Якщо подорожній одної зимової ночі

VII

Ти сидиш за столиком у кафе, читаєш роман Сайласа Фленнері, отриманий від доктора Каведаньї, і чекаєш на Людмилу. У голові в тебе змішалися й переплуталися два чекання: ти чогось очікуєш від книжки і водночас очікуєш на дівчину, що мала вже давним-давно бути тут. Ти зосереджуєшся на читанні, пробуєш перенаправити очікування Людмили на цю книжку, так наче сподіваєшся, що Читачка вибіжить тобі назустріч просто з гущавини букв. Але читання тобі не йде, твої очі вкотре вже безсило перебігають ту саму сторінку. Здається, тільки прихід Людмили може знову пустити в рух завмерлий калейдоскоп подій.

Тебе гукають. Офіціянт ходить між столиками і повторює твоє ім’я. Ти підводишся – тебе кличуть до телефону. Може, то Людмила? Таки-так, вона. – Я зараз не можу прийти. Потім тобі все розповім.

– Послухай-но! Я дістав книжку! Ні, не ту... і не ту... нову книжку. Роман... – Але ж ти не будеш телефоном переповідати, про що цей новий роман? Ти хочеш почути її, послухати, що вона тобі скаже.

– Приходь до мене, – каже Людмила, – ага, до мене додому. Зараз я не вдома, але скоро буду. Як прийдеш раніше за мене, заходь і зачекай. Ключі під килимком.

Отак вона живе, просто й невибагливо, простодушно довіряє ближньому, ховає ключі під килимком (а вдома в неї, певно, не багато здобичі для злодія). Ти поспішаєш на адресу, що дала тобі Людмила. Дзвониш у двері, але ніхто не відчиняє. Як вона й попереджала, її немає вдома. Намацуєш під килимком ключ. Заходиш. Там панує півтемрява, світло знадвору ледь сочиться крізь опущені жалюзі.

Квартира самотньої дівчини, Людмилина квартира: вона живе тут сама. То це ти хотів з’ясувати перш за все? Чи немає тут ознак чоловічої присутности? Чи ти волів би уникати ясности, якомога довше пробувати в невідомості, в непевності? Тобі кортить обдивитися все навкруг, але щось тебе стримує (ти все-таки підняв жалюзі, але тільки ледь-ледь). Може, ти не хочеш зловживати її довіру, нишпорячи в її домі, наче шпиг. А може, ти й так уже досконально вивчив, як виглядають квартири самотніх дівчат, і тепер міг би з заплющеними очима розказати що й де тут лежить. Ми живемо в суспільстві, де все однаковісіньке; навколо нас той самий побутовий стандарт: меблі, шпалери, покривала, програвач – все це було вибране з обмеженого асортименту, що пропонує нам наша культура. Невже ці речі можуть розповісти щось цікаве про те, яка насправжки їхня власниця?

Яка ж ти є, Читачко? Пора б уже, щоб ця книжка, написана від другої особи, зверталася не тільки до узагальненого чоловічого «ти» (либонь, брата-близнюка отого дволичного літературного «я»), а й безпосередньо до тебе. Ще в Другому Розділі ти заявила про себе як Третя Особа, абсолютно конечна для того, щоб роман був романом, щоб між отою Другою Особою чоловічого роду і Третьою Особою жіночого щось зав’язалося, розвинулося, розквітло або зав’яло залежно від перипетій люської долі. Або: залежно від інтелектуальних моделей, що визначають наше сприйняття людської долі. Або: залежно від інтелектуальних моделей, за допомогою яких ми надаємо перипетіям людської долі певного значення, що дає змогу їх переживати.

Досі ця книжка дозволяла Читачеві, який читає, ототожнювати себе з Читачем, про якого читають: тому-то Читач і не мав свого імени, – бо ж ім’я автоматично прирівняло б його до Третьої Особи, до персонажа (а тобі, оскільки ти була Третьою Особою, треба було дати ім’я – Людмила). Читач існував на сторінках книжки як абстрактний займенник, що міг сполучатися з будь-яким прикметником, будь-яким дієсловом. Побачимо, може з тобою, Читачко, все буде інакше, може ця книжка зможе-таки намалювати твій портрет, – почавши від рамки, що поступово обтисне тебе з усіх боків і окреслить контури твоєї постаті.

Читач уперше побачив тебе у книгарні. Твоя постать несподівано зарисувалася на тлі монументальних книжкових шаф, так наче сила-силенна згромаджених тут книжок неодмінно передбачає присутність Читачки. Твій дім – місце, де ти читаєш, – може розповісти нам про те, яку роль відіграють книги в твоєму житті: чи вони мов та стіна, за якою ти ховаєшся від зовнішнього світу, мов наркотичний сон, в який ти поринаєш з головою, чи, навпаки, книги правлять за місток, що ти перекидаєш назовні, у світ, який цікавить тебе так сильно, що ти прагнеш примножити його грані й розширити його обрії за допомогою книг. Читач знає: щоб з’ясувати все це, треба перш за все зазирнути на кухню.

Кухня – це та частина дому, яка голосно й промовисто розповідає, хто ти є: чи ти сама готуєш собі їсти (можна сказати, що так: не щодня, але досить регулярно), чи для себе тільки, а чи для когось іще (в основному для себе, але так старанно, наче робиш це для інших, а іноді й для інших, але так невимушено, наче робиш це для себе самої), чи ти обходишся абсолютним мінімумом продуктів, а чи любиш заморські делікатеси (судячи з твоїх покупок і кухонного начиння, ти любиш страви вишукані й оригінальні, якщо не смаком, то бодай рецептурою; це зовсім не свідчить про якесь череволюбство, просто сама думка про вечерю в вигляді яєшні з двох яєць наганяє на тебе смертельну нудьгу), чи стояння коло плити для тебе прикра конечність, а чи приємна розвага (твоя крихітна кухонька облаштована з оглядом на практичність і економію зусиль, щоб ти не мусила вбивати там багато часу, але могла з приємністю покуховарити, як є охота). Побутові прилади стоять на своїх місцях, мов слухняні домашні тварини, що їх допомогою не варто нехтувати, хоч не треба й перетворювати їх на предмет культу. В наборі кухонного начиння проглядається певний естетичний підхід (скажімо, ножів-сікачів у тебе цілий арсенал, від величезного до малесенького, дарма що вистачило б і одного), хоч назагал усі елементи декору мають передовсім практичне значення, із невеликими поступками прекрасному. Дещо цікаве можуть сказати нам і твої продуктові запаси: Ось вишикувалась батарея баночок з приправами: одні, як видно, часто йдуть у діло, а інші стоять просто так, для повноти колекції. Те саме можна сказати й за розмаїті ґатунки гірчиць. А китиці часникових головок, підвішені на відстані руки, наочно показують твоє творче й небуденне ставлення до їжі. Ще трохи цікавих даних можна добути, зазирнувши до холодильника: в лоточку для яєць сиротливо біліє одне-єдине яєчко, з цитрини лишилась тільки половинка, а ще половинка валяється засушена, – словом, з харчами в тебе не все гладко. Зате в наявності є: каштанове масло, маслини, баночка з солодким коренем, відомим також як козелець. Ясно, що в крамниці ти купуєш те, що впадає тобі в очі, а не те, чого бракує вдома.

