Зброєносець Кашка

Розділ третій

Але Володя помилявся. Були у Кашки і переживання і клопоти.

Були у нього й таємниці.

Найбільша таємниця — Кащина Країна. Ніякої назви Країна не мала, Кашка її ще не придумав. Країна — та й годі. У Країні жили чолотяпики.

Слово «чолотяпики» Кашка вигадав сам. Воно означало те ж саме, що «чоловічки», але було цікавіше й смішніше.

Чолотяпики були різнії Льотчик зі зламаного літака, олов'яний Мотоцикліст, морський Капітан, зроблений з поплавця і сірників; старий буркотливий Шишан з ялинової шишки і Матрьошка — найменша з усіх матрьошок. Колись вона сиділа всередині інших, а потім загубилася і потрапила в товариство чолотяпиків.

Пізніше від усіх з'явився шостий чолотяпик — Альпініст, але про нього мова буде далі. Бо все слід розповідати по порядку.

Минулого літа вдома у Кашки сталося лихої дуже захворів батько. Він хворів і раніше, але не дуже, а цього разу хвороба скрутила його міцно. Назва у хвороби була довга й незрозуміла. Кашка не міг її запам'ятати. Проте він добре запам'ятав слова лікаря і «Операція потрібна обов'язково».

Кащина сім'я жила не в місті, а в селищі Камшал. Це від міста сто двадцять кілометрів залізницею. У селищі лікарі операцію не робили і сказали, що слід везти батька до обласної лікарні. Треба, значить, треба. Але ж сам батько їхати не міг, він навіть по кімнаті ледь-ледь ходив. Довелося матері брати на роботі відпустку і їхати також. Вона сказала, що житиме в місті, поки батькові не зроблять операцію.

Тепловоз прогув, мати помахала рукою з вагонних дверей, ї поїзд рушив.

Він рушив, зник за поворотом, за станційними будівлями і тополями, а Кашка стояв і дивився на блискучі рейки. Рейки відбивали сонце. Поряд з Кашкою стояла бабуся. Це була незнайома бабуся, батькова мама. Її звали баба Ліза. Вона приїхала тільки напередодні, щоб жити з Кашкою, поки не буде батьків. Досі Кашка її не бачив. Точніше, бачив, коли був маленький, але забув. Баба Ліза жила далеко в Ішимі, і її довелося викликати телеграмою.

Рейки сліпили очі й вичавлювали сльози. Кашка ковтнув повітря.

— Ходімо, — сказала баба Ліза.

Вона повернулася і пішла з перону, жодного разу не озирнувшись на Кашку. Він побрів ззаду. Вірніше, спершу побрів, а потім задріботів, бо баба Ліза ступала широко й швидко.

Вона була висока й худа. Кашка дивився на пряму бабусину спину з чорним трикутником хустки й гірко думав: «Кепсько буде тепер».

Баба Ліза виявилася похмурою і небалакучою. Цілими днями, сердито стиснувши сірі губи, длубалася в городі. З Кашкою розмовляла мало: «Сідай, їж… Сходи по хліб… Руки помий… Від хати не відходь… Лягай спати…» От і все. Може, у неї був такий характер, а може, вона сердилася, що її одірвали від домашніх справ і примусили морочитися з онуком. Кашка цього не знав і зрозуміти не намагався. Він слухняно бігав по хліб у сусідній магазин, старанно мив руки перед обідом, вчасно вкладався на свою рипучу розкладушку і від будинку не відходив, бо на цілий тиждень зарядила сіра мряка.

На душі у Кашки було теж похмуро й порожньо. А вечорами ця порожнеча заповнювалася їдкою нудьгою. Кашка скоцюрблювався під ковдрою і щипав себе за носа, щоб не заплакати. Він боявся плакати, бо баба Ліза спала погано, довго переверталася і зітхала за фанерною перегородкою.

Та одного ранку якийсь добрий вітер прогнав хмари, і в Кащине вікно зазирнуло вмите сонце. Глянуло, полоскотало Кашку променями і покликало в дорогу.

— Гаразд, — тихенько мовив Кашка і підвівся.

Він обережно одягнувся, витягнув з коробки олов'яного Мотоцикліста і вибрався на непросохлий ґанок.

Небо над Кашкою виявилося таким синім, що він навіть дихати забув. А земля аж сяяла. Перед світанком пройшов останній дощ, і травинки згиналися від ваги скляних крапель. А сонце вогняними струмочками стікало з мокрих Похилих залізних дахів.

Щоб не промочити у траві сандалії, Кашка зняв їх і при-стібнув на животі до шлейок своїх коротеньких штанців. Потім зістрибнув з ґанку. Холод, мов мишеня, одразу шмигнув під сорочку й почав дряпати спину дрібними кігтиками. Та Кашка не повернувся в дім. Він поставив на долоньку Мотоцикліста, задзижчав, як мотор, і помчав у кінець провулка.

За провулком починався луг з чагарником, а далі — березові переліски й бір. Там була Кащина Країна. Він поспішав туди разом з маленьким сміливим Мотоциклістом. На великій швидкості вони проскочили смугу чагарника й опинилися на сонячному обсохлому пагорбі. Тут Кашка заліг серед високих волотей вівсяниці і червоних кульок конюшини.

Він затис у кулаці котушку від ниток.

Насправді ж це була не котушка, а чарівна підзорна труба. Піднесеш до ока — і бачиш, як у світлому колі звичайна трава перетворюється на зарості казкового лісу. Здається, що все це переплетіння візерунчастих листків, колосків і кольорів одразу стає величезне. Тому що дивишся знизу, трави біжать по горизонту й зливаються зі справжнім лісом…

Кашка повільно обводить підзорною трубою джунглі, де жили незрозумілі істоти, сутінки і таємниці. Потім джунглі закінчилися, в кругле вічко труби вдарило синє світло, і Кашка побачив море.

Так, це було море. Мінилася сонячними блискітками голуба вода, а по воді рухався білий вітрильник.

Кашка заморгав і одвів від очей котушку. Море перетворилося на крихітне лугове озерце. Та вітрильник не зник. Кашка підвівся на ліктях. Однощогловий кораблик біг до берега, де пломеніли на сонці жовтці. Вітрило було схоже на косе крило голуба. Кашка став на повний зріст. Тоді він почув голоси й побачив господарів вітрильника.

Це були хлопчаки, і командував ними Пимич.

Чому так прозвали, Кашка не знав. Але прізвисько здавалося дуже підходящим. Пимич був товстенький, важкий, з великою головою, круглим обличчям і носом, схожим на розтоптаний валянок. Ходив він перевальцем, дивився ліниво й говорив не кваплячись. Хлопці, проте, його слухалися.

Кашка Пимича боявся, а Пимич Кашку, здається, не любив. На це була причина. Кащина мати працювала контролером у селищному кінотеатрі «Промінь» і не так давно виставила Пимича на вулицю, бо він пробирався без квитка, Пимич нічого сказати їй не посмів, але на ґанку кінотеатру побачив Кашку й показав йому круглий червоний кулак. Кашка зітхнув і одвернувся. Він, звичайно, не був винен перед Пимичем, але зрозумів, що все одно краще з ним не зустрічатися.

Кашка і зараз не забув про схожий на велику грушу кулак.

Та він бачив кораблик. Маленький, легкий такий і швидкий кораблик, який треба було неодмінно роздивитися як слід і, може, навіть узяти в руки. І це було сильніше за обережність.

Кашка тихо спустився з пагорба і став біля води. Ніхто, крім Пимича, не глянув на нього. А Пимич похмуро покосував, проте нічого не сказав. Це підбадьорило Кашку.

Вітрильник уже перетнув озерце й підходив до берега, де чекали хлопці. Але йому не пощастило: на шляху виявився острівець. Точніше, кругла трав'яниста купина. Вона стирчала метрів за п'ять від суші і була схожа на кудлату потилицю велетня, що сидів в озері.

Кораблик тицьнувся носом у цю потилицю і заплутався в мокрих трав'яних пасмах. Одразу стало зрозуміло, що вибратися сам він не зможе, якщо тільки не трапиться великого шторму.

— Хто полізе? — запитав Пимич. Бо він, звичайно, лізти у воду не збирався.

Хлопці почали перезиратися і сопти. Роззуватися, закочувати штани, йти в холодну від дощів воду й добиратися до клятої купини по замуленому дну — що тут хорошого?

Трикутник вітрила білів за листям осоки і просто щосили притягував до себе Кашку.

— Пимич, — обережно почав Кашка. — Можна, я дістану?

— Нехай дістане!.. — загаласували хлопці.

— Не потоне…

— Авжеж…

— Я б сам дістав, та у мене нога поранена, — заявив схожий на худе кошеня капловухий Льова Махаєв.

На ці слова не звернули уваги: усі знали, що Льова хитрий брехун і ледар.

Пимич кілька секунд розглядав Кашку і, певно, думав: чи слід дозволяти таку цікаву справу хлопцеві, мати якого виганяє людей з кінотеатру? І раптом дозволив:

— Ну, шквар… Не поламай тільки.

Вода виявилася зовсім нехолодною. Тільки ноги дуже провалювалися в мулисту багнюку. Кашка пройшов лише половину відстані, а вода вже сягала йому вище колін. Але він І на мить не зупинився.

Коли Кашка дістався до острівця, вода замочила йому штани і підібралася до пристібнутих на животі сандаліїв. Зате кораблик був ось він — поруч. Кашка розсунув водорості і обережно, немов пораненого голуба, підняв вітрильник на долонях.

Кораблик був маленький, але зовсім як справжній. Легенький, гостроносий, з тонкими бортиками, рейками, блискучими кільцями й тугими снастями. Саме про такого Кашка і мріяв. Він би відправляв на цьому кораблі своїх сміливих чолотяпиків у далекі плавання по лісових струмках і озерах. Вони б відкривали нові острови і країни. Кашка знав, не їх можна відкривати, тільки не було кораблика. Був морський капітан, а плавати йому доводилося на звичайних трісках…

З берега вже гукали, щоб Кашка не гаявся. Він зітхнув і пішов назад.

Але він хитрував. Повертався він набагато повільніше. Обережно витягав з мулкої багнюки ноги, далеко обходив поодиноке листя латаття, ніби це було зовсім не латаття, а найпекучіша кропива. Адже, поки він ішов тут, серед води, кораблик належав ніби йому, Кашці. Можна було тримати його, роздивлятися, шепотіти команди і мріяти про далекі острови…

— Я б уже давно дістав, — противним голосом сказав Льова Махаєв.

— Заткнися ти, — ліниво порадив йому Пимич.

П'ять метрів до берега — шлях недалекий. Все одно довелося вийти на берег і віддати вітрильник.

— Штани викрути, — буркотливо сказав Пимич.

— Та ну їх, — відмахнувся Кашка. І раптом попросив: — Пимичу, зроби мені такий… кораблик.

Він, звичайно, розумів, що каже найсправжнісіньку дурницю, але не міг утриматися. І здивувався, коли не почув у відповідь образливого сміху.

Пимич невдоволено кинув:

— Зроби… А сам не можеш, чи що?

— Не можу, — без вагань признався Кашка.

Звісно, не міг. Хіба зуміє він побудувати таке маленьке диво?

— «Не можу»! — передражнив Пимич. — А що тут могти? Тут і діла — двічі плюнути. Усе майже готове продається. Лише трошки треба постругати та пофарбувати…

— Що продається? — не зрозумів Кашка.

Та Пимич мовчки возився з вітрильником. Певно, втомився від довгої розмови. А хлопці сказали Кашці, що коробку з набором для моделі яхти можна купити у раймазі на станції. І грошей треба всього шістдесят копійок.

Всього! У Кашки таких грошей зроду не бувало. Де він їх візьме?

— У матері попроси, — порадив Пимич. — Либонь, дасть…

— Мама поїхала, — і Кашка відчув, що в горлі виростає щось тверде й колюче, як маленький дерев'яний кубик.

— Ну, хай батько дасть.

— У нього операція. Вони разом поїхали, — пошепки промовив Кашка. — Я з бабою Лізою живу…

— Ну… — почав Пимич, але замовк і замислився.

— А нехай сам заробить, — запропонував Льова. — Нічого жебракувати!

— Як? — здивувався Кашка.

— А як ми. На ягодах. Набери та продай на станції. По п'ятнадцять копійок за склянку якщо продавати, всього чотири склянки треба… Тільки ти ж не набереш чотири склянки…

Кашка зняв з мокрих штанів водорость, що прилипла, заклав руки за спину й подивився на Льову, мов на маленького. Він навіть мало не засміявся. Кашка знав такі ягідні місця, які Льові, певно, й у мріях не мріялися. Недарма Кашка умів робити відкриття.

Хлопці продавали ягоди на станційній платформі.

Кашка бував тут і раніше. Правда, на пероні він з'являвся рідко, нічого там було робити. Зате любив Кашка мандрувати лід платформою. Вона була стара, дерев'яна і трималася на високих стовпчиках. Ходити під нею можна було не згинаючись. Там панували сутінки, ніби в кощієвому підземеллі. Кректала й потріскувала стеля. Сипалося за комір дерев'яне сміття. Здригалися на земляній підлозі сонячні смужки. А за дощаною стінкою, мов чудовиська, з важким ревінням пробігали вагонні колеса.

Тут Кашка знаходив цікаві речі, які падали зверху в щілини: різні ґудзики, сірникові коробки з незнайомими наклейками, фантики з цукерок, запонки… А одного разу знайшов він монетку — три копійки. Правда, того ж вечора він її загубив, але довго ще згадував про цю знахідку з задоволенням. Та зараз Кашці потрібні були не три копійки, а цілих шістдесят. І йшов Кашка не вниз, а нагору, на перон. Обережно притискав до грудей чотири кульки з луговими полуницями.

Хлопці стояли, прихилившись до хиткого палісадника. Вигляд у них був дуже незалежний. Ніби вони прийшли не ягоди продавати, а просто подивитися на зелені вагони поїзда, що підійшов, на тепловози, на хмари. А на пасажирів вони ніби й не дивилися. Навіть Льова Махаєв стояв з байдуже-кислим обличчям, хоча вуха у нього смикалися від хвилювання, коли пасажири проходили близько, — так йому хотілося швидше продати свої полуниці…

Кашка старався, щоб усе у нього було, як і в інших хлопців. Він і кульки для ягід загорнув не з газети, а з аркушів старого батькового підручника. Так робили чомусь усі хлопці. Тільки поводитися незалежно й гордо Кашка не вмів. І прилаштуватися до хлопців він не наважився, а вони його не погукали. Може, й не помітили. Кашка пішов на другий кінець платформи й став біля стовпа з залізним плакатом: «Громадяни! Ходити по коліях небезпечно!»

Почував себе торговець ягодами поганенько. У животі було холодно, і увесь час хотілося ковтнути повітря. Ніби вийшов Кашка на небезпечне діло.

У глибині душі він зовсім не вірив, що хтось підійде до нього й купуватиме промоклі кульки з полуницями. І не знав, що робитиме, коли таке трапиться. Але до нього підійшли, непомітно, звідкись збоку, і Кашка здригнувся.

Покупців було двоє. Кашка помітив, що на них сірі однакові піджаки й сині фуфайки з білими смужками біля коміра. І якісь значки на вилогах піджаків. Обличчя у них теж були схожі. Різні, але все-таки схожі. І ніби знайомі. Кашці раптом здалося, що такі ж обличчя — вузькуваті, з жорсткими суворими підборіддями й трохи примруженими очима були у льотчиків, про яких він нещодавно дивився кіно. Тільки льотчики здавалися старшими.

Кашці подобалися люди з такими обличчями.

— Продаєш? — запитав один, з золотаво-синім значком. — Почому?

У горлі у Кашки щось по-пташиному пискнуло.

— Пі… пітнадцять коп… пійок, — вичавив він.

Той, котрий запитував, нахилив голову і почав з інтересом дивитися на Кашку. Так розглядають якусь цікаву дрібничку, гвинтик, скажімо, чи брошку, якщо випадково знайдуть її на тротуарі… Потім він сказав неголосно і сумно:

— Слухай, ти… лицарю наживи. Совість у тебе є?

Кашка вважав, що є. Але взагалі питання було незрозуміле. Причому тут совість? І ще лицар якийсь…

— Ягоди… вони хороші, — про всяк випадок пробелькотів він.

— Я так і думав, — похмуро відгукнувся чоловік з синім значком.

Тоді втрутився його товариш.

— Борисе… Ну, чого прискіпався до хлопця? Він по такій же ціні продає, як і всі.

— Всі вони «як усі», — з різкою посмішкою кинув Борис. — Я таким ось хлопченям був, коли на цілину перші ешелони йшли. Ми зі своїх городів помідори тягали і до вагонів несли, Щоб хлопцям дати на дорогу. А тут «пітнадцять копійок».

Кашка відчув, що ці слова образливі. І все-таки не образився. Не зміг образитися. Тому що Борис Кашці подобався.

«А може, — подумав Кашка, — у нього немає п'ятнадцяти копійок. Ягід покуштувати кортить, а грошей немає».

Чи, може, він думає, що Кашка жадібний?

— На, візьми… — простодушно сказав Кашка. Він чомусь навіть не помітив, що звертається до Бориса на «ти».

— Що? — не зрозумів той.

— Візьми так, — повтоив Кашка з усією переконливістю. — Не треба копійок.

Щось змінилося в обличчі у Бориса. Розгубився він чи збентежився. Поліз у кишеню піджака, глянув повз Кашку й незрозуміло відповів:

— Дякую. Я платоспроможний…

Але його супутник узяв у Кашки ягоди і вклав кульок у Борисову долоню.

— Бери, коли дають, — і підморгнув Кашці.

Кашка простяг кульок і йому. І почув:

— А не шкода тобі?

Кашка здивувався. Шкода? Певно, цей чоловік не знає, скільки ягід можна відшукати на лісових пагорбах і галявинах зовсім недалеко від селища.

Ну… Певна річ, хотілося купити швидше кораблик. Та коли вже він одну порцію полуниць віддав, то, значить, шістдесят копійок усе одно сьогодні не заробить. Тож решту ягід взагалі шкодувати не варто. Анітрошки.

— Спасибі, — раптом сказав Борис. — Знаєш що? Ти…

Він не доказав, бо до них підбігла дівчина в сірій куртці з блискучими застібками. Весела така дівчина, з строкатою косинкою, зав'язаною, як піонерський галстук.

— Хлопці, де ви? Поїзд відходить зараз!

— Ми тут, — коротко озвався Борис. — Ми зайняті. Поїзд зачекає.

— Один симпатичний юнак пригощає нас ягодами, — пояснив Борисів товариш.

— Тільки вас пригощає? Чи всіх? — поцікавилася дівчина.

— Ось беріть, — сказав Кашка. Він уже не ніяковів, не соромився. Відчував тільки невиразну заздрість: зараз ці люди сядуть у поїзд і поїдуть, а він, Кашка, залишиться.

Ну гаразд, нехай їдуть. Це, звичайно, хороші люди… Проте залишився ще один кульок.

— Куди ж його? — розгублено запитав Кашка.

— Їж сам, — хором гукнули троє і побігли в кінець поїзда, до свого вагона.

Потім цей вагон повільно проїхав повз Кашку, і той побачив у тамбурі усіх трьох. Вони махали Кашці руками. І сміялися. А дівчина навіть зняла косинку з шиї і розмахувала нею, наче прапором.

Кашка квапливо замахав у відповідь. Тією рукою, в якій тримав ягоди. Вони сипалися із кулька й падали на дошки, мов важкі дощові краплі, але Кашка не звертав уваги. Вперше в житті він проводжав хороших людей у далеку путь-дорогу. Хоча ні, недавно він проводжав маму й тата, і мама теж махала йому з вагона. Але тоді було сумне прощання, а зараз веселе…

— Ну й дурень, — почув Кашка за спиною.

Обернувся. Це Льова Махаєв обізвав його. Він, виходить, стежив за Кашкою. Тепер Льова стояв поряд і дивився з презирством.

— Пентюх неосвічений, — сказав він. — Обібрали тебе, як липку. Лопух ти…

Але Кашка відчував, що він не лопух. Він не забуде, як три незнайомі людини сміялися і махали йому з вагона. Льові, звичайно, ніхто не махав, хоча він і продав усі ягоди.

— Залишився без яхти, ну й біс з тобою, — закінчив Льова і сплюнув. — Салага…

Кашка відійшов. Здалеку він обережно проказав:

— Ти, Льова, мабуть, сам салага. Я завтра ще чотири склянки назбираю. І продам. І куплю кораблик. От…

Назавтра він назбирав не чотири склянки, а сім. І зробив сім кульків. Чотири він вирішив, звичайно, продати, а ще три… Ну, мало що. Раптом трапиться, як учора. Кашці дуже запам'яталися усмішки трьох друзів. Відтоді, як поїхали батьки, йому ще ніхто не усміхався ось так, по-доброму.

Але сталося не так. Одразу порушилися Кащині плани. Підійшов поїзд, і на платформі з'явилися…

Ні, спершу Кашка почув пісню. Шум коліс уже затих, і пісня звучала за вагонними шибками. Співали чоловічі голоси. Не голосно, та якось пружно. Це була трохи сумна, але хороша пісня. Така хороша, що Кашка завмер на мить.

А голоси стали ближче, і ось тоді з'явилися на пероні моряки.

Вони по одному стрибали з вагона. Кашка розібрав останні слова:

Потім спів обірвався, і голоси змішалися:

— Братці, тут і цигарок не купиш!

— Скільки хвилин стоїмо?

— Станція Камшал… Ну й станція!

— От чорт, курити хочеться…

— Не вмреш.

— А раптом?

Вони були не в безкозирках. Хто в чорному кашкеті з якорем, хто так, з невкритою головою. День видався вітряний, і сині коміри тріпотіли у них за плечима. На рукавах чорних матросок червоніли трикутні прапорці й золотилися нашивки.

Був серед них один — високий, кучерявий, ніби негр. На плечі він, немов велику лопату, тримав гітару. Він, здається, перший помітив Кашку. Саме його, а не інших хлопців. Бо ті стояли на іншому кінці платформи.

Моряки обступили Кашку. Їх було не троє. Не четверо. Навіть не семеро. Він і моргнути не встиг, як розійшлися по руках усі кульки. Просто розлетілися.

— Скільки за товар? — весело запитав гітарист. — Ну?

— Ніскільки…

Вони зовсім не задавалися перед Кашкою, ці здоровенні хлопці у чорній з золотом формі. Запитали, як його звати, а потім по черзі, клацаючи каблуками, називали себе:

— Семен.

— Віктор.

— Сергій.

— Гена.

— З вашого дозволу, Олексій Новиков, штурман далекого плавання… майбутній.

Приголомшений їхньою веселою увагою, Кашка тільки запитав:

— Далеке — це в Африку?

— В Африку, в Індію, в Австралію, — підтвердив майбутній штурман. — В обидві Америки. Навколо світу. І якщо є у моїх словах хоч крапля брехні, нехай мене проковтне Тускарора!

Тускарора уявилася Кашці страшним чудовиськом з чорною пащею. Але йому одразу пояснили, що це не чудовисько, а глибоченна яма в Тихому океані, і що ця яма коли-небудь неодмінно проковтне майбутнього штурмана. Не стільки за брехню, як за балакучість.

І знову, як учора, зникла, розтанула у цих веселощах Кащина ніяковість. І тоді він сказав те, що дуже хотів сказати:

— Можна, я запитаю?… Ось ви… Це ви співали у вагоні? Це яка пісня?

— Ану, хлопчики… — сказав кучерявий гітарист з дитячим іменем Павлик. І скинув з плеча гітару.

І було зовсім не смішно, було просто чудово, що дорослі чоловіки так злагоджено і серйозно співали колискову пісню. Співали з якоюсь суворою ласкавістю: певно, любили вони цю колискову. Десять моряків співали для одного хлопця. Ну й для себе, звісно, але головним чином для нього, для Кашки.

… Стривожено просигналив тепловоз, і поїзд поповз уздовж платформи. Та вони таки доспівали до кінця. А потім скуйовдили Кашці чуба й кинулися за вагоном.

Поїзд пішов. А Кашка стояв на пероні, по якому з розгону пролітали сірі тіні хмар. І вітер кошлатив йому чуба. І сонце лоскотало куточки очей. А стрімкі ластівки мчали уздовж колій услід поїзду. Так, певно, чайки летять за пароплавами.

І хмари, і тіні, і вітер, і ластівки були мов продовження пісні.

Наступного дня Кашка вже не думав про гроші. Білокрилий іграшковий кораблик майже забувся. Тому що з’явилася інша радість: дальні поїзди і веселі добрі люди з хорошими піснями. Кашка йшов їх зустрічати і ніс їм лісовий подарунок.

Коли Кашка підходив до східців, дошки у бічній станції платформи розсунулися. Між ними з'явилася капловуха Льовина голова.

— Йди сюди, — зажадав Льова. — Ну, мерщій, скажу щось.

Кашка пішов. Боятися було нічого. Поганого він Льові, здається, не робив.

Льова притримав дошку, і Кашка ступив у напівтемряву, що пахла старим деревом.

У ту ж мить з рук у нього вибили кульки з ягодами. Потім його стукнули один раз по плечу, двічі по щоці і один раз по носі.

Після цього він почув Льовин голос:

— Ще раз прителіпаєшся з ягодами — макітру скрутимо! Добренький який, грошей йому не треба! Газуй звідси, мальок смугастий!

Дошки знову розсунулися, і Кашку стусаном випровадили на світло.

З носа капала кров. Краплі були круглі й червоні, як ягоди. Кашка не боявся крові, але вона капала на сорочку, і довелося довго сидіти біля палісадника з задертою головою. Кашка сидів і думав.

Думав, як бути. Він знав, що нудьгуватиме тепер, якщо не зустрічатиме й не проводжатиме поїзди. А з'являтися на станції не наважиться, бо Льова б'ється. Ну що він цьому Льові заподіяв?

Життя знову ставало погане і сумне. Тільки трошечки радував Кашку спогад про вчорашню пісню.

Кров угамувалася.

Кашка побрів за селище. У лісовому озерці він виправ сорочку й висушив на вітрі.

Між іншим, за весь час він так жодного разу й не заплакав.

Додому Кашка повернувся надвечір.

Ще здалеку він побачив бабу Лізу. Вона стояла біля хвіртки сувора, пряма й нерухома. Настрій у Кашки зіпсувався остаточно. Але винним себе ні в чому не відчував і тому не злякався суворого бабусиного вигляду. Тільки похилив голову й хотів бочком проскочити у хвіртку. Пальці баби Лізи ухопили його за вухо.

Це були міцні пальці. Як дерев'яні обценьки. Вони так защемили вухо, що Кашка пискнув, мов мишеня.

— З'явився, — сухо сказала баба Ліза. — От і добре. Ось зараз і побалакаємо.

За вухо вона ввела розгубленого Кашку на подвір'я, зупинилася біля ганку й обернула до себе.

— Де був?

Кашка зіщулювався і кліпав очима. Не знав, що сказати. Вилетіли з голови всі слова і десь загубилися.

— Де був? — верескнула баба Ліза й раптом ляснула його долонею по щоці.

Це було не боляче. А образитися чи здивуватися Кашка просто не встиг. Тільки замружився і хитнув головою.

— Не готує тобі бабця, так? — вигукнула баба Ліза, й обличчя її негарно морщилося. — Гроші тобі, окаянному, знадобилися?! На вокзалі ягоди продаєш?! Бабу ганьбити надумав!

— Я не продавав, — пошепки промовив Кашка. — Я не продавав… — Він дуже хотів усе пояснити, але слів не знаходив.

— Ще й брешеш! — Баба Ліза ахнула й випросталася. — Ти ще й брехати умієш, негіднику! Думаєш, люди не бачили?! Де гроші?

— Нема…

— Показуй кишені!

Кишень у Кашки не було. Іноді він для солідності засовував долоні у прорізи бокових застібок на штанах, але ж гроші туди не засунеш.

— Так, ясно, — сумно сказала баба Ліза. — Усі, значить, на морозиво перевів. Гаразд…

Вона раптом зовсім заспокоїлася. Певно, прийняла рішення.

— Я твого батька вчила по-своєму, людиною зробила. Тебе також виховаю. Стій тут!

Вона зникла в будинку, а Кашка стояв. Міг би втекти, але стояв. «Що вона хоче зробити?» — подумав він. Подумав без страху, а з якоюсь їдкою гіркотою.

— Не торгував я! — голосно сказав він, і тут замість слів набігли сльози.

Кашка схлипнув.

Баба Ліза вийшла з величезним старим замком, який до цього валявся в коморі. Його ключем Кашка іноді розколював кісточки від компоту.

— Ти у мене насидишся в темряві! — пообіцяла баба Ліза. — Ти мені про все розповіси, коли з мишами переночуєш.

Кашка по-справжньому заплакав. Він ніколи в житті не боявся ні темряви, ні мишей і плакав не від страху, а від образи й безпорадності.

На мить щось змінилося в твердому бабусиному обличчі. Але Кашка її обличчя не бачив. Тільки голос її почув:

— Марш у сарай!

Вона підштовхнула Кашку з ґанку. Він закусив губу і, стримуючи схлипування, побрів до сарайчика, де лежали дрова й всілякі непотрібні речі. «Помру я, — тужливо думав Кашка. — Захворію і помру… Вона навіть слухати не хоче… Втечу куди-небудь. У далекі міста…» Але не тікав, а приречено йшов уперед. Баба Ліза йшла слідом.

Та коли до сарайчика залишилося кілька кроків, земля важко бухнула. Ніби поруч упав мішок з картоплею. Тільки це був не мішок. Це стрибнув з паркану Пимич.

Кашка так ніколи й не зрозумів, звідки Пимич довідався про його біду й чому вирішив допомогти.

Підвівшись, Пимич обтрусив коліна, став поміж Кашкою і бабою Лізою і безстрашно сказав їй:

— Тобі, стара, не соромно? Знайшла на кому силу випробовувати, на хлопченяті?..

Бабуся ойкнула і впустила замок.

— Ах ти… Ах ти!.. — почала вона.

А Пимич схилив набік голову й додав неголосно і з докором:

— Чого розохалась? Краще б запитала його, як він торгував. Він же й грошей не брав, жодної копійки ні з кого. Всіляких дурнів слухаєш, а з ним поговорити не можеш. Хутчій за вухо…

— Йди, йди, — жалібно промовила баба Ліза й відмахнулася, ніби Пимич був нечистою силою. — Іди звідси. Либонь, сам також… Іди… Куди пішов, он вона, хвіртка…

— Нам тут зручніше, — солідно зауважив Пимич і важко виліз на паркан. Звідти сказав: —Ти, Кашко, не бійся. — І зістрибнув.

Знову здригнулася земля. Баба Ліза подивилася на замок, що лежав на землі, слабо змахнула рукою і втомлено побрела до хати. Ніби Кашки й на світі не було.

Він дивився їй услід, поки не зачинилися двері. Потім пішов на ґанок, примостився на сходинці й прихилився головою до билець. Великої радості Кашка не відчував. Тільки здивування: «Оце так Пимич!» Але й здивування швидко минулося. Усе було правильно. Зовсім невинного Кашку хотіли посадити в сарай, але ж справедливість має бути на світі. От Пимич і прийшов, щоб справедливість перемогла. Батько Кашці про це пояснював якось: якщо людина не винна, справедливість завжди переможе.

Кашка почав думати про тата. І про маму. Про те, як зроблять операцію, і все буде добре. Всі знову зберуться разом. І не треба буде ввечері щипати себе за носа, щоб стримати сльози.

Шелестіло біля ґанку листя горобини, поїзди гуркотіли за будинками. Кашка трішечки задрімав. Він здригнувся, коли ззаду відчинилися двері.

— Йди сиру поїж, — з удаваною суворістю проказала баба Ліза. — Цілісінький день гасав десь, а тепер і в хату йти не хоче.

Кашка повільно підвівся і пішов у дім.

Він сидів на кухні й копирсав чайною ложкою сир.

— Їж, — наказала баба Ліза.

— Не хочеться.

— «Не хочеться»… Глянь-но, губи надув. Занадто вже вразливий.

Кашка був не вразливий. Просто йому не хотілося їсти. І веселим бути не хотілося.

— Може, мені ще пробачення у тебе попросити? — поцікавилася баба Ліза.

Кашці зовсім не потрібно було, щоб у нього просили пробачення.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — тихо запитала вона.

А що йому казати?

Баба Ліза зітхнула:

— Стара я стала…

Кашка крадькома озирнувся. Вона сиділа, одвернувшись до віконця. Зовсім несувора, згорблена…

— Давай я по хліб сходжу, — сказав Кашка. — А то скоро зачинять магазин.

Після цього випадку Кашка дістав свободу. Він міг бродити де завгодно з ранку до вечора. Баба Ліза не сварилася. Тільки охала, коли він з'являвся з одірваними ґудзиками, подряпаними ногами і сосновою глицею у чуприні.

— Господи Ісусе! Де тебе носить нечиста сила?

«Нечиста сила» носила Кашку по всій його Країні. По сухих, зарослих соснами пагорбах. По ярах, до самого верху заповнених темною зеленню; там щільно перепліталися кущі смородини, ядуча, мов гадюка, кропива і якісь вологі пахучі трави. По луках і дрібноліссю, де серед тонких берізок і вільшаника траплялися кудлаті корчі, схожі на чудовиська, що припали до землі. По вологих стежинах і рипучих містках, по струмках і болотистих купинах.

Кашка робив відкриття.

Він садовив своїх друзів-чолотяпиків у кишеню (якщо баба Ліза давала сорочку з кишенею) чи стискав у кулаці й зранку вирушав у подорож.

Та опівдні хоч яка стежина все одно виводила його на станцію. В цей час один за одним зупинялися тут три дальніх поїзди.

Льова Махаєв більше не проганяв Кашку. Під оком у нього був невеликий світло-бузковий синець. Звідки він з'явився, Кашка не знав.

А інші хлопці поводилися з Кашкою зовсім добре. Пимич навіть сказав:

— Якщо до тебе хто поткнеться, ти мені його покажи. Я йому — ось…

Кашка знову побачив кулак, схожий на грушу. І тоді, сповнений вдячності, Кашка пообіцяв:

— Знаєш що, Пимичу? Коли мама приїде, я її попрошу, щоб вона тебе завжди в кіно пускала без квитків…

Він був упевнений, що мама не відмовить у такому проханні. Довідається, як Пимич заступився за Кашку, і обов'язково дозволить йому ходити у кіно скільки завгодно.

Пимич подумав, похитав головою:

— Добре… Та мені це байдуже. Я й з квитком можу… А мати коли приїде?

Кашка зітхнув:

— Та… скоро. Коли батько видужає.

— А бабця як? Зла?

— Ні… Тепер не зла. Тільки мовчить і богові молиться потихеньку… Пимичу, а навіщо богу моляться, якщо його немає?

— А мені звідки знати? Той, хто молиться, певно, думає, що він є.

— Хіба їм ніхто сказати не може, що його немає?

— Іди скажи своїй бабці.

Кашка згадав бабу Лізу й подумав, що нехай уже краще молиться. Але розмову закінчувати не хотілося, і він розповів Пимичу, як нещодавно до них приходив дядько Михайло, батьків начальник з автоколони. І як він умовляв бабу Лізу відпустити Кашку до піонерського табору. А баба Ліза не пустила. Побоялася чогось.

— А тобі в табір хочеться? — запитав Пимич.

— Не знаю.

У таборі Кашка не бував. Як там? Чи буде там що хороше? А тут принаймні все своє, знайоме: і селище, і Країна, і друзі-чолотяпики. Правда, не було поблизу хлопців таких, як Кашка, щоб гратися разом. Або маленькі були зовсім або дуже вже великі. Зате Кашка міг зустрічати поїзди. Міг бродити у ближньому лісі. Сидіти на даху й дивитися на хмари. Все це було звично, і все це, була радість.

І ось іще Пимич…

Розмовляв Кашка з Пимичем не часто. Зате у них з'явилася мовчазна гра. Коли Кашка приходив на станцію, то не біг на перон сходами, а зупинявся край платформи й піднімав руку. Пимич підходив перевальцем, хапав Кашку за кисть руки й підтягував угору скільки міг. Тоді Кашка чіплявся за край платформи лівим коліном — і ось він уже на ногах. Усе це робилося мовчки. Лише одного разу Кашка запитав:

— Пимичу, ти навіщо ягоди продаєш? Грошей немає, еге?

— Мати велить, — похмуро відказав Пимич.

На пероні Кашка займав звичне місце: біля стовпа з плакатом. Якщо підходили гладкі дядьки у піжамних штанах і з пляшками пива під пахвою або підходили жінки з роз-дратовано-нудьгуючими обличчями, з несправжніми посмішками, Кашка похмуро одвертався.

— Ні… Я не продаю.

Іноді до нього прискіпувались:

— А навіщо стоїш тут?

— Зустрічаю, — відповідав Кашка,

Він і справді зустрічав. Зустрічав «своїх» пасажирів. Він знав яких. Не завжди були молоді й веселі, не завжди співали пісень і пустували, але обов'язково в їхніх очах Кашка помічав веселий вогник і хорошу іскринку цікавості.

— Ну, чи ж дорого продаєш? — запитували вони і з посмішкою дивилися не на ягоди, а на самого продавця.

— Ні… — відповідав Кашка. — Я просто так. Задарма.

Йому подобалося, що, почувши ці слова, люди поглядали на нього з веселим подивом. І сам він несподівано швидко навчився дивитися таким людям у очі радісно й відкрито.