Якщо подорожній одної зимової ночі

IV

Слухати, як хтось читає вголос, – це далеко не те саме, що читати самому, про себе. Коли ти читаєш, то можеш зупинитися або перескочити кілька фраз: ти сам задаєш собі темп. А коли читає хтось інший, дуже тяжко сумістити свою увагу з темпом його мови: голос читача усе або надто швидкий, або надто повільний.

Ну а слухаючи когось, хто на ходу перекладає з іншої мови, ти весь час вагаєшся, хиляєшся між значеннями слів, перебуваєш на межі непевности й провізоричности. Коли ти сам читаєш текст – він тут, перед тобою, ти хоч-не-хоч із ним стикаєшся, а коли його перекладають тобі вголос – він є, а водночас його нема, і ти ніяк не можеш його вхопити.

До того ж, професор Уззі-Тузо перекладав спочатку якось нерішуче, так наче не зовсім тямив, як би то краще пов’язати, погодити між собою слова та вислови: він кілька разів повертався до тих самих уступів, щоб причесати розтріпаний синтаксис, крутив фразами на всі боки, кремсав і теребив їх, аж поки не припасовував сяк-так одна до одної, зупинявся на щодругому слові, щоб пояснити особливості його вживанння в прямому й переносному значенні, супроводжував усе це розмашисто-обтічними жестами, немовби закликав задовольнитися приблизним відповідником, раз-по-раз переривався, щоб виголосити граматичні правила, викласти етимологію окремих слів або зацитувати класиків. Та коли ти вже, здавалось, остаточно переконався, що професорові ближчі до душі філологічні тонкощі, аніж самий сюжет роману, ти раптом усвідомлював, що на ділі все навпаки: ця вчена шкаралуща служить виключно для того, щоб захистити сказане й несказане у тексті, вберегти його внутрішнє дихання, яке вмить вивітрюється при контакті з зовнішнім світом, оте відлуння втраченого знання, яке являється в півтемряві натяків та недомовок.

Загнаний в кут, з одного боку, потребою тлумачити прочитане, щоб текст міг найповніше виявити глибину свого змісту, а з другого, свідомістю того, що всяке тлумачення є сваволя й насильство над текстом, професор, натикаючись на особливо плутані уступи, не знаходив ліпшого способу прояснити їх суть, аніж узяти й прочитати ці самі фрагменти мовою оригіналу. Давно забута кімерійська вимова, виснувана з теоретичних правил, а не засвоєна з живого бриніння людських балачок із їх неповторними інтонаціями, не позначена впливом розмовного вжитку, який перетоплює й переливає в нові форми звуки та склади, – ця вимова надавала словам абсолютности й безвідносности голосу, на який ніхто й ніколи не відгукнеться. Вона була наче спів останнього птаха якогось вимерлого виду, наче гримке гуготання допіру сконструйованого реактивного літака, який розвалюється в небі під час першого ж випробного польоту.

Та поступово, мало-помалу, щось ожило, щось заграло в цьому химерному й неоковирному плетиві фраз, розмірена проза роману запанувала над ваганням і хвилюванням голосу, розповідь потекла плинною, бистрою, прозорою рікою, і Уззі-Тузо плавав у ній, мов риба, допомагаючи собі жестами (широко загрібаючи руками, наче плавцями), рухами губ (випускаючи із них слова, неначе бульбашки повітря), поглядом (його очі бігали по сторінках, мов риб’ячі очиці – по морському дну, мов очі відвідувача акваріюму, що стежать за метушінням рибки в освітленому скляному кубі).

Круг тебе вже не кафедра із стелажами, книгами й миршавеньким професором: ти опинився всередині роману, ти бачиш цей пляж на березі холодного північного моря, ти йдеш слідами цього вразливого, хоровитого добродія. Ти так захопився, що й не зауважив – коло тебе ще один слухач. Краєчком ока ти помічаєш Людмилу. Вона вже тут – сидить на купі запилених фоліянтів, теж ловить кожне слово й нетерпляче очікує, що ж далі.

Вона тільки-но з’явилася чи слухала роман од самого початку? Зайшла тишком, без стуку? А може, вже давно тут, ховалася між стелажами? (Вона любить тут ховатися, казав Ірнеріо. Приходять сюди, щоб займатися незнати чим, казав професор). А може, це мана, навіяна заворожливими словами професора-чаклуна?

Уззі-Тузі ні на мить не перервав свого речитативу і ніяк не дав узнаки, що поява нової слухачки його здивувала, – так наче дівчина була тут зроду-віку. І не здригнувся з несподіванки, коли вона, перервавши надто протяглу павзу, запитала: – І що далі?

Хряп – професор різко згорнув книжку. – А далі – все, кінець. «Схилившись над краєм урвища» на цьому й кінчається. Написавши перші сторінки свого роману, Укко Ахті впав у депресію, яка не відпускала його кілька років і довела до того, що він чотири рази пробував накласти на себе руки. Остання спроба виявилася вдалою. Цей фрагмент був опублікований посмертно, разом з іншими творами, виявленими в паперах померлого: віршами, уривками з інтимного щоденника та нотатками до нарису про інкарнації Будди. На жаль, не вдалося відшукати ніяких начерків ані чернеток, що розповіли б, у який бік мав розвиватися сюжет. Роман «Схилившись над краєм урвища», дарма що незавершений, а може, саме тому, – це найпоказовіший зразок кіммерійської прози. Це твір особливо промовистий – промовистий у тому, що він показує, а ще більше – в тому, що приховує, в тому, чого уникає, не каже, замовчує...