Оглядаючи твою кухню, можна скласти уявлення про тебе як про жінку з відкритим, товариським характером і ясним розумом, чуттєву і водночас практичну, яка ставить здоровий глузд на службу фантазії. Чи міг би хтось закохатися в тебе, просто побачивши твою кухню? Хтозна, може й міг би – він, Читач, який і так уже має до тебе симпатію.

Читач тим часом далі роззирається по твоєму домі, від якого ти сама дала йому ключі. Ти любиш назбирувати круг себе різний дріб’язок: віяльця, поштівки, флакончики, коралі, почеплені на стінах. На перший погляд це так, абищо, та зблизька кожна з цих дрібничок виявляється якоюсь незвичайною, особливою. Твої стосунки з речами дуже особисті, але водночас вибіркові: твоїми стають тільки ті речі, в яких ти відчуваєш щось своє. І в силу приналежности до твоєї особи, позначені печаттю твоєї власности, вони перестають здаватися тут випадковими, набирають нового значення: наче слова з твоєї історії, наче пам’ять, складена з знаків та символів. Тобі притаманні власницькі почуття? Ми знаємо про тебе надто мало, щоб ствердити напевно. Наразі можна сказати, що ти маєш власницьке почуття до самої себе: ти прив’язуєшся до знаків, у яких бачиш часточку себе, бо боїшся втратити разом із ними й себе саму.

Один із кутків кімнати щільно завішаний фотографіями. Чиїми? Твоїми, починаючи від немовлячого віку, і багатьох інших людей, чоловіків та жінок, а також старими пожовклими знімками, взятими, певно, з родинного альбому. Та всі вони, здається, являють собою не так напомин про певних людей, як монтаж різних верств людського існування. Рамки в кожної фотографії інакші, в квітчастому стилі дев’ятнадцятого століття: є посріблені, є мідяні, є емальовані, є черепахові, шкуратяні, з різьбленого дерева. Може, йшлося про те, щоб оцінити всі оті фрагменти прожитих життів, присвоївши їм відповідну рамку, а може, це просто колекція рамок, і фотографії служать єдино для їх заповнення, – тим паче, що в деяких рамках просто витинки з журналів, в одну заправлено вицвілого од старости листа, а ще одна й зовсім порожня.

Більше на стіні не висить нічого, та й меблів коло неї нема ніяких. Так само й по всій квартирі: стіни або зовсім голі, або завішані й заставлені згори донизу, – наче ти відчувала потребу сконцентрувати речі-знаки в якийсь густий текст, а навколо залишити пустий простір, де можна передихнути й перепочити.

Так само й меблі, статуетки, вази й вазонки розставлені без ніякої видимої логіки. Не те щоб ти не дбала про порядок (квартира в тебе маленька, але ти стараєшся облаштувати її так, щоб вона виглядала більшою, ніж є насправжки). Просто для тебе порядок полягає не в тому, щоб накинути речам якийсь шаблон взаємного розташування, а в тому, щоб допевнитися злагоди й гармонії між ними.

Якщо коротко, то ти людина акуратна чи розкидькувата? На такі-от категоричні питання твоя квартира не відповідає ні так, ні ні. Ти любиш порядок, ба навіть прагнеш порядку, але на практиці це проявляється не так і часто. Твоє завзяття до хатніх справ то загоряється, то згасає, залежно від ступеня твоєї заклопотаности й перепадів твого настрою.

Щодо настрою: яка ти, життєрадісна чи сумна? Здається, твій дім мудро користає з твоєї періодичної життєрадісности, готуючись прихистити тебе смутну й невеселу.

Чи ти справді така гостинна, чи може, пускаєш додому, кого попало, бо всі тобі однаково байдужі? Читач шукає, де б то сісти почитати, і старається не заходити туди, куди не вільно заходити нікому крім тебе: він, певно, думає, що у тебе в гостях запросто можна почуватися як дома, якщо тільки пристосуватися до твоїх порядків.

Що ще? Рослини в вазонках, здається, не поливано вже кілька днів. Та може, ти навмисне вибрала такі рослини, за якими не треба особливого догляду. Зрештою, в твоєму домі нема ні собак, ні котів, ні канарок: ти з тих жінок, що воліють не брати на себе зайвих обов’язків. Може, це свідчення самозакоханости, а може, ти надто зосереджена на інших, не таких помітних справах, та й не потребуєш символічного замінника тих природних поривів, що спонукують тебе турбуватися про інших, цікавитися тим, що вони пережили – чи то в книжках, чи то в житті...

А що ж книжки? Зразу впадає в очі, – принаймні як поглянути на ті твої книжки, що лежать на видноті, – що вони потрібні тобі виключно для читання, а не щоб учитися, радитися з ними чи поповнювати ними якусь розлогу й систематизовану бібліотеку. Може, колись ти й пробувала дати сякий-такий лад своїм книжковим шафам, але кожна спроба класифікації книжок зводилася нанівець черговим новим придбанням, що не вписувалося ні в які категорії. Книги на полицях розташовуються почасти як до формату – великі коло великих, менші коло менших – а почасти в хронологічному порядку їх придбання. Так чи так, ти завжди знаєш, де знайти потрібну книжку, тип паче, що їх у тебе не так уже й багато (інші шафи з книгами ти, певно, лишила в інших квартирах, на інших етапах твого життя). А крім того, навряд чи ти будеш шукати вже прочитану книжку...

Ти Читачка, але не Перечитувачка. Ти чудово пам’ятаєш усе, що коли-небудь прочитала (це чи не перше, що ти дала зрозуміти Читачеві). Мабуть, для тебе кожна книжка нерозривно пов’язана з конкретним моментом, коли вона була прочитана раз і назавжди. І точно так само, як ти ховаєш книги в пам’яті, тобі подобається зберігати їх як речі, тримати їх завжди при собі.

Серед твоїх книжок, у цьому розсипі, що не становить бібліотеки, можна все ж виокремити частину мертву або сплячу, тобто поклади книжок, що їх ти не дочитала, прочитала і більше не перечитуєш, не читала й не читатимеш, а проте тримаєш на полиці (і вряди-годи витираєш від пилюки), а з іншого боку, частину живу, тобто книжки, що ти читаєш або маєш намір прочитати, книжки, з якими ти ніяк не можеш розлучитися, книжки, що їх ти любиш мати під рукою і час від часу гортати. На відміну від продуктових запасів на кухні, тут про тебе може красномовно розповісти як раз те, що живе – те, що ти читаєш саме зараз. Твоя лектура розсіяна по всьому домі, тут і там: декотрі книжки розгорнуті, інші з саморобними закладками або загнутими кутиками сторінок. Певно, ти звикла читати по кілька книжок на раз: для кожної пори дня або ночі, для кожного закутка твого скромного помешкання ти добираєш іншу книжку. Книжки, що ти читаєш перед сном, лежать на тумбочці коло канапи, інші чекають тебе коло фотеля, в кухні, у ванні...

