32 Ранок


Широкий золотий степ, який Лі Скоресбі мигцем побачив крізь вікно, спокійно лежав під першими променями ранкового сонця.

Він був забарвлений не тільки в золото, а й у жовтий, коричневий, зелений кольори та тисячі їхніх відтінків. Де-не-де на ньому можна було помітити чорноту та навіть срібло, трохи далі лежало величезне блакитне озеро, а неподалік — крихітне озерце, майже калюжа, від гладкої поверхні котрої віддзеркалювалося синє небо.

Степ був спокійним, але не мовчав: м'який вітерець ворушив мільйони стеблинок, у траві вже почали своє нескінченне ворушіння комахи та інші маленькі істоти, а високо у блакиті неба плів павутиння своїх трелей ранковий птах.

На всьому цьому просторі зовсім не рухалися лише дві живі істоти: хлопець і дівчинка, що бік у бік спали в тіні під козирком скелі, яка височіла на вершині пагорбу.

Вони були такими блідими та нерухомими, що могло здатися, ніби вони померли. Голод натягнув шкіру на їхніх обличчя, наче барабани, пережитий біль залишив у них під очима глибокі зморшки, крім того, вони були з ніг до голови покриті пилом, багном і кров'ю. А в'ялість їхніх кінцівок недвозначно вказувала на те, що вони перебували далеко за межею виснаження.

Першою прокинулася Ліра. Коли сонце, здолавши частину свого шляху по небу, зазирнуло під скелю та торкнулося волосся дівчинки, та почала ворушитися, а коли їй у повіки вдарив перший промінець, вона відчула, що, наче рибка, повільно та неохоче підіймається зі глибин свого сну на поверхню.

Але з сонцем не можна було сперечатися, і зрештою Ліра повернула голову, провела долонею по обличчю та пробурмотіла:

— Пантелеймоне…

Під її долонею виник невеличкий затінок, і дівчинка розплющила очі та нарешті по-справжньому прокинулася. Деякий час вона лежала, не рухаючись, адже її руки й ноги так боліли та були такими слабкими, що ворушитися їй було просто страшно. Проте вона вже не спала: вона відчувала шкірою подих вітерцю та тепло сонця, чула дзижчання та шкрябання комах і пташиний спів у небі. Усе це було таким гарним, що Ліра навіть подумала: «Це ж треба було забути, яким чудовим може бути світ!».

За декілька хвилин вона перекотилася на бік і побачила Віла, який і досі міцно спав. Із його руки витекло чимало крові, його сорочка була подертою та брудною, а волосся — жорстким від пилу й поту. Дівчинка тривалий час дивилася на нього, на биття пульсу в жилці на його шиї, на те, як повільно підіймаються та опускаються його груди, на ніжні тіні від вій, що впали на його щоки, коли йому в обличчя вдарило сонце.

Хлопець щось пробурмотів і ворухнувся. Не бажаючи, щоб він побачив, як вона роздивляється його, Ліра повернула голову й почала дивитися на невелику могилу, котру вони викопали попередньої ночі — ямку завглибшки декілька дюймів, де тепер покоїлися тіла шевальє Тіаліса й леді Салмакії. Неподалік на землі лежав плоский камінь, і дівчинка підвелася, вирвала його з ґрунту та поставила стійма на узголів'я могили, а потім сіла на землю, прикрила очі рукою та почала дивитися на степ.

Він здавався нескінченним. Його не можна було назвати зовсім рівним — куди б дівчинка не подивилася, його поверхню ламали невисокі пагорби та невеликі яри, і де-не-де вона бачила лісочки з дерев, котрі були такими високими, що здавалися радше рукотворними об'єктами, ніж породженнями дикої природи. Їхні рівнісінькі стовбури та темно-зелене листя наче не підкорялися відстані — хоча до найближчого гайка явно було чимало миль, їх було чудово видно.

Біля підніжжя пагорба, на якому вони провели ніч, лише за сотню ярдів від них, лежало крихітне озерце, що його живив струмок, який стікав зі скелі, і Лірі вистачило одного погляду на воду, аби зрозуміти, як сильно їй хочеться пити.

