Якщо подорожній одної зимової ночі

VIII

Із щоденника Сайласа Фленнері

У долині, на терасі одного з котеджів лежить у шезлонгу молода жінка й читає книжку. Кожного дня перед тим, як братися до роботи, я стою тут і роздивляюсь на неї в підзорну трубу. Повітря тут таке розріджене, таке прозоре, що споглядаючи її непорушну постать, я наче бачу той невидимий рух, що супроводжує її читання: як прискорюється і сповільнюється її подих, як перебігає сторінками її погляд, а ще – як слова проходять крізь її свідомість, як вони то течуть, то завмирають у павзах, як піднімаються і спадають хвилі словесного потоку, як зосереджується, розпорошується увага, як знов і знов перечитуються окремі уступи. Я немов спостерігаю сам процес читання, що здається завжди однаковим, а на ділі – мінливий і повний випадковостей.

Скільки вже років я не мав змоги прочитати що-небудь просто так? Скільки вже років мені не вдається поринути в читання книжки, яку написав хтось інший, – і не думати про те, що повинен написати я? Я обертаюся й бачу письмовий стіл, що терпеливо чекає мого повернення, друкарську машинку з заправленим аркушем паперу, заголовок допіру початого розділу. Відколи я став каторжанином, прикутим до письмового столу, радощі читання не для мене. Те, що я роблю, має на меті той самий стан душі, в якому оце перебуває жінка на шезлонгу, схоплена лінзами підзорної труби, – стан душі, мені самому неприступний.

Кожного дня, перед тим, як братися до праці, я дивлюсь на жінку, що лежить у шезлонгу: я кажу собі, що ті надприродні зусилля, яким я піддаю себе, пишучи черговий роман, повинні вилитися в затамований подих цієї читачки, в її читання, яке для неї – абсолютно природній процес, в потік слів, що тече крізь сито її уваги й на мить завмирає в її очах, а тоді зникає в надрах її мозку, перетворюючись на її образи її свідомости, глибоко особисті й невіддавані словами.

Іноді мене мучить безглузде бажання: щоб та фраза, яку я пишу, стала тою самою фразою, яку в цю мить читає жінка на терасі. Це бажанння опановує мене до тої міри, що я переконую себе, ніби так воно й є: я поспіхом дописую фразу, підводжуся, йду до вікна і вдивляюся в підзорну трубу, щоб побачити, як ця фраза позначиться на її погляді, на вигині її вуст, на цигарці, що вона запалює, на порухах її тіла, розпростертого в шезлонгу, на її ногах, то випростаних, то закинутих одна на одну.

Іноді мені здається, що між моїм писанням і її читанням – неосяжна віддаль, і хоч би що я написав, воно разитиме штучністю й недоладністю. Якби те, що я пишу, раптом появилося на гладесенькій поверхні розгорнутих перед нею сторінок, пролунав би страшенний пронизливий скрип, як ото нігтем по склу, і вона з жахом пожбурила б книжку чимдалі від себе.

А іноді я переконую себе, що ця жінка читає мою справжню книжку, ту, яку я мав написати вже давним-давно, але не напишу, либонь, ніколи. Я уявляю, що ця книжка там, слово до слова, я бачу її в свою підзорну трубу, але не можу прочитати написаного, не можу дізнатися, що ж там написав той я, яким я не зміг і ніколи не зможу стати. Я вертаюся за стіл і намагаюся вгадати, скопіювати рядки з отої справжньої своєї книжки, яку читає читачка, та марно: хоч що я напишу, це буде фальш супроти моєї правдивої книжки, якої ніхто крім неї ніколи не прочитає.

А що коли й вона, поки я пишу, дивиться на мене в підзорну трубу, як ото я дивлюсь на неї, поки вона читає? Я сиджу за столом, спиною до вікна, і відчуваю на собі її очі, що поглинають потік фраз і спрямовують мою оповідь, куди їм хочеться. Читачі – мої вампіри. Мені ввижається цілий натовп читачів, що зазирають мені через плече і привласнюють мої слова, тільки-но вони засіються на папері. Я не можу писати, коли хтось дивиться: я маю відчуття, ніби те, що я пишу, більше мені не належить. Мені хочеться щезнути, залишивши їх жадним, нетерплячим очам голий аркуш, заправлений у машинку, та ще, може, свої пальці, що стукають по клавішах.

Які прекрасні речі я міг би написати, якби мене не було! Якби між білим аркушем і вируванням слів та оповідей, що творяться і зникають, так і не бувши записані, не вклинювалась неоковирна перегородка моєї особистости! Мій стиль, мій смак, мої переконання й упередження, мій культурний багаж та життєвий досвід, мій душевний склад, мій хист, мої улюблені прийоми – все те, що є для читача прикметною ознакою моїх творів, здається мені всього лиш кліткою, що обмежує мої можливості. Якби ж то замість мене була сама тільки рука, оцупок руки, що тримає перо й пише... Хто порушав би цією рукою? Дух часу? Колективна підсвідомість? Не знаю. Я прагну скасувати себе самого зовсім не для того, щоб стати речником когось або чогось іншого. Я просто хочу описати все те, що проситься на папір, але досі не діждалося опису, розповісти те, чого ніхто ще не розповідав.

Може, та жінка, яку я розглядаю в підзорну трубу, знає все, що я повинен написати, а точніше, не знає і саме од мене чекає, щоб я написав усе те, чого вона не знає. Так чи так, а вона напевно чогось очікує, і порожнечу її очікуваннь як раз і мали б заповнити мої слова.

Іноді я думаю про зміст своєї книжки як про щось, що вже є: передумані думки, сказані репліки. Все що станеться в книжці – вже сталося, все що побачать і переживуть персонажі – хтось уже побачив і пережив. Книжка не повинна бути нічим іншим, як писаним відповідником неописаного світу. А іноді мені здається, що між книжкою, яку я пишу, і речами, що існують в світі, може бути тільки свого роду взаємодоповнюваність: книжка повинна бути писаною протилежністю неописаного світу, її предметом має бути те, що не існує і не заіснує доти, доки не буде написане, – і без чого суще відчуває невиразну тугу, порожнечу власної неповноти.

Так чи інак, а я весь час вертаюсь до думки про взаємну залежність між неописаним світом і книжкою, що я повинен написати. Тому моє писання видається мені справою величезної, гнітючої ваги. Я припадаю оком до підзорної труби і спрямовую її на читачку. Між її очима і сторінкою кружляє білий метелик. Хай що вона зараз читає, уся її увага, певно, прикута до нього. Метелик цей – вершинний прояв неописаного світу. А звідси висновок: усе те, що я пишу, повинно бути таке саме легке, витончене й елегантне.

Коли я дивився на жінку в шезлонгу, в мене в голові зринула думка писати «з натури» – описувати не саму жінку, а її читання, писати з думкою про те, як вона читатиме написане.

Тепер, дивлячись на метелика, що сів на мою книжку, мені теж хочеться писати «з натури», тепер уже з оглядом на цього метелика. Описати, наприклад, якесь люте злочинство, щоб воно було в певному сенсі «схоже» на метелика, створювало враження такої самої легкости й витончености.

Я міг би також описати й метелика, маючи перед очима сцену лютого злочинства, так що й сам метелик буде видаватися істотою огидною і хижою.

Зав’язок оповідання: У двох котеджах на протилежних схилах гірської долини живуть двоє письменників. Щодня вони по черзі стежать один за одним. Один з них звик писати рано вранці, другий – пополудні. І кожного дня вранці й пополудні той з письменників, який не сидить за роботою, спрямовує підзорну трубу на того, що пише.

Один з них – пише безперестанку, а другий – мучиться муками творчости. Той, що мучиться, спостерігає, як плодовитий колега строчить рядок за рядком, як росте поруч нього рукопис – купка акуратно складених аркушів. Ще трохи, і книжка готова: напевно, черговий роман-бестселер, – думає перемучений письменник з певною погордою, а водночас із завистю. Він уважає свого плодовитого колегу за вправного ремісника, не більше, який продукує цілі серії романів, догоджаючи смакам пересічного читача, – а проте не може перебороти почуття зависти до цього чоловіка, що вміє самовиражатись із такою впевненою методичністю. І зависть ця з домішкою захоплення, так, щирого захоплення: він обертає всю свою силу й снагу на писання, і в цьому є якась великодушність, віра в спілкування між людьми; він переконаний, що може дати людям те, чого вони від нього ждуть, і не переймається екзистенціяльними дилемами. Перемучений муками письменник віддав би все, що має, аби тільки стати схожим на того другого, що пише й пише. Плодовитий автор – його недосяжний ідеал, і його найпотаємніша мрія – стати, як він.

Тим часом той письменник, що строчить без перестанку, теж спостерігає свого колегу, що мучиться муками творчости, коли той сидить за письмовим столом, гризе ніготь, чухає потилицю, рве тільки-но списаний аркуш, підводиться і йде на кухню, щоб зробити собі кави, тоді п’є чай, тоді напій з ромашки, тоді читає вірші Ґельдерліна (хоча ясно, що Ґельдерлін ніяк не пов’язаний із тим, що він пише), переписує начисто сторінку чорновика, а тоді закреслює її рядок за рядком, тоді пише якісь замітки з надією, що рано чи пізно вони на щось та й згодяться, бере енциклопедію й читає статтю під гаслом «Тасманія» (хоча в книжці, що він пише, ні про яку Тасманію не згадується й словом), рве два списані аркуші, ставить у програвач платівку з музикою Равеля. Плодовитому письменнику ніколи не подобалося те, що пише письменник, перемучений муками творчости. Коли він читав його книжки, йому весь час здавалося, що він ось-ось збагне найглибшу суть, зрозуміє головне, але розуміння раптом випаровувалось, а лишалося тільки замішання і ніяковість. Але тепер, дивлячись, як той пише, він відчуває, що його колега силкується розвіяти якусь густу темряву, розплутати плутанину, проторувати шлях, що веде не знати й куди. Іноді плодовитому письменнику ввижається, що той другий іде по линві над бездонною прірвою, – і він не міг не відчувати щирого захоплення. Не тільки захоплення, ба й зависти: бо ж він відчував, які обмежені й поверхові його твори порівняно з тим, що шукає перемучений автор.

