Янтарне скло

23 Немає виходу

— Віле, — промовила дівчинка, — як ти гадаєш, що робитимуть гарпії, коли побачать, що ми випускаємо духів?

Крилаті створіння кричали дедалі голосніше та кружляли дедалі нижче над їхніми головами, крім того, їх кількість щоразу збільшувалася — наче морок концентрувався у крилаті згустки злості. Духи весь час кидали вгору налякані погляди.

— Ще далеко? — спитала Ліра в леді Салмакії.

— Ні, вже близько, — зависнувши над головами дітей, відповіла та. — Якби ти здерлася на цю скелю, то побачила б його.

Але Лірі не хотілося гаяти час. Вона готувалася зустріти Роджера якомога бадьорішим виразом обличчя, проте перед її очима весь час стояв образ цуценяти-Пантелеймона, покинутого на пристані серед туману, і вона ледь утримувалася від ридань. «Я мушу не думати про це заради Роджера, — повторювала вона собі, — адже я для цього пройшла весь цей шлях».

І тут вони зіштовхнулися з Роджером. Це сталося так несподівано, що Ліра ледь не пройшла крізь нього. Роджер кинувся обійняти її, його обличчя виражало захват настільки, наскільки обличчя духа взагалі здатне на це. Довкола юрбилися незліченні мертві.

Але хлопець пройшов крізь її руки, мов холодний дим, і хоча вона відчула, як щось схопило її за серце, Роджерові не вистачило сили, щоб утриматися на місці. Вони більше не могли по-справжньому торкнутися одне одного.

Проте Роджер міг шепотіти, і дівчинка почула:

— Ліро, я не думав, що колись побачу тебе знов! Я гадав, що навіть коли ти прийдеш сюди після смерті, ти будеш уже старою й не схочеш розмовляти зі мною…

— О Роджере, як ти міг таке подумати?

— Тому що коли Пантелеймон вирвав мого деймона з лап деймона лорда Ізраеля, я зробив не те, що треба було! Нам не слід було тікати, ми повинні були накинутися на Сніжного барса! Ми повинні були бігти до тебе! Тоді його Деймон не зміг би знову схопити мого, і коли скеля обрушилася б, він був би зі мною!

— Дурний, хіба це твоя провина? — розсерджено промовила Ліра. — Це ж я привела тебе туди, хоча мені слід було відправити тебе до Англії разом із циганами. Це я в усьому винна! Мені дуже шкода, Роджере, чесно, якби не я, ти сюди не потрапив би…

— Хто знає? — відповів хлопець. — Можливо, я вмер би якось по-іншому. Але, Ліро, хай там як, ти не винна в моїй смерті!

Дівчинка відчувала, що починає сама вірити в це, проте їй однаково було дуже тяжко дивитися на холодну бідолашну постать, таку близьку й водночас таку далеку. Ліра спробувала схопити Роджера за зап'ястя, але її пальці знову зімкнулися в прохолодному повітрі. Але хлопець зрозумів, що вона хоче зробити, і сів на землю біля неї.

Інші духи трохи відступили, залишивши їх самих. Віл також відійшов, сів та почав розглядати свою руку. Вона знову кровоточила, і поки Тіаліс розлючено кидався на мертвих, намагаючись відігнати їх від такої привабливої для них крові, Салмакія допомогла хлопцеві обробити рану. Проте Ліра й Роджер усього цього не помічали.

— Але ж ти жива, то як ти могла сюди потрапити? — спитав Роджер. — І де Пантелеймон?

— О Роджере, я змушена була залишити його на березі Озера! Це було найгіршим із того, що я коли-небудь робила, ти сам знаєш, як це боляче… Він стояв там і просто дивився Мені вслід… Я відчувала себе вбивцею, Роджере, — але я змушена була це зробити, інакше я не потрапила б сюди.

