Зброєносець Кашка

Розділ дев'ятий

Уночі Кашка писав листа. Попросив у Валі — Мавпячого Царя — ліхтарика, вкрився з головою і виводив у зошиті великі літери:

Після віршів писати було нічого. Кашка полегшено зітхнув і поставив таку крапку, що простромив папір.

Але одразу він згадав, що обіцяв подарувати вірші Володі. Що ж, писати ще раз? Стільки слів! Таких довгих! Придумати усе це було, мабуть, легше, ніж написати…

Кашка подумав і акуратно відірвав половинку листа з віршами. Мамі він їх і так розповість, коли приїде. А це — Володі…

А вранці, коли поснідали, Кашка зник.

Серафима ходила по табору і тихо гарчала від злості. Понад усе вона не любила, коли хтось із малюків зникав з очей.

— Нехай вже краще на головах танцюють, аби у мене на очах, — часто повторювала вона.

Кашка ніколи не бився і на голові не танцював. Це було просто чудово. Правда, останнім часом він почав кудись зникати. Але потім з'ясувалося, що він ходив з Володею, і Серафима заспокоїлася.

Проте сьогодні він зник сам. Володю Серафима побачила на ґанку першої дачі, а Кашки там не було.

— Слухай-но, де твій зброєносець? — роздратовано заговорила Серафима. — Цілу годину бігаю по табору, висолопивши язика. Не можу знайти ні його, ні тебе. У мене за планом розучування пісні, а твій Голубєв…

— Навіщо так багато слів, — крізь зуби озвався Володя. Він сидів на бильцях ґанку й зашивав покришку волейбольного м'яча. Голка не хотіла встромлятися у товстий панцир і встромлялася у пальці.

— Де Кашка? — повторила Серафима.

— Я що, на ланцюгу його тримаю? У-их… ф-ф-ф… — Він засунув у рот палець і з ненавистю впірився у голку. Нитка вискочила з вушка. — Біс би тебе проковтнув, — із серцем сказав Володя.

— Мене? — обурилася Серафима.

«Тебе — само собою», — подумав Володя, але вголос промовив:

— Затягни мені нитку… будь ласка.

— Ну тебе з ниткою.

Вона рушила далі на пошуки.

Звичайно, Серафима не здогадувалася, що й Володю стривожило зникнення Кашки. Він провів вожату очима й стрибнув у траву, клянучи безтолкового зброєносця, Серафиму, м'ячі, нитки, голки і білий світ. Поколотий палець болів страшенно. Покришку Володя закинув у куток, а голку забув на бильцях (згодом на неї сяде Гена Молоканов, але це не входить у нашу розповідь).

Кашку Серафима побачила несподівано. Його і Мишка Зикова вела назустріч Тося Крючкова. Вона йшла з суворим виглядом і тримала хлопців за коміри. Кашка йшов покірно, тільки сопів, а Зиков хвицяв Тосю босими п'ятками, обурено скрикував і намагався вирватися. Проте марно: Тося була найбільшою дівчиною у таборі. Сильнішою від багатьох хлопців з першого загону. Ростом із Серафиму.

— Одержуй, Симо, своїх гавриків, — хрипким басом сказала Тося. — Билися, розумієш, у кущах, аж гілля тріщало. Ледве розчепила. Особливо ось цей. — Вона труснула Кашку.

Голова у Кашки хитнулася.

— Спасибі, — зітхнула Серафима. — Ти їх, Тосю, пусти. Тепер не втечуть… Ну, що скажете?

Кашка нічого говорити не збирався. Зате у Мишка слова рвонулися, як барабанний дріб. Часті, гарячі, переконливі.

— Серафимо Павлівно! Він мов шалений! Ми сидимо, а він — раз! Ми сидимо в Вальком, розмовляємо, а він — трах! На, мене! Мов навіжений! Ні за що! Ми про нього навіть не говорили, сидимо з Вальком на галявинці біля кущика, а він як вискочить! Торох по спині! Я думав, він грається, він знову — раз! З усієї сили, тільки мимо…

Свідки, які з'юрмилися навколо, підтвердили, що так і було. Кашка, наче звір, накинувся на безневинного Зикова.

— Я його відіпхну, а він знову лізе. Я йому раз — прийом! А він знову лізе! Він же битися не вміє, а сам лізе! — Чесні Мишкові очі дивилися без образи і злості, було в них тільки здивування і бажання справедливості.