До твого потрету можна б додати ще один важливий штрих. У тебе в голові є якісь перегородки, що ділять час твого життя на окремі, розбіжні часи, між якими ти перемикаєшся, мов між каналами радіо, на одних затримуючись, інші проскакуючи. Чи значить це, що тобі хочеться жити одночасно більше як одним життям? Що ти справді живеш паралельними життями? Що ти чітко відділяєш те життя, яким ти живеш з певними людьми в певних обставинах, – від життів, якими живеш з ким іншим і де інде? Що ти наперед знаєш: усяка пригода лишає по собі осад незадоволення, яке стає терпиме тільки в сукупності з усіма іншими незадоволеннями, що зрівноважують і нівелюють його?

Читачу, прислухайся. Чуєш? То наростає у тебе в душі підозріння, яке підсичує твою тривогу ревнивця, несвідомого поки що своєї ревности. Всяка пригода, тим паче любовна, грозить розчаруванням. І щоб убезпечитись від нього, Людмила, – читачка, що читає по багато книг на раз, – пускається в інші пригоди, розпочинає одночасно цілу низку романів...

(Не думай, що книжка спустила тебе з очей, Читачу. Оте «ти», яке віднедавна перейшло до Читачки, може з кожною наступною фразою повернутись до тебе. Ти, будь-що-будь, лишаєшся одним з можливих «ти». Хто посміє наразити тебе на втрату власного «ти», катастрофу не менше жахливу, ніж утрата власного «я»? Щоб оповідь від другої особи стала романом, має бути щонайменше два осібних, паралельних «ти», що вирізнялися б із натовпу всяких там «він», «вона», «вони»).

А проте, розглядаючи Людмилині книжки, ти потроху заспокоюєшся. Читання – це самотність. Людмила захована за стулками книги, мов молюск – за стулками своєї мушлі. Тінь іншого чоловіка, здогадна, ба навіть явна, коли не зовсім розвіюється, то все ж блякне й затирається. Адже люди, навіть коли вони вдвох, читають кожен наодинці з собою. Та чого ж тоді хочеш ти? Закрастися в її мушлю, просочитися на сторінки тих книжок, що вона читає? А може, стосунки Читача й Читачки – це стосунки двох молюсків, замкнених у своїх мушлях, що можуть спілкуватися тільки завдяки частковому збігу їх самобутніх переживань і вражень?

Ти приніс із собою книжку, яку почав був читати в кафе і яку тобі так кортить дочитати. Дочитавши, ти зможеш віддати її Читачці, зможеш спілкуватися з Читачкою через цей канал, прокладений чужими словами. Їх промовляє сторонній голос мовчазного ніхто, воплоченого в чорних плямках типографської фарби й білих прогалинах між знаками, і саме тому ці слова можуть стати вашими: вашою мовою, кодом вашого спілкування, вашими позивними, вашим паролем і відгуком.

Чути, як у замку провертається ключ. Ти принишк, мовби хочеш зробити їй сюрприз, а заодно довести і їй і собі самому, що твоє перебування тут цілком законне і зрозуміле. Але то не її кроки. У вітальню неспішно заходить чоловік: ти бачиш його тінь за портьерами. На ньому шкуратяна куртка, він ступає впевнено, бо, видно, бував тут не раз, але поволі, так наче когось шукає. Ти впізнаєш його. Це Ірнеріо.

Треба вирішувати, як тут повестися, і то негайно. Тобі досадно бачити, що він заходить до неї додому, як до себе, і ця досада виявляється сильнішою за твою ніяковість: ти ж бо теж не в себе вдома. Зрештою, ти сам чудово знав, що її дім відчинений для її приятелів: ключ лежить під килимком. Відколи ти зайшов сюди, ти відчував на собі дотики якихсь безликих тіней. А цей привид тобі, принамні, знайомий. Як і ти йому.

– А, це ти. – Ось і він зауважив тебе, але нітрохи не здивувався. Цей природний тон, яким ти сам збирався з ним заговорити, тепер тебе мало тішить.

– Людмили немає вдома, – кажеш ти, щоб довести свою обізнаність і свої права на зайняту територію.

– Знаю, – каже він байдужим голосом. Ходить, нишпорить навколо, риється в книжках.

– Я можу тобі чимсь допомогти? – кажеш ти з викликом в голосі.

– Я тут шукаю одну книжку, – каже Ірнеріо.

– Я думав, ти їх не читаєш, – дивуєшся ти.

– Це не для читання. Це для роботи. Я роблю з книжок усяке різне. Всякі об’єкти. Тобто, об’єкти мистецтва: скульптури, картини, називай як хочеш. У мене вже й виставка була. Я скріплюю книги смолами, і вони застигають, які є: розгорнуті або закриті. Іноді я надаю їм певну форму, різьблю по книгах, вирізаю в них діри. Книжки – чудовий матеріял для художника, з них можна стільки всякого зробити.

– А Людмила не проти?

– Їй подобається те, що я роблю. Вона навіть сама дає мені поради. Критики цінують мої твори. Скоро їх усі видадуть одною книгою. Я вже говорив про це з доктором Каведаньєю. То буде книжка з фотографіями всіх моїх книжок. Коли її надрукують, я зроблю з неї ще щось, ще якісь твори. Потім їх видадуть новою книжкою, і так знов і знов.

– Я мав на увазі, чи вона не проти, що ти береш її книжки...

– Та в неї ж їх тьма-тьмуща... Часом вона сама дає мені непотрібні книжки, щоб я з них щось зробив... Але мені не всяка книжка підходить. Я мушу прочути те, що створюю. Буває, тільки-но поглянувши на книжку, я бачу, що і як з неї можна зробити. А деколи в мене бувають ідеї, яких я не можу втілити, поки не підшукаю відповідну книжку. – Він порпається в шафі з книжками, бере одну, зважує на руці, оглядає палітурку, корінець, кладе її назад. – Є книжки гарні, приємні, а є й такі, що я їх терпіти не можу, а проте вони раз-по-раз попадаються мені в руки.

Виявляється, ота Велика Стіна з книг, що мала б захистити Людмилу від цього варвара-завойовника, для нього ніяка не перепона. Він завіграшки розбирає її по камінчику. Ти злосливо смієшся. – Мабуть, ти всю Людмилину бібліотеку напам’ять знаєш...

– А, переважно тут усе одне й те саме... Але приємно бачити таку купу книжок. Я люблю книжки...

– Тобто як – любиш?

– Я люблю, щоб навколо було багато книжок. Тому, як на мене, тут, у Людмили, дуже мило. Ти не згоден?

Стіна друкованих сторінок зноситься до небес, наче крони густого листяного лісу, сягає вглиб землі, наче верстви скельних порід, наче поклади шаруватих лупаків: це ти, вдивляючись в очі Ірнеріо, пробуєш побачити те тло, на якому проступає жива постать Людмили. Якщо ти зумієш втертися йому в довіру, то зможеш вивідати той секрет, що не дає тобі спокою: який зв’язок існує між Читачкою і Нечитачем. Ну-бо, треба його розговорити. Придумай якесь хитре питаннячко. – А коли вона читає, – нічого іншого ти не зумів придумати, – ти що робиш?

