Якщо подорожній одної зимової ночі

ІІ

Ти прочитав уже сторінок тридцять і не на жарт захопився. Та раптом ти зауважуєш: «Гм, ця фраза здається знайомою. І взагалі, у мене таке враження, що весь цей пасаж я десь уже читав». Все ясно: певні мотиви пронизують роман червоною ниткою, текст сплетений з повторів, у яких віддзеркалюється круговерть часу. Такий читач, як ти, не ловить ґав і помічає всі ці хитрощі, всі ці письменницькі штучки – ти бачиш авторові задуми, як на долоні. Та все ж, ти трохи розчарований. Тільки-но ти по-справжньому втягнувся, як автор вирішив козирнути цим заїждженим фокусом – слово до слова повторити цілий абзац. Абзац, кажеш? Та тут повторюється щонайменше сторінка, візьми порівняй – він не змінив ані коми. А наступна сторінка? Те саме – слово в слово те саме, що ти вже читав.

Хвилиночку. Поглянь-но на номер сторінки. Хай йому чорт! Та ж після 32-ї іде 17-а! Ти гадав, що це така мудрована манера письма, – а це просто-на-просто типографський брак: ті самі сторінки зброшуровані два рази. Під час брошурування сталася накладка: книжка, як відомо, друкується великими аркушами, по шістнадцять сторінок на кожному, а потім ці аркуші складають увосьмеро – в зошити. Далі зошити брошурують – зшивають докупи й оправляють – і могло статися, що під одну оправу потрапило два однакові зошити. Такі випадки бувають досить часто. Ти гарячково гортаєш книжку, щоб знайти сторінку 33, якщо вона взагалі там є. Два однакові зошити – це не така вже й непоправна вада. Непоправною вона стає тоді, коли одного з зошитів немає взагалі. Може, він потрапив до іншого примірника, в якому цей зошит буде зброшурований два рази, а того іншого – бракуватиме. Хай там що, а тебе кортить читати далі. Ти знати нічого не хочеш – ти дочитав до найцікавішого, тут не можна пропускати ні рядочка.

Ось і знову сторінка 31, 32... А далі? Далі – та сама сторінка 17, вже втретє! Що ж це за книженцію ти викупив? Вона що, вся складена з тих самих зошитів? Знов і знов ті самі тридцять дві сторінки!

Ти жбурляєш книжку на підлогу. Якби твоя воля, ти викинув би її з вікна, дарма що воно зачинене. Ти пропхав би її крізь тонкі леза опущених жалюзів, що розкришили б на триння цей недоладний жмут паперу, – і фрази, слова, морфеми та фонеми так і порснули б на всі боки, щоб ніколи більше не сполучитися в речення. Швиргонув би просто в вікно, розбивши шибу, а якщо шиба з небиткого скла – тим краще, ти розмазав би її по склу, розтер на фотони, на хвильові коливання, на поляризоване випромінювання. Ти пропхав би її крізь стіну, щоб книжка, роздробившись на молекули й атоми, просоталася поміж атомами армованого бетону, щоб вона розпалася на електрони, нейтрони, нейтрино та інші, ще менші частинки. Ти загнав би її в телефонні дроти, щоб вона перетворилася на електричні імпульси, на потік інформації, скаламученої шумом і тріскотнявою перешкод, – і розсіялася в бурхливому вирі ентропії. Тобі так і кортить замахнутися й викинути її з помешкання, з дому, з кварталу, за межу міста і району, за кордон, поза обшар спільного ринку, західної цивілізації, континентальної платформи, з атмосфери, з біосфери, з стратосфери, з гравітаційного поля, з сонячної системи, з галактики, із скупчення галактик, щоб нарешті закинути її за ту границю, якої досяг всесвіт у своєму безнастанному розширенні, туди, де ще нема ні простору, ні часу, де вона поринула б не просто в небуття, а в царину того, чого ніколи не було й не буде, розчинилася б ув абсолютній, гарантованій, незаперечній негації. Ти зробив би з нею те, на що вона заслуговує, не більше й не менше.