Вона підвелася на тремтячі ноги та пошкутильгала схилом униз. Струмок булькотів і дзюрчав серед порослих мохом каменів, і Ліра, наблизившись до нього, опустилася на мох та припала ротом до крижаної води. Її зуби заломило, але вона лише застогнала від насолоди. Втамувавши спрагу, вона ще довго водила долонями у воді, змиваючи з них бруд.

Озерце по краях поросло очеретом, у якому невпинно квакала невидима жаба. Вода була теплою, озерце неглибоким, і щойно дівчинка це побачила, вона скинула взуття і зайшла в нього по коліна. Зупинившись, вона деякий час стояла нерухомо, насолоджуючись відчуттям прохолодного мулу під ногами, теплих сонячних променів на тілі та холодних потоків води, що торкалися її литок.

Потім вона нагнулася та, опустивши голову у воду, дозволила воді повністю намочити волосся. Крутячи шиєю та допомагаючи собі пальцями, дівчинка так-сяк змила з волосся пил і бруд.

Коли вона почулася більш-менш чистою та бадьорою, то підвела очі, щоб подивитися, чи прокинувся Віл. Він сидів, охопивши руками коліна, й так само, як вона декілька хвилин тому, дивився на спокійний і теплий неосяжний степ.

Ліра повільно піднялася на пагорб і, наблизившись до хлопця, побачила, що він вирізає імена галівесп'ян на їхньому маленькому надгробку та втискує його глибше у ґрунт.

— А де… — почав Віл і замовк, але дівчинка знала, що він має на увазі деймонів.

— Не знаю, я не бачила Пантелеймона. В мене таке відчуття, що він десь неподалік, але де саме, я не знаю. Ти пам'ятаєш, що сталося вчора?

Хлопець потер очі та так широко позіхнув, що Ліра навіть почула, як хруснула його щелепа. Потім він змигнув і похитав головою.

— Небагато, — відповів він. — Я схопив Пантелеймона, а ти… другого деймона, й ми проскочили у вікно, а потім я поставив його на землю, щоб зачинити прохід.

— Тоді твій… другий деймон зістрибнув із моїх рук, — сказала Ліра. — Я намагалася побачити у вікні пана Скоресбі та Йорика, а коли озирнулася, то деймонів уже не було тут.

— Проте не схоже, що ми потрапили до світу мертвих — ми б відразу відчули, що відокремлені від своїх деймонів.

— Так, не схоже, — погодилася дівчинка. — Я впевнена, вони десь поруч. Пам'ятаю, коли ми були малими, то часто грали у схованки, однак у нас нічого не виходило, бо Я була надто великою, щоб сховатися, і завжди достеменно знала, де він є — навіть якщо він ховався у вигляді мошки чи ще чогось дрібного. Але все це дуже дивно, — промовила вона, проводячи рукою по чолу й волоссю так, ніби намагалася розвіяти якісь чари. — Його тут немає, проте я не почуваюся розірваною навпіл — зі мною все гаразд, і я знаю, що він також почувається добре.

— Гадаю, вони разом, — сказав Віл.

— Мабуть, так.

Хлопець раптом підвівся і затулив очі від сонця.

— Поглянь туди, — стривожено промовив він.

Ліра подивилася в той бік, куди він їй показував, і побачила вдалині якесь маячіння, зовсім не схоже на мерехтіння повітря від спеки.

— Тварини? — невпевнено спитала вона.

— Прислухайся, — порадив Віл, приклавши долоні до вух. Тепер і Ліра чула низький безперервний гуркіт, трохи схожий на грім, що долітає дуже здалека.

— Вони зникли, — зауважив Віл.

Крихітні цяточки, що рухалися, дійсно щезли, але гуркотіння тривало ще декілька секунд, поступово стихаючи. І Віл, і Ліра усе ще дивилися в той бік, і невдовзі далекі фігурки знову почали переміщуватися, а потім до дітей долетів і звук.

— Мабуть, вони були за пагорбом чи скелею, — сказав Хлопець. — Вони наближаються?

— Навіть не знаю… Так, дивись, вони повернули й насуваються на нас!

— Що ж, коли ми повинні будемо битися з ними, я хотів би спершу попити, — промовив Віл та, взявши рюкзака, пішов до струмка, де напився та умився. З обрубків його пальців витекло чимало крові, крім того, він почувався брудним, і найбільше за все на світі йому хотілося вимитися під гарячим душем із великою кількістю мила й переодягтися в усе чисте.

