи Наймичкам. Та це між іншим.

Біда була та, що кілька місяців перед тим у матері знайшли злоякіснийупух на нозі під коліном. Старий Кудінцев узяв матір до лікарні на операцію. Було це в Олександрівській лікарні недалеко від вокзалу. (Харків мав дві великі безплатні лікарні, друга, більша, Миколаївська, була ще далі, в районі великих заводів). Не так давно моя сестра вмирала в малій і платній лікарні на нашій таки вулиці, Римарська, 19, але тепер приватних лікарень уже не було, а коли й були, то в родині, що складалася з прибиральниці й студента, не було спромоги ними користатися. Не було, отже, мови про окрему кімнату — чи, як називали, палату, і в Олександрівській лікарні мати лежала в величезній палаті на десятки пацієнтів. Але Кудінцев був добрий хірург, а мати була його давня знайома. Операція була не дуже складна, і небезпеку усунено, але, щоб вона не відновилася, Кудінцев наказав лікування радієм, сеанс за сеансом. Лікування радієм тоді було новиною, і приступне воно було тільки в великих містах.

Це й стало порятунком від Амвросіївки. Я взяв лікарську посвідку про конечність сталого лікарського нагляду і радієвих процедур, дістав авдієнцію в ректора тогочасного ХПІПО, — здається, це був Гаврилів, з галичан, пізніше винищений. Вперше в житті я був у радянського вельможі в кабінеті з портретами й важкими портьєрами, перед величезним писемним столом і м’якими глибокими фотелями, вперше я проходив через передпокій, де доступу до ректора пильнувала секретарка. Сама авдієнція була коротка. Я думав, що Гаврилів буде вимагати, щоб я таки їхав до Амвросіївки, але він сприйняв мою заяву без хвилювання і лише сказав:

— Гаразд, можете не їхати, але я не можу підшукати Вам працю в Харкові. Шукайте самі.

Я зробив висновок, що країна не потребувала так страшно нових учителів і що Гаврилів аж ні трохи не переживав трагедію амвросіївської школи, що лишалася оце без приділеного нового продукта радянської освіти й виховання.

Я був вільний. На мені не тяжіло жадних зобов’язань. Моя alma mater відпустила мене без сліз і зідхань. А що тільки вона репрезентувала для мене всю державну систему, то й тут на якийсь час я був зданий на самого себе. Але ніхто за мене й не дбав. А життя на пенсію моєї матері, щось коло 30 карбованців двом особам на місяць, не було можливе, хоч мешкання — одна кімнатка на 8 квадратових метрів — фактично нічого не коштувало. Я кинувся на переклади.

Тоді українізація в видавничій справі ще тривала. Технічну літературу для робітників видавали переважно по-українськи. Але автори цих брошур і підручників не вміли писати українською мовою, вони подавали свої рукописи до видавництв препоганою, неоковирною, але російською мовою. Але і видавництва не мали технічної інтеліµенції, здатної висловлювати ці речі по-українськи. Тож вони радо хапалися за кожного, хто пропонував свої послуги, хоч ті добровільці поняття не мали про українську (та й російську) технічну термінологію, ба й загальне знання української мови в багатьох із них не стояло, скажім, на рівні Рильського.

Я подався до ДВОУ, Державного видавничого об’єднання України, на Сумській, один чи два будинки від рогу Римарської, майже дома, і потрапив до рук редактора Журківського. Журківський зрадів, діставши неофіта, і одразу вручив мені недбалий машинопис на жовтому папері якоїсь брошури про кріплення шахт, про зарубні машини та подібні речі, ніби призначені для всіх Амвросіївок Донбасу. Мені пораджено придбати загально-технічний словник Шелудька, і ось я взявся до праці. Про шахти я поняття не мав, практики перекладу не мав ніякої, слово за словом ліз до словника Шелудька, часто зовсім не уявляючи собі загального значення того речення, що його перекладав. У заблощиченій нашій кімнатці, за маленьким столиком (колись дамським, він належав моїй сестрі; на більший не було місця, бо кімнатка могла прийняти тільки двоє ліжок, шафу, стілець і цей столик), під рев примусів і цвенькіт господинь з комунальної кухні, через яку до нас ішлося, я день і до пізньої ночі гортав сторінки словника Шелудька, знаходив незрозумілий український відповідник до незрозумілого російського терміну і клав його, ніколи не бувши певний, що сказав те, що мав на думці малописьменний автор, на папір.

