Зброя, мікроби і сталь - - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Джаред Даймонд (Начало книги) #1

Джаред Даймонд

ЗБРОЯ, МІКРОБИ і СТАЛЬ

Витоки НЕРІВНОСТЕЙ між НАРОДАМИ

КМБУКС

видавнича група

УДК9

Д14

Переклад з англійської та наукова редакція канд. соціол. каук Т. Цимбала Даймонд Дж.

Д14 Зброя, мікроби і сталь: Витоки нерівностей між народами / Пер. з англ. Т. Цимбала. — К.: Видавнича група КМ-БУКС, 2018. — 512 с.:

32 окр. арк. іл.

ISBN 978-617-7535-97-2

Смілива наукова розвідка американського еволюційного біолога Джареда Дай- монда «Зброя, мікроби і сталь» — це світовий науковий бестселер, який розійшовся багатомільйонними накладами і продовжує долати нові рубежі. Автор розкриває первинні історичні причини нерівностей сучасного світу, які, на його думку, криються в глибинах доісторичного минулого людства. На основі масштабних міжконтинентальних порівнянь і залучення широкого спектра новітніх досягнень історії, біології, лінгвістики, археології, епідеміології, біогеографії, палеонтології та екології Джаред Даймонд намагається пояснити «найзагальнішу схему історії», давши відповідь на головне питання книги: чому вогнепальна зброя, найзгубніші мікроби та сталь з’явилися у суспільствах одних частин світу, даючи їм переваги у завоюванні народів інших частин світу.

УДК9

В оформленні обкладинки використано фрагмент картини Джона Еверетта Міл- ле «Пісарро бере у полон перуанських інків» (1846).

All rights reserved. No part of this publication may be reproduced or stored in a retrieval system or transmitted in any form or by any means, whether electronic, mechanical, photocopying, recording or other kind, without the prior permission in writing of the owners.

Усі права застережено. Жодну частину цієї публікації не можна відтворювати, зберігати в системі пошуку інформації чи передавати в будь-якій формі будь-яким способом — електронним, механічним, ксерокопіюванням або іншим способом — без попереднього письмового дозволу власника.

ISBN 978-617-7535-97-2

ЗБРОЯ, МІКРОБИ і СТАЛЬ

ПЕРЕДМОВА

Чому світова історія схожа на цибулину?

ПРОЛОГ

Питання Ялі

ВІД ЕДЕМУ ДО КАХАМАРКИ

Назад до точки відліку

Природний експеримент історії

Зіткнення під Кахамаркою

ВИНИКНЕННЯ ТА ПОШИРЕННЯ ВИРОБНИЦТВА ХАРЧУ

Могутність рільника

Імущі й неімущі народи історії

Виробляти чи присвоювати?

Як одомашнити мигдаль

Яблуня чи індіанці?

Зебри, нещасливі подружжя та принцип «Анни Кареніної»

Безкраї обрії та похилі осі

ВІЛ ХАРЧУ ДО РУШНИЦЬ, МІКРОБІВ І СТАЛІ

Смертоносний дар свійських тварин

Скопійовані зразки та навіяні ідеї

Мати необхідності

Від егалітаризму до каептократії

НАВКОЛО СВІТУ ЗА П’ЯТЬ РОЗДІЛІВ

Народ Ялі

Як Китай став китайським

Повним ходом до Полінезії

Зіткнення півкуль

Як Африка стала чорною

Епілог

Майбутнє історії людства як науки

Хто такі японці?

Післямова до видання 2003 року:

ПОДЯКИ

Додаткова література

Поляки за ілюстрації

Алфавітний покажчик

Присвячую Есі, Каринізі, Омваю, Парану, Сауакарі, Вівору та всім іншим моїм новогвінейським друзям і наставникам — господарям складного довкілля

ПЕРЕДМОВА

Чому

світова

історія схожа на цибулину?

я книжка — це спроба написати коротку історію всіх людей за останні 13 тис. років та дати відповідь на питання: чому історія по-різному розгорталася на різних континентах? Якщо ви здригаєтеся від думки, що вам потрапив до рук расистський трактат, — не хвилюйтеся: далі ви побачите, що мої думки з цього приводу не мають нічого спільного із расовими відмінностями між людьми. В книзі зроблено акцент на пошуку глибинних пояснень і на якнайдальшому відстеженні ланцюга історичних причин.

Більшість книг, присвячених світовій історії, зосереджують увагу на розвитку письменних суспільств Євразії та Північної Африки. Тубільні суспільства інших частин світу — Субсахарської Африки, Америки, острівної частини Південно-Східної Азії, Австралії, Нової Гвінеї та Океанії — привертають дуже мало уваги, до того ж здебільшого в контексті того, що сталося з ними на пізньому етапі історії — після того, як їх відкрили й підкорили західноевропейці. Навіть у межах Євразії значно більше уваги приділяється історії Західної Євразії, ніж історії Китаю, Індії, Японії, тропічної Південно-Східної Азії та інших східних суспільств. Також мало уваги приділяється періоду історії до появи письма, яке з’явилося близько 3000 р. до н. е., — і це попри те, що вона становить 99,9% всієї історії існування людського виду, що розпочалася п’ять мільйонів років тому.

Такі вузькоглядні виклади світової історії потерпають від трьох збиткових для них обставин. По-перше, сьогодні багато людей із цілком зрозумілих причин цікавляться іншими суспільствами, крім суспільств Західної Євразії. Врешті-решт, ці «інші» суспільства охоплюють більшу частину населення світу та переважну більшість етнічних, культурних і мовних груп світу. Деякі з них уже належать, а інші починають входити до когорти наймогутніших політичних і економічних сил світу.

По-друге, обмеження історії її писемним відтинком не задовольняє навіть тих, хто цікавиться конкретно цим періодом, оскільки такий підхід нездатний забезпечити глибокого розуміння. Негласне припущення, згідно з яким суспільства різних континентів були приблизно однаковими раніше 3000 р. до н. е., після чого західноєвразійські суспільства раптово розвинули письмо і вперше вирвалися вперед в інших аспектах розвитку, хибне. Насправді ще до 3000 р. до н. е. вже існували євразійські й північноафри- канські суспільства, які створили не лише зачаткове письмо, а й централізовану державну владу та міста, широко застосовували металеві знаряддя і зброю, свійських тварин для транспортування і тяглової та механічної роботи, а в харчовому плані базувалися на рільництві та тваринництві. Усього цього на той час не було в більшості або й у всіх частинах інших континентів. Деякі, але не всі з цих ознак згодом з’явилися в окремих частинах тубільної Америки та Субсахарської Африки, однак лише впродовж наступних п’яти тисячоліть, і жодна з них не сформувалася в тубільній Австралії. Вже самі ці факти повинні наштовхнути нас на думку, що витоки панування Західної Євразії в світі губляться в доісторичному минулому понад 5 тис. років тому. (Під пануванням Західної Євразії я розумію панування самих західноєвразійських суспільств та суспільств, які вони створили на інших континентах.)

По-третє, історія, цілковито зосереджена на західноєвразійських суспільствах, повністю оминає очевидне велике питання: чому саме ці суспільства стали непропорційно могутніми й новаторськими? Типові відповіді на нього спираються на безпосередні чинники, як-от виникнення капіталізму, меркантилізму, наукових досліджень, технологій та страхітливих мікробів, які вигубили народи інших континентів, коли ті вступили в контакт із західно- євразійцями. Однак чому всі ці елементи завоювання сформувалися й нагромадилися в Західній Євразії, а в інших місцях або взагалі не проявилися, або проявилися меншою мірою?

Усі ці елементи — лише безпосередні чинники, а не первинні причини. Чому капіталізм не розквітнув у тубільній Мексиці, меркантилізм — у Суб- сахарській Африці, наукові дослідження — в Китаї, передові технології — в тубільній Північній Америці, а страхітливі бацили — в аборигенній Австралії? Відповідати, покликаючись лише на унікальні культурні чинники — скажімо, наукові дослідження в Китаї придушувало конфуціанство, а в Західній Євразії їх стимулювала грецька або юдео-християнська традиція, — означає далі нехтувати потребою знайти першопричину: чому традиції на кшталт конфуціанства і юдео-християнської етики натомість не сформувалися в Західній Євразії та Китаї відповідно? Крім того, таке пояснення не враховує те, що конфуціанський Китай десь до 1400 р. н. е. в технологічному розвитку випереджав Західну Євразію.

Отож, неможливо зрозуміти навіть самі західноєвразійські суспільства, якщо зосереджувати увагу тільки на них. Чимало цікавих питань стосуються відмінностей між ними та іншими суспільствами. Аби відповісти на них, ми повинні зрозуміти ті інші суспільства також, щоб поглянути на західноєвразійські суспільства в ширшому контексті.

У деяких читачів може скластися враження, що я впадаю в інші крайнощі, відводячи занадто багато місця іншим частинам світу за рахунок Західної Євразії. Я пояснюю це тим, що деякі інші частини світу дуже повчальні, оскільки вони на невеликій території вміщували дуже багато розмаїтих суспільств. Читачі, можливо, погодяться із одним з оглядачів цієї книжки. З відтінком приязної критики він зауважив, ніби я розглядаю світову історію як цибулину, в якій сучасний світ — лише верхній шар, і щоб зрозуміти історію, потрібно один за одним зчищати подальші шари. Так, світова історія справді нагадує таку цибулину! Однак зчищання її дедалі глибших шарів — захопливе і надзвичайно важливе в наші дні завдання, коли ми намагаємося засвоїти уроки свого минулого заради кращого майбутнього.

Джаред Даймонд Листопад, 1997 рік

ПРОЛОГ

Питання Ялі

Усім нам добре відомо, що історія розгорталася по-різному для народів із різних частин планети. Впродовж 13 тис. років, що минули від кінця останнього зледеніння, в одних частинах світу розвинулися письменні індустріальні суспільства, що володіють металевими знаряддями, в інших з’явилися лише неписьменні рільничі суспільства, тоді як у ще інших збереглися суспільства мисливців-збирачів, які послуговуються кам’яними знаряддями. Ця історична нерівність кинула довгу тінь на сучасний світ, оскільки письменні суспільства із металевими знаряддями завоювали або винищили інші суспільства. Попри те, що ці відмінності є найочевиднішим фактом світової історії, їхні причини досі лишаються нез’ясованими й дискусійними. Каверзне питання про походження цих нерівностей задали мені 25 років тому в ході звичайної товариської бесіди.

У липні 1972 року я прогулювався пляжем тропічного острова Нова Гвінея, на якому як біолог вивчав еволюцію птахів. На той час мені вже доводилося чути про визначного місцевого політика на ім’я Ялі, який у цей час відвідував округ, де перебував я. Зовсім випадково Ялі та я прогулювалися в одному напрямку того самого дня, і він наздогнав мене. Десь годину ми йшли разом і весь цей час розмовляли.

Ялі випромінював харизму та енергію. Його очі палали й заворожували. Він довірливо розповідав про себе, але разом із тим ставив багато розвідувальних питань і зосереджено слухав. Наша розмова почалася із теми, яка була тоді в усіх жителів Нової Гвінеї на вустах — стрімких політичних змін. На той час Папуа-Новою Гвінеєю — так тепер називається країна, в якій живе Ялі, — за мандатом ООН управляла Австралія, але незалежність уже витала в повітрі. Ялі розповідав мені, що він робить, аби підготувати місцеве населення до самоврядування.

Через якийсь час Ялі перевів розмову в інше русло і влаштував мені справжній допит. Він ніколи не бував за межами Нової Гвінеї, а освіту не отримував далі старших класів школи, однак був ненаситно допитливим. Спершу він розпитав про моє дослідження новогвінейських птахів (навіть скільки мені платять за це). Я розповів йому, як різні групи птахів заселяли Нову Гвінею впродовж мільйонів років. Тоді він поцікавився, як предки його народу досягли Нової Гвінеї в останні кількадесят тисяч років і як білі європейці колонізували Нову Гвінею в останні 200 років.

Розмова плинула по-дружньому попри напругу між двома суспільствами, які Ялі і я представляли і про яку ми обоє добре знали. Два сторіччя тому всі новоґвінейці продовжували «жити в кам’яній добі», тобто й далі використовували кам’яні знаряддя на кшталт тих, які в Європі поступилися місцем металевим тисячі років тому, і жили в селах, які не мали над собою ніякої організованої політичної влади. Потім прибули білі, накинули централізовану владу і привезли із собою матеріальні блага, цінність яких новоґвінейці відразу збагнули: від сталевих сокир, сірників і ліків до одягу, напоїв і парасольок. На Новій Гвінеї всі ці речі сукупно позначаються збірним терміном «карго».

Багато цих колоністів відверто зневажали новоґвінейців як «примітивний» народ. Навіть найнедолугіші білі «господарі» Нової Гвінеї, як їх продовжували називати в 1972 році, мали кращий рівень життя, ніж новоґвінейці — навіть ніж такі харизматичні політики, як Ялі. Однак Ялі спілкувався з багатьма білими — так само, як тепер спілкувався зі мною, а я спілкувався з багатьма новоґвінейцями, тож ми обоє добре знали, що в середньому новоґвінейці принаймні не поступаються в кмітливості європейцям. Мабуть, усі ці речі непокоїли душу Ялі, коли він після ще одного проникливого зирку своїх блискучих очей зненацька спитав мене: «Як так сталося, що ви, білі люди, створили так багато карґо і привезли його на Нову Гвінею, а ми, чорні люди, маємо так мало власного карґо?»

Просте питання, яке копнуло саму суть життя — життя-як-його-пере- жив-Ялі. Так, між рівнем життя пересічного новоґвінейця і рівнем життя пересічного європейця або американця лежить величезна прірва. Не менш разючі відмінності розділяють рівні життя інших народів світу. В основі цих колосальних нерівностей повинні лежати могутні чинники, які, здавалося б, мали бути очевидними.