Ліра весь цей час не зводила очей з… із прибульців — вони здавалися якимись дивними.

— Віле, — зрештою вигукнула вона, — вони ідуть на колесах.

Але в її голосі відчувався сумнів. Хлопець повернувся на пригір і прикрив очі. Із такої відстані вже можна було роздивитися окремих істот у групі, чи то стаді або банді — їх було трохи більше десятка, і рухалися вони, як уже сказала Ліра, на колесах. Вони були схожі на помісь антилоп і мотоциклів, однак навіть цим їхня незвичайність не обмежувалася: у них були хоботи, схожі на слонячі.

І вони цілеспрямовано їхали до Віла з Лірою. Віл дістав ніж, але дівчинка, що сиділа на траві в нього за спиною, вже повертала ручки алетіометра.

Відповідь надійшла дуже швидко — створіння все ще перебували за декілька сотень метрів від їхнього пагорба. Стрілка прудко забігала туди-сюди по циферблату, а Ліра уважно за нею стежила: останні декілька разів розплутувати клубки значень було для неї вельми складно, до того ж після вчорашнього вона й досі відчувала якусь негнучкість власного розуму. Замість того, щоб, як зазвичай, подібно до птаха літати від однієї точки опори (тобто певного значення) до іншої, вона декілька разів перевіряла свої здогади, проте значення були такими самими чіткими, як раніше, і невдовзі дівчинка зрозуміла повний зміст відповіді.

— Все гаразд, вони друзі, — промовила дівчинка. — І вони шукають нас, знаючи, що ми маємо бути десь тут… І ще одне, я не зовсім це розумію, але, здається, йдеться про доктора Мелоун…

Вона вимовила це ім'я швидше для самої себе — настільки важко їй було повірити, що доктор Мелоун може бути в цьому світі. Проте алетіометр однозначно вказував на неї, хоча, певна річ, і не називав її імені. Ліра поклала прилад у рюкзак і стала за спиною Віла.

— Гадаю, ми можемо спуститися їм назустріч, — сказала вона. — Вони нам не зашкодять.

Тим часом більшість істот зупинилися віддалік і чекали, а їхній ватажок проїхав трохи далі, підвівши при цьому хобот. Діти нарешті побачили чітко, як ці створіння рухаються: вони відштовхувалися від землі боковими ногами й котили вперед, як на самокаті. Деякі з них підійшли до озерця, щоб попити, інші чогось чекали, однак вони аж ніяк не були схожі на стадо баранів, що дивляться на нові ворота: в їхніх очах світилися розуміння й воля, і вони, без сумніву, були розумними.

Віл і Ліра спустилися схилом пагорбка та наблизилися до істот на таку відстань, із якої можна було вільно вести бесіду. Попри все те, що сказала хлопцеві Ліра, він тримав руку на ножі.

— Я не знаю, чи ви мене розумієте, — обережно сказала Ліра, — але знаю, що ви дружелюбні. Гадаю, нам слід…

Ватажок смикнув хоботом і вимовив:

— їдьмо до Мері. Ви ідете, ми веземо. Їдьмо до Мері.

— А! — тільки й мовила Ліра та з посмішкою повернулася до Віла.

На двох із створінь були стремена та вуздечка зі сплетеного шнура. Сідел не було, але ромбоподібні спини й без того виявилися досить зручними. Лірі вже доводилося їздити на ведмеді, а Вілові — на мотоциклі, проте ніхто з них ніколи не сідав на коня, котрий бодай трохи скидався на цих істот. Щоправда, людина, що іде на коні, звичайно, сама вирішує, що вона робитиме та куди їхатиме, а діти швидко з'ясували, що в їхньому випадку це не так: повіддя та стремена були надані їм лише для того, щоб триматися за щось і підтримувати рівновагу, усі рішення істоти ухвалювали самостійно.

— Куди ми… — почав було Віл, але змушений був зупинитися та вп'ястися руками в повіддя — його «кінь» зрушив із місця.

Загін розвернувся та вирушив униз пологим схилом, повільно рухаючись по траві. Дітей добряче трусило, проте подорож важко було назвати незручною, тому що в істот не було хребта: Ліра й Віл почувалися так, ніби вони сидять у кріслі з гарними амортизаторами.

