Янтарне скло

22 Шепіт духів

Передусім Віл наказав Лірі сісти, дістав горщик із маззю з моху-кров'янки та подивився на рану на голові дівчинки. Звідти, як із усякої рани на черепі, дуже текла кров, але рана була неглибокою. Віл відірвав від своєї сорочки смугу тканини та начисто протер рану, а потім наніс на поріз трохи мазі, намагаючись при цьому не думати про брудний пазур, котрий його завдав.

Очі Ліри були осклянілими, а обличчя — мертвотно-сполотнілим.

— Ліро! — вимовив хлопець й обережно її потрусив. — Прокидайся, нам треба йти далі.

Дівчинка здригнулася та поривчасто вдихнула, потім її повні відчаю очі сфокусувалися на Вілі.

— Віле, я більше не можу цього робити… Відтепер я не брехатиму! Я гадала, це буде легко, але в мене нічого не вийшло… Це все, що я вмію робити, і це вміння не спрацювало!

— Та ні, це не все, що ти вмієш! Ти вмієш читати алетіометр, чи не так? Ну ж бо, треба подивитися, де ми. Треба шукати Роджера.

Віл допоміг Лірі підвестися, і вони вперше подивилися на країну мертвих.

Вони опинилися на великій рівнині, котра простягалася далеко в туман. Тьмяне світло, за допомогою якого вони все це бачили, здавалося, йшло звідусіль, тож тут, можна сказати, не було ні тіней, ні світла, і все мало однаковий тьмяний колір.

На ґрунті повсюди стояли духи — дорослі й діти, — їх було так багато, що рябило в очах. Утім стояли не всі — деякі сиділи, деякі спали чи просто лежали, апатично дивлячись у простір. Ніхто тут не ходив, не бігав, не грав, хоча багато духів повернулися, щоб подивитися на новоприбулих, і в їхніх очах засвітилися цікавість і переляк.

— Духи, — прошепотіла Ліра. — Так ось куди потрапляють усі мертві.

Вона учепилася в руку Віла — мабуть, тому, що в неї більше не було Пантелеймона. Утім, Віл був цьому навіть радий. Галівесп'яни полетіли вперед, і діти бачили, як їхні яскраві бабки миготять над головами духів, котрі здивовано на них дивляться. Але повсюди, як і раніше, стояла гнітюча тиша, а сіре світло наповнювало серця дітей страхом, що його лише трохи розвіювало відчуття живого теплого тіла поруч.

Позаду них, за великим муром, усе ще верещали гарпії. Деякі духи перелякано дивилися на мур, однак більшість не зводили очей із Віла й Ліри. Поступово вони почали підходити ближче до дітей. Ліра відступила за спину Віла — їй дуже хотілося подивитися духам прямо в обличчя, але для цього їй не вистачало сміливості, тож першим узяв слово хлопець.

— Ви знаєте нашу мову? — спитав він. — Ви взагалі розмовляєте?

Хоча вони були лише наляканими дітьми, які страждають від болю, у них відчувалася та сила, котрої бракувало всій цій купі мертвих. Почувши Вілів голос, перший голос, що пролунав тут за незліченний час, бідолашні духи підійшли ближче, прагнучи відповісти.

Проте вони могли лише шепотіти. Повсюди залунав шепіт, лише трохи голосніший, ніж звук дихання. Коли духи, відчайдушно штовхаючись, почали наближуватися до дітей, у них над головами та перед очима замиготіли бабки галівесп'ян: маленькі люди хотіли зупинити мертвих, аби ті не зім'яли дітей. Духи-діти тужливо стежили очима за яскравими комахами, і Ліра розуміла, чому — вони гадали, що бабки були деймонами, і всім серцем бажали знову взяти в руки своїх власних деймонів.

— Та ні, це не деймони! — вигукнула Ліра й заридала, але відразу опанувала себе. — Якби тут був мій демон. Я б дозволила кожному з вас торкнутися та погладити його, слово честі…

Вона простягла руки назустріч дітям. Дорослі духи зупинилися, чи то від страху, чи то знов охоплені апатією, але діти побігли до Ліри. Ліра побачила, що духи складаються і якогось туману — її руки вільно проходили крізь них. Діти все лізли вперед, невагомі та безжиттєві, й намагалися зігрітися біля живої крові двох подорожан та їхніх сердець, що стукали. Віл і Ліра відчували, що коли духи проходять крізь їхні тіла, їх наче м'яко торкаються холодні пензлики, потрохи забираючи їхнє тепло. Вони зрозуміли, що коли так Триватиме й далі, вони також стануть мертвими — їхні запаси життя й тепла не були нескінченними, до того ж вони й так уже замерзли, а натовп усе насувався на них, і йому не, було видно кінця.

Зрештою Ліра почала благати духів зупинитися — підвела руки та сказала:

— Будь ласка, стійте! Ми хотіли б торкнутися всіх вас, але ми прийшли сюди, шукаючи одного хлопця, і ви повинні сказати нам, де ми його знайдемо. Віле, — повернула дівчинка голову, — що нам робити?

Духів просто зачаровувала кров на Ліриному чолі — вона Палала в напівмороку, наче жарини, і мертві постійно намагалися торкнутися її, прагнучи відчути дотик цього втілення г життєвої сили. Одна мертва дівчинка, котра, мабуть, померла у десятилітньому віці, несміливо простягла руку до рани, але відразу відсмикнула її, проте Ліра, побачивши це, промовила:

— Сміливіше! Ми прийшли сюди не для того, щоб робити вам боляче. Коли можеш, скажи нам що-небудь!

Дівчинка-дух заговорила слабким шепотом:

— Це зробили гарпії? Вони прагнули завдати тобі болю?

— Так, — відповіла Ліра, — але коли це все, на що вони Здатні, мене це не хвилює.

— О, вони здатні й на гірші речі…

— На які? Що вони можуть зробити?

Однак духи чомусь не хотіли сказати цього, лише хитали головами та мовчали. Нарешті один хлопець промовив:

— Коли ти перебуваєш у цьому місці вже сотні років, тебе це так утомлює, що гарпії вже не можуть тебе сильно налякати…

— Вони найбільше полюбляють розмовляти з новачками, — сказала перша дівчинка. — Це просто… Це просто жахливо. Вони… та ні, я не можу цього тобі розповісти.

Голоси духів були не гучнішими, ніж шепіт листопаду. Розмовляли лише діти: усі дорослі наче поринули в летаргічний сон, такий міцний, що здавалося, нібито вони вже ніколи не ворухнуться й нічого не скажуть.

— Будь ласка, послухайте мене, — промовила Ліра. — Ми із друзями прийшли сюди, щоб відшукати хлопця на ім'я Роджер. Він тут не дуже давно, лише декілька тижнів, отже, він небагато кого знає, але якщо вам відомо, де він…

Однак у глибині душі Ліра розуміла, що навіть якщо вони залишаться тут на декілька років і весь цей час переглядатимуть духів, вони зможуть побачити лише крихітну їх частку — настільки великою була їх кількість. Дівчинка відчула, як їй на плечі, наче гарпія, навалився відчай.

Утім, вона зціпила зуби й намагалася не дозволити тузі цілком заволодіти нею. «Хай там як, але ми сюди проникли, — подумала вона. — Це лише початок».

Перша дівчинка-дух щось тихо прошепотіла.

— Навіщо ми його шукаємо? — перепитав її Віл. — Річ у тому, що Ліра бажає поговорити з ним. Але я також хочу відшукати одну людину — свого батька, Джона Пері. Він десь тут, і перед тим, як повернутися до світу живих, я хотів би переговорити з ним. Тож, якщо можна, передай далі, що Роджера та Джона Пері шукають Ліра й Віл. Скажи…

Але тут духи — й діти, й дорослі — раптом повернулися й розлетілися хто куди, мов сухе листя, розкидане під поривом вітру. За мить довкола дітей виникла порожнеча, і невдовзі вони зрозуміли причину: згори залунали верескливі крики гарпій, і ось вони показалися із сутінку та, дихаючи смородом і б'ючи крилами, почали вигукувати щось глузливе.

Ліра відразу впала на землю та затулила руками вуха, а Віл, стиснувши в руці ніж, став на одне коліно над нею. Він побачив, що Тіаліс і Салмакія летять до них, однак вони все ще були далеко, і на декілька секунд хлопець залишився один на один зі зграєю гарпій, що кружляли над ним. Час від часу деякі з них злітали вниз, і Віл бачив, як їхні людські обличчя клацають зубами у повітрі, наче хапаючи якихось комах, та поливають його брудними глузливими словами. Здебільшого вони згадували його матір, і від цього серце хлопця тривожно стискувалося, проте частина його розуму залишалася спокійною та спостерігала, розраховувала, обмірковувала подальші дії. Жодна з гарпій не наважувалася наблизитися до ножа.

Щоб переконатися в цьому, Віл підвівся на ноги. Одна з гарпій — це могла бути їхня знайома, та, що називала себе «без імені» — змушена була різко звернути, тому що вона саме пірнала вниз, намірюючись пролетіти просто над його головою. Важкі крила незграбно вдарили по повітрю, але гарпія таки вхитрилася повернути ліворуч. Віл знав, що цілком міг би змахнути рукою з ножем та знести їй голову.

Поруч з'явилися галівесп'яни. Вони вже збиралися кинутися на гарпій, проте Віл вигукнув:

— Тіалісе, Салмакіє, сюди!

Бабки всілися хлопцеві на плечі, і він сказав:

— Не треба. Подивимося, що вони робитимуть. Поки що вони лише галасували. Гадаю, коли та гарпія вдарила Ліру, це була тільки випадковість. Мені здається, вони не збираються нас торкатися. Ми можемо просто не звертати на них уваги.

Ліра підвела голову й широко розкритими очима подивилася вгору. Створіння кружляли довкола голови Віла, іноді пролітаючи за фут від нього, але в останню мить вони завжди повертали. Хлопець бачив, що галівесп'яни жадають бійки, а крила їхніх бабок тремтять від бажання разом зі своїми смертоносними наїзниками кинутися в повітря. Проте Тіаліс і Салмакія стрималися: вони зрозуміли, що Віл має рацію.

Поведінка духів також змінилася: побачивши, що Віл стоїть неушкоджений і анітрохи не боїться гарпій, вони знову почали помалу наближатися до подорожан. Вони з острахом дивилися на чудовиськ, але притягання теплої плоті та крові було надто сильним, щоб вони могли йому опиратися.

Ліра підвелася та стала пліч-о-пліч із Вілом. Її рана знову відкрилася, і по її щоці текла цівка крові, проте дівчинка, здавалося, не звертала на це жодної уваги.

— Віле, — промовила вона, — я рада, що ми прийшли сюди разом…

Хлопець відчув у її голосі особливу інтонацію та побачив той особливий вираз її обличчя, котрий, як він добре знав, указував на те, що вона обмірковує щось відчайдушне, однак ще не наважується сказати про це йому.

Він кивнув, показуючи, що розуміє її.

Дівчинка-дух сказала:

— Ходімо за нами, ми їх відшукаємо!

Віл і Ліра відчули, як примарні руки наче проникають усередину їхніх тіл, хапають за ребра й тягнуть за собою. Це почуття було просто неймовірним.

Тож вони вирушили в похід через величезну неживу рівнину. Гарпії, кричачи, почали здійматися вгору, проте все одно трималися над дітьми. Галівесп'яни летіли поруч із ними, уважно стежачи за крилатими чудовиськами.

— Вибачте, — прошепотіла якась інша дівчинка-дух, що рухалася неподалік, — але де ваші деймони? Я не розумію…

Ліра кожної миті гостро відчувала відсутність свого любого Пантелеймона, і відповісти їй було нелегко, тож Віл узяв це на себе.

— Ми залишили деймонів зовні, — промовив він. — Там вони будуть у безпеці. Ми заберемо їх пізніше. А в тебе був деймон?

— Так, — відповів дух, — його звали Сендлінг, я його так любила…

— Він уже набув постійної форми? — спитала Ліра.

— Ні, ще ні. Він гадав, що буде птахом, а я сподівалася, що він помиляється, адже мені дуже подобалося вночі відчувати в ліжку поруч із собою його пухнасте тіло. Але він дедалі більше часу проводив у вигляді птаха. Як звати твого деймона?

Ліра відповіла, і духи знову полізли ближче до неї: вони всі хотіли поговорити про своїх деймонів.

— Мого звали Матапан…

— Ми часто грали в хованки, він змінювався, наче хамелеон, і я його зовсім не бачив, він так добре…

— Одного разу я пошкодив око й нічого не бачив, однак Він привів мене додому…

— Він ніколи не хотів набувати постійної форми, але я хотів вирости, і ми весь час сперечалися…

— Він зазвичай залазив мені в долоню, згортався так у клубок і засинав…

— Може, вони десь тут, лише в іншому місці? Ми їх колись побачимо?

— Ні. Коли ти вмираєш, твій деймон згасає, наче полум'я свічі. Я бачив, як це відбувається. Я вже ніколи не побачу свого Кастора, не попрощаюся з ним…

— Вони не можуть зникнути безслідно! Вони повинні десь бути! Мій деймон десь є, я знаю це!

Духи збуджено штовхалися, їхні очі сяяли, а щоки потеплішали, наче вони брали від подорожан крупинки життя. Віл спитав:

— Тут є хтось із мого світу — світу, де в людей немає деймонів?

Худорлявий хлопчик-дух одного з ним віку кивнув, і Віл підійшов до нього.

— Ми не знали, що таке деймон, але тепер знаємо, що таке втратити його. Тут є люди з найрізноманітніших світів.

— Я була знайома зі своєю смертю, — промовила одна дівчинка. — Я знала її майже все своє життя. Коли я почула, як інші розмовляють про деймонів, то гадала, що вони мають на увазі смертей. Я сумую за нею, але знаю, що вже ніколи її не побачу. «Я виконала своє завдання», — сказала вона мені наостанку і пішла геть. Коли вона була поруч, я знала, що можу їй довіряти, знала, що вона завжди вкаже мені слушний шлях. Але тепер її немає. Я не знаю, що буде з нами далі.

— Нічого не буде, — сказав хтось інший. — Усе довічно-залишиться незмінним.

— Ти цього не можеш знати, — відповіла якась дівчинка. — Вони ж прийшли сюди, чи не так? Хто знав, що таке може статися?

Вона мала на увазі Віла й Ліру.

— Це перша справжня подія в цьому місці, — промовив хлопчик-дух. — Можливо, тепер усе зміниться.

— А що б ви зробили, якби у вас була можливість? — поцікавилася Ліра.

— Повернулися б до світу живих!

— А якби вам сказали, що ви можете лише кинути на світ живих один-єдиний погляд, ви все одно зробили б це?

— Так! Так! — залунало звідусіль.

— Наразі я мушу відшукати Роджера, — промовила Ліра, захоплена своєю новою ідеєю, котру вона, втім, хотіла спочатку повідомити Вілові.

Серед духів, що стояли на нескінченній рівнині, почалося якесь повільне, але всеосяжне ворушіння. Діти цього не бачили, проте Тіаліс і Салмакія згори помітили, що всі бліді постаті почали організовано пересуватися — це виглядало наче міграція величезних зграй птахів чи стад північних оленів. У центрі цього руху перебували двоє дітей-недухів, котрі повільно пересувалися вперед. Вони не вели духів за собою й не рухалися за ними, але якимось чином залишалися у фокусі уваги всіх мертвих.

Галівесп'яни, думки котрих летіли навіть швидше, ніж їхні стрімкі бабки, обмінялися поглядами та присіли пліч-о-пліч на поодиноку суху билинку.

— Тіалісе, а в нас є деймони? — спитала леді Салмакія.

— Після того, як я сів у човен, у мене з'явилося відчуття, наче моє серце вирвали і ще живе залишили на березі, — відповів шевальє. — Проте це не так: моє серце й досі б'ється у грудях. Отже, якась частина мене дійсно залишилася там, поруч із деймоном дівчинки, і, Салмакіє, те саме сталося з тобою, тому що я бачив, як твоє обличчя стало напруженим, а стиснуті руки — блідими. Так, у нас є деймони, хай там що вони собою являють. Можливо, лише люди з Ліриного світу знають, як виглядають їхні деймони, і, можливо, саме тому один із них вдався до повстання.

Тіаліс прудко зістрибнув зі спини бабки та міцно прив'язав її, після чого дістав магнітний резонатор. Але щойно н почав передачу, як зупинився й розгублено подивився леді Салмакію.

— Відповіді немає, — похмуро промовив він.

— Отже, ми зайшли надто далеко?

— Принаймні, допомоги тут чекати нема звідки. Що ж, ми знали, що йдемо до країни мертвих.

— Хлопець пішов би з Лірою й на край світу.

— Це навіть далі. Як ти гадаєш, ніж дозволить нам повернутися?

— Здається, хлопець вірить у це. Але я в цьому не впевнена, Тіалісе.

— Він дуже молодий. Та вони обоє молоді. Знаєш, якщо дівчинка не повернеться до світу живих, питання, чи слушно вона відреагує на спокусу, не постане: це вже не важитиме.

— А тобі не здається, що вона вже зробила свій вибір? Коли залишила деймона на березі? Може, це й був той вибір, який вона мала зробити?

Шевальє подивився на міріади мертвих, що як один повільно рухалися слідом за живою яскравою іскрою — Лірою; Красномовною. Звідси йому видно було лише її волосся — Найяскравішу річ у тутешній напівтемряві, — а поруч із нею чорняву голову хлопця. Навіть звідси здавалося, що Віл випромінює силу й упевненість.

— Ні, — відповів шевальє, — поки що ця річ ще не сталася, хай там яким він буде.

— Тоді ми повинні захищати її від усіх можливих небезпек.

— Захищати їх обох. Вони зв'язані невидимим ланцюгом.

Леді Салмакія смикнула за повіддя з павутиння, і її бабка відразу злетіла в повітря та полетіла до Віла з Лірою. Шевальє полетів услід.

Але галівесп'яни не присіли на дітей: пролетівши в них над головами та переконавшись, що з ними все гаразд, вони полетіли вперед — частково тому, що бабкам не сиділося на місці, частково — щоб подивитися, наскільки простягається ця похмура рівнина.

Ліра побачила, як у неї над головою промайнули яскраві точки, та відчула величезне полегшення від того, що тут є бодай щось жваве та красиве. Тоді, більше неспроможні тримати свою ідею всередині, вона повернулася до Віла, проте вирішила, що має говорити пошепки. Тож вона приклали губи до вуха хлопця та зашепотіла:

— Віле, я хочу вивести звідси всіх цих бідолашних духів — не лише дітей, а й дорослих! Ми відшукаємо Роджера та твого батька, а потім зробимо прохід до зовнішнього світу і звільнимо їх!

Хлопець повернувся та посміхнувся Лірі так тепло і привітно, що вона відчула, як у неї всередині щось перевернулося. Вона не знала, звідки з'явилося це почуття, а без Пантелеймона не могла навіть спитати себе, що це означає. «Либонь, — подумала дівчинка, — моє серце почало битися якось по-іншому». Схвильована, вона наказала собі заспокоїтися та опанувати себе.

Вони рушили далі. Шепіт: «Роджер… Ліра тут… Роджер… Ліра прийшла» — летів уперед набагато швидше, ніж вони рухалися, переходячи від одного духа до іншого, наче електричний заряд, який одна клітина тіла передає іншій.

Зрештою Тіаліс і Салмакія, котрі на своїх бабках невтомно курсували поруч та оглядали довкілля, помітили новий, інший рух: десь попереду почалася якась жвава циркуляція. Наблизившись, галівесп' яни побачили, що на них уперше не звертають уваги — відбувалося дещо ще цікавіше, і духи ледь чутним шепотом обговорювали це, показували на щось руками, квапили когось уперед.

Салмакія спустилася, але приземлитися не могла: її вага була надто великою для примарних створінь, і їхні руки чи плечі не тримали її, хоч як вони намагалися. Вона побачила молодого хлопця-духа з чесним нещасним обличчям, надзвичайно здивованого тим, що йому казали, і голосно вигукнула:

— Роджер? Це Роджер?

Хлопець смикнувся, підвів налякані очі та кивнув.

Салмакія полетіла до свого товариша, і вони поспішили до Ліри. Політ виявився тривалим, до того ж важко було зрозуміти, куди слід летіти, але, спостерігаючи затим, куди рухаються духи, галівесп'яни таки спромоглися відшукати Ліру.

— Он вона, — промовив Тіаліс і закричав:

— Ліро! Ліро! Твій друг тут!

Ліра підвела очі та виставила руку для бабки. Велика ко-іаха відразу всілася на неї, склала прозорі крила та застиг, виблискуючи червоно-жовтими смугастими боками. ЦЛіра піднесла руку до очей та тихим від хвилювання голосом спитала:

— Де?

— За годину ходу звідси, — відповів шевальє. — Проте він знає, що ти йдеш. Йому сказали інші, а ми переконалися, що це саме він. Просто йди вперед, і невдовзі ти його побачиш.

Тіаліс побачив, що Віл ледь тримається на ногах від утоми, але змушує себе рухатися вперед. Лірі ж новина додала сил, і вона засипала галівесп'ян запитаннями: «Як виглядає Роджер? Чи він розмовляв із ними? Чи він зрадів? Чи розуміли інші діти, що відбувається, і допомагали вони чи трималися байдуже?» Тіаліс терпляче відповідав на них, і дівчинка помалу наближувалася до хлопця, якого вона колись штовхнула в обійми смерті.