Однак на позірно просте питання Ялі відповісти дуже важко. Тоді я не мав відповіді на нього. Професійні історики досі сперечаються щодо цієї відповіді, а більшість із них просто уникає цього питання. Відтоді, як відбулася наша розмова з Ялі, я проводив дослідження і публікував розвідки з приводу інших аспектів людської еволюції, історії та мови. Ця книжка, написана двадцятьма п’ятьма роками пізніше, задумана як спроба відповісти на питання Ялі.

Попри те, що питання Ялі стосувалося лише відмінності між способом життя новоґвінейців та білих європейців, його правомірно перенести на ширшу категорію відмінностей сучасного світу. У світі за обсягами багатства і влади домінують народи євразійського походження, зокрема ті, що досі населяють Європу та Східну Азію, а також переселенці до Північної Америки. Інші народи, зокрема більшість африканців, позбулися європейського колоніального панування, але значно відстають за рівнем багатства і влади. Ще інші народи, як-от аборигени Австралії, Північної та Південної Америки і півдня Африки, на цей час не володіють навіть власною землею. Багатьох із них європейські колоніалісти перебили, підкорили, а часом навіть винищили до ноги.

Тому питання про нерівність у сучасному світі можна переформулювати так: чому багатство і влада розподілені саме в такий спосіб, а не як-небудь інакше? Скажімо, чому не корінні американці, африканці або аборигени Австралії перебили, підкорили й винищили до ноги європейців або азійців?

Це питання можна легко відсунути у минуле, адже вже станом на 1500 р. н. е., коли починалася загальносвітова експансія європейців, народи різних континентів значно відрізнялися один від одного своїми технологіями та політичною організацією. На переважній частині Європи, Азії та Північної Африки існували держави або імперії, які користувалися металевими знаряддями, а деякі з них перебували на порозі індустріалізації. Два корінні американські народи — ацтеки й інки — правили імперіями за допомогою кам’яних знарядь. Окремі частини Субсахарської Африки були поділені на дрібні держави або вождівства, що користувалися залізними знаряддями. Більшість інших народів — зокрема все тогочасне населення Австралії та Нової Гвінеї, більшості островів Океанії, більшої частини Америки та невеликих ділянок Субсахарської Африки — жили племенами і займалися рільництвом або ж продовжували вести рухливий спосіб життя мисливців-зби- рачів, пересуваючись із місця на місце невеликими ватагами.

Ці технологічні та політичні відмінності станом на 1500 р. н. е. були, поза сумнівом, безпосередньою причиною нерівностей сучасного світу. Імперії, які користувалися стальною зброєю, мали змогу підкорити й винищити племена, які захищалися кам’яною і дерев’яною зброєю. Однак питання залишається без відповіді: як так сталося, що світ дійшов до такого стану в 1500 році?

Аби відповісти на нього, ми можемо відсунути це питання ще на один крок у минуле, покладаючись на писемні відомості та археологічні знахідки. Наприкінці останнього зледеніння, близько 11 000 р. до н. е., населення всіх континентів займалося мисливством і збиральництвом. До технологічних і політичних нерівностей 1500 р. н. е. призвели різні темпи розвитку континентів між 11 000 р. до н. е. та 1500 р. н. е. Аборигени Австралії та багато корінних американців залишилися мисливцями-збирачами, тоді як населення більшої частини Євразії та значної частини Америки і Субсахарської Африки помалу розвивало рільництво, скотарство, металургію та складну політичну організацію. У кількох частинах Євразії та в одному регіоні Америки відбулося незалежне винайдення письма. Однак кожен із цих проривів відбувався у Євразії раніше, ніж деінде. Наприклад, масове виготовлення бронзових знарядь лише починалося в південноамериканських Андах за кілька сторіч до 1500 р. н. е., зате в кількох частинах Євразії воно утвердилося більш ніж на 4 тис. років раніше. Коли європейські дослідники вперше зустріли тасманійців 1642 року, кам’яні технології останніх були простішими за ті, які використовувалися в окремих частинах пізньопалеолітичної Європи за десятки тисяч років до того.

Тож тепер ми можемо остаточно перефразувати питання про походження нерівностей у сучасному світі: чому на різних континентах розвиток відбувався настільки різними темпами? Ці різні темпи і є найзагальнішою схемою історії, а також предметом мого дослідження.

Попри те, що в кінцевому підсумку ця книжка присвячена історії та доісторичним часам, її предмет цікавий не лише з суто академічних мотивів, а й через свою неабияку практичну й політичну актуальність. Історія контактів між різними народами — завоювань, епідемій та геноцидів — задала обриси сучасного світу. Такі зіткнення породили відлуння, які досі, через багато сторіч, не затухли і продовжують жваво проявлятися в деяких найнеспокійніших ділянках сьогоденного світу.

Більша частина Африки, приміром, досі бореться зі спадщиною нещодавнього колоніалізму. В інших регіонах — зокрема, в переважній частині Центральної Америки, Мексиці, Перу, Новій Каледонії, колишньому Радянському Союзі та частинах Індонезії — триває громадянська розруха або партизанська війна через те, що досі численне корінне населення протистоїть урядам, в яких домінують нащадки колишніх завойовників. Геноцид і хвороби настільки скоротили чисельність деяких тубільних народів, наприклад корінних гавайців, аборигенів Австралії, корінних народів Сибіру та індіанців у США, Канаді, Бразилії, Аргентині та Чилі, — що вони безнадійно поступаються в кількісному плані нащадкам завойовників. Неспроможні розпочати громадянську війну, вони, менше з тим, дедалі в більших обсягах утверджують свої права.

Окрім цих сучасних політичних та економічних відгомонів минулих зіткнень між різними народами, вони породили також лінгвістичні відгомони, зокрема загрозу зникнення більшості з тих 6000 мов, які досі використовуються в сучасному світі. їх можуть замінити англійська, китайська, російська та кілька інших мов, кількість носіїв яких неймовірно збільшилася за останні століття. Всі ці проблеми сучасного світу постали на ґрунті різних історичних траєкторій, які ми виснували із питання Ялі.

Перш ніж почати пошуки відповіді на питання Ялі, слід на якийсь час спинитися, аби розглянути деякі заперечення проти порушення цього питання взагалі. Є люди, яких із кількох причин ображає сам факт його порушення.

Ось одне із заперечень: якщо ми зуміємо пояснити, чому одні народи запанували над іншими, хіба це пояснення не стане виправданням їхнього панування? Адже відповідь означатиме, що наявний стан справ був неминучим, а отже, спроби виправити його у наші дні не мають сенсу. Таке заперечення ґрунтується на поширеній схильності сплутувати з’ясування причин із виправданням або прийняттям результату. Однак використання історичного пояснення — це справа, окрема від самого пояснення. Розуміння причин найчастіше використовують, щоб змінити результат, а не щоб повторити чи увічнити його. Саме з таких міркувань психологи намагаються зрозуміти психіку вбивць і ґвалтівників, соціальні історики прагнуть зрозуміти геноцид, а медики дошукуються причин людських захворювань. Ці дослідники ставлять собі за мету не виправдати вбивство, зґвалтування, геноцид або хворобу; натомість вони намагаються скористатися своїм розумінням ланцюга причин для того, щоб цей ланцюг перервати.

По-друге, хіба питання Ялі не передбачає європоцентричного підходу до історії, похвальби на адресу західноєвропейців та одержимості величчю Західної Європи та європеїзованої Америки в сучасному світі? Хіба ця велич не була короткочасним явищем останніх кількох сторіч, яка нині блякне на тлі зрослої значущості Японії та Південно-Східної Азії? Справді, більша частина цієї книжки буде присвячена неєвропейським народам. Аби занадто не зосереджуватися на контактах між європейцями та неєвропейцями, ми також розглянемо контакти між різними неєвропейськими народами, зокрема відносини між корінними народами Субсахарської Африки, Південно-Східної Азії, Індонезії та Нової Гвінеї. Аж ніяк не звеличуючи європейців, ми переконаємося, що більшість елементів їхньої цивілізації розвинулися в неєвропейських народів, а тоді потрапили до Європи.

По-третє, хіба такі слова, як «цивілізація» або фрази на кшталт «постання цивілізації» не створюють хибного враження, нібито цивілізація похвальна, племінні мисливці-збирачі — жалюгідні, а останні 13 тис. років були періодом невпинного прогресу до більшого щастя? Насправді я не вважаю, що індустріалізовані держави «кращі» за племена мисливців-зби- рачів або що відмова від мисливсько-збиральницького способу життя і перехід до опертої на залізні знаряддя держави була «прогресом» або призвела до зростання щастя людини. Моє власне життя розколоте між містами Сполучених Штатів і селами Нової Гвінеї, і з цього досвіду я виніс змішане враження про так звані блаженства цивілізації. Скажімо, порівняно із мис- ливцями-збирачами громадяни сучасних індустріалізованих держав отримують краще медичне обслуговування, мають нижчий ризик насильницької смерті та вищу тривалість життя, але вони отримують значно меншу підтримку від друзів та розширеної родини. Вивчаючи такі географічні відмінності між людськими суспільствами, я не керуюся мотивом звеличення одного суспільства над іншим, а просто прагну збагнути, що відбулося в минулому.

Але чи потрібна ціла книжка, щоб відповісти на питання Ялі? Хіба ми ще не знаємо відповіді? Якщо так, то що це за відповідь?

Найпоширеніше, мабуть, пояснення явно або неявно спирається на припущення про біологічні відмінності між народами. Протягом століть після 1500 р. н. е. європейські дослідники довідалися про величезні відмінності в технологіях та політичній організації між народами світу і припустили, що ці відмінності зумовлені різницею в природжених здібностях. Коли з’явився дарвінізм, це пояснення переформулювали в категоріях природного добору та еволюційного спадку. Технологічно примітивні народи вважалися еволюційним тліном переходу від мавпоподібних предків до людини. їх заміщення колоністами із індустріалізованих суспільств втілювало виживання найпри- стосованіших. Коли ж згодом постала генетика, пояснення знову переформулювали. Цього разу європейців представили як генетично кмітливіших від африканців, а надто від аборигенів Австралії.

У наш час окремі групи західного суспільства публічно засудили расизм, однак багато (ба навіть більшість!) мешканців Заходу і далі в приватному колі або підсвідомо дотримуються расистських пояснень. У Японії та багатьох інших країнах такі пояснення досі без будь-яких церемоній виносяться на загал. Коли мова заходить про аборигенів Австралії, навіть освічені білі американці, європейці та австралійці погоджуються, що в них є щось примітивне. Ясна річ, вони виглядають інакше, ніж білі. Багато із живих нащадків цих аборигенів, переживши добу європейської колонізації, досі не можуть знайти собі місця в економіці білого австралійського суспільства.

Ось як виглядає нібито неспростовна аргументація на користь примітивності аборигенів Австралії: якщо білі прибульці до Австралії лише за одне сторіччя після колонізації материка зуміли створити там письменну, індустріалізовану, політично централізовану державу, що спиралася на використання металевого знаряддя та виробництво харчу, то аборигени, населяючи його впродовж попередніх 40 тис. років, жили весь цей час племенами мис- ливців-збирачів і не спромоглися навіть на винайдення металургії. Ці два почергові експерименти з людського розвитку відбувалися в тому самому довкіллі, тож єдиною змінною в них були люди, які займали це довкілля. Які ще потрібні докази, аби остаточно утвердитися на думці, що відмінності між суспільствами аборигенів Австралії та європейців зумовлені різницею між людьми, які їх створили?

Заперечити проти такого расистського пояснення можна не лише на тій підставі, що воно огидне, а й через його хибність. Поки що немає надійних доказів існування різниці між народами за кмітливістю, яка б відповідала технологічним відмінностям між ними. Мало того, невдовзі я поясню, чому вважаю, що сучасні народи «кам’яної доби» в середньому, мабуть, кмітливіші або принаймні не менш кмітливі, ніж індустріалізовані народи. Ба більше, у п’ятнадцятому розділі ми побачимо, що, хоч як це парадоксально, білі прибульці до Австралії не заслуговують на похвалу, яку їм зазвичай висловлюють за створення письменного індустріалізованого суспільства з іншими чеснотами, які я перелічував вище. Крім того, чимало народів, які донедавна користувалися відсталими технологіями, як-от аборигени Австралії та ново- ґвінейці, запросто опановують індустріальні технології, тільки-но отримують до них доступ.

Когнітивні психологи спрямували чимало зусиль на пошук відмінностей за інтелектом (зокрема 1Q) між народами різного географічного походження, які тепер мешкають в одній країні. Зокрема, багато американських психологів упродовж десятиріч намагалися продемонструвати, що чорні американці африканського походження від народження менш кмітливі, ніж білі американці європейського походження. Однак нам добре відомо, що народи, яких порівнювали в ході досліджень, жили в різних соціальних середовищах і мали різні шанси на отримання освіти. Цей факт удвічі ускладнює перевірку гіпотези про зв’язок між інтелектуальними та технологічними відмінностями. По-перше, навіть у дорослому віці наші когнітивні здібності перебувають під сильним впливом соціального середовища, в якому ми провели дитинство, і цей вплив не дає змоги розпізнати будь-який вплив попередніх генетичних відмінностей. По-друге, тести розумових здібностей (той-таки 1Q) здебільшого вимірюють засвоєний культурний багаж, а не чисту природжену кмітливість. Через ці безсумнівні впливи раннього середовища та засвоєного знання на результати тесту IQ зусилля психологів переконливо підтвердити декларовану генетичну неповноцінність небілих народів поки що йдуть намарне.

