Зброєносець Кашка

Розділ п'ятий

Хлопці й дівчата вже йшли з галявини. Біля вогню залишилося чоловік десять. Багаття перегоріло, головешки стріляли пучками жовтих іскор і розсипалися на червоні кубики.

Володя довго дивився на вуглини, і, коли відірвав погляд, в очах затанцювали зелені метелики. Потім вони розтанули, і Володя побачив червоні берези. Над березами висів тонкий світлий місяць Раптом місяць почав розпливатися, і Володя відчув, що злипаються повіки. Понад усе захотілося дістатися до постелі і залізти під ковдру.

У наметі він увімкнув ліхтарик і поклав його так, щоб світло відбивалося од парусинової стелі. Потім стягнув сорочку й кинув на матрац. Не на свій, а на сусідній. На Кащин. І тільки тоді побачив, що Кащина постіль порожня.

Володя був настільки стомлений, що навіть не зміг розгніватися. «Нехай… — подумав він. — Нікуди цей нещасний Кашка не подінеться».

Так, але раптом він все-таки кудись подінеться. Забреде в темні кущі й почне скиглити від страху. Чи ще що-небудь… Відповідай потім за нього…

Володя мало не заплакав від утоми і досади. «А щоб він провалився, цей зброєносець!» Довелося плентатися до вогнища, що вже згасало.

Кашка спав біля березового пенька. Спав, мов на ліжку і підклав під щоку долоні, підтягнув до живота перемазані попелом коліна і, певно, бачив уві сні щось хороше, бо посміхався.

Над Кашкою стояла Рая. Побачивши Володю, сказала жалібно й співуче:

— Забули бідолашного зброєносця. Кинули маленького.

У Володі виникло бажання сваритися. При Райці доводилося бути стриманим і сильним.

— Я думав, він давно в наметі, — пояснив Володя і торкнув Кашку за плече: — Вставай.

— Дощик буде… — пробурмотів Кашка й посміхнувся уві сні ще ширше.

Рая тихенько засміялася.

— Дощик, — сказав Володя крізь зуби. — Ану, вставай! — Він трусонув зброєносця дужче.

— М-м… — відповів Кашка й випрямив одну ногу.

— Безнадійна справа, — втрутилася Рая. — Нести доведеться.

— Доведеться…

Кашка виявився легенький. Володя ніс його на руках, наче оберемок сухих дров. Кащине волосся м'яко лоскотало йому плече, а ноги теліпалися і били п'ятками по стегну.

— На добраніч, — сказала услід Рая.

— Угу… — відгукнувся Володя.

У наметі він не дуже акуратно кинув зброєносця на постіль і стягнув з нього сандалії. Потім подивився на Кащині штани. Вони були вимазані сажею і землею. А нові простирадла біліли, мов незайманий сніг. Володя чортихнувся і почав витрушувати зброєносця із штанів.

Коричнева лялечка випала з Кащиної кишеньки. Це був дерев'яний альпініст.

— Ти диви… — здивувався Володя.

Маленький мандрівник дивився на нього з-під козирка крихітного кашкета. Але ж Володя нічого не знав.

Він потримав Альпініста на долоні, акуратно поклав його знову у кишеню і заходився біля сонного зброєносця.

А коли Кашку нарешті вклав у постіль, то відчув, що спати вже не хочеться. І раптом йому стало смішно. По-справжньому смішно. «Лицар Фіолетових Стріл, — сказав він собі. — Лицар Пелюшок і Сосок. Ну й ускочив же ти, лицарю…»

Володя ліг на ковдру і вимкнув ліхтарик. «Провалю завтра всю стрільбу», — подумав він, проте особливого занепокоєння не відчував.

У наметі дзвенів самотній комар. У вузькій щілині входу синіло нічне небо. Потім туди протиснувся місяць і зачепився за край парусини загостреним ріжком. На галявині хтось підкинув на вуглини сухе гілля, і в наметі застрибали руді відблиски.

І цей комариний дзвін, і цей місяць, і відблиски вогню, і легкий запах диму відволікли Володю од думок про стріли, про Кашку, про турнір. Бо він згадав торішнє літо. Згадав Білий Ключ. Вогнища над озерами. Відображення місяця у чорній воді. Бабок із шестикутними очима. Образи й радості минулих канікул.

Торік, закінчивши п'ятий клас, Володя влаштував удома бунт. Коли мати показала путівку з товстощоким банькатим сурмачем і наметами на малюнку, Володя заклав руки у кишені, поглянув у вікно й чітко промовив:

— Не поїду.

Він вистояв під першою хвилею докорів, погроз і вмовлянь. Коли мати зробила перепочинок, він повторив:

— Не хочу.

— Безсовісний, — сказала мати. — Егоїст. Я з такими труднощами… Ось зачекай, прийде батько.

Прийшов батько, і все повторилося при ньому. На закінчення мати спробувала заплакати. Володя тримався.

— Може, поясниш, що це за фокуси? — запитав батько.

— Поясню, — сказав Володя. — Пояснити — це будь ласка. За що я повинен мучитися майже цілий місяць? У їдальню — строєм, із їдальні — строєм, купатися раз на день по п'ять хвилин, та й то не завжди. Зате спати по дві години в день — обов'язково! За зміну це сорок вісім годин. Це дві повні доби, убитих наповал! За що? А намети тільки на малюнках! Знущання…

— На його думку, режим — це знущання, — сухо сказала мати і одвернулася. Весь вигляд її промовляв: «Подивіться, кого ми виростили».

