Зброєносець Кашка

Розділ другий

— Работорговець ти, Новосьолов, — сказав Сергій.

— Я?!

— Саме ти. Найсправжнісінький.

— Чудово. Дякую.

Володя відкинув ногою шишку, що потрапила під ноги, відійшов убік, сів під сосною і почав думати про несправедливість.

Нібито він не гірший за інших. Протягом цих двох днів усі переконалися, що стріляє він як слід. Ну добре, цим вихвалятися нічого: кожен стріляє, як може. Але ж він не тільки стріли пускав, а і мішені малював для змагань, і оленя з фанери допомагав випилювати, дистанції розмічав у яру. Ніяких спасибі йому за це не треба, але хоч зброєносця могли б дати кращого?

Це Сергій придумав, що в кожного учасника турніру повинен бути зброєносець. Для малюків з шостого загону така справа — найпідходящіша. Стрільці з них нікчемні, вони й лук не натягнуть як слід, а за стрілами бігати вони Можуть. І взагалі мало яка допомога знадобиться під час турніру. Одразу й не вгадаєш. А зброєносець завжди під рукою. Скажеш, і він зробить що треба.

І ще було вирішено, що, коли стрілець переможе в турнірі, його зброєносець також вважається переможцем: славу і приз пополам.

Одне слово, чудово було придумано, і Володя нізащо не відмовився б від зброєносця, якби дали йому когось іншого. Наприклад, Мишка Зикова, відомого на весь табір семирічного забіяку з безстрашними очима. Чи он того худого малюка з подряпинами на колінах, що ніколи не заживали, і дивним прізвиськом Мавпячий Цар. Чи, зрештою, Сашка Макуріна. Він хоча й незграба, але хлопець з головою, діловитий і не скиглій.

Але дістався Володі зовсім інший зброєносець. Володя навіть його прізвища точно не знав. Голубков чи Голубєв. Чи Голубкін. Аркашка.

Повне ім'я для Аркашки виявилося, мабуть, занадто довгим. Звали його просто Кашка. Він і насправді був мов непомітна польова кашка у траві — пройдеш і не побачиш. Може, у своєму загоні, серед малюків, він і був чимось відомий, хто-зна. Але Володя на нього ніколи, не звертав уваги. Бо подивишся — і поглядові ні за що зачепитися: вигоріле волосся, стоптані сандалії, сіренькі штани на шлейках та голуба вицвіла майка. От і весь Кашка. Хоч би. якийсь значок на майку причепив, чи синець заробив, чи подряпину якусь, щоб відзнака була. Та де там йому!

По деревах він не лазив, на річку не бігав, у бійки не встрявав, у табірних концертах участі не брав. На лінійках його не хвалили й не лаяли, бо нічого з ним не траплялося. Адже це не Зиков і не Мавпячий Цар. І не Світланка Матюшова, яка одного разу заманила у табір сільського козла й нацькувала його на хлопців з третього вагону…

Тільки-но Володя побачив, якого зброєносця йому підсунули, він мало не застогнав. Побіг до Сергія і запитав:

— Нікого іншого дати не могли? Так?

— А чим тобі Кашка не подобається?

— Боже мій! — з відчаєм сказав Володя. — А чим він може подобатися? Інфузорія якась.

— Ну, не корч із себе дурня. Звичайнісінький хлопчина.

Вони стояли біля фанерного будиночка, де була піонерська кімната. Заклопотані важливими справами, пробігали мимо хлопці й дівчата з оберемками паперових прапорців, з фанерними щитами для мішеней і банками фарб.

Кілька чоловік зупинилися, щоб поспівчувати Володі.

А Кашка сидів кроків за двадцять на лавці. Сидів прямо і нерухомо, як у кіно. Дивився здалеку на Сергія і Володю. Розмови він, здається, не чув, але про щось здогадувався.

— Безпомічний він, як кролик, — тихо сказав Володя.

Сергій узяв його за плечі.

— Володю, ти зрозумій. Ніхто ж їх не призначав, цих зброєносців. Усі самі вибирали й самі домовлялися. Ну, хто винен, що тебе тоді не було?

Володя обм'як. Коли Сергій розмовляв отак просто і довірливо, сперечатися з ним було неможливо. І все-таки Володя вивільнив плечі. Він сказав зі стриманою образою:

— Я, між іншим, не гуляв. Я мішені збирав у яру. Всі стріляти закінчили й розбіглися хто куди. А мішені потрібні ще… А зброєносця мені взагалі тоді не треба. Я не пан.