– Просто дивлюсь, як вона читає. Мені подобається, – каже Ірнеріо. – Зрештою, мусить же бути хтось, хто читає книжки. Принаймні, так я можу бути спокійний, що мені не доведеться читати їх самому.

Нічого втішного, Читачу. Секрет, який ти розкрив, – причина їхньої близькости, – полягає у взаємодоповнюваності їх життєвих ритмів. Для Ірнеріо важливі тільки хвилинні переживання, мистецтво є для нього просто розрядкою життєвої енергії, а не творенням чогось сталого, отої повноти життя, яку Людмила шукає в книгах. А проте він також відчуває в книгах оте живе життя, навіть їх не читаючи. Він відчуває потребу повернути накопичену в них життєву енергію в природний кругообіг і розсіює її, використовуючи Людмилині книжки як матеріяльну основу своїх творів.

– Оця мені підходить, – каже Ірнеріо й хоче сховати одну з книжок у кишеню своєї куртки.

– Ні-ні, цієї не бери. Я її читаю. Крім того, вона не моя, я маю повернути її Каведаньї. Вибери собі якусь іншу. Дивись, он ця – точнісінько така сама...

Ти береш до рук томик, оперезаний рожевою стрічкою з написом: «Новий шедевр Сайласа Фленнері». Не дарма вона така схожа на твою: всі романи Сайласа Фленнері видаються в характерному графічному оформленні. Але річ не тільки в цьому. На суперобкладинці золотими буквами витиснута назва книжки: «В мереживі...» То це та сама книжка! Оце несподіванка. – От тобі й маєш! Ніколи не думав, що Людмила вже встигла її роздобути...

Ірнеріо відсахується від книжки. – Це не Людмилина. Мені цього паскудства не треба. Я думав, їх уже зовсім не лишилося.

– А що таке? Чия вона? Про що це ти?

Ірнеріо гидливо бере книжку двома пальцями, іде до дверей на другому кінці кімнати, відчиняє їх, кидає книжку через поріг. Ти йдеш за ним, зазираєш у темний прикомірок, бачиш там стіл з друкарською машинкою, магнітофон, словники, грубу папку з паперами. Береш із папки аркуш, що служить наче титульною сторінкою, виносиш його на світло. На ньому написано: «Переклад Гермеса Марани».

Ти стоїш, наче громом прибитий. Коли ти читав Маранині листи, між рядками тобі раз по раз ввижалася Людмила... Ти пояснював це тим, що просто не можеш про неї не думати, і вважав це за доказ своєї закоханости. А тепер ти натрапив на його сліди не де, як у Людмили вдома. Може це якась мана, якесь наслання? Ба ні, з самого початку ти нутром відчував, що між ними є якийсь зв’язок... Ревність, що досі була для тебе наче гра з самим собою, тепер захоплює тебе з головою. І не тільки ревність: підозра, недовіра, відчуття, що в житті не варто покладатись ні на що й ні на кого... Ота погоня за недочитаною книжкою, яку ви розпочали удвох із Читачкою і яка саме тому викликала в тебе такий захват і збудження, перетворилася в погоню за Читачкою, яка ховається від тебе в дедалі густіших хащах загадок, хитрощів, прикидів.

– Але... до чого тут Марана? – питаєш ти. – Він що, тут живе?

Ірнеріо хитає головою. – Жив. Це вже в минулому. Він не повинен сюди більше повертатися. Правда, його життя надто густо замішане на фальші, і що про нього не скажи – усе буде неправда. В чому в чому, а в цьому він досяг великих успіхів. Книжки, що він сюди поприносив, на вигляд такі самі, як інші, та я зразу впізнаю їх, навіть здалеку. Їх не повинно тут бути – вся його писанина там, у прикомірку. Але сліди його присутности нема-нема та й появляються. Іноді в мене виникає підозра, що то він сам їх тут лишає: приходить нишком, коли нікого нема вдома, і знову щось підтасовує...

– Підтасовує?

– Ну... Людмила каже, що все, до чого він торкається, стає фальшивим, якщо тільки не було фальшиве з самого початку. Я знаю напевно, що якби я спробував зробити щось з його книжок, то мої твори стали б теж фальшиві, хоч зовні виглядали б, наче справжні...

– Нащо ж Людмила тримає його речі там, у прикомірку? Вона що, чекає, коли він повернеться?

– Коли він був тут, Людмила була нещаслива... Навіть читати перестала... А тоді вона втекла... Вона перша звідси пішла... А тоді забрався й він...

Хмари розвіюються. Можеш звести дух. На минулому поставлено хрест. – А якщо він знов тут з’явиться?

– То вона знову втече...

– Куди?

– Ну... Може в Швайцарію... Звідки мені знати...

– У неї що, хтось є – там, у Швайцарії? – Ти мимоволі згадуєш письменника з підзорною трубою.

– Є там дехто, але це вже зовсім інша історія... Старий детективщик...

– Сайлас Фленнері?

– Людмила казала, що коли Марана був уже зовсім переконав її, начебто різниця між правдою і фальшем – це просто один з наших забобонів, вона відчула потребу побачити когось, у кого книжки доспівають, мов гарбузи на огудині. Так вона казала...

Зненацька двері відчиняються. Заходить Людмила. Вона ставить на підлогу пакети з покупками, скидає пальто і кидає його на крісло: – Ух ти! Яка компанія! Вибачайте, що мусіли мене чекати!

Ви вдвох сидите і п’єте чай. Ірнеріо теж мав бути з вами, але його крісло порожнє.

– Він тільки що десь тут був. Куди він подівся?

– А, певно, пішов. Він приходить і йде без попередження.

– У тебе завжди так: хто хоче заходить, коли хоче йде?

– А що такого? Ти сам-то як сюди попав?

– Не я один! Тут таких багато!

– Це що? Сцена ревности?

– А я що, маю на це право?

– А ти думаєш в один прекрасний день дістати таке право? Коли так, то ліпше навіть не починати.

– Починати що?

Ти ставиш чашку на стіл, встаєш з крісла й сідаєш коло неї на дивані.

(Починати. Це ти сказала, Читачко. Та як визначити той момент, коли починається нова історія? Все-бо завжди починається задовго до того моменту, який звуть початком. Перший рядок першої сторінки будь-якого роману відсилає читача до чогось, що вже сталося десь поза книжкою. А, може, справжня історія – це та, що починається за десять або за сто сторінок після початку, а все, що перед тим, – усього-на-всього пролог. Життя особин людського роду – це мереживо тисячі ниток, і важко витягти з нього окрему ниточку пережитого, що мала б сенс окремо від решти. Тому, говорячи про зустріч двох людей, яка матиме вирішальне значення для них обох, треба мати на увазі, що кожний з них оплутаний густою сіттю фактів, умов, стосунків, а тому з їх зустрічі неодмінно вилониться щось нове, нові історії, що відгалузяться від їхньої спільної історії).