Незабаром вони наблизилися до речі, котру їм не вдалося як слід роздивитися з пагорба: однієї зі смуг чорної чи темно-коричневої землі. І те, що вони побачили посеред степу мережу доріг із гладкого каменю, здивувало їх анітрохи не менше, ніж Мері за декілька днів до того.

Створіння викотилися на дорогу та, поступово нарощуючи швидкість, поїхали нею. Шлях був схожий радше на річище річки, ніж на шосе, тому що іноді він ставав широким, наче озеро, а іноді розбивався на вузькі канали, що потім перепліталися у найнесподіванішій манері. Це було зовсім не схоже на прямі раціональні дороги Вілового світу, що прорізали пагорби та перестрибували через яри за допомогою бетонних мостів. Місцеві дороги були органічним елементом ландшафту, а не річчю, чужою йому.

Тим часом вони їхали дедалі швидше. Вілу й Лірі знадобився деякий час на те, щоб пристосувалися до ритмічного напруження м'язів і гуркоту важких коліс, причому для дівчинки це завдання виявилося складнішим — вона ніколи не їздила на мотоциклі і, зокрема, не знала, як можна пригнутися та в такий спосіб зменшити тиск повітря на себе. Проте, спостерігаючи за тим, як сидить Віл, вона зрештою навчилася робити те саме, і швидкість їхнього руху вже не заважала їй — радше навпаки.

Гуркотіння коліс не давало дітям можливості розмовляти, але ніщо не заважало їм показувати на речі, що дивували їх: величезні величні дерева, дивних птахів, крила яких були розташовані не по боках тіла, а попереду та позаду, товстенну синю ящірку завдовжки з коня, що грілася на сонечку просто посеред дороги (колісні істоти поділилися на два потоки та об'їхали її, проте вона, здавалося, зовсім не звернула на це уваги).

Коли швидкість їхнього руху вповільнилася, сонце вже здолало зеніт і почало потроху сідати. У повітрі висів запах солі, безпомилково вказуючи на близькість моря. Дорога пішла вгору, і швидкість їзди впала до середньої швидкості пішохода.

Ліра вже деякий час відчувала, що її тіло затерпло й болить, тому вона прокричала:

— Ви можете зупинитися? Я хочу злізти та трохи пройтися.

Її кінь відчув ривок повіддя, і зрозумів він її чи ні, але зупинився. Те саме зробило створіння, на спині котрого сидів Віл, і діти незграбно злізли та почали потягуватися, почуваючись геть розбитими після тривалої тряски.

Істоти з'їхалися докупи та почали щось обговорювати. Коли вони розмовляли, їхні хоботи елегантно рухалися. За хвилину всі вони вирушили далі, і ця прогулянка пліч-о-пліч зі створіннями на колесах, що пахли сіном і свіжою травою, чомусь була для Віла з Лірою вельми приємною. Один із їхніх супутників поїхав уперед, до гребеня пагорба, і тепер, коли дітям уже не треба було напружуватися, намагаючись утриматися на спині, вони замилувалися грацією та міццю, із якою колісні істоти відштовхувалися від дороги, нахилялися та повертали.

Здолавши підйом, група зупинилася, і Ліра з Вілом почули, як їхній лідер промовив:

— Мері близько. Мері тут.

Діти подивилися вперед і побачили на горизонті блакитний блиск моря. Між ними та узбережжям, серед порослої густою травою рівнини звивалася широка повільна річка, біля підніжжя довгого схилу, проміж невисоких дерев та полів овочів, було розташовано селище з покритих соломою чи очеретом хатин. Ще декілька десятків створінь, схожих на тих, котрі привезли їх сюди, рухалися серед хаток, обробляли поля чи працювали серед дерев.

— Тепер знову ідемо, — промовив ватажок.

Діти ще раз залізли на спини своїх перевізників, а інші створіння уважно оглянули їхні стремена — мабуть, аби переконатися, що вони не впадуть на дорогу.

