Зброєносець Кашка

Розділ четвертий

Але найцікавішу людину зустрів Кашка не на станції, а в лісі.

Того дня Кашці не щастило: зібрав він усього десь із півтори склянки полуниць. Правда, ягоди були великі, спілі…

Перш ніж йти на станцію, Кашка вирішив відвідати чолотяпика Шишана, який жив у Підземній печері сам-самісінький уже цілих чотири дні. Старий Шишан був розвідником. Він дістав від Кашки завдання дослідити усі місця навколо печери, довідатися про лісові новини, робити різні відкриття і про все доповідати по радіо. Але вчора й сьогодні донесень від Шишана не надходило.

Підземна печера була під самотнім розложистим пнем у дрібному березняку, поряд із залізничним насипом. Приблизно за кілометр від станції.

Кашка крізь густу плутанину гілок продерся на вільний зелений п'ятачок, ліг на живіт перед пнем і застромив руку в чорний лаз печери. Звичайно! Шишан і не думав вирушати ні в які експедиції! Він спав на солом'яній підстилці і в ус не дув. Кашка так і знав! Він витяг ледацюгу на світло.

— Хропеш… А совість у тебе є?

Шишан спросоння мовчав.

— Ледар ти, — сказав Кашка.

Шишан хотів позіхнути, проте стримався. Кашка сів на пень і наїжаченого ялинового Шишана посадив на коліно.

— Спиш та й спиш! — дорікав він. — Навіть антену полагодити ліньки. Дармоїд… — Він поправив над пнем лозинку антени.

Шишан винувато мовчав.

— Гаразд… — пом'якшав Кашка. — На пенсію б тебе.

Він почав розмірковувати, кого б з чолотяпиків поселити у Підземній печері замість Шишана. Можна Капітана, у нього однак корабля немає. Можна Матрьошку… або ні, її не треба, їй сумно самій буде, маленька іще…

За кущами, на високому насипу загуркотів колесами, а потім зашипів гальмами поїзд. «Семафор закритий», — зметикував Кашка, та одразу ж забув про поїзд, бо ненароком перекинув банку з полуницями. Банка не розбилася, але великі ягоди пострибали у траву й погубилися.

— Все через тебе, — сказав Кашка Шишану. — Ось тепер шукай.

Він виловлював у траві останніх втікачів, коли зашуміло, затріщало в кущах, ніби йшов ведмідь. Кашка підхопився. Тоді він і побачив Костю.

В ту хвилину він не знав, звісно, що це Костя. Він просто стояв і дивився на чоловіка, який вийшов з-за кущів. Чоловік був ще молодий, як і ті моряки. Смаглявий і світловолосий, у картатій, як шахова дошка, сорочці.

У руці у нього був складаний мисливський ніж.

Кашка розгледів цього ножа одразу. Вузьке загострене лезо, мідні перекладинки з гачками, кільце з петлею з ремінця і тріщинка на пластмасовій жовтій рукоятці. Так, і тріщинку помітив Кашка, хоч майже вся рукоятка була схована в кулаці.

Кінчиком ножа незнайомець щось вирізав з маленької коричневої деревинки. Вирізав на ходу. Крихітні стружки слухняно сипалися з-під леза.

Усе це Кашка розгледів, певно, за одну секунду. Бо наступної секунди чоловік з ножем зупинився і підвів на Кашку очі. Це були серйозні світло-карі очі. Бони уважно дивилися на розгубленого Кашку.

— Оце-то зустріч… — сказав незнайомець тихо, немов про себе. І запитав: — А ти що тут робиш? Теж шукаєш свою жар-птицю?

— Ні… я з ягодами, — відповів збентежений Кашка. Він не зводив очей з ножа. І до чого тут жар-птиця?

Невідомий чоловік закрив лезо, заховав ножа в одну кишеню, деревинку в другу й без посмішки пояснив:

— Я не розбійник. Я он із того поїзда. — Він кивнув у бік насипу. — Цей ридван застряв перед семафором і, кажуть, стоятиме хвилин із сорок. Щось трапилося на станції. Цікаво що? Не знаєш?

