Якщо подорожній одної зимової ночі

Х

Ти п’єш чай із Аркадіяном Порфировичем, одним із найвидатніших умів Ірканії. Не дарма він обіймає посаду генерального директора архіву Державної поліції. Це перша особа, з якою тобі наказано встановити контакт, тільки-но ти прибудеш до Ірканії (це частина місії, яку доручило тобі атаґвітанське верховне командування). Він призначив тобі зустріч у затишних залах бібліотеки, що діє при його відомстві, «найповнішої і найсучаснішої бібліотеки в усій Ірканії, – як запевнив він тебе на самому початку розмови, – де всі заборонені книжки, навіть друковані на циклостилі, на машинці або рукописні, класифікують, каталогізують, мікрофільмують і лишають на довічне зберігання».

Коли власті Атаґвітанії, що тримали тебе під арештом, пообіцяли випустити тебе на волю з умовою, що ти виконаєш для них одну делікатну місію в далекому краї («офіційну місію з таємними дорученнями, а також таємну місію з офіційними дорученнями»), ти хотів був наодріз відмовитись. Тебе ніколи не тягнуло на державну службу, ти не чув у собі покликання бути таємним агентом, та й про те завдання, що ти мав би виконати, говорилося якось дуже туманно, усе навздогад та навтяки. Тож ти мав усі підстави надати перевагу камері зразково-показової в’язниці над непевною подорожжю до засніженої ірканської тундри. Але ти прикинув, що в тюрмі, так чи так, нічого доброго не висидиш. Крім того тебе заінтригувало це завдання, «що, на наш погляд, могло б зацікавити вас як читача». Нарешті, ти гадав, що зможеш надурити їх: удати, ніби згоден допомогти їм у їхньому плані, щоб самому звести його нанівець. Керуючись такими-ото міркуваннями, ти пристав на їхню пропозицію.

Генеральний директор Аркадіян Порфирович, здається, чудово розуміє твоє становище, а зокрема твій душевний стан, і говорить із тобою підбадьорливо-повчальним тоном. – По-перше, ми не повинні спускати з очей ту обставину, що поліція – це та сила, що тримає світ укупі. Без поліції він приречений на розпад і розклад. Тому природньо, що правоохоронні органи різних, навіть ворожих режимів мають спільні інтереси й готові співпрацювати. У сфері книгообігу...

– Йдеться про вироблення єдиних методів цензури в країнах із різними режимами?

– Не йдеться про одностайність. Йдеться про створення системи, в якій різні методи взаємно зрівноважуються і підтримують одне одного...

Генеральний директор запрошує тебе поглянути на карту світу, почеплену на стіні. На карті різними кольорами позначено:

– країни, де книжки заборонені як такі і систематично конфісковуються,

– країни, де вільно читати тільки ті книжки, що видані й ухвалені від Держави,

– країни, де існує груба, свавільна й непередбачувана цензура,

– країни, де цензурою відають педантичні й підступні інтелектуали, що роблять свою справу хитро й тонко, цензуруючи не тільки самі тексти, а й укриті в них імплікації та алюзії,

– країни, в яких є дві мережі розповсюдження книжок: легальна і підпільна,

– країни, де нема цензури з огляду на брак книжок, та зате багато потенційних читачів,

– країни, де нема книжок, але ніхто не горює через їх відсутність,

– нарешті, країни, де продукуються сотні книжок на будь-який смак, різного стилю та різної ідейної спрямованости, але люди давно збайдужіли до читання.

– У наш час ніхто так не цінує писаного слова, як поліційні режими, – каже Аркадіян Порфирович. – Що може переконливіше свідчити про справжню вагу письменства, аніж ті суми, які видаються, щоб контролювати його і тримати в шорах. Там, де письменство є предметом пильної і невсипущої уваги з боку влади, воно набуває виняткового авторитету, який годі навіть уявити в тих країнах, де воно сіється й розростається безконтрольно, як невинна, не пов’язана ні з яким ризиком розвага. Звичайно, в репресіях теж треба знати міру: робити відлиги, щоб письменники могли трохи перевести подих, на те – на се дивитися крізь пальці, чергувати нагінки з періодами поблажливости (але все це з певною дозою непередбачуваности, щоб не сказати сваволі). Бо ж коли не стане кого утискати, весь механізм влади візьметься іржею і застопориться. Треба бути чесними: всякий режим, нехай і найавторитарніший, перебуває в стані хисткої рівноваги. Він мусить повсякчас усправедливлювати існування свого репресивного апарату, а отже, потребує й репресованих. Наявність людей, готових своїми творами дратувати законну владу, – це одна з умов збереження згаданої рівноваги. Тож ми уклали з країнами, де панує ворожий суспільний лад, таємну угоду. Ми створили спільну організацію, з якою ви дуже розважливо погодились співпрацювати; її завдання – вивозити за кордон книги, заборонені тут, і ввозити книги, заборонені там.