— Гаразд, йдіть усі, не заважайте, — вирішила Серафима. — Ми тут з ним розберемося. Йдіть, ідіть…

Глядачі й свідки нехотя розбрелися. Мишко відійшов на три кроки і нерішуче затупцявся. Не знав, чи стосуються слова Серафими його.

Серафима почала допит:

— У чім справа, Голубєв?

Кашка покрутив головою так, ніби легенький комірець сорочки натирав йому шию. І промовчав, звичайно.

— Ну?

Кашка проковтнув слину і почав роздивлятися землю.

— Будеш ти говорити врешті-решт? — стримуючись, запитала Серафима. — Що у вас трапилося? Ти перший почав бійку? Сам?

— Сам, — тихенько сказав Кашка.

Оце-то так! Такий тихий, слухняний Кашка Голубєв, з яким не було ні клопотів, ні турбот!

— Що скоїлося? — майже жалібно проговорила Серафима. — Була якась причина?

Кашка подумав і нерішуче відповів:

— Була…

— Яка?!

Кашка невідривно дивився в землю,

— Може, він захворілий? — співчутливо запитав Мишко. Він був цілком задоволений чесними Кащиними відповідями і тепер уже співчував йому.

Але Кашка не оцінив такого благородства. Похмуро глянув на викова:

— Ти сам захворілий…

Ось так і стояли вони на широкій алеї, на самому осонні, і вели марну розмову. І це нарешті зовсім розізлило Серафиму. Бона знову взялася за Кашку:

— Обценьками я з тебе слова витягуватиму? Або зараз кажи, або… — Що «або», вона ще не придумала і збилася. — Або… Стань, будь ласка, як слід, коли з тобою розмовляють! Розпустилися зовсім… Чого ти за живіт тримаєшся? Стукнув він тебе, чи що, у живіт?

— Не стукав я! — обурено озвався Мишко.

— Ні, не стукнув, — підтвердив Кашка.

Серафима рідко брала своїх малюків у «роботу», але зараз вирішила не відступати.

— Опусти» руки і підведи голову, — дерев'яним голосом наказала вона.

Кашка ворухнув руками, але зовсім їх не опустив і, як і досі, притискав до живота лікоть. Серафима стиснула губи, рішуче взяла Каліку за долоні і випростала його руки по швах. Тоді почувся тихий шелест, і з коротеньких Кащиних штанин посипалися зім'яті конверти. Кашка підстрибнув і втупився у них так перелякано, ніби це було щось кусюче і отруйне.

— Так… — тихо сказала Серафима. — А це що таке?

Але Кашка вперто мовчав, і тоді знову втрутився його супротивник:

— Це листи. Він на пошту, мабуть, бігав. Так, Кашко?

— Так? — суворо запитала Серафима.

— Угу… — видихнув Кашка.

— А хто тобі дозволив?

Ніхто йому не дозволяв, навіщо даремно запитувати. Просто не терпілося Кашці відправити свого листа. Адже до кінця зміни не так уже й багато днів залишилося, а Кашці треба було дочекатися з дому відповіді. Ну, вкрай треба! А раптом не встигне відповідь? Ця думка гризла Кашку звечора, а вранці неспокій зробився сильніший від усяких страхів. Він вислизнув з їдальні й рушив у путь.

До села, де пошта, всього два кілометри. І дорога пряма, не заблукаєш. Каліка то кроком, то підстрибом подався через ліс. В одній руці лист, у другій — березова гілка й чотири копійки. І нікого він не зустрів дорогою. Тільки на краю села хотіли атакувати Кашку жирні нахабні гуси. Вони вишикувалися впоперек дороги шеренгою і очікуюче поглядали на голі Кащині ноги.

Гуси, вони і є гуси. Дурні… Кашка не кваплячись підійшов ближче, рвонувся вперед і на всьому скаку врізався в білогусячий стрій. Гілка, мов шабля!

Він уже підлітав до пошти, а ззаду, вдалині, все ще не змовкало безладне гусяче ґелґотання.

На пошті, в тесовій кімнатці, нудьгувала за віконцем дівчина, трохи схожа на Серафиму. Теж веснянкувата й світлоброва. Побачила Кашку й пожвавилася:

— Тобі що треба, юначе?

«Юнак» простягнув копійки.

— Конверт…

Дівчина взяла гроші:

— Еге… А знаєш, нічого не вийде. Грошей мало. Це сама марка чотири копійки коштує, а конверт з маркою — п'ять.

От цього Кашка аж ніяк не сподівався!

І таке, певно, нещасне зробилося у нього обличчя, що дівчина засміялася і сказала:

— Гаразд. Хочеш заробити конверт? На, тримай. А за це віднесеш у табір листи. Тут вісім штук. Ти ж з табору?