Не без важких сумнівів поніс я свій витвір до Журківського. Він лишив його в себе, і за кілька днів я прийшов по наслідки. Журківський добре знав українську мову й розумівся на техніці перекладу. Мій був добре покреслений, і пасус за пасусом Журківський тикав мене носом у всі невідповідні місця. Це від нього я навчився, що переклад не повинен бути буквальний (бо так я його в своїй зеленій недосвідченості робив), але вся біда була в тому, що для того, щоб переклад не був буквальним, я мусів би розуміти, щу я перекладаю, а цього саме бракувало, і про це я одверто казав Журківському, на що він мені, не без душевного болю, відповідав, що, мовляв, хто ж його розуміє. Так я був висвячений у перекладачі. Не пам’ятаю тепер назв того, що я перекладав, пригадую тільки, що технічні речі, де я був проваджений Шелудьком, змінялися якимись природничими, де мою руку водили інші термінологічні словники, видані київською Академією, але де я розумів так само дуже небагато. Не знаю, чи мої переклади побачили світ, але певний, що коли так, то їхні споживачі так само мало могли в них зрозуміти, як і я. Бож нема де правди діти, ніхто не знав термінології, пропаµованої в технічних словниках Академії, а найменше — індустріяльні робітники Донбасу чи Харкова. Прищеплювати її треба було від школи, а не від видань, а з українізацією технічних шкіл справи теж не йшли просто й легко. Усе це було чимсь середнім між фантастичною утопією і мимовільним фарсом. Але для учасників воно обернулося, як відомо, трагедією. Лишалося яких два роки до припинення цієї гри, і не більше для перебування Журківського та його колеµ на волі. 1933 року все розгромлено, всіх дійових осіб зліквідовано. Я не потрапив тоді до жертв терору тому, що моя перекладацька діяльність була короткочасна. Я переклав кілька брошур і відійшов, зберігши приємний спогад про Журківського як учителя і як людину, що мала тягти працю, що не могла мати шансу на успіх, хіба б між Україною й Росією поставлено неперехідний бар’єр, а політика виключення всього російського тяглася б кілька десятиріч.

Але я відійшов від перекладацького покликання й перекладацьких мук не через те, що усвідомлював безнадійність цієї праці. Скільки можу пригадати, такі міркування тоді не стояли на перешкоді моїй діяльності. Я вже понад десять років був радянський громадянин, і, відповідно до цього факту, я міг мати сумніви щодо поодиноких явищ, міг бажати переродження чи загибелі системи, але вже не був спроможний ствердити для себе, що той чи той аспект політики був просто блеф, що в розгрі Скрипник — Сталін перший, нічим не захищений, мав загинути а вся його політика буде перевернена проти самої себе.

Ні, причина мого відходу від перекладацької діяльности була далеко простіша, хоча механіки цієї простої причини я тоді теж не розумів. Перекладацтво тим не задовольняло, що за нього майже не можна було дістати винагороди. Формально був, звичайно, призначений гонорар і один день на тиждень був призначений на виплати. Ми приходили того дня, перекладачі і автори, коло видавничої каси були вже довжелезні черги, віконечко зачинене, ми стояли, потім нас повідомляли, що сьогодні банк не дає грошей і виплат не буде. Або що банк дав мало грошей, і виплатять лише кільком, хто був першим у черзі або — найчастіше — за спеціяльним викликом. І, простоявши кілька годин, ми поверталися без грошей, як і прийшли. Це не були самі перекладачі, тут були і автори, тут можна було побачити й не одного письменника, особливо з тих молодших, хто не діставав через задні двері. Бо ДВОУ об’єднувало всі державні видавництва. Формально причиною невиплат банком — видавництву, а видавництвом — нам було невиконання плянів, недотримання бюджету... Не можу сказати, чи в дійсності це не було одним з заходів у приборканні людей розумової праці, творців слова, хоч би яким недолугим — наприклад, у моєму випадку це слово було.