Ба ні: ти підносиш її з підлоги, обтираєш із неї пилюку, – завтра ти понесеш її в книгарню, щоб обміняти. Ми знаємо, що ти людина досить імпульсивна, але навчився тримати себе в руках. Тебе найгірше дратує те, що ти мусиш терпіти над собою владу випадковостей, жеребу, лотереї, що людські справи так часто стають жертвою неуважности, недбалости, неточности – чи то твоєї, чи то чужої. В таких випадках тебе опановує гарячкове бажання направити згубні наслідки цих свавільних або неуважливих вчинків і відновити правильний порядок речей. Ти чекаєш не дочекаєшся тої хвилини, коли в тебе в руках опиниться новий, не бракований примірник книжки, яку ти вже почав читати. Ти кинувся б до книгарні просто зараз, якби не те, що всі крамниці вже давно позачинялися. Доведеться чекати до завтра.

Усю ніч ти – наче на голках. Сон плине каламутним, переривчастим потоком і скидається на читання роману. Сновидіння здаються тобі повторенням одного-єдиного, завжди того самого сну. Ти борешся із снами, як дехто бореться з життям, позбавленим сенсу й форми, ти шукаєш у снах правильної дороги, яка неодмінно повинна десь бути. Так буває, коли починаєш читати книжку і ще не знаєш, у який бік вона тебе попровадить. Ти хотів би створити навколо себе абстрактний, абсолютний простір і час, в якому ти міг би рухатись незмінною, чітко окресленою траєкторією. Та коли здається, що мети врешті досягнуто, ти помічаєш: на ділі ти недвижний, скований, змушений розпочинати усе спочатку.

Навзавтра, тільки но випала вільна хвилинка, ти біжиш у книгарню, заходиш, тримаючи в руці вже розгорнуту книжку і показуючи пальцем на 32 сторінку, так ніби цього вже досить, щоб причина твого візиту зробилась очевидною. – Ви знаєте, що ви мені продали... Ось, погляньте... Тільки-но я по-справжньому втягнувся, як маєш тобі...

Книгар анітрохи не знітився. – А, і в вас те саме? Тут уже приходили скаржитися. Оце сьогодні вранці я одержав листа з видавництва. Бачите? «Під час розповсюдження останніх новинок нашого каталогу виявилося, що частина тиражу книжки «Якщо подорожній одної зимової ночі» Італо Кальвіно є бракована і повинна бути вилучена з обігу. Через недогляд брошурувальників віддруковані аркуші згаданого роману були перемішані з аркушами іншого видання, польського роману «Недалеко від хутора Мальборк» Таціо Базакбаля. Видавництво прохає вибачення за прикрий недогляд і зробить усе можливе, щоб замінити браковані примірнки в якомога коротший термін» і так далі. Ну і скажіть мені, хіба я, бідний книгар, повинен потерпати через чужу халатність? Ми тут із самого ранку морочимося. Мусили переглянути цих «Подорожніх» по одному, книжку за книжкою. Слава богу, там не всі були зіпсовані, так що можу зразу поміняти ваш бракований примірник на новий, уже без ніякого ґанджу.

Хвилиночку. Зосередься. Розклади по поличках усі ті відомості, що посипались на тебе, мов з відра. Польський роман. Значить те, що ти був узявся читати, ще й так захоплено, – зовсім не те, що ти думав, а польський роман. Цю книжку тобі й треба зараз роздобути. Не дай себе обкрутити. Поясни чітко, що й до чого. – Ні-ні, розумієте, щодо цього Кальвіно, – мені на ньому зовсім не розходиться. Я вже почав був читати той польський роман, і якось не хочеться кидати. У вас є ще цей Базакбаль – нормальний примірник?

– Воля ваша. Тут кілька хвилин тому приходила одна дівчина з такою самою проблемою і теж захотіла поміняти бракованого Кальвіно на цього поляка. Отам, на прилавку, лежать Базакбалі, – он же, на купі, просто в вас під носом. Візьміть собі.

– Але тут уже всі сторінки на місці?