Кашка не знав. Він сказав:

— Тут розбійники не водяться. І жар-птиці не водяться.

— Хто знає… А раптом водяться? Жар-птиці…

— Ні, — переконано сказав Кашка.

Пасажир зітхнув:

— Ти не зважай на мене. Їж свої ягоди, а я піду.

Він ступив від Кашки, але йти передумав. Начебто згадав про щось і зібрався запитати. Проте не запитав. Стояв і дивився понад кущами на вершини великого лісу.

Бігли клоччасті хмари, і швидкі тіні їхні були немов помахи темних крил. Кашка дивився збоку на високого незнайомця і бачив його разом з хмарами. Бачив збоку його замислене обличчя, білу смужку маленького старого рубця під вухом і чуб, ніби раз і назавжди відкинутий назад вітром. Кашці хотілося сказати: «Я не буду їсти ягоди. Я їх не для себе збираю. Якщо треба, беріть. Тільки… хто ви? Чи далеко їдете?»

Кашка поцікавився:

— Ви знаєте пісню про маяки?

— Яку? — нітрохи не здивувавшись, запитав незнайомець. — Багато пісень про маяки.

— Там ще про птахів, — пояснив Кашка. — І про цих… про тюленів. Які сплять. І про ніч. Її моряки співали.

— Не знаю. Адже я не моряк.

«А хто? — мало не запитав Кашка, але не наважився. І ніяково промовив:

— Ви чомусь один їдете…

— Ну то й що? Хіба не можна?

— Та ні, можна… Тільки так не буває, щоб одна людина. Щоб такі… самі.

— Які такі? Цікаво.

— Ну… — сказав Кашка. — Такі…

Він винувато замовк. Не вмів він пояснювати. А хотів сказати, що такі ось молоді хлопці, люди з обвітреними смаглявими обличчями, охочі до жарту й до хорошої розмови з ним, Кашкою, не їздять поодинці. Студенти, спортсмени, моряки, геологи (Кашка і їх також зустрічав) завжди бувають разом…

— А знаєш, твоя правда, — раптом погодився незнайомець. — Я б теж їхав не сам, але відстав од компанії. Це страшенно погано, коли відстаєш від своїх. Та ось, довелося… І тому настрій був просто хоч плач… Можна, я візьму одну ягоду?

— Усі беріть, — зрадів Кашка. — Ви не сумуйте, ви своїх наздоженете.

Кащин співбесідник кинув у рот чотири ягоди, уважно глянув на Кашку й раптом усміхнувся. Усміхнувся так, ніби не полуниці проковтнув, а ліки від суму.

— Знаєш, адже це чудово, що я тебе зустрів.

— Якби я знав, я б іще більше постарався набрати ягід, — простодушно мовив Кашка.

— Дивак ти, — ласкаво сказав незнайомець. Обережно посунув на пні Шишана і сів. — Давай знайомитися, поки мій експрес не загудів.

І вони познайомилися. І Кашка довідався, що цього чоловіка звуть Костею.

— Ну, розповідай, — попросив Костя.

— А що? — розгубився Кашка. Йому нічого було розповідати.

— Ну, взагалі… Що ти за людина? Як живеш?.. Чи ось про нього розкажи. — Костя узяв на долоню чолотяпика.

— Та, це Шишан, — відмахнувся Кашка. — Розвідник він… Тільки лінивий…

І непомітно Кашка почав розповідати. Спершу про Шишана: який він сонько і тюхтій. Потім про сміливого Мотоцикліста, про Капітана, про кораблик. І далі — про свою Країну, де живуть малюки-чолотяпики і де можна побачити дрімучі ліси й синій океан, якщо глянути крізь чарівну котушку… Він розповідав так багато тому, що Костя добре слухав. Запитував, коли Кашка замовкав. Допомагав знайти потрібне слово, якщо Кашка не міг його згадати. Дивився серйозно, і серйозність ця була цілком щира.

Нарешті Костя сказав:

— Значить, ми обоє бродяги-мандрівники.

— Ти мандрівник? — запитав Кашка.

— Як і ти. Тільки моя Країна більша… Чув про Памір? Є такі гори.

Кашка чув, тільки не пам'ятав, де і коли. Чи то по радіо, чи від батька. Але він пам'ятав цю назву далеких гір. Він навіть знав, що вона означає.

— Дах Світу… — тихо сказав Кашка.

— Так, брате, це дах… А про льодовики знаєш?

Про льодовики Кашка не знав. Правда, у них у сараї була льодовня — невелика яма із залишками зимового злежаного снігу. На зразок маленького погреба, щоб зберігати продукти. Але Кашка розумів, що не про такі льодовики каже Костя.

— Це, певно, де багато льоду, — сказав Кашка невпевнено.

— Це… крижана річка, — мовив Костя і примружено подивився на хмари.

Кашка мовчав. Крижана річка — це було незрозуміло.

— Глиби криги, — сказав Костя. — Вони повзуть униз гірськими схилами. Повзуть тихо-тихо, майже непомітно. Адже це крига, а не вода. Але все-таки рухаються. І у кожного льодовика свій шлях. Як у річки.

Кашка заплющив очі й уявив рух криги. У шурхоті прозорих брил, у передзвоні крижинок, що ламалися, вони повільно і невідворотно насувалися, насувалися на Кашку всією вагою. Сонце розбивалося на блискучих гранях, та, незважаючи на яскраве сяяння, від крижаної річки віяло палючим холодом. Кашка пересмикнув плечима й розплющив очі.

— У кожного льодовика свій шлях, — повторив Костя. — Але один льодовик збився з дороги. Пішов не туди, куди слід. І це зовсім незрозуміло.

Він подивився на Кашку очікуюче й навіть трохи сумовито. Ось, мовляв, яка штука. Може, ти поясниш, у чім тут річ? Але Кашка пояснити не міг.

— Незрозуміло, — знову сказав Костя. — Цей льодовик порушив усі закони… Одне слово, треба помацати його.

— Помацати… — повторив Кашка і пирснув. Це здалося дуже смішно — «помацати» льодовик, таке громаддя.

Костя теж засміявся. І сказав:

— Така-то справа. Доводиться.

Він легко підхопився і став над Кашкою — велика, сильна людина, з обвітреним обличчям мандрівника, підкорювач гір і крижаних річок.

— Час. — Він простягнув Кашці коричневу вузьку долоню. Може, він хотів просто попрощатися, але Кашка ухопився за долоню, щоб підвестися з трави.

Вони вийшли із кущів до насипу.

— Треба їхати, — сказав Костя.

Удалині над колією уже світилося зелене кружалко семафора, і вгору насипом бігли до вагонів пасажири. Костя ледь посміхнувся Кашці й одпустив руку.

Кашка раптом відчув, що розставатися шкода. Гірко стало йому. Не так гірко, як того дня, коли проводжав маму й тата, але також невесело.

— До побачення, — тихо мовив Кашка й почав дивитися на зелений семафор.

Костя квапливо пішов до поїзда. Пішов, а тоді зупинився раптом і сказав:

— Зачекай.

Він щось вийняв із кишені, обернувся і вклав у Кащину долоню тверду деревинку. А потім кинувся за вагоном, який уже рушив.

На долоні у Кашки лежав чолотяпик. Вирізаний з дерева мандрівник. Із рюкзаком, із шпичастою сокирою, щоб вирубувати у скелях східці. Кашка знав, що таких мандрівників називають альпіністами, він про них у кіно дивився. У Альпініста був завзятий вигляд і усміхнене обличчя.

Коли Кашка підвів очі від подарунка, то вже не побачив Костю. Вагон був далеко. В його двері ще стрибали на ходу пасажири.

І нікому було сказати спасибі.

Потім згадуючи не один раз цю зустріч, Кашка, певно, багато зрозуміє. Зрозуміє, чому було сумно розлучатися з Костею. Адже Кашка і до цього зустрічав хороших людей, але проводжав їх без суму, бо знав: будуть інші зустрічі. А цього разу Кашка не думав про інших. Коли-небудь він здогадається, що Костя міг стати хорошим товаришем — адже вони обидва мандрівники. А ще згодом Кашка подумає: «Певно, наша зустріч допомогла йому стати веселішим». Бо відстати од своїх — це не просто запізнитися на поїзд, де їдуть друзі…

Однак у той час ні про що таке Кашка не думав. Уже приїхали мама й тато і поїхала в Ішим баба Ліза. Поїхав до міста Пимич — вступати до технікуму. Кажуть, він заходив перед від'їздом, запитував про Кашку, але той вештався в лісі. Вже пішов Кашка у перший клас і дістав там прізвисько Тишко (від слова «тихо»): добре, що потім з'явилася у класі дівчинка, ще тихіша, ніж Кашка, і прізвисько перейшло до неї. Вже закінчився вересень, і настав час усіх чолотяпиків переселити з лісу додому, в коробку з-під черевиків. Уже встиг Кашка одержати два прочухани — від матері й від батька — за те, що витяг із погреба залишки льоду і влаштував на подвір'ї льодовик для Костиного Альпініста.

І ще одного разу Кашці влетіло. За те, що пізно повернувся додому. Але про цей випадок він згадував без смутку, бо пам'ятав про вогнище. Того дня, повертаючись зі школи, Кашка забрів у ліс. Цілий місяць він тут не був. Була сіра осіння погода, і шуміли верхівки дерев. Але й такий похмурий ліс Кашці подобався.

Кашка бродив довго і зайшов так далеко, як не заходив ще жодного разу. Перетнув сосновий бір і вийшов до піщаної кручі, під якою біг струмок. Уздовж струмка, протилежним берегом, йшла дорога. Певно, вона вела в селище. Кашка вирішив по ній повернутися додому.

Він з'їхав униз разом з купою вогкого піску. Тут струмок здавався не таким вузьким, як зверху. Темна вода закручувалася у воронки й кружляла листя, принесене з далекого березового лісу.

Через цей струмок треба було стрибати.

Щоб відрізати собі дорогу назад, Кашка перекинув на інший берег портфель. Потім зібрався з духом і стрибнув сам. Він перелетів через струмок вдало, навіть ніг не замочив, але на нього чекала інша неприємність. Опинившись на дорозі, Кашка збагнув, що не знає, в який бік іти.

Спочатку Кашка сів на портфель і вирішив чекати перехожих чи машину, Щ°б довідатися, в який бік іти. Ні занепокоєння, ні страху не відчував, хоч і розумів, що вдома влетить за таке запізнення.

Але скоро йому стало холодно. Він підвівся і пішов угору вздовж струмка, навмання.

Кашці пощастило. І справа не в тому, що він вибрав правильний шлях. Урешті-решт він все одно вийшов би додому. Йому пощастило тому, що у своєму знайомому лісі, вже недалеко від селища, він побачив вогнище.

Багаття розклали незнайомі хлопці. Серед чорних сосен і безлистих берез грало жовте летюче полум'я.

Кашка несміливо підійшов до вогню.

— Я погріюся, — сказав він, хоча ніхто не запитував.

Дорослі хлопці мовчки розступилися і впустили Кашку в своє коло.

Вони не сідали на землю, бо земля була вогкою і холодною. Стояли і смажили на паличках скибки хліба. Хтось тицьнув Кашці у долоню теплу підсмажену скибку. Всі мовчали, і Кашка мовчав. Біля вогню мовчати легко. Вогонь, потріскуючи, перемелював хмиз. Швидкі язики його злітали вище голови, рвалися на шмаття, скручувались у кільця.

