Янтарне скло

17 Олія та лак

Мері Мелоун робила дзеркало. Не з марнославства — це почуття було їй майже незнайомим, — а для того, щоб перевірити одну свою ідею. Вона хотіла спробувати спіймати Тіні, а без тих інструментів, котрі вона мала в лабораторії, доводилося обходитися тим, що було під рукою.

Мулефа майже не користувалися металом. Вони створювали надзвичайні речі з каменю, дерева, тканини, мушлі та рогу, але ті металеві речі, які вони застосовували, були зроблені за допомогою примітивних молотків із самородків міді та інших металів, котрі вони знаходили в піску біля річки. Колісні люди ніколи не виробляли з металу інструменти — лише використовували його як прикраси. Приміром, укладаючи шлюб, пари мулефа обмінювалися смужками полірованої міді, котрими вони огортали один зі своїх рогів і носили як обручки.

Отже, їх буквально зачаровував швейцарський офіцерський ніж, що був найціннішою з речей, котрі взяла з собою Мері.

Коли одного дня Мері продемонструвала Аталі — своїй найближчій подрузі серед мулефа — різноманітні способи застосування ножа і спробувала за допомогою свого обмеженого запасу слів пояснити свої дії, Аталь була у захваті. Окрім усього іншого, на ножі було мініатюрне збільшувальне скло, за допомогою якого Мері почала випалювати фігурки на сухій гілці, і саме це наштовхнуло її на думку про Тіні.

Вони сиділи біля річки та рибалили, але річка обміліла, і риба, мабуть, кудись пішла, тож вони залишили сітку у воді, а самі лежали на траві та байдики били. І тут Мері побачила суху гілку з рівною та гладкою поверхнею. Вона випалила на ній квітку маргаритки, ще привело Атальу захват. Однак коли Мері спостерігала, як з тієї точки, на якій фокусувалися сонячні промені, піднімається тоненька цівка диму, їй спало на думку: якщо ця гілка скам'яніє, і науковці з далекого майбутнього знайдуть її, вони також знайдуть навколо неї Тіні — адже Тіні е поруч із усіма речами, над якими працювала людина.

На теплому сонці вона поринула у дрімотну задумливість, із якої її вирвали слова Аталі:

— Про що ти мрієш?

Мері спробувала пояснити, над чим вона працювала В лабораторії, розповіла про відкриття Тіней, про фантастичну звістку щодо їхньої розумності. Вона відчула, що її знову захопило все це, і їй захотілося опинитися у своїй лабораторії біля обладнання.

Мері не очікувала, що Аталь стежитиме за її поясненнями — почасти тому, що мову мулефа знали ще далеко не досконало, частково через те, що мулефа видавалися їй практичними істотами, не байдужими лише до повсякденних потреб, а значна частина її розповіді була пов'язана з математичними поняттями. Але, на її подив, Аталь відповіла:

— Так, ми знаємо, що ти маєш на увазі: ми звемо їх… — І додала слово, за звучанням схоже на слово «світло».

Мері перепитала:

— Світло?

Аталь відповіла:

— Не світло, а… — вона повторила це слово повільніше, щоб Мері спромоглася вловити його, та пояснила: — Як світло на воді, коли вона на заході сонця покрита дрібними брижами. Тоді світло стає яскравими лусочками, і саме так ми називаємо цю річ, але це тільки мовний зворот.

— Тобто це насправді не світло, проте ви бачите його, і воно схоже на світло на поверхні води, коли сідає сонце?

— Так, — відповіла Аталь. — Усі мулефа відчували це, і ти також знаєш, що це таке. Саме так ми зрозуміли, що ти схожа на нас, а не на травоїдних — вони цього не бачать. — Навіть попри те, що ти здалася нам такою незвичайною та відразливою, ти схожа на нас, адже ти бачиш… — тут вона знову вимовила те слово, що його Мері не розчула як слід: щось на кшталт «сарф» або «саф» та рух хобота ліворуч.

Мері відчувала величезне збудження, й аби дібрати слушні слова, слід було заспокоїтися.

— А що ви про це знаєте? Звідки з'явилася ця річ?

— Від нас і від олії, — відповіла Аталь, і Мері зрозуміла, що її подруга має на увазі олію з великих коліс.

— Від вас?