– Що я вам можу сказати? Не хотілося б іще раз оконфузитися. Та коли поважні видавництва присилають нам таку халтуру, – тут уже ні в чім не можна мати певности. Як я сказав синьорині, так кажу й вам: Якщо й ця книжка виявиться не в порядку, я поверну вам гроші. Це все, що я можу зробити.

Синьорина, він кивнув тобі на синьорину. Вона стоїть між двома стелажами і щось шукає серед «Сучасної класики» видавництва «Penguin». Делікатно, але рішуче проводить пучкою по корінцях кольору неспілих баклажанів. Очі великі й бистрі, шкіра гладенька, трохи смаглява, волосся хвилясте, пишне й густе.

Отже, Читачка опинилася у полі твого зору або, краще сказати, в полі твоєї уваги, чи то пак ти сам потрапив у її магнітне поле, що притягає тебе з непереборною силою. Тепер, Читачу, не гай часу, ти маєш чудовий привід зав’язати з нею розмову. Для знайомства є всі передумови. Зберися з думками. Ти стільки всього читав, буде чим козирнути. Чого мнешся? Вперед.

– О, то ви також... цього поляка, ну певно, – белькочеш ти скоромовкою, – буває ж таке, почнеш читати, так мало того, що сторінки переплутані, а то ще й, виявляється, воно зовсім не те, що ти купляв, – чорт зна що, – мені сказали, що й ви так само, – от і я, знаєте? – раз уже почав, то, думаю, треба дочитати, – так що я лишив ту і взяв цю, – але ж це треба, який казус.

Ну... Можна було б трохи зв’язніше, але головну ідею ти висловив. Тепер її черга.

Вона всміхається. На щоках у неї ямочки. Вона подобається тобі дедалі більше.

Вона каже: – О, справді, деколи так хочеться прочитати щось гарне. А ця, спочатку – так собі, а потім почала мені подобатись... Така злюча була, як побачила, що там усі сторінки однакові. А тоді виявилося, це інший автор. Я з самого початку щось таке підозрювала – зовсім не той стиль. А це, виявляється, Базакбаль. Але він, мушу сказати, непогано пише, цей Базакбаль. Я перед тим нічого не читала з його книжок.

– Я теж, – кажеш ти, підбадьорено і підбадьорливо.

– Як на мене, в нього надто туманний стиль. Воно, взагалі-то, часто буває: почнеш читати роман і попервах ну нічогісінько не розумієш. Це добре, коли книжка інтригує, зацікавлює. Та якщо вже з перших сторінок там скрізь туман і все в тумані, то боюсь, поки туман розвіється, у читача й охота до читання пропаде.

Ти багатозначно схитуєш головою. – Атож, не виключено.

– Я волію читати романи, в яких уже з першої сторінки все чітко, ясно й усе на своїх поличках, – додає вона. – Мені якось відрадніше, коли я бачу, що речі є саме такі, а не інакші – і не має значення, які саме. Хай навіть ідеться про речі, що зовсім мене не хвилюють.

Ти з нею згодний? То скажи. – Отож бо то й є, саме такі книжки – їх і варто читати.

А вона: – А втім, я не заперечую, цей роман теж досить цікавий.

Давай же. Не можна, щоб розмова затухала. Говори що-небудь, аби говорити. – Ви любите читати романи? Так? Я теж, буває, почитую, хоча волію публіцистику... І це все, на що ти спромігся? А далі? Мовчиш? Приїхали! Що, важко запитати: «А це ви читали? А те? А що вам більше сподобалося, це чи те?» От і маєте на півгодини про що балакати.