Моя позиція в цій суперечці витікає із тридцятитрьохрічного досвіду роботи із новоґвінейцями всередині їхніх уцілілих суспільств. Із самісінького початку роботи з ними вони вразили мене тим, що в середньому були кмітливішими, меткішими і красномовнішими та більше цікавилися оточенням і людьми, ніж пересічні європейці або американці. В деяких завданнях, які можна резонно вважати відображенням окремих аспектів функціонування мозку, як-от спроможність сформувати в голові карту незнайомої місцевості, вони значно тямущіші, ніж жителі Заходу. Звісно, новоґвінейці здебільшого гірше виконують завдання, до яких жителів Заходу готували з дитинства, а їх ні. Тому коли неграмотний новоґвінеєць із віддаленого села відвідує місто, для жителя Заходу він виглядає дурнем. Із іншого боку, я постійно відчував, яким дурнем я виглядав перед новоґвінейцями, коли просувався із ними лісовими нетрями, проявляючи свою недотепність у найдрібніших справах (як-от не збиватися із лісової стежини або створювати укриття в лісі), до яких новоґвінейців готували з дитинства, а мене — ні.

Можна легко навести дві причини, чому моє враження, що новоґвінейці більш тямущі ніж жителі Заходу, може виявитися правильним. По-перше, європейці протягом кількох тисячоліть жили у густонаселених суспільствах із централізованою владою, органами охорони порядку та судом. У таких суспільствах головною причиною смертності були інфекційні епідемічні хвороби (приміром, віспа), притаманні густонаселеним територіям; насильницька смерть від убивства траплялася відносно рідко, а війна була радше винятком, аніж правилом. Більшість європейців, яких пощадили смертоносні інфекції, також урятувалися він інших причин смертності і передали свої гени у спадок. Сьогодні більшість живонароджених немовлят переживають смертоносні хвороби і дорослими народжують дітей, незалежно від рівня своєї кмітливості та якості успадкованих генів. На відміну від них новоґвінейці жили в суспільствах із замалою кількістю людей для того, щоб там виникали й розвивалися епідемічні хвороби, притаманні густонаселеним територіям. Натомість висока смертність традиційних новоґвінейців зумовлювалася вбивствами, хронічними міжплемінними війнами, нещасними випадками та проблемами із добуванням їжі.

Кмітливі люди мають кращі шанси, ніж менш кмітливі, врятуватися від причин високої смертності в традиційних новоґвінейських суспільствах. А притаманна традиційним європейським суспільствам смертність від епідемічних захворювань майже не має нічого спільного із кмітливістю, а натомість залежить тільки від генетичної опірності, зумовленої особливостями хімічного складу тіла. Наприклад, люди із першою або третьою групою крові мають кращий імунітет від віспи, ніж люди із другою. З цього погляду природний добір, який стимулює гени кмітливості, мав би, напевне, бути безжальнішим у Новій Гвінеї, ніж у густонаселеніших суспільствах зі складною політичною організацією, де значно більше значення має природний добір за хімічним складом організму.

Крім генетичної є ще одна причина, чому новоґвінейці можуть виявитися більш тямущими, ніж жителі Заходу. Сучасні європейські й американські діти значну частину свого часу проводять, пасивно розважаючись за допомогою телевізора, радіо та фільмів. У середньостатистичній американській оселі телевізор увімкнутий сім годин на день. На відміну від них традиційні новогвінейські діти майже не мають таких можливостей для пасивних розваг, проводячи мало не весь свій безсонний час за активною діяльністю, зокрема розмовами або іграми із іншими дітьми чи дорослими. Майже всі дослідження розвитку дитини підкреслюють особливу роль стимуляції та активності в період дитинства для розумового розвитку і вказують на непоправне відставання розумового розвитку внаслідок зменшення стимуляції в дитинстві. Цей факт, вочевидь, додає негенетичний компонент до вищого пересічного рівня розумових функцій у новоґвінейців.

Отже, розумові здібності новоґвінейців на генетичному рівні, напевно, вищі, ніж у представників Заходу, і вони, безсумнівно, вищі завдяки уникненню згубних умов розвитку, в яких виростає більшість дітей в індустріалізованих суспільствах. Тому не може бути й мови про яку-небудь інтелектуальну відсталість новоґвінейців, щоб дати відповідь на питання Ялі. Ті самі два чинники — генетика й умови розвитку в дитинстві — скоріше всього відрізнятимуть не тільки новоґвінейців від жителів Заходу, а й будь-яких мис- ливців-збирачів та інших індивідів із технологічно примітивних суспільств від індивідів із технологічно передових суспільств узагалі. Таким чином, звичне расистське припущення перевертається з ніг на голову. Чому ж тоді європейці, попри генетичні та (в новочасний період) незаперечні розвиткові невигоди, здобули значно більше карго? Чому новоґвінейці лишилися технологічно примітивними, попри те, що наділені, на мою думку, вищою кмітливістю?

Генетичне пояснення — не єдина можлива відповідь на питання Ялі. Інша відповідь, популярна серед мешканців Північної Європи, виходить із припущення про гіпотетичні спонукальні ефекти холодного клімату їхньої батьківщини та гальмівні ефекти теплого, вологого, тропічного клімату для людської творчості та енергійності. Диференційований за порами року клімат високих широт, мовляв, пропонує різноманітніші виклики, ніж одноманітний упродовж року тропічний клімат. Можливо, холодний клімат вимагає від людини технологічної винахідливості як умови виживання, оскільки вона має збудувати тепле житло та виготовити теплий одяг, тоді як у тропічному кліматі можна вижити із простішим житлом та без одягу. Або ж цю тезу можна повернути інакше, дійшовши того самого висновку: довгі зими високих широт залишають людям більше часу, щоб сидіти вдома й що-не- будь винаходити.

Колись популярне, це пояснення не витримує скрупульозного розбору. Далі ми побачимо, що народи Північної Європи не зробили ніякого фундаментального внеску в євразійську цивілізацію до початку останнього тисячоліття; їм просто пощастило опинитися в географічній позиції, сприятливій для запозичення вдосконалень (скажімо, рільництва, колеса, письма й металургії), винайдених у тепліших частинах Євразії. В Новому світі холодні регіони високих широт були ще більшою глушиною. Єдине корінне американське суспільство, що винайшло письмо, виникло в Мексиці на південь від тропіку Рака, а найстаріші відомі гончарні вироби Нового світу знайдено неподалік екватора в Південній Америці. Найбільш передовим суспільством Нового світу в мистецтві, астрономії та інших галузях вважається класичне суспільство майя, котре існувало на території тропічних Юкатану і Гватемали в І тисячолітті н.е.

Третій варіант відповіді на питання Ялі робить акцент на гаданій ролі низовинних річкових долин у сухих кліматичних зонах, де високопродуктивне рільництво залежало від великомасштабних зрошувальних систем, котрі, своєю чергою, потребували централізованої бюрократії. На таке пояснення наштовхнув той неспростовний факт, що найдавніші відомі імперії та системи писемності виникли в долинах Тигру та Євфрату, що протікають у Родючому півмісяці, та долині Нілу в Єгипті. Схоже, що в інших регіонах світу системи керування водними ресурсами також супроводжувалися централізованою політичною організацією, зокрема в долині їнду, що в Південній Азії, в долинах Хуанхе та Янцзи в Китаї, на майянських низовинах Мезоаме- рики та в прибережних пустелях Перу.

Однак у ході ретельних археологічних досліджень з’ясувалося, що складні зрошувальні системи не супроводжували виникнення централізованих бюрократій, а йшли слідом за ними зі значним запізненням. Це означає, що політична централізація виникала з якихось інших причин, а потім уможливлювала зведення складних зрошувальних систем. Жоден із кардинальних процесів, які передували політичній централізації в цих самих частинах світу, не був пов’язаний із долинами річок або складними зрошувальними системами. У Родючому півмісяці, до прикладу, виробництво харчу та сільське життя зародилися на височинах і в горах, а не в низовинних долинах річок. Долина Нілу лишалася культурною глушиною десь цілих 3 тис. років після того, як виробництво харчу почало процвітати на височинах Родючого півмісяця. Зрошувальне рільництво та складні суспільства врешті-решт постали в річкових долинах південно-західної частини Сполучених Штатів, але лише після того, як багато із вдосконалень, на які спиралися ці суспільства, були перенесені із Мексики. А в річкових долинах південного сходу Австралії жили тільки племінні суспільства, які не знали рільництва.

Прибічники ще одного пояснення звертаються до переліку безпосередніх чинників, які дали європейцям змогу винищити або завоювати інші народи, виокремлюючи, зокрема, європейську вогнепальну зброю, інфекційні захворювання, стальні знаряддя та фабричні товари. Таке пояснення стало на правильний шлях, позаяк ці чинники явно були безпосередньо причетні до європейських завоювань. Однак ця гіпотеза неповна, адже вона пропонує лише найближче пояснення (першу стадію), вказуючи на безпосередні причини. Вона лише запрошує до пошуку першопричин: чому вогнепальна зброя, найзгубніші мікроби та сталь опинилися саме в європейців, а не в африканців або корінних американців?

Попри певний поступ у з’ясуванні першопричин завоювання європейцями Нового світу, Африка лишається великою загадкою. Африка — це континент, на якому пралюдина розвивалася впродовж найдовшого часу, де, напевно, виникли анатомічно сучасні люди і де місцеві хвороби, на кшталт малярії та жовтої пропасниці, вбили чимало європейських дослідників. Якщо така велика стартова перевага має хоч якесь значення, то чому ж вогнепальна зброя і сталь не з’явилися в Африці, давши змогу африканцям та їхнім мікробам завоювати Європу? І як пояснити неспроможність аборигенів Австралії вийти за межі стадії мисливства-збиральництва із кам’яними знаряддями?

Порівняння різних людських суспільств у світових масштабах порушило багато питань, які останнім часом привернули значну увагу істориків і географів. Найвідомішою зі спроб дати на них відповідь стало 12-томне «Дослідження історії» Арнольда Тойнбі. Його цікавить насамперед внутрішня динаміка 23 розвинених цивілізацій, серед яких 22 були письменними, а 19 — євразійськими. Доісторичні часи та простіші, неписьменні суспільства цікавили його менше. Проте витоки нерівності сучасного світу криються саме в глибинах доісторичного минулого. Ось чому Тойнбі не порушив питання Ялі і не наштовхнувся на те, що я назвав найзагальнішою схемою історії. Інші наявні книжки зі світової історії так само зосереджують увагу переважно на передових письменних євразійських цивілізаціях останніх п’яти тисячоліть; дуже рідко вони побіжно згадують доколумбівські цивілізації корінних американців і ще менше уваги приділяють обговоренню решти світу за винятком контактів цієї «решти» із євразійськими цивілізаціями. З часів виходу в світ праці Тойнбі загальносвітові синтези історичного розвитку потрапили у немилість більшості істориків, наляканих позірною непіддатливістю цієї проблеми.

Представники кількох інших наукових дисциплін здійснили глобальні синтези своїх предметів. Особливо корисні внески зробили екологічні географи, культурні антропологи, біологи, які досліджують одомашнення рослин і тварин, та вчені, які вивчають вплив інфекційних хвороб на історію. Ці дослідження привернули увагу до деяких аспектів загадки, але все, що вони змогли запропонувати, — лише фрагменти затребуваного широкого синтезу, якого поки що нам бракує.

Отже, зараз немає загальновизнаної відповіді на питання Ялі. З одного боку, безпосереднє пояснення не викликає сумнівів: в одних народів з’явилися вогнепальна зброя, мікроби, сталь та інші чинники, які формують політичну та економічну міць, раніше, ніж в інших; а в деяких народів ці чинники так ніколи й не виникли. З іншого боку, первинні причини — наприклад, чому бронзові знаряддя найраніше з’явилися в деяких частинах Євразії, запізно й зрідка — в Новому світі та ніколи — в австралійських аборигенів — досі невідомі.

Через відсутність вичерпної відповіді виникає велика інтелектуальна прогалина, позаяк найзагальніша схема історії лишається непоясненою. Утім, ще серйозніші побоювання викликає моральна прогалина, що також лишається незаповненою. Всім — відвертим расистам і не тільки — впадає в око самоочевидний факт, що різні народи мали неоднаковий успіх в історії. Сучасні Сполучені Штати — це створене європейцями суспільство, розміщене на землях, відібраних у корінних американців, у складі якого значну частку становлять нащадки мільйонів субсахарських чорних африканців, перевезених до Америки в статусі рабів. Натомість сучасна Європа не є суспільством, створеним субсахарськими чорними африканцями, котрі перевезли сюди мільйони корінних американців для рабської праці.

Ці два сценарії в реальності непорівнювані: сталося не так, що 51% всієї території Америки, Австралії та Африки був завойований європейцями, а 49% території Європи потрапили під владу корінних американців, австралійських аборигенів або африканців. Обриси всього сучасного світу визначаються неспівставлюваними результатами. Тому в них має бути якесь невблаганне пояснення, куди докорінніше, ніж дрібні деталі, які дали ко- му-небудь змогу виграти якусь битву або зробити якийсь винахід кілька тисяч років тому.

Здається, було б логічно припустити, що схема історії відображає природжені відмінності між самими людьми. Звісно, нас учили, що про це неввічливо говорити перед публікою. Ми знайомі із технічними дослідженнями, які нібито демонстрували вроджені відмінності, але також ми стикалися із їх спростуваннями, які вказували на технічні вади цих досліджень. З повсякденного життя ми знаємо, що деякі завойовані народи досі становлять підклас наших суспільств — через цілі сторіччя після завоювання або завезення як рабів. Нам говорять, що і ці речі слід пояснювати не якимись біологічними недоліками, а несприятливими соціальними умовами й обмеженими можливостями.

Однак нам все-таки варто поцікавитися. Ми й далі бачимо всі ці разючі, закріплені відмінності між статусами різних народів. Нас запевняють, що порізно струнке й очевидне біологічне пояснення нерівностей у світі станом на 1500 р. н. е. хибне, але не пропонують правильного пояснення. І доки ми не отримаємо переконливого, докладного, погодженого пояснення загальної схеми історії, більшість людей і далі підозрюватиме, що расистсько-біологічна версія все-таки має рацію.

