Якщо подорожній одної зимової ночі

ХІ

Пора, читачу, щоб твоє бурхливе плавання завершилось, нарешті, в тихій гавані. Яка пристань буде для тебе безпечніша й миліша од великої бібліотеки? Мабуть, вона є і в тому місті, звідки ти подався був у мандри і куди повернувся після навколосвітньої подорожі від одної книжки до іншої. Тепер у тебе жевріє надія, що всі десять романів, які вислизнули тобі з рук, знайдуться там, у бібліотеці.

І от тобі випала вільна днина без зайвих клопотів. Ти йдеш до бібліотеки, риєшся в шухлядках каталогу, -- і ледве стримуєш радісний крик, точніше, десять криків, бо всі ті автори й книжки, що ти шукав, справно зареєстровані в картотеці.

Ти заповнюєш бланк замовлення і здаєш його бібліотекарю. За якийсь час тобі кажуть, що в каталозі, мабуть, помилка з шифром, що замовленої книжки не знайшлося, але вони ще пошукають. Ти відразу замовляєш другу: тобі кажуть, що вона на руках, але не можуть з’ясувати, кому й коли її видали. Третю книжку саме віддали в оправу, і буде вона аж за місяць. Четверта зберігається у книгосховищі, яке цими днями закрили на ремонт. Як не одне, то друге, – але всі книжки, що ти замовляєш, виявляються недоступними.

Поки бібліотекарі далі провадять свої пошуки, ти терпеливо ждеш, сидячи за столом разом із іншими, щасливішими читачами, заглибленими в своє читання. Ти витягуєш шию наліво й направо, щоб підзирнути в чужу книжку: ануж один із них читає саме ту, що ти шукаєш.

Очі читача, що сидить перед тобою, замість упертися в розгорнуту книжку, яку він тримає в руках, блукають десь у просторі. Однак їх погляд зовсім не розсіяний: рухам блакитних зіниць товаришить напружена зосередженість. Раз-по-раз ваші погляди перетинаються. І от одної миті він заговорює з тобою, а точніше, починає говорити в порожнечу, хоча звертається, безперечно, до тебе.

– Не дивуйтеся, що я весь час блукаю поглядом не знати де. Це я так читаю. Фактично, тільки так я можу мати якусь користь із читання. Коли книжка мені справді цікава, то досить мені прочитати пару рядків, як мій розум, захоплений якоюсь думкою, що навіяв текст, якимось почуттям, питанням, образом, пускається берега й починає стрибати від думки до думки, від образу до образу, спрямовуючи мене дорогою фантазій і розмірковувань, яку я мушу пройти до кінця і яка заводить мене так далеко, що книжка зникає ген за обрієм. Читання як стимул мені конче потрібне, і то не абияке чтиво, а щось вартісне, дарма що з жодної книжки мені не вдається прочитати більше, як кілька сторінок. Утім, навіть ці кілька сторінок відкривають переді мною цілі всесвіти, яких мені не зглибити за все життя.

– Я вас чудово розумію, – пристає до розмови другий читач, повертаючи до тебе восково-бліде лице з розчервонілими від читання очима. – Читання з істоти своєї переривчасте і фрагментарне. Скажу більше: сам об’єкт читання являє собою сукупність точок, матерію розпилену і розсіяну. На безкраїх просторах написаного увага читача схоплює найменші елементи: словосполуки, метафори, синтаксичні структури, логічні пов’язання, лексичні особливості, – і виявляє в них силу-силенну напрочуд концентрованих значень. Це як елементарні частинки: вони становлять ядро твору, а навколо нього обертається все решта. Або як вікнина в осередді виру, що всмоктує і поглинає швидкий потік. У цих вузеньких просвітах зблискують ледь помітні спалахи тої істини, яку хоче донести до нас книга, в них проступає глибинна сутність твору. Міфи й таїнства складаються з крихітних недотикальних зернин, що назбирувались віками, як ото збирається пилок на лапках у метелика. Тільки той, хто сповна це зрозуміє, може сподіватися на одкровення й осяяння. Тому-то я, – на відміну від вас, добродію, – не можу ні на мить відвести погляд від друкованих рядків. Я не маю права відволікатися, щоб часом не проґавити якийсь дорогоцінний натяк або навід. Щоразу, коли я натикаюсь на один із таких згустків значення, я мушу копати ще глибше й глибше, щоб перевірити, чи цей самородок, бува, не приведе мене до золотої жили. Тому для мене читання не має кінця: я перечитую книжки знов і знов, шукаючи між складками фраз потвердження своїм новим відкриттям.

