Зброєносець Кашка

Розділ сьомий

На ліс, на табір накочувалась гроза. Зверху, просто від зеніту, набряклі дощами й тривогою, повільно падали хмари. Бузкові, безпросвітні, в тонких і кривих стрілах блискавок. Їхня ватяна маса заглушала грім, і були тільки блискавки й тиша.

Усі чекали першого грому і розсипчастого удару перших крапель: одні для того, щоб зі сміхом вибігти під пружні струмені, інші для того, щоб зітхнути полегшено — шум зливи тамує страх перед грозою.

Алеї і майданчики спорожніли, дачі притихли. У потемнілих шибках відбивалися блискавки, а в траві змійками пробігали маленькі вітри.

Лише три людини не сховалися від грози. Вожатий Сергій був сьогодні черговий і перевіряв, чи все готове до удару негоди. Володя ще не встиг увійти у дім: він повертався з лісу. Третій був Кашка: він виринув із бічної алеї і закрокував услід за Володею, а потім наздогнав його.

— Во-лодю… А от у індійців теж є луки… Ці луки далеко стріляють?

— Що? Не знаю, — відповів Володя, не уповільнюючи ходи. — Далеко, напевно… Звичайно, далеко. Біжи під дах, зараз такий дощ уперіщить.

Кашка залишився на алеї. Він задер голову і, здається, тільки зараз побачив, що діється на небі. Але на грізний рух хмар він дивився байдуже і не рушив з місця.

Сергій стояв на гайку під піддашком. Він бачив Володю й Кашку, чув їхню розмову. Та ось Володя пішов, а Кашка залишився, І навколо нього вже падали у пісок важкі, як кулі, краплі.

Сергій стрибнув з ґанку.

— Ходімо. Ну, чого ти тут стоїш? Це все одно марно.

Він привів Кашку під піддашок, і вони почали дивитися, як наростає дощ.

Ударив і радісно розкотився над табором грім: здригнулися шибки й підлога. А Кашка не здригнувся. Він запитав пошепки:

— А ще буде турнір?

— Ні, — сказав Сергій. — Нецікаво влаштовувати два однакових діла підряд… Та й до чого тут турнір, Кашко?

Він поклав руку на маленьке плече колишнього зброєносця і хотів ще щось додати. Але із сусідньої дачі зі сміхом вискочили хлопці в трусиках і застрибали під дощем:

— Тобі так не хочеться, — напівзапитливо промовив Сергій, — еге ж, Кашко?

— Ні…

Кашка обережно, але рішуче вивільнив плече й обернувся до дверей. Ту ж мить двері відчинилися, і на ґанок вибігла Серафима.

— Господи, нарешті! Знову ти, Голубєв, десь пропадав! Мало мені ще клопотів…

— Ми тут з ним бесідували, — заступився Сергій.

— Еге ж! Він із самого ранку пропадає! Все з тобою бесідує!

Кашка боком прослизнув у двері.

— Він останні дні весь час кудись зникає, — поскаржилася Серафима. — Просто біда. Такий тихий, дисциплінований хлопчик був… І сьогодні теж. Я його шукати пішла, а тут гроза. Я цих гроз більше смерті боюся.

— А ось вони не бояться, — Сергій кивнув у бік хлопців, що веселилися.

— Таж… зараз дощ. Коли дощ, не дуже страшно…

— Так, — погодився Сергій.

— Ти якийсь похмурий, — сказала Серафима. — Набридло чергувати?

— Певна річ… Але ні, не те. От зараз я дивився… Розумієш, є дві людини. І одна ходить за другою просто по слідах, дивиться на неї відданими очима. А та, друга, нічого не хоче помічати. І прикро бачити, як вона втрачає вірного друга. А сказати не скажеш. Силою дружбу не прищепиш.

— Так уже… не помічає, — вимовила Серафима й повільно почервоніла. — Може, це просто… характер такий. Може, вона… він… теж…

«З глузду з'їхати! — охнув про себе Сергій. — Про що це вона?»

«Хвиля» відшуміла й ущухла. Турнірні хвилювання залишилися позаду. Луки й стріли були зібрані в піонерську кімнату на виставку. З'явилися інші справи.