Біда в тому, що романів, особливо іноземних, вона прочитала багато більше, ніж ти, і пам’ять у неї ого-го. Вона згадує якісь епізоди й питає тебе: А пам’ятаєте, що сказала Річардова тітка, коли... А ти завів був мову про цю книжку просто тому, що десь чув її назву й хотів удати, ніби читав її, – і от тепер мусиш вивертатися й обережно, щоб не посковзнутися на слизькому, лепетати щось вельми загальне: – Про мене, цей епізод надто розтягнутий, – або: – Мені сподобалося, в цьому є певна іронія. – А вона на це: – Справді, ви так гадаєте? Ніколи б не сказала... – і ти розумієш, що схибив. Ти починаєш говорити про якогось відомого письменника, бо читав одну, максимум дві його книжки, а вона з ходу починає перебирати всю його творчу спадщину, бо, видно, знає її на зубок. А як вона в чомусь і не впевнена, то тим гірше, бо тоді вона питається в тебе: – А отой знаменитий епізод з розрізаною фотографією – це було в тому романі, чи в тому? Завжди я їх плутаю... – Ти, бачачи її невпевненість, пробуєш вгадати. А вона: – Та ну! Що ви не кажете? Не може бути... – Що ж, тут ви обоє трохи стушувалися.

Безпечніше було б обмежитись на тому, що ти читав учора ввечері, на книжці, яку ви обоє тримаєте в руках і яка має компенсувати вам недавнє розчаровання. – Лишається тільки сподіватися, – кажеш ти, – що цим разом нам попався нормальний примірник, і в ньому всі сторінки на своєму місці, так що нам не доведеться кидати усе на півдорозі, як то буває, коли... – (Коли що? До чого ти це кажеш? Що ти верзеш?) – Словом, я гадаю, за другою спробою ми вже її дочитаємо, а дочитавши – лишимося задоволені.

– О, так, – відказує вона. Ти чув? Вона сказала: «О, так». Твоя черга закидати гачок.

– Маю надію, ми з вами ще побачимося. Я бачу, ви тут частенько буваєте, то може якось побалакаємо, обміняємося враженнями. – А вона відповідає. – З задоволенням.

Ти прекрасно знаєш, до чого ти гнеш, ти розкинув на неї невидиму сіть. – Вчора ми купили книжку Кальвіно, а виявилося, це Базакбаль. А тепер, чого доброго, виявиться, що цей Базакбаль – то насправжки Кальвіно. От сміху буде.

– Та боронь боже. Якщо так, ми подамо на видавництво в суд!

– Слухайте, а чого б нам не обмінятися телефонами? – (Ось до чого ти провадив, о Читачу, обвиваючись навколо неї, мов та гримуча змія, що заворожує жертву своїм торохкотанням!) – І коли виявиться, що в когось із нас бракований примірник, буде кого покликати на допомогу... Удвох маємо більше шансів зібрати повний комплект сторінок.

Ну ось, ти це сказав. Чи ж не природньо, що завдяки книжці між Читачем і Читачкою зароджується солідарність, спільність, зв’язок?

Можеш іти з книгарні, задоволений собою – ти, що твердив, ніби минули ті часи, коли від життя можна було сподіватися чогось хорошого. Тепер ти виношуєш на душі два бажання, кожне з яких сповнює тебе радісними надіями. Перше бажання пов’язане з книжкою, – ти хочеш нарешті продовжити перерване читання. Друге пов’язане з номером телефону, – ти хочеш знов почути то високе, то приглушене бреніння її голосу, коли вона відповідатиме на перший твій дзвінок. Це буде скоро, – може, вже завтра ти скористаєшся цією книжкою як благенькою приключкою і подзвониш до неї, щоб запитати, сподобалось їй чи ні, щоб сказати, скільки сторінок ти прочитав або не прочитав, щоб умовитися з нею про побачення...

Хто ти, Читачу, скільки тобі років, який є твій цивільний стан, яка професія і скільки ти заробляєш – питати про це було б неввічливо. Це твої особисті справи, розбирайся з ними сам. Що важливо, то це той стан душі, із яким ти в затишку свого дому пробуєш віднайти абсолютний спокій, щоб можна було з головою поринути в читання. Ти простягаєш ноги, тоді підбираєш їх під себе, тоді знову випростовуєш. Але сьогодні щось не так, як було вчора. Ти більше не самотній у своєму читанні: Ти думаєш про Читачку, яка в цю мить теж розгортає книжку, і поряд із романом, який можна прочитати, вимальовуються обриси роману, який можна пережити, – можливого продовження твоїх стосунків із нею, чи то пак можливого початку цих стосунків. От як сильно ти змінився від учора – ти, який завжди стверджував, що книжка, річ солідна й певна, яка завжди там де ти її поклав і якою можна втішатися без ніякого ризику, є далеко цінніша за всякий там життєвий досвід, завжди скоробіжний, мінливий, суперечливий. Отже, книжка стала інструментом, посередником у спілкуванні, місцем зустрічі? Що ж, це не означає, що читання стане менш захопливе. Може, якраз навпаки, сила його впливу навіть збільшиться .