– Тобто книги, заборонені тут, дозволені там, і навпаки...

– Нічого такого. Книги, заборонені тут, заказані й там, і то якнайсуворіше, а книги, заборонені там, у нас не то читати, а й у руки брати не вільно. Але постачаючи ворогам наші заборонені книжки і завозячи їхні, ми, як і вони, маємо двояку вигоду: підтримуємо опозицію проти тамтешнього режиму і плідно обмінюємось досвідом із закордонними поліційними відомствами.

– Мені доручили конкретне завдання, – квапливо уточнюєш ти. – Я повинен нав’язати контакт із функціонерами ірканської поліції, бо тільки вашими каналами твори письменників-дисидентів можуть потрапити нам у руки. (Я звісно ж, мовчу про те, що мені доручено також вийти на прямий контакт з опозиційним підпіллям і, залежно від обставин, вести свою гру за одних проти інших або навпаки).

– Наш архів до вашого розпорядження, – каже головний архівар. – Ви можете ознайомитись із надзвичайно рідкісними рукописами, з первісною редакцією творів, що побачили світ уже після того, як були просіяні через сито п’яти цензорських комісій, кожна з яких перекроювала, перекручувала, вихолощувала текст, аж поки він не став геть понівечений, пересолоджений, невпізнаваний навіть для самого автора. Читати по-справжньому можна тільки у нас, любий пане.

– А ви читаєте?

– Ви хочете спитати, чи я читаю просто так, а не тільки з обов’язку служби? Авжеж. Можна сказати, що кожну книжку, кожний документ, кожний речовий доказ у цьому архіві я прочитав двічі, і обидва рази по-різному. Перший раз – поспіхом, п’яте через десяте, просто щоб знати, до котрої шухляди заховати мікрофільм і до котрої рубрики в каталозі додати нову картку. А тоді, вечорами (а ввечері, після роботи, я лишаюся тут: самі бачите, як тут тихо і приємно), я лягаю на цьому дивані, вставляю в мікропроектор плівку з якимось рідкісним твором з чийогось секретного досье і дозволяю собі розкіш почитати для власного задоволення.

Аркадіян Порфирович закидає ногу на ногу, демонструючи важкі військові чоботи, і розвільнює пальцем комірець свого кителя, обвішаного орденами й медалями. – Не знаю, чи вірите ви в Духа, – раптом додає він. – Я особисто вірю. Вірю в безнастанний діялог Духа із самим собою. І я відчуваю, що цей діялог іде через мої очі, які читають заборонені сторінки. Поліція також є прояв Духа, як і Держава, що їй я служу, Цензура, і всі ті тексти, над якими ми справуємо свою владу. Дух не потребує публіки: він об’являється в тіні, його подих учувається в тому потаємному зв’язку, що існує між секретами змовників і секретами поліції. Щоб оживити Духа, досить і мого читання, відстороненого й безпристрасного, але уважного до найтонших нюансів значення, законних і незаконних. При світлі оцього світильника, в палаці, повному порожніх кабінетів, я розпинаю ґудзики свого мундира й підпускаю до себе духів забороненого, яких невтомно відганяв протягом дня.

Ти мусиш визнати, що слова Генерального директора розрадили і заспокоїли тебе. Коли цей чоловік досі не втратив охоти й інтересу до читання, то значить, у писаному слові є ще щось справжнє, не підтасоване й не сфабриковане силами всевладної бюрократії. Значить, світ не замикається в стінах оцих кабінетів...

– А про змову апокрифістів вам щось відомо? – питаєш ти нарочито холодно й діловито.

