Зброєносець Кашка

Розділ десятий

Цей останній ранок був безсонячний і вогкий. Уночі пройшов дощ. Володя, прокидаючись, чув стриманий шепіт краплин і зітхання вітру. Зараз дощу не було, але важкі хмари так і не розвіялися. Володя розплющив очі і побачив у вікнах вологе похмуре світло.

Вставати не хотілося. Володя закинув руки, вчепився в спинку ліжка і потягнувся. Заскрипіла сітка. «Дивно якось виходить, — подумав Володя. — Скоро я встану і, певно, ніколи в житті вже не ляжу на це ліжко. І в цій кімнаті, може, ніколи вже не буду». Він розглядав нефарбовані дошки стелі зі звичним рисунком тріщин і сучків. Просто над головою були два круглі сучки, схожі на клоунські очі, і третій, що нагадував сплюснутий ніс. Під «носом» уздовж дошки йшла коротка широка щілина, ніби розтягнутий у тонку посмішку рот. Це було знайоме обличчя стелі. Воно дивилося на Володю кожний вечір і кожний ранок. Тепер уже не дивитиметься.

У напіввідкрите, затягнуте марлею вікно сочилося повітря, пахнучи дощем. Володя зіщулився і випустив залізні прути спинки.

Знову почулося діловите сопіння. Володя повернув голову. Юрко Земцов сидів у ліжку, тримав на колінах рюкзак і вкладав у нього своє майно.

— Не терпиться? — байдуже запитав Володя.

— А навіщо час гаяти? — Юрко покрутив у руках волейбольну покришку, що лопнула по всіх швах (узяти чи викинути?) і втопив її в рюкзаці. — Одразу зберешся, тоді клопоту менше. А ти чого кислий? Усе-таки додому їдемо. Неохота?

А й справді, чому йому анітрохи не весело? Адже додому! Так же хотілося додому! Надія приїде. Але одразу ж він зрозумів чому.

Кашка.

Володя згадав вечірню розмову. Вони зустрілися за огорожею табору, серед великих сосен. Подалі від чужих очей. Кашка сидів на пеньку і дивився на Володю, піднявши маленьке гостре підборіддя.

— Ніяк не можеш, так? — тихо запитав він.

Володя похитав головою. Він дивився убік. По траві пройшовся вітер і пригнув голівки подорожника.

— Не ображайся, Кашко, — сказав Володя.

Кащині очі стали здивованими. Він зовсім не ображався. Коли Володя так вирішив, значить, так треба. Але було дуже сумно, і Кашка все ще сподівався, що знайдеться якийсь вихід. Може, Володя придумає.

— А якщо хоч на один деньок? — пошепки запитав Кашка. — Теж не можна, га?

— Розумієш, Кашко, ніяк… — Володя намагався говорити дуже м'яко і переконливо.

Кашка повільно зітхнув. Його гостренькі ключиці піднялися і впали.

«Треба було сказати йому одразу», — подумав Володя.

— Якби не цей лист, ми б неодмінно поїхали, — промовив він. — Слово честі… Та ми наступного року зустрінемося, — додав він майже жалібно.

— Угу… — озвався Кашка. Він сидів тепер, зігнувшись, і розколупував кору на пеньку. На Володю не дивився.

Пролунала за деревами сурма.

— Ну, ось, — полегшено промовив Володя. — Це вас на вечерю кличуть. Щось рано сьогодні…

Кашка повільно підвівся.

— Обтрусись, — сказав Володя. — Штани геть у смітті.

Кашка покірно дав себе обтрусити.

— Тепер усе в порядку… Слухай, Кашко, давай попрощаємося зараз. Ми ж завтра на різних машинах їдемо. Рано-вранці. Мабуть, і побачитися не встигнемо. А на вогнище вас, певно, не пустять, щоб завтра не проспали.

Кашка кивнув. Він стояв, крутив на животі ґудзика сорочки і не знав, що сказати.

Володя узяв двома руками його маленьку долоню. Долоня була в'яла. Зовсім не така, як раніше. Вчора чергові не пустили Кашку до їдальні, прискіпалися до плям смоли на пальцях, і Володя потяг його відмивати руки. Він тер їх величезним шматком мила, а Кашка верещав, дурів, і його слизькі долоні вислизали з Володиних пальців, як живі карасики. А зараз…

— Ну, біжи, — сказав Володя. — Час. Рушай, Кашко…

— Угу… — прошепотів Кашка. — Я пішов.

І він попрямував до табору.

«Якби можна було розірватися, — подумав Володя. — І додому, і до нього…»

Кащина похмура постать мелькала серед потемнілих сосен.

«Тільки б він не заплакав», — подумав Володя.

… Але Кашка не плакав. Навіщо? Так уже було. Поїхав кудись добрий хлопець Пимич. Пішов у далекі гори безстрашний мандрівник Костя. Всі зустрічаються, а потім розлучаються. Нічого тут плакати…

Зате Кашка скоро приїде додому, і вдома будуть мама і тато.

Кашка згадав про домівку, й одразу все просвітліло. Сльози розтанули. Кашка пішов далі, не похиляючи голови. Та ось він вийшов на галявину, де вони з Володею розкладали вогнище. Слід від вогнища був, як чорна латка на кошлатому трав'яному килимі. У Кашки знову зашкребло у горлі.

Сніданок був квапливий і короткий. Володя проковтнув противний теплий компот і швидше повернувся до своєї дачі.

Юрко Земцов мав рацію: слід було зібратися завчасно. Майже всі вже були готові, а Володя шукав під ліжками зубну щітку і ліхтарик…

Коли рюкзак був зібраний, Володя побачив, що в кімнаті вже порожньо.

Володя спритно кинув рюкзак за спину — обидві лямки на одне плече. Поправив картуза, що став незвичним: він майже не носив його в таборі. Взяв у кутку свою візерунчасту паличку. Озирнувся на порозі.

Постелі були прибрані, на підлозі сміття — клапті газет, сухі соснові голки і блискуча пряжка від сандалії. Плакат, на якому червонощокий сурмач грав побудку, відірвався верхнім ріжком від стіни і повис, як напівспущений прапор. Видні були тільки ноги сурмача й підпис: «Ура піонерському літу!»

От і все. «Синій Камінь», прощай! Було добре, отож зараз сумно. Але попереду теж багато хорошого, і тому сумно не дуже. Прощайте, скелі в дальньому кінці просіки, червона шипшина край галявин, жовті вогнища в сизих сутінках, червоний олень, що біжить через кущі… І маленький зброєносець Кашка…

Певно, так вже влаштовано в житті. Зустрінуться двоє людей і спершу поглядають один на одного похмуро й нетямуще, а коли ця похмурість зникає і хочеться бути разом, то раптом настає ось такий похмурий день. І треба прощатися. Тут уже нічого не придумаєш, у кожного своя дорога.

«Не треба більше зустрічатися з Кашкою, — подумав Володя, сходячи з ґанку. — Ні до чого з ним зараз зустрічатися. Хорошого від цього не буде ні йому, ні мені. Він ще розплачеться…»

Але Володі не пощастило. Він обійшов дачу і побачив, що уздовж алеї стоїть довга шеренга малюків. Уже одягнені в дорогу, з рюкзаками і чемоданчиками, вони вишикувалися для останньої переклички. Вітер сіяв водяний пил, і малюки стояли незвично тихі, принишклі. Серафима нервово розмахувала аркушем паперу і повторювала:

— До станції поїдемо в автобусі. Разом з іншими дітьми. Поводьтеся як слід. На вокзалі поділимося. Ті, хто в місто, поїдуть на електричці із Сергієм Петровичем. Ті, хто в Новоріченськ і Камшал, — поїдуть зі мною. Повторюю…

«Значить, Сергія з нами не буде, — подумав Володя. — Наш грузовик піде до міста трактом, на станцію не заїде…»

Кашка стояв майже в кінці шеренги. Був він зараз зовсім маленький. У зім'ятому вельветовому картузику, в сірій курточці, у зморщених на колінах панчохах. З великим портфелем, перев'язаним мотузкою. Ліва панчоха сповзла, і Кашка раз по раз підсмикував її. Обличчя у Кашки було зовсім неусміхнене і байдуже: ніби йому все одно, куди їхати і що робити.

Володі стало не по собі. Якби він був дівчиськом, він міг би подумати: «У мене защеміло серце». Але він не був дівчиськом і думати про такі ніжності не вмів.

— Новосьолов! У машину! — загукали здалеку. — Во-ло-о-Дю-у!

Кашка здригнувся, випростався. І, звісно, побачив Володю. В сірих очах його одразу спалахнула крихітна надія. І почала рости. «Ти передумав, так? Ти поїдеш?»

«Піти б…» — подумав Володя. Піти було не можна.

— Ще раз повторюю, — набридливо твердила Серафима. — Поводити себе треба як слід, бо… Новосьолов, а тобі що треба? Не заважай нам…

— Гаразд, потерпи, — сказав Володя. — Тепер уже недовго.

Він узяв Кашку за плечі і, задкуючи, вивів його зі строю.

Так вони перетнули алею. Володя зупинився, прихилившись рюкзаком до берези.

— Ну, от… — неголосно сказав він. — Щасти тобі, Кашко.

— Угу… Щасти, — відповів Кашка пошепки і почав роздивлятися свої сандалії. Зверху, з березових листків, падали важкі краплі.

Володі до смерті захотілося, щоб усе було, як раніше. Щоб спалахнуло сонце, сяюче, мов труба сурмача; щоб вітер обсушив дерева; щоб стало тепло і підбадьорений Кашка посміхнувся своєю ледь винуватою посмішкою. Але що ж міг Володя вдіяти? Адже не міг він розігнати хмари.

Кашка опустив голову так низько, що Володя не бачив його обличчя. Бачив тільки вельветовий картузик з кнопочкою, світлу потилицю і тонку Кащину шию з жолобком. Велика крапля упала просто в цей жолобок і покотилася за комір. Але Кашка тільки ворухнув плечима і не підвів голови.

— Адже ти можеш написати листа, — сказав Володя.

— Угу… — пошепки озвався Кашка. — А куди? — Він повільно підняв обличчя.

— Я зараз. Я адресу дам. — Володя скинув рюкзак і квапливо занишпорив по кишенях. Він знайшов усе потрібне: недогризок хімічного олівця і якийсь паперовий клаптик. Він розгорнув папірець.

Це були Кащині вірші.

«Не можна, — подумав Володя. — На цьому ніяк не можна». Але іншого паперу не було. Тоді він зняв картуза, розтягнув його пальцями на березовому стовбурі і, слинячи олівець, почав виводити на підкладці великі літери. Потім люто рвонув тріскучий сатин.

— Ось, Кашко, адреса. Не загуби цю ганчірку. Де в тебе кишеня? Ага. Ось сюди. Ти ж гляди пиши. Я також напишу. Обов'язково, Кашко. Добре?

— Добре… — Кашка дивився йому просто в обличчя. — Володю… А якщо ти тільки на сьогодні з'їздиш? Хоч дорогу взнаєш. Це теж не можна, га?

— Голубєв, Новосьолов! Ви ж затримуєте усіх! — гукнула Серафима. — На автобус пора!

Володя підняв з трави свою паличку і вклав у Кащину долоню. Стиснув його пальці навколо візерунчастої рукоятки.

— Бери, — твердо сказав він. — Усе. Пиши.

Він підхопив рюкзак і квапливо попрямував до своєї машини. Звідти вже кликали його кілька голосів.

— До побачення! — запізніло крикнув Кашка. І Володя, не озираючись, махнув рукою.

Вантажна машина стояла біля воріт табору. Всі вже були в кузові. З ними сиділа худа очкаста Рита, вожата третього загону.

Володя скочив на колесо й перевалився через високий борт.

— Володю! Ми місце зайняли! Йди! — почув він і побачив Юрка Земцова.

Юрко підвівся з передньої лави і махав зім'ятим беретом, на якому щойно сидів. Там же, серед тюбетейок і кашкетів, зеленіла Раїна хустка.

— Зараз, — сказав Володя і підняв рюкзак. Підняв вище, щоб не зачепити чию-небудь голову. Рюкзак був важкий, витягнута рука тремтіла. — Ану, пустіть, — сказав Володя.

Хлопці забурчали і засовались.

— Ходи швидше! — кликав Юрко.

Вже працював мотор, і дно кузова дрібно здригалося під підошвами.

— Зараз, — навіщось знову сказав Володя.

— Та візьміть же у нього мішок! — не витримала Рая. — Бевзі, слово честі!

До рюкзака потяглися чиїсь розчепірені долоні. Володя повільно відвів руку вбік, за борт. І відпустив пальці.

«Вогонь, який живий, він схожий на жар-птицю…»

Рюкзак важко гепнувся біля колеса, і Володя пружно стрибнув поряд. Він почув, як у кузові зойкнула Рая.

Володя вихопив олівець і аркуш з Кащиними віршами. Тепер було все одно. Він притиснув папір до борту машини.

Писав, пропускаючи букви й коми, і відчував, як спливають секунди. Потім крикнув:

— Раю!

Серед здивованих і стривожених облич він побачив Раїне обличчя.

— Слухай-но! — сказав він голосно й чітко, щоб жодної секунди потім не витрачати на повторення. — Зайдеш до нас, віддаси це. — Він простягнув записку.

— Ой Вово! Ой, буде тобі вдома… — швидко почала Рая, бо зрозуміла його одразу. — Ох і дурень…

Але він уже біг, і нашвидку підхоплений рюкзак незграбно стрибав у нього за плечем.

— Новосьолов! Що за фокуси! — Це кричала навздогін Рита, але Володя не озирнувся. Понад усе він боявся одного: не встигнути. Кеди ковзалися по сухій сосновій глиці.

Довгий червоний автобус уже гув напружено й нетерпляче. Ось-ось зачиняться з коротким зміїним шипінням двері! І здавалося Володі, що він уже чує це шипіння. Та, певно, це був зустрічний вітер.

Він устиг.

Він влетів у двері, і вони зачинилися, мало не прищемивши рюкзак.

Одразу ж Володя побачив Кашку. Він сидів біля вікна. Проте дивився не у вікно, а просто перед собою, поклавши підборіддя на спинку переднього сидіння. Поряд влаштувався Гена Молоканов. На пухких колінах він тримав Кащину паличку і з задоволенням розглядав її. «Видурив уже, тварюка», — мигцем подумав Володя. Він стулив уперед і суворо сказав Молоканову:

— Геть.

Той закліпав віями і не ремствуючи зліз із сидіння. Що тепер робити з паличкою, він не знав і нерішуче тупцявся поряд.

Кашка підвів голову. Випростався. І теж закліпав. Автобус уже мчав серед сосен, і на Кащиному обличчі миготіли швидкі тіні.

Володя кинув на сидіння рюкзак, уперся в нього кулаками. Так він і стояв, ледь зігнувшись, і дивився на Кашку. Кашка заусміхався.

В автобусі мовчали. Сергій мовчав і хлопці. Кашка повільно підсунувся до рюкзака й обняв його лівою рукою. Ніби це був не рюкзак, а хтось живий і добрий. І знову глянув на Володю. Дивився він знизу вгору, задерши гостре підборіддя. Посмішка його була все ще несмілива й трошки кумедна, бо не вистачало переднього зуба.

А Володя раптом помітив, що очі у Кашки не сірі. Вони світло-голубі з коричневими цяточками.