Якщо подорожній одної зимової ночі

ІХ

Ти пристібаєш пасок. Літак іде на посадку. Політ літаком – пряма протилежність до подорожі: ти перетинаєш непротяжний простір, пропадаєш у порожнечі, кілька години не перебуваєш ні тут, ні там, – і ці години також є немов порожня прогалина в часі. Те місце й той момент, в якому ти появляєшся, ніяк не пов’язані з тими, в яких ти був зник. Що ж ти робиш? Як ти надолужуєш оцю відсутність тебе в світі й світу навколо тебе? Ти читаєш. Між посадкою в одному аеропорту і висадкою в другому ти не відводиш очей від книжки, бо поза її сторінками зяє порожнеча. Поза книжкою панує безликість проміжних зупинок, металевого кита, що в його череві ти сидиш, безпечний і ситий, натовпу пасажирів, завжи іншого і завжди того самого. Тому ти волієш іншу, хоч і не менш абстрактну подорож – мандри просторами безликих типографських знаків. Тут викликані владним заклинанням імена та назви переконують тебе: під тобою щось, а не ніщо. Ти-бо здаєш собі справу, як легковажно з твого боку покладатися на цей непевний летючий апарат, яким керують мало що не на око. А може, це дається взнаки наш непереборний потяг до бездіяльности, здитиніння, безтурботної залежности. (Про що це ти говориш, про політ у літаку чи про читання?)

Літак іде на посадку: Ти так і не дочитав роман Такакумі Ікока «На килимі з листя, залитому світлом місяця». Ти читаєш, сходячи вниз трапом, їдучи в автобусі по льотному полі, стоячи в черзі до віконця паспортного контролю. Крок за кроком ти просуваєшся вперед, тримаючи перед очима розгорнуту книжку, аж раптом хтось вириває її в тебе з рук. Перед тобою мов із-під землі виростає двоє поліцаїв, оперезаних ремінними шабельтасами, озброєних автоматами, розцяцькованих нараменниками, значками та нашивками.

– Моя книжка... – волаєш ти і мов дитина, простягаєш беззахисну руку до цього уособлення влади, яке виблискує наґлянцованими ґудзиками й ощетинилось цівками автоматів...

– Конфіскована, шановний. Цю книжку не вільно ввозити в Атаґвітанію. Вона тут заборонена.

– Але ж як так...? Це ж зовсім безневинна книжка про осінь, про листопад... Яким правом...?

– Вона є в списку книжок, що підлягають конфіскації. Такий закон. Ви що, будете розказувати нам, що нам робити? – З кожним словом, ба навіть з кожним складом їх тон змінюється: з різкого стає грубим, з грубого грізним, з грізного – погрозливим.

– Та ж я... Мені лишилося всього кілька сторінок...

– Облиш, – шепоче хтось за моєю спиною. – Не зв’язуйся з ними. А за книжку не хвилюйся, в мене є така сама... Потім поговоримо...

Це одна з пасажирок, довготелеса дівчина в штанях, на носі окуляри, в руках якісь пакунки. Поводиться вона дуже впевнено і переходить контроль з таким виглядом, наче перетинає кордон по кілька разів на день. Ви знайомі? У тебе враження, що ти її звідкісь знаєш, але ти не даєш взнаки: вона, напевно, не горить бажанням, щоб хтось бачив, як вона з тобою розмовляє. Вона знаком наказує тобі йти за нею: не спускай її з очей. На виході з аеропорту вона сідає в таксі й на мигах показує тобі, щоб ти теж сідав у таксі й їхав за нею. Тоді, десь посеред поля, її таксі зупиняється, вона виходить з усіма своїми пакунками і сідає в твоє. Якби не коротко стрижене волосся і величезні окуляри, ти міг би присягнутися, що це Лотарія.

Ти пробуєш з’ясувати: – А ти бува не...

– Коріна, називай мене Коріна.

Коріна порпається в своїх речах, добуває звідти книжку і дає тобі.

– Але це не та, – кажеш ти, побачивши на палітурці незнайому назву та ім’я невідомого автора: Калісто Бандера «Коло розверзлої ями». – Вони конфіскували в мене книжку Такакумі Ікоки!

– Це вона і є. В Атаґвітанії книжки поширюються тільки у фальшивих палітурках.

Поки таксі на повній швидкості їде якимись закуреними передмістями, ти не можеш втриматися від спокуси розгорнути книжку й перевірити, чи правду казала Коріна. Де там. Це книжка, яку ти бачиш уперше в житті, вона й близько не схожа на японський роман: дія починається з того, що якийсь вершник їде узгір’ям серед заростів агави, а кругом ширяють хижі птиці, що звуться сопілотес.

– Під фальшивою палітуркою, – завважуєш ти, – фальшивий і текст.

– А чого ти чекав? – одказує Коріна. – Процес фальсифікації, скоро він почався, неможливо зупинити. Ми в країні, де все, що піддається фальсифікації, давно сфальсифіковане: картини в музеях, монети, автобусні квитки. Контрреволюція і революція борються між собою зброєю фальсифікації. В результаті ніхто вже не знає, що справжнє, а що фальшиве; політична поліція влаштовує терористичні акти під маскою революціонерів, а революціонери перевдягаються поліцаями.

– А кому з цього яка вигода?

– Поки що рано судити. Побачимо, хто ліпше скористається своїми й чужими фальшивками: чи поліція, чи наша організація.

Шофер таксі наструнчив вуха й уважно слухає. Ти подаєш Коріні знак, щоб остерегти її від необачних розмов.

Та вона тільки відмахується: – Не бійся. Насправжки це ніяке не таксі. Що мене справді тривожить, то це таксі, яке їде за нами слідком.

– Справжнє чи ні?

