Якщо подорожній одної зимової ночі

ІІІ

Використання ножика до паперу справляє велику приємність для слуху, зору й дотику, а головне – дає певне інтелектуальне задоволення. Поступові в читанні передує рішучий жест, який розтинає неподатливу матерію книжки й відкриває доступ до її нематеріяльного єства. Входячи внизу помежи сторінками, лезо наполегливо просувається догори, лишаючи за собою довгу вузьку щілину вздовж берега книжки, низкою плавних ріжучих рухів перерубує одне за одним волоконця паперу. Веселим і привітним поскрипуванням добродушний папір вітає цього першого гостя, провісника тих незчисленних разів, коли руки читача або шалапутний вітер гортатимуть розокремлені сторінки. Найдужче опирається не боковий, а верхній або нижній згин, особливо, якщо він подвійний, – бо тут доводиться прикладати зусилля в протилежному напрямі, та ще й не з руки. Тут і папір не скрипить, а наче рветься з глухим тріском. Край розрізу трохи нерівний, шершавий, на ньому добре видно волокнисту структуру паперу. Коли провести пальцем по свіжому зрізу, з нього сипляться тонесенькі завитки стружки, ніжної, мов шумовиння хвиль на водоплеску. І коли ти мечем прорубуєш собі шлях через паперові бар’єри, то думаєш про те, скільки всього цікавого криє й ховає в собі слово: читати книгу – все одно що продиратися крізь хащі лісу.

Роман, який ти читаєш, зображає світ матеріяльний, опуклий, багатий на деталі. Захопившись читанням, ти механічно занурюєш ножа в товщу книжки: в читанні ти не осилив ще й першого розділу, а в розрізанні сторінок ти вже далеко попереду. І от, твоя увага напружена до краю, ти перегортаєш аркуш, щоб дочитати ключову фразу, перервану посередині переносом, – і бачиш перед собою дві білі сторінки.

Ошелешений, ти дивишся на цю нестерпно білу білість, що зяє, мов рана, і наче сподіваєшся, що це всього лиш обман зору, що це не в книжці, а в очах у тебе біла пляма, і за нею от-от почне проступати полініяний рядками чорних букв прямокутник тексту. Ба ні, розгортка й справді сяє незайманою білістю, якої не торкався типографський шрифт. Ти перегортаєш наступний аркуш, і бачиш дві сторінки, віддруковані, як має бути. Ти гортаєш далі: білі, віддруковані, білі, віддруковані – і так до самого кінця. Типографські аркуші були відбиті тільки з одного боку, – і в такому вигляді й були зброшуровані та оправлені.

Виявляється, цей роман, так густо зітканий із відчуттів і почуттів, весь переритий бездонними прірвами, – так наче зухвала спроба віддати на письмі всю повноту життя розкрила ту порожнечу, що ховається під поверхнею повсякденности. Ти пробуєш перескочити через прогалину, зв’язати докупи розірвану нитку оповіді, ухопившись за найближчий уривок сюжету, обшарпаний і стрепіхатий, наче краї розрізаних сторінок. Але ти одразу губишся: ти не впізнаєш ні героїв, ні місця дії, не добереш, про що йдеться, і раз у раз натикаєшся на імена, які нічого тобі не говорять: Геля, Казимир. У тебе зароджується підозра, що це зовсім інша книжка: може це і є отой польський роман «Неподалік од хутора Мальборк», а початок, що ти прочитав, був із якоїсь іншої – хто зна якої – книжки.

Тобі з самого початку здавалося, що імена героїв: Бріґда, Ґрізві – звучать якось не дуже по-польському. У тебе є чудовий, дуже детальний атлас. Треба пошукати в покажчику Петкво (це, певно, якесь велике місто) і Ааґд (це, певно, ріка чи озеро). Ти розшукав їх далеко на півночі, в краю рівнин та озер, що в результаті воєн і мирних договорів переходив то в одні, то в другі руки. Може, свого часу ці краї належали до Польщі? Ти заглядаєш в енциклопедію, тоді в історичний атлас. Ні, Польща тут ні до чого. У період між двома війнами на цих територіях існувала незалежна держава: Кіммерія, столиця Оркко, державна мова кімерійська, ботно-угорської групи. В енциклопедії стаття під гаслом «Кіммерія» завершується невтішно: «Молода держава невдовзі зникла з географічної карти, а її територія була розділена між могутніми сусідами. Автохтонна людність розпорошилася. Кімерійська мова та культура не набули дальшого розвитку».

Тобі не терпиться поговорити з Читачкою, запитати, чи її примірник такий самий, як і твій, поділитися з нею своїми здогадками й тими відомостями, що ти знайшов... Ти шукаєш у записнику її телефон, який ти був занотував поряд з її ім’ям в день вашого знайомства.

– Ало, Людмила? Ви уявляєте, це зовсім не той роман, але він теж, принаймні мій примірник...

Голос на тому кінці друту звучить твердо й трохи іронічно. – Ні-ні, послухайте, це не Людмила. Це її сестра, Лотарія. – (Вона казала тобі: «Якщо мене не буде, слухавку візьме моя сестра»). – Людмили немає. А хто це? Щось передати?

– Та ні, я просто хотів поговорити з нею про одну книжку... Нічого страшного, я передзвоню...

– Якийсь роман? Людмила тільки й знає, що запхати носа в якийсь роман. Хто автор?

– Це, знаєте, мав бути польський роман, вона його теж читає, ми мали обмінятися враженнями – автор Таціо Базакбаль.

– І що він за один?

– Ну, я на мене, пише непогано...

Та ні, ти не зрозумів. Лотарія хоче знати про стосунок цього автора до Головних Напрямів Сучасної Думки та Гострих Проблем, Що Потребують Розв’язання. Щоб полегшити тобі завдання, вона пропонує тобі список Великих Учителів, між якими треба втиснути й Базакбаля.

Ти знову маєш таке саме відчуття, як тої миті, коли ніж до паперу розкрив перед тобою пару порожніх сторінок. – Що вам сказати... Розумієте, я не знаю достеменно ані назви книжки, ані автора. Людмила вам усе розкаже: це довга історія.

– Людмила ковтає романи один за другим, але зовсім не звертає уваги на порушену в них проблематику. Як на мене, то це просто марнування часу. Вам не здається?

Якщо вже вона зав’язала з тобою дискусію, то так просто її не збудешся. Ось уже вона запрошує тебе на університетський семінар, де кожну книжку переминають і перетирають на зубах згідно з усіма Кодами Свідомости й Підсвідомости, де усувають усі Табу, Зумовлені Культурним, Класовим або Сексуальним Пануванням.