— Після своєї смерті я постійно удаю, що розмовляю з тобою, — сказав хлопець. — Мені так цього хотілося… Мені хотілося вибратися звідси та взяти з собою всіх інших, адже це жахливе місце, Ліро, тут немає надії, тут усе залишається незмінним, і потім, ці огидні птахи… Знаєш, що вони роблять? Вони чекають, поки ти лягаєш відпочити — тут не можна по-справжньому заснути, ти лише поринаєш у якусь дрімоту, — і тоді вони тихо наближуються до тебе й починають шепотіти тобі про всі ті погані речі, котрі ти скоїв у житті, так що ти не можеш забути про це. Вони знають про тебе все, все найгірше. Вони вміють робити тобі боляче, вони роблять так, аби ти почувався негідником, постійно думав про ті погані й дурні речі, котрі коли-небудь чинив. Вони знають усі твої недобрі та нечесні думки, вони соромлять тебе та змушують ненавидіти себе. Проте їх не можна здихатися.

— Тоді слухай, — промовила Ліра.

Вона нахилилася до вуха свого маленького друга — так само, як вона це робила, коли вони планували своїх витівки у Джордані — і тихо сказала:

— Імовірно, ти цього не знаєш, але у відьом — ти ж пам'ятаєш Серафіну Пеккала? — є пророцтво щодо мене. Вони не знають, що мені про нього відомо — цього ніхто не знає. Я нікому про це не казала, проте коли я була у Трольсанді, циган Фар-дер Корам узяв мене до відьмацького консула доктора Ланселіуса, і той наче піддав мене випробуванню. Він сказав, що я мушу піти та вибрати серед багатьох інших підхожу гілку небесної сосни — й у такий спосіб довести, що я дійсно вмію читати алетіометр. Так от, я зробила це і швидко зайшла у приміщення — надворі було холодно, до того ж обрати гілку було дуже легко, мені знадобилася на це одна секунда. Консул розмовляв із Фардером Корамом, але вони не знали, що я чую їх. Він сказав, що у відьом є пророцтво щодо мене, що я повинна зробити щось дуже важливе, і це відбудеться в іншому світі… Я ніколи ні з ким про це не розмовляла, до того ж відбувалося так багато бурхливих подій, що я цілком могла забути ці слова. Однак, як виявилося, вони залишилися у мене в пам'яті. Я ніколи не обговорювала їх навіть із Пантелеймоном, тому що гадала, що він просто посміється з мене. Але потім, коли пані Кольтер мене схопила, ввела в сон та тримала в тій печері, мені снилися ті слова і ти, Роджере. А ще я згадала, що та циганка, Ма Коста — ну, ти пам'ятаєш, це на її човен ми залізли тоді, в Єрихоні, тоді з нами ще були Саймон і Г'ю…

— Авжеж, пам'ятаю! Ми тоді ледь не доплили до Абінгну! Це було найкраще з того, що ми зробили в житті, Ліро! ніколи цього не забуду, навіть якщо залишуся тут ще на тисячу років…

— Так, але не переривай мене! Коли я вперше втекла від Вані Кольтер, то відшукала циган, і вони піклувалися про мене за… О Роджере, я дізналася так багато нового, що ти будеш уражений, але найголовнішим є те, що сказала мені Ма Коста: вона сказала, що в моїй душі є відьмацьке зілля й що цигани є народом води, а я людина вогню. Я гадаю, вона в такий спосіб готувала мене до цього відьмацького пророцтва. Я знаю, що повинна зробити щось важливе, а консул доктор Ланселіус сказав, що важливо, щоб я в жодному разі не дізналася про свою долю до того, як ця подія станеться, і щоб я навіть не розпитувала про це… Тож я й не робила цього. Я навіть не думала, що це може бути, навіть не питала алетіометр. Але тепер, гадаю, я все знаю. І те, що я знову знайшла тебе, є чимось на кшталт доказу. Я гадаю, Роджере, моє призначення полягає в тому, що я повинна допомогти всім духам назавжди залишити країну мертвих. Ми з Вілом усіх вас урятуємо, я впевнена в цьому. Це неодмінно станеться. Крім того, пам'ятаю, що колись сказав лорд Ізраель, мій батько. Він сказав: «Смерть має вмерти». Утім, я не знаю, що відбудеться далі, і пообіцяй мені, що ти нікому нічого не скажеш. Ти не повинен тут залишатися, однак…

Роджер дуже хотів щось сказати, тож Ліра зупинилася.