– Аякже. Я перечитав купу рапортів з цього питання. Певний час ми обманювали себе, гадаючи, що можемо контролювати ситуацію. Таємні служби великих держав старалися впровадити своїх агентів у цю підпільну мережу, яка, здавалося, обплутала весь світ... Але натхненник і мозок цієї змови, отой Каліостро фальшу, раз-по-раз вимикався нам із рук... Не те щоб ми не знали, хто він. Усі його дані були в нас у картотеці: він числився у нас як перекладач, аферист і шарлатан. Однак справжні мотиви його вчинків лишалися для нас загадкою. Судячи з усього, він не підтримував контактів із тими численними угрупованнями, на які розпалася його таємна організація, хоча й мав певний опосередкований вплив на їх коверзи... А коли він, кінець-кінцем, попався нам до рук, то звербувати його й використати для наших цілей виявилось не так і просто... Ним рухало не грошолюбство, не жага влади, не амбіції. Здається, він робив усе це ради одної жінки. Щоб завоювати її, а може просто щоб узяти над нею реванш, виграти з нею навзаклад. І щоб збагнути логіку вчинків нашого Каліостро, ми повинні були зрозуміти цю жінку. Хто вона, нам так і не вдалося з’ясувати. Правда, шляхом дедуктивних розумувань ми змогли дізнатися про неї багато цікавого, але всього цього, на жаль, не напишеш у рапорті й не покладеш на стіл начальникові: нашому начальству бракує кебети, щоб вдаватися в такі тонкощі...

– Коли ця жінка читає книжку, – веде далі Аркадіян Порфирович, побачивши, з якою увагою ти ловиш кожне його слово, – вона відкидає всі свої очікування й упередження, щоб бути готовою почути голос, який звучить, коли найменше цього чекаєш, – долинає звідкілясь по той бік книги, по той бік автора, по той бік літературних умовностей, з обшару несказаного, того, що світ не сказав іще про себе і не має слів сказати. Що ж до нього, то він хоче довести їй, що за друкованим рядком не криється нічогісінько, що світ – це всього лиш умовність, фікція, непорозуміння, обман. Якби йшлося тільки про це, то ми могли б легко допомогти йому і продемонструвати те, що він хотів довести. Ми – це я й мої колеги з різних країн, що служимо різним режимам. Багато хто з нас пропонував йому співпрацю. І він не відмовлявся, навпаки... Та ми ніяк не могли зрозуміти, чи то він грав за нашими правилами, а чи ми були пішаками в його руках... А може він був просто божевільний? Тільки я зумів його розколоти: я наказав нашим агентам викрасти його, ми тиждень протримали його в слідчому ізоляторі, а тоді я особисто його допитав. Як виявилося, ним рухало аж ніяк не божевілля, а глибокий відчай. Заклад із тою жінкою він давно уже програв. Вона перемогла. Силою своєї невгасимої цікавости, невгамовної потреби читати вона бачила правду, заховану за найдикішою брехнею, і відчувала разючий фальш у словах, що претендували на абсолютну істину. Що ж лишалося нашому ілюзіоністові? Щоб не порвати останню ниточку, яка зв’язувала його з нею, він і далі сіяв плутанину заголовків, авторських імен, псевдонімів, мов, перекладів, видань, обкладинок, титульних аркушів, розділів, початків, закінчень, – щоб вона, хоч не хоч, звертала увагу на ці знаки його присутности, на це його привітання без надії на відгук. «Я побачив межу своїх можливостей, – сказав він мені. – Коли людина читає, діється щось, над чим я не владний». Я міг би сказати йому, що перед цією межею мусить зупинитися навіть усюдисуща поліція. Ми можемо перешкоджати читанню, але вже в самому указі про заборону читання можна буде прочитати часточку тої правди, яка ніколи не повинна бути прочитана...

– А що сталося з ним? – питаєш ти з якоюсь турботою, бо бачиш у ньому вже не суперника, а неначе споріднену душу.

– Він був уже пропащий чоловік. Ми могли зробити з ним будь-що: заслати його до виправно-трудових таборів, зробити його гвинтиком у машині нашої спецслужби. Натомість...

– Натомість що?

– Я дав йому втекти. Ми влаштували йому втечу з тюрми, помогли йому таємно виїхати з країни, а тоді він мов у воду впав. Іноді я впізнаю його руку в деяких матеріялах, що трапляються мені на очі... Мушу сказати, якість його писань помітно поліпшилася... Тепер його кредо – містифікація заради містифікації... Ми більше не маємо над ним контролю. На щастя...

– На щастя?

– Завжди мусить лишатися щось, що ми не можемо контролювати... Щоб у влади лишався об’єкт для прикладення зусиль, вільний простір, куди можна тягнути руки... Поки я знаю, що на світі є хтось, хто робить фокуси просто з любови до штукарства, що є жінка, яка читає просто з любови до читання, я переконую себе, що світ триває... І щовечора я сам із головою поринаю в книжку, як ота далека й незнана читачка...

Одразу ж викинувши з голови недоречне зіставлення Людмилиного образа з образом генерального директора, ти радієш апофеозові Читачки, її осяйному образові, що проступає з розчарованих слів Аркадіяна Порфировича, впиваєшся непохитною впевненістю, яку потвердив усезнавець-директор, – упевненістю, що між нею і тобою нема ні таємниць, ні перепон, а Каліостро, твій суперник, став не більше як жалісним привидом, що повільно тане вдалині.