– Людмила теж туди ходить?

Ні, здається, що Людмила не бере участи в діяльності своєї сестри. Натомість, Лотарія явно розраховує на тебе.

Ти стараєшся не скомпрометувати себе: – Подивлюся, постараюся заскочити. Не можу вам обіцяти. А тим часом, не могли б ви сказати вашій сестрі, що я дзвонив... Або ні, не треба, я передзвоню. Приємно було з вами побесідувати. – Годі вже, пора класти слухавку.

Однак Лотарія зупиняє тебе: – Послухайте-но, сюди не варто передзвонювати. Це моя квартира, Людмила тут не живе. Вона завжди дає тим, кого мало знає, мій телефон – каже, що я допомагаю їй утримувати дистанцію...

Кепська справа. Ще один холодний душ: книжка, що здавалась такою багатонадійною, обірвалася на половині фрази, а тепер і номер телефону, що теж, як ти надіявся, мав стати початком чогось серйозного, завів тебе в глухий кут, до цієї Лотарії, що береться влаштовувати тобі екзамен...

– Ага, розумію... То прошу вибачення.

– Ало? А, то це з вами я познайомилася вчора в книгарні? Інший голос, її голос, захопив лінію. – Так, це я, Людмила. У вас теж порожні сторінки? Що ж, цього й слід було чекати. Ще одна пастка. А я була так захопилося! Цікаво, що там далі з Понко, з Ґрізві...

На радощах ти не годен зв’язати і двох слів. – Із Звідою... – кажеш ти.

– Що-що?

– Із Звідою Озкарт, кажу. Хотілося б дізнатися, що там буде далі між Ґрізві і Звідою Озкарт... Цей роман, мабуть, якраз із тих, що ви любите?

Павза. Тоді знову почувся Людмилин голос – вона говорила поволі, так ніби пробувала висловити щось не зовсім ясне для неї самої: – Атож, атож, мені дуже сподобалося... Та знаєте, я волію, щоб речі, про які читаєш, не були отак-от усі на долоні, – такі яскраві, масивні, що здається, можна їх помацати руками... щоб там було ще щось, присутність чогось невидимого, знаки чогось невідомого...

– От-от, і я так вважаю...

– А втім, я не кажу, що там нема нічого загадкового...

А ти: – Гаразд, послухайте, загадка, як на мене, ось у чому: це не польський роман, а кіммерійський, так, кі-ме-рій-ський, автор і назва мають бути зовсім інакші. Не розумієте? Зачекайте-но, я вам прочитаю. Кіммерія, 340 000 жителів, столиця Оркко, головні ресурси: торф і супутні продукти, бітумні сполуки. Ні, це не з роману...

Мовчанка, що з твого боку, що з її. Може, Людмила прикрила слухавку рукою і щось питає в сестри. А сестриця – вона може щось і знати про цю Кіммерію. Цікаво, що вона там видасть. Ти прислухаєшся.

– Ало, Людмила...

– Ало.

Твій голос стає теплий, улесливий, наполегливий. – Послухайте-но, Людмило, я повинен з вами побачитись, треба поговорити про все це, про всі ці випадковості, збіги й розбіжності. Я хотів би зустрітися з вами просто зараз, ви де? де вам було б зручно? п’ять хвилин – і я у вас.

А вона, як завжди незворушна: – Я знаю одного професора, що викладає кіммерійську мову та літературу в університеті. Ми могли б із ним поговорити. Зачекайте, я подзвоню до нього й запитаюся, коли б ми могли зайти.

І ось ти в університеті. Людмила умовилася з професором Уззі-Тузо, що ви зайдете до нього в інститут. Розмовляючи з нею телефоном, професор сказав, що буде радий допомогти двом шанувальникам кіммерійського письменства.

Ти волів би спершу побачитися з Людмилою, зустріти її коло дому і разом з нею піти в університет. Ти висунув таку ідею, коли ви розмовляли телефоном, але вона сказала ні, не завдавайте собі клопоту, о цій порі вона й так буде коло «універу», бо має там справи. Ти наполягав, кажучи, що ніколи там не бував, що боїшся заблукати в університетських лабіринтах, – чи не краще було б здибатися в якомусь кафе, за чверть години до умовленої зустрічі з професором? Це теж не пройшло: ви побачитесь уже там, «на ботно-угорській філології», всі знають, де це, досить тільки запитати. Ти вже збагнув, що Людмила, з вигляду така м’яка й податлива, любить брати ситуацію в свої руки і все рішати сама. Отож, тобі не лишалося нічого іншого, як пристати на її умови.

Ти прийшов під університет саме вчасно, протовпишись поміж юнаками й дівчатами, що повсідалися на сходах. Тепер ти розгублено никаєш між цими суворими стінами, що рясно помережані зразками безшабашного студентського фольклору і химерною кольоровою в’яззю, відлунням тих далеких часів, коли наші печерні предки почували потребу розписати й розмалювати холодні стіни підземних гротів, щоб опанувати їх чужу і страшну мінеральну стихію, зжитися з ними, обвалити їх у внутрішній простір свого повсякдення, розчинити їх у тілесних відчуттях. Я надто мало тебе знаю, Читачу, і важко сказати, чи ти мандруєш коридорами університету з байдужою самовпевненістю, чи може, в силу давніх психологічних травм або непростих життєвих рішень цей універсум наставників і наставлюваних ятрить тобі душу, немов страшна мара. Так чи так, а інститут, який ти шукаєш, знаходиться десь там, куди ніхто не знає дороги, тебе скеровують то в сутерени, то на п’ятий поверх, і в які двері не поткнешся – доводиться зніяковіло вибачатися й виходити. Тобі здається, наче ти заблукав серед білих сторінок ненадрукованої книжки, з-поміж яких ніяк не можеш виборсатися.

Тобі назустріч волочиться юнак у довгому светрі. Побачивши тебе, він тицяє на тебе пальцем і питає: – Ти чекаєш Людмилу?

– А ви як знаєте?

– Зразу видно. Досить тільки глянути.

– То ви від Людмили?

– Ні, але я тут усюди ходжу, там одного спіткаю, там другого, щось побачу, щось почую – і в результаті вимальовується картина.

– То може ви знаєте, куди мені йти.

– Як хочете, я проведу вас до Уззі-Тузо. Людмила або вже там, або спізниться на півгодини.

Цього всезнаючого юнака з виразно екстравертним темпераментом звати Ірнеріо. Можеш бути з ним на «ти», бо він і так з усіма на «ти».

– Ти – професорів студент?