– Я теж відчуваю потребу перечитувати те, що вже колись читав, – каже третій читач. – Та щоразу, коли я щось перечитую, мені здається, що це нова книжка і що я читаю її вперше. Може, то я змінююсь і бачу в книжці речі, яких раніше не помічав? А може читання – як рівняння з багатьма змінними, а тому його результат ніколи не буває такий самий? Щоразу, коли я хочу оживити почуття, що викликала в мене книга, я дізнаю безлічі нових і несподіваних вражень, але не можу повернути тих, давніх. Іноді мені здається, що в проміжках між читанням і перечитуванням я роблю певний поступ: наприклад, глибше проникаю в дух тексту або, навпаки, збільшую критичну дистанцію. Та частіше я просто нагромаджую в пам’яті враження від різних прочитань тої самої книги: захоплені, прохолодні, неприязні, що розкидані в часі без ніякої перспективи, не пов’язані між собою ніякою ниткою. Тому я дійшов висновку, що читання – це діяльність безпредметна. Точніш, її властивий предмет – це вона сама. А сама книжка – тільки допоміжний засіб або й просто зачіпка.

Тут до розмови долучається четвертий читач. – Я можу погодитися, що всяке читання глибоко суб’єктивне, але не в тому відосередковому сенсі, який ви вкладаєте в ці слова. Кожна нова книжка, яку я читаю, стає сторінкою тої єдиної, всеохопної книги, яка є сумою всіх книг, що я прочитав. Утім, це не так просто: щоб стати частиною цієї узагальненої книги, кожна конкретна книжка повинна зазнати перетворення, вступити у зв’язок із тими, які я прочитав раніше, ставши їх потвердженням, розвитком, спростуванням, тлумаченням або хоч би приміткою до них. Я роками приходжу в цю бібліотеку і досліджую її том за томом, шафа за шафою, а проте я міг би легко довести вам, що весь цей час я тільки й роблю, що читаю одну-однісіньку книгу.

– Так само й для мене всі прочитані книжки – це шлях до одної-єдиної книги, – каже п’ятий читач, визираючи з-за купи грубих томів. Але цей шлях іде назад у часі, цю єдину книгу я бачу тільки в своїх спогадах. То була історія, що передувала всім іншим історіям. У всіх історіях, що я тепер читаю, я чую її далеке відлуння, та воно згасає ще до того, як я встигну в нього вслухатись. Я читаю книжки тільки для того, щоб віднайти цю книгу, прочитану колись у дитинстві, але я пам’ятаю з неї надто мало, щоб мої пошуки увінчалися успіхом.

Шостий читач, який досі блукав навколо, задерши голову, й оглядав шафи з книгами, підходить до вашого столу. – Для мене найважливіший момент – це той, який передує читанню. Іноді самої тільки назви досить, щоб розбудити в мені нестримне бажання прочитати книгу, якої, може, й зовсім не існує. Іноді це початок книжки, її перші фрази... Словом, коли вам, щоб полинути думками в хмари, треба зовсім небагато, то мені досить іще меншого: очікування читання.

– А мені, навпаки, важливий кінець, – каже сьомий, – але кінець справжній, остаточний, укритий темрявою, пункт прибуття, до якого спрямовує мене книжка. Читаючи, я також шукаю просвітів, – каже він, киваючи на чоловіка з розчервонілими очима, – але мій погляд бігає між рядками, щоб розгледіти те, що мріє вдалині, на широких просторах по той бік слова «кінець».

Нарешті з’явилася можливість і тобі впасти в слово. – Панове, насамперед мушу сказати, що в книжках я люблю читати тільки те, що написане. Я люблю пов’язувати всі деталі в одну цілість, люблю прочитувати певні книги, щоб ніколи до них більше не вертатися. Мені подобається бачити відмінності між книжками, знаходити в нових книжках щось нове. А найбільше я люблю книжки, які можна прочитати від початку до кінця. Та останнім часом щось тут не ладиться: мені здається, що тепер у світі є тільки історії, що зупиняються на півдорозі й обриваються на півслові.