— Саме це я хотів тобі повідомити! — прошепотів він. — Я казав усім мертвим, що ти прийдеш! Так само, як ти прийшла та врятувала дітей у Больвангарі! Я сказав їм: «Якщо хтось і здатен на це, то тільки Ліра». Їм хотілося мені повірити, але насправді я бачив: вони не вірили в це. По-перше, кожна дитина, котра сюди потрапляє, спочатку каже всім: «Я впевнена, що незабаром сюди прийде мій тато чи мама, й вони витягнуть мене звідси та повернуть додому». Якщо це не мама й не тато, то друзі або дідусь, проте вони вірять, що хтось неодмінно прийде. Однак цього ніколи не відбувається. Ось чому ніхто не вірив моїм словам, хоча я мав рацію!

— Так, — промовила Ліра. — Але я не змогла б зробити цього без Віла. Окрім мене, сюди прийшли Віл і шевалье Тіаліс із леді Салмакією. Я хотіла б так багато чого розповісти тобі, Роджере…

— А хто цей Віл? Звідки він?

Ліра почала розповідати, навіть не розуміючи, як при цьому змінилися її голос і вираз її очей. Вона розповідала про те, як вони познайомилися з Вілом і як він бився за магічний ніж, а Роджера, який, певна річ, помітив зміну в ній, дедалі більше охоплювали ревнощі, що їх відчуває мертвий щодо живого.

Тим часом Віл і галівесп'яни, що розташувалися неподалік, тихо розмовляли.

— Що ви збираєтеся робити далі? — спитав Тіаліс.

— Розрізати межу між світами й випустити мертвих. Ось для чого мені дали цей ніж.

Він ще ніколи не бачив на обличчях людей такого приголомшення — тим паче тих людей, думку котрих він нещодавно почав поважати. Вони декілька секунд сиділи мовчки, а потім шевальє сказав:

— Це все переверне шкереберть, це буде найбільший удар, що ми його можемо завдати Господу! Після цього він утратить усю свою владу.

— Він цього зовсім не чекає! — промовила леді Салмакія. — Це буде величезною несподіванкою!

— А що потім? — спитав Віла Тіаліс.

— Потім? Потім, мабуть, ми виберемося звідси самі та відшукаємо своїх деймонів. Не варто гадати, що буде потім, слід думати про зараз. Я нічого не казав духам на той випадок… на той випадок, якщо в нас це не вийде. І ви також мовчіть. Наразі я збираюся знайти світ, до якого можна буде перейти, але ж за мною спостерігають ці гарпії. Тож, коли бажаєте допомогти, вчинить щось, аби відвернути їхню увагу, поки я робитиму це.

Галівесп'яни відразу підняли своїх бабок у темряву, що кишіла гарпіями. Віл побачив, як величезні комахи безстрашно кинулися на них, наче гарпії були лише великими мухами, котрих вони могли схопити своїми щелепами. Він подумав, як ці яскраві створіння, мабуть, обожнюють блакить неба та дзеркало води, над яким можна нескінченно пурхати в пошуках мошок.

Хлопець узяв у руку ніж, однак у його вухах відразу почулися слова глузування щодо його матері, котрі кидали йому гарпії, і він зупинився та опустив ніж, намагаючись зробити розум чистим.

Він спробував ще раз, але результат був таким самим. Попри нещадну атаку галівесп'ян, гарпії в нього над головою звернули увагу на його дії та зняли галас: їх було так багато, що два нападники навряд чи могли зупинити їх усіх.

Що ж, нічого не вдієш, залишалося сприймати все таким, яким воно було. Тож Віл сів на землю та спробував вробити свій розум порожнім і розслабленим. Потім він знову підняв ніж.

Цього разу він відразу відшукав проріху в повітрі та зробив надріз — але з того боку був камінь. Він відчинив прохід у якесь місце, розташоване глибоко під землею.

Зачинивши вікно, хлопець зробив ще одну спробу, і знову ніж зустрів камінь. Таке вже траплялося раніше, проте Він усе одно відчув гостре розчарування.