У цього примірника – нерозрізані сторінки. Це перша перепона, що протиставляється твоєму нетерпінню. Озброївшись ножиком до паперу, ти почишаєш проникати в таємниці книги. Рішучим змахом руки ти вганяєш ножа між титульною карткою і початком першого розділу. І тут...

І тут ти з перших рядків бачиш, що роман, який ти тримаєш у руках, не має нічого спільного з тим, який ти читав учора.

НЕПОДАЛІК ОД ХУТОРА МАЛЬБОРК

Запах смаженого витає над розгорнутими сторінками, а як бути точним, запах засмажки, цибуляної засмажки. Ще трохи чути паленим: синюваті прожилки, якими помережана цибуля, на вогні робляться брунатні, а тоді темно-коричневі, особливо бережок, краєчок кожного з дрібно покришених шматочків цибулі чорніє перше, ніж встигає зарум’янитись – то цибуляний сік, обвуглюючись, міниться химерною палітрою кольорів та запахів. Та усе перебиває густий дух олії, яка кипить на сковороді з легеньким шкварчанням. Ріпакової олії, уточнює автор. Він узагалі описує все дуже точно – і всю номенклатуру наявних предметів, і враження, яке ці предмети справляють, і всі ті страви, що готуються на фаєрках кухонної плити у відповідному, саме для них призначеному й докладно поіменованому посуді: те на сковороді, те на жаровні, а те в казанку або ще в чомусь, і маніпуляції, що вимагаються для їх приготування: щось там викачати в борошні, збити яйця, покраяти огірок на тоненькі плястерки, нашпигувати курку, нарихтовану для печені, шматочками сала. Тут усе дуже конкретне й опукле – видно, автор добре знає, про що пише. В кожному разі, саме таке враження в тебе складається, хоча в тексті йдеться про химерні чужоземні страви, яких ти ніколи не куштував, ба й чути про них не чув – такі химерні, що й назви їх перекладач не знав як перекласти, а тому лишив як є. І читаючи про те, як парує і булькає «скоблениця», ти ладен присягтися, що таке їстиво справді існує, ти виразно вчуваєш його смак, – хоча в тексті про смак ані слова. Скоблениця видається тобі трохи кислуватою, може тому, що сама назва з її химерним звучанням і викликані нею дивні асоціяції віддають якоюсь кислинкою, а може тому, що в розгорнутій перед тобою симфонії запахів, смаків та слів була б до ладу кислувата нотка.

Бріґда обкачує покраяне м’ясо в замішаному на жовтках тісті, і її дебелі рожеві руки, поцятковані золотистим ластовинням, густо вкрилися білим борошняним пилом та налиплими шматочками сирого м’яса. Щоразу, коли Бріґда подається вперед над мармуровою поверхнею столу, її спідниця ззаду трохи задирається й оголює западинки ззаду під коліном, де біла-білісінька шкіра переорана тонкою синьою жилкою. Персонажі оживають, обростаючи плоттю тонко примічених деталей і жестів, образи наповнюються фразами й уривками розмов. От наприклад старий Ґундер каже: «Від оцьої, чей, уже не поскачеш, як від торішньої» – і по кількох рядках ти розумієш, що йдеться про червону паприку. «Куди тобі скакати, як із тебе вже порох сиплеться!» – відказує тітка Уґурда, а водночас дерев’яною ложкою зачерпує з казанка юшки і, скуштувавши на смак, додає щипку кориці.