П’ятий читач відповідає: – Так само й зі мною. З тої історії, що про неї я казав, я чудово пам’ятаю початок, але не можу пригадати всього решта. Це мала б бути оповідка з «Тисячі й одної ночі». Я переглянув силу-силенну різних видань, різних перекладів десятками мов. Подібних історій є чимало, і кожна має багато варіянтів, та тої, що я шукаю, нема. Може, я прочитав її вві сні? Хай там як, а я знаю, що не матиму спокою доти, доки не розшукаю її і не взнаю, як вона кінчається.

– Одної ночі халіф Гарун аль-Рашид, – так починається історія, яку, зваживши на твою цікавість, він погодився розповісти, – потерпаючи од безсоння, перевдягнувся торговцем і пішов бродити вулицями Багдада. Човновий переправив його на той берег Тігру, й він опинився перед воротами саду. В саду він побачив жінку, прекрасну, як місяць, що сиділа на краю водойми і співала, приграючи на лютню. Рабиня завела халіфа в палац і сказала йому вдягти плащ шафранового кольору. Тепер та жінка, що була співала у саду, сидить перед ним на срібному троні. «Бракувало тільки тебе, – мовить вона. – Ти спізнився». І каже йому сісти на подушку поруч неї. «Шляхетні панове, ви присягнули коритись мені сліпо й безмовно, і тепер настав час випроби», – мовить жінка, знімаючи з шиї перлове намисто. «В цьому намисті шість білих перлин і одна чорна. Зараз я розірву нитку і зсиплю перлини в оніксову чашу. Кому з вас судилося витягнути чорну перлину, той повинен буде вбити халіфа Гаруна аль-Рашида і принести мені його голову. Якщо він виконає завдання, то в нагороду зможе взяти мене за жінку. Та якщо він відмовиться вбити халіфа, то інші шестеро уб’ють його самого, а тоді знову тягнутимуть жереб». Гарун аль-Рашид з острахом розкриває долоню, бачить чорну перлину і, повертаючись до жінки, мовить: «Я корюсь долі й твоєму наказові, але з однією з умовою. Скажи мені, якої образи завдав тобі халіф, що ти так сильно його ненавидиш», – питає він і з нетерпінням чекає на відповідь.

Що ж, і цей уривок дитячої оповідки доводиться дописати до списку книжок, що обірвались на найцікавішому. Та як же називається ця книжка?

– Якщо вона й мала назву, то я її теж забув. Самі назвіть, як хочете.

Ти думаєш, що слова, якими обривається ця казка, добре віддають дух «Тисячі й одної ночі». Тому ти береш картку із списком книжок, що їх ти марно сподівався знайти в бібліотеці, і дописуєш: Питає він і з нетерпінням чекає на відповідь.

– Можна поглянути? – питає шостий читач, бере в тебе з рук список, скидає окуляри для короткозорих, ховає їх у футляр, відкриває інший футляр, дістає з нього окуляри для далекозорих, одягає і читає вголос:

«Якщо подорожній одної зимової ночі, неподалік од хутора Мальборк, схилившись над краєм урвища, не боячись ні висоти, ні запаморочення, дивиться вниз, де згущається темрява, в мереживі перехрещених ліній, в мереживі переплетених ліній, на килимі з листя, залитому світлом місяця, коло розверзлої ями, – Що за історія знайшла тут кінець? – питає він і з нетерпінням чекає на відповідь».

Він посунув окуляри на чоло. – Авжеж, я читав роман, що отак починається, – каже він, – далебі читав... То у вас є тільки цей початок, і ви хочете знайти продовження, я так розумію? Біда в тому, що колись усі романи починалися однаково: хтось іде безлюдною вулицею і бачить щось, що привертає його увагу, щось, що криє в собі наче таємницю або засторогу. Він заходжується шукати розгадки – і пішло-поїхало...

– Послухайте, тут якесь непорозуміння, – пробуєш втрутитися ти, – це не текст... це тільки заголовки... Подорожній...

– А-а, подорожній фігурує тільки на перших сторінках, далі про нього вже не згадується – він свою роль зіграв... Роман не про нього...

– Так, але мене цікавить зовсім інше – я хочу знати, як кінчається історія про...

Сьомий читач перебиває тобі мову: – Ви гадаєте, кожна історія повинна мати початок і кінець? Колись, у старовину, всі книжки кінчалися однаково: після довгих поневірянь герой і героїня або одружувались, або гинули. Найглибший сенс, який лежить в основі всіх романів, – мов та монета, має два боки: неперервність життя і невідворотність смерти.

Ти якусь мить розмірковуєш над цими словами, а тоді блискавично вирішуєш, що повинен оженитися з Людмилою.