Професоровий голос, здавалося, от-от згасне. Ти витягуєш шию, щоб переконатися, чи професор усе ще там, за стіною стелажів, що заслоняють його від твоїх очей, але його не видно: може, він затаївся в хащах учених видань і підшитих рік за роком журналів, стиснувся в пилинку й утересувався в жадні до пилу щілини між палітурками, може його потягла в небуття та сама гірка доля, яка тяжіє над предметом його студій, а може, він провалився в ту чорну зівущу безодню, до якої привів тебе раптово обірваний сюжет роману. На краю цієї безодні ти хотів би встояти, утримавши Людмилу й самому вхопившись за неї. Твоя рука гарячково намацує руку дівчини...

– І не питайте, яке продовження цеї книжки! – пронизливий вигук лунає з неозначеної точки поміж стелажами. – Всі книжки мають своє продовження по той бік... – Професоровий голос то стелиться низом, то витає попід стелею. Куди ж подівся сам професор? Може, заліз під стіл, а може, повиснув на лямпі.

– Де-де вони мають продовження? – питаєте ви, балансуючи на краю прірви. – По той бік чого?

– Книжки – це сходинки порогу... Через нього переступили всі кіммерійські письменники... Далі голос забирають мертві, своїм голосом без слів вони говорять те, що можна висловити тільки мовою мертвих. Кіммерійська мова – остання мова живих... гранична мова! Сюди приходять, щоб прислухатись до потойбіччя... Послухайте...

Та ви двоє вже нічого не слухаєте, – ви теж зникли, забилися в куток, притиснулись одне до одного. Це така ваша відповідь? Ви хочете показати, що й живі мають мову без слів, що нею не напишеш книжок, але можна жити нею, мить за миттю, нічого не записуючи й не запам’ятовуючи? І ця мова, безсловесна мова живих тіл, була першою, була ще на самому початку – може, цю істину ви хочете донести до професора? – а тоді вже появилися слова, якими пишуть книжки, якими люди безуспішно намагаються перекласти цю первинну мову, а тоді...

– Всі твори кіммерійської літератури – незавершені... – зітхає Уззі-Тузо, – бо всі вони продовжуються по той бік... іншою, мовчазною мовою, на яку покликаються всі слова всіх книжок, що їх ми нібито читаємо...

– Нібито... Чому: нібито? Я люблю читати, я читаю насправжки... – Це говорить Людмила, гаряче, з переконанням. Вона сидить навпроти професора, одягнена просто й елегантно, у все світле. Так само світло й просто вона дивиться на світ, захоплено приймаючи все те, що він дає, і це робить її безмежно далекою від бездонної егоцентричности роману, який кінець-кінцем западається сам у себе. В її голосі ти шукаєш опори для свого прагнення триматися речей, як вони є, читати те, що написане, й нічого більше, сторонитися примар, що невловимо вислизають із рук. (І хоча ваші обійми – визнай це – всього-на-всього виплід твоєї уяви, вони все-таки можуть стати дійсністю, раніше чи пізніше...)

Однак Людмила завжди на крок попереду тебе. – Мені подобається усвідомлювати, що є інші книжки, і я ще зможу їх прочитати... – каже вона, не сумніваючись у тому, що силі її бажання повинні відповідати реальні, конкретні, хоч і незнані поки що об’єкти. Як же поспіти за нею, за цією жінкою, що завжди читає іще одну книжку крім тої, яку має перед очима, – книжку, якої ще немає, але яка, в силу читаччиного бажання, не може не існувати?

Професор сидить за письмовим столом, і конус світла від настільної лямпи падає на його руки, що нависають, ледь торкаючись оправи, над закритим томиком і наче пестять його із смутною ніжністю.

– Читати, – каже він, – це завжди те саме: перед тобою щось приявне, тканина письма, матерія фарби й паперу, щось, чого ти не можеш змінити, – і воно зводить тебе з чимось неприявним, з чимось, що належить до іншого світу, нематеріяльного і невидимого, який можна тільки мислити, уявляти, – з чимось, чого вже немає, що проминуло, розтануло, загубилося на широких полях країни мертвих...

– ...Або з чимось, чого ще немає, що існує тільки в бажаннях або страхах, ув обшарах можливого чи неможливого, – додає Людмила. – Читання – це зустріч із чимось, що тільки готується заіснувати, але ніхто ще не знає, чим воно буде... – (І тут ти бачиш, як читачка сягає поглядом за край сторінки і бачить на горизонті шторми, урагани, кораблі чи то визволителів, чи поневолювачів...) – Мені хочеться прочитати роман, у якому історія наростає поступово, мов далеке невиразне громування, роман історичний, про людськую долю, роман, що наповнює тебе глибокими переживаннями, спочатку ще безіменними, безформними...

– Ну-ну, сестричко, я бачу, ти робиш успіхи! – Між стелажами показалася дівчина з довгою шиєю, пташиним видом, твердим, закутим в окуляри поглядом і кучмою кучерявого волосся на голові, одягнена в широку блюзку та обтислі штани. – Я прийшла сказати, що знайшла той роман, який ти шукаєш. Саме його ми будемо сьогодні розбирати й обговорювати на семінарі про феміністичну революцію, куди й тебе запрошую – послухаєш, візьмеш участь...

– Лотаріє, ти що, – вигукує Людмила, – хочеш сказати, що ти теж добула «Схилившись над краєм урвища», незавершений роман Укко Ахті, кімерійського письменника?

– У тебе неправильні відомості, Людмило, це саме той роман, але він дуже навіть завершений, і написаний не по-кімерійському, а по-кімврійському. Назва згодом була змінена на іншу, «Не боячись ні вітру, ні запаморочення», а сам автор підписався псевдонімом Вортіс Вільянді.

– Неправда! – кричить професор Уззі-Тузо. – Це всім відома фальшивка! Йдеться про підроблений рукопис, який пустили в обіг кімврійські націоналісти в ході кампанії антикімерійської пропаганди, наприкінці Першої Світової!

У спину Лотарії вже дихають передові загони полку молодих дівчат із незворушно ясними очима, – очима, що своєю неприродною ясністю і спокоєм навіюють тобі невиразну тривогу. Між дівчатами протискується блідий бородатий чоловік із єхиднуватим поглядом і скривленими устами, на яких лежить печать хронічного розчарування всім і вся.

– На жаль, не можу погодитися з шановним колегою, – каже він. – Автентичність цього твору незаперечно доведена знайденими недавно рукописами, що зберігалися в таємних архівах кіммерійської служби безпеки!

– Дивуюся тобі, Ґаллеґано, – страдницьким голосом відказує Уззі-Тузо. – Як ти можеш ставити на карту добре ім’я своєї кафедри та й усієї геруло-алтайської філології заради такої грубої містифікації! До того ж усе це замішане на територіяльних претензіях, що не мають нічого спільного з літературою!

– Прошу тебе, Уззі-Тузо, – одказує професор Ґаллеґано, – не треба опускати нашу суперечку до такого рівня. Ти добре знаєш, що я зовсім далекий од кімврійського націоналізму, так само як і ти – маю надію – од кімерійського шовінізму. І коли я порівнюю дух обох літератур, то головне питання, над яким я загадуюся: котра з них іде далі в запереченні всіх цінностей?

Кімвро-кіммерійска полеміка, здається, нітрохи не хвилює Людмилу, що загорілася одною тільки думкою: що незавершений роман матиме продовження. – Лотарія каже правду? – питає вона тебе упівголоса. – Хотілось би, щоб цього разу вона мала рацію, щоб той початок, що ми почули, мав і закінчення, байдуже, якою мовою...

– Людмило, – втручається Лотарія, – ми з нашою групою йдемо на семінар. Якщо хочеш узяти участь в обговоренні роману Вортіса Вільянді – приходь. Можеш запросити і свого приятеля, якщо йому, звісно, цікаво.

І ось уже ти маршируєш під знаменами Лотарії. Група розмістилася в невеликій залі, довкола округлого столу. Ви з Людмилою стараєтесь присунутися чимближче до грубого зошита, який Лотарія тримає перед собою і який, напевно, й містить у собі отой роман.

– Ми повинні подякувати професорові Ґаллеґано з кімврійської філології, – бере слово Лотарія, – за те, що він люб’язно надав у наше розпорядження рідкісний примірник «Не боячись ні вітру, ні запаморочення» і погодився особисто взяти участь у нашому семінарі. Хочу наголосити: ми дуже цінуємо професорову відкритість, особливо на тлі того нерозуміння, яке виявляють декотрі викладачі споріднених дисциплін... – тут Лотарія позирає на сестру, даючи навзнаки, що цей камінець – у город Уззі-Тузо.

Щоб розмістити твір у належному суспільно-історичному контексті, професора Ґаллеґано прохають коротко розповісти про обставини його написання. – Я думаю, вам добре відомо, – починає він, – що регіони, які свого часу належали до Кімерійської держави, після Другої Світової Війни ввійшли до складу Кімврійської Народної Республіки. Впорядковуючи матеріяли кіммерійських архівів, що перебували в повному безладді після того, як через країну перекотилася лінія фронту, кімври дістали змогу по-новому оцінити складну й суперечливу постать такого письменника, як Вортіс Вільянді. Письменник писав і по-кімврійськи, і по-кімерійськи, але кіммерійці допускали до друку тільки ту – треба сказати, зовсім мізерну – частину його творів, що була написана їхньою мовою. Далеко вагоміший під кількісним і якісним оглядом був його творчий доробок кімврійською мовою, конфіскований і похований у таємних кімерійських архівах. Передовсім ідеться про обширний роман «Не боячись ні вітру, ні запаморочення». Як можна судити, існував також початковий варіянт перших розділів цього твору кімерійською мовою, підписаний псевдонімом Укко Ахті. А втім, немає сумніву, що тільки згодом, зробивши остаточний вибір на користь кімврійської мови, автор осягнув справжню творчу наснагу для написання свого шедевру...

– Не буду переповідати вам, – веде далі професор, – усі перипетії, що випали на долю цього твору в Кімврійській народній республіці. Зачислений попервах до класики кімврійської літератури, цей твір широко видавався, був також перекладений німецькою мовою, з оглядом на зарубіжного читача (саме цим перекладом ми з вами й послугуємося), але згодом став жертвою ідеологічних чисток і був вилучений з обігу, так що тепер він недоступний навіть у бібліотеках. На нашу думку, революційний дух цього роману виявляється особливо яскраво...

Вам з Людмилою кортить чимскоріш побачити, як ця забута книжка воскресне, мов фенікс із попелу, але ви мусите чекати, поки юнаки й дівчата з групи розподілять між собою завдання: під час читання хтось повинен буде стежити за відголосками певних виробничих стосунків, хтось інший – за процесами оречевлення, ще хтось – за сублімацією витиснених інстинктів, за семантичними кодами статі, за метамовою тіла, за порушеннями рольових норм у політичному і приватному житті.

Та ось Лотарія розгортає свій зошит і починає читати. Загорожі з колючого дроту рвуться, мов павутиння. Всі мовчки слухають, – і ви, і решта.

Ви одразу здаєте собі справу, що цей роман і близько не має нічого спільного ані з попереднім, «Схилившись над краєм урвища», ані з двома іншими, «Неподалік од хутора Мальборк» і «Якщо подорожній одної зимової ночі». Ви з Людмилою переглядаєтеся: спершу запитально, а тоді по-змовницькому. Будь що будь, а це новий роман, і скоро ви вже вхопились за кінчик сюжетної нитки, – хочеться розмотати ввесь клубок до останку.

НЕ БОЯЧИСЬ НІ ВІТРУ, НІ ЗАПАМОРОЧЕННЯ

О п’ятій ранку через місто потяглися військові обози; коло крамниць із провіянтом почали застоювати чергу жіночки з масляними каганцями; на стінах будинків лисніли ще не висохлою фарбою пропагандові гасла, що їх понаписували вночі активісти різних фракцій Тимчасового Уряду.

Коли оркестранти сховали інструменти до футлярів і вийшли з сутерену, повітря на дворі вже відливало досвітньою прозеленню. Добрячий шмат дороги завсідники «Нового Титана» йшли гуртом услід за музикантами, так наче не хотіли розривати тої спільности, що була встановилася за ніч межи людьми, яких звела докупи в стінах цього закладу чи то випадковість, чи то давня звичка. Так і йшли вони, всі одною компанією; чоловіки в плащах із піднятими комірами виглядали якось мертвотно, наче мумії, що були витягнуті з своїх саркофагів після багатовікової сплячки і от-от розсипляться на порох, тоді як жінки, пойняті якимось заразливим збудженням, наспівували пісеньок, кожна на свій лад і, в розхристаних пальтах поверх низько викочених вечірніх суконь, метляючи довгими спідницями по брудних калюжах, виписували по бруку невпевнені па, – і ніхто з них не міг вирватися із того хмільного круговороту, в якому нова хвиля веселощів умить наринає на місце старої, що видихлася й усякла в пісок, і всі вони, здавалося, живили надію, що вечірка ще не скінчилася, що оркестранти от-от зупиняться посеред вулиці, розчохлять інструменти, і над містом зазвучать саксофони й контрабаси.

Перед колишнім банком Левінсонів, де стояв на варті патруль національної гвардії з прип’ятими до рушниць багнетами і кокардами на кашкетах, гурт полуношних гуляк, мов за командою, розсипався, і ні з ким не прощаючись, кожен пішов своєю дорогою. Тільки ми троє лишилися стояти серед вулиці: ми з Валер’яном тримали попід руки Ірину, він – з одного боку, я – з другого. Я був усе справа, щоб не зачіпати її кобурою з важким пістолетом, яка висіла у мене на шабельтасі, тоді як Валер’ян, що був у цивільному, бо працював у Комісаріяті важкої промисловости, коли й мав пістолета – а я гадаю, що мав – то невеличкого, плаского, з тих, що можна заховати в кишені. Ірина стала мовчазною, і її бездонно глибоке мовчання навіювало нам острах, – я кажу за себе, але ручаюся, що Валер’ян почував те саме, хоч він ніколи й не звіряв мені своїх почуттів. Ми обоє відчували, що саме в цю мить вона забирає над нами справжню, безмежну владу, і хоч на які безумства вона штовхне своїх вірнопідданих одного разу, коли її чарівне коло остаточно замкнеться, замкнуши й нас у вічному полоні, – все це ніщо супроти тих замислів, які вона тепер-оце снує в уяві, не зупиняючись ні перед чим у випробовуванні почуттів, у насталюванні розуму, в жорстокості. Правду сказати, ми були ще дуже молоді, надто молоді для того, що нам випало пережити; я кажу про нас, чоловіків, бо Ірина була вже позначена тою передчасною зрілістю, що властива жінкам її типу (дарма що літами своїми вона була наймолодша з нас трьох), а тому крутила нами, куди хотіла.

Ірина щось насвистувала про себе і сміялася самими лиш очима, так наче наперед смакувала той задум, що уроївся їй у голову. Потім її насвистування зазвучало вголос. То був кумедний марш із модної на той час оперетки, і ми, все ще побоюючись того, що вона для нас лаштує, почали й собі підсвистувати, – і так ми йшли, наче маршуючи під фатальну музику невидимого оркестру, і почувалися в душі водночас і жертвами, і тріюмфаторами.

То було коло церкви Святої Аполонії, перетвореної на холерний лазарет. Грубо збиті трумни стояли надворі на дерев’яних козлах, оточені широким колом нелюсованого вапна, – щоб ніхто не наближався, – і чекали, поки їх одвезуть на кладовище. Якась стара молилася, уклякнувши на церковному подвір’ї, і тут де не взялися ми, під звуки нашого напористого маршу, і налетівши на неї, замалим її не розтоптали. Вона пригрозила нам висушеним жовтим кулачком, зморшкуватим, мов печене яблуко, другою рукою опираючись на брук, і крикнула: – Проклятущі пани! – а може – Проклятущі! Пани! – так наче то було два прокльони, один дужчий за інший, і називаючи нас панами, вона вважала нас подвійно проклятими, а тоді докинула міцне слівце з тутешньої говірки, яке значить щось наче «запроданці». Вона хотіла приточити ще: – А щоб вам... – але в цю мить помітила мого мундира й замовкла, потупивши очі.