— Вона випромінюється від дорослих, але без дерев вона знову зникне. Із деревами ж і з олією вона залишається з нами.

«Від дорослих». Мері знову змушена була напружити всі свої сили, щоб опанувати себе. У неї вже виникала думка, що діти та дорослі реагують на Тіні не однаково — або ж викликають неоднакову реакцію Тіней. Хіба Ліра не сказала їй, що в її світі вчені також дізналися про подібну властивість Пилу — тамтешнього позначення для Тіней? І ось знову…

І все це було пов'язано з тим, що їй через комп'ютер повідомили Тіні до того, як вона залишила свій світ: хай там як, але все це має відношення до великої події в людській історії, символічно описаної в розповіді про Адама та Єву — зі Спокусою, Гріхопадінням, Первородним Гріхом. Досліджуючи викопні черепи, її колега Олівер Пейн відкрив, що десь тридцять тисяч років тому відбулося величезне зростання кількості тіньових частинок, які накопичувалися довкола людських останків. Тоді сталося щось незвичайне, щось нечуване в ході еволюції, й людський мозок став ідеальним підсилювачем дії Тіней.

Мері спитала в Аталі:

— Як давно виникли мулефа?

— Тридцять три тисячі років тому, — була відповідь.

Аталь уже навчилася читати вирази обличчя Мері — принаймні, деякі з них, — і, побачивши, якого виразу набуло обличчя жінки, вона засміялася. Сміх мулефа був таким невимушеним і веселим, що Мері звичайно приєднувалася до них, але цього разу залишилася серйозною. Вона спитала:

— Звідки ви знаєте це так достеменно? Хіба у вас є історики?

— О, так, — відповіла Аталь. — Коли прийшов сарф, у нас з'явилася пам'ять, і ми наче прокинулися. До того ми нічого не знали.

— А що сталося, коли у вас з'явився сарф?

— Ми навчилися користуватися колесами. Одного дня заліф без імені побачила колеса та почала із ними гратися, і сталося так, що вона…

— Вона?

— Так, вона. До того в мулефа не було імен. Вона побачила, як крізь отвір у колесі прослизнув змій і сказав…

— Змії тут уміють говорити?

— Та ні! Це лише мовний зворот. Історія стверджує, що той змій сказав: «Що ти знаєш? Що ти пам'ятаєш? Що ти бачиш попереду?». І вона тричі відповіла йому: «Нічого». Тож змій сказав: «Просунь ногу крізь отвір у тій штуці, з якою я грався, і станеш ти мудрою». Тож вона просунула ногу крізь отвір, і в її плоть увійшла олія. І вона побачила світ краще, ніж до того, і перша річ, котру вона побачила, був сарф. Це відчуття було таким дивним і приємним, що вона схотіла поділитися ним із усім своїм народом. Отже, вона та її чоловік першими взяли колеса та усвідомили, ким вони є — тобто що вони мулефа, а не травоїдні. Вони дали одне одному імена — це вони вигадали слово «мулефа». Потім вони дали назву колісному дереву, а також усім іншим створінням і рослинам.

— Вони відрізнялися від інших, — промовила Мері.

— Саме так. Їхні діти також стали іншими, адже коли впало ще декілька коліс, вони показали своїм дітям, як використовувати їх. А потім діти достатньо підросли й самі стали створювати сарф, коли ж вони досягли необхідного зросту, щоб стати на колеса, сарф повернувся до них із олією та залишився з ними. Отже, вони побачили, що їм слід саджати більше колісних дерев, бо лише так можна було отримати олію. Проте колеса були такими твердими, що дуже рідко проростали. І тоді перші мулефа побачили, що вони мають робити, щоб допомогти деревам — вони мусили їздити на колесах і в такий спосіб ламати їх, тож відтоді мулефа та колісні дерева завжди існували разом.

Мері спершу зрозуміла приблизно чверть зі сказаного Аталлю, але вона почалаґставити додаткові запитання та зрештою збагнула все. Поступово її володіння мовою мулефа поліпшувалося, утім, що більше вона дізнавалася, то складніше їй ставало: кожне нове відкриття тягло за собою десяток нових запитань, і на всі слід було дістати відповіді.

Проте найбільше вона розпитувала про сарф, адже це поняття було найважливішим. Саме так вона й дійшла думки про дзеркало.