Тепер, Читачу й Читачко, ви лежите в ліжку. Настав час звертатися до вас в другій особі множини. А це крок дуже відповідальний, бо передбачає, що відтепер ви будете обоє заодно. Зрештою, доводиться звертатися до вас на «ви» хоча б тому, що годі розібрати, хто є хто у сплетінні двох тіл під пом’ятим простирадлом. Може, потім ви розійдетеся кожен своєю дорогою, і наша книжка знову мусітиме раз у раз перемикати важіль оповідання між «ти» жіночого і «ти» чоловічого роду. Але тепер, коли ваші тіла прилинули одне до одного, добуваючи одне з одного максимум відчуттів, передаючи і приймаючи хвилі поштовхів та здригань, взаємно проникаючи й заповнюючи порожнє повним, – коли навіть думки ваші зливаються в одному річищі, – вас можна розглядати як одна-єдину двоголову істоту. Куди заведе вас це ототожнення одне з одним? Який провідний мотив симфонії ваших злагоджених рухів? Зосереджені намагання не втратити ні крихти власної напруги, продовжити стан пасивного реагування, скористатись накопиченням бажання в іншому, щоб примножити власний заряд пристрасти? Чи навпаки: ви без опору віддаєте себе одне одному, вивчаєте безконечні простори, що просять ласки й відповідають ласкою, і ваше «я» розтікається неозорою, мов море, і спраглою дотику поверхнею вашої плоті? В обох випадках кожен з вас існує тільки в силу існування іншого, але щоб пережити все це, ваші «я» повинні не розчинитись, не зникнути, а заповнити без останку всі порожнини розумового простору, до краю зглибити себе самого або вичерпати себе до решти. Словом, те, що ви робите, пречудове, хоча в граматичному плані воно зовсім нічого міняє. В ту саму мить, коли ви здаєтесь одним нерозривним цілим, ви все одно лишаєтесь двома окремими «ти», ще замкнутішими в собі, ніж будь-коли до того.

(І це вже тепер, коли ваші думки заполонені виключно присутністю іншого. Що ж буде в недалекому майбутньому, коли всі ті привиди, що поки не траплялись у вас на шляху, почнуть навідувати вашу свідомість і товаришити зустрічам ваших тіл, уже апробованих звичкою).

Читачко, тепер тебе прочитали. Твоє тіло стало предметом систематичного читання за допомогою органів зору, нюху, дотику й не без участи смакових пипочок. Так само й слух зіграв свою важливу роль, вловлюючи твоє посапування і постогнування. Та не тільки твоє тіло було прочитане уздовж і впоперек: тіло важливе остільки, оскільки становить частину певної цілости складних, не завжди видимих і не завжди присутніх елементів, що, втім, об’являються в речах безпосередніх і наочних: в імлі твоїх очей, у твоїх усмішках, у тому, як ти зав’язуєш і розпускаєш волосся, в словах, що ти говориш, в тому, як ти забираєш ініціятиву і як ти ухиляєшся й відступаєш, – у всіх тих знаках, що стоять на межі між тобою і звичаями, манерами, модою, спогадами, минулим, у всіх тих кодах, тих убогих алфавітах, за допомогою яких людська істота в моменти зближення пробує читати в душі іншої людської істоти.

Тим часом і ти, о Читачу, став предметом читання: Читачка то побіжно озирає твоє тіло, мовби переглядаючи зміст книжки, то пильно вивчає його, охоплена раптовою цікавістю й допитливістю, то неквапно випитує в нього щось, чекаючи на німу відповідь, так наче будь-який частковий огляд цікавить її тільки в рамках всеохопного просторового дослідження. Іноді вона зупиняється на якихось дрібних деталях, якихось стилістичних огріхах, як-от твій випнутий кадик або те, як ти ховаєш голову в ямку над її ключицею, – і користає з цього, щоб провести межу відчуження, критичної відсторонености або жартівливої фамільярности. А іноді, навпаки, якесь одиничне відкриття набуває в її очах виняткової цінности: наприклад, форма твого підборіддя або те, як ніжно ти покусуєш її плече, – і вона відштовхується від цього вузлика значень, на одному подиху ковтає сторінку за сторінкою, не пропускаючи ані коми. Отак втішаючись читанням твого тіла, цитуванням твоєї тілесної об’єктивности, вона чує, як у душі в неї зароджується сумнів: може вона читає не тебе – такого, як ти є, – а використовує тебе, уривки тебе, щоб скомпонувати якогось уявного партнера, який існує тільки для неї в присмерку її напівсвідомости, і в цю мить вона пробує розшифрувати не тебе, а цього апокрифічного гостя своїх снів.

Коли закохані читають тіла одне одного (точніше, ту перенасичену суміш тіла, почуттів і думок, яка й штовхає закоханих в одне ліжко), то їх читання відрізняється від читання книжки тільки своєю нелінійністю. Вони-бо починають, звідки хочуть, перескакують непрочитане, перечитують, повертаються назад, вчитуються, розмотують одночасно кілька сюжетних ниток, губляться, тоді зв’язують їх в одну, нудяться, починають новий розділ, кидають. Правда, в їх читанні можна визначити чіткий напрям, курс на завершення, – воно прямує до певного піку і, націлюючись на цей пік, упорядковує ритмічні фази, перепади тональности, варіяції тематики. Та чи мета читання – власне отой пік? Чи, може, досягненню цієї мети перешкоджає протитечія, прагнення знову пережити кожну проминулу мить, повернути назусп’ять плин часу?

Щоб графічно зобразити цілість процесу, кожний окремий епізод разом із його кульмінацією потребував би тривимірної, а може й чотиривимірної моделі, – втім, нема такої моделі, всякий-бо досвід неповторний. Любовний акт і читання схожі насамперед тим, що в них відкривається особливий, інакший простір і час, який годі міряти звичними мірками.

Вже в сумбурному зав’язку ваших стосунків прочитується можливе майбутнє вашого спільного життя. Зараз ви одне для одного – непрочитана книжка, і кожний читає в іншому його неписану історію. А завтра, Читачу й Читачко, якщо ви ще будете разом і знову ляжете в те саме ліжко, мов чоловік і жінка, що давно зжилися й звиклися одне з одним, кожен засвітить коло себе лямпу й заглибиться в свою книжку. На тлі двох рівнобіжних читань триватиме невпинний наступ сну. Спершу ти, а тоді й вона погасить світло, і в темряві, де всяка віддаль рівна нулю, ви повернетеся із своїх замкнутих світів і вмить знайдете одне одного ще до того, як різноспрямовані сни поведуть тебе в один бік, а тебе в інший. І нічого сміятись над такою перспективою подружньої ідилії: хіба можна уявити собі щасливішу пару?

Ти розповідаєш Людмилі про роман, який читав, чекаючи на неї. – Це саме така книжка, як тобі подобаються: вже з першої сторінки віє почуттям ніяковости...

У її очах зблискує іскра здивування. В тебе з’являється сумнів: може, цю фразу про почуття ніяковости ти чув не од неї, може, ти її десь вичитав... А може, Людмила вже не вірить у те, що тривога – передумова правдивости... Може, хтось уже довів їй, що тривога така сама механічна, як і все інше, що нема нічого простішого для сфальшування, як несвідоме...

– Мені, – каже вона, – подобаються книжки, в яких усі загадки й тривоги проходять крізь холодний, насталений, бездоганно ясний розум, як-от розум шахіста.