Наступного разу він діяв не так, як раніше — уважно шукав кінчиком ножа відчуття резонансу, котре вказувало на те, що в новому світі ґрунт знаходиться на такому самому рівні, як у цьому. Але скільки він не шукав, відчуття залишалося тим самим: світу, до якого вони могли б перейти, не існувало, всюди був суцільний камінь.

Ліра відчула, що щось пішло хибно, відразу перервала бесіду з духом Роджера та підбігла до Віла.

— Що таке? — тихо спитала вона.

Хлопець повідомив їй про все, що сталося, та додав:

— Нам доведеться перейти до якогось іншого місця і спробувати прорізати прохід там. Але ці гарпії нам заважатимуть. Ти вже сказала духам, що ми замислили?

— Ні. Лише Роджеру, проте я наказала йому тримати це в таємниці. Він мовчатиме. О Віле, я так боюся! Може, ми ніколи звідси не вийдемо. Що, як ми застряли тут навіки?

— Ніж здатен різати камінь. Якщо треба, ми можемо прорити тунель. На це піде чимало часу, і я сподіваюся, що нам це не знадобиться, та, принаймні, це буде запасний варіант. Не хвилюйся.

— Гаразд, я спробую.

Але Віл виглядав дуже погано — його обличчя було спотворене болем, біля очей з'явилися темні кола, руки трусилися, а з пальців знову пішла кров. «Мабуть, він почувається нітрохи не краще, ніж я», — подумала Ліра.

Було зрозуміло, що без деймонів вони довго не протягнуть. Вона відчула, як її власний дух затремтів у тілі, притиснула руки до грудей, аби бодай трохи втамувати біль за Пантелеймоном.

Тим часом бідолашні духи тулилися до неї — особливо не бажали облишати її діти.

— Ти ж не забудеш нас, коли повернешся? — спитала одна дівчинка.

— Ні, — відповіла Ліра, — ніколи.

— Ти розповіси там, нагорі, про нас? — Обіцяю. Як тебе звати?

Але бідолашна дівчинка присоромлено мовчала: вона забула власне ім'я. Вона відвернулася, заховавши своє обличчя, а якийсь хлопець пояснив:

— Гадаю, краще це забути. Я також забув, яке в мене було ім'я. Дехто перебуває тут ще недовго і пам'ятає, як його звати, але деякі діти тут уже тисячі років. Вони не виглядають старішими від нас, однак майже все забули — за винятком, либонь, сонця та вітру. Цього ніхто не забуває.

— Так, — втрутився інший дух, — розкажи нам про них!

Дедалі більше дітей почали пошепки благати Ліру розповісти їм про речі, котрі вони пам'ятали — про небо, сонце та вітер, — і про ті, про котрі вони забули, скажімо, про те, як гратися. Ліра повернулася до Віла та прошепотіла:

— Що мені робити?

— Розповідай їм.

— Я боюся. Після того, що сталося біля муру — ті гарпії…

— Скажи їм правду. Ми відганятимемо гарпій.

Дівчинка з сумнівом на нього подивилася. Її нудило від якогось поганого передчуття, однак вона знову повернулася до духів, котрі юрбилися навколо них.

— Будь ласка! — шепотіли вони. — Ти тільки-но прийшла зі світу живих! Розкажи нам, ну ж бо! Розкажи нам про світ!

Неподалік стояло дерево — лише мертвий стовбур із жовтувато-білими, схожими на старі кістки гілками, що встромлювалися в холодне сіре повітря, — і позаяк Ліра погано почувалася та розуміла, що не зможе водночас іти й розмовляти, вона пішла до дерева, щоб сісти біля нього. Юрба духів розступилася перед нею та потекла слідом.

Коли вони підійшли до дерева, Вілу на руку приземлився Тіаліс і знаком показав, аби хлопець нахилився до нього вухом і послухав його.

— Гарпії повертаються, — промовив він, — їх стає дедалі більше. Тримай свій ніж напоготові. Ми з леді утримуватимемо їх, скільки зможемо, проте не виключено, що тобі доведеться битися.

Тихо, щоб не хвилювати Ліру, Віл розстебнув піхви та поклав руку на рукоятку ножа. Тіаліс знову злетів у повітря, і Ліра тим часом дійшла до дерева та сіла на один із його товстих коренів.