На терасі одного з котеджів на іншому боці долини сидить у шезлонгу молода дівчина. Вона засмагає на сонці й читає книжку. Обидва письменники дивляться на неї в підзорну трубу. «Як захоплено вона читає, аж подих затамувала! Яким гарячковим рухом вона гортає сторінки! – думає письменник, перемучений муками творчости. – Певно, вона читає один з тих ефектних романів, що пише отой плодовитий писака!» «З яким захопленням вона читає! Вона вся в роздумах, аж на лиці перемінилася, мовби відкрила якусь потаємну істину!» – думає плодовитий письменник. – Мабуть, вона читає книгу, сповнену прихованих значень, – на кшталт тих, що пише мій змучений муками творчости колега!»

Найглибше бажання перемученого муками письменника – щоб його книжки читали так, як читає оця молода особа. Він вирішує написати такий роман, який, на його думку, міг би написати плодовитий письменник з котеджу навпроти. Тим часом найпалкіше бажання плодовитого письменника таке самісіньке: щоб його книжки читали так, як читає оця панна. І він береться написати роман, який, на його думку, міг би написати письменник, перемучений муками творчости.

Спочатку один, а тоді й другий письменник знайомиться з дівчиною, і кожен просить, щоб вона прочитала його роман, який він допіру закінчив.

Дівчина отримує два рукописи. І от, за кілька днів, вона запрошує обох письменників до себе додому, призначивши їм зустріч на той самий час. Зустрівшись там, вони обоє вкрай здивовані. Але справжнє здивування чекає на них далі: – Це що, якийсь жарт? – питає дівчина. – Ви дали мені два примірники того самого роману.

Або ж інакше:

Дівчина переплутала два рукописи. Вона дає плодовитому письменникові роман письменника перемученого муками, написаний в манері письменника плодовитого, і навпаки. І той і той, побачивши, що під нього підробляються, голосно обурюється і знов починає писати по-своєму.

Або:

Порив вітру розсипав і перемішав обидва рукописи. Читачка пробує скласти їх докупи. І в неї виходить один-єдиний пречудовий роман. Критики сушать голову, не знаючи, котрому авторові його приписати. А це і є той правдивий роман, який обидва письменники – і плодовитий, і перемучений муками, – давно мріяли написати.

Або:

Дівчина завжди була гарячою шанувальницею плодовитого письменника і терпіти не могла письменника, змученого муками творчости. Читаючи новий роман плодовитого письменника, вона бачить, що він липовий, і доходить висновку, що й усі попередні його твори не що інше, як липа. Вона згадує за твори перемученого муками письменника, і тепер вони здаються їй справжніми шедеврами, тож вона, згоряючи від нетерпіння, береться читати його новий роман. Та цей роман виявляється чимось геть іншим, ніж вона сподівалася, і вона ставить хрест на обох авторах.

Або:

Те саме, замінивши «плодовий» на «перемучений муками» і «перемучений муками» на «плодовитий».

Або:

Дівчина... (як вище)... плодовитого письменника і терпіти не могла письменника, перемученого муками творчости. Читаючи новий роман плодовитого автора, вона не завважила в ньому нічого незвичного. Книжка їй сподобалася, хоч і не викликала особливого захвату. Що ж до рукопису письменника, перемученого муками творчости, то вона прийшла до висновку, що він такий самий нудний і недоладний, як і всі інші книжки цього автора. У розмові з обома письменниками вона відбулася пустими загальниками. В підсумку обоє дійшли висновку, що вона читачка не надто уважна, і більше не пробували з нею радитися.

Або:

Все те саме, з замінами, як вище.

Я десь читав, що об’єктивність думки можна виразити, вживаючи дієслово «думати» як безособове: кажучи не «я думаю», а «думається», як ото кажуть «дощить» або «передощило». Цим самим ми констатуємо: у всесвіті зродилась певна думка. Саме з такого ствердження треба починати будь-який умовивід.

Та чи не можна сказати: «сьогодні пишеться», так само як «сьогодні дощить» або «сьогодні вітряно»? Тільки тоді, коли я зможу без тіні неприродности вживати дієслово «писати» як безособове, можна буде сподіватися, що через мене виражається щось більше, щось не таке обмежене, як індивідуальність одної окремо взятої людини.

А як щодо слова «читати»? Чи можна сказати «сьогодні читається» в тому самому сенсі, в якому кажуть, що «сьогодні дощить»? Якщо добре подумати, то читання є акт суто індивідуальний, набагато індивідуальніший від писання. Я припускаю, що написане здатне пересягнути обмеженість свого автора, а проте, воно набуває сенсу тільки тоді, коли хтось його прочитає, пропустить його крізь свою свідомість. Можливість прочитання якраз і править за доказ того, що в написаному об’являється таємнича сила письма, – сила, що зроджується по той бік усього індивідуального. Всесвіт буде самовиражатись безустанно, аж поки кожний не зможе сказати: «Я читаю, отже, пишеться».

На стіні перед моїм столом висить плакат, чийсь подарунок. Це мультяшне собача Снупі, що сидить перед друкарською машинкою, а над головою в нього коміксова «хмарка» із словами: «Ніч була темна й буряна...» Щоразу, коли я сідаю за стіл, я читаю: «Ніч була темна й буряна...», і безликість цього вступу мовби прочиняє двері з одного світу в інший, з того простору й часу, що тут і тепер, у простір і час письма. Цей зачин, що може розродитись безліччю продовжень, викликає в мене душевне піднесення. Я переконую себе, що нема нічого кращого за такий-от банальний, шаблоновий зачин, від якого читач може з однаковою слушністю очікувати всього і нічого. Я також розумію, що цей песик-письменник ніколи не зможе додати до перших п’яти слів наступні п’ять або десять, не розвіявши всього чару першої фрази. Прорватися в інший світ не так легко, як здається: ти кидаєшся писати, передчуваючи, з якою насолодою читатиметься написане, – а на білому папері розверзається порожнеча.

Відколи я почепив перед очима цей плакат, мені не вдається написати ні сторінки. Треба чимскоріш здерти з стіни цього чортового Снупі, та мені бракує духу. Це блазенське цуценя стало для мене символом мого становища, осторогою, викликом.

Романтичні чари, що сягають апогею в цих перших словах першого розділу сотень і сотень романів, неминуче розсіюються з плином розповіді. Ці слова розкривають перед нами широкий горизонт читання, який охоплює всі можливі сюжетні лінії. Мені самому кортить написати книжку-початок, книжку-вступ, щоб кожнісінька її сторінка зберігала всю красу й силу початку. Та як мала б виглядати така книжка? Може, обривалася б на першому ж уступі? Чи була б одною безконечною передмовою? Нанизувала б один початок на другий, як у «Тисяча й одній ночі»?

Сьогодні я взявся переписувати початок одного славнозвісного роману в надії, що заряд сили, сконцентрований в цих рядках, передасться моїй руці, і вона, діставши напрямний поштовх, почне писати вже сама собою.

«На початку червня, у надзвичайно спекотну пору, вже проти вечора, один юнак вийшов із своєї комірчини, яку винаймав у С-му провулку, надвір і поволі, наче вагаючись, попрямував до К-го мосту».

Щоб глибше зануритися в потік розповіді й уловити її течію, я переписую так само й другий уступ:

«Він щасливо уник зустрічі з своєю хазяйкою на сходах. Комірчина його була на самому піддашші високого п’ятиповерхового будинку і більше скидалася на шафу, ніж на квартиру». І далі аж до: «Він заборгував хазяйці купу грошей і боявся на неї наткнутися».

Проте наступна фраза притягує мене, мов магніт, і я не можу втриматися, щоб не переписати і її: «Не те щоб він був такий боязкий і затурканий, ба навіть навпаки; але з якогось часу він перебував у дратівливому й напруженому стані, схожому на іпохондрію». А коли вже я дійшов аж досі, то не варто зупинятися на півдорозі. Треба переписати весь уступ до кінця, а може й весь розділ, аж до того місця, де головний герой відрекомендувався старій лихварці: «Розкольников, студент, я був у вас місяць тому, — поспіхом пробелькотів юнак і схилився у півпоклоні, згадавши, що треба бути ввічливішому».

Тут я стримую себе, щоб не піддатися спокусі й не переписати весь «Злочин і кару» до кінця. На мить мені здається, що я збагнув сенс і принаду немислимого в наш час ремесла переписувача. Переписувач жив одночасно у двох часових вимірах: читання і письма. Він міг писати, не боячись тої порожнечі, що раптово розверзається перед пером письменника. Він міг читати й не картати себе за те, що його діяльність не знаходить ніякого матеріяльного вияву.

До мене навідався хтось, хто назвався перекладачем моїх творів. Сказав, що хоче повідомити мене про певні зловживання, які завдають шкоди і мені, і йому: про видання піратських перекладів моїх книжок. І дав мені якийсь томик. Я погортав його, але ніяких висновків зробити не зміг: книжка була японською мовою, і тільки моє ім’я й прізвище на титульному аркуші було написане латинським алфавітом.

– Я навіть не знаю, котрий це з моїх романів, – кажу я, повертаючи йому книжку. – На жаль, я не розумію по-японськи.

Той сказав, що знає мову, але все одно не знає, що це за роман. – Це книжка, якої ви ніколи не писали.