– Ні, я взагалі не студент. Я знаю, де кафедра, бо заходив туди за Людмилою.

– То Людмила вчиться тут, на цій кафедрі?

– Ні, просто Людмила все шукає тихого кутка, щоб заховатися.

– Від кого?

– Та від усіх.

Ірнеріо щось наче недоговорює, але скидається на те, що Людмила уникає зустрічей з сестрою. Якщо Людмила не з’явилась, як умовлено, то, певно, тому, що не хотіла наткнутися на Лотарію, в якої саме починається семінар.

То значить, сестри між собою не в ладах. Правда, де в чому вони ніби й ладнають, як от у справі телефону. Треба витягти з цього Ірнеріо більше інформації, а заодно перевірити, чи справді він такий дока і все про всіх знає.

– То ви з Людмилою та Лотарією – приятелі?

– З Людмилою – так. А Лотарія – що ж, із нею я теж на короткій нозі.

– Певно, обговорюєте книжки?

– Книжки? Я не читаю книжок! – відказує Ірнеріо.

– А що ж ти тоді читаєш?

– А нічого. Я вже так привик нічого не читати, що не читаю навіть того, що випадково потрапляє перед очі. А це, скажу тобі, не так і легко: люди вчаться читати ще в дитинстві і потім аж до смерти лишаються рабами усякої базгранини, яка тільки навернеться їм на очі. Мені попервах нелегко було навчитися... тобто розучитися читати, але тепер це вже в крові. Вся штука в тому, щоб не відвертатися від написаного, а навпаки, дивитися напружено й зосереджено, аж поки букви не зникнуть самі собою.

Очі в Ірнеріо з великими, ясними, бистрими зіницями, – від таких очей ніщо не заховається. Такі очі бувають у диких тубільців, що живуть у джунглях, промишляючи мисливством та збиральництвом.

– А чого, в такому разі, ти приходиш сюди, в університет.

– А чого б я не мав сюди приходити? Тут завжди повно народу, є з ким поспілкуватися, слівцем перекинутися. Не знаю як інші, а я особисто приходжу сюди задля цього.

Ти пробуєш уявити, як виглядає світ – наш світ, ущерть заповнений писаним словом – коли дивитись на нього очима людини, що навчилася не читати. І в той же час ти питаєш себе: який зв’язок може існувати між Читачкою і Нечитачем. Раптом тобі спадає на думку, що їх пов’язує уже сама та віддаль, яка їх розділяє, – і ти не можеш стриматись од ревнощів.

Ти хотів би випитати в Ірнеріо ще багато чого, але ви вже прийшли. Піднявшись запасними сходами, ви опинилися перед приземкуватими дверима з табличкою: «Кафедра ботно-угорських мов та літератур». Ірнеріо стукає в двері, каже «Бувай» і лишає тебе самого.

Двері з натугою подаються, відкриваючи вузеньку шпарину. На одвірку видно плями вапняного розчину, а за дверима – стьобану шапочку і благеньку робочу куртку з вовняним підбиттям. Судячи з усього, тут іде ремонт, а всередині якийсь штукатур або прибиральник.

– Вибачте, я шукаю професора Уззі-Тузо...

Очі, що ствердно мигають тобі з під шапочки, зовсім не схожі на очі штукатура: це очі людини, що готується перестрибнути через прірву і, вп’явши погляд перед собою, не дивлячись ні вниз, ні в сторони, подумки вже бачить себе на тому боці.

– Це ви? – питаєш ти, хоча й так уже зрозумів: це саме він.

Чоловічок далі дивиться на тебе крізь шпарину. – А ви в якій справі?

– Здрастуйте, я з приводу консультації... Ми домовлялися з вами про зустріч... Синьйорина Людмила... вона вже прийшла?

– Немає тут ніякої Людмили... – відказує професор, відступаючи на крок назад, і показує на розставлені попід стінами високі стелажі, що, немов довженний, без жодної прогалини колючий живопліт, ощетинилися книжками з незрозумілими написами на палітурках. – А чого ви шукаєте її тут, у мене? Ти пригадуєш слова Ірнеріо про те, що Інститут править Людмилі за сховок од сторонніх очей, а тим часом Уззі-Тузі жестом показує на убогий інтер’єр свого інституту, немовби кажучи тобі: «Прошу, беріть шукайте, коли думаєте, що вона тут» – так ніби він чується зобов’язаним зняти з себе підозру в переховуванні Людмили.

– Ми мали прийти разом, – кажеш ти, щоб прояснити ситуацію.

– То чого ж вона не з вами? – одказує Уззі-Тузо, і в цьому зауваженні (до речі, цілком слушному) вчувається нотка підозри.

– Вона зараз буде... – запевняєш ти, але твої слова звучать невпевнено, мало не питально, так ніби ти чекаєш, щоб Уззі-Тузі потвердив твою здогадку щодо Людмили з її звичкою спізнюватись, щодо дівчини, про яку ти не знаєш нічогісінько, а він може знати багато чого цікавого. – А ви, професоре, вже знайомі з Людмилою, так?

– Еге ж, знайомий... А чого ви питаєте... Що ви хочете знати... – починає нервуватися він. – Вас цікавить кімерійська література чи... – він наче хотів сказати: «...чи Людмила?», але не докінчив фрази. А ти, як бути чесним, мусів би відповісти, що й сам не знаєш, де кінчається твій інтерес до кімерійського роману і починається інтерес до Читачки, яка цей роман читає. До того ж те, як дивно цей професор реагує на ім’я Людмили, в поєднанні з не менш дивними словами Ірнеріо виставляє постать дівчини в якомусь загадковому ореолі. Ти починає відчувати до Читачки таку саму несміливу цікавість, як і до Звіди Озкарт із роману, продовження якого ти шукаєш, або до пані Марне з роману, який ти почав був читати напередодні, але теж не зміг дочитати. І от уже ти кидаєшся в погоню за всіма цими жіночими привидами – і уявними, і живими.

– Я хотів... ми хотіли запитати вас, чи ви, бува, не знаєте кімерійського письменника, який...

– Сідайте, будь-ласка, – каже професор, який раптом заспокоївся, або, певніше, перемкнувся на тривогу іншого роду, – тривогу сталу й уперту, що знову зринула з глибин свідомости й розсіяла тривоги проминущі та випадкові.

Кафедра являє собою маленьку захаращену кімнату, вздовж стін стелажі з книгами, а ще один стелаж, для якого не знайшлося місця при стіні, стоїть посередині, переполовинивши тісний простір кімнати, – так що професорський стіл і стільчик, на який тобі запропоновано сісти, розділені чимось на зразок куліси, і щоб побачити один одного, вам доводиться неприродньо витягувати шию.