Та задоволення твоє буде не повне, поки не розвіється та мана, що не дає тобі дочитати до кінця ні одної книжки. Тому ти пробуєш поговорити з Аркадіяном Порфировичем і на цю тему теж: – Ми хотіли були подарувати вам для вашої колекції одну з тих заборонених книжок, що мають в Атаґвітанії чи не найбільший попит: роман «Коло розверзлої ями» Калісто Бандери. Та через надмірну ревність нашої поліції увесь тираж цієї книжки пущено під ніж. Втім, є дані, що у вас у країні нелегально, з рук в руки, поширюється переклад цього роману ірканською мовою, виданий у підпіллі на циклостилі. Вам про це нічого не відомо?

Аркадіян Порфирович встає з крісла і довго копається в каталогах. – Калісто Бандера, кажете? Ага, ось воно. На даний момент ця книжка недоступна. Та якщо ви маєте можливість почекати тиждень, максимум два, то у мене є для вас сюрприз, який ви, гадаю, належно оціните. Як доповідають наші інформатори, один із найвидатніших заборонених авторів Ірканії, Анатолій Анатолін, узявся перещепити сюжет Каліста Бандери на ірканських ґрунт. З інших джерел нам відомо, що Анатолін дописує новий роман «Що за історія знайшла тут кінець?» Щоб не допустити його появи у самвидаві, ми підготували спеціяльну операцію: поліція проведе облаву й труси на квартирах дисидентів, і рукопис буде сконфіскований. Тільки-но роман буде в наших руках, ми одразу ж зробимо для вас копію, і ви самі зможете подивитися, чи це, бува, не та сама книжка, яку ви шукаєте.

У тебе в голові умить народжується план. Ти вийдеш на Анатолія Анатоліна сам, напрямки. Ти повинен випередити агентів Аркадіяна Порфировича, заволодіти рукописом раніше за них, щоб не допустити конфіскації роману, а тоді врятувати його й себе самого від ірканської і атагвітанської поліції...

Тої ночі тобі наснився сон. Ти в поїзді, довгому поїзді, що мчить безкраїми просторами Ірканії. Усі подорожні читають грубі книжки в твердій оправі, – у країнах, де газети й журнали не друкують нічого цікавого, така картина зовсім не дивина. Тобі здається, що кожний з твоїх супутників читає один з тих романів, яких тобі не вдалося дочитати до кінця, ба більше, що всі ці романи знайшлися тут, у твоєму купе, але в перекладах незнайомою тобі мовою. Ти силкуєшся прочитати написи на палітурках, хоч і знаєш, що це річ марна, бо написані вони якимсь чужим, незнаним алфавітом.

Один із твоїх попутників виходить у коридор і, щоб ніхто бува не сів на його місце, лишає там книжку з закладкою між сторінками. Тільки-но він зачинив за собою двері, як ти хапаєш його книжку й починаєш гортати сторінки, дедалі більше переконуючись у тому, що це одна з тих, які ти шукаєш. І в цю мить ти зауважуєш, що всі, хто є в купе, обернулись до тебе й дивляться на тебе загрозливим поглядом, явно не похваляючи твою безтактну поведінку.

Щоб приховати своє збентеження, ти підводишся й виглядаєш у вікно, не випускаючи з рук чужої книжки. Поїзд стоїть на розвилці перед якимось забутим у бога полустанком, чекаючи на сигнал семафора. Навколо сніг і туман, не видно нічогісінько. На сусідній колії стоїть іще один поїзд, що їде в протилежному напрямі; всі вікна в ньому запотіли зсередини. Раптом рука в рукавичці починає коловими рухами протирати одно з віком, прямо навпроти тебе, частково повертаючи йому первісну прозорість: за шибкою зарисовується жіноча постать у пишній, мов хмарка, шубі. – Людмило... – кличеш ти її, – Людмило, книжка.... – пробуєш сказати ти більше жестами, ніж голосом, – книжка, що ти шукаєш, я її вже знайшов, вона тут... – Ти силкуєшся опустити скло, щоб дати Людмилі книжку, просунувши її між бурульками, що густим частоколом звисають з даху поїзда.

– Книжка, що я шукаю, – каже розпливчаста постать, що також простягає тобі книжку, схожу на твою, – показує світ після кінця світу, дає відчуття того, що світ є межа й кінець усього сущого, що єдина річ, яка є в світі, – це кінець світу.

