Янтарне скло

21 Гарпії

Ліра та Віл обоє прокинулися з важким відчуттям — наче засуджені на смерть в'язні в ранок перед стратою. Тіаліс і Салмакія займалися своїми бабками: годували їх мошками, яких впіймали біля антаричної лампи та знайшли в павутинні, і напували водою. Коли леді Салмакія побачила вираз Ліриного обличчя та помітила, як миша-Пантелеймон притискається до грудей дівчинки, вона облишила свої справи і підійшла, щоб поговорити з нею. Тим часом Віл вирішив прогулятися по окрузі.

— Ти все ще можеш змінити рішення, — промовила Салмакія.

— Ні, ми вже все вирішили, — уперто сказала Ліра, приховуючи свій страх.

— А як ми не повернемося?

— Ви не зобов'язані йти з нами, — нагадала Ліра.

— Ми вас не покинемо.

— А що, як ви не повернетесь?

— То ми вмремо, займаючись важливою справою.

Ліра мовчала. Раніше вона не роздивлялася леді як слід, однак тепер для цього випала слушна нагода. Салмакія стояла у світлі гасової лампи лише на відстані простягненої руки дівчинки. Її обличчя було добрим і спокійним, його не можна було назвати дуже красивим, але це було обличчя, яке радісно було б побачити під час незгод. Голос леді був низьким і виразним, і вона завжди охоче сміялася. Наскільки Ліра пам'ятала, їй ніхто ніколи не читав книжки та не співав колискових перед сном, ніхто не цілував її на ніч і не поправляв ковдру. Але дівчинка раптом подумала: якщо вона й чула колись голос, який огортав її любов'ю та теплом, то це був голос леді Салмакії. Її серце стиснуло неясно бажання тримати на руках дитину, колисати її та співати їй таким голосом.

— Добре, — промовила дівчинка, але на останньому складі її голос зірвався.

— Побачимо, що воно буде, — сказала леді й відвернулася.

Поївши сухого хліба і випивши гіркий чай — це все, що було запропоновано їм на сніданок, — вони подякували хазяям, узяли свої торби та почали продиратися крізь нетрі до узбережжя озера. Ліра озирнулася в пошуках смерті й, звісно, відразу побачила її — невиразна постать ввічливо трималася трохи попереду та час від часу оберталася, щоб подивитися, чи не відстають подорожани.

Небо було затягнуте похмурим туманом. День більше нагадував присмерки, а в тьмяному світлі рідкісних антаричних лампочок із поверхні калюж на дорозі постійно здіймалися в повітря схожі на видіння випари. Людей не було видно, і лише іноді діти бачили смертей, але в них над головами постійно ширяли туди-сюди бабки, наче прошиваючи весь світ невидимими нитями, і бачити це яскраве майоріння кольорів серед довколишньої сірості було дуже приємно.

Незабаром вони вийшли на околицю поселення та почали продиратися вздовж в'ялого струмка крізь рідкі зарості кущів. Іноді чулося різке квакання та сплеск, наче вони тривожили якихось земноводних, але діти побачили тільки одну живу істоту — жабу розміром зі ступню Віла. Тварина лежала прямо в них на шляху й дивилася на них так, ніби знала, що вони збираються зробити їй боляче, потім вона поповзла вбік — так повільно, наче була серйозно ушкоджена.

— Треба було б із жалості вбити її, — сказав Тіаліс.

— Звідки ви знаєте? — промовила Ліра. — Може, їй понад усе на світі подобається бути живою.

— Якби ми вбили її, то це було б усе одно що взяти її з собою, — завважив Віл, — а вона хоче залишитися тут. Я за своє життя вбив достатньо живих істот, і навіть брудна застояна калюжа може бути кращою, ніж смерть.

— Але, може, вона страждає? — спитав шевальє.

— Якби вона вміла розмовляти, вона сказала б нам. А позаяк вона мовчала, не будемо її вбивати — це було б реакцією на наші почуття, а не на жабині.

Вони рушили далі. І хоча туман дедалі густішав, невдовзі відлуння їхніх кроків стало дещо іншим, указуючи на те, що десь неподалік знаходиться відкрита місцевість. Аби зробити свої очі якомога більшими, Пантелеймон став лемуром і тепер сидів у Ліри на плечі, притиснувшись до її вогкого волосся, але як він не вдивлявся в сутінок, його зір сягав лише на декілька кроків. Він безперервно тремтів.

Раптом подорожани почули удари дрібних хвиль об берег. Звук був дуже тихим, однак його джерело явно знаходилося десь поблизу. Бабки разом зі своїми наїзниками повернулися до дітей, а Пантелеймон заліз Лірі за пазуху. Дівчинка присунулася ближче до Віла, і вони ще повільніше пішли слизькою стежкою.

І ось показався берег. Перед ними лежала масляниста, Піниста нерухома вода, час від часу об гальку мляво розбивалася хвилька.

Стежка повернула ліворуч, і, пройшовши ще трохи, діти побачили над водою дерев'яну пристань, котра більше нагадувала згусток туману, ніж тверде тіло. Палі були напівгнилими, а дошки — зеленими від слизу. Здавалося, це кінець світу: стежка обривалася біля причалу, а за причалом починався рясний туман. Виконавши свою роль провідника, Ліри-на смерть уклонилася, відступила в туман і зникла ще до того, як Ліра спитала, що їм робити далі.

— Слухайте! — тихо промовив Віл.

З боку води долетіли поскрипування дерева та тихі регулярні сплески. Віл поклав руку на рукоятку ножа та обережно зробив декілька кроків по прогнилому настилу. Ліра стала за його спиною, а бабки всілися на покриті водоростями швартові стовбури, котрі виглядали як геральдичні вартові. Діти стояли на краю пристані, вдивляючись у туман та час від часу стираючи з він краплі, що осідали на них. Чути було лише протяжне скрипіння та сплески.

— Може, не підемо? — прошепотів Пантелеймон.

— Ми повинні, — відповіла Ліра.

Вона подивилася на Віла і побачила, що його обличчя було напруженим, похмурим і рішучим: такий не відступиться. Галівесп'яни, Тіаліс на Віловому плечі, а Салмакія на Ліриному, також були спокійними й зосередженими. Крила бабок були покриті райдужними краплинками вологи, і комахи час від часу струшували їх. Ліра подумала, чи буде для них їжа у країні мертвих.

Раптом із сутінку з'явився човен.

Це була старовинна, потріскана та напівзгнила плоскодонка, і на ній стояла старезна, як сама старість, згорблена постать, загорнута у якусь мішковину. Кістляві руки міцно стискували ручки весел, а вологі бліді очі глибоко запали у зморшки сірої шкіри.

Старий відпустив весло та простяг свою скорчену руку до залізного кільця, що висіло на стовбурі на куті причалу. Другою рукою він декілька разів змахнув веслом і підвів човна впритул до дощок пристані.

Потреби у словах не було. Віл сів у човен першим, а коли Ліра вже збиралася ступити за ним, човняр підвів руку.

— Його не можна, — різким шепотом промовив він.

— Кого?

— Його.

Перевізник наставив жовто-сірий палець прямо на Пантелеймона, котрий із рудувато-коричневого горностая миттєво став білосніжним.

— Але він — це я! — вигукнула Ліра.

— Якщо ти їдеш, він мусить залишитися.

— Неможливо! Ми вмремо?

— А хіба не цього ти хочеш?

Тут Ліра вперше по-справжньому зрозуміла, що вона робить, збагнувши, якими можуть бути наслідки її дій. Вона випросталася, тремтячи та стискуючи свого любого деймона так міцно, що той заскиглив від болю.

— Але вони… — безпомічно почала Ліра та зупинилася: було б нечесно звернути увагу на те, що всі інші не повинні відмовлятися від чогось.

Віл збентежено дивився на дівчинку. Вона обвела зором озеро, пристань, ледь помітну стежку, застояні калюжі та вологі кущі. Її Пантелеймон залишиться тут зовсім один! Як він зможе жити тут? Він затремтів у неї під одягом, ще щільніше притискуючись до її теплого тіла. Це неможливо! Вона ніколи не погодиться на таке!

— Якщо ти хочеш поїхати, він має залишитися, — повторив човняр.

Леді Салмакія смикнула повіддя, і її бабка злетіла з Ліриного плеча та всілася на борт човна. За мить до неї приєднався Тіаліс, і вони щось сказали човняру. Ліра спостерігала за цим так, як засуджений в'язень дивиться на двері зали суду, що відчиняються, щоб, можливо, за мить явити його очам посильного з помилуванням.

Перевізник вислухав їх і похитав головою.

— Ні, — промовив він. — Якщо вона іде, він повинен залишитися.

Віл втрутився:

— Але це несправедливо. Ми ж не повинні залишати тут частину себе!

— О, ви помиляєтесь! — сказав човняр. — Їй просто не поталанило, що вона може бачити частину себе, котру вона залишає, та розмовляти з нею. Коли ви опинитесь на воді, буде вже пізно щось змінювати. Але всі ви залишаєте на цьому березі частину себе. Для таких, як він, немає ходу до землі мертвих.

«Тільки не це! — подумали Ліра з Пантелеймоном. — Ми не для того пройшли через Больвангар, аби зараз розлучитися. Як ми знову відшукаємо одне одного?»

Дівчинка знов оглянула відразливий хмурий берег, такий просякнутий розкладенням й отрутою, уявила, як її милий Пантелеймон самотньо чекатиме на неї тут, як він сумно дивитиметься, як вона зникає в тумані, й гірко заплакала. Її голосні ридання не підхоплювала луна — вони безслідно тонули в тумані, — але вздовж усього берега, із незліченних обмілин і заводей, з-за повалених стовбурів дерев почали виглядати-всі ті створіння, що мешкали в цих Богом забутих місцях, і, відчувши всю силу її горя, боязко припадали до землі.

— Якби йому можна було… — почав Віл, відчайдушно прагнучи припинити цей напад горя, але човняр похитав головою.

— Він може зайти на човен, однак у такому разі човен залишиться тут, — промовив він.

— Але як вона знову знайде його?

— Цього я не знаю.

— На шляху назад ми минатимемо ці місця?

— Назад?

— Ми збираємося повернутися, піти до країни мертвих та повернутися назад.

— Із того берега ви сюди не повернетесь.

— Тоді ми знайдемо якийсь інший шлях, але обов'язково знову прийдемо сюди.

— Я перевозив мільйони людей, і жоден із них не повернувся.

— То ми будемо першими. Ми знайдемо вихід. Човняре, ти бачиш, як серйозно ми налаштовані, тож вияви доброту та співчуття, дозволь їй узяти з собою свого деймона!

— Ні, — промовив перевізник і покачав своєю старезною головою. — Це правило не можна порушувати. Це є закон, схожий на… — він схилився над водою та зачерпнув її долонею, аби за мить нахилити її та подивилися, як вода повертається до озера. — Це закон на кшталт того, що змушує воду падати донизу. Я не можу нахилити руку та змусити воду летіти вгору, і так само я не можу взяти деймона до країни мертвих. Незалежно від того, поїде дівчинка чи ні, деймон мусить залишитися тут.

Ліра занурила обличчя у смух Пантелеймона-кота і не помічала нічого довкола, але Віл побачив, як Тіаліс злазить зі своєї бабки та готується вколоти човняра. Хлопець подумав: «Це єдине, що нам залишається», і приготувався побачити, як перевізник упаде, однак старий повернув голову до галівесп'янина і сказав:

— Як ти гадаєш, скільки століть я перевожу людей до країни мертвих? Ти вважаєш, що якби щось могло мені зашкодити, цього досі не сталося б? Ти гадаєш, що люди, котрих я вожу, пливуть туди з радістю? Вони вириваються та плачуть, намагаються підкупити мене, погрожують і нападають на мене, але все це марно. Ти не завдаси мені шкоди, хоч чим мене штрикай. Краще заспокой дівчинку. Адже вона іде зі мною. На мене можеш не звертати уваги.

Вілові хотілося відвести очі: Ліра робила найгірший учинок у своєму житті. Вона ненавиділа сама себе, страждала за Пантелеймона, через нього та разом із ним, проте все одно Намагалася поставити його на холодну землю, відірвати від свого одягу його пазурі… Віл затулив вуха: слухати плач деймона було вже занадто. Час від часу дівчинка намагалася Відштовхнути Пантелеймона, а той несамовито кричав і намагався втриматися біля неї.

«Вона могла б повернути назад!» — спало на думку хлопцеві.

Вона могла б просто сказати: «Ні, це була хибна ідея, нам Не слід робити цього».

Вона могла б захистити свій життєвий зв'язок із Пантелеймоном, поставити його вище від усього іншого, виштовхнути все інше з голови…

Та ні, не могла.

— Пантелеймоне, цього ніхто раніше не робив, — тремтячим голосом прошепотіла дівчинка, — але Віл каже, що ми Повернемось, і я присягаюся, ми зробимо це! Я люблю тебе! Будь обережний, і все буде добре. Ми повернемося, і навіть якщо я буду змушена витратити на пошуки тебе все своє життя без залишку, я все одно знайду тебе. Я не зупинюся, не відпочиватиму, я… Пане, я повинна піти туди…

З цими словами вона відштовхнула його, і він безсило впав у холодну багнюку.

Віл навряд чи відповів би щось, якби його спитали, якою твариною Пантелеймон був наразі. Він здавався якимось крихітним клубочком, чи цуценям, чи то кошеням, безпорадним і безсилим, створінням, котре так глибоко поглинуло у страждання, що цього страждання було більше, ніж самого Пантелеймона. Його очі не залишали Ліриного обличчя, і Віл бачив, що дівчинка змушує себе не відводити очей, не уникати своєї провини. Хлопця вразили її сміливість і чесність, і водночас його роздирав на шматки біль, спричинений їхнім розставанням.

Пантелеймон не питав Ліру, чому вона це робить, бо сам усе знав. Він також не запитував її, чи вона любить Роджера більше, ніж його — відповідь на це питання він також добро знав. І ще деймон знав, що коли він заговорить, Ліра не встоїть, тож він мовчав, аби не мучити людину, що залишала його. Обоє вони прикинулися, буцімто ця розлука не буде болісною, мовляв, незабаром вони знову будуть разом, і все піде як раніше, ба навіть краще. Але Віл знав, що дівчинка власноруч вириває зі своїх грудей серце.

Потім Ліра ступила в човен. Вона була такою легкою, що посудина майже не ворухнулася. Дівчинка всілася поруч із Вілом та застигла, не відриваючи очей від Пантелеймона, котрий, тремтячи, стояв на дальньому кінці причалу. Проте коли човняр відпустив залізне кільце, занурив весла у воду та відштовхнувся, деймон-цуценя, стукаючи пазурами по планках, кинувся на самий край настилу та завмер там, дивлячись на човен. За мить він разом зі пристанню розтанув у тумані.

І тут Ліра закричала так несамовито, що навіть у цьому укутаному в туман світі її крик спричинив луну — хоча це, звичайно, була не луна, а друга частина її крику, що долетіла із країни живих услід за Лірою, яка повільно відпливала у країну мертвих.

— Віле, моє серце! — простогнала дівчинка та вчепилася в його руку. Її мокре обличчя було спотворене болем.

Так справдилося пророцтво, що про нього Ректор Коледжу Джордана повідомив бібліотекареві — пророцтво, згідно з яким Ліра вчинить велику зраду й це завдасть їй жахливого болю.

Але Віл відчував, що в його серці також виростає нестерпний біль, і краєм ока бачив, що двоє галівесп'ян, котрі хапалися один за одного так само, як вони з Лірою, також зазнають цієї муки.

Почасти біль був фізичним: здавалося, що залізна рука схопила серце та тягне його крізь ребра, і хлопець притиснув до цього місця руки та марно намагався утримати серце всередині. Біль був набагато глибшим і гіршим, ніж біль від утрати пальців. Але почасти він був душевним: щось таємне та особисте витягали з тіла туди, куди ця річ не бажала потрапити. Віла охопила суміш болю, сорому, страху та самобичування — останнього тому, що він власноруч викликав усе це.

І це ще не все. Він начебто промовив: «Ні, ні, не вбивайте мене, натомість убийте мою матір: мені байдуже, я її не люблю», і мати почула це, проте щоб пощадити його почуття, прикинулася, що нічого не чула, та через свою любов до сина запропонувала вмерти замість нього. Ось як він почувався, і нічого гіршого за це відчуття не могло бути.

Тепер Віл знав, що всі ці речі були невід'ємною частиною зв'язку зі своїм деймоном, і що його деймон, хай там яким він є, залишився позаду, поруч із Пантелеймоном, на занедбаному, схожому на смітник березі. Це спало на думку Вілу й Лірі майже одночасно, і вони обмінялися болісними поглядами. Так удруге — але не востаннє — в їхньому житті кожен із них побачив на обличчі другого вираження своїх власних думок.

Подорож, у яку вони вирушили, здавалося, ніяк не діє лише на човняра і бабок. Великі комахи були жвавими та сяяли кольорами навіть у цьому задушливому тумані. Час від часу вони смикали крилами, щоб струсити вологу, а старий у своєму мішкуватому вбранні лише ритмічно нахилявся назад-уперед, упираючи босі ноги в заляпане дно човна.

Подорож тривала досить довго. Хоча якась частина Ліри все ще сочилася болем, уявляючи Пантелеймона, кинутого на березі, інша частина поступово пристосовувалася до цього болю, оцінювала свою силу, з нетерпінням чекала зустрічі з невідомим.

Дівчинку міцно тримали руки Віла, але сам він також дивився вперед, намагаючись поглядом пронизати вогкі сірі сутінки та почути щось відмінне від монотонних ударів весел по воді. І ось нарешті хлопець помітив щось нове: просто за курсом лежав якийсь стрімчак чи острів. Сплеск луною відскочив від скель, а потім туман наче потемнішав.

Перевізник витягнув одне з весел — він повертав човна трохи ліворуч.

— Де ми? — пролунав голос шевальє Тіаліса, майже такий самий, як завжди, але трохи грубіший, наче він також тривалий час боровся з болем.

— Біля острова, — відповів човняр. — Ще п'ять хвилин, і ми пристанемо до берега.

— А що це за острів? — спитав Віл — як йому здалося, якимось іншим, майже невпізнанним через відчутий біль голосом.

— На ньому розташовані ворота, що ведуть до країни мертвих, — промовив перевізник. — Ними проходять усі: королі, королеви, вбивці, поети, діти… Назад ніхто не вертається.

— А ми повернемося! — палко прошепотіла Ліра. Човняр нічого не відповів, однак його старезні очі були сповнені жалю.

Підпливши ближче до берега, подорожани побачили похмурі темно-зелені віти кипариса та тиса, що низько нависали над водою. Берег тут був вельми крутим, а дерева росли на ньому так густо, що між ними навряд чи пройшов би навіть горностай, і коли Лірі спало це на думку, вона чи то гикнула, чи то схлипнула: Пантелеймон показав би їй, як він може це зробити, але він ще нескоро зможе показати їй хоч що — можливо, взагалі ніколи.

— Ми вже мертві? — спитав Віл у човняра.

— А яка різниця? — відповів той. — Дехто приходив сюди, так і не повіривши, що він помер. Такі люди повсякчас твердили мені, що вони живі, що сталася помилка і хтось за це неодмінно заплатить — то й що? Були й інші, вони, бідолахи, ще за життя хотіли стати мертвими. Життя їхнє було сповнене болю та суму, і вони вбивали себе, прагнучи вічного спокою, але з'ясовувалося, що все змінилося тільки на гірше, проте цього разу вже не можна було втекти: хіба можна знову повернутися до життя? Були й такі, що за життя весь час хворіли, або, скажімо, немовлята, котрі ледь устигали народитися на світ, аби потрапити до країни мертвих. Я безліч разів перепливав це озеро, тримаючи на колінах плачуче немовля, котре так і не відчуло різниці між «тут» і «там». Але найнеприємнішими пасажирами є старі, особливо багатії: вони бурчать та несамовито проклинають мене, жаліються й верещать: «Куди ти нас везеш?» Вони повідомляють, що накопичили за життя безліч золота, і пропонують його мені, щоб я відвіз їх назад; вони кажуть, що я пошкодую за це, бо в них є могутні друзі, вони особисто знайомі з папою, королем таким-то й герцогом таким-то, що вони дуже поважні люди, і мене жорстоко покарають… Однак єдина істина полягала в тому, що вони перебували в моєму човні і я віз їх до країни мертвих. Усі ці королі й папи також свого часу були тут — нерідко швидше, ніж вони того хотіли. Я дозволяв їм кричати й біснуватися: вони були не у змозі зашкодити мені. Зрештою всі вони замовкали. Тож якщо ви не знаєте, живі ви чи мертві, а дівчинка кладе голову на відсіч, що повернеться до живих, я нічого не скажу всупереч. А ким ви є, ви дуже скоро дізнаєтесь.

Під час цієї промови старий вів човна вздовж берега, але, скінчивши її, він підвів весла, поклав їх сушитися на човен та простяг руку до дерев'яного стовбура, що стирчав прямо зводи.

Він підтягнув човна до вузького причалу та застиг, чекаючи, поки пасажири вийдуть. Лірі не хотілося ступати на берег: поки вона залишатиметься в човні, Пантелеймон зможе чітко уявити її собі, адже саме в човні він бачив її востаннє, проте щойно вона відійде від нього, і деймон уже не знатиме, якою її уявляти. Тож вона затрималася, але бабки вже вилетіли, і слідом за ними, притискуючи руку до грудей, на берег ступив блідий Віл. Довелося й дівчинці виходити.

— Дякую, — сказала вона човняреві. — Коли ви повернетеся, подивіться, чи не там мій деймон. Якщо побачите його, перекажіть йому, що я люблю його найбільше за все інше у світі живих і світі мертвих, а також що я клянуся повернутися до нього, навіть якщо цього ще ніхто ніколи не робив.

— Гаразд, я перекажу це йому, — відповів старезний перевізник.

Він відштовхнув човна, і розмірені сплески від його весел стихли в тумані.

Галівесп'яни повернулися з нетривалого обльоту берега та, як і раніше, всілися на плечі дітям: Тіаліс на Віла, Салмакія на Ліру. Деякий час подорожани стояли на краю країни мертвих. Перед ними не було нічого, крім туману, хоча з того, що він потемнів, можна було дійти висновку, що перед ними розташована якась велика споруда, можливо, мур.

Ліра здригнулася. В неї було таке відчуття, ніби її шкіра перетворилася на мереживо, і вогке колюче повітря вільно проходить між ребрами, опікаючи свіжу рану на тому місці, де ще нещодавно був Пантелеймон. Утім, їй спало на думку, що майже те саме мав відчувати Роджер, коли висів над прірвою, відчайдушно намагаючись утриматися за її слабкі пальці.

Діти прислухалися. Чути було лише нескінченне крапання води з листя, а коли вони подивилися вгору, то відразу відчули холодні каплі, що почали падати їм на щоки.

— Ми не можемо залишатися тут, — промовила Ліра.

Тримаючись разом, вони зійшли із пристані та попрямували до стіни. Велетенські кам'яні блоки, зелені від старезного слизу, підіймалися в туман вище, ніж можна було роздивитися. Наблизившись, подорожани почули за муром якісь крики, хоча сказати, чи є вони людськими, було неможливо: високі сумовиті верески й зойки висіли в повітрі, наче жалкі медузи, своїми дотиками спричинюючи біль.

— Тут двері, — хрипким напруженим голосом промовив Віл.

Це була дуже стара дерев'яна хвіртка під кам'яною плитою. Коли Віл уже збирався простягнути руку та відчинити її, один із високих криків пролунав дуже близько від них — так близько, що в них заклало вуха, а серця захолонули.

Галівесп'яни відразу злетіли в повітря на своїх бабках, котрі, наче бойові коні, жадали битви. Але істота, що спустилася з неба, змела їх різким змахом крила і важко всілася на виступ кам'яної плити якраз над головами дітей. Віл побачив, що Тіаліс і Салмакія намагаються прийти до тями самі й заспокоїти своїх тремтячих комах.

Над ними сидів великий птах розміром із грифа, але з жіночим обличчям і грудьми. Віл колись бачив зображення таких створінь, і йому на думку відразу спало слово «гарпія». Її обличчя було гладким й нітрохи не зморщеним, але дуже старим — навіть старішим, ніж у відьом. Без сумніву, гарпія прожила вже не одне тисячоліття, і жорстокість та сумовитість усього того, що вона бачила, наклали на риси її обличчя відбиток страшенної злоби. Її очні впадини були заляпані зеленим слизом, а губи — покриті якимось товстенним червоним нальотом, наче вона постійно блювала кров'ю. Її сплутане, брудне чорне волосся звисало на плечі, а зазублені пазурі впивалися в камінь. Могутні темні крила були складені на спині, і кожного разу, коли вона ворушилася, від неї тхнуло гниттям.

До болю, що його почували Віл із Лірою, додалася нудота, але діти все одно спробували випростатися та подивитися створінню в обличчя.

— Але ж ви живі! — скрипучим глузливим голосом промовила гарпія.

Віл відчув, що ненавидить і боїться її більше, ніж будь-кого з людей, котрих він колись зустрічав.

— Хто ти? — спитала Ліра, яка відчувала до гарпії таку саму відразу, як Віл.

Замість відповіді гарпія заверещала: розкрила рота і спрямувала звук прямо дітям в обличчя, так що їхні голови задзвеніли, і вони ледь не перекинулися на спину. Віл схопив Ліру за руку, а крик тим часом перетворився на глузливий регіт, на який із туману відразу відгукнулися інші гарпії. Цей сповнений ненависті сміх нагадав Вілові безжальну жорстокість дітей із майданчика для ігор, але тут не було вчителів, які присоромили б насмішників, не було до кого звернутися й де сховатися.

Він поклав руку на ніж на поясі та подивився гарпії просто в очі, хоча його голова все ще дзвеніла, а сила її крику давила на його плечі, наче гора.

— Якщо ти бажаєш нас зупинити, — промовив він, — то приготуйся не лише верещати, а й битися — адже ми збираємося пройти крізь ці двері.

Нудотний червоний рот гарпії знову заворушився, проте цього разу вона нічого не сказала, а склала губи у глузливий поцілунок.

Потім вона промовила:

— Твоя мати залишилася одна. Ми надішлемо їй кошмари — верещатимемо на неї уві сні!

Віл не ворушився — краєм ока він бачив, що леді Салмакія обережно рухається по плиті, на краєчку якої сиділа гарпія. Крила її бабки, котру Тіаліс утримував на землі, тремтіли. За мить сталися дві речі: леді стрибнула на гарпію та увігнала шпору глибоко в її покриту лускою лапу, а Тіаліс на бабці злетів угору. Не встиг Віл моргнути оком, як Салмакія вже відскочила від гарпії та стрибнула прямо на спину свого сірувато-блакитного птаха, котрий тут же знявся над землею.

Гарпія відреагувала миттєво. Тишу розідрав ще один крик, набагато гучніший, ніж раніше, і вона так різко забила темними крилами, що Віла з Лірою відкинуло на крок назад. Але вона все ще впивалася пазурами в камінь, хоча її обличчя стало темно-червоним від люті, а волосся навколо шиї піднялося дибки, наче комір змії.

Віл потягнув Ліру за руку, і вони кинулися до дверей, однак гарпія розлючено напустилася на них. Проте тільки-но вона злетіла зі свого сідала, як хлопець повернувся до неї обличчям, закрив своїм тілом Ліру й виставив ножа.

Галівесп'яни разом підлетіли до гарпії та почали кружляти в неї перед очима, намагаючись завдати удару, але не наважуючись наблизитися. Проте це збило її з пантелику, й вона незграбно забила крилами та втратила рівновагу.

— Тіалісе, Салмакіє, нетреба! — вигукнула Ліра.

Маленькі люди пришпорили своїх бабок і злетіли в повітря над головами дітей. З усіх боків крізь туман почали проступати інші темні силуети — здавалося, сюди зліталися гарпії з усього узбережжя. Та, що стояла перед ними, трусила крилами та волоссям, по черзі випрямляла лапи й ворушила пазурами. Як зрозуміла Ліра, отруєний укол їй не зашкодив.

Описавши декілька кіл над головами дітей, галівесп'яни підлетіли до Ліри та всілися на простягнуті нею долоні. Салмакія збагнула, що дівчинка хотіла їм сказати, і промовила Тіалісу:

— Вона має рацію: чомусь ми не здатні завдати їй шкоди.

Ліра звернулася до гарпії:

— Пані, як вас звати?

Гарпія розправила крила, і подорожани ледь не знепритомніли від огидного запаху розкладу та гнилості, котрим дмухнуло від неї.

— Без імені! — прокричала вона.

— Чого ви від нас хочете?

— А що ви можете мені дати?

— Ми могли б розповісти, де ми побували, і це може зацікавити вас. На шляху сюди ми бачили всілякі дивні речі.

— О, то ви пропонуєте мені послухати ваші історії?

— Якщо бажаєте.

— Може, я й послухаю вас. І що тоді?

— Ви могли б пропустити нас крізь ці двері та дозволити нам відшукати духа, по якого ми сюди прийшли. Гадаю, нам усе одно доведеться туди піти. Чи не так?

— То спробуйте, — промовила гарпія без імені.

І навіть попри нудоту та біль Ліра відчула, що їй тільки-но видали козирного туза.

— Обережніше, — прошепотіла Салмакія, але Лірин розум уже пробігав по історії, котру вона розповідала попередньої ночі, обмірковуючи, що можна додати, що поліпшити, а що пропустити: батьки мертві, родинні скарби, корабельна аварія, втеча…

— Отже, — почала вона, налаштовуючись на потрібний для розповіді лад, — це почалося, коли я була ще немовлям. Мої батьки були герцогом і герцогинею Абінгдонськими, багатими, як ніхто. Мій батько був одним із радників короля, і король нерідко гостював у нас. Зазвичай вони їздили в ліс на полювання. Будинок, у якому я народилася, був найбільшим у Південній Англії. Він називався…

Навіть не видавши застережного крику, гарпія із простягнутими лапами кинулася на дівчинку. Та встигла пригнутися, проте один із пазурів дряпнув її по голові та вирвав жмут волосся.

— Брехуха! — заверещала гарпія. — Брехуха!

Вона розвернулася та знову полетіла на дівчинку, цілячись прямо їй в обличчя, проте Віл підвів ніж та став перед Лірою. Гарпія повернула саме вчасно, і Віл підштовхнув дівчинку, онімілу від шоку та напівзасліплену кров'ю, що полилася по її обличчю, до хвіртки. Де були галівесп'яни, хлопець і гадки не мав, та було не до того: гарпія знову летіла на них, розлючено й ненависно лементуючи:

— Брехуха! Брехуха! Брехуха!

Здавалося, її голос летить звідусіль, він луною відбивався від величезного муру та глухнув у тумані. Віл притиснув дівчинку до грудей та виставив уперед плече, відчуваючи, як її тіло трусять тремтіння й ридання. Потім він ножем описав на напівзгнилих дерев'яних дверях велике коло, і ті відразу піддалися, відкриваючи їм прохід.

Діти та галівесп'яни на бабках протиснулися крізь цей пролом у царство духів, а на туманному березі, що залишився в них за спинами, все ще кричали незліченні гарпії.