– Ось, бачите, нас запроторили в цю комірчину... Університет розширюється, а ми тулимося в таких умовах... Кімерійська – мов та попелюшка серед живих мов... Якщо тільки її можна ще вважати за живу... Але в цьому й полягає її цінність для науки! – вигукує він у миттєвому пориві, що так само миттєво згасає, – адже це сучасна мова, і водночас – мова мертва... Унікальний випадок, хоч мало хто здає з цього справу...

– У вас, певно, небагато студентів? – питаєш ти.

– А хто ж сюди піде? Хто ще пам’ятає про кімерійців? Серед рідкісних, маловідомих мов є багато інших, цікавіших... Баскська... Бретонська... Циганська... Туди всі й записуються... Не те, щоб там вони вивчали мови, тепер ніхто вже нічого не вчить... Їм аби дебатувати, жонглювати ідеями, гратися поняттями. Мої колеги пристосовуються, пливуть за течією, заводять модні курси: «Соціологія галльської мови», «Психолінгвістика аквітанської»... З кіммерійською так не вийде.

– Чому?

– Кіммерійці зникли, мов крізь землю провалилися. – Він трусить головою, наче пробує зібрати все своє терпіння, щоб повторити те, що казав уже сотню разів. – Це мертва кафедра мертвої літератури мертвою мовою. Кому сьогодні здалась кіммерійська мова? Я перший це збагнув, перший і кажу: не хочете – не поступайте, не вчіть. Про мене, то й кафедру можна закрити. Але приходити сюди, щоб займатися усякими... Ні, це вже занадто.

– Займатися чим?

– Та чим завгодно. Чого тільки не навидумують, а я мушу на це дивитися. Тижнями ніхто сюди не приходить, а вже як хто й прийде, то тільки для того, щоб влаштовувати тут... Що ви тут забули, кажу я їм, що вам треба серед цих книжок, написаних мовою мертвих? А вони ж навмисне, як на зло: ходімо, кажуть, до Уззі-Тузо, на ботно-угорську філологію. Втягують мене в усе це, а я мушу дивитися, брати в цьому участь...

– ...У чому? – допитуєшся ти, думаючи про Людмилу, яка приходить сюди, ховається тут, а може й не сама – з Ірнеріо, з іншими...

– Та в чому завгодно... Може, тут є щось, що їх сюди притягує, – отой примарний стан поміж життям і смертю. Може, ради цього вони приходять, самі того не усвідомлюючи. Приходять і влаштовують усе це, а щоб на мої курси записатися – де там. На лекціях ні душі. Нікому немає діла до кіммерійців та їх письменства – воно поховане в цих шафах, мов у братській могилі...

– Чому ж: нікому – ось я, наприклад, цікавлюся... Я, власне, і прийшов, щоб запитати вас, чи ви не знаєте, як називається кімерійський роман, що починається... Ні, ліпше я скажу вам імена героїв: Ґрізві, Звіда, Понко, Бріґда. Дія починається в Кудживі, але це, напевно, просто якась ферма, а тоді, переноситься в Петкво, на Ааґд...

– О, та що ж тут думати! – вигукує професор. Понурий туман як вітром здуло з його обличчя, і він засяяв, мов лямпочка. – Ідеться, певна річ, про «Схилившись над краєм урвища», єдиний роман, що залишив по собі Укко Ахті, чи не найталановитіший кіммерійський поет першої чверті століття... Он він де! – і професор, наче риба, що долає проти течії бурхливу бистрину, прямує до наміченого ще здалеку стелажа, вишпортує тоненький томик в зеленій оправі і плескає по ньому рукою, струшуючи пилюку. – Він ніколи не був перекладений ніякою іншою мовою. Це дуже складний твір – не дивно, що ніхто не спішить за нього братися. Послухайте: «Я створюю переконання...» Ні: «Я переконую себе самого в тому, що мені передається...» Зважте, що обидва дієслова недоконаного виду...

Тобі одразу стало ясно: ця книжка не має нічого спільного з тими, що ти почав був читати. Збігаються тільки окремі імена, що дуже дивно, але застановлятися над цим ніколи, бо малу-помалу з натужного перекладу, який на ходу видає професор, вирисовується чітка сюжетна лінія, а з кропіткого розплутування словесних вузлів постає неквапна й докладна розповідь.

СХИЛИВШИСЬ НАД КРАЄМ УРВИЩА

Я дедалі більше переконуюся, що світ хоче сказати мені щось важливе, шле мені послання, знаки, сигнали. Я почав помічати це, відколи приїхав до Петкво. Кожного ранку я виходжу з пансіонату «Куджива» і вирушаю на прогулянку аж до самого порту. Я переходжу повз метеостанцію і думаю про кінець світу, який ось-ось настане, а може, давно вже розпочався й набирає обертів. Якщо кінець світу має епіцентер, то цей епіцентер тут, на метеостанції Петкво: крита бляхою повітка, оперта на чотири хисткі дерев’яні стовпи, нависає над невисокою етажеркою, де вишикувались барометри, гігрометри, термографи, і тремтячі голки самописців дряпають по рулончиках міліметрового паперу, що поволі обертаються під розмірене тікання годинникових механізмів. Вертушка анемометра на вершечку високої щогли і приземкувата лія дощоміра довершують крихке устаткування станції. Сама станція стоїть на одшибі, над косогором у міському парку, покинута один на один із перлово-сірими, недвижними й монотонними небесами, – неначе пастка для циклонів, наживка, що принаджує смерчі з далеких тропічних океанів і жертовно, як ідеальна мішень, віддає себе на поталу зальотним ураганам.

Бувають дні, коли все, що не трапиться мені на очі, видається мені сповненим прихованого сенсу. Мені в усьому ввижаються якісь послання – я навряд чи зміг би сформулювати їх, перекласти на слова, передати іншим, але саме тому вони здаються мені винятково важливими. Я бачу призвістки та знамення, що стосуються водночас і до мене, й до цілого світу. Говорячи про мене, ці послання торкаються не зверхніх обставин мого існування, а того, що діється всередині, в глибині мого єства. Говорячи про світ, вони не обмежуються поодинокими маловажними фактами, а сягають самих підвалин світобудови. Тож, думаю, ви розумієте, що я не в змозі висловити свої враження інакше, як самими тільки натяками.