– Воно не зовсім так, – кричиш ти, і шукаєш серед незнайомих букв на нечитальних сторінках якусь фразу, що послужила б аргументом проти Людмилиних слів. Але поїзди рушають і роз’їжджаються в протилежних напрямах.

Зимний вітер мете парками й садами ірканської столиці. Ти сидиш на лавці, чекаючи на Анатолія Анатоліна, що повинен принести тобі рукопис свого нового роману, «Що за історія знайшла тут кінець?» Коло тебе сідає молодик з густою русявою бородою, в довгому чорному пальті й цератовому кашкеті. – Вдавайте, мовби нічого не сталося. В парках завжди повно шпигів.

Густі кущі ховають вас від сторонніх очей. Невеличкий жмуток паперу перекочовує з внутрішньої кишені довгого Анатолієвого пальта в кишеню твоєї короткої куртки. – Я мусів розкласти сторінки по різних кишенях, а то напхана папером кишеня одразу б мене виказала, – каже він, дістаючи з унутрішньої кишені жилета ще з десяток аркушів, згорнутих трубочкою. Вітер вириває в нього з рук одну із сторінок. Він кидається за нею. Збирається дістати ще кілька аркушів з передньої кишені штанів, але з кущів вискакують двоє агентів у цивільному і забирають його під арешт.

ЩО ЗА ІСТОРІЯ ЗНАЙШЛА ТУТ КІНЕЦЬ?

Я прямую широким Проспектом нашого міста й подумки скасовую ті елементи, що їх я вирішив не брати до уваги. Я проходжу повз палац, де міститься одне з міністерств. Фасад його переобтяжений каріятидами, колоннами, балюстрадами, цоколями, метопами, консолями, і я відчуваю потребу звести його до гладкої вертикальної поверхні, непрозорого скляного листа, найтоншої перетинки, що розділяє простір, не створюючи зачіпок для зору. Та навіть після такого спрощення палац нестерпно давить і гнітить мене, тож я вирішуюю зліквідувати його без останку. Лишається тільки молочно-біле небо, що нависає над голою землею. Таким самим чином я скасовую ще п’ять міністерств, три банки й кілька хмарочосів великих компаній. Світ надто складний, надто заплутаний, надто перевантажений різноманіттям, і щоб хоч якось у ньому жити, треба нещадно його проріджувати.

У тисняві Проспекту я раз-по-раз зустрічав людей, бачити яких мені, з різних на те причин, було не дуже приємно: моїх начальників – бо вони нагадували мені про моє підлегле становище, а також моїх підлеглих – бо мені ненависна думка про ту владу, якою я наділений; влада ця здається мені жалюгідною, не менш жалюгідною ніж та заздрість, низьковклінність, злоба, яку вона породжує в інших. Я без вагань скасовую і тих, і других. Краєм ока я бачу, як вони тоншають і розвіюються хмаркою туману.

Під час цієї процедури треба було вважати, щоб не зачепити звичайних перехожих, чужих, незнайомих людей, що ніколи не завдавали мені ніякої прикрости: треба визнати, що серед них трапляються особи з милими, інтелігентними обличчями. Та коли в світі навколо мене залишиться тільки натовп чужих і незнайомих, на мене вмить накотиться почуття самотности і розгублености. Тому краще буде скасувати й їх, і то не вроздріб, а гуртом, щоб більше вже про них не думати.

У спрощеному світі в мене більше шансів зустріти тих небагатьох людей, яких мені приємно зустрічати, наприклад Франтішку. Франтішка – моя подруга. Щоразу, коли я бачу її, я відчуваю невимовну радість. Ми жартуємо, сміємося, розповідаєм одне одному всякі дурнички, яких, мабуть, не розповідали б нікому іншому, – та коли ми обговорюємо їх між собою, вони виявляються цікавими для нас обох. І замість прощання ми завжди кажемо одне одному, що нам конче треба побачитися знову, і то якнайскоріше. Але минають місяці, аж поки мені знову пощастить випадково спіткати її на вулиці; радісні вигуки, сміх, обіцянки побачитися знову, – але ні я, ні вона не робимо нічогісінько, щоб цю зустріч зорганізувати, може тому, що ми обоє знаємо: це було б уже не те. Тепер, у простішому, просторішому світі, в якому події, не здавлені тіснявою обставин, зможуть розвиватися своїм ходом, в якому наші з Франтішкою зустрічі стануть частіші, а наші стосунки трохи проясняться – може, в напрямі спільного життя або подружнього зв’язку, який втягне в свою орбіту наші родини, наших предків і нащадків, рідних і двоюрідних братів та сестер, подарує нам спільних друзів і знайомих, поєднає наше майно й наші прибутки, поставить хрест на всіх тих умовностях, що безмовно ваготять над нашими розмовами, обмежуючи їх тривалість до кількох хвилин, – у цьому новому світі зустріч із Франтішкою буде ще радісніша, ще приємніша. Тому, цілком природньо, я стараюся створити всі умови для того, щоб наші шляхи знову перетнулися. Зокрема, я скасовую всіх дівчат у світлих шубках на кшталт тої, що була на Франтішці під час нашої останньої зустрічі, – щоб побачивши її здалеку, я міг бути впевнений, що це саме вона, і не боявся непорозуміння чи розчарування. Заодно я скасував і всіх молодих чоловіків, що, судячи з їх вигляду, могли б бути Франтіщиними приятелями і, не виключено, мали от-от зустрітися з нею, чей навіть умисно, затримавши її приємною розмовою в ту саму мить, коли вона повинна б була чисто випадково стрітися зі мною.