Журналісти дуже часто просять авторів книжок підсумувати свій твір одним реченням. Ось це речення для моєї книжки: «Історія розвивалася по-різному у різних народів через різне довкілля, в якому вони жили, а не через біологічні відмінності між ними».

Звичайно, думка про те, що екологічна географія та біогеографія впливали на суспільний розвиток, не нова. Однак у наші дні цей погляд потрапив у неласку істориків; його вважають хибним або спрощеним, примітивізують як екологічний детермінізм і відкидають, або ж усю проблематику осягнення загальносвітових відмінностей відкладають у довгу шухляду як занадто складну. Проте географія, вочевидь, таки справляє певний вплив на історію; незрозуміло тільки, який розмах цього впливу і чи може вона пояснити загальну схему історії.

Зараз завдяки новим даним із дисциплін, які здаються віддаленими від проблем історії людства, назрів час окинути свіжим поглядом ці питання. Мова йде передусім про генетику, молекулярну біологію та біогеографію, які вивчали одомашнені рослини та їхніх дикорослих предків; про ті самі дисципліни та поведінкову екологію, які вивчали одомашнених тварин та їхніх диких предків; про молекулярну біологію людських мікробів та споріднених із ними мікробів тварин; про епідеміологію людських захворювань; про генетику людини; про лінгвістику; про археологічні дослідження на всіх континентах і значних островах; і нарешті про дослідження в галузі історії технології, письма та політичної організації.

Розмаїття цих дисциплін кидає виклик потенційним авторам книжок, які би взялися відповісти на питання Ялі. Автор такої книжки повинен мати спектр компетентності, який охоплює всі перелічені вище дисципліни, аби змогти синтезувати їхні досягнення, дотичні до питань, що його цікавлять. Так само потрібно синтезувати знання з історії та доісторичного минулого всіх континентів. Предметом його книжки буде історія, але підходу він дотримуватиметься наукового, зокрема перейнятого в історичних наук на кшталт еволюційної біології та геології. Він повинен із власного досвіду знати й розуміти цілу гаму людських суспільств — від ватаг мисливців-збирачів до суспільств космічної епохи.

Попервах здається, що такі вимоги неодмінно передбачають авторський колектив. Однак цей шлях приречений заздалегідь, позаяк суть проблеми якраз і полягає в досягненні об’єднавчого синтезу, який робить єдине авторство доконечною умовою попри всі труднощі, які ця обставина тягне за собою. Хоч-не-хоч, цей єдиний автор повинен наполегливо працювати, щоб засвоїти матеріали багатьох наукових дисциплін, і неодноразово звертатися по допомогу до багатьох колег.

Мій життєвий шлях познайомив мене із кількома з цих дисциплін ще до того, як я почув від Ялі його питання 1972 року. Моя мати — викладач і лінгвіст, а батько — лікар-спеціаліст із генетики дитячих захворювань. Наслідуючи приклад свого батька, я в школі мріяв стати лікарем. Крім того, вже в семирічному віці почав з пристрасним зацікавленням спостерігати за птахами. Тому зміна освітньої програми на останньому році бакалаврату із медицини на біологію не була якимось карколомним зиґзаґом. Разом із тим у школі та на бакалаврській програмі університету я багато вивчав мови, історію та літературу. Вже навіть після рішення здобути докторський ступінь із фізіології я мало не облишив цю науку після року навчання на магістерській програмі, щоб стати лінгвістом.

Захистивши 1961 року докторську дисертацію, я відтак спрямував свої зусилля на дослідження в двох галузях: молекулярній фізіології з одного боку та еволюційній біології і біогеографії з іншого. Неочікуваним плюсом для цієї книжки стала особливість еволюційної біології — історичної науки, котра вимушена користуватися іншими методами, ніж лабораторні науки. Заглибившись у цю дисципліну, я відчув труднощі, пов’язані із виробленням наукового підходу до історії людства. Перебуваючи між 1958 і 1962 роками в Європі в оточенні своїх європейських друзів, чиє життя брутально покалічила європейська історія XX сторіччя, я почав серйозніше задумуватися про ланцюги причин, які зумовлюють розвиток історії.

За 33 роки польових досліджень у галузі еволюційної біології я познайомився із широким спектром людських суспільств. Спеціалізуючись на еволюції птахів, я вивчав їх у Південній Америці, Південній Африці, Індонезії, Австралії, а найдовше — на Новій Гвінеї. Живучи в оточенні корінних народів цих місць, я стикався із багатьма технологічно примітивними людськими суспільствами — від мисливців-збирачів до племен рільників і рибальських народів, які донедавна користувалися винятково кам’яним знаряддям. Таким чином, те, що більшість освічених людей вважають курйозними способами життя із доісторичного минулого, стало найяскравішою частиною мого життєвого досвіду. Так, Нова Гвінея, попри її крихітність порівняно зі всією земною сушею, слугує домівкою для непропорційно великої частки людського розмаїття: із сумарної кількості 6 тис. наявних у сучасному світі мов, 1 тис. побутує лише на Новій Гвінеї. Поки я вивчав новогвінейських птахів, у мене наново загорівся інтерес до мов, зокрема через потребу з’ясувати місцеві назви різних видів птахів на майже сотні тамтешніх мов.

Усі ці зацікавлення спонукали мене написати книжку «Третій шимпанзе», котра у легкому, необтяженому технічними деталями стилі розповідає про еволюцію людини. В чотирнадцятому розділі під назвою «Випадкові завойовники» я намагався витлумачити результат зустрічі європейців і корінних американців. Здавши книжку до друку, я згодом збагнув, що перебіг інших сучасних і доісторичних зустрічей між народами порушував аналогічні питання. І тоді я усвідомив, що питання, над яким я бився у тому чотирнадцятому розділі, було по суті тим самим, що й запитання, яке мені 1972 року задав Ялі, але перенесеним на іншу частину світу. І тепер, нарешті, спираючись на допомогу великої когорти друзів, я спробую задовольнити допитливість Ялі, а разом із тим і свою.

Розділи цієї книжки поділені на чотири частини. Перша з них під заголовком «Від Едему до Кахамарки» містить три розділи. У розділі 1 ми швидким поглядом окинемо еволюцію та історію людини від моменту нашого відгалуження від людиноподібних мавп десь 7 млн років тому до кінця останнього зледеніння близько 13 тис. років тому. Ми простежимо розселення предків сучасної людини із нашої колиски в Африці на інші континенти, аби зрозуміти стан світу напередодні подій, які часто підсумовують терміном «постання цивілізації». Ми з’ясуємо, що люди деяких континентів отримали стартові переваги в розвитку над мешканцями інших континентів.

У розділі 2 ми підготуємося до вивчення впливу довкілля континентів на історію останніх 13 тис. років, стисло розглянувши впливи довкілля островів на історію в менших часових і просторових рамках. Коли пращури полінезійців почали розселятися Океанією близько 3200 років тому, їм на шляху траплялися дуже різні за своїм довкіллям острови. Протягом кількох тисячоліть єдине праполінезійське суспільство розповзлося на всі ці розмаїті острови, подробившись на цілу палітру різноманітних дочірніх суспільств від племен мисливців-збирачів до протоімперій. Це розсіяння може правити за модель затяжнішого, великомасштабнішого і гірше зрозумілого розсіяння суспільств на різних континентах після завершення останнього зледеніння, коли вони урізноманітнилися від племен мисливців-збирачів до імперій.

Розділ 3 знайомить нас із зіткненнями між народами різних континентів, подаючи в описі очевидців одну із найдраматичніших зустрічей такого роду в історії: захоплення в полон останнього незалежного імператора інків Атауальпи на очах у всього його війська невеликим загоном іспанських конкістадорів під орудою Франсиско Пісарро поблизу перуанського містечка Кахамарка. Тут ми зможемо з’ясувати низку безпосередніх чинників, які дали змогу Пісарро полонити Атауальпу і які потім зіграли важливу роль у завоюванні європейцями інших корінних американських суспільств. До цих чинників належали іспанські мікроби, коні, писемність, політична організація і технологія (зокрема, кораблі та зброя). З’ясування безпосередніх причин — доволі легке завдання; набагато важче буде розкрити первинні причини, які породили їх і задали контури кінцевого результату, не дозволивши здійснитися протилежному сценарію — прибуттю Атауальпи до Мадрида й захопленню ним у полон короля Іспанії Карла І.

Друга частина книжки під назвою «Виникнення та поширення виробництва харчу» складається з розділів 4—10 і присвячена, на мою думку, комбінації найважливіших першопричин. У розділі 4 я розгляну, як харчове виробництво — тобто вирощування їжі методами рільництва або скотарства замість її присвоєння від природи шляхом полювання і збирання — врешті-решт привело до безпосередніх чинників, які вможливили тріумф Пісарро. Однак виникнення виробництва харчу не було рівномірним по всьому світу, зокрема в розділі 5 ми переконаємося, що народи одних частин світу самостійно розвинули його, тоді як деякі інші перейняли його з цих самостійних осередків ще в доісторичні часи, а ще інші ні самі не розвинули, ані запозичили його в доісторичному минулому, лишившись мисливцями-збирачами аж до наших днів. У розділі 6 розглянемо численні чинники, які в деяких місцях спонукали людей переходити від мисливсько-збиральницького способу життя до харчового виробництва, поки в інших регіонах стан справ залишався незмінним.

У розділах 7,8 і 9 я покажу, як перші рільники і скотарі, не маючи найменшого уявлення про масштаби наслідків своїх учинків, в процесі одомашнення перетворили дикі рослини на культурні, а диких тварин — на свійських. Географічні відмінності в придатних до одомашнення локальних комплектах диких рослин і тварин значною мірою пояснять, чому лише кілька регіонів стали незалежними осередками винайдення харчового виробництва, а також чому воно в одних місцях виникло раніше, ніж в інших. Із цих нечисленних осередків зародження харчове виробництво значно швидше поширюватиметься на одні регіони, ніж на інші. Вирішальним чинником цієї різниці темпів поширення виявиться орієнтація головних осей континентів: переважно із заходу на схід у випадку Євразії та переважно із півночі на південь у випадку Америки й Африки (розділ 10).

Отже, розділ 3 окреслює безпосередні чинники, які стояли за європейським завоюванням суспільств корінних американців, а розділ 4 відстежує, як ці чинники витікали із першопричин виникнення харчового виробництва. У третій частині книжки («Від харчу до рушниць, мікробів і сталі», розділи 11—14) я детальніше простежу зв’язок між первинними і безпосередніми причинами, розпочавши з еволюції мікробів, притаманних місцям щільного скупчення людей (розділ 11). Значно більше корінних американців та інших неєвразійців полягли від євразійських мікробів, ніж від євразійської вогнепальної або холодної зброї. Натомість на європейських завойовників у Новому світі майже зовсім не чекали будь-які серйозні смертоносні мікроби. Чому ж обмін бацилами був настільки нерівним? Прояснять це питання результати нещодавніх досліджень у галузі молекулярної біології, які пов’яжуть мікроби із постанням харчового виробництва, котре в Євразії було куди розвиненішим, ніж в Америці.

Паралельно з цим інший причинний ланцюг вів від виробництва харчу до писемності — мабуть, найважливішого окремо взятого винаходу за останні кілька тисяч років (розділ 12). Писемність виникала з нуля лише кілька разів протягом історії людства — в тих самих місцях, що були найдавнішими колисками харчового виробництва у своїх відповідних регіонах. Усі інші суспільства ставали писемними завдяки дифузії систем письма або ідеї письма із одного з цих початкових осередків. Тому досліднику світової історії феномен письма особливо допоможе у вивченні ще однієї важливої комбінації причин: впливу географії на легкість поширення ідей та винаходів.

Те, що стосується письма, можна екстраполювати й на технологію (розділ 13). Тут кардинальне питання полягає в тому, чи так уже сильно технологічне новаторство залежить від рідкісного генія-винахідника або від поєднання багатьох унікальних культурних чинників, що аж унеможливлює виділення загальносвітових закономірностей? Далі ми переконаємося, що насправді з’ясовується парадоксальна річ: велика кількість культурних чинників спрощує, а не ускладнює розуміння загальносвітових закономірностей розвитку технології. Даючи змогу рільникам створювати надлишки їжі, харчове виробництво дозволяло їм утримувати повноцінних ремісни- ків-спеціалістів, котрі не займалися вирощуванням їжі для себе, а розвивали технології.

Крім писарів і винахідників, виробництво харчу дало змогу рільникам утримувати ще й політиків (розділ 14). Рухливі ватаги мисливців-збирачів завжди відносно егалітарні, а їхнє політичне життя обмежується територією самої ватаги та її перемінливими союзами із сусідніми ватагами. Однак із виникненням щільних, осілих поселень виробників харчу з’явилися також вожді, королі та бюрократи. Бюрократія була незамінною не лише для керування великими й густонаселеними регіонами, а й для утримання постійних армій, відрядження дослідницьких флотилій та організації завойовницьких воєн.

Четверта частина («Навколо світу за п’ять розділів», розділи 15—19) прикладає уроки, засвоєні в другій та третій частинах, до кожного континенту та деяких найважливіших островів. Зокрема, у розділі 15 буде розглянуто історію Австралії та сусіднього острова Нова Гвінея, які колись були сполучені в єдиний материк. Випадок Австралії — домівки для багатьох людських суспільств, які досі послуговуються найпростішими технологіями, і єдиного континенту, на якому харчове виробництво так і не з’явилося незалежно від інших центрів, — пропонує критичний тест для теорії про міжконтинентальні відмінності людських суспільств.

