Зброєносець Кашка

Розділ шостий

Вночі уві сні Кашка скинув ковдру. А вранці з росяної трави сковзнув у намет холод і розбудив зброєносця.

Здригаючись, Кашка натягнув ковдру до носа й почав роздивлятися на парусинову стелю. Сонце світило крізь кущі й відбивало на наметі заплутаний візерунок гілок та листя. Потім на гілці з'явилася розбишакувата тінь горобця. Похиталася і полетіла. Це було зовсім як кіно.

Кашка полежав, зігріваючись, відкинув ковдру до плеч і повернувся до Володі.

Володя міцно спав, розкидавши худі коричневі руки. Кашка підповз на колінах і нахилився над своїм командиром.

Зараз командир не здавався таким дорослим і суворим. У нього тихо здригалися вії, а припухлі губи ледь розтулилися, і обличчя було трішечки жалібне.

«Він хороший, тільки він учора розсердився», — вирішив Кашка. Але раптом його погляд упав на стріли. Оперені хвости стріл пучком стирчали з-під Володиної подушки. Вище від пір'їн на фіолетових древках фарба була зіскоблена, і дерево жовтіло нерівними смужками. Кашка зіщулився і квапливо відповз до своє» постелі. Все пригадалося…

Але ж Володя не прогнав його все-таки. Він навіть і не сварився майже. І біля вогнища залишитися дозволив. Біля вогнища було дуже хороше… Так, а що потім? Кашка пам'ятав тільки танцюючий вогонь і палаючі іскри в небі…

Він дивився на свій одяг, акуратно складений поряд із подушкою. Школи він так його не складав…

Володя заворушився, повернувся на бік, підклав долоню під щоку і посміхнувся, не розплющуючи очей.

Кашка також посміхнувсь і вибрався з намету.

Роса вже висохла, але було ще прохолодно. Кашка затанцював і засмикав плечима, проте за одягом не повернувся: боявся розбудити Володю.

Лицарський стан мирно спав під ранковим сонцем. Щоб зігрітися, Кашка побіг по колу. Біля входу в наметове містечко, прихилившись один до одного, безсовісно давали хропака вартові.

З центрального намету виліз заспаний сурмач Олекса Званцев у картонному мушкетерському капелюсі і червоній ситцевій мантії.

На вивороті мантії видніли сліди крейдяних літер: «ЛАС… ПРОС…» Олекса сердито глянув на малюка-зброєносця, розставив ноги й хрипко засурмив.

Вартові ошелешено підхопились і виструнчилися.

Починався турнірний день.

Спочатку чулося повискування блоків, потім із-за кущів з'являвся олень. Він перетинав галявину й через кілька секунд зникав у хащах.

Червоний фанерний олень… Він сковзав по дроту рівно і не дуже швидко. Влучити було неважко. Проте з першого пострілу Володі не пощастило.

Ні, він не схибив. Фіолетова стріла красиво вдарила в довгу шию оленя. Вона пробила фанеру наскрізь і залишилася стирчати, похитуючись разом з оленем. Виглядало це чудово, і над кущами зметнулося захоплене ревіння болільників. Але Володя знав ціну цьому пострілові!

Він цілився не в шию. Безглуздо було б ризикувати заради красивого влучення. Володя хотів увігнати стрілу просто в тулуб, але вона сковзнула вище й лише випадково встромилася в тонку шию оленя. Це був справжній промах. Принаймні для Володі. Впевненість залишила його, і, взявши із рук зброєносця другу стрілу, Володя вже не був певен, чи влучить вона у ціль.

Прикро! Якби це трапилося тоді, коли ще стріляли по круглих мішенях, Володя б і не переживав. Ну, програв то й програв. Перемога здавалася тоді ще далекою і недоступною. Рая встигла випустити одинадцять стріл і вибила вісімдесят шість очок. А Юрко Земцов, зовсім несподівано, вісімдесят п'ять. Наздогнати їх, певно, неможливо. Але Володя таки наздогнав. За рахунок швидкості. Він йшов очко в очко з холоднокровною Раєю, що не знала промаху. І тому хвилювався. Якби відстав — наплювати. Якби обігнав — значить, і переживати нічого. Але зараз усе вирішував олень, вирішували останні постріли. І от здригнулася рука.

Друга стріла взагалі не зачепила оленя. Глядачі розгублено загомоніли.

«Мазило косорукий. Сміттяр, а не стрілець», — знесилено вилаяв себе Володя.

Йому не потрібні були почесті переможця. Принаймні зараз він відчував, що не потрібні. Образливо було інше: програти в останній момент, програти через те, що почали гидко здригатися лікті й зникла точність, ніби лук став чужий, а відстань до мішені невідомою.

«Псих», — сказав він собі, але це не допомогло.

Володя потягнувся за третьою стрілою і побачив Кащині очі.

Кашка відбував свою службу справно й невтомно. Допомагав міняти мішені, спритно подавав на розчепірених пальцях стріли, а коли закінчувалася чергова стрільба, сміливо кидався збирати їх у заростях шипшини та кропиви.

Він машинально шкрябав пожалені ноги, машинально жував принесені з їдальні бутерброди і не чув нічого, крім пружних клацань спущеної тятиви, шурхоту стріл, ударів жерстяних наконечників об мішені та ще шелесту трави, якщо стріла пролітала повз ціль. І тільки одного хотів Кашка в той день: щоб якомога менше Володиних стріл шелестіло в траві.

Коли в руках у Володі розтягувався довгий, тонкий лук, у Кашці теж щось натягувалось і тремтіло. А коли клацала тятива, Кашка здригався і серце у нього тенькало. І за ту коротку мить, поки стріла летіла до цілі, він багато разів устигав повторити в думці: «Влучи! Та влучи ж! Влучи обов'язково!» І коли стріла раптом не слухалася, Кашка дивився на Володю розгублено й здивовано: «Чому вона так?»

Але Володя не бачив обличчя зброєносця. Весь день він бачив тільки його маленькі розчепірені пальці з фіолетовими стрілами. Пальці, які в потрібну секунду підносили стрілу. Нічого іншого і не треба було Володі.

А Кашці потрібно було багато чого, тільки він сам не здогадувався про це. Хотілося, щоб Володя хоч мигцем глянув на нього й стиха сказав: «Молодець, Кашко». Чи, може, взяв би його за плече й пошепки запитав: «Не стомився?» І тоді б Кашка відчайдушно захитав головою і, вигукнувши: «Ні… Ніскілечки!», ще швидше кинувся б у колючі джунглі за стрілою, що випадково пролетіла повз ціль.

Але Кашка не здогадувався, що йому цього хочеться. Це бажання було десь позаду, після найголовнішого, яке називалося «Володина перемога». І Кашка був переконаний, що, коли Володя стане чемпіоном, він неодмінно скаже: «Ми з тобою молодці, правда ж?» Скаже стиха, щоб чули тільки вони двоє. Так чомусь здавалося Кашці.

«Влучи! Та влучи ж! Влучи обов'язково!»

Кожну стрілу він проводжав цим заклинанням. І губи у нього ворушилися. Та вголос Кашка не сказав жодного слова. Хіба можна казати під руку!

Він бачив, що справи у Володі йдуть непогано, і знав, що перемогу вирішить олень. Він, здається, один із усіх, крім Володі, відчув недобре, коли стріла увіткнулася оленеві в шию.

Коли друга стріла, не зачепивши оленя, пішла в зарості, Кашка вперше з досадою подумав: «Не могли вже розчистити місце як слід. Дряпайся тепер…» Але ця стороння думка ковзнула, не залишивши сліду, і замість неї прийшла важка ниюча тривога.

«Що ж ти робиш!» — думав Кашка, з відчаєм дивлячись на Володю.

А Володя дивився услід стрілі, і руки у нього були опущені. Лук, затиснутий у лівому кулаці, висів, як коромисло.

Завищали блоки, і олень задом наперед проїхав на старт. — Володя струсонув плечима й обернувся, щоб узяти третю стрілу.

Ось тоді він і побачив очі зброєносця.

«Володю, не треба! Не стріляй мимо! — благали вони. — Цілься як слід. Ну, будь ласка! Ти ж можеш, Володю!»

«Ну, чим тобі допомогти?» — запитували Кащині очі.

«Ох і заморився ти, бідолахо», — з несподіваною жалістю подумав Володя. Вперше за сьогоднішній день він як слід розгледів Кашку. На щоці зброєносця від вуха до підборіддя червоніла свіжа подряпина. Волосся розкуйовдилося, сорочка біля коміра подерлася, одна шлейка була відірвана й обмотана навколо пояса, а штани збилися набік, так, що бокова застібка опинилася десь на животі. І ноги в подряпинах, синцях і білих смужках пошкрябин.

Дісталося тобі, Кашко, чи не так?

Але Кашка мовчки просив про одне: «Цілься як слід. Влучи, влучи в оленя!»

«Спробую», — очима відповів Володя.

Знову верескливо заспівали в кущах блоки: олень пішов перетинати галявину.

«Не було нічого, — сказав собі Володя. — Не було тих двох стріл. Усе спочатку».

Справді, що трапилося? Чи лук йому дали інший, чи мішень зробилася крихітною, чи він раптом одразу розучився стріляти? Дурниці якісь!

Олень уже був на виду. Володя акуратно вставив тятиву в проріз стріли й вистрілив навскидку. Він був переконаний, що стріла встромиться точно в середину фанерного тулуба, трохи нижче круглого сучка, який проглядав крізь фарбу.

Стріла вдарила вище сучка, але це вже не засмутило й не збентежило Володю.

Решту сім стріл він випустив спокійно, як на тренуванні, і кожного разу олень ніс стрілу з собою. Тільки одна, остання, полетіла в кущі. Вона пройшла вище цілі й відбила паросток оленячого рогу. І хоча живому оленеві такий постріл не завдав би великої шкоди, тут, на турнірі, це влучення все одно зараховувалося.

Юрко Земцов промазав по оленю чотири рази, і все тепер залежало від того, як стрілятиме Рая. Володя був упевнений, що вона жодної стріли не витратить марно. Отже, він програв. Думка ця укріпилася, і Володя стежив за Раєю без марного хвилювання.

Рая стріляла з красивою недбалістю. Вона не розтягувала лук до кінця і кидала стріли з «навішуванням», по дузі. Вони вдаряли не сильно, навіть не завжди стромлювались, але кожний постріл був надзвичайно точний.

Усе робилося швидко й однаково: вищання блоків, клацання тятиви, удар наконечника об фанеру — короткий такий, глухий стукіт.

І Володя здригнувся, мов отямився, коли після дев'ятого пострілу не почув цього стуку. «Що це? Мимо?» Так, мимо…

Кашка сидів поруч з Володею, і на обличчі його було страждання. Він бажав Раї всіляких бід і невдач. Щоб луснула тятива! Щоб посковзнулася нога! Щоб пекуча оса сіла їй під час пострілу на лікоть!

Він не повторював тепер ніяких заклинань, тільки відчайдушними очима супроводжував кожну стрілу. Ніби міг поглядом відвести її від мішені.

Він ще сподівався на чудо. І коли нарешті стріла свиснула повз оленя, він підвівся з трави і з тривожною радістю подався вперед. Чудо сталося! Точніше, півчуда. Все вирішувала тепер остання стріла.

А Раї ніби було байдуже. Ніби й не було промаху. Зі спокійним обличчям прицілилася вона останній раз…

Стало тихо.

Кашка відвернувся. Не міг він на це дивитися. Хоч би вже швидше стріляла!

По довгій пружній травинці повзло сонечко. Не червоне, а жовте, ніби крапля меду з маковими зернятками.

Кашка склав пальці для щигля. «Якщо полетить, — Рая схибить. Якщо звалиться — Рая влучить», — загадав він і клацнув по травинці. Удавши неживе, сонечко, нібн тверда насінина, впало на листок подорожника.

Клац — зірвалася тятива. І Кашка замружився, готовий почути огидний стукіт стріли об мішень.

Стуку не було…

Вигуки болільників оглушили Кашку.

Підскочивши, Кашка радісними очима дивився на Володю. Але той продовжував сидіти. Він сидів, і, здається, не було на його обличчі радості.

Повільно підійшла Рая.

— Ну, вітаю, — сказала вона. — Ох, стомилася я, аж голова болить.

— Хіба не будемо перестрілювати? — здивовано запитав Володя.

— Навіщо? У тебе ж дев'ять очок. А у мене вісім…

— Ах, так… — сказав Володя, морщачи лоба. І раптом засміявся. — Знаєш, Раю, я забув, що перший раз також влучив. Це випадково вийшло, і я весь час думав, що промазав…

Рая кивнула й відійшла. Підбігали хлопці.

І тоді нарешті Володя зробив те, що повинен був зробити. Він сказав Кашці:

— А ми з тобою усе-таки молодці…

Кашка просяяв.

Пізніше, коли вже затих шум вітань і всі почали розходитися, Володя пішов до Раїного намету. Незрозуміле почуття провини перед Раєю не давало йому спокою. Ніби одне очко дісталося йому обманом. Він розумів, що це дурниці, проте неспокій не минав. І щоб прогнати його, він мусив був знайти зараз Раю, порозмовляти з нею просто так, про різні дрібниці й побачити, що у неї немає ні образи, ні підозри.

Але в наметі Раї не було. Її зброєносець — Світланка — сиділа з набундюченим обличчям і глянула на Володю скоса. Він її ні про що не запитав.

Він побачив Раю сам, коли обійшов намет і попрямував до табору.

Рая стояла, прихилившись лобом до сосни, плечі її здригалися.

Володя підійшов і ніяково торкнув її за лікоть. Рая обернулася, і він відступив з досадою і полегшенням водночас. Вона не плакала, а сміялася. На лобі їх темніли цяточки смоли…

Призовий пиріг Володя і Кашка ледь покуштували: бажаючих пригоститися набрався цілий натовп.

Грамота, яку вручили Кашці, була дуже гарна. Він довго роздивлявся її, коли залишився сам. Потім згорнув у трубку й перев'язав ниткою, яку висмикнув із сорочки. Збігав у табір і сховав грамоту в тумбочці.

Після цього Кашка повернувся до наметів.

Намети вже прибирали, і Володі тут не було.

Невже все закінчилося? Невже свято погасло?

Ні, не все. Увечері було ще вогнище. І Кашка сидів зовсім поруч із Володею. Сидів мовчки й дивився на вогонь. Лише один раз запитав:

— Во-лодю… А ще буде турнір?

— Навряд, — сказав Володя. — Чуєш, ти не бачив Юрка Земцова?