Я трохи заглибився в деталі особистого порядку, та це не повинно створювати враження, начебто в своїх діях я керуюся передовсім банальними індивідуальними інтересами. Я-бо стараюся діяти в інтересах загалу (а отже і в своїх власних інтересах, але опосередковано). Отож для початку я зліквідував усі державні установи, що траплялися мені на шляху, і то не тільки самі споруди з їх брамами, коридорами, передпокоями-почекальнями, з їх картотеками, циркулярами та досье, а й усіх начальників відділів, генеральних директорів, старших інспекторів, виконувачів обов’язків, штатних і позаштатних співробітників. Я вчинив так, бо вважав їх існування шкідливим та й просто зайвим з погляду загальної гармонії.

О цій порі юрми службовців висипають із перегрітих установ на вулицю, застібають пальта з комірцями із штучного хутра і напихаються в автобуси. Я кліпаю очима, і вони щезають: тільки поодинокі перехожі видніються вдалині на безлюдних вулицях, з яких я вже подбав усунути і автобуси, й вантажівки, й легкові авто. Мені приємно бачити проїзну частину порожньою і гладкою, мов доріжка в кегельбані.

Далі я скасовую казарми, вартівні, комісаріяти; всі люди в уніформі зникають, мов ніколи й не існували. Тут я, здається, поспішив: під гарячу руку попали також і пожежники, поштарі, двірники й інші категорії, що могли заслужено розраховувати на поблажливіше до себе ставлення. Та що зроблено, того не вернути: я не можу топтатися на місці, застановляючись над такими тонкощами. Щоб не створювати незручної ситуації, я поспішив скасувати також пожежі, листи і сміття. Зрештою, від усього цього були самі тільки клопоти.

Я допевняюся, щоб не лишилось ні одної лікарні, шпиталю, богадільні: скасування всіх медиків, санітарок і хворих здається мені єдиною запорукою загального здоров’я. Далі я беруся за суди й трибунали вкупі з адвокатами, обвинуваченими й потерпілими, а тоді за тюрми з ув’язненими і тюремниками разом. Тоді скасовую університет з усім професорсько-викладацьким складом, академію наук і мистецтв, музей, бібліотеку, пам’ятки історії та культури разом із відділом їх охорони, театр, кіно, телебачення, газети. Глибоко помиляється той, хто гадає зупинити мене гаслами про любов до культури.

Тоді доходить черга й до економіки, що надто довго досаждала нам своїми непомірними претензіями, диктуючи, як нам жити. Годі! Одна за одною я зліквідовую всі крамниці, починаючи з тих, де продають товари першої потреби, і закінчуючи тими, де торгують предметами розкоші й іншим безділлям: спочатку я очищаю вітрину від краму, далі усуваю прилавки, полиці, продавчинь, касирок, завідувачів відділів. Юрба клієнтів якусь мить стоїть оторопіло, хапаючи руками порожнечу й безпорадно спостерігаючи, як розчиняються в повітрі возики для покупок, – а тоді й сама поринає в небуття. Від споживчого сектора я переходжу до виробничого: скасовую промисловість, важку й легку, зліквідовую сировинні запаси та джерела енергії. А сільське господарство? І його туди само! А щоб ніхто не казав, наче я виступаю за регрес до первісногромадського ладу, я скасовую також мисливство і рибальство.

Природа... Ах-ах, не думайте, ніби я не розумію, що всі ці розмови про охорону природи – просто красиве дурисвітство. Згинь! Хай буде тільки товща земної кори під ногами і безкрая порожнеча навколо.

