Янтарне скло

15 Кузня

Галівесп'яни розмовляли про ніж. Домовившись із Йориком Бернісоном про збройний нейтралітет, вони усілися на кам'яному пагорку подалі від багаття. Іскри злітали до самої стелі, а вогонь ревів і тріщав, тож маленьким людям можна було не боятися, що їх почують. Тіаліс промовив:

— Ми ні на мить не повинні спускати з нього очей. Щойно ніж буде полагоджено, ми ходитимемо за ним, як тіні.

— Він надто пильний. Він повсюди шукає нас, — відповіла Салмакія. — Дівчинка набагато довірливіша. Думаю, можна було б домогтися її Прихильності. Вона наївна, і завоювати її любов буде неважко. Гадаю, саме на це ми маємо спрямували всі свої зусилля, Тіалісе.

— Але ніж у нього. Він може застосувати його.

— Без неї він нікуди не піде.

— Хто знає? Мені здається, що тільки-но ведмідь полагодить ніж, вони скористаються ним, щоб вислизнути до іншого світу та відірватися від нас. Ти бачила, як він перервав її, коли вона збиралася щось сказати про їхні наміри? У них є якась таємна мета, відмінна від тієї, котру ми їм нав'язуємо.

— Побачимо. Але, гадаю, ти маєш рацію: ми в будь-якому разі повинні триматися поруч із хлопцем.

Потім галівесп'яни дещо скептично почали спостерігати, як Йорик Бернісон розкладає інструменти у своїй імпровізованій кузні. Могутні робітники збройових майстерень лорда Ізраеля, що мали у своєму розпорядженні антаричні горна та домни, прокатні стани та гідравлічні преси, напевно лише розсміялися б, побачивши звичайне багаття, а також кам'яний молот та ковадло зі шматка Йорикової броні. Проте ведмідь явно знав, що він робить, і, спостерігаючи за його впевненими рухами, маленькі шпигуни відчули, що їхній скепсис тане.

Коли повернулися діти з дровами, Йорик наказав їм спочатку скласти гілки в купу біля вогню. Тоді він почав брати до лап послідовно кожну гілку та, оглянувши її, передавав1 Вілу чи Лірі з указівкою, під яким кутом її слід покласти у вогонь або як розламати її на частини. Як наслідок, розгорілося багаття надзвичайної сили, причому вся його енергія була зосереджена з одного боку.

У печері стало дуже жарко. Йорик продовжував працювати з вогнем, а дітям довелося ще декілька разів сходити до куща за дровами та зробити досить великий їх запас.

Потім ведмідь підняв із підлоги невеликий камінь і наказав Лірі знайти ще декілька подібних камінців. За його словами, після нагрівання такі камені випускають газ, що огортає лезо та ізолює його від повітря, адже коли розпечений метал стикається з повітрям, він поглинає його та стає менш міцним.

Ліра пішла на пошуки та за допомогою Пантелеймона, котрий перетворився на сову, невдовзі відшукала дюжину таких каменів. Йорик повідомив їй, як і де розмістити їх, та показав, як за допомогою гілки з великою кількістю листя створювати тягу, потрібну для того, щоб газ рівномірно покривав ковадло.

Віл був призначений відповідальним за вогонь, і Йорик декілька хвилин витратив на те, щоб розповісти хлопцеві принципи роботи та переконатися, що він їх добре засвоїв. Від того, як підтримують жар, залежало дуже багато, а Йорик не міг щоразу відриватися від ковальської роботи та класти дровину в потрібне місце, тож йому залишалося тільки довірити це завдання Вілові. Утім, хлопець швидко показав, що на нього цілком можна покладатися.

Ведмідь також зауважив, що Вілу не слід очікувати, що ніж буде точнісінько таким самим, як раніше. Він буде коротшим, адже кожна наступна частинка леза має дещо перекривати попередню, інакше їх не можна буде скувати. Крім того, незважаючи на газ із каменів, поверхня ножа трохи окислиться, і гра кольорів на ній уже не буде такою виразною, як раніше, а рукоятка почорніє. Але лезо буде так само гострим, як колись, а головне, не зміняться його властивості.

Отже, Віл, прикриваючи запалені від спеки очі, опаленими руками підкладав смолисті гілки в ревуче полум'я, розміщуючи їх так, щоб жар зосереджувався там, де це було потрібно Йорикові.