І тільки один з усіх, колишній зброєносець Кашка, сумував. Кашці був потрібен Володя.

Невже все може так швидко закінчитися? Вогнище, намети, стріли. Червоний олень… «А ми з тобою усе-таки молодці…» Все було — і нічого немає…

Те, що Кашка ходить за ним по п'ятах, Володя помітив лише після розмови з Серафимою. Вона запитала його:

— Слухай! Де врешті-решт Кашка Голубєв?

Серафима була всього на п'ять років старша за Володю, і він почував себе з нею як рівний.

— Схаменися, — сказав він. — А я тут при чому? Хіба я нянька? Після турніру я його не бачив.

— «Не бачив»! — обурилася Серафима. — Він за тобою як на буксирі тягається! Хіба ж я сліпа!

— Не знаю, — ввічливо сказав Володя. — І не пам'ятаю, щоб зустрічав його цими днями.

Але одразу згадав. Він справді багато разів зустрічав Кашку, і той завжди про щось запитував: «Володю… А якщо залізти на велику сосну, то на скільки кілометрів буде видно?» «Володю, можна я запитаю? Що швидше летить: стріла чи ластівка? "

Володі здавалося, що це випадкові зустрічі, і він одразу забував про них. Він пішов від Серафими, а буквально через п’ять хвилин, коли прямував на волейбольний майданчик, виявив, що Кашка плентається ззаду.

— Стій, — суворо наказав Володя. — Поясни, навіщо ти ходиш за мною, як тінь? Чого ти від мене хочеш?

Кашка закліпав очима і вдав, що йшов у своїх справах.

— Тільки не бреши, — суворо попередив Володя.

Але Кашка збрехав. Він одвів убік очі й пробурмотів, що йде гойдатися на гойдалку, яка поряд з волейбольним майданчиком.

Тоді Володя розгубився. Що він міг вдіяти? Не міг же він заборонити Кашці ходити де заманеться? Кожна людина сама вибирає собі дороги й ходить, де хоче. Це так. Але що буде, коли всі помітять, який у Володі з'явився хвіст? Сміху буде на весь табір. А це штука кепська, коли всі з тебе сміються і нічого не вдієш. Безглузде таке становище.

— Хіба мало тобі інших доріг? — сердито пробурмотів Володя. Але що іще сказати, не придумав.

А Кашка, дивлячись йому в обличчя, запитав:

— Во-лодю. Якщо турнір закінчився, я вже не зброєносець?

Згодом Володя думатиме, що все почалося з собаки. З того моменту, як з'явилася ця бура звірюка. Йому здаватиметься, що саме тоді він трохи інакше глянув на Кашку.

А насправді все почалося раніше. Ось зараз, коли, раптом утративши на мить твердість, Володя не сказав Кашці «ні».

Він тільки пробурмотів:

— Іди ти вже на свою гойдалку.

І Кашка пішов за ним слідом.

Володя непогано вивчив навколишній ліс і часто ходив туди, коші набридала метушня в таборі. Ліс був схожий на той, який оточував Білий ключ. Ті ж вкриті плямами сонця і глицею пагорби, зарослі мохом камені, скелі й джерела. І озера з темною водою.

У табір Володя повертався вчасно, і ніхто не помічав його далеких походів.

Володя звик, що ніхто не стежить за ним. І коли він якось почув за собою обережні кроки, здригнувся від несподіванки. Але то був не шпигун і не хижий звір. Ззаду йшов Кашка.

Очі їхні зустрілися. Кашка опустився на коліно й почав підтягувати ремінець сандалії. Володя повільно наближався.

— Йди додому, — стримано наказав Володя. Йому не хотілося нічого з'ясовувати і сваритися теж не хотілося.

— Куди? — тихо запитав Кашка.

— В табір, — виразно сказав Володя.

— Але куди? — вже голосніше повторив Кашка й озирнувся. — Я ж не пам'ятаю.

І Володя зрозумів, що Кашка йшов назирці й не запам'ятовував зворотний шлях. Сам він тепер дуже легко може заблукати: табір далеко.