– Хай там як, а це книжка про чоловіка, що страшенно нервується, коли чує, як дзвенить телефон. Одного дня він вийшов на пробіжку...

– Не розповідай мені. Дай-но я ліпше сама прочитаю.

– Та я й сам іще не дочитав, що там далі. Зараз її тобі принесу.

Ти встаєш з ліжка і йдеш по книжку – до іншої кімнати, туди, де розмірений плин подій був перерваний карколомним розвитком твоїх із Людмилою стосунків.

Але книжки там нема.

(Ти знайдеш її на художній виставці: вона стала частиною чергового витвору скульптора Ірнеріо. Сторінка, що її кутик ти був акуратно загнув замість закладки, тепер являє собою одну з граней гладенького паралепіпеда, наскрізь просякнутого клеєм і вкритого шаром прозорого лаку. Сторінка взялася коричневою горілою кіркою, немовби зсередини книжки рвалися на волю язики полум’я. Місцями кірка здулася й полускала, оголивши обпалені шаруваті нутрощі, схожі на вузлувату кору старого дерева).

– Щось я її не знаходжу. Але то нічого, – кажеш ти, – бо я й так бачив у тебе ще один примірник. Я навіть думав, що ти її вже читала...

Непомітно для неї ти заходиш у прикомірок і знаходиш там роман Сайласа Фленнері, оперезаний рожевою стрічкою. – Ось вона.

Людмила розгортає книжку. Вона з присвятою: «Людмилі... Сайлас Фленнері». – Так, це моя...

– О, то ти знайома з Фленнері? – вигукуєш ти, вдаючи, що нічого не знаєш.

– Так... Він подарував мені цю свою книжку... Та я була впевнена, що її в мене поцупили. Я навіть не встигла її почати...

– Хто поцупив? Ірнеріо?

– Може...

Пора вже викласти перед нею свої карти.

– То був не Ірнеріо, і ти сама це знаєш. Ірнеріо, тільки-но він побачив цю книжку, пожбурив її в оту темну комірку, де ти тримаєш..

– Хто тобі дозволив тут нишпорити;

– Ірнеріо сказав, що той, хто крав у тебе книжки, тепер приходить потайки й лишає замість них підробки...

– Ірнеріо нічого про це не знає.

– Зате я знаю. Каведанья дав мені прочитати листи Гермеса Марани.

– Все, що пише Гермес, – це суцільний обман.

– Але одне таки правда. Цей чоловік весь час думає про тебе, ти ввижаєшся йому в усіх його мареннях, він спить і бачить тебе, як ти читаєш...

– Цього він якраз терпіти не міг.

Трохи-потрохи ти починаєш розуміти, чому й навіщо той перекладач крутить афери з фальшивими романами: потаємна пружина, що пускає в рух його махінації, – це ревнощі до невидимого суперника, який повсякчас стояв між ним і Людмилою, до безмовного голосу, що лунає з книжок, безликого і водночас тисячеликого привида. Боротися з цим суперником тим важче, що він мінливий і невловимий: для Людмили-бо автори не є людьми з плоті й крови, вони існують для неї тільки на друкованих сторінках, усі вони, і живі й мертві, завжди готові спілкуватися з нею, дивувати, спокушати її, а вона, Людмила, завжди готова йти за ними з тою легкістю і невимушеністю, яка можлива тільки у стосунках з безтілесними особами. Як же взяти верх – не над самими авторами, а над роллю автора, ідеєю про те, що за кожною книжкою стоїть хтось, хто виступає гарантом правдивости цього вигаданого, заселеного привидами світу, бо вклав у нього свою власну правду, ототожнив себе самого з цими словесними побудовами? Гермес Марана завжди марив про літературу, складену з самих тільки апокрифів, анонімок, наслідувань, підробок і пародій. В цьому напрямі штовхав Марану його смак і літературний хист, і до того самого спонукував його глибокий розлад у стосунках з Людмилою. Якби його марення стали дійсністю, якби непозбутні сумніви щодо тожсамости автора заважали читачам з довірою віддаватися читанню – з довірою не так до самої оповіді, як до мовчазного голосу оповідача – то храм літератури, мабуть, вистояв би й зовні лишився б такий самий... але всередині, в його підвалиних, де твориться отой зв’язок між читачем і текстом, щось би фатально й непоправно порушилося. Тоді Гермес Марана більше не ревнував би Людмилу, що покинула його заради книжки: між нею й книжкою завжди падала б тінь містифікації, а він, ототожнивши себе з усякою містифікацією, повсякчасно стверджував би свою присутність.

Твій погляд падає на першу сторінку книжки. – Ба, це ж не та книжка, що я був читав... Назва та сама, палітурка така сама, все таке самісіньке... Але книжка-то інша! Значить, та була фальшива, а може ця...

– Так і є, вона фальшива, – каже Людмила впівголоса.

– Ти думаєш, вона фальшива просто тому, що побувала в руках у Марани? Але ту, яку я почав був читати, Каведанья теж дістав од Марани! Значить, вони обидві фальшиві?

– Є тільки одна людина, яка може сказати нам правду: сам автор.

– Можеш запитати його, ти ж із ним приятелюєш...

– Приятелювала.

– То в нього ти ховалася, коли втекла від Марани?

– Скільки ти всього знаєш! – каже вона іронічним тоном, який дратує тебе просто до нестями.

Читачу, ти вже все вирішив: ти сам вирушиш на пошуки автора. А тим часом, повернувшися спиною до Людмили, ти берешся читати нову книжку, сховану під тою самою палітуркою.

(Тою самою, але не зовсім. Стрічка з написом «Новий шедевр Сайласа Фленнері» закривала другу частину назви. І тільки-но знявши її, ти зауважив, що книжка ця називається трохи інакше: не «В мереживі перехрещених ліній», а «В мереживі переплетених ліній»).

У МЕРЕЖИВІ ПЕРЕПЛЕТЕНИХ ЛІНІЙ

Спекуляція, рефлексія – не дарма ці слова на позначення інтелектуальної діяльности відсилають до латинських «дзеркало» і «відображення». За Плотіном, душа є дзеркало, що творить матеріяльні речі, віддзеркалюючи ідеї вищого розуму. Може тому щоб мислити, я потребую дзеркал. Я не можу зосередитись, коли довкола не рояться відблиски і відображення, так наче моя душа потребує зразка для наслідування щоразу, коли хоче зреалізувати свої умоспоглядальні, спекулятивні здібності. (Спекулятивні – в усіх значеннях цього слова, бо ж я водночас і мислитель, і ділок, а крім того, колекціонер оптичних приладів).

Приклавшись оком до прозурки калейдоскопу, я відчуваю, як мій розум, піддавшись нестримному пориву різнокутних різнокольорових уламків, що складаються і сполучаються у правильні фігури, вмить упорядковує розрізнені думки, знаходить нетривке, але переконливе одкровення в тих геометрично-строгих візерунках, що від легенького постуку нігтем по стінках трубки розсипаються й поступаються місцем новим узорам, у яких ті самі кольорові кусочки утворюють уже зовсім іншу цілість.

Відколи я ще підлітком зауважив: споглядання склистих садів, що вихоряться в глибині дзеркальної криниці, загострює мою здатність до практичних рішень і ризикованих передбачень, – я почав збирати калейдоскопи. Історія цього порівняно сучасного приладу (його запатентував у 1817 р. шотландський фізик сер Девід Брюстер, що написав, окрім інших важливих праць, також і «Treatise on New Philosophical Instruments») обмежувала мою колекцію вузькими хронологічними рамками. Однак уже невдовзі я спрямував свій колекціонерський запал на іншу антикварну дивовижу, багато цікавішу і прикметнішу: катоптричні пристрої сімнадцятого століття, всілякі мініятюрні театри, в яких кожна фігурка множиться в розставлених під різними кутами дзеркалах. Я заповзявся відтворити той музей, що його створив був єзуїт Атаназій Кірхер, автор трактату «Ars magna lucis et umbrae» (1646) і винахідник «полідиптичного театру», в якому шістдесят дзеркалець, що вкривали внутрішню поверхню величезної коробки, перетворювали гілочку на ліс, іграшкового солдатика на військо, книжицю на бібліотеку.

Ділові партнери, яким я, буває, перед зустрічами демонструю свою колекцію, позирають на ці пристрої із здивуванням або поверховим зацікавленням. Їм невтямки, що всю свою фінансову імперію я збудував на тих самих засадах, які покладені в основу калейдоскопів та катоптричних пристроїв: примножуючи, мовби в безконечній грі дзеркал, фірми без капіталів, побільшуючи до гігантських розмірів залучені кредити, ховаючи фатальні збитки в мертвих кутах ілюзорних перспектив. У цьому й полягав мій секрет, секрет моїх неперевних успіхів у часи, що були свідками стількох криз, біржових крахів і банкрутств: я ніколи не думав безпосередньо про гроші, угоди, прибуток, а тільки про кути заломлення променів світла між різнопохилими дзеркальними площинами.

Я повсякчас прагну примножувати власний образ, але керує мною не самозакоханість, не манія величі, як міг би хтось подумати: навпаки, за цими ілюзорними, примарними образами я хочу приховати себе справжнього, який порушає ними. Тому, якби я не боявся, що мене хибно зрозуміють, то був би не проти влаштувати в себе вдома кімнату, суспіль облицьовану дзеркалами, за проєктом Кірхера, – там я міг би ходити по стелі головою вниз і злітати в вишину з бездонних глибин підлоги.

Ці сторінки, що я пишу, також повинні віддавати холодний блиск галереї дзеркал, у яких нечисленні постаті перевертаються, заломлюються, множаться. І коли моя постать розбігається в усіх напрямках, розбивається надвоє на кожній грані – то це для того, щоб заплутати й загнати на слизьке всіх тих, що женуться за мною по п’ятах. У мене тьма ворогів, і я мушу од них безустанно втікати. Коли вони гадають, ніби я у них в руках, – їх руки ковзають по скляній поверхні, де промайнув, щоб тут-таки розсіятись, один із незліченних відблисків моєї всюдисущої особи. Я й сам женусь за ворогами по п’ятах, нависаю над ними повсякчасною загрозою, насуваюсь на них неозорими полчищами, стаю в них на дорозі, хоч куди б вони прямували. У світі оптичних обманів ворогам видається, що вони обступили мене зусебіч, але я один знаю розташування дзеркал, і тому досить мені тільки захотіти, як я знову стану невловимий, а вони, ціляючи в мене, лучатимуть у повітря або – одне в одного.

Я хотів би, щоб усе це було відображене і в розповіді: в подробицях біржових операцій, в наелектризованій атмосфері на засіданнях правлінь і нарадах директорів, в панічних дзвінках біржових агентів, – щоб усе це складалося в одну промовисту картину: міські квартали, страхові поліси, Лорині вуста, коли з них зриваються оті фрази, погляд Ельфріди, зануреної у свої невблаганно холодні розрахунки, людські обличчя, що нашаровуються одне на одне, карта міста, рясно всіяна хрестиками і стрілочками, мотоцикли, що віддаляються і зникають за краєм дзеркала, мотоцикли, що ключем сходяться за моїм «Мерседесом».

Коли стало ясно, що мене планують викрасти, що такий замір виношують не тільки численні банди, що спеціялізуються на викраденнях задля викупу, але також і мої партнери та конкуренти з великого бізнесу, я зрозумів: єдиний спосіб не попастися в ворожі сіті – це безнастанно множити свою особу, свою присутність, свої виходи й повернення, словом, примножувати фальшиві нагоди для замаху, щоб за ними загубилася нагода реальна. І я завів іще п’ять однакових «Мерседесів», щоб вони безперестанку, в різні пори дня і ночі заїжджали та виїжджали в броньовані ворота моєї вілли в супроводі охоронців на мотоциклах. І в кожному авто – невиразна постать, закутана в чорне, – може я, а може хтось із моїх двійників. Компанії, що я очолюю, – то самі лиш вивіски, за якими нічого не стоїть, їх штаб-квартири містяться в пустих і взаємозамінних приміщеннях. Тому-то мої зустрічі й переговори можуть відбуватися щоразу під іншою адресою (зрештою, для більшої безпеки я завжди в останню хвилину змінюю місце зустрічі). Найделікатніша справа – то мій позашлюбний зв’язок із Лорою, розведеною жінкою двадцяти дев’яти років – я зустрічаюся з нею двічі, іноді тричі на тиждень, приділяючи на кожну зустріч дві години сорок п’ять хвилин. Щоб захистити Лору, я мусив зробити так, щоб її не можна було вичислити. Для цього я інсценував цілу карусель побачень, так що стало неможливо зрозуміти, де мої підставні коханки, а де справжня. Кожного дня ми з моїми двійниками в різний час навідуємось на розкидані по всьому місту приватні квартири, де нас дожидають симпатичні жінки. Ця мережа удаваних романів допомагає приховати справжні побачення з Лорою і від моєї дружини Ельфріди – я запевняю дружину, що ця вистава конче потрібна з міркувань безпеки. Що ж до самої Ельфріди, то я теж раджу їй бути весь час на виду, виставляти напоказ всі свої переміщення, щоб цим самим сплутати карти зловмисникам, але вона лишається глуха до моїх слів. Ельфріда повсякчас ховається, старанно уникає дзеркал із моєї колекції, наче боїться, що її образ може роздробитися й загинути в переливах відбитого й заломленого світла. Глибинні мотиви такої її поведінки лишаються для мене таємницею, і це мене не на жарт турбує.

Я хотів би, щоб ті численні деталі, які я описую, створювали враження високоточного механізму, а водночас, мов низка яскравих спалахів, указували на щось, що лишається поза полем зору. Тому, коли дія стає особливо напружена, я неодмінно мушу приточити одну-дві цитати із старожитних текстів, ось хоч би уступ із трактату «Про природну магію» Джованні Баттісти делла Порта, – той самий, де автор стверджує, що волхв, або «Управитель Натури» (цитую за італійським перекладом Помпео Сарнеллі з 1577 року) повинен знати, «як заводити в оману зір людський, як уздріти картини попідводні та в дзеркалах прерізного кшталту відображені і образи дивовижні, в повітрі віддзеркалені, і як ясно розрізняти предмети на великій одлеглості».