Ось тоді вперше Кашка й подумав: «Вогонь мов живий. Він схожий на жар-птицю…»

Може, то Костя запитував Кашку про багаття і «А ти що тут робиш? Теж шукаєш свою жар-птицю?»

Багаття високо викидало жовтогаряче пір'я і жаром дихало в обличчя. Але Кашка не відходив. Йому було хороше серед мовчазних хлопців біля палахкотливого полум'я. Так хороше, ніби він одержав листа від Кості.

Але хлопці розібрали рюкзаки і пішли. У них була своя дорога. А перед цим вони затоптали, засипали вогнище. І воно померло. Залишилася тільки вугільна пляма з низькими сизими димками. Кашка квапливо пішов додому.

Але він не забув слова, які прийшли до нього біля вогню:

«Вогонь мов живий, він схожий на жар-птицю…»

Це були не прості слова. Бони — як рядок з пісні. Повторювалися самі по собі. Ніби просили продовження.

Відтоді минув майже рік. Трохи менше року. Кашка багато про що довідався і зрозумів. Він умів тепер знаходити на карті Москву, Тихий океан, Кубу. І Памір. Міг лічити до тисячі (а може, й більше, тільки не вистачало терпіння). Сам читав книжки, й не лише тоненькі, а навіть такі, як «Пригоди Карика і Валі». Він твердо не вірив у дива і казки, бо їх не буває. Та одній казці, своїй, він трішки вірив. Вірив, що вогонь живий. Інакше все було незрозуміло. Якщо він не живий, то чому народжується, живе і помирає? Чому буває і веселий, і сумний, сердитий і добрий? І чому, коли палає вогонь, хочеться бути до нього ближче?..

У червні Кашку одвезли до піонерського табору. Збирався Кашка охоче, але в таборі занудьгував. І місця, і хлопці були чужі, а швидко звикати і знайомитися Кашка не вмів. Він вештався по табору, ковтав потихеньку сльози і, коли ніхто не бачив і не чув, пошепки розмовляв з чолотяпиками — Мотоциклістом і Альпіністом. Але вони були все-таки чолотяпики, а не люди. І зараз навіть зловредному Льові Махаєву Кашка зрадів би, наче другові. А мимо пробігали незнайомі хлопці й дівчата. Іноді окликали й Кашку, вигукували щось веселе. Але ніхто не здогадався зазирнути у його тужні очі.

Лише ввечері другого дня Кашка повеселішав. Було святкове відкриття табору, і на галявині розклали велике багаття. Вогнище примирило Кашку з табірним життям. «Певно, його розкладатимуть щовечора», — думав Кашка. А коли стало відомо, що багаття тут рідкість і що, може, жодного більше не буде аж до кінця зміни, Кашка вже майже звик жити у «Синьому камені», і сум за домівкою став зовсім легенький.

А вогнище все-таки розіклали знову. На честь стрільців — учасників турніру. І зброєносець Кашка сів на траву, щоб дивитися у вогонь і мріяти про жар-птицю. Іноді він мружився, і сліди полум'я танцювали в очах, складалися у незрозумілі рисунки. «Якщо не розплющувати очі, то можна заснути тут і, певно, можна побачити уві сні справжню жар-птицю», — подумав Кашка.

Раптом вона й справді насниться… жар-птиця. Адже вогонь… мов живий, він схожий на жар-птицю. Вона… сьогодні, напевно, присниться…

Ось так, самі по собі і склалися ці слова. Кашка посміхнувся такій удачі, намацав ліктем березовий пеньок і прихилився до нього.

Гуло полум'я, і тепле повітря хвилями перекочувалося через Кашку. Іскри злітали високо в небо і змішувалися з зірками. Зірки мерехтіли так, як, мабуть, мерехтять маяки, що не гаснуть. Жовтогаряча жар-птиця танцювала на галявині, розкидаючи золоте пір'я. У неї були червоні лапи й зелені очі-намистинки… Спи, поки не гаснуть маяки…