Тим часом сам Йорик обробляв розміром із кулак камінь, котрий він відібрав, переглянувши велику кількість інших. Ведмідь потужними ударами шматка броні надавав каменю потрібної форми та гладкості, і незабаром у печері запахло не тільки димом, а й кордитом від розколотого каменя. Лише галівесп'яни не брали участі у роботі — Пантелеймон також запропонував свою допомогу й тепер у вигляді крука махав крилами, роздуваючи вогонь.

Нарешті форма молота задовольнила Йорика, і він поклав перші два шматки леза магічного ножа прямо в осердя жарко палаючого багаття та сказав Лірі, щоб вона гнала на них газ із каменів. Деякий час ведмідь мовчки спостерігав за вогнем, його довге біле обличчя посеред хмари диму набувало кольорів полум'я. Віл побачив, що поверхня металу почервоніла, потім пожовтіла і зрештою побіліла.

Йорик уважно дивився на те, що відбувалося зі шматками, тримаючи лапу напоготові, щоб у потрібну мить вихопити їх. За декілька хвилин вигляд металу знову змінився — його поверхня засяяла та заіскрилася, і в усі боки від нього полетіли іскри, схожі на феєрверк.

Тут права лапа Йорика смикнулася, і він кінчиками пазурів схопив перший шматок леза. Миттєво поклавши його на залізну пластину, що являла собою задню частину його нагрудника, ведмідь схопив інший шматок. У повітрі запахло паленими пазурами, але Йорик зовсім не звернув на це уваги — рухаючись надзвичайно швидко та вивірено, він наклав краєчок другого уламка леза на перший, високо підвів ліву лапу та вдарив кам'яним молотом.

Від потужного удару кінчик ножа, що лежав на камені, підскочив. Віл подумав, що решта його життя залежить від того, що відбувається у цьому крихітному металевому трикутнику, в точці, що відшукує щілини між атомами. Всі його нерви затремтіли, відчуваючи кожен спалах полум'я та коливання кожного атома в решітці металу. До цього дня він гадав, що для роботи з цим лезом годиться лише справжня домна, обладнана найкращим устаткуванням. Але, як він побачив, інструменти можуть бути вельми простими — головним чинником була Йорикова майстерність. Йорик проревів, перекриваючи брязкіт:

— Сконцентруйся на лезі! Ти також маєш кувати його, це не лише моя, а й твоя робота!

Віл відчував, як усе його єство труситься під ударами кам'яного молота, стиснутого в кулаку ведмедя. Наступний шматок леза вже розжарювався у полум’ї, а Лірина гілка гнала на шматки потік газу, що мав охороняти його від пожираючого залізо повітря. Віл відчував усе це, відчував, як атоми металу зчеплюються між собою, усуваючи розлам і формуючи нові кристали, вишикуючись згідно з невидимою структурою металевої решітки.

— Краї! — проревів ведмідь. — Тримай краї на одній лінії!

Він мав на увазі, що Віл мусить робити це силою думки, і хлопець так і зробив, відчувши крихітну нестиковку й майже одразу відчувши, як вона зникла, коли краї злилися в єдине ціле. Уламки було спаяно, і Йорик узявся за наступний шматок.

— Клади новий камінь! — наказав він Лірі, і та зіштовхнула перший камінь і поклала на його місце новий.

Віл оглянув дрова та розламав одну з гілок, аби вона не заважала жару, а Йорик знову почав працювати молотом. Віл розумів, що його завдання стало на один ступінь складнішим: тепер він мав силою думки розташувати новий шматок дуже точно щодо попередніх, адже лише в такому разі Йорик зможе полагодити ніж.

Робота над ножем продовжилася. Віл і гадки не мав, скільки ще вона триватиме. Ліра відчувала, що її руки печуть, очі сльозятьєя, шкіра почервоніла та опеклася, а кожна кістка її тіла ниє від утоми. Але вона все одно підкладала нові камені, а стомлений Пантелеймон уперто змахував крилами та роздував полум'я.