Довкола зібралося так багато мертвих, що Віл крикнув відійти назад та звільнити простір, але Роджеру він дозволив залишитися поруч — хлопець невідривно дивився на Ліру та прислухувався до кожного її слова. Тоді Ліра почала розповідь про світ, який вона знала. Вона розповіла, як вони з Роджером залізли на дах Коледжу Джордана і знайшли там грака зі зламаною лапкою, вони доглядали за ним, поки лапа не загоїлася і він знову міг літати; розповіла, як вони досліджували винні підвали, вкриті товстенним шаром пилу й павутиння, та випили трохи канарського чи токайського і сп'яніли. Дух Роджера слухав усе це та, гордий і сумний водночас, кивав і шепотів: «Так, так! Саме так воно й було!»

Потім Ліра розповіла духам про велику битву між міськими та дітьми випалювачів цегли.

Спочатку вона описала Клейбедс, намагаючись не забули жодної подробиці — широкі блідо-коричневі мийні канави, механізми, що підіймали нагору глину, печі, схожі на великі вулики з цегли. Вона розповіла про верби, що росли вздовж річки, описала їхнє сріблясте знизу листя, повідомила, що коли сонце світило на глину понад два дні, та починала розтріскуватися на великі охайні пластинки, розповіла, що вона відчувала, засунувши пальці у тріщину та повільно підіймаючи висушену пластину грязі, намагаючись не розламати її при цьому. Знизу глина все ще була вогкою й ідеально годилася для того, щоб кидати нею в людей.

Вона описала аромат, що стоїть у такому місці: дим із печей, запах гнилого листя та цвілі, що ним тхне від ріки, коли вітер віє з південного заходу, теплі пахощі печеної картоплі, яку зазвичай їдять випалювачі цегли, звук води, яка тече по водоводах у мийні канави, повільне низьке чмокання, котре лунає, коли ти намагаєшся витягти ногу з в'язкого бруду, та важкі вогкі ляпанці лопат по густій від глини воді.

Потім вона розповіла, що діти випалювачів цегли завжди воювали з міськими дітьми, але вони були повільними й тупими, із глиною замість мозків, а міські, навпаки, швидкими та кмітливими, наче горобці; як одного разу міські забули про всі свої розбрати та спланували і здійснили напад на Клейбедс із трьох боків, притиснувши дітей випалювачів до річки; як вони довго кидали одні в одних пригорщі важкої в'язкої глини, як міські дощенту зруйнували замок із грязюки, що його звели їхні вороги, обернувши укріплення на снаряди; як усе на світі — повітря, земля та вода — змішалося в одне, як усі діти виглядали зовсім однаково, покриті брудом від маківки до ніг, і для кожного з них цей день став найкращим у житті.

Закінчивши розповідь, Ліра, геть виснажена, подивилася на Віла, потім озирнулася та завмерла, шокована.

Її зачаровано слухали не лише всі духи та її товариші із плоті та крові, на її виступі були присутні й інші глядачі: усі гілки дерева були усіяні купами птиць-жінок, а жіночі обличчя уважно й серйозно дивися на неї, наче зачаровані.

Охоплена страхом, дівчинка підвелася, але гарпії не ворушилися.

— Гей, ви, — у відчаї промовила Ліра, — ви ж нападали на мене раніше, коли я намагалася щось вам розповісти! То що зупиняє вас зараз? Ну ж бо, роздеріть мене своїми пазурами та зробіть із мене ще одного духа!

— Це лише дрібна частина з того, що ми зробимо, — сказала гарпія, котра сиділа всередині — та сама, без імені. — Слухай сюди. Тисячі років тому, коли сюди прийшли перші духи, Господь наділив нас можливістю бачити в кожному найгірше, і з тих часів ми годувалися цим найгіршим, доки наша кров і наші серця не просочилася ним до останньої краплі. Але нам більше нічим було годуватися — це було все, що ми мали. А тепер ми дізналися, що ви плануєте прорізати шлях до верхнього світу та випустити в повітря мільйони духів…

Тут різкий голос гарпії потонув у шепоті — це кожен дух, що почув це, закричав із радості та надії. Однак усі гарпії разом заверещали та забили крилами, і невдовзі знову запанувала тиша.