Понеділок. Сьогодні коло моря я бачив руку, що вистромилася з вікна тюремної камери. Я саме йшов по молу, оминаючи стару фортецю. Фортеця вся оточена похилими мурами, а її вікна, забрані подвійними, а то й потрійними ґратами, здаються сліпими. Навіть знаючи, що там усередині сидять численні в’язні, я вважав фортецю за об’єкт неживої природи із царства мінералів. Тому поява руки вразила мене, так наче ця рука вистромилася із скелі. Рука була неприродньо витягнута, – мабуть, вікна вибиті в глибоких нішах, високо попід стелею камер, і в’язень мусів бути справжнім акробатом, ба навіть людиною-змією, як ото виступають у цирку, щоб пропхати руку між двома решітками й набрати в жменю вітру свободи. В’язень не махав рукою ні мені, ні кому іншому. Зрештою, я й не розцінював цей жест як звернений до мене. В ту мить я взагалі не думав про в’язнів. Треба сказати, що рука здалася мені білою й делікатною, такою самою, як і мої, – в її вигляді зовсім не було тої грубости, якої ми звикли чекати від кримінальників. Для мене цей знак був наче голос із каменю: камінь хотів показати мені, що наша сутність – одна й та сама, а тому якась часточка моєї особи не зникне, переживе кінець світу, і в пустині, де немає життя, немає мого життя й ніякої згадки про мене, усе-таки залишиться можливість для спілкування. Я розказую вам перші враження, що запали мені в пам’ять, – бо тільки вони й мають значення.

Сьогодні я вийшов на оглядовий майданчик. Далеко внизу видніється клапоть пляжу, безлюдного й одинокого перед лицем сірого моря. Плетені з лози шезлонги з високими загнутими, наче кошики, спинками для захисту од вітру стоять півколом, наче знаки прийдешнього світу, в якому рід людський стерто з лиця землі, а людські речі, залишившись без господаря, розгублено, зніяковіло мовчать. У мене закрутилася голова, немовби я тільки й робив, що падав з одного світу в інший, і в кожний світ потрапляв саме вчасно, щоб побачити його кінець.

За півгодини я пішов з майданчика. На одному з шезлонгів, що був повернутий до мене спинкою, майоріла бузкова стрічка. Крутою стежкою я спустився по схилу на терасу, – звідти пляж було видно під іншим кутом. Як я й підозрював, у кошику шезлонга, геть захована за плетеними бортиками, сиділа панна Звіда в білому солом’яному капелюшку. На колінах у неї розкритий альбом для рисування – вона зарисовувала черепашки. Я не радий був її побачити: з огляду на недобрі знамення, що приніс мені сьоднішний ранок, заводити розмову було не варто. Вже днів двадцять я зустрічаю її, самотню, під час моїх прогулянок прибережними стрімчаками й піщаними пляжами. І щоразу мені до нестерпу хочеться заговорити з нею. Може, саме для цього я щодня виходжу з пансіонату і прямую в порт, – але кожного дня обставини перешкоджають мені.

Панна Звіда мешкає в готелі «Морська лілея», – то від тамтешнього портьєра я довідався, як її звати. Вона, певно, знає, що я про неї розпитував. У цю пору року в Петкво відпочивальників не гурт, а молодих, як ми з нею, то й узагалі на пальцях можна полічити. Зустрічаючи мене так часто, вона, певно, підозрює, що одного дня я таки привітаюся з нею. Утім, чинників, що стоять на заваді нашому знайомству, – не один і не два. По-перше, панна Звіда збирає і зарисовує черепашки. Колись, давно, ще підлітком, я мав гарну колекцію черепашок, але потім закинув це діло й забув геть усе, що знав про молюсків: класифікацію, будову, географію поширення різних видів. Познайомившися з панною Звідою, я неодмінно муситиму завести мову про черепашки, і я не знаю, як мені себе повести: чи вдавати абсолютного дитетанта, а чи покликати на допомогу рештки тих знань, що невиразно даленіють за туманом проминулих літ. Розворушивши ці далекі спогади, я хоч-не-хоч буду змушений задуматися над своїм життям, що зіткане з недоведених до кінця, напівзабутих історій. Тому й находить на мене те замішання і зніяковіння, що раз-по-раз змушує мене пасувати перед перспективою знайомства.

До цього додається ще й друга обставина: те старання, з яким ця дівчина рисує черепашок, показує, що в вона в усьому змагає до досконалости і вважає досконалість за той стан, якого світ може, а значить і повинен досягти в своєму розвитку. Я ж, навпаки, давно вже пересвідчився, що досконалість – це завжди побічний і більш-менш випадковий продукт. Тому ніщо в житті не вартує справжнього інтересу – природа речей виявляється тільки в їх занепаді й розкладі. Бесідуючи з панною Звідою, я повинен буду якось оцінити її рисунки – зрештою, виконані дуже майстерно, наскільки я міг побачити, – а отже, принаймні попервах, вдавано прийняти чужий мені естетичний та моральний ідеал. Можна, звісно, з порога заявити, що я думаю, але цим я ризикую боляче її ранити.

Третя перешкода знайомству – моє здоров’я. Після того, як я, за порадою лікарів, пожив трохи на морському підсонні, моє самопочуття значно поліпшилося, та все одно хвороба не дуже то й позволяє мені виходити на люди й бесідувати з незнайомками, – особливо після загострення докучливої екземи, що, м’яко кажучи, не сприяє ніяким виявам товариськости.

Вряди-годи я перекидаюся слівцем з тутешнім метеорологом, паном Кавдерером, – коли застану його на метеостанції. Пан Кавдерер незмінно з’являється там ополудні, щоб зняти покази приладів. Це довготелесий, сухорлявий чоловік, вид у нього смаглий, наче в індіянина. Він приїжджає на велосипеді, і крутячи педалі, напружено вдивляється вперед, так ніби для того, щоб утриматися в сідлі, потрібен максимальний ступінь зосереджености. Поставивши велосипед коло повітки, він розстібає торбинку, прип’яту до рами, й дістає звідтіля вузький продовгастий журнал. Тоді стає на підніжок і переписує покази приладів. Дещо він занотовує олівцем, а дещо – грубою кульковою ручкою, і ні на мить не послаблює свого напруженого зосередження. На ньому довга куртка, з-під якої видніються бриджі. Усе його вбрання включно із сплюснутим картузом на голові – або сіре, або в чорно-білу кратку. Тільки згодом, упоравшись із службовими обов’язками, він зауважує, що поруч я, стою і спостерігаю за ним, – і приязно зі мною вітається.