Вони вирушили схилом униз, б'ючи по дорозі боковими кінцівками та дедалі прискорюючись, доки їхня швидкість не стала шаленою. Віл і Ліра вчепилися у спини істот руками й колінами, а потік повітря свистів у їхніх вухах, відкидав назад волосся та тиснув на очні яблука. Гуркіт коліс, стрімкий біг трави обабіч дороги, елегантне проходження віражів, захоплення від швидкості — усе це явно було частиною способу життя цих створінь, і діти відчули їхню радість та щасливо засміялися у відповідь.

Вони зупинилися в центрі селища, і довкола них відразу зібралися тутешні мешканці, які, мабуть, ще здалека помітили їхнє наближення. Залунали слова привітання.

А потім Ліра вигукнула:

— Докторе Мелоун!

Із однієї з хатин виходила Мері. Її вицвіла синя сорочка, худорлява фігура та рум'яні щоки здалися дівчинці водночас чужими і такими знайомими.

Ліра кинулася до жінки, й та міцно обняла її. Віл спостерігав за ними, не маючи сили подолати легку тривогу.

Мері тепло поцілувала Ліру, а потім пішла до Віла. Настав час того короткого, але надзвичайно цікавого психологічного ритуалу, що супроводжує перше знайомство та складається із проявів симпатії та ніяковості.

Зворушена співчуттям до стану, в якому перебували Віл із Лірою, Мері спершу намірялася обійняти хлопця так само, як Ліру. Але Мері була дорослою, а Віл — майже дорослим, і вона зрозуміла, що такі дії продемонструють, що вона вважає його дитиною: дитину обійняти можна, проте хіба вона зробила б те саме з незнайомим їй чоловіком? Тож жінка стрималася, понад усе бажаючи уважити Ліриного друга та не змусити його «втратити лице».

Вона простягла руку, хлопець потиснув її, і між ними проскочила іскра взаєморозуміння та поваги, така міцна, що вона миттєво перетворилася на симпатію. Їм обом навіть здалося, що вони знайомі вже багато років.

— Це Віл, — представила хлопця Ліра. — Він із вашого світу — пам'ятаєте, я розповідала вам про нього…

— Я Мері Мелоун, — промовила жінка. — Здається, ви обоє голодні — принаймні, у вас такий вигляд, наче ви не їли кілька днів.

Вона повернулася до одного зі створінь, що стояли поруч із нею, та заговорила їхньою співучою мовою, супроводжуючи свої слова рухами руки.

І створіння відразу попрямували до найближчого будинку та невдовзі вийшли звідти з подушками та килимами. Усе це вони поклали на рівній землі під деревом із густим листям, що добре захищало від пекучих променів сонця.

Щойно діти влаштувалися якнайзручніше, господарі принесли декілька страв: гладкі дерев'яні миски з молоком, котре духмяніло чимось на кшталт лимона та було ледь клейким, але чудово освіжало; маленькі горіхи, схожі на ліщину. Проте з насиченішим маслянистим смаком, і салат, зірваний прямо з грядки. Його листки були гострі на смак, стебло — соковите та м'ясисте, а корені за смаком нагадували моркву.

Але діти з'їли небагато: їжа була надто поживною. Віл хотів було віддати честь щедрості створінь, однак, окрім напою, він спромігся проковтнути лише один борошнистий, добряче підсмажений коржик — його цілком вистачило, аби хлопець утамував голод. Ліра спробувала по шматочку кожної страви, але, подібно до Віла, швидко зрозуміла, що навіть маленького шматка вистачало, аби насититися.

Мері вдалося утриматися від запитань: було видно, що діти багато чого пережили, проте поки що не виявляють бажання про це розмовляти.

Тож вона відповіла на їхні питання щодо мулефа та стисло розповіла, як вона з'явилася в цьому світі, після чого залишила їх лежати в тіні дерева: вона бачила, що їхні повіки злипаються і вони куняють.

— Можете не боротися з собою, просто лягайте спати, — сказала жінка.

Полуденне повітря було теплим і нерухомим, а тінь дерева щось шепотіла голосами цвіркунів і навівала дрімоту. Менш ніж за п'ять хвилин після того, як діти зробили перший ковток молока, вони вже спали.


— Вони різностатеві? — здивовано перепитала Аталь. — Але як ти їх розрізняєш?

— Це дуже легко, — відповіла Мері. — Їхні тіла мають неоднакову форму, і вони неоднаково рухаються.

— Вони лише трохи менші за тебе, але сарфу в них суттєво менше. Коли він прийде до них?