Коли справа дійшла до останнього шва, голова Віла дзвеніла, і він був такий виснажений розумовими зусиллями, що йому важко було навіть покласти дровину у вогонь. Він мав збагнути всі зчленування в лезі, інакше ніж просто розсипався б на шматки. Коли ведмідь дійшов до останнього, найскладнішого шва, котрий мав поєднати вже майже готове лезо з тим невеличким його відрізком, що залишився на рукоятці, хлопець мав охопити думкою весь ніж і кожний окремий його шматочок — інакше ніж розлетівся б на уламки, наче Йорик ще нічого не робив.

Ведмідь також відчув це, а тому перед тим, як почати розжарювати останній шматок, він зробив невеличку перерву.

Він подивився на Віла, але в його очах хлопець не побачив нічого, ніяких емоцій та думок — лише бездонний чорний блиск. Утім, він зрозумів, що хотів йому сказати Йорик — це робота, вона важка, але вони спроможні довершити її й мають це зробити.

Вілові цього цілком вистачило: він повернувся до вогню, послав свою уяву до зламаного кінця рукоятки та налаштувався на останній, найскладніший етап роботи. Скільки він триватиме — невідомо, але це вже пусте.

Отже, вони з Йориком і Лірою розжарили ніж, і коли ведмідь вдарив востаннє, а Віл, відчувши, що атоми з'єдналися і тріщина зникла безслідно, вивів розум із леза, хлопець миттєво упав на підлогу печери та дозволив виснаженню обійняти його. Ліра була майже в такому самому стані: її очі оскляніли та почервоніли, а волосся прокоптилося та було вкрите сажею. Навіть Йорик ледве стояв на лапах, його смух у декількох місцях підгорів та був уже не кремово-білим, а чорним від попелу.

Поки вони працювали, Тіаліс і Салмакія спали по черзі: один із них завжди пильнував. Наразі спав Тіаліс, але коли лезо почало остигати, послідовно перетворившись із червоного на сіре, а з сірого на сріблясте, Салмакія стусонула свого супутника у плече, розбудивши його. Він скочив із таким бадьорим та сторожким виглядом, наче зовсім не спав.

Але Віл не торкнувся рукоятки ножа: коли він наблизив до неї долоню, то відчув, що вона надто гаряча для його руки.

Галівесп'яни розслабилися на своєму камені, а Йорик сказав Вілові:

— Вийдімо.

На порозі печери він повернувся до Ліри:

— Залишайся тут і підтримуй вогонь. Ножа не торкайся, ми ще не закінчили.

Ліра всілася біля ковадла, на якому остигав ніж, та почала кидати гілки в багаття, а Віл слідом за величезним ведмедем вийшов на сніг. Після пекла печери мороз здавався надзвичайно сильним і колючим.

— Цей ніж не слід було виковувати, — сказав Йорик, коли вони відійшли від печери. — Можливо, мені не слід було відновлювати його. Він тривожить мене, хоча раніше я ніколи не непокоївся, не вагався. Тепер же я охоплений сумнівами. Сумніви властиві людині, але не ведмедю. Якщо я стаю людиною, щось іде хибно, не так, як слід, і я посилив усе це.

— Але якщо скористатися твоєю логікою, коли перший ведмідь викував перший шматок броні, хіба не було це також хибно?

Йорик нічого не відповів. Вони йшли вперед, доки не наблизилися до величезного замету. Ведмежий король ліг у нього й почав борсатися, здіймаючи у темне повітря клуби снігу — здавалося, що це він сам його виробляє, що він став уособленням усього снігу в світі.

Закінчивши свою процедуру, він перекотився, підвівся на чотири лапи та енергійно обтрусився. Віл усе ще чекав відповіді на своє запитання, і Йорик, побачивши це, сказав:

— Так, можливо, це також було хибною річчю. Але до того, як з'явився перший ведмідь в обладунках, ведмеді не носили броні. Принаймні, нам про це не відомо. Саме так виник цей звичай. Ми знаємо свої звичаї, вони міцні та стійкі, і ми незмінно дотримуємося їх. Без звичаїв ведмежа природа є слабкою — як слабкою є ведмежа плоть без обладунків. Але мені здається, що коли я полагодив цей ніж, то вийшов за рамки ведмежої природи. Гадаю, я вчинив анітрохи не розумніше, ніж Йофур Рекнісон. Що ж, час покаже, але я охоплений сумнівами та ваганнями. Тепер скажи мені ось що: чому зламався ніж?

Віл обома долонями потер важку голову.