— Бевзь ти! Ну чого ти за мною, мов намагнічений, ходиш?

І Кашка повільно підвівся. Він дивився убік, а в куточках очей у нього росли сльозинки.

— Ну й ходи тепер за мною весь день, — похмуро вирішив Володя. — А влетить тобі від Серафими — сам винен.

— Може, не влетить, — прошепотів Кашка й посміхнувся. — Во-лодю… А ми ходитимемо увесь день, так?.

І тоді Володя подумав: «Нехай. Адже не заважає». Вони пішли мовчки.

Володя хотів зрізати паличку. Потрібна була невисока, тонка і з прямою верхівкою сосенка. Такі ростуть у гущавині молодняка.

— Зачекай, а то подряпаєшся, — попередив Володя й пірнув у колючі гілки.

Через хвилину він вибрався з метровою верхівкою маленької сосни.

— Ходімо… Хороша буде паличка.

— Хороша, — погодився Кашка.

Вони йшли сонячним лісом, поступово звертаючи до табору, і Кашка дивився, як вправно Володя зрізує на ходу гілки з майбутньої палички. Ніж у Володі був маленький, складаний, але чомусь пригадалися Кашці шумливі кущі біля насипу, пеньок, під яким жив Шишан, і Костя, який вирізує Альпініста.

І раптом Кашка злякався: а де Альпініст? Чи не загубився? Кашка схопився за кишеню, Альпініст, звичайно, був там. Полегшено перевівши подих, Кашка витяг його: нехай подивиться на світ.

Володя ненадовго залишив свою роботу,

— Кашко, звідки цей чоловічок? Кумедний… Ти його сам вирізав?

— Ні, не сам. Це Костин… — Кашка подумав і додав: — Костя на Памірі. Він вивчає льодовики.

Володя обережно запитав:

— Він твій брат?

— Він мій друг, — несподівано різко відказав Кашка. І вперше глянув на Володю як рівня. Навіть з викликом.

Так уже вийшло. Вихопилися ці слова, і ніби сам Костя став поруч. Так, він був друг. Ніхто-ніхто на світі не може сказати, що Кашка збрехав. І Володя, звісно, не міг. Він тільки подумав, що це дуже дивно: звідки у Кашки такі друзі?

— Покажи.

Кашка поклав Альпініста йому на долоню. Дерев'яний мандрівник був легенький, як сірник.

Зараз Володя розгледів, що вирізаний Альпініст дуже акуратно й точно. Були помітні навіть пряжки на лямках рюкзака й рубчики на товстих підошвах черевиків. Маленький підкорювач вершин посміхається весело й безтурботно. Проте, придивившись, Володя побачив на крихітному коричневому лобі й біля рота ниточки зморшок.

— Ти з ним граєшся? — запитав Володя.

— Угу… іноді, — признався Кашка. Він знову притих і зробився колишнім малюком-зброєносцем.

— Це хороший мандрівник, — серйозно сказав Володя. — З ним добре гратися. Він може плавати, ходити по лісах, по пустелях, підніматися на вершини…

— Він піднімався, — обережно вставив Кашка, і в голосі його був острах: може, Володя сміється?

Але Володя не любив глузувань і рідко глузував сам. Нехай Кашка бачить, що він, Володя, хоча й великий, але теж розуміє і гри й таємниці.

— Можна ще зробити його парашутистом, — сказав він. — З повітря можна закидати його в найневідоміші землі.

— Як — парашутистом?

— Та дуже просто. Потрібна тільки хустинка й нитки для парашута.

Кашка нерішуче покрутив у пальцях Альпініста.

— Во-лодю… А він не загубиться?

— Куди він подінеться? За дерево не зачепиться, можна на галявині запускати.

— Хустинки все одно немає, — сказав Кашка й відтягнув порожню кишеньку. — І ниток немає.

— Хустинки немає, це зрозуміло, — поблажливо погодився Володя. — А ниток… Як же ти живеш без ниток? А коли що відірветься, чим пришиєш?

— У Серафими є. Вона пришиє.

