Якщо подорожній одної зимової ночі

VI

На цьому ксерокопії закінчуються. Ти не можеш повірити: єдине твоє бажання – дізнатися, що ж там далі. Мусить же десь бути повний текст. Ти з надією озираєшся навколо, але тебе чекає розчарування: в цьому закладі книжки існують тільки в вигляді сирових матеріялів, запасних частин, коліщаток і трибок, що монтуються, розбираються й монтуються знову. Тепер ти розумієш, чому Людмила не схотіла йти з тобою. Тебе охоплює страх. А що як і ти опинився тепер «по той бік», безповоротно втратив усі ті привілеї, що їх має читач супроти книжки: втратив можливість розглядати написане як остаточну, доконану річ, щось таке, що вже нічого не додати й не відняти. Правда, тебе обнадіює думка про те, що навіть доктор Каведанья, що днює й ночує «по той бік» книжок, не зневірився в можливості наївного, простодушного читання.

Ось між скляними перегородками з’являється постать літнього редактора. Ти хапаєш його за рукав і кажеш, що дуже хотів би дочитати «Дивиться вниз, де згущається темрява».

– А бог його знає, де решта сторінок... Усі папери з досье Марани десь погубилися. Машинописи перекладів, оригінали кімврійською, польською, французькою. Коли пропав він сам, почало пропадати і все з ним пов’язане: поступово, день за днем, аж поки не лишилось геть нічого.

– І ви нічого про нього не знаєте: де він, що з ним?

– Ну, він писав нам листи... Купу листів... Писав якісь несусвітні історії... Навіть не можу розповісти вам, про що, бо сам нічого до пуття не розторопав. Там стільки листів, що можна читати годинами.

– А можна мені глянути?

Побачивши твою наполегливість, Каведанья каже принести з архіву папку з написом «Марана, Гермес, др. наук».

– У вас є трохи вільного часу? Що ж, тоді сідайте і читайте. Потім скажете мені, що ви про все це думаєте. Не знаю, може ви тут щось допетраєте.

У Марани завжди знаходився якийсь буденний, діловий привід для листа: пояснити затримку із здачею перекладів, попросити аванс, повідомити про зарубіжні книжкові новинки, яких просто не можна залишити без уваги. Та серед цих звичайних тем робочого листування раз по раз виринають туманні натяки на якісь інтриги, змови, таємниці, і щоб пояснити ці свої натяки (або пояснити, чому він не хоче нічого пояснювати), Марана пускався в небилиці, дедалі химерніші й плутаніші.

Листи відсилалися з розмаїтих місцевостей усіх п’яти континентів. Та здається, Марана ніколи не слав своїх листів звичайною поштою, а все передавав їх якимись випадковими посланцями, бо марки на конвертах ніколи не відповідали тим країнам, де листи були написані. Так само й датування листів було якесь сумнівне: в деяких листах автор покликався на попередні свої послання, які, проте, були написані значно пізніше, або обіцяв подати в наступному листі певні відомості, які ти знаходив на аркушах, датованих попереднім тижнем.

Останні його листи були написані з якогось «Серро-Неґро» – певно, села чи містечка, загубленого десь на безкраїх просторах Південної Америки. Та де саме воно лежить – високо на схилах Андів чи в тропічних лісах Оріноко – це важко зрозуміти з суперечливих описів місцевости. Ось у тебе перед очима лежить, начебто, звичайний діловий лист – але чому, на бога, Марана підписується як представник видавництва, що друкує книжки кімерійською мовою? І як можливо, щоб це видавництво, орієнтоване на обмежений ринок кімерійських емігрантів ув обох Америках, видавало в перекладах кімерійською найновіші твори найшанованіших міжнародних авторів і володіло виключними правами на всі публікації цих творів, в тому числі й мовою оригіналу? Так чи так, а Гермес Марана, здається, став їх торговим агентом і тепер пропонує Каведаньї придбати в нього право публікації нового й давно очікуваного роману «В мереживі перехрещених ліній» славнозвісного ірландського письменника Сайласа Фленнері.

Інший лист із того ж таки Серро-Неґро звучить, мов натхненне заклинання: Марана покликається на якусь місцеву легенду про неписьменного сліпого індіянина, прозваного «Вічним казкарем». Цей старезний дід, що давно загубив лік своїм літам, безупинно розповідає історії, що діються в краях, де він ніколи в житті не бував, у далекому минулому чи майбутньому. Щоб дослідити цей феномен, на місце виїхала експедиція антропологів та парапсихологів, і виявилося, що хрипкий голос «Вічного казкаря» слово в слово переповів десятки романів найславетніших письменників, і то за кілька років до того, як вони були надруковані. Дехто каже, що той старий індіянин являє собою вселенське джерело розповідної матерії, ту первісну магму, з якої народжуються твори кожного окремого письменника. Інші стверджують, що він є екстрасенс, який завдяки споживанню галюциногенних грибів зумів установити зв’язок із душами найвизначніших митців і настроївся на хвилі їх розуму. Ще інші вважають його новим втіленням Гомера, творця «Тисячі й одної ночі, автора «Пополь-Вуха», а також Александра Дюма і Джеймса Джойса. Правда, дехто заперечує, кажучи, що Гомер не потребує перевтілення, тому що він, по суті, ніколи не вмирав, а живе й творить аж до наших днів: він-бо є автор не тільки двох приписуваних йому поем, а й більшости скарбів світової літератури. Отже, Гермес Марана прокрадається з магнітофоном до входу в печеру, де ховається старий...

Утім, із попереднього листа, написаного в Нью-Йорку, випливає, що новий роман, який Марана пропонував Каведаньї, має зовсім інакше походження:

«Штаб-квартира ОЕВГЛТ, як зазначено на цьому фірмовому бланку, знаходиться в старому кварталі Волл-Стріт. Відколи цей район покинули біржовики й комерсанти, помпезні, схожі на церкви споруди, взоровані на англійських банках, виглядають як ніколи похмурими. Я дзвоню в домофон. – Це Гермес. Я приніс вам початок роману Фленнері. – Вони чекали мене вже давно, ще відколи я телеграфував із Швайцарії, що мені вдалося вмовити старого детективщика і він віддав мені початок одного свого роману, якого так і не спромігся довести до кінця. Не зміг він, зате запросто зможуть наші комп’ютери, запрограмовані на те, щоб із максимальним додержанням авторської стилістики й авторського ідейного задуму розвинути до логічного завершення всі намічені сюжетні лінії».

Доправити цей рукопис до Нью-Йорку виявилося зовсім непросто. Коли вірити тому, що пише Марана в листі з одної центральноафриканської столиці, тут не обійшлося без пригод.

«...Ми обоє поринаємо – літак у густу, мов кисіль, хмару, а я в читання неопублікованого роману Сайласа Фленнері „В мереживі перехрещених ліній”, дорогоцінного рукопису, який я успішно роздобув у автора і який буде ласою здобиччю для кожного міжнародного видавництва. Та раптом я відчуваю, як у дужку моїх окулярів впирається цівка автомата.

Літак захопила група озброєних молодиків. Повсюди огидний запах поту. Вони зразу ж дали мені зрозуміти, що їх цікавить одне – мій рукопис. Це, певна річ, хлопці з ОАВ, але бойовиків нового набору я вже зовсім не знаю. Дивлячись на їх грубі неголені обличчя та самовпевнену поведінку, важко визначити, до котрого з двох відламів підпільного руху вони належать».

«...Не буду переповідати всі поневіряння нашого повітряного судна, що марно кружляло від одної контрольної башти до іншої, бо ж ні один аеропорт не хотів нас прийняти. Нарешті президент Бутаматарі, африканський диктатор, а в душі великий гуманіст, дозволив нашому літакові, що тратив останні краплі пального, приземлитись на своєму особистому летовищі, – на запасну смугу, що вганялася далеко в савану. Він також узяв на себе роль посередника в переговорах між групою екстремістів і переляканими дипслужбами великих держав. Для нас, заручників, почалися мляві, тягучі дні під бляшаною повіткою посеред закуреної пустелі. Єдиним заняттям було спостерігати, як синюваті африканські грифи колупаються дзьобами в землі, добуваючи звідти дощових черв’яків».

Між терористами з ОАВ і Мараною існував якийсь зв’язок, – це видно з того, як грубо він їх вичитує, опинившись із ними віч-на-віч:

«Вертайтеся додому, голубчики, і скажіть вашому босові, що наступного разу, коли схоче поповнити свою бібліотеку, хай посилає на діло когось путнього... – Вони сторопіло дивляться на мене з виглядом спійманих на шкоді дітлахів. Ця секта, що справляє культ таємних книг і розшукує їх по всьому світі, тепер опинилась під орудою шмаркачів, що мають дуже приблизне уявлення про свою місію. – А ти хто такий? – питають вони мене. А почувши моє ім’я, ціпеніють. Вони в Організації новачки й мене вже не застали. Знають про мене тільки ті наклепи, що почали розпускатися після мого вигнання: начебто я був подвійний, потрійний або й почвірний агент, який запродався не знати кому й навіщо. Їм невтямки, що Організація Апокрифічної Влади, яку я колись заснував, мала сенс і мету тільки доти, доки я силою свого авторитету не давав їй попасти під вплив опереткових гуру. – Ти, певно, маєш нас за отих із Wing of Light, а...? – кажуть вони мені. – До твого відома, ми з Wing of Shadow, і ми не попадемося на твій гачок! – Це було все, що я хотів знати. Я тільки здвигнув плечима й осміхнувся. Хай з якого вони крила, з Wing of Shadow чи з Wing of Light, однаково: для них я зрадник, якого треба знищити. Але поки що мені боятись нічого. Вони мене й пальцем не зачеплять, бо ж президент Бутаматарі, що гарантував їм право політичного притулку, взяв мене під свій особистий захист...»

Та нащо бойовикам із ОАВ узагалі здався той рукопис? Я переглядаю сторінку за сторінкою, шукаючи якесь пояснення, але бачу тільки Маранині похваляння: мовляв, то завдяки його дипломатичному талантові була укладена умова, згідно з якою президент Бутаматарі роззброїв терористів і забрав у них рукопис Фленнері. Президент також запевнив, що готовий повернути рукопис авторові, якщо той пообіцяє написати династичний роман, в якому обґрунтує президентове право на імператорську корону і його територіяльні претензії до сусідніх країн.

«Формулювання компромісної умови запропонував я, я ж провів і переговори. Тільки-но я відрекомендувався як представник агенства «Меркурій і Музи», що спеціялізується на рекламі товарів та послуг у літературних і філософських творах, – справа одразу повернула на краще. Завоювавши довіру африканського диктатора й виправдавши довіру ірландського письменника (викравши його рукопис, я тим самим врятував цей твір від попадання в руки тої або іншої таємної організації), я легко зміг переконати сторони в доцільності взаємовигідної домовлености...»

Попередний лист, відісланий з Ліхтенштайну, проливає трохи світла на те, як Марана зумів нав’язати стосунки з Фленнері: «Отже, не вірте поголоскам, начебто в цьому альпійському князівстві знаходиться тільки штаб-квартира акціонерного товариства, яке володіє авторськими правами і підписує контракти від імени плодовитого автора бестселерів, тим часом як самого автора ніхто не бачив і ніхто не знає, де він живе і чи він узагалі існує... Мушу сказати, що мої перші зустрічі з представниками цього товариства – секретарками, що скеровували мене до повірених, повіреними, що відсилали мене до літературних агентів і так далі – здавалось, потверджували Ваші слова... Акціонерне товариство, що обертає на гроші уявні страхи, злочини й любовні акти, зготовані в лабораторії старого письменника, влаштоване на кшталт солідного торгового банку. Та коли я був у них, там панувала тривога і збентеження, немовби їх фірма стояла на порозі краху...»

«Причина з’ясувалася дуже скоро: вже котрий місяць Фленнері перебуває в кризі й не годен написати ні рядка. Численні романи, що за них йому вже заплачено аванси від десятків видавництв з усього світу (а видавці, щоб заплатити, мусили залучити кредити міжнародних банків), романи, щодо яких уже усталено (шляхом контрактів із спеціялізованими рекламними агенствами) і марку алкогольних напоїв, що питимуть персонажі, і курорти, де вони відпочиватимуть, і фірми, що забезпечать героїв модним одягом, меблями, технікою – всі ці романи досі незавершені через глибоку, нез’ясовну і непередбачену духовну кризу. Ціла бригада письменників-тіней, що вміють досконало копіювати стиль майстра з усіма відтінками його образної палітри, з усіма його творчими прийомами й засобами, готова втрутитися й заповнити прогалини, дописати й відшліфувати незавершені тексти, щоб ні один читач не здогадався, щó тут написав сам автор, а щó – його безіменні співавтори... (Здається, ці співавтори доклали руку й до останнього роману Фленнері, що вийшов накладом Вашої видавничої спілки). Однак Фленнері каже їм зачекати, домовляється про подовження термінів, оголошує про зміни в своїх творчих планах, обіцяє з дня на день узятися до роботи, відкидає всі пропозиції допомоги. Згідно з найпесимістичнішими відомостями, він узявся вести щоденника: зошита, в якому занотовує свої роздуми. Він не пише там ні про які події, а тільки описує стани своєї душі та краєвиди, що їх він споглядає у підзорну трубу з власного балкона...»

У наступному листі, відісланому кількома днями пізніше звідкілясь із Швайцарії, Марана аж прискає ентузіязмом: «Запам’ятайте: Гермесові Марані вдається те, чого не втне ніхто інший! Мені вдалось особисто поговорити з Фленнері: він стояв на терасі свого котеджу й поливав вазонки з айстрами... Це тихий, розважливий старий з люб’язними манерами – звісно, коли його не трусить черговий нервовий напад... Я міг би повідомити про нього багато цікавих відомостей, що були б Вам вельми корисні з огляду на Вашу видавничу діяльність, і зроблю це не гаючись, тільки-но отримаю доказ Вашого зацікавлення, який Ви можете переслати телексом на мій поточний рахунок №...»

Перечитавши купу листів, ти так до кінця й не зрозумів, що ж саме спонукало Марану навідатися до старого романіста. Здається, він відрекомендувався як представник ньюйоркського відділення ОЕВГЛТ (Організації з електронного виробництва гомогенізованих літературних творів), запропонувавши письменникові технічну допомогу в завершенні одного з романів («Фленнері, весь пополотнілий, тремтячими руками притискав до грудей рукопис. – Ні, тільки не це, – казав він. – Я не дозволю, нізащо...»). Крім того, він захищав інтереси одного бельгійського письменника, якого Фленнері, начебто, нахабно плагіював, – Бертрана Вандервельде... А з листів, у яких Марана просив Каведанью про допомогу в пошуках письменника-самітника, випливає, що Марана мав для Фленнері пропозицію від одної будівельної компанії з Мілана. Йшлося про те, щоб дія останніх розділів нового роману Фленнері, «В мереживі перехрещених ліній», розгорталася на тлі одного з островів Індійського океану, – на острові, «що славиться своїми охристо-жовтими пляжами й лазуровими водами». Річ у тому, що згадана міланська компанія придбала на острові ділянку й побудувала котеджне містечко, а тепер продає котеджі, зокрема, в кредит і поштою.

Марана обіймав у цій компанії посаду «спеціяліста з розвитку країн, що розвиваються, відповідального за контакти з революційними рухами до і після їх приходу до влади з метою отримання дозволів на будівельну діяльність при будь-яких змінах правлячого режиму». Його першим завданням стала поїздка в один із султанатів Перської затоки, де він мав домовитися про підряд на будівництво хмарочоса. Щаслива випадковість, пов’язана з його фахом перекладача, відчинила перед ним двері, що, як правило, глухо зачинені для всіх европейців... «Наймолодша султанова жінка – це наша землячка, дама вразлива й темпераментна, що тяжко переносить самотність, до якої змушують її і географічні чинники, і місцеві звичаї, і придворний етикет. Єдина її розрада – книжки, до яких вона має пристрасне замилування...»

Юна султанша не змогла дочитати роман «Дивиться вниз, де згущається темрява» через фабричний брак свого примірника й написала обуреного листа перекладачеві. Марана хутко вирушив до Аравії: «...Стара баба з закритим чадрою лицем і розчервонілими очима знаком наказала мені йти за нею. У садку під скляним дахом, серед бергамотових дерев, водограїв і пташок-лір, – мені явилася вона, закутана в блакитне покривало. На лиці в неї була зелена шовкова маска, оздоблена білим золотом, а на чолі аквамаринова діядема...»

Ти хотів би дізнатися більше про цю султаншу. Твої очі гарячково бігають по аркушах тонкого повітряного паперу, так наче ти сподіваєшся, що на них ось-ось проступить її постать... Здається, що Марана, списуючи сторінки за сторінками, керувався тим самим бажанням, гнався за нею – а вона вислизала й ховалася. В кожному новому листі історія дедалі ускладнюється: пишучи Каведаньї з «пишного палацу на краю пустелі», Марана пояснює своє раптове зникнення тою обставиною, що султанові посланці силою змусили його (а може, переконали заманливим контрактом?) перебратися туди, в Аравію, щоб робити там ту саму перекладацьку роботу... Султанова жінка ніколи не повинна потерпати від нестачі цікавих книжок – такий був один із пунктів шлюбного контракту, бо тільки з такою умовою вона погодилась віддати царственому закоханцеві свою руку й серце... Під час безтурботного медового місяця юна султанша регулярно отримувала в оригіналі всі новинки найвизначніших східних письменників, – вона-бо вільно читала східними мовами. Та далі справи пішли кепсько... Султан побоювався (і здається, небезпідставно) революційного заколоту. Його таємні служби виявили, що змовники отримують шифровані послання, замасковані під виглядом книжок латинським алфавітом. Відтак султан видав указ, яким заборонив імпорт усіх західних книжок, а всі ввезені давніше наказав конфіскувати. Припинилося й поповнення приватної бібліотеки його дружини. Через вроджену недовірливість, – яку тільки посилювали певні опосередковані докази, – султан почав підозрювати, що його жінка тягне в один гуж із змовниками. Та невиконання згаданого пункту шлюбного контракту могло призвести до скандального розлучного процесу, вельми затратного для султанської династії, – як то в гніві заявила султанша, коли варта вирвала в неї з рук допіру початий роман Бертрана Вандервельде.

Саме тоді таємні служби султанату розізнали, що Гермес Марана перекладає цей роман на рідну мову ясновельможної пані, і різного роду переконливими аргументами спонукали його переселитися до Аравії. Тепер султанша могла регулярно діставати обумовлену в контракті кількість сторінок романтичної прози, – але не в вигляді оригінальних видань, а в машинописних перекладах Гермеса Марани. Якщо в послідовності слів або літер оригіналу було зашифроване якесь послання, то тепер воно безповоротно затрачалося...

«Султан викликав мене до себе й запитав, скільки сторінок роману мені ще лишилося перекласти. Я зрозумів, що, підозрюючи жінку в подружньо-політичній зраді, він більш за все боявся того спаду напруги, що настане після прочитання роману, коли, в перерві між прочитаною і новою книжкою, султанша почне розміркувавти над своїм нестерпним становищем. Він знав, що змовники ждуть од неї сигналу, та вона наказала не турбувати її, поки вона читає, хай навіть весь палац горітиме вогнем... Я також мав свої причини побоюватися цього моменту, бо ж завершення перекладу означало б кінець моїх привілеїв при дворі...»

Тому Марана запропонував султанові хитрий підступ у дусі літературної традиції Сходу: він перерве переклад на найцікавішому й почне перекладати новий роман, вставивши його в перший за допомогою якогось банального прийому: наприклад, персонаж першого роману розгорне книжку й почне читати... Другий роман теж перерветься й непомітно перетече в третій, який, не встигнувши початись, обернеться четвертим, і так знов і знов...

Коли ти переглядаєш ці листи, тебе огортає ціла гама суперечливих почуттів. Роман, який ти сподівався дочитати за посередництвом третьої особи, обірвався знову... Гермес Марана видається тобі змієм, що снує свої коверзи в райському саду письменства... Замість індіянського пророка, що розповідав усі романи в світі, з’являється роман-пастка, витвір підступного перекладача, скомпонований із зав’язків романів, що зависли у повітрі... Так само завис у повітрі й заколот: змовники марно шукають можливости зв’язатися із своєю ясновельможною спільницею. На рівнинних берегах Аравії час завмер... Ти ще читаєш, чи це вже твої власні фантазії? То тебе так зачарували небилиці цього графомана? Тобі теж мариться султанша нафтового султанату? Заздриш долі цього перелицьовувача романів, який орудує в арабських сералях? Ти хотів би бути на його місці, хотів би сам нав’язати з нею цей винятковий зв’язок, допевнитись отої спільности внутрішнього ритму, що твориться, коли двоє людей одночасно читають ту саму книжку – спільности, що, як ти надіявся, мала б виникнути між тобою і Людмилою? Ти мимоволі приписуєш безликій читачці, викликаній до життя Мараниними чарами, подобу тої Читачки, яку ти знаєш. Ти вже уявляєш, як вона сидить насхиль на ліжку за прозорою запоною, а її хвилясте волосся опадає на сторінки книжки млявим дощем. Стоїть зморна пора мусонів, заколотники тайкома гострять свої ножі, а вона самозабутньо пливе за течією роману, мовби це було єдине життя, можливе в її світі – світі, де є тільки розпечені піски над верствами маслянистого бітуму, а ще небезпека загибелі в ім’я найвищих державних інтересів і загроза скорого вичерпання нафтогазових запасів.

Ти ще раз перебираєш Маранині листи, шукаючи в них новіших і докладніших відомостей про султаншу... І не знаходиш. Зате на густо списаних аркушах зарисувуються й тануть постаті інших загадкових жінок:

на острові серед Індійського океану купальниця, «зодягнена тільки в окуляри від сонця і шар горіхової олії, протиставляє променям тропічного сонця вутлу заслону в вигляді глянцевого нью-йоркського журналу». В номері, який вона читає, опубліковано як анонс перший розділ нового пригодницького роману Сайласа Фленнері. Марана пояснює дівчині: публікація першого розділу в популярному журналі – це сигнал, що ірландський письменник готовий укласти з зацікавленими фірмами контракти на рекламу в романі їх товарів та послуг: віскі або шампанського, автомобілів, курортів. «Здається, найпотужніший стимул для його уяви – це комісійні відрахування від рекламних агенств». Жінка розчарована: вона пристрасна читачка Сайласа Фленнері. – Я люблю романи, в яких уже з першої сторінки віє почуттям ніяковости, – каже вона...

на терасі альпійського котеджу Сайлас Фленнері припав оком до підзорної труби на тринозі: він дивиться на дівчину, яка сидить у шезлонгу на терасі іншого котеджу, на тому боці долини, метрів за двісті, й читає книжку. – Вона сидить там щодня, – каже письменник. – І перше ніж братися до роботи я завжди мушу подивитися на неї. Хтозна, що вона там читає. Я знаю, що то не моя книжка, і мимоволі через це потерпаю. Я ревную її ревністю всіх моїх книжок: вони-бо теж хотіли б бути читаними так, як читає вона. Я не втомлююсь дивитися на неї: мені здається, вона живе в невидимій сфері, підвішеній в іншому просторі й іншому часі. Я сідаю за письмовий стіл, але жодна з тих оповідей, що я придумую, не відповідає тому, що я хотів би висловити. – Марана питає його: – То це тому ви більше неспроможні працювати? – О, ні, я пишу, – відповідає той. – Оце відколи я дивлюсь на неї, я справді пишу, пишу по-справжньому. Я тільки й роблю, що стежу за її читанням: день за днем, година за годиною. Я читаю з її обличчя те, що вона хоче прочитати, і записую слово до слова... – Атож, слово до слова, – різко обриває його Марана. – Як перекладач і повноважний представник Бертрана Вандервельде, автора роману «Дивиться вниз, де згущається темрява», що його власне й читає ця пані, я переконливо прошу вас припинити плагіят! – Фленнері аж зблід. Здається, в голові у нього крутиться одна-єдина болюча думка: – То по-вашому, ті книжки, що вона поглинає з таким захопленням, – це романи Вандервельде? Я цього не переживу...

в африканському аеропорту пасажири викраденого літака у нестерпному чеканні розляглися на землі й обмахуються хусточками та газетами або ж позакутувалися в ковдри, що їх пороздавали стюардеси з огляду на швидке наближення холодної ночі. Тим часом Марана подивляє незворушність молодої дівчини, яка сидить навпочіпки трохи осторонь, обхопивши руками коліна, а її ноги, закриті довгою спідницею, служать за підставку для книжки. Пасма волосся спадають на книжку, заслоняючи дівочий вид, рука раз по раз гортає сторінки, і здається, що її доля вирішується не тут, а там, у книжці, вже в наступному розділі. «Принизливе становище заручників, скупчених, мов худоба в тісному загоні, не може не позначитись на нашому вигляді й поводженні. А проте, ця дівчина здається мені захищеною від усього, відстороненою, нетутешньою, немовби жителькою далекої планети...» І тут Марані спадає на думку: я мушу переконати терористів з ОАВ, що книжка, ради якої вони влаштували цю ризиковану операцію, – це не та, яку вони відібрали в мене, а та, яку читає вона...

Нью-Йорк, лабораторія: читачка сидить на кріслі, її зап’ястки прив’язані до поруччів, на руках – пов’язки тискомірів, на грудях – присоски стетоскопів, на голові – наїжачена дротами корона датчиків енцефалографа, який фіксує ступінь її зосереджености й інтенсивність мозкової стимуляції. «Вся наша робота залежить від чутливости піддослідного, якого ми використовуємо для контрольних проб: це повинна бути особа нервово витривала, з ідеальним зором, здатна до безперервного читання романів, що продукуються нашим компьютером у різних версіях та варіянтах. Якщо ступінь зосереджености протягом певного часу лишається порівняно високим, значить, продукт є належної якости, і його можна випускати на ринок. Якщо ж увага читачки розвіюється, а зосередженість спадає, то текст відбраковується й розчленовується на вихідні елементи, які можна буде використати в іншому контексті. Чоловік у білому халаті висмикує з принтера одну енцефалограму за другою, мовби аркуші відривного календаря. – Що раз, то гірше, – каже він. – Останні романи геть нікуди не годяться. Проблема або в програмі, або в читачці. Ця, здається, вже відпрацювала своє. – Я дивлюсь на миловидне личко, півзаховане за спеціяльними щитками, що обмежують поле зору: воно геть незворушне, може, через ватні затички у вухах і ремінець, яким зафіксоване її підборіддя. Яка ж доля її чекає?»

Ти так і не знаходиш відповіді на це питання, що його мимохідь кинув Марана. Затамувавши подих, ти стежиш за тими перетвореннями, яких зазнає читачка від листа до листа, – так наче в усіх листах ідеться про одну й ту саму особу... Та навіть якщо це п’ять різних читачок, кожна з них бачиться тобі в образі Людмили... Чи то не вона казала, що в наш час від роману можна сподіватися лиш одного: щоб він пробуджував у читача в душі глибинну, приховану тривогу як передумову тої правди, що єдина може визволити книжку від неминучої долі серійного продукту. Образ оголеної Людмили на пляжі під тропічним сонцем видається тобі правдоподібнішим від образу Людмили-султанші, – та, може, щоразу йдеться про одну й ту саму Мату Харі, яка зосереджено прямує Третім світом, від революції до революції, торуючи шлях бульдозерам будівельної компанії? Ти проганяєш з голови цей божевільний образ і викликаєш натомість інший: образ Людмили в шезлонгу, з книжкою в руках, що лине до тебе в прозорому альпійському повітрі. І ось ти готовий кинути усе й рушити на пошуки відлюдника-Фленнері, аби тільки подивитися в підзорну трубу на дівчину-читачку чи хоча б знайти її сліди у щоденнику виснаженого кризою письменника... (А може, тебе спокушає думка про те, щоб дочитати «Дивиться вниз, де згущається темрява», хай навіть під іншою назвою, з іменем іншого автора на обкладинці?) Однак вістки, що шле Марана, дедалі тривожніші: то вона заручниця повітряних піратів, то полонянка в нетрищах Манхеттена... Що чекає її там, у лабораторії, прикуту до крісла тортур? Чому вона повинна зносити як муку те, що є її природним станом – читання? Що за дивний фатум змушує їх усіх: читачку, Марану, загадкову секту викрадачів рукописів – раз по раз переходити одне одному дорогу?

З розкиданих по листах недомовок і натяків ти зрозумів, що Апокрифічна Влада вийшла з-під контролю свого засновника Гермеса Марани і, розшарпана чварами, розкололася надвоє: на секту просвітлених послідовників Архангела Світла і секту нігілістів, поклонників Архонта Тіней. Перші переконані, що серед фальшивих книжок, розповсюджуваних їх зусиллями, самочинно з’являються поодинокі правдиві книжки, в яких розкриваються надлюдські, позаземні істини. Другі, натомість, уважають, що в книжках абсолютну цінність має тільки фальш, містифікація, свідома брехня, що в облуді – їх єдина істина, нескаламучена пануючими псевдоістинами.

«Я думав, що я сам у ліфті, – пише Марана в черговому листі, тепер уже з Нью-Йорка. – Аж тут коло мене виросла чиясь постать: юнак із буйною, мов крона дерева, шевелюрою, в сірому бахматому вбранні; він, певно, затаївся був у кутку. То був навіть не ліфт, а ґратчастий вантажний підйомник з дверима-гармошкою. На кожному поверсі крізь ґрати можна було бачити спустошені кабінети, облуплені стіни з слідами давно винесених меблів і викорчованих з корінням труб, безкраї пустелі запліснявілих стель та підлог. Схопившись довгими худими руками за важіль управління, юнак спритно зупинив ліфт між поверхами.

«– Віддай рукопис. Ти добув його для нас, а не для них, хоч, може, й сам цього не розумів. Це правдива, найправдивіша в світі книжка, дарма що її автор написав силу-силенну фальшу. А тому вона має дістатись нам».

Дзюдоїстським прийомом він збив мене зніг і вихопив у мене рукопис. У цю мить я зрозумів, що фанатичний молодик гадає, ніби тримає в руках не чорновик чергового авантюрного роману, а щоденник духовної кризи Сайласа Фленнері. Просто дивовижно, як легко всі оці таємні секти ловляться на будь-які чутки, – однаково правдиві чи облудні, аби тільки суголосні їх сподіванкам. Творча криза Сайласа Фленнері викликала ажіотаж в обох фракціях Апокрифічної Влади, і обидві, хоч і з прямо протилежними цілями, почали засилати своїх агентів у долину, де живе старий письменник. Крило Тіні, знаючи, що знаменитий романописець зневірився в своїх творіннях, вважало, що його новий роман ознаменує перехід від поверхового, відносного вимислу до вимислу абсолютного, який сягає суті речей, що цей роман стане шедевром олжі як світопізнання, – словом, тою самою книгою, яку вони так довго шукали. Натомість Крило Світла було переконане, що з творчої кризи знаного майстра облуди народиться не що інше, як катаклізм істини, – і думали знайти це одкровення власне в отому славленому щоденнику... Фленнері пустив поголоску, начебто я украв у нього важливий рукопис, і обидва Крила вирішили, що йдеться власне про той щоденник, предмет їх шалених марень. Відтак Крило Тіні влаштувало захоплення літака, а Крило Світла – захоплення ліфта...

«Патлатий юнак заховав рукопис за пазуху куртки й вислизнув із ліфта, захряснувши дверцята перед моїм носом, а тепер маніпулює з кнопками, щоб відіслати ліфт разом зі мною кудись у сутерени. Наостанок він кидає мені чергову погрозу: – А з тобою ми ще зустрінемось, Агент-Містифікатор! Ми ще повинні визволити нашу Сестру, що стала полонянкою Фальшувальної машини! – Ліфт поволі рушає вниз, а я сміюся: – Нема ніякої машини, йолопе! Є тільки „Вічний казкар”, який диктує нам книжки!

Він зупиняє ліфт. – Кажеш, „Вічний казкар”? – Він весь аж пополотнів. Роками послідовники його секти шукали старого сліпця по всіх континентах, де побутує котрась із несчисленних відмін цієї прадавньої легенди.

– Атож, можеш іти й розказати про це Архангелові Світла! Скажи, що я знайшов „Казкаря”! Він у моїх руках і працює на мене! Це вам не машина яка-небудь! – Тепер уже я сам натискаю кнопку, щоб їхати вниз».

Цієї миті у тебе в душі зіштовхуються три одночасні бажання. Ти готовий негайно рушати в дорогу, перетнути Океан, сходити вздовж і впоперек усі континенти, над якими зорить Південний Хрест, аби тільки відшукати криївку Гермеса Марани й видобути з нього правду – чи бодай продовження обірваних романів. Водночас ти хочеш запитати Каведанью, чи не погодився б він дати тобі почитати «В мереживі перехрещених ліній», роман псевдо (чи справжнього?) Фленнері, який, цілком можливо, тотожний романові «Дивиться вниз, де згущається темрява» справжнього (чи псевдо?) Вандервельде. І ти чекаєш не дочекаєшся, коли пора буде йти в умовлене кафе на побачення з Людмилою, щоб поділитися з нею спантеличливими вислідами свого розслідування і, побачивши її, переконати себе самого, що нема й не може бути геть нічого спільного між нею і тими читачками, яких зустрічав по світі схиблений на вигадках перекладач.

Два останні бажання зовсім не виключають одне одного й можуть бути сповнені за одним махом. У кафе, чекаючи на Людмилу, ти берешся читати прислану від Марани книжку.

У МЕРЕЖИВІ ПЕРЕХРЕЩЕНИХ ЛІНІЙ

Перші відчуття, що мав би навіювати цей роман, – це відчутя, яких я дізнаю, коли чую, як дзвонить телефон. Кажу «мав би», бо сумніваюся, що записані на папері слова можуть дати про це бодай приблизне уявлення: не досить сказати, що моя перша реакція – спротив, утеча од агресивного й загрозливого поклику, а поверх цього нашаровується почуття нагальности, нестерпности, і врешті приневолення, яке змушує мене скоритися цьому владному звукові, кинутись піднімати слухавку з приреченим усвідомленням того, що дзвінок не принесе мені нічого, крім клопотів і турбот. Не думаю, що більше за простий опис тут могла б придатися якась метафора, наприклад: пекучий біль од стріли, що, розтинаючи беззахисну плоть, впивається мені під ребра. І то не тому, що за допомогою уявного відчуття не можна зобразити стан душі, знайомий всім і кожному (бо хоч тепер ніхто вже до пуття не знає, як воно, коли в тебе впивається стріла, але всі ми впевнені, що можемо це легко уявити), стан беззахисности, безборонности перед лицем когось, хто наближається до нас із невідомої чужої далини (а саме так і є у випадку телефонного дзвінка), а тому, що невблаганна рішучість стріли в її прямолінійному польоті виключає всякий прихований намір, всякий унутрішній сенс, усяке вагання, що може звучати в голосі когось, кого я не бачу, – але ще перед тим, як він заговорить, я можу передбачити коли не самі його слова, то принаймні те, яку реакцію ці слова в мене викличуть. Добре було б, якби напочатку книжка давала відчуття простору, цілковито заповненого моєю присутністю, щоб навколо не було нічого, крім недвижних об’єктів, таких як телефон, щоб здавалося, наче цей простір не може вмістити нічого, опріч мене, ізольованого в моєму внутрішньому часі, – а тоді плин часу переривається, і простір вже не той, що був, бо в ньому загніздився дзенькіт, і моя присутність уже не така всеосяжна, бо узалежнена од цього дзенькотливого предмету. І було б добре, щоб книжка дала відчути все це не один тільки раз, а наче в вигляді розсіяних у просторі й часі дзвінків, що розривають неперервність часу, простору й людської волі.

А може, помилково було б створювати враження, що на початку є тільки я і телефон, замкнуті в обмеженому просторі мого дому, бо по суті те, що я повинен показати, – це моя постава супроти всіх телефонів на світі, що дзвонять, може, й не до мене, що не мають до мене ніякого стосунку, – але вже самого факту, що до мене можуть подзвонити на один телефон, вистачає для того, щоб припустити чи принаймні уявити, що до мене подзвонять одразу на всі телефони. Наприклад, коли дзвонить телефон у сусідів, я моментально питаю себе, чи це, бува, не до мене? Моя підозра зразу ж виявляється безпідставною, однак не розвіюється остаточно: адже ж можна-таки припустити, що насправжки цей дзвінок був адресований мені, але через помилку в номері чи збій на АТС він попав до сусідів, – тим паче, що там ніхто не бере слухавки і телефон усе дзеленчить без угаву. І тут, керуючись тою ірраціональною логікою, яку завжди пробуджує в мені дзвінок телефону, я думаю: може це справді до мене; може сусід удома, але не відповідає, бо знає, що це не до нього; може і той, хто дзвонить, знає, що набрав неправильний номер, і дзвонить саме для того, щоб я перебував у повсякчасному напруженні, розуміючи, що до мене дзвонять, і не маючи змоги взяти слухавку.

Я перебуваю в такому самому тривожному напруженні, коли виходжу з дому або сиджу гостях у сусідів і чую, як десь – чи не в мене? – задзвонив телефон. І я, буває, стрімголов кидаюся до себе, збігаю сходами, засапаний, розчиняю двері, – а телефон мовчить, і я ніколи вже не довідаюся, чи той дзвінок був до мене.

Або – коли я стою на вулиці і чую, як в інших будинках дзвенять телефони. Навіть коли я в незнайомому місті, в місті, де про мою присутність ніхто не знає, – навіть тоді, почувши дзвінок, я на часточку секунди завмираю і думаю: цей телефон дзвонить до мене. А в наступну часточку секунди я з полегшенням усвідомлюю, що до мене тепер не додзвонитися, що я недосяжний, вільний. Але це полегшення також триває тільки часточку секунди, бо мені тут-таки спадає на думку, що крім цього чужого телефону є ще й інший, мій телефон – за багато кілометрів, за сотні, тисячі кілометрів звідси – і в цю мить він, певно, дзеленчить, аж заливається, в порожніх кімнатах моєї квартири. І я знову розриваюся між конечністю і неможливістю відповісти.

Кожного ранку перед парами я присвячую годинку часу на фізкультуру, тобто вдягаю спортивний костюм і бігаю підтюпки. Роблю це тому, що почуваю потребу рухатись, та й медики радили мені пробіжки як засіб боротися з осоружною надвагою і заспокоювати нерви. Буває, що і вдень, коли не йдеш в університетське містечко або в бібліотеку, послухати лекцію до колеги або перекусити в студентському кафе, – то просто не знаєш, куди подітися. Тоді єдине, що лишається робити, – це бігати по пагорбах уздовж і впоперек, між вербами і кленами, як то робить багато студентів, а також багато моїх колег. Наші шляхи перетинаються на всипаних шерхотливим листям стежках і ми, буває, кидаємо одне одному «Привіт!», а буває, розминаємося мовчки, щоб не перебивати подиху. Це одна з переваг бігання як спорту: тут кожен сам по собі й не мусить зважати на інших.

Пагорби всі освоєні й обжиті: я пробігаю повз ряди двоповерхових дерев’яних будиночків із садками, таких різних і таких однакових, і час-од-часу чую, як десь дзвонить телефон. Це дратує мене, я мимоволі сповільнюю темп, дослухаюся, чи хтось бере слухавку, і втрачаю терпіння, якщо телефон не змовкає. Я біжу далі і, минаючи черговий будинок, в якому дзвонить телефон, думаю собі: «Цей дзвінок мене переслідує, хтось вишукує в довіднику всі телефони на Честнат-лейн і надзвонює по черзі в кожен дім, щоб рано чи пізно мене наздогнати».

Та буває, що в усіх будинках тихо й ані душі, по стовбурах дерев скачуть вевірки, злітаються сороки, щоб подзьобати зерно, наготоване для них у дерев’яних годівницях. Біжучи, я відчуваю невиразну тривогу, і ще до того, як мої вуха вловлять який-небудь звук, мій розум передчуває можливість дзвінка, мало не кличе, викликає його з обшару його власної відсутности, – і в цю мить з котрогось будинку до мене долинає дзеленчання телефону, спершу приглушене, а тоді дедалі виразніше, – можливо, якась антена в моєму мозку ловила цей сигнал задовго до того, як його звуки досягли моїх вух, – і ось мене охоплює безглузде хвилювання, я роблюся в’язнем замкнутого кола, в центрі якого – телефон, що дзвонить у цьому будинку, – і я біжу, не віддаляючися, зволікаю, не сповільнюючи темпу.

«Якщо досі ніхто не взяв слухавки, значить, нікого нема вдома... Чому ж телефон дзвонить і дзвонить? На що ж сподіваються вони, на тому кінці дроту? Може, тут живе глухий, і вони думають рано чи пізно до нього достукатись? А може, тут живе паралітик, і треба купу часу, щоб він дошкандибав до апарату... А може, тут живе самогубець, і поки дзвонить телефон, лишається надія, що це стримає його від фатального кроку...» І я думаю, що міг би стати в пригоді, подати руку допомоги, пособити глухому, паралітикові, врятувати самогубця... І в той же час я думаю – згідно з абсурдною логікою, що мною керує, – що, зайшовши в дім, я міг би впевнитися, чи цей дзвінок – не до мене.

Не зупиняючись, я штовхаю хвіртку, забігаю в садок, оббігаю круг дому, оглядаю задвір’я, оминаю гараж, комірчину з реманентом, собачу буду. Все виглядає безлюдним, покинутим. З тилу будинку, крізь розчинене вікно видно захаращену кімнату, на столі без угаву дзеленьчить телефон. Грюкають розчинені пілки вікна; за раму зачепилась порвана фіранка.

Уже тричі я оббіг навколо дому. Я не перестаю тупцювати на місці,рвучко рухаючи руками й дихаючи в ритмі бігу, щоб було ясно: я прийшов не як злодій. Якби хтось застав мене в цю мить, було б непросто пояснити, що я зайшов сюди, почувши, як задзвонив телефон. Загавкав собака – не тут, у якомусь іншому дворі, звідси не видно, – але на мить імпульс «гавкає собака» пересилив імпульс «дзвонить телефон», і цього виявилось досить, щоб у замкнутому колі, в якому я був заполонений, відкрився вузенький прохід, – і я ось уже я прямую далі вулицею, проміж деревами, лишаючи за собою дедалі тихіше дзеленчання телефону.

Я біжу туди, де вервиця будиночків зненацька обривається. Зупиняюся на лугу, переводжу подих. Нагинаюся, присідаю, масую м’язи ніг, щоб не прохололи. Дивлюся на годинника. Уже пізнувато, я мушу вертатися, коли не хочу, щоб мої студенти, не дочекавшись мене під авдиторією, пішли геть. А то ще, чого доброго, поповзуть чутки, що я, мовляв, прогулюю лекції, гасаючи околицями... І я бігом пускаюся назад, ні на що не зважаючи, – минаю той будинок, навіть оком не моргнувши. Зрештою, це звичайнісінький собі будинок, такий самий, як інші, і єдине, чим він вирізняється, – це телефонний дзвінок, який – хто б міг подумати! – дзвенить і досі...

Збігаючи з гірки, я знов і знов прокручую в голові ці думки, і в мене в душі наростає переконання, що треба вернутися до цього дзвінка, щоб чути його дедалі чіткіше й виразніше, і ось уже я знову бачу цей дім, звідки долинає, не змовкаючи, звук телефону. Я заходжу в сад, огинаю дім, підбігаю до вікна. Досить тільки простягти руку, щоб зняти слухавку. Я кажу, відсапуючись: – Тут нікого... – а голос на тому кінці дроту трохи знетерпеливлений, але тільки трохи, бо що вражає в цьому голосі, то це його холодний, незворушний спокій:

– Слухай уважно. Марджорі тут, і скоро очуняє. Вона зв’язана і не втече. Записуй адресу: Гіллсайд драйв, 115. Як хочеш, можеш по неї прийти. Як ні – в підвалі ми лишили каністру з гасом і заряд вибухівки з годинниковим механізмом. За півгодини тут усе буде в вогні.

– Але я не... – почав був я.

Однак там уже поклали слухавку.

Що ж робити? Я міг би, звісно, подзвонити в поліцію або пожежникам, з оцього самого телефону, але як пояснити, як виправдатися... словом, при чім тут я, як я тут зовсім ні при чому? І я пустився своєю дорогою: ще разок оббіг довкруг дому, а тоді вибіг на вулицю.

Шкода цієї Марджорі, але вона втрапила в таку халепу, либонь, через те, що вв’язалася у хтозна-яку препаскудну історію, і коли я примчуся її рятувати, ніхто не повірить, що я з нею незнайомий, вибухне скандал, – а я викладач з іншого університету, мене запросили сюди прочитати цикл лекцій, і на карту поставлена репутація двох навчальних закладів...

Звісно, коли в небезпеці людське життя, всі ці міркування слід було б відсунути на задній план... Я сповільнюю біг. Можна було б зайти в один із цих будинків, попрохати дозволу задзвонити в поліцію, сказати, першим ділом, чітко і ясно, що я цієї Марджорі не знаю, що я не знаю ніякої Марджорі...

Щоправда, в університеті є одна студентка на ім’я Марджорі, Марджорі Стаббс: я одразу примітив її між дівчатами, що ходять на мої лекції. Ця дівчина мені, можна сказати, подобалася. Шкода що того разу, коли я запросив її зайти до мене додому, щоб узяти літературу, вийшла така незручна ситуація. Не варто було її запрошувати: то були мої перші дні тут, в університеті, ніхто ще не знав, хто я і що, і вона могла хибно потрактувати мої наміри, – звідси й те непорозуміння, прикре непорозуміння, яке ще й дотепер не розвіялося, бо вона дивиться на мене з такою іронією, що язик у мене робиться, мов ватяний, і я белькочу казна-що, та й інші дівчата позирають на мене з іронічною посмішкою...

Та не хотілось би, щоб неприємні спогади, пов’язані з ім’ям Марджорі, повстримали мене від того, щоб прийти на допомогу іншій Марджорі, чиє життя в небезпеці... Якщо тільки це не та сама Марджорі... Якщо тільки цей дзвінок не був адресований саме мені... Могутня банда гангстерів не спускала з мене очей, знала, що кожного ранку я виходжу на пробіжку цією вулицею, може, вони стежили за мною з пагорба в бінокль, і коли я наблизився до порожнього, покинутого дому, подзвонили на той телефон, подзвонили до мене, – вони ж бо знають, як я оконфузився того разу, коли Марджорі була у мене вдома, і думають мене шантажувати...

Я й незчувся, як опинився на вході в університетське містечко, у чому був: у кедах і спортивному костюмі; я не заскочив додому перевдягтися й узяти книжки і тепер зовсім розгубився. Що ж робити? На бігу я стикаюся з дівчатами, що по двоє, по троє прямують через парк – то мої студентки, що саме йдуть до мене на лекцію. Вони всміхаються мені, але в їх усмішках прозирає та сама нестерпна іронія.

Я спиняю Лору Кліффорд і, притупцьовуючи на місці, питаю її: – Стаббс сьогодні є?

Та кліпає очима: – Марджорі? Вона вже два дні як не показується... А що?

Та я вже помчав геть. Вибігаю з університетського містечка на Ґросвенор-авеню, тоді на Седар-стріт, тоді на Мапл-роад. Я вже вибився з останніх сил і біжу далі тільки тому, що не чую землі під ногами, ані серця в грудях. Ось і Гіллсайд-драйв. Одинадцять, п’ятнадцять, двадцять сім, п’ятдесят один – добре хоч, що нумерація будинків іде не по порядку, перескакує з п’ятого на десяте. Ось уже й номер 115. Двері розчинені. Я збігаю сходами, вриваюся в півтемну кімнату. На дивані зв’язана Марджорі, в роті у неї кляп. Розв’язую її. Вона блює. Кидає на мене зневажливий погляд.

– Сучий же ти син, – чую я.