Володя поборов у собі совість, що ворухнулася, і нахабно запитав:

— Навмисно хочете, щоб я мучився.

Мати суворо випросталася і вийшла з кімнати. Батько нерішуче запитав:

— Може, тобі вуха нам'яти?

— Будь ласка, — байдуже відгукнувся Володя. — Це не допоможе.

— Чого ж ти хочеш?

Володя промовчав. У нього була ясна мета.

— Ти ж знаєш, що з матір'ю у Кисловодськ не можна, там санаторій для дорослих. Удома самому — також не життя.

Володя це знав.

— А чи не хочеш ти зі мною на розкопки?

Саме цього Володя і хотів. Понад усе на світі. Але вголос це висловити не наважився і невизначено стенув плечима.

— Володьку, не можна, — тихо сказав батько. — Не дозволять. Торік в одного співробітника дочка заблукала в піскар, і тепер не дозволяють дітей брати. Спеціальний наказ по інституту. Хіба б я не взяв тебе?

Відчуваючи зрадницьку сльозу, Володя пошепки попросив:

— Ти скажи, що мені ні з ким залишитися.

— Тоді мене не пошлють. Це був тупик.

Тупик, бо Володя вже повірив, що в табір йому справді дуже не хочеться.

— Ну, аллах з ним, з табором, — вирішив батько. — Давай так. Ти поїдеш у Білий Ключ.

У Білому Ключі жив дядько Юра, батьків товариш. Він завідував там школою. Володя це добре знав. Це був сутулий, Дуже високий чоловік, схожий на радгоспного механіка чи бригадира-будівельника й анітрохи не схожий на директора школи. Інколи він приїжджав до міста на різні семінари й наради, і вечорами Володя і він з мовчазною завзятістю грали в Шашки. Стукіт був такий, ніби йшла гра в доміно. Програвши Чергову партію, дядько Юра потягувався і казав:

— Сильний… Ти, Володю, приїжджай до нас у гості. З Надією познайомишся. Вона, брат, тобі не програє, — і знову схилявся над дошкою. — Ану давай…

Знайомство з невідомою Надією не здавалося Володі привабливим, але зараз виходу не було.

Матері довели, що Володя не маленький і до Білого Ключа доїде сам.

Він справді доїхав благополучно, дав зі станції додому телеграму, швидко відшукав будинок дядька Юри, був зустрінутий, нагодований обідом і — занудьгував.

Дядько Юра, зайнятий ремонтом школи, зник із дому. Надії також не було. Її бабуся, невеличка, старенька, сувора на вигляд, погуркувала в кухні сковорідками.

Володя сидів у незнайомій кімнаті, відчуваючи незручність від свого неробства і через те, що він, здається, зайвий у цьому домі. З гірким сумом згадав про відхилену табірну путівку.

На щастя, повернувся дядько Юра. Зазирнув у кімнату й весело наказав:

— Володю! Геть журбу! Обживешся, познайомишся, справу знайдеш! А поки йшов би погуляв. Селище подивишся. Може, з нашими хлопцями зазнайомишся.

Володя з полегшенням пішов із дому. Він рушив навмання, і вулиця привела його до великого ставка з берегами, зарослими черемхою і вільшаником. Володя продерся до води. Він роззувся і побрів уздовж берега, відшукуючи місце, придатне для купання. Але скрізь було грузьке дно й загрозливо стирчали зелені клинки осоки.

— Болото, — сказав Володя.

У трясовині схвально зарепетували жаби. Володя плюнув, пішов від ставка і вже іншою дорогою повернувся додому.

На ґанку Володя побачив дівчину. Бона осатаніло терла мокрою ганчіркою східці. Коротка тонка коса сердито метлялася біля її плеча.

«Надія», — зрозумів Володя.

Вітатися з незнайомою дівчиною було незручно. А знайомитися з дівчатами Володя не вмів. Можна було б тихенько піти й погуляти, поки Надія миє ґанок, але Володя не встиг. Вона його помітила. Швидко глянула на нього з-під навислих пасм, одвернулася, викрутила над величезним відром ганчірку й знову заходилася безжалісно драїти мостину.

І не можна вже було відступати. Смішно. Тоді Володя вирішив, що пройде в дім, не сказавши жодного слова. Не зверне ніякої уваги. Зрештою, він не зобов'язаний зважати на всіляких кудлатих злюк. А те, що вона злюка, одразу видно. Он як чеше ганчіркою!

Володя зробив байдуже обличчя і пішов до будинку. Розгонисто й незалежно. Але біля ґанку він таки зупинився. Жовті мокрі дошки аж сяяли чистотою. Страшно було ступати на них запиленими підошвами. І щоб не залишати зайвих слідів, Володя вирішив стрибнути одразу на верхню сходинку.

І стрибнув.

Це був чудовий стрибок. Швидкий такий і красивий. Як у спортсмена-розрядника. Але спортсменам не підсовують під ноги важкі відра. А йому підсунули. Пролунав залізний гуркіт і шум води.

