На противагу Чатемському архіпелагу, північна (тепліша) частина Нової Зеландії, котру можна беззастережно назвати найбільшою за площею групою островів Полінезії, підходила для полінезійського рільництва. Маорі, що лишилися на Новій Зеландії, чисельно зростали, сягнувши понад 100 тис. осіб, їхні густонаселені поселення безперестанку вели запеклі війни між собою. Завдяки надлишковому врожаю, який вони вирощували й запасали, маорі годували ремісників, вождів і напівпрофесійних солдатів. Вони потребували й винайшли різноманітні знаряддя для вирощування своїх культурних рослин, для ведення воєн і для виготовлення виробів мистецтва. Вони звели витончені церемонійні споруди і дивовижну кількість фортець.
Малюнок 2.7. Полінезійські острови (в дужки взято території, що не входять до Полінезії)
Отже, суспільства моріорі й маорі постали зі спільного прасуспільства, але розвивалися різними шляхами. Ці два суспільства, які мали спільне походження, навіть забули про існування одне одного і не мали між собою контактів упродовж багатьох сторіч — мабуть, не менше п’ятиста років.
Врешті-решт екіпаж австралійського тюленебійного судна, яке відвідало Ча- темський архіпелаг на шляху до Нової Зеландії, розповів маорі про острови, які «рясніли рибою і молюсками; де озера кишать вуграми, а ліси — ягодами караки11... Мешканців там багато, але вони не вміють воювати і не мають зброї». Цієї новини вистачило, щоб дев’ятсот маорі спокусилися відчалити до Чатемських островів. Результат подальшої зустрічі чітко показав, як довкілля може впливати на економіку, технологію, політичну організацію та воєнне мистецтво в межах короткого періоду часу.
Як я вже вище зауважував, зіткнення маорі з моріорі являє собою дрібний експеримент у рамках середньомасштабного експерименту. А що ми можемо дізнатися про вплив довкілля на людські суспільства зі всієї Полінезії? Які відмінності між суспільствами різних полінезійських островів потребують пояснення?
Полінезія загалом охоплює набагато ширший спектр екологічних умов, ніж сама тільки пара Нова Зеландія — Чатемські острови, хоч останні і становлять один (найпростіший) край полінезійської організації. Полінезійські суспільства демонструють цілу гаму способів виживання — від мисливців-збирачів Чатемських островів до вирубно-вогневого рільництва і аж до інтенсивного харчового виробництва із однією з найвищих щільностей населення в світі. Різні полінезійські виробники харчу інтенсифікували вирощування свиней, собак або курей. Вони організовували трудові ресурси для зведення великих зрошувальних систем для рільництва та створення великих ставків-сажалок для вирощування риби. За економічну основу полінезійських суспільств правило більш-менш самодостатнє господарство, але деякі острови, на додачу до нього, утримували цехи спадкових напівпрофесійних ремісників. У плані соціальної організації полінезійські суспільства охоплювали весь спектр від відносно егалітарних сільських суспільств до, мабуть, найбільш стратифікованих суспільств світу із багатьма ієрархічно впорядкованими родами та з поділом на класи еліти й простолюду, представники яких одружувалися лише всередині свого класу. В плані політичної організації полінезійські суспільства варіюються від територій, поділених на незалежні племінні утворення або села, до багатоострівних протоімперій, які утримують постійні воєнізовані угруповання для вторгнень на інші острови та завойовницьких воєн. Нарешті, полінезійська матеріальна культура варіюється від виготовлення лише особистого господарського начиння до зведення монументальних кам’яних архітектурних споруд. Як можна пояснити все це розмаїття?
Внесок у ці відмінності між полінезійськими суспільствами зробили щонайменше шість груп екологічних чинників, інтенсивність яких варіюється від острова до острова: клімат острова, його геологічний тип, морські ресурси, площа, почленованість рельєфу й ізольованість. Спершу розглянемо варіативність цих чинників, щоб потім поміркувати про їх конкретні наслідки для полінезійських суспільств.
Клімат Полінезії варіюється від теплого тропічного або субтропічного на більшості островів, що лежать ближче до екватора, до помірного на більшій частині Нової Зеландії та холодного субантарктичного на Чатемських островах та в південній частині Південного острова Нової Зеландії. На Великому острові Гавайського архіпелагу, дарма що він лежить південніше тропіка Рака, розташовані високі гори із альпійським поясом, де бувають навіть снігопади. Кількість опадів варіюється від найвищої зафіксованої на Землі (в новозеландському Фйордленді та гавайському болоті Алакай, що на острові Кауаї) до лише десятої частини цього на настільки посушливих островах, що вони майже не придатні для рільництва.
За геологічним типом полінезійські острови поділяються на коралові атоли, підняті вапнякові острови, вулканічні острови, уламки континентів і суміш цих типів. Одна крайність у цьому плані — незліченні пласкі острівці, як-от в архіпелазі Туамоту, що являють собою низькі атоли, які ледве здіймаються над рівнем моря. Інші колишні атоли, приміром Гендерсон і Ренел, здійнялися набагато вище над рівнем моря і стали піднятими вапняковими островами. Обидва типи атолів породжують проблему для поселенців, позаяк вони повністю складаються із вапняку (без інших каменів), на них лише тонкий шар ґрунту і немає постійних джерел прісної води. Протилежна крайність — найбільший полінезійський острів Нова Зеландія. Це давній, геологічно розмаїтий уламок континенту Ґондвана, котрий пропонує цілу палітру мінеральних ресурсів, зокрема придатні для промислового виробітку поклади заліза, вугілля, золота і нефриту. Більшість інших полінезійських островів — це вулкани, які піднялися з-під води, ніколи не були частинами континенту й інколи містять місцевості з піднятого вапняку. Хоч їм бракує геологічних багатств Нової Зеландії, океанічні вулканічні острови принаймні ліпші за атоли (з погляду полінезійців) тим, що пропонують різні види каменю вулканічного походження, окремі з яких чудово годяться для виготовлення кам’яних знарядь.
Своєю чергою вулканічні острови також відрізняються один від одного. Завдяки висоті на деяких із них в горах ідуть дощі, тож ці острови отримують значну кількість опадів, мають товстий шар ґрунту й постійні водотоки. Така ситуація, приміром, на островах Товариства, Самоа, Маркізьких і особливо Гавайських островах — полінезійському архіпелагу із найвищими горами.
Серед нижчих островів є й такі, як-от Тонга та (меншою мірою) острів Пас- хи, котрі також мають родючі ґрунти завдяки щедрому випадінню вулканічного попелу, однак їм бракує великих гавайських прісних водотоків.
Щодо морських ресурсів, то більшість полінезійських островів оточена мілководдям і рифами. Багато з них також мають свої лагуни. Ці акваторії кишать рибою та молюсками. Проте скелясті узбережжя островів Пасхи, Піткерн та Маркізів, навколо яких дно океану йде стрімко вниз і немає коралових рифів, значно убогіші на морепродукти.
Площа — ще одна очевидна змінна. Вона варіюється від мінімальних 40 гектарів острова Анута — найменшого з-поміж постійно заселених полінезійських островів — до 268,7 тис. квадратних кілометрів мініконтиненту Нова Зеландія. Гірські хребти членують придатний до заселення рельєф деяких островів (найпромовистіший приклад — Маркізи) на окремі долини зі стрімкими схилами, тоді як іншим островам, наприклад, Тонга та Пасхи, притаманний пологий рельєф, який не створює перешкод для пересування та комунікації. Остання екологічна змінна, яку ми розглянемо, — ізольованість.
Острів Пасхи та архіпелаг Чатем дрібні й настільки віддалені від інших островів, що після початкової колонізації вони розвивалися в повній ізоляції від решти світу. Нова Зеландія, Гаваї та Маркізи також дуже віддалені, але принаймні останні дві групи островів після початкової колонізації підтримували бодай якісь подальші контакти з іншими архіпелагами; до того ж усі три групи складалися із багатьох островів, розташованих достатньо близько один до одного, щоб між ними налагодилися регулярні контакти. Більшість з-поміж решти полінезійських островів перебувала в більш-менш постійному контакті з іншими островами. Скажімо, архіпелаг Тонга лежить достатньо близько до архіпелагів Фіджі, Самоа та Волліс, щоб між ними виникли постійні контакти, ба навіть щоб тонганці кінець кінцем завоювали Фіджі.
Після короткого огляду екологічного розмаїття Полінезії розгляньмо тепер, як це розмаїття вплинуло на полінезійські суспільства. Засоби до прожиття — зручна грань суспільства, із якої варто розпочинати, позаяк вона впливає на інші грані.
Прожиття полінезійських суспільств залежало від різноманітних комбінацій рибальства, збирання диких рослин, морських молюсків і рачків, полювання на наземних і морських птахів, які гніздуються на острові, та виробництва харчу. На більшості полінезійських островів попервах жили великі нелетючі птахи, які еволюціонували за відсутності хижаків. Найві- доміші серед них — новозеландські моа та гавайські нелетючі гуси. Будучи важливим джерелом харчу для перших поселенців, зокрема на Південному острові Нової Зеландії, більшість із них зазнала повного винищення на всіх островах, позаяк їх було легко вполювати. Чисельність морських птахів, які гніздувалися на заселених островах, також швидко підупала, але вони й далі лишалися важливими джерелами їжі в окремих випадках. Морські ресурси відігравали вагому роль на більшості островів, але найменше на островах Пасхи, Піткерн і Маркізах, через що тамтешні жителі мусили цілковито покладатися лише на харч, який виробляли самі.
Праполінезійці принесли із собою трьох одомашнених тварин (свиню, курку та собаку), але на теренах самої Полінезії не одомашнили жодної іншої. На більшості островів затрималися всі ці три види, але на окремих ізольованих бракує одного або кількох із них — або через те, що тварини не змогли пережити затяжну морську подорож першопоселенців на човні, або через те, що не було можливості наново завезти вимерлий вид іззовні. Наприклад, в ізольованій Новій Зеландії кінець кінцем лишилися тільки собаки, а на о. Пасхи та о. Тикопія — тільки кури. Не маючи доступу до коралових рифів або до продуктивного мілководдя, а також швидко винищивши наземних птахів, мешканці о. Пасхи почали зводити курники і зайнялися інтенсивним курівництвом.
Однак ці три одомашнені тваринні види, в кращому разі, забезпечували не більше ніж принагідну їжу. Полінезійське виробництво харчу складалося переважно з рільництва, котре неможливо було провадити на субантарктичних широтах, адже всі полінезійські культурні рослини були тропічними, одомашненими за межами Полінезії, а потім завезеними до неї колоністами. Тож поселенцям островів Чатем і холодної південної частини Південного острова Нової Зеландії довелося відмовитися від рільничої спадщини, нагромадженої їхніми предками впродовж попередніх тисяч років, і знову стати мисливцями-збирачами.
Народи інших полінезійських островів займалися рільництвом, опертим на вирощування неполивних рослин (зокрема таро, ямсу і батату), поливних культур (головно таро) та деревних культур (як-от хлібовець11, банани та кокоси). Врожайність і відносна вага цих культур істотно варіюються від острова до острова залежно від їхнього довкілля. Найменша густота населення спостерігалася на о. Гендерсон, о. Ренел та атолах через низьку родючість їхніх ґрунтів та обмеженість прісноводних ресурсів. Також густота була низькою в помірно-кліматичній Новій Зеландії, котра виявилася занадто холодною для деяких полінезійських культурних рослин. Полінезійці цих та інших островів практикували неінтенсивну сівозміну та вирубно-вогневе рільництво. 12
Інші острови могли похвалитися родючими ґрунтами, але вони не були достатньо високими для існування постійних водотоків, а отже, зрошування. Населення цих островів розвинуло інтенсивне неполивне рільництво, котре вимагало працемісткого спорудження терас, мульчування, ротації культур, скорочення або ліквідації періодів під парою та підтримання деревних насаджень. Неполивне рільництво досягло особливої продуктивності на
о. Пасхи, дрібному о. Анута та на пласкому й низькому Тонґа, на яких полінезійці відводили більшу частину поверхні під вирощування харчу.
Найпродуктивнішим видом полінезійського рільництва було вирощування таро на зрошуваних полях. Однак на одному з найнаселеніших тропічних островів — Тонґа — цей варіант був неможливий через низьку висоту острова над рівнем моря, котра означала брак річок. Поливне рільництво досягло апогею на найзахідніших гавайських островах — Кауаї, Оагу та Молокаї, котрим вистачало висоти й вологи, щоб підтримувати не тільки постійні водотоки, а й багатолюдне населення, котре можна було мобілізувати для будівельних проектів. Гавайські невільники збудували розвинені зрошувальні системи для полів таро, які давали до 60 тонн врожаю з гектара — це найвища врожайність у всій Полінезії. Завдяки таким врожаям гавайці займалися інтенсивним свинарством. Крім того, Гавайські острови були унікальні в Полінезії ще й тим, що використовували масову робочу силу для аквакультури — спорудження великих ставків для вирощування ганоса13 та лобаня14. :
Унаслідок такої зумовленої довкіллям варіативності засобів до прожиття густота населення (виміряна в кількості осіб на квадратний кілометр орної землі) сильно коливається в Полінезії. На нижньому краї спектра розташовані мисливці-збирачі Чатемських островів (лише 2 особи на квадратний кілометр) і Південного острова Нової Зеландії (11 осіб на квадратний кілометр). Натомість багато островів із інтенсивним рільництвом досягли густоти населення, що перевищує 46 осіб на квадратний кілометр. На Тонґа, Самоа та островах Товариства цей показник сягає 81—96 осіб на квадратний кілометр, а на Гаваях — 116. На найвищій сходинці із 425 особами на квадратний кілометр розмістився високий острів Анута, чиє населення залучило фактично всю землю в обіг інтенсивного харчового виробництва, втиснувши 160 осіб населення в 37 гектарів площі острова і тим самим приєднавшись до лав найгустонаселе- ніших самодостатніх місць світу. Густота населення о. Анута перевищує аналогічний показник Нідерландів і навіть наближається до рівня Бангладеш.
Чисельність населення — це добуток густоти населення (кількості осіб на квадратний кілометр) і площі (кількості квадратних кілометрів). Однак доречною для нас є не площа острова, а площа політичного утворення, яке може бути і меншим, і більшим, ніж один острів. З одного боку, сусідні острови можуть об’єднатися в єдине політичне утворення, а з іншого боку, чимало окремо взятих островів із почленованим рельєфом подроблені на багато незалежних політичних утворень. Отже, територія політичного утворення змінювалася не тільки залежно від площі острова, а й у зв’язку із його почленованістю та ізольованістю.
У випадку невеликих ізольованих островів без значних географічних перешкод для внутрішньої комунікації весь острів об’єднувався під одним політичним утворенням — як, приміром, Анута із її 160 жителями. Чимало більших островів так ніколи й не досягли політичного об’єднання через те, що їхнє населення складалося або із розпорошених ватаг по кілька десятків мисливців-збирачів у кожній (острови Чатем і Південний острів Нової Зеландії), або із рільників, розділених великими відстанями (решта Нової Зеландії), або із рільників окремих густонаселених місцевостей, розділених почленованим рельєфом, який перешкоджає політичному об’єднанню. Наприклад, мешканці сусідніх крутосхилих долин Маркізьких островів підтримують контакти між собою переважно морем; кожна з долин оформилася в незалежне політичне утворення із кількома тисячами мешканців; і, як наслідок, більшість великих островів Маркізького архіпелагу залишаються поділеними на багато окремих політичних утворень.
Рельєфи різних островів у архіпелагах Тонга, Самоа, Товариства і Гаваї, допускали політичне об’єднання в межах острова, завдяки чому там поставали політичні утворення з населенням 10 тис. осіб і більше (понад ЗО тис. осіб на великих гавайських островах). Відстані між островами Тонґанського архіпелагу, а також між Тонга та сусідніми архіпелагами були помірними, що дало змогу врешті-решт створити багатоострівну імперію, котра об’єднувала 40 тис. осіб. Отже, полінезійські політичні об’єднання варіювалися в розмірі від кількох десятків до 40 тис. осіб.
Чисельність населення окремого політичного утворення в поєднанні із його густотою впливали на полінезійську технологію, а також економічну, соціальну та політичну організацію. Загалом, що більший розмір і що вища густота, то складнішою і спеціалізованішою була технологія та організація, причини чого ми детальніше розглянемо в подальших розділах книжки. Якщо коротко, в густонаселеному регіоні лише частина населення займається рільництвом, але її мобілізовано на інтенсивне харчове виробництво, яке дає надлишки для прогодування невиробників. До невиробників, які мобілізували їх, належать вожді, жерці, чиновники і воїни. Найбільші політичні утворення могли зібрати великі трудові ресурси для спорудження зрошувальних систем та сажалок, які ще більше інтенсифікували харчове виробництво. Такі процеси особливо помітно протікали на островах Тонга, Самоа й Товариства, які були родючими, густонаселеними та відносно великими за полінезійськими мірками. Свого піку ця тенденція досягла на Гавайському архіпелазі, котрий складався із найбільших тропічних островів Полінезії і де висока густота населення й велика площа суші означали, що окремі вожді потенційно матимуть під рукою дуже великі трудові ресурси.
Відмінності в чисельності та густоті населення викликали подальші варіації серед полінезійських суспільств. Економіка найпростішого типу була притаманною островам із найнижчою густотою (приміром мисливцям-зби- рачам Чатемських островів), малою чисельністю населення (дрібні атоли) або з тим і тим. У таких суспільствах кожне господарство виробляло лише те і стільки, що і скільки потребувало саме; тому тут була незначна економічна спеціалізація або взагалі ніякої. Спеціалізація зростала на більших, густо- населеніших островах, досягши піку на островах Самоа, Товариства, а надто на Тонга і Гаваях. Два останні архіпелаги утримували спадкових напівпрофе- сійних ремісників, зокрема будівельників човнів, мореплавців, каменярів, птахоловів і татуювальників.
Аналогічно варіювалася соціальна складність. Знову-таки, на Чатемських островах і атолах жили найпростіші, найегалітарніші суспільства. Хоча на цих островах затрималася первісна полінезійська вождівська традиція, їхні вожді не носили ніяких або майже ніяких розпізнавальних знаків, жили в звичайнісіньких хатинах, як і простолюд, та вирощували або знаходили харч для себе, як і всі інші. Соціальне вирізнення та вождівські повноваження зростали на густонаселених островах із великими політичними утвореннями, особливо кидаючись в око на островах Тонга і Товариства.
Полінезійська соціальна складність також кульмінує на Гавайському архіпелазі, де осіб вождівського походження ділили на вісім ієрархічно впорядкованих родів. Члени цих вождівських родів не одружувалися із простолюдом, а лише між собою — інколи навіть із сиблінгами15 або напівсиблін- ґами16. Простолюд повинен був падати ниць перед вождями високого рангу. Всіх членів вождівських родів, чиновників та деяких ремісників було звільнено від потреби брати участь у харчовому виробництві.
\
Політична організація характеризувалася тією самою моделлю. На Ча- темських островах і на атолах вождям розпоряджатися майже не було якими ресурсами, рішення ухвалювали в ході загальних обговорень, а землею володіла вся громада, а не вожді. В більших і густонаселеніших політичних утвореннях вожді мали більший авторитет. Найвищого рівня політична складність досягла на Тонга та Гаваях, де повноваження спадкових вождів наближалися до повноважень королів у інших частинах світу і де землю контролювали вожді, а не простолюд. Через призначених чиновників, котрі діяли як їхні агенти, вожді реквізували в простолюду харч і рекрутували їх для виконання трудових повинностей на великих будівельних проектах, які різнилися від острова до острова: зрошувальні системи й сажалки на Гаваях, танцювальні й бенкетні центри на Маркізах, усипальниці вождів на Тонга та храми на Гаваях, островах Товариства і острові Пасхи.
На момент прибуття європейців у XVIII сторіччі тонґанське вождівство вже перетворилося на міжархіпелагову імперію. Оскільки сам тонґанський архіпелаг був географічно компактний і охоплював кілька великих островів із непочленованим рельєфом, кожен острів досягнув об’єднання під владою одного вождя; потім спадкові вожді найбільшого тонґанського острова (Тонґатапу) об’єднали увесь архіпелаг, а згодом завоювали острови за межами архіпелагу, віддалені аж на 800 кілометрів. Вони започаткували да- лекобіжну торгівлю із Фіджі та Самоа, заснували тонґанські поселення на Фіджі та почали здійснювати набіги туди, зрештою загарбавши частину архіпелагу. Завоювання й керування цією протоімперією здійснювали за допомогою флоту, що складався із великих човнів, кожен із яких міг перевозити на борту до 150 осіб.
Як і Тонга, Гаваї перетворилися на політичне утворення, що обіймало кілька багатолюдних островів, але обмежувалося одним-єдиним архіпелагом через його надзвичайну ізольованість. Коли європейці 1778 року «відкрили» Гаваї, на території кожного острова повним ходом ішло політичне об’єднання. Чотири найбільші острови — Великий острів (Гаваї у вузькому розумінні), Мауї, Оагу та Кауаї — зберігали незалежність одне від одного, контролюючи дрібніші острови (Ланаї, Молокаї, Кагоолаве та Ніїгау) або ведучи між собою боротьбу за контроль над ними. Після прибуття європейців король Великого острова Камегамега І перейшов до стрімкої консолідації найбільших островів, придбавши європейські рушниці та кораблі для вторгнення і завоювання спершу Мауї, а потім Оагу. Потім Камегамега підготувався до вторгнення на останній незалежний гавайський острів — Кауаї, чий вождь кінець кінцем пішов на угоду з ним, тим самим завершивши об’єднання архіпелагу.
Залишається розглянути останній варіативний елемент полінезійських суспільств — знаряддя праці та інші аспекти матеріальної культури. Різниця в доступі до початкових матеріалів накладала явні обмеження на матеріальну культуру. В цьому сенсі одну крайність втілює острів Гендерсон — давній кораловий риф, піднятий над рівнем моря, на якому бракувало будь-якого каменю за винятком вапняку. Його мешканці мусили виготовляти тесла із гігантських мушель. На протилежному кінці перебувають маорі з мініконти- ненту Нова Зеландія, котрі мали доступ до широкого розмаїття сировинних матеріалів і навіть стали особливо знаменитими своєю обробкою нефриту. Між цими двома крайнощами лежали вулканічні острови Полінезії, котрим бракувало граніту, кременю та інших видів континентального каменю, але на яких була принаймні вулканічна порода, яку полінезійці вставляли в кам’яні тесла, за допомогою яких розчищали землю під обробіток.
Щодо артефактів, які виготовляли полінезійці, то чатемські острів’яни потребували лише ручних дрючків і палиць, аби забивати тюленів, птахів і омарів. Більшість інших острів’ян користувалися широким розмаїттям гачків для рибальства, тесел, прикрас та інших предметів. На атолах, як і на Ча- темах, ці артефакти були дрібними, відносно простими й виготовляв їх сам майбутній власник, тоді як тамтешня архітектура складалася лише з простих хатин. Натомість великі густонаселені острови утримували ремісників, котрі виробляли широкий асортимент товарів престижу для вождів — як-от накидки із пір’я, на які мали право тільки гавайські вожді і для виготовлення яких використовувалися десятки тисяч пташиних пір’їн.
Найбільші споруди Полінезії — велетенські кам’яні монументи, зведені на кількох островах: зокрема, гігантські статуї острова Пасхи, усипальниці тонґанських вождів, церемонійні платформи Маркізів та храми на Гаваях і островах Товариства. Ця монументальна архітектура, безперечно, розвивалася в тому самому напрямку, що й піраміди Єгипту, Месопотамії, Мексики та Перу. Звісно, полінезійські споруди поступаються своїм розмахом перед пірамідами, але це свідчить лише про те, що староєгипетські фараони мали змогу набирати робітників серед набагато чисельнішого населення, ніж вожді будь-якого полінезійського острова. Та навіть попри таке обмеження, мешканці острова Пасхи зуміли звести 30-тонні кам’яні статуї — непересічний подвиг як на острів із всього-на-всього 7 тис. населення, яке не мало інших джерел енергії, крім сили своїх м’язів.
Отже, полінезійські острівні суспільства сильно відрізнялися одне від одного своєю економічною спеціалізацією, соціальною складністю, політичною організацією та матеріальними виробами. Ці відмінності були пов’язані
\
із різницею в чисельності та густоті населення, котра, своєю чергою, була пов’язана із різною площею островів, їхньою почленованістю та ізольованістю, а також із різними можливостями для прожиття та інтенсифікації харчового виробництва. Всі ці відмінності між полінезійськими суспільствами постали за відносно короткий час і на відносно невеликій частині земної поверхні як зумовлені довкіллям варіації колишнього єдиного прасуспільства. Категорії культурних відмінностей усередині Полінезії по суті ті самі, що й ті, які поставали деінде в світі.
Ясна річ, діапазон варіацій на всій планеті набагато ширший, ніж той, який зустрічаємо в Полінезії. Якщо серед сучасних континентальних народів є такі, що здебільшого використовують кам’яні знаряддя, як і полінезійці, то Південна Америка породила суспільства, які навчилися майстерно обробляти коштовні метали, а євразійці й африканці перейшли до вжитку заліза. Такі процеси не могли відбутися в Полінезії, позаяк жоден полінезійський острів (окрім Нової Зеландії) не мав покладів металів. Ще до заселення Полінезії в Євразії вже існували повноцінні імперії, а в Південній Америці та Мезоамериці вони постали згодом, тоді як Полінезія спромоглася лише на дві протоімперії, одна з яких (гавайська) утворилася тільки після прибуття європейців. В Євразії та Мезоамериці розвинулося автохтонне письмо, котре так і не постало в Полінезії, хіба за винятком острова Пасхи, звідки походять загадкові рукописи, які, можливо, з’явилися лише після контактів острів’ян із європейцями.
Тобто Полінезія пропонує нам невеликий фрагмент, а не весь спектр соціальної розмаїтості людства. Це й не дивно, якщо врахувати, що вона становить лише невеликий фрагмент світової географічної розмаїтості. Мало того, оскільки Полінезію колонізували досить пізно за мірками історії людства, навіть найдавніші полінезійські суспільства налічують лише 3200 років розвитку на противагу 13 тис. років, якими може похвалитися навіть останній заселений континент (Америка). Якби їм дали ще кілька тисяч років, можливо, Тонга та Гаваї розрослися б до рівня повноцінних імперій, які би боролися між собою за контроль над Тихим океаном, розвинувши автохтонну писемність для керування імперіями, тоді як новозеландські маорі поповнили б свій інструментарій, що складався із нефриту й інших матеріалів, за рахунок мідних і залізних знарядь.
Одне слово, Полінезія дає нам переконливий приклад зумовленого довкіллям урізноманітнення людських суспільств, яке триває далі. Але з цього природного експерименту ми дізнаємося лише те, що урізноманітнення може відбутися, адже воно відбулося в Полінезії. Чи мало воно місце між континентами? Якщо так, то які екологічні відмінності викликали урізноманітнення континентів і якими були їхні наслідки?
РОЗДІЛ з
Зіткнення під Кахамаркою
Найбільшим переміщенням населення Нового часу була колонізація Нового світу європейцями та супровідне підкорення, чисельне зменшення або й повне зникнення більшості груп корінних американців (американських індіанців). У першому розділі я вже зауважував, що Новий світ вперше заселили раніше або близько 11 000 р. до н. е. через Сибір, Беринґову протоку й Аляску. Поступово в обох Америках далеко на південь від цього вхідного коридору постали складні рільничі суспільства, котрі розвивалися в повній ізоляції від новопосталих складних суспільств Старого світу. Після початкової колонізації з Азії єдині добре засвідчені контакти між Новим світом і Азією відбувалися тільки між мисливцями-збирачами, що населяли обидва береги Беринґової протоки. До цього слід додати гіпотетичну подорож через Тихий океан, унаслідок якої батат потрапив із Південної Америки до Полінезії.
Якщо говорити про контакти між народами Нового світу та Європою, то єдиний ранній епізод цієї взаємодії залишили в історії нормани, невелика група яких населяла Ґренландію від 986 десь до 1500 років. Але візити норманів не справили помітного впливу на суспільства корінних американців. Натомість справжнє зіткнення між розвиненими суспільствами Старого і Нового світів зненацька розпочалося 1492 року, коли Христофор Колумб «відкрив» Карибські острови, щільно заселені корінними американцями.
Найдраматичнішою сторінкою подальших відносин між європейцями і корінними американцями була перша зустріч між імператором інків Атау- альпою та іспанським конкістадором Франсиско Пісарро біля високогірного перуанського містечка Кахамарка, що відбулася 16 листопада 1532 року. Атауальпа був абсолютним правителем найбільшої і найрозвиненішої держави Нового світу, тоді як Пісарро представляв імператора Священної Римської імперії Карла V (відомого також як Карл І, король Іспанії), монарха наймогутнішої держави Європи. Пісарро, очолюючи ватагу наброду, що
складалася зі 168 іспанців, опинився в незнайомих землях, нічого не знаючи про місцеве населення і повністю втративши контакт із найближчими співвітчизниками (котрі перебували за 1600 кілометрів на північ від нього в Панамі), а отже, не маючи надії на вчасне підкріплення. Атауальпа ж перебував у центрі своєї багатомільйонної імперії, маючи в ту мить під рукою армію із 80 тис. солдатів, котра тільки-но здобула перемогу у війнах із іншими індіанцями. Однак Пісарро взяв у полон Атауальпу за кілька хвилин після того, як два проводирі зустрілися поглядами. Пісарро тримав свого бранця в ув’язненні вісім місяців, отримавши в обмін на його свободу найбільший викуп в історії. Коли ж викуп — кількість золота, достатню, щоб заповнити кімнату 7 метрів завдовжки і 5 метрів завширшки — надіслали, Пісарро зрадив своєму слову і просто стратив Атауальпу.
Взяття Атауальпи в полон відіграло вирішальну роль у європейському завоюванні імперії інків. Хоч краще озброєння іспанців забезпечило б їм остаточну перемогу в будь-якому разі, взяття імператора в полон пришвидшило і спростило завоювання. Інки поклонялися Атауальпі як богу сонця, а він мав безмежну владу над своїми підданцями, котрі корилися його наказам, навіть коли він видавав їх із полону. Кілька місяців між полоном і смертю Атауальпи дали Пісарро час відправити розвідницькі загони в інші частини імперії інків, яким ніхто не заважав пересуватися, а також замовити підкріплення із Панами. Коли ж після страти Атауальпи війна між іспанцями й інками врешті-решт спалахнула, іспанські сили були вже куди грізнішими.
Отже, полонення Атауальпи цікаве нам як переломний момент у найбільшому зіткненні Нового часу. Але воно привертає нашу увагу і з огляду на його ширше значення, адже чинники, які призвели до взяття Атауальпи в полон вояками Пісарро, були по суті ті самі, що й ті, які зумовлювали результат багатьох аналогічних зіткнень між колонізаторами і корінними народами в інших місцях світу. Тож полон Атауальпи відкриває перед нами широке вікно в світову історію.
Перебіг подій того дня під Кахамаркою добре відомий, позаяк його задокументували на письмі чимало іспанських учасників колізії. Щоб відчути присмак тих подій, давайте оживимо їх в уяві, сплівши воєдино витяги із переказів шести очевидців, які супроводжували Пісарро, зокрема двох його братів — Ернандо й Педро:
Обачність, мужність, військова дисципліна, працьовитість, сміливість на морі і в бою іспанців — підданців найнепереможнішого Імператора
Римської Католицької Імперії, нашого справжнього Короля і Повелителя — посіють радість у серцях правовірних і жах у серцях нехристів. З огляду на це і заради прославлення Господа нашого Бога і служіння Його Католицькій Імператорській Величності, розважив я, що було б добре написати цю оповідь і надіслати її Його Величності, аби всі відали про події, що їх я тут перекажу. Подвиг цей вчинено на славу Бога, адже ми завоювали й залучили в лоно нашої Католицької Віри таку величезну кількість нехристів, натхненні Його священним напуттям. Вчинено його і на честь нашого Імператора, адже лише завдяки його великій могутності й удачі такі події відбулися в наш час. Хай стішиться серце правовірних, що в таких битвах здобуто перемогу, що такі краї відкрито і завойовано і такі багатства привезено додому для Короля і для них; і що такий страх посіяно в серцях нехристів і такий захват викликано в усього людства. Коли ж іще в давноминулі або наші часи такі подвиги чинила така мала дещиця людей проти такого сонмища, завоювавши багато країв за багатьма морями і на такій великій відстані суходолом, підкоривши небачене і незнане? Чиї діяння можна порівняти із іспанськими? Наші нечисленні іспанці, ніколи не будучи в кількості 200 або 300 чоловік, а інколи нараховуючи лише 100 або менше воїнів, у наші дні завоювали більше земель, ніж досі було відомо, або більше, ніж усі правовірні правителі й правителі-нехристи мають загалом. Зараз я переловім тільки те, що випало на іспанців під час завоювання, але не писатиму багато, щоб не стати нудним.
Губернатор Пісарро забажав отримати певні відомості від кількох індіанців, які прийшли із Кахамарки, тож піддав їх тортурам. Вони зізналися, що чули, нібито Атауальпа чекав на губернатора в Кахамарці. Відтак губернатор наказав нам вирушати. Дійшовши до входу в Кахамарку, ми на відстані однієї ліги17 побачили табір Атауальпи, розбитий біля підніжжя гір. Табір індіанців скидався на дуже гарне місто. У них було так багато наметів, що в наші душі закралися моторошні передчуття. Досі ми такого не бачили в Індіях. Всі ми, іспанці, сповнилися страхом і сумнівами. Але ми не могли виявляти цей страх і піти звідти, бо індіанці зачули би нашу слабкість і тоді б навіть ті, які нам правили за провідників, почали нас убивати. Тож ми показали свою бадьорість і після ретельного огляду містечка і наметів почали спускатися в долину, щоб увійти в Кахамарку.
Ми багато говорили про те, що нам робити. Всіх нас переповнював страх, бо нас було так мало і зайшли ми так глибоко в країні, де не могли мати жодної надії на підкріплення. Всі ми зібралися навколо Губернатора, щоб обговорити свої дії наступного дня. Мало хто з нас спав тієї ночі, і всі ми кидали оком на паділ Кахамарки, розглядаючи вогні індіанського війська. Страхітливе видовище. Більшість багать було розбито на схилі гори і на такій близькій відстані один від одного, що вся місцевість нагадувала небо, всіяне яскравими зорями. Тієї ночі у нас стерлися відмінності між знатним і простим, між пішим воїном і кінним. Кожен чатував на варті в повному обладунку. Так само робив і старий добрий Губернатор, котрий ходив і підбадьорював своїх людей. Губернаторів брат Ернандо Пісарро нарахував 40 тис. індіанських вояків, але він казав неправду, щоб ми не занепадали на дусі, адже в долині було понад 80 тис. ворогів.
Наступного ранку прибув посланець від Атауальпи. Губернатор мовив йому: «Скажи своєму повелителю, щоб він прийшов до мене, коли і як захоче і що хоч би як він прийшов, я прийму його як друга і брата. Я прошу, щоб він прийшов чимшвидше, позаяк прагну побачити його. Ніякої шкоди або образи завдано йому не буде».
Губернатор сховав свої війська навколо майдану в Кахамарці, розділивши кінноту на дві частини, одну з яких віддав під команду своєму братові Ернандо Пісарро, а іншу — під оруду Ернандо де Сото. Так само він розділив піших воїв, ставши на чолі однієї частини, а іншу віддавши своєму братові Хуану. Крім того, він наказав Педро де Кандія із двома-трьома пішими воїнами взяти сурми і невелику гармату та розміститися в невеликому укріпленні на майдані. Коли всі індіанці з Атауальпою ввійдуть на майдан, Губернатор подасть знак Кандії та його людям, після якого вони повинні почати стрілянину з гармати й засурмити. На звук сурм кіннота вихопиться із великого двору, в якому зачаїлася напоготові.
Опівдні Атауальпа почав збирати своїх людей і наближатися. Невдовзі індіанці заповнили всю рівнину, часом зупиняючись, аби почекати на подальших індіанців, які лавами сунули з табору. Післяобід їхні загони продовжили заповнювати долину. Передовий загін тепер був близько до нашого табору, але з табору індіанців продовжували виступати нові й нові війська. Перед Атауальпою ішли 2000 індіанців, котрі підмітали дорогу попереду нього, а за ними рухалися воїни, половина з яких крокувала ліворуч від нього, а інша — по його праву руку.
Спершу наблизився загін індіанців, зодягнених у різнокольорову одіж, який нагадував шахову дошку. Вони просувалися, прибираючи солому із землі й підмітаючи дорогу. Слідом за ним ішли три загони в різному одязі — вони танцювали та співали. А тоді пішла велика кількість людей в обладун- ках, із великими металевими щитами і в золотих та срібних коронах. Вони несли на собі таку велику кількість золотого й срібного спорядження, що ми із зачудуванням дивилися, як на ньому сяяло сонце. Серед них виднілася постать Атауальпи, котрого несли на витончених ношах, краї яких вкривало срібло. Вісімдесят вельмож тримали ноші на плечах. Всі вони були зодягнені в дуже розкішні сині строї. Атауальпа й сам був дуже розкішно вдягнений — на голові корона, а навколо шиї комір із великими смарагдами. Він сидів на невеликому стільці із розкішною подушкою для сидіння. Ноші були оторочені багатокольоровим пір’ям папуг і оздоблені золотими й срібними пластинами.
За Атауальпою несли двоє інших нош і два гамаки із якимись іншими високопосадовцями. За ними йшли кілька загонів індіанців із золотими та срібними коронами. Всі ці індіанські загони вступали на майдан під супровід гучних співів і займали кожен вільний клаптик майдану. Тим ча;ом всі ми, іспанці, були напоготові, принишкнувши у дворі і сповнившись страху. Багато з нас надзюрили собі в штани від переляку, навіть не помітивши цього. Дійшовши до середини майдану, Атауальпа зупинився, лишаючись зверху на ношах, тоді як нові війська продовжували вливатися на майдан за його плечима.
Тоді Губернатор Пісарро відправив до Атауальпи для розмови монаха Він- сенте де Вальверде з вимогою від імені Бога та Короля Іспанії, щоб Атауальпа визнав закон Господа нашого Ісуса Христа та владу Його Величності Короля Іспанії. Крокуючи із хрестом в одній руці та Біблією в іншій повз індіанські війська, чернець наблизився до Атауальпи й звернувся: «Я — проповідник Слова Божого і я вчу християн боговгідним вчинкам, тож так само прийшов я, щоб просвітити тебе. Я вчу тому, що Бог сказав у своєму Письмі. Тож від імені Бога й християн я благаю тебе стати їхнім другом, бо така воля Божа і так буде краще для тебе».
Атауальпа попрохав взяти книгу до рук, щоб роздивитися її, і чернець виконав його прохання. Атауальпа не знав, як відкрити книгу, тож чернець простягнув руку, щоб допомогти, а розгніваний за це Атауальпа ударив його по руці, не бажаючи, щоб той розкривав книгу. Тоді він відкрив її сам і, зовсім не здивувавшись вигляду літер і паперу, пожбурив на п’ять-шість кроків від себе, а його лице налилося кров’ю.
Чернець заволав до Пісарро: «Виходьте! Виходьте, християни! Нападайте на цих псів і супостатів, котрі поганять Слово Боже! Цей деспот кинув мій Закон Божий на землю! Хіба ви не бачите, що сталося? Чому плазувати і панькатися із цим бундючним псом, коли долина повна індіанців? Виступайте проти них, щоб я простив ваші гріхи!».
Тоді Губернатор подав сигнал Кандії, котрий почав стрілянину із рушниць. У ту ж мить пролунали сурми, і зодягнені в лати іспанські комонні й піші воїни раптово виступили зі своїх сховків прямісінько на масу неозброєних індіанців, котрі юрмилися на майдані. Пролунав іспанський бойовий клич «Сантьяґо!». Ми причепили брязкальця до коней, щоб сильніше настрахати індіанців. Гуркіт рушниць, звук сурм і брязкальця на конях викликали панічне замішання серед них. Іспанці накинулися на них і почали рубати їх на шматки. Індіанців сповнив такий страх, що вони навалювалися одне на одного, утворювали купи, у яких самі душили себе. Позаяк зброї із собою вони не мали, християни могли нападати на них без ризику для себе. Кіннота наганяла їх, убивала й ранила, а потім продовжувала переслідування. Піший загін здійснив успішний напад на тих, хто лишився, тож невдовзі більшість із них стали жертвами іспанського меча.
Сам Губернатор дістав меча й кинджала і врізався у самісіньку гущу індіанців у супроводі іспанців, що були при ньому, і, проявивши неабияку відвагу, дістався до нош Атауальпи. Він безстрашно вхопив Атауальпову ліву руку й вигукнув: «Сантьяґо!», але йому не вдалося стягнути того із нош, бо їх високо тримали. Хоч індіанці, котрі несли ноші, вже наклали головою, інші відразу займали їхні місця, тримаючи ноші на висоті. Через це ми витратили чимало часу, щоб здолати й перебити їх. Кінець кінцем семеро або восьмеро іспанських вершників пришпорили своїх коней і налетіли на ноші із однієї сторони, насилу перехнябивши їх набік. Ось так полонили Атауальпу, якого Губернатор узяв до свого намету. Індіанці, що несли ноші та йшли в почті Атауальпи, так і не полишили його: всі кістьми лягли навколо нього.
Пройняті панікою індіанці, які лишалися на полі бою, нажахані пострілами рушниць і кіньми, яких вони ніколи не бачили, спробували втекти, виламавши шмат стіни і вирвавшись крізь вилом у відкрите поле. Наша кіннота ринула крізь ту пробоїну за ними, вигукуючи: «Вперед, за тими в розцяцькованому вбранні! Не дайте їм утекти! Прохроміть їх усіх!» Решта приведеного Атауальпою війська стояла за півтора кілометри від Кахамарки напоготові, але ніхто з них не зрушив із місця і впродовж усіх цих подій жоден індіанець не підняв зброї проти іспанця. Коли загони індіанців, розміщені на рівнині за межами міста, побачили переполох і втечу своїх побратимів, більшість із них також запанікувала й утекла. Видовище було приголомшливе, адже всі 25 чи ЗО кілометрів долини були повністю вкриті їхніми тілами. Ніч уже спустилася на долину, а наші комонники продовжували прохромлювати індіанців у полях, коли нарешті залунали сурми, закликаючи нас зібратися в таборі.
Якби не ніч, мало хто із 40-тисячного індіанського війська лишився б живим. Шість або сім тисяч індіанців полягли; в багатьох інших були відрубані руки або інші рани. Сам Атауальпа визнав, що ми вбили 7 тис. його людей у тій битві. В одних ношах ми вбили його міністра, правителя Чинча, якого він дуже любив. Всі індіанці, які несли ноші з Атауальпою, виявилися високими вельможами та радниками. Всіх їх було вбито, як і інших індіанців, котрих несли в інших ношах або гамаках. Загинув і правитель Кахамарки, а також багато інших. Однак їхня кількість була настільки велика, що їх годі було полічити, адже всі, хто йшов у почті Атауальпи, були великими вельможами. Дивно було споглядати настільки всевладного правителя, взятого в полон так швидко, коли він перебував під захистом своєї могутньої армії. Воістину, цей подвиг ми здійснили не тільки своїми силами, адже нас було так мало. Так сталося завдяки безмежній милості Божій.
Вбрання Атауальпи порвали, коли іспанці стягували його із нош. Губернатор наказав принести одяг для нього, а коли Атауальпу вдягли, Губернатор наказав йому сісти біля себе та вгамувати свій гнів і роздратування з приводу такого швидкого падіння зі свого високого становища. Губернатор мовив до нього: «Не сприймай свою поразку і полон як образу, оскільки із християнами, які прийшли зі мною, хоч їх так мало, я вже завоював навіть більші королівства, ніж твоє, і завдав поразки іншим, могутнішим за тебе владарям, накинувши їм зверхність Імператора, чиїм васалом я служу і котрий є також Королем Іспанії і всього світу. Ми прийшли завоювати ці землі за велінням Божим, щоб усі тут пізнали Бога і Його Святу Католицьку Віру; і, як видно із нашої успішної місії, Бог — творець неба і землі і всіх речей на них — дав цьому звершитися, щоб ви пізнали Його і облишили своє тваринне і диявольське життя, котре провадите. Ось із цієї причини ми, в такій малій кількості, побили твоє велетенське військо. Побачивши заблуд, у якому ти живеш, ти зрозумієш, яке добро ми зробили для тебе, прийшовши сюди за наказом Його Величності Короля Іспанії. Господь Бог дозволив, щоб твою пиху було понижено і щоб жоден індіанець не смів образити християнина».
Давайте тепер простежимо причинний ланцюг, який кульмінував у цій надзвичайній конфронтації, починаючи із безпосередніх подій, які їй передували. Чому, коли Пісарро й Атауальпа зустрілися під Кахамаркою, саме перший полонив останнього і перебив так багато його підданців, а не Атау- альпове стократ численніше військо взяло в полон і вбило Пісарро? Врешті-решт, Пісарро мав лише 62 вершників, а решта 106 осіб його загону були піхотинцями, тоді як Атауальпа стояв на чолі 80-тисячного війська. А якщо говорити про обставини, що передували цим подіям, то як Атауальпа взагалі опинився під Кахамаркою? Як Пісарро опинився там і полонив його, і чому натомість Атауальпа не прибув до Іспанії і не полонив короля Карла І? Чому Атауальпа потрапив у найочевиднішу, як нам здається із сьогоденної
\
ретроспективи, пастку? Чи відігравали чинники, які зумовили перебіг зустрічі Атауальпи та Пісарро, якусь роль у інших зустрічах між народами Старого й Нового світів та між іншими народами?
Чому Пісарро полонив Атауальпу? Військова перевага Пісарро полягала в іспанських стальних мечах та іншій зброї, стальних латах, вогнепальній зброї та конях. Цьому обладунку військо Атауальпи, не маючи навіть тварин, щоб пересуватися на них під час битви, могло протиставити лише кам’яні, бронзові або дерев’яні дрючки, булави та ручні топірці, а також рогачки і товстий стебнований одяг. Така нерівність в оснащенні була вирішальною в незліченній кількості інших протистоянь між європейцями та корінними американцями або іншими народами.
Єдиними корінними американськими народами, котрі зуміли протистояти європейському завоюванню впродовж багатьох сторіч, були ті племена, які скоротили цю військову нерівність, діставши й опанувавши коней і вогнепальну зброю. Коли пересічний білий американець чує слово «індіанець», в його уяві виникає образ індіанця-вершника з Великих рівнин, який розмахує рушницею, на кшталт воїнів сіу, котрі знищили батальйон армії США під командуванням генерала Джорджа Кастера у знаменитій битві біля річки Літл Біґгорн 1876 року. Ми надто легко забуваємо, що корінні американці від початку не знали ні коней, ні рушниць. їх привезли європейці, і вони докорінно змінили суспільства індіанців, котрі їх запозичили. Завдяки вправному володінню рушницею і конем, індіанці Великих рівнин Північної Америки, арауканські індіанці півдня Чилі та пампаські індіанці Аргентини давали відсіч вторгненням білих довше, ніж будь-які інші корінні американці, поступившись лише перед масовими воєнними операціями білих урядів упродовж 1870—1880-х років.
Сьогодні нам важко навіть уявити колосальну чисельну нерівність, всупереч якій іспанське воєнне оснащення тріумфувало. В переказаній вище битві під Кахамаркою 168 іспанців розтрощили численнішу в 500 разів тубільну американську армію, вбивши тисячі індіанців і при цьому не втративши жодного іспанця. Розповіді про подальші битви Пісарро з інками, про Кортесове завоювання ацтеків та інші ранні європейські виправи проти корінних американців раз у раз зводяться до описів, як кілька десятків європейських вершників повернули навтіки тисячі індіанців, учинивши масову різанину. Впродовж Пісаррового походу від Кахамарки до столиці інків у Куско після смерті Атауальпи відбулося чотири таких битви: під Хаухою, Вількасуаманом, Вількаконґа та Куско. В них узяли участь відповідно лише 80, 30,110 і 40 іспанських вершників, кожного разу виступаючи проти тисяч або десятків тисяч індіанців. .
Іспанські перемоги не можна просто списати на рахунок допомоги з боку їхніх корінних американських союзників, на рахунок психологічного ефекту від новизни іспанської зброї та коней або (як часто стверджують) на рахунок помилкового ототожнення інками появи іспанців із пришестям їхнього бога Віракочі. Початкові успіхи Пісарро й Кортеса привабили до них місцевих союзників. Однак багато з них не приєдналися б до іспанців, якби їх перед тим не переконали попередні спустошливі успіхи іспанської зброї навіть без помочі союзників, що опір чинити марно і що їм варто стати на бік імовірних переможців. Новизна коней, стального оснащення та вогнепальної зброї, без сумніву, паралізувала дії індіанців під Кахамаркою, але в подальших битвах війська інків були рішуче налаштовані на опір і вже знали про іспанську зброю та коней. Упродовж півдесятиліття після завоювання інки підняли два відчайдушні, широкомасштабні та ретельно підготовлені повстання проти іспанців. Всі ці зусилля звело нанівець набагато ліпше іспанське озброєння.
На початок XVIII сторіччя вогнепальна зброя замінила меча як головну перевагу європейських загарбників над корінними американцями та іншими тубільними народами. Наприклад, 1808 року британський моряк на ім’я Чарлі Севідж, маючи мушкет і визначену мету, прибув на острови Фіджі. Маючи влучне прізвище, Севідж18 зумів власноруч перевернути баланс влади на островах. Під час одного зі своїх «подвигів» він провеслував угору за течією річки на човні до фіджійського села Касаву, зупинився менш ніж на відстані пістолетного пострілу від його огорожі і почав стріляти по незахищених жителях. Жертв його «витівки» було так багато, що врятовані селяни склали із мертвих тіл насип, за яким ховалися від його канонади, а течія нижче села почервоніла від крові. Такі приклади могутності вогнепальної зброї супроти тубільців, яким її бракувало, можна наводити без кінця.
У ході підкорення іспанцями імперії інків вогнепальна зброя відіграла лише другорядну роль. Тогочасні рушниці (так звані аркебузи) було незручно заряджати й стріляти з них, та й було їх у Пісарро лише з десяток. Зате вони створювали величезний психологічний ефект, коли з них все-таки вдавалося вистрелити. Набагато важливішими були іспанські стальні мечі, списи та кинджали — гостра й міцна зброя, яка давала змогу вбивали легко броньованих індіанців. Натомість індіанські грубі дрючки хоч і завдавали болю й ран іспанцям та їхнім коням, але рідко коли викликали смерть. Іспанські стальні лати або кольчуги та, понад усе, їхні стальні шоломи зазвичай забезпечували ефективний захист від ударів дрючками, тоді як стебнований одяг індіанців не міг їх врятувати від стальної зброї.
Колосальну перевагу, згідно зі свідченнями очевидців, давали іспанцям їхні коні. Вершники легко переганяли індіанських вартових, тож ті не встигали попередити індіанські війська про наближення ворога, а іспанці могли заскочити зненацька й перебити індіанців. Раптовість кінної атаки, маневреність кінноти, швидкість її нападів, а також висока й захищена бойова платформа, яку давали коні, не залишала пішим воїнам шансів на відкритій території. Дієвість коней не зводилася лише до страху, який вони наганяли на воїнів, що стикалися з ними вперше. На момент великого повстання 1536 року інки вже навчилися, як найкраще боротися із кіннотою, влаштовуючи засідки і винищуючи іспанських вершників у вузьких перевалах. Але інки, як і будь-які інші піші війська, ніколи не були в змозі перемогти кінноту на відкритій місцевості. Коли Кісо Юпанкі — найкращий полководець імператора інків Манко, котрий перебрав на себе владу після Атауальпи, — обложив іспанців 1536 року в Лімі і спробував узяти місто штурмом, два загони іспанської кінноти напали на набагато численніші індіанські сили у відкритому полі, вбили Кісо та всіх його командирів під час першої вилазки і погнали його військо врозтіч. Аналогічний випад 26 вершників розвернув навтіки військо самого імператора Манко, коли він оточив іспанців у Куско.
Коні почали перетворювати війну, ще починаючи із їхнього одомашнення близько 4000 р. до н. е. в степах Північного Причорномор’я. Вони давали людям змогу долати значно більші відстані, ніж пішки, влаштовувати несподівані напади та втікати, щоб зібрати більше сил для оборони. Тож під Кахамаркою вони вкотре виконали військову функцію, що була закріплена за ними впродовж 6 тис. років аж до початку XX сторіччя і заради якої їх було перейнято й поставлено на службу військовим цілям на всіх континентах. Лише на початку Першої світової війни настає кінець військовому домінуванню кінноти. Знаючи про переваги іспанців у вигляді коней, стальної зброї та лат над пішими солдатами, які не мали металевих знарядь, нам немає чого дивуватися постійним перемогам іспанців у битвах усупереч грандіозній нерівності сил.
Як Атауальпа опинився під Кахамаркою? Атауальпа і його армія прибули до Кахамарки, бо вони щойно здобули вирішальну перемогу в громадянській війні, яка розділила й ослабила інків. Пісарро швидко усвідомив цю ворожнечу і поставив її собі на службу. Причиною цієї громадянської війни було те, що епідемія віспи, котра поширилася серед південноамериканських індіанців після прибуття її збудника із іспанськими поселенцями до Панами й Колумбії, близько 1526 року забрала життя імператора інків Уайна Капака та більшості його двору, а невдовзі вбила і призначеного ним спадкоємця — Нінана Куючі. Ці смерті призвели до боротьби за престол між Атауальпою та його зведеним братом Уаскаром. Якби не епідемія, іспанці зіткнулися б віч-на-віч із об’єднаною імперією.
Отож, перебування Атауальпи під Кахамаркою пов’язане з одним із головних чинників світової історії: хворобами, що їх загарбники, маючи міцний імунітет, передають народам, котрим бракує імунітету. Віспа, кір, грип, висипний тиф, бубонна чума та інші європейські інфекційні захворювання відіграли кардинальну роль у європейських завоюваннях, проріджуючи багато народів на інших континентах. Приміром, епідемія віспи спустошила ацтеків після провалу першого іспанського наступу в 1520 році і забрала життя Куїтлауака — ацтекського імператора, котрий недовгий час правив після Монтесуми. Принесені європейцями хвороби передавалися від племені до племені по Америці, набагато випереджаючи самих європейців і вбивши, згідно з оцінками, 95% доколумбівського корінного населення Америки. Найчисленніші і високоорганізовані корінні суспільства Північної Америки — міссісіпські вождівства — зникли в такий спосіб між 1492 і кінцем 1600-х років ще до того, як самі європейці заклали перші свої поселення на річці Міссісіпі. Пошесть віспи 1713 року була найважливішим окремо взятим чинником, яким пояснюється знищення південноафриканського корінного народу сан європейськими поселенцями. Невдовзі після появи британського поселення Сідней 1788 року серед аборигенів розпочалися пошесті, які їх добряче перекосили. Добре задокументований приклад стався на Фіджі 1806 року, коли європейські моряки, які дісталися берега із розбитого корабля «Арґо», занесли хворобу, що пронеслася серед корінного населення острова. Аналогічними епідеміями позначена історія Тонга, Гаваїв та інших тихоокеанських островів.
Проте я не стверджую, що роль епідемій в історії зводилася до торування шляху для європейської експансії. Малярія, жовта пропасниця та інші хвороби тропічної Африки, Індії, Південно-Східної Азії та Нової Гвінеї стали найбільшими перешкодами для європейської колонізації цих тропічних регіонів.
Як Пісарро опинився під Кахамаркою? Чому, натомість, Атауальпа не спробував завоювати Іспанію ? Пісарро дістався до Кахамарки за допомогою європейської морехідної технології, котра створила човни, на яких він перетнув Атлантичний океан від Іспанії до Панами, а відтак подолав шлях у Тихому океані від Панами до Перу. Не маючи такої технології, Атауальпа не міг ходити з військом за море, тож ніколи не полишав берегів Південної Америки.
Крім самих кораблів, поява Пісарро в Америці була наслідком існування централізованої політичної організації, котра давала змогу Іспанії фінансувати, будувати, укомплектовувати персоналом і оснащувати кораблі. Імперія інків також мала централізовану політичну організацію, котра насправді зіграла їм на шкоду, адже, полонивши Атауальпу, Пісарро захопив контроль над ланцюгом субординації в інків. Оскільки бюрократія інків так сильно ідентифікувала себе зі своїм богоподібним абсолютним монархом, вона розпалася, коли його не стало. Морехідна технологія в поєднанні із політичною організацією були так само важливими для європейської експансії на інші континенти, як і для завоювань багатьох інших народів.
Інший, пов’язаний із цим, чинник, який привів іспанців до Перу, — наявність письма. Іспанія ним володіла, тоді як імперія інків — ні. Писану інформацію можна було передавати далі, точніше й докладніше, ніж усну. Така інформація, повертаючись до Іспанії із Колумбових подорожей та Кор- тесового завоювання Мексики, спонукала іспанців ринути до Нового світу. Численні листи і листівки закликали їх до цього та давали потрібні навігаційні інструкції. Перший друкований звіт про подвиги Пісарро вийшов з-під пера його соратника, капітана Кристобаля де Мени і побачив світ у квітні 1534 року в Севільї — всього-на-всього через дев’ять місяців після страти Атауальпи. Він став ходовою книгою, був швидко перекладений на інші європейські мови і спрямував черговий потік іспанських шукачів щастя закріплювати успіхи Пісарро в Перу.
Чому Атауальпа потрапив у пастку? Озираючись на ті події із сьогодення, ми дивуємося, що Атауальпа зайшов у явний капкан, влаштований Пісарро в Кахамарці. Та й самі іспанці, спіймавши його, не могли повірити своїй удачі. Вирішальне значення для пояснення цього прорахунку, в кінцевому підсумку, мають наслідки писемності.
Безпосередні причини полягають в тому, що Атауальпа дуже мало знав про іспанців, їхню військову силу та їхні наміри. Він отримав усю наявну інформацію в усній формі, здебільшого від посланця, котрий відвідав загін Пісарро на два дні, коли той просувався від узбережжя вглиб континенту. Цей посланець побачив іспанців у найменш організованій формі, тож передав Атауальпі, що вони не бійці і що він може всіх їх зв’язати, якщо йому дадуть 200 індіанців. Ясна річ, Атауальпі в голову не приходило, що ці іспанці були страшною силою, яка нападе на нього без будь-якої провокації.
У Новому світі писемність обмежувалася тісним колом еліти деяких народів сучасної Мексики та сусідніх земель аж до північної частини імперії інків. Попри те, що іспанці ще 1510 року завоювали Панаму, розташовану за 950 кілометрів від північного кордону імперії інків, жодні звістки навіть про існування іспанців не встигли докотитися до інків на момент першої висадки Пісарро на перуанський берег у 1527 році. Атауальпа нічогісінько не знав про підкорення іспанцями наймогутніших і найнаселеніших індіанських суспільств Центральної Америки.
Не менше, ніж поведінка Атауальпи, яка призвела до його полону, нас сьогодні дивують його подальші дії. Він запропонував знаменитий викуп за себе, наївно вірячи, що коли його буде сплачено, іспанці відпустять його і вирушать додому. Він ніяк не міг второпати, що загін Пісарро був лише вістрям сили, орієнтованої на постійне завоювання, а не одноразовий набіг.
Атауальпа був не єдиний, хто так фатально прорахувався. Навіть після його полону брат Франсиско Пісарро — Ернандо — обманув головного полководця Атауальпи Чалкучиму, котрий очолював велике військо. Чал- кучима сам віддав себе в руки іспанцям. Його прорахунок став переломним моментом у провалі опору інків, не менш важливим, ніж поневолення самого Атауальпи. Ацтекський імператор Монтесума прорахувався ще грубіше, сприйнявши появу Кортеса за пришестя бога і пропустивши його із мізерною армією до своєї столиці — Теночтитлану. В результаті Кортес узяв Монтесуму в полон, а потім здобув Теночтитлан і завоював всю імперію ацтеків.
З погляду здорового глузду прорахунки Атауальпи, Чалкучими, Монтесу- ми та незліченної кількості інших корінних американських вожаків, обманутих європейцями, пов’язані з тим, що жоден із живих мешканців Нового світу ніколи не бував у світі Старому, тому вони не могли мати конкретної інформації про іспанців. Але навіть попри це важко уникнути висновку, що Атауальпа проявив би більшу обачність, якби його суспільство мало досвід ширшого спектра людської поведінки. Адже Пісарро також прибув до Каха- марки, не маючи інформації про інків, окрім тієї, яку отримав у ході допитів затриманих ним у 1527 і 1531 роках осіб. Однак, попри власну неписьменність Пісарро належав до писемної традиції. Іспанці знали з книг про багато тогочасних цивілізацій, віддалених від Європи, а також про кілька тисяч років європейської історії. Лаштуючи засідку, Пісарро неприховано наслідував взірець успішної Кортесової стратегії.
Одне слово, завдяки писемності іспанці були спадкоємцями велетенського обсягу знань про людську поведінку та історію. На відміну від них, Атауальпа не тільки не мав уявлення про самих іспанців та особистого досвіду взаємодії із будь-якими іншими заморськими загарбниками, а й навіть не чув (і не читав) про аналогічні загрози, які деінде виникали перед ким-не- будь іншим коли-небудь в минулому. Такий розрив у досвіді спонукав Пісарро влаштувати йому пастку, а Атауальпу — потрапити в неї.
Отже, взяття Атауальпи в полон загоном Пісарро ілюструє низку безпосередніх чинників, котрі призвели саме до колонізації європейцями Нового світу замість колонізації Європи корінними американцями. До безпосередніх причин успіху Пісарро належали: військова технологія, оперта на вогнепальну і стальну зброю та коней; інфекційні хвороби, ендемічні для Євразії; європейська морехідна технологія; централізована політична організація європейських держав та письмо. Назва цієї книжки надалі слугуватиме скороченим позначенням цих безпосередніх чинників, котрі також дали змогу європейцям підкорити народи інших континентів. Як побачимо в подальших розділах, задовго до початку виробництва вогнепальної зброї та сталі інші з-поміж цих чинників уже призводили до експансії деяких неєвропейських народів.
Але без відповіді лишається поки що наше центральне питання — чому всі ці безпосередні переваги більшою мірою зосередилися в Європі, ніж у Новому світі. Чому не інки винайшли вогнепальну зброю та стальні мечі, осідлали не менш грізних тварин, ніж коні, принесли хвороби, від яких європейці не мали імунітету, збудували океанські кораблі та змогли скористатися досвідом тисяч років писемної історії? У цих питаннях ідеться вже не про безпосередні причини, розглянуті в поточному розділі, а про першопричини, яким ми присвятимо наступні дві частини книжки.
Частина II
ВИНИКНЕННЯ ТА ПОШИРЕННЯ ВИРОБНИЦТВА ХАРЧУ
РОЗДІЛ 4
Могутність рільника
В
літку 1956 року, будучи молодиком, я вирушив у Монтану, щоб попрацювати на літнього фермера на ім’я Фред Гірші. Фред народився у Швейцарії, а в 1890-ті роки у юному віці перебрався до південно-західної Монтани, де заклав один із перших хуторів у тих околицях. На той час там іще проживала більша частина початкового корінного американського населення, яке займалося полюванням і збиральництвом.
Разом зі мною на хуторі здебільшого працювали круті на вдачу білі, котрі зазвичай пересипали свою мову грубою лайкою, в будні працювали, щоб у суботу й неділю процвиндрити зароблені гроші в місцевому барі. Але був серед них і представник індіанського племені «чорноногих» на ім’я Леві, котрий поводився зовсім не так, як ці грубезні чорнороби, — завжди був ввічливим, добрим, відповідальним, тверезим і говорив пристойно. Він став першим індіанцем, із яким я провів багато часу і який викликав у мене захват.
Тож у мене стався шок і розчарування, коли одного недільного ранку п’яний як чіп Леві, похитуючись і лаючись, повернувся після суботньої гульні. Із усіх його прокльонів один дуже добре врізався у мою пам’ять: «Чорт би тебе забрав, Фред Гірші, і той корабель, який привіз тебе сюди зі Швейцарії!» Ця їдка репліка донесла до мене індіанський погляд на те, що мені, як і всім школярам, подавали як героїчне завоювання американського Заходу. Родина Фреда Гірші пишалася ним як фермером-першопрохідцем, котрий досяг успіху за складних обставин. Але білі фермери-іммігранти відібрали у народу мисливців і знаменитих воїнів, до якого належав Леві, їхню землю. Як же фермери здобули перемогу над відважними воїнами?
Більшу частину часу відтоді, як близько 7 млн років тому предки сучасних людей відокремилися від предків сучасних великих людиноподібних мавп, всі люди на Землі харчувалися винятково за рахунок полювання на диких звірів і збирання диких рослин, а «чорноногі» індіанці продовжували так жити навіть у XIX ст. Лише протягом останніх 11 тис. років деякі народи перейшли до способу забезпечення прожиття, який називають харчовим виробництвом, тобто до одомашнення диких тварин і рослин та харчування за рахунок продуктів тваринництва і врожаю. Сьогодні більшість людей на Землі споживають їжу, яку виробили самі або яку для них виробили інші. За нинішніх темпів змін решта ватаг мисливців-збирачів відмовляться від свого способу життя впродовж наступного десятиріччя, розпадуться або вимруть, тим самим поставивши крапку на мільйонах років нашої вірності мисливсько-збиральницькому способу життя.
Різні народи опановували виробництво харчу у різний час доісторичного минулого. Інші ж, приміром австралійські аборигени, так ним і не оволоділи. Серед тих, хто його винайшов, деякі (наприклад, стародавні китайці) зробили це самі, а інші (зокрема єгиптяни) перейняли його від сусідів. Далі ми переконаємося, що харчове виробництво було непрямою передумовою для появи вогнепальної зброї, мікробів і сталі. А отже, географічні відмінності в часі переходу народів різних континентів до рільництва та скотарства (або настанні такого переходу взагалі) значною мірою пояснюють їхні подальші різні долі. Перш ніж перейти до географічних відмінностей у харчовому виробництві, про які йтиметься в подальших шести розділах, поточний розділ ми присвятимо відстеженню основних сполучних ланок, через які харчове виробництво давало ті переваги, завдяки яким Пісарро зміг полонити Атауальпу, а народ Фреда Гірші — лишити ні з чим народ Леві (мал. 4.1).
Перша ланка найбезпосередніша: наявність більшої кількості їстівних калорій дозволяє прогодувати більше людей. Серед дикої флори й фауни лише дещиця видів їстівні для людини або варті полювання чи збирання. Більшість видів марні для нас через одну або кілька таких причин: вони не перетравлюються (наприклад, кора дерев) нашим шлунком, отруйні (метелик «монарх» або гриб бліда поганка), малопоживні (медузи), марудні в приготуванні (дуже дрібні горіхи) або небезпечні для полювання (носороги). Більшу частину біомаси (всієї живої матерії) на Землі становлять деревина і листя, що не годяться для наших шлунків.
Добираючи і вирощуючи ті нечисленні види флори й фауни, які ми можемо їсти, так щоб вони становили 90%, а не 0,1% біомаси на гектарі землі, ми отримуємо значно більше їстівних калорій із одного гектара. Як наслідок, один гектар може прогодувати більше скотарів і рільників — зазвичай у 10—100 разів більше, ніж мисливців-збирачів. Сила цих голих цифр була першою з багатьох військових переваг, яку племена виробників харчу здобули над племенами мисливців-збирачів.
Чинники, що лежать в основі найзагальнішої схеми історії
мечі письмо
Малюнок 4.1. Схематичне зображення причинних ланцюгів, які ведуть від первинних (зокрема орієнтації континентальних осей) до безпосередніх чинників (зокрема рушниць, коней і хвороб'), що дали змогу одним народам підкорити інші. До прикладу, епідемічні хвороби людей виникли в регіонах, де було багато диких рослин і тварин, придатних для одомашнення. Це почасти пояснюється тим, що ці рослини й тварини стали культурними рослинами і свійськими тваринами, завдяки яким можна було годувати густонаселені суспільства, в яких збудники епідемій могли підтримувати своє існування, а почасти й тим, що ці хвороби постали із мікробів тих-таки свійських тварин
У суспільствах, які утримують свійських тварин, ці тварини годують людей чотирма різними шляхами: забезпечуючи м’ясо, молоко та добрива, а також правлячи за тяглову силу для плуга. Передусім і в найбезпосередні- ший спосіб свійські тварини годують людей, ставши головним джерелом тваринних білків замість упольованої дичини. Приміром, нинішні американці отримують більшу частину споживаних ними тваринних білків від корів, свиней, овець і курей, тоді як дичина, наприклад оленина, слугує рідкісним делікатесом. Крім цього, деякі великі свійські ссавці забезпечують молоко та молочні продукти, як-от масло, сир і кефір. До дійних ссавців належать корова, вівця, коза, кінь, північний олень, водний буйвіл, як, одногорбий і двогорбий верблюди. Таким чином, ці тварини дають значно більше калорій протягом свого життя, ніж якби їх просто забили і спожили заради м’яса.
Великі свійські ссавці також двома різними шляхами сприяють підвищенню врожайності культурних рослин. По-перше, як досі знає із власного досвіду будь-який сучасний городник або фермер, використання гною тварин як добрива значно підвищує врожайність. Навіть попри наявність синтетичних добрив, що їх виробляють хімічні заводи, головним джерелом добрив для сільгоспкультур у більшості суспільств залишається тваринний гній — передусім коров’ячий, але також гній яків та овець. До того ж у традиційних суспільствах гній використовували як цінне паливо для вогнищ.
На додачу, найбільші свійські ссавці сприяли підвищенню продуктивності культурних рослин тим, що правили за тяглову силу для плугів, а отже, вможливлювали оранку землі, яка раніше була нерентабельною для рільництва. До плужних тварин належать корови, коні, водні буйволи, балій- ська худоба та гібрид яка із коровою. Ось один приклад їхнього впливу на продуктивність: перші доісторичні рільники Центральної Європи — так звана культура лінійно-стрічкової кераміки, котра постала незадовго до 5000 р. до н. е., — розселялися лише на землях із достатньо м’яким ґрунтом, щоб його можна було обробляти за допомогою дерев’яної мотики. Лише через тисячі років, коли почали використовувати плуг та волів, ці рільники змогли перейти до обробітку ширшого спектра твердих ґрунтів і щільних дернів. Так само корінні американські рільники Великих рівнин Північної Америки обробляли тільки річкові долини, а щільні дерни обширних височин мусили чекати XIX сторіччя та європейців із плугами на тваринній тязі.
Досі ми розглядали безпосередні шляхи, якими одомашнення рослин і тварин вело до вищої густоти населення, забезпечуючи більше їжі, ніж мисливсько-збиральницький спосіб життя. Інший, опосередкованіший шлях пов’язаний із наслідками осілого способу життя, зумовленого харчовим виробництвом. Представники багатьох суспільств мисливців-збирачів часто пересуваються в пошуку їстівних диких рослин і тварин, тоді як рільники мусять залишатися біля своїх полів і садів. Вони зводять постійне житло, котре сприяє вищій густоті населення, вможливлюючи скорочення інтервалу між дітонародженнями. Мати з племені мисливців-збирачів, котра часто змінює свій осідок, може нести із собою тільки одну дитину разом зі своїми невеликими пожитками. Вона не може дозволити собі народити наступну дитину, доки попередній малюк не почне достатньо швидко ходити, щоб устигати за ватагою і не затримувати її. На практиці кочові мисливці-збирачі розділяють послідовні дітонародження десь чотирма роками за допомогою лактаційної аменореї, утримання від сексу, інфантициду й абортів. На противагу їм осіле населення, не стримуване проблемою носіння дітей під час переходів, може заводити й виховувати стільки дітей, скільки може прогодувати. У рільників інтервал між дітонародженнями найчастіше становить близько двох років, тобто вдвічі коротший, ніж у мисливців-збирачів. Вища народжуваність виробників харчу в поєднанні з їхніми кращими можливостями прогодувати більше людей з одного гектара дає їм змогу досягати вищої густоти населення, ніж у мисливців-збирачів.
Окремий наслідок осілого життя — можливість запасати надлишок харчу, тоді як запасання не має сенсу, коли люди не можуть залишатися поруч зі створеним запасом. Навіть якщо кочові мисливці-збирачі час від часу назбирують більше їжі, ніж можуть спожити за кілька днів, така удача приносить їм мало користі, адже вони не можуть скористатися нею. Нагромаджені запаси харчу неодмінні для утримання спеціалістів, які не займаються його виробництвом, а що вже казати про утримання цілих міст із такими спеціалістами. Тому в кочових мисливців-збирачів зовсім або майже немає професійних спеціалістів, які весь свій час присвячують своєму заняттю. Такого роду спеціалісти вперше з’являються лише в осілих суспільствах.
Двома типами таких спеціалістів є правителі та чиновники. Суспільства мисливців-збирачів тяжіють до відносно егалітарної структури, відсутності професійних чиновників і спадкових вождів, а також до дрібномасштабної політичної організації рівня ватаги або племені. Причина такої тенденції полягає в тому, що всі працездатні мисливці-збирачі мусять присвячувати більшу частину свого часу пошукам харчу. Натомість тільки-но харч можна запасати, політична еліта може здобути контроль над цими запасами, створеними руками інших людей, закріпити за собою право збирати податки, позбутися потреби прогодовувати себе та присвятити весь свій час політичній діяльності. Ось чому рільничі суспільства середнього розміру часто організовані у вождівства, а держави виникають лише у великих рільничих суспільствах. Ці складні політичні утворення здатні набагато краще вести постійні завойовницькі війни, ніж егалітарні ватаги мисливців. Деякі мис- ливці-збирачі, а надто в багатому на харч довкіллі, як-от північно-західне тихоокеанське узбережжя Північної Америки та узбережжя Еквадору, також створили осілі суспільства, розвинули заготівлю харчових запасів і зародкові вождівства, але вони не просунулися далі на шляху до державної організації.
За допомогою запасів надлишкового харчу, нагромаджених через оподаткування, можна утримувати не тільки королів і чиновників, а й інших професійних спеціалістів. Якщо говорити про завойовницькі війни, то цим надлишком можна прогодувати професійних солдатів. Вони були вирішальним чинником остаточної перемоги Британської імперії над добре озброєним корінним новозеландським народом маорі. Хоча маорі вдавалося часом досягати разючих тимчасових успіхів, вони не могли утримувати постійне військо, тож їх кінець кінцем здолав 18-тисячний британський контингент. Завдяки запасам харчу можна також утримувати жерців або священиків, котрі забезпечують релігійне виправдання завойовницьких воєн; ремісників, як-от ковалів, котрі виготовляють і вдосконалюють мечі, вогнепальну зброю та інші технології; та писарів, котрі зберігають значно більше інформації, ніж можна безпомильно запам’ятати.
Досі я говорив про безпосередні й опосередковані вигоди культурних рослин і свійських тварин як харчу. Однак їм можна знайти й інше застосування, скажімо, для підтримання тепла і забезпечення нас різними цінними матеріалами. Культурні рослини і свійські тварини дають природні волокна для виготовлення одягу, ковдр, сіток і мотузок. У більшості осередків одомашнення рослин були освоєні не тільки харчові культури, а й волоконні, зокрема бавовник, льон (сировина для полотна) і конопля. Від деяких свійських тварин можна отримувати тваринні волокна, зокрема, вовну від овець, кіз, лам і альпак, а також шовк від шовкопряда. Кістки свійських тварин слугували важливою сировиною для неолітичних людей, котрі до появи металургії виготовляли з них багато предметів побуту. Зі шкур корови виготовляли шкіру. Одну з перших рослин, культивовану в багатьох частинах Америки, вирощували не заради її харчової цінності: плоди кабака-сулійни- ка1 використовували як посуд.
Великі свійські ссавці ще більше революціонізували людське суспільство, ставши нашим головним наземним транспортом аж до появи залізниць на початку XIX століття. До одомашнення тварин єдиним засобом переміщення 19 речей і людей суходолом лишалися наші плечі. Великі ссавці все перевернули: вперше в історії людства з’явилася можливість у великих кількостях переміщувати важкі речі і людей швидко, на великі відстані та ще й суходолом. До верхових свійських тварин належать кінь, віслюк, як, північний олень та одногорбий і двогорбий верблюди. Ці самі тварини плюс лама використовувалися як в’ючаки. Корів і коней запрягали у вози, а північний олень і собаки тягали сани в Арктиці. Кінь став головним засобом транспортування на довгі відстані у більшій частині Євразії. Три одомашнені види із родини верблюдових (одногорбий і двогорбий верблюди та лама) виконували аналогічну функцію в окремих регіонах Північної Африки й Аравії, Центральної Азії та Анд відповідно.
Із усіх одомашнених тварин і рослин найбільший внесок у ведення завойовницьких воєн зробили євразійські коні, котрі фактично відігравали роль джипів і танків «Шерман» у стародавніх війнах цього материка. В третьому розділі я говорив про те, що вони дали змогу Кортесу й Пісарро на чолі невеликих загонів шукачів пригод повалити імперії ацтеків та інків. Але навіть раніше (близько 4 тис. р. до н. е.), коли на них їздили ще без сідла, коні були вагомим військовим складником успішної експансії носіїв індоєвропейських мов з території України на захід. Ці мови кінець кінцем замінили всі попередні західноєвропейські мови, крім баскської. Коли згодом коней запрягли у вози та інші колісні причепи, кінні бойові колісниці (винайдені близько 1800 р. до н. е.) революціонізували воєнне мистецтво Близького Сходу, Середземномор’я та Китаю. 1674 р. до н. е., наприклад, коні дали змогу прибульцям — гіксосам — завоювати тодішній безкінний Єгипет і посадити на престол власну династію фараонів.
Після винайдення сідел і стремен коні дали змогу гунам і подальшим хвилям завойовників із азійських степів тримати в страхові Римську імперію та її спадкоємців. Цей процес кульмінував монгольським завоюванням більшої частини Азії та Русі в XIII—XIV сторіччях. Лише після впровадження вантажівок і танків під час Першої світової війни коні нарешті втратили роль головної штурмової сили та засобу швидкого транспортування. Одногорбі та двогорбі верблюди відігравали аналогічну роль у своїх відповідних географічних зонах. У всіх цих випадках народи з одомашненими кіньми (або верблюдами) або з удосконаленими засобами використання цих тварин здобували колосальну військову перевагу над тими, хто цього не мав.
Не менше значення у завойовницьких війнах відігравали мікроби, які розвивалися в суспільствах, котрі одомашнили тварин. Заразні хвороби, як- от віспа, кір і грип розвинулися в конкретно людські хвороби в результаті мутації із дуже схожих предкових мікробів, які заражали тварин (розділ 11).
Народи, які одомашнили тварин, стали також першими жертвами цих нових мікробів, але згодом розвинули значну опірність до них. Коли така популяція стійких до хвороби людей вступала в контакт із іншою популяцією, яка раніше не мала контакту із цими мікробами, спалахували пошесті, які винищували до 99% популяції, що не мала опірності. В такий спосіб отримані попервах від свійських тварин бацили відіграли вирішальну роль у європейських завоюваннях земель корінних американців, австралійців, південно- африканців і тихоокеанських острів’ян.
Коротко кажучи, одомашнення рослин і тварин означало збільшення кількості харчу, а отже, вищу густоту населення. Поява надлишків харчу та (в деяких регіонах) можливість їх перевезення за допомогою тварин були передумовами для розвитку осілих, політично централізованих, соціально стратифікованих, економічно складних і технологічно новаторських суспільств. А отже, наявність культурних рослин і свійських тварин дає остаточне пояснення, чому імперії, писемність і металева зброя найраніше виникли в Євразії і лише пізніше (або взагалі ніколи) — на інших континентах. Військове застосування коней і верблюдів та смертоносна сила отриманих від свійських тварин мікробів довершують послідовність головних ланок, які зв’язують харчове виробництво із завоюванням і які ми докладніше розглянемо в подальших розділах.
РОЗДІЛ 5
Імущі й неімущі народи історії
З
начна частина історії людства складалася з нерівних конфліктів між імущими й неімущими: між народами, які оволоділи могутністю рільника, і тими, хто її не мав, чи тими, хто набував її в різний час. Нічого дивного в тому, що харчове виробництво ніколи не виникало на деяких великих ділянках земної поверхні через екологічні причини, які до сьогодні роблять його в цих місцях складним або неможливим. До прикладу, ані рільництво, ані скотарство не розвинулися в доісторичні часи на території північноамериканської Арктики, тоді як у євразійській Арктиці постав лише один компонент харчового виробництва — оленярство. Так само харчове виробництво не могло спонтанно виникнути в пустелях, віддалених від джерел води, потрібної для зрошування, як-от центральна Австралія та окремі частини заходу США.
Однак дивно, чому виробництво харчу аж до початку Нового часу не з’явилося в деяких дуже підхожих із екологічного погляду зонах, котрі сьогодні належать до категорії найбагатших центрів рільництва і скотарства. Зокрема дивує те, що коли прибули європейські колоністи, корінне населення Каліфорнії та інших тихоокеанських штатів СІІ1А, аргентинських пампасів, Південно-Західної та Південно-Східної Австралії і більшої частини Капської провінції20 в ПАР продовжувало займатися мисливством і збиральництвом. А якби ми обстежили світ у 4000 р. до н. е. — після виникнення харчового виробництва у його найдавніших осередках, — то здивувалися б не менше, позаяк кілька інших нинішніх житниць світу на той час ще не перейшли до нього, серед яких — решта території Сполучених Штатів, Англія та значна
\
частина Франції, Індонезії та вся Субекваторіальна Африка. А якщо відсте- жити витоки харчового виробництва далі в глиб історії, ще один сюрприз піднесе нам розташування його найдавніших осередків. Ними були не сучасні житниці світу, а території, які сьогодні належать до посушливих або екологічно деградованих: Ірак та Іран, Мексика, Анди, деякі частини Китаю та Сахельський пояс Африки. Чому виробництво харчу спершу постало на цих, здавалося б, малопридатних землях і лише згодом — на сьогоднішніх найродючіших орних угіддях і пасовищах?
Не меншу загадку становлять географічні відмінності у способах виникнення харчового виробництва. У кількох місцях воно постало самостійно в результаті одомашнення місцевим населення тамтешніх рослин і тварин. У більшість інших місць його занесли у формі культурних рослин і свійських тварин, одомашнених деінде. Оскільки зони перейнятого харчового виробництва виявилися пригожими для доісторичного харчового виробництва, тільки-но одомашнені види було туди занесено, чому народи цих зон не стали рільниками і скотарями без зовнішньої допомоги? Чому вони не одомашнили місцевих рослин і тварин?
Якщо ж говорити про регіони, де харчове виробництво таки постало незалежно від інших осередків, чому час його появи так сильно варіюється — наприклад, на тисячі років раніше в Східній Азії, ніж на сході Сполучених Штатів, і ніколи на сході Австралії? Якщо говорити про регіони, в які його було занесено в доісторичні часи, чому дати його прибуття такі різні — приміром, на тисячі років раніше в Південно-Східній Європі, ніж на південному заході СІЛА? Ба більше, чому в тих регіонах, куди його занесли, на деяких територіях (як-от південний схід США) місцеві мислив- ці-збирачі самі запозичили культурні рослини і свійських тварин у сусідів і вижили, ставши рільниками, тоді як в інших місцях (як-от Індонезія та значна частина Субекваторіальної Африки) занесення харчового виробництва супроводжувалося катастрофічним заміщенням автохтонного населення мисливців-збирачів прибулими виробниками харчу? Всі ці питання стосуються процесів, котрі визначали, які народи стануть щасливцями, а які — невдахами історії.
Перші ніж почати пошуки відповіді на ці питання, нам слід з’ясувати, в яких районах зародилося харчове виробництво, коли це сталося, а також де і коли певну культурну рослину або свійську тварину було вперше одомашнено. Найнадійніші відомості ми отримуємо, коли знаходимо рештки рослин чи тварин на археологічних стоянках. Більшість одомашнених тварин і рослин на морфологічному рівні відрізняються від своїх диких предків: наприклад, свійська корова і вівця мають менший розмір, свійські кури і культурні яблука мають більший розмір, культурний горох має тоншу і гладкішу оболонку, а в свійських цапів роги мають форму спіралі, а не серпа. Отже, рештки одомашнених рослин і тварин можна розпізнати в датованих археологічних стоянках, тим самим отримуючи надійні докази існування харчового виробництва в тому місці й у той час, тоді як відкриття решток лише диких видів на певній стоянці не дає доказів існування харчового виробництва, позаяк ці знахідки сумісні з мисливством і збиральництвом. Виробники харчу, а надто ранні, ясна річ, продовжували збирати дикі рослини і полювати на диких тварин, тож серед решток їжі на їхніх стоянках нерідко можна знайти як дикі, так і одомашнені види.
Археологи дізнаються дату появи харчового виробництва за допомоги радіовуглецевого датування вуглецевмісних матеріалів стоянки. Цей метод базується на повільному розпаді радіоактивного ізотопу вуглецю-14, котрий у невеликих кількостях міститься у вуглеці — всюдисущому компоненті життя, — на нерадіоактивний ізотоп азот-14. Космічне випромінювання постійно створює в атмосфері вуглець-14. Рослини вбирають атмосферний вуглець, котрий містить відоме й майже стале співвідношення вуглецю-14 до основного ізотопу вуглецю-12 (це співвідношення становить приблизно один до мільйона). Із цього рослинного вуглецю формується організм травоїдних тварин, які споживають рослинну їжу, та м’ясоїдних тварин, які їдять травоїдних тварин. Однак коли рослина або тварина помирає, за кожні 5700 років половина її вуглецю-14 розпадається на вуглець-12, доки десь через 40 тис. років уміст вуглецю-14 не впаде до дуже низького рівня, який неможливо виміряти або відрізнити від забруднення невеликими порціями сучасних матеріалів, які містять вуглець-14. Отже, вік матеріалів із археологічних стоянок можна обчислити на основі співвідношення вмісту в них вуглецю-14 і вуглецю-12.
Радіовуглецеве датування пов’язане із численними технічними проблемами, з яких дві заслуговують на згадку. По-перше, до 1980-х років радіовуглецеве датування вимагало відносно великої кількості вуглецю (кілька грамів), яка перевищувала його вміст у дрібних зернинах або кістках. Тому науковцям часто доводилося вдаватися до датування матеріалів, знайдених поруч на тій самій стоянці, які вважалися «пов’язаними» із рештками їжі, тобто одночасно полишеними людьми, які спожили їжу. Типовим варіантом «пов’язаного» матеріалу були головешки деревного вугілля із багать.
Але річ у тім, що археологічні стоянки — не запечатані капсули матеріалів, полишених протягом одного дня. В них можуть перемішуватися покинуті в різний час матеріали мірою того, як черви, гризуни та інші тварини перевертають ґрунт. Через це вугільний осад із вогнища може опинитися біля решток рослини або тварини, яка померла і була з’їдена на тисячу років раніше або пізніше. Тому зараз археологи дедалі частіше обходять цю проблему, вдаючись до нового методу, відомого як прискорювальна мас-спектро- метрія, яка вможливлює радіовуглецеве датування крихітних проб, а отже, дозволяє напряму встановлювати вік окремих дрібних насінин, невеликих кісток та інших залишків їжі. В деяких випадках результати нового прямого радіовуглецевого датування (котре має свої недоліки) сильно розходилися з даними, отриманими за допомогою давнішого непрямого підходу. Серед досі невирішених суперечок, що постали на ґрунті цих розходжень, є і одна, що близько дотикається до цілей цієї книжки, — дата зародження харчового виробництва в Америці: непрямі методи 1960—1970-х років давали такі ранні дати як 7000 р. до н. е., тоді як згідно з новішим прямим датуванням, це сталося не раніше 3500 р. до н. е.
Друга проблема радіовуглецевого датування полягає в тому, що співвідношення вуглецю-14 до вуглецю-12 в атмосфері, як з’ясувалося, не було сталим, а злегка змінювалося з часом, тож обчислення радіовуглецевих дат, оперте на припущення про стале співвідношення, містило невелику систематичну похибку. Величину цієї похибки для кожної дати можна встановити за допомогою річних кілець довговічних дерев, адже їх можна підрахувати і, в такий спосіб, пов’язати кожне з них із конкретним календарним роком, а тоді на вуглецевій пробі деревини, продатованій у такий спосіб, можна виміряти притаманне різним рокам співвідношення вуглецю-14 до вуглецю-12. Ось так встановлені радіовуглецеві дати можна «відкалібрува- ти», щоб урахувати коливання складу атмосферного вуглецю. В результаті такого коригування з’ясувалося, що справжні (тобто калібровані) дати матеріалів, датованих без калібрування періодом між 1000 і 6000 рр. до н. е., були на кілька сотень, ба навіть на тисячу років старшими. Дещо давніші проби останнім часом почали калібрувати за допомогою альтернативного методу, що відштовхується від іншого процесу радіоактивного розпаду, в результаті чого був зроблений висновок, що зразки, які без калібрування відносили десь до 9000 р. до н. е., насправді слід датувати не пізніше ніж 11 000 р. до н. е.
Археологи часто розрізняють калібровані дати від некаліброваних, пишучи перші великими, а останні — малими літерами. Однак археологічна література в цьому сенсі часто-густо плутана, позаяк у багатьох книжках і дослідженнях «^калібровані дати підписано так, наче вони калібровані. Дати подій в межах останніх 15 тис. років, про які йтиметься в цій книжці, будуть каліброваними. Цей факт пояснить деякі розбіжності, які читачі можуть
помітити між ними і тими датами, які можна знайти в стандартних довідкових виданнях про добу зародження харчового виробництва.
Припустімо, ми виокремили і датувавали стародавні рештки одомашнених рослин і тварин. Із чого ж можна зробити висновок, що цю рослину або тварину справді було одомашнено в околицях стоянки, а не приручено деінде, а тоді занесено сюди? Один із методів — ретельно вивчити карту географічного поширення диких предків цієї рослини або тварини і домислити, що одомашнення мало би відбутися в ареалі поширення дикого предка. Турецький горох, наприклад, повсюдно вирощували традиційні рільники від Середземномор’я й Ефіопії і аж на схід до Індії, котра сьогодні виробляє 80% світового врожаю цієї культури. Тож легко впасти в оману й припустити, що турецький горох одомашнили в Індії. Проте виявилося, що дикорослий предок цієї рослини зустрічається лише в Південно-Східній Туреччині. Гіпотезу про одомашнення турецького гороху в цьому регіоні підтримує і той факт, що найдавніші знахідки, мабуть, уже одомашнених горошин із неолітичних археологічних стоянок походять саме з Південно-Східної Туреччини та сусідньої Північної Сирії і датуються приблизно 8000 р. до н. е. Лише через більш ніж 5 тис. років з’являються археологічні докази вирощування турецького гороху в Південній Азії.
Другий метод встановлення місця одомашнення рослини або тварини — нанести на карту дати першої появи її одомашнених форм у кожній місцевості. Місце, де вони з’явилися найдавніше, може бути осередком її початкового одомашнення, а надто якщо дикий предок також трапляється там і якщо дати першої появи в інших місцях дедалі пізніші мірою віддалення від цього місця, що свідчить про занесення одомашненої форми до них. Наприклад, найдавніші відомі залишки культурної пшениці-двозернянки21 (близько 8500 р. до н. е.) походять із Родючого півмісяця. Невдовзі по тому ця культурна рослина з’являється дедалі західніше, досягши Греції близько 6500 р. до н. е. та Німеччини близько 5000 р. до н. е. Ці дати свідчать, що одомашнення пшениці-двозернянки відбулося на Родючому півмісяці. Цей висновок підтверджується ареалом її дикого предка, який охоплює територію від Ізраїлю до Західного Ірану й Туреччини.
Однак, як побачимо далі, в багатьох випадках, коли одну рослину або тварину одомашнили незалежно в кількох різних місцях, виникають проблеми. Такі випадки зазвичай виявляють шляхом аналізу морфологічних, генетичних і хромосомних відмінностей між особинами однієї рослини або тварини в різних місцях. Скажімо, індійські корови зебу мають горб, якого бракує в західноєвразійської корови, а генетичний аналіз показав, що предки сучасної індійської та західноєвразійської великої рогатої худоби відщепилися одне від одного сотні тисяч років тому — задовго до одомашнення будь-яких тварин. Це означає, що протягом останніх 10 тис. років корову незалежно одомашнили в Індії та в Західній Євразії, скориставшись індійським і захід- ноєвразійським дикими підвидами бика, які відгалузилися один від одного за сотні тисяч років до того.
Повернімося тепер до нашого попереднього питання щодо виникнення харчового виробництва. Де, коли і як воно поставало в різних частинах земної кулі?
На одному полюсі перебувають регіони, де виробництво харчу виникло абсолютно незалежно — шляхом одомашнення багатьох тамтешніх рослин (а інколи й тварин) до прибуття будь-яких рослин і тварин ззовні. На сьогодні можна говорити про п’ять таких осередків, щодо яких маємо детальні й неспростовні докази: Південно-Західна Азія, також відома як Близький Схід або Родючий півмісяць; Китай; Мезоамерика (цей термін охоплює Центральну та Південну Мексику, а також прилеглі території Центральної Америки); південноамериканські Анди та, можливо, прилеглий басейн Амазонки; а також східна частина Сполучених Штатів (мал. 5.1). Можливо, деякі або й усі ці осередки насправді складалися з кількох близько розташованих дрібніших осередків, у яких харчове виробництво зародилося більш- менш незалежно, як-от долини річок Хуанхе в Північному Китаї та Янцзи в Південному Китаї.
На додачу до п’яти регіонів, де харчове виробництво, безперечно, постало de novo22, є ще чотири кандидати на це звання — Сахельський пояс Африки, тропічна Західна Африка, Ефіопія та Нова Гвінея. Однак у кожному з цих випадків залишаються певні сумніви. Хоч у Сахельському поясі Африки, розташованому відразу на південь від Сахари, було, поза сумнівом, одомашнено місцеві дикі рослини, розведення великої рогатої худоби могло тут передувати рільництву. Поки що достеменно не відомо, розводилася незалежно одомашнена сахельська худоба чи свійська худоба із Родючого півмісяця, завезення якої дало поштовх місцевому одомашненню диких рослин. Так само поки що не ясно, чи не було причиною достеменно відомого одомашнення місцевих диких рослин у тропічній Африці занесення туди сахельських культурних рослин і чи не було спонукою до одомашнення місцевих диких рослин в Ефіопії занесення туди культурних рослин Південно-Західної Азії.
Щодо Нової Гвінеї, то археологічні дослідження засвідчили існування тут раннього рільництва задовго до появи харчового виробництва у будь-якому із прилеглих регіонів. Проте досі не вдалося точно встановити, які саме культурні рослини вирощували перші новогвінейські рільники.
У табл. 5.1 підсумовано інформацію про найвідоміші культурні рослини і свійських тварин та найдавніші відомі дати їхнього одомашнення у цих та інших осередках виникнення харчового виробництва. Серед перелічених дев’яти кандидатів на незалежне винайдення харчового виробництва Південно-Західна Азія має найдавніші достеменно встановлені дати як одомашнення рослин (близько 8500 р. до н. е.), так і одомашнення тварин (близько 8000 р. до н. е.); до того ж вона може похвалитися найбільшою кількістю точних радіовуглецевих дат за період раннього харчового виробництва. Китайські дати приблизно так само давні, тоді як дати для східної частини СІЛА, без сумніву, десь на 6 тис. років молодші. Щодо решти шести кандидатів, то їхні найдавніші достеменно встановлені дати не дуже поступаються датам із Південно-Західної Азії, але в цих шести регіонах поки що надійно датовано дуже мало ранніх стоянок, щоб можна було впевнитися в їхньому відставанні від Південно-Західної Азії та (якщо це так) з’ясувати величину цього відставання.
Малюнок 5.1. Осередки зародження харчового . Знаком питання
позначено сумнівні випадки, коли напевно не відомо, чи виникнення харчового виробництва в цьому осередку не зазнало впливу інших осередків, або (яку випадку Нової Ґвінеї) коли не відомо, які культурні рослини вирощувалися
До наступної групи регіонів належать ті, де відбулось одомашнення принаймні двох місцевих рослин або тварин, але харчове виробництво спиралося переважно на культурні рослини та свійських тварин, одомашнених деінде. Ці завезені доместикати можна назвати «основоположними» культурними рослинами та свійськими тваринами, адже вони давали початок місцевому харчовому виробництву. Занесення основоположних доместикатів дало змогу місцевому населенню перейти до осілого способу життя і тим самим збільшити ймовірність появи місцевих культурних рослин на основі тамтешньої фауни, плоди якої вони збирали, приносили додому і випадково пророщували, а потім починали вирощувати вже навмисно.
Таблиця 5.1. Приклади одомашнених видів із кожного регіону
Одомашнені Найдавніша
Регіон доведена дата
рослини тварини одомашнення
Незалежно започатковане одомашнення
1
Південно-Західна Азія
пшениця, горох, маслина
вівця, коза
8500 р. до н. е.
2
Китай
рис, просо
свиня, шовкопряд
до 7500 р. до н. е.
3
Мезоамерика
кукурудза, квасоля, кабачок
індик
до 3500 р. до н. е.
4
Анди й Амазонія
картопля, маніок
лама, морська свинка
до 3500 р. до н. е.
5
Схід США
соняшник, лобода
жодної
2500 р. до н. е.
(7)6
Сахельський пояс
сорго, африканський рис
цесарка
до 5000 р. до н. е.
(1)
Тропічна Західна Африка
африканський ямс, олійна пальма
жодної
до 3000 р. до н. е.
(7)8
Ефіопія
кава, теф
жодної
?
(7)9
Нова Гвінея
цукрова тростина, банан
жодної
7000 р. до н. е. (?)
Локальне одомашнення; що наставало після занесення основоположних
культур із інших місць
10
Західна Європа
мак, овес
жодної
6000-3000 рр. до н. е.
11
ДолинаІнду
сезам, баклажан
горбата корова
7000 р. дон. е.
12
Єгипет
сикомор, чуфа
віслюк, кіт
6000 р. до н. е.
У три або чотири регіони занесений основоположний комплект прибував із Південно-Західної Азії. Одним із них була Західна та Центральна Європа, де харчове виробництво постало після прибуття культурних рослин і свійських тварин із Південно-Західної Азії між 6000 і 3500 рр. до н. е., але щонайменше одну рослину (мак і, можливо, овес та деякі інші) було одомашнено на місці. Ареал дикого маку обмежується прибережними територіями Західного Середземномор’я. Макове насіння не знаходили під час розкопок стоянок ранніх рільничих громад у Східній Європі та Південно-Західній Азії; воно вперше з’являється на стоянках ранніх рільників у Західній Європі. На відміну від маку дикі предки більшості культурних рослин і свійських тварин із Південно-Західної Азії не ростуть і не водяться у Західній Європі. Тож, найправдоподібніше, харчове виробництво не розвинулося в Західній Європі незалежно, а було започатковане тут занесенням доместикатів із Південно-Західної Азії. Внаслідок виникли західноєвропейські рільничі суспільства, які одомашнили мак, котрий згодом поширився на схід уже як культурна рослина.
Інший регіон, де місцеве одомашнення, мабуть, відбулося під впливом прибуття основоположних культур із Південно-Західної Азії, — долина Інду в Південній Азії. Найдавніші рільничі громади цього регіону в VII тисячолітті до н. е. вже використовували пшеницю, ячмінь та інші культури, що їх раніше було одомашнено в Родючому півмісяці, а тоді, поза сумнівом, занесено через Іран у долину Інду. Лише пізніше в рільничих спільнот долини Інду з’явилися доместикати, які походили від місцевих видів Південної Азії, як-от горбата корова та сезам. В Єгипті історія харчового виробництва також розпочинається в 6 тисячоріччі до н. е. у зв’язку з прибуттям культурних рослин із Південно-Західної Азії. Пізніше єгиптяни одомашнять сикомор і місцевий овоч — чуфу.
Те саме можна сказати про Ефіопію, в якій довгий час культивували пшеницю, ячмінь та інші культури, занесені з Південно-Західної Азії. Крім цього, ефіопи одомашнили низку місцевих диких видів, які досі зустрічаються тільки в самій Ефіопії, але один із них (кавовий біб) поширився по всьому світу. Однак поки що не відомо, коли ефіопи почали культивувати ці місцеві рослини — до чи після занесення комплекту доместикатів із Південно-Західної Азії.
Якщо говорити про ці та інші регіони, де харчове виробництво спиралося головно на занесені з інших місць основоположні культурні рослини, постає питання: чи перейняли місцеві мисливці-збирачі вирощування цих основоположних культурних рослин від сусідніх рільничих народів, а відтак самі стали рільниками? Чи натомість основоположний комплект занесли рільники-загарбники, котрі завдяки ньому змогли еволюційно переважити місцевих мисливців, винищивши, витіснивши або розчинивши їх у своєму набагато чисельнішому суспільстві?
Найвірогідніше, що в Єгипті події розгорталися за першим сценарієм: місцеві мисливці-збирачі попросту доповнили свій раціон, що складався з диких рослин і тварин, доместикатами та рільничими й скотарськими методами Південно-Західної Азії, а тоді помалу відмовилися від дикорослого харчу. Тобто почин харчовому виробництву в Єгипті поклали чужоземні рослини й тварини, а не чужоземний народ. Те саме, вочевидь, сталося на атлантичному узбережжі Європи, де місцеві мисливці-збирачі впродовж багатьох сторіч переймали південносхідноазійську вівцю та злаки. У Кап- ській провінції Південної Африки місцеві мисливці-збирачі з народу кой стали скотарями (але не рільниками), перейнявши вівцю і корову із північніших регіонів Африки (а в кінцевому підсумку — із Південно-Західної Азії). Аналогічно корінні американські мисливці-збирачі південного заходу США помалу стали рільниками, запозичивши мексиканські культурні рослини. В цих чотирьох районах не зустрічаємо жодних або майже жодних доказів одомашнення місцевих рослин або тварин на світанку харчового виробництва, але разом із тим жодних або майже жодних слідів заміщення населення.
На протилежному полюсі перебувають регіони, де харчове виробництво, поза сумнівом, розпочалося з раптового прибуття чужинців, а разом із ними — чужоземних культурних рослин і свійських тварин. Причина нашої впевненості полягає в тому, що це прибуття відбувалося в Новий час і стосувалося письменних європейців, котрі в своїх численних нотатках описали, що відбувалося. До таких регіонів належать Каліфорнія, північно-західне узбережжя Північної Америки, аргентинські пампаси, Австралія та Сибір. Донедавна ці регіони заселяли мисливці-збирачі — корінні американці в перших трьох випадках та австралійські аборигени й корінні сибіряки в останніх двох. Цих мисливців-збирачів винищили, заразили, вигнали і переважно замістили прибулі європейські рільники і скотарі, котрі принесли із собою власні культурні рослини, тож після прибуття не одомашнювали ніяких місцевих диких видів (крім горіха макадамії в Австралії). У Капській провінції Південної Африки європейці зустрілися не лише із мисливця- ми-збирачами кой, а й зі скотарями кой, котрі вже володіли одомашненими тваринами (але не рослинами). Результат був той самий — започаткування рільництва, опертого на завезені ззовні культурні рослини, відмова від одомашнення місцевих видів і характерне для сучасної епохи масове заміщення населення.
Ба більше, та сама модель раптового започаткування харчового виробництва, опертого на доместикати із деінде, та різкого заміщення населення, схоже, неодноразово повторювалася в багатьох регіонах у доісторичну епоху. Через відсутність письмових свідчень докази таких доісторичних зрушень доводиться шукати в матеріалах археології та лінгвістики. Є кілька доведених випадків, коли не виникає сумнівів з приводу заміщення населення через те, що новоприбулі виробники харчу помітно відрізнялися своїм скелетом від мисливців-збирачів, яких вони замістили, і те, що вони занесли до регіону не тільки культурні рослини та свійських тварин, а й гончарні вироби. У подальших розділах буде описано два найявніших приклади: австронезійську експансію із Південного Китаю на Філіппіни та Індонезію (розділ 17) та експансію банту через Субекваторіальну Африку (розділ 19).
Південно-Східна та Центральна Європа демонструють аналогічну картину раптового початку харчового виробництва (опертого на рослини та свійських тварин із Південно-Західної Азії) і гончарства. Цей початок також, напевно, супроводжувався заміщенням давніх греків і германців новими греками й германцями — так само, як давні поступилися новим на Філіппінах, в Індонезії та Субекваторіальній Африці. Однак скелетні відмінності між мисливцями-зби- рачами і рільниками, котрі витіснили їх, були менш помітні в Європі, ніж на Філіппінах, в Індонезії та Субекваторіальній Африці. Тож докази на користь зміни населення в Європі менш переконливі й менш прямі.
Коротко кажучи, лише кілька регіонів світу розвинули харчове виробництво самостійно; до того ж зробили вони це в дуже різний час. Із цих перших регіонів мисливці-збирачі деяких сусідніх земель самі перейняли харчове виробництво, тоді як народи інших прилеглих теренів були заміщені загарбниками, що прибули з регіонів зародження харчового виробництва — знов-таки в дуже різний час. Нарешті народи деяких екологічно придатних для харчового виробництва районів ані самі розвинули, ані перейняли рільництво або тваринництво в доісторичні часи; вони виживали як мисливці-збирачі, аж доки сучасний світ не ввірвався в їхнє життя. В такий спосіб регіони, в яких відбувся ранній старт харчового виробництва, тим самим здійснили ранній старт на шляху до рушниць, мікробів і сталі. Такі відмінності між регіонами призвели до довгої низки зіткнень між імущими й неі- мущими народами історії.
Як пояснити географічні відмінності в часі й способі виникнення харчового виробництва? Це питання — одне з найважливіших у вивченні доісторичного минулого — правитиме за вісь, навколо якої обертатимуться наступні п’ять розділів.
РОЗДІЛ 6
Виробляти чи присвоювати?
К
олись усі народи світу займалися тільки мисливством і збиральництвом.
Чому деяким із них заманулося перейти до виробництва харчу? Якщо припустити, що у них були причини для цього, то чому вони зробили цей крок близько 8500 р. до н. е. в середземноморському довкіллі Родючого півмісяця і аж через 3000 років по тому — в кліматично й структурно аналогічному довкіллі Південно-Східної Європи, але так і не перейшли до харчового виробництва самостійно в схожих середземноморських довкіллях Каліфорнії, Південно-Західної Австралії та Капської провінції Південної Африки? Чому мешканці Родючого півмісяця чекали 8500 р. до н. е., а не стали виробниками харчу вже в 18 500 або 28 500 р. до н. е.?
З погляду сьогодення всі ці питання видаються безглуздими, позаяк вади мисливсько-збиральницького способу життя надто очевидні. Науковці зазвичай цитують Томаса Гобса, характеризуючи життя мисливців-збирачів як «безпросвітне, тупе й коротке»23. Ті, буцімто, тяжко працювали, більшу частину дня присвячували пошукам їжі, часто бували на волосину від голодної смерті, не мали таких елементарних матеріальних зручностей, як м’які ліжка і теплий одяг, рано помирали.
Насправді ж харчове виробництво означає зменшення обсягів фізичної роботи, зростання комфорту, свободу від голоду і довшу очікувану тривалість життя лише для громадян нинішнього «першого світу», котрі насправді самі не створюють харч, адже це замість них робить віддалений аграрний бізнес. Селяни-фермери, котрі становлять переважну більшість справжніх виробників харчу в світі, далеко не завжди живуть краще, ніж мисливці-зби- рачі. Дослідження бюджету часу показали, що вони часто проводять більше (а не менше) годин на день за роботою, ніж мисливці-збирачі. Археологи продемонстрували, що перші рільники в багатьох регіонах були менші на тілі й гірше вгодовані, страждали від більшої кількості серйозних хвороб і в середньому помирали в молодшому віці, ніж мисливці-збирачі, на зміну яким вони прийшли. Якби ці перші рільники дізналися про вгодовану для них долю після переходу до виробництва харчу, вони, Мабуть, не заХоТіли б іти цим шляхом. Чому ж, не маючи змоги завбачити результат, йонй, утім, зробили йей вибір?
Відомо багато випадків, коли суспільства мисливців-збирачів, Дкі мали змогу спостерігати за господарськими практиками своїх сусідів, ідо займалися виробництвом харчу, відмовлялися перейняти гадані блага цього способу життя і залишалися прихильними до свого трибу. Скажімо, корінні мисливці-збирачі північного сходу Австралії протягом тисячоліть торгували із рільниками з островів Торесової протоки, що розташовані між Австралією та Новою Гвінеєю. Корінні американці Каліфорнії торгували із корінними американськими рільниками із долини р. Колорадо. Ба більше, скотарі народу кой західного берега Рибної ріки, що в Південній Африці, торгували із рільниками банту, але й далі обходилися без рільництва. Чому?
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги