Якщо подорожній одної зимової ночі

V

І тут розпочинається обговорення. Події, персонажі, обставини, почуття – все це відсувається набік, щоб розчистити місце для абстрактних понять та концепцій.

– Поліморфно-перверсивне пожадання...

– Закони ринкової економіки...

– Співвідношення значеннєвих структур...

– Суспільні інститути і аномія...

– Кастрація...

Тільки ти сидиш ні в сих, ні в тих, ти та Людмила – бо крім вас ніхто тут ані не гадає читати далі.

Ти підсуваєшся до Лотарії, простягаєш руку до розшитих аркушів, що лежать перед нею, питаєш: – Можна? – і пробуєш заволодіти романом. Однак це не книжка, а тільки вирваний із книжки, розсипаний зошит. Де ж решта?

– Вибач, а де ж решта сторінок, продовження? – питаєш ти.

– Продовження?... О, та тут і так буде що обговорювати – не на один, на десять семінарів. Тобі мало?

– Мені не обговорювати, мені б просто почитати... – одказуєш ти.

– Послухай-но, семінарських груп багато, а в бібліотеці геруло-алтайської філології був тільки один примірник. Так що ми розібрали його на частини: поділ вийшов трохи нерівноцінний, книжку прийшлося подерти, але, як бачиш, я постаралась урвати найліпший кусок.

Трохи згодом, за столиком у кафе, ви з Людмилою підбиваєте підсумки: – То значить так: «Не боячись ні вітру, ні запаморочення» – це зовсім не «Схилившися над краєм урвища», цей останній, знов, не те саме, що «Неподалік од хутора Мальборк», а той не має нічого спільного з «Якщо подорожній одної зимової ночі». Треба неодмінно з’ясувати, в чому ж тут притичина.

– Авжеж. То все видавництво – якби не воно, не було б цих наших поневірянь. Пора виставити їм рахунок. Хай пояснять.

– Чи Ахті і Вільянді – та сама особа?

– Насамперед, треба попросити в них повний примірник «Якщо подорожний одної зимової ночі», а заразом і повний примірник «Неподалік од хутора Мальборк», якщо вони справді так називаються. А якщо вони називаються інакше, і автор у них інший, то нам так і скажуть і пояснять, у чому ж загадка й чому ці сторінки кочують з книжки в книжку.

– А заодно, може, натрапимо на слід «Схилившись над краєм урвища», однаково, завершений він чи незавершений...

– Чесно кажучи, – каже Людмила, – я була й справді понадіялася, що він має продовження...

– А ще розпитаємо про «Не боячись ні вітру, ні запаморочення». Власне його мені б хотілося дочитати в першу чергу...

– І мені теж, хоча, мушу сказати, ідеальний роман бачиться мені трохи інакшим...

Стара казка, – це ми вже чули. Тільки-но тобі здається, що ти натрапив на правильну стежку, як бац – і ти знов у глухому куті або на черговому роздоріжжі: і в читанні, і в погоні за пропалою книжкою, і в спробах розгадати Людмилині вподобання.

– Зараз, – пояснює Людмила, – мені хочеться прочитати роман, в якому рушієм розповіді було б саме тільки бажання розповідати, нанизувати оповідь на оповідь, – роман, який би не нав’язував мені якесь там світобачення, а давав би змогу просто стежити за тим, як він зростає, наче дерево, як він галузиться плетивом сюжетних гілок і вкривається листям образів...

Тут ти з нею цілком згодний. Ставши свідком препарування живого роману в лабораторії інтелектуального аналізу, ти мрієш повернутися назад, до природного, невинного, нехитрого читання...

– Треба нарешті зв’язати кінці з кінцями, – кажеш ти. – Ходімо зараз же до видавництва.

А вона: – Нема потреби йти туди удвох. Сходи сам, а потім мені все розкажеш.

От тобі й маєш: такого ти не чекав. Ця погоня так захопила тебе тільки тому, що ти провадив її разом з Людмилою, і ви разом переживали всі її перипетії, що давали вам стільки поживи для обговорення. Така досада – і саме тепер, коли між вами, здається, встановилася якась довіра, якесь порозуміння: не тільки тому, що ви перейшли на ти, а й тому, що ви почуваєтеся спільниками у своєму заповзятті, незрозумілому, певно, нікому іншому.

– А ти чому не хочеш?

– З принципу.

– З якого такого принципу?

– Знаєш, є певна границя між тими, хто робить книжки, і тими, хто їх читає. І я завжди стараюся триматись по цей бік границі, інакше-бо все задоволення від книжки пропадає, а саме читання обертається на казна-що. Ця границя дуже тонка й часто геть затирається: світ тих, хто займається книжками в силу професійного обов’язку, стає дедалі багатолюдніший і хоче остаточно злитися із світом читачів. Звісно, читачів теж стає дедалі більше, але ті, хто використовує книжки для створення інших книжок, множаться, здається, набагато швидше за тих, хто просто любить читати. Я знаю, що коли я порушу цю границю, – хоч би й один разок, хоч би й випадково, – я ризикую злитися з цим морем скороспілих авторів. Тому ноги моєї там не буде, в цьому видавництві, – я до них і на поріг не не ступлю.

– А як же я? – питаєш ти.

– Не знаю. Сам дивись. Кожен вирішує за себе.

Переконувати її – марна справа. Тобі доведеться самому рушати в цей похід, а тоді ви зустрінетеся знов, у цьому самому кафе, о шостій.

– Ви з приводу рукопису? Його якраз читають, тобто ні, його вже прочитали, надзвичайно цікава річ... як я міг забути! така яскрава образна палітра, така викривальна сила... кажете, ви не отримали листа? на жаль, ми мусимо вас повідомити… у листі про все написано, уже з тиждень, як ми його вислали... це так у нас пошта працює... думаю, скоро ви його отримаєте... знаєте, видавничі плани в нас забиті на роки вперед, із збутом проблеми... ага, то ви його таки отримали? і що ще там було? а, то ви хочете забрати рукопис? ні, ні, ми його ще не знайшли, потерпіть ще трошки, він десь є, це точно... не хвилюйтеся, у нас ніколи нічого не пропадає... оце сьогодні ми знайшли кілька рукописів, які шукали років десять... ні, не за десять років, скорше... принаймні, постараємося.... знаєте, тут у нас стільки рукописів, отакенні стоси... якщо хочете, самі подивіться... я розумію, що вам треба саме ваш, а не чий інший... я хочу сказати, що цього добра у нас тут так багато, що це не має для нас аніякого значення... як же ж можна, ваш рукопис та й викинути? ми берегли його, як зіницю ока... ні, не для того, щоб надрукувати, щоб повернути його вам.

Це говорить сутулий, сухорлявий чоловічок, що, здається, стає ще сутулішим і сухорлявішим кожного разу, як хтось гукає його, смикає за рукав, спантеличує його черговою проблемою, тицяє йому в руки купу вичитаної коректи. «Докторе Каведанья!», « Докторе Каведанья, послухайте», «Давайте запитаємо в доктора Каведаньї!» – а доктор Каведанья вкотре вже пробує зосередитися на словах нового розмовника: напружено дивиться просто себе, підборіддя тремтить, шия аж скривлюється від зусилля втримати в полі уваги безліч інших неполагоджених справ, – усім своїм виглядом він демонструє розпачливу терпеливість людини надто нервової і ультразвукову нервозність людини надто терпеливої.

Коли ти зайшов у видавництво і пояснив портьерам у вестибюлі, що хотів би замінити бракований примірник книжки, вони порадили тобі звернутися у відділ продажу. Коли ти додав, що хотів би дістати не тільки новий примірник, а й пояснення всього того, що з тобою сталося, – тебе направили в технічний відділ. Тоді ти уточнив, що хотів би знайти продовження недочитаних романів: – Тоді вам краще поговорити з доктором Каведаньею, – роблять висновок вони. – Почекайте в передпокої. Там є ще інші люди, так що займете чергу.

Протиснувшись серед відвідачів, ти чуєш, як доктор Каведанья кілька разів заводить ту саму розмову – про якийсь загублений рукопис – звертаючись щоразу до іншої особи (в тому числі й до тебе), і щоразу його переривають перше, ніж він встигне зауважити підміну розмовника: то інші відвідачі, то колеги-редактори, то ще якісь працівники видавництва. Ти зразу розумієш, що доктор Каведанья – це та людина, яка мусить бути в штаті кожного поважного підприємства, людина, що на її плечі колеги інстинктивно стараються перекласти всю надто складну й делікатну роботу. Тільки-но ти збираєшся заговорити з ним, з’являється хтось, хто приносить п’ятирічний план роботи видавництва з проханням переробити його на шестирічний, або іменний покажчик до якоїсь книжки, де треба поміняти всі номери сторінок, або видання Достоєвського, яке треба набрати заново з початку до кінця, бо скрізь, де написано Марія, має бути Марья, а скрізь, де написано П’єтро, має бути Пьотр. Він вислуховує усіх без винятку, натужно втримуючи в пам’яті незавершені розмови з попередніми прохачами, і пробує якось задобрити найнастирніших, показавши, що не забув за них і пам’ятає, в чому суть їх справи: – Ми належно оцінили фантастичну атмосферу... (– Що-що? – аж підстрибує історик троцкістського руху в Новій Зеландії). – Може, варто трохи затушувати скабрезні моменти... (– Що ви таке кажете! – протестує дослідник макроекономіки олігополій).

Раптом доктор Каведанья зникає. В коридорах видавництва на нього чигає безліч небезпек: тут тобі і театральний гурток психіятричної лікарні, і групи групового психоаналізу, і боївки войовничих феміністок... Доктор Каведанья на кожному кроці ризикує, що його оточать, полонять, візьмуть в оборот.

Ти опинився тут у часи, коли видавництво притягує до себе вже не тільки і не стільки романістів та поетів-початківців, молодих письменниць та поетес, – тепер в історії західної культури настає епоха, коли самореалізації в книгах шукають уже не окремі особи, а цілі колективи: навчальні семінари, робочі групи, дослідницькі команди, – так наче інтелектуальна праця така прикра й гнітюча, що ніхто не зважується братися до неї сам-один. Постать автора стала колективною, тепер він завжди являється в вигляді цілого гурту людей, бо жодний з його членів не в змозі представляти решту: четверо колишніх в’язнів, у тому числі один утеклий, троє колишніх хворих з одним санітаром і санітаровим рукописом. Трапляються й пари: як правило (хоч і не завжди) чоловік із жінкою, так наче для подружжя немає більшої втіхи, як удвох базграти рукописи.

Кожен із цих суб’єктів хоче поговорити з відповідальним за такий-то напрямок або фахівцем від такої-то царини, але в підсумку всіх їх сплавляють до доктора Каведаньї. Ціла злива термінів і понять із найвужчих галузей знання, найдивачніших філософських шкіл виливається на голову підстаркуватого редактора, якого ти, тільки-но побачивши, назвав був «сутулим і сухорлявим чоловічком», – не тому, що він сухорлявіший чи згорбленіший за інших, і не тому, що слова «сутулий і сухорлявий чоловічок» характерні для його способу висловлюватися, а тому, що він наче явився із світу, в якому досі... ні, не те: він наче зійшов із сторінок книжки, в якій усе ще... ні, краще отак: він наче явився з світу, де досі читають книжки, в яких усе ще трапляються такі-от «сутулі й сухорляві чоловічки».

Він не дає збити себе з пантелику, вичікує, поки злива питань стече з його гладкої лисини, пробує підходити до поставлених перед них проблем із суто практичного боку: – Скажіть, будь-ласка, а чи не можна, подивіться, всі ці виноски внизу сторінки взяти і внести в текст? А сам текст трошки прорідити, трошки ущільнити, – і ось сюди його, в виноску...

– Я читач, не автор, а просто читач, – квапливо заявляєш ти, мовби спішиш на допомогу людині, що ось-ось зашпортається й упаде.

– Ага, он як! Чудово, чудово, я дуже радий! – І в його очах справді блищить іскра симпатії і вдячности. – Мені дуже приємно. Справжні читачі трапляються мені дедалі рідше...

У пориві одвертости він розбалакується, забуває за всі справи, що висять у нього на шиї, відводить тебе вбік: – Я вже стільки років працюю в видавництві... через мої руки проходить стільки книжок... та чи можу я сказати, що я читаю? Це не називається читати... Колись, на селі, у мене було зовсім небагато книжок, але я читав, отоді я справді читав... Коли я піду на пенсію, то повернусь до себе на село і знову візьмуся читати, як колись. Я частенько відкладаю якусь цікаву книжку і кажу собі: оце треба буде прочитати, коли вийду на пенсію. Але потім я розумію, що це буде вже не те читання... Цієї ночі мені наснився сон: я був на селі, в курятнику коло свого дому, я шарив рукою в кошику, де кури несуть свої яйця, – і що б ви думали я там знайшов? – книжку, одну з тих книжок, що я читав іще в дитинстві, з «Народної бібліотечки», усю геть пошарпану, з чорно-білими малюнками, що я розмалював їх кольоровими олівцями... Розумієте? Коли я був ще хлопчаком, я ховався в курятнику, щоб ніхто не заважав мені читати...

Ти пояснюєш йому мету свого візиту. Він схоплює все на льоту, не хоче навіть дослухати: – І у вас те саме, у вас теж, знаю, знаю... Погано зброшуровані сторінки, книжки, що починаються і не закінчуються... Останнім часом у нашому видавництві все догори дном... Ви щось розумієте? Бо ми самі, любий пане, уже ні чорта не розуміємо.

Він тримає в руках купу коректи, акуратно кладе її на стіл, так наче найменший струс може збурити порядок друкованих знаків. – Видавництво, добродію, – це дуже тонкий організм, – каже він. – Досить, щоб десь щось пішло не так, і безлад починає наростати, мов лавина, аж поки в нас земля не йде з-під ніг. Знаєте, від самої думки про це у мене в голові паморочиться. – І він затуляє руками очі, так наче його переслідує видиво мільярдів сторінок, рядків, слів, що крутяться нестримним вихором.

– Ну, ну, що ж ви, докторе Каведанья, не беріть до серця! – Тепер тобі доводиться його втішати. – То була з мого боку звичайна читацька цікавість... Утім, якщо вам нічого мені сказати...

– О, та я охоче розкажу вам усе, що знаю, – каже редактор. – Слухайте. Все почалось, коли до нашого видавництва заявився один молодий чоловік, який назвався перекладачем з цієї, як там її...

– З польської?

– Ні, не з польської! З якоїсь богом забутої мови, яку взагалі мало хто знає...

– З кімерійської?

– Та ні, якоїсь іще екзотичнішої. Як же ж її? Він вдавав із себе бозна-якого поліглота, мовляв, нема такої мови, що він не знає. Навіть оту, казав, знає, кімврійську, – так, кімврійську. Він приніс із собою книжку по-кімврійському, отакенний грубезний роман, якось так дивно називався... «Подорожній»? Ні: «Подорожнього» написав той, інший... «Коло хутора»...

– Таціо Базакбаля?

– Ні-ні, не Базакбаль. То було «Над краєм урвища» отого, як його...

– Ахті?

– О, власне. Укко Ахті.

– Але ж, даруйте, хіба Укко Ахті не кіммерійський письменник?

– Ну, звісно, спочатку він був кіммерійським письменником, цей Ахті. А потім... потім ви самі знаєте, що там колотилося, під час і після війни: перекроювання кордонів, залізна завіса... Там, де раніш була Кіммерія, стала Кімврія. З самої Кіммерії мало що залишилось. А кімерійське письменство кімври привласнили в рахунок репарацій...

– Це твердження професора Ґаллеґано, яке професор Уззі-Тузо переконливо спростовує...

– Ну подумайте самі: це ж університет, чвари між інститутами, конкуренція між кафедрами, два професори, що на дух один одного не зносять, – та хіба ж Уззі-Тузо може визнати, що шедевр, написаний його рідною мовою, треба читати мовою його колеги...

– Але ж у будь-якому разі, – наполягаєш ти, – лишається фактом, що «Схилившись над краєм урвища» – це роман незавершений, а по суті, майже непочатий... Я бачив оригінал...

– «Схилившись над краєм...»... Не плутайте мене. Там було щось схоже, але не це. Якесь «Запаморочення», ну так, «Запаморочення» Вільянді.

– «Не боячись ні висоти, ні запаморочення»? Його що, вже переклали? Ви його видали?

– Заждіть, послухайте. Перекладач, такий собі Гермес Марана, виглядав на чоловіка порядного і сумлінного: він подає нам зразок перекладу, ми вносимо книжку в видавничий план, він справно присилає нам куски перекладеного тексту, по сто сторінок за раз, отримує аванс, ми потрохи здаємо переклад в типографію, до складання, щоб не гаяти часу... Аж тут, коли ми справа доходить до коректування, виявляється, що в перекладі купа суперечностей, недоладностей... Ми викликаємо Марану, починаємо його розпитувати. Він плутається, сам собі перечить. Ми припираємо його до стінки, розкриваємо перед ним оригінал, кажемо перекласти кілька рядків уголос... І він зізнається, що не тямить по-кімврійському ні слова!

– Але ж він таки здав вам якийсь переклад?

– Він просто повставляв туди кімврійські, тобто ні, кіммерійські – я вже геть заплутався, – імена, а сам текст переклав з іншого роману...

– З якого?

– Ми теж поцікавилися: з якого? А він каже: з одного польського (так, польського!) роману Таціо Базакбаля...

– «Неподалік од хутора Мальборк»...

– Авжеж. Та це ще не все. Отже, він заявив, що це Базакбаль, і ми йому повірили. Книжка була вже пішла до друку. Ми кажемо: стоп, треба міняти фронтиспіс, палітурку. Це, ясно, величезні збитки, але що вдієш. Байдуже, яка там назва, чиє там ім’я на обкладинці, – головне, що роман є, він перекладений, набраний, віддрукований... Але вся оця метушня в друкарському цеху, в палітурному цеху, – треба було замінити перші шістнацять сторінок з липовим фронтиспісом на нові, з новим фронтиспісом... Словом, почався страшний розгардіяш, який перекинувся й на всі інші новинки, що були на той час у друку. Цілі наклади були пущені під ніж, а книжки, що вже пішли були у продаж, довелося відкликати з книгарень...

– Я не розумію одного: про який роман ви оце говорите? Отой про чоловіка з валізкою на вокзалі чи про хлопця, що їде з ферми? Чи про...

– Потерпіть хвилинку. Я ще не розказав вам головного. Ми, ясна річ, більше не йняли віри цьому типові й вирішили впевнитись, чи правду він говорить. Ми зіставили переклад з оригіналом, і що ми побачили? То був ніякий не Базакбаль, то був переклад з французької, роман одного маловідомого бельгійського автора, Бертрана Вандервельде, і називався він... Зараз, я вам його покажу.

Каведанья кудись зникає, а за хвилину появляється знову і подає тобі папку з ксерокопіями: – Осьдечки, він називається «Дивиться вниз, де згущається темрява». Це французький текст перших сторінок. Подивіться, самі переконаєтеся, що то за пройдисвіт. Він переклав це дешевеньке чтиво слово до слова і видавав його то за кімврійський, то за кіммерійський, то за польський роман...

Ти гортаєш ксерокопії і вже з першого погляду бачиш: «Regarde en bas dans l’épasseur des ombres» Бертрана Вандервельде не має нічого спільного з тими чотирма романами, що ти почав був читати. Ти хочеш одразу сказати про це Каведаньї, але він дістає з папки якийсь папірець і показує тобі: – Хочете подивитися, що він посмів заявити нам після того, як ми викрили його фальшивства? Ось його лист... – І показує пальцем на один з уступів, щоб ти його прочитав.

«Яка різниця, чиє ім’я написане на обкладинці? Перенесімось подумки на три тисячі років у майбутнє. Хтозна, скільки книг нашої доби доживе до того часу, імена яких наших письменників перетривають у віках? Напевно, декотрі найвизначніші книжки не втратять своєї слави, але імена їх авторів забудуться, і вони будуть вважатися анонімними, як-от епос про Гільгамеша. А декотрі автори лишаться знаменитими, але всі їхні твори будуть уважатися втраченими, як то сталося з Сократом. А може, всі вцілілі книжки будуть приписуватися якомусь одному легендарному авторові, на кшталт Гомера».

– Ач, як загнув? – вигукує Каведанья, а тоді додає: – Хоча цілком може бути, що він має рацію. Схоже на те...

Він самозаглиблено схитує головою, то всміхається сам до себе, то тихо зітхає. Про що він думає? Ти, Читачу, запросто можеш прочитати це в нього на чолі. Вже стільки років Каведанья порається коло тої кухні, де готуються книжки, сторінка за сторінкою, він день-денно бачить, як вони народжуються і вмирають, а проте для нього все це наче й не книжки. Справжні книжки – це ті, що він читав давним-давно, – тоді, коли книжки були для нього мовби посланцями з інших світів. Так само й з авторами: він щодня провадить із ними пересправи, добре знає всі їх манії, вагання, їх вразливість і самозакоханість, але для нього справжні автори – це ті, про яких він знає тільки ім’я на обкладинці, те ім’я, що становить одно ціле з назвою книжки. Це автори, що поділяють примарну реальність своїх персонажів та згаданих у книжках місцин і, точно так само, як ці персонажі й ці місцини, водночас існують і не існують. Колись автор був для нього невидимою точкою, з якої зроджувалися книжки, порожнечею, де витали примарні образи, підземним ходом, який сполучав отой курятник, де ховався хлопчак із книжкою, із дивовижними, незнаними світами...

Його знову хтось кличе. Якусь мить він вагається: забрати ксерокопії чи лишити їх тобі. – Розумієте, це важливий документ, і він повинен лишатися в цих стінах. Речовий доказ, так би мовити. За це нас можуть притягти до суду: плагіят усе-таки... Тому, коли хочете почитати, читайте тут, за цим столом. А коли прочитаєте, поверніть папку мені, – тільки не забудьте, бо сам я можу запросто забути. Не дай бог вона загубиться...

Ти міг би сказати, що нема такої потреби, що ти шукав зовсім не той роман, та може, початок книжки здався тобі цікавим, а може, доктора Каведанью знову затягло в вир редакційних клопотів, – і тобі не лишається нічого іншого, як сісти за стіл і читати «Дивиться вниз, де згущається темрява».

ДИВИТЬСЯ ВНИЗ, ДЕ ЗГУЩАЄТЬСЯ ТЕМРЯВА

Я щосили тягнув за краї пластикового мішка, але де там: він досягав Жожо тільки по шию, і голова вперто стирчала назовні. Можна було б запихати його в мішок головою вперед, але це теж не розв’язувало проблеми, бо назовні лишалися б ноги. Виходом було б зігнути йому ноги в колінах, що я і пробував зробити: я брався і так і сяк, я пробував розрухати його копняками, але суглоби вже геть задубіли й не піддавалися, а коли врешті піддалися – коліна зігнулися разом з мішком. У такому вигляді переносити його було – чиста мука, а голова стирчала ще дужче, ніж перед тим.

– Коли вже я спекаюсь тебе назовсім, а, Жожо? – примовляв я і щоразу, як повертав мішок і бачив його солодкаву тупу пику, кокетливі вусики, намащене брильянтином волосся, вузол краватки, що визирав з мішка наче з-під джемпера – я маю на увазі джемпери тих років, що за їх модою він одягався. Додержувати цієї моди Жожо почав із запізненням, коли вона вже не була модною ніде в світі, але він іще замолоду заздрив типам, що отак зачісувалися й отак вбиралися, бо все це, від напомадженого волосся до чорних лакованих штиблетів із замшевими носками, було для нього символом удачі. А тепер, так високо піднявшися, він був надто засліплений своїм успіхом, щоб роздивлятися навколо, а то зауважив би: ті, до кого він так прагнув уподібнитися, виглядають уже зовсім інакше.

Помада добре тримала зачіску: коли я обіруч втрамбовував його довбешку в мішок, кругленька шапочка волосся не втратила форми, а тільки розпалася на цупкі дугасті пасма, що колихалися, мов травинки на вітрі. Вузол краватки зсунувся набік, і я машинальним рухом поправив його на місце, так наче труп із перекошеною краваткою більше впадає в око, аніж труп бездоганно елегантний.

– Треба ще одного мішка, щоб насадити йому на голову, – сказала Бернадетта, і я вкотре змушений був визнати, що ця дівка нівроку розумна, в кожному разі – розумніша, ніж можна було сподіватися, знаючи її фах.

Біда була в тому, що ще одного підходящого мішка ми не знайшли. Єдиним варіянтом був невеличкий оранжевий пакет, який ми витягли із смітника на кухні – його цілком вистачало для того, щоб накрити Жожо голову, але не для того, щоб приховати од сторонніх очей сам той факт, що ми несемо труп, загорнутий у мішок, а на голову трупа нап’ято ще один, менший мішечок.

Та нічого не вдієш, ми не могли довше лишатися в цьому підвалі й мусили спекатися Жожо ще до світанку – ми й так уже пару годин волочилися з ним по місту, мов із живим, возили його третім пасажиром у моєму авто з відкидним верхом, і нас уже бачили всі, хто треба й не треба. Як от ті двоє агентів на велосипедах, що де не взялися – стали й нишком стежили за нами, коли ми саме готувалися пустити його на корм рибам (а ще за хвилину перед тим на мості дю Берсі не було нікогісінько) – і ми з Бернадеттою одразу починаємо плескати Жожо по спині, а він весь обм’як, голова й руки бовтаються над перилами... – То ти вже простругайся так як слід, до глибини душі, mon vieux, хай тобі в мізках прочиститься! – кричу я йому і, завдавши його руки собі на плечі, ми тягнемо Жожо назад до машини. В цю мить трупні гази, що накопичилися в нього в череві, з шумом вирвалися назовні. Двоє лягавих аж падали з реготу. Я подумав, що у цього трупа характер незрівнянно кращий, ніж був у живого Жожо, манірного й слизького паразита: дуже люб’язно з його боку виручити двох приятелів, що ризикують повиснути на шибениці за його ж таки вбивство.

Отоді нам і знадобився пластиковий мішок та каністра з бензином. Довелося рушати на пошуки якого-небудь тихого кутка чимдалі од людських очей. Важко повірити, але в такому величезному метрополісі як Париж можна годинами шукати підхоже містечко, щоб спалити трупа. – На Фонтенбло – там ніби є лісок? – питаю я в Бернадетти, що сидить поруч мене. – Як туди доїхати? Ти ліпше орієнтуєшся. – І я подумав, що коли сонце зафарбує небокрай ранковою сірістю, ми вже в’їжджатимемо в місто разом із вервицею фермерських фургончиків, що спішать на ринок, а від Жожо на той час не залишиться нічого, крім смердючих півзотлілих головешок на галявині поміж буками й грабами. Так само піде з димом і моє минуле – атож, казав я собі, це добра нагода переконати себе, що всі мої минувшини пішли в непам’ять, розвіялися, мовби їх ніколи й не було.

Скільки вже разів я зауважував, що моє минуле починає ваготіти наді мною, що надто багато людей гадають, ніби мають у мене відкритий кредит – фінансовий чи моральний. Саме так уважали батьки дівчат з «Нефритового саду» в Макао, – нема нічого гіршого од настирливої китайської рідні, що липне до тебе, мов реп’яхи, – дарма що я, наймаючи дівчат, завжди все чітко й ясно обумовлював і з ними, і з їх батьками, і платив готівкою, аби тільки не бачити цих жалюгідних татусів і мамусь у білих панчохах, з пропахлими рибою бамбуковими кошиками і з отим дикувато-переляканим виразом на обличчі, наче вони приїхали хтозна з якої глушини, тим часом як усі вони мешкали в портовому кварталі... Словом, скільки разів уже, коли минуле починало каменем тяжіти мені на шиї, я піддавався спокусі й вирішував почати все з чистого аркуша: поміняти професію, жінку, місто, континент – я міняв континент за континентом, аж поки не обігнув усю земну кулю – звички, приятелів, справи, клієнтуру. То була помилка, та я збагнув це надто пізно.

Адже ж я, по суті, тільки й робив, що нагромаджував одно минуле на інше, примножував їх, ці минувшини, і якщо одне життя здавалося мені надто напруженим, розгалуженим і заплутаним, щоб тягти його за собою, що ж тоді казати про всі ці життя, кожне з своїм минулим, а ще минуле інших життів, і все це безнастанно нашаровується і переплітається. Я щоразу казав собі: яке полегшення – обнулити спідометр, дочиста витерти дошку, та вже на другий день по приїзді в нову країну мій спідометр накручував такі цифри, що вони не поміщалися на циферблаті і заповнювали всю свіжовитерту дошку від краю до краю: люди, місця, симпатії, антипатії. Як-от тої ночі, коли ми шукали, де б то розвести вогнище для Жожо, і фари мого авто блукали між каменюками й стовбурами дерев – аж раптом Бернадетта показала на приборний щиток: – Ей, тільки не кажи мені, що в нас кінчається бензина... – А бензина й справді була на скінчу. За всією цією метушнею я забув долити палива бензобак, і тепер ми ризикували, що двигун заглухне прямо тут, посеред траси, о порі, коли всі заправки давно зачинені. На щастя, ми ще не встигли пустити Жожо з димом, а то застрягли б коло його погребального вогнища, і не вдалося б навіть пішки змотатися, бо таку машину, як моя – її не кинеш, тебе зразу вичислять. Словом, не було іншої ради, як вилити в бак ту каністру, якою ми збиралися покропити голубий костюм Жожо і його шовкову сорочку з вишитою монограмою, і хутчіш вертатися в місто, щоб там шукати інших способів позбутися трупа.

Що не скажи, а з кожної халепи, в яку мені доводилося встрявати, я поки що виходив сухий – фортуна коло мене довго не затримувалася, але й невдачі не липли. Минуле – наче довжеленний, чимраз довший черв, що сидить у мене всередині й нітрохи не коротшає від того, що я з натугою вивертаю кишки в усіх цих сортирах, сидячих чи стоячих, над тюремною парашею або над лікарняним судном, або в канаві коло наметового табору, або просто в кущах, – пильнуючи, щоб там не причаїлася гадюка, як того разу, в Венесуелі. Минулого не поміняєш, як не поміняєш і свого імени: скільки-то було в мене паспортів з іменами, яких я навіть не пам’ятаю, а все одно всі завжди кликали мене Швайцарець Руді: хоч куди я приїжджав, хоч би за кого себе видавав, завжди знаходився хтось, хто знав мене і знав, чим я займаюся, дарма що вигляд мій з роками сильно змінився, особливо після того, як череп у мене став лисим і жовтим, наче диня, – сталося це під час епідемії тифу на борту «Стярни», коли ми з вантажем контрабанди не могли ні причалити до берега, ні попрохати допомоги через радіо.

Всі мої пригоди й негоди навчили мене одного: життя, яке ти прожив, – воно одне-єдине, одноманітно-густе, наче повстяне покривало, що в ньому вже не вирізниш тих волокон, із яких воно сплетене. І коли одного нічим не примітного дня я раптом зупиняюся на якомусь нічим не примітному випадку, як от візит сингальця, що хотів утиснути мені виводок новонароджених крокодилят, принесених в оцинкованому відрі, я можу бути певний, що в цьому дрібному, малозначущому епізоді криється все те, що я пережив, усе моє минуле, всі ті розмаїті минувшини, що я марно старався скинути з пліч, всі ті життя, що кінець-кінцем зливаються в одне всеохопне життя – моє життя, що триває й тут, тепер, у цьому місті, з якого я постановив нікуди вже не тікати, в цьому будиночку з садком на околицях Парижу, де я розводжу на продаж тропічних рибок, – цей мирний гендель як ніщо інше змушує мене до розміреного, впорядкованого життя, адже рибки потребують щоденного догляду, ну а жінки – в моїх літах чоловік уже не хоче зайвих клопотів, і має на це повне право.

З Бернадеттою – тут інший розклад, ми з нею провернули все чистенько, голки не підточиш: тільки-но прознавши, що Жожо вернувся в Париж і сів мені на хвіст, я не задумуючись сів на хвіст йому, – так я вийшов на Бернадетту й зумів перетягти її на свій бік, і вдвох ми наставили на нього капкан, так що він нічого й не запідозрив. У слушну мить я одслонив запону і перше, що я побачив, – через стільки років після того, як ми спустили один одного з очей, – то це його грубий волохатий зад, що совався взад-вперед між її білосніжними стегнами, тоді – акуратно причесану потилицю, голову на подушці коло її трохи зблідлого лиця, – Бернадетта вивернула шию вбік на дев’яносто градусів, щоб я міг як слід ударити. Я впорав його швидко й акуратно, він не встиг навіть обернутися, щоб упізнати мене, щоб побачити, хто ж це прийшов і перепсув йому всю малину. Мабуть, він і незчувся, як перетнув ту границю, що відділяє пекло для живих од пекла для мертвих.

Воно й на краще, що я заглянув йому в лице вже мертвому. – Гра скінчилася, старий виродок, – я вимовляв ці слова мало не з ніжністю, а тим часом Бернадетта одягала його, як на весілля, не забувши й за чорні лаковані штиблети з замшевими носками, бо ж ми повинні були винести його надвір, удаючи, ніби він до смерти нализався й не тримається на ногах. Мені пригадалась наша перша зустріч, багато років тому в Чікаго, у старої Міконікос у її підсобці, заставленій погруддями Сократа, – там-то я й розшолопав, що весь бариш, нажитий на страховках од підпалу, я вклав у його ржаві ігрові автомати, що він і ця дрягла паралізована німфоманка смикають мене за ниточки, мов ляльку. За день до того, стоячи на піщаних надмах і роздивляючись на замерзле озеро, я куштував солодкий смак свободи, – зі мною давно такого не бувало, – а вже двадцять чотири години по тому простір навколо мене замкнувся кліткою і моя доля вершилася в смердючих нетрях поміж грецьким і польським кварталами. Таких раптових поворотів чи то на ліпше, чи на гірше, були в моєму житті десятки, але саме з того дня я почав шукати способу із ним сквитатися, – і саме з того дня рахунок моїх поразок почав безупинно рости. Навіть тепер, коли трупний дух уже пробивається крізь запах його паршивого одеколону, я розумію, що наша з ним партія ще не скінчилася, що мертвий Жожо може ще добряче насолити мені так само, як не раз робив це, коли був живий.