Володя стояв нагорі. Надія на середній сходинці, а відро лежало на землі й перекочувалося з боку на бік. По жовтих мостинах збігали каламутні струмені.

— Слон, — тихо, але виразно промовила Надія.

— Я не хотів, — сказав Володя винувато, але з сердитою ноткою. Він добряче-таки торохнувся об відро ногою.

— За «не хотів» б'ють поготів, — заявила Надія. Бона, здається, зраділа, що можна прискіпатися.

А Володя відчув полегшення: як-не-як знайомство почалося. Він пояснив цьому дівчиськові майже по-дружньому:

— Я думав, встигну проскочити, поки ти відро соваєш.

— За «поки» б'ють боки, — невмолимо відповіла Надія. Кинула на Володю надзневажливий погляд і заходилася ганчіркою збирати з сходинок воду.

Чи це в неї були неприємності, чи такий дурний характер? Володя плюнув через бильця і прихилився до одвірка. Посміхнувся.

— Ти щось усе про одне й те ж. Все «б'ють» та «б'ють». Ти, чи що, битимеш?

— Гаразд, чимчикуй звідси, — сказала вона, не розгинаючись.

— Захочу — піду, захочу — не піду. Не до тебе приїхав.

Надія випросталася і глянула на Володю дещо зацікавлено. У неї були вузькі світлі очі й біле широке обличчя. Кругле, ніби денце від каструлі. Зовсім не личило їй таке обличчя, бо сама Надія була тонка, точніше, худа, і на зріст не маленька. Певно, як Володя.

Дивилася вона мовчки секунд зо три. Потім промовила співуче:

— По-думаєш! Не до мене він приїхав…

— А от і по-одумай.

— Дуже треба. Ходять отут стиляги усякі… Безштанько розмальований.

Вона, певно, натякала на його шорти з блискучими заклепками й нову сорочку у велику чорно-жовту клітинку. Ну й що? Не сам же він заклепки ставив і клітини малював! Чи, може, йому у лахмітті треба було приїхати? Він навіть не розсердився. Розгубився трохи.

— От… дурепа ненормальна.

Вона стала — руки в боки — і єхидно запитала:

— А хіба бувають нормальні дурепи?

— Бувають, — зраділо сказав Володя. Тепер він знав, як відповісти. — Бувають. Це котрі знають про себе, що вони дурепи і нікуди не потикаються. А ненормальні вважають себе розумними. Це на зразок тебе…

Торох! Здалося Володі, що з даху зірвався залізний лист і плазом шмагонув його по щоці. Але це не лист. Це була Надіїна долоня, мокра й тверда. І в ту ж мить Надія котячим стрибком відскочила кроків на п'ять.

— Злопав млинця? Ще хочеш? И-и-и… — Вона виставила язик, згорнутий в акуратну трубочку. Обличчя у неї видовжилося, а очі зовсім сховалися у щілинках білих коротких він. Раптом вона обернулася й побігла до хвіртки.

Володя, примружившись, дивився їй услід, а руки його діяли самі по собі. Вмить відшукали у задній кишені рогатку, одним рухом розплутали гуму. Намацали в іншій кишені глиняну кульку. Володя навіть і не думав, що може схибити. Він точно знав, що вліпить їй тверду глиняну кулю поміж лопаток, просто по тому місцю, де б'ється розтріпаний кінець тонкої коси. І тоді дівчисько закрутиться, хвицяючи худими ногами, і завиє на весь Білий Ключ.

І він би влучив! Але клята Надія спіткнулася і полетіла сторчма у лопухи. А кулька свиснула над нею і вцілила у макітру. Ця посудина стояла на перекинутій бочці, сохла після миття. Діставши глиняний заряд, вона якось недоладно крекнула. Від маленької чорної дірки вгорі й униз розійшлися зміїсті тріщини, і макітра луснула, як величезна жовтогаряча брунька. Одна половина залишилася на бочці, а друга брязнулася у траву.

Надія підвелася, обтрусила пелену й багатозначно сказала:

— Т-так…

Володя спустився з ганку й мовчки пройшов у хвіртку. Повз Надію. Ні на неї, ні на розбитий горщик він навіть краєм ока не глянув, проте на душі було кепсько. Він подумав навіть, що треба було б махнути на все рукою і просто зараз, не заходячи за речами, поїхати додому.

За станційними березами зраділо відгукнувся електровоз. Володя засунув руку в кишеню і намацав один п'ятак і шість глиняних кульок. В іншій кишені було три кульки. В третій… Одне слово, кишень багато, а грошей п'ять копійок. Решта лежали у валізі, а вона стояла в будинку.

Володя майже годину вештався вулицями Білого Ключа. Бони заросли подорожником і кульбабою. Навіть у запилених коліях уперто стирчали гострі травинки. Було тихо й порожньо. Перехожі зустрічалися рідко-рідко. Тільки стежинами вздовж парканів снували ділові коти, а по дорозі вервечками ходили білі качки.

На тинах висіли руді блискучі глечики й нагадували Володі неприємності з макітрою. На один з глечиків невідомо звідки злетів худий півень. Потоптався на хиткому денці, нахилив голову й одним оком докірливо впірився у незнайомого міського хлопця: «Ага! Значить, це ти б'єш посуд з рогатки! Ну-ну…»

— Йди геть, здохлятино, — сказав йому Володя.

Півень ображено загорлав, заляпав крилами й звалився у лободу.

Вулиці селища сходилися на площі. А втім, це місце лише називалося площею, а насправді там був невисокий зелений пагорб. На ньому росли рідкі, нахилені у різні боки берези, вгорі стояла велика червона церква без хреста. Володя підійшов і побачив синю вивіску: «Клуб».

По обидва боки кам'яного ґанку стояли фанерні щити для реклами. На правому біліла нова афіша: «Концерт артистів обласної філармонії Ю. Жаров, С. Шалімов, П. П'яткін — естрадне тріо. Л. Чарський — оригінальний жанр. А. Якобі — пісні радянських і зарубіжних композиторів…»

Все це було зовсім нецікаво. Володя зітхнув і обернувся до лівого щита. Щит був порожній. На нефарбованій фанері хтось розгонисто написав крейдою: «Антипов! Коли кіно привезеш?» А нижче виднілися надряпані цеглою слова: «Антип — нахабний тип».. Літери були нерівні. Певно, той, хто писав, дуже квапився.

Добре, коли треба поспішати. А Володі поспішати було нікуди. Хоч зовсім не повертайся додому, де живе вредне кругловиде дівчисько… Але він повернувся. Дуже захотілося їсти, та й все одно: весь день ходити не будеш.

Він прийшов у дуже непідходящий момент. На подвір'ї розбиралося питання про розбиту макітру. Розбирала його бабуся. Надія сиділа на ганку й байдуже дивилася кудись повз паркан. Дядько Юра біля дверей насаджував сокиру на топорище й уважно слухав бабусину промову.

— Корова безсовісна, незграбна! Очі б мої не дивилися, — голосно й плаксиво приказувала бабуся, але обличчя її було не жалібне, а суворе. — У чому я тепер тісто ставитиму, га? Ну, в чому? А, мовчиш! Нічого очищами по небу нишпорити, відповідала б краще! Думала, пригощу хлопчину пирогом, а тут он що!

«Не до пирогів уже тут», — відзначив про себе Володя. Він зупинився у хвіртці, боязко дивлячись на сердиту бабусю.

— Обійдеться він без твого пирога, — сказала ненависна Надія і позіхнула.

— «Обійдеться»! Це ти обійдешся! Де я такий посуд знайду? Його й у місті тепер не відшукаєш. — Бабуся гірко схилилася над черепками. — Велика та міцна була…

— Міцна… — з презирством кинула Надія. — Чого ж вона від одного щигля луснула?

— Від щигля! — скипіла бабуся. — Голову б свою під такі щиглі підставляла. Розбила й сидить, ніби її й не обходить.

— Якщо хтось гадає, що я ридатиму через розбитий горщик, то це просто сміх, — сказала Надія.

— Горщик! — охнула бабуся.

— Ну й фрукт же ти, Надіє, — подав голос дядько Юра. — Візьму я в одну руку твою косу, а в другу цей віник…

Надія стрельнула очима в його бік і трішки напружинила ноги.

— Якщо хтось гадає, що мене можна наздогнати, то це просто сміх.

— А якщо хтось гадає, що піде сьогодні в клуб на концерт, то це просто регіт, — підсумував дядько Юра.

— Ну й нехай, — сказала Надія. — Подумаєш! Дуже мені потрібно на всіляких штукарів дивитися… Ніби я навмисне її розбила! Ну й нехай, ідіть самі в свій клуб.

«Кепські справи, — подумав Володя. — Чекати далі нікуди». Зітхнувши, він відштовхнувся од хвіртки й заговорив:

— Адже бреше вона, дядьку Юро. Цю макітру я розтрощив.

Дядько Юра увіткнув насаджену сокиру в колодку й випростався.

— А, повернувся, — сказав він. — Ну, як погуляв?

— Ні, справді я, — повторив Володя. — З рогатки ненавмисне. Я хотів у неї влучити. — Він мстиво кивнув у бік Надії. — Прицілився, а вона умудрилася на рівному місці перечепитися.

— Ач яке діло, — зацікавлено мовив дядько Юра. — А що ви не поділили?

— Та так. Дурниці…

— Все одно через неї усе, — втрутилася бабуся. — Хто ж це в хорошу людину з рогатки пулятиме?

Надія підвелася і гордо пішла в дім.

Йти ввечері у клуб вона відмовилася. Володя подумав і теж не пішов. На концерт пішли дядько Юра і мати Надії, яка повернулася з чергування на пошті.

Бабуся позичила у сусідів макітру й замішувала на кухні тісто.

Володя вийшов на ґанок, не знаючи, куди себе подіти. Надія годувала курей. Бона скоса глянула на Володю, хмикнула й сказала:

— Заступник знайшовся… Цип-цип-цип, жеріть ви, ненажери… Дуже мені потрібно, щоб за мене заступалися. Здається, я нікого не просила втручатися…

— Я не заради тебе втрутився, а заради власної совісті, — повчально сказав Володя.

— По-одумаєш! Заради совісті!

— Ти по-одумай. Корисно, — уїдливо кинув він і з занепокоєнням згадав, що розмова вдень починалася так само і закінчилася сумно. «Хай тобі грець, — вирішив Володя. — Мовчатиму».

Надія раптом розігнала курей і сказала:

— Гайда на ставок. Скупаємося.

— Мені не жарко, — сухо відповів Володя.

— Застудитися боїшся?

— Та де там у вас купатися? Трясовина навколо!

Він думав, що Надія знову розізлиться. Але вона миролюбно пояснила:

— Ти не туди ходив. Треба до греблі. Там вода прозора й піщане дно. Підеш?

— Ну, ходімо.

Вони йшли спершу мовчки, а потім почали уривчасту, але вже не сердиту розмову: «В цьому будинку у нас бібліотека». — «Хороша?» — «Та так…» — «Тихо у вас». — «Тут не місто». — «Авжеж». — «Зараз до того ж усі в клубі». — «Ти даремно не пішла». — «А ти?» — «Не хочеться». — «І мені…»

Незабаром вже забулася сварка, і Володя подумав, що Надія — дівчина непогана, тільки характер у неї не дуже.

Було близько сьомої години вечора. Сонце стояло ще високо і до дна просвічувало зелену воду. На дні тьмяно блищали піщинки. Вода сонно бурчала під греблею і, пробившись через неї тонкою цівкою, спадала у заросле русло струмка. Пахло сирим деревом і розігрітою травою. Кущі обступили ставок упритул, і в цій зеленій тиші хотілося чомусь розмовляти пошепки.

— Можна з берега заходити або з греблі стрибати, — стиха заговорила Надія. — Наші хлопці стрибають з греблі. Тільки там небезпечно: кілки стирчать.

«Чи ти ба! «Наші хлопці!» — подумав Володя. Він роздягнувся і пішов на середину греблі, чіпко намацуючи босими ступнями шорсткі колоди. Надія квапливо сказала услід:

— Мені неохота у воду лізти. Я сьогодні тричі купалася.

Володя зупинився над водою. Глибина здавалася чималенькою. Кілки, що стирчали з дна, було чудово видно. Володя присів, випростався і по дузі увійшов у воду.

На глибині він розплющив очі. У каламутно-зелених сутінках кілки чорніли, мов кістяк величезної риби. Поверхня води знизу здавалася блискучою і непрозорою. Володя пробив її головою і неквапно поплив до берега. Вибрався і застрибав на крихітному піщаному п'ятачку, щоб витрусити з вух воду. Вії були мокрі, і Надію він бачив розпливчато, ніби крізь скло, залите дощем.

Хороша вода, — сказав Володя. — Тільки трохи болотом відгонить.

— Ми звикли… Зате тут риба водиться. Наші хлопці часто рибалять… А в місті річка велика?

— Звісно. У нас же судоверф величезна.

— Подивитися б, га? — якось по-хорошому, довірливо промовила Надія.

— Хіба ти ніколи у місті не була?

— Була, звичайно. Тільки все якось мигцем. Ну, до театру, в музей сходиш, і додому час…

— Ти приїжджай, — запросив Володя і сів поряд. — У нас тепер літній трамплін збудували. Планетарій скоро відкриють. Пристань нову будують, щоб танкери з нафтою приймати. Це тобі не музей.

— Я постараюся, — пообіцяла вона. — Тільки тут у нас також місця хороші. Ось побачиш.

— А чому така назва — Білий Ключ?

— Скеля є за селищем. Бона не зовсім біла, але світла. Світло-сіра. Поряд джерело. От і назва збереглася, старовинна. Потім сходимо туди, якщо хочеш.

— Сходимо…

Життя ніби налагоджувалося. Все тепер подобалося Володі: і тиша, і ставок з розсипом сонячних відблисків, з зеленою тінню біля греблі, і притихла Надія, і навіть болотяний присмак теплої води.

Затріщавши слюдяними крилами, прилетіла бабка й сіла Володі на лікоть. Вона була блискуча, червона з жовтогарячими цяточками на крилах.

— Дивись-но! Ніколи таких не бачив, — здивувався Володя. — Чорних бачив, блакитних, зелених, а таких — жодного разу.

— У нас їх скільки завгодно, — пожвавилася Надія.

Обережно тримаючи лікоть з бабкою, Володя роздивлявся цю живу модель аероплану.

— Ну й очиська… Дивися, у них сонце відбивається.

— Угу, — озвалася Надія.

— Ти поглянь, воно не кружальцями відбивається, а шестикутниками. Знаєш чому?

— Ой, справді! Чому?

— У неї кожне око з дрібних вічок складається. Ніби з частинок таких шестикутних. От і відображення таке. Це мені один семикласник розповідав, Борис Тимофієв. Він у нашому будинку живе.

Надія мовчала, Вона прислухалася. Володя знову перевів погляд на бабку й струснув рукою:

— Старт!

Крилата гостя з тріском кинулася в політ.

— Бабки-поторочі — шестикутні очі… — посміхаючись сказав їй услід Володя.

І почув:

— Брехня це…

Голос у Надії був злий і нудний. Вона стояла тепер і вороже дивилася на Володю згори вниз.

— Бреше твій Борис Тимофієв! — голосно повторила вона. — І ти брешеш! Гадаєш, з міста приїхав і можеш про що завгодно патякати?! Базікало нещасний!

Вона по-котячому відстрибнула й зникла в кущах, тільки гілки загойдалися. Володя ошелешено подивився на ці гілки й запізніло крикнув:

— П'явка тебе, чи що, вкусила?!

Великої злості він не відчував. «Дикунка якась, — вирішив він. — Не зрозумієш, чого вибухнула. Ну її…»

Йти від ставка не хотілося. Він посидів ще з півгодини, просто так, ні про що особливо не думаючи, а потім одягнувся і ліниво побрів додому.

На півдорозі він і зустрів тих, котрі хотіли його бити.

Вони йшли зімкненою шеренгою. Володя відчув невиразну тривогу і про всяк випадок звернув до паркану. Але вони, теж ніби випадково, перейшли з дороги до самого краю вулиці. Далі виляти не можна було: і незручно, і марно. Володя зітхнув, прибрав безтурботного вигляду й неквапно рушив назустріч небезпеці.

Небезпека була а чотирьох чоловік. В середині йшло двоє хлопців. Володині однолітки чи трохи старші. Один, білявий, товстогубий, був у голубій майці, пропаленій на животі, і в обшарпаних лижних штанах. Він здався Володі добродушним і не дуже небезпечним. Зате другий, високий темно-чубий хлопчина, напрасований і стрункий, як граф Монте-Крісто, зовсім не сподобався Володі. Він йшов, ліниво покусуючи якусь трубчасту стеблину, і, здається, дивився на Володю з холодною цікавістю. Ніби на метелика для колекції, для якого вже готова шпилька.

Обабіч цих двох йшли хлопчаки трохи менші. Обидва руді, але неоднакові. Один — з чубом мідно-червоного відтінку, товстощокий і кремезний. Другий — золотаво-жовтий, з великим, як півмісяць, ротом і довгими, тонкими, ніби бамбукові вудки, ногами.

В голові Володі зовсім недоречно застрибали рядки забутого вірша:

Дружна четвірка наближалася з неквапністю впевненого в удачі хижака. Володя також не поспішав. Але все-таки вони рухалися, і нарешті залишилася відстань усього в п'ять кроків. Тоді «граф Монте-Крісто» сказав:

— Стій.

Невідомо, кому він скомандував: своїм хлопцям чи Володі. Зупинилися всі.

Білявий хлопчина у пропаленій майці обмацав Володю світло-голубими очима й неквапно запитав:

Це не ти, бува, до Вєткіних із міста приїхав?

Володя постарався сховати за глузливим тоном гостру настороженість.

— Я, бува… А що?

— Ми тебе зараз лупцюватимемо, — повідомив «граф». — Якщо у тебе є якісь виправдання, викладай. — Голос у нього був басовитий і похмурий.

Виправдань у Володі не було. Було у нього запитання:

— За що?

— Ти дурника не корч, — сказав «граф». — Дивись-но, Юрко, він ніби й не знає.

Голубоокий Юрко запитав прямо:

— Ти Надю навіщо зачіпаєш?

«Ябеда, зрадниця!» — подумав Володя і відповів:

— Щось не пам'ятаю.

— Ну, зараз пригадаєш, — пообіцяв Юрко. Руді ад'ютанти очікуюче глянули на своїх командирів: «Уже починати?»

«І ці туди ж, малеча», — незлобиво подумав Володя.

Ззаду була вільна дорога, і Володя знав, що ніхто його не затримає і ніхто не наздожене. Але бігти по вулиці й думати, що, може, з кожного вікна насмішкувато й з цікавістю дивляться на це незнайомі жителі Білого Ключа!

А не бігти — відлупцюють.

— Коли я її зачіпав? — похмуро запитав він.

— Він її вранці двічі бив і увечері один раз. І стріляв з рогатки, — доповів Юркові мідночубий. При цьому на Володю він не дивився і жував велике жовте яблуко.

Цікаво, де він дістав таке яблуко в червні?

— Брехня ж це, хлопці! — якнайщиріше сказав Володя. — Ну навіщо я її битиму! Тільки а рогатки один раз, та й то мимо. І вона ж перша винна!

— Диви-но, як викручується! — сказав тонконогий хлопчина голосом пискливим і нещадним.

Юрко втягнув повітря і рішуче підсмикнув штани, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Четверо на одного? — запитав Володя і взяв руки в боки. Не для фасону, а для того, щоб легше було сковзнути правою долонею в задню кишеню.

— А що? — поцікавився «граф». — Не можна?

— Навіть семеро, — сказав Володя. — Он іще до вас поповнення повзе.

Хитрість удалася. Вони озирнулися, і Володя встиг відскочити іще кроків на п'ять. А коли розлючені хлопці розвернулися для нападу, він уже стояв з розтягнутою і націленою рогаткою. Він знав, що робить, але виходу не було.

— Ну, — промовив він хвилюючись. — Чого зупинилися? Гайда! Я встигну вистрілити два чи три рази. Два — це точно. Вріжу межи очі без промаху. Так що двоє — одразу з копит. А з рештою видно буде.

— А якщо промажеш? — невпевнено запитав «граф». Решта промовчали, боязко поглядаючи на Володину зброю.

— Ти, рудий, підкинь яблуко, — різко сказав Володя.

— Навіщо?

— Підкинь. Устигнеш ще зжувати. Вище кидай.

Господар яблука запитально глянув на Юрка, але той не відривав погляду від рогатки.

— Ну, кинув… — Яблуко темним м'ячиком злетіло у вечірнє небо.

Гума клацнула з різкістю пастушачого батога. Яблуко у небі смикнулося, і від нього одлетів осколок. Потім яблуко впало на дорогу, і четверо хлопців кинулися до нього. Володя обминув їх і подався додому, на ходу перезаряджаючи рогатку. Він йшов і дуже боявся почути за собою тупіт. Але тупоту не було.

Надія була вдома і поводила себе так, ніби нічого не сталося. Розпитувала батьків про концерт і жалкувала, що довелося їм дивитися таку нісенітницю. Усміхалася Володі, коли вечеряли, і підливала йому в кружку холодного молока.

— Усе гаразд? Дипломатичні стосунки встановлені? — запитав дядько Юра.

— На вищому рівні, — сказав Володя.

Надія посміхалася.

— Слухай, Надю, — сказав Володя, — є тут такий Юрко. Ходить у майці з діркою на пузі. Як його прізвище?

— А, це, певно, Перевозчиков, — невинним голосом озвалася Надія. — А що?

— А нічого, — ніжно промовив Володя. — Привіт тобі від нього.

Перед сном він вийшов за хвіртку, зняв із рогатки гуму й закинув її в кропиву. Потім затис у кулаках гладенькі дерев'яні ріжки й рвонув їх у різні боки. З голосним хрускотом рогатка розломилася. Це було дуже сумно, проте нічого іншого зробити Володя не міг. Ще минулого року, коли виникла небезпека, що Велика Гра переросте у Велику Війну, Володя разом з іншими хлопцями пообіцяв, що не підніме рогатку ні на людину, ні на звіра, ні на птаха. Це сталося на березі струмка, коли Сергій Вересов підняв з землі свого білого закривавленого поштовика і, не приховуючи сліз, сказав:

— Спершу в голубів стріляєте, потім у людей будете? Фашисти…

Ось після такого випадку обидві сторони й прийняли «Закон про зброю». А сьогодні Володя порушив цей закон двічі…

Вранці Володя вийшов на вулицю.

Понад усе на світі в будь-яких справах він не терпів неясності. Тому всі неприємні питання намагався вирішувати якомога швидше. Жити так було спокійніше й простіше.

Зараз його непокоїла думка про тутешніх хлопців. Витися в ними з усіма він не міг. А жити тут цілий місяць і ховатися також не можна. Нерозумно це. А найгірше те, що це нерозумно й смішно. Через кілька днів усі хлопці й дівчата зі сміхом розповідатимуть, що в будинку Вєткіних живе новий хлопець, якого слід зловити й відлупцювати. Багато хто навіть не поцікавиться, навіщо це потрібно.

Може, і не зловлять, та від глузувань все одно не сховаєшся, а вони страшніші за кулаки…

Володя йшов серединою вулиці, пильно поглядаючи по сторонах. Він ступав неквапно й твердо, як людина, впевнена у своїй безпеці.

Але вулиця була порожня.

Лише на наступному кварталі він побачив першого місцевого жителя. Житель цей, років п'яти чи шести, у довгих, розтріпаних внизу штанах і голий до пояса, сидів на верхній колоді золотистого нового зрубу. Він був заглиблений у думки.

— Гей! — гукнув Володя. — Ти там що робиш?

— Сиджу, — була відповідь.

— Високо там у тебе?

— Угу.

— А дім, де Перевозчиков живе, тобі звідти видно?

— Його звідки хочеш видно, — повідомив місцевий житель. — Онде він, їхній будинок, з відром на трубі.

— Ясно, — Володя попрямував до будинку з відром на трубі.

— Битися будете? — пожвавився малюк. Певно, він був у курсі справи.

— Там побачимо, — озвався Володя.

— Я звідси дивитимусь, — мовив хлопчина.

Володя рушив уздовж низького, збитого з березових жердин паркану й несподівано побачив на подвір'ї Юрка. Той витягував з сарайчика рогатого дерев'яного козла, на якому пиляють дрова. Юрко тягнув його за «роги», і козел упирався неструганими ногами, мов живий впертий козел.

Володя узявся за березову жердину й перемахнув через огорожу. Юрко воював зі зловредним дерев'яним звіром і нічого не помітив. Володя зупинився у нього за спиною.

— Привіт, — сказав він.

Юрко обернувся, повільно випростуючись і опускаючи руки. Він заусміхався розгублено й навіть винувато.

— Здоров… — нарешті відповів він. — Ти як не… не через хвіртку.

— Та ось так. Через паркан, — не відповідаючи на посмішку, пояснив Володя. — Поговорити треба. Час є?

— Так… є…

— Ну ось… Тоді слухай, — почав Володя, старанно добираючи слова. — Я тут житиму цілий місяць. Битися з вами мені нецікаво. Вас багато… Я не боюся, але вийде погано: ви мене щоразу розмальовуватимете так, що будь здоров. Приїду я ось такий розмальований додому… Ну що я нашим хлопцям скажу? Вони ж не повірять, що тут усі на одного нападають, бо вони досі про таке свинство не чули. Одне слово, якщо хочете, давайте один на один. По черзі.

Під час цієї промови Юрко ніяково кліпав очима й увесь час хотів щось сказати. А коли Володя закінчив, він знову розтягнув у посмішці товсті губи й змахнув рукою.

— Та облиш ти… Ми ж просто так. Ми спершу не тебе, а Надьку бити хотіли, а вона рознюнялася. Каже, мені від приїжджого Володі й так дісталося, а тут ще ви. Каже, заступилися б краще… Ми й пішли заступатися. Її ми завжди відлупцювати встигнемо.

— А за що? — з полегшенням запитав Володя.

— Багато за що, — сказав Юрко і знову люто вчепився в дерев'яного звіра.

— Стривай, — втрутився Володя. — Треба набік повернути, а то не пролізе. Давай… А, чортяка, по нозі заїхало. Вчора цим же місцем об відро тріснувся…

Юрко, піднатужившись, притяг березову колодку, приніс з сарая пилку. Одну ручку пилки почав примотувати до старої диванної пружини, прибитої до стіни.

— Техніка, — пояснив він, ніяково посміхаючись. — Може, легше буде.

Ще не пробував?

— Не пробував. Учора тільки придумав.

— То й плюнь на цю техніку. Нічого не вийде. Я вдома теж пристосував. Усе даремно.

— Хіба у вас вдома також грубка є?

— Колись була. Потім нову квартиру одержали, з батареями. Та ще, либонь, і газ? А тут, щоб обід зварити, пиляєш, пиляєш…

— Ану, давай, — сказав Володя.

Пиляли мовчки. Потай випробовували силу один одного. Коли колода розпалася на дві половинки, Юрко зауважив:

— А стріляєш ти класно.

«Відстрілявся тепер», — подумав Володя.

І сказав:

— Тренування.

— Довго тренувався?

— З минулого року… Гра така була. У нас у кварталі три будинки, і наш якраз посередині. А з тих будинків хлопці проти нас були. Їм між собою треба зв'язок тримати, а ми не даємо. Тоді вони придумали пляшки із записками по струмку пускати. Є за будинками ярок з струмком. Спочатку ще поштових голубів посилати, та не вийшло, ось вони й придумали ці записки. А з нашого боку до струмка не підійти: берег високий і слизько. Весна була. Тоді й довелося нам тренуватися, пляшки у воді розстрілювати…

— Ловко, — схвалив Юрко. Покачав ногою березову колоду й запитав: — Ти на наших озерах не був?

— Ніде я ще не був…

— Завтра підемо, — запропонував Юрко. — У нас маленький волочок є. Він саморобний, з мішковини, але байдуже, тягати можна. Карасі з тарілку попадаються.

І ту ж мить, певно, чарівник, який командує часом, зірвав якусь пружину. Час рвонувся і помчав, як лижник з трампліна. І коли Володя згадував потім Білий Ключ, йому здавалося, що всі події відбулися в один день, тільки день той був довгий. І згадувалося все не по порядку: стукіт дощу по перевернутому човну, багаття й маленькі золотисті карасі, місяць, теж схожий на золотистого карасика; вулиці селища увечері й стрімкий біг по городах — гра в розвідників; сміх у напівтемному клубі: кіномеханік Антипов пустив стрічку задом наперед; лункі удари по м'ячу; хрипкуватий шепіт Миколи Пальміна — «граф» розповідає на сіннику страшну історію… І знову багаття, відображення місяця, чорні верхівки лісу…

І Надія…

Була вона якась різна. То ганяла футбол з хлопцями й ходила на риболовлю, то раптом скипала ні від чого і, вилаявши хлопців, утікала додому. То раптом починала скаржитися

Володі на інших хлопців і на своє нудне життя. А потім знову, ніби нічого й не було, мчала разом з усіма до клубу, щоб захопити в кінозалі кращі місця. А коли допомагала ремонтувати школу, взяла й раптом мазонула Володю по щоці блакитною олійною фарбою. А щітка була велика, завширшки з долоню…

І все-таки Володя згадував про цю дівчину без образи. Попрощалися вони добре, і Надія пошепки попросила: — Ти ще приїжджай… А восени він одержав листа.

Лист був такий, ніби й не дівчина писала. Без хитрощів і кривлянь, чесний. І Володі раптом дуже захотілося знову в Білий Ключ! Понад усе на світі захотілося. Якби його тоді запитали, куди він більше хоче: в кругосвітню подорож чи в Білий Ключ, він, мабуть, махнув би рукою на кругосвітню подорож.

Володя дочитав листа й засміявся. Він подумав, що навіть не пам'ятає, що це за Катя, про яку пише Надія.

А поїхати наступного року в Білий Ключ не вдалося. В травні у Надії померла бабуся, і, звичайно, Вєткіним було не до гостей.

Володя поїхав у табір «Синій Камінь». Він опинився тут уперше, і йому навіть сподобалося. Табір був невеликий. Ніхто їх не ганяв строєм у їдальню і на прогулянку. Ніхто суворо не пильнував, щоб спали у тиху годину. По-справжньому заборонялося тільки те, що справді було небезпечно: купатися самому і заходити далеко в ліс. Річка у багатьох місцях вирувала, а ліс щодалі, то ставав глухіший і темніший.

Вихователів у загонах не було, а тільки вожаті. Життя у них виявилося нелегке, і, певно, тому особливих розваг придумати вони не могли. Але від нудьги ніхто не страждав, бо на табір накочувалися «хвилі».

І останньою накотилася стрілецька хвиля.