Перекладацтво — хоч там що кажи, вільна професія — не забезпечувало, отже, ні матеріяльно, ні формально, — бо перед обличчям законів і розпоряджень це не була праця. Треба було знайти працю, а ця праця, відповідно до мого диплома, мала бути вчительська. Це здавалося непереборною перешкодою. Бо на працю спрямовували, на це були офіційні канали, а від мене ця система централізованого постачання робочої сили відмовилася, лишивши мене на самого себе, себто на нуль, на ніщо. В дійсності, одначе, це показалося дуже простим. У моєму випадку централізована система виявилася ніби ситом з великими прогалинами.

У газеті харківській (тоді «Харківський пролетар», пізніше «Соціалістична Харківщина») мені трапилося оголошення Українського комуністичного газетного технікуму про набір студентів. — Тоді всі технікуми влітку містили оголошення про те, скільки студентів вони приймуть на новий навчальний рік і які вимоги до вступників. Серед низки оголошень суто технічних або економічних технікумів це було єдине, що стояло ближче до гуманітарних фахів. І я подумав, що було б добре влаштуватися саме там на працю. Мова й література належали б там не до небажаного наддатку, а до провідних дисциплін. Правда, я боявся «комуністичности» цього технікуму — туди приймали тільки комсомольців і членів партії, але не уявляв собі, щоб їхні викладачі були всі партійні — в ті роки партійців — викладачів мови фактично ще не було. Спробувати, подумав я, не може пошкодити. Було, правда, ще моє злощасне «соціяльне походження», але тут міркування було й таке, що, саме бувши в «комуністичному» оточенні, я був би під меншою підозрою. Якщо ти в пащеці звіра, тобі не загрожують інші звірі, а цей не проковтне, бо і так тримає тебе в пащеці. Було ще й дрібне міркування про сприятливу адресу цього УКГТ. Він містився на Сумській, між великим пустирем, де колись стояла Мироносицька церква, а тепер місце було обгороджене парканом, за яким мав бути будований оперний театр, що ніколи не будувався, і будинками, що прилягали до Сорокинського провулку, де я 22 роки перед тим народився. Від «Саламандри» це було п’ять хвилин пішки.

Так сталася ця спроба, в успіх якої я не вірив. Мабуть, я саме тому і йшов так легко на неї, що не вірив в успіх, це був майже жарт. Одного погожого літнього дня я вирушив до будинка, повз «оперний» пустир, повз будинок, де містилося ДВОУ, зійшов на котрийсь там вищий поверх і запитав завуча (завідувач навчальної частини, друга особа в навчальних закладах після директора). Мені сказали, що його прізвище Григор’їв, і впустили до його кабінету, зовсім не схожого на урочистий кабінет ректора університету, тут не було ні картин, ні масивних меблів, усе було не рештки старого університетського світу, а новий, ще на впорядкований, пореволюційний. Григор’їв був щуплявий, пружинистий, говіркий і експансивний, виглядав на зовсім молодого. Тут між нами відбулася розмова, яку після привітань я започаткував легкою брехнею:

— Мені казали, що Ваш технікум потребує викладача української мови й літератури.

Я думав, що тепер Григор’їв скаже мені, що нічого подібного нема, викладачів вони мають і нікого не шукають. Але він надзвичайно зраділо ствердив, що так, дійсно, їм потрібний такий викладач, і тільки запитав, від кого я про це дізнався. Я викрутився.

— Ви не будете знати. Мені казав один знайомий, а він це чув від свого знайомого. Прізвища цього я не знаю.