– Ясно що ні. Не знаю тільки, чи це поліція, чи наші.

Ти крадькома озираєшся. – Та ж там, – вигукуєш ти, – є ще одне таксі, яке їде вслід за другим.

– То можуть бути наші, що стежать за діями поліції, а може бути й поліція, що сіла на хвіст нашим...

Друге таксі обганяє вас і зупиняється попереду. З нього вискакують озброєні чоловіки, що змушують вас вийти з машини. – Поліція! Ви заарештовані! – Вони надягають на вас кайданки і наказують усім трьом – тобі, Коріні й вашому шоферові – сідати в їх авто.

Коріна, спокійна й усміхнена, вітається з агентами: – Я Ґертруда. Це наш друг. Відвезіть нас до головного командування.

Ти стоїш із роззявленим ротом. Коріна-Ґертруда шепче тобі твоєю мовою: – Не бійся. Це фальшиві поліцаї: насправжки вони з наших.

Не встигли ви рушити, як дорогу вам перекриваж третє таксі. З нього теж вискакують люди із зброєю, їх обличчя заховані масками. Вони роззброюють поліцаїв, знімають кайданки з тебе й Ґертруди, одягають їх на поліцаїв і впихають вас всіх разом у своє таксі.

Коріна-Ґертруда виглядає незворушною: – Дякую, друзі, – каже вона. – Я Інґрід, а це один із наших. Ви не відвезете нас у штаб-квартиру?

– Заткни пельку, ти! – каже один з них, ніби головний. – Кінчай ці свої штучки! Зараз ми вас зв’яжемо. Ви наші заручники.

Ти вже не знаєш, що й думати, тим паче, що Коріну-Ґертруду-Інґрід посадили в інше авто. Коли тебе розв’язали і зняли пов’язку з очей, ти бачиш, що опинився в якомусь поліційному відділку, а може в казармі. Поліцаї в мундирах фотографують тебе в анфас і в профіль, знімають у тебе відбитки пальців. Тут один із офіцерів гукає: – Альфонсіно!

Заходить Ґертруда-Інґрід-Коріна, також у мундирі, і простягає офіцерові папку з документами на підпис.

Тим часом тобі оформляють затримання, відсилаючи тебе від одного стола до іншого: один агент приймає на зберігання твої документи, другий – гроші, третій – твій одяг, замість якого тобі видають тюремний комбінезон.

– Що діється? Чому я тут? Чому ти тут? – крадькома питаєш ти в Інґрід-Ґертруди-Альфонсіни, яка підійшла до тебе, поки вартові були повернуті до вас спиною.

– Серед революціонерів затесалися агенти контрреволюції. Це вони завели нас у пастку. Та на щастя, в поліції повно наших, і вони вдали, ніби впізнали в мені поліційного агента, засланого в підпілля до революціонерів. Що ж до тебе, то вони посадять тебе у фіктивну тюрму, тобто в справжню державну тюрму, але таку, що контролюєм її ми, а не вони.

Тобі не йде з голови думка про Марану. Хто як не він міг усе це підстроїти?

– Здається, я впізнаю руку того, хто вами орудує, – кажеш ти Альфонсіні.

– Хто нами керує – не має ніякого значення. То може бути фальшивий керманич, що вдає, ніби трудиться задля революції, а на ділі сприяє контрреволюції, або одверто служить контрреволюції з переконання, що цим самим він торує шлях для революції.

– Але ж ти йому підпорядковуєшся?

– Я – особливий випадок. Я агент, засланий в табір фальшивих революціонерів. Та щоб мене не викрили, я мушу вдавати з себе контрреволюціонерку, заслану до справжніх революціонерів. Фактично, так воно і є, бо ж я служу в поліції. Але то не справжня поліція, бо мої зверхники – агенти-революціонери, що втерлися між агентами контрреволюції.

– Коли я все правильно розумію, то тут у вас усі чиїсь агенти: і в поліції, і серед революціонерів. Як же ж ви відрізняєте одних від других?

– Перш за все, треба знати, від якої агентурної мережі заслано даного агента. А ще треба взяти до уваги, чиї агенти створили дану мережу агентури...

– І ви воюєте до останньої краплі крови, знаючи, що ні один з вас не є тим, за кого себе видає?

– Яке це має значення? Кожен повинен грати свою роль до самого кінця.

– А яку роль повинен грати я?

– Просто чекай і ні про що не тривожся. Далі читай свою книжку...

– Чорт забирай! Я ж загубив її, коли нас визволяли чи то пак арештовували...

– Не страшно. В’язниця, куди тебе посадять, вважається зразково-показовою. Там є бібліотека з усіма книжковими новинками.

– А заборонені книжки там є?

– Де ж бути забороненим книжкам, як не в тюрмі?

(Ти прибув сюди, в Атагвітанію, в погоні за фальшивороманником, а став в’язнем у краї, де все життя наскрізь фальшиве. Або: Ти вирушив у дикі високогірні прерії слідами вченого-першопрохідця Марани, що пропав безвісти, шукаючи верхів’я рік-романів, але тебе спинили всюдисущі ґрати тюремного суспільства, яке загнало вільний дух пригод у свої вбогі, безликі коридори... Це про тебе, Читачу? Мандри, в які ти вирушив ради Людмили, завели тебе так далеко, що її постать давно зникла за видноколом: тому тепер, коли вона більше не спрямовує тебе в твоїх блуканнях, тобі не лишається нічого іншого, як довіритись її дзеркальному відображенню, Лотарії...