Дуже скоро я зрозумів, що плутанини, створюваної безустанними роз’їздами моїх однакових автомобілів, аж ніяк не досить, щоб уберегти мене від бандитської засідки, і я вирішив повернути примножувальні властивості оптичних механізмів проти самих бандитів, улаштовуючи фіктивні напади й фіктивні викрадення котрогось із моїх фальшивих «я», а тоді й фіктивні визволення після сплати фіктивного викупу. Відтак мені довелося створювати власну злочинну мережу і взагалі – нав’язувати дедалі тісніші контакти із злочинним світом. Тож тепер я завжди мав докладну інформацію про підготовку справжніх викрадень і міг своєчасно вжити заходів, щоб врятуватися самому і сповна скористатися невдачею моїх конкурентів.

Тут треба згадати й за іншу властивість дзеркал, за яку чимало мовиться у стародавніх книгах – я маю на увазі їхню здатність наближати далеке й виявляти приховане. Змальовуючи порт славної Александрії, середньовічні арабські географи неодмінно згадували й кам’яну колону, споруджену на острові Фаросі й увінчану на вершині сталевим дзеркалом, яке давало змогу з величезної віддалі бачити в одкритому морі кораблі, що пливуть із гаваней Кіпру, Константинополя та інших ромейських земель. Фокусуючи промені світла, увігнуті дзеркала можуть уловити образ геть усього. «Сам Бог, якого не годен уздріти ні тілесним, ні духовним зором, – пише Порфирій, – дозволяє споглядати себе в дзеркалі». Отож я хотів би, щоб ці сторінки наочно показали не тільки оте центробіжне розсіювання, яке проєктує мій образ на всі три виміри простору, але також і те, як мережа зеркал згущує довкола мене потаємні образи, недоступні для простого ока. Відбиваючись із дзеркала в дзеркало, – я часто бачу це в своїх снах, – повнота речей, весь всесвіт, божественна мудрість, мов пучок світляних променів, зосереджуються в одному-єдиному дзеркалі. А може, пізнання природи речей заховане в нас у душі, – може, система дзеркал, яка спершу до безконечности примножує мій образ, а тоді фокусує його в одному-єдиному відображенні, явить мені душу всього того, що криється в мене в душі?

Саме в цьому й ні в чому іншому полягає головна сила дзеркал, про яку стільки всього понаписувано в трактатах з окультних наук та в анафемах інквізиторів: з їх допомогою можна змусити бога темряви зримо явитися людям і поєднати свій образ з образом, відбитим у дзеркалі. Тож я мусив розширити свою колекцію, запровадивши до неї ще один різновид старожитностей: відтепер торговці антикваріятом і авкціони старожитностей притримували для мене найрідкісніші екземпляри дзеркал епохи Відродження, – дзеркал, що з огляду на свою форму або в силу писемної традиції могли вважатися за магічні.

Я грав у небезпечну гру, і кожна помилка могла коштувати мені дуже дорого. Першої помилки я припустився, коли переконав своїх конкурентів спільним коштом заснувати компанію для страхування на випадок викрадення. Покладаючись на мережу своїх інформаторів, яка охоплювала всі щаблі кримінального світу, я гадав, що усе під контролем. Утім, дуже скоро я збагнув, що мої компаньйони нав’язали з бандами викрадачів набагато тісніші зв’язки, аніж я. Планувалося викрадення. Викупом мав стати весь капітал страхової компанії, який злочинці та їх спільники з числа акціонерів збиралися поділити між собою – все це, ясна річ, за рахунок викраденого. Щодо того, хто мав стати жертвою, не лишалося ні найменших сумнівів: то був я.

План наставленої на мене пастки передбачав, що між мотоциклами «Хонда» мого ескорту і броньованим авто, в якому їхатиму я сам, вклиняться три мотоцикли «Ямаха», і їх водії, перебрані за поліцейських, зненацька загальмують на одному з поворотів. Згідно з моїм контрпланом, три мотоцикли «Сузукі» мали перепинити мого «Мерседеса» на перехресті за п’ятдесят метрів до того повороту, щоб розіграти фіктивне викрадення. Та коли я побачив, як за два перехрестя до місця замаху дорогу загородили три мотоцикли «Кавасакі», я зрозумів, що мене обіграли, – я став жертвою чиєгось контрконтрплану.

Переді мною, наче в калейдоскопі, ламаються й розсипаються припущення, що їх я мав би викласти в цих рядках, – так само як дробилася й розсипалася перед моїми очима карта міста, яку я ділив на дедалі дрібніші квадрати, щоб установити місце, де, як доносили мої інформатори, на мене мала чигати засідка, а заразом і визначити пункт, у якому я міг би випередити своїх недругів і повернути їх план на свою користь. Здавалося, все під контролем, магічне дзеркало захопило всі зловорожі сили й поставило їх мені на службу. Втім, я не врахував, що може існувати й третій план викрадення, що в гру може вступити третя сила. Хто?

На превелике моє здивування, викрадачі не поїхали до якогось потайного сховку, а доправили мене додому і замкнули в катоптричній кімнаті, яку я так старанно відтворив за кресленнями Атаназія Кірхера. Дзеркальні стіни до безконечности множили моє відображення. То значить, я викрав себе сам? Чи, може, котрийсь із моїх образів, пущених у світ, окупував моє місце, а мене самого звів на роль простого відображення? А може, я прикликав Князя темряви, і він явився мені під моєю власною личиною?

На дзеркальній підлозі лежить жінка, зв’язана мотузками. Це Лора. Щоразу, як тільки вона ворухнеться, її оголене тіло хвилями розливається по дзеркалах. Я кидаюся до неї, щоб звільнити її від путів, від кляпа в роті, щоб обняти її. Та вона кричить до мене з люттю: – Думаєш, тепер я в тебе в руках? Ти помиляєшся! – і нігтями впивається мені в лице. Вона тут у полоні разом зі мною? В полоні у мене? Чи то вона сама – мій полон?

І тут розчиняються двері. Заходить Ельфріда. – Я знала про небезпеку, що тобі загрожувала, і мені вдалося тебе виручити, – каже вона. – Певно, з тобою повелися трохи брутально, та я не мала іншого вибору. От тільки тепер я не знаю, як вибратися з цієї дзеркальної клітки. Скажи мені, де вихід? Ну ж бо!

Ельфрідине око, її брова, нога в обтислому чобітку, кутик її рота з тонкими губами й білими-білісінькими зубами, рука з обручкою на пальці, що стискає револьвера – перекривлені, побільшені до гігантських розмірів фрагменти її постаті множаться в міріядах дзеркал і перемежовуються з клаптиками Лориної шкіри, наче химерні пейзажі з живої плоті. Я вже не розрізняю, де чиє відображення, де Лора, а де моя жінка, я гублюся, втрачаю себе самого, я не бачу свого відображення – тільки їх. Ув одному з незавершених віршів Новаліса втаємничений, якому вдалось проникнути в сокровенну обитель Ісіди, одслонив покривало богині... Мені здається, що усе навколо – частина мене самого, що я зумів, нарешті, стати всім у всьому...