Знову була добра нагода викинути мене, і знову цього не сталося. Я показав свій непоказний диплом, дістав трафаретну анкету, яку повернув наступного дня заповнену, дістав запевнення, що викладачі не мусять бути «комуністичні». За кілька днів мене прийнято на працю. Від 10 серпня 1931 року я мав офіційну посаду. Так просто, зайшовши з вулиці, без рекомендацій, без характеристик, без знайомств. Григор’їв був справді easy going людина, але це мусило пройти, як і всі призначення через «спецчастину» — службовця НКВД, приставленого тут, як і в кожній радянській установі, щоб стежити, перевіряти, викривати. Звичайно, технікум не програв на цьому. Я не робив диверсій і саботажів, я працював сумлінно і радо. Але ніхто не міг цього наперед знати.

Моя праця в технікумі тривала сім років. За цей час технікум змінив свою назву — він став газетним училищем, за офіційною термінологією, а після смерти, 1936 року, Миколи Островського, цього жалюгідного письменника-неписьменника, що через свій комуністичний фанатизм, а може, й через те, що, бувши українцем, писав по-російськи, сталінці зробили ідеалом людини і автора. Змінилася і адреса. Це стояло в зв’язку з утворенням УКІЖу, Українського комуністичного інституту журналістики. Перед тим редакторів газет готував спеціяльний відділ Інституту комуністичної освіти ім. Артема (технікум готував газетних працівників, підпорядкованих редакторові, себто молодших). Тепер з того створено окремий інститут і надано йому будинок на Московській вулиці недалеко від її злиття з Рибною й перед мостом через Харків. Хоч технікум формально не підпорядковано інститутові, але приміщено в тому ж будинку. Виклади інституту відбувалися зранку, технікуму — ввечорі. При цьому технікум утратив Григор’єва. Новий директор Лев Абрамович Поліщук, клясичний антропологічно тип єврея з Правобережжя, з колишньої «черти осілости», з довгим горбатим носом і гаркавимр, призначив на завуча свою одноплемінницю й, здається, далеку родичку, Фельдман. Вона не була такою easy going, як Григор’їв, власне, вона не розуміла й не хотіла розуміти жартів, комуністичних приписів дотримувалася суворо. Коли скоро після розгрому опозицій Сталін забрав усі віжки в свої руки, я за старою звичкою сказав щось про «вождів партії», на що дістав дуже значущу поправку від товаришки Фельдман:

— У нас нема вождів. У нас є один вождь! —

що я відтоді добре засвоїв. З обов’язку служби Фельдман ходила, без попередження, на виклади кожного педагога, щоб перевіряти «якість його праці», зокрема ідеологічну. З моєї лекції вона завважила що викладаю я добре, але не повинен сідати на стіл. Це я робив, щоб краще бачити кожного студента, але також тому, що стояти цілий день, при часом 12 годинах праці, було справді втомно. Але цьому завваженню Фельдман я не підпорядкувався і дотримувався своєї звички до кінця педагогічної кар’єри, вже в Америці. Тепер я думаю, що тут підсвідомо грало свою ролю й бажання не бути надто формальним, водночас аж ніяк не зливаючися з студентами.

Сім років у технікумі великою мірою були роки, викреслені з життя. Потворне навантаження — мінімум двадцять годин лекцій на тиждень, а часто до сорока плюс готування до лекцій, плюс перевірка студентських домашніх завдань, плюс іспити, плюс допомога відсталим студентам — це поглинало ввесь час, це виснажувало фізично. Перший рік я ще викладав українську літературу — це було легше, бо не треба було читати диктантів і домашніх завдань. Але аналіза творів була виключно ідеологічно-політична, а наголос був на «виробничих» романах найновішої дати, таких, як «Роман міжгір’я» Івана Ле або «Крила» Вол. Кузьмича, які з літературою не мали багато спільного. Після першого року, отже, я перейшов виключно на викладання української мови. Це, були, певна річ, практичні курси малої наукової ваги, але я розумів усе таки, що роблю добре й чесне діло. Від 1934 року починаючи, треба було десь проїхатися на адресу буржуазних націоналістів-шкідників, але поза тим курси ці були вільні від брехень і прищеплювали не тільки знання мови, а й любов до неї. Але в цих курсах до праці в авдиторії додавалися домашні завдання, і це була кара Господня.