Я усвідомлюю, що присутність пана Кавдерера дуже важлива для мене: та обставина, що хтось іще здатний на таку сумлінність і методичну цілеспрямованість – хоча сам я чудово розумію, що все це марнота – справляє на мене заспокойливий вплив. Мені здається, пан Кавдерер рятує всесвітню рівновагу, надолужуючи те, на що не спромігся я з моїм непевним і невпорядкованим життям, яке – дарма що цілком згідне з моїми переконаннями – сповнює мене самого почуттям провини. Тому я зупиняюся і спостерігаю за метеорологом, а деколи й заводжу з ним розмову, хоча сама по собі ця розмова мені не надто цікава. Говорить він, ясна річ, про вітри, бурі та грози, рясно пересипаючи свою мову синоптичною термінологією, про те, як впливають на здоров’я раптові перепади тиску, а деколи про ті бурі та грози, якими сповнені наші непевні часи, – тут за матеріял для розмірковувань йому правлять випадки з міського життя та прочитані в газетах новини. У такі моменти він показує себе з іншого боку – далеко не таким замкнутим, як то видається на перший погляд. Іноді він розпалюється й робиться аж надто велемовний, особливо тоді, коли ганьбує вчинки та думки переважної більшости людей – пан Кавдерер із тих, хто повсякчас невдоволений дійсністю.

Сьогодні пан Кавдерер сказав мені, що збирається ненадовго поїхати з міста і шукає, кому б довірити відповідальне завдання – знімати покази з приладів. Говорячи це, він, ніби між іншим, запитав мене, чи не хотів би я, цікавости ради, навчитися зчитувати дані метеопаратури – якщо так, то він залюбки навчив би мене. Я, здається, не відповів йому ні «так», ні «ні», в кожному разі, я спробував ухилитися від однозначної відповіді, але не минуло й хвилини, як я вже стояв поруч нього на підніжку, а він пояснював мені, як визначати максимуми й мінімуми, коливання тиску, кількість опадів та силу вітру. Словом, я й незчувся, як мене завербували грати роль метеоролога протягом кількох найближчих днів – починати я мав завтра о дванадцятій. Моя згода була трохи вимушена: мені не дали часу подумати, а говорити йому, що важливі справи не вирішуються так-от з наскоку, теж якось не випадало. Утім, я б не сказав, що це доручення було мені не до душі.

Вівторок. Сьогодні зранку я вперше заговорив із панною Звідою. Покладені на мене обов’язки метеоролога, безперечно, допомогли мені подолати нерішучість. Просто, це вперше за весь час мого перебування в Петкво у моєму житті з’явилося щось наперед визначене, щось, чого я не міг легковажити. Тому-то, хоч би як поточилася моя розмова з дівчиною, за чверть дванадцята я мусив би сказати: «О, геть забув, – я маю бігти на метеостанцію, пора знімати покази апаратури». І попрощався б – може з жалем, а може з полегшею, але будь-що-будь з упевненістю в тому, що я повинен учинити саме так, а не інакше. Ще вчора, коли пан Кавдерер запропонував підмінити його, я невиразно передчував, що це доручення підштовхне мене до розмови з панною Звідою, але тільки тепер усе прояснилося, – начебто прояснилося.

Панна Звіда малювала морського їжака. Вона сиділа на краю молу, на складаному стільчику. Їжак перекинувся на прибережнім каменюччі й розкрився: він судомно випинав голки, силкуючись випростатися, але все марно. На малюнку, який уже встигла начеркати дівчина, у грі світла й тіні, в обрамленні густо накладених різких штрихів було видно, як надимається і скорочується волога м’якоть молюска. Я гадав поговорити з нею про кшталти молюсків як приклад оманливої гармонії, оболоки, що приховує правду природи, але тепер це було не до речі. І рисунок, і сам молюск справляли неприємне, до болю тяжке враження, – наче дивишся на нутрощі, вивалені з розпоротого трупа. Я зав’язав розмову, сконстатувавши, що нема нічого важчого для рисування, ніж морські їжаки. І все одно, з якого боку на них дивитися: згори чи зісподу, на вкриту голчастим панциром спинку чи на рожеву м’якоть черева – незважаючи на властиву молюскам променеву симетрію, погляд художника не знаходить, за що зачепитися, не бачить жодного чіткого обрису, що міг би бути відтворений розчерком олівця. Вона одказала, що малює осоружного молюска, бо цей образ, як мана, являвся їй у снах, і вона хоче його позбутися. Прощаючись, я запитав, чи можна буде й завтра застати її тут, на березі. Вона сказали, що на завтра в неї інші плани, але післязавтра вона знову вийде на прогулянку, озброївшись альбомом та олівцями, і я неодмінно її зустріну.

Коли я порався коло барометрів, до повітки з приладами приступило двоє чоловіків. Я їх ніколи перед тим не бачив: обоє з ніг до голови закутані в чорних пальтах, з відкоченими попід шию комірами. Вони запитали мене, чи немає пана Кавдерера, куди він поїхав, чи я не знаю, як із ним зв’язатися, і коли він повернеться. Я сказав, що нічого не знаю, і запитав їх, хто вони такі й чого вони мене розпитують.

– Це не має ніякого значення, – кинули вони з-за спини, віддаляючись.

Середа. Я пішов до готелю, щоб передати для панни Звіди букет фіялок. Портьє сказав, що дівчина пішла кудись іще вдосвіта. Я довго блукав околицями, сподіваючись натрапити на неї. На плацу перед фортецею застоювали чергу родичі ув’язнених: сьогодні в тюрмі день побачень. Серед убогих молодиць із хустками на головах та заплаканих дітлахів я побачив панну Звіду. Її вид був закритий чорним серпанком, що спускався з крисів капелюшка, але її постать годі було не впізнати: гордо піднята голова, висока і струнка шия.

У закутку подвір’я, мовби наглядаючи за чергою, стояло двоє чоловіків у чорному, тих самих, що розпитували мене учора на метеостанції.

Морський їжак, жалобний серпанок, двоє незнайомців: чорний колір повсякчас супроводжує мене, він являється мені в таких обставинах, що я не можу його не завважити. Для мене чорне – поклик ночі. Я подумав, що віддавна вже намагаюся прогнати із свого життя усяку темряву. Відколи лікарі заборонили мені виходити надвір після заходу сонця, я геть замкнувся в денному існуванні. Та річ не тільки в цьому: у світлі дня, в цьому розсіяному, блідавому, не скаламученому тінями сяянні я знаходжу свою темряву, чорнішу за ніч.