Ти щомиті виявляєш нових і нових персонажів. Не знати скільки їх з’юрмилося в цій нашій неосяжній куховарні – лічити не перелічити. У нас у Кудживі народу завжди стільки, що й не провернутися. Одні приходять, інші йдуть. Як починаєш рахувати – все збиваєшся, бо залежно від обставин тих самих персонажів кличуть по-різному: хресним ім’ям, прізвиськом, прізвищем або й по-батькові, а часто – всілякими означеннями, як-от «Янова вдовиця» чи «помічник торговця кукурудзою». Та імена не мають значення. Що важливо, то це зовнішні деталі, так опукло зображені в романі: обкусані нігті Бронко, пушок на щоках у Бріґди, а також жести, рухи тіла, все те начиння і причандалля, яким орудує котрийсь персонаж: молоточок відбивати м’ясо, друшляк на салату, маслорізка тощо. Цими штрихами зарисовано усі портрети. Ти пізнаєш героя через призму жестів і предметів, так наче маслорізка остаточно і безповоротно визначила вдачу й долю того, хто в першому розділі зображений із маслорізкою в руках, наче щоразу, коли цей герой зустрінеться тобі на сторінках роману, ти, Читачу, ладен будеш вигукнути: «А, це той самий, з маслорізкою!», зобов’язуючи автора приписувати персонажеві учинки та пригоди, що були б суголосні з основоположним фактом володіння маслорізкою.

Наша куховарня в Кудживі, здавалося, створена саме для того, щоб тут повсякчас крутилася купа народу, – кожен з наміром зготувати собі щось їстівного: той лущить сочевицю, той маринує линів, всі щось готують, приправляють чи їдять, одні заходять, інші виходять, і так від світанку до пізньої ночі. Того ранку я спустився вниз на кухню, ще й на світ не благословилося, а там уже вирувала робота. То був особливий день: напередодні ввечері приїхав пан Кавдерер із своїм сином, а тепер ось уже їхав, – і забирав мене з собою. Це вперше я од’їжджав з дому – цілий сезон аж до жнив я повинен був провести в садибі пана Кавдерера, в провінції Петкво, щоб опанувати закуплені в Бельгії нові сушильні машини. А тим часом Понко, наймолодший з Кавдерерів, буде жити в нас і вчитися, як щепити горобину.

Цього ранку звичні звуки й запахи рідного дому настирливо рояться круг мене, мовби спішать попрощатися. Усе, що я досі бачив і знав, скоро буде для мене втрачене – надовго, так надовго, що коли я повернуся, тут уже нічого не залишиться по-старому, та й я сам буду вже інакший. Тому, прощаючись, я прощався назавжди: з куховарнею, з домом, з кнедликами тітки Уґурди. Тому те враження наочности й дотикальности всього і вся, яке ти отримав із перших же рядків, криє в собі також і почуття втрати, запаморочення, спричиненого крахом усього життєвого ладу. Ти й сам завважив це ще з самого початку – такий уважний читач, як ти, не міг цього не помітити. Смакуючи філігранно виписані деталі, ти відчував, що так направду не можеш схопити ні одного образу – всі вони вислизають у тебе між пальцями. Може, це через переклад, думав ти – він наче й точний, але все ж не віддає тої живої, повнокровної реальности, якою, мабуть, сочилися слова та фрази, коли звучали мовою оригіналу, – хай яка вона там, ця мова. Кожна фраза, здавалося, покликана передати нерозривність мого зв’язку з Кудживою, а водночас і жаль, навіяний утратою. Мало того – може, ти цього не й зауважив, та як застановишся, то збагнеш, що усе саме так, – кожна фраза штовхає, жене мене з дому назустріч незвіданому, спонукує перегорнути сторінку, залишити позаду кислуватий запах скоблениці й розпочати новий розділ, у якому мене чекають нові безконечні зустрічі: навзаході сонця на березі Ааґду, недільними днями в Петкво, на бенкетах у Палаці Вин.