Та чи це справді Лотарія? – Не знаю, з ким там у тебе що було. Мені це ім’я нічого не говорить, – заявляла вона щоразу, коли ти пробував пригадати їй ваші зустрічі й бесіди. Може, такі закони підпілля, і вона просто не хоче розконспіруватися? Правду кажучи, ти вже геть запутався... Хто вона: фальшива Коріна чи фальшива Лотарія? Хай там як, а в твоїх пригодах вона виконує роль, аналогічну до Лотарії, отож найвідповідніше ім’я для неї буде саме Лотарія. Ти просто не міг би називати її інакше.

– То ти хочеш сказати, що в тебе нема сестри?

– Є в мене сестра, але що з того?

– І твоя сестра любить читати романи про героїв із бентежною, скомплікованою психологією?

– Моя сестра завжди каже, що любить романи, в яких учувається первісна, стіхійна, телурична сила. Так і каже: телурична.

– Отже, ви подали скаргу на тюремну бібліотеку. Ви скаржитеся, що в одній з книг бракує сторінок, – каже тюремний начальник, позираючи на тебе з-за масивного письмового столу.

Ти полегшено зітхаєш. Весь час, відколи вартовий забрав тебе камери й повів безконечними коридорами, сходами, підземними переходами, передпокоями й кабінетами, тебе від страху кидало то в жар, то в холод. А виявляється, вони просто хотіли дати відповідь на твою скаргу щодо роману Калісто Бандери «Коло розверзлої ями»! Ти чуєш, як замість страху в душі у тебе наростає пекуча досада, яку ти відчував, тримаючи в руці розклеєну палітурку й кілька потріпаних, подертих зошитів.

– Атож, атож! – відказуєш ти. – Ви так нахваляєтесь зразковою бібліотекою зразкової в’язниці, а коли замовляєш першу-ліпшу книжку з каталогу, то дістаєш на руки жмут подертого паперу! Питається, про яке перевиховання може бути мова з такими-ото порядками!?

Чоловік за столом повільно знімає з очей окуляри і сумно схитує головою. – На жаль, не можу відповісти вам по суті вашої скарги. Це не моя компетенція. Щоправда, наш департамент тісно співпрацює і з в’язницями, і з бібліотеками, але ми займаємось проблемами ширшого характеру. Ми викликали вас сюди, бо знаємо вас як любителя романів і потребуємо вашої консультації. Сили порядку, – військо, поліція, суди, – часто мають клопоти з визначенням того, котрі романи слід заборонити, а котрі – дозволити: брак часу на уважне прочитання, нечіткість окремих філософсько-естетичних критеріїв, що ними ми повинні керуватися... Не подумайте, ми не пропонуємо вас брати участь у цензуруванні книг. Завдяки сучасним технологіям ми виконуємо цю роботу максимально швидко й ефективно. У нас є машини, здатні прочитати, проаналізувати й оцінити будь-який текст. Просто ми повинні час від часу калібрувати апаратуру. Згідно з даними нашої картотеки, ви уособлюєте пересічний тип читача. Крім того, виявилося, що ви читали роман Калісто Бандери «Коло розверзлої ями», хай і не дочитали його до кінця. Тому ми вирішили порівняти ваші враження від книжки з висновками читальної машини.

Тебе провели в апаратну. – Прошу познайомитися з нашим програмістом, Шейлою.

І ти бачиш перед собою ту ж таки Коріну-Ґертруду-Альфонсіну. Одягнута в білий, запнутий аж по шию халат, вона порається коло штабелів якихось блискучих металевих шафок, схожих на посудомийні машини. – Це блоки пам’яті, що в них записаний весь текст «Коло розверзлої ями». Вони під’єднані до друкарського пристрою, що, як ви бачите, може відтворити весь роман слово за словом, від початку до кінця, – каже начальник. Ти бачиш апарат на кшталт друкарської машинки, що снує безконечну паперову стрічку і з швидкістю кулемета вкриває її холодними заголовними літерами.

– Тоді, з вашого дозволу, я хотів би дочитати ті розділи, що мені ще залишилися, – кажеш ти і з трепетною ніжністю торкаєш густий потік друкованого тексту, в якому впізнаєш ту книгу, що скрашувала твої дні за ґратами.

– Влаштувуйтесь зручніше, – каже начальник. – Я лишаю вас тут із Шейлою, а вона вже запустить потрібну програму.

Читачу, ти знайшов ту книжку, що шукав. Тепер ти можеш підхопити обірвану нитку читання. По твоєму обличчю розливається усмішка. Але стривай! Невже ти думаєш, що ця історія може й далі розвиватися в такому дусі? Я не про роман, а про тебе! Доки ти безвольно пливтимеш туди, куди понесе тебе сюжет? Ти кинувся був у вир подій, сповнений авантюрного запалу, а тепер? Дуже скоро тебе звели на роль спостерігача, втягнули в події, над якими ти не маєш влади. Чи ж варто тоді взагалі бути головним героєм? Коли ти й далі гратимеш за накинутими тобі правилами, то й сам станеш співучасником загальної містифікації.

Ти хапаєш дівчину за зап’ясток. – Досить уже цього маскараду, Лотаріє! Доки ти будеш на послугах у цих душманів?

Цим разом Шейла-Інґрід-Коріна не може приховати свого збентеження. Вона відсмикує руку. – Не розумію, кого ти тут звинувачуєш. І не знаю, про яку таку Лотарію ти мені товкмачиш. Моя стратегія чітка і ясна. Сили прогресу повинні вщепитися в ворожу владу, щоб розсадити її зсередини.

– І створити натомість свою, анітрохи не ліпшу! Даремно ти маскуєшся, Лотаріє! Як розіпнути твій мундир, під сподом буде ще один, і ще один, і ще один!

Шейла дивиться на тебе викличним поглядом. – Розіпнути? Спробуй...