Він пояснив мені, що японці вміють напрочуд майстерно копіювати західну продукцію, і літературна продукція тут не виняток. Одна фірма з Осаки розкрила і привласнила формулу романів Сайласа Фленнері – і тепер видає романи абсолютно ідентичні, і то першокласної якости, так що вони цілком конкурентоспроможні на світовому ринку. У зворотньому перекладі англійською (точніше, просто в перекладі англійською, з якої вони начебто і були перекладені японською) вони як дві каплі води схожі на справжнього Фленнері. Жодний критик не побачить фальшу.

Звістка про таке диявольське ошуканство неабияк мене схвилювала. Та я відчував не тільки добре зрозумілий гнів на тих, хто завдає мені моральних і матеріяльних збитків. Я відчував якийсь трепетний потяг до цих фальшивих романів, до цих паростей моєї власної творчости, що проросли на ґрунті іншої культури. Я уявляв собі старезного японця в кімоно, що стоїть на вигнутому дугою мостику. То японський я сам, який ототожнився зі мною в результаті довгої духовної мандрівки, про яку я не маю ні найменшого поняття, – і тепер у нього в голові зроджується зав’язок одного з моїх романів. Тому фальшиві романи Сайласа Фленнері, що їх продукує шахрайська контора в Осаці, – це щось більше, ніж банальні підробки. Вони містять у собі глибоку сокровенну мудрість, якої геть позбавлені романи справжні.

Звісно ж, перед незнайомою людиною я старався не показувати, які двоїсті почуття вирують у мене в душі, і вдавав, що мене цікавлять тільки факти, конечні, щоб подати позов до суду.

– Я буду з ними позиватися! З ними й усіма, хто розповюджує підроблені книжки! – заявив я, багатозначно дивлячись ув очі перекладачеві, – я-бо мав підозру, що цей молодик теж якось причетний до японської афери. Він назвався Гермесом Мараною, – такого імени я ніколи раніше не чув. Обличчя в нього було трохи видовжене, але не в довжину, а в ширину, неначе дирижабль, а опуклий лоб, здавалося, ховав під собою численні секрети.

Я спитав його, де він живе. – На даний момент, в Японії, – відповів він.

Він висловив обурення з приводу безчельного використання мого імени і запевнив, що допоможе мені покласти край ошуканству. А проте він зауважив, що взагалі-то не слід влаштовувати скандалу, бо, на його думку, література цінна своєю силою містифікації, в містифікації – її істина. А отже, сфальшований роман як містифікація містифікації є істина в квадраті.

Далі він узявся викладати мені свою теорію: мовляв, автор усякої книжки є персонаж фіктивний, його вигадує справжній автор, щоб зробити його відповідальним за свої небилиці. Багато з його тверджень видавались мені досить слушними, та я старався цього не показувати. З його слів випливало, що він цікавиться мною з двох причин: по-перше, через те, що мої твори винятково добре надаються до фальшування, а по-друге, через те, що я маю всі дані, щоб стати великим фальсифікатором і створювати досконалі апокрифи. Я міг би стати втіленням ідеального автора, – такого, який без останку розчиняється в хмарі вигадок, що густою поволокою вкриває цілий світ. А що хитромудрий вимисел є правдива основа всього сущого, то автор, який створить досконалу систему вимислів, зможе ототожнити себе з цілим всесвітом.

Я не перестаю думати про мою вчорашню розмову з отим Мараною. Мені-бо теж хочеться самоусунутись, підшукати для кожної своєї книжки якесь інше я, інший голос, інше ім’я, – переродитися. Та моя мета інакша – схопити в книжці нечитальний світ, світ без центру, без ніякого я.

Якщо подумати, то цей вселенський письменник міг би бути особою вельми скромною: на зразок тих, кого в Америці називають ghost writer, письменник-привид. Це ремесло визнане й суспільно-корисне, хоча й не надто престижне: це анонімний редактор, що опрацьовує в вигляді книжки розповіді тих, у кого нема хисту або часу для писання, пишуча рука, яка дає слово сущому, надто заклопотаному, щоб існувати. Може, саме в цьому було моє справжнє покликання, тільки я зрозумів це надто пізно. Я міг би примножувати мої власні «я», захоплювати і привласнювати «я» інших, вигадувати «я», цілком протилежні до мого і несумісні між собою.

Якщо у книжці можна віддати тільки індивідуальну, авторську правду, то значить, у моїх книгах правда має бути моя власна. Але як би мали виглядати такі книги? Книга моєї пам’яті? Ба ні, пам’ять правдива тільки доти, доки її не пробують ухопити, убрати в шори якоїсь форми. Книга моїх бажань? Вони теж істинні тільки тоді, коли їх порив існує незалежно від моєї свідомої волі. Єдина істина, що я можу описати, це істина того моменту, яким я живу. Може, моя правдива книжка – оцей щоденник, що в нім я стараюся відтворити образ дівчини в шезлонгу в різну пору дня, – рано, ополудні, ввечері, – щоразу в іншому насвітленні.

Чому б не визнати, що моє незадоволення моїм становищем – це свідчення непомірних амбіцій, а може й манії величі? Для письменника, що прагне анулювати себе самого, щоб допустити до голосу те, що поза ним, є тільки два шляхи: або написати одну-єдину книгу, яка вичерпувала б на своїх сторінках усю повноту буття, або написати всі можливі книжки, щоб відтворити цілість буття з його часткових образів. Одна-єдина книга, що заміщує в собі геть усе, – то могло б бути хіба що священне писання, об’явлене згори слово про все суще. Та я не думаю, що людська мова здатна висловити усю повноту буття, – щось завжди та й залишиться за кадром, неописане і неописуване. Тож мені не лишається нічого іншого, як спробувати написати всі книжки на світі, написати книжки всіх можливих авторів.

Коли я думаю про те, що повинен написати одну-єдину книгу, я починаю загадуватись безконечними питаннями: яка ця книжка не повинна бути і яка повинна, – і в результаті не спроможний написати ні рядка. І навпаки, коли я думаю про те, що покликаний написати цілу бібліотеку, то відчуваю дивне радісне піднесення. Я-бо знаю: хай там що я напишу, воно змішається із сотнями томів, які я напишу згодом, і ці томи доповнять, зрівноважать, заперечать, похоронять написане тепер.

Ми мало знаємо про те, як поставали священні книги людства. Більш-менш відомо тільки, як писався Коран. Між повнотою буття і книгою було принаймні два посередники: Магомет, що вислуховував Аллахові слова, і писар, якому він диктував почуте. Одного разу, – передають життєписці Пророка, – надиктовуючи об’явлені правди писареві Абдуллі, Магомет зупинився на півслові, і писар машинально підказав йому, як закінчити фразу. З неуважности пророк прийняв слова Абдулли за слово Боже. Це справило писарю велике згіршення, – він покинув Пророка і втратив віру.

Та писар не мав рації. Кінець кінцем, побудова речень і фраз – то була власне його робота. Саме він мав дбати про внутрішню послідовність писаного слова, про його граматику й синтаксу. То він мав схоплювати в писаних рядках бистроплинність думки, яка, поки не стане словом, пересягає рамки будь-якої мови, він мав зв’язувати буквами невловимо текуче Пророкове слово. Скоро Аллах забажав об’явити себе в писаному слові, йому було не обійтися без послуг писаря. Магомет розумів це і залишив писареві привілей завершувати фрази. Однак Абдалла не був свідомий тої сили й влади, якою він був наділений. Він зневірився в Аллахові, бо йому забракло віри в писання і в себе самого як писаря.

Якщо невірному дозволено вимислювати свої варіянти переказів із життя Пророка, то я запропонував би такий: Абдалла втратив віру, бо коли він записував Магометові слова, то припустився мимовільної помилки, а Магомет, хоч і завважив її, та волів її не виправляти, бо йому більше подобався помилковий вислів. У цьому випадку писареве обурення теж було цілком безпідставне. Слово, зокрема й слово пророчих одкровень, стає остаточним, тобто писаним словом тільки на сторінках книги. До того воно плинне і мінливе. Тільки завдяки нашому писанню з усіма його орфографічними двозначностями, помилками, огріхами, некотрольованим сіпанням слова й пера, безконечність ненаписаного стає читальною. Коли немає ні письма, ні писаря, усе те, що поза нами, не може спілкуватися з нами засобами слова, усного чи писаного: воно шле свої послання іншими каналами.

А ось білий метелик, знявшися з читаччиної книжки, перелетів через усю долину й сів на аркуш паперу, що на ньому я пишу оці слова.

Дивний народ забрідає в цю долину: літературні агенти, що чекають на появу мого нового роману, за який я вже дістав аванс од кільканадцяти видавництв з усього світу, рекламні агенти, які хочуть, щоб мої герої носили біжутерію такої-то марки і пили такі-то й такі соки, шарлатани-програмісти, що стверджують, ніби розкрили потаємний код моїх романів. Я стараюсь якомога рідше виходити надвір, а коли хочу прогулятися, йду в гори.

Сьогодні я зустрів гурт хлопчаків, схожих на бойскаутів, що педантично розкладали по землі куски полотна, вибудовуючи з них геометричні фігури. Очі в них горіли захватом.

– Що, подаєте знаки літакам? – запитав я.

– Ні, летючим тарілкам, – відказали вони. – Ми спостерігаємо за НЛО. Останнім часом вони часто пролітають над цим місцем. Тут у них щось на зразок повітряного коридору. Може, це тому, що тут на долині живе один письменник, а інопланетяни хочуть скористатись ним для налагодження контакту.

– З чого ви це взяли? – питаю я.

– Як відомо, цей письменник уже довший час перебуває в кризі й не може написати ні сторінки. В чому річ, ніхто не знає. Журналісти губляться в здогадках. А ми підозрюємо, що він у заручниках у інопланетян. Вони тримають його в космосі, щоб він позбувся земного наладу, земного духу, і став податливіший для контакту.

– А чому вони вибрали саме його?