Розділи 16 і 17 уміщують процеси, що розгорталися в Австралії та на Новій Гвінеї, у ширший контекст усього регіону, який охоплює Східну Азію та Океанію. Виникнення харчового виробництва в Китаї породило кілька великих доісторичних рухів людських мас, культурних ознак або того й того. Один із таких рухів відбувався у самому Китаї і покликав до життя політичний і культурний феномен Китаю, яким ми його знаємо сьогодні. Інший спричинив заміщення на майже всій території Південно-Східної Азії тубільних мисливців-збирачів рільниками південнокитайського походження. Ще інший рух — австронезійська експансія — здійснив таке саме заміщення тубільних мисливців-збирачів Філіппін та Індонезії і сягнув найвідцаленіших островів Полінезії, але оминув на своєму шляху Австралію та Нову Гвінею. Для дослідника світової історії всі ці зіткнення між східноазійськими та тихоокеанськими народами мають подвійне значення: в результаті виникли країни, в яких мешкає третина населення сучасного світу і в яких концентрується дедалі більше економічної могутності; крім того, вони слугують надзвичайно чіткими моделями для розуміння історій народів інших частин світу.

Розділ 18 повертається до проблеми, окресленої в розділі 3, — зіткнення європейських і корінних американських народів. Резюме останніх 13 тис. років історії Нового світу та Західної Європи показує, що європейське завоювання Америки було всього-на-всього кульмінацією двох довгих і головним чином незалежних історичних траєкторій. Різниця між цими траєкторіями була зумовлена міжконтинентальними відмінностями у наявності придатних до одомашнення рослин і тварин, існуванні мікробів, часі заселення, орієнтації континентальних осей і екологічних перепонах.

Нарешті, історія Субсахарської Африки (розділ 19) демонструє разючі подібності і не менш разючі відмінності від історії Нового світу. Ті самі чинники, які задали характер зустрічі європейців із корінними американцями, визначили особливості зустрічей перших із африканцями. Але Африка також відрізнялася від Америки за всіма цими чинниками, через що в результаті європейського завоювання у Субсахарській Африці не відбулося широкомасштабного або довгочасного оселення європейців, за винятком далекого півдня. Набагато тривкіше значення мав широкомасштабний демографічний зсув у самій Африці — експансія банту. Виявляється, вона була приведена в рух багатьма з-поміж тих самих причин, які проявилися під Ка- хамаркою, у Східній Азії, на тихоокеанських островах, в Австралії та на Новій Гвінеї.

Я не плекаю марних надій, що ці розділи зможуть успішно пояснити історію всіх континентів за минулі 13 тис. років. Таке завдання, ясна річ, не можна виконати в одній книжці, навіть розуміючи відповіді на всі питання, чим ми, на жаль, не можемо похвалитися. Ця книжка, в кращому разі, вкаже на кілька комбінацій екологічних чинників, які, на моє переконання, значною мірою відповідають на питання Ялі. Визнання ролі цих чинників дозволить окреслити непояснений залишок, розуміння якого стане завданням на майбутнє.

Епілог книжки під заголовком «Майбутнє історії людства як науки» представить деякі фрагменти цього залишку, як-от проблему відмінностей між різними частинами Євразії, роль культурних чинників, не пов’язаних із довкіллям, і роль особистостей в історії. Мабуть, найбільша із нерозв’язаних проблем — це утвердження історії людства як історичної науки нарівні з еволюційною біологією, геологією та кліматологією. Вивчення історії людства обходиться не без значних труднощів, але ж ці загальновизнані історичні науки також стикалися із деякими тими самими викликами. Тож методи, розроблені в рамках цих дисциплін, можуть виявитися корисними і в царині історії людства.

Маю надію, що я вже переконав вас, читачі, що історія — це не «один клятий факт слідом за іншим», як сказав один цинік. У ній справді є загальні схеми, з’ясування яких не тільки захопливе, а й плідне.

Частина I

ВІД ЕДЕМУ ДО КАХАМАРКИ

РОЗДІЛ 1

Назад до точки відліку

ідхожа точка відліку для порівняння історичного розвитку різних континентів лежить десь на 11000 році до н. е.1 Ця дата приблизно збігається із появою сіл у кількох частинах світу, першим безсумнівним заселенням Америки, кінцем плейстоценової епохи та останнього зледеніння і початком того, що геологи називають голоценом, або сучасною геологічною епохою. В межах кількох тисяч років від цієї дати принаймні в одній частині світу почалося одомашнення рослин і тварин. Чи мали на той момент народи одних континентів завчасний старт або явні переваги над народами інших континентів?

Якщо так, то, може, така стартова перевага, нарощена за останні 13 тис. років, дасть відповідь на питання Ялі. Щоб перевірити таку можливість, у цьому розділі ми швидким поглядом окинемо історію людства на всіх континентах упродовж мільйонів років від нашого виникнення як виду до приблизно 13 тис. років тому. Весь цей період ми узагальнимо на менш ніж двадцяти сторінках, тому я неминуче промину всілякі деталі, а натомість зосереджуся лише на тому, що видається мені найбільш дотичними до теми цієї книжки закономірностями.

Нашими найближчими нині живими біологічними родичами є три види людиноподібних мавп: горила, звичайний та карликовий шимпанзе (також відомий під назвою бонобо). Обмеження ареалу їхнього поширення Африкою, а також велика кількість викопних решток свідчать, що пралюдина пройшла перші стадії своєї еволюції також на цьому континенті. Історія людини відокремилася від історії тваринного світу десь 7 млн років тому (оцінки варіюються від 5 до 9 млн років тому) в Африці. Десь у той час популяція африканських людиноподібних мавп розпалася на кілька популяцій, із яких одна розвинулася в сучасних горил, друга — в два види сучасних шимпанзе, а третя дала початок людям. Горили, вочевидь, відщепилися від спільної еволюції трохи раніше, ніж відбулося розщеплення ліній шимпанзе та людини одна від одної.

Викопні рештки свідчать, що еволюційна гілка, із якої постала людина, фактично досягла прямоходіння близько 4 млн років тому, після чого близько 2,5 млн років тому почалося зростання розміру тіла та відносного розміру мозку. Ці пралюди відомі загалу як Australopithecus africanus¹, Homo habilis² ³ та Homo erectus⁴, які, напевно, поставали один із одного саме в наведеній послідовності. Попри те, що Homo erectus — стадія еволюції, досягнута близько 1,7 млн років тому — наблизилася до нас, сучасних людей, за розміром тіла, розмір її мозку був більш ніж удвічі менший від нашого. Кам’яні знаряддя поширилися близько 2,5 млн років тому, але це були найгрубіші відшаровані або відщеплені камені. За зоологічними особливостями Ното erectus були більше ніж людиноподібними мавпами, але менше ніж людьми.

Вся історія людства впродовж перших 5 або 6 млн років після нашого виникнення близько 7 млн років тому обмежувалася теренами Африки. Першим пращуром людини, який вийшов за межі Африки, була Homo erectus, про що свідчать викопні рештки, знайдені на острові Ява в Південно-Східній Азії і традиційно відомі під назвою «яванська людина» (див. мал. 1.1). Рештки найдавнішої яванської людини зазвичай датували десь одним мільйоном років тому. Однак останнім часом наводилися аргументи, що їх насправді слід віднести до 1,8 млн років тому. (Власне кажучи, назва Ното erectus стосується саме яванських викопних решток, а африканські викопні рештки, які класифікують як Homo erectus, заслуговують на іншу назву.) На сьогодні найдавніші незаперечні докази присутності людей у Європі походять десь із періоду півмільйона років тому, хоча є аргументи і на користь давнішої дати. Не важко здогадатися, що колонізація Азії також уможливила одночасну колонізацію Європи, оскільки Євразія — це єдиний масив суші, не почленований значними перепонами.

Ця ситуація ілюструє проблему, яка ще не раз зринатиме на подальших сторінках цієї книжки. Якщо якийсь учений знаходить «найдавніший X» — хай цим X є найдавніші викопні рештки людини в Європі, найдавніші докази одомашнення кукурудзи у Мексиці або щось інше найдавніше, виявлене деінде, — ця сенсація спонукає інших науковців перевершити її, знайшовши докази ще давнішого існування цих речей. У дійсності ж має бути справді «найдавніший X», а всі інші претензії на більшу давність помилкові. Однак, як ми згодом переконаємося, майже кожен X щороку стикається із новими відкриттями і заявами про його нібито ще давніший аналог разом зі спростуваннями деяких або всіх заяв попередніх років, які пропонували свій найдавніший X.

понад 20 тис. р. до н. е,

понад 500 тис, р.тому

понад 40 тис. р до н. е. .

Малюнок 1. /. Розселення людини по світу

Десь із півмільйона років тому людські викопні рештки відокремилися від скелетів давнішої Homo erectus завдяки своєму більшому, круглішому і менш кутастому черепові. Африканські та європейські черепи півмільйона років тому вже достатньо нагадували наші, щоб учені їх зарахували до нашого виду — Homo sapiens, — а не до Homo erectus. Це розрізнення довільне, позаяк Homo sapiens еволюціонувала із Homo erectus. Однак ранній представник виду Homo sapiens все ще відрізнявся від нас окремими деталями свого скелета та значно меншим мозком, а також сильно відрізнявся своїми артефактами та поведінкою. Сучасні народи, які користуються кам’яними

знаряддями праці, скажімо, прабатьки Ялі, зневажливо б охарактеризували кам’яні знаряддя того часу як надзвичайно грубі. Лише опанування вогнем було єдиним вагомим додатком до культурного репертуару наших пращурів, яке з певністю можемо віднести до періоду півмільйона років тому.

Від ранніх Homo sapiens до нас не дійшло нічого, окрім решток їхніх скелетів та грубих кам’яних знарядь — ані слідів їхнього мистецтва, ані знарядь із кістки. На той час люди ще не дісталися Австралії, бо її заселення вимагало винайдення човнів, щоб потрапити до неї із Південно-Східної Азії. Не було тоді людей і в Америці, позаяк проникнення на цей материк вимагало заселення найближчої до нього частини Євразії (Сибіру), а також, мабуть, навичок із виготовлення човнів. (Сучасна мілка Беринґова протока, котра розділяє Аляску і Сибір, неодноразово перетворювалася із протоки на широкий міжконтинентальний суходільний міст і навпаки — залежно від спадання або підйому рівня моря під час зледенінь.) Проте виготовлення човнів і виживання у холодному сибірському кліматі значно перевершувало можливості ранніх Homo sapiens.

Півмільйона років тому людські популяції Африки та Західної Євразії почали відхилятися в розвитку одна від одної та від східноазійських популяцій за деталями свого скелету. Людське населення Європи та Західної Азії між 130 тис. і 40 тис. років тому, відоме за великою кількістю знайдених скелетів, називають «неандертальцями» й інколи класифікують як окремий вид — Homo neanderthalensis. Хоча неандертальців у численних мультфільмах зображують як мавпоподібних тварюк, які мешкають у печерах, насправді їхній мозок був навіть трішки більший, ніж у нас. Вони також стали першими людьми, котрі лишили після себе неспростовні докази поховання мерців і догляду за хворими. Одначе їхні кам’яні знаряддя були грубими порівняно зі шліфованими кам’яними сокирами сучасних новоґвінейців і зазвичай не мали стандартизованих форм, кожна з яких призначалася для легко впізнаваної функції.

Ті кілька скелетних решток африканської людини, сучасної неандертальцю, які дійшли до нас, більше скидаються на наші сучасні скелети, ніж на кістяки неандертальців. Ще менше знайдено скелетних решток людини зі Східної Азії цього періоду, які, схоже, відрізняються як від африканських, так і від неандертальських. Із речей, які можуть прояснити тогочасний спосіб життя, найкраще збереглися кам’яні артефакти та кістки здобичі, нагромаджені на місцях південноафриканських стоянок. Хоча скелети африканців, які жили 100 тис. років тому, були сучаснішими, ніж кістяки їхніх неандертальських сучасників, вони виготовляли фактично такі самі грубі кам’яні нестандартизовані знаряддя, що й неандертальці. Від них не лишилося слідів мистецтва. Судячи з кісток впольованої здобичі, вони не вражали своїми мисливськими вміннями, полюючи переважно на тварин, яких легко вбити і які зовсім не загрожували життю мисливців. Вони ще не ризикували забивати буйволів, кабанів та іншу небезпечну здобич. Не вміли вони навіть ловити рибу: на їхніх прибережних стоянках не знайдено ні кісток риби, ні рибальських гачків. Як і їхніх сучасників-неандертальців, їх ще не можна вважати повністю сучасними людьми.

Історія людства нарешті розпочалася близько 50 тис. років тому — в період, який я назвав нашим Великим Стрибком Уперед. Найдавніші неспростовні сліди цього стрибка походять зі східноафриканських стоянок, де археологи знайшли стандартизовані кам’яні знаряддя та найдавніші збережені прикраси (намистини зі шкаралупи страусового яйця). Аналогічні речі невдовзі зринають на Близькому Сході та в Південно-Східній Європі, і потім (близько 40 тис. років тому) — в Південно-Західній Європі, де було знайдено велику кількість артефактів поблизу цілковито сучасних людських скелетів, носіїв яких називають кроманьйонцями. Після цього часового переділу купи сміття поблизу археологічних стоянок різко стають цікавішими за своїм умістом, не лишаючи сумніву, що тут ми вже маємо справу із біологічно й поведінково сучасними людьми.

У смітті, полишеному кроманьйонцями, було знайдено не тільки кам’яні знаряддя, а й вироби із кістки, надзвичайну податливість якої до надання форми (наприклад, рибальського гачка) не спромоглися відкрити попередні люди. Знаряддя, що виготовлялися в різноманітних і спеціалізованих формах, виглядали настільки по-сучасному, що їхні функції як голки, шила, різця тощо не викликають у нас сумнівів. Окрім суцільних знарядь, якими були, до прикладу, скребла, з’явилися також складені знаряддя. Із однозначно розпізнаної складеної зброї на кроманьйонських стоянках слід згадати гарпуни, списометалки, а згодом лук і стріли — предтеч рушниць та іншої сучасної складеної зброї. Ці ефективні засоби вбивства із безпечної відстані давали змогу полювати на таку небезпечну дичину, як носороги та слони, а винайдення ниток для неводу, волосіні та сильця додало до людського раціону рибу та птахів. Залишки осель і шитого одягу свідчать про значне зростання здатності виживати в холодному кліматі, а рештки прикрас і дбайливо похованих скелетів вказують на революційні зрушення в естетичній та духовній сферах.

Серед усіх збережених продуктів діяльності кроманьйонців найвідоміші їхні твори мистецтва: розкішний печерний живопис, статуетки і музичні інструменти, якими ми захоплюємося й досі. Будь-яка людина, побачивши на власні очі намальованих у натуральну величину биків і коней у печері Ласко на південному заході Франції і відчувши приголомшення від цих зображень, негайно визнає, що душа їхніх творців була, вочевидь, не менш сучасною, ніж їхні скелети.

Очевидно, що між 100 тис. і 50 тис. років тому відбулася якась вагома зміна в здібностях наших предків. Цей Великий Стрибок Уперед порушує два великі нерозв’язані питання: якою була його початкова причина і де він відбувся. Щодо його причини я в книжці «Третій шимпанзе» звертав увагу на вдосконалення гортані, а отже, виникнення анатомічної основи для сучасного мовлення, від якого надзвичайно сильно залежить функціонування людської творчості. Інші дослідники припускали, що десь у той час відбулася зміна в організації мозку без модифікації його розміру, котра вможливила сучасну мову.

З приводу місцеположення Великого Стрибка Вперед цікаво те, чи відбувся він лише в одному географічному місці, в одній групі людей, тим самим давши їм змогу розселитися і замінити попереднє людське населення інших частин світу? Чи, можливо, він паралельно стався в різних регіонах, а отже, сьогоденне населення цих регіонів походить від людей, які жили там до Стрибка? Вважається, що сучасні на вигляд викопні черепи із Африки, датовані періодом близько 100 тис. років тому, підтверджують перший погляд — що Стрибок відбувся конкретно в Африці. Молекулярні дослідження (так званої мітохондріальної ДНК) спершу також трактувалися як підтвердження африканського походження сучасних людей, але зараз таке розуміння їх результатів поставлено під сумнів. З іншого боку, деякі фізичні антропологи добачають у черепах людей, які населяли Китай та Індонезію сотні тисяч років тому, риси, котрі досі можна виявити у сучасних китайців та австралійських аборигенів відповідно. Якщо їхні висновки підтвердяться, вони зміцнять гіпотезу про паралельну еволюцію та зародження сучасних людей у різних регіонах на противагу припущенню про їхнє походження із одного-єдиного Едемського саду. Проблема лишається нерозв’язаною.

Докази на користь одного осередку появи сучасних людей, їхнього розселення звідти і заміщення ними інших різновидів людини мають найміцнішу основу в Європі. Близько 40 тис. років тому до Європи прибули кроманьйонці із їхніми сучасними скелетами, кращою зброєю та іншими передовими культурними рисами. І вже через кілька тисяч років там не лишилося жодного неандертальця, котрі впродовж сотень тисяч років були єдиними мешканцями цього континенту. Така послідовність подій наполегливо підказує, що кроманьйонці в певний спосіб скористалися своєю розвиненішою технологією та мовними вміннями або мозком, щоб заразити, винищити або витіснити неандертальців, майже не лишивши переконливих слідів схрещення із ними.

Великий Стрибок Уперед збігся в часі із першим доведеним значним розширенням географічного ареалу людини після колонізації Євразії. В ході цього розширення було заселено Австралію та Нову Гвінею, які тоді входили до складу одного материка. Чимало датованих радіовуглецевим методом стоянок засвідчують людську присутність в Австралії/Новій Гвінеї між 40 тис. і ЗО тис. років тому (до цього слід додати кілька менш переконливих гіпотез давнішого заселення). Невдовзі після початкового прибуття люди заселили весь континент, пристосувавшись до всього різноманіття його екологічних зон — від дощового тропічного лісу та новогвінейських верхогір’їв до посушливого центру Австралії та її вологого південно-східного регіону.

Під час зледенінь льодовики тримали в собі таку велику масу океанської води, що рівень моря у світі впав більше ніж на 100 метрів нижче сучасного. Як наслідок, теперішні мілкі моря, які розділяють Азію та індонезійські острови Суматра, Калімантан, Ява та Балі, перетворилися на сушу. (Те саме сталося із мілкими протоками, як-от Беринґова та Ла-Манш.) Крайня точка Південно-Східної Азії тоді лежала на 1100 кілометрів південніше її теперішнього розташування. Однак центральні індонезійські острови між Балі та Австралією були оточені й відокремлені від материка глибоководними протоками. Навіть у той час люди мусили перетнути щонайменше вісім проток, найбільша з яких досягала у ширину принаймні 80 кілометрів, щоб дістатися із Азії до Австралії/Нової Гвінеї. Ці протоки розділяли здебільшого острови, які було видно один із одного, але Австралія лежала поза видноколом навіть із найближчих індонезійських островів Танімбар і острова Тимор. Тож заселення Австралії/Нової Гвінеї важливе ще й тим, що вимагало човнів, а отже, слугує поки що найдавнішим доказом їхнього використання в історії. Ще цілих ЗО тис. років не буде переконливих доказів використання човнів деінде в світі, аж доки близько 13 тис. років тому вони не з’являться в Середземномор’ї.

Спершу археологи дотримувалися думки про випадкову колонізацію Австралії/Нової Гвінеї кількома особами, чий пліт винесло у відкрите море, коли вони ловили рибу в прибережних водах якогось індонезійського острова. Припускався навіть крайній сценарій, за яким першим поселенцем могла бути одна-єдина молода вагітна жінка, яка носила під серцем дитя чоловічої статі. Проте прибічників теорії щасливого випадку спантеличило нещодавнє відкриття, згідно з яким інші острови на схід від Нової Гвінеї було колонізовано десь понад 35 тис. років тому — невдовзі після залюднення самої Нової Гвінеї. Маються на увазі острови Нова Британія і Нова Ірландія в архіпелазі Бісмарка та острів Бука в Соломоновому архіпелазі. Острів Бука невидимий із найближчого острова на захід від нього, а дістатися до нього

можна, лише перетнувши водну перешкоду шириною близько 160 кілометрів. Отже, перші австралійці та новоґвінейці, напевно, вміли цілеспрямовано досягати видимих островів і користувалися човнами достатньо часто, щоб кілька разів бодай ненавмисно колонізувати навіть віддалені острови, невидимі на обрії з іншої суші.

Залюднення Австралії/Нової Гвінеї, здається, пов’язане зі ще одним великим почином, окрім першого використання човнів і першого розширення ареалу з часів виходу в Євразію: першим масовим винищенням людьми великих за розміром видів тварин. У наші дні ми сприймаємо Африку як єдиний у світі континент великих ссавців, але чимало їх населяло й Євразію (хоч і не в таких значних кількостях, як савану Серенґеті), зокрема азійські носороги, слони і тигри та європейські лосі, ведмеді та (аж до класичних часів) леви. В Австралії/Новій Гвінеї сьогодні так само немає великих тварин, та й взагалі тварин, більших за 50-кілограмового кенгуру. Проте на цьому материку колись також був свій набір великих тварин, як-от гігантські кенгуру, схожі на носорогів дипротодони⁵, які досягали розміру корови, та сумчасті «леопарди». Крім того, раніше в Австралії мешкати 200-кілограмові страусоподібні нелетючі птахи, а також надзвичайно великі плазуни, скажімо, однотонна ящірка, гігантський пітон і наземний крокодил.

Усі австралійські/новоґвінейські велетні (так звана мегафауна) зникли після появи там людини. Хоч суперечки навколо точного датування їхнього вимирання не вщухають, кілька ретельно розкопаних австралійських археологічних стоянок, залюднених упродовж десятків тисяч років, містять дивовижно велику кількість тваринних кісток, однак жодних ознак вимерлих велетнів за останні 35 тис. років. Отож, мегафауна, вочевидь, вимерла невдовзі після прибуття людей до Австралії.

Майже одночасне зникнення значної кількості великих біологічних видів порушує очевидне питання: що її спричинило? Відповідь на нього не менш очевидна: їх вигубили або усунули в непрямий спосіб перші прибулі туди люди. Пригадайте, що австралійські/новоґвінейські тварини впродовж мільйонів років еволюціонували за відсутності людей-мисливців. Нам також добре відомо, що ґалапаґоські й антарктичні птахи та ссавці, які так само еволюціонували за відсутності людей, непоправно ручні до сьогодні. їх би швидко винищили, якби захисники довкілля не вжили негайних заходів. На інших нещодавно відкритих островах, де не було настільки швидко вжито природоохоронних заходів, повне винищення таки відбувалося: одна з таких жертв, маврикійський дронт⁶, став символом винищення видів. Нам також відомо, що на кожному з добре вивчених океанських островів, які були колонізовані в доісторичні часи, поява людини призводила до спалаху вимирань, в результаті яких зникли новозеландські моа, велетенські мадагаскарські лемури та великі гавайські нелетючі гуси. Доісторичні люди, напевно, наближалися до безпечних моа та велетенських лемурів і вбивали їх так само, як новочасні люди наближалися до безтурботних дронтів та острівних тюленів, щоб теж їх уполювати.

Знаючи ці факти, можна припустити, що тварин-велетнів Австралії і Нової Гвінеї спіткала та сама доля близько 40 тис. років тому. Натомість більшість великих ссавців Африки дожила до наших часів завдяки тому, що вони еволюціонували разом із пралюдьми впродовж сотень тисяч або мільйонів років. Тож поки покращувалися попервах недолугі мисливські вміння наших пращурів, ці тварини мали достатньо часу, щоб у них розвинувся страх перед людьми. Дронтам, моа і, напевно, велетням Австралії/Нової Гвінеї не поталанило через те, що вони зненацька, без бодай якого-небудь еволюційного підготування пережили вторгнення сучасних людей, котрі вже володіли повноцінними мисливськими вміннями.

Однак гіпотезу масового винищення, як її називають, у випадку Австралії/Нової Гвінеї не оминула критика. Критики вказують, що досі не було знайдено кісток вимерлих австралійських/новоґвінейських гігантів із переконливими доказами смерті від рук людини або хоча б доказами, що вони співіснували з людьми. Прибічники гіпотези про масове вигублення відповідають: навряд чи можна сподіватися на виявлення місць забиття, якщо винищення відбулося дуже швидко і давно, наприклад, упродовж кількох тисячоліть близько 40 тис. років тому. Критики висувають у відповідь на це пояснення контртеорію: тварини-велетні, найпевніше, стали жертвою зміни клімату, скажімо, сильної посухи на й без того вже посушливому Австралійському континенті. Дебати навколо цього питання тривають.

Особисто я не можу збагнути, чому б це австралійські тварини-велетні, переживши безліч посух упродовж десятків мільйонів років австралійської історії, раптово всі вирішили перемерти майже одночасно — точнісінько і зовсім випадково під час першої появи людей на їхньому континенті. Ба більше, тварини-велетні вимерли не лише в посушливій центральній Австралії, а й у вкрай вогких Новій Гвінеї та південно-східній Австралії. Вони вимерли в абсолютно всюди без винятку — від пустель до прохолодного дощового лісу та тропічного дощового лісу. Тому мені видається найправдопо- дібнішим, що тварин-велетнів таки винищили люди, — як у безпосередній спосіб (забиття заради їжі), так і опосередковано (внаслідок зміни довкілля людиною). Втім, хоч би яка з цих гіпотез підтвердилася, зникнення всіх великих тварин Австралії/Нової Гвінеї — нехай від масового винищення або кліматичної зміни — мало вагомі наслідки для подальшої історії людини, до чого ми ще повернемося на подальших сторінках. Через ці вимирання з лиця Землі було стерто всіх великих диких тварин, котрі за інших умов могли би стати кандидатами на одомашнення, а відтак корінні австралійці та новоґвінейці лишилися без жодної місцевої свійської тварини.

Отже, колонізація Австралії/Нової Гвінеї відбулася не раніше Великого Стрибка Вперед. Невдовзі по тому відбулося наступне розширення ареалу людини, коли людство проникло в найхолодніші частини Євразії. Попри те, що неандертальці жили в часи зледеніння і призвичаїлися до холоду, вони проникли на північ не далі північної Німеччини та Києва. І не дивно, адже їм явно бракувало голок, шитого одягу, теплих осель та інших технологій, важливих для виживання в найхолоднішому кліматі. Анатомічно сучасні люди, котрі володіли такими технологіями, проникли до Сибіру близько 20 тис. років тому (є і звичні неперевірені твердження про давніше заселення). Можливо, саме цією хвилею розселення можна пояснити зникнення євразійських волохатих мамонтів⁷ та волохатих носорогів⁸.

Розселившись у Австралії/Новій Гвінеї, люди замешкували вже три із п’яти придатних до життя континентів. (У цій книжці я вважатиму Євразію одним континентом і не враховуватиму Антарктиду, позаяк люди досягли її лише в XIX столітті і вона ніколи не мала самодостатнього людського населення.) Після цього лишалися тільки два континенти — Північна та Південна Америка. їх, зрозуміла річ, заселили останніми, адже щоб дістатися до них зі Старого світу, потрібні або човни (доказів існування яких немає навіть у випадку Індонезії раніше 40 тис. років тому, а у випадку Європи — набагато довше), щоб перетнути океан, або заселення Сибіру (який лишався безлюдним десь до 20 тис. років тому), щоб скористатися Беринґовим суходільним мостом.