Тепер, коли ти вирішив битися до кінця, тобі нікуди відступати. Тремтячою рукою ти розпинаєш білий халат програмістки Шейли й бачиш під ним мундир поліційного агента Альфонсіни, розстібаєш золоті ґудзики мундира й бачиш під сподом Корінину куртку з капішоном, тягнеш за блискавку куртки – і бачиш петлиці Інґрід...

Далі вже вона сама скидає з себе рештки одягу, і ти бачиш тугі, мов диньки, груди, живіт, трохи запалий, а в самому низу опуклий, ямочку пупка, скуйовджений лобок, дебелі, довгі стегна.

– А це? Це теж уніформа? – з притиском питає тебе Шейла.

Ти в замішанні. – Ні, це, певно, вже ні... – мимриш ти.

– А таки так! – вигукує Шейла. – Тіло – це уніформа! Тіло – це ополчення! Тіло – це збройна боротьба! Тіло – це відвоювання влади! Тіло – бореться! Тіло стверджується як суб’єкт! Тіло – мета, а не засіб! Тіло означає! Промовляє! Кричить! Протестує! Бере своє!

Говорячи все це, Шейла-Альфонсіна-Ґертруда кидається на тебе, здирає з тебе твою тюремну робу, ваші голі тіла звиваються в клубок між шафами з електронними спогадами.

Читачу, що ти коїш? Ти не опираєшся? Не рятуєшся втечею? А, то ти не проти... Ага, ти й сам кидаєшся на неї... Я згоден, що головний герой цієї книги – ти, та невже ти гадаєш, що це дає тобі право на сексуальні зносини з усіма персонажами жіночої статі? Отак, без ніякої прелюдії, без розвитку стосунків... Чи ж твоїх амурів із Людмилою було не досить, щоб надати книжці тепла і чару любовного роману? Нащо ж ти злигався з її сестрою (або тою, кого ти вважаєш за її сестру), тим паче, що, як добре подумати, вона тобі навіть не симпатична...? Природньо, що тобі хочеться відвести душу після тих десятків і десятків сторінок, протягом яких ти покірно плив за течією сюжету, – але ти що, не міг придумати нічого ліпшого? А може, в цю халепу ти теж вплутався проти своєї волі? Ти чудово знаєш, що ця дівчина все робить з розрахунку: з безжальною послідовністю вона реалізовує на практиці свої теоретичні міркування... З її боку це тільки ідеологічний маніфест, не більше... Чому цим разом ти так легко клюнув на її вудочку? Вважай, Читачу. Тут усяка видимість оманлива, тут кожний веде подвійну гру...

Зблискує спалах, і об’єктив фотоапарату, жадно клацаючи, пожирає білість ваших голих тіл, що сплелися в судомних обіймах.

– Вкотре вже, капітане Александро, я застаю вас голу в обнімку з арештантом! – вичитує невидимий фотограф. – Ці фотографії будуть занесені до вашої особової справи... – і голос віддаляється, єхидно підсміюючись.

Альфонсіна-Шейла-Александра з неприхованою досадою підводиться і прикривається. – Ні хвилини спокою, – пирхає вона, – Коли працюєш одразу на дві таємні служби, що змагаються між собою, мусиш миритися з такими-от незручностями: і ті, й ті весь час пробують тебе шантажувати.

Ти теж хочеш звестися на ноги й бачиш, що весь обплутаний паперовими стрічками, висотаними з друкарки: початок роману розкинувся перед тобою на підлозі, мов грайливе кошеня. Тепер уже не романи, а історії з твого життя обриваються в кульмінаціний момент. Ну а романи – їх, можливо, тобі таки вдасться дочитати до кінця...

Александра-Шейла-Коріна в самозаглибленні натискає клавіші. Вона знову набрала вигляду бравої програмістки, в якої все так і горить під руками. – Щось тут не грає, – бурмоче вона під ніс, – воно вже давно повинно було видрукуватись... У чому ж річ?

Та тобі вже все ясно: сьогодні у Ґертруди-Альфонсіни вдався нервовий деньок, і вона, мабуть, натисла не ту клавішу. Роман Калісто Бандери мирно спочивав у машинній пам’яті, повсякчас готовий до нового виходу в світ, та електричні кола на мить розімкнулися, і порядок слів у тексті безповоротно порушився. В надрах машини, в плетиві кольорових дротів, роман перемоловся на кришиво порізнених, незв’язаних між собою слів: і, і, і, і, що, що, що, що, та, та, та, та, або, або, або, або, – розставлених у стовпчики як до своєї частоти у тексті. Книжці кінець: вона розсипалася, згладилася, мов піщана дюна, розвіяна вітром.

КОЛО РОЗВЕРЗЛОЇ ЯМИ

Коли грифи знімаються в повітря, казав мені батько, – це знак, що скоро світатиме. І я чув, як важкі крила лопочуть у темному небі, і бачив, як їх тіні заслоняють зеленаві зорі. То був натужний політ – птаха не поспішала відриватися від землі, від тіней чагарника, так наче тільки з початком польоту її пір’я починало розуміти, що воно пір’я, а не колюче листя. Коли пернаті хижаки розлетілися, зорі з’явилися знову – сірі зорі на тлі зеленуватого неба. Розвиднювалося; я скакав верхи безлюдним шляхом, що вів до селища Окведаль.

– Начо, – мовив мені батько, – тільки-но я помру, візьми мого коня, мого карабіна, харчів на три дні і йди пересохлим річищем на гору Сан-Іренео, аж поки не побачиш, як знімається дим над стріхами Окведаля.

– А чого мені в Окведаль? – запитав я його. – Хто там, в Окведалі? Кого мені там шукати?

Батьків голос робився все тихший, а обличчя його поволі набирало синюшної барви. – Мушу виявити тобі таємницю, що ховав її стільки літ... Це довга історія...