— Так, — промовила перша гарпія, — ви збиралися вивести їх звідси! А що робити нам? Я скажу вам: відтепер усе зміниться. Ми калічитимемо, мучитимемо та роздиратимемо на частини кожного нового духа, що приходитиме сюди, і залишатимемо його збожеволілим від страху, розкаяння та ненависті до самого себе. Наразі це пустеля, проте ми перетворимо її на пекло!

Кожна гарпія заволала та засвистіла, і чимало їх злетіло з гілок і кинулося на духів, змусивши їх у страху кинутися врозсип. Ліра смикнула Віла за руку та промовила:

— Вони тікають, і ми нічого не зможемо зробити: вони ненавидять нас, вважаючи, що ми їх зрадили! Ми зробили їхнє становище гіршим, а не кращим!

— Спокій! — сказав Тіаліс. — Не впадай у відчай. Поклич їх та зроби так, аби вони повернулися та вислухали нас.

Тож Віл вигукнув:

— Поверніться! Усі ви, поверніться та послухайте нас!

Гарпії одна за одною почали розвертатися та повертатися на дерево. Услід наблизилися й духи, і тепер вони стояли, боязко дивлячись на жінок-птиць, обличчя котрих не провіщали їм нічого путнього. Шевальє залишив свою бабку леді Салмакії та заліз на камінь — так, аби його маленьку фігурку в зеленому одязі було видно всім.

— Гарпії, — промовив він, — натомість ми можемо запропонувати вам дещо краще. Я хотів би, щоб ви правдиве і відповіли на моє питання, а потім послухали, що я вам скажу, та ухвалили рішення. Коли Ліра звернулася до вас за муром, ви напали на неї. Чому?

— Тому що вона брехала! — як одна заволали гарпії. — Сама брехня й вигадки!

— Але тільки-но ви всі уважно її слухали, навіть не поворухнувшись. Дозвольте мені ще раз спитати вас: чому?

— Тому що це була правда, — відповіла гарпія без імені. — Тому що правда поживна, ми можемо нею годуватися. Тому що ми нічого не могли з собою вдіяти. Тому що ми й гадки не мали, що може існувати не лише порок, а й дещо інше. Тому що з цих слів ми дізналися про світ сонця, вітру й дощу. Тому що це правда.

— Тоді пропоную укласти угоду, — сказав Тіаліс. — Замість того, щоб шукати в духах, котрі приходять сюди, порок, жорстокість і жадібність, відтепер ви отримаєте право вимагати від кожного духа, щоб він розповів вам історію свого життя, повідомив про те, що бачив та чув, чого торкався, що любив і знав у верхньому світі. Така історія є в кожного з духів, і кожен із них може повідомити вам про світ щось правдиве. Ви матимете право слухати їх, а вони — обов'язок розповідати все це вам.

Ліра захоплено подумала: «Якими ж міцними мають бути нерви галівесп'янина!» Як він наважувався розмовляти з цими створіннями в такому тоні, наче в нього є влада надавати їм права? Кожна з гарпій могла б за мить розтрощити його одним змахом лапи або підняти високо над землею та кинути об землю так, щоб від нього залишилося тільки мокре місце. Але він стояв тут, гордовитий і безстрашний, та пропонував їм угоду! А вони вислухали його та почали тихо обговорювати його слова між собою.

Усі духи застигли в очікуванні.

За хвилину гарпія без імені повернула голову до подорожан і промовила:

— Цього замало! Нам потрібне дещо більше. Раніше ми виконували завдання Господа, мали посаду та обов'язки. Ми ретельно виконували його накази, й за це нас шанували. Так, нас ненавиділи й боялися, але й шанували. Що станеться з нашими почестями? Чому духи взагалі звертатимуть на нас увагу, коли вони можуть просто повернутися до верхнього світу? У нас своя гордість, і ми не бажаємо її втратити. Нам потрібне почесне місце роботи! Нам потрібні обов'язки й завдання, котрі б ми могли виконувати, котрі дадуть нам повагу, на яку ми заслуговуємо!