Середа, ввечері. Щовечора я коротаю перші години темряви, черкаючи пером по цих сторінках, яких, мабуть, ніхто й ніколи не прочитає. Прозора куля із скломаси, що звисає з стелі в моєму номері в пансіонаті «Куджива», освітлює плавний біг мого письма – може, надто нервового, щоб майбутній читач зумів його розібрати. Може, цей щоденник побачить світ через багато-багато років після моєї смерти, і на той час наша мова зазнає непередбачуваних змін, тож декотрі слова та звороти, яких я часто вживаю в своєму писанні, звучатимуть для читача дивно й не зовсім зрозуміло. Так чи так, а той, хто знайде мого щоденника, матиме наді мною незаперечну перевагу: будь-яку писану мову можна відчитати, добути з неї лексику й граматику, розчленувати її на фрази, перекласти чи переповісти ці фрази іншою мовою. А я, натомість, силуюся прочитати безконечну в’язь речей, які день-у-день остерігають мене про те, що замислив супроти мене світ. Я просуваюся навполапки, знаючи, що нема такого словника, який допоміг би перелити у слова всю ваготу захованих у речах туманних натяків. Я хотів би, щоб ця круговерть передчуттів і підозр була для читача не випадковою перешкодою в розумінні, а самою суттю того, що я пишу, а він читатиме. Можливо, цей читач, маючи за плечима докорінно інші інтелектуальні навики, з трудом слідкуватиме за ходом моїх думок. Та це не істотно. Важливо, щоб йому передалося те зусилля, яке я мушу докладати, щоб відчитати між рядками речей розпливчастий сенс того, що мене чекає.

Четвер. – Завдяки спеціяльному дозволові директора, – пояснила мені панна Звіда, – я можу приходити в тюрму у дні відвідин і сидіти за столом у кімнаті для побачень з моїм альбомом і вугільним олівцем. Простодушна людяність родичів, що приходять на відвідини, дає багато цікавих сюжетів для замальовок з натури.

Я її ні про що не питав, – дізнавшися, що я бачив її вчора коло тюрми, вона сама почулася зобов’язаною пояснити свою присутність в такому місці. Щодо мене, то я волів би, щоб вона нічого не пояснювала, – я не любив зображення людських постатей і я навряд чи спромігся б на влучний коментар, якби вона їх мені показала. А втім, вона їх не показувала. Я вирішив, що ці малюнки зберігаються в окремій папці, і дівчина, йдучи, лишає її в наглядацькій, бо ж учора – я добре запам’ятав – вона не мала з собою ані альбому в твердій палітурці, з яким вона нерозлучна, ані пенала з олівцями.

– Якби я вмів малювати, то не малював би нічого іншого, як тільки форми неживих предметів, – сказав я з рішучістю в голосі, бо хотів змінити тему, а крім того й справді, я з натури схильний добачати в непорушному стражданні речей дзеркало моєї душі.

Панна Звіда одразу ж дала взнаки, що поділяє мою думку: вона, мовляв, дуже хотіла б намалювати одну з тих невеликих чотирилапих кітвиць, – рибалки ще звуть їх «кішками». Вона показала мені кілька таких кітвиць, коли ми проходили повз рибальські баркаси, пришвартовані до молу, і пояснила мені, як тяжко намалювати оті чотири гаки – кожен під іншим кутом, з іншої перспективи. Я збагнув: кітви, що так раптово привернули мою увагу, криють у собі якесь послання, яке я повинен розшифрувати. Це заклик зупинитися, зачепитися за щось, сягнути дна, – словом, покласти край моєму блуканню по хвилях, ширянню по верховодді. Однак це тлумачення все ж не єдино можливе: то міг би бути й поклик одчалювати, сміло рушати в чисте море. Сама форма цих кітвиць: чотири приплюснуті зазубні, чотири залізні руки, пообтирані об підводне каміння, – остерігала мене, що ніяке рішення не минеться гладко, без тертя й без болю. Єдиною полегшею було те, що йшлося не про важку глибоководну кітву, а про похватну прибережну кітвицю: я не повинен був раз і назавжди зректися молодечої безтурботности, треба було тільки, щоб я перевів подих, замислився, заглянув у темні глибини своєї душі.

– Щоб я могла замалювати цей предмет з усіх боків, у всіх ракурсах – сказала Звіда, – я мусила б мати його при собі. Щоб обдивитися його, освоїтися з ним... Як ви гадаєте, можна купити в рибалок таку кітвицю?

– Можемо запитати, – одказав я.

– А може б ви спробували купити її для мене? А то мені самій якось ніяково: щоб міська дівчина та й цікавилася рибальською снастю, - хтозна, що про мене й подумають...

Мені уявилося, як я дарую дівчині залізну кітву, немовби це букет квітів: у цьому образі, в його недоладності було щось кричуще, жорстоке. Тут, безперечно, теж було якесь приховане знамення, та я ніяк не міг його збагнути. І пообіцявши собі, що обміркую це питання на дозвіллі, я відповів «гаразд, спробую».

– Було б добре, якби кітвиця була разом із швартовим тросом, – уточнила Звіда. – Я можу цілісінькими годинами малювати змотаний канат і нітрохи не втомлююсь. То ви вже постарайтесь узяти якнайдовший: метрів десять, ні, краще двадцять.

Четвер, увечері. Лікарі дозволили мені вживати алкогольні напої в помірних кількостях. Щоб одсвяткувати цю новину, навзаході сонця я прийшов у трактир «Зоря Свазії» і взяв склянку теплого рому. Коло прилавку повсідалися рибалки, митники, портові робітники. Через шум і гомін розмов пробивався голос літнього чоловіка в однострої тюремного наглядача. Той був уже добре під чаркою і ніс якусь маячню: – Щосереди до мене приходить одна напарфумлена панночка і тицяє мені купюру в десять крон, щоб я лишив її наодинці з арештантом. А в четвер я спускаю ці десять крон отут із вами. Я коли час побачення кінчається, панночка йде, але все її чепурне плаття вже наскрізь просякло тюремним смородом. А арештант, вертаючись до камери, забирає на своїй в’язничній робі пахощі панноччиних парфумів. А мені лишається запах пива. Життя – не що інше, як обмін запахами.

– Життя – це, так би мовити, теж свого роду смерть, – втрутився інший п’яний, що з фаху був – як небавом виявилось – гробарем. – Я просякаю тут запахом пива, щоб заглушити запах смерти, який мене переслідує. Ну а запах пива – його заглушить тільки запах смерти, я то вже знаю, не одному пиякові копав могилу.

Я потрактував цей діялог як осторогу, заклик бути сторожким і чуйним: світ валиться, розпадається і намагається й мене потягти за собою, в небуття.

П’ятниця. Пропозицію продати «кішку» рибалка сприйняв із великим підозрінням: – А пощо воно вам треба? Що ви робитимете з кішкою там, на березі?

Питаннячка досить безцеремонні. Я мав би відповісти: «Щоб малювати її», але я розумів, що панна Звіда соромиться демонструвати свої мистецькі інтереси людям, нездатним їх оцінити. З мого боку правдива відповідь звучала б: «Щоб розмірковувати над нею», але навряд чи рибалка зрозумів би мене правильно.

– Це вже моє діло, – одказав я. Попервах ми балакали досить приязно, зважаючи на те, що познайомились ми вчора ввечері у трактирі, аж раптом тон мого розмовника зробився різким і роздратованим.

– Ішли б ви лучче до торговця снастями, – одрубав рибалка. – Я свого знадобу не продаю.

З торговцем вийшла та сама історія. Тільки-но я спитав його про «кішку», як він одразу спохмурнів на лиці. – Ми не продаємо таких речей приїжджим, – сказав він. – Нащо нам клопоти з поліцією. Ще й 20 метрів канату... Не те, щоб я вас у чомусь підозрював, але не раз уже бувало: роздобудуть «кішку», закинуть у вікно камери, а на другий день там не дорахуються котрогось арештанта – утік...

«Тікати» – це одне з тих слів, що вмить накручують мій мозок, запускають механізм безконечних асоціяцій. Здається, блукання в пошуках кітвиці навело мене на шлях до втечі, преображення, воскресіння. Здригнувшись, я прогнав од себе думку про те, що в’язниця – символ моєї тлінної плоті, а втеча, що судилася мені, – це розлука душі з тілом, початок позаземного життя.

Субота. Сьогодні вперше за багато місяців я вийшов на двір, як уже споночіло. Я одважився на це не без побоювань. Найбільше я остерігався застудити голову, як це траплялося зі мною досить часто. Отож, виходячи, я надів на голову вовняного шолома, поверх нього – в’язану шапочку, а зверху на все це – фетрового капелюха. Отак утепливши голову, а крім того обмотавшись шаликом довкола шиї і ще одним – довкола попереку, надягнувши вовняного светра, вовняну камізельку та шкуратяну куртку і взувши чоботи з хутряною підкладкою, я почувався вже більш-менш безпечно. Ніч, як згодом виявилося, була м’яка й погожа. А я все думав і не міг збагнути: чому пан Кавдерер призначив мені зустріч на кладовищі, серед глухої ночі, і то так таємниче – за допомогою записки, яку мені передали під великим секретом. Якщо він уже повернувся, то чого ж ми не могли побачитися, як усе – ополудні на станції? А якщо він ще не повернувся, то хто ж тоді чекає мене на кладовищі?

Фіртку одчинив мені гробар, якого я бачив учора в таверні «Зоря Свазії». – Я шукаю пан Кавдерера, – мовив я йому.

А він мені: – Його тут немає. Але цвинтар – це якраз і є притулок тих, кого немає, тому заходьте.

Я попростував поміж надгробками, аж раптом коло мене з шерхотінням промайнула тінь. Прибулець загальмував і зіскочив з сідла. – Пане Кавдерер! – вигукнув я. Я був трохи ошелешений, побачивши, як він несеться серед могил на велосипеді з погашеною фарою.

– Ч-ш-ш! – прошипів він. – Ви поводилися дуже необачно. Коли я доручив вам подбати про метеостанцію, то й гадки не мав, що ви причетні до підготування втечі. Ви повинні знати, що ми проти одноособових втеч. На все свій час. Наші плани далеко маштабніші, розраховані на довшу перспективу.

Слухаючи оте його «ми» і дивлячись, як він широким жестом показує навколо, я подумав, що він говорить од імени мертвих. Устами пана Кавдерера мертві дали мені знати, що не бажають поки бачити мене в своїх шерегах. На серці в мене зразу полегшало.

– Через вас я ще не скоро зможу появитися в місті, – додав він. – Завтра чи післязавтра вас викличуть на допит в комісаріят, будуть питати про ту «кішку», що ви намагалися купити. Вважайте, щоб не вплутати й мене в цю справу. І майте на увазі: розпитуючи вас, комісар копатиме під мене. Тому ви про мене нічого не знаєте, крім того, що я десь виїхав і не сказав, коли повернуся. Скажете, що я попрохав час-од-часу заглядати на станцію і знімати покази. Зрештою, з завтрашнього дня ви звільняєтесь од обов’язків метеоролога.

– Ні, ні, не треба! – закричав я розпачливо, так наче цієї миті усвідомив, що контроль за метеорологічними приладами давав мені змогу панувати над стихіями всесвіту й постерігати в їх вируванні порядок і лад.

Неділя. Рано вранці я подався на метеостанцію і зіп’явся на драбину коло етажерки з приладдям. Я стояв там і слухав тікання самописців, наче музику небесних сфер. Шпаркий вітер гнав по вранішньому небу мляві пухнаті хмари; спочатку хмари нашаровувались одна на одну китицями пір’я, а тоді почали згущуватися й громадитися купами; десь о пів на десяту прошумів короткий дощ, після якого в дощомірі лишилося кількадесят міліметрів вологи; на небі з’явилася куца веселка, але небавом розтанула; почало пасмурніти; перо барометра-самописця пішло вниз, накресливши мало не прямовисну лінію; прогуркотів грім, сипонув град. З висоти етажерки мені здавалося, наче я тримаю в руках проясні й бурі, блискавки й тумани: не як бог – зовсім ні, я ж не божевільний і не уявляв себе Зевсом-громовержцем, – а трохи наче диригент оркестру, який має перед собою готову партитуру і знає: звучання інструментів відповідає певному планові, і цей план довірений саме йому як вартовому й хоронителю. Бляшаний дах повітки гудів, наче барабан, під ударами градин; анемометр крутився дзиґою; і весь цей хаос ошалілих, збурених стихій рівними рядками цифр лягав на сторінки мого журналу, і маєстатичний спокій панував над грою катаклізмів.

І в цю мить повноти й гармонії мою увагу привернув тихий скрип. Я глянув униз. Між драбиною і опорою етажерки скулився бородатий чоловік у грубій смугастій куфайці, весь вимоклий до нитки. Він дивився на мене твердим ясним поглядом.

– Я втік з тюрми, – сказав він. – Не виказуйте мене, будь-ласка. Треба, щоб ви пішли й попередили одну людину. Ви ж мені допоможете, правда? Вона живе в готелі «Морська лілея».

І тої ж миті я відчув, як досконалий лад світобудови надлуснув, дав глибоку й непоправну тріщину.