— У Серафими вас — ціла птахоферма. Є їй час морочитися… Он у тебе шлейка скільки днів уже відірвана. Так і ходиш. Ніхто пришити не може…

Вони вийшли на галявину, оперізану кільцем березової порослі. Галявина була рівна, з низенькою однаковою травою, як на стадіоні. Тільки з одного краю, біля самої стежини, стирчав з-під землі сірий плоский камінь.

Місце для випробувань парашута було чудове.

Володя вийняв хустинку, яка досі лежала в кишені без ніякого застосування. Хустинка була трохи пом'ята і в пилюці на згинах, але для парашута цілком придатна.

Потім Володя витяг з коміра голку з намотаною чорною ниткою. Кашка стежив за ним з радісним інтересом.

— Зараз спробуємо, — сказав Володя. — Тільки спершу шлейку тобі пришию. А то ходиш опудалом.

— Краще її зовсім обірвати, — розсудливо зауважив Кашка. — Я пробував, та вона міцно тримається. Давай ножиком відріжемо.

— Давай відріжемо обидві, — сказав Володя. — І ходи взагалі без штанів… Ану, повернися. І не смикайся, бо голка встромиться.

Він говорив з сердитим задоволенням і в думці дивувався.

Невже це й справді може бути приємно? Командувати ось таким малюком, знати, що він слухається тебе, пришивати йому шлейки й робити парашути… Нісенітниця якась… Сміхота… От би хтось із хлопців з'явився тут і побачив, як переможець турніру стоїть ззаду Кашки на колінах і ремонтує йому штани!

Табір недалеко, і когось таки може занести сюди.

І занесло.

Крадькома вибрався на галявину Генка Молоканов.

Молоканов був канюка і жаднюга. Це — найголовніше, чим він відрізнявся од інших. Щоправда, жадібність у нього була не на всі речі, а тільки на дрібниці: на різні саморобки, патронні гільзи, скляні каламарчики, значки, поплавці та інший мотлох.

Він їх випрошував. Навіть не обмінювався ніколи, а тільки випрошував. Якщо обмінюватися, значить, треба щось віддавати, а це було для Гени гіркою мукою.

А випрошувати він умів, певно, краще від усіх на земній кулі. У голосі його з'являлася така жадібність і така переконливість, що камені могли розтанути, як морозиво у липневий полудень.

«Послухай-но, — неголосно й проникливо говорив Молоканов, — тобі ця штука все одно ні до чого. Пограєшся і викинеш. Або загубиш. Або набридне вона. Розумієш, вона для тебе — дрібниця, а для мене дуже важлива… Ну, дай, га? Правда, й… Я тобі таке спасибі скажу…»

«А на біса мені твоє спасибі?» — відказував позбавлений чутливості співбесідник.

Гена широко розкривав голубі, мов незабудки, очі й коротко відповідав: «Не знаю… Але ж і тобі ні до чого. А мені для користі».

«Для якої користі?»

«Для колекції».

Коли Молоканову починали пояснювати, що не буває колекцій, де разом зібрано жерстяні свистки, недогризки кольорових олівців, ляльки з ялинових шишок і різні ґудзики, Гена тихо казав: «Ну то й що? А у мене буває».

І людина здавалася. «Нехай, — думала вона. — Мені ця річ і справді не дуже потрібна, а він он як через неї побивається…»

І якщо траплявся хлопець із серцем, твердішим від каменю, він все одно відступав. Адже іншим способом відкараскатися від Гени не можна було. Навіть лупцювали його, але марно.

Правда, іноді, щоб дошкулити Генці, хтось говорив: «Задарма не віддам. Давай мінятися на компот. На три склянки». І Молоканов поринав у тяжкі роздуми. Компот він любив майже так само, як свою колекцію, і розставався з ним украй болісно. Дивлячись на його страждання, всі давилися од сміху. Проте скоро було вирішено: на компот не мінятися. Бо віддавши свою порцію, Гена одразу ж починав випрошувати в інших і таким чином добував дві чи три склянки.

Ось така людина і з'явилася на галявині, де Володя закінчував ремонт Кащиних штанів.