Кашка обережно признався, що так, з табору. Він хвилин із п'ять ще трудився над адресою, тоді віддав дівчині заклеєний конверт, узяв листи й вистрибнув на ґанок.

— Не загуби! — почув він услід.

— Ні!

Він не загубить! Все буде добре! Чудово все вийшло! І лише неподалік від табору а розгону зупинила його тривожна думка: а як же він віддасть листи? Адже тоді довідаються, що він бігав без дозволу на пошту.

Кашка розгублено затупцяв на трав'янистій колії. Просто хоч назад неси ці листи. Але ж не понесеш, справді. І тут прийшло щасливе рішення: «Віддам Володі. Він щось придумає».

Кашка сховав конверти під сорочку.

Він був уже біля дачі загону, і вже всі наперебій говорили йому, що Серафима ходить зла й розшукує його. І він уже встиг злякатися і засмутитися, бо Серафиму боявся, а Володю не знайшов. І раптом в одну мить забулися й переляк, і тривога. Кашка почув Мишкові слова. Мишко сидів серед кущиків і бесідував з Мавпячим Царем. І вони казали таке!.. Одне слово, Кашка спершу завмер, а потім у ньому щось ніби зірвалося.

І він кинувся у битву так само стрімко й не оглядаючись, як нещодавно врубувався в гусячі лави…

— Хто тобі дозволив? — повторила Серафима. — Чому ти, не спитавшись, пішов із табору? Знаєш, що за це буває?

Кашка точно не знав. Певно, щось жахливе. Невже виключать! А раптом справді відправлять зараз додому? І не поїде до нього Володя…

Біда нависла над Кашкою. І здавалося, не було порятунку.

Але він був. Він прийшов. З'явився Володя.

Він теж дивився на Кашку не дуже ласкаво. Але дивився уважно і побачив те, чого Серафима не помітила зопалу.

— Зачекай, — похмуро сказав він Серафимі. — Не бачиш, він увесь у крові?

Певна річ, Кашка не був увесь у крові. Просто рука у нього виявилася подряпаною вище ліктя. Кров повзла повільними цівочками.

— Покажи, — наказав Володя. — Бився, чи що?

— Це він сам об гілля подряпався, чесне жовтенятське, — жалібно заговорив Мишко Зиков. — Я його навіть не стукнув жодного разочку.

Серафима зморщилася:

— Аж ніяк не легше! Тепер у медпункт його тягнути. Бинти, йод, писк…

— Який там писк, — сказав Володя. — Кашко, йди до Раї. У дівчат є бинт. Та скажи, щоб промили. Ану, бігом, чого стоїш?

Кашка кліпнув, відкрив рота, ніби хотів щось запитати. І зірвався з місця.

Серафима розгублено подивилася услід. Потім запізніло обурилася:

— Ти, Новосьолов, власне кажучи, чого розпоряджаєшся?

— Тебе пожалів, — посміхнувся Володя. — Сама ж говориш, що боїшся писку.

— Не табір, а орда, — сказала Серафима. — Ну, гаразд. Я з вами ще розберуся.

— Розбирайся зі мною, — серйозно попросив Володя, — а з Кашкою я розберуся, сам.

— Чудово! — Серафима взяла руки в боки й нахилила набік голову. — Може, тепер ти вожатий, а не я? Може, ти за мій загін відповідаєш? Чи все-таки я?

— Ну, ти… — похмуро погодився Володя. — А якщо ти… Якщо ти відповідаєш, то відповідай як слід, а не хапай одразу людину за комір! Ти знаєш, навіщо він бігав на пошту? Нічого не знаєш. А одразу сваришся! А може, він якогось важливого листа чекає! — Володя відчув, що знайшов слова, на які важко заперечити. І продовжував майже весело: — Може, у нього вдома щось трапилося, може, він ночами не спить… Ти його про це запитала?

— Не спить він, аякже… — невпевнено пробурчала Серафима. — Інший би на його місці взяв би та й пояснив усе. А він стоїть і мовчить…

— Інший би на його місці, — ядуче мовив Володя, — взяв би та й засунув усі ці листи під пень у лісі чи в яму якусь. І кінці в воду. Ніхто б і не довідався, що він на пошту бігав. А він приніс…

Може, Серафимі нічого було заперечити. А може, вона глянула на розкидані на піску листи і побачила серед них той, якого дуже чекала. Одне слово, вона квапливо нахилилася, зібрала конверти, пробурчала, що все одно це Кашці, а заразом і Зикову, так, не минеться, і пішла.