Я описую цей випадок з усіма подробицями, тому що – як це стане ясно згодом – то була пересторога, попередження про все, що мало статися, а також тому, що всі ці образи минулої епохи повинні протягнутися сторінками, як ото тягнуться обози через місто (слово «обози» викликає трохи розпливчасті образи, але певна розпливчастість тут не завадить, щоб віддати дух тих непевних, буремних часів), наче розвішані над вулицею, від кам’яниці до кам’яниці, полотняні транспаранти з закликами підписуватись на державну позику, наче колони робітників, що їх маршрути не повинні перетинатися, бо маніфестації організовані від різних, непримиренно ворожих профспілок: одні стоять за те, щоб страйк на збройових заводах Кавдерера тривав до переможного кінця, інші – за те, щоб припинити страйк і працювати задля всенародного озброєння супроти контрреволюційних військ, що загрожують узяти місто в кільце. Всі ці різноспрямовані лінії, перехрещуючись, повинні окреслити простір, у якому порушаємося ми з Валер’яном та Іриною і в якому наша історія може постати з нічого, знайти свою вихідну точку, узяти напрямок, набрати обрисів.

Я познайомився з Іриною того дня, коли фронт наблизився до Західних воріт менш як на дванадцять кілометрів. Поки міська міліція – зелені юнаки, що не мали ще й вісімнадцяти, та похилі віком резервісти – скупчувалася на підступах до Бичих Різниць, місця, що сама його назва здавалась поганим знаменням, хоч тоді ще неясно було, для кого, в місто через Залізний міст вливався неперервний потік біженців. Селянки з кошами на головах, звідки раз-по-раз витикалася гусяча шия; ошалілі свині, що шмигали під ногами натовпу, тікаючи од хлопчаків, які з гигиканням ганялися за ними (надія вберегти сякий-такий пожиток од воєнних реквізицій спонукувала сільських жителів виправляти худобу під наглядом дітлахів на всі чотири сторони, – чей щось десь та врятується); піші та кінні солдати, що здезертували з своїх підрозділів або шукали нагоди з’єднатися з основними силами розпорошеної армії; пристаркуваті шляхтянки на чолі каравану нав’ючених клунками слуг; санітари з пораненими на ношах, хворі, виписані з польових шпиталів, бродячі торговці, чиновники нового уряду, монахи, цигани, учениці колишнього Пансіону для офіцерських дочок у дорожніх одностроях – усі вони рікою вливалися між перила мосту, немовби гнані вологим, пронизливим вітром, який, здавалося, віяв із розривів у географічній карті, з дір у прорваних кордонах та фронтах. Багато хто в ті дні шукав притулку в місті: всі ті, хто боявся поширення повстань та грабежів або навпаки, мав усі причини чимскоріш уступитися з дороги монархістських армій, всі ті, що прагнули укритися під захистом хиткої законности, яку забезпечував Тимчасовий Уряд, або навпаки, – загубитися в загальному безладді, щоб безкарно ламати закон, однаково, старий чи новий. Кожен відчував, що на карту поставлене його власне виживання, і саме в цих обставинах, коли говорити про взаємопоміч було б геть недоречно, бо треба було ліктями й зубами пробивати, прогризати собі шлях, – між людьми запанувало якесь почуття спільности, якась злагода, і перед лицем труднощів сили єдналися, і всі розуміли одне одного з півслова.

Може, причина була в цьому, а може, просто, в загальному сум’ятті молоде життя пізнає себе й тішиться само з себе – та коли я, посеред натовпу, перетинав Залізний міст, на душі мені було спокійно й легко, я відчував гармонію з собою, з іншими, зі світом – чого давненько вже зі мною не бувало. (Може, я невдало висловився, правильніш було б сказати: я почувався в гармонії з тією дисгармонією, що панувала наді мною, над іншими, над цілим світом). Я був уже при самому кінці мосту, там, де сходовий марш впирався в берег і людський потік сповільнювався, створюючи затор, тож ти мусив щосили одпихати тих, хто напирав на тебе ззаду, щоб тебе не зім’яли й не повалили на тих, хто спускався найповільніше: безногих калік, що натужно перебирали милицями, коней, яких вели за вуздечку навскоси, щоб підкуті залізом копита не послизнулися на залізних сходинках, мотоцикли з колясками, що їх доводилося з трудом переносити на руках (мотоциклістам краще було б податися на Вантажний Міст, як то з обуренням кричали їм піші, але це подовжило б їм шлях на цілу милю), – коли раптом помітив даму, що йшла поруч мене.

Вона була одягнута в пальто з хутряними вилогами й закаврашами, на голові круглий капелюшок-дзвіночок з вуаллю і пришпиленою трояндою: словом, вельми елегантна, а на додаток молоденька й симпатична, як я невдовзі мав змогу сконстатувати. Дивлячись на неї збоку, я бачив, як вона широко розплющила очі, рукою в рукавичці прикрила вуста, з яких виривався крик жаху, і заточилася. Вона була б упала, її б розтоптав цей натовп, що пер, наче стадо слонів, якби я швидко не вхопив її за руку.

– Вам погано? – запитав я. – Спріться на мене. Зараз усе минеться.

Вона вся заклякла й не могла зробити й кроку.

– Порожнеча, порожнеча, там унизу, – витиснула вона з себе, – допоможіть, голова паморочиться...

Довкола, правду кажучи, не видно було ніякої причини для запаморочення, але дівчина була в панічному страху.

– Не дивіться вниз, тримайтеся за мою руку. Йдіть за людьми, ми вже майже на тому боці, – кажу я, добираючи слів, що могли б її заспокоїти.

А вона: – Я чую, як усі ці кроки відриваються від сходинки й ступають у порожнечу, падають, усі люди падають... – каже, раз-у-раз затинаючись.

Я опустив очі й подивився в просвіти між металевими сходинками – внизу безбарвною рікою, наче білі хмарки, пливли поодинокі крижини. В миттєвому замішанні мені здалося, наче я відчуваю те саме, що й вона: що порожнеча переливається в порожнечу, кожний уступ, хоч би й зовсім маленький, веде на інший уступ, кожна прірва впадає в незглибну безодню. Я обхопив її рукою за плечі, спробував стримати юрбу, що з лайкою напирала ззаду: – Гей, там, дайте пройти! Найшли де обніматися, безстидники! – але щоб уникнути цієї людської лавини, що нестримно насувалася на нас, треба було б одійти за край мосту, злетіти в повітря... Ось тут і я відчув себе наче підвішеним над прірвою...

Може, то власне моя розповідь наводить міст над порожнечею, нагромаджуючи на купу відомості, відчуття, пристрасті, щоб грузом особистих і громадських збурень вимостити шлях крізь темряву недовідомих історичних та географічних обставин. Я продираюся через густі хащі деталей, що ховають під собою порожнечу, якої я не хочу помічати, і рвучко прямую далі, а тим часом моя героїня завмерла на краю сходинки посеред натовпу, що напирає й напирає, і я мушу мало не силкома звести її вниз, поставити ногами на твердий брук набережної.

Оговтавшись, вона гордо підносить голову і, не затримуючись, упевненим кроком іде вперед. Вона прямує до Старих Млинів, і я з трудом поспіваю за нею, наддаю ходи.

Так само й розповідь не без труду поспіває слідом за нами, фраза за фразою відтворюючи діялог, побудований на порожнечі. Для розповіді міст не скінчився: за кожним словом зяє безодня.

– Вам уже легше? – питаю я її.

– А, пусте. У мене часом паморочиться голова, коли я найменше цього чекаю, коли й близько нема ніякої небезпеки... Високо, низько – не має значення... Коли я дивлюся на небо вночі й думаю про віддаль до зірок... Або вдень... Наприклад, якби я лягла тут горілиць і дивилась у небо, мені б теж голова пішла обертом... – і показує на хмари, що мчать високо вгорі, втікаючи від вітру. Вона говорить про запаморочення мов про якусь спокусу, що водночас і манить, і лякає.

Я трохи розчарований, що вона не сказала ні слова подяки. Завважую: – Тут не найкраще місце, щоб лягати й дивитись на небо, що вдень, що вночі. Повірте, я на цьому трохи знаюся.

Фрази нашого діялогу перемежовуються з порожнечею, наче залізні сходинки мосту.

– Знаєтесь? На розгляданні неба? Ви що, астроном?

– Не зовсім, я проваджу трохи інші спостереження, – і я показав на петлиці артилериста. – У дні бомбардувань я спостерігаю за польотом шрапнелі.

З петлиць її погляд ковзає на погони, яких я не маю, а тоді на малопомітні нашивки на рукавах. – Ви з фронту, лейтенанте?

– Алекс Циннобер, – одрекомендувався я. – Не знаю, чи можу я називатися лейтенантом. У нашому полку всі звання скасували, але розпорядження весь час міняються – так і дивись, відновлять знову. Поки що я боєць із двома смужками на рукаві, от і все.

– А мене звати Ірина Піперіна. Так мене звали й до революції. Ну а як буде далі – побачимо. Я була художником по тканинах, а поки тканини в дефіциті, буду розмальовувати повітря.

– Є люди, яких революція змінила так, що вони самі себе не впізнають, а є й такі, що почуваються самі собою більш ніж будь-коли. Це, певно, знак, що вони вже готові до нової епохи. Ви згодні?

Вона мовчить. Я додаю: – Якщо тільки вони не з тих, що бояться змін і тікають од них. Але це ж не про вас?

– Я... Скажіть перше ви мені: ви самі сильно змінилися?

– Не дуже. Я помічаю за собою, що попри все зберіг певні поняття про честь і обов’язок: не можу, наприклад, не підставити плече дамі, що падає, дарма що сьогодні за це вже не прийнято дякувати.

– У всіх бувають моменти слабкости: і в жінок, і в чоловіків, і хтозна, лейтенанте, чи не випаде й мені нагода віддячити вам за вашу недавню люб’язність. – У її голосі вчуваються терпкі нотки, мало не образа.

На цьому діялог, що прикував до себе всю мою увагу і змусив геть забути про розбурхане, зворохоблене місто навколо мене, може перерватися: прибережний майдан, а заразом і сторінки книжки перетинають звичні вже військові валки, а може не менш звичні черги за харчами або колони робітників із транспарантами, – і ми втрачаємо одне одного з очей. Коли я бачу її знову, вона вже далеко, її капелюшок з трояндою лине над морем сірих кашкетів, шоломів, строкатих хусток. Я пробую наздогнати її, але вона зникає в натовпі, ні разу не обернувшись.

Далі йде кілька абзаців, заповнених іменами політиків і воєначальників, звідомленнями про наступи й відступи на фронті, новинами про розколи та об’єднання партій, представлених у Тимчасовому уряді, і все це впереміш із спостереженнями над погодою: зливи, іній, перепливи хмар, шквали північного вітру. Втім, погода слугує тільки для того, щоб відтіняти стани моєї душі: моменти, коли я з радісним самозабуттям кидаюся в вир подій, і моменти, коли я понуро заглиблююся в себе, коли всі мої думки поглинає настирлива мана: Мені мариться, начебто все, що мене оточує, служить тільки для того, щоб щоб я міг замаскуватися, сховатися, наче тільки для цього виростають на кожному кроці бруствери з мішків із піском (таке враження, що місто готується обороняти кожну вулицю й кожен провулок) та незграбні барикади, що заходами активістів різних мастей за ніч обростають плакатами, але папір намокає од дощу, бубнявіє, фарба пливе, і над ранок там уже нічого не прочитаєш.

Кожного разу, переходячи повз розкішний палац, у якому розмістився Комісаріят важкої промисловости, я кажу собі: «Пора провідати мого приятеля Валер’яна». Я повторюю це собі, відколи прибув у місто. Валер’ян – найближчий мій товариш в цьому місті. Але щоразу я переношу цей візит на потім, бо перше мушу скінчити якусь важливу справу. Треба сказати, що я тішуся винятковою як на кадрового військовика свободою: в чому полягають мої обов’язки, ні мені, ні іншим до пуття не ясно, я сную з одного штабу в другий, мене рідко можна застати в казармах, так наче я не числюся в жодному з розквартированих у столиці підрозділів, але так само рідко мене побачиш і прикутим до письмового столу.

На відміну від Валер’яна, який за столом днює і ночує. От і того дня, коли я заскочив до нього, він сидів за своїм столом. Правда, в ту мить він був далекий од справ урядових: він саме чистив свого револьвера. Коли він побачив мене, на його зарослому щетиною лиці ворухнувся усміх. – О, і ти, бачу, попався в нашу пастку. Вітаю.

– А може, я сам наставляю пастки, – одказав я.

– У нас тут пастка в пастці всередині пастки, і всі закляпуються одночасно. – Здавалося, він хоче попередити мене про щось.

Палац, у якому розташувалися службовці Комісаріяту, належав був одному скоробагатькові, що нажив капітал на воєнних поставках; під час революції палац конфіскували. Позостала з колишніх часів крикливо-розкішна обстава дивним чином уживалася з понурим бюрократичним інвентарем. Приміром, Валер’янів кабінет був, наче який будуар, заставлений усіляким китайським безділлям: вази з драконами, лаковані скриньки, шовкова ширма.

– Це в тебе не пастка, а якась пагода. Кого ти хочеш сюди заманити? Китайську принцесу?

З-поза ширми виходить жінка: коротко стрижене волосся, сіре шовкове плаття, молочно-білі панчохи.

– Навколо революція, а чоловіки сплять і бачать усе те саме, – мовить вона, і її агресивно-єхидний голос нагадує тобі про хвилинну зустріч на Залізному мості.

– Бачиш? Тут є вуха, що ловлять кожне наше слово... – каже Валер’ян, сміючися.

– Революція не присікується до того, хто що снить, товариш Піперіна, – кажу я.

– Але й не рятує від кошмарів, – одказує вона.

Втручається Валер’ян: – Я й не знав, що ви знайомі.

– Ми зустрілися в одному сні, – кажу я. – Разом падали з мосту.

А вона: – Неправда. В кожного свої сни.

– Буває й так, що просипаєшся у теплому містечку, як-от тутечки, де не боїшся ні висоти, ні запаморочення... – проваджу я своє.

– Запаморочення чигає скрізь і всюди, – каже вона, бере револьвер, якого Валер’ян допіру склав, і примружившись, дивиться в цівку, наче перевіряє, чи добре там вичищено. Тоді крутить барабан, вставляє кулю в одне з гнізд, зводить курок, наставляє револьвера собі в очі і повертає барабан. – Наче бездонний колодязь. Чуєш поклик небуття, спокусу вільного падіння, наближення темряви, що кличе і манить...

– Гей-гей, не жартуй із зброєю, – кажу я і простягаю руку, але вона вмить націлює револьвера на мене.

– Чому це? Вам, чоловікам, можна, а жінкам – зась? Справжня революція настане тоді, коли зброя перейде до жінок.

– А чоловіки залишаться беззбройні? По-твоєму, товаришко, це справедливо? І що ж робитимуть жінки із зброєю?

– Що робитимуть? А займуть ваше місце. Ми нагорі, ви внизу. Щоб ви на власній шкурі відчули, що значить бути жінкою. Давай, ворушися, ставай коло свого дружка! – наказує вона, не відводячи від мене револьвера.

– Коли Ірина щось убила собі в голову, то це всерйоз і надовго, – застеріг мене Валер’ян. – Сперечатися з нею марно.

– І що далі? – питаюся я й дивлюся на Валер’яна, чекаючи, коли він покладе край цим жартам.

Та Валер’ян, немовби в трансі, дивиться на Ірину непритомними очима, всім своїм виглядом показуючи, що він безоглядно віддається на її ласку, що єдина радість у його житті – коритися її свавільству.