– Прибульці не мають права на прямий контакт. Вони мусять висловлюватись образно, завуальовано, наприклад, через романи, що викликають незвичайні, неземні емоції. А цей письменник, кажуть, відзначається гарною технікою і певною гнучкістю поглядів.

– А ви взагалі читали його книжки?

– Нас не цікавить те, що він писав до цього часу. Ми чекаємо на книгу, яку він напише, подолавши кризу. Може, вона донесе до нас сигнали з космосу.

– Які такі сигнали?

– Думки, навіяні думки. Сам письменник їх навіть не зауважить. Він гадатиме, що пише сам від себе, як то кажуть, самовиражається. А на ділі він писатиме під дією космічних сигналів, що передаються на хвилях його мозку, і напише те, що йому навіють.

– А ви зумієте розшифрувати ці сигнали?

Вони промовчали.

Прикро думати, що ці хлопчаки на горі так і не дочекаються контакту з прибульцями. Взагалі-то, я запросто міг би вставити в свою нову книжку щось таке, що здалося б їм об’явленням космічної істини. Поки що навіть не знаю, що б це могло бути, та коли вже я візьмуся писати – щось та й придумаю.

А що, коли все так, як вони кажуть? Може, то я думаю, ніби пишу сам, що мені в голову набреде, а на ділі те, що я пишу, диктують мені з космосу?

Марно чекаю я просвітлення із зоряних просторів: робота над романом як стояла, так і стоїть. Якби одної чудової миті я почав строчити сторінку за сторінкою, це був би знак, що далекі галактики шлють мені свої послання.

Єдине, що мені вдається ще сяк-так писати, – це мого щоденника, мої нотатки про дівчину, яка сидить і читає книжку (що воно за книжка – бог вість). Може, інопланетне послання криється в моїм щоденнику? А може, в її книжці?

До мене завітала одна дівчина, що готує доповідь про мої твори на якийсь дуже важливий університетський семінар. Виявилося, що мої твори непогано служать для потвердження її теорій, і це, безперечно, великий плюс. Не знаю тільки, для романів чи для теорій. Вона розбирала мої романи напрочуд ґрунтовно, і було видно, що до справи вона ставиться серйозно. Тільки-от коли я пробував дивитись на свої книжки її очима, то мої власні витвори здавались мені геть чужими. Не сумніваюся, що ця Лотарія (так вона назвалася) читала мої романи уважно і вдумливо. Та як на мене, вона читала їх тільки для того, щоб відшукати в них потвердження того, у чому була впевнена ще до читання.

Я спробував їй про це сказати. Вона обурено відмахнулась: – То й що? Вам, певно, хочеться, щоб я шукала у ваших книжках тільки те, в чому впевнені ви?

– Не зовсім так, – відказав я. – Я сподіваюся, що читач прочитає в моїх книжках щось, чого я сам на знав і не знаю. Але я можу сподіватися цього тільки від тих читачів, які сподіваються прочитати там щось, чого не знають самі.

(На щастя, я можу подивитися в підзорну трубу на ту дівчину з книжкою і наочно пересвідчитися: не всі читачі такі, як ця Лотарія).

– Те, що ви пропонуєте, – це пасивне, уникливе, назадницьке читання, – заявила Лотарія. – Так, наприклад, читає моя сестра. Вона ковтає романи Фленнері один за одним, нічого не аналізуючи, не ставлячи перед собою ніякої проблеми. Я просто не могла на це дивитися. Тому мені й спало на думку зробити ці романи темою моєї доповіді. Коли хочете знати, пане Фленнері, то я прочитала ваші твори тільки задля того, щоб показати сестриці Людмилі: будь-яку книжку можна читати з розумом, навіть романи Сайласа Фленнері.

– «Навіть мої», кажете? Спасибі на добрім слові. Та чому ж ви не пришли разом із сестрою?

– Людмила вважає, що авторів ліпше не знати особисто, бо в житті ці люди зовсім не такі, як уявляєш собі, читаючи їх книжки.

Я сказав, що ця Людмила, певно, могла б бути моєю ідеальною читачкою.

Учора ввечері, заходячи до себе в кабінет, я побачив незнайомця, що в ту саму мить, неначе тінь, вислизнув вікном надвір. Я хотів був погнатися за ним, та його вже й слід запав. Взагалі, мені часто здається, що в кущах навколо дому хтось ховається, чатує, підглядає – надто вночі.

Я стараюсь виходити з дому якомога рідше, та все одно, мені здається, наче хтось риється в моїх паперах. Не раз я зауважував, що з моїх рукописів пропадають сторінки. Та минає кілька днів, і пропалі сторінки знов на місці. А ще часто буває, що я сам не впізнаю своїх рукописів, – так ніби я забув усе, що написав. А може, я так сильно змінююсь день одо одня, що вже не впізнаю себе в собі вчорашньому?

Я запитав Лотарію, чи вона вже прочитала ті мої книжки, що я їй був позичив. Вона сказала, що ще ні, бо, мовляв, не має під рукою електронно-обчислювальної машини. Вона пояснила мені, що правильно запрограмована ЕОМ може за пару хвилин прочитати будь-який роман і видати частотний список усіх наявних у тексті слів. – І я маю справу вже не з книжкою, а з готовим результатом її прочитання, – каже Лотарія. – Заощаджується море часу. Що ж бо є читання, як не реєстрація певних наскрізних тем, повторюваних форм і значень? Машина, прочитавши текст, видає частотний список усіх словоформ, і досить перебігти його очима, щоб скласти собі уявлення про те, які проблеми дана книжка ставить переді мною як критиком. Звісно, найчастіше в тексті зустрічаються різного роду сполучники, займенники, службові слова. Та їх можна не брати до уваги. Я зосереджуюся на словах, багатих значеннями, – саме вони дають нам найповніший образ книжки.

Лотарія принесла мені кілька романів, перепущених через машину й перетворених на частотні списки. – У романі, що складається з п’ятдесяти – ста тисяч слів, – сказала вона, – я б радила вам зразу звернути увагу на слова, що трапляються в тексті зо два десятки разів. От подивіться. Слова, що вжиті в тексті дев’ятнадцять разів:

варта, відповів, вмить, життя, зник, зуби, зараз, командир, кров, павук, перев’язь, побачити, повинен, разом, роби, ти...

– А це слова, що трапляються вісімнадцять разів:

вечір, гарний, досить, їхав, їли, картопля, кашкет, мертвий, минув, новий, поки, прийшли, точка, французи, хлопці...

– Ви, певно, вже самі бачите, про що тут ідеться? – каже Лотарія. – Нема сумніву, що це воєнний роман, з напруженою дією, з певною дозою насильства, написаний сухо і стисло. Розповідь дуже поверхова, усе лежить на долоні. Але для певности, щоб перевірити себе, треба глянути на слова з мінімальною частотністю (але максимальною значущістю). Наприклад, оці, що вжиті тільки один раз:

підвал, піджак, підземний, підірвали, підкопи, підлеглий, підлісок, підперезаний, підпілля, підпільник, підривний, підручний...

– Значить, не все тут таке поверхове, як здавалося. У книжці є щось потайне, щось приховане. Це і є той слід, яким повинен іти критичний дослідник.

Вона показує мені ще кілька аркушів із стовпчиками слів. – А це, зразу видно, вже зовсім інакший роман. Ось, прошу. Це слова, що зустрічаються в тексті від сорока до п’ятдесяти разів:

зробив, мало, наречений, Рікардо, свої (51), відповів, мати, перед, речі, стала, станція (48), весь, кілька, кімната, Маріо, один, одразу (47), день, здавалося, кому, пішов (46), повинен (45), відчувала, доки, рука, захотіла (43), вечір, Делія, дівчина, роки, долоня, ти, хто, Чечіна (42), вікно, майже, міг, один, повернулася, чоловік (41), бажає, себе (40) життя (39)

– Що скажете? Це явно про особисте життя: тонкі почуття, ледь зарисовані переживання героїв, скупий антураж, провінційна буденність... Для перевірки, глянемо на слова з частотністю одиниця:

загарбали, загорівся, зажерти, зажирілий, зала, замисел, затишний, здобути, здобувся, здурити, зіниця, злоба, змерзлий, змився, знизу...

– Ну от, картина ще більше прояснилася: бачимо і загальну атмосферу, і душевний стан героїв, і суспільне тло... Можемо переходити до третього роману:

Бог, волосся, гроші, згідно, перший, піти, плата, раз, тіло (39), борошно, вечір, вино, Вінченцо, готувати, дощ, лишатися, тому що, який-небудь (38), зелений (36), білий, встав, голова, груди, день, діти, зробив, машина, мертвий, навіть, нога, ну, плаття, поклав, отже, себе, солодкий, чорний, яйця (35)...

– Я б сказала, що це роман з плоті й крови, приземлений, трохи грубуватий. У нім нема психологічних тонкощів абощо, зате є неприхована чуттєвість, отой простонародний еротизм. Тут теж варто глянути на слова, вжиті один-єдиний раз. Ось, наприклад:

гамір, ганебний, ганебно, ганили, ганитиме, ганьба, ганьбив, ганьбила, ганьбилась, ганьбитимуть, ганьбування, ганусовий, гаплик, гаразд...[1]

– Бачите? Яскраво виражене почуття провини! Це дуже цінна вказівка. Від цього вже можна відштовхуватись, висувати робочі гіпотези... Що я вам казала? Метод простий, швидкий і ефективний.

Тепер мені не дає спокою думка про те, що Лотарія читає всі мої книжки таким-от чином. Тепер, перше ніж написати котресь слово, я уявляю, як мою книжку препаруватиме електронний мозок, як це слово буде живосилом вирване з свого місця і втиснуте в частотний список, поряд з іншими словами, бозна й якими. Я питаю себе, скільки разів я вже ужив цього слова, і відчуваю гнітючу відповідальність письма, яка ваготить над кожною буквою. Я намагаюся уявити, які висновки можна зробити з того факту, що я вжив це слово один раз або п’ятдесят разів. Може, ліпше його просто викреслити... Я пробую замінити його іншими словами, але жодне не витримує випробування електронною машиною... А може, замість книжок варто писати просто списки слів, розкладених за алфавітом, – творити лавину порізнених слів, в яких об’являтиметься невідома мені поки що істина. А тоді ці списки можна буде загнати в ЕОМ, запустити відповідну програму, – і машина видасть на гора готову книжку, мою книжку.