Володя весело засвистів. Перемога була за ним. Він дуже хотів залишити «поле бою», але помітив край алеї, в траві, вгорнутий аркушик паперу. Записка якась, чи що? Вона ворушилася під вітром, ніби хотіла вибратися з стеблинок і листя.

Володя розгорнув папірець і побачив:

Володя акуратно, ріжок до ріжка, згорнув аркушик і сховав у кишеню. Посміхнувся і пішов туди, де перев'язували пораненого зброєносця.

Але Кашка вже сам летів назустріч. Розпущений бинт тріпотів за ним, як вимпел.

Ззаду з гнівними криками бігла Рая, а за нею ще три дівчинки.

— Во-лодю… — Кашка зупинився і ніяк не міг відхекатися. — Тут папірець… з листами був… Я загубив…

Володя вийняв вірші.

— Цей?

Кашка заусміхався. Посмішка була ніякова й запитальна.

— Я прочитав, — неголосно сказав Володя. — Хороші вірші. Правда, Кашко, хороші. Слово честі… Ну, давай я зав'яжу руку.

— Ото вигадав! — утрутилася Рая. — Потрібен стерильний бинт. Дивись, він цей у піску вивозив. Зірвався мов навіжений. Дівчата, дайте йод.

Вона розгорнула новий моток бинта. Кашка слухняно підставив лікоть. Дивився він не на Раю, а на Володю, Байдужий до болю і, зовсім щасливий.

— Кашко, а чого тебе на пошту понесло? — поцікавився Володя.

— Щоб швидше листа відправити. Щоб мама швидше відповідь написала… — Кашка зам'явся. Незручно було пояснювати Володі, що без маминого дозволу він побоювався везти до себе гостя.

— А бився навіщо?

Кашка насупився. Глянув скоса на Раю.

— Я потім… скажу.

Рая зав'язала бинта.

— Ходімо, дівчата. Нехай вони секретничають.

Дівчата з незалежним виглядом пішли. Навіть їхні спини промовляли: «Дуже потрібні нам ваші таємниці!»

— Ну? — сказав Володя.

— Мишко Зиков казав, ніби вона навмисне мимо стріляла… — Каліка сердито кивнув услід Раї. — Навмисне, щоб тобі перше місце дісталося. Тому що… Мишко — він дурень. Каже: тому, що вона в тебе закохалася.

— Тьху ти… — Володя сказав це безтурботно, а в самого одразу ж заскніло, зашкребло на душі. Неспокій — як зла миша.

Він ніколи не любив незрозумілі розмови й загадки, напівнатяки й хитрі погляди. Це його злило. А тут… Це було ще гірше. Він не розумів, що й чому гірше, тільки відчув: щоб не стало зовсім погано, треба вирішити все негайно:

— Раю, стій!

Дівчата зупинилися, здивовано озираючись. Володя підійшов майже впритул.

— Слухай-но, — виразно промовив він. — Хлопці кажуть, що ти навмисне мазала по мішенях. Для мене. Так?

Дівчата аж повідкривали роти. Рая зробила круглі очі.

— Якщо так, кажи одразу, без дурників, — зажадав Володя.

Він невиразно відчував, як рвуться між ними ниточки-павутинки. Ниточки, про які він досі й не здогадувався. Але поряд стояв увесь натягнутий, напружено чекаючи відповіді, Кашка, співучасник його перемоги, вірний і довірливий зброєносець. І це було головне.

— Кажи, — твердо повторив Володя.

Рая відступила, прихилилася до берези, задерла догори голову й засміялася. Сміялася вона старанно й голосно. «Аут», — подумки промовив Володя. Він, як і раніше, відчував досаду, але неспокій зник.

— Ходімо, Кашко. Хіба їх зрозумієш, дівчисьок… Ходімо. Ти мені допоможеш просунути нитку в голку.

Дні спливали. Чим ближче до кінця, тим швидше. А лист для Кашки не приходив.

Чергові вирушали на пошту після обіду, в тиху годину, яка тягнулася не одну, а дві години. І цей час був для Кашки не сном, а мукою. По кілька разів він зривався з ліжка й вибігав з палати, ніби у невідкладній справі. І дивився, чи не повертаються чергові. Іноді Кашці вдавалося зустріти їх. Але такі зустрічі приносили тільки поганий настрій: листа не було.

До прощального вогнища залишилося чотири дні. Точніше, три з половиною.