Сидячи на гілках, гарпії переступали з лапи на лапу, підіймали крила й щось бурмотіли. Але тут поруч із Тіалісом опинилася леді Салмакія та голосно заговорила:

— Ви маєте рацію, в кожного повинно бути важливе завдання, що дає йому пошану та наповнює його гордістю. Існує одне завдання, котре можете виконати лише ви — як вартові та охоронці цього місця. Ваше завдання полягатиме в тому, щоб супроводжувати духів від того місця, в якому вони з'являються у світі мертвих, до виходу у світ живих. В обмін вони розповідатимуть вам історії свого життя. Гадаю, це чесна та справедлива плата за те, що ви будете їхніми провідниками. Як ви вважаєте?

Гарпія без імені подивилася на своїх сестер, і ті кивнули. Гарпія промовила:

— І в нас буде право відмовлятися проводити їх, якщо вони брехатимуть або щось приховуватимуть, або коли їм нічого буде нам сказати. Якщо вони живуть у верхньому світі, то просто повинні бачити, торкатися та чути, любити та вчитися. Ми робитимемо виняток для немовлят, у яких не було часу чогось навчитися, проте в усіх інших випадках, якщо духи нічого не приноситимуть нам, ми не супроводжуватимемо їх.

— Це буде справедливо, — відповіла Салмакія, і з нею погодилися всі інші.

Отже, було укладено угоду. В обмін на історію, котру розповіла Ліра, гарпії запропонувати перенести подорожан та їхній ніж до того місця у світі мертвих, де він лежав дуже близько до верхнього світу. Шлях туди був вельми довгим і вів через численні тунелі й печери, однак гарпії пообіцяли чесно виконати своє завдання й дозволили всім духам також піти вслід.

Але коли вони вже збиралися вирушити, загальну увагу привернув дух худорлявого чоловіка зі схвильованим обличчям. Чоловік так голосно, як тільки міг, промовив:

— А що з нами буде? Облишивши світ мертвих, чи станемо ми знову живими? Чи зникнемо, як зникли наші деймони? Брати й сестри, нам не слід іти за дитиною, не дізнавшись спочатку, що з нами станеться!

Інші підхопили:

— Так, розкажіть нам, куди ми йдемо! Чого нам очікувати? Ми не підемо, доки не дізнаємося, що з нами буде!

Ліра у відчаї повернулася до Віла, але той спокійно запропонував:

— Скажи їм правду. Спитай алетіометр та перекажи духам те, що дізнаєшся.

— Гаразд, — погодилася дівчинка.

Вона дістала золотий інструмент та налаштувалася на спілкування з ним. Відповідь надійшла миттєво, і Ліра відклала алетіометр та скочила на ноги.

— Слухайте, що станеться, — сказала вона, — і не сумнівайтеся, це абсолютна правда. Коли ви вийдете звідси, всі частинки, із яких ви складаєтесь, роз'єднаються й розлетяться, тобто з вами станеться те саме, що сталося з вашими деймонами. Якщо ви бачили, як умирають люди, то знаєте, як це відбувається. Проте ваші деймони не зникли безслідно: навпаки, вони стали частиною всього світу. Ті атоми, з яких вони складалися, стали повітрям, вітром, деревами, землею та живими істотами. Вони ніколи не зникнуть безслідно — вони завжди залишатимуться частиною всього. І саме це станеться з вами, присягаюся вам своєю честю. Ви розлетитеся на частинки, це так, однак ви також станете частинкою всього живого.

Запанувала глибока тиша. Ті, хто колись бачив, як розчиняються у повітрі деймони, намагалися це згадати, інші уявляли це собі, і всі мовчали. Зрештою вперед вийшла одна молода жінка, що багато століть тому померла мученицькою смертю. Вона озирнулася та промовила:

— Коли ми були живими, нам казали, що після смерті ми потрапимо до раю. Ми також чули, що рай — це місце довічної радості, блаженства та благодаті й що ми до кінця вічності перебуватимемо у компанії святих та ангелів, славлячи Всемогутнього. Саме так нам казали, і саме з цієї причини дехто з нас віддав своє життя, а інші цілі роки проводили в молитвах, відкидаючи всі радості життя, що вирувало довкола нас. Але ми не внали, що країна мертвих — це аж ніяк не місце, де винагород-Ясують за праведне чи карають за неправедне життя. Це місце, де немає нічого. Сюди потрапляють і хороші, й погані люди, і всі ми незліченні роки томимося в мороці, відчуваючи, як поступово зникає хоч яка надія на свободу, радість або навіть Мирний спокійний сон. Однак тепер, коли сюди прийшла ця дівчинка та пропонує нам вихід, я піду за нею. Друзі, навіть якщо це означає забуття, я прийму його, тому що це буде не Порожнеча, а нове життя в тисячах билинок і мільйонах листків, у краплинах дощу, що падають на землю, у виблискуючій на Місяці росі та в подиху вітерцю під зорями. Ми зникнемо, але Завжди житимемо у фізичному світі, котрий завше був і буде нашим справжнім домом. Тож я закликаю вас піти слідом за дівчинкою та поринути у вічне небо!

Але її відштовхнув дух чоловіка, схожого на ченця: він був худорлявий і блідий навіть після смерті, а його очі палали фанатичним вогнем. Він спочатку перехрестився та пробурмотів молитву, а потім заговорив:

— Ця звістка — сумний та жорстокий жарт! Хіба ви не бачите правду? Це не дитина, а посланець самого диявола! Світ, у якому ми жили, був склепом сліз і розтління, і хоч що ми там робили, але все одно не могли дістати вдоволення. Проте Всемогутній наділив нас цим благословенним місцем, у якому можна провести вічність, цим раєм, котрий для пропащих душ виглядає безрадісним і голим, але, якщо дивитися на нього очами, сповненими віри, стікає молоком і медом та сповнюється солодким співом ангелів. Це справжній рай! Обіцянки цієї служки зла у вигляді дівчинки — то є цілковита брехня! Вона хоче завести вас у пекло! Ідіть із нею, якщо бажаєте, а я та інші щиро віруючі залишимося тут, у нашому благословенному раю, і проведемо вічність, співаючи хвалу Всемогутньому, котрий наділив нас здатністю відрізняти істину від брехні.

Чоловік ще раз перехрестився, а потім він та деякі інші духи у страху кинулися геть.

Ліра була спантеличена. Може, вона помиляється? Може, припускається величезної помилки? Вона озирнулася: повсюди панували морок і сум. Але вона вже не раз хибно судила про речі за їхнім зовнішнім виглядом — скажімо, довіряла пані Кольтер через її чудову посмішку та привабливу й оманливу чарівність. Сприймати речі хибно так легко, і тепер, коли поруч із нею не було деймона, котрий міг би підказати їй, не виключено, що вона знову помилялася.

Однак Віл узяв дівчинку за руку та потрусив її. Потім він узяв її обличчя у свої долоні та сказав:

— Ти знаєш, що це не так, і відчуваєш це. Не звертай уваги на такі слова! Духи також знають, що цей чоловік брехав, і ми їм потрібні. То вирушаймо!

Ліра кивнула. Довіряти слід своєму тілу та своїм чуттям — вони здатні відрізнити правду від брехні. Якби Пантелеймон був поруч, він напевно сказав би їй саме це.

Тож вони вирушили в дорогу, і за ними йшли незліченні сонмища духів. Десь у темряві, там, куди не сягав погляд, інші мешканці світу мертвих дізнавалися, що відбувається, та приєднувалися до великого виходу. Тіаліс і Салмакія полетіли подивитися на них та зраділи, побачивши представників своєї раси, які також були тут, так само як всі інші розумні істоти, колись покарані Господом вигнанням та смертю. Серед них галівесп'яни побачили створінь, зовсім не схожих на людей — Мері Мелоун відразу впізнала б у деяких із них мулефа.

Проте у Віла з Лірою не було сил озиратися — вони могли лише триматися за гарпіями та плекати надію.

— Ми вже майже зробили це, Віле? — стомлено промовила Ліра. — Незабаром усе скінчиться?

Звичайно, хлопець не міг їй цього сказати, але щоб підтримати ослаблу та виснажену Ліру, він зібрав залишок бадьорості та проговорив:

— Так, усе майже скінчилося, і невдовзі ми вийдемо звідси.