— Цього я не знаю, — промовила Мері. — Гадаю, залишилося недовго. Мені невідомо, коли це з нами відбувається.

— У вас же немає коліс! — співчутливо зауважила Аталь.

Вони просапували город. Декілька днів тому Мері, щоб не нахилятися зайвий раз, зробила собі сапку. Ця ідея припала мулефа до вподоби, і наразі Аталь також тримала сапку в хоботі. Щоправда, через це їм доводилося робити паузи в розмові.

— Проте ти знала, що вони мають прийти, — сказала Аталь.

— Так.

— Це сказали тобі ті палички?

— Ні, —почервонівши від зніяковілості, відповіла жінка. Вона була науковцем, і їй було важко навіть зізнатися, що вона ворожила за Книгою Змін, що ж тоді казати про спосіб, за допомогою якого вона довідалася про прихід дітей! — Це прийшло до мене уві сні, — зізналася вона.

У мулефа не було окремого слова на позначення сновидінь, утім, їхні сни були дуже яскравими, і вони надзвичайно серйозно до них ставилися.

— Тобі не подобається те, що ти бачиш у сні, — промовила Аталь.

— Та ні, річ не в тому — просто досі я не вірила, що так можна дізнатися правду. Сьогодні вночі я дуже чітко побачила хлопця й дівчинку, і якийсь голос наказав мені приготуватися до їхнього приходу.

— Який голос? Як ти могла його почути, коли не бачила того, хто говорив?

Вочевидь, Аталі було важко уявити, як можна розмовляти, не рухаючи хоботом — адже ці рухи пояснювали та доповнювали їхні висловлювання. Тож подруга Мері підвела голову від грядки бобових рослин і здивовано подивилася на жінку.

— Ти знаєш, я таки бачила цього промовця, — відповіла Мері. — Це була жінка, або ж якась мудра істота жіночої статі, схожа на людей моєї раси. Вона була водночас дуже старою й молодою.

«Мудрими» мулефа називали своїх вождів. Жінка побачила, що її слова надзвичайно зацікавили Аталь.

— Як же вона могла бути старезною й молодою водночас? — спитала її подруга.

— Принаймні, в мене склалося саме таке враження, — Повідомила Мері.

Аталь змахнула хоботом, показавши цим, що зрозуміла її, і Мері повела далі:

— Вона сказала, що мені слід очікувати прибуття дітей, і повідомила, де їх треба шукати. Проте вона не сказала, чому вони сюди прийшли, лише що я повинна подбати про них.

— Вони втомлені та поранені, — промовила Аталь. — Але, може, це вони зупинять відтік сарфу?

Мері схвильовано подивилася на подругу — їй не треба було дивитися у янтарне скло, щоб побачити, що наразі тіньові Частинки утікають із цього світу ще швидше, ніж до того.

— Сподіваюсь, так воно й буде, — відповіла вона. — Однак я не знаю, як це в них вийде.


Увечері, коли запалали багаття, на яких готували їжу, а на небі з'явилися перші зірки, до селища прибула група чужинців. Мері саме прала одяг. Вона почула гуркіт коліс та збуджену розмову й відразу вийшла зі свого будинку, на ходу витираючи руки.

Віл і Ліра весь день проспали, але тепер, почувши шум, заворушилися. Ліра потягнулася, заспано озирнулася та побачила, що Мері розмовляє з декількома мулефа, котрі явно були збуджені, але чи вони сердилися, чи раділи, дівчинка ще не вміла визначати.

Жінка побачила, що вона прокинулася, та швидко підійшла до неї.

— Ліро, — промовила вона, — мулефа знайшли щось таке, чого не можуть пояснити, і їх це дуже схвилювало, з їхніх слів я не зрозуміла, що це таке, і мені треба поїхати подивитися на цю річ… Це десь за годину їзди, і я спробую повернутися якомога швидше. Заходьте до мого будинку та почувайтеся там як удома… Мені треба їхати, вони надто збентежені.

— Гаразд, — відповіла дівчинка, все ще не оговтавшись після тривалого сну.

Мері кинула погляд на хлопця й побачила, що той протирає очі.

— Незабаром я повернуся, — повторила вона. — Аталь залишиться з вами.