Вчора об’явилася й сестра тої Лотарії, що готує про мене доповідь. Без попередження, ніби випадково. – Мене звати Людмила, – заявила вона. – Я читала всі ваші романи.

Я був дуже здивований її візитові, бо ж пам’ятав, що вона воліє не знайомитися з авторами особисто. Та вона сказала, що її сестра дивиться на певні речі надто вузько. І після того, як Лотарія розповіла про свої бесіди зі мною, вона захотіла особисто пересвідчитись у моєму існуванні. Тим паче, що я, здається, відповідаю її образові ідеального письменника.

Кажучи її словами, ідеальний письменник – цей той, у якого книжки доспівають, «мов гарбузи на огудині». Вона проводила й інші образні порівняння з природними процесами, що повільно і неухильно роблять своє: з вітром, що насипає піщані надми, з осадовими нашаруваннями на дні моря, з річними кільцями, що наростають на стовбурі дерева. Та все це були образи письменницької творчости взагалі, а метафора з гарбузами стосувалася до мене особисто.

– Ви що, посварилися з своєю сестрою? – запитав я, відчувши в її голосі полемічні нотки, так наче, говорячи зі мною, вона сперечалася з кимсь третім.

– Ні, з одним нашим спільним знайомим, – відказала вона.

Без особливих зусиль я зумів вивідати всю підоплічку її візиту. Людмила – подруга чи то пак колишня подруга отого перекладача, Марани, для якого література чогось варта тільки тоді, коли творить химерні хитросплетіння, виверти, містифікації, пастки.

– А я, по-вашому, пишу не так?

– Я завжди думала, що ви пишете книгу так само, як ото кріт риє нору, як мурахи будують мурашник або бджоли – вулик.

– Не можу сказати, щоб ваші слова мені лестили, – відказав я. – Але, так чи так, сподіваюся, що зустрівшися зі мною віч-на-віч, ви не лишилися розчаровані. То як, я відповідаю тому уявленню, яке ви мали про Сайласа Фленнері?

– О, я не розчарована. Навпаки. Та не тому, що ви відповідаєте моїм уявленням, а тому, що ви звичайна, звичайнісінька людина, – як я й передбачала.

– Що, коли читаєш мої книжки, то складається враження, що їх автор – звичайна людина?

– Ну, розумієте... Романи Сайласа Фленнері мають у собі щось дуже характеристичне... Здається, наче вони постали задовго до того, як ви їх написали, і були просто дані вам в усіх своїх деталях... Вони немовби проходять крізь вас, послугуються вами як письменником, щоб з’явитися на світ, – зрештою, мусить же бути хтось, хто б їх написав... Я б дуже хотіла подивитися на вас, коли ви пишете, щоб пересвідчитися, чи воно справді так...

Мені мов ножа в серце встромили. Для цієї дівчини я є не що інше, як безлика пишуча сила, завжди готова перенести з обшару невираженого на письмо безмежний уявний світ, що існує незалежно від мене. Якби ж то вона знала, що я давно розгубив усе те, що вона мені приписує: у мене вже не лишилося ні виражальної сили, ні предмету для вираження.

– Що ви сподіваєтесь побачити? Я не можу писати, коли на мене дивляться... – відмагаюся я.

На її переконання, пояснює вона, істина літератури зводиться до самого лиш фізичного акту писання.

«Фізичний акт...» – ці слова крутяться в мене в голові, а за ними сотається довга низка образів, що їх я марно намагаюсь відігнати. – Існування з природи своєї фізичне, – мурмочу я, – ось бачите, я існую, я тут, перед вами, присутній фізично, як і ви... – і мене охоплює пекуча ревність, не до кого іншого, як до себе: до чорнильного духа, сівача крапок і ком, що написав романи, яких мені більше не написати. До автора, якому дозволено проникати в саму душу цієї дівчини, тоді як я-тутешній, я-теперішній відчуваю наростання фізичного пориву, далеко досконалішого за пориви творчі, а проте відділений від неї нездоланною стіною чорних клавіш і білого аркуша, вставленого в друкарську машинку.

– Спілкування можливе на різних рівнях... – починаю пояснювати я, підступаючи до неї впритул, – може, надто квапливо, надто рвучко, але в голові у мене вихориться вихор зорових і дотикових образів, і вони спонукують мене чимдуж долати все, що розділяє нас у просторі й часі.

Людмила відсахується, вивертається: – Що ви коїте, містере Фленнері? Це тут ні до чого! Ви щось не так зрозуміли!

Я розумів, що моїм рухам бракує елегантности і делікатности, та було вже пізно щось направити: мені не лишалося нічого іншого, як іти ва-банк. Я переслідував її навколо столу, говорячи щось неподобне й нікчемне (тепер я це прекрасно усвідомлюю), як-от: – Ви може думаєте, що я надто старий? Та я ще ого-го...

– Це все якесь непорозуміння, містере Фленнері, – каже Людмила й зупиняється, відгородившись від мене грубим томом Вебстерівського універсального словника, – я запросто могла б стати вашою коханкою, ви-бо чоловік люб’язний і виглядаєте ще нівроку. Та все це не має ніякого стосунку до того, про що ми з вами говорили... Це все ніяк не стосується до Сайласа Фленнері як автора, чиї романи я читаю... Як я вже казала, ви – це дві окремі особи, і в кожного з них свої стосунки з людьми. Я не сумніваюся, що ви – це саме ви і не хто інший. Та мене цікавите ви інші, той Сайлас Фленнері, що існує у творах Сайласа Фленнері незалежно від вас, який тут, переді мною...

Я витираю піт з чола. Сідаю. Щось у мене в середині наче обірвалося, пропало: може, моє «я», а може, вміст цього «я». Та хіба не цього я хотів? Хіба не такого знеособлення я прагнув?

Може, і Марана, і Людмила прийшли сказати мені одне й те саме: не знаю тільки, щастя це для мене чи прокляття. Чому вони прийшли саме до мене, та ще й у ту мить, коли моє «я» здавалося мені нестерпною тюрмою?

Тільки-но Людмила вийшла за двері, як я помчав по підзорну трубу, щоб знайти розраду в спогляданні дівчини на терасі. Та її там не було. У мене зародився сумнів: може це та сама дівчина, що кілька хвилин тому була в мене? Може, це вона й тільки вона корінь моїх проблем. А може, вони всі: Людмила, її сестра, отой перекладач – змовилися між собою, щоб завадити мені писати?

– Більше за все я люблю романи, – заявила мені Людмила, – що створюють ілюзію ясности і прозорости навколо клубка темних, жорстоких, викривлених людських стосунків.

Не знаю, до чого вона це сказала. Може, хотіла пояснити, що приваблює її в моїх романах, а може, давала зрозуміти, чого вона в них шукає і не знаходить.

Мені здається, головна характеристика Людмили – її ненаситніть: з дня на день її вподобання міняються, і зараз ці вподобання зумовлені виключно її тривожним настроєм. (А втім, коли вона була в мене сьогодні, то здається, геть не пам’ятала всього того, що сталося вчора).

– У підзорну трубу я бачу дівчину, що сидить на терасі одного з котеджів у глибині долини, – розповів я. – І я питаю себе, чи ті книжки, що вона читає, заспокійливі чи навпаки, тривожні?

– А як по-вашому, дівчина спокійна чи стривожена?

– Спокійна.

– Значить, вона читає тривожну книжку.

Я розповів Людмилі про дивні думки, що рояться в мене в голові з приводу моїх рукописів: що сторінки зникають, тоді знов з’являються, але вже не такі, як були. Вона сказала, щоб я мався на бачності: існує змова апокрифістів, яка розкинула свої щупальця по всьому світі. Я запитав її, чи головний організатор цієї змови – то, бува, не її колишний приятель.

– Змови завжди вимикаються з рук своїх організаторів, – ухильно відповіла вона.

Апокриф (з грецького ἀπόκρῠφος, – прихований, таємний): 1) первісно, про «таємні книги» певних релігійних сект; згодом, про тексти, що не визнаються за канонічні (в релігіях, що виробили канон богонадхненних писань); 2) про сумнівні твори, безпідставно приписувані певному автору чи певній епосі.

Це кажуть словники. Може, моє правдиве покликання – бути творцем апокрифів у всіх значеннях цього слова: бо писання – це завжди приховування чогось, що потім виходить на яв; бо істина, що може вийти з-під мого пера – наче осколок, відбитий потужним ударом від велетенської скелі й відкинутий кудись далеко-далеко; бо поза фальшивками в світі нема нічого певного.

Мені захотілося розшукати Гермеса Марану, щоб запропонувати йому спілку, – щоб на пару з ним заполонити апокрифами цілий світ. Та де він тепер? Повернувся в Японію? Я спробував поговорити про нього з Людмилою, сподіваючись вивідати в неї бодай щось конкретне. Згідно з її поясненнями, фальшивороманник тайкома орудує в тих краях, де багато плодовитих романістів, і маскує свої фальшивки між густою поростю автентичних романів.

– То він подався назад у Японію? – Та вона, здається, не вбачає ніякого зв’язку між цим типом і Японією. Вона стверджує, що таємна база, звідки підступний перекладач снує павутину своїх фальшивок, лежить на протилежному кінці світу. Сліди Гермеса Марани губляться десь у передгір’ях Анд, – звідти-бо прийшли його останні послання. У кожному разі, Людмилу цікавить тільки одне: щоб він тримався від неї якомога далі. Вона була приїхала сюди, в гори, щоб заховатися від нього. А тепер, коли він далеко, можна вертатися додому.