Часу на щось інше, поза працею, лишалося крихти, і вже напевне не було можливостей для наукової праці. Але я й не прагнув цього. Я добре пам’ятав про чорну пляму свого «соціяльного походження» і про неможливість будь-якої іншої кар’єри. Я мав як на вчителя добру посаду, моя авдиторія знала вагу мови й радо вивчала, мої курси не були чимсь стороннім, як вони були б у кожному технічному технікумі, — вибачте, училищі, — і серед студентів були такі, з якими працювати було приємністю (про них далі). Я уявляв собі все своє дальше життя в цій колії, я розумів, що з даних мені можливостей ця була найкраща, і мої мрії про наукову працю, про творчість сумирно спали, не надто мене тривожачи. Аж поки в середині тридцятих років несподівано Сталін не змінив тогочасної партійної лінвії, проголосивши, що син за батька не відповідає. Правда, з одним винятком — улітку 1933 року, я зробив спробу вийти в театральну журналістику. «Літературна газета» вмістила мою рецензію на Мольєрового «Пурсоньяка» в «Березолі» в поставі Леся Дубовика. До «Вістей» я подав рецензію на вистави московського Театру ім. В. Немировича-Данченка, що тоді µастролював у Харкові з виставами «Корневілльських дзвонів» і «Карменсіти й солдата», обидві вистави — спроби оновити заяложених «улюбленців публіки» — оперету Планкета і оперу Бізе. Особливо остання, перетворена з еспанського кіча на свого роду трагедію долі, щиро захопила мене. У редакції «Вістей» я несподівано потрапив до рук Юрія Лавріненка. Хоч ми знали один одного з вигляду ще з наших студентських років, але тоді ми не говорили один з одним, бо він був на іншому річнику, ніж я. Це був справжній сюрприз — знайти його тепер і познайомитися. І в нас було багато спільного. Я любив брошурки Лавріненка про Тичину, про Чумака, про Еллана-Блакитного, ми обидва знали, де в літературі — література, а де кон’юнктурне шумовиння. Ми не раз зустрічалися в ті короткі літні місяці 1933 року, і, хоч ми не вели якихось протирежимних політичних розмов, ми внутрішньо знали, що поділяємо багато культурних і літературних оцінок, як і трагічне нерозуміння того, що діялося з приїздом Постишева, самогубством, у травні, Хвильового і, в липні, Скрипника.

У вересні відбулася в «Березолі» прем’єра «Маклени Ґраси» Миколи Куліша. Це був уже відьомський шабаш навколо Куліша й Курбаса. Ми вирішили, що Куліша врятувати не можна вже було, але треба спробувати врятувати Курбаса, і ми спільно написали для «Вістей» довгу і — думаю — добру статтю про цю виставу. Коротко згадавши «порочність» п’єси Куліша, ми давали докладну аналізу праці Курбаса і акторів, підносячи її як вершину українського театру. Таран (редактор) не пустив статтю до друку. Ми ще не знали, але він уже знав, що ЦК партії ухвалив позбутися Курбаса, і ніщо вже не могло ні його, ні його виставу врятувати. У моїй особистій біографії факт непояви цієї статті був щастям. Якби її надрукували, безсумнівно, я б пішов слідами Куліша й Курбаса. Але мені дуже шкода, що я не маю тексту цієї статті і, звичайно, ніхто не має, бо Таран, напевне, не передав її ні до архіву «Вістей», ні до якогонебудь сховища документів. Це був вибуховий матеріял, і його треба було знищити. Після катастрофи з цією статтею мій недавній, але добрий друг Юрій Андріянович зник з «Вістей», а незабаром і утратив волю. Я не бачив його аж до зустрічі — разючо неправдоподібної — в німецькому Києві 1943 року, десять років після геніяльної й трагічної «Маклени Ґраси».