— Ця жінка глянула на мене, мені здалося, що я бачу обличчя своєї матері, — промовив він, намагаючись якомога точніше відновити свої відчуття. — І тоді ніж наче натрапив на щось таке, чого він не може розрізати, а позаяк мій розум одночасно штовхав його вперед і назад, він розколовся. Гадаю, сталося саме це. Мені здається, пані Кольтер знала, що вона робить. Вона дуже, розумна.

— Коли ти розповідаєш про цей ніж, ти говориш про своїх батька й матір.

— Так? Можливо… Так, мабуть, ти маєш рацію.

— Що ти збираєшся робити з ним далі?

— Ще не знаю.

Раптом Йорик змахнув лівою лапою та відкритою долонею вдарив Віла по голові, і той, приголомшений, упав у сніг та покотився схилом униз. Коли він зупинився, в голові у нього дзвеніло.

Йорик повільно спустився, подивився, як Віл підводиться, і промовив:

— Відповідай мені відверто.

Вілу кортіло вигукнути: «Ти не зробив би цього, якби в моїй руці був ніж!» Але він розумів, що Йорик і так знає це та знає, що Віл це знає, а також що сказати це було б неввічливо та нерозумно — однак спокуса все одно була майже непереборною.

Хлопець прикусив язика, випростався та подивився Йо-рикові просто в очі.

— Я сказав, що не знаю, — вимовив він, щосили намагаючись заспокоїтися, — тому що досі не обмірковував усебічно того, що збираюся зробити. Цей задум лякає мене, і не лише мене, а й Ліру. Хай там як, я погодився на її пропозицію, щойно почувши її.

— І що це за пропозиція?

— Ми хочемо спуститися до країни мертвих та поговорити з духом Ліриного друга Роджера — хлопчика, вбитого на Свольбарді. І якщо світ мертвих дійсно існує, мій батько також буде там, тож я хотів би по змозі поговорити і з його духом. Але мене наче щось розриває на частини — я хочу повернутися та дбати про свою матір, проте мій батько та ангел Балтамос казали мені, що я мушу піти до лорда Ізраеля та запропонувати йому ніж, і не виключено, що мені слід це зробити передусім.

— Ангел утік, — промовив ведмідь.

— Він не був воїном. Він робив те, на що був спроможний, але бійка — це не для нього. І злякався не лише він — я також боюся. Отже, я маю як слід усе це обміркувати. Можливо, іноді ми не робимо слушного вибору тому, що хибний видається небезпечнішим, а ми не бажаємо виглядати наляканими, тож ми обираємо помилковий варіант саме тому, що він небезпечніший. Ми більше дбаємо про те, щоб не виглядати наляканими, ніж про те, щоб ухвалити правильне рішення. Ось чому я не хотів відповідати тобі.

— Зрозуміло, — сказав Йорик.

Вони деякий час стояли мовчки, і не захищений від холоду Віл почав мерзнути. Але Йорик ще не закінчив розмову, а Віл і досі почував слабкість і запаморочення від удару, тож аби прийти до тями перед шляхом назад, він стояв на місці.

— Віле, останнім часом я часто йду на компроміси, — промовив король ведмедів. — Можливо, допомагаючи тобі, я спричинив остаточну руйнацію свого королівства. Утім, можливо, це не так, і руйнація наближалася сама собою; не виключено, що своїми діями я віддаляю її. Тож я збентежений. Мені доводиться чинити не притаманні ведмедям діяння та думати й сумніватися подібно до людей. І ось що я тобі скажу. Ти вже це знаєш, але не бажаєш визнавати, тому я скажу це відверто, як у вас кажуть, розставлю всі крапки над «і». Якщо ти бажаєш, аби твоя місія стала успішною, ти маєш не думати про матір, відкласти думки про неї на потім. Якщо ти думатимеш про неї, ніж знову зламається. Зараз я попрощаюся з Лірою. Тобі доведеться почекати в печері, адже маленькі шпигуни триматимуться за тобою, мов тіні, а я не хочу, щоб вони почули нашу з нею розмову.

Віл мовчав, хоча серце його сповнювали емоції. Нарешті йому вдалося видавити з себе:

— Дякую тобі, Йорику Бернісон.

Вони з ведмедем пішли до печери. Там і досі палало багаття, своїм теплим світлом розсіюючи довколишню темряву.