– Тобто ви скоро їдете? – питаю я її.

– Завтра вранці, – заявляє вона.

Ця звістка справила мені тяжкий смуток. Зненацька я відчув, що геть самотний.

Я ще раз порозмовляв із спостерігачами летючих тарілок. Цим разом вони самі прийшли до мене, щоб перевірити, чи я бува не написав отої книжки, надиктованої від інопланетян.

– Ні, але я знаю, де можна цю книжку знайти, – сказав я, беручи в руки підзорну трубу. Мені вже давно спало на думку, що інопланетна книжка – це та сама книжка, яку читає дівчина в шезлонгу.

Однак на терасі нікого не було. Розчарований, я обдивився в підзорну трубу цілу долину, аж раптом помітив чоловіка в міському вбранні, що сидів на вершечку скелі й зосереджено читав. Він трапився мені на очі так доречно, що мимоволі напрошувалась думка про втручання інопланетних сил.

– Ось та книжка, яку ви шукаєте, – сказав я спостерігачам НЛО, подавши їм підзорну трубу і показавши в бік незнайомця.

Один за одним вони прикладали око до об’єктива, а тоді перезирнулися, подякували й пішли геть.

До мене завітав Читач. Він був страшенно схвильований, бо виявив два примірники моєї книжки, «У мереживі...», що зовні були однаковісінькі, але містили два зовсім різні романи. В першому йшлося про якогось професора, що не зносив звуку телефонних дзвінків, а в другому про мільярдера, що збирав колекцію калейдоскопів. На жаль, Читач не міг нічого більше розповісти про ці книжки, ба навіть показати їх мені, бо перше ніж він встиг їх дочитати, їх у нього вкрали. Що цікаво, друга книжка була вкрадена менш як за кілометр звідси.

Він іще сам не оговтався після цього дивного випадку. Він розповів, що перед тим, як зайти до мене додому, він хотів пересвідчитися, чи я вдома, а заодно й прочитати ще пару сторінок отої книжки, щоб можна було ґрунтовніше її обговорювати. Отож він сів із книжкою в руках на вершечку скелі, звідки можна було стежити за моїм котеджем. Та тут його зненацька оточила група божевільних, що кинулися видирати в нього книжку. А видерши, влаштували навколо неї щось на зразок священнодійства: один із них тримав її високо над головою, а решта дивилися на неї з побожним трепетом. Тоді, незважаючи на Читачеві протести, вони бігцем попрямували в ліс, прихопивши з собою і книжку.

– Ця долина аж кишить різними сумнівними типами, – сказав я йому, намагаючись його заспокоїти. – Не думайте більше за цю книжку. Вона не варта того, щоб за нею жалкувати. То була фальшивка, сфабрикована в Японії. Щоб нажитися на популярності моїх романів у цілому світі, одна японська фірма безсоромно фабрикує книжки з моїм ім’ям на палітурці. На ділі ці їхні книжки – банальний плагіят. Вони беруть твори маловідомих японських романістів, що колись уже друкувалися, але не мали попиту й були пущені на макулатуру, – і видають їх за романи Сайласа Фленнері. Провівши власне розслідування, я вивів цих шарлатанів на чисту воду. Адже тут постраждав не тільки я, а й безіменні японські автори.

– Скажу чесно, той роман, що я почав був читати, справляв непогане враження, – зізнається Читач. – І мені прикро, що не вдалось дочитати його до кінця.

– Коли вже вам на цьому так розходиться, можу назвати вам його, так би мовити, першоджерело. По суті, це японський роман, що в ньому плагіятори замінили японські назви та імена персонажів західними. Первісно він називався «На килимі з листя, залитому світлом місяця» і належав перу Такакумі Ікоки, автора, що й не кажіть, вельми поважного. Щоб якось компенсувати вам вашу втрату, я можу подарувати вам англійський переклад цього твору.

Я взяв книжку, що лежала в мене на столі, і вручив йому, попередньо вклавши її в паперовий пакет, щоб у нього не було спокуси розгорнути її прямо зараз. Бо ж розгорнувши її, він би зразу побачив, що книжка ця не має нічогісінько спільного ні з «Мереживом перехрещених ліній», ні з жодним іншим моїм романом, чи то справжнім, чи апокрифічним.

– Що хтось підробляє романи Сайласа Фленнері, я й сам уже здогадався, – каже Читач. – Я дуже скоро зрозумів, що один з двох романів фальшивий. Але як щодо другого?

Мабуть, із мого боку було б нерозсудливо звіряти цьому чоловікові свої тривоги та клопоти, тому я спробував оджартуватися: – Єдині книжки, що я визнаю за свої, – це ті, що я тільки лаштуюся написати.

Читач поблажливо всміхнувся, а тоді знову споважнів і мовив: – Пане Фленнері, я знаю, хто за всім цим стоїть: то не японці, а такий собі Гермес Марана. Він затіяв усе це з ревнощів до одної дівчини. Ви її знаєте – її звати Людмила Віпітено.

– То чого ж ви прийшли сюди, до мене? – відказую я. – Ідіть до цього добродія і в нього з’ясовуйте, що і як. – У мене зародилася підозра, що між Читачем і Людмилою є якийсь зв’язок, і цього вистачило, щоб я враз заговорив із ним сухим, непривітним тоном.

– Нічого іншого мені й не лишається, – погодився Читач. – Я оце маю їхати в відрядження якраз у ті краї, де він тепер промишляє, в Південну Америку. Буде нагода розшукати його й роставити всі крапки над «і»...

Я не став казати йому, що, за моїми відомостями, Гермес Марана працює на японців, і центер фабрикування апокрифів теж у Японії. Мене цікавило одне: щоб цей настира був якомога далі од Людмили. Тож я порадив йому чимскоріш рушати за океан і не шкодувати часу й сил на пошуки перекладача-привида.

Читача переслідує якийсь дивний фатум. Він розповів мені, що уже довший час не може дочитати жодного роману. Кожного разу щось та й змушує його перервати читання, тільки-но розпочавши.

– Може, романи трапляються нудні, – припускаю я, як завжди сповнений песимізму.

– Навпаки, я мушу переривати читання саме тоді, коли воно стає по-справжньому захопливим. Я нетерпляче чекаю нагоди дочитати недочитане. І от, коли я врешті знаходжу той роман, який почав був читати, виявляється, що це геть інша книжка.

– ...ще нудніша, за попередню... – додаю я.

– Ні, ще захопливіша. Але й цю книжку мені не вдається дочитати. І так знов і знов.

– Ваш випадок вселив у мене надію, – кажу я. – Зі мною все навпаки. Дуже часто, беручи в руки свіжовиданий роман, я бачу, що цю саму книжку я читав уже сотні разів.

Я довго розмірковував над своєю зустріччю з Читачем. Може, він читає книжки так напружено, що з перших сторінок висотує всю суть роману, і на всі наступні сторінки уже нічого не лишається. Зі мною буває щось подібне, коли я пишу: останнім часом усі романи, що я беруся писати, вичерпуються вже на самому початку, так наче я уже на перших сторінках сказав усе, що мав сказати.

У мене з’явилася думка написати роман, що складався б із самих тільки початків романів. Героєм роману міг би бути Читач, якому ніяк не вдається дочитати розпочату книжку. Читач купує новий роман А автора Х. Та виявляється, що примірник бракований, і Читачеві вдається прочитати тільки сам початок... Він іде назад у книгарню, щоб поміняти книжку...

Я міг би писати цей роман від другої особи: ти, Читачу... В романі могла б фігурувати ще й Читачка, перекладач-фальшувальник, старий письменник, що веде щоденника на зразок мого...

Правда, мені б не хотілося, щоб Читачка, рятуючись од Фальшувальника, опинилася в Читачевих обіймах. Я зробив би так, щоб Читач вирушив слідами Фальшувальника кудись на самісінький край світу, і Письменник залишився б сам-на-сам із Читачкою.

Звісно, без жіночого персонажа в Читачевих блуканнях не було б іскорки, інтриги: треба, щоб на шляху йому трапилась іще якась жінка. У Читачки могла б бути сестра...

І справді, здається, що Читач готується їхати геть. З собою він бере «На килимі з листя, залитому світлом місяця» Такакумі Ікоки, щоб було що почитати в дорозі.

НА КИЛИМІ З ЛИСТЯ, ЗАЛИТОМУ СВІТЛОМ МІСЯЦЯ

Листя ґінко осипалося з гілок дрібним дощем і рясно всіювало моріжок жовтими цятками. Ми з паном Окедою простували стежкою, мощеною гладкими річковими каменями. Я зізнався йому, що мені хотілося б відокремити чуттєвий образ кожного окремого листочка ґінко від усіх інших образів, і я запитую себе, чи це можливо. Пан Океда відказав, що цілком можливо. Міркування, від яких я відштовхувався і які пан Океда визнав за слушні, були такі: Коли з дерева ґінко зривається один-однісінький жовтий листочок і падає на траву, то враження, яке дістає той, хто дивиться на нього, – це враження окремо взятого жовтого листочка. Коли з дерева падає два листочки, наше око стежить за тим, як вони кружляють на лету, то наближаючись, то віддаляючись один від одного, мовби два метелики, що граються навзаводи і плавом спускаються на траву, – один тут, другий там. Так само з трьома, з чотирма, навіть із п’ятьма листочками. Однак із зростанням числа листочків враження, що відповідають кожному з них, зливаються в одно й породжують складний чуттєвий образ: образ беззвучного дощу, або (коли подих вітру сповільнить їх лет) жовтих крил, розпростертих у польоті, або (коли опустити погляд додолу) насіяних невидимою рукою світляних плямок. Не втрачаючи ні крихти з цих приємних узагальнених вражень, я хотів би схопити осібний, не змішаний з іншими образ кожного листочка, стежити за його повітряним танцем з тої самої миті, коли він потрапляє в поле зору, і аж до самого його приземлення на трав’яний килим. Ухвальні слова пана Океди заохотили мене глибше застановитися над проблемою. Мабуть, – додав я, розглядаючи форму листочків ґінко, маленьких жовтих віялець із зазубреними краями, – можна домогтися й того, щоб у враженні від кожного листочка виокремити чуттєвий образ кожної його часточки. На це вже пан Океда не сказав нічого. Уже не раз його мовчання служило мені пересторогою проти поквапливих суджень, на шляху до яких я перескакував цілий ряд іще не випробованих логічних ступенів. Зробивши належні висновки з цієї науки, я зосередився на тому, щоб ловити найтонші нюанси вражень у ту саму мить, коли вони проявляються, – коли їх чистота іще не розчинилася в круговерті перемішаних відчуттів.