Я не знав тоді про його арешт. Але події і сліпому показали б, що лізти в театральну критику був не час. Усе ориµінальне й талановите влягало знищенню, а різні «загибелі ескадр» не потребували людей самостійної думки. Спроба виходу на журналістичну арену закінчилася зрозумінням безнадійности таких спроб і приречености тих, хто б такі спроби робив. Я був знову в своєму технікумі, чи то пак училищі, кажучи стилем Возного й сталінських апаратчиків, я знов читав у дев’яноста примірниках домашні вправи своїх студентів, і я не повинен був підводити голови, навіть у потаємних мріях. Я був учитель і тільки учитель, і це було неймовірне щастя супроти тих, хто гинув у приполярних таборах, і проти тих науковців і діячів культури, що мусіли в приписаних «проробках» — викривати своїх колеµ у наявних і вигаданих злочинах. Я вчив писати«директор», а не«діректор» або«деректор», це було мало, але в цьому не було брехні. І була поза тим любов, моя і моїх студентів, до своєї мови, до своєї літератури, ба навіть до бодай елементів ориµінальности в мисленні й стилі.

Кожний сумлінний учитель вкладає частину себе в учнів, і до його втіх належить знайти хвилю тепла з другого боку, від учнів. Люди люблять дзеркала, що показують їх самих у вигідному світлі, і такі дзеркала особливо ціняться, коли вони в людських душах. Є люди, що взагалі не можуть жити, не бачачи себе відбитим в інших. (Такою дзеркальною людиною був, приміром, Роман Якобсон, але його це вело до позування й брехні). З усіх кар’єр для них найпридатніша — педагогічна. В учительській праці імпонує й нерівність партій. Учитель може любити своїх студентів, але він поставлений понад ними. Він може до певної міри переходити цю межу, але це акт його доброї волі, і руб ніколи не стирається до кінця. Для мене, людини комплексу другої парти, було неусвідомленою приємністю бачити себе силою обставин висуненим у провід. Не я рвався вперед і вище, я був скромно згодний на другу парту, — зацікавлення й захоплення учнів само виносило мене вгору. Зберігаючи всі свої притаманні комплекси, я опинявся нагорі. Я любив — мене не тільки любили, але й шанували. Це все створювало можливість прийняти обмеження своєї долі до вчительської.

Це не хизування: студенти мене любили. Дехто з них бував у мене дома, дехто листувався, дехто давав мені свої перші літературні спроби. Особливо ті кращі. Напевне, були й такі, що були в конфлікті психологічному зі мною. Я не пригадую таких, що означає, що від мене до них не йшов струм тепла, бажання зрозуміти, побачити одного в одному. Це під впливом студентів я був у пошані також в адміністрації. Ні з Поліщуком, ні з Фельдман у мене не було особливої приязні, та й як могла бути, коли наші біографії були такі відмінні. Але вони мене цінили як чи не найпопулярнішого і найуспішнішого викладача. На роковини жовтневої революції 1933 року (того самого, коли я пробував рятувати Курбаса) мене — цитую з офіційної ухвали — «за високу якість викладання і участь у громадській роботі» премійовано портфелем з монограмою і «грамотою». У кінці того ж навчального року, в липні 1934 р., мене «за гарний метод викладання» премійовано бібліотечкою на 100 крб. На жовтневі роковини того ж року «за високу якість викладання» мене нагороджено цінним пакетом на 150 крб., у червні 1935 року «відмічено ударну роботу», у листопаді того року видано «грамоту ударника». У грудні 1935 року дано мені премію в розмірі місячної зарплатні, у червні 1936 року — 200 крб... У попередньому тексті я писав про те, як Поліщук дістав донос від Варвари Столяренко про моє неприпустиме, вороже «соціяльне походження» і не дав йому ходу. Мене врятувало не лише моє зухвале трактування фактів, а і моя популярність. Поліщук не хотів іти наперекір настроям студентів, а ще важливіше, він не хотів бути відповідальним за висування й нагороджування «клясово-ворожого елемента».