Потім Йорик розпочав останній етап полагодження магічного ножа. Він поклав його в найяскравіші жарини, дочекався, поки його лезо не розпечеться й під його поверхнею не заграють сотні кольорів, та якоїсь миті наказав хлопцеві схопити його та занурити у сніговий замет.

Рукоять із палісандра обгоріла й почорніла, але Віл декілька разів огорнув руку сорочкою та зробив те, що йому сказав Йорик. Лезо зашипіло, і він відчув, як атоми нарешті вишикуються так, як треба, а ніж стає таким самим нескінченно гострим, яким був раніше.

Проте його зовнішній вигляд змінився. Він став коротшим та значно менш елегантним, а кожен зі швів був покритий тьмяною сріблястою смугою. Тепер ніж був некрасивим, він видавався — та й був — пораненим.

Коли він достатньо охолонув, Віл засунув його в піхви, поклав до рюкзака та, не звертаючи уваги на галівесп'ян, сів і став чекати на Ліру.

Йорик відвів дівчинку трохи вище схилом, до місця, що його не було видно з печери, і всадив у крісло зі своїх величезних лап. Пантелеймон у вигляді миші угніздився в Ліри на грудях. Йорик нахилив до неї свою велику голову та обнюхав її обпечені, пропахлі димом руки. Потім, не кажучи ні слова, він почав вилизувати їх. Його язик полегшував біль від опіків, його обійми були теплими, і дівчинка відчула себе в абсолютній безпеці.

Коли її руки очистилися від сажі та бруду, Йорик заговорив. Його голос вібрацією віддавався в Ліриній спині.

— Ліро Красномовна, що це за намір відвідати мертвих?

— Йорику, він прийшов до мене уві сні. Я бачила дух Род-жера та знала, що він кличе мене… Ти ж пам'ятаєш Роджера? Так от, після того як ми розлучилися, його було вбито, і в цьому винна я — принаймні, в мене таке відчуття. Тож я гадаю, що повинна завершити те, що розпочала: спуститися до країни мертвих і вибачитися, а по змозі й витягнути його звідти. Якщо Віл зможе відчинити прохід до світу мертвих, то ми повинні будемо це зробити.

— «Можемо» та «повинні» — це не одне й те саме.

— Але коли ти повинен і можеш, виправдань бездіяльності немає.

— Поки ти жива, твоє місце серед живих.

— Ні, Йорику, — тихо промовила дівчинка, — поки ми живі, ми повинні виконувати свої обіцянки, хоч які б складні вони не були. Будь ласка, нікому цього не кажи, але я боюся до смерті. Я воліла б ніколи не бачити цього сну, і мені шкода, що Білу спало на думку, що ніж можна використати, аби проникнути туди. Але це вже сталося, і ми не можемо просто забути про це.

Ліра відчула, що Пантелеймон тремтить, та погладила його запаленою долонею.

— Однак ми не знаємо, як туди потрапити, — додала вона. — І доки ми не спробуємо, ми цього не дізнаємося. А що робитимеш далі ти, Йорику?

— Я зберу свій народ і повернуся на північ. Ми не можемо жити в горах — навіть сніг тут інший. Я гадав, ми зможемо жити тут, але біля моря, навіть якщо воно буде теплим, нам жилося б легше. Утім, дізнатися про це коштувало витрачених зусиль… Ліро Красномовна, я чую наближення війни. До того, як вирушити сюди, я розмовляв із Серафіною Пеккала, і вона повідомила мені, що збирається зустрітися із Владарем Фаа та циганами. Якщо спалахне війна, ми будемо потрібні.

Ліра заворушилася, схвильована згадуванням імен своїх старих друзів. Однак Йорик Бернісон ще не закінчив:

— Якщо ти не зможеш повернутися зі світу мертвих, ми більше не зустрінемося, адже в мене немає душі. Моє тіло залишиться на землі, зрештою ставши її частиною. Але якщо станеться так, що ми обоє виживемо, то ти завжди будеш бажаним і почесним гостем на Свольбарді — втім, як і Віл. Він казав тобі, за яких обставин ми зустрілися?

— Ні, — відповіла Ліра, — я лише знаю, що це сталося на річці.

— Він сконфузив мене. Я гадав, що на це не здатен ніхто на світі, але цей хлопець-підліток був надто сміливим і надто кмітливим для мене. Мені не подобається те, що ти маєш виконувати свій задум, але, за винятком цього хлопця, я не знаю нікого, кому я довіряв би як супутнику в такій подорожі. Ви варті одне одного. Щасти тобі, Ліро Красномовна!

Дівчинка підвелася, охопила руками шию ведмедя та притиснулася до його смуху, неспроможна щось вимовити.

За хвилину Йорик обережно відняв її руки, повернувся та мовчки пішов у темряву. Лірі здалося, що його силует зник серед снігів майже миттєво, але можливо, це через сльози на очах.

Коли Віл почув її кроки, він повернувся до галівесп'ян і промовив:

— Не рухайтеся. Дивіться, в мене ніж, і я збираюся скористатися ним. Залишайтеся там, де ви є.

Він вийшов із печери й побачив, що Ліра стоїть на місці та плаче, а Пантелеймон у вигляді вовка задер морду до чорного неба. Дівчинка мовчала. Абсолютну темряву порушував лише відблиск ще не згаслого багаття на снігу, котрий і собі віддзеркалювався від мокрих щік дівчинки. Віл підійшов і мовчки подивився їй в очі, і в нього з'явилося відчуття, що їх пов'язують невидимі, але міцні нитки.

— Я так люблю його, Віле, — тремтячим голосом прошепотіла Ліра. — Він виглядав таким старим! Голодним, сумним і старим… Ми залишилися самі, так? Нам більше нема на кого покластися… Але ми ще не виросли, ми надто молоді… Бідолашний пан Скоресбі загинув, а Йорик постарів… Тож те, що ми мусимо зробити, лягає цілком на наші плечі.

— Ми можемо це зробити, — впевнено сказав Віл. — Я більше не збираюся озиратися назад. Ми можемо це зробити! Але зараз нам слід поспати, а якщо ми залишимося в цьому світі, може прилетіти гіроптер, що його викликали галівесп'яни. Я збираюся прорізати вікно до якогось світу, де ми зможемо відіспатися, і навіть якщо шпигуни підуть за нами, ми здихаємося їх наступного разу.

— Так, — промовила Ліра, шморгнула носом, витерла його та обома долонями почала терти собі очі. — Зробімо це. Ти впевнений, що ніж таки спрацює? Ти його вже перевіряв?

— Я просто знаю, що з ним усе гаразд.

Щоб утримати галівесп' ян на відстані, Пантелеймон став тигром, і Віл із Лірою слідом за ним увійшли до печери та взяли свої рюкзаки.

— Що ви робите? — спитала Салмакія.

— Переходимо до іншого світу, — відповів Віл і підвів ніж. У руці з'явилося вже знайоме тепле відчуття — хлопець навіть гадки не мав, як він любить цю зброю.

— Але ви повинні дочекатися гіроптерів лорда Ізраеля, — суворо промовив Тіаліс.

— Ми йдемо, — сказав Віл. — Якщо ви наблизитеся до ножа, я вас уб'ю. Коли ви мусите йти услід за нами, робіть це, але ми не залишимося тут.

— Ти збрехав!

— Ні, — втрутилася Ліра, — це я збрехала. Віл не бреше, будьте певні.

— Проте куди ви?

Віл не відповів, лише почав водити ножем у темному повітрі. За хвилину з'явилося віконце.

— Ви припускаєтеся помилки, — промовила Салмакія. — Зрозумійте це та вислухайте нас. Ви не знаєте…

— Знаємо, — перервав її хлопець. — Ми все добре обміркували, але про наше рішення ми скажемо вам лише завтра. Можете піти з нами, а можете повернутися до лорда Ізраеля.

Вікно виходило до світу, до якого він разом із Баругом і Балтамосом утік від Метатрона — теплого нескінченного пляжу з деревоподібними папоротями, що росли за дюнами. Віл сказав:

— Тут безпечно, тож ми спатимемо тут.

Він почекав, поки галівесп'яни та Ліра пройдуть крізь вікно, і відразу зачинив його. Вони з Лірою попадали на пісок, надто виснажені, щоб шукати кращого місця. Леді Салмакія озиралася довкола, а Тіаліс налаштував свій магнітний резонатор та почав передавати в темряву повідомлення.