Я нанизую всі ці історії одна на одну, бо хочу, щоб навколо моєї розповіді відчувалась атмосфера, наелектризована й перенасичена історіями, які я міг би розказати, а може й розкажу, а може розказав уже при іншій нагоді, – щоб дати відчути безкраїй простір, повний історій. Цим самим я даю відчути ритм свого життя, адже в ньому куди не поткнешся – натрапиш на історію, якої не годен розказати, не розказавши попереду якусь іншу, а тому з якого моменту, з якого місця не почнеш – одразу впираєшся в неподатливу, в’язку масу нерозказаного. Озираючись на все те, що я випустив за рамки своєї розповіді, я бачу неосяжні, неозорі хащі, такі густі, що за ними не видно й сонця, – словом, відсіяний матеріял незрівнянно багатший од того, який я вивів на перший план, і не виключено, що читач, стежачи за моєю розповіддю, почуватиметься трохи ошуканий тим, що її річище розтікається сотнями струмочків, а замість найважливіших фактів до нього доходять тільки їх відлуння й відсвіти, – однак не виключено й те, що саме такого ефекту я й хотів добитися, розпочинаючи свою розповідь, що це особливий повістярський прийом, до якого я вдався, що я просто виявляю стриманість і не використовую сповна свої оповідацькі можливості.

А це, як придивитися, знак правдивого неосяжного багатства, – в тому сенсі, що якби я, наприклад, мав на своєму рахунку одну-однісіньку варту уваги історію, то я носився б із нею, мов із писаною торбою, роздував би її, що є сили, і кінчилося б тим, що вона просто взяла б і луснула, а так, маючи за собою майже невичерпний запас оповідального матеріялу, я можу плести канву своєї розповіді неквапно й безпристрасно, навіть із певною ледь прихованою знехіттю, можу дозволити собі розкіш відволікатися на другорядні епізоди й малозначні деталі.

Щоразу, коли скрипить хвіртка, а я стою в саду, в сарайчику, де басейн із рибками, – я питаю себе, з якого минулого прийшла ця особа, що розшукала мене навіть тут: Може з учорашнього минулого, з минувшини цього самого передмістя, прийшов присадкуватий замітальник-араб, який уже в жовтні розносить од дому до дому новорічні листівки і просить пожертви, бо каже, що в грудні буде велика конкуренція і йому не перепаде ні гроша? А може з дальшого, давнішого минулого, яке переслідує старого Руді й шукає хвіртки в теперішнє: контрабандисти з кантону Вале, солдати-найманці з Катанґи, хитрі круп’є з казино Варадеро часів Фульхенсіо Батісти?

Бернадетта не була пов’язана з жодною з моїх минувшин і нічого не знала про наші з Жожо старі порахунки, що власне й спонукали мене прибрати його з дороги. Мабуть, вона думала, що я зробив це ради неї – після того, як довідався, до чого змушував її Жожо. Ну й, звісно, ради грошей, і то немалих, хоча я б не сказав, що ці гроші вже у мене в кишені. Нас із нею зв’язували спільні інтереси: Бернадетта з тих дівчат, що ловлять усе на льоту, і вона чудово тямила: або ми разом виплутаємось із цеї заварухи, або нам обом – труба. Хоча була в неї, мабуть, і інша думка в голові: такі, як вона, щоб триматися на плаву, мусять знайти собі когось, за кого б ухопитися, і коли вона просила позбавити її од Жожо, то це для того, щоб я зайняв його місце. В моєму минулому таких історій було аж задосить, і жодна з них нічим хорошим не скінчилася; саме тому я відійшов від справ і дуже не хотів би знову братися за старе.

Отож, ми тільки-но розпочали наші нічні пригоди, – нарядженого й причепуреного Жожо ми всадовили на заднє сидіння, а вона сиділа поруч мене, вивернувши руку за спину, щоб притримувати трупа – і я вже налагодився вмикати запалення, аж раптом вона перекинула свою ліву ногу через важіль передач і поклала мені на праве коліно. – Бернадетто! – вигукнув я. – Ти що? Найшла час в ігри гратися! – А вона пояснила мені, що коли я ввірвався в кімнату, то перервав її в такий момент, коли перериватись аж ніяк не можна, і тепер, однаково з ним чи зі мною, вона мусить продовжити все з того самого місця, на якому була зупинилася – і таки довести діло до логічного завершення. Пояснюючи це, вона одною рукою притримувала труп, а іншою розщіпала мені штани – і так ми втрьох тулилися в моєму малюсінькому авто на громадській стоянці у Фобур-Сент-Антуан. Акробатично розчепіривши свої – треба сказати, гарненькі – ноги, вона вмостилася верхи мені на коліна, і мало не задушила мене, навалившись на мене лавиною своїх грудей. Жожо почав був завалюватися на нас, але вона вчасно притримала його рукою, і обличчя мертв’яка, що зупинилося за кілька сантиметрів од її обличчя, з докором дивилося на неї білками вибалушених очей. Що ж до мене, то я був заскочений таким поворотом справи. Фізіологічні реакції спрацювали, як їм і належиться, явно воліючи коритись її ласкам, аніж голосу моєї приголомшеної свідомости. Втім, мені не треба було навіть рухатися, вона все робила сама, і тут я збагнув: те, що ми робимо – це особлива, дуже важлива для неї церемонія, яка повинна відбутися саме тут, перед очима в мерця. І я відчув, як мене затискають м’які, але міцні лещата, з яких мені годі визволитися.

«Ти помиляєшся, подружко, – хотів сказати я, – цей мертв’як помер не через тебе, його погубила інша історія, історія, яка ще не скінчилася». Я хотів сказати, що між мною і Жожо в цій досі незакіченій історії була інша жінка, і коли я в своїй розповіді тільки й роблю, що перескакую з п’ятого на десяте, то це тому, що я й досі кружляю довкола тої давньої історії, тікаю од неї так само панічно, як і в перший день моєї втечі, коли я збагнув, що та жінка змовилася з Жожо мене занапастити. Рано чи пізно я покладу цій історії край, а може й розповім її, але врівні з іншими історіями, надаючи їй не більше ваги, аніж будь-якій іншій, не пов’язуючи з нею ніяких особливих почуттів, окрім самого того задоволення, що плине з розповідей і спогадів, – адже спогади завжди приємні, навіть спогади про погане, якщо це погане перемішане в них не скажу – з хорошим, але з усяким різним, мінливим і жвавим, словом, з усім тим, що можна все ж назвати хорошим, на що приємно озирнутися зоддаля, про що хочеться розповісти як про давно минуле.