На ці слова батько тратив останній передсмертний подих, і знаючи його схильність до просторікування, до здобрювання кожної розповіді вступними увагами, відступами й повторами, я побоювався, що він так і не встигне перейти до суті. – Швидше, тату, скажіть мені ім’я. Кого мені питати, коли я буду в Окведалі?

– Там твоя мати. Ти її не знаєш... Твоя мати живе в Окведалі... Твоя мати, що не бачила тебе ще з того часу, як ти був немовлям...

Я знав, що перед смертю він розповість мені про мою матір. Він мусів, бо ж то через нього я прожив і дитячі, й підпарубочі літа, не знаючи ні лиця, ні імени тієї, котра привела мене на світ. Я не знав, нащо він відлучив мене від її грудей іще тоді, коли я ссав материнське молоко, нащо він тягав мене за собою по своєму житті бродяги й утікача. – Хто моя мати? Скажи мені, як її звуть? – Колись, коли я ще не втомився його розпитувати, він багато розповідав мені про мою матір, – але то все були вигадки, що геть не трималися купи: вона була то нещасною жебрачкою, то іноземкою, що подорожувала на червоному автомобілі, то монашкою з монастиря, то цирковою наїзницею, то вмирала при пологах, то гинула в землетрусі. Тож одного дня я постановив більше нічого не питати, а зачекати, поки він сам усе розповість. Коли на батька напала жовта пропасниця, мені допіру виповнилося шістнадцять.

– Дай-но я скажу тобі все по порядку, – прохрипів він. – Як доберешся до Окведалю, скажеш: «Я Начо, син дона Анастасіо Самори». Тобі доведеться багато чого вислухати про мене, багато неправди, лихослів’я, наклепів. Я хочу, щоб ти знав...

– Ім’я, тату, ну ж бо, скажіть мені мамине ім’я!

– Зараз. Час уже розповісти тобі...

Та час цей так і не настав. Після марного ходіння коло та навколо батько раптом зайшовся в глибокому хрипі й замовк назавжди. Тому юнак, що скаче верхи крутими шляхами до гори Сан-Іренео, досі не знає, до яких коренів він має повернутися.

Я виїхав на дорогу, що тягнулась уздовж висохлого потоку, понад глибоким урвищем. Ранкова зоря, що займалася над порізаними обрисами лісу, здавалося, знаменувала для мене не просто новий день, а день, що передує усім іншими дням, початок нового часу, в якому будуть нові й нові дні, – наче той перший день, коли люди вперше зрозуміли, що таке день.

Коли вже досить розвиднілося, і можна було розгледіти той бік урвища, я помітив, що по тому боці теж пролягає дорога, і якийсь чоловік на коні їде нарівні зі мною в тому самому напрямі. На плечі в нього була військова ґвинтівка з довгою цівкою.

– Гей! – гукнув я. – Далеко ще до Окведаля?

Той навіть не обернувся, ба навіть гірше: мій голос змусив його на мить повернути голову (а то я міг би вважати його за глухого), але він одразу ж перевів погляд уперед і попрямував далі, не забажавши ані відповісти, ані привітатись зі мною.

– Гей! Я до тебе говорю! Ти що глухий? Німий? – кричав я, а він прямував далі, розмірено похитуючись у сідлі в такт із ступою свого вороного коня.

Хтозна скільки часу ми їхали так-от удвох у темряві ночі, обабіч крутосхилого річища. Те, що здавалося мені неясним відлунням цокоту копит моєї кобили, який відбивався від нерівних вапнякових скель другого берега, на ділі було звуком чужих кроків, що мене супроводжували.

То був широкоплечий, довгов’язий хлопець в обтріпаному солом’яному брилі. Ображений на його грубіянську поведінку, я стиснув коня острогами, щоб піддати ходи і щоб він більше не мозолив мені очі. Та тільки-но я опинився попереду, як якийсь внутрішний голос наказав мені обернутися й подивитися на мого попутника. А той саме зняв із-за спини ґвинтівку й приклав її до плеча, наче цілився в мене. Я одразу ж потягнувся до свого карабіна, що висів у кобурі коло сідла. Той знову закинув ґвинтівку за плече, мов би нічого й не сталося. Далі вже ми їхали врівні, кожен по своєму боці, весь час пантруючи один одного і стараючись не повертатись один до одного спиною. Як я невдовзі зрозумів, то моя кобила достосовувала свою ступу до ступи його вороного, а не навпаки.

Хід цієї розповіді підладжується під розмірений цокіт копит на крутих стежках, дорогою до місця, де криється таємниця минулого і майбутнього, де час закручується петлею, мов те ласо, що висить, прип’яте, коло мого сідла. Я вже знаю, що ця довга подорож до Окведаля виявиться багато коротшою від тої, в яку мені доведеться вирушити по прибутті в це останнє селище на краю людського світу, на грані мого життя.

– Я Начо, син дона Анастасіо Самори, – мовив я старому індіянинові, що тулився під мурами церкви. – Покажіть мені, куди йти.

«Може він знає», – подумав я.

Старий підняв повіки, червоні й укриті ґульками, мовби в індика. З-під пончо висунувся палець, – сухий, як ті тріски, що їх беруть на розпал вогнища, – і вказав мені на палац Альварадо, єдину кам’яницю посеред цих халуп, а певніше просто куп затвердлої грязюки, що звалися Окведалем: Бароковий фасад палацу, здавалось, опинився тут через якусь помилку і височів на тлі селища, мов кусок декорації, що залишився тут після якогось мандрованого театру. Багато віків тому хтось уявив собі, що тут лежить країна золота; і коли він усвідомив свою помилку, допіру збудований палац був приречений на повільне, але неухильне перетворення в руїни.

Слідом за слугою, що вів за вуздечку мого коня, я проминаю місця, що мали б бути для мене дедалі знайоміші, а були, натомість, дедалі чужіші; з одного двору я переходжу до іншого, так ніби в цьому палаці двері були тільки щоб виходити, а не щоб заходити. Оповідь мала б віддавати те відчуття розгублености, яке викликають місця ніколи раніше не бачені або місця, після яких у пам’яті лишився не спогад, а порожнеча. Образи з моєї оповіді мали б заповнити цю порожнечу, але в підсумку вони й самі забарвлюються барвою тих снів, що забуваються вже в мить своєї появи.

Один за одним ми минаємо подвір’я, де вивішені килими для тріпання (а я вишукую в пам’яті образ дитячої колиски в пишному панському домі), друге подвір’я, заставлене мішками з люцерною (я намагаюся пробудити спомин про дитинство на фермі), третє подвір’я, в яке виходять ворота конюшень (то тут, посеред коней, я народився?) Уже ясний день, але туман, що оповиває розповідь, ані не гадає розвіюватись, не пропускає ніяких посилів, з яких образна уява могла б відтворити більш-менш виразні постаті, не доносить до вух жодного чіткого слова, а тільки нерозбірливі голоси й приглушені співи.

Саме в третьому подвір’ї враження починають набирати кшталту. Спочатку чуються запахи, смаки, далі світло вогнища вихоплює обличчя індіян невизначеного віку, що зібралися в просторій кухні Анаклети Іґуерас, їх гладку шкіру, що може з однаковою ймовірністю належати і старезному дідові, і підліткові; може, вони були старцями ще тоді, коли тут бував мій батько, а може, вони діти батькових ровесників, і дивляться тепер на мене, його сина, так само, як їх батьки дивилися колись на нього, чужинця, що приїхав сюди верхи на коні з карабіном за плечима.

На тлі закопченої кухні і язиків полум’я проступала постать жінки, закутаної в смугасте, жовто-червоне укривало. Анаклета Іґуерас приготувала мені тарілку фрикадельок із прянощами. – Їж, синку. Шістнадцять років знадобилося тобі, щоб знайти дорогу додому, – каже вона, а я питаю себе, чи оте «синку» – це звичайне звертання жінки в її літах до всякого молодого хлопця, а чи це слово справді означає те, що означає. У мене аж горіли губи від тих гострих спецій, якими Анаклета приправила свою страву, так наче її смак мав містити в собі усі смаки в їх найповнішому вияві, смаки, яких я не міг ні назвати, ні розрізнити і які тепер змішалися у мене в роті в їдучий вогонь. Я подумки перебираю всі смаки, що мені доводилося куштувати за своє життя, щоб упізнати цей многогранний смак, і знаходжу відчуття цілком протилежне, але по суті рівнозначне: смак молока на губах у немовляти, найперший смак, що криє в собі всі смаки.

Я дивлюсь на Анаклетине лице, на її пригожий індіянський вид, трохи утертий роками, але без жодної зморшки, на її повне тіло, закутане в укривало, і питаю себе, чи не за оцей колись крутий, а тепер уже похилий уступ її грудей тримався я колись своїми дитячими ручками.

– То ти знала мого батька, Анаклето?

– Хотіла б я ніколи не знати його, Начо. Під лиху годину забрів твій батько до Окведалю...

– Чому, Анаклето?

– Індіянський народ не дізнав од нього нічого, крім горя й лиха... Та й білим повелося з ним не багато ліпше... А тоді він зник... Але й та година, коли він пішов, не була для Окведаля доброю...

Індіяни, всі як один, не зводили з мене своїх очей, що, мов очі малої дитини, безпощадно зріли вічну теперішність.

Амаранта – дочка Анаклети Іґуерас. У неї широко посаджені розкосі очі, вузький ніс із широкими крилами, тонкі губи хвилькою. У мене очі схожі на її, точно такий самий ніс, такі самісінькі губи. – А ми схожі одне на одного, я і Амаранта. Хіба ж ні?

– Всі народжені в Окведалі схожі одне на одного. Що індіянин, що білий – всі на одно лице. Наше село стоїть на горі, відособлено від світу, і родин у нас небагато. Вже багато століть усі тут одружуються між собою.

– Мій батько був не звідси...

– Авжеж. У нас досить причин, щоб не любити зайд.

Індіяни в повільному зітханні розтуляли свої роти, роти скелетів, оголяючи рідкі зуби, чорну гниль пеньків і з’їдені старістю ясна.

Переходячи через другий двір, я помітив портрет, жовтаву фотографію юнака, обмаяну квітами й освітлену масляною лямпадкою. – І цей покійник на фотографії, видно, з тої самої родини... – кажу я Анаклеті.

– Це Фаустіно Іґуерас, хай Господь упокоїть його серед ангелів і архангелів, – каже Анаклета, а індіяни починають тихо дудніти молитву.

– То був твій чоловік, Анаклето? – питаю я.

– То був мій брат, щит і меч нашого дому й нашого народу, аж поки вороги не заступили йому дорогу...

– У нас очі такі самісінькі, – кажу я Амаранті, піступаючи до неї посеред мішків у другому дворі.

– Ба ні, в мене більші, – відказує вона.

– Це можна запросто перевірити, – кажу я і наближаю своє лице до її лиця так, щоб луки наших брів зійшлись одна до одної, а тоді, притискаючи свої брови до її, повертаю лице вбік, притуляючи щоку до щоки, висок до виска, вилицю до вилиці.

– Бачиш, кутики очей у нас на однаковій ширині.

– Нічого я не бачу, – каже Амаранта, але не відштувхує мене.

– І носи теж, – кажу я, притуляючи свого носа до її, – трохи скоса, щоб наші профілі зійшлися, – і губи... – мурмочу я з закритим ротом, бо наші губи злилися, точніш, половинка мого рота стулилася з половинкою її.

– Мені болить! – скрикує Амаранта, коли я навалився на неї всім тілом, притиснувши її до мішків. Я відчуваю її тугі, мов кулачки, груди, відчуваю, як здригається її живіт.

– Ах ти негідник! Тварюка! То от для чого ти приїхав до Окведаля! Такий самий, як і батько! – лунає в моїх вухах голос Анаклети, а її руки хапають мене за чуприну й кидають убік, до стовпів. Амаранта, діставши ляпаса од матері, лежала навзнак на мішках і жалісно схлипувала. – Не смій торкатись моєї дочки! Ти в житті її більше не торкнешся!

– Чого це раптом? Що мені завадить? – протестую я. – Я чоловік, вона жінка... Якби доля захотіла, щоб ми сподобали одне одного, – не тепер, може колись потім, – то чому я не міг би просити її руки?

– Чорти б тебе взяли! – кричить Анаклета. – Не буде цього! І думати про це не смій, ясно?

«То виходить, її дочка – моя сестра? – питаю я себе. – Чого ж вона тягне час, чого не скаже прямо, що вона моя мати?» і кажу: – Чого ти розкричалась, Анаклето? Ми з твоєю дочкою що, кревні?

– Кревні? – Анаклета трохи заспокоюється, затуляє очі крайчиком укривала. – Твій батько прийшов був іздалеку... Яка може бути між нами покревність.

– Але ж я родився в Окведалі... Моя мати була звідси...

– Своїх кревних шукай де-інде, а не тут, серед убогих індіянів... Хіба твій батько тобі не сказав?

– Присягаюсь, Анаклето, батько нічого мені не сказав. Я не знаю, хто моя мати...

Анаклета добула руку з-під ковдри й указала мені на перший двір. – Чому ж пані не захотіла з тебе прийняти? Чому поселила тебе тут, серед слуг? Батько послав тебе до неї, не до нас. Іди й відрекомендуйся доньї Жасміні, скажи: «Я Начо Самора-і-Альварадо, мій батько велів мені прийти сюди й упасти до твоїх ніг».

Тут оповідь мала б показати, як глибоко приголомшила мене звістка про те, що половинка мого прізвища, невідома мені самому, збігається з прізвищем господарів Окведаля, і що широкі, мов королівство, маєтності належать до моєї родини. Натомість моя подорож назусп’ять у часі вкинула мене в темну круговерть, де переді мною миготіли вкладені один у другий дворики палацу Альварадо, однаково знайомі й чужі для моєї спустошеної пам’яті. В ту мить перше, що спало мені на думку, – це заявити Анаклеті, ухопивши за косу її дочку: – Тепер я ваш хазяїн, хазяїн твоєї дочки, і візьму її, коли захочу!

– Ні! – кричить Анаклета. – Перше ніж ти торкнеш її хоч пальцем, я тебе вб’ю! – Амаранта іде геть, оголивши зуби в дивній гримасі, чи то усмішці, чи то стогоні.

Обідня зала палацу Альварадів ледь освітлена світлом канделябрів, укритих багатолітніми нашаруваннями воску, – може, тут зумисне не запалюють більше світла, щоб не видно було облуплених ліпних оздоб і пообшарпуваних кутиків портьер. Пані запросила мене на вечерю. Обличчя доньї Жасміни вкрите шаром пудри, яка, здається, ось-ось обсиплеться клаптями просто в тарілку. Вона також була індіянка, дарма що з фарбованим на бронзово, закрученим щипцями волоссям. Її важкі браслети іскорками відблискували в кожній ложці, яку вона підносила до уст. Її дочка, Жасінта, вихованка пансіону, була одягнена в білий тенісний светер, але поглядом своїх очей, своїми жестами вона нітрохи не різнилася від дівчат-індіянок.

– За старих часів тут, у залі, стояли гральні столи, – розповідає донья Жасміна. – Гра починалася саме о цій порі й тривала усю ніч. Бували й такі, хто програвав цілі маєтки. Дон Анастасіо Самора приїхав сюди заради ігор, тільки заради цього. Він завжди вигравав. Подейкували, що він спритний махляр.

– Але він так ніколи й не виграв ніякого маєтку, – мушу уточнити я.

– Твій батько був із тих, хто вигране вночі спускав іще до світанку. А з усіма його любовними походеньками він умить розтринькував і ту мізерію, що в нього лишалася...

– Він що, крутив тут якісь романи...? – осмілююсь запитати я.

– Отам, отам, в іншому дворі, – ночами він ходив туди шукати собі подружок... – каже донья Жасміна, вказуючи в бік індіянських осель.

Жасінта залилася сміхом, прикривши рота долонями. В цю мить я зрозумів, що вона – викапана Амаранта, хоча вбрання й зачіска в неї зовсім інакші.

– Ув Окведалі всі схожі одне на одного, – кажу я. – Там, у другому дворі, є портрет, який міг би бути портретом усіх і кожного...

Вони дивляться на мене трохи збентежено. Мати каже: – То Фаустіно Іґуерас. ...Він був мішаної крови – наполовину індіянин, наполовину білий. Але душа в нього була наскрізь індіянська. Жив серед них, стояв за них... за них і загинув.

– Він був білий по матері чи по батькові?

– Усе тобі треба знати...

– У вас в Окведалі все так? – питаю я. – Білі сходяться з індіянками... Індіяни – з білими жінками...