Я далі прямую Проспектом, який тепер нічим не вирізняється з обмерзлої пустельної рівнини, що стелиться далеко за небокрай. Скільки сягає око, не видно ні стін, ні навіть гір чи пагорбів; немає ні річок, ні озер, ні морів: тільки пласка просторінь і сірий лід, твердий, наче базальт. Зрікатися речей зовсім не так важко, як можна подумати: тут головне почати. Тільки-но тобі вдалось відкинути й уневажнити щось, що здавалося тобі істотним та важливим, як ти починаєш розуміти, що можеш перебутися й без чогось іще, а тоді й без багатьох-багатьох інших речей. І от я йду цією пустельною поверхнею, що зветься світом. Понад землею дме вітер, що разом із дрібним мокрим снігом кидає мені під ноги останні рештки минулого світу: гроно спілого винограду, яке, здається, тільки що зірване з лози, вовняний черевичок для немовляти, добре змащений карданний шарнір, сторінка, видерта з невідомого іспанського роману, що в ньому йдеться про якусь жінку на ім’я Амаранта. Коли ж воно все перестало існувати, кілька секунд чи багато віків тому? Я геть утратив відчуття часу.

Ген удалині, куди біжить ця смуга небуття, яку я й далі називаю Проспектом, я бачу тоненьку постать у шубці з світлого хутра: це Франтішка! Я впізнаю зграбну ходу її ніг у високих чобітках, її роки, закладені в муфту рукавів, довгий смугастий шалик, що розвівається на вітрі. Морозне повітря і пуста земля забезпечують чудову видимість, та даремно я розмахую руками, намагаючись привернути її увагу: вона не може мене впізнати, ми ще надто далеко одне від одного. Я рухаюся вперед розмашистими кроками, – принаймні, мені здається, що я рухаюся вперед. Аж раптом на шляху між мною і Франтішкою зарисовуються якісь тіні: це люди, чоловіки в плащах і капелюхах. Вони чекають мене. Хто ж це може бути?

Я підходжу трохи ближче й упізнаю їх: це колеги з відділу «Д». Як сталося, що вони лишились тут? Що вони тут роблять? Я думав, що скасував їх ще тоді, як розбирався з персоналом усіх державних установ? Чому вони стоять між мною і Франтішкою? «Зараз я їх зліквідую!» кажу я собі й зосереджуюсь. Та де там: їм хоч би що.

– О, то й ти тут, – вітаються вони зі мною. – Ти теж із нами? Браво! З твоєю допомогою ми все успішно зачистили.

– Як так? – скрикую я. – То ви теж усе скасовували?

Тепер я розумію, чому, коли я обертав у нівець навколишний світ, мене весь час муляла думка, що десь я та й перестарався.

– Але ж, скажіть, хіба не ви безустанно говорили про те, щоб розвивати, зміцнювати, примножувати...?

– І що з того? Тут нема ніякої суперечности... Все це чудово вписується в логіку наших розрахунків... Лінія розвитку починається з нуля... Ти й сам знаєш, що ситуація зайшла була в глухий кут і невпинно погіршувалася... Не було іншого виходу, як самим очолити процес... Як правило, те, що в короткій перспективі здається бездіяльністю, в перспективі довшій може обернутися дієвим стимулом...

– Та ж я не мав на думці нічого такого.... Моя мета була зовсім інша... Я проріджував світ геть інакше... – протестую я, а про себе думаю: «Вони глибоко помиляються, коли гадають, що я танцюватиму під їхню дудку!»

Мені не терпиться повернути все навспак, воскресити речі, що заповнювали світ, – одна за одною, по черзі, або всі разом, – щоб їх строката й дотикальна матерія стіною протиставилась цим планам, спрямованим на повне торжество небуття. Я заплющую очі, а тоді поволі розплющую в надії, що знов опинюся на Проспекті, де кишать машини, де ліхтарі о цій порі, напевно, вже горять жовтавим світлом, де в кіосках продаються свіжі випуски газет. Але нічого не змінилося: порожнеча навколо зяє дедалі страшнішою пусткою, жіночий силует на обрії поволі віддаляється, мовби хоче сховатися за кривизну земної кулі. Невже ми єдині, хто залишився на світі? З дедалі більшим жахом я починаю усвідомлювати те, що сталося: світ, що його я хотів скасувати власним вольовим рішенням, яке я кожної миті міг би переглянути, скінчився насправжки.

– Треба бути реалістом, – кажуть функціонери з відділу «Д». – Досить тільки озирнутися. Цілий усесвіт... скажімо так, перебуває на етапі трансформації... – і вони показують на небо. Сузір’їв не впізнати: зорі де розсіялися, де згромадилися купами. На карті небес усе перемішалося: скрізь одна за одною вибухають нові зорі, а старі, зблимнувши востаннє, погасають.