Заходить мотоцикліст, що привіз пачку документів з Головного Штабу. Відчинені двері заслонили Ірину, й вона непомітно зникає. Валер’ян, мов нічого й не трапилося, порається з паперами...

– Але й жарти тут у вас, мушу сказати... – звертаюсь я до нього, тільки-но ми лишились наодинці.

– Ірина не жартує, – каже він, не відриваючи погляду від розкладених на столі аркушів. – Сам переконаєшся.

Відтепер час міняє свою форму, ніч розростається, ночі зливаються в одну-єдину ніч, що її темними просторами блукає наша уже нерозлучна трійця – одну-єдину ніч, що сягає кульмінації в Ірининій спальні, у сцені, що повинна бути вкрай інтимна, але водночас виклична, виставлена напоказ, в жертвеній церемонії того таємного культу, в якому жрицею, богинею, осквернителькою і жертвою є сама Ірина. Перервана було розповідь точиться далі, але тепер той простір, що вона повинна перетнути – ущерть заповнений, густий, не залишає жодної щілини, куди міг би закрастися страх порожнечі: за помережаною геометричним узором запоною, серед розкиданих подушок повітря просякло запахами наших оголених тіл. Іринині груди ледь виділяються на худощавому огрудді, навколо сосків широкі темні ореоли, що пасували б до пишнішого бюсту, вузький і гострий лобок має форму рівнобедреного трикутника (саме слово «рівнобедрений», відколи я пов’язав його з Ірининим лобком, несе такий заряд пристрасти, що я не можу вимовляти його без того, щоб мене усього пройняв дрож). Наближаючись до центру сцени, лінії ламаються, починають звиватися і зміїтися, наче дим од жаровні, де горять нехитрі пахощі, врятовані з крамниці бакалійника-вірменина (через повсякчасний кур од заморських пахощів вона зажила незаслуженої слави опіюмної курильні, і одного дня її дощенту розгромив натовп поборників моральности), і врешті сплітаються й перекручуються. Ці лінії – наче невидимі мотузки, що зв’язують нас трьох докупи, і що більше ми в них борсаємось і силкуємось виплутатися, то дужче вони затягуються і в’їдаються в тіло. І в центрі цього клубка, в серці нашого драматичного підпільного союзу, – таємниця, яку я тримаю в собі, якої не можу розкрити нікому, а тим паче Ірині чи Валер’янові, доручене мені секретне завдання: викрити шпигуна, який проник у Революційний комітет з наміром здати місто білим.

Серед переворотів і революцій, що цієї буряної зими пронеслися вулицями столиць, наче пориви північного вітру, народжувалася таємна революція, що докорінно перемінить взаємостосунки тіл і статей: Ірина вірила в це сама і змусила повірити не тільки Валер’яна (він-бо, син окружного судді з дипломом політекономіста, послідовник індійських йогів і швайцарських теософів, був легкою здобиччю для всякого нового вчення, яке тільки містилося в рамках мислимого), але й мене, що перейшов набагато суворішу школу і розумів: дуже скоро нам світить або революційний трибунал, або воєнно-польовий суд білих, і дві розстрільні команди, з одного і з другого боку, вже чекають нас із ґвинтівками коло ноги.

Я пробував утекти, повзком закрастися в центер спіралі, де лінії, мов змії, скидають свою шкуру і припадають до крутих вигинів Ірининого тіла, – гнучкого й рухливого, що вихиляється в повільному танці, в якому важливий не ритм, а розкручування й розсотування зміястих ліній. Дві зміїні голови обіруч ухопила Ірина, і чуючи тиск її пальців, змії, вірні своїй натурі, випинаються настирливо й прямолійнійно, а вона хоче протилежного: щоб максимум прикладеного зусилля переклався на гнучку податливість плазунів, щоб ті, звиваючись у неможливих корчах, злилися з обрисами її тіла.

Це-бо найперший догмат віри того культу, який заснувала Ірина: ми повинні рішуче зректися вертикальности, прямолінійности, невміло прихованих пережитків чоловічої гордости, що їх ми зберегли навіть тепер, попавши в рабство до жінки, яка не дозволяє нам ні ревнувати, ні змагатися між собою за першенство. – Нижче, – шептала Ірина, запустивши пальці в кошлату блякло-руду чуприну молодого економіста й пригинаючи його голову до свого лона, – ще нижче! – і дивилася на мене прозорими й твердими, мов алмаз, очима, і хотіла, щоб я теж дивився, щоб наші погляди разом перебігали безконечними зміястими стежками. Я чув на собі її погляд, що не відпускав мене ані на мить, а водночас іще один погляд, що супроводжував мене всюди й повсякчас, – погляд невидимої сили, яка чекала од мене тільки одного: смерти, і однаково, буде це моя власна смерть чи смерть, яку я заподію іншим.

Я чекав, коли петля Ірининого погляду ослабне. Ось вона заплющує очі, ось я шмигаю в темряву, за подушки, за диван, за грубку, туди, де Валер’ян, як завжди акуратно, склав свою одежу, я прослизаю в тінь опущених Ірининих вій, порпаюся в Валер’янових кишенях, у нього в гаманці, ховаюся в морок її стулених повік, у непроглядну тьму того крику, що рветься з її нутра, і знаходжу складений учетверо листок паперу, а на ньому моє ім’я, що виведене сталевим пером на стандартному бланку смертних вироків за зраду, підписаному й скріпленому урядовими печатками.