Зброєносець Кашка

Розділ перший

Серафимі приснився дятел. Він сидів на сухому стовбурі сосни й цілився носом у якусь комашку. Потім дятел швидко відкинувся назад, стукнув дзьобом по корі й зверхньо подавився на Серафиму чорною блискучою зіницею. Серафима здивувалася і розплющила очі.

Дятла, певна річ, не було. Була нефарбована стеля з круглими плямами сучків, лампочка в саморобному абажурі й строкатий табель-календар, пришпилений над ліжком до стіни з тесаних колод.

А ще була стріла.

Вона стирчала над календарем, і біле хвостове перо її хижо тремтіло.

«Так, — подумала Серафима. — Здається, хтось вчинив замах на моє життя. Тільки цього мені й не вистачало».

Вона занепокоєно глянула на запнене марлею вікно. В марлі яскраво голубіла кругла дірка. Серафимі захотілося якнайглибше залізти під ковдру.

— Ні, стоп, — сказала вона собі. — Головне — не піддаватися паніці.

Серафима була розсудлива людина. Вона прогнала страх і почала згадувати, кому заподіяла зло і хто міг бажати їй такої жахливої загибелі.

Нікому вона не заподіювала лиха! Слово честі! Правда, вчора під час вечері вона прогнала з їдальні Мишка Зикова, але він навіть не образився. Він розумів, що сам винен: адже ніхто не примушував його вкинути в компот скиглію Генці Молоканову живе зелене жабеня…

«Не було замаху, — вирішила Серафима. — Стріла випадково влетіла у вікно, і тепер, певно, її господар ховається у кущах і з тривогою думає: «Довідаються чи не довідаються? Влетить чи не влетить?»

Вона підхопилася з ліжка, одягнула сарафан і ступила на ґанок.

За два метри від ґанку росла пряма струнка береза. У стовбурі берези високо, так що не дотягнешся, стирчали дві стріли.

Одна — груба й коротка, з чорною воронячою пір'їною, друга — довга, без пір'їн, з зеленими смужками біля наконечника.

— Не подобається мені це, — замислено сказала Серафима і озирнулася.

Сурмачі ще не зіграли побудку, і над табором висіла дрімотна тиша. А сонце стояло вже високо. Жерстяні наконечники стріл, що глибоко встромилися в березу, палали срібними; цятками.

Ще одна стріла зметнулася над кущами черемхи, описала пологу дугу і пішла за далекі сосни. Вона була яскраво-червона, з білими пір'їнами біля хвоста. В заростях черемхи затріщали гілки й почулися тихі напружені голоси.

— Батечку, — прошепотіла Серафима. — Хвиля…

Коротким словом «хвиля» в таборі називали масові захоплення. Що таке масове захоплення, кожному зрозуміло. Припустимо, одна людина знайшла на дорозі шматок жерсті і зробила з нього свисток. Ходить і свище. Інша людина почула й думає: «У нього є свисток. А у мене немає свистка. Хіба це життя?» Йде вона теж шукати шматок жерсті. Ріже її, гне і врешті-решт гордо підкидає на долоні чудову свистюльку власної конструкції. Потім підносить її до губів і надимає щоки…

Коли у двох людей є свистки, а в інших немає, це велика несправедливість. І ось уже всюди стукають по металу молотки і цегляні уламки, згинаючи в трубки жерстяні смужки-Повітря виповнюється пронизливим свистом, і тиша крається на дрібні шматки.

Це значить, що на табір накотилася «свисткова» хвиля.

Взагалі хвилі бувають різні: шкідливі й корисні, небезпечні й безневинні.

На початку першої зміни прокотилася «капелюшна» хвиля: хлопці й дівчата майстрували з лопухів крислаті мексіканські капелюхи, прикрашали їх підвісками з соснових шишок і пишним оперенням з листя папороті. Проте лопухи в'янули швидко, а росли повільно, і хвиля спала, коли в околицях табору був знайдений і вирваний з коренем останній лопух.

Через тиждень прошуміла інша хвиля — «розбійницька». Незважаючи на грізну назву, вона була дуже спокійна. Всі мирно сиділи під деревами і майстрували маленьких «розбійників». Тулуби ліпили з глини, голови робили з шишок і реп'яхів, руки й ноги — з гілок, а вуса — з сухих соснових голок. Потім ці розбійники стояли повсюди: на підвіконнях, на бильцях ліжок і навіть на умивальниках. Нарешті їх зібрали у піонерську кімнату й влаштували виставку.

Після «розбійницької» хвилі прокотилася хвиля «жахів». Усім захотілося виряджатися привидами і кого-небудь лякати. Хлопці після відбою малювали на голих животах страшні пики, примотували до голови дерев'яні роги й безшумними стрибками підкрадалися до дівчачих дач. Але дівчата не спали. Вимазавши крейдою обличчя і загорнувшись у простирадла, вони зі зловісним підвиванням вешталися навколо дач. Одне слово, привидів розвелося видимо-невидимо, а лякати було нікого.

Потім прошуміло ще кілька хвиль, і найгрізніша з них називалася «ракетна».

Ракети з ядучим шипінням злітали над галявинами і, перекидаючись, падали в кущі. Часом вони згорали просто на стартовому майданчику. А ракета з гордою назвою «Сіріус-5» вибила кухонне вікно й потонула в казані з розсольником. Серед вожатих почалася паніка. Але ця хвиля вгасла сама по собі через нестачу реактивного пального.

І ось — стріли…

— Це, як я розумію, не ракети, — стурбовано сказав завгосп Семен Васильович. — Пального для них не треба. А матеріалу скільки завгодно. Поряд з кухнею соснові колодки лежать. Сухі, як порох. І прямошарові. Я їх для скіпок припас, для розпалювання. Було вісім колодок, а тепер, значить, п'ять. Куди три зникли? Он вони у повітрі літають з пір’їнами на хвостах. Ось так.

Усі дружно зітхнули й обернулися до вікна. За вікном був усипаний піском майданчик, а на майданчику стовп з репродуктором. У стовпі, не дуже високо від землі, стирчала стріла з червоною півнячою пір'їною. З'явився кудлатий подряпаний хлопчисько в зелених трусиках. Підійшов до стовпа. Поправив на плечі маленький, дуже зігнутий лук. Задер голову, подумав і знехотя підстрибнув, щоб дістати стрілу, не дістав. Почухав об плече підборіддя, знову поправив свій лук і неквапно пішов далі.

— От-от… — похмуро промовив Семен Васильович. — Про це я й кажу. Бачили? Йому, дармоїдові нещасному, навіть стрибнути як слід ліньки. Бо стріл у нього й без цієї вистачає. Три соснові колодки на стріли пустили? Паршивці…

— Три колодки, три колодки, три колодки… — басовито проспівав вожатий першого загону Сергій Привалов.

— Немає нічого смішного, Сергію Петровичу, — суворо й ображено сказала старша вожата Світлана. — Тут не опера, а педагогічна рада табору. Діти можуть покалічитися й дістати травм…

— Винуватий, Світлано Миколаївно, — озвався з кутка Сергій. — Більше не буду. Хоча повинен зауважити, що каліцтво й травми — не одне й те ж.

— Товариші, — докірливо сказала директор табору Ольга Іванівна. — Світлано, Сергію, не треба. Адже питання серйозне. Продовжуйте, Семене Васильовичу.

— А що тут продовжувати? Закінчувати треба. Наконечники на всіх стрілах, зверніть увагу, залізні, з жерсті. У вигляді конуса. З бляшанок робляться. Де вони бляшанки беруть, не збагну. А щодо дерева все ясно. Трьох колодок немає? Немає. А з кожної не менше сотні стріл повинно вийти. А то й дві. А ще обрізки дощок на це пішли…

Він зітхнув, шумно посовався на стільці й затих.

— Ольго Іванівно, у мене пропозиція. — Худа дівчина в окулярах піднесла руку. — Треба видати наказ, що стріляти з луків забороняється, а винним загрожує виключення. У своєму загоні я вже оголосила. Усно.

— Допомогло? — сумно запитала Ольга Петрівна.

— Ну… адже це усно. А якщо наказ за вашим підписом повісити на дошку оголошень…

— Не знаю, хто як, а я до цієї дошки й на сто кроків не підійду, — заявила Світлана. — її перетворили на щит для мішеней. Там уже висить, між іншим, один наказ — з доганою за самовільне купання. Здається, Юрію Земцову. У цьому наказі стирчать чотири стріли. Їх не забирають. По-моєму, навмисне… Я не розумію, Сергію, що тут смішного!

— Я серйозний, як надгробок.

— Надгробок скоро знадобиться мені. Від такого життя. Я зловила Ігоря Каткова, до речі, він з твого загону, і кажу: «Ви іншого заняття не могли знайти? Ви ж без очей залишитесь». А він хоч би що!

— Так? А що він сказав? — зацікавився Сергій.

— «Що, що»… Він відомий хуліган і базіка. Сам знаєш.

— Усе-таки, що відповів хуліган і базіка Катков?

— Як завжди, сказав дурницю: «Купатися нам не можна — кажуть, утопитесь. Загорати не можна — перегрієтесь. У ліс не можна — заблудитесь, на карусель не можна — запаморочитесь, стріляти також не можна… А дихати можна?» Нахаба! Сам з річки по дві години не вилазить!.. Ну, Ольго Іванівно, Сергій знову сміється!

— Справді, Сергію… — Ольга Іванівна похитала головою. У неї було повне, зовсім несуворе обличчя і розгублені очі. — Негаразд, Сергію. Адже це в твоєму загоні найбільше стрільців. Навіть дівчатка…

— Дев'ять хлопців і чотири дівчинки. І ще п'ятеро роблять луки, — уточнив Сергій.

— Блискучі показники, — уїдливо зауважила Світлана. — Твої методи роботи. От у Серафими, наприклад, чомусь жодного стрільця немає. Га?

— Ну, вони ще мальки, — ласкаво сказала Серафима. — Ще не навчилися. Навчаться…

— Ти завжди заступаєшся за Привалова!

Сергій підвівся.

— Справа ясна, — сказав він. — Хвиля є хвиля. Стихія. Відбирати луки марно. Спалювати стріли — теж. Стихію не зупинити. Вихід один: скерувати її в безпечне русло.

— Сергію, рідненький, скеруй! — з надією вигукнула Ольга Іванівна. — Я тебе потім за це на два дні в місто відпущу!

— Потрібно двадцять наметів, — сказав Сергій.

— Будуть намети! Одинадцять є, решту у «Веселих іскринок» попросимо. А ще що треба?

— Аркуш ватманського паперу.

— І все?!

— І ще цілковиту повноту влади.

О сьомій годині вечора на дверях їдальні з'явився аркуш в великими червоними літерами:

Аркуш був приштрикнутий до дверей чорною важкою стрілою.