– Важливо, щоб тепер, коли прийдуть нові, відділ «Д» був максимально ефективний і належно укоплектований кадрами, щоб усі його функціональні підрозділи працювали в нормальному режимі...

– А хто вони такі, ці «нові»? Що їм треба? Що вони збираються робити? – питаю я і бачу, що на поверхні, яка відділяє мене від Франтішки, з’являється тонесенька тріщина. Тріщина повзе, звиваючись і розтинаючи землю, мов та змія, загадкова й підступна.

– Поки що рано про це говорити. Поки що нам із нашою системою понять нема змоги сказати про них що-небудь певне. Ми ще не можемо їх навіть бачити. Але нема сумніву, що вони є, і ми з самого початку мали дані про те, що вони появляться... Однак є ще й ми, і вони не можуть цього не знати. Ми уособлюємо єдино можливий зв’язок із тим, що було передше... Вони потребують нас, вони не можуть не звернутися до нас по допомогу і мусять довірити нам практичне управління тим, що залишилося... Тому світ, коли він почнеться знову, буде такий, як ми захочемо...

Ні, думаю я, той світ, який я хотів би бачити довкола себе і Франтішки, не може бути їхнім світом; я пробую зосередитися й уявити в усіх деталях те місце, де мені б хотілося бути з Франтішкою у цю саму мить, – наприклад, кафе, де повно дзеркал, а в них відбиваються кришталеві люстри, де оркестр грає вальс, і звуки музики линуть над мармуровими столиками, над філіжанками з гарячою кавою і над вершковими тістечками. А надворі, за матовим склом вітрини, світ повний людей і речей не дає засумніватися в своєму існуванні: в існуванні світу приязного й ворожого, в існуванні речей, яким можна радіти, і речей, проти яких треба боротися... Я з усіх сил намагаюсь уявити цю картину, але розумію: цього замало, щоб вона заіснувала. Небуття дужче за мене, воно опанувало всю вселенну.

– Нав’язати контакт із ними буде непросто, – ведуть далі ті, з відділу «Д». – Треба бути обережними, щоб не припуститись помилки і не лишитись поза грою. Ми подумати, що саме ти міг би забезпечити нам довіру нових. Під час фази ліквідації ти добре себе зарекомендував. Крім того, з усіх представників старої адміністрації ти найменше скомпрометований. Саме ти повинен представляти нас перед новими, ти повинен пояснити, що таке відділ «Д» і що ми могли б прислужитися їм у виконанні різних нагальних завдань... Зрештою, сам уже дивись, як ліпше усе влаштувати...

– То я пішов, пішов шукати нових... – поспішно заявляю я, бо розумію, що коли зараз же не спекаюся їх і не побіжу до Франтішки, щоб порятувати її, то вже за хвилину буде надто пізно, і пастка захряснеться. Я пускаюся бігти до неї, щоб ті, з відділу «Д» не затримали мене своїми розпитами чи вказівками. Я біжу по льодяній кірці просто до неї. Цілий світ звівся до аркуша паперу, на якому неможливо написати нічого, окрім абстрактних слів, так ніби запас конкретних назов вичерпався до решти. Якби вдалося написати хоча б слово «пляшка», то з’явилася б можливість написати також і «сковорідка», «підлива», «димар», але стилістика тексту цього не допускає.

Я бачу, як земля між мною і Франтішкою починає западатися, вкривається борознами, тріщинами, розколинами. Кожної миті моя нога грозить провалитися в нову пастку. Розломини стають дедалі глибші, і ось уже між мною і Франтішкою розверзається провалля, прірва! Я стрибаю через неї і бачу, що там, у глибині, нема ніякого дна, а тільки ніщо, яке простягається в безконечність. Я біжу по кусках світу, розкиданих у порожнечі. Світ розвалюється... Ті, з Відділу «Д», кричать до мене й розпачливо махають руками, щоб я спинився й вертав назад... Франтішко! Ось, останній стрибок, і я коло тебе!

Вона тут, переді мною, уміхається, в очах у неї зблискують золоті іскорки, її личко трохи розчервонілося від холоду. – О, то це ж ти! Щоразу, як проходжу проспектом, неодмінно зустрічаю тебе! Тільки не кажи мені, що ти гуляєш тут цілісінькими днями! Слухай-но, я знаю одне кафе тут за рогом, там повно дзеркал і оркестр грає вальс: запросиш мене?