На цю думку її підштовхнуло порівняння сарфу з виблисками на поверхні води. Віддзеркалене світло, як і сяяння моря, було поляризоване, тож не виключено, що коли тіньові частинки поводилися, як хвилі світла, то їх також можна було поділити на групи з неоднаковим зарядом.

— Я не бачу сарф, як ви, — промовила Мері, — але хотіла б зробити з рослинного лаку дзеркало. Гадаю, це допоможе мені побачити сарф.

Аталь була захоплена цією думкою, і вони дістали з води сітку та почали збирати все потрібне Мері. Ніби на знак удачі, сіть принесла три рибинки.

Рослинний лак робили з соку дерева, набагато меншого від колісного. Мулефа вирощували ці дерева спеціально для того, щоб збирати лак. Кип'ятячи сік та розчиняючи його у спирті, котрий вони виробляли з випареного фруктового соку, мулефа одержували речовину, за консистенцією схожу на молоко, а за кольором — на янтар, і використовували її як лак. Вони накладали на поверхню близько двадцяти шарів цього лаку, послідовно досягаючи їх ствердіння за допомогою вогкої ганчірки, і так отримували тверду, блискучу поверхню. Потім вони, як правило, за допомогою різноманітних окисів робили її непрозорою, але іноді залишали такою, якою вона була, і саме це зацікавило Мері: прозорий лак кольору янтарю мав ту саму цікаву властивість, що й ісландський шпат, а саме розщеплював промені світла надвоє, тож коли дивитися крізь нього, все двоїлося.

Мері не зовсім чітко уявляла собі, що вона хоче зробити, лише знала, що коли досить тривалий час займатиметься цією річчю, то зрештою їй усе стане зрозумілим. Вона згадала, як процитувала Лірі вірш поета Кітса і як дівчинка відразу зрозуміла, що коли вона читала алетіометр, таким був стан її розуму — і саме такого стану Мері збиралася досягти.

Тож вона почала з того, що знайшла більш-менш плоский шматок дерева, схожого на сосну, та почала терти його поверхню шматком піщаника (метал тут не годився). Нарешті поверхня дерева стала достатньо гладкою. Саме цим методом користувалися мулефа, і якщо докласти досить зусиль і часу, він давав непогані результати.

Тоді жінка ретельно пояснила мулефа, що хоче зробити та, здобувши дозвіл, разом із Аталлю відвідала гай лакових дерев. Мулефа охоче дали їй дозвіл, але вони були надто зайняті, щоб піти разом із нею. Разом із Аталлю Мері зібрала і смолистий сік, і почався тривалий процес кип'ятіння, розчинення та знову кип'ятіння. Нарешті лак був готовий до використання.

Наносячи лак, мулефа використовували як тампон м'які волокна однієї місцевої рослини. Коли місцевий ремісник розповів Мері, що їй слід робити, вона почала шар за шаром неспішно наносити лак на дерево. Шари були такими тонкими, що вона майже не помічала ефекту від своїх дій, але все одно дотримувалася вказівок, і поступово шар лаку почав набувати товщини. До того часу, коли лак у неї скінчився, вона нанесла й висушила понад сорок шарів — вона збилася з рахунку, — але зрештою отримала поверхню завтовшки принаймні п'ять міліметрів.

Коли підсохнув останній шар, настала черга полірування: Мері цілий день ніжно терла поверхню м'якими круговими рухами, й увечері її руки горіли, а в голові пульсував біль, крім того, вона відчувала, що вже не здатна на фізичну працю.

Тієї ночі вона спала як убита.

Наступного ранку мулефа поїхали працювати в лісочок із дерев, які вони називали вузликовими — треба було перевірити, що пагони ростуть як слід, та зробити все потрібне для того, щоб лозини набули потрібної форми. Вони попросили Мері поїхати з ними — тонкими пальцями вона виконувала роботу такого ґатунку набагато вправніше, ніж мулефа своїми хоботами.

Лише після того, як усе було зроблено та вони повернулися до поселення, Мері почала свій експеримент — або, радше, гру, адже вона не мала чіткого уявлення про те, що робитиме.

Спочатку вона спробувала використовувати шар лаку просто як дзеркало, але через брак посрібленої підкладки їй було видно лише нечітке роздвоєне зображення на тлі поверхні дерева.