Кашка лежав і дивився на стелю. По дерев'яній балці ходила блискуча зелена муха. Кашка загадав: якщо муха перейде через довгу тріщину, лист сьогодні буде неодмінно. Муха через тріщину не йшла. Кашка то вмовляв, то лаяв її пошепки, але марно. Муха погуляла уздовж балки і зупинилася біля круглого сучка. Несподівано вона почала товстіти, рости і перетворилася на кумедного чолотяпика з вусами і шпагою. Кашка не здивувався такому, тільки не зрозумів: як він там тримається униз головою. І ще виявилося, що сучок — це не сучок, а дерев'яна пробка. Чолотяпик обхопив її, почав розхитувати і нарешті висмикнув з гнізда. Пробка полетіла вниз і стукнула Кашку по лобі. Він кліпнув і побачив, що ні пробки, ні чолотяпика немає, а є Олекса Малютов, який приготувався вдруге бацнути Кашку в лоб.

— Чекав листа? На, — прошепотів Олекса. — І ось іще, віддай своєму Володьці…

Хороша людина Олекса! Просто диво, яка хороша!

Кашка перевернувся на живіт, рвонув конверт! Швидше! Ой, довгий який! «Здрастуй, дорогий сину…» Так, це як завжди, це добре. «Батько здоровий…» — це чудово. «Бабуся пише…» Байдуже, що вона пише! Де ж головне? Ой, ось! «Звісно, нехай приїжджає, ми будемо дуже…» Ура!

Кашка тихою блискавкою ковзнув у коридор, а звідти в сусідню палату.

Великі хлопці, звичайно, не спали. Двоє грали в шахи, один жував печиво. Юрко Земцов цілився у когось мильницею, ще двоє накачували велосипедним насосом залатаний волейбольний м'яч. М'яч не накачувався і шипів. Хлопці теж шипіли і лаялися.

Володя лежав на животі й читав книжку.

— Володю, — радісно зашепотів Кашка, — дивися, мама пише: «Нехай приїжджає». Поїдемо, так?

Володя не одразу зрозумів. Потім відкинув книгу. Ох, нехай йому біс! Певно, Кашка всерйоз утовкмачив собі це в слову…

— Бачиш, мама пише: «Будемо дуже раді…»

От, не було клопоту!

Але ж він насправді тоді пообіцяв. Як же тепер викрутитися?

А втім… Чи треба викручуватися? Коли вже обіцяв… Додому вже, звичайно, дуже хочеться. Але ж Кашка також…

Володя сів у ліжкові. Ех ти, Кашко… Ось він стоїть перед ним, тонконогий малюк — зброєносець. Дивиться радісними сірими очима. Повірив уже.

А може, справді з'їздити? На кілька днів. Удома, звісно, буде прочухан, але… певно, не дуже сильний. Рая відвезе записку. Батько зрозуміє. Мати? Пошумить і теж заспокоїться. Адже в Білий Ключ він також сам їздив, а був на рік молодший.

Може, й справді з'їздити? Бо роз'їдуться вони з Кашкою в різні сторони і, хто знає, чи побачаться коли ще.

— Добре, Кашко. Адже у нас ще чотири дні. Домовимося.

— Три, — насторожено сказав Кашка. — А хіба ми ще не домовилися?

— Ну… Ет, нехай. Домовилися. Якщо все буде гаразд, то домовилися… А що це за лист іще?

— Ой, він тобі. Я навіть забув…

Від кого б це? Треба ж, від Надії! Цікаво… Але він прочитає, коли ніхто не заважатиме. Так краще.

— Ну, Кашко, йди досипай. Бо нам Серафима дасть жару.

— Дасть, — радісно погодився Кашка.

Він зник, а Володя розпечатав листа.

… Юркова мильниця свиснула над Володиною головою, вдарилася об стінку і розвалилася на половинки. Володя не ворухнувся. Він дивився на лист, ніби хотів прочитати, який же придумати вихід. Та виходу не було. Тут або, або… Але ніякого «або» бути не може. Тому що Надійка — це Білий Ключ, це озера з темною водою і лусочками місяця, і зірки серед листя, і сонячні зарослі вулиці, і веселощі, і нічні вогнища…

Але… «Вогонь, як живий, він схожий на жар-птицю…»

Як же йому тепер пояснити? Як розповісти, що таке ця кругловида задьориста дівчина?

Ех, Кашко, Кашко! Не щастить тобі, зброєносцю…

А Кашка спав, лежачи ницьма поверх ковдри. Йому приснився великий червоний літак у дуже синьому ранковому небі. Він летів так низько, що пригиналися верхівки беріз. Літак весело тріщав і блищав склом.