— Тобі, може, й не треба… Але куди ж ти його подінеш? Думаєш, йому не образливо?

Володя зітхнув.

— Та зрозумій. Адже я не нянька, — сказав він. — Мені ж стріляти треба буде, а не ніс йому витирати.

— Ну й стрілятимеш. Не стогни передчасно. — Сергій відмахнувся і пірнув у піонерську кімнату.

— Юрко! — Володя з надією обернувся до Юрка Земцова. — Юрко, давай мінятися, га? У тебе ж Мишко Зиков. Давай, ти мені Мишка, а я тобі десять наконечників і Кашку.

Юрко спантеличено глянув на Володю.

— Мишка?..

— П'ятнадцять наконечників, — безнадійним тоном сказав Володя. — Всі з жовтої жерсті. Як золоті. Я їх для турніру беріг. Ну, сімнадцять… Га?

Ось тоді Сергій і сказав, не виходячи з піонерської кімнати:

— Работорговець! Людину міняє на якісь наконечники! Додумався…

Зараз лицарі на землі перевелися… Але в давні часи, коли на високих горах стояли кам'яні замки, коли в темних дібровах жили розбійники-шибайголови, а вчені-астрономи носили гостроконечні ковпаки зі срібними зірками, лицарів було видимо-невидимо. Брязкаючи латами, мов порожніми умивальниками, вони з'їжджалися в чистому полі, напинали шатра і влаштовували турніри.

В таборі «Синій камінь» шатер не знайшлося, але двомісні намети Сергій дістав. Їх поставили на широкій галявині, оточеній густою березиною і заростями шипшини. Дев'ятнадцять наметів утворили велике коло, а двадцятий — командорський — стояв посередині. Вийшов справжній лицарський табір: з личаними хвостами і строкатими прапорцями на дерев'яних списах біля наметів, з різнобарвними гербами на фанерних щитах, з синім стягом над головним наметом. На стягові був схожий на півмісяць лук і червона стріла.

Дві доби повинні жити у наметах ті, хто переміг у попередніх змаганнях, — дев'ятнадцять учасників заключного турніру. І їхні зброєносці. Сорок воїнів, змінюючись щогодини, будуть вночі охороняти їхній спокій і сон…

Володя крокував до наметів. Двоє вартових глянули на нього крізь прорізи картонних шоломів і схрестили списи.

— Пароль?

— Та ну вас із вашим паролем, — похмуро сказав Володя. Розвів списи в сторони і, не озираючись, пішов далі.

Вартові поглянули один на одного, зітхнули й залишилися на місці.

Свій намет Володя побачив одразу. Хтось уже подбав про нього. На тонкому довгому ратищі поряд із наметом був закріплений паперовий прапорець з Володиним гербом: жовте яблуко, пробите навиліт фіолетовою стрілою.

Але й без прапорця Володя не помилився б. Тому що біля входу сидів навпочіпки Кашка.

Він побачив свого командира й квапливо підвівся. Ніби злякався чогось. А може, й справді злякався. Стояв, ніяково ворушачи руками, і запитливо дивився на Володю.

«І чого дивиться, ніби кролик на удава?» — подумав Володя. І відчув, як закипає досада.

В сірих Кащиних очах застигло чекання. Він готовий був і посміхнутися і боязко зіщулитися — усе залежало від того, що скаже Володя.

Володя все-таки стримав роздратування. Треба думати і про справедливість. Адже цей нещасний Кашка, врешті-решт, ні в чому не винен.

Кашка чекав. Треба було хоч щось сказати йому.

— Ти чому не в їдальні? — запитав Володя.

І Кашка посміхнувся. Посмішка була трошки винувата й кумедна, бо у зброєносця не виявилося переднього зуба.

— Наш загін уже пообідав, — пояснив Кашка. — Ми сьогодні раніше за всіх…

— Значить, спати час, мабуть, — сказав Володя. — Мертва година.

— Весь табір не спить, — обережно зауважив Кашка. Він, певно, не знав, як сприймати Володиві слова. Як наказ чи так просто?

Володя пірнув у намет. Зброєносець поліз слідом. Всередині все вже було готово: лежали два солом'яні матраци під ковдрами, дві подушки. В кишеню, пришиту до парусинової стінки, хтось устромив гілку шипшини з рожевими квітками.

