Зброєносець Кашка

Розділ восьмий

Кашка був цілком щасливий. До кінця. Більше він нічого не хотів. Він йшов з Володею. Йшов на той лужок, де вчора зустріли страшного собаку й де камінь. Там вони кладуть вогнище. Удвох. Кашка йшов не ззаду, а поруч. Володя сам зайшов за ним і недбало сказав Серафимі:

— Ми з Кашкою погуляємо. Не бійся, він зі мною буде.

І ось вони йдуть. Володя сказав, що хоче обпалити на вогні паличку. Вчора ввечері він вирізав на її корі шахові кубики, смужки, трикутнички, кільця. На вогні паличка потемніє, а тоді Володя зніме кору, і на обвугленому дереві залишаться білі візерунки.

День видався прохолодний. Сонце лише зрідка проглядало з-поміж хмар. Кашка вирушив у дорогу в одній сорочині і щулився. Але він був радий: коли холодно, ще приємніше сидіти біля вогнища.

У лісі вітер став слабший, і, коли прийшли до галявини, Кашка майже зігрівся.

Назбирали галузок і склали біля каменю.

— Кашко, ти про вогнище мовчи, а то дістанемо прочухана, — попередив Володя.

— Я мов… мов… мовчатиму. А в тебе є сірники?

— У мене скло є. Від бінокля. Треба тільки сонця дочекатися. Ось дивись…

У Кащину долоню круглою крижинкою сковзнуло опукле скельце. Кашка обережно взяв йо о за краї і навів собі на лікоть, щоб у збільшеному вигляді роздивитися одну з подряпин. Сонце вистрибнуло з-за хмар і кольнуло шкіру вогняною цяткою. Кашка ойкнув, упустив лінзу й засміявся.

— Ага! — сказав Володя. — Ти не жартуй. Це сонячна енергія.

— І вогнище загориться?

— Ще й як. Збігай до сосен, принеси сухої глиці. Вона мов порох.

Кашка, підстрибуючи, кинувся за глицею. Він біг, а в голові танцювали коротенькі рядки, що невідомо звідки пристрибали.

«Вогонь, як живий…» — згадав він і раптом зрозумів, що всі ці рядки об'єднуються у вірші!

Кашка пішов не кваплячись. З самого початку повторив усе, що склалося. Вийшло чудово, тільки трошки не так. Ось отак:

Ні, ще трошки не так.

«Я гілок сухих і глицю знайду…» Бо ж для вогнищ потрібні тільки сухі гілки.

Але враз Кашці стало шкода скельця, для якого не залишилося місця у віршах. Він спробував вставити його замість «галяви». Спершу слова не хотіли вкладатись у рядок, а потім раптом лягли, і Кашка аж підскочив од радості.

Коли Кашка з пригорщею сухої соснової глиці примчав до Володі, поруч із ним він побачив Раю.

Рая і Володя про щось розмовляли. Кашці це не сподобалося. Хотів він бути удвох із Володею. Тільки з ним, щоб ніхто-ніхто не заважав. І навіщо Рая сюди прийшла? Та й розмова була якась пуста.

— Така холоднеча сьогодні, — говорила Рая. — Аж дрож проймає.

— Угу, — озвався Володя.

— Ти наших дівчат не бачив?

— Ні, не зустрічав, — сказав Володя, схиляючись над хмизом для вогнища.

— Хотіла у волейбол розім'ятись, а на майданчику немає кого.

— Вештаються десь, — зауважив Володя і переломив об коліно товсту гілляку. — О, Кашка! Ось сюди сип. Якраз сонце.

— Здрастуй, Кашко! — чомусь зраділа Рая.

— Здрастуй, — похмуро сказав він і заходився коло вогнища.

— Просто дивно, як він виріс, твій зброєносець, — звернулася Рая до Володі. — Коли у табір приїхали, він значно менший був. А зараз якийсь витягнутий став. Чи мені здається.

— Здається, — відказав Володя. — За два тижні не можна помітно вирости.

«Правильно», — подумав Кашка.

Рая ще постояла поруч, потім нерішуче промовила:

— Піду пошукаю наших.

— Тільки про вогнище не розказуй, — попередив Володя.

Рая пішла.

— Вона хотіла, щоб ми запросили її з нами посидіти, — казав Кашка й насупився.

— Та облиш ти, — заперечив Володя. — Дуже їй потрібно з нами сидіти. Вона дівчат шукає.