– В Окведалі білого не відрізниш від індіянина. Кров перемішується тут іще з часів Конкісти. Але пани не повинні плутатися із челяддю. Ми можемо робити все, що хочемо, з ким-хоч із нас, але такого – ніколи... А дон Анастасіо був із знатної родини, хоч і не мав за душею ні шеляга...

– А до чого тут мій батько?

– А запитай-бо в індіянів, про що це співається в пісні: Гей, поїхав дон Самора... Розквитавшись із боргами... У колисці немовлятко... Мертве тіло в ямі...

– Ти чула, що сказала твоя мати? – кажу я Жасінті, тільки-но випала нагода поговорити з нею віч-на-віч. – Ми з тобою можемо робити все, що хочемо.

– Якщо захочемо. Але ми не хочемо.

– А я-от хочу.

– Чого?

– Вкусити тебе.

– Ха! Гляди щоб тебе самого не обгризли, мов кістку, – каже вона, вищиривши зуби.

У покої стоїть ліжко, а на ньому білі простирадла, чи то розбурені, чи то завбачливо розстелені для сну. Над ліжком звисає густа сітка від москітів. Я напираю на Жасінту, втискаючи її у складки сітчастого запинала, а вона, не розбереш, чи опирається, чи то притягує мене до себе. Я хочу стягнути з неї одяг, а вона відбивається, розпинаючи мені пряжки й ґудзики.

– О, і в тебе тут родимка! На тому самому місці, що й у мене! Дивись!

У цю мить мені на голову й на плечі сиплеться град стусанів, – це донья Жасміна налітає на нас, мов та фурія: – Пусти її, ради бога! І ти його пусти. Припиніть, не смійте! Ви не тямите, що робите! Ти такий самий негідник, як і твій батько!

Я з трудом опанувую себе. – У чому річ, донья Жасміна? Що ви хочете сказати?

– Ах ти ж нахабо! Марш до челяді! Геть з очей! Тобі місце з челяддю, як і твоєму батькові! Забирайся до своєї матері!

– То хто ж моя мати?

– Анаклета Іґуерас, хоч вона й не хоче цього визнавати після того, як убито її брата Фаустіно.

Уночі індіянські халупи Окведаля туляться до землі, мовби придавлені ваготою навислого над ними місяця, оповитого гнильними випарами.

– Що це за пісню співають про мого батька, Анаклето? – питаюсь я в жінки, що стоїть у дверях, немовби статуя в ніші якоїсь церкви. – Про чиюсь смерть, про якусь яму...

Анаклета знімає зі стіни ліхтар. Ми вдвох ідемо по маїсовому полю.

– Тут, у полі, між твоїм батьком і Фаустіно Іґуерасом зчинилася звада, – пояснює Анаклета, – і поклали вони, що світ надто тісний для них для двох, і сполом викопали серед поля яму. І тої хвилі, як вони постановили, що повинні стятися в бою не на життя, а на смерть, уся ненависть поміж ними враз ущухла: в любові й злагоді трудилися вони, риючи яму. Тоді один з них став з одного боку ями, а другий – з другого, і в правиці кожен з них стискав ножа, а на ліву руку в кожного було намотане пончо. І кожен з них по черзі стрибав через яму і разив другого ножем, а той захищався намотаним на руку пончо і намагався зіпхнути ворога в яму. Так вони билися до самого до світання, і земля навколо ями вже не клубилася пилюкою, бо геть просякла пролитою кров’ю. Всі індіяни Окведаля стояли колом круг ями і двох задиханих, закривавлених юнаків. Стояли непорушно, не мовлячи ні слова, щоб не перешкоджати божому судилищу, що на нім вершилась доля кожного з них, а не тільки Фаустіно Іґуераса і Начо Самори.

– Стривай-но... Та ж Начо Самора – це я...

– У той час твого батька теж звали Начо.

– І хто ж переміг, Анаклето?

– Це ти мене питаєш, хлопче? Самора узяв верх: не нам судити Господа й путі його. Фаустіно поховали там-таки, в полі. Та перемога не принесла щастя твому батькові, бо тої самої ночі він поїхав із Окведаля, щоб ніколи більше не повернутися.

– Що ти кажеш, Анаклето? Ця яма ж порожня!

– Опісля індіяни з навколишніх сіл юрмами приходили на могилу Фаустіно Іґуераса. Вирувала революція, і вони прохали в мене якісь святощі, щоб покласти їх у золоту скриню і в бою нести їх попереду своїх полків: прядку волосся, клапоть пончо, згусток скипленої крови з рани. Тоді ми вирішили розкопати яму й дістати тіло. Проте Фаустіно там не було; могила була порожня. З того часу ходять між людьми перекази: одні кажуть, що бачили його вночі, як він їде під гору на своєму вороному коні й чуває над сном індіян; інші кажуть, що ми побачимо його знов аж того дня, коли індіяни спустяться з гір на долини, – він скакатиме верхи на чолі їхнього віська.

«То це був він! Я його бачив!» – хочу мовити я, але від хвилювання слова застрягають мені в горлі.

Сходяться індіяни з смолоскипами в руках і мовчки стають круг розверзлої ями. Між ними протискається довгов’язий юнак в обтріпаному солом’яному брилі. Своїми рисами: розрізом очей, лінією носа, вигином губ, таких достоту, як мої, – він разюче схожий на всіх окведальців.

– Яким правом ти, Начо Самора, зазіхнув на мою сестру? – каже він, а в руці у нього зблискує клинок. На передпліччя лівої руки в нього намотане пончо, край якого звисає аж до землі.

З уст індіян, що обступили нас з усіх боків, виривається дивний звук – не гомін, а якесь здавлене зітхання.

– Хто ти?

– Я Фаустіно Іґуерас. Обороняйся.

Я стаю по той бік ями, намотую на ліву руку своє пончо і затискаю в кулаці ножа.