– Буде про що розповісти, коли ми з цього всього виборсаємось, – сказав я Бернадетті, коли ми з нею та запакованим у пластиковий мішок Жожо піднімалися ліфтом. Наш план полягав у тому, щоб скинути Жожо з прогулянкового балкону на останньому поверсі у вузесенький внутрішній дворик, – коли його знайдуть там завтра, то подумають, що він спіткнувся й упав під час п’яної гулянки, а може, вирішив накласти на себе руки. А якби хтось побачив нас у ліфті з мішком? Я сказав би, що виношу сміття. Справді, скоро вже світатиме – пора прибирання.

– Але ж хитра з тебе шельма, – каже Бернадетта. Спробуй тут не стань хитрий, хотілося мені сказати, коли стільки років мусиш рятувати свою шкуру від Жожо і його банди, яка має своїх людей в усіх великих перевалочних центрах. Але сказавши це, я мусив би пояснювати всю підоплічку моїх стосунків із Жожо і тою іншою: як вони домагалися, щоб я вернув їм те, що вони втратили нібито через мене, і як вони старалися знов обкрутити мене сітями шантажу, – пояснювати все те, через що мені й доводиться тепер, язик на бороду, вишукувати, куди б то притулити старого приятеля в пластиковому мішку.

Так само і з тим сингальцем – я зразу зрозумів, що він прийшов до мене неспроста. – Я не беру крокодилів, jeune homme, – сказав я йому. – Йшов би ти краще в зоопарк. У мене інший бізнес – я постачаю зоомагазинам акваріюми, екзотичних рибок, на біду – черепах якихось. У мене завжди замовляють іґуан, але я їх не тримаю – мороки багато.

А хлопчина – йому було років вісімнадцять – стояв як укопаний, його вуса й вії чорним пухом вирізнялися на тлі помаранчевих щік.

– Хто тебе прислав? Кажи прямо, – запитав я його. Коли запахло Південно-Східною Азією, значить справа нечиста, я-то вже знаю.

– Мадмуазель Сибілла, – каже він.

– До чого тут моя дочка – до цих крокодилів? – вигукую я. Вона вже давненько живе сама по собі, і я не маю нічого проти, але щоразу, коли чую вісті про неї, мені стає тривожно на душі. Не знаю чому, але думка про дітей усе викликає в мене якусь гризоту.

І тут виявляється, що в нічному клубі на Плас-Кліші Сибілла виконує номер із кайманами: все це зразу справило на мене таке кепське враження, що за подробиці я навіть не розпитував. Я знав, що вона працює в нічних клубах, але на людях виробляти отаке паскудство з крокодилами – то була остання річ, якої батько міг би побажати для своєї єдиної дочки, – принаймні, такий батько, як я, з моїм протестантським вихованням.

– І як називається цей заклад? – питаю я, змінившись на лиці. – Хотів би я зайти на все це подивитися.

Він простяг мені рекламний проспект, і в мене мороз пішов поза шкурою, бо це ім’я, «Нова Титанія», звучало знайомо, до болю знайомо, дарма що то були спогади з іншого краю земної кулі.

– І хто усім цим заправляє? – питаю. – Хто там директор, хазяїн?

– А, ви про мадам Татареску... – і підняв цинкове відро, щоб забратися геть разом із виводком.

В очах у мене зарябіло від копишіння зелених лусок, лап, хвостів, роззявлених пащ. Мене мов палкою вальнули по голові, у вухах щось застугоніло, заревло, немов труба судного дня, – тільки-но я почув ім’я цеї жінки. Од її гнильного, руїнницького впливу я втік був сам і врятував Сибіллу, і я сподівався, що тут, за двома океанами, наші сліди загубилися, і я нарешті зможу налагодити для себе і для дівчини тихе розмірене життя. Та все марно: Власта й тут добралася до своєї дочки і, використаши Сибіллу як приманку, знов затисла мене в кулак – як то вміє тільки вона, пробуджуючи в мені водночас найлютішу відразу і темний невиразний потяг. А ось і перша вісточка од неї, якраз у її дусі: оцей клубок гаддя. Вона наче нагадує мені, що зло – це та стихія, якою вона дихає, що світ – це яма з крокодилами, з якої годі вискочити.

Власне таким побачився мені з висоти останнього поверху цей зачумлений дворик. Небо вже сіріло, а внизу ще клубочилася темрява, і я ледве міг розгледіти невиразну пляму, на яку перетворився Жожо після того, як кілька разів перевернувся в повітрі, метляючи полами піджака, мов крилами, і голосно, наче хто вистрілив з гармати, грюкнувся об землю, переламавши собі всі кості.

Пластиковий мішок лишився в мене в руках. Я хотів був кинути його тут, але Бернадетта боялася, що знайшовши мішок, можна буде здогадатися, як було все насправжки, – тож краще забрати його з собою, і кінці в воду.

На першому поверсі коло входу в ліфт стояло троє чоловіків. Руки в них були закладені в кишені.

– Привіт, Бернадетто.

І вона їм: – Привіт.

Мені одразу не сподобалося, що вона з ними знайома, тим паче, що своєю манерою вдягатися вони сильно скидалися на Жожо, хоч і були трохи менше старомодні.

– Що в тебе в мішку? Дай-но гляну, – сказав найкоренастіший із трьох.

– Дивись. Тут порожньо, – кажу я незворушно.

Він запускає руку в мішок. – А це що? – І дістає чорний лакований штиблет із замшовим носком.