Він узяв скло і спрямував на голки сонячний колючий промінчик. Від яскравої цятки виріс і побіг жовтий вогник. Лизнув гілки.

За хвилину, коли вогнище вже переможно стріляло іскрами і палахкотіло полум'я, Кашка запитав:

— Адже це не в останній раз, так? Адже ми потім іще можемо розкласти?

— Хоч щодня… Ти, Кашко, сідай. Сідай поруч.

Кашка сів. Він сів так, що плечем відчував Володин лікоть.

— Я вірші склав, — раптом сказав Кашка. — Про вогнище. — Він дивився у неяскраве вдень полум'я і напружено чекав, що скаже Володя. Хвилі теплого повітря перекочувалися через ноги, і спині було холодно. Тому Кашка час від часу здригався.

— Вірші? — перепитав Володя. — Сам складав?

— Угу…

— Ти диви… Я одного разу пробував вірші складати… Для однієї дівчинки. Але нічого не вийшло. А у тебе вийшло?

— Угу, — знову сказав Кашка.

— Почитай, га?

Ні, Кашка не міг так одразу. Ніяково було й боязко.

— Я не вмію. Я краще напишу й віддам. Тобі… Гаразд?

— Згода. Тільки не забудь…

«… Тільки не забудь», — сказав Володя і раптом зрозумів, що йому й справді цікаво, які вірші вийшли у Кашки.

І приємно, що Кашка сказав йому про ці вірші. І ще він з подивом відчув, що плювати йому на всілякі глузування щодо няньок і подібних дурниць. Тобто не зовсім плювати. Хто буде дражнитися, той дістане. Але Кашку від себе Володя не проганятиме й не тікатиме від нього.

І ось що ще дивно: ніколи й нікому Володя не розповідав, що якось намагався складати вірші для Надійки, а Кашці сказав про це одразу, спокійно й довірливо…

— Ти не забудь написати, — повторив він. — Я твої вірші додому повезу. На пам'ять…

«Додому повезу», — сказав він, і Кашку раптом шпигонуло передчуття близької біди. Саме біди.

Адже зовсім скоро прийде день, коли Володя поїде до міста. А Кашка — в Камшал. У різні сторони.

У різні сторони…

Він досі не думав про це. А зараз почав думати і зрозумів, що вже ніяк не проженеш це очікування близького від'їзду. Ніяк. Бо все одно настане той день. Дні минають швидко.

— Во-лодю… — стривожено почав Кашка. — Знаєш що, Володю? Я придумав. Їдьмо до нас у гості. Коли табір закінчиться.

Він тільки зараз це надумав. Ось цієї хвилини. Але це був вихід. Якщо Володя поїде, йому, може, сподобається в Камшалі. І тоді, може, він захоче приїхати ще раз. І ще. А йому сподобається! Там вони щодня розкладатимуть великі вогнища…

Володя вийняв з вогню почорнілу паличку. Вона димилася, і по обвугленій корі бігали іскри.

— Ну, Кашко… — невпевнено. сказав Володя. — Таке вигадав… Тобі, певно, вдома влетить. Скажуть, кого це ти привіз…

— Ні! Не скажуть!

— І мені влетить. Усі додому приїдуть, а мене немає. Знаєш, який переполох буде!

— А ти листа напиши. Якщо напишеш, теж влетить? — стиха запитав Кашка.

— Якщо напишу? Ні, тоді не влетить… Але я не знаю. Там видно буде, добре, Кашко?

— Добре… А що видно?

— Мало що. До кінця зміни ще он скільки днів. Раптом щось станеться! Або ти передумаєш. Або ще щось.

— Не передумаю, — з відчайдушною твердістю сказав Кашка. — Володю, а якщо не станеться? І якщо ні щось? Тоді поїдеш?

— Побачимо… Камшал звідси скільки кілометрів? Сорок? Сорок — це недалеко, правда ж… Ти сідай як слід. Візьми куртку, а то в тебе зуби цокотять.

— Тепло, — сказав Кашка, відчуваючи величезне полегшення і втому від тривоги, що минулася.

— Ногам тепло, а спині холодно. Дай укрию…

Куртка пахла смолою і березовим димом.

Володя ножиком знімав з палички залишки кори. Чорні кубики і трикутники сипалися Кашці на коліна. Свіжа білизна візерунка яскраво виділялася на дереві, потемнілому від вогню.