Однак досі не з’ясовано, коли саме між 14 і 35 тис. років тому Америку було вперше колонізовано. Найдавніші незаперечні сліди перебування людини в Америці — це стоянки на Алясці, датовані десь 12 000 р. до н. е., після появи яких настає період масового поширення стоянок у Сполучених Штатах на південь від кордону з Канадою та в Мексиці протягом останніх сторіч перед 11 000 р. до н. е. Ці останні називають стоянками типу Кловіс — за назвою взірцевої стоянки неподалік м. Кловіс (штат Нью-Мексико), де було вперше виокремлено притаманні цій культурі великі кам’яні наконечники списів.

Сьогодні відомі сотні стоянок типу Кловіс, які вкривають територію всіх 48 «нижніх» штатів СІЛА, а також простягаються далі на південь аж у Мексику. Незабаром по тому з’являються найдавніші незаперечні докази людської присутності в Амазонії та Патагонії. Ці факти спонукають гадати, що стоянки типу Кловіс документують першу колонізацію Америки людьми, котрі швидко розмножувалися, розселялися і заповнювали обидва континенти.

Дехто сумнівається, що нащадки культури Кловіс за менш ніж тисячу років могли досягти Патагонії, яка лежить за 13 тис. кілометрів на південь від американсько-канадського кордону. Однак, якщо поділити цю сумарну відстань на роки, на кожен рік випадає лише 13 кілометрів — банальна дистанція для мисливців-збирачів, які її нерідко долають навіть у ході звичайного денного пошуку їжі.

На перший погляд, можуть також закрастися сумніви з приводу того, чи могли люди настільки швидко розмножуватися, щоб їм доводилося просуватися далі на південь аж до Патагонії. Однак таке демографічне зростання припинить нас дивувати, якщо поглянути на реальні цифри. Якби обидві Америки в кінцевому підсумку підтримували населення мисливців-збирачів із середньою густотою дещо нижче однієї особи на 2,5 квадратних кілометрів (а це високий показник для сучасних мисливців-збирачів), тоді б уся територія обох континентів у кінцевому підсумку містила 10 млн мисливців-збирачів. Але навіть якби група перших колоністів складалися всього-на-всього зі 100 осіб і якби їхня кількість зростала зі швидкістю лише 1,1% щорічно, тоді би чисельність їхніх нащадків досягла верхньої демографічної межі в 10 млн осіб упродовж тисячі років. А щорічний темп демографічного зростання в 1,1% — звичайнісінька справа: у новочасний період під час колонізації незайманих земель фіксувалися темпи аж до 3,4%, коли бунтарі з корабля «Ба- унті» та їхні таїтянські дружини висадилися на острові Піткерн.

Велика кількість стоянок мисливців культури Кловіс, які з’явилися впродовж перших кількох сторіч після їхньої появи в Америці, нагадує інше археологічно задокументоване стрімке множення стоянок під час більш недавнього відкриття Нової Зеландії предками маорі. Крім того, велика кількість ранніх стоянок документально зафіксована у випадку набагато давнішої колонізації Європи анатомічно сучасними людьми та заселення Австралії/ Нової Гвінеї. Тобто все те, що стосується феномену культури Кловіс та її поширення Америкою, узгоджується зі з’ясованими фактами щодо інших достеменно відомих колонізацій незайманих земель у минулому.

Що ж такого особливого в тому, що стоянки типу Кловіс масово виникли протягом останніх сторіч перед 11 000 р. до н. е., а не перед 16 000 або 21 000 р. до н. е.? Врахуйте, що Сибір завжди був холодним регіоном і що впродовж плейстоценових зледенінь всю Канаду зі сходу на захід перетинав нездоланний і нерозривний крижаний бар’єр. Ми вже знаємо, що технології, потрібні, аби дати раду суворому холоду, з’явилися після того, як анатомічно сучасні люди проникли до Європи, і що лише через 20 тис. років після цього вони змогли колонізувати Сибір. Врешті-решт, перші поселенці Сибіру дісталися до Аляски морем, перетнувши Беринґову протоку (80-кілометрову завширшки навіть у наш час), або пішо, скориставшись зледенінням, коли протока перетворилася на сушу. Беринґовий суходільний міст упродовж тисячоліть свого переривчастого існування досягав у ширину понад 1500 кілометрів, тобто ним легко могли скористатися люди, адаптовані до холодних кліматичних умов. Востаннє цей суходільний міст був затоплений і перетворився на сьогоденну протоку близько 14 000 р. до н. е. у зв’язку із підйомом рівня моря. Діставшись пішки або човнами Аляски, ці давні сибіряки близько 12 000 р. до н. е. залишили там найдавніші сліди своєї присутності.

Невдовзі після того у канадському льодовому поясі відкрився вільний від криги коридор із півночі на південь, який дав змогу першим аляскійцям пройти до Великих рівнин в околицях нинішнього канадського міста Едмонтон. Так було здолано останню значну перешкоду, яка перетинала шлях сучасних людей із Аляски до Патагонії. Едмонтонські першопрохідці мали би застати Великі рівнини, коли ті рясніли дичиною. Вони би процвітали в таких умовах, зростали чисельно і поступово просувалися на південь, заселивши врешті-решт усю півкулю.

Ще один факт узгоджується із нашими очікуваннями щодо того, які наслідки мала би викликати поява людини на південь від канадського льодового поясу. Як і Австралія/Нова Гвінея, Америка попервах рясніла великими ссавцями. Близько 15 тис. років тому американський Захід нагадував теперішню рівнину Серенґеті, що в Африці: тут паслися великі стада коней і слонів, на них полювали леви та гепарди, а навколо сновигали представники таких екзотичних видів, як верблюди та велетенські наземні лінивці. Як і в Австралії/Новій Гвінеї, більшість цих великих ссавців зникли. Якщо в Австралії їхнє вимирання відбулося понад 30 тис. років тому, то в Америці воно настало близько 17—12 тис. років тому. Для тих вимерлих американських ссавців, чиї кістки виявлено в найбільших кількостях і датовано особливо чітко, це вимирання можна датувати точніше десь 11 000 р. до н. е. Два, мабуть, найточніше датовані вимирання — зникнення шастських наземних лінивців⁹ і гаринґтонських снігових кіз¹⁰ у районі Великого каньйону — від- будися протягом одного-двох сторіч після 11 100 р. до н. е. Випадково чи ні, ця дата збігається в межах похибки вимірювання із датою прибуття носіїв культури Кловіс у район Великого каньйону.

Виявлення численних кістяків мамонтів із кловіськими наконечниками списів між ребрами підказує, що цей збіг не випадковий. Натрапляючи на своєму шляху в ході просування на південь Америки на великих тварин, які доти ніколи не бачили людину, мисливці, напевно, виявили, що цих тварин легко вбивати, тож винищили їх. Прибічники альтернативної теорії припускають, що великі ссавці Америки стали жертвами кліматичної зміни наприкінці останнього зледеніння, котра (ще більше ускладнивши завдання сучасним палеонтологам) також сталася близько 11 000 р. до н. е.

Особисто я у кліматичній теорії зникнення мегафауни Америки бачу ту саму проблему, що й у аналогічній теорії щодо Австралії/Нової Гвінеї. Великі тварини Америки вже якось пережили закінчення 22 попередніх зледенінь. Чому вони раптом обрали 23-тє, щоб одностайно вимерти на очах у нібито невинних людей? Чому вони зникли в усіх природних зонах: не тільки у тих, площа яких скорочувалася, а й у тих, які наприкінці останнього зледеніння зазнали територіального розширення? Тому я припускаю, що відповідальність тут несуть мисливці культури Кловіс, але дискусію з цього питання поки що рано закривати. Та хоч би яка із теорій виявилася правдивою, більшість видів великих диких тварин, які би за інших умов могли стати об’єктами одомашнення для корінних американців, у силу тих або тих обставин щезли.

Так само остаточно не з’ясовано, чи мисливці культури Кловіс були першими американцями. Як завжди трапляється із будь-якими претензіями на щось найперше, в цьому випадку теж постійно з’являються заяви про відкриття докловіських людських стоянок в Америці. Щороку зринають кілька таких заяв, які попервах виглядають переконливими й захопливими, а потім настає черга неминучої проблеми витлумачення. Чи знайдені під час розкопок знаряддя справді були витвором рук людини чи просто каменями із природною формою? Чи можна покластися на встановлені радіовуглецеві дати, котрі часто перекреслює яка-небудь із численних проблем, що переслідують радіовуглецеве датування? Якщо дати коректні, чи справді вони стосуються продуктів людської діяльності, а не просто є головешками деревного вугілля 15 000-літньої давнини, які випадково опинилися біля кам’яного знаряддя, виготовленого 9 тис. років тому?

Аби краще відчути ці проблеми, розгляньмо такий типовий і часто згадуваний приклад докловіських артефактів. У бразильському гроті Педра

Фурада археологи знайшли печерні малюнки, безумовно створені людьми. У купах каміння біля підніжжя скелі вони виявили кілька каменів, форма яких наштовхувала на думку, що, можливо, це були грубі знаряддя праці. Крім того, дослідники натрапили на гадані вогнища, головешки деревного вугілля з яких дали радіовуглецеві дати близько 35 тис. років тому. Статті про знахідки у Педра Фурада були прийняті до друку в престижному й дуже вибагливому міжнародному науковому журналі «Nature».

Проте жоден із каменів, знайдених біля підніжжя скелі, не є настільки однозначно витвором рук людини, як кловіські наконечники списів або знаряддя зі Кро-Маньйона. Якщо сотні тисяч каменів падають із високої скелі впродовж сотень тисяч років, багато з них розбиваються і розколюються від удару об кам’яне підніжжя, а деякі після цього нагадуватимуть грубі знаряддя праці, відщеплені або розбиті людьми. В Західній Європі та в багатьох місцях Амазонії археологи провели радіовуглецеве датування фарб, використаних у печерному живописі, але в Педра Фурада цього не було зроблено. В цій місцевості часто трапляються лісові пожежі, після яких лишається багато деревного вугілля, яке вітри й потоки води постійно заносять у печери. Жодні докази не пов’язують головешки деревного вугілля 35 000-річної давнини із неспростовно людськими печерними малюнками в Педра Фурада. Попри те, що група першовідкривачів лишається незворушною в своїй впевненості, інша команда археологів, які не займалися розкопками в Педра Фурада, але прихильно ставилися до гіпотези про докловіських поселенців, нещодавно відвідала це місце і повернулася не зовсім переконана.

Найпереконливіша північноамериканська знахідка, яка поки що заслуговує на найбільшу довіру як можливий докловіський слід перебування людини в Америці, — це медоукрофтський грот у штаті Пенсильванія, з якого було отримано пов’язані із людською діяльністю радіовуглецеві дати приблизно 16 000-річної давнини. В цьому разі жоден археолог не заперечує, що там у багатьох ретельно розкопаних археологічних шарах знайдено багато артефактів людського походження. Але найдавніші радіовуглецеві дати, отримані з цієї стоянки, не мають сенсу, позаяк рослинні й тваринні види, пов’язані з ними, існували в Пенсильванії тільки в пізніші часи, коли клімат пом’якшився, і навряд чи могли втриматися там у часи зледеніння 16 тис. років тому. Тож залишається тільки здогадуватися, що зразки деревного вугілля із найдавніших шарів людського заселення містять післякловіське деревне вугілля, в яке просочився давніший вуглець. Найпереконливіший докловіський кандидат із Південної Америки — стоянка Монте Верде на півдні

Чилі, датована щонайменше 15 тис. років тому. Вона також видається багатьом археологам дуже вірогідною, але їхній ентузіазм стриманий із огляду на всі попередні розчарування.

Якщо в Америці справді було докловіське населення, чому так важко довести його існування? Археологи розкопали сотні американських стоянок, чітко віднесених до періоду між 2000 і 11 000 р. до н. е., зокрема десятки кло- віських стоянок північноамериканського Заходу, гротів у Аппалачах і стоянок на каліфорнійському узбережжі. В багатьох цих самих місцях нижче археологічних шарів, які недвозначно засвідчували людську присутність, було розкопано глибші та старіші шари, в яких знайдено безсумнівні залишки тварин — але жодних доказів присутності людини. Мізерність докловіських доказів в Америці різко контрастує із їхньою ряснотою в Європі, де сотні стоянок засвідчили присутність сучасних людей задовго до появи кловісь- ких мисливців в Америці близько 11 000 р. до н. е. Ще більше вражають відомості з Австралії/Нової Гвінеї, де дослідження проводили в кращому разі вдесятеро менше археологів, ніж у самих тільки Сполучених Штатах. Ця дещиця археологів відкрила понад сотню безсумнівних докловіських стоянок, розсіяних по всьому континенту.

Перші люди, ясна річ, не перелетіли гелікоптером із Аляски до Ме- доукрофта і Монте Верде, перестрибнувши через усю проміжну територію. Прибічники докловіського заселення припускають, що протягом тисяч — ба навіть десятків тисяч — років докловіське населення було розрідженим або археологічно маловидимим з невідомих і безпрецедентних причин. Як на мене, це припущення ще менш правдоподібне, ніж імовірність того, що Монте Верде і Медоукрофт зрештою будуть переглянуті, як траплялося з іншими гіпотетично докловіськими стоянками. Мені здається, що якби в Америці справді були докловіські поселення, їх би вже давно виявили в багатьох місцях, і ми би навіть не сперечалися з приводу цього. Проте археологи досі не дійшли згоди в цих питаннях.

Однак хоч би яке тлумачення виявилося правильним, наше розуміння пізніх доісторичних часів Америки залишиться незмінним. Або люди вперше проникли в Америку близько 11 000 р. до н. е. і потім швидко її заселили, або ж перші поселенці з’явилися раніше (більшість прибічників докловіського заселення відносять його до періоду 15 тис. або 20 тис. років тому, зрідка — 30 тис. років тому, і мало хто всерйоз пропонує давніші дати); але вони лишалися нечисленними і непомітними або мали незначний вплив аж до 11 000 р. до н. е. В будь-якому разі із п’яти придатних до життя континентів Північна і Південна Америка мають найкоротший доісторичний період за- люднення.

Після заселення Америки більшість придатних до життя континентів і континентальних островів, а також океанічних островів від Індонезії до східного узбережжя Нової Гвінеї містили людське населення. Залюднення решти островів світу завершилося вже в сучасний період: середземноморських островів Криту, Кіпру, Корсики та Сардинії — десь між 8500 і 4000 рр. до н. е.; Карибських островів — починаючи десь із 4000 р. до н. е.; островів Полінезії та Мікронезії — між 1200 р. до н. е. і 1000 р. н. е.; Мадагаскару — десь між 300 і 800 рр. н. е.; а Ісландії — в IX ст. н. е. Корінні американці — можливо, предки сучасних ескімосів — розселилися канадською Арктикою близько 2000 р. до н. е. Після цього єдиними незаселеними землями, які чекали на появу європейських дослідників протягом останніх 700 років, лишилися найвід- даленіші острови Атлантичного та Індійського океанів (зокрема Азорські та Сейшельські острови), а також Антарктида.

Чи мала часова різниця заселення різних континентів хоч-якесь значення для їхньої подальшої історії? Уявімо на мить, що машина часу перенесла археолога у минуле і він здійснив навколосвітню мандрівку близько 11 000 р. до н. е. Беручи до уваги тодішній стан світу, чи зміг би він передбачити послідовність, у якій людські суспільства різних континентів створять вогнепальну зброю, мікробів і сталь, а отже, спрогнозувати теперішній стан світу?

Наш археолог, напевно, врахував би потенційні вигоди завчасного старту. Якщо він мав хоч якесь значення, то Африка мала б володіти надзвичайною перевагою: тут щонайменше на 5 млн років довше за інші континенти як окремий біологічний вид існувала пралюдина. Ба більше, якщо сучасні люди справді з’явилися в Африці близько 100 тис. років тому і розселилися на інші континенти, цей факт звів нанівець будь-які переваги, накопичені за цей час в інших місцях і дав африканцям новий завчасний старт. Крім того, генетична розмаїтість людей найвища в Африці; можна припустити, що розмаїтіше населення спільними зусиллями створило би розмаїтіший спектр винаходів.

Але потім наш археолог замислився б: що насправді є «завчасним стартом» у контексті цієї книжки? Ми не можемо весь час буквально трактувати метафору перегонів. Якщо під «завчасним стартом» розуміти додатковий час, необхідний для заселення континенту після прибуття першої невеликої групи колоністів, то його потрібно відносно мало: приміром, менше 1000 років, щоб заполонити навіть увесь Новий світ. Якщо ж натомість розуміти «завчасний старт» як додатковий час, потрібний, щоб пристосуватися до місцевих умов, я згоден, що деякі природні зони з крайніми умовами вимагають часу: наприклад, 9000 років, щоб заселити канадську

Арктику після залюднення решти Північної Америки. Але після того, як сформувалася сучасна людська винахідливість, люди швидко обстежували й пристосовувалися до інших теренів. Скажімо, предкам маорі знадобилося менше ста років після відкриття Нової Зеландії, щоб виявити всі її варті уваги кам’яні ресурси; лише ще кілька сторіч, щоб начисто винищити останніх моа в одному з найбільш почленованих рельєфів світу; і лише кілька сторіч, аби подробитися на цілу палітру розмаїтих суспільств від прибережних мисливців-збирачів до рільників, які практикували нові способи створення харчових запасів.

Тож наш археолог, поглянувши на Америку, мав би підсумувати, що найдавнішим американцям знадобилося б не більше тисячі років, щоб наздогнати африканців, попри нібито неймовірну перевагу останніх у вигляді завчасного старту. А потім значно більша площа Америки (вдвічі більша за африканську) і більше екологічне розмаїття мали б перехилити шальки терезів на користь корінних американців.

Відтак археолог перевів би погляд на Євразію і дійшов би таких висновків. Євразія — найбільший континент світу, раніше за який заселено було тільки Африку. Довгочасне залюднення Африки до колонізації Євразії мільйон років тому могло нічого не означати, оскільки пралюди перебували тоді на дуже примітивній стадії розвитку. Поглянувши на пізньопалеолітичний розквіт південно-західної Європи між 20 тис. і 12 тис. років тому зі всіма тамтешніми мистецькими творами та складними знаряддями, археолог замислився б, чи вже не здобула на той час Євразія якої-небудь стартової переваги принаймні в цьому регіоні.

Розглянувши наостанок Австралію/Нову Гвінею із її малою площею (це найменший континент), значна частина якої вкрита пустелею, здатною забезпечувати прожиття дуже нечисленного населення, ізольованістю та пізнім заселенням порівняно з Африкою та Євразією, він би мав достатньо підстав провістити повільний розвиток цього континенту.

Але пригадаймо, що австралійці та новоґвінейці створили найдавніші достеменно відомі човни в світі. Вони створювали печерні малюнки не пізніше, ніж кроманьйонці в Європі. Джонатан Кінґдон і Тим Фленері зауважили, що колонізація Австралії/Нової Гвінеї із островів азійського континентального шельфу вимагала, щоб люди навчилися давати раду новим середовищам, із якими вони стикалися на островах центральної Індонезії — лабіринті берегових ліній, які пропонували найбагатші в світі морські ресурси, коралові рифи та мангрові ліси. Перетинаючи протоку, яка відокремлювала один індонезійський острів від наступного, розташованого далі на схід, вони пристосовувалися наново, заполоняли його і рухалися далі, колонізуючи ще один острів. Це був досі неперевершений золотий вік почергових демографічних вибухів. Можливо, саме ці цикли колонізації, пристосування та демографічного вибуху здійснили добір для Великого Стрибка Вперед, відлуння якого потім покотилося назад на захід до Євразії та Африки. Якщо цей сценарій правдивий, то Австралія/Нова Гвінея здобула неоціненну стартову перевагу, яка могла й далі спонукати людський розвиток у цій частині світу ще довго після Великого Стрибка Вперед.

Отже, спостерігач, перенесений у 11 000 р. до н. е., не зміг би спрогнозу- вати, людські суспільства якого континенту розвиватимуться найшвидше, але знайшов би сильні аргументи на користь кожного з них. З висоти нашого часу ми знаємо, що цим континентом виявилася Євразія. Але справжні причини, які зумовили швидший розвиток євразійських суспільств, — не ті самі очевидні міркування, які висунув наш уявний археолог, потрапивши в 11 000 р. до н. е. Решта цієї книжки складатиметься із пошуків справжніх причин.

РОЗДІЛ 2

Природний експеримент

історії

грудні 1835 року настав страшний кінець кількасотрічного незалежного існування народу моріорі на Чатемських островах, що лежать за 800 кілометрів на схід від Нової Зеландії. 19 листопада того року до їхніх берегів причалив корабель із 500 маорі на борту, озброєними вогнепальною зброєю, дрючками і сокирами. Слідом за першим 5 грудня на обрії з’явився і другий корабель, несучи цього разу ще 400 маорі на борту. їхні загони ходили поселеннями моріорі й проголошували, що віднині останні — їхні раби. Всіх, хто заперечував, одразу вбивали. Втім, вчинивши організований опір, все-таки можна було спинити маорі, позаяк вони вдвічі поступалися кількістю перед моріорі. Однак моріорі мали традицію мирного розв’язання суперечок. На зібранні вони постановили не завдавати удару у відповідь, а запропонувати мир, дружбу та поділ ресурсів.

Не встигли моріорі зробити цю пропозицію, як маорі завдали масованого удару. Впродовж кількох подальших днів вони вбили сотні моріорі, приготували і з’їли багато їхніх тіл. Решту вони поневолили, але протягом наступних кількох років також повбивали більшість із них, коли виникала така забаганка. Один порятований моріорі — очевидець тих подій — пригадував: «[Маорі] почали різати нас, як баранів... [Ми] були нажахані, тікали в чагарники, ховалися в ямах та будь-яких інших місцях, де можна було уникнути люті ворога. Але все марно — нас знаходили і вбивали, не розбираючи чоловіків, жінок і дітей». Представник маорі пояснював: «Ми заволоділи всім... відповідно до наших звичаїв і переловили всіх місцевих. Жоден не сховався від нас. Деякі тікали — цих ми вбивали. Інших теж убивали — але що з того? Такий був наш звичай».

Брутальний результат зіткнення між моріорі та маорі можна було легко передбачити. Адже моріорі — це нечисленний, ізольований народ мисливців-збирачів, оснащених найпростішою технологією та зброєю і цілковито недосвідчених у веденні війни, якому бракувало сильного проводу та організації. Натомість загарбники-маорі (із Північного острова Нової Зеландії) походили із густонаселеного рільничого регіону, мешканці якого вели запеклі війни між собою, використовуючи куди розвиненішу технологію та зброю і маючи сильний провід. Ясна річ, що коли кінець кінцем ці дві групи зустрілися, саме маорі вигубили моріорі, а не навпаки.

Трагедія моріорі нагадує багато інших аналогічних трагедій, що відбувалися в нові й давноминулі часи, коли численний, добре оснащений народ виступав проти погано оснащеного противника. Зіткнення між маорі та моріорі виглядатиме ще трагічнішим, коли згадати, що ці два народи відщепилися від спільних предків менш ніж за тисячоліття до того. Ті й ті належали до полінезійських народів. Сучасні маорі походять від полінезійських рільників, які колонізували Нову Зеландію близько 1000 р. н. е. Невдовзі по тому частина з них, своєю чергою, колонізувала Чатемський архіпелаг, згодом ставши народом моріорі. Впродовж сторіч відособленого існування два народи розвивалися в протилежних напрямках: маорі із Північного острова ускладнювали, а моріорі — спрощували свою технологію та політичну організацію. Моріорі повернулися до мисливства-збиральництва, тоді як маорі із Північного острова вдалися до ще інтенсивнішого рільництва.

Такі протилежні еволюційні траєкторії забезпечили цілком конкретний результат їхнього зіткнення. Зрозумівши причини різнобіжного розвитку цих двох острівних суспільств, ми, можливо, отримаємо зразок для розв’язання масштабнішої загадки — нерівномірного розвитку континентів.

Історія моріорі та маорі являє собою лапідарний дрібномасштабний природний експеримент, за допомогою якого можна перевірити, як впливає довкілля на людські суспільства. Перед тим як прочитати цілу книжку про вплив довкілля в дуже великому масштабі — тобто його дію на людські суспільства всього світу протягом останніх 13 тис. років, — ви небезпідставно захочете переконатися на дрібніших прикладах, що такі впливи справді значущі. Якщо ви лабораторний науковець, котрий досліджує щурів, ви самі проводите такі перевірки, беручи одну колонію щурів, ділячи її на групи, призначені до різних кліток із різними середовищами, і повертаєтеся до них через багато поколінь, щоб побачити, що за цей час сталося. Звісно, такі цілеспрямовані експерименти неможливо проводити на людських суспільствах. Тому замість них науковці шукають «природні експерименти», в яких аналогічна схема випадала в минулому на долю людей.

Один такий експеримент розгорнувся в ході заселення Полінезії. Поверхня Тихого океану за межами Нової Гвінеї та Меланезії всіяна тисячами островів, які дуже різняться між собою розміром, ізольованістю, висотою над рівнем моря, кліматом, продуктивністю, а також геологічними і біологічними ресурсами (мал. 2.1). Впродовж більшої частини історії людства ці острови лежали за межею досяжності для човнів. Однак близько 1200 р. до н. е. група представників рільничого, рибальського і морехідного народу із архіпелагу Бісмарка, що лежить на північ від Нової Гвінеї, нарешті зуміла-та- ки досягти деяких із цих островів. Упродовж подальших років їхні нащадки заселили майже кожен придатний до життя закуток Тихого океану. Процес було майже завершено до 500 р. н. е., хоч останні кілька островів заселили близько або невдовзі після 1000 р. н. е.

Отож, протягом невеликого періоду часу колоністи, які походили від спільних пращурів, заселили острови із надзвичайно розмаїтими умовами навколишнього середовища. Першопредки всіх сучасних полінезійських народів мали засадничо однакову культуру, мову, технологію та набір одомашнених рослин і тварин. Подальша полінезійська історія являє собою природний експеримент, який дає змогу вивчити, як люди пристосовуються до довкілля, і при цьому не викликає плутанини, пов’язаної із кількома хвилями колонізації, які часто зводять нанівець наші спроби зрозуміти пристосування до довкілля в інших місцях світу.

У рамках цього середньомасштабного експерименту є ще дрібніший експеримент — доля народу моріорі. Неважко простежити, як різне довкілля Чатемського архіпелагу та Нової Зеландії зробило моріорі і маорі різними. Хоча прамаорі, які колонізували острови Чатем, були, найвірогідніше, рільниками, їхні тропічні культурні рослини не могли рости в холодному ча- темському кліматі, тож у колоністів не було альтернативи поверненню до мисливства-збиральництва. Оскільки мисливці-збирачі не виробляють надлишкового врожаю, достатнього для перерозподілу та створення запасів, вони не можуть підтримувати й годувати не зайнятих полюванням ремісників, воїнів, чиновників і вождів. Вони полювали на тюленів і морських птахів, збирали молюсків і ловили рибу — всю цю здобич можна було схопити рукою або забити дрючками, тож вона не вимагала розвиненої технології. До того ж Чатемські острови відносно малі й віддалені. Вони здатні підтримувати сукупне населення лише десь із 2000 мисливців-збирачів. Не маючи жодних інших доступних для заселення островів, моріорі мусили лишатися на Чатемському архіпелазі й учитися співжиттю. Вони досягли цього, відмовившись від війни, а потенційні конфлікти, пов’язані з перенаселеністю, розв’язували шляхом кастрації частини хлопчиків. У результаті постало дрібне невойовниче суспільство із простою технологією і зброєю та без сильного проводу й організації.