Від несподіванки Володя загнав голку у вказівний палець, тихо скрикнув і підхопився на ноги. Та Молоканов майже не звернув ні на нього, ні на Кашку уваги. Очима хижака він невідривно дивився на Альпініста, який лежав на розгорнутій хустинці. Ніжним голосом Гена сказав:

— Це чий такий, га?

— Тобі чого треба? — неввічливо запитав Володя. — Мало тобі місця в лісі? Чого прителіпався?

— Я голоси почув і заглянув…

— Заглянув, а тепер катай назад, — порадив Володя.

Молоканов, проте, не квапився.

— А чия це лялечка?

— Не твоя. Сам ти лялечка, — сказав Володя і непомітно відірвав нитку з голкою від Кащиних штанів.

— Це мій, — відчувши свободу, заявив Кашка. Підняв Альпініста й почав загортати у хустинку.

Гена зрозумів, що треба поспішати.

— Дай, га? — жалібно попросив він.

Кашка озирнувся на Володю і безстрашно відказав;

— Йди звідси. Скоро луснеш від жадібності.

Слід відзначити, що Молоканов був невисокий і товстий. Коли на це натякали, він ображався. Але зараз він поборов образу заради здобичі.

— Дай, га? — повторив він.

— Йди геть, — невмолимим рівним голосом промовив Володя.

І Гена зрозумів, що чудова дерев'яна лялечка, така потрібна для колекції, втрачена назавжди. Залишалося одне — помститися. І, відстрибнувши якнайдалі, Молоканов огидно замекав:

— Жили! Жаднюги! Бе-е!

А потім так само огидно заспівав:

Незважаючи на повноту, бігав Молоканов, як заєць. Володя так і не наздогнав його, лише загнав у жорсткий низькорослий ялинник. З півхвилини він стояв і з задоволенням слухав, як жалібно крекче серед колючих гілок жалюгідний канюка. Крекче, а вийти боїться.

Потім Володя пішов назад. Він йшов і зі злістю думав, що дурний Молоканов не сам вигадав цю дражнилку. Значить, вона відома не одному Гені. Може, її усі вже знають. Наслухаєшся тепер! А все через цього тишка-зброєносця.

Ні, час припиняти оцю волинку. Треба підійти й сказати одразу:

«Ось що, друже, іграшки закінчилися. Турнірів більше не буде. У мене свої справи, у тебе своє неробство. Топай своєю дорогою. Привіт».

А то й справді у няньки запишуть.

З цією думкою, рішучою і злою, повернувся Володя на галявину. Кашка сидів біля каменю й чекав. Він відчув недобре й занепокоєно почав підводитися назустріч.

— Слухай-но, ти… — почав Володя.

І ту ж мить побачив собаку.

Це був брудно-бурий з чорними плямами звір. Він з коротким гарчанням вихопився із кущів і через галявину стрибками кинувся до хлопців. Володя знав, ці великі собаки розумніші й добродушніші від дрібних шавок. Вони не нападають дарма. Але в цьому собаці прозирала злість і тупість. Володя встиг помітити жовті зуби під ошкіреною слинявою губою. Ні, собака не збирався жартувати. Напевно, був це сторожовий лютий лес, нічому не навчений і здичавілий на цепу. Тепер якимсь чином він здобув свободу і, мабуть, вирішив мститися людям.

Усі ці думки промайнули миттєво. І остання з них була про зброєносця.

— Тікай, Кашко! — крикнув Володя, не одриваючи очей від пса й замахнувшись сосновою паличкою, щоб зустріти звіра дошкульним ударом по морді. Вдарити, коли він стрибне! З усієї сили!

А може, він — вовк?

Володя подумав про це, коли пес був за стрибків п'ять. Та коли він зробив іще стрибок, на галявину вийшов його хазяїн.

Лісник, чи мисливець, чи просто місцевий житель. У форменому кашкеті й кітелі, схожому на залізничний.

— Рекс! — неголосно покликав він.

Бурий звір з розгону зупинився і присів, ніби його вхопила за хвіст міцна рука.

— Назад! — наказав хазяїн собаки металевим голосом.