Ватажок новоприбулих попросив жінку поквапитися, й вона перекинула через його спину повіддя та стремена, вибачилася за незграбність і всілася на нього. Група відразу зрушила з місця, виїхала на дорогу та розчинилася в сутінку.

За хвилину вони звернули на дорогу, котрою Мері ще ніколи не їздила — вона вела на північ уздовж узбережжя, по гребеню прибережного узвишшя. Поїздка в темряві також була для жінки чимось новим, і швидкість руху мулефа непокоїла її ще більше, ніж удень. Мері побачила відблиск місяця на поверхні моря, розташованого ліворуч, і відчула, що сріблясте світло наче огортає її у холодний скептичний подив. Подив походив від неї самої, скепсис — від цього світу, а холод був присутній і там, і там.

Час від часу вона підводила голову та торкалася янтарного скла у своїй кишені, але поки вони рухалися, користуватися ним було неможливо. До того ж ці мулефа їхали дуже швидко, і було видно, що вони не схочуть зупинитися без нагальної потреби. За годину квапливої їзди вони повернули у глиб суші, повернули з кам'яної дороги та повільно поїхали по злежаному ґрунту, смуга якого тягнулася серед високої трави, вгору по схилу та повз гай колісних дерев. У світлі місяця все довкола сяяло, широкі голі пагорби де-не-де межували з ярами, по яких дзюрчали серед дерев маленькі струмки.

Мулефа вели Мері до одного з цих ярів. Коли вони повернули з дороги, вона злізла на землю, й тепер слідом за ними швидко йшла вниз схилом пагорба.

Вона чула дзюркіт джерельця та шум нічного вітру в траві, тихе хрустіння коліс на злежалій землі та бурмотіння мулефа попереду. Нарешті вони зупинилися.

На крутому укосі в декількох метрах від них жінка побачила отвір, дуже схожий на ті, що їх створював магічний ніж. Він виглядав як вхід до печери, тому що місячні промені проходили крізь нього, наче освітлюючи черево горба, проте Мері бачила, що перед нею щось інше. І з отвору линула низка привидів.

У Мері з'явилося відчуття, ніби земля розступилася перед її розумом, і вона, смикнувшись, схопилася за найближчу гілку й лише тоді впевнилася, що фізичний світ і досі існує й вона є його частиною.

Вона наблизилася до вікна. Із темряви у світ суцільного місячного сяйва рясним потоком виходили старі й молоді чоловіки й жінки, деякі тримали на руках дітей. Однак тут були не лише люди — десь половину духів становили інші істоти. Усі вони на декілька секунд з'являлися у місячних променях — і розчинялися в повітрі.

Це було найдивовижніше. Духи робили декілька кроків по траві, вдихали чисте сріблясте повітря, озиралися та з обличчями, осяяними величезною радістю, простягали руки вперед, наче намагалися обійняти весь усесвіт. І тієї самої Миті вони просто танули в повітрі, ставали землею, росою та нічним вітерцем — так, ніби вони складалися з досвітньої імли, якої торкнулися перші сонячні промені.

Але потім декілька духів наблизилися до Мері з таким виглядом, наче вони хотіли щось їх сказати. До неї простяглися примарні руки, й вона відчула дотики холоду. Один із привидів — стара жінка — понадив Мері пальцем, запрошуючи підійти ще ближче. Мері почула слова:

— Розповідай їм історії! Ми цього не знали. Минуло стільки часу, але ми так і не здогадалися! Однак їм потрібна правда — вона живить їх. Мусиш розповідати їм правдиві історії, й тоді все буде добре — головне не брехати.

Після цього вона зникла. Це було як раптом згадати сон, котрий ви невідомо чому забули, і слідом ніби наново відчути всі ті емоції, які ви в цьому сні пережили. Саме це вона спробувала сьогодні описати Аталі, але це відчуття, наче сторінки старезної книги чи істоти на нічному вітерці, розсипалося на порох від дотику. Сон минув, залишивши по собі тільки солодкість почуття та пораду «розповідати історії».

Мері вдивилася в мовчазну темінь. Наскільки сягав її зір, з чорноти все йшли й ішли нові духи, тисячі й мільйони, і вони нагадували біженців, що повертаються на батьківщину.

— Розповідай їм історії, — сказала жінка самій собі.


Загрузка...