— Це ти постарався? — із сумнівом запитав Володя. Кашка зніяковіло закліпав очима.

— Ні… Дівчата приходили, великі. Мені сказали, щоб я не заважав, а самі все зробили.

— Чи ти ба… — здивовано промовив Володя.

— Одну звати Рая, — уточнив Кашка. Він, як заповз у намет, так і стояв накарачках, очікуюче дивлячись на Володю.

Володя сів на матрац. Робити було абсолютно нічого. Належало після обіду спати, але спати, коли ніхто не примушує, міг тільки ненормальний. Як поводитися зі своїм зброєносцем і що взагалі з ним робити, Володя теж не знав. І через це відчував себе ніяково і скуто.

— Де твої речі? — запитав він.

— Речі?

— Ну, рушник, зубна щітка, мило. Ми два дні житимемо тут. Адже знаєш…

— Я забув, — занепокоївся Кашка, — Можна, я збігаю за ними? Я швидко збігаю.

«Можеш не поспішати», — подумав Володя. Але промовчав і кивнув. Самому було добре. Володя витягнувся на матраці. Але одразу згадав, що і йому треба йти за своїм «майном». Ну що ж, іти то й іти…

Неподалік від намету його гукнули:

— Новосьолов!

Це була Рая. Худа, коротко пострижена дівчина з другого загону. Володя знав її і до табору: вони жили в сусідніх будинках.

На Райці були чорні штани і синя футболка, а над плечем стирчав лук з ялівця.

— Знову тренувалася?

Рая повільно похитала головою. Незважаючи на войовниче вбрання, вона здавалася трохи збентеженою.

— Шуліка ходив над узліссям, — пояснила вона. — Я хотіла зачепити його. Чорні пір'їни потрібні. Старі вже обшарпалися на стрілах,

— Не влучила?

Рая знову похитала головою. Вона пішла поруч, збиваючи пучком стріл колоски високої трави.

У глибині душі Володя був радий, що Рая схибила. Але це була погана радість, і Володя розізлився на себе.

— У мене є пір'їни, — сказав він. — Тільки білі. Візьмеш?

— Я до чорних звикла.

— Як хочеш…

«Шкода, що вона дівчина, — подумав Володя. — Завтра я напевно їй програю. Навіть з обідраними пір'їнами вона обстріляє мене, як дошкільня».

— Це ти мого намета обладнала? — запитав він.

— Я. А що?

— Так…

— Ми всім хлопцям допомагали, — квапливо сказала Рая. — Бо ж інакше у вас розгардіяш буде.

— Так, мабуть, — миролюбно погодився Володя. Подумав і додав: — Спасибі.

— Зброєносця не змінив? — обережно запитала Рая.

— Де там…

— Я б тобі віддала свого, але у мене Свєта Матюшова. Сміятимуться ж усі: у хлопця зброєносець — дівчина,

— Та нехай уже… — сказав Володя.

Коли він повернувся до намету, Кашка був уже на місці. Він сидів на тугому матраці, зіщулившись і уткнувшись гострим підборіддям у коліно. Побачивши Володю, підвів голову й квапливо промовив:

— Я все приніс.

— Добре, — сказав Володя.

На коліні залишилася від підборіддя маленька червона пляма.

Кашка почав терти її долонею. Потім тихенько запитав, не підводячи очей:

— Мені що тепер робити?

— Поки що нічого, — стримано відказав Володя. — Вірніше, що хочеш.

— А завтра?

— Та й завтра теж… Видно буде.

Кашка зітхнув.

— Є ще таке правило, — згадав Володя. — Якщо зі мною щось трапиться, ти за мене повинен будеш стріляти. Але зі мною нічого не трапиться.

— Звичайно, — Кашка знову посміхнувся своєю кумедною посмішкою.

Ззовні почувся захоплений вереск і сміх. Володя вистромив голову. Із сусіднього намету зі свистом вилетіла подушка, потім розкуйовджений Мишко Зиков, а за ним жовта мильниця. Мишко перекинувся через голову, ухопив мильницю і шпурнув її в темну щілину намету. Ніби гранату в амбразуру ворожого дзоту. Після цього, затуляючись подушкою, кинувся всередину. Намет заходив ходором. Усе було ясно: Юрко Земцов і його зброєносець припали один одному до душі й розважалися з усіх сил.

Володя обернувся. Кашка прислухався до веселого галасу. Очі його були розкриті широко-широко. Сірі здивовані очі під вигорілими смужками брів.

«Заздрить, певно», — подумав Володя. І раптом пожалів малюка Кашку.

— Дурниці, — сказав він похмуро. — Земцов з Зиковим дуріють. Мабуть, робити їм більше нічого. А ми… а у нас іще діло є. Ти допоможеш?

Кашка здивовано відкрив рота, потім заусміхався і кивнув. Володя поклав на коліна пучок стріл.

— Дивися. Я їх фіолетовим чорнилом пофарбував разом із пір'їнами. Хотів, щоб од інших відрізнялися. Одне слово, дурницю зробив; якщо в тінь залетять, їх зовсім не видно буде. Треба знаєш що зробити? Треба на кожній стрілі вище від пір'їн, ось тут, три червоні смужки провести для яскравості. Три таких кільця…

Володя вигадав про кільця тільки зараз, але вигадка й справді була непогана.

— У піонерській кімнаті біля дверей є поличка. Там з лівого боку банка з фарбою. Ми нею оленя вчора фарбували. І щіточки там… Зробиш, Кашко?

Кашка просяяв.

… Починалося останнє тренування. Стрільба на швидкість, така стрільба, коли зволікати не можна анітрохи. Вихопив стрілу наклав на тятиву, натягнув і — р-раз…

Схибити не можна й зволікати небезпечно: через півхвилини спостерігач смикне за шнурок — і біла з червоною плямою мішень звалиться в кущі.

… Володя чекав сигналу. Звичний холодок пробігав по руках. Ось-ось, зараз… Кашка стояв поряд і тримав напоготові пучок фіолетових стріл. Потрійні червоні кільця на стрілах палали, мов вогники. Постарався Кашка, молодець…

Різко дзенькнула бляшанка — сигнал!

Володя смикнув в пучка стрілу. Він знав, що не схибить. Аби тільки не збитися в рухах! Довгий лук із сухої берези зігнувся, набрав пружної сили. Кінець стріли лежав на лівому кулаці. Володя плавно повів рукою, направляючи наконечник у центр мішені, і відпустив тятиву.

Клац! Тятива, як завжди, дзвінко вдарила об лівий рукав. Але щось вологе, липке мазнуло по кулаку, а стріла клюнула й пройшла на цілий метр нижче від мішені. Хтось здивовано охнув.

Володя глянув на руку: червона розмазана смуга на кулаці. Кров? Плювати! Він схопив другу стрілу.

Стріла прилипла до пальців. Червоні кільця залишали на руках яскраві сліди.

— Кашка, — тихо й люто промовив Володя, — Де ти брав фарбу?

Він побачив перелякаю Кащині очі.

— У тумбочці, — прошепотів зброєносець. — На поличці не було. Тільки якийсь «сурик». Навколо стримано захихикали.

— Бо-ов-дур! — лунко сказав Володя. Вихопив у Кашки стріли і, не озираючись, пішов з яру.

Володя пропустив вечерю і повертався до наметів голодний і злий, як бенгальський тигр. Вартові боязко розступилися.

Володя м'якою ходою хижака увійшов у наметове містечко.

Незважаючи на пізню годину, було ще зовсім видно: стояли довгі липневі дні. Сонце ще кидало із-за сосен довгі промені.

Було видно й у наметі. Запони входу були відкинуті, і Володя побачив Кашку ще здалеку. Той сидів навпочіпки спиною до виходу й щось роздивлявся на підлозі.

«Що з ним робити? — думав Володя. — Може, вхопити під пахву й понести, як багаж, просто до Сергія? Поставити перед Сергієм цього горе-помічника, мовчки повернутися і пітн!.. Чи не треба? Нехай біжить сам. А може, сперту все йому виказати? Та ні, не зрозуміє він…»

Володя підійшов ближче. Ага, ось воно що! Кашка збирав своє майно. Він розстелив рушник і складав на нього зубну щітку, за нею зелену, як жаба, мильницю, якусь круглу коробку, пластилінового розбійника і олов'яного мотоцикліста. Потім він спробував зв'язати все це у вузлик. Але рушник був замаленький, речі вивалювалися. Особливо підло поводила себе слизька мильниця.

Кашка брався за роботу знову й знову.

Гострі Кащині лопатки метушливо рухалися під майкою. Права шлейка штанів сповзала з плеча, і Кашка весь час поправляв її. Він чомусь дуже поспішав.

Володя нахилив голову і зупинився біля входу. Він заступив світло. Кашка здригнувсь і обернувся. Зелена мильниця-жаба вислизнула у нього із пальців і пострибала під матрац.

Володя мовчав. Кашка також мовчав. Так вони дивилися один на одного довго. Кащині очі злякано блищали у напівтемряві намету. Потім у нього ворухнулися губи, і Володя почув:

— Мені коли йти? Зараз чи завтра?

Не сподівався Кашка на прощення. Маленький, гостроплечий, пригнічений своєю провиною, він сидів навпочіпки перед грізним лицарем Фіолетових Стріл і чекав відповіді. Шлейка знову з'їхала з плеча.

— Зброєносцю… — скорботно промовив Володя. — Хто тобі дозволив йти? Марш під ковдру! Давно вже був відбій для вашої малечі.

Але заснути так рано нікому не вдалося. Ледь стемніло, і за наметовим колом розклали багаття. Зібралися біля вогню стрільці-лицарі, підійшли хлопці й дівчата з табору. Тільки вартові залишилися на місцях, і час від часу чулося в сутінках їхнє заздрісне зітхання.

Вибралися назовні і малюки-зброєносці. Їх спробували відправити назад, у намети, бо найменшим належало спати. Але зброєносці на чолі з Мишком Зиковим пригрозили страйком, і тоді їм дозволили залишитися.

Кашка тихо підійшов до свого командира, постояв поряд і обережно сказав:

— Во-олодю… — Він чомусь розтягував перший склад, коли вимовляв це ім'я. Ніби воно було занадто важким. А може, так виходило від нерішучості. — Во-олодю… Можна, я теж посиджу біля вогнища?

— Сиди хоч до ранку, — похмуро дозволив Володя. Він хотів їсти і думав, де б добути окраєць хліба. Йти на кухню марно. Її, звісно, вже зачинили.

Володю гукнули. На краю майданчика, куди майже не сягали відблиски вогню, стояла Рая.

— Ну? — сказав Володя.

— Йди сюди.

Володя повільно підвівся з трави. Його трохи нудило від голоду. Коли він підійшов, Рая пошепки запитала:

— Їсти хочеш?

— Ще б пак…

Вона простягнула йому шматок пшеничного буханця й бляшанку консервів. Володя вчепився зубами в окраєць і замуркотів.

— Раю, — сказав він з напханим ротом. — Ти краща за всіх хлопців. Ти найкращий хлопець у таборі… Всі ці тупоголові лицарі розсілися біля вогнища і навіть не подумали, що поряд людина помирає з голоду. А ти…

— Та гаразд, Володю…

Володя із здивуванням помітив, що Рая ніби зніяковіла. Відвернулася раптом, нахилила голову, почала обламувати гілку, вколола шипшиною руку й заходилась, мов кішка зализувати долоню. От дивна! Ніби їй у коханні освідчились…

— Їж консерви, — сказала вона.

— А чим відкрити?

— Візьми. — Вона простягла консервний ключ.

— Де ти все це роздобула?

— Важко, чи що? У тітки Дарки на кухні попросила. Сказала, що ти не їв. Ти чому не вечеряв?

— Он через того типа. — Володя хитнув головою туди, де, наїжачившись, сидів біля вогню Кашка.

— А що він натворив? Я так і не зрозуміла.

— Ну що… — Володя проковтнув величезний шматок, — Треба було смужки на стрілах зробити. Я його попросив. А він замість корабельного сурику, який сохне за п'ятнадцять хвилин, розкопав десь просту олійну фарбу. Їй два дні треба, щоб висохнути. От я й зішкрябував до вечора. П'ятнадцять стріл, і на кожній по три широкі смужки.

Рая співчутливо зітхнула.

— Усі вони такі. Світлана моя до вогнища йти не хоче, каже комарі кусають, і в наметі сама сидіти боїться. Ну я піду.!. А на Кашку ти не дуже сердься, він, певно, переживає.

Володя відмахнувся.

— Я не серджусь. Дарма. Тільки він нічого не переживає. Сидить, та й усе. Вогонь гріє, комарів немає, що ще треба? Ну які, Раю, у такого малюка переживання?