І величезний пес, притиснувши маленькі вуха, побрів назад. На півдорозі він по-щенячому ліг на живіт і поповз до людини, ніби просив вибачення.

— Не бійтеся, — з короткою посмішкою сказав чоловік. Повернувся й зник у кущах.

За ним прошмигнув у березняк похнюплений Рекс. А у Володі одразу ослабли руки, і соснова паличка здалася важкою, як лом. Його охопив огидний тягучий страх.

— У, звірюка, — пробурмотів Володя. Він повільно повернувся, щоб піти й забути про свій страх і слабість. Але не пішов. Він побачив Кашку.

Кашка нікуди не втікав. Він стояв за два кроки, міцно розставивши ноги й тримаючи наперевіс криву березову палицю. Очі у нього зробилися зовсім круглі од відчайдушного жаху чи од такої ж відчайдушної рішучості, а рот був напіврозтулений, ніби Кашка хотів сказати «мамо» і зупинився на півслові. Певно, він іще не зрозумів, що небезпека минула. Кілька секунд Володя дивився на нього з подивом.

Потім сказав:

— Усе. Відбій.

Кашка впустив свою зброю. Він спробував посміхнутися, але тільки зморщився, мов кошеня, що зібралося чхнути. І раптом заплакав. Спочатку не дуже, а потім невтримними великими сльозами.

— Чого ти? — Володя розгубився. — Кашко, чуєш… Ну, припини.

Каліка спробував перестати і не зумів. Володя замовк. Що його робити? Заспокоювати тих, хто плаче, — нелегка справа.

— Ну, годі воду лити, — нарешті промовив він. — Чуєш, Кашко? Перестань скиглити!

Каліка слухняно кивнув і схлипнув іще кілька разів. Потім винувато посміхнувся щербатою посмішкою і сказав, дивлячись убік:

— Я їх, клятих, боюся… Я коли маленький був, мене собака вкусив. Ось… — Він обернувся і показав ззаду під коліном кілька білих горбочків — сліди зубів.

— Та гаразд уже, — з невмілою ласкавістю сказав Володя. — Адже все минулося… О, а ти чому не тікав? Я тобі крикнув: «Тікай!» Ну?

Кашка підвів залиті сльозами очі й тихенько запитав:

— А ти?

— Ну, я… Що — я? Від собаки не можна тікати. Я знаю про це. А ти? Адже ти міг втекти, бо я залишився.

— Так, залишився… — прошепотів Кашка. — Він он який. Наче вовк. А ти з такою паличкою залишився. Тоненькою.

Вони водночас глянули на Володину паличку її водночас перевели погляд на криву Кащину палицю. І щось ніби зрушилось у душі Володі. Розтанула вся його твердість. Захотілося раптом зробити зовсім незрозуміле: взяти за вузенькі плечі це сірооке хлопча, притягти ближче до себе й сказати: «Ех ти, Кашко, Кашко. Зброєносцю…»

Звичайно, нічого такого Володя не сказав. Не вмів він так. Дівчата це вміють, а він ні. Тільки взяв Каліку за руку й сказав:

— Ходімо… А собака боягузливий. Хазяїн крикнув, а він одразу ж на пузо…

Кащині очі просихали. Він глянув на Володю серйозно, майже суворо. І відповів:

— Він погана людина. Хороших людей собаки так не бояться. Він, мабуть, її б'є.

— Б'є? Так, певне… — погодився Володя. — А ти… ти нічого собі людина, Кашко.

Це все, що він зміг сказати вірному зброєносцеві. Не завжди потрібно багато слів. Кашці вистачило й цих. Радість заспівала в ньому, як срібна сурма. Але щоб хоч трохи бути схожим на стриманого Володю, Кашка радість приховав і промовив:

— Шкода… Зараз, напевно, вже час на обід. Так і не доробив ти паличку.

— Подумаєш, біда, — відмахнувся Володя. — Завтра доробимо.

— Що? — запитав Кашка.

— Завтра доробимо, — повторив Володя. — А що?

Він сказав не «дороблю», а «доробимо»! ДО-РО-БИ-МО!