Макіко, найменша донька пана Океди, прийшла подати нам чай. У її стриманих, скутих рухах була ще якась дитяча незграбність. Коли вона схилилася, я побачив на її заголеній потилиці, – під волоссям, зачесаним догори, – ніжний чорний пушок, що збігав донизу впродовж лінії хребта. Я зосереджено дивився на неї, аж раптом відчув, що пан Океда свердлить мене пильним і незворушним поглядом. Певно, він зрозумів, що я випробовую своє уміння виокремлювати й розчленовувати враження не де, як на потилиці його дочки. Я не відвів очей – може тому, що враження од цього ніжного пуху на світлявій шкірі геть заполонило мою свідомість, а може тому, що пан Океда міг би легко спрямувати мою увагу в інше річище, – досить було кинути яку-будь фразу, – але чомусь не зробив цього. Так чи так, Макіко дуже скоро закінчила розливати чай і хутко підвелася. Зліва над губою я помітив у неї родимку, і це на мить воскресило в свідомості попередні відчуття та враження, які, втім, швидко згасли. Макіко раз-по-раз стривожено позирала на мене, а тоді потуплювала очі додолу.

Пополудні трапилося щось, що нелегко витерти з пам’яті, хоча я чудово розумію, що як розказати про цей випадок комусь іншому, все це може здатись звичайною дурничкою. Ми з пані Міяґе та Макіко гуляли берегом ставка. Пан Океда йшов попереду сам-один, спираючись на довгий ціпок, виточений з білого клена. Посеред озера розпустилися дві м’ясисті водяні лілії, що цвітуть саме восени, і пані Міяґе забажала, щоб я зірвав їх – одну для неї, а одну для доньки. Обличчя в пані Міяґе було, як усе, хмуре й трохи втомлене; на нім застиг той вираз камінної впертости, який давав підставу запідозрити, що в своєму непростому подружньому співжитті з паном Окедою – про яке ходило стільки поголосок – вона далеко не завжди грала роль жертви. Ба й справді, бачивши холодну відчуженість пана Океди і норовисту рішучість його жінки, важко було сказати, хто з них мав би узяти гору. Що ж до Макіко, то з її лиця не сходив вираз тої безтурботної веселости, яку декотрі діти, зростаючи серед гострих родинних суперечок, протиставляють своєму оточенню як захисток і оборону, і яку вона зберегла аж до юних літ, щоб тепер протиставити її цілому світові чужих, сховавшись від них за стіною терпких швидкоплинних радощів.

Опустившися навколішки на прибережному камені, я простяг руку й ухопив стебло ближньої лілії, а тоді легесенько, стараючись не обірвати, потяг його до себе, щоб уся рослина підпливла до берега. Пані Міяґе та її дочка так само опустилися навколішки й наготувалися зривати квіти, тільки но вони опиняться на віддалі руки. Берег ставу був низький і похилий. З обережности, щоб бува не зісковзнути в воду, вони трмалися позаду: одна простягла руку справа од мене, друга – зліва. Раптом я відчув дотик нижче лопаток, де починаються ребра, а точніше, два дотики, один з лівого, а один з правого боку. З боку панни Макіко дотик був пружний, аж пульсуючий, а з боку пані Міяґе – делікатно-закрадливий, наче погласкування. Я здав собі справу з тої дивної і водночас приємної обставини, що в одну й ту саму мить мене торкнувся лівий сосок дочки і правий сосок її матері, і що я повинен зібрати в кулак усі сили, щоб не перервати цього випадкового дотику й проаналізувати ці два одночасні відчуття, виокремивши й зіставивши присутні в них сугестивні моменти.

– Розсуньте листя, – мовив пан Океда, – і лілії самі припливуть вам до рук. – Він стояв у повен зріст за нашими спинами, в той час як ми троє намагались дотягнутися до квітів. У нього в руках був довгий ціпок, яким він без труду міг би підштовхнути лілію ближче до берега; натомість він обмежився тим, що дав обом жінкам оцю пораду, яка тільки подовжила контакт їхнього тіла з моїм.

Дві лілії були майже в руках пані Міяґе та панни Макіко. Я одразу зміркував, що в той момент, коли вони потягнуться вперед, обриваючи стебло, я зможу, відвівши правий лікоть, а тоді швидко притиснувши його до боку, затиснути під пахвою маленьку, тугу грудь панни Макіко. Але радощі від успішного заволодіння ліліями внесли замішання в порядок наших рухів, і моя права рука захопила тільки порожнечу. Натомість ліва рука, відпустивши стебло й подавшись назад, опинилася на лоні пані Міяґе, яка, здавалося, тільки цього й чекала і мало що не тулилася до моєї руки. По її тілу пробіг податливий дрож, який умить передався й мені. В цю мить сталося щось, що потім обернеться геть непередбаченими наслідками. Та про це згодом.

Коли ми знову попрямували під дерево ґінко, я зауважив панові Океда, що у спогляданні листопаду важить не стільки сприйняття кожного окремого листочка, скільки простір між листочками, та порожнеча, що їх розділяє. Мені здавалось, я збагнув одну важливу річ: брак відчуттів з більшої частини чуттєвого поля є конечна умова зосередження чуттів на конкретній точці простору й часу, так само як музику можна слухати тільки в тиші, бо тільки на фоні тиші можна розрізняти окремі ноти.

Пан Океда сказав, що у випадку такого відчуття, як дотик, це, безперечно, правда. Мене дуже здивувала його відповідь, бо звіряючи йому свої міркування щодо листя, я й справді мав на думці дотик тіла його жінки та його дочки. А пан Океда й далі вів мову за відчуття дотику, та ще й так природньо, наче було абсолютно ясно, що я мав на увазі саме це й нічого іншого.

Щоб повернути розмову в інше річище, я спробував провести порівняння з читанням роману, в якому плавний, повільний хід розповіді, що ведеться в нарочито приглушених тонах, служить для увиразнення витончених, рафінованих відчуттів, до яких автор хоче привернути читачеву увагу. Однак у випадку з романом треба мати на увазі, що послідовності фраз відповідає певна послідовність одиничних відчуттів, хай то простих чи зложених, тоді як зір або слух дає змогу одночасно сприймати незмірно багатші, множинні відчуття. Сприйнятливість читача до тих відчуттів, які повинен викликати в нього роман, дуже обмежена: По-перше, читання часто-густо буває побіжне й неуважне, і читач не фіксує або відкидає певну кількість сигналів і значень, захованих у тексті. А по-друге, завжди є щось істотне, що не вкладається в рамки писаного слова; ба більше, тих речей, які роман замовчує, незмінно більше, аніж тих, про які в ньому сказано, і тільки оманливі відблиски написаного створюють у нас ілюзію, начебто ми читаємо і те, чого не написано. На всі ці мої розважання пан Океда відповів мовчанкою, як це він робить завжди, коли я говорю надто багато і в підсумку заплутуюсь, не можу виборсатися із плетива своїх розумувань.

Після того я частенько опинявся наодинці з двома дамами, бо пан Океда постановив особисто завершити ті бібліотечні досліди, що досі становили головний із моїх обов’язків, а мені велів, натомість, попрацювати у нього в кабінеті, впорядковуючи його величезний архів. Я небезпідставно побоювався, що пан Океда прознав про мої бесіди з професором Кавасакі і здогадувався про мій намір покинути його школу, щоб зблизитися з академічними колами, які в майбутньому могли забезпечити мені кар’єру. Справді, мені не варто було надто довго залишатися під інтелектуальною опікою пана Океди. Я розумів це з тих саркастичних уваг, які чув од асистентів професора Кавасакі, – бо ж їм, на відміну від моїх однокурсників, ніхто не боронив цікавитись іншими галузями й течіями думки. Я не сумнівався: пан Океда хоче тримати мене в чотирьох стінах, щоб я бува не відбився від рук, щоб загальмувати в мені розвиток незалежного мислення. Так само він поводився і з іншими своїми учнями, – вони вже докотилися до того, що назирають одне за одним і ловлять одне одного на найменших єресях супроти беззаперечного авторитету вчителя. Мені треба було чимскоріш відважитися на рішучий крок і розпрощатися з паном Окедою. І якщо я не спішив реалізовувати цього свого наміру, то тільки тому, що вечори в його домі – за відсутности самого пана Океди – викликали в мене якесь приємне піднесення, яке, втім, не надто сприяло роботі.

Ба й справді, робота мені не клеїлась. Я шукав будь-якої приключки, щоб вийти до іншої кімнати, де я міг би стріти Макіко, застукавши її за якимись буденними справунками. Але частіш мені зустрічалася пані Міяґе, і я збував час у її товаристві, бо з матір’ю нагоди для бесід – здебільшого злосливо-жартівливих, густо приправлених гіркотою, – траплялися багато частіше, ніж із дочкою.

Вечорами, коли ми сиділи навколо казанка з киплячим сукіякі, пан Океда вдивлявся в наші обличчя так, наче на них були написані всі наші секрети, вся та мережа різноманітних, але взаємопов’язаних бажань, що в ній я заплутався, але не хотів визволятися, не задовольнивши усіх цих бажань одне по одному. Тож я тиждень за тижнем відтягував своє розставання з паном Окедою та не надто вдячною роботою без ніякої кар’єрної перспективи і поволі усвідомлював, що то він, Океда, і є тою сіттю, яка тримає мене і дедалі тугіше мене обплутує.

Осінь була ясна й погожа. Одного разу, коли близилась листопадова повня, я говорив із Макіко про те, що місяць варто споглядати не інакше, як крізь віття дерев. Я доводив, що на галявині під ґінко місячне світло, відблискуючи на килимі з опалого листя, зависає непорушною хмарою сяєва. Я казав це не без задньої думки: тої ночі я хотів призначити Макіко побачення під деревом ґінко. Дівчина відказала, що багато краще місце – озеро, бо восени, в цю холодну, суху пору, місяць віддзеркалюється на поверхні води значно чіткіше, ніж літом, коли над плесом здіймаються густі випари.

– Гаразд, – поквапливо згодився я. – Я чекаю не дочекаюсь, коли ми з тобою будемо удвох, на березі, дивитися, як сходить місяць. Тим паче, – додав я, – що озеро будить у мене приємні спогади.

Може, коли я вимовляв ці слова, дотик її грудей надто виразно вималювався у мене в пам’яті, а може голос мій був надто схвильований, – і вона насторожилася. Так чи так, Макіко насупила брови й замовкла. Запанувала якась ніяковість, що грозила перевати мої любовні фантазії, і щоб розвіяти її, я мовчки розтулив і стулив рота, немовби кусаючи. Макіко інстинктивно відсахнулася, і я побачив на її обличчі вираз гострого болю, так наче її й справді вкушено у ніжне місце. Та вона хутко опанувала себе і вийшла з кімнати. Я подався за нею.

Пані Міяґе була в сусідньому покої. Вона сиділа долі на маті й лагодилася складати екібану з осінніх квітів та гілочок. Я брів, наче сновида, і зауважив її коло своїх ніг саме вчасно, щоб не налетіти на неї і не настоптати її гілля. Поведінка Макіко викликала в мене раптове душевне збуренн, і пані Міяґе не могла не побачити, в якому я стані, бо ж я йшов наосліп, мов шалений. Так чи так, а вона, не підводячи очей, помахала на мене квіткою камелії, яку саме збиралась розмістити в вазі, – так ніби хотіла мене вдарити або відштовхнути ту частину мене, що нависала над нею, а може просто загравала, провокувала, спокушала мене цими ударами-пестощами. Я схилився і простяг руки перед собою, щоб бува не збурити акуратно розставлене листя й квіти; вона в цей час, нахилившись уперед, також поралася із гілками. І тут моя рука помилково опинилася в неї за пазухою, між кімоно і голим тілом пані Міяґе, і я зрозумів, що стискаю її ніжну, теплу, трохи довгасту грудь, а її рука, яку вона просунула між гілками кейякі (що зветься в Европі кавказьким в’язом, – прим. перекл.), одночасно дотягнулася до мого прутня, вхопила його делікатно, але впевнено, і почала добувати його з-під одежі, як ото оголяють гілку, обчімхуючи з неї листя.

Груди пані Міяґе викликали в мене певний інтерес. Не так, може, самі груди, як віночок зернястих пимпочок, більших і менших, що всіювали досить широкий темний ореол навколо соска: по краях вони були рясніші, але поодинокі траплялися й на самому вершечку. Мабуть, кожній з цих пимпочок відповідали певні більш або менш гострі відчуття, що формували чуттєвість пані Міяґе. Це можна було перевірити, піддаючи кожну з них легенькому, максимально локалізованому натискові тривалістю приблизно в одну секунду і спостерігаючи за реакцією: прямою, тобто тремтінням самого соска, і непрямою, тобто загальною поведінкою пані Міяґе. Варта уваги була й моя власна реакція, бо між моєю і її чуттєвістю явно встановився певний взаємозв’язок. Цей делікатний дослід я виконував не тільки пучками, а й прутнем, яким я пестив її груди, торкаючись їх плавними круговими рухами, – добре що позиція, в якій ми двоє опинилися, сприяла контактові цих наших зон, кожна по-своєму ерогенних, а пані Міяґе з задоволенням уступала, допомагала мені й владно керувала моїми рухами. Треба ще зважити, що на шкірі прутня, а надто його потовщеного, опуклого вершечка, є точки й ділянки особливої чутливости, дотик до яких може викликати граничну насолоду, приємність, сверб чи навіть біль, але так само й точки та ділянки мало або й зовсім нечутливі. Випадковий або планомірний контакт чутливих і надчутливих нервових закінчень, моїх і її, породжував цілу гамму найрозмаїтіших вражень, що їх упорядковування й аналізування було для нас обох непростою, кропіткою справою.

Ми цілком поринули в це діло, аж раптом за розчиненими дверима з’явилася постать Макіко. Очевидно, дівчина чекала, що я поженуся за нею, а тепер прийшла подевитися, чому я забарився. Вона одразу збагнула, що діється, і вмить зникла, та я все ж устиг зауважити, що вбрана вона була вже по-іншому: тепер замість обтислого светра на ній був шовковий халат, скроєний, задавалося, з таким обрахунком, щоб бути повсякчав розхристаним, щоб розперезуватись без найменшого опору, даючи вихід тому, що нуртує під ним, щоб зісковзувати вниз по її гладенькій шкірі, подаючись перед першим же натиском того бажання доторкнутися, якого не могла не збуджувати її гладесенька шкіра.

– Макіко! – закричав я. Я хотів пояснити їй (хоч, правду кажучи, і сам не знав, з чого почати), що те становище, в якому вона застала мене з своєю матір’ю, зумовлене випадковим збігом обставин, який звів на хибний шлях моє пожадання, спрямоване єдино тільки на неї, на Макіко, пожадання, яке цей халат – чи то вже розстібнутий, чи в очікуванні, коли його розстібнуть – роздмухав і розогнив, якому він одверто потурав, так що коли панна Макіко стояла в мене перед очима, а пані Міяґе торкалася моєї шкіри, мене геть опанувала млость і сласність.

Пані Міяґе, мабуть, усе зрозуміла, бо, схопивши мене за плечі, повалилася разом зі мною на циновку і, звиваючись усім тілом, притулила свою вогку, хватку щілину до мого прутня, який одразу ж засмоктало досередини, наче медичною банкою, а її худі ноги обвили мені стегна. Вона була напрочуд гнучка й рухлива: її ноги в білих бавовняних підколінках схрестилися в мене на крижах, стиснувши мене, мов лещата.

Мій оклик до Макіке не лишився непочутий. За паперовою перегородкою дверей зарисувався силует дівчини: вона опустилася навкарачки, витягла голову, визирнула з-за одвірка і, тяжко дихаючи, розтуливши вуста, широко розплющивши очі, з повабом і огидою стежила за нашими здриганнями. Та вона була не сама. По той кінець коридору в дверях непорушно стояла чоловіча постать. Не знаю, як довго пан Океда там стояв. Він пильно спостерігав – не мене чи свою жінку, а дочку, що дивилась на нас. В його холодних очах, у вигині його стиснутих уст відбивалося любовне томління пані Міяґе, віддзеркалене в очах його дочки.

Він бачив, що я його бачу, але не поворухнувся. Тої миті я зрозумів, що він не спинятиме мене, не прожене мене із свого дому, ніколи не згадає мені за цей випадок ані за інші подібні випадки, що могли б повторитися ще не раз. Та ще я зрозумів, що це потурання не дає мені ніякої влади над ним і нітрохи полегшує тягар моєї від нього залежности. То була таємниця, яка зв’язувала мене з ним, але не його зі мною:

Що ж мені було робити? Я був приречений дедалі більше заплутуватися у плетиві непорозумінь, бо тепер Макіко вважатиме мене за одного з численних коханців своєї матері, а Міяґе знає, що на умі в мене була тільки її дочка, і вони обоє жорстоко на мені помстяться. А в академічних колах почнуть ширитися плітки. Мої злосливі однокашники, завжди готові – хоч би й найпідлішим чином – посприяти планам свого вчителя, почнуть розпускати наклепницькі чутки про те, ради чого я так засиджуюся в домі Океди, і геть знеславлять мене в очах університетських викладачів, що з їх допомогою я мав надію видобутися з свого теперішнього становища.

Та попри всі тривоги, викликані цими обставинами, мені вдавалось зосередитися й розділити загальне відчуття мого прутня, затиснутого в лоні пані Міяґе, на часткові відчуття окремих точок, моїх та її, що зазнавали більшого або меншого натиску внаслідок моїх ковзних рухів і її судомних здригань. Моя зосередженість, крім іншого, допомагала мені розтягнути той стан, що уможливлював такого роду спостереження, і сповільнити наближення завершального піку, виокремлюючи численні моменти нечутливости або часткової чутливости, що, знов, давали змогу належно оцінити раптові сласні пориви, непередбачуваним чином розкидані в просторі й часі.

– Макіко! Макіко! – у знемозі шептав я на вухо пані Міяґе, гарячково стараючись поєднати ці моменти надчутливости з образом її дочки і широкою гамою непорівнянних у своєму розмаїтті відчуттів, що, як мені здавалося, Макіко могла б у мене викликати. А щоб не втратити самовладання, я думав про те, як увечері буду описувати всі ці відчуття панові Океді: дощ із листя ґінко характеризується тим, що в кожний момент часу кожний листочок перебуває на іншій висоті, ніж інші, а отже порожній, невідчувальний простір, що служить за тло для зорових відчуттів, можна розділити на безліч рівнів, на кожному з яких кружлятиме один-однісінький листочок.