З Понкової дорожньої торби на мить показався портрет якоїсь дівчини з коротко стриженим чорним волоссям і продовгастим обличчям, але власник одразу ж спохватився й заховав його за пазуху робочої брезентової блюзи. У кімнаті під голуб’ятнею, що досі була моєю, а тепер буде його, Понко розпаковував свої манатки й розкладав їх по шухлядах, які я допіру вивільнив. Я мовчки дивився на нього, сидячи на своїй уже спакованій торбі, і механічно поправляв наплечний пасок, що весь поперекручувався. Ми не перекинулись ні словом, якщо не рахувати короткого, крізь зуби процідженого «привіт». Я стежив за кожнісіньким його рухом, щоб як слід усвідомити, що відбувається: хтось чужий займає моє місце, стає мною. Мої шпаки в клітці, стереоскоп, справжний уланський шолом, почеплений на гвіздку, – всі мої речі, яких я не зможу забрати з собою, лишалися йому, точніше, то мої зв’язки з речами, місцями, людьми ставали його, так само як я ось-ось мав стати ним, зайняти його місце серед речей і людей, присутніх у його житті.

Ота дівчина... – Хто вона, та дівчина? – запитав я і необачно простяг руку, щоб добути в нього з-за пазухи фотографію в різьблених дерев’яних рамцях. Ця дівчина була несхожа на тутешніх, що всі як одна круглолиці, з солом’яно-жовтими косами. І тут я подумав про Бріґду. Наче спалах блискавки в мене перед очима замиготіли картини: Бріґда і Понко танцюють разом на празнику святого Тадея, Бріґда церує Понко його вовняні рукавиці, Понко дарує Бріґді куницю, впійману моєю пасткою. – Ану не лізь до фотографії! – крикнув Понко і схопив мене за обидва зап’ястя своєю залізною хваткою. – Руки геть, кому сказав! Не чіпай!

«На незабудь від Звіди Озкарт» – устиг я прочитати на портреті. – Хто така Звіда Озкарт? – запитав я, і ледве встиг ухилитися від кулака, срямованого мені в лице. І от уже я сам кинувся на Понко з стиснутими кулаками, і ми покотились по дощатому помості, силкуючись викрутити один одному руки, садонути коліном чи заїхати кулаком під ребро.

Понко був широкий у кості, його руки та ноги тузали мене різко й дошкульно, його волосся, за яке я пробував схопитися, щоб повалити супротивника на спину, виявилося жорстким, немов собача шерсть. І поки ми билися й обвивалися один навколо одного, як борці на рингу, мені здавалося, наче в цій боротьбі ми зазнаємо перетворення, і коли врешті зведемося на ноги – він буде мною, а я ним. Та може це враження з’явилося у мене тільки-но тепер? Може це не моє, а твоє враження, Читачу? А може, було якраз навпаки: коли я бився з ним, я боронив себе й своє минуле, яке я ладен був знищити, щоб тільки не віддати його в руки Понко. І Бріґду – я ладен був убити її, щоб тільки вона не дісталася йому. Я раніше й гадки не мав, що я в неї закоханий, та й тепер я так не гадаю. Тільки одного разу щось було між нами: коли ми з нею борикались – як оце тепер я з Понко – і кусали одне одного на купі торфу за піччю. І мені здалося, що вже тоді я змагався за неї з прийшлим Понко, змагався з ним за Бріґду і Звіду одночасно, що вже тоді я пробував вирвати щось із свого минулого, аби тільки це щось не дісталося супротивникові, – мені самому, але вже новому, з волоссям, мов собача шерсть. А може, вже тоді я пробував вихопити з минулого, яке належало тому чужому мені, якусь таємницю, щоб доточити її до свого власного минулого або майбутнього.

Читаючи ці сторінки, ти, певно, уявляєш собі шалене зіткнення, глухі, важкі вдари, що наражаються на люту й дошкульну відплату. Ти відчуваєш тілесну натугу, що нею пронизане взаємодіяння власного тіла з тілом іншого, ту натугу, яка збирає в один кулак безформну масу сил та почуттів і повертає їх супроти дзеркального образу, що відбивається в постаті супротивника. А проте твої враження від прочитаного – бляклі й невиразні супроти моїх вражень від пережитого. Правда, я сам, коли навалювався грудьми на груди Понко або опирався його намаганням заламати мені руку за спину, відчуваю зовсім не те, що мав би відчувати, не ті відчуття, що допомогли б мені ствердити моє право на предмет нашої боротьби, – на любовне володіння Брігдою, на пружну повноту цього дівочого тіла, що так не схоже на тверде кістляве тіло Понко, а також на любовне володіння Звідою, на її терпку ніжність, яку я пробував собі уявити. Ми боролися за володіння тою дівчиною, що я ось-ось мав її втратити, і тою, що існувала для мене як безплотне засклене зображення на фотографії. У плетиві чоловічих рук і ніг, таких однакових у своєму протистоянні, я намагався побачити ці примарні жіночі образи, що розчиняються в своїй непримиренній несхожості. І водночас я старався вдарити себе самого, іншого мене, що прийшов зайняти моє місце в домі, – мене, який ще більше я, ніж я сам, і якого я хочу видерти з рук того другого, іншого. Але щоразу я натикаюся на відсторонено-чужого іншого, так ніби він уже зайняв і моє, і всяке інше місце, стерши мене з лиця землі.

І коли я рвучко відштовхнувся від супротивника і поволі, опираючись руками об поміст, звівся на ноги, увесь світ здавався мені чужим. Чужою сталася моя кімната, моя торба з манатками, краєвид із невеличкого вікна. Я боявся, що більше не зможу встановити тривкий зв’язок ні з чим і ні з ким. Мені схотілося піти знайти Бріґду, але я не знав, для чого: що я скажу їй, що зроблю, і що я хочу, щоб вона сказала чи зробила. Я йшов до Бріґди, думаючи про Звіду: мене манила дволика постать Бріґди-Звіди, і сам я був дволикий, коли повернувся спиною до Понко й пішов геть, марно пробуючи слиною змити з вельветової куртки пляму крови – його або моєї, з моїх розбитих губ або з його роз’юшеного носа.

Дволикий, я бачив і чув, як за дверима бенкетної зали стоїть пан Кавдерер, як він рукою креслить у повітрі широке півколо і каже: – І там я побачив їх, Кавні та Пітто, одному було двадцять два, а другому – двадцять чотири. А в грудях у них – суцільна рана. Стріляли шротом, як на вовків.

– Коли ж це трапилося? – питає дядько. – Ми й не знали.

– Перед тим, як рушати в дорогу, ми якраз справляли дев’ятини...

– А ми-то думали, там уже все вляглося, між вами й Озкартами. Думали, по стількох роках ви вже поставили хрест на ваших проклятих чварах.

Пан Кавдерер мовчав, уперши в порожнечу свої безвії очі. На його жовтому, немовби з ґутаперчі, обличчі не здригався жоден мускул. – Між Озкартами і Кавдерерами мир буває тільки в перервах між похоронами. А хрест ми поставили на могилі наших мертвих, і на хресті написано: «Їх убили Озкарти».

– А ви що, не такі самі? – кинув Бронко, в якого завжди свербить на язику.

– Озкарти теж пишуть на своїх могилах: «Їх убили Кавдерери». – А тоді, пригладивши пальцем вуса: – Тут Понко буде нарешті в безпеці.

Моя мати сплеснула руками і сказала: – Діво пресвята, а як же наш Ґрізві? Щоб вони, бува, й йому чого не заподіяли!

Пан Кавдерер махнув головою, не дивлячись їй у вічі: – Він не Кавдерер! Це ми в небезпеці, день і ніч!

Двері розчинилися. На подвір’ї в холодному скляному повітрі клубочилася пара від теплої конячої сечі. Дворовий хлопчак просунув у двері розчервоніле обличчя й оголосив: – Коляска готова!

– Ґрізві! Ти де? Давай хутчіш! – загукав дядько.

Я зробив крок уперед, до пана Кавдерера, який застібав ґудзики своєї плюшової шинелі.