Тоді їй спало на думку, що насправді потрібен лак без дерев'яної основи, проте, усвідомивши, що доведеться робити ще один лист, вона відчула, що її руки занили, до того, як можна зробити плоский лист без гладкої підкладки?

Але ж можна просто відрізати шар лаку від дерева! На це також пішов би деякий час, але в Мері принаймні був швейцарський ніж. Вона почала працювати, крайком леза дуже обережно відщеплюючи лак від дерева й намагаючись в жодному разі не пошкрябати лакову поверхню. Зрештою вона видалила більшу частину дерева, залишивши тільки тонкий шар із трісок, що намертво прилипли до твердого лаку.

Мері подумала, що станеться, якщо вона розмочить все це у воді. Чи розм'якне вогкий лак? Вона спитала ремісника і майстер відповів, що лак залишатиметься твердим, хоч що з ним не роби. Але потім він запропонував їй декілька годин потримати лак у рідині, що стояла в нього в кам'яній посудині — за його словами, цей розчин швидко роз'їдає дерево. Рідина була дуже схожа на якусь кислоту й мала відповідний запах.

Майстер сказав, що така обробка пошкодить поверхню даку лише незначною мірою, й Мері легко зможе все відновити. Його дуже заінтригували дії жінки, тож він допоміг їй обережно нанести кислоту на дерево, розповівши при цьому, що вони отримують цю рідину, перетираючи, розчиняючи та випаровуючи мінерал, котрий знайшли на березі ще незнайомого Мері неглибокого озерця. Поступово дерево розм'якшилося та відійшло, й Мері отримала чисту пластинку прозорого коричнево-жовтого лаку розміром приблизно зі сторінку невеликої книжки.

Вона відполірувала зворотну частину так само ретельно, як зовнішню, й одержала пластинку з поверхнями, не менш гладкими, ніж у найкращого дзеркала.

А коли вона зазирнула туди…

Нічого особливого вона, здається, не побачила. Лак був ідеально прозорим, але крізь нього все двоїлося — праве зображення було розташоване вельми близько до лівого, проте відхилялося від нього вгору десь на п'ятнадцять градусів.

Мері подумала, що станеться, коли подивитися на світ крізь два шари лаку, розташувавши їх один за одним.

Тож вона знову взяла швейцарський ніж і спробувала провести по пластинці лінію, за якою можна було б розділити її навпіл. Це завдання виявилося досить складним, але, витративши ще декілька годин та постійно заточуючи ніж об гладкий камінь, вона провела по поверхні рису, досить глибоку, аби не боятися, що пластинка розтріскається. Тоді Мері зворотним стосовно риски боком поклала пластинку на тонку палицю та натиснула на її краї — так, як це робили в її світі склярі зі склом. Усе вийшло добре: тепер у неї було дві пластинки.

Вона склала їх разом та подивилася крізь них. Колір янтарю став насиченішим і подібно до фотографічного фільтра підкреслював деякі кольори та приховував інші, надаючи місцевості дещо іншого вигляду. Як не дивно, але двоїстість зображення кудись поділася, і все знову стало одиночним. Ніяких ознак Тіней не було видно.

Мері відокремила дві пластинки та, віддаляючи їх одну від одної, дивилася, як усе змінюється. Коли два скла розділяла відстань десь 20 сантиметрів, сталося щось дивовижне: янтарне розфарбування зникло, і все начебто набуло своїх звичайних кольорів, але яскравіших і жвавіших.

Тут підійшла Аталь і поцікавилася, що Мері робить.

— Тепер ти бачиш сарф? — спитала вона.

— Ні, але бачу інші речі, — відповіла Мері та спробувала продемонструвати це Аталі.

Та виявила інтерес, але це була швидше ввічливість — того почуття відкриття, що надихнуло енергією Мері, вона явно не відчувала. Нарешті заліфу набридло дивитися крізь шматочки лаку, й вона сіла на траву та почала оглядати свої колеса. Час від часу мулефа чистили одне одному шпори — вочевидь, демонструючи в такий спосіб приязність, — і раз чи двічі Аталь запрошувала Мері подивитися на її шпори.

Мері й собі дозволила подрузі привести до ладу своє волосся, і їй дуже сподобалося, як Аталь підіймає їх м'яким хоботом та знову відпускає, погладжуючи й масуючи їй шкіру голови.

Жінка відчула, що Аталь чекає на щось подібне, а тому поклала на землю лакові пластинки та провела долонями по незвичайно гладких шпорах. Середина шпор була навіть гладшою та слизькішою, ніж тефлонове покриття — там її безупинно полірувало колесо, що обертається. Звичайно, поверхні колеса і «втулки» точнісінько відповідали одна одній: коли жінка провела долонею по внутрішній поверхні колеса, у неї склалося відчуття, що мулефа та колесо були частинами одного створіння, котре якимось чудом може розбирати себе на елементи та знову збирати.

Дотик явно давав задоволення Аталі, та й Мері це також було приємно. Її подруга була молодою та незаміжньою, а у групі не було молодих самців, тож їй слід було одружитися із заліфом із іншої групи. Але вступити в такий контакт було нелегко, й іноді Мері здавалося, що Аталь непокоїться з приводу свого майбутнього. Отже, жінці ніколи не було шкода часу, проведеного поруч із Аталлю, і тепер вона з радістю очищала отвори в колесах від усього того пилу та бруду, що накопичився там, і втирала ароматну олію у шпори своєї подруги, а хобот Аталі тим часом погладжував волосся Мері.

Нарешті Аталь стала на колеса та вирушила допомагати іншим готувати вечерю. Мері повернулася до лаку й майже відразу зробила своє відкриття.

Вона рознесла пластинки на двадцять сантиметрів — так, аби картинка знову стала яскравішою та чіткішою, — але тепер зображення було дещо іншим.

Подивившись крізь лакові пластинки, жінка побачила рій золотих іскор, що оточував силует Аталі. Їх було видно лише крізь одну невелику ділянку пластинки, і невдовзі Мері зрозуміла, чому це так: вона торкалася того місця своїми наолієними пальцями.

— Аталь! — вигукнула вона. — Іди сюди! Швидше!

Аталь розвернулася та під'їхала до неї.

— Дозволь мені взяти трохи олії, — попросила жінка. — Зовсім трохи, лише щоб можна було намастити нею лак.

Аталь охоче дозволила Мері провести пальцями по отворах у колесах і зацікавлено подивилася, як жінка покриває одну із пластинок плівкою прозорої ароматної речовини.

Потім Мері склала пластинки разом, почала терти їх одна об одну, щоб рівніше розподілити олію, та знову розташувала їх на відстані десь двадцять сантиметрів.

І коли вона подивилася крізь лак, усе довкола змінилося: відтепер вона бачила Тіні. Якби вона була присутня у вітальні Коледжу Джордана у той час, коли лорд Ізраель показував ученим фотограми, отримані ним за допомогою спеціальної емульсії, то вона неодмінно впізнала б цей ефект. Мері повсюди бачила те, про що їй казала Аталь: іскри золотавого світла, що плавали та ширяли повсюди, а іноді починали цілеспрямовано рухатися. Поруч вона бачила й усе те, що було видно неозброєним оком: траву, річку, дерева. Але коли вона дивилася на розумну істоту, тобто на одного з мулефа, золотаве світло ставало ряснішим і рухомішим. Воно зовсім не затінювало їхні силуети — навпаки, робило їх чіткішими.

— Я й не знала, що це так чудово, — сказала Мері своїй подрузі.

— Так, це дуже красиво, — була відповідь. — Мене лише дивує те, що ти не бачила цього раніше. Подивись на малого…

Аталь показала на одне з дитинчат молодшого віку, що гралося у високій траві, незграбно стрибаючи за кониками, раптом зупиняючись, аби оглянути листок, падаючи та знову підводячись на ноги, час від часу підбігаючи до своєї матері, щоб сказати їй щось. Потім маля підволікало палицю, і воно намагалося підняти її, але тут помічало на своєму хоботі мурах і починало гикати від збудження… Довкола нього, так само як навколо навісів, рибальських сіток та вечірнього вогню, висів легкий золотавий туман — хоча й трохи густіший, ніж біля неживих речей. Проте цей туман ряснів крихітними вихорами намірів, котрі клубочилися, розвіювалися та виникали знову, щоб поступитися місцем новим.

З іншого боку, довкола його матері ці золотаві потоки були набагато сильнішими та яскравішими. Вона готувала їжу: розпорошувала борошно по плоскому камені, роблячи тонкі коржики, і водночас спостерігала за своїм дитинчам. Тіні ж (або ж сарф чи Пил), що омивали її, були самим утіленням відповідальності та мудрого піклування.

— Отже, ти нарешті прозріла, — промовила Аталь. — Що ж, тоді ти мусиш піти зі мною.

Мері здивовано подивилася на подругу. Тон Аталі був вельми дивним: вона наче хотіла сказати: «Нарешті ти готова. Ми тривалий час чекали на це, і тепер усе змінилося».

Жінка побачила, що звідусіль стікаються мулефа — вони виходили зі своїх домівок, з-за пагорбів, підходили з берега річки. Тут були не лише мешканці поселення, а й чужинці, раніше не знайомі їй мулефа — вони з цікавістю дивилися на неї. Їхні колеса гулко гупали по втрамбованій землі.

— Куди я мушу піти? — спитала Мері. — Чому вони всі ідуть сюди?

— Не хвилюйся, — відповіла Аталь. — Іди за мною, ми не завдамо тобі шкоди.

Здається, ці збори були заплановані мулефа вже давно — вони всі знали, куди йти та що робити. На краю селища стояв невисокий правильний курган із утрамбованої землі, з кожного його боку було зроблено положистий майданчик, і натовп — за оцінками Мері, десь п'ятдесят мулефа — наразі рухався до цього кургану. У вечірньому повітрі висів дим від багать, на яких готували їжу, а призахідне сонце забарвлювало все в туманне золото. Мері відчувала аромат смаженої кукурудзи та теплий запах самих мулефа — почасти пахло олією, почасти теплою плоттю.

Аталь м'яко підштовхнула її до кургану. Жінка спитала:

— Що відбувається? Скажи-но мені!

— Ні, не я… Тобі все скаже Сатамакс.

Ім'я Сатамакс було Мері невідоме, і заліф, на якого вказала Аталь, не був мешканцем селища. Він був старішим від усіх бачених нею досі мулефа: біля основи його хобота росло сиве волосся, і рухався він незграбно, наче в нього був артрит. Усі інші мулефа шанобливо пересувалися поруч із ним, і коли Мері нишком подивилася на нього крізь лакові пластинки, то зрозуміла причину такого ставлення: хмара з тіней, що обволікала старого заліфа, була такою рясною та вигадливою, що Мері мимоволі відчула до нього Повагу, хай навіть не знаючи, що все це означає.

Коли Сатамакс приготувався говорити, всі присутні замовкли. Мері стояла поруч із курганом, відчуваючи мовчазну підтримку Аталі, котра стояла поруч. Але жінка також почувала, що всі очі дивляться на неї, і в неї було таке відчуття, що вона новенька учениця, яка вперше увійшла до класу.

Сатамакс заговорив. Його голос був низьким та насиченим, а рухи його хобота — спокійними та елегантними.

— Ми зібралися тут, аби привітати іноземку Мері. Ті з нас, хто знає її, вдячні їй за те, що весь цей час, котрий вона провела серед нас, вона всіляко нам допомагала. Ми чекали, поки вона не опанує в достатній мірі нашу мову. За допомогою багатьох мешканців селища, але особливо заліфа на ім'я Аталь, іноземка Мері тепер добре нас розуміє. Але залишалася інша річ, котру вона мала збагнути — я маю на увазі сарф. Вона знала про нього, але не бачила його так, як бачимо ми — не бачила, поки не зробила інструмент, крізь який можна дивитися на речі. І тепер, коли їй пощастило побачити сарф, вона готова дізнатися більше про те, що вона мусить зробити, щоб допомогти нам. Мері, підійди до мене.

Відчуваючи легке запаморочення та зніяковілість, Мері зробила те, що їй сказали — стала поруч зі старим заліфом. Вона збагнула, що має щось сказати, і заговорила:

— Усі ви завжди давали мені зрозуміти, що я ваш друг. Ви добрі та гостинні. Я прийшла зі світу, в якому життя суттєво відрізняється від тутешнього, але дехто з нас знає про сарф, і я вдячна вам за те, що ви допомогли мені зробити (скло, крізь яке я його бачу. Коли я можу якось допомогти вам, я буду тільки рада зробити це.

Мері розмовляла не так вільно, як з Аталлю, а тому подумала, що, можливо, мулефа не зовсім зрозуміли її. Коли слід розмовляти й водночас жестикулювати, важко вловити реакцію співрозмовників, однак вони, здається, таки розуміли її.

Сатамакс промовив:

— Ми раді переконатися, що ти розмовляєш нашою мовою. Сподіваємося, ти зможеш нам допомогти. Якщо ж ти відмовиш нам, то ми навряд чи виживемо. Туалапі переб'ють нас усіх. Їх стало більше, ніж коли-небудь раніше, і з кожним роком їх кількість зростає. Щось у нашому світі пішло хибно. Протягом більшої частини тих тридцяти трьох тисячоліть, коли існували мулефа, ми піклувалися про землю. Усе перебувало у стані рівноваги: дерева процвітали, травоїдні були здоровими, і навіть якщо колись приходили туалапі, їх та наша кількість залишалася постійною. Але триста років тому дерева почали хворіти. Ми уважно спостерігали за ними, дбали і пестили, проте вони все одно давали менше коліс, скидали листя не в ту пору року, а деякі з них просто вмирали, хоча раніше такого ніколи не траплялося. Усі наші спогади нічого не сказали нам про причину таких подій.

Загалом цей процес був повільним, але таким самим повільним є й ритм нашого життя. Ми не знали цього до твоєї появи. Ми знаємо метеликів і птахів, але в них немає сарфу. Ти зрозуміла, що існує потреба побачити сарф, і відразу з матеріалів, знайомих нам тисячі років, змайструвала інструмент, потрібний для цього. Як на нас, ти мислиш і дієш зі швидкістю птаха. Саме так нам здається, ось чому ми знаємо, що ритм нашого життя видається тобі повільним. Але саме в цьому полягає наша єдина надія. Ти здатна робити речі, на які ми не спроможні, ти бачиш зв'язки, можливості та альтернативи, невидимі для нас, — так само як сарф був невидимим для тебе. І хоча ми не бачимо шляху до виживання, але сподіваємося, що ти його побачиш. Ми маємо надію, що ти швидко збагнеш причини хвороби дерев та знайдеш ліки; ми живемо думками, що ти винайдеш засіб боротьби з туалапі, хай навіть вони такі численні та могутні. І ми плекаємо віру, що ти зробиш усе це швидко, — інакше ми вимремо.

У натовпі прокотилося шелестіння схвалення та згоди. Усі мулефа дивилися на Мері, і відчуття, нібито вона новенька у школі, де на неї покладають великі надії, посилилося. Вона також почула незвичайні лестощі: порівняння її зі швидким та сміливим птахом було новим і приємним, адже вона завжди вважала себе повільною й надто пунктуальною. Проте разом із усім цим їй спало на думку, що мулефа помиляються щодо неї, що вони дістали про неї хибне враження, що вона не зможе справдити їхні відчайдушні надії.

Утім вона мусить зробити все, що від неї залежить. Мулефа чекають цього від неї.

— Сатамаксе та мулефа, — мовила вона, — ви довірились мені, і я зроблю все можливе. Ви були добрими до мене, а ваше життя є гідним і красивим, тож я спробую віддячити Вам. Тепер, коли я бачу сарф, я знаю, над чим мені працювати. Дякую за віру в мене.

Мері почала спускатися з кургану, і всі мулефа, повз котрих вона проходила, щось бурмотіли та гладили її своїми хоботами. Вона, втім, з острахом думала про обіцянку, яку тільки-но дала.

Тієї самої миті у світі Ситагаза священик-убивця отець Гомес важко піднімався по схилу гори стежкою, що пролягала Повз перекручені стовбури оливкових дерев. Вечірнє світло Пробивалося крізь сріблясте листя, а повітря дзвеніло голосами цвіркунів і цикад.

Він побачив попереду невеличку ферму, повиту виноградом, там бекала коза і дзенькав серед сірих каменів струмочок. Поруч із будинком порався біля якогось діла старий чоловік, а жінка приблизно одного з ним віку вела козу до відерця біля стільця.

Мешканці селища, котре отець Гомес пройшов за декілька годин до того, повідомили йому, що жінка, за якою він ішов, справді проходила тут і що вона наче збиралася Піднятися в гори. Священик подумав, що старе подружжя могло бачити її. Принаймні, на фермі можна буде придбати сиру та оливок, а також набрати джерельної води. Отець Гомес був цілком